Третій розділ, у якому відбувається сімейне возз'єднання

овстун Чарлі полетів додому до Англії. Чи принаймні до найбільш схожого на дім місця, яке в нього було.

Розі чекала, поки він, навантажений маленькою валізкою і великою перемотаною скотчем коробкою, пройде митницю. Вона міцно обійняла його: — Як усе минуло?

— Могло бути й гірше, — стенув плечима Чарлі. — Ну зате тобі більше не доведеться переживати, що він прийде на весілля і тобі буде за нього соромно.

— Це точно.

— Мама каже, що нам слід на кілька місяців відкласти весілля, на знак поваги.

— Твоя мама просто хоче відкласти весілля, і крапка.

— Дурниці. Вона думає, що ти — завидний жених.

— Твоя мама не назвала б завидним женихом Бреда Пітта, Білла Ґейтса і принца Вільяма в одній особі. На землі немає людини, гідної стати її зятем.

— Ти їй подобаєшся, — слухняно повідомила Розі, але без упевненості.

Товстун Чарлі не подобався матері Розі, і про це знали всі. Мама Розі була тугим клубком непропрацьованих упереджень, тривог і недоброзичливостей. Вона мешкала в розкішній квартирі на Вімпол-стрит, і в її велетенському холодильнику не було нічогісінько, окрім житніх крекерів і пляшок вітамінізованої води. У мисках на полицях антикварних сервантів громадились вощані фрукти, з яких двічі на тиждень змітали пилюку.

У перший свій візит до матері Розі Товстун Чарлі надкусив одне з вощаних яблук. Він надзвичайно переживав, переживав настільки, що взяв одне з яблук — на його захист зазначимо, напрочуд реалістичних — і вгризся у нього. Розі несамовито йому зажестикулювала. Товстун Чарлі виплюнув шматок яблука в долоню і подумав, чи не прикинутись, що вощані фрукти йому насправді дуже смакують, чи, може, вдати, що це від початку був такий розіграш. Утім, мама Розі несхвально підняла брову, підійшла до нього, відібрала рештки яблука, пояснивши, скільки в наші дні коштують справжні вощані фрукти, якщо їх узагалі вдається знайти, і викинула до смітника. Решту вечора Чарлі просидів на дивані з присмаком вощаної свічки у роті, а мама Розі свердлила його поглядом, пильнуючи, аби Чарлі не надумав скуштувати ще шматочок її дорогоцінних вощаних фруктів чи вп'ястися зубами у ніжку чіппендейлівського стільця.

У сервантах у квартирі Розиної матері стояли великі кольорові фотографії в срібних рамцях — фотографії маленької Розі та її батьків, і Товстун Чарлі уважно вдивлявся в них, намагаючись підшукати ключі до таємниці Розі. Її батько, який помер, коли Розі було п'ятнадцять, був товстелезним чоловіком. Спершу він був кухарем, тоді — шеф-кухарем, а зрештою ресторатором. На всіх фото він був бездоганно одягненим (так ніби перед кожною зйомкою над його виглядом працював костюмерний відділ), пухким та усміхненим, а одна його рука завжди була зігнута, щоб за неї могла триматись Розина мама.

— Він був неймовірним кухарем, — казала Розі. Її мама на фото була усміхненою й фігуристою. Тепер же, двадцять років потому, вона нагадувала скелетоподібну Ерту Кітт, і Чарлі жодного разу не бачив, аби вона всміхалася.

— Твоя мама взагалі готує? — спитав Товстун Чарлі після того першого разу.

— Не знаю. Ніколи не бачила її біля плити.

— Але що вона їсть? Не можна ж жити на крекерах і воді.

— Думаю, щось замовляє.

Товстун Чарлі вважав цілком можливим, щоб мама Розі ночами оберталася на кажаниху і вилітала пити кров зі сплячих цнотливиць. Якось він озвучив цю теорію Розі, але вона не угледіла в ній нічого смішного.

Мама Розі переконувала дівчину, що Товстун Чарлі одружується з нею заради грошей.

— Яких грошей? — щиро здивувалась Розі.

Розина мама обвела свою квартиру жестом, який охоплював вощані фрукти, антикварні меблі та картини на стінах, і міцно стулила губи.

— Але ж це все твоє! — мовила Розі, яка жила на зарплату працівниці однієї з лондонських благочинних організацій. Зарплата була невеликою, тож на додачу Розі доводилось відскубувати від суми, яку заповів їй батько. Все це йшло на невеличку квартирку, яку вона ділила з вервечкою австралійок та новозеландок, і на вживаний «Фольксваген-Ґольф».

