Дівчина, що гралася з вогнем

Розділ 01

Лісбет Саландер зсунула сонячні окуляри на кінчик носа і, примружившись, уважно подивилася з-під крислатого капелюха. Вона побачила, як з бічного входу готелю вийшла мешканка тридцять другого номера й неспішно рушила до розставлених навколо басейну біло-зелених шезлонгів.

Лісбет раніше вже зустрічала цю жінку і вирішила, що їй має бути близько тридцяти п’яти років, хоча, поглянувши на неї, не можна було з певністю визначити її вік — чи то їй двадцять п’ять, чи всі п’ятдесят. Каштанове волосся сягало їй до плечей, вона мала довгасте обличчя і фігуру з округлими формами, як у моделей з каталогу дамської білизни. Жінка носила сандалі, чорне бікіні й сонячні окуляри з фіолетовими скельцями, а свій жовтий солом’яний капелюх вона кинула додолу поряд із шезлонгом, збираючись покликати бармена з бару Елли Кармайкл. Вона була американкою, і в її вимові відчувався південний акцент.

Поклавши книжку на коліна, Лісбет відпила кави із склянки, що стояла під рукою, і потяглася по сигарети. Не обертаючись, вона перевела погляд на горизонт. З тераси біля басейну вона бачила шматочок Карибського моря за стіною готельної території, що виднівся у просвіті між пальмами і рододендронами. У відкритому морі йшла вітрильна яхта, тримаючи курс на північ, у бік Санта-Лючії чи то Домініки. Ще далі видно було сіре вантажне судно, що рухалося на південь, до Гайани або однієї із сусідніх з нею країн. Слабкий бриз намагався розвіяти вранішню спеку, але Лісбет відчула, як у неї по лобі повільно стікає на брову крапля поту. Вона не любила смажитися на сонці і як могла уникала його, ховаючись у тіні, під тентом, та, незважаючи на це, засмагла до кольору горіха. Зараз на ній були шорти кольору хакі й чорна сорочка.

Із гучномовця, розташованого коло барної стійки, лунали дивні звуки в стилі стілпан.[1] Вона ніколи не цікавилася музикою і не змогла б відрізнити Свена Інґвара від Ніка Кейва, але стілпан привернув її увагу, і вона мимоволі прислухалася. Важко було собі уявити, щоб комусь удалося настроїти сковорідку, і ще більш сумнівним здавалося, що якась там каструля може видавати звуки музики, які не сплутаєш ні з чим іншим. Лісбет слухала як зачарована.

Зненацька щось відвернуло її увагу, і вона знову перевела погляд на жінку, якій щойно принесли келих з напоєм апельсинового кольору.

Звичайно, Лісбет це не обходило. Просто вона не могла зрозуміти, чому ця жінка залишається в готелі. Минулої ночі в сусідньому номері відбувалося щось жахливе. Звідти долинав плач, придушені схвильовані голоси і часом щось схоже на звук ляпаса. Роздавав ляпаси чоловік років сорока з гаком, з темним, рівно зачесаним волоссям з проділом посередині, який у наш час годі було й побачити, — як вважала Лісбет, чоловік пожилички. Судячи з усього, до Ґренади він приїхав у справах. Що це були за справи, Лісбет не мала жодного уявлення, але щоранку пожилець приходив до бару пити каву, вдягнений у піджак з обов’язковою краваткою, після чого, узявши портфель, сідав у таксі, що чекало на нього біля дверей.

До готелю він повертався надвечір, коли його дружина купалася в басейні, потім вони разом усідалися на терасі. Зазвичай вони обідали удвох, тихо і, здавалося б, задушевно розмовляючи. Видно було, що жінка полюбляє хильнути зайвого, проте вона ніколи це переходила межі пристойності і не завдавала неприємностей оточуючим.

Скандали в сусідньому номері відбувалися регулярно і починалися між десятою і одинадцятою вечора, саме тоді, коли Лісбет укладалася в ліжко з книгою про таємниці математики. Про злісне рукоприкладство не йшлося. Наскільки могла оцінити Лісбет, за стіною діялася звична і нудна сварка. Минулої ночі цікавість узяла гору, і Лісбет вийшла на балкон, щоб через прочинені двері послухати, чому лається подружжя. Дуже довго чоловік ходив із кутка в куток, називаючи себе жалюгідним типом, який не заслуговує її любові, і на всі лади торочив, що вона, звичайно ж, мусить вважати його брехуном. І дружина щоразу казала йому, що зовсім так не вважає, і як могла намагалася його заспокоїти, але він товк своєї, поки вона не здалася під його натиском і не підтвердила, як він вимагав: «Так, ти брехун». Досягнувши мети, він негайно ж скористався її вимушеним визнанням, щоб перейти в наступ, і напосівся на неї, докоряючи аморальністю та поганою поведінкою, зокрема обізвав дружину повією. Лісбет нікому не дозволила б такого стосовно себе, проте тут вона була ні до чого і тому не могла вирішити, як їй реагувати на те, що сталося, і чи слід узагалі щось робити.

Поки Лісбет дивувалася з того, як пожилець гризе голову своїй дружині, розмова раптом урвалася і почулося щось схоже на звук ляпаса. Вона подумала, що слід, мабуть, вийти в коридор і вибити двері сусіднього номера, але там враз усе стихло.

Сьогодні вранці, розглядаючи жінку, що сиділа біля басейну, Лісбет помітила синець у неї на плечі й садно на стегні, однак більше нічого особливо страшного не побачила.

За дев’ять місяців до цього Лісбет натрапила в римському аеропорту да Вінчі на покинуте кимось число «Поп’юлар сайєнс» і прочитала в ньому одну статтю, що викликала в неї невиразну цікавість до такої невідомої для неї галузі, як сферична астрономія.[2] Спонукувана пориванням, вона там же, в Римі, зайшла до університетського книжкового магазину і придбала основні посібники з цієї теми. Але для того, щоб зрозуміти сферичну астрономію, слід було розібратися в деяких математичних складностях. Подорожуючи, вона останніми місяцями не раз навідувала університетські книжкові магазини, щоб придбати ще якусь книжку на потрібну їй тему.

Її вчені заняття мали несистематичний та випадковий характер, і здебільшого книжки лежали в її сумці нерозпаковані. Так тривало, доки вона не побувала в університетському книжковому магазині Маямі, звідки вийшла з книжкою Л. Парно «Виміри в математиці» (Гарвардський університет, 1999). Цією книжкою вона захопилася, перш ніж вирушити на Флорида-Кейс, звідки почався її тур островами Карибського моря.

Вона побувала на Гваделупі, де пробула дві доби в жахливій дірі, на Домініці, де дуже добре і спокійно прожила п’ять діб, на Барбадосі, де цілу добу в американському готелі почувалася зайвою і небажаною, і, нарешті, на Санта-Лючії, де затрималася аж на дев’ять днів. На Санта-Лючії вона радо залишилася б і довше, коли б не твердоголовий молодчик з вуличної банди, який вважав себе хазяїном у барі її готелю. Зрештою їй урвався терпець, вона торохнула його цеглиною по довбешці, виписалася з готелю і взяла квиток на пором, що перевозив пасажирів у столицю Ґренади Сент-Джорджес. До того, як Лісбет піднялася на борт порома, вона ніколи навіть не чула, що є така країна. На Ґренаду вона висадилася о десятій ранку; на дворі стояв листопад і періщила тропічна злива. З путівника «Карибіен тревелер»[3] вона дізналася, що Ґренаду називають Spice Island, «острів прянощів», і що це один з найбільших у світі постачальників мускату. Населення острова — 120 000 чоловік, а крім того, приблизно 200 000 ґренадців мешкають у США, Канаді та Англії, з чого можна виснувати про незадовільний стан місцевого ринку праці. Ландшафт острова утворений узгір’ями навколо згаслого вулкана Ґранд-Етан.

З історичного погляду Ґренада була однією з численних дрібних англійських колоній. У 1795 році про Ґренаду заговорили після того, як колишній раб Джуліан Федон, окрилений ідеями французької революції, організував на острові повстання, змусивши королівську владу кинути проти нього війська, які перестріляли, порубали, перевішали і покалічили безліч повстанців. Для колоніальних властей було несподіванкою, що до повстанців приєдналася навіть певна кількість білих бідняків, які знехтували етикетом і расовими межами. Повстання було придушено, але Федона так і не вдалося схопити, він переховувався в гірському масиві Ґранд-Етану і з часом перетворився на легенду на зразок місцевого Робін Гуда.

Двісті років по тому, в 1979 році, адвокат Моріс Бішоп підняв народ на нову революцію, натхненниками якої, згідно з путівником, були комуністичні диктаторські режими Куби та Нікарагуа. Проте у Лісбет після знайомства з Філіпом Кемпбеллом — учителем, бібліотекарем і баптистським проповідником, у будинку якого вона винаймала кімнату, — склалося зовсім інше враження. Суть його полягала в тому, що Бішоп насправді був популярним народним лідером, що повалив божевільного диктатора, а крім того, мрійником, який захоплювався пошуками НЛО і витрачав частину й так скромного національного бюджету для полювання на літаючі тарілки. Бішоп обстоював принципи економічної демократії, першим запровадив закон про рівноправ’я чоловіків та жінок і був убитий у 1983 році.

Після вбивства Бішопа та додаткової різанини, під час якої загинуло сто двадцять чоловік, включаючи міністра закордонних справ, міністра у справах жінок і декількох видатних профспілкових діячів, США ввели на острів війська і встановили демократію. У Ґренаді це викликало зростання безробіття з шести до п’ятдесяти відсотків, а також призвело до того, що торгівля кокаїном знову набула першорядного значення і стала головним джерелом доходу. Філіп Кемпбелл тільки похитав головою, заглянувши в путівник, яким користувалася Лісбет, і дав їй кілька корисних порад на тему, яких людей і кварталів слід уникати, коли стемніє.

Таких порад Лісбет Саландер не потребувала. Знайомства з кримінальним світом Ґренади вона уникнула в основному завдяки тому, що їй відразу впав в око пляж Ґранд Анс Біч, розташований на південь від Сент-Джорджеса, — малолюдна піщана смуга завдовжки з милю, де можна було годинами блукати, ні з ким не розмовляючи і нікого не зустрічаючи на своєму шляху. Вона переїхала до «Кейса» — одного з небагатьох американських готелів на узбережжі — і пробула там сім тижнів, знічев’я гуляючи пляжем та напихаючись місцевими плодами чінапами, які їй надзвичайно сподобалися і своїм смаком нагадували шведський аґрус.

Пляжний сезон ще не розпочався, і готель «Кейс» був заповнений тільки на третину. І саме тут її спокій та математичні вправи на дозвіллі раптово були порушені неголосними скандалами в сусідньому номері.

Мікаель Блумквіст вказівним пальцем натиснув на ґудзик дзвінка коло дверей квартири Лісбет Саландер на вулиці Лундаґатан. Він не сподівався, що вона вийде на дзвінок, але вже звично приходив сюди кілька разів на місяць, щоб переконатися, що все залишається без змін. Навпомацки перевіривши її пошту, він виявив цілу купу рекламних аркушів. Була десята година вечора, і напотемки не вдавалося визначити, як виросла купа з часу його останніх відвідин. Нерішуче постоявши якийсь час на сходовому майданчику, він розчаровано повернувся спиною до дверей і вийшов з під’їзду. Далі неквапливо пройшовся до свого будинку на Белльмансґатан, увімкнув кавоварку і, очікуючи на програму вечірніх новин, утупився в газету. На серці було тоскно, він запитував себе, куди поділася Лісбет Саландер. Його охопило якесь нудотне хвилювання, і вже вкотре муляло питання, що ж із нею могло статися.

Рік тому Лісбет Саландер приїздила до нього на Різдво в заміський будинок. Прогулюючись, вони часто обговорювали наслідки бурхливих подій, учасниками яких обоє стали минулого року. Пережите тоді Мікаель сприймав як поворотний момент у своєму житті. Його було визнано винним у наклепі на відомого промисловця Веннерстрьома, і кілька місяців він відсидів у в’язниці, його журналістська кар’єра зазнала фіаско, тож йому довелося, підібгавши хвоста, покинути посаду відповідального редактора журналу «Міленіум». Та потім усе враз змінилося. Отримавши від промислового магната Хенріка Ванґера замовлення написати його біографію, він спочатку поставився до цього як до безглуздої, але добре оплачуваної синекури, проте архівні пошуки несподівано привели до сутички з невідомим серійним убивцею, хитрим і спритним.

Під час цього полювання він зустрів Лісбет Саландер. Мікаель мимоволі торкнувся легкого рубця під лівим вухом, залишеного зашморгом. Лісбет не тільки допомогла йому наздогнати вбивцю, а й буквально врятувала йому життя.

Не раз вона вражала його своїми дивовижними талантами: фотографічною пам’яттю та феноменальним знанням комп’ютера. Мікаель Блумквіст завжди вважав себе непоганим користувачем, але Лісбет Саландер орудувала комп’ютером так, немов їй допомагав сам диявол. Поступово він таки втямив, що вона — хакер світового рівня і що у віртуальному інтернаціональному клубі найвидатніших майстрів зі злому комп’ютерних кодів вона мала славу легендарної особи, хоча там її знали тільки під псевдонімом Wasp.[4]

Тільки завдяки її вмінню вільно мандрувати чужими комп’ютерами він здобув той матеріал, який дав йому змогу перетворити свою журналістську поразку на перемогу. Його розслідування справи Веннерстрьома привело до сенсаційної публікації, яка ще рік по тому залишалася й далі в центрі уваги відділу Інтерполу, що займається економічними злочинами, а Мікаелю давала привід регулярно з’являтися на телевізійному екрані.

Рік тому він мав величезну втіху від цієї публікації — з її допомогою він помстився за себе і відновив свою репутацію як журналіста. Проте радість скоро минула. За кілька тижнів він відчув, що йому набридло відповідати на одні й ті самі запитання журналістів і фінансової поліції та одно торочити: «Мені вельми шкода, але я не можу говорити про мої джерела». Тому коли раптом з’явився журналіст від англомовної газети «Азербайджан таймс», який приїхав спеціально для того, щоб поставити йому ті самісінькі безглузді запитання, Мікаелю урвався терпець. Він звів кількість інтерв’ю до мінімуму і за останні кілька місяців дав згоду тільки один раз — коли йому подзвонила «Та, з каналу ТБ-4» й умовила його виступати, якщо розслідування переходитиме в абсолютно нову фазу.

Його співпраця з «Тією, з каналу ТБ-4» мала свої особливі підстави. Вона була першою журналісткою, що вхопилася за опубліковані ним викриття, і якби не її підтримка в той знаменний вечір, коли в «Міленіумі» з’явилася сенсаційна публікація, ця історія, можливо, не мала б такого розголосу. Вже пізніше Мікаель дізнався, що вона зубами вирвала у редакції згоду, переконавши виділити місце цьому сюжету; що ця пропозиція наштовхнулась на потужний опір, оскільки знайшлося багато противників того, щоб підтримувати «цього дурника з „Міленіуму“», і до останньої хвилини перед випуском передачі ніхто не знав, чи подолає вона міцний заслін редакційних адвокатів. Старші колеги були проти і попереджали, що в разі помилки на її кар’єрі буде поставлено хрест. Вона наполягла на своєму, і ця історія стала сенсацією року.

Весь перший тиждень вона виступала як ведуча, адже з усіх репортерів тільки вона була поінформована. Та ближче до Різдва Мікаель помітив, що коментувати перебіг подій і повідомляти про нові повороти справи почали журналісти-чоловіки. Перед Новим роком Мікаель стороною довідався про те, що її потурили з програми, бо, бач, таку важливу тему мають коментувати серйозні репортери, фахівці з економічних проблем, а не якесь там дівча з Ґотланда або Берґслаґена,[5] чи звідки там вона взялася! Наступного разу, коли Мікаелю подзвонили з каналу ТБ-4 з проханням дати свій коментар подій, він прямо заявив: погодиться тільки з такою умовою, що питання ставитиме вона. Кілька днів тривало невдоволене мовчання, перш ніж хлопці з ТБ-4 капітулювали.

