готелі «Дельфін» був консьєрж, юнак в окулярах; він читав роман у м'якій обкладинці з намальованими на ній трояндою та револьвером.
— Я намагаюсь декого знайти,— сказав Товстун Чарлі. — На острові.
— Кого?
— Пані на ім'я Калліанна Гіґґлер. Вона прилетіла з Флориди. Стара подруга сім'ї.
Юнак замислено закрив книжку, тоді глянув, примружившись, на Чарлі. Коли таке роблять люди у книжках із м'якими обкладинками, це створює миттєве враження небезпечної пильності, але в реальності здалося, ніби юнак просто намагається не заснути. Він спитав:
— Ви той чоловік із лаймом?
— Що?
— Чоловік із лаймом.
— Так, гадаю, це я.
— Дасте позирити, га?
— Мій лайм?
Юнак похмуро кивнув.
— Ні, не можете,— сказав Чарлі.— Він у мене в кімнаті.
— Але ж ви чоловік із лаймом.
— Ви можете допомогти мені знайти пані Гіґґлер? На острові є якісь Гіґґлери? У вас є телефонна книга, в якій я можу подивитися? Я сподівався, що в мене буде телефонна книга у спальні.
— Це типу поширене ім'я, знаєте?— мовив юнак.— Телефонна книга не допоможе.
— Наскільки поширене?
— Ну, я, наприклад, Бенджамін Гіґґлер, а ота, на рецепції — Амеріла Гіґґлер.
— А, ясно. На острові багато Гіґґлерів. Я зрозумів.
— Вона приїхала на музичний фестиваль?
— Що?
— Він триває весь тиждень, — юнак вручив Товстуну Чарлі рекламний флаєр, який повідомляв, що Віллі Нельсон (виступ скасовано) буде хедлайнером Музичного фестивалю Сан-Ендрюса.
— Чому він скасував виступ?
— Та тому ж, чому і Ґарт Брукс. Їм узагалі ніхто про нього не казав.
— Не думаю, що вона збирається на фестиваль. Мені дуже треба її знайти. У неї є дещо потрібне мені. Слухайте, якби ви були на моєму місці, що б ви зробили, аби її знайти?
Бенджамін Гіґґлер сягнув у ящик столу та видобув мапу острова:
— Ми отутечки, південніше Вілльямстауна...— почав він, зробивши на мапі позначку фломастером. Звідти він став намічати для Товстуна Чарлі план кампанії: поділив острів на сегменти, які легко можна об'їздити за день на велосипеді, позначив маленькими хрестиками всі кав'ярні та магазини спиртного, а кожну туристичну пам'ятку обмалював колом.
Потім він дав Чарлі в оренду велосипед.
Товстун Чарлі покрутив педалі на південь.
На Сан-Ендрюсі були інформаційні канали, яких Чарлі, що до певної міри вірив у взаємовиключність кокосових пальм та мобільних телефонів, не очікував. Здавалося, взагалі неважливо, з ким він говоритиме; зі стариганями, що грали в шашки у затінку; з жінками, що мали груди як дині, сідниці як крісла і сміх як у пересмішника; з розважливою панною в туристичному бюро; з бородатим растаманом у в'язаній шапці ямайських кольорів і дечому схожому на шерстяну міні-спідницю: у всіх була одна й та сама відповідь.
— Ви той, із лаймом?
— Гадаю, так.
— Покажіть ваш лайм.
— Він у готелі. Слухайте, я намагаюся знайти Калліанну Гіґґлер. Їй близько шістдесяти. Американка. Велике горня кави в руці.
— Ніколи про таку не чув.
Велосипедні поїздки островом, як невдовзі виявив Чарлі, мали свої небезпеки. Головним засобом пересування на Сан-Ендрюсі були мікроавтобуси: неліцензовані, небезпечні, завжди переповнені мікроавтобуси гуркотіли островом, гуділи й вищали гальмами, врізались у повороти на двох колесах, покладаючись на вагу пасажирів, щоб не перекинутися. Товстуна Чарлі вбили б разів десять першого ж ранку, якби з акустичної системи кожного автобуса не лунало низьке бухкання басів та ударних; він відчував їх у глибинах шлунку ще до того, як зачував мотори, і мав удосталь часу відкотити велосипед на узбіччя.
Хоча ніхто з тих, із ким Чарлі розмовляв, не зміг йому належним чином допомогти, усі вони однаково були надзвичайно люб'язними. Кілька разів за денну експедицію на південь Товстун Чарлі зупинявся біля кав'ярень і приватних будинків набрати у пляшку води. Всі були дуже раді його бачити, хоча вони й не знали нічого про пані Гіґґлер. Він повернувся у «Дельфін» якраз вчасно на обід.
Наступного дня він поїхав на північ. Повертаючись до Вілльямстауна пізно по обіді, Чарлі зупинився на вершині скелі, зліз із велосипеда і пройшов із ним до брами шикарного будинку, що самотньо позирав на гавань. Він натиснув на кнопку переговорного пристрою, привітався, але ніхто не відповів. На під'їзній доріжці стояло велике чорне авто. Товстун Чарлі замислився, чи не було це місце покинутим, але в кімнаті нагорі смикнулася фіранка.
Він знову натиснув на кнопку.
— Привіт. Просто хотів дізнатись, чи можу я набрати тут води.