— Я не житиму вічно, — пирхнула мама тоном, під яким варто було розуміти, що вона має твердий намір жити вічно, стаючи все жилавішою, худющішою й незворушнішою, і їсти все менше й менше, доки нарешті не зможе виживати на самому лише повітрі, вощаних фруктах та неприязні.

Тому Розі, яка саме відвозила Товстуна Чарлі додому з Гітроу, вирішила змінити тему:

— У мене в квартирі відключили воду. Її немає в усьому будинку.

— Чого це?

— Через пані Клінґер піді мною. Вона каже, щось забило трубу.

— Напевно, сама пані Клінґер.

Чарлі То я подумала... Можна сьогодні скупатись у тебе?

— Мені треба буде потерти тобі спинку?

Чарлі!

— Авжеж, не проблема.

Розі втупилася в багажник машини попереду, а тоді зняла руку з важеля перемикання передач, простягнула її і стиснула долоню Товстуна Чарлі.

— Ми дуже скоро одружимось.

— Я знаю.

— Хочу сказати, в нас для цього буде ціла купа часу.

— Ціла купа.

— Знаєш, що колись сказала мені мама?

— Гм... Щось про те, що треба відновити повішення?

— Ні. Вона сказала, що якби новоспечене подружжя клало монетку до банки щоразу, як кохається у перший рік шлюбу, а потім виймало її щоразу, як кохається в подальші роки, банка ніколи не спорожніла б.

— А мораль тут...?

— Ну... Це цікаво, хіба ні? Я приїду о восьмій, візьму з собою гумову качечку. Що в тебе з рушниками?

— Гм...

— Я привезу свій.

Товстун Чарлі не вірив, що світобудова зрушиться, якщо випадкова монетка впаде в банку до того, як вони пов'яжуть себе шлюбними узами і розріжуть весільного торта, але Розі мала геть інше переконання, і на цьому всі дискусії закінчувались. Банка залишалась цілковито порожньою.

Діставшись додому, Товстун Чарлі усвідомив проблему короткої подорожі до Лондона: якщо повернутися з неї рано-вранці, геть нічого буде робити решту дня.

Товстун Чарлі належав до тих людей, які воліли працювати. Вилежування на дивані з телешоу «Зворотний відлік» нагадувало йому періоди, коли він був безробітним. Він вирішив, що розважливо буде вийти на роботу на день раніше. В олдвічському офісі Агентства Ґрема Коутса на найвищому, п'ятому, поверсі він відчує себе частиною виру подій. На кухні можна буде потішитись цікавим розмовам із колегами. Панорама життя розгорнеться перед ним, ніби розкішний гобелен, насичений і наповнений. Люди будуть раді його бачити.

— Вас не має бути до завтра, — буркнула, забачивши його, адміністраторка Енні. — Я казала людям, які вам телефонували, що вас не буде до завтра. — Вона явно була не в захваті.

— Не втримався.

— Ясне діло, — пирхнула Енні. — Передзвоніть Мейв Лівінґстон. Вона телефонувала щодня.

— Я думав, нею опікується сам Ґрем Коутс.

— Ну а поговорити вона хоче з вами. Чекайте,— і вона підняла слухавку.

Ґрема Коутса належало називати на ім'я та прізвище. Не «пане Коутс». І жодних «Ґремів». То було його агентство, воно представляло інтереси людей, і брало відсотки з їхнього заробітку за право їх представляти.

Товстун Чарлі повернувся до свого офісу, манюсінької кімнатки, яку він ділив із кількома стелажами. На моніторі висіла жовта наліпка з запискою «Зайдіть до мене. ҐК», тому він пішов коридором до здоровенного офісу Ґрема Коутса. Двері були зачинені. Він постукав, а тоді, не певний, почув він якусь відповідь чи ні, натис на клямку і просунув голову досередини.

У кімнаті було порожньо. Жодної живої душі.

— Агов? — покликав Чарлі, не дуже голосно. Відповіді не було. Однак у кімнаті все було якось не на своїх місцях: стелаж стирчав зі стіни під чудернацьким кутом, а з-за нього чулося гупання, так ніби хтось забивав цвяхи.

Він якнайтихіше зачинив двері й повернувся до свого кабінетика.

Задзвонив телефон. Чарлі взяв слухавку.

— Ґрем Коутс на зв'язку. Зайдіть до мене.