Певне послаблення інтересу до справи Веннерстрьома збіглося в часі із зникненням Лісбет Саландер із життя Мікаеля. Він так і не зрозумів, що сталося.

Вони попрощалися на другий день Різдва і після цього кілька днів не зустрічалися. Напередодні Нового року пізно ввечері він їй потелефонував, але вона не взяла слухавку.

Новорічного вечора він двічі ходив до її будинку і дзвонив у двері. Першого разу в її вікнах видно був світло, але вона йому не відчинила. Другого в квартирі було темно. У перший день нового року він знову спробував подзвонити, та відповіді не дочекався. Всі подальші спроби закінчувалися повідомленням, що абонент недоступний.

За наступні кілька днів він бачився з нею двічі. Не з’єднавшись із нею телефоном, він на початку січня пішов до неї додому і почав чекати під дверима квартири. Прихопивши з собою книгу, він терпляче простояв так чотири години, і нарешті близько одинадцятої вечора вона увійшла у під’їзд з коричневою картонною коробкою в руках. Побачивши його, вона прикипіла до місця.

— Привіт, Лісбет, — привітався він, згорнувши книгу.

Вона дивилася на нього без будь-якого виразу, погляд не потеплів, не видно було, щоб вона зраділа зустрічі. Вона просто пройшла повз нього і всунула ключ у замок.

— Не запросиш мене на філіжанку кави? — спитав Мікаель.

Вона обернулася до нього і тихо сказала:

— Забирайся геть! Я не хочу тебе бачити.

Потім зачинила двері перед носом безмірно здивованого Мікаеля Блумквіста, і він почув, як у замку клацнув ключ.

Удруге він побачив її через три дні. Він їхав у метро від Шлюзу[6] до «Т-Сентрален»[7] і на станції «Гамла стан»[8], визирнувши у вікно, побачив її на платформі за якихось два метри від себе. Двері саме зачинялися. Цілих п'ять секунд вона дивилася прямо на нього, як на порожнє місце, а потім, коли поїзд рушив, повернулася і зникла з очей.

Неважко було зрозуміти, що все це означає. Лісбет Саландер не хотіла мати з Мікаелем Блумквістом жодних стосунків. Вона викреслила його із свого життя так само ефективно, ніби стерла файл зі свого комп’ютера, нічого не пояснюючи. Вона змінила номер свого мобільного і не відповідала на листи електронної пошти.

Мікаель зітхнув, вимкнув телевізор і, підійшовши до вікна, дивився на ратушу.

Він задавався питанням, чи не помиляється, регулярно навідуючись до її будинку. Для нього завжди було правилом: якщо жінка ясно дає зрозуміти, що не бажає його знати, залишається тільки зійти з її дороги. А не врахувати таке побажання означало в його очах виявити неповагу.

Колись Мікаель і Лісбет спали разом, але це траплялося завжди з її ініціативи, і їх зв’язок тривав півроку. Якщо вона вирішила покінчити з цими стосунками так само неждано, як їх започаткувала, то Мікаель був готовий прийняти це не сперечаючись. Остаточно вирішувати мала вона. Раз так, Мікаель не надто переймався б і роллю колишнього бойфренда, але те, що Лісбет поводилася так, ніби взагалі не бажала його знати, стало для нього неприємною несподіванкою.

Він не був закоханий у неї — вони з нею були такими різними, якими тільки можуть бути двоє людей, — але ставився він до неї з щирою симпатією і дуже нудьгував за цією з біса непростою дівчиною. Він-бо думав, що їх дружні відчуття взаємні. Одним словом, він потрапив у дурне становище.

Мікаель довго простояв біля вікна і нарешті вирішив для себе таке.

Якщо наразі він аж такий нелюбий Лісбет, що, випадково зустрівшись у метро, вона навіть не побажала йому кивнути, то, очевидно, їхній дружбі настав кінець. Тут уже нічого не зміниш, і надалі йому варто облишити намагання побачитися з нею.

Лісбет Саландер глянула на свого наручного годинника і відзначила про себе, що, навіть сидячи в затінку, спітніла з ніг до голови. Було пів на одинадцяту, час наближався до полудня. Вона в думках повторила математичну формулу завдовжки в три рядки і згорнула книгу «Виміри в математиці». Потім прибрала зі столу ключ від свого номера і пачку сигарет.

Її номер був на другому поверсі двоповерхового готелю. Повернувшись туди, вона роздяглася і пішла під душ.

Із стіни під самою стелею на неї витріщилася двадцятисантиметрова зелена ящірка. Лісбет Саландер теж подивилась на неї, але не прогнала. Ящірки водилися по всьому острову і проникали до приміщення через розчинені вікна, крізь щілини в жалюзі, під дверима або через вентиляцію у ванній. Лісбет добре вживалася з цією компанією, яка звичайно нічим їй не заважала. Вода була прохолодною, але не крижаною, так що вона простояла під душем п’ять хвилин, відпочиваючи від жари.

Повернувшись у кімнату, вона роздягнена постояла перед дзеркалом, з подивом роздивляючись своє тіло. Маючи зріст сто п’ятдесят сантиметрів, вона, як і раніше, важила близько сорока кілограмів, і з цим, на жаль, нічого не можна було подіяти. Так само як з тонкими ляльковими кінцівками і вузькими стегнами, які не заслуговували на особливу увагу.

Зате тепер у неї з’явилися груди!

Все життя вона буда плоскогрудою, як дівчинка, що не досягла перехідного віку. Фігура була просто курям на сміх, тому вона завжди соромилася показуватися комусь неодягненою.

А тут раптом, не знати звідки взялися, з’явилися груди! Не такі, як у секс-бомби, — таких вона б і не хотіла мати, бо з її щупленьким тільцем це було б просто смішно, — але все-таки це були міцні округлі груди середнього розміру. Ретельно продумана операція не порушила пропорцій фігури, проте викликала разючі зміни як у зовнішності Лісбет, так і в її внутрішньому самовідчутті.

Для того щоб мати нові груди, вона вибрала клініку в околицях Генуї, де працювали кращі фахівці Європи, і провела там п'ять тижнів. Її лікар, приваблива і тверда як сталь жінка на ім’я Алессандра Перріні, погодилася з тим, що груди у пацієнтки недорозвинені, тож медичні показання не перешкоджали операції для їх збільшення.

Хірургічне втручання виявилося небезболісним, але новий бюст і виглядом, і за відчуттями був як справжній, а шрам тепер уже майже непомітний. Лісбет залишилася дуже задоволена і ні на мить не пошкодувала про своє рішення. Перші півроку після операції вона не могла з оголеними грудьми спокійно пройти повз дзеркало, щоб не подивитися на себе і не порадіти тому, наскільки кращим стало життя.

Перебуваючи в генуезькій клініці, вона видалила одне із своїх дев’яти татуювань — двосантиметрову осу, що прикрашала її шию з правого боку. Лісбет любила всі свої татуювання, особливо великого дракона, який займав простір від плеча до сідниці, але оси вирішила все-таки позбутися: та була на видному місці і могла стати чудовою особливою прикметою. Татуювання було видалене за допомогою лазера, і, проводячи пальцем по шиї, Лісбет відчувала маленький шрам. Засмага на цьому місці була трохи світліша, проте якщо не придивлятися, то й не помітиш. Загалом перебування в генуезькій клініці обійшлося їй у сто дев’яносто тисяч крон.

І вона могла дозволити собі таку витрату.

Помріявши, вона відірвалася від дзеркала і наділа трусики та бюстгальтер. Через три дні після того, як виписалася з генуезької клініки, вона вперше за своє двадцятип’ятилітнє життя пішла до магазину дамської білизни і накупила собі тих речей, якими раніше їй ніколи не доводилося користуватися. Тепер вона носила бюстгальтер і дуже тим тішилася.

Вона наділа джинси і чорну майку з написом «Consider this as a fair warnings»,[9] потім взулася в сандалі, прихопила солом’яний капелюшок і повісила через плече чорну нейлонову сумку.

Біля стійки адміністратора зібралася купка пожильців, які про щось жваво розмовляли. Наближаючись до виходу з готелю, Лісбет прислухалася, потім уповільнила крок і нашорошила вуха.

— Just how dangerous is she?[10] — питала чорношкіра жінка з гучним голосом і європейським акцентом.

Лісбет упізнала в ній пасажирку з групи, що прилетіла чартерним рейсом з Лондона десять днів тому.

Адміністратор із сивими скронями на ім’я Фреді Мак-Бейн, що завжди зустрічав Лісбет привітною усмішкою, зараз мав стурбований вигляд. Він пояснив, що всіх пожильців проінструктують і їм нема про що хвилюватися, головне — точно додержувати інструкцій, які вони отримають. У відповідь він почув зливу вигуків.

Лісбет Саландер спохмурніла і попрямувала до стійки бару, за якою була Елла Кармайкл.

— Про що це вони? — спитала Лісбет, показуючи великим пальцем через плече на пожильців, що стовпилися перед адміністратором.

— Є загроза, що нас навідає «Матильда».

— Хто така Матильда?

— Це ураган, що утворився тижнів два тому біля берегів Бразилії. Вчора вранці він налетів на Парамарібо — столицю Сурінаму. Поки що не ясно, в якому напрямі він рушить далі. Ймовірно, він піде на північ у бік США, але якщо він не змінить напряму і продовжить свій шлях на захід, то Тринідад і Ґренада опиняться якраз на його шляху. Отже, буде, мабуть, вітряно.

— Я думала, що сезон ураганів уже минув.

— Сезон-то минув. Зазвичай штормові попередження у нас бувають у вересні та жовтні. Але тепер пішла така плутанина через зміну клімату і парниковий ефект, що ніколи не знаєш, що може трапитися.

— Ясно. І коли ж очікується прибуття «Матильди»?

— Скоро.

— Я повинна щось зробити?

— З ураганом жарти кепські, Лісбет. У сімдесяті роки у нас тут пройшов ураган, який спричинив у Ґренаді великі руйнування. Мені було тоді одинадцять років, і я жила в селі в горах Ґранд-Етану неподалік від Ґренвілла. Я ніколи не забуду цієї ночі.

— Он як.

— Але ти можеш не хвилюватися. Просто в суботу не відходь далеко від готелю. Склади в сумку цінні речі, наприклад цей комп’ютер, з яким ти весь час возишся, і будь готова сховатися в підвалі, коли надійде розпорядження. Ото й усе.

— Добре.

— Налити тобі чого-небудь?

— Ні, не треба.

Лісбет Саландер обернулася й пішла не прощаючись. Елла Кармайкл провела її втомленою посмішкою. Їй знадобилося кілька тижнів, щоб звикнути до дивної поведінки приїжджої дивачки і зрозуміти, що Лісбет Саландер поводиться так не від зарозумілості, а просто тому, що вона не така, як усі. Втім, вона без сперечань платила за випивку, дуже не напивалася, ніколи не влаштовувала скандалів і лише трималася осібно.

Транспортні засоби на дорогах Ґренади були в основному представлені винахідливо прикрашеними міні-автобусами, які курсували своїми маршрутами, не надто дотримуючись таких формальностей, як, наприклад, зазначений на табличці розклад. Вони снували сюди-туди впродовж усього світлого часу доби, а після настання сутінків ті, в кого не було власного автомобіля, залишалися без будь-яких засобів пересування.

Лісбет зупинилася край дороги, що вела до центру Сент-Джорджеса, і вже за кілька хвилин перед нею загальмував один з автобусів. Шофер належав до растаманів, і з кабіни гриміли звуки включеного на всю потужність магнітофона, що виконував «No Woman No Cry». Постаравшись відключитися й цього не чути, Лісбет заплатила належний долар і втиснулася між могутньою жінкою із сивим волоссям і двома хлопчаками в шкільній формі.

Сент-Джорджес розташовувався по берегах підковоподібної бухти, де була внутрішня гавань під назвою Каренаж. Навколо гавані по уступах крутогорих схилів були розкидані житлові будинки, старовинні колоніальні споруди, і на самому краю обривистої кручі височіла фортеця.

Містечко було дуже щільно забудоване, будинки тулилися один до одного, між ними простяглися вузькі вулички з безліччю тісних провулків. Будинки немов дерлися під гору, і в усьому місті, мабуть, ніде не можна було знайти ділянки з горизонтальною поверхнею. Єдиний виняток становив розміщений на північній околиці майданчик для крикету, сполучений з біговими доріжками.

Лісбет проминула гавань і пішки попрямувала до магазину «Мак-Інтайрс електронікс», що стояв поблизу на вершечку невеликого крутого пагорба. Майже всі товари, які продавалися в Ґренаді, були імпортними, привезеними із США або з Англії, і відповідно коштували удвічі дорожче, ніж будь-де іще. Зате, на радість відвідувачам, у магазині були встановлені кондиціонери.

У Маямі вона купила собі портативний палмтоп зі складеною клавіатурою, щоб возити його з собою в нейлоновій сумці і читати електронну пошту, але це була вбога заміна її комп’ютеру Apple PowerBook G-4 titanium із сімнадцятидюймовим монітором. Проте старі батарейки вже дихали на ладан, і після півгодини роботи їх доводилося перезаряджати, а це дуже заважало, коли їй хотілося посидіти на терасі біля басейну. Крім того, електропостачання на Ґренаді залишало бажати кращого, і за той час, що Лісбет тут прожила, електрику відключали вже двічі, і на досить тривалий час. І ось замовлені Лісбет запасні батарейки нарешті прибули. Вона розплатилася кредиткою, виписаною на фірму «Уосп ентерпрайзис»,[11] склала батарейки в нейлонову сумку і знову вийшла на розпечену полуденною спекою вулицю. Заглянувши по дорозі до банку «Барклайз», вона зняла триста доларів і пішла на ринок, де купила пучечок моркви, півдюжини плодів манго і півторалітрову пляшку мінеральної води. Нейлонова сумка помітно поважчала, і, спустившись у гавань, Лісбет відчула, що дуже зголодніла і хоче пити. Спершу вона мала намір піти у «Натмег», але там ніде було і яблуку впасти. Тоді вона подалася далі в гавань до тихого «Черепашачого панцира», влаштувалася там на веранді і замовила порцію кальмарів із смаженою картоплею та пляшку місцевого пива «Кариб». Підібравши залишене кимось число місцевої газети «Ґренадіян войс», вона переглянула його за дві хвилини. Нічого цікавого там не знайшлося, окрім застереження про загрозливе наближення «Матильди». Ілюструвалося воно фотографією зруйнованого будинку і супроводжувалося спогадами про значні урагани минулого.

Лісбет згорнула газету, ковтнула пива прямо з горлечка, відкинулася на спинку стільця і тут раптом побачила знайомого їй пожильця з тридцять другого номера, що виходив на веранду з бару. В одній руці він тримав незмінний брунатний портфель, у другій — великий келих з кока-колою. Ковзнувши по дівчині байдужим поглядом і не впізнавши, він сів в іншому кінці веранди обличчям до моря і хвилин сім просидів нерухомо з відсутнім виглядом. Потім він раптом узяв келих, зробив три великі ковтки, поставив його знову на стіл і знову поринув поглядом у простір. Через деякий час Лісбет відкрила сумку і дістала з неї «Виміри в математиці».

Скільки Лісбет себе пам’ятала, вона завжди любила ребуси і загадки. Коли їй було дев’ять років, мама подарувала їй кубик Рубіка. Це було випробуванням для її логічних здібностей, і їй знадобилося майже сорок хвилин, щоб зрозуміти, як він влаштований. Зате надалі їй уже не важко було зібрати його. Газетні тести на рівень інтелекту не становили для неї труднощів; побачивши п’ять химерних фігур, вона завжди легко здогадувалася, яка має бути шоста.