Відповіді не було. Можливо, йому тільки здалося, що у вікні хтось майнув. Здавалося, він був надзвичайно схильний уявляти тут собі всяке: почав домислювати, що за ним стежать, і то не мешканці будинку, а хтось чи щось у кущах обабіч дороги.
— Вибачте, що потурбував,— сказав він у переговорний пристрій і знову виліз на велосипед. Звідси й до самого Вілльямстауна шлях пролягав схилом униз. Він був певен, що промине дорогою одну чи дві кав'ярні або ж інший, дружніший будинок.
Він уже спускався — скелі перетворилися на крутий пагорб до самого моря — коли чорне авто виринуло позаду нього і з ревом прискорилося. Чарлі запізно збагнув, що водій його не побачив, оскільки на машині лишилася довга подряпина на рівні велосипедного керма, а сам Чарлі полетів зі своїм транспортом зі схилу. Машина поїхала собі далі.
Товстун Чарлі звівся на ноги на півдорозі донизу.
— Могло скінчитись паскудно,— промовив він уголос.
Кермо погнулося. Чарлі викотив велосипед угору пагорбом і назад на дорогу. Низький басовий гуркіт попередив його про наближення мікроавтобуса, і Чарлі помахав, зупиняючи його.
— Я можу покласти велосипед ззаду?
— Нема місця, — сказав водій, але видобув з-під сидіння кілька амортизаційних тросів і пристебнув ними велосипед на даху автобуса. Тоді розплився в усмішці.
— Ви, певно, англієць із лаймом.
— У мене його з собою немає. Залишив у готелі.
Товстун Чарлі протиснувся в автобус, де бухкання баса абсолютно несподівано виявилося «Димом над водою» «Діп Перпл». Він втиснувся поряд з огрядною жінкою з курчам на колінах. За ним двійко білих дівуль торохкотіли про вечірки, на яких вони були минулої ночі, і про недоліки тимчасових бойфрендів, яких вони поназаводили протягом канікул.
Товстун Чарлі помітив чорну машину —«Мерседес» — коли той повертався у зворотному напрямку. З одного боку була довга подряпина. Чарлі започувався винним і сподівався тільки, що велосипед не надто сильно обідрав фарбу. Вікна були затоновані так темно, що машина цілком могла вести себе сама...
Тоді одна з білих дівчат поплескала Чарлі по плечу і спитала його, чи знає він про якісь хороші вечірки сьогодні на острові, а коли він сказав, що ні, почала розповідати про вечірку в печері, де вона була позавчора, з басейном, звуковою системою, прожекторами і всякою всячиною; тому Товстун Чарлі взагалі не помітив, що чорний «Мерседес» тепер рухався за мікроавтобусом до Вілльямстауна, і що в своїх справах він вирушив лише коли Чарлі забрав велосипед із даху автобуса («Наступного разу візьміть лайм») і заніс його у вестибюль готелю.
Тільки тоді машина повернулася до будинку на вершечку скелі.
Консьєрж Бенджамін оглянув велосипед і сказав Чарлі не турбуватися, вони полагодять його до завтра, буде як новісінький.
Товстун Чарлі пішов назад до своєї кімнати підводного кольору, де на кухонному столі засідав, наче маленький зелений Будда, його лайм.
— З тебе немає користі, — сказав він лайму.
Нечесний докір. То був усього лише лайм, у ньому взагалі нічого особливого не було. Він робив усе, що міг.
Історії — мов павутина, пов'язані між собою нитка до нитки, і з кожною історією ви прямуєте в центр, тому що центр і є кінцем. Кожна людина — це нитка історії.
Наприклад, Дейзі.
Дейзі не протрималася б стільки у поліції, якби в неї не було розважливої сторони особистості, і саме цю сторону здебільшого бачили всі. Вона поважала закони і правила. Вона розуміла, що багато з цих правил доволі умовні — наприклад, рішення, де можна припаркуватися чи о котрій годині можна відчинятися крамницям — але навіть ці правила загалом допомагали. Вони давали суспільству безпеку. Вони охороняли.
Її сусідка Керол вважала, що Дейзі збожеволіла.
— Ти не можеш просто поїхати і сказати, що йдеш у відпустку. Це так не працює. Ти, знаєш-но, не коп із телевізора. Ти не можеш просто носитися по всьому світу за наводкою.
— Я й не буду, — відрізала Дейзі.— Я просто їду у відпустку.
Вона сказала це так переконливо, що розважливий коп у неї в голові шоковано замовк, а потім почав детально пояснювати, в чому вона помиляється, вказуючи, для початку, що вона збирається піти у цілковито несанкціоновану відпустку — рівноцінну, буркотів розважливий коп, невиконанню своїх обов'язків — і далі по списку.
Він пояснював це на шляху в аеропорт і всю дорогу над Атлантикою. Він зазначав, що навіть якщо їй вдасться уникнути постійної відмітки про ненадійність в особистих файлах, не кажучи вже про можливість взагалі вилетіти з поліційних лав, та й навіть якщо вона знайде Ґрема Коутса, то все одно нічого не зможе зробити. Правоохоронні сили Її Величності неприхильно ставляться до викрадення іноземних злочинців, не кажучи вже про їхній арешт, а вона сумнівалася, що зможе переконати його повернутися до Сполученого Королівства добровільно.