Цього разу стелаж стояв при стіні, а Ґрем Коутс сидів за своїм столом. Він не запропонував Чарлі сісти. Ґрем Коутс був білим чоловіком середнього віку з залишками дуже світлого волосся. Якби вам довелося забачити його й негайно подумати про тхора-альбіноса в дорогому костюмі, ви були б такі не перші.

— Бачу, ви до нас повернулись. Так би мовити.

— Так, — погодився Товстун Чарлі. І оскільки Ґрем Коутс, схоже, не надто радів його ранньому поверненню, спішно додав: — Вибачте.

Ґрем Коутс стиснув губи, зиркнув у папери на столі, а тоді знову підвів погляд:

— Мені дали зрозуміти, що ви, власне, повернетесь тільки завтра. Ви трохи зарано, еге ж?

— Ми... Тобто я... Я повернувся сьогодні вранці. З Флориди. Подумав, що прийду. Роботи багато. Продемонструю готовність. Якщо можна.

— Безсумовно, — запевнив його Ґрем Коутс. Від цього слова — зіткнення «безсумнівно» і «безумовно» — у Товстуна Чарлі завжди зводило зуби. — Це ваш похорон.

— Власне, мого батька.

— Все одно вирахуємо з ваших лікарняних, — по-тхорячому потягнув шию Ґрем Коутс.

— Ага.

— Мейв Лівінґстон. Стурбована Моррісова вдовиця. Її треба заспокоїти. Добрими словами і обіцянками-цяцянками. Рим не за день будувався. Справа полягає в вирішенні поточних питань з Моррісовою нерухомістю і безперебійному перерахуванні їй коштів. Телефонує мені майже щодня, щоб тримати руку на пульсі. А тим часом я передаю справу вам.

— Гм... Так, — відказав Товстун Чарлі. — Нема спокою нечестивим.

— Цент долар береже, — зауважив Ґрем Коутс, піднявши пальця.

— За гаряче і студене хапатись? — припустив Товстун Чарлі.

— Не покладаючи рук! — підсумував Ґрем Коутс.— Що ж, радий був побалакати. Але в нас обох купа роботи.

Було у Ґремі Коутсі щось таке, що завжди змушувало Товстуна Чарлі в його присутності а) розмовляти штампами і б) снити наяву про велетенські чорні гелікоптери, які спершу відкрили б вогонь, а тоді скинули б ємності з напалмом на офіси Агентства Ґрема Коутса. Звісно, в цих маревах Товстун Чарлі був не на роботі. Він сидів собі у кріселку на літній терасі невеличкої кав'ярні на іншому боці Олдвіча, посьорбував каву з пінкою і час від часу аплодував особливо влучному відру з напалмом.

З цього ви могли б припустити, що небагато мусите знати про службу Товстуна Чарлі, окрім того факту, що він був на ній нещасливий, і загалом ви б мали рацію. Товстуну Чарлі добре давалися цифри, і це тримало його на роботі, але погано давалися впевненість і безпосередність, і це заважало вказати колегам, що саме він робить і скільки насправді зробив. Тому Товстун Чарлі спостерігав, як інші неминуче піднімаються до рівня власної некомпетентності, доки він лишався на посадах нижчого рівня й виконував важливі повсякденні завдання, долучаючись зрештою до лав безробітних і знову починаючи дивитися денні телепрограми. Він ніколи довго не сидів без роботи, але за останні десять років це траплялось надто часто, щоб він уже не почувався хоч якось упевнено на будь-якій посаді. Втім, він не брав це надто близько до серця.

Чарлі зателефонував Мейв Лівінґстон, вдові Морріса Лівінґстона — колись найпопулярнішого в Британії йоркширського коміка з короткими скетчами та давнього клієнта Агентства Ґрема Коутса.

— Доброго дня, — привітався він. — Це Чарльз Нансі, з бухгалтерського відділу Агентства Ґрема Коутса.

— О... — відізвався жіночий голос на тому кінці.— Я думала, Ґрем сам мені зателефонує.

— Він трішки перевантажений. Тому, гм... Він делегував це завдання. Мені. Отже... Я можу вам допомогти?

— Я не впевнена. Я радше цікавилась... Точніше, менеджер у банку цікавився, коли надійде решта грошей з продажу Моррісової нерухомості. Минулого разу Ґрем Коутс пояснив мені... Здається, то було минулого разу... Коли ми говорили... Пояснив, що гроші кудись вкладені... І я розумію, що такі речі вимагають часу... Сказав, що інакше я втрачу багато грошей...