Ще в дошкільному віці вона сама збагнула, що таке плюс і мінус, а поняття про множення, ділення і геометрію прийшли як природне продовження цього. Вона могла перевірити суму рахунку в ресторані, скласти накладну і розрахувати траєкторію артилерійського снаряда, випущеного із заданою швидкістю під тим або іншим кутом. Усе це було для неї чимось самоочевидним. До того як їй потрапила на очі стаття в «Поп’юлар сайєнс», вона не тільки ніколи не захоплювалася математикою, але навіть не замислювалася над тим, що таблиця множення — це частина математики. Таблицю множення вона колись запам’ятала на уроці з одного разу і не розуміла, чому вчитель возиться з нею цілий рік.

І ось одного разу її осяяла здогадка, що за доказами і формулами, що їх навчають у школі, стоїть якась непохитна логіка. Ця здогадка привела її до стелажу з посібниками з математики в університетській книжковій крамниці. Але лише коли вона дісталася до «Вимірів у математиці», перед нею відкрився новий світ. Виявилося, що математика — це логічна головоломка з незліченними варіантами рішень, безліч загадок, які можна розгадати. Арифметичні приклади тут далеко не головне. П’ять разів по п’ять завжди буде двадцять п’ять. Уся сіль у тім, щоб зрозуміти, як побудовані різні правила, що дозволяють розв’язати будь-яку математичну задачу.

Книга «Виміри в математиці» не була власне підручником математики. Ця груба, на тисячу двісті сторінок завтовшки, цеглина оповідала про історію даної галузі знання, починаючи від стародавніх греків і кінчаючи сучасними спробами освоїти сферичну астрономію. Ця праця була свого роду математичною біблією, що за значенням для серйозних математиків дорівнювала «Арифметиці» Діофанта.[12] Вперше розгорнувши на терасі готелю з видом на Ґранд Анс Біч «Виміри в математиці», Лісбет поринула в чарівний світ чисел, описаний чудовим педагогом, який умів зацікавити читача то смішним анекдотом, то несподіваною проблемою. За цією книгою Лісбет могла простежити розвиток математики від праць Архімеда до досягнень сучасної каліфорнійської лабораторії ракетних двигунів «Джет пропалшн». Вона зрозуміла методи, якими вони вирішували свої проблеми.

Теорема Піфагора (х² + у² = z²), сформульована приблизно за п’ятсот років до початку нашої ери, стала для неї цілим відкриттям. Лісбет раптом зрозуміла суть того, що колись просто запам’ятала в старших класах на одному з небагатьох занять, на яких була присутня. У прямокутному трикутнику квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів. Її захопило відкрите Евклідом приблизно в трьохсотому році до нашої ери правило, що досконале число завжди є добутком двох чисел, з яких одне є яким-небудь ступенем числа 2, а інше — різницею між наступним ступенем числа 2 і одиницею. Це було уточненням формули Піфагора, і вона зрозуміла, що тут можлива величезна кількість комбінацій.

6 = 2¹ х (22 — 1)

28 = 2² х (23 — 1)

496 = 2⁴ х (25 — 1)

8128 = 2⁶ х (27 — 1)

Даний ряд Лісбет могла продовжувати до безкінечності, не зустрівши жодного числа, яке не відповідало б наведеному правилу. Ця логіка відповідала її принципам розуміння світу. Вона енергійно пропрацювала Архімеда, Ньютона, Мартіна Ґарднера і ще дюжину математичних класиків.

Потім вона дісталася до розділу про П’єра Ферма. Над його загадкою, теоремою Ферма, вона сушила голову цілий тиждень, що, можна сказати, було не так уже й довго, зважаючи на те, що теорема Ферма доводила математиків до божевілля упродовж майже чотирьохсот років, поки нарешті в 1993 році англієць Ендрю Уайлс примудрився її розв’язати.

Теорема Ферма справляла оманливе враження простої задачки.

П’єр де Ферма народився в 1601 році в південно-західній частині Франції в Бомон-де-Ломань. Дивно, що він був навіть не математиком, а державним чиновником, математику ж вивчав у вільний час, задля власного задоволення. Правда, він вважається одним з найталановитіших математиків-самоуків усіх часів. Так само, як і Лісбет Саландер, він обожнював розв’язувати ребуси і загадки. Особливо йому подобалося жартувати над іншими математиками, пропонуючи їм задачки і натякаючи, нібито в них уже приховано розв’язання. Філософ Рене Декарт наділив його досить зневажливим епітетом, англійський же колега Джон Волліс називав його «цей клятий француз».

У 1630 році вийшов переклад «Арифметики» Діофанта, де давалося повне зведення всіх теорій чисел, сформульованих Піфагором, Евклідом та іншими античними математиками. Вивчаючи теорему Піфагора, Ферма придумав свою безсмертну, абсолютно геніальну задачу. Він створив особливий варіант теореми Піфагора — у формулі (х² + у² = z²) він замінив квадрат кубом: (х³ + у³ = z³).

Суть у тім, що це рівняння, очевидно, не мало розв’язання у вигляді цілих чисел. Таким чином, Ферма, внісши невелику зміну академічного характеру, перетворив формулу, що мала нескінченну кількість розв’язань, на безвихідну задачу, що не мала ніякого розв’язання. Тим самим Ферма стверджував, що в нескінченному світі чисел не можна знайти жодного цілого числа, куб якого дорівнював би сумі двох кубів, і що це правило справедливе для чисел усіх ступенів, окрім другого, тобто для всіх, за винятком теореми Піфагора.

Дуже скоро всі математики погодилися з тим, що справа стоїть саме так. Шляхом проб і помилок вони переконалися в тому, що неможливо знайти жодного числа, що спростовувало б твердження Ферма. Проблема полягала в тому, що вони не змогли б перевірити всі існуючі числа (адже їх кількість нескінченна), навіть якби вони рахували хоч до кінця світу, а отже, не можна із стовідсотковою впевненістю стверджувати, що вже наступне число не спростує теорему Ферма. Потрібно було знайти спосіб точно довести це положення і виразити його загальнозначущою і математично коректною формулою. Математикам потрібно було відшукати розв’язання, з яким можна вийти на трибуну і сказати: «Справа стоїть ось так, тому що…».

Своїм звичаєм, Ферма дав колегам невеличку підказку. На берегах свого екземпляра «Арифметики» цей геній надряпав умови задачі й дописав у кінці кілька рядків, що зажили в математиці безсмертя: «Cuius rei demonstrationem mirabilem sane detexi hanc marginis exiquitas non caperet».[13]

Якщо він хотів розлютити своїх колег, то не знайшов би жодного способу зробити це успішніше. Починаючи з 1637 року кожен сповнений до себе поваги математик присвячував якусь, іноді досить значну, частину свого часу спробі відшукати доведення теореми Ферма. Кілька поколінь мислителів зазнали невдачі, доки нарешті Ендрю Уайлс таки досяг успіху, подавши в 1993 році доведення. Він думав над цією загадкою двадцять п’ять років, з яких останні десять присвячував їй майже весь свій час.

Лісбет Саландер була страшенно здивована.

Відповідь як така її, по суті, не цікавила. Головним для неї був пошук розв’язання. Якщо їй задали головоломну загадку, вона її розв’яже. У неї пішло багато часу на те, щоб зрозуміти логічний принцип і розгадати таємницю чисел, проте вона завжди знаходила правильну відповідь, не підглядаючи її в кінці підручника.

Тому, прочитавши теорему Ферма, вона взяла аркуш паперу і заходилась мережити його рядами цифр. Проте знайти доведення їй не вдавалося.

Вона не бажала бачити готового розв’язку і тому перегорнула ту частину книги, де наводилося доведення Ендрю Уайлса. Замість цього вона дочитала «Виміри» до кінця і переконалася, що ніякі інші проблеми, описані в цій книзі, не становлять для неї непереборних труднощів. Тоді вона день за днем, усе більше набиваючи собі оскому, присвячувала теоремі Ферма, роздумуючи над тим, яке «чудове доведення» хитрий француз мав на увазі. І раз по раз заходила у глухий кут.

Пожилець з тридцять другого номера несподівано підвівся і попрямував до виходу. Лісбет підвела погляд, потім глянула на годинник на руці і побачила, що просиділа тут уже цілих дві години і десять хвилин.

Елла Кармайкл поставила перед Лісбет Саландер келишок. Вона вже знала, що та не визнає різних дурниць на кшталт підфарбованих рожевих напоїв або декоративних паперових парасольок у келиху. Лісбет Саландер замовляла завжди одне й те саме — ром з колою, за винятком єдиного вечора, коли прийшла в якомусь дивному настрої і до того напилася, що Еллі довелося гукати на допомогу когось із персоналу, щоб її віднесли нагору в номер. Зазвичай вона пила каву з молоком, який-небудь простенький коктейль або місцеве пиво «Кариб». Як завжди, вона влаштувалася справа в кінці стійки і розгорнула книгу з незрозумілими математичними формулами, що, на думку Елли Кармайкл, було дуже дивно для дівчини її віку.

Вона також помітила, що Лісбет Саландер не виявляє аніякої цікавості до кавалерів, які заграють з нею. Нечисленні самотні чоловіки, що намагалися до неї під’їхати, наштовхувались на чемну, але рішучу відсіч, а з одним вона обійшлася і зовсім неввічливо. З другого боку, Кріс Мак-Ален, якого вона відшила, був місцевий лобур і давно напрошувався на добрячий прочухан. Цілий вечір він чіплявся до Лісбет з різними дурницями, тому Елла не надто захвилювалася, коли він раптом дивно захитався і впав у басейн. До честі Мак-Алена, він виявився незлопам’ятним і наступного вечора знову прийшов у бар уже в тверезому стані, щоб запросити Лісбет Саландер випити з ним по пляшці пива. Трохи повагавшись, дівчина прийняла запрошення, і відтоді вони, зустрічаючись у барі, ввічливо віталися.

— Все гаразд? — спитала Елла.

Лісбет Саландер кивнула і взяла келишок.

— Як «Матильда»? Є новини?

— Рухається й далі в нашому напряму. У вихідні, можливо, дасть нам перцю з маком.

— Коли ми точно дізнаємося?

— Взагалі-то тільки тоді, коли вона залишить нас позаду. Вона може рухатися прямо на Ґренаду, а потім передумати і звернути в найостанніший момент.

— І часто у вас бувають урагани?

— Час від часу. Найчастіше проходять повз, інакше від острова давно б уже нічого не лишилося. Але тобі нема про що турбуватися.

— Я й не турбуюся.

Несподівано поблизу пролунав дуже гучний вибух сміху. Обернувшись, вони побачили, що це регоче жінка з тридцять другого номера. Напевне, чоловік розповів їй щось забавне.

— Хто вони такі?

— Доктор Форбс із дружиною? Вони американці, з Остіна, що в штаті Техас.

Слово «американці» Елла вимовила з деяким несхваленням.

— Я знаю, що американці. Що вони тут роблять? Він хто — лікар?

— Ні, не лікар. Він приїхав сюди у справах фонду Діви Марії.

— Що це за фонд?

— Вони оплачують навчання здібних дітей. Він порядна людина. Веде перемови з департаментом народної освіти про спорудження нового навчального закладу в Сент-Джорджесі.

— Порядна людина, яка лупцює свою дружину, — пробурмотіла Лісбет Саландер.

Елла Кармайкл нічого не відповіла, а лише кинула на Лісбет виразний погляд і пішла до іншого кінця стійки — подавати «Кариб» клієнтам з місцевих жителів, які щойно підійшли.

Після того Лісбет посиділа в барі хвилин десять, уткнувши ніс у «Виміри». Ще в дитинстві вона зрозуміла, що має фотографічну пам’ять і тим самим дуже відрізняється від однокласників, але ніколи нікому не розповідала про цю свою особливість, за винятком Мікаеля Блумквіста, якому у хвилину слабкості дозволила проникнути в її таємницю. «Виміри» вона знала вже напам’ять і тягала з собою книжку як нагадування про загадку, що мучила її, мовби це було чимось на кшталт талісмана.

Але цього вечора вона ніяк не могла зосередитися на Ферма та його теоремі. Їй заважав бовваніючий перед очима образ доктора Форбса, який сидів нерухомо, втупивши невидющий погляд кудись у бік затоки.

Вона сама не могла пояснити, звідки в неї виникло це відчуття, але тут було щось не так.

Урешті-решт вона згорнула книжку, повернулася до себе в номер і увімкнула свій ноутбук. Про те, щоб зайнятися пошуками в Інтернеті, не могло бути й мови — в готелі не було широкосмугового Інтернету, але у Лісбет був вбудований модем, який підключався до мобільного телефону, і таким чином вона могла відправляти і приймати кореспонденцію по електронній пошті. Вона швидко набрала повідомлення на адресу :[14]

Сиджу без широкосмугового Інтернету. Потрібна інформація про такого собі доктора Форбса з фонду Діви Марії та його дружину, що проживають в Остіні, штат Техас. Заплачу 500 доларів тому, хто виконає розслідування. Wasp.

Лісбет додала свій PGP-ключ,[15] зашифрувала послання PGP-ключем Чуми і натиснула на кнопку «відправити». Потім поглянула на годинник — виявилося, що вже майже пів на восьму вечора.

Вимкнувши комп’ютер, Лісбет замкнула за собою двері, вийшла на берег і, пройшовши чотириста метрів, перетнула дорогу на Сент-Джорджес і постукала в двері сарайчика на задвірках «Кокосового горіха». Там мешкав шістнадцятилітній Джордж Бленд, студент. Він збирався стати лікарем, або адвокатом, або, можливо, астронавтом, а поки вирізнявся такою ж, як сама Лісбет Саландер, щуплою статурою і невисоким зростом.

Лісбет зустріла Джорджа Бленда на пляжі в перший тиждень перебування на Ґренаді, наступного дня після свого переїзду в район Ґранд Анс. Прогулявшись берегом, вона сіла під пальмами. Перед нею біля моря група дітлахів грала у футбол. Вона розгорнула «Виміри» і поринула в читання. У цей час він прийшов і розташувався за кілька метрів попереду — худенький чорношкірий хлопчина в сандалях, чорних штанях і білій майці. Здавалося, він не звертав на неї уваги, а вона мовчки спостерігала за ним.

Як і Лісбет, він розгорнув книжку і став читати, і це теж був посібник з математики — «Основний курс». Він читав дуже зосереджено, потім почав щось писати в задачнику. Постеживши за ним хвилин п’ять, Лісбет кашлянула. Тут хлопчик її помітив і, в паніці схопившись, почав вибачатися, що завадив, і зібрався вже йти, але вона встигла запитати його, чи дуже важкі у нього приклади.

Це виявилась алгебра, і за дві хвилини Лісбет знайшла головну помилку в його обчисленнях. Через тридцять хвилин спільними зусиллями домашнє завдання було виконане. А ще через годину вони вже розібрали весь наступний розділ задачника, і Лісбет, як справжній педагог, пояснила Джорджу, як потрібно підходити до розв’язання таких прикладів. Він подивився на неї з повагою, і через дві години вона вже знала, що його мама живе в Канаді в Торонто, тато на іншому кінці острова в Ґренвіллі, а сам він мешкає неподалік звідси в сараї. У сім’ї він наймолодший, і в нього є три сестри.

На своє здивування, Лісбет Саландер відчула, що товариство цього хлопчика діє на неї заспокійливо. Вона майже ніколи не встрявала в розмови з іншими людьми просто для того, щоб поговорити, але не тому, що була сором’язливою. У розумінні Лісбет, розмова завжди мала конкретну мету: з’ясувати, наприклад, як пройти до аптеки або скільки коштує зняти номер у готелі. Розмови також допомагали вирішувати службові завдання: коли вона проводила розслідування для Драґана Арманського в «Мілтон сек’юриті», то їй не важко було вести довгі розмови задля отримання інформації.