Лише коли Дейзі зійшла з маленького літака з Ямайки і вдихнула повітря Сан-Ендрюса — земляне, пряне, вологе, майже солодке — розважливий коп припинив вказувати їй на повну непродуману божевільність її дій. А все тому, що його заглушив інший голос. «Стережіться, злочинці!— співав той.— Не ходіть наодинці! Навколо злочинці!», і Дейзі крокувала під його ритм. Ґрем Коутс вбив жінку у власному офісі в Олдвічі і вийшов звідти безкарно. Він зробив це практично в Дейзі під носом.
Вона похитала головою, забрала сумку, жваво повідомила співробітникові імміграційної служби, що вона тут у відпустці, і пішла на стоянку таксі.
— Мені б у готель, не дуже дорогий, але й не паскудний, будь ласка, — сказала вона водієві.
— Знаю якраз те, що тобі треба, золотце, — сказав той. — Застрибуй.
Павук розплющив очі й виявив, що його підвішено лицем донизу. Руки були прив'язані до великої жердини, вбитої перед ним у землю. Він не міг поворухнути ногами чи достатньо вивернути шию, щоб подивитись назад, але міг закластися, що на ногах такі самі пута. Спробував підвестися з землі, щоб озирнутися, і його подряпини запекли від поруху.
Він відкрив рота, і темна кров потекла на пил, розмочуючи його.
Павук почув якийсь звук і повернув голову, наскільки зміг. На нього з цікавістю дивилася біла жінка.
— Ви в порядку? Дурне питання. Тільки гляньте, в якому ви стані. Я так розумію, ви теж даппі. Це так?
Павук замислився над цим. Він не думав, що він даппі. Він похитав головою.
— Якщо так, тут нічого соромитися. Очевидно, я й сама даппі. Я не чула раніше цього терміну, але зустріла дорогою сюди приязного старого джентльмена, який все мені про це розказав. Дозвольте глянути, чи зможу я чимось допомогти.
Вона присіла навпочіпки поруч із ним і потягнулася, щоб допомогти ослабити пута.
Її рука пройшла крізь нього. Він відчував, як її пальці рухаються його шкірою, наче нитки туману.
— Боюся, я все-таки не здатна вас торкнутися,— сказала вона. — Що ж, це означає, що ви поки не мертвий. Тому збадьоріться.
Павук сподівався, що ця дивна жінка-привид невдовзі піде. Він не міг мислити ясно.
— У будь-якому разі, щойно я з усім розібралася, то вирішила лишитися ходити по землі, доки не помічуся своєму вбивці. Я пояснила це Моррісові — він був на телеекрані у «Селфриджі» — і він сказав, що думає, ніби я не розумію саму сутність виходу за межі плоті, але я вас прошу, якщо вони гадають, що я підставлю іншу щоку, то краще їм подумати ще. Все одно є кілька прецедентів. І я певна, що здатна за слушної нагоди зробити оте, що Банко утнув на бенкеті. Ви говорите?
Павук похитав головою, і краплі крові скотилися йому з лоба в очі. Ті запекли. Павук замислився, як швидко він зможе відростити язика. Прометей примудрявся щоденно відрощувати нову печінку, а Павук був упевнений, що з печінкою мороки значно більше. Печінка керувала хімічними реакціями — білірубін, сечовина, ензими і все таке. Вона розщеплювала алкоголь, а це вже чималенька робота. Язик же тільки те й робив, що говорив. Ну, і ще, звісно, лизав...
— Не можу більше теревенити, — сказала світловолоса пані-привид. — Думаю, в мене попереду довга дорога.
Вона пішла, і віддаляючись, тьмянішала. Павук підвів голову й дивився, як та ковзнула з реальності в реальність, наче фотографія, що вицвіла на сонці. Він спробував покликати її назад, але міг видавати лише глухі й незрозумілі звуки. Без'язичні звуки.
Десь удалині він зачув пташиний крик.
Павук перевірив пута. Вони міцно трималися.
Він знову роздумував над історією Розі про крука, який урятував чоловіка від пуми. Вона свербіла в голові гірше за сліди від пазурів на обличчі та грудях. Зосередься. Чоловік лежав на землі, читав чи засмагав. На дереві каркнув крук. У чагарнику сидів великий кіт...
А тоді історія прибрала іншої подоби, і Павук збагнув. Нічого не змінилося. Все залежало від того, як саме дивитися на складові.
А раптом, подумав він, птах кричав не для того, щоб попередити чоловіка, що його переслідує великий кіт? Раптом він кричав, щоб повідомити пумі, що на землі чоловік — мертвий, спить або помирає. Що великому котові тільки й треба було, що його прикінчити. А тоді крук побенкетує на рештках...
Павук роззявив рота для стогону, і з рота витекла кров, утворюючи калюжу на порохнявій глині.
Реальність витоншилася. Час у тому місці минув.
Павук, без'язикий і розлючений, підвів голову й покрутив нею, подивитися на примарних птахів, що з криками літали навколо.
Він роздумував, де він. Це не мідяного кольору всесвіт Жінки-птахи, не її печера, але й не те місце, яке він до того схильний був вважати реальним світом. Втім, тут було близько до реального світу, достатньо близько, щоб він майже міг відчути його смак, чи то пак відчув би, якби здатен був відчувати в роті щось окрім залізного присмаку крові; так близько, що якби він не був підвішений над землею, зміг би його торкнутися.