— Що ж, — відказав Товстун Чарлі, — наскільки я знаю, він над цим працює. Але такі речі вимагають часу.

— Так. Думаю, так і є. Я дзвонила на Бі-Бі-Сі, і вони сказали, що зробили кілька виплат після Моррісової смерті. Знаєте ж, що вони випустили на DVD повну версію «Морріс Лівінґстон, я так розумію?». А ще видадуть на Різдво обидві серії «Коротко ззаду і з боків».

— Я не знав, — зізнався Товстун Чарлі. — Але впевнений, що Ґрем Коутс знає. Він завжди про таке в курсі.

— Мені довелося купити собі диск, — з жалем мовила вона.— Але він воскресив усе: дух гриму, запах клубу Бі-Бі-Сі. Це змусило мене засумувати за світлом софітів, можу заприсягнутись. Знаєте, так я і познайомилась із Моррісом. Я танцювала. Робила власну кар'єру.

Товстун Чарлі запевнив, що перекаже Ґрему Коутсу стурбованість банківського менеджера, і поклав слухавку.

Він розмірковував, як хтось узагалі міг сумувати за світлом софітів.

У найгірших Чарлиних кошмарах на нього прямісінько з темного неба спрямовувався прожектор, а він був на сцені, і невидимі люди намагались змусити Товстуна Чарлі стати у світлі й заспівати. І байдуже, як далеко чи як швидко він тікав, або наскільки майстерно ховався: вони знаходили його й витягували знову на сцену поперед десятків облич, на яких світилось очікування. Він завжди прокидався до того, як заспівати, тремтячи і вкриваючись потом, а серце у грудях вибивало канонаду.

Робочі справи крутилися. Товстун Чарлі працював тут уже майже два роки. Він був тут довше за всіх, окрім самого Ґрема Коутса, адже плинність кадрів в агентстві була вкрай високою. І все ж ніхто не радий був його бачити.

Часом Товстун Чарлі сидів за столом, втупившись у вікно, в яке безрадісно торохкали краплини сірого дощу, і уявляв себе десь на тропічному пляжі, де хвилі неможливо блакитного моря розбиваються об неможливо жовті піски. Товстун Чарлі часто міркував про те, чи хоч хтось із людей на пляжах із його уяви, спостерігаючи за білим шумовинням, із яким хвилі накочуються на берег, і слухаючи свист тропічних пташок в пальмах, мріяв колись опинитися в Англії, під дощем, у кімнаті розміром із шафу на п'ятому поверсі, подалі від безживного золотого піску і пекельної нудьги настільки досконалого дня, що його не зміг би покращити навіть вершковий напій із паперовою парасолькою і трохи завеликою дозою рому. Такі думки його заспокоювали.

Дорогою додому Чарлі заскочив до магазину спиртних напоїв, де купив пляшку німецького білого вина, і до невеличкого супермаркету по сусідству за свічкою з запахом пачулі, і забрав піцу з піцерії поруч.

Розі подзвонила о сьомій тридцять із йоги, щоб сказати, що трішки спізниться, тоді о восьмій із машини, щоб попередити, що застрягла в заторі, а коли вона ще раз набрала його о 9:15 і повідомила, що вона вже за рогом, Товстун Чарлі встиг розправитися з більшістю вина, а від піци залишився тільки один самотній трикутничок.

Потім він ще розмірковуватиме, чи це вино змусило його таке сказати.

Розі приїхала о 9:20 з рушниками, торбинкою, набитою шампунями і милом, і велетенською банкою кондиціонеру для волосся. Привітно, але коротко відмовилась від бокалу білого вина і шматочка піци, пояснивши, що вже повечеряла в машині, куди замовила їжу, поки стояла в заторі. Тому Товстун Чарлі всівся на кухні, вилив собі до фужера рештки вина і став виколупувати зі схололої піци сир і пепероні, поки Розі вийшла набрати собі ванну, а тоді раптово і вкрай гучно заверещала.

Перший крик ще не затих, і Розі саме набирала в легені повітря для наступного, а Товстун Чарлі вже був у ванній кімнаті. Він був упевнений, що знайде її в калюжі крові. На його здивування і полегшення, крові не було. На Розі були тільки блакитні ліфчик та трусики, і вона вказувала на ванну, посередині якої сидів великий коричневий садовий павук.

— Вибач, — схлипнула вона. — Він застав мене зненацька.

— Таке трапляється, — відказав Товстун Чарлі.— Я просто змию його геть.