Зате вона терпіти не могла приватних розмов, які завжди зводилися до питань про те, що вона вважала особистою справою кожної людини. Зате відповіді вона примудрялася давати найнепевніші, і спроби залучити Лісбет Саландер до подібних розмов зводилися приблизно до такого:

— Скільки тобі років?

— А як тобі здається?

— Як тобі подобається Брітні Спірс?

— А хто це?

— Як ти ставишся до картин Карла Ларссона?

— Ніколи над цим не замислювалася.

— Ти лесбіянка?

— Не твоє діло.

Джордж Бленд був незграбний і сором’язливий, але він тримався ввічливо і намагався підтримувати розмову про серйозні речі, не пробуючи змагатися з Лісбет і не вторгаючись у її приватне життя. Подібно до неї самої, він справляв враження самотньої людини, і вона з подивом зрозуміла, що її, Лісбет, хлопець сприймає як якусь богиню математики, що спустилася з небес на Ґранд Анс Біч, щоб ощасливити його своїм товариством. Вони провели на пляжі кілька годин, а потім, коли сонце почало схилятися до обрію, встали і попрямували геть. Разом вони дійшли до її готелю, Джордж показав їй халупу, яка правила йому за студентську келію, і ніяково запитав, чи не погодиться вона зайти до нього на чашку чаю. Вона погодилася, і він, здається, здивувався.

Його житло було звичайним сарайчиком і відзначалося надзвичайною простотою: вся обстановка складалася з обшарпаного столу, двох стільців, ліжка і шафи для білизни та одягу. Єдиним світильником була маленька настільна лампа, дріт від якої тягнувся до «Кокосового горіха», а для приготування їжі слугувала похідна гасничка. Джордж пригостив Лісбет обідом з рису і зелені, поданим на пластикових тарілках, навіть насмілився запропонувати їй місцевого забороненого курива, і вона погодилася це спробувати.

Лісбет легко помітила, що справила враження на нового знайомця, і він ніяковіє, не знаючи, як йому з нею поводитись. Вона відразу вирішила, що дозволить йому себе спокусити, але процес розвивався болісно і важко. Він, безперечно, зрозумів її натяки, але не мав ані найменшого уявлення, як йому слід діяти в цих обставинах. Він ходив околясами, ніяк не наважуючись до неї підступитися, поки в неї не урвався терпець. Вона посадила його на ліжко, а сама стала роздягатися.

Вперше після повернення з генуезької клініки Лісбет зважилася показатися комусь на очі голою. Відразу, як тільки виписалася, вона почувалася не цілком упевнено, і минуло досить багато часу, перш ніж вона переконалася, що ніхто на неї не витріщається. Раніше Лісбет Саландер нітрохи не хвилювало, як до неї ставляться люди навколо, тому вона ніяк не могла зрозуміти, чому ж тепер розхвилювалася.

В особі Джорджа Бленда вона знайшла чудовий об’єкт, на якому могла перевірити дію свого нового «я». Впоравшись нарешті — не без деякої допомоги з її боку — із застібкою її ліфчика, він, перш ніж самому почати роздягатися, спочатку погасив світло. Лісбет зрозуміла, що він соромиться, знов увімкнула лампу й уважно стежила за його реакцією, коли він незграбно почав до неї доторкатися. І лише через деякий час вона розслабилася, переконавшись, що її груди зовсім не здаються йому ненатуральними. Втім, Джорджу, судячи з усього, було особливо ні з чим порівнювати.

Заздалегідь Лісбет не гадала обзавестися на Ґренаді коханцем-тинейджером. Вона просто піддалася пориванню і, йдучи від Джорджа пізно увечері, зовсім не думала про повернення сюди. Але вже наступного дня вона знову зустріла його на пляжі і призналася собі, що їй приємно проводити час із цим незграбним хлопчиком. За сім тижнів, що вона прожила на Ґренаді, Джордж Бленд міцно посів місце в її житті. Вдень вони не зустрічалися, але вечірні години перед заходом сонця він проводив на пляжі, перш ніж піти в свою хижку.

Лісбет знала, що, прогулюючись разом по пляжу, вони скидалися на парочку підлітків.

Очевидно, його життя стало набагато цікавішим. У нього з’явилася жінка, яка навчала його математики і сексу.

Коли вона відчинила двері, Джордж радісно всміхнувся до неї.

— Тобі не завадить гостя? — спитала вона.

Лісбет Саландер вийшла від Джорджа Бленда на самому початку третьої години ночі. Відчуваючи внутрішнє тепло, вона вирішила не повертатися відразу в готель, а спочатку пройтися понад морем. Йдучи в темряві безлюдним пляжем, вона знала, що Джордж Бленд проводжає її, тримаючись позаду метрів за сто.

Він робив так щоразу. Вона ніколи не залишалася в нього до ранку, а він гаряче сперечався з нею, доводячи, що жінка не повинна повертатися в готель абсолютно одна пізно вночі, і наполягав на тому, що просто зобов’язаний провести її. Лісбет Саландер звичайно давала йому висловити свої докази, але потім припиняла дискусію рішучим «ні»:

— Я ходитиму, коли хочу і куди хочу. Все! Суперечку закінчено! І не треба мені ніяких проводжальців.

Уперше вона страшенно розсердилася, коли побачила, що він її проводжає. Але потім їй навіть сподобалося те, що він прагне її оберігати, і тому вона вдавала, ніби не помічає, як він чимчикує за нею назирці й повертається до себе не раніше, ніж вона в нього на очах увійде до готелю.

Вона запитувала себе, що він учинить, якщо на неї хтось раптом нападе.

Сама вона на цей випадок купила в магазині Мак-Інтайра молоток і носила в сумці, що висіла в неї через плече. Як вважала Лісбет Саландер, в реальному світі не багато знайдеться страховиськ, з якими не можна справитися за допомогою важкого молотка.

Цього вечора небо було усіяне мерехтливими зірками, світив повний місяць. Лісбет підвела погляд і побачила, що Регул у сузір’ї Лева стоїть низько над небосхилом. Вона вже майже дійшла до готелю, аж раптом завмерла на місці — попереду на пляжі, коло самої води, вона помітила неясні контури людської постаті. Це був перший випадок, раніше вона не зустрічала тут у темряві ані душі. Між ними залишалося метрів сто, але завдяки місячному сяйву Лісбет легко впізнала нічного гуляку.

Це був поважний доктор Форбс з тридцять другого номера.

Вона звернула вбік, декількома сягнистими кроками швидко перетнула пляж і зачаїлася в тіні дерев. Вона озирнулася, але Джорджа Бленда ніде не побачила. Чоловік біля крайки води поволі походжав уперед і назад, покурюючи сигарету, а через кожні кілька кроків зупинявся і нахилявся, ніби шукав щось у себе під ногами. Ця пантоміма тривала двадцять хвилин, потім він несподівано розвернувся, швидкою ходою попрямував до під’їзду готелю, що виходив на пляж, і зник.

Трохи почекавши, Лісбет підійшла до того місця, де ходив доктор Форбс, і повільно описала півколо, уважно дивлячись собі під ноги, але нічого, крім піску, кількох камінців і мушель, не побачила. Згаявши на це дві хвилини, вона припинила оглядати пляж і повернулася в готель.

У себе в номері вона вийшла на балкон, перегнулася через поручні й обережно перелізла на сусідній. Усе було тихо і спокійно. Вечірні відвідувачі бару давно відгуляли. Почекавши трохи, вона сходила по сумку, взяла аркуш паперу і скрутила собі косяк із запасу, яким забезпечив її Джордж Бленд. Влаштувавшись на балконі в шезлонгу і кинувши погляд на темні води Карибського моря, Лісбет задумливо закурила.

У її голові запрацював чутливий прилад, готовий, ніби радар, уловити найменший сигнал тривоги.

Розділ 02

Нільс Ерік Б’юрман, адвокат п’ятдесяти п’яти років, відставив філіжанку і став дивитися на людський потік, що плинув за вікном кафе «Хедон» на Стуреплан. Він бачив усіх, хто рухався повз у цьому нескінченному потоці, але ні на кому не зупиняв погляду.

Він думав про Лісбет Саландер. Про Лісбет Саландер він думав часто.

Ці думки доводили його до чортиків.

Лісбет Саландер знищила його. Він ніколи не забуде тих хвилин. Вона захопила над ним владу і принизила його. Це приниження в буквальному розумінні залишило невитравний слід на його тілі, а якщо точніше, на ділянці завбільшки в два квадратні дециметри внизу живота якраз над його статевим членом. Вона прикувала його до його власного ліжка, учинила над ним фізичну розправу і витатуювала абсолютно недвозначний напис, який не можна було вивести ніякими способами: Я — САДИСТСЬКА СВИНЯ, ПОКИДЬОК І ҐВАЛТІВНИК.

Колись стокгольмський суд визнав Лісбет Саландер юридично недієздатною. Б’юрман був призначений її опікуном і керівником її справами, що ставило її в пряму залежність від нього. З першої ж зустрічі Лісбет Саландер навіяла йому еротичні фантазії, якимось чином вона його спровокувала, хоча він сам не розумів, як це сталося.

Якщо подумати, адвокат Нільс Б’юрман розумів, що зробив щось недозволене і що громадськість ніяк не схвалила б його дій. Він також усвідомлював, що з юридичної точки зору його вчинку не було виправдань.

Але для його почуттів голос розуму не відіграв ніякої ролі. Лісбет Саландер немов приворожила його з тієї хвилини, як він у грудні позаминулого року вперше її зустрів. Тут уже ніякі закони і правила, ніяка мораль і відповідальність не мали значення.

Вона була незвичайна дівчина — цілком доросла по суті, але цілковитий підліток з вигляду. Її життя опинилося в його руках, він міг розпоряджатися нею на свій розсуд. Проти такої спокуси неможливо було встояти.

Офіційно Лісбет Саландер вважалася недієздатною, а з її біографією ніхто не став би її слухати, якби вона надумала скаржитися. Це навіть не можна було назвати зґвалтуванням невинної дитини: з її справи виявлялося, що вона жила безладним статевим життям і мала чималий сексуальний досвід. В одному із звітів соціальних працівників було навіть сказано, що у віці сімнадцяти років Лісбет Саландер, можливо, займалася якоюсь формою проституції. Це донесення ґрунтувалося на тому, що поліцейський патруль одного разу застав молоду дівчину на лавці в парку Тантолунд у товаристві невідомого п’яного старигана. Поліцейські припаркувалися і спробували з’ясувати особу парочки; дівчина відмовилася відповідати на питання, а чоловік був надто п’яний, щоб сказати щось більш-менш зрозуміле.

Адвокат Б’юрман робив з цього абсолютно ясний висновок: Лісбет Саландер була шльондрою найнижчого ґатунку і була в його руках, так що він нічим не ризикував. Навіть якщо вона прийде із протестами до управління Опікунської ради, він завдяки своїй незаплямленій репутації і заслугам зможе виставити її брехухою.

Лісбет Саландер мала вигляд ідеальної іграшки — доросла, нерозбірлива у зв’язках, юридично недієздатна і цілком віддана в його владу.

У його практиці це був перший випадок, коли він використав одного із своїх клієнтів. До цього він навіть подумки не намагався знайти відповідну жертву серед тих, з ким мав справу як юрист. Щоб задовольняти свої потреби в нетрадиційних сексуальних іграх, він зазвичай звертався до повій. Він робив це потай, дотримувався обережності і добре платив, і лише одне його не влаштовувало — з повіями все було не серйозно, а навмисно. Це була куплена послуга, жінка стогнала й охала, грала перед ним роль, але все це було такою ж фальшивкою, як підроблена мазанина в порівнянні із справжнім живописом.

Поки тривав його шлюб, він пробував домінувати над дружиною, і вона погоджувалася підкорятися, але й тут була тільки гра.

Лісбет Саландер стала ідеальним об’єктом. Вона була беззахисна, не мала ані рідних, ані друзів — справжня жертва, абсолютно безмовна. Одне слово, йому трапилася добра нагода, і спокуса виявилась дуже велика.

І раптом неждано-негадано вона захопила над ним владу.

Він ніколи не думав, що вона здатна завдати такого потужного і рішучого удару у відповідь. Вона принизила його і заподіяла біль. Вона мало його не занапастила.

За два роки, що минули з того часу, життя Нільса Б’юрмана абсолютно змінилося. Після нічного вторгнення Лісбет Саландер до його квартири він якийсь час був ніби паралізований, не міг ні думати, ні діяти. Він замкнувся вдома, не відповідав на телефонні дзвінки і навіть не підтримував контакт зі своїми постійними клієнтами. Лише за два тижні він узяв лікарняний листок. Поточне листування в конторі вела за нього секретарка, скасовуючи призначені зустрічі і намагаючись відповідати на питання роздратованих клієнтів.

Щодня він, мовби його примушували силою, роздивлявся своє відображення в дзеркалі у ванній. Кінчилося тим, що дзеркало він прибрав.

Тільки на початку літа Нільс Б’юрман повернувся в контору. Розсортувавши клієнтів, він більшість передав колегам, собі ж залишив лише ті справи, які можна було вести шляхом листування, без особистих зустрічей. Єдиною клієнткою, що залишилась у нього, була Лісбет Саландер. Щороку він подавав за неї річний баланс і кожен місяць посилав звіт до Опікунської ради. Він робив усе так, як вона наказала: із змісту його цілком вигаданих звітів випливало, що вона абсолютно не потребує ніякої опіки.

Кожен звіт, нагадуючи про її існування, був для нього немов гострий ніж, проте в нього не залишалося вибору.

Осінь і початок зими Б’юрман провів у безсилому сумуванні, обдумуючи те, що сталося. У грудні він нарешті спромігся і, взявши відпустку, поїхав до Франції. Він заздалегідь замовив собі місце в клініці косметичної хірургії під Марселем, де проконсультувався про те, яким чином краще видалити татуювання.

Лікар здивовано оглянув його спотворений живіт і врешті-решт запропонував план лікування. Найдійовішим засобом була багатократна обробка за допомогою лазера, але розмір татуювання був такий великий, а голка так глибоко проникала під шкіру, що він запропонував замість цього серію пересадок шкіри — спосіб дорогий і довготривалий.

За два роки Б’юрман бачився з Лісбет Саландер тільки раз.

Тієї ночі, коли вона заскочила його зненацька і перевернула його життя, вона, йдучи, прихопила з собою запасні ключі від його контори і квартири. При цьому вона пообіцяла стежити за ним і навідувати його, коли він менше за все цього чекатиме. Після десяти місяців очікування він уже почав думати, що то була просто загроза, але все не наважувався поміняти замки. Адже вона недвозначно попередила: якщо вона коли-небудь застане його в ліжку з жінкою, то зробить надбанням громадськості дев’яностохвилинну плівку, на якій було знято, як він її ґвалтував.

І от одного разу, майже через рік, він раптом прокинувся о третій годині ночі, не розуміючи, що його розбудило. Він засвітив лампочку на нічному столику і трохи не закричав від жаху, побачивши в ногах у себе Лісбет Саландер. Вона стояла там, як примара, що раптом з’явилась у нього в спальні. Бліде обличчя дивилося на нього без жодного виразу, а в руці вона тримала цей чортів електрошокер.

— Доброго ранку, адвокате Б’юрман, — мовила вона нарешті. — Даруй, що цього разу я тебе розбудила.

«Боже мій! Невже вона й раніше вже приходила, поки я спав?» — у паніці подумав Б’юрман.

Він так і не зміг збагнути, блефує вона чи говорить правду. Нільс Б’юрман відкашлявся і відкрив рота, щоб відповісти, але вона жестом зупинила його.

— Я розбудила тебе, тільки щоб сказати одну річ. Скоро я від’їжджаю, і мене досить довго не буде. Ти як і раніше писатимеш кожного місяця звіти про те, що в мене все гаразд, але замість посилати один примірник на мою адресу, ти відправлятимеш його на адресу в хот-мейлі.