Якби Павук не був цілковито впевненим у власному здоровому глузді, — впевненим до міри, що зазвичай спостерігається тільки в людей, які виснували, що вони точно Юлій Цезар і послані врятувати світ, — він подумав би, що божеволіє. Спершу він побачив блондинку, яка стверджувала, ніби вона — даппі; а тепер от чув голоси. Ну, принаймні один голос. Розі. Вона казала:
— Гадки не маю. Я думала, що це буде відпустка, але дивитися на цих дітей, у яких нічого немає — дуже боляче. Їм стільки всього бракує.— А тоді, поки Павук намагався осягнути значення цих слів, вона продовжила: — Цікаво, скільки ще вона буде купатися. Добре, що у вас тут удосталь гарячої води.
Павук замислився, чи мусили слова Розі означати щось важливе, чи містили вони ключ до визволення з його скрутного становища. Він у цьому сумнівався. Та все одно прислухався уважніше, чекаючи, чи не принесе вітер ще слів з-поміж світів. Окрім ударів хвиль прибою за ним і далеко під ним, він не чув нічого, тільки тишу. Але особливу тишу. Як колись відзначав Товстун Чарлі, існує багато різновидів тиші. Своя тиша є у могил, у космосу, у гірських вершин. Це ж була тиша полювання. Тиша скрадання. У цій тиші щось рухалось на оксамитових лапах, і під м'яким хутром напинались сталевими пружинами м'язи; рухалось щось кольору тіней у високій траві; щось, що переконувалося, аби ви не чули нічого такого, чого воно не бажало б дати вам почути. То була тиша, що рухалась перед ним із боку в бік, повільно й невідступно, і з кожною дугою наближалася.
Павук почув це все у тиші, і в нього нашорошилися волосинки на потилиці. Він сплюнув кров у пил біля обличчя і чекав.
У домі на вершечку скелі Ґрем Коутс крокував туди й назад. Він ходив зі спальні в кабінет, тоді сходами вниз до кухні і знов нагору до бібліотеки, а звідти знову до спальні. Він сердився на себе: як він міг бути настільки дурним, щоб припустити, ніби приїзд Розі — це збіг?
Він усе зрозумів, коли задзижчав дзвінок, і він побачив на екрані системи спостереження недоумкувате лице Товстуна Чарлі. Помилки бути не могло. Це змова.
Він перейняв звички тигра і заліз у машину, впевнений, що зможе легко збити Чарлі й утекти: якщо знайдуть скаліченого велосипедиста, в усьому звинувачуватимуть мікроавтобус. На жаль, він не розраховував, що Товстун Чарлі їхатиме так близько до кручі; Ґрем Коутс не хотів хоч трохи більше притискати машину до краю дороги, і тепер про це шкодував. Ні, це Товстун Чарлі послав жінок у м'ясосховище, вони були його шпигунками. Вони проникли в дім Ґрема Коутса. Йому пощастило зруйнувати їхній план. Він знав, що з ними щось було не так.
Подумавши про жінок, він усвідомив, що досі їх не погодував. Варто було дати їм якусь їжу. І відро, їм напевне знадобиться відро після двадцяти чотирьох годин. Ніхто не міг би назвати його звіром.
Минулого тижня він придбав у Вілльямстауні пістолет. На Сан-Ендрюсі купити зброю було доволі легко, він належав до таких островів. Втім, більшість людей не переймалися купівлею зброї, бо він належав і до таких островів теж. Ґрем Коутс узяв пістолета з ящика біля ліжка і пішов до кухні. Дістав з-під раковини пластикове відро і закинув туди кілька помідорів, сирий батат, напівз'їдену голівку сиру чеддер і пакет апельсинового соку. Тоді, вдоволений, що про це подумав, сходив за рулоном туалетного паперу.
Він спустився до винного погребу. З м'ясосховища не долинало ні звуку.
— У мене пістолет, — сказав він. — І я не боюся його застосовувати. Зараз я відчиню двері. Будь ласка, відійдіть до дальньої стіни, розверніться і поставте на неї руки. Я приніс їжу. Співпрацюйте — і ніхто не постраждає. Це означає, — додав він, втішений здатністю задіяти цілий батальйон досі неприпустимих кліше, — жодних фокусів.
Він увімкнув світло в приміщенні, тоді відсунув засови. Стіни сховища були складені з каменю й цегли. З гаків на стелі звисали поіржавілі ланцюги.
Жінки стояли біля дальньої стіни. Розі дивилася на камінь. Її матір позирала на Коутса через плече, наче щур у пастці, розлючена і сповнена ненависті.
Ґрем Коутс поставив відро; пістолета він не прибрав.
— Славне їдло, — повідомив він. — І відро — краще пізно, ніж ніколи. Я бачу, що ви ходили в куток. Тут і туалетний папір теж. Не кажіть, що я нічого для вас не зробив.
— Ви ж нас уб'єте, правда? — спитала Розі.
— Не дратуй його, дурне дівчисько, — виплюнула матір. Тоді, напустивши на лице подобу посмішки, сказала: — Ми вдячні за їжу.
— Авжеж, я вас не вбиватиму, — сказав Ґрем Коутс. Лише коли він почув слова, що пролунали з його рота, то зізнався самому собі, що так, авжеж, йому доведеться їх убити. Які в нього ще були варіанти?— Ви не сказали мені, що вас сюди послав Товстун Чарлі.