— Не смій! — обурилась Розі. — Це ж живе створіння! Винеси його надвір.

— Гаразд.

— Я почекаю на кухні. Скажеш, коли все закінчиться.

Коли ти випив цілісіньку пляшку білого вина, переконати вкрай вертлявого садового павука переміститись до чистої пластикової склянки за допомогою старої вітальної листівки стає складнішим завданням на координацію, ніж зазвичай. І напівгола наречена на грані істерики, яка попри власну заяву, що почекає у кухні, зазирає з-за плеча і надає велемудрі поради, це завдання тільки ускладнює.

Попри допомогу Розі, скоро Товстуну Чарлі таки вдалося загнати павука до скляночки і надійно затулити ту листівкою до дня народження від однокласника, яка сповіщала, що «ТИ ВЖЕ ДОРОСЛИЙ, ТВОЯ ДОЛЯ В ТВОЇХ РУКАХ» (всередині цей напис доповнював жартик ТІЛЬКИ НЕ ПОНАТИРАЙ МОЗОЛЕЙ, ТИ, СЕКСУАЛЬНИЙ МАНІЯЧЕ! З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ!).

Він зніс павука сходами донизу і висадив за вхідними дверима, в невеличкому садочку, що складався з живоплоту, за який блювали перехожі, і кількох великих кам'яних плит, між якими проросла трава. Чарлі підняв скляночку. У жовтому ліхтарному світлі павук був чорним. Чарлі здалося, що той на нього витріщається.

— Вибач, — сказав він павукові, відчуваючи, як всередині приємно циркулює вино. Сказав він це вголос.

Він поклав листівку і скляночку на тріснуту плиту і підняв склянку, чекаючи, поки павук втече собі геть. Натомість той просто сидів собі нерухомо на писку щасливого мультяшного ведмедика, намальованого на листівці. Чоловік із павуком роздивлялися одне одного.

Чарлі пригадав, що пані Гіґґлер казала щось про розмову з павуками, і перш ніж зміг зупинитись, із нього полилися слова. Напевне, то заговорив його внутрішній диявол. А може то був алкоголь.

— Якщо побачиш мого брата, — сказав Товстун Чарлі павуку, — скажи, хай заскочить і привітається.

Павук залишився на місці, підняв лапку, ніби щось обдумуючи, а тоді подріботів плитою до живоплоту і зник.

Розі скупалася, тоді подарувала Чарлі довгий поцілунок у щоку й пішла додому.

Товстун Чарлі увімкнув було телевізор, але зрозумів, що клює носом, тому знову вимкнув його й вирушив до ліжка. Там чоловікові наснився такий яскравий і чудернацький сон, що образи з того видіння лишилися з ним до кінця днів.

Один зі способів дізнатися, що ви уві сні — це опинитися там, де ви ніколи не бували в реальному житті. Товстун Чарлі ніколи не бував у Каліфорнії. Він ніколи не бував у Беверлі-Гіллз. Однак він достатньо надивився на цей район у кіно й по телевізору, щоб відчути втішний трепет упізнавання. Тривала вечірка.

Десь унизу блимали й мерехтіли вогні Лос-Анджелеса.

Люди на вечірці нібито чітко розділилися на тих, хто носив срібні тарілки з гірками досконалих канапок, і на тих, хто брав, або ж відмовлявся брати, ці канапки. Ті, кого годували, ходили великим будинком, пліткуючи, усміхаючись, розмовляючи, і всі вони були впевнені у своїй порівняній важливості для світу Голівуда, як не сумнівалися щодо цього придворні у стародавній Японії — і, як і в Японії, кожен з них був переконаний, що опиниться в безпеці, зіп'явшись ще на один щабель службовою драбиною. Серед них траплялися актори, що хотіли стати зірками, зірки, які бажали стати незалежними продюсерами, незалежні продюсери, що мріяли про надійний контракт зі студією, режисери, які прагнули стати зірками, боси студій, які воліли стати босами інших, певніших студій, студійні юристи, що жадали, аби їх любили такими, як вони є, або хоча б просто любили.

У сні Товстун Чарлі міг бачити себе водночас ззовні і зсередини, і він не був собою. У звичних нічних мареннях Чарлі сидів і складав іспити з подвійного бухгалтерського запису, до яких забув підготуватися. А тоді, підвівшись, виявляв, що, збираючись уранці, якимось чином примудрився не одягти нічогісінько нижче пояса. У своїх звичних снах Чарлі був тільки незграбнішою версією себе.