Вона дістала з кишені куртки складений удвічі аркуш і кинула його на ліжко.

— Якщо Опікунська рада захоче зв’язатися зі мною або моя присутність буде потрібна ще з якоїсь причини, ти надішлеш повідомлення за цією адресою. Зрозуміло?

Він кивнув:

— Зрозуміло…

— Мовчи. Я не бажаю чути твого голосу.

Він стиснув зуби. Він жодного разу не посмів зв’язатися з нею, бо вона забороняла йому шукати зустрічей і погрожувала в разі невиконання цього відправити фільм куди слід. Зате він уже кілька місяців обдумував, що скаже їй, коли вона сама з ним зв’яжеться. Він розумів, що йому взагалі-то нічого сказати на своє виправдання, і міг лише молити її про великодушність. Аби лиш вона дала йому шанс — тоді він постарається переконати її, що зробив свій вчинок у стані тимчасового потьмарення розуму, що він розкаюється в скоєному і хоче спокутувати свою провину. Він ладний був плазувати перед нею, тільки б розчулити її серце і тим самим відвести від себе небезпеку, що таїла в собі Лісбет Саландер.

— Мені потрібно сказати тобі, — почав він жалібним голосом. — Я хочу перед тобою вибачитись.

Вона насторожено вислухала його несподіване благання, а коли він закінчив, нахилилася над спинкою ліжка і вп’ялася в нього повним ненависті поглядом:

— Слухай-но мене! Ти — скотина. Я ніколи не відстану від тебе. Але якщо ти будеш поводитися добре, я відпущу тебе того ж дня, як буде скасовано рішення про мою недієздатність.

Вона дочекалася, поки він опустить очі, усвідомлюючи, що вона примушує його плазувати перед нею.

— Усе, що я сказала рік тому, залишається чинним. Якщо ти не зумієш виконати умови, я оприлюдню цей фільм. Якщо ти спробуєш зв’язатися зі мною якимось іншим способом, окрім вибраного мною, я оприлюдню фільм. Якщо я загину внаслідок нещасного випадку, трапиться те ж саме. Якщо ти мене зачепиш, я тебе уб’ю.

Він повірив їй. Тут не було місця для сумнівів чи перемовин.

— І ще одне. Коли я надумаю тебе відпустити, можеш робити все, що хочеш. Але до цього дня щоб ноги твоєї не було в тій марсельській клініці! Якщо поїдеш туди і почнеш лікування, я зроблю тобі нове татуювання. Але наступного разу воно з’явиться у тебе на лобі.

«Дідько! — промайнуло у нього в думках. — І звідки вона тільки дізналася, що…»

Наступної миті вона зникла. Він почув лише тихе клацання, коли вона повернула ключ у замку вхідних дверей. Це було справді ніби зустріч з примарою.

З цієї миті він так люто зненавидів Лісбет Саландер, що відчував цю ненависть, мов розжарену голку, яка впивається в його мозок. Усе його існування звелося до жагучого бажання знищити її. Подумки він малював собі картини її смерті, мріяв, як змусить її плазувати і благати про пощаду, але він буде безпощадний. Він мріяв, як стисне руками її горло і душитиме, доки вона задихнеться, як видавить їй очі з очниць і вирве серце з грудей, він зітре її на порох.

І дивно — тієї ж самої миті він відчув, що знову здатний діяти і що до нього повернулася чудова душевна рівновага. Він як і раніше був одержимий цією Лісбет Саландер, і всі його помисли ненастанно були зосереджені на ній, проте він виявив, що знову здатний розсудливо мислити. Щоб покінчити з нею, він мусить опанувати себе. У його житті з’явилася нова мета.

І цього дня він перестав малювати собі уявні картини її смерті, а почав планувати, як домогтися цієї мети.

Протискуючись із двома склянками гарячої, як окріп, кави з молоком до столика Еріки Берґер, Мікаель Блумквіст пройшов за якихось два метри поза спиною адвоката Нільса Б’юрмана. Ані він, ані Еріка ніколи навіть не чули його імені і тут, у кафе «Хедон», не звернули на нього ніякої уваги.

Наморщивши ніс, Еріка відсунула від себе попільничку, щоб звільнити місце для склянки. Мікаель зняв піджак і повісив його на спинку стільця, підсунув попільничку до себе і закурив сигарету, ввічливо випустивши дим набік.

— Я думала, що ти кинув, — зауважила Еріка.

— Це я так, ненароком.

— Я скоро відмовлюся від сексу з чоловіками, що пропахли тютюном, — усміхнулась вона.

— No problem! — усміхнувся й Мікаель. — Завжди знайдуться жінки, які не такі примхливі.

Еріка Берґер звела очі до стелі.

— То що ти хотів? За двадцять хвилин я зустрічаюся з Чарлі. Ми з нею йдемо до театру.

Чарлі — це була Шарлота Росенберґ, шкільна подружка Еріки.

— Мене турбує наша практикантка, донька однієї з твоїх подруг. Вона працює у нас уже два тижні і працюватиме ще вісім. Я так довго не витримаю.

— Я вже помітила, що вона у твій бік бісики пускає. Я, звичайно, певна, що ти будеш поводитися по-джентльменськи.

— Еріко, дівчиську сімнадцять років, а розуму в неї не більше, ніж у десятилітньої, та й то з натяжкою.

— Просто вона вдоволена можливістю працювати поряд з тобою і почуває щось на кшталт захопленого обожнювання.

— Вчора вона подзвонила мені в домофон о пів на одинадцяту вечора і хотіла зайти до мене з пляшкою вина.

— Ого! — вигукнула Еріка Берґер.

— Ось тобі й «ого»! Коли б я був на двадцять років молодший, я, мабуть, не роздумував би ні секунди. Але ти згадай — адже їй сімнадцять, а мені скоро сорок п’ять.

— І згадувати немає чого. Ми ж з тобою ровесники.

Мікаель Блумквіст відкинувся на спинку стільця і струсив попіл із сигарети.

Мікаель Блумквіст, звичайно, розумів, що справа Веннерстрьома перетворила його на зірку. Весь минулий рік він отримував запрошення на всілякі урочисті заходи від найнесподіваніших людей.

Він розумів, що його запрошували задля можливості потім хвалитися цим знайомством: люди, які раніше рідко потискали йому руки, тепер мало не лізли з поцілунками і прагнули виступати в ролі його щирих друзів. В основному це були навіть не колеги журналісти — з ними він і без того був знайомий, і в цьому середовищі в нього давно налагодилися або гарні, або погані стосунки, — а головним чином так звані діячі культури: актори, завсідники різних ток-шоу та інші напівзнаменитості. Заручитися присутністю Мікаеля на презентації або на приватному обіді стало престижно, тому торік на нього так і сипалися запрошення. Для нього вже стало звичним відповідати на ці пропозиції: «Я би з великою радістю, але, на жаль, уже пообіцяв бути в цей час в іншому місці».

Зворотним боком слави було і те, що тепер про нього з неймовірною швидкістю поширювались усілякі чутки. Якось Мікаелеві зателефонував один із знайомих, стривожений новиною, буцімто Мікаель лежить у клініці, де лікують від наркотичної залежності. Насправді все знайомство Мікаеля з наркотиками зводилося до того, що він підлітком викурив кілька сигарет з марихуаною і років з п’ятнадцять тому якось спробував кокаїн у товаристві молодої голландською рок-співачки. Вживанням алкогольних напоїв він грішив дещо більше, але упивався рідко, в основному на званих обідах і з інших урочистих нагод. А відвідуючи бар або ресторан, він зазвичай обмежувався однією порцією чогось міцного, а часто взагалі пив звичайне пиво. У домашньому барі в нього стояла горілка та кілька сувенірних пляшок односолодового віскі, але відкорковував їх він до смішного рідко.

У колі Мікаелевих знайомих і за його межами було добре відомо, що він живе холостяцьким життям, маючи безліч випадкових зв’язків, і це породило про нього чутки іншого ґатунку. Його багатолітні взаємини з Ерікою Берґер уже давно стали джерелом різних домислів. В останній же рік склалася думка, буцімто він страшенний бабій, який безсоромно користується своєю популярністю для того, щоб переспати з усіма відвідувачками стокгольмських ресторанів. Якийсь маловідомий журналіст навіть було порушив питання, чи не пора Мікаелю звернутися по медичну допомогу з приводу своєї статевої розбещеності. На цю думку його навів приклад одного популярного американського актора, який лікувався в клініці від відповідної недуги.

За Мікаелем справді водилося багато швидкоплинних зв’язків, й іноді траплялося, що вони збігалися за часом. Він і сам гаразд не знав, чому так виходило. Він гадав, що в нього непогана зовнішність, але ніколи не уявляв себе таким уже надзвичайним. Проте йому часто доводилося чути, що в ньому є щось привабливе для жінок. Еріка Берґер пояснила йому, що він справляє враження впевненості й водночас надійності і в нього особливий дар викликати у жінок почуття спокою, що змушує їх забувати про самолюбство. Лягти з ним у ліжко було саме такою справою, не важкою, не ризикованою і не складною, а, навпаки, легкою і приємною в еротичному відношенні, як, на думку Мікаеля, тій і слід було бути.

На противагу тому, що думали про Мікаеля більшість його знайомих, він ніколи не був ловеласом. У крайньому разі він давав зрозуміти, що він зовсім навіть не проти, але завжди надавав жінці право проявити ініціативу. В результаті справа часто само собою кінчалася сексом. Жінки, які побували в його ліжку, рідко належали до анонімних one night stands.[16] Такі, звичайно, теж траплялися на його шляху, але з ними все кінчалося механічними вправами, що не давали ніякої втіхи. Найкращі враження залишали у Мікаеля зв’язки з добре знайомими жінками, які йому справді подобались. Тому не дивно, що його стосунки з Ерікою Берґер тривали двадцять років: їх зв’язували дружба і водночас взаємний потяг.

Відколи він прославився, жінки стали виявляти до нього підвищену цікавість, яка йому самому здавалася дивною і непояснимою. Особливо його дивували молоденькі дівчата, які ні з того ні з сього раптом заходились робити йому аванси.

Мікаелеві чари зазвичай діяли зовсім на інших жінок, не схожих на цих захоплених струнких дівчат в коротеньких спідничках, що не досягли ще двадцятилітнього віку. Коли він був молодший, то часто спілкувався з дамами, старшими за нього, а іноді навіть набагато старшими і досвідченішими. Але в міру того, як він сам дорослішав, різниця у віці поступово скорочувалася. Поява в його житті двадцятип’ятилітньої Лісбет Саландер знаменувала собою в цьому сенсі помітний перелом.

Ось через це він так терміново призначив зустріч з Ерікою.

На прохання однієї з подруг Еріки в «Міленіум» недавно взяли практиканткою дівчину з гімназії, що спеціалізується в галузі засобів масової інформації. Щороку в редакції проходили практику кілька людей, так що в цьому не було нічого незвичайного. Знайомлячись із сімнадцятилітньою практиканткою, Мікаель увічливо з нею привітався, потім якось у розмові відзначив, що в ній начебто проглядає живий інтерес до журналістики, а не просто мрія виступати по телевізору. Втім, як підозрював Мікаель, робота в «Міленіумі» стала тепер престижною сама по собі.

Незабаром він зауважив, що дівчина не пропускає нагоди поспілкуватися з ним тісніше. Він вдавав, ніби не розуміє її досить-таки недвозначних натяків, проте в результаті вона лише подвоїла свої старання, і він почувався трохи ніяково.

Еріка Берґер несподівано розреготалася:

— Любий мій, схоже, ти став жертвою сексуальних домагань на роботі.

— Ріккі! Це дражлива річ! Я в жодному разі не хочу образити її або поставити в дурне становище. Але вона поводиться так само відверто, як кобилиця під час тічки. Я нервую, бо ніхто не знає, що ще вона викине наступної хвилини.

— Вона закохана в тебе, Мікаелю, і через молоді літа ще не вміє виявити своїх почуттів.

— Пробач, але ти помиляєшся! Вона дуже добре вміє їх виявляти. Вона весь час щось таке зображає і сердиться, що я ніяк не клюю на приманку. А мені тільки того й бракувало, щоб про мене пустили поголос, буцімто я старіючий ловелас, такий собі Мік Джаґґер, що ганяється за молоденькими.

— Добре, твоя проблема зрозуміла. Значить, учора увечері вона заявилася до тебе під двері.

— З пляшкою вина. Сказала, що була по сусідству на вечірці у знайомих, і зобразила справу так, ніби завернула до мене випадково.

— І що ж ти їй сказав?

— Я її не впустив. Збрехав, що вона прийшла невчасно, я, мовляв, не сам, у мене панянка.

— І як вона це сприйняла?

— Вона страшенно розлютилася і відвалила.

— І що, по-твоєму, я повинна зробити?

— Get her off my back.[17] У понеділок я збираюся з нею серйозно поговорити. Або вона від мене відчепиться, або я викину її з редакції.

Еріка Берґер трохи подумала.

— Ні, — сказала вона нарешті. — Не кажи нічого. Я сама з нею поговорю.

— У мене немає вибору.

— Вона шукає друга, а не коханця.

— Не знаю я, чого вона шукає, але…

— Мікаелю, я пройшла через те ж саме, через що проходить вона. Я з нею поговорю.

Як і всі, хто дивиться телевізор і читає вечірні газети, Нільс Б’юрман за останній рік заочно познайомився з Мікаелем Блумквістом. В обличчя він його не знав, але навіть якби й знав, то не звернув би уваги на його появу, позаяк йому не було відомо про існування будь-якого зв’язку між редакцією «Міленіуму» та Лісбет Саландер.

Крім того, він був дуже заклопотаний власними думками, щоб помічати, що відбувається навколо.

Після того як його відпустив інтелектуальний параліч, він потроху почав аналізувати своє становище і роздумувати над тим, як він може переграти Лісбет.

Усе впиралося в одну обставину. В розпорядженні Лісбет Саландер був дев’яностохвилинний фільм, знятий нею за допомогою прихованої камери, в якому було детально показано, як він її зґвалтував. Б’юрман бачив цей фільм. Його неможливо було витлумачити в якомусь схвальному сенсі. Якщо плівка потрапить до прокуратури або (ще гірше!) у розпорядження засобів масової інформації, його життя буде скінчене: це буде кінець його кар’єри і волі. Знаючи кримінальний кодекс, він сам підрахував, що за насильство в особливо жорстокій формі, використання особи, що перебуває в залежному становищі, заподіяння тілесних ушкоджень він загалом має дістати років шість позбавлення волі. Один з епізодів фільму досвідчений захисник може навіть подати як спробу вбивства.

Тієї ночі він ледь не придушив її від збудження, коли притиснув до її обличчя подушку. Зараз він шкодував, що не задушив її до кінця.

Вони ж ні за що не зрозуміють, що вона весь час грала зрежисовану виставу і заздалегідь усе спланувала. Вона його спровокувала, стріляла в нього дитячими оченятами і спокушала своїм тілом дванадцятилітнього дівчиська. Вона навмисне дала йому зґвалтувати себе. Це сталося з її вини…

Проте хоч як би він надумався діяти, він мусив спочатку дістати цей фільм і переконатися, що в неї не залишилося копій. Тоді проблему буде вирішено.

Можна не сумніватися, що така відьма, як Лісбет Саландер, упродовж років нажила собі чимало ворогів. Б’юрман мав одну велику перевагу. На відміну від усіх інших, хто з тієї або іншої причини міг затаїти зло на Саландер, у нього був необмежений доступ до її медичної картки, звітів до Опікунської ради і психіатричних висновків. Він був одним з небагатьох у Швеції, кому відомі її найсокровенніші таємниці.