— Ми припливли на круїзному кораблі, — мовила Розі. — Сьогодні ввечері мали бути на Барбадосі, на рибному пікніку. Товстун Чарлі в Англії. Не думаю, що він узагалі знає, куди ми поїхали. Я йому не казала.
— Не має значення, що ви кажете. У мене пістолет.
Він зачинив двері і закрив їх на засув. Крізь двері він розчув слова матері Розі:
— Звір. Чому ти не спитала в нього про звіра?
— Тому що він тобі примарився, мамо. Кажу ж тобі. Тут немає жодного звіра. Та й він усе одно псих. Мабуть, просто погодився б із тобою. Він, певно, сам бачить невидимих тигрів.
Вражений цим, Ґрем Коутс вимкнув їм світло. Витягнув пляшку червоного вина й пішов нагору, захряснувши за собою підвальні двері.
У темряві під домом Розі розламала голівку сиру на чотири частини і з'їла одну якомога повільніше.
— Що це він казав про Товстуна Чарлі? — спитала вона в матері, коли сир розчинився у роті.
— Твій клятий Товстун Чарлі. Я не хочу нічого знати про Товстуна Чарлі. Це через нього ми тут опинилися.
— Ні, ми тут опинилися, бо цей Коутс — повний вар'ят. Псих зі стволом. Це не провина Товстуна Чарлі. — Розі намагалася не дозволяти собі думати про Товстуна Чарлі, тому що це означало неминуче почати думати про Павука...
— Він повернувся, — сказала матір. — Звір повернувся. Я відчуваю його запах.
— Так, мамо, — сказала Розі. Вона всілася на бетонній підлозі підвалу для м'яса і подумала про Павука. Вона скучила за ним. Коли Ґрем Коутс отямиться і відпустить їх, вона спробує відшукати Павука, вирішила вона. Дізнатися, чи можна ще було почати все спочатку. Розі знала, що це лише дурна мрія, але це була хороша мрія, і вона її заспокоювала.
Вона замислилася, чи Ґрем Коутс їх завтра уб'є.
На відстані товщини полум'я свічки від них Павука підвісили для звіра.
Наближався вечір, і сонце висіло низько в нього за спиною.
Павук товкся у щось носом та губами: то була суха земля, перш ніж у неї просочилися його слина та кров. Тепер це була галка з грязюки, груба кулька з червонявої глини. Він зім'яв її у більш-менш кулясту форму. Тепер він зсував її, підпихаючи ніс під глиняну кульку та рвучко піднімаючи голову догори. Нічого не відбувалося, як нічого й не відбулося минулі скільки-то там разів. Двадцять? Сто? Він не рахував, просто продовжував. Занурював лице глибше у землю, підпихав ніс далі під глиняну кульку, рвучко піднімав голову вгору і вперед...
Нічого не відбувалося. Нічого й не мусило відбутися.
Потрібен був інакший підхід.
Він зімкнув губи на кульці і стиснув їх навколо неї. Вдихнув якомога глибше через ніс, тоді випустив повітря ротом. Кулька вистрибнула з його губ із ляском корка від шампанського і приземлилася майже на півметровій відстані.
Тепер він покрутив правою рукою. Вона була прив'язана у зап'ястку, і мотузка щільно притискала її до жердини. Пальці Павука потяглися за кавалком кривавого бруду і зазнали невдачі.
Кулька була так близько...
Павук ще раз глибоко вдихнув, але вдавився сухим пилом і закашлявся. Він спробував знову, повернувши голову набік, щоб наповнити легені. Тоді розвернув на інший бік і почав дмухати в напрямку кульки, витискаючи повітря з легенів так сильно, як тільки міг.
Кулька покотилася — всього на кілька сантиметрів, та цього було досить. Павук потягнувся і тепер тримав глину у пальцях. Він защипнув її великим і вказівним пальцями, потім перевернув і защипнув знову — і так вісім разів.
Він повторив процес іще раз, тепер уже стискаючи зім'яту глину трохи щільніше. Один із защипів відвалився і впав на землю, але інші протрималися. У Павука в руці було щось схоже на маленький м'ячик із сімома виступами — дитячу модельку сонця.
Павук гордо на нього позирнув: зважаючи на обставини, він пишався ним, як дитина пишається будь-чим, що приносить додому зі школи.
Слово було найскладнішою частиною. Зробити павука чи щось схоже на нього з крові, слини та глини було легко. Боги, навіть дрібні пустотливі боги на кшталт Павука, знали, як це робити. Але завершальна частина Творіння мусила виявитися найтяжчою. Щоб дати чомусь життя, потрібне слово. Треба це назвати.
Він відкрив рота.
— Ххахххухх, — сказав він без'язиким ротом.
Нічого не відбулося. Він спробував знову.
— Ххаххухх!— Глина мертвим кавалком лежала в руці.
Павук впав обличчям у землю. Він був виснажений. Кожен порух роздирав струпи на обличчі та грудях. Вони сочилися вологою, горіли і, що найгірше, свербіли.
Думай!— скомандував собі Павук.— Мусить же бути спосіб... Говорити без язика...
На губах досі був шар глини. Він посмоктав їх, зволожуючи, як міг, без язика.