Але не зараз.

У цьому сні Товстун Чарлі був крутим і ще крутішим. Витончений, меткий і кмітливий, він був єдиною людиною на вечірці, що не носила срібної тарілки і однаково потрапила туди без запрошення. А ще (і це просто приголомшувало Товстуна Чарлі, який не уявляв собі більшого сорому, ніж прибути кудись без запрошення) він чудово бавив час.

Кожному, хто питав, ким він був чи що забув на вечірці, Чарлі розказував різні історії. За півгодини більшість присутніх була переконана, буцімто він представник міжнародної інвестиційної компанії, яка хотіла викупити з бебехами одну зі студій, а ще за півгодини вже панувало всезагальне розуміння, що він робитиме пропозицію «Парамаунту».

У нього хрипкий і заразний сміх, і можна з певністю сказати, що на цій вечірці найбільше розважається саме він. Він навчив бармена робити коктейль із назвою «Двозначність», який, пояснив він, із наукової точки зору є цілком неалкогольним, дарма що готується на шампанському. До коктейлю слід було додавати краплинку того і бульк сього, поки він не ставав яскраво-фіалковим; Чарлі роздавав ці коктейлі присутнім на вечірці з такою радістю й ентузіазмом, що навіть ті, хто до того посьорбував газовану воду з такою обережністю, ніби вона от-от вибухне, залюбки перехиляли свої келихи до дна.

А тоді, за своєю сонною логікою, він повів їх усіх до басейну і запропонував навчити магії Ходіння по Воді. Вся штука в упевненості, казав він, у ставленні, у знанні того, як це робиться. А людям на вечірці здавалося, ніби Ходіння по Воді — це легка витівка для профі, ніби десь у глибині душі вони завжди знали, як це робиться, просто забули, а цей чоловік нагадав їм техніку.

«Роззувайтеся!» — скомандував він, тому вони роззулись, і туфлі «Серджіо Россі», «Крістіан Лубутен» та «Рене Каовілла» вишикувались поруч із «Найками», «Мартенсами» та безіменними чорними шкіряними черевиками. Чарлі повів гостей, ніби в дитячій грі у струмок, довкола басейну, а тоді на його поверхню. Вода була холодна на дотик, і тремтіла під ногами, ніби густа ґаляретка. Дехто з жінок і кілька чоловіків захихотіли, а парочка молодших агентів застрибала на поверхні басейну, ніби діти на надувному матраці. Ген унизу вогні Лос-Анджелеса сяяли крізь смог, ніби далекі галактики.

Дуже скоро учасники й учасниці вечірки вже вовтузились на кожному квадратному сантиметрі басейну — вони стояли, танцювали, хиталися чи підстрибували на воді. Натиск натовпу був таким потужним, що крутющому чуваку, Чарлі-уві-сні, довелося відступити на бетонний краєчок басейну, щоб узяти зі срібної тарілки сашимі з фалафелем.

З жасминового куща йому на плече спустився павук. Павук прочеберяв з передпліччя на долоню, і Чарлі привітав комаху люб'язним «Привіііт».

Запала тиша, так ніби він слухав, що каже йому павук, ніби павучі слова міг чути тільки він, а тоді відповів: «Проси і дасться тобі, ге?».

Він обережно поклав павука на жасминовий листок.

І тієї ж миті люди в басейні, які босоніж стояли на поверхні води, згадали, що та взагалі-то рідка, а не тверда, і що на те, що люди зазвичай не можуть гуляти, а тим паче танцювати чи стрибати по воді, є причини, а саме неможливість так робити.

Машина сну заворушилась і захиталась, і всі люди раптово почали провалюватись — як були, одягнені, в товщу води, на глибину від метра до трьох, мокрі, приголомшені і перелякані.

Крутий чувак буденно пройшовся басейном, потоптавшись по кількох головах та руках і жодного разу не втративши рівноваги. А потім, діставшись дальнього краю басейну, за яким починався крутий пагорб, він високо підстрибнув і пірнув у вогні нічного Лос-Анджелеса, які замерехтіли й поглинули його, ніби океан.

Розлючені, засмучені, спантеличені, мокрі, а іноді — напівпотоплені люди повибиралися з басейну...

У Південному Лондоні розвиднялося. Над містом нависало сіро-синє небо.