Її особова справа, передана йому Опікунською радою, коли він був призначений її опікуном, була стислою і змістовною — всього п’ятнадцять сторінок, що змальовували картину всього її дорослого життя. Вона включала коротку виписку з висновку психіатричної експертизи, де викладено її діагноз, рішення стокгольмського суду про визнання її недієздатною та фінансовий звіт за минулий рік.

Він знову і знову вчитувався в її особову справу. Потім почав систематичне збирання відомостей про минуле Лісбет Саландер.

Як адвокатові, йому було чудово відомо, яким чином шукати інформацію в державних установах. Будучи її офіційним представником, він легко міг дістати доступ до засекречених папок, де зберігались медичні дані. Нільс Б’юрман належав до тих небагатьох людей, які мали право на отримання будь-якої довідки, що стосувалася Лісбет Саландер.

Та все ж йому знадобилося кілька місяців на те, щоб крихта за крихтою, через звіти соціальних служб, поліцейські розслідування і судове рішення відновити всю історію її життя, починаючи з найдавніших записів шкільних років. Він особисто зустрівся і обговорив стан її психічного здоров’я з доктором Єснером X. Льодерманом, психіатром, який у зв’язку з настанням її вісімнадцятиліття рекомендував для неї утримання в закритому лікувальному закладі. Він ретельно вивчив усі міркування, на яких ґрунтувалось ухвалене рішення. Всі надавали йому в цьому допомогу. Одна жінка із соціальної служби навіть похвалила його за незвичайну увагу, яку він проявив, не полінувавшись ознайомитися з усіма аспектами життя своєї підопічної Лісбет Саландер.

Але справжнім джерелом інформації виявилися два записники в твердих палітурках, що зберігались у картотеці в одного із службовців соціального відомства. У цих записниках були записи, зроблені попередником Б’юрмана, адвокатом Хольгером Пальмґреном, який, судячи з усього, пізнав Лісбет краще, ніж будь-хто інший. Пальмґрен сумлінно щороку подавав до соціальної служби належний короткий звіт, але, крім того, він ретельно записував свої власні міркування у формі щоденника, і про це, як гадав Б’юрман, Лісбет Саландер нічого не знала. Очевидно, це були особисті робочі записи Пальмґрена, які, після того як його уразив інсульт, потрапили до соціального управління і залишилися там лежати, ніким не прочитані.

Це були оригінали. Копій не існувало.

Чудово!

Із записів Пальмґрена поставав зовсім інший образ Лісбет Саландер, геть не схожий на той, що його малювали звіти соціального відомства. Він зміг простежити нелегкий шлях, який пройшла Лісбет Саландер, перетворюючись з некерованого підлітка в молоду жінку, що влаштувалася на роботу до приватної охоронної агенції «Мілтон сек’юриті», — туди її взяли завдяки особистим зв’язкам Пальмґрена. З дедалі більшим здивуванням Б’юрман переконувався в тому, що Лісбет Саландер зовсім не була розумово відсталою помічницею в офісі, яка сторожувала копіювальний апарат і заварювала каву: навпаки, вона виконувала висококваліфіковану роботу, що полягала в проведенні розслідувань для «Мілтон сек’юриті» за завданнями віце-директора Драґана Арманського. Б’юрман також переконався в тому, що Арманський і Пальмґрен були знайомі й обмінювались між собою інформацією про свою спільну підопічну.

Драґан Арманський — це ім’я Нільс Б’юрман узяв собі на замітку. З усіх людей, згадуваних в біографії Лісбет Саландер, тільки ці двоє могли вважатися її друзями, і обоє, судячи з усього, дивились на неї як на свою підопічну. Пальмґрен зник зі сцени. З тих, хто міг бути потенційно небезпечним, залишався тільки Арманський. Б’юрман вирішив триматися подалі від Арманського і не шукати з ним зустрічей.

Записники багато що йому пояснили. Б’юрман тепер зрозумів, чому Лісбет так багато про нього знає. Він як і раніше не міг збагнути, як їй вдалося дізнатися про його перебування в марсельській клініці пластичної хірургії, яке він тримав у секреті. Проте багато з її таємниць він уже розгадав. Її роботою було розкопування подробиць чужого особистого життя, і він одразу ж подвоїв обережність, з якою вів власне розслідування. З огляду на те, як легко Лісбет Саландер проникала в його квартиру, тут було найбільш непідхоже місце для зберігання документів, що містили відомості про її життя, і він, зібравши всю документацію, перевіз її в картонній коробці на дачу в районі Сталлархольма, де все частіше збував час у самотніх роздумах.

Що більше він читав про Лісбет Саландер, то більше доходив думки, що вона патологічно ненормальна, психічно хвора, асоціальна особа. Його кидало у дрож на саму згадку, як він лежав, цілком перебуваючи в її владі, прикутий кайданками до власного ліжка. Б’юрман не сумнівався, що вона виконає свою погрозу і вб’є його, якщо він дасть їй для цього хоч найменший привід.

У неї не було ніяких стримуючих понять про поведінку в суспільстві, ніяких гальм. Вона — паскуда, хвора і небезпечна для оточуючих божевільна. Граната із зірваною чекою. Шльондра.

Щоденник Хольгера Пальмґрена дав йому ключ і до останньої загадки. Пальмґрен неодноразово робив у своєму щоденнику записи дуже особистого характеру про свої розмови з Лісбет Саландер. Чокнутий перестарок! У двох таких записах він наводив її вислів: «Коли стався Весь Цей Кошмар» — було очевидно, що так говорила сама Лісбет Саландер, проте Б’юрман так і не з’ясував, що ж це означає.

Спантеличений Б’юрман відзначив для себе вислів «Весь Цей Кошмар». Що то було? Рік, проведений у прийомній сім’ї? Якась одна недозволенна дія? Десь у тій величезній кількості інформації, що він уже зібрав, мало бути пояснення.

Він розгорнув звіт про психіатричну експертизу, проведену, коли Лісбет Саландер сповнилося вісімнадцять років, і уважно перечитав його вп’яте чи вшосте. І тут він зрозумів, що у відомостях, які вже є в нього, про Лісбет Саландер є одна прогалина.

У нього були виписки із шкільної характеристики із записом про те, що її мати була не в змозі її виховувати, були звіти з кількох прийомних сімей, що належали до років перед її повноліттям, і дані психіатричного огляду, проведеного у зв’язку з її вісімнадцятиліттям.

Коли їй було дванадцять років, сталася якась подія, що дала поштовх до її божевілля.

У біографії Лісбет Саландер виявилися й інші прогалини.

Вперше він, на свій подив, дізнався, що у Лісбет була сестра-близнючка, про яку жодним словом не згадувалося в матеріалах, що були в нього. Боже! Виявляється, їх таких дві! Проте він так і не зміг відшукати ніяких відомостей про те, що сталося з цією сестрою.

Її батько був невідомий, відсутні були також бодай якісь пояснення, чому мати була не в змозі її виховувати. Досі Б’юрман припускав, що Лісбет захворіла й у зв’язку з цим була направлена до дитячої психіатричної клініки і так далі. Тепер же в нього виникло переконання, що у віці дванадцяти-тринадцяти років з Лісбет Саландер щось сталося, вона пережила якесь потрясіння, інакше кажучи, Весь Цей Кошмар. Але ніде не було вказівки на те, в чому саме цей кошмар полягав.

У звіті судово-психіатричної експертизи він нарешті виявив посилання на доданий документ, якого в справі не виявилося: це був номер запису чергового в поліцейському журналі від 3 лютого 1991 року. Номер запису був проставлений від руки на берегах копії, знайденої ним у сховищі Управління із соціального забезпечення. Але, зробивши запит на цей документ, він зіткнувся з перешкодою — за королівським указом документ був засекречений. Йому відповіли, що він може звернутися до уряду й оскаржити цю постанову.

Нільс Б’юрман розгубився. У тому, що матеріали поліцейського розслідування у справі, в якій фігурувала дванадцятилітня дівчинка, виявилися засекречені, не було нічого дивного — цього вимагала турбота про недоторканність особи. Але він як офіційний опікун Лісбет Саландер мав право зажадати будь-який документ, що стосувався його підопічної. Чому звітові про розслідування було надано такий рівень таємності, що дозвіл на доступ потрібно було запрошувати в уряді?

Він автоматично подав заявку. На її розгляд пішли два місяці, і, на своє велике здивування, Б’юрман дістав відмову. Він ніяк не міг зрозуміти, що ж такого драматичного мало в собі поліцейське розслідування п’ятнадцятилітньої давнини у справі дванадцятилітньої дівчинки, щоб його треба було охороняти з такою ж ретельністю, як ключі від Росенбада.[18]

Він знову повернувся до щоденників Пальмґрена і перечитав їх, не пропускаючи жодного рядка, намагаючись розгадати, що ж ховається за словами «Весь Цей Кошмар». Але текст не давав ніякої підказки. Очевидно, що Пальмґрен і Лісбет Саландер обговорювали між собою цю тему, але це ніяк не відбивалося в записах. До речі, згадки про «Весь Цей Кошмар» з’являлися аж у кінці довгого щоденника. Можливо, Пальмґрен просто не встиг зробити відповідний запис, перш ніж умерти від крововиливу в мозок.

Усе це навело Б’юрмана на нові роздуми. Хольгер Пальмґрен був наставником Лісбет Саландер починаючи з тринадцятилітнього віку і став її опікуном, коли їй сповнилося вісімнадцять років. Інакше кажучи, Пальмґрен виявився з нею поряд невдовзі після того, як стався «Весь Цей Кошмар» і коли Саландер опинилася в дитячій психіатричній лікарні. Тому, цілком імовірно, він знав, що з нею сталося.

Б’юрман знову пішов до Головного архіву соціального відомства. Цього разу він не став запитувати документи із справи Лісбет Саландер, а замовив тільки виховательський звіт, який складала соціальна служба, і дістав на руки матеріал, що на перший погляд видався суцільним розчаруванням. Усього дві сторіночки короткої інформації: мати Лісбет Саландер не в змозі виховувати своїх доньок, через особливі обставини дівчаток довелося розділити, Камілла Саландер була направлена до прийомної сім’ї, Лісбет Саландер поміщена до дитячої психіатричної клініки Святого Стефана. Можливість альтернативних рішень не обговорювалась.

Чому? Нічого, крім загадкового формулювання: «Через події, що сталися 3.12.91, Управління із соціального забезпечення прийняло рішення…». Далі знову згадувався номер чергового запису засекреченого поліцейського розслідування. Проте цього разу наводилася ще одна деталь — ім’я поліцейського, що складав звіт.

Побачивши це ім’я, адвокат Б’юрман довго не міг заспокоїтися від несподіванки. Воно було йому знайоме. Добре знайоме.

Тепер усе постало перед ним у цілком новому світлі.

Ще два місяці пішло в нього на те, щоб уже іншими шляхами дістати в свої руки потрібний документ. Це був короткий і чіткий поліцейський звіт, що налічував сорок сім сторінок формату А4, плюс шістдесят сторінок додатків і доповнень, долучених до справи за наступні шість років.

Спершу він не зрозумів, що до чого.

Потім узяв знімки судово-медичного дослідження і ще раз перевірив ім’я.

Господи! Не може бути!

Тут він раптом зрозумів, чому справу було засекречено. Адвокатові Нільсу Б’юрману випав джек-пот!

Ще раз уважно перечитавши документи рядок за рядком, він усвідомив, що на світі є ще одна людина, яка має підстави ненавидіти Лісбет Саландер так само пристрасно, як він.

Б’юрман був не самотній.

У нього знайшовся союзник. Найнесподіваніший союзник, якого тільки можна собі уявити!

І він почав без поспіху складати свій план.

На столик у кафе «Хедон» лягла чиясь тінь, і Нільс Б’юрман отямився від задумливості. Підвівши голову, він побачив світловолосого… здорованя. На цьому слові він врешті-решт зупинився. Від несподіванки він аж відсахнувся на частку секунди, перш ніж оговтатися.

Чолов’яга, що дивився на нього згори, був на зріст вище двох метрів і дуже могутньої статури. Безперечно культурист. Б’юрман помітив, що в ньому немає ані жиринки, ані найменшої ознаки слабкості. Навпаки, від нього йшло відчуття страшної сили.

У пришельця була по-військовому коротка стрижка й овальне обличчя з несподівано м’якими, майже дитячими рисами, зате очі крижаної голубіні дивилися жорстко. На ньому була коротка чорна шкіряна куртка, блакитна сорочка, чорна краватка і чорні штани. В останню чергу адвокат Б’юрман звернув увагу на його руки — попри високий зріст, величезні ручища цього чоловіка навіть для нього здавалися дуже великі.

— Адвокат Д’юрман?

Він говорив з виразним акцентом, але голос виявився несподівано тонким, і адвокат Б’юрман ледве стримався від мимовільної усмішки.

— Ми отримали вашого листа, — вів далі незнайомець.

— Хто ви такий? Я хотів побачитися з…

Чоловік з величезними ручищами не став слухати, про що його хоче запитати Б’юрман. Усівшись навпроти, він обірвав співрозмовника на півслові.

— Побачитеся замість нього зі мною. Кажіть, якого дідька треба!

Адвокат Нільс Ерік Б’юрман трохи повагався. Йому була страшенно неприємна думка про те, щоб видати себе з головою абсолютно незнайомій людині. Проте цього вимагала необхідність. Він ще раз нагадав собі, що він не єдиний, кому ненависна Лісбет Саландер. Йому потрібні союзники. Стишивши голос, він почав пояснювати, у якій справі прийшов.

Розділ 03

Лісбет Саландер прокинулася о сьомій ранку, прийняла душ, спустилася в хол до Фреді Мак-Бейна і запитала, чи знайдеться для неї вільний багі,[19] вона хоче взяти його на весь день. Через десять хвилин заставу було заплачено, сидіння і дзеркало заднього виду підігнані, зроблено пробну поїздку і перевірено наявність бензину в баку. Вона пішла в бар, узяла на сніданок каву з молоком і бутерброд із сиром, а також пляшку мінеральної води про запас. Час за їдою вона присвятила тому, щоб списати цифрами паперову серветку і подумати над задачкою П’єра Ферма:(х³ + у³ = z³).

Щойно пробило вісім, як у барі з’явився доктор Форбс — свіжопоголений, одягнений у темний костюм і білу сорочку з блакитною краваткою. Він замовив яйце, тост, апельсиновий сік і чорну каву. О пів на дев’яту він піднявся і вийшов до таксі, що чекало на нього.

Лісбет пішла за ним, тримаючись на деякій відстані. Доктор Форбс вийшов з таксі навпроти Морської панорами на початку бухти Каренаж і неквапною ходою подався понад берегом. Вона проїхала повз нього, припаркувалася на приморському бульварі і стала терпляче чекати, коли він пройде, щоб рушити услід.

До першої години дня Лісбет уже вся спітніла і ноги в неї опухли. Цілих чотири години вона провела, походжаючи вулицями Сент-Джорджеса. Темп прогулянки був повільний, але за весь час вони жодного разу не зупинилися, і нескінченні круті підйоми і спуски вже далися взнаки її м’язам. Допиваючи останній ковток мінеральної води, вона тільки дивувалася енергії Форбса. Лісбет уже почала подумувати про те, чи не кинути цю затію, аж раптом дорога звернула у бік «Черепашачого панцира». Почекавши десять хвилин, вона зайшла до ресторану і влаштувалася на веранді. Вони опинилися точнісінько на тих самих місцях, що й минулого разу, і він так само пив кока-колу і дивився удалину на воду.

Форбс був одним з дуже небагатьох людей на Ґренаді, що носив піджак і краватку. Лісбет відзначила, що він ніби й не помічає жари.

О третій годині він розплатився і вийшов з ресторану, і Лісбет довелося перервати свої роздуми. Доктор Форбс поволі плентався уздовж бухти Каренаж, потім ускочив в один з міні-автобусів, що йдуть у бік Ґранд Анс. Лісбет під’їхала до готелю «Кейс» за п’ять хвилин до того, як він вийшов з автобуса. У своему номері вона налила ванну і занурилася в холодну воду. Ноги нили, а на лобі у неї пролягли глибокі зморшки.