Глибоко вдихнув і дозволив слову проштовхнутися крізь губи, контролюючи його, наскільки лиш вдавалося, кажучи його з такою впевненістю, що сам всесвіт не зміг би з ним посперечатися: він описав річ у руці і промовив власне ім'я, бо це були найкращі чари, які він знав:
— Ххаввуххх!
І в руці, на місці кавалка скривавленого бруду, з'явився товстий павучок кольору червоної глини з сімома тонкими ногами.
Допоможи, подумав Павук. Приведи допомогу.
Павучок позирнув на нього очима, що блищали на сонці. Тоді випав із його руки на землю і кривобоко подріботів у траву хиткою і непевною ходою.
Павук спостерігав за ним, доки той не зник із поля зору. Тоді опустив голову на землю і заплющив очі.
Потім вітер змінився, і він відчув у повітрі аміачний запах кота. Той мітив свою територію...
Павук чув, як високо в небі переможно крячуть птахи.
Шлунок Товстуна Чарлі бурчав. Якби він мав зайві гроші, то пішов би кудись повечеряти, просто щоб забратися з готелю, але він був практично на мілині, а вечірня їжа входила у вартість кімнати: тож щойно пробило сім, він спустився до ресторану.
Пані метрдотель осяйно всміхнулася і повідомила, що вони відчинять ресторан усього за кілька хвилин. Їм треба дати музикантам трохи часу завершити приготування. Тоді вона глянула на нього. Товстун Чарлі починав упізнавати цей погляд.
— Ви...
— Так, — сказав він. — Я навіть узяв його з собою. — Чарлі видобув лайм із кишені та показав їй.
— Дуже мило, — зазначила вона. — У вас тут дійсно лайм. Я збиралася спитати, ви хочете замовити з меню чи фуршет?
— Фуршет, — відповів Чарлі. Фуршет був безкоштовний. Він стояв у коридорі біля ресторану з лаймом у руці.
— Одну хвилинку.
У коридор з-за спини Товстуна Чарлі вийшла дрібна дівчина. Вона посміхнулася пані метрдотелю і спитала:
— Ресторан вже відчинений? Я просто помираю з голоду.
Пролунали фінальне «пум-пом-бум» бас-гітари та удар на електрофортепіано. Музиканти відіслали інструменти й помахали пані метрдотелю.
— Відчинено, — сказала вона. — Заходьте.
Дрібна дівчина втупилась у Чарлі з підозріливо-здивованим виразом.
— Привіт, Товстуне Чарлі, — сказала вона. — Нащо тобі лайм?
— Довга історія.
— Що ж, — мовила Дейзі, — у нас цілісінька вечеря попереду. Чому б тобі все мені не розказати?
Розі розмірковувала, чи може божевілля бути заразним. У сліпій темряві під будинком на скелі вона відчула, як щось ковзнуло повз неї. Щось м'яке та струнке. Щось величезне. Щось, що тихо гарчало, кружляючи довкола них.
— Ти теж це чула? — спитала вона в матері.
— Звісно, чула, дурне дівчисько. У нас іще лишився апельсиновий сік?
Розі понишпорила в темряві в пошуках пакету з соком і передала його матері. Вона чула, як матір попила, а тоді сказала:
— Не звір нас уб'є. Він уб'є.
— Ґрем Коутс. Так.
— Він погана людина. Щось їздить на ньому, як на коні, але з нього поганий кінь, і він погана людина.
Розі простягнула руку і взяла кістляву материну долоню в свою. Вона нічого не сказала. Мало що можна було сказати.
— Знаєш, — сказала матір за деякий час, — я дуже тобою пишаюся. Ти була хорошою донькою.
— Ох, — мовила Розі. Думка про те, щоб не бути розчаруванням для матері, була для неї новою, і вона не певна була, що з цього приводу відчуває.
— Можливо, тобі варто було вийти заміж за Товстуна Чарлі, — сказала матір. — Тоді ми не опинилися б тут.
— Ні, — заперечила Розі. — Мені не варто було виходити заміж за Товстуна Чарлі. Я не люблю Товстуна Чарлі. Так що ти не сильно помилялася.
Вони почули, як нагорі хряснули двері.
— Він пішов, — сказала Розі. — Хутко. Поки його немає. Копай тунель. — Спершу вона захихотіла, а тоді розплакалася.
Товстун Чарлі намагався зрозуміти, що Дейзі робить на острові. Дейзі так само старанно намагалася збагнути, що на острові забув Товстун Чарлі. Жоден з них не досяг особливого успіху. Співачка в довгій червоній обтислій сукні, що була надто хорошою для п'ятничного вечора маленького готельного ресторану, стояла на маленькому помості в глибині приміщення і виконувала «Причарувала мене» Коула Портера.
— Ти шукаєш пані, яка жила по сусідству, коли ти був малим, тому що вона може допомогти тобі знайти брата, — мовила Дейзі.
— Мені дали пір'їну. Якщо вона досі в неї, можливо, я зумію обміняти її на брата. Варто спробувати.
Дейзі повільно, розважливо і геть не вражено кліпнула і поколупала салат.
— Що ж, — спробував Товстун Чарлі, — ти тут, тому що думаєш, що Ґрем Коутс приїхав сюди після того, як убив Мейв Лівінґстон. Але ти тут не як поліціянтка. Тебе просто рухав власний ентузіазм через малу вірогідність, що він тут. А якщо він справді тут, ти геть нічого не можеш із цим вдіяти.