Розбурханий своїм сном, Товстун Чарлі виборсався з ліжка і підійшов до вікна. Штори були розсунуті. Він бачив, як займався світанок і як велетенський сицилійський апельсин ранкового сонця підфарбовував багряним сірі хмари довкола. То було таке небо, що навіть у найпрозаїчнішій особі відроджує глибоко прихований порив малювати олійними фарбами.

Товстун Чарлі замилувався небокраєм. Червоний світанок, подумав він. Морякам засторога.

Такий дивний сон. Вечірка в Голлівуді. Секрет Ходіння по Воді. І чоловік, який був ним і водночас не був...

Товстун Чарлі усвідомив, що знає чоловіка зі сну, звідкись впізнає його, і що це бентежитиме його увесь день — десь так, як бентежить ворсинка зубної нитки, що застрягла між зубів, чи намагання знайти точну різницю між лукавим і облудним. Це сидітиме у нього в голові і не даватиме спокою.

Він задивився у вікно.

Ледь надійшла шоста ранку, і всюди панувала тиша. Десь у кінці вулиці ранній собаколюб намагався переконати свого шпіца покакати. Поштар снував між будинками і своєю червоною вантажівкою. А тоді на тротуарі поруч із його домом щось заворушилось, і Чарлі опустив погляд.

Біля живоплоту стояв чоловік. Коли він побачив, що Товстун Чарлі в піжамі дивиться на нього, то заусміхався і помахав. Товстун Чарлі відчув упізнавання, яке глибоко його шокувало: йому знайомі були й усмішка, і цей помах, хоч він і не міг збагнути, звідки. Щось із його сну досі неприємно тупцювало на задвірках свідомості, і через це світ видавався нереальним. Він потер очі, і чоловік з-під живоплоту зник. Товстун Чарлі сподівався, що той просто побрів собі далі вулицею, розчинився в рештках ранкового туману і забрав із собою всі ті незручності, роздратування й божевілля, які міг би принести.

А тоді задзеленчав дверний дзвінок.

Товстун Чарлі накинув халат і спустився донизу.

Він ніколи не зачиняв двері на ланцюжок, перш ніж відчинити, ніколи-ніколи раніше, але цього разу, перш ніж прочинити їх рівно на п'ятнадцять сантиметрів, поставив голівку ланцюжка в паз і переконався, що той клацнув.

— Доброго ранку? — обережно привітався він.

Усмішка, що проривалась у шпарину, могла б освітити невеличке сільце.

— Ти покликав мене, і я прийшов, — сказав незнайомець. — Відчиниш мені двері, Товстуне Чарлі?

— Хто ти такий? — поки Чарлі озвучував це запитання, то збагнув, де бачив чоловіка раніше: на похороні матері, в капличці крематорію. Тоді він востаннє бачив цю усмішку І зрозумів, що знає відповідь на своє запитання, що знає її ще до того, як чоловік відповість.

— Я — твій брат, — мовив гість.

Товстун Чарлі зачинив двері. Тоді зняв ланцюжка і прочинив їх повністю. Чоловік досі стояв там.

Товстун Чарлі не дуже добре розумів, як вітатися з імовірно уявним братом, у якого він раніше й не вірив. Тому вони так і стояли, один — з одного боку дверей, інший — з другого, доки брат не порушив мовчанку:

— Зви мене Павуком. Запросиш зайти?

— Так. Так, точно. Звісно, запрошу. Заходь, — і Товстун Чарлі провів чоловіка сходами догори.

Неймовірні речі трапляються. І коли вони трапляються, більшість людей їх просто приймає. Сьогодні, як і щодня, приблизно п'яти тисячам мешканців планети трапиться шанс-один-на-мільйон, і жоден з них не відмовиться вірити доказам, наданим власними відчуттями. Більшість із них просто скаже своєю мовою щось подібне до «Чого тільки не трапляється на білім світі» і піде собі далі. Тож доки Товстун Чарлі намагався знайти логічне, розумне і притомне пояснення тому, що відбувається, більша частина його свідомості просто звикала до того, що брат, про існування якого він не знав, піднімається собі сходами за ним.

Вони дістались до кухні і зупинились там.

— Хочеш чаю?

— Маєш каву?

— На жаль, тільки розчинну.

— Зійде.

Товстун Чарлі ввімкнув чайника.

— Прибув здалеку?

— З Лос-Анджелеса.

— І як переліт?

Чоловік сів за кухонний стіл. Тоді знизав плечима. Такі знизування плечима можуть означати що завгодно.

— Гм, надовго плануєш лишитися?

— Щиро кажучи, я про це аж так багато не думав,— і чоловік-Павук роззирнувся по кухні з таким виглядом, ніби ніколи раніше не бував на кухнях.