Але цю довгу прогулянку Лісбет відбула недаром і дещо дізналася. Щоранку доктор Форбс виходив з готелю свіжопоголений, з портфелем під пахвою, ніби на службу, — і ось він провів цілий день, не роблячи зовсім нічого, а тільки гайнуючи час! Які б причини не привели його на Ґренаду, це явно були не перемови про спорудження нової школи, але чомусь він прикидався, ніби приїхав сюди з діловими намірами.

Для чого весь цей театр?

Єдиною людиною, від якої він з якихось міркувань хотів приховати щось пов’язане з цією поїздкою, могла бути тільки його дружина. Він хотів створити у неї враження, ніби цілоденно заклопотаний важливими справами. Але чому? Можливо, справа провалилась, а він через власну гординю не хотів у цьому зізнатися? Чи то він приїхав на Ґренаду з якоюсь іншою метою? Не чекає часом він тут на когось або на щось?

Перевіряючи електронну пошту, Лісбет Саландер виявила чотири послання. Перше надійшло від Чуми і було відправлене вже за годину після того, як вона йому написала. У зашифрованому повідомленні було одне питання з двох слів: «Ти жива?» Чума ніколи не мав схильності до довгих і зворушливих послань. Утім, як і сама Лісбет.

Два наступні були відправлені о другій годині ночі. В одному той-таки Чума написав, не полінувавшись його зашифрувати, що один знайомий по Інтернету, відомий там під ім’ям Більбо, мешканець Техасу, клюнув на її запит. Чума додав адресу Більбо і PGP-ключ. За кілька хвилин після листа Чуми прибуло послання від самого Більбо. Коротке повідомлення містило тільки обіцянку протягом наступної доби надіслати їй відомості про доктора Форбса.

Четверте послання, також від Більбо, було відправлене вже увечері. У ньому була зашифрована адреса банківського рахунка і ftp-адреса з додатком у вигляді zip-файлу[20] на 390 kb. У ньому Лісбет виявила папку, що мала чотири jpg-зображення низької роздільності і п’ять текстових документів.

Дві фотографії являли собою портрети доктора Форбса, на одній він був знятий з дружиною на прем’єрі в театрі, ще на одній — сам-один на церковній кафедрі.

Перший документ становив звіт Більбо на одинадцяти сторінках, другий складався з вісімдесяти чотирьох сторінок, викачаних з Інтернету. Інші два документи містили відскановані й оброблені за допомогою програми OCR[21] газетні вирізки з місцевої газети «Остін америкен стейтсмен», а останній був нарисом, присвяченим релігійній громаді доктора Форбса під назвою Пресвітеріанська церква Остіна.

Хоча Лісбет Саландер напам’ять знала Третю Книгу Мойсееву (торік у неї були причини вивчити біблійний звід кримінальних законів), з історії релігії в цілому вона мала досить скромні знання. Вона неясно уявляла собі різницю між іудейською, пресвітеріанською і католицькою церквами — вона знала тільки те, що єврейська церква називається синагогою. Спершу вона злякалася, що доведеться детально вникати в теологічні питання, але відразу ж подумала, що їй абсолютно однаково, до якої там церкви належить доктор Форбс.

Доктору Річарду Форбсу, іноді називаному преподобним Річардом Форбсом, було сорок два роки. На домашній сторіночці церкви Остін Саут повідомлялося, що в неї є сім постійних служителів. Першим у списку йшов преподобний Дункан Клеґґ, котрий був, треба гадати, провідним богословом цієї церкви. На фотографії можна було бачити міцного чоловіка з сивою шевелюрою і пещеною сивою бородою.

Річард Форбс йшов у списку третім, він опікувався питаннями освіти. Після його ймення стояла в лапках назва «Фонд Холі Вотер».

Лісбет прочитала вступну частину послання цієї церкви. Воно говорило:

«Своїми подячними молитвами ми будемо сприяти настанню Остін Саут, пропонуючи йому ту стабільність, богослов’я та ідеологію надії, яку проповідує пресвітеріанська церква Америки. Будучи служителями Христовими, ми пропонуємо прихисток стражденним і надію на прощення через молитву і благодатне баптистське вчення. Порадіймо ж любові Господній! Наш обов’язок — усувати перешкоди між людьми і прибирати перепони, що стоять на шляху розуміння заповіданого Богом Євангелія любові».

Відразу ж після вступної частини йшов номер банківського церковного рахунка і заклик втілити свою любов у діяння.

Більбо надіслав Лісбет чудову коротку біографію Річарда Форбса. Звідси вона дізналася, що Форбс народився в Неваді, в містечку Седарс-Блафф. Він був аграрієм, жив з комерції, працював кореспондентом у газеті, що виходила в Нью-Мексико, і менеджером християнського рок-бенду і потім у віці тридцяти одного року прилучився до церкви Остін Саут. Він здобув спеціальність ревізора і, крім того, вивчав археологію. Проте Лісбет так і не знайшла ніде згадки про те, коли він дістав офіційне звання доктора.

На релігійних зібраннях Форбс познайомився із Джеральдіною Найт, дочкою власника ранчо Вільяма Е. Найта, як і він — одного з провідних діячів церкви Остін Саут. Річард і Джеральдіна одружилися в 1997 році, після чого церковна кар’єра Річарда Форбса швидко пішла вгору. Він став керівником фонду Діви Марії, завданням якого було «вкладати Божі гроші в освітні проекти для зацікавлених».

Форбса двічі заарештовували. У 1997 році, коли йому було двадцять п’ять років, він був звинувачений у заподіянні тяжких тілесних ушкоджень у зв’язку з автомобільною аварією. Суд його виправдав. Наскільки Лісбет могла робити висновок з газетних вирізок, він тоді справді був не винний. У1995 році він обвинувачувався в розкраданні грошей християнського рок-бенду, в якому працював менеджером, але й цього разу його виправдали.

В Остіні він став помітною фігурою і членом уряду штату в департаменті освіти. Він був членом демократичної партії, старанно брав участь у добродійних заходах і збирав кошти для оплати шкільного навчання дітей з незаможних родин.

Церква Остін Саут у своїй діяльності приділяла велику увагу іспаномовним родинам.

У 2001 році на Форбса упали підозри в економічних порушеннях, пов’язаних з діяльністю фонду Діви Марії. Так, в одній з газетних статей висловлювалася думка, що Форбс уклав у прибуткові підприємства більшу частину надходжень, ніж це дозволяв робити статут. Церква виступила із спростуванням цих звинувачень, і в дебатах, що розгорілися потім, пастор Клеґґ відкрито став на бік Форбса. Проти нього не було висунуто офіційного обвинувачення, і проведена ревізія не виявила ніяких порушень.

З особливою увагою Лісбет вивчила звіт про грошові справи Форбса. Він отримував непогану платню — шістдесят тисяч доларів на рік, якихось додаткових доходів не мав. Фінансове благополуччя родини забезпечувала Джеральдіна Форбс — у 2002 році помер її батько, і дочка стала єдиною спадкоємицею приблизно сорокамільйонного статку. Дітей подружня пара не мала.

Отже, Річард Форбс цілком залежав від своєї дружини. Лісбет нахмурила брови. Обставини мало сприяли тому, щоб чоловік мав право лупцювати Джеральдіну.

Увійшовши в Інтернет, Лісбет відправила на адресу Більбо коротке зашифроване повідомлення з подякою за надіслані ним матеріали, а заразом переказала п’ятсот доларів на зазначений ним банківський рахунок.

Потім вона вийшла на балкон і притулилася до поручнів. Сонце сідало. Вітер, набираючи силу, шумів у кронах пальм, що оточували кам’яну огорожу, яка відокремлювала готель від пляжу. Лісбет пригадала пораду Елли Кармайкл і, поклавши комп’ютер, «Виміри в математиці» і зміну одягу в нейлонову сумку, поставила її на підлозі біля ліжка. Потім вона спустилася в бар і замовила собі на обід рибу і пляшку «Карибу».

У барі Лісбет не зауважила нічого цікавого, крім того, що біля барної стійки Форбс, одягнений цього разу в тенісну сорочку, шорти і спортивні черевики, захоплено розпитував Еллу Кармайкл про «Матильду». Судячи з виразу його обличчя, він ні про що не хвилювався. На шиї у нього висів золотий ланцюжок, і він мав веселий і привабливий вигляд.

Ціла днина вимушених походеньок по Сент-Джорджесу вимотала Лісбет. Після обіду вона вийшла трохи прогулятися, але було вітряно і температура помітно знизилася, тому вона пішла до себе в кімнату і лягла в ліжко вже о дев’ятій годині вечора. За вікном шумів вітер. Вона хотіла трохи почитати, але майже відразу ж заснула.

Розбудив її якийсь несподіваний гуркіт. Лісбет кинула погляд на годинник на руці — чверть на одинадцяту вечора. Похитуючись, вона звелася на ноги і відчинила балконні двері — порив вітру штовхнув її з такою силою, що вона мимоволі відступила на крок. Притримуючись за одвірок, вона обережно висунула голову на балкон і роззирнулася.

Розвішені над басейном лампи розгойдувалися на вітрі, і садом метушились неспокійні тіні. В отворі воріт стовпилася купка розбуджених пожильців — усі дивилися в бік пляжу. Дехто тулився ближче до бару. На півночі виднілися вогні Сент-Джорджеса. Небо було затягнуте хмарами, але дощ не йшов. У темряві Лісбет не могла розгледіти море, але хвилі шуміли набагато гучніше, ніж завше. Ще дужче похолодало, і вперше за весь час перебування на Карибах вона відчула, що змерзла до дрижаків.

Стоячи на балконі, Лісбет почула гучний стукіт у свої двері; загорнувшись у ковдру, вона відчинила і побачила стривоженого Фреді Мак-Бейна.

— Вибач, що потривожив, але, схоже, насувається шторм.

— «Матильда».

— «Матильда», — кивнув Мак-Бейн. — Увечері вона налетіла на Тобаго, і надійшли повідомлення, що там були великі руйнування.

Лісбет порилася в пам’яті, пригадуючи свої знання з географії і метеорології. Тринідад і Тобаго знаходилися приблизно за двісті кілометрів на південний схід від Ґренади. Тропічний ураган міг запросто захопити площу радіусом сто кілометрів, а його центр здатний переміщатися зі швидкістю тридцять-сорок кілометрів на годину. А це означало, що «Матильда» могла заявитися в гості до Ґренади і от-от уже бути на порозі. Все залежало від того, в який бік вона попрямувала.

— Зараз безпосередньої небезпеки немає, — говорив далі Мак-Бейн. — Але ми вирішили про всяк випадок вжити заходів. Я хочу, щоб ти зібрала найцінніші речі і спустилася в хол. Ми пригощаємо бутербродами і кавою за рахунок готелю.

Лісбет пішла за його порадою. Вона хлюпнула водою собі в обличчя, щоб прогнати сон, надягнула джинси, черевики і фланелеву сорочку й повісила через плече нейлонову сумку. Перш ніж вийти з номера, вона повернулася, відчинила двері ванної кімнати і засвітила світло. Зеленої ящірки ніде не було: мабуть, сховалася в якій-небудь шпаринці. Розумниця!

У барі вона попрямувала до свого звичайного місця і звідтіль почала спостерігати, як Елла Кармайкл роздає вказівки своєму персоналу. Зараз усі наповнювали термоси гарячим питвом. Незабаром Елла долучилася до Лісбет у її куточку.

— Привіт. Ти, схоже, щойно прокинулася.

— Я спала. І що тепер?

— Поки подивимося, що буде далі. На морі зараз шторм, і ми вже отримали з Тринідаду попередження про ураган, що насувається. Якщо стане гірше і «Матильда» попрямує в наш бік, ми спустимося в підвал. Ти не могла б допомогти?

— Що потрібно робити?

— У нас тут у вестибюлі лежить сто шістдесят ковдр, їх треба віднести в підвал. І крім того, потрібно прибрати багато всяких речей.

Наступну годину Лісбет допомагала носити до підвалу ковдри і збирати розставлені навколо басейну квіткові горщики, столики, шезлонги та інші речі. Коли Елла сказала, що досить, і відпустила її, вона пройшлася по доріжці, що вела на пляж, і навіть виглянула за ворота. У пітьмі розлючено гуркотів прибій, і гнівні пориви вітру загрожували звалити з ніг, так що доводилося напружувати сили, щоб устояти. Пальми біля огорожі тривожно розгойдувались.

Вона повернулася в бар, замовила каву з молоком і сіла біля стійки. Вже перевалило за північ. Пожильців і службовців готелю сповнювало тривожне очікування. Сидячи за столиками, вони перемовлялися притишеними голосами, час від часу поглядаючи на небо. Всього в залі зібралися тридцять два пожильці і чоловік десять обслуговуючого персоналу. Лісбет несподівано звернула увагу на Джеральдіну Форбс — та сиділа за найвіддаленішим столиком у кутку з келихом у руці і напруженим виразом на обличчі. Її чоловіка ніде не було видно.

Попиваючи каву, Лісбет уже заглибилася була в теорему Ферма, як раптом Фреді Мак-Бейн вийшов з-за конторки на середину зали.

— Прошу уваги! Я щойно отримав повідомлення, що шторм ураганної сили досяг Пті-Мартиніки. Попрошу всіх присутніх негайно спуститися в підвал.

Пті-Мартинікою називався маленький острівець, що належав до Ґренади і був розташований за кілька морських миль на північ від головного острова. Не заводячи ніяких розмов, припиняючи всі намагання розпитувати, Фреді Мак-Бейн рішуче спровадив своїх гостей до сходів у підвал, розташованих за стійкою адміністратора. Лісбет покосилася на Еллу Кармайкл і наставила вуха, побачивши, що та підійшла до Фреді.

— Як справи? Дуже кепські? — спитала Елла.

— Не знаю. Телефонний зв’язок обірвався, — відповів Фреді, стишивши голос.

Лісбет спустилася в підвал і поставила свою сумку на розстелену в кутку ковдру. Трохи подумавши, вона знову встала і пішла нагору, назустріч тим, що спускалися сходами.

Піднявшись у вестибюль, вона підійшла до Елли Кармайкл і запитала, чи не треба ще що-небудь допомогти. Елла подивилася заклопотано і заперечно похитала головою:

— Подивимося, що буде далі. Ця «Матильда» — ще та стерва.

Лісбет побачила, як з вулиці квапливо увійшли п’ятеро дорослих з десятком дітлахів. Їх зустрів Фреді Мак-Бейн і направив у бік підвалу.

Раптом Лісбет здригнулася від тривожної думки.

— Я правильно думаю, що зараз усі на Ґренаді ховаються до якого-небудь підвалу? — спитала вона приглушеним голосом.

Елла Кармайкл провела поглядом родину, що спускалася сходами.

— На жаль, у нас тут один з небагатьох підвалів, які є на Ґранд Анс. Прийдуть ще люди, щоб сховатися тут.

Лісбет тривожно заглянула Еллі в очі:

— А як же решта?

— Ті, у кого немає підвалу? — Елла гірко посміхнулася. — Засядуть у себе вдома або в якій-небудь іншій схованці. Більшість сподівається тільки на Бога.

Джордж Бленд!

Лісбет стрімко повернула до виходу і бігцем кинулася на вулицю.

Вона чула, як Елла її кликала, але навіть не обернулася.

Він живе в жалюгідній халупі, яка розвалиться від першого ж пориву урагану!

Вискочивши на дорогу, що вела до Сент-Джорджеса, вона відразу ж захиталася від рвучкого вітру, але вперто просувалася й далі вперед. Пориви зустрічного вітру ледве не збивали її з ніг. Їй знадобилося майже десять хвилин, щоб подолати чотириста метрів до житла Джорджа Бленда. На всьому шляху вона не зустріла ні душі.