Дейзі злизала з кутика губ шматочок помідора. Схоже, їй було ніяково.
— Я тут не як поліціянтка, — сказала вона. — Я туристка.
— Але ти просто кинула роботу і приїхала сюди за ним. Вони, певно, можуть відправити тебе за це у в'язницю чи щось типу такого.
— Тоді добре, — сухо сказала вона, — що в Сан-Ендрюса немає угод про екстрадицію, еге ж?
— О Боже, — ледь чутно озвався Товстун Чарлі.
Чарлі сказав «О Боже», тому що співачка спустилась зі сцени і почала ходити залою ресторану з радіомікрофоном. Просто зараз вона питала в двох німецьких туристів, звідки вони.
— Навіщо йому приїжджати саме сюди? — спитав Товстун Чарлі.
— Конфіденційна банківська система. Дешеве житло. Немає угод про екстрадицію. Можливо, він дуже любить цитрусові.
— Я два роки жахався цієї людини, — сказав Чарлі. — Я візьму собі ще тієї штуки з рибою і зеленими бананами. Будеш?
— Ні, дякую. Хочу лишити місце для десерту.
Товстун Чарлі підійшов до фуршетного столика кружним шляхом, щоб не втрапити на очі співачці. Вона була дуже вродливою, а її червона розшита блискітками сукня відбивала світло і мерехтіла, коли вона рухалася. Співачка була кращою за гурт. Чарлі хотів би тільки, щоб вона повернулась на маленьку сцену і продовжила співати стандарти — йому сподобалось, як вона виконувала «Вночі та вдень» Коула Портера, і її особливо прониклива версія «Ложки цукру» з «Мері Поппінс» теж — і припинила спілкування з гостями. Чи принаймні перестала говорити з людьми з його боку приміщення.
Він навалив собі повну таріль страв, які йому сподобалися. Велосипедні поїздки островом, подумав він, пробуджують апетит.
Коли Чарлі повернувся до столика, біля Дейзі, шкірячись, мов заведений тхір, сидів Ґрем Коутс із чимось віддалено схожим на бороду на нижній частині обличчя.
— Товстуне Чарлі, — сказав Коутс і неприємно хихотнув, — хіба ж не чудово? Я прийшов сюди, шукаючи тебе для невеликого тет-а-тет, і що я знайшов бонусом? Цю чарівливу маленьку поліціянтку. Будь ласка, сядь отам і спробуй не влаштовувати сцен.
Товстун Чарлі стовбичив, мов воскова фігура.
— Сядь, — повторив Ґрем Коутс. — У мене тут пістолет, і я притис його до живота панни Дей.
Дейзі благально глянула на Чарлі і кивнула. Її руки лежали міцно притиснуті до скатертини.
Товстун Чарлі сів.
— Тримай руки, щоб я їх бачив. Поклади на стіл, як у неї.
Товстун Чарлі послухався.
— Я завжди знав, що ти коп під прикриттям, Нансі, — пирхнув Коутс.— Агент-провокатор, га? Приходиш до мене на роботу, підставляєш мене, нещадно обкрадаєш?
— Я не... — сказав Чарлі, але побачив вираз Коутса і заткнувся.
— Думав, що ти такий розумник. Думав, що я на це куплюся. Тому ти послав до мене тих двох, хіба ні? Двоє в будинку? Ти думав, я повірю, що вони справді з круїзного корабля? Мене навколо пальця не обведеш. Кому ти ще казав? Хто ще знає?
— Я не цілком розумію, про що ви говорите, Ґреме, — озвалася Дейзі.
Співачка завершувала «В ті дні» Софі Такер: голос її був насиченим і блюзовим, і він огортав їх, наче оксамитовим шарфом.
В ті дні
Сумуватимеш за мною,
В ті дні
Тужитимеш за мною
За обіймами моїми
За цілунками моїми...
— Ти оплатиш рахунок, — сказав Ґрем. — Потім я супроводжу вас із юною панною до машини, і ми вирушимо до мене, поговорити як слід. Будь-які фокуси, і я вас обох застрелю. Капіш?
Товстун Чарлі капіш. Він також капіш, хто був за кермом чорного «Мерседеса» того дня і наскільки близьким до смерті він тоді був. Він починав капіш, що Ґрем Коутс був повністю схибнутим і що в них із Дейзі було мало шансів виплутатися з усього цього живими.
Співачка завершила пісню. Інші люди з аплодисментами розосередилися рестораном. Товстун Чарлі тримав руки на столі долонями вниз. Він глянув повз Ґрема Коутса на співачку і тим оком, якого Коутс не міг бачити, підморгнув їй. Вона вже втомилася, що люди уникають її погляду; підморгування Товстуна Чарлі було неймовірно люб'язним.
— Ґреме, — сказала Дейзі, — очевидно, що я приїхала сюди через вас, але Чарлі просто... — вона перервалась із виразом обличчя, який буває, коли хтось щільніше притискає тобі до живота зброю.
— Слухайте сюди, — мовив Коутс. — Для невинних сторонніх, які зібралися тут, ми всі добрі друзі. Я покладу пістолет у кишеню, але він усе одно буде спрямований на вас. Ми підведемося. Підемо до мене в машину. І я...
Він замовк. До їхнього столику наближалась жінка в червоній сукні з блискітками та з величезною усмішкою на обличчі. Вона прямувала до Товстуна Чарлі. Співачка сказала у мікрофон:
— Як тебе звуть, золотце? — і тицьнула мікрофон Чарлі в лице.