— Якої тобі зробити кави?

— Чорної, як ніч, солодкої, як гріх.

Товстун Чарлі поставив перед Павуком чашку і передав цукерничку:

— Пригощайся.

І поки Павук ложка за ложкою кидав цукор до кави, Товстун Чарлі сидів навпроти і витріщався.

Між чоловіками була сімейна схожість, причому цілком безсумнівна. Однак сама по собі вона не пояснювала дуже сильне відчуття впізнавання, яке наповнювало Товстуна Чарлі, коли той дивився на Павука. Чарлі завжди хотілося мати такий вигляд, як у брата, однак сам він із монотонною регулярністю зустрічав у дзеркалі ванної кімнати іншого, дещо невтішнішого хлопця. Павук був вищим, стрункішим і крутішим. Він носив чорно-пурпурову шкірянку і шкіряні обтислі штани, і одяг сидів на ньому, як влитий. Товстун Чарлі спробував згадати вбрання крутого чоловіка зі сну. У братові було щось невловиме, через що Товстун Чарлі, просто сидячи на іншому краю стола, почувався вайлуватим незграбою, та ще й трохи дурнуватим. Йшлося навіть не про одяг Павука, а про усвідомлення, що якби таке нап'яв Товстун Чарлі, то скидався б на непереконливу дреґ-квін. Ішлося не про те, як Павук усміхався,— невимушено й радісно, — а про нездоланну переконаність Товстуна Чарлі, що він міг би практикувати усмішки перед дзеркалом хоч до кінця своїх днів, але йому ніколи не вдасться видати нічого настільки ж привабливого, зухвалого і блискуче-безтурботного.

— Ти був на маминій кремації, — сказав Товстун Чарлі.

— Я думав підійти побалакати після служби, — відказав Павук. — Просто не був певен, що це добра ідея.

— Я хотів би, щоб ти підійшов, — а тоді Товстуну Чарлі спало на гадку ще дещо: — Я подумав би, що ти будеш на татовому похороні.

— Що? — витріщився на нього Павук.

— На похороні. У Флориді. Кілька днів тому.

Павук похитав головою:

— Він не може бути мертвим. Я впевнений, що знав би, якби він помер.

— Він мертвий. Я його поховав. Ну... засипав могилу. Спитай у пані Гіґґлер.

— Як він помер? — перепитав Павук.

— Серцевий напад.

— Це нічого не означає. Тільки те, що він помер.

— Ну, так. Він помер.

Павук припинив усміхатись. Тепер він втупився у свою каву так, ніби очікував знайти там відповідь.

— Мені треба перевірити все самому. Річ не в тім, що я тобі не вірю. Але коли це твій старий... Навіть коли твій старий — це мій старий, — і він скривився.

Товстун Чарлі знав цей вираз обличчя. Десь у себе в душі він безліч разів робив такі міни, коли згадували його батька.

— Вона досі живе там, де жила? — спитав Павук. — У сусідньому будинку від того, де росли ми?

— Пані Гіґґлер? Так. Досі там.

— У тебе нічого звідти нема? Картинки, чи може, фотографії?

— Так, я привіз додому цілу купу.

Товстун Чарлі досі не розпакував картонної коробки. Вона все ще стояла в коридорі. Він приніс коробку на кухню і поставив на стіл. Тоді взяв кухонного ножа і перерізав скотч, яким обмотав її, а Павук запустив свої тонкі пальці всередину й перетасував фотографії, ніби гральні карти, поки не витягнув одну: на ній були мама і пані Гіґґлер, які сиділи на капоті машини пані Гіґґлер двадцять п'ять років тому.

— Той порш досі там?

— По-моєму, так, — замислився Товстун Чарлі.

Пізніше йому так і не вдалося згадати, чи то фотографія раптом збільшилась, чи Павук дуже зменшився. Він міг би заприсягтися, що насправді не трапилось ні першого, ні другого. Однак не підлягало сумніву, що Павук зайшов у фотографію, а та затремтіла, запереливалась і поглинула його.

Товстун Чарлі потер очі. На годиннику — шоста ранку, і на кухні він сам-самотою. На столі стояла коробка, заповнена паперами і фотографіями, а ще — порожнє горнятко, яке Чарлі переставив в умивальник. Він пройшов коридором до спальні, ліг у ліжко і проспав, аж доки о сьомій п'ятнадцять не задзвонив будильник.

Загрузка...