Звернувши у бік халупи Джорджа Бленда, вона побачила крізь відтулину у вікні світло його гасової лампочки. І тієї ж миті ринув дощ, немов холодний душ зі шланга. За кілька секунд вона промокла до нитки, а видимість стала якісь кілька метрів. Лісбет затарабанила в двері, і Джордж Бленд, ставши на порозі, витріщив на неї очі.

— Що ти тут робиш? — гукнув він, намагаючись перекричати шум вітру.

— Ходім! Треба йти в готель. Там є підвал.

Джордж Бленд здивовано дивився на неї. Раптом буря різко зачинила двері, і йому довелося кілька секунд боротися з вітром, перш ніж знову вдалося їх відчинити. Лісбет утерла воду з обличчя, схопила його за руку і притьмом побігла назад.

Вони вибрали шлях через пляж, так було метрів на сто ближче, ніж дорогою, яка робила в цьому місці крутий закрут убік від води. На півдорозі Лісбет зрозуміла, що зробила помилку — на пляжі ніде було сховатися від негоди. Дощ і вітер так різко били їм назустріч, що кілька разів довелося зупинитись. У повітрі носилися пісок і обламані гілки, гуркотів прибій. Здавалося, ціла вічність минула, коли Лісбет нарешті побачила кам’яну огорожу, що забовваніла в мороці, і наддала ходи. Коли вони добігли до дверей, вона озирнулася у бік пляжу. І заклякла на порозі.

Крізь дощову завісу вона раптом розгледіла на пляжі, метрів за п’ятдесят звідси, дві людські постаті. Джордж Бленд тягнув її за руку, щоб скоріше заштовхнути у вестибюль, але вона вивільнила свою руку і, притиснувшись до стіни, стала вдивлятися в далечінь. На якусь мить пара зникла з очей, потім усе небо яскраво розпанахала блискавка.

Вона вже зрозуміла, що це були Річард і Джеральдіна Форбс. Вони стояли приблизно на тому ж місці, де вона вчора ввечері бачила Річарда Форбса, що походжав уперед і назад.

Коли блискавка спалахнула знову, їй здалося, що Річард силою тягне за собою дружину, що опиралася.

І тут окремі шматочки головоломки раптом склалися в цілісну картину. Фінансова залежність. Обвинувачення в шахрайстві в Остіні. Його неспокійне ходіння містом і непорушне сидіння в ресторані «Черепашачий панцир», коли він, здавалося, був заглиблений у тяжкі роздуми.

Він задумав убивство, щоб запопасти сорок мільйонів. Ураган для нього прикриття. Зараз він дочекався свого шансу.

Лісбет Саландер заштовхнула Джорджа Бленда у вестибюль і роззирнулася на всі боки. На очі їй потрапив забутий під дощем розхитаний стілець нічного сторожа. Вона схопила його, з розмаху вдарила об стіну будинку і озброїлася відламаною ніжкою. Джордж Бленд, нічого не розуміючи, кричав їй услід, щоб вона повернулася, але вона вже щодуху мчалася до пляжу.

Шквалистий вітер так і штурляв з ніг, але Лісбет, зціпивши зуби, пробивалася крок за кроком усе далі. Вона вже майже порівнялася з Форбсами, коли наступна блискавка освітила пляж і вона побачила Джеральдіну Форбс, що стояла навколішках біля самої крайки води. Схилившись над нею, Річард Форбс уже замахнувся, щоб завдати удару, в руках у нього було щось схоже на залізну трубу. Лісбет побачила, як його рука, описавши дугу, опустилася над головою дружини. Жінка перестала битися.

Річард Форбс не помітив Лісбет Саландер.

Лісбет ударила його по потилиці, ніжка стільця розкололася навпіл, а він лицем униз упав на пісок.

Нагнувшись, Лісбет узяла Джеральдіну Форбс за плечі і під різкими струменями дощу перевернула горілиць. Руки її раптом стали червоні від крові. На скроні у Джеральдіни Форбс темніла відкрита рана. Тіло жінки здалося важким, немов налите свинцем, і Лісбет у відчаї стала оглядатися, гадаючи, як дотягнути це бездиханне тіло до огорожі готелю. Але наступної миті на підмогу підоспів Джордж Бленд. Він гукнув їй щось, чого Лісбет не могла розібрати крізь завивання вітру.

Лісбет кинула погляд на Річарда Форбса. Той уже став накарачки, але вона бачила тільки його спину. Обвивши ліву руку Джеральдіни навколо своєї шиї, вона зробила знак Джорджу Бленду, щоб той підхопив жінку з іншого боку, і вони заледве потягли тіло по пляжу.

Не пройшовши і половини шляху, що залишався до огорожі, Лісбет почула, що геть вибилася із сили. І тут вона раптом відчула на своєму плечі чиюсь руку. Відпустивши Джеральдіну, вона штурхонула Річарда Форбса в пах, і він упав на коліна. Розбігшись, вона вдарила його ногою в обличчя і тут зловила переляканий погляд Джорджа Бленда. Але часу приділяти йому увагу в неї не було, і Лісбет, знов підхопивши Джеральдіну, потягла її далі.

Через кілька секунд вона оглянулася через плече. Річард Форбс, спотикаючись, плентався позаду, відставши на десять кроків, хитаючись під поривами вітру, як п’яний.

Ще одна блискавка розпанахала небо, і в Лісбет очі полізли на лоба.

Вперше вона заклякла від страху.

За спиною Річарда Форбса, у відкритому морі, на відстані ста метрів од берега, вона побачила Божий перст.

Наче моментальний знімок, у сяйві блискавки перед нею промайнув гігантський вугільно-чорний стовп і тут же зник з її поля зору, розтанувши у просторі.

«Матильда»!

Цього не може бути!

Ураган — так.

Але не торнадо!

У Ґренаді ніколи не бувало торнадо.

Химера урагану на острові, де не буває торнадо.

Торнадо не утворюються над водою.

Це проти всіх законів природи.

Це щось небувале.

«Він прийшов по мою душу», — промайнуло в думках.

Джордж Бленд теж побачив вихор. В один голос вони закричали одне одному: «Швидше, швидше!» — але обоє не почули, що кричить інший.

До огорожі ще двадцять метрів. Десять. Лісбет спіткнулася, і в неї підігнулись коліна. П’ять. Уже в воротах вона востаннє подивилася через плече. На мить перед нею промайнула фігура Річарда Форбса, і тої ж миті він, мовби схоплений невидимою рукою, зник, затягнутий під воду. На пару з Джорджем Блендом вони сяк-так затягнули свою ношу у ворота. Поки вони, похитуючись, брели через двір, Лісбет чула дзвін розбитих шибок і жалісливе скрипіння виламуваних віконниць. Одна відірвана дошка пролетіла у неї перед самісіньким носом. Наступної миті вона відчула болісний удар — щось хряснуло її по спині. Біля будинку натиск вітру зробився слабкішим.

Лісбет зупинила Джорджа Бленда і схопила його за комір. Притягнувши до себе його голову, вона крикнула йому в саме вухо:

— Ми знайшли її на пляжі. Чоловіка ми не бачили. Ти зрозумів?

Він кивнув у відповідь.

Вони підтягли Джеральдіну Форбс до сходів, і Лісбет ногою затарабанила в двері. На порозі показався Мак-Бейн. Від несподіванки він витріщив очі, потім підхопив непритомну жінку, впустив їх у підвал і зачинив за ними двері.

У ту ж мить нестерпний гуркітливий шум урагану стих, перетворившись на далеке буркотіння і постукування. Лісбет перевела подих.

Елла Кармайкл налила каву в кухлик і простягнула Лісбет. Від утоми та почувала себе такою знесиленою, що, здавалося, не могла навіть поворухнути рукою. Вона як сіла, притулившись до стіни, так і сиділа на підлозі не рухаючись. Хтось загорнув її і Джорджа Бленда в ковдри. Вона промокла як хлющ, і під коліном у неї була рана, з якої цебеніла кров. Одна штанина на джинсах була порвана, але вона не могла пригадати, звідки взялася ця десятисантиметрова дірка. Фреді Мак-Бейн та кілька пожильців клопоталися над Джеральдіною Форбс, перев’язували їй голову, і Лісбет байдуже спостерігала за цим. Якісь уривки фраз дійшли до її свідомості, і вона зрозуміла, що серед присутніх знайшовся лікар. У підвалі народу було напхом; крім пожильців готелю тут рятувалися і сторонні люди.

Нарешті до Лісбет підійшов Фреді Мак-Бейн і сів перед нею навпочіпки.

— Вона жива.

Лісбет нічого не відповіла.

— Що там сталося?

— Ми знайшли її на пляжі за огорожею.

— Впускаючи в підвал гостей, я недорахувався трьох. Не було тебе і подружжя Форбс. Елла сказала, що ти вибігла на вулицю як божевільна якраз тоді, коли починався шторм.

— Я побігла по мого друга Джорджа, — сказала Лісбет, киваючи у бік хлопця. — Він жив неподалік у халупі, яку, напевно, вже віднесло вітром.

— Дурний, але дуже сміливий вчинок, — сказав Фреді Мак-Бейн, поглянувши на Джорджа Бленда. — Ви не бачили там її чоловіка, Річарда Форбса?

— Ні, — байдуже відповіла Лісбет.

Джордж Бленд покосився на неї і теж похитав головою.

Елла Кармайкл подивилася на Лісбет із сумнівом і пильно зазирнула їй в очі. Лісбет холодно витримала її погляд.

Джеральдіна Форбс прийшла до тями о третій годині ночі. Лісбет у цей час уже спала, прихилившись до плеча Джорджа Бленда.

Якимсь дивом Ґренада пережила цю ніч. До світанку ураган ущух і змінився найогиднішим дощем із мрячкою, який будь-коли бачила Лісбет. Фреді Мак-Бейн випустив пожильців з підвалу.

Готель «Кейс» потребував серйозного ремонту — як і все узбережжя, він зазнав страшних руйнувань. Від бару Елли Кармайкл, що стояв біля відкритого басейну, не залишилося взагалі нічого, одна веранда була геть зруйнована. Віконні отвори по всьому фасаду зяяли порожнечею, і дах над виступаючою вперед частиною будинку був до половини здертий. У вестибюлі панували розгром і хаос.

Лісбет забрала Джорджа Бленда і пошкандибала з ним до своєї кімнати. Тимчасово для захисту від дощу вона завісила відкритий віконний отвір ковдрою. Джордж Бленд зловив її погляд.

Не чекаючи його питання, вона пояснила:

— Якщо ми скажемо, що не бачили її чоловіка, то доведеться давати менше пояснень.

Він кивнув. Вона стягнула з себе одяг, залишила його купою на підлозі і поплескала по ліжку, запрошуючи його до себе. Він знову кивнув, роздягся і теж забрався під ковдру. Вони заснули майже миттєво.

Коли вона прокинулася, був уже день і в проріхи хмар світило сонце. Усі м’язи в неї боліли, а коліно так розпухло, що ледве згиналося. Вона вилізла з ліжка, стала під душ і на стіні побачила ту саму ящірку.

Елла Кармайкл усе ще була на ногах. Вона мала втомлений вигляд, але бар уже запрацював, переїхавши у вестибюль. Лісбет сіла за столик поряд із стійкою, замовила пива і попросила до нього бутерброд. Непомітно поглянувши у бік розбитих вікон біля вхідних дверей, вона побачила поліцейський автомобіль, що стояв коло під’їзду. Їй видали замовлене, і в цей час із службового приміщення, розташованого за стійкою адміністратора, вийшов Фреді Мак-Бейн, а слідом за ним поліцейський. Помітивши її, Мак-Бейн щось мовив поліцейському, і вони обидва попрямували до Лісбет.

— Це констебль Ферґюсон. Він хоче поставити кілька запитань.

Лісбет ввічливо кивнула. У констебля Ферґюсона був натомлений вигляд. Діставши блокнот і ручку, він записав прізвище Лісбет.

— Міс Саландер, мені сказали, що ви і ваш знайомий знайшли місіс Форбс під час нічного урагану.

Лісбет кивнула.

— Де ви її знайшли?

— На пляжі навпроти воріт. Ми, можна сказати, наткнулися на неї по дорозі.

Ферґюсон записав відповідь.

— Вона що-небудь сказала?

Лісбет заперечливо похитала головою.

— Вона була непритомна?

Лісбет покивала на знак згоди.

— На голові у неї була свіжа рана?

Лісбет знову кивнула.

— Ви не знаєте, як вона дістала це поранення?

Лісбет помотала головою. Ферґюсон, здавалося, був незадоволений її мовчанням.

— У повітрі літало хтозна-скільки всяких уламків, — підказала вона люб’язно. — Я сама ледь не дістала по голові пролітаючою дошкою.

Ферґюсон розуміюче кивнув.

— У вас поранена нога? — Він показав на її пов’язку. — Як це сталося?

— Не пам’ятаю. Я помітила рану, тільки коли спустилася в підвал.

— Ви були з хлопцем?

— З Джорджем Блендом.

— Де він мешкає?

— У халупі позаду «Кокосового горіха». Це недалеко, по дорозі у бік аеропорту. Якщо, звичайно, халупу не віднесло вітром.

Лісбет не стала уточнювати, що зараз Джордж Бленд спить на другому поверсі в її ліжку.

— Чи бачили ви її чоловіка, Річарда Форбса?

Лісбет помотала головою.

Очевидно, констебль Ферґюсон більше не міг придумати, про що ще запитати. Він закрив блокнот.

— Дякую вам, міс Саландер! Мені доведеться писати рапорт про смертельний випадок.

— Хіба вона померла?

— Місіс Форбс? Ні, місіс Форбс у лікарні в Сент-Джорджесі. Очевидно, вам і вашому другові вона зобов’язана тим, що залишилася жива. Загинув її чоловік. Його знайшли на автопарковці біля аеропорту дві години тому.

Приблизно за шістсот метрів звідси на південь від готелю.

— Судячи з його вигляду, йому добряче дісталося, — додав Ферґюсон.

— Дуже сумно, — сказала Лісбет без найменших ознак душевного хвилювання.

Коли Мак-Бейн і констебль Ферґюсон відійшли, Елла Кармайкл вийшла з-за стійки і підсіла до Лісбет. Вона поставила на стіл два келишки з ромом, і Лісбет поглянула на неї запитливо.

— Після такої ночі необхідно чимось підкріпитися. Я пригощаю. Весь сніданок — за мій рахунок.

Жінки переглянулися. Потім підняли келишки і цокнулися.

Згодом урагану під назвою «Матильда» призначено було надовго стати предметом вивчення і вчених дискусій метеорологів країн Карибського моря і США. Таких потужних торнадо в цьому регіоні раніше ніколи не помічалося. Утворення торнадо над водною поверхнею раніше вважалося чимось теоретично неможливим. Кінець кінцем експерти прийшли до єдиної думки, що причиною виникнення подібного «псевдоторнадо» стало особливе поєднання погодних фронтів, тобто тут спостерігався не справжній торнадо, а лише щось зовні на нього схоже. Інакодумці виступали з теоріями, що звинувачували в усьому парниковий ефект і порушення природного балансу.

Лісбет Саландер не цікавилася теоретичною дискусією. З неї було досить того, що вона бачила, і вона вирішила надалі по можливості не траплятися на шляху «Матильдиних» братиків або сестричок.

Тієї ночі постраждали кілька людей. І можна було вважати дивом, що загинула тільки одна.

Ніхто не розумів, що змусило Річарда Форбса піти кудись у самому розпалі урагану. Швидше за все, вирішили люди, це було проявом нетямущості, притаманної всім американським туристам. Джеральдіна Форбс теж не могла сказати нічого, що пояснило б трагедію. Вона перенесла тяжкий струс мозку, і в неї збереглися тільки окремі незв’язні спогади про події тієї ночі.

Зате вона невтішно оплакувала загибель свого чоловіка.