— Чарлі Нансі, — сказав Товстун Чарлі. Його голос переривався й тремтів.
— І звідки ти, Чарлі?
— З Англії. Я і мої друзі. Ми всі з Англії.
— І чим ти займаєшся, Чарлі?
Усе вповільнилося. То було наче стрибати зі скелі в океан. То був єдиний вихід. Чарлі глибоко вдихнув і сказав:
— Я зараз у пошуках роботи. Але насправді я співак. Я співаю. Як-от ви.
— Як я? Що саме ти співаєш?
— А що у вас є? — глитнув Чарлі.
Співачка розвернулась до інших людей за столиком Товстуна Чарлі.
— Як думаєте, ми можемо запросити його заспівати з нами? — спитала вона, жестикулюючи мікрофоном.
— Ем. Я так не думаю. Ні. Безсумовно, в жодному разі, — сказав Ґрем Коутс. Дейзі знизала плечима, тримаючи руки на столі.
Жінка в червоній сукні розвернулась до решти людей у ресторані.
— Що ви думаєте?
Залунав шурхіт аплодисментів з інших столиків та енергійніші оплески від персоналу. Бармен гукнув:
— Заспівай нам щось!
Співачка нахилилась до Чарлі, прикривши мікрофон рукою:
— Краще щось, що хлопці знають.
— Вони знають «Під помостом»? — спитав Товстун Чарлі, і вона кивнула, оголосила, а тоді дала йому мікрофон.
Гурт почав грати. Співачка вивела Чарлі на маленьку сцену. Його серце шалено калатало у грудях.
Товстун Чарлі почав співати, а присутні почали слухати.
Все що він хотів — це виграти трохи часу, але йому було комфортно. Ніхто нічим не кидався. У нього в голові ніби було вдосталь місця для розмірковувань. Він знав про всіх у кімнаті: про туристів, персонал і людей біля бару. Він бачив усе: бармена, що відміряв коктейль, і стареньку ланку в глибині, що наповнювала кавою велике пластикове горня. Чарлі досі жахався, досі злився, але взяв увесь той жах та злість і вклав у пісню, і дозволив їм стати піснею про милування й любов. Співаючи, він роздумував.
Що б зробив Павук? — думав Товстун Чарлі. Що б зробив мій тато?
— Під помостом... — співав він, — ми закохаємось...
Співачка в червоній сукні усміхалась, клацала пальцями і похитувалася в ритм. Вона нахилилась до мікрофону клавішника і почала підспівувати другий голос.
Я справді співаю перед аудиторією, думав Товстун Чарлі. Ні хріна собі.
Він не відривав погляду від Ґрема Коутса.
Перейшовши до останнього куплету, він став плескати руками над головою, і скоро все приміщення плескало з ним — відвідувачі, офіціанти та кухарі, всі, окрім Ґрема Коутса, чиї руки були під скатертиною, і Дейзі, чиї руки лежали на столі. Дейзі дивилася на нього так, ніби він не просто збожеволів, але обрав надзвичайно химерний момент, щоб відкрити в собі своїх внутрішніх «Дріфтерс».
Аудиторія аплодувала, Товстун Чарлі всміхався і співав, і співаючи, він знав без тіні сумнівів, що все буде гаразд. Вони будуть в порядку, він і Павук, і Дейзі, і Розі, де б вона не була — всі будуть в порядку. Він знав, що він зробить: це було нерозумно, неймовірно і по-ідіотськи, але це спрацює. І коли стихли останні ноти пісні, він сказав:
— За столом, де я сидів, є юна панна. Її звуть Дейзі Дей. Вона теж з Англії. Дейзі, можеш помахати всім?
Дейзі кинула на нього хворобливий погляд, але відірвала руку від столу й помахала.
— Я дещо хотів сказати Дейзі. Вона не знає, що я збираюся це сказати...
Якщо це не спрацює шепотів голос у голові, їй кінець. Ти це знаєш?
— ...але давайте сподіватись, що вона погодиться. Дейзі, ти вийдеш за мене заміж?
Запала тиша. Товстун Чарлі дивився на Дейзі, сподіваючись, що вона зрозуміє і підіграє.
Дейзі кивнула.
Гості зааплодували. Оце було справжнє шоу. Співачка, пані метрдотель та кілька офіціанток збіглися до столу, поставили Дейзі на ноги та витягли на середину сцени. Вони підштовхнули її до Товстуна Чарлі, і поки гурт грав «Я дзвоню лиш сказати, що кохаю» Стіві Вандера, він обійняв її рукою.
— У вас є для неї обручка? — спитала співачка.
Чарлі сягнув рукою в кишеню.
— Ось, — сказав він Дейзі. — Це тобі.
Він обійняв її та поцілував. Якщо когось застрелять, подумав він, це станеться зараз. А тоді поцілунок скінчився, і люди тиснули йому руку й обнімалися — один чоловік, що був тут, як він сказав, заради музичного фестивалю, наполягав на тому, щоб дати Товстунові Чарлі свою візитівку, — а Дейзі тримала лайм, який він їй тицьнув, із дуже дивним виразом обличчя; а коли Чарлі знову глянув на столик, за яким вони сиділи, Ґрем Коутс уже зник.