Дівчина, що гралася з вогнем

Розділ 11

Мікаель Блумквіст поставив червоною ручкою знак оклику на берегах рукопису Даґа Свенссона, обвів його кружечком і дописав слово «виноска». Це твердження вимагає посилання на джерело.

Діло було в середу ввечері, напередодні Великого четверга, і в «Міленіумі» майже весь тиждень були вихідні. Моніка Нільссон поїхала за кордон, Лотта Карім вирушила з чоловіком відпочивати в гори, Хенрі Кортес чергував у видавництві на телефоні, щоб відповідати на дзвінки, але Мікаель відпустив його додому, бо ніхто не телефонував, а сам він так і так збирався затриматися. Сяючи з радощів, Хенрі втік до своєї нинішньої подружки.

Даґ Свенссон кудись запропав і не показувався. Мікаель на самоті морочився з його рукописом, виловлюючи «бліх». Як з’ясувалося останнім часом, книга за обсягом мала двісті дев’яносто сторінок і ділилася на дванадцять розділів, з яких Даґ здав в остаточному варіанті дев’ять. Мікаель Блумквіст перевірив у них кожне слово і повернув текст авторові зі своїми зауваженнями там, де потрібно було внести уточнення або якось інакше сформулювати думку.

На погляд Мікаеля, Даґ Свенссон дуже добре володів пером, так що в своїй редакторській роботі він в основному обмежувався зауваженнями на берегах. Мікаелю доводилося потрудитися, щоб знайти щось, що потребувало правки. За ті тижні, упродовж яких на Мікаелевому столі з’являлися нові частини рукопису, вони не змогли дійти згоди тільки в єдиному випадку. Йшлося про одну сторінку, яку Мікаель хотів викреслити, а Даґ запекло боровся за те, щоб залишити її як є. Але це була суща дрібниця.

Коротше кажучи, «Міленіум» отримав чудову книгу, яка скоро мала піти в друкарню. Мікаель не сумнівався, що ця книжка викличе в газетах зливу схвильованих відгуків. Даґ Свенссон так нещадно викривав людей, що користувалися послугами повій, і так переконливо вибудовував докази, що кожен мусив би ясно зрозуміти: тут щось не так у самій системі. Тут зіграла роль і його письменницька майстерність, і подані факти, на яких будувалася вся книга, отримані в результаті видатного журналістського розслідування.

За минулі місяці Мікаель дізнався про Даґа три речі. Даґ був досвідчений журналіст, який не залишав ніяких прогалин у своєму розслідуванні. У нього була відсутня глибокодумна риторика на межі із словоблудством, на яку так часто грішать репортажі на теми суспільного життя. Це був не просто репортаж, а оголошення війни. Мікаель задоволено усміхнувся.

Даґ Свенссон був молодший за нього років на п’ятнадцять, але Мікаель пізнавав у ньому ту пристрасть, яка колись надихала його самого, коли він кинув виклик нікчемним журналістам, що відали питаннями економіки, і випустив скандальну книгу, якої йому досі не пробачили в деяких редакціях.

Але книжка Даґа Свенссона має бути такою, щоб у ній ні до чого не можна було прискіпатись. Якщо репортер пише на таку пекучу тему, у нього все повинно бути на сто відсотків підкріплено фактами, інакше до подібного завдання взагалі краще не братися. У Даґа Свенссона міцність доказів досягала дев’яноста восьми відсотків, але залишалися слабкі місця, що потребували ретельного доопрацювання, і траплялися деякі твердження, які, на думку Мікаеля, були недостатньо підкріплені документами.

О пів на шосту він відкрив шухляду свого письмового столу і вийняв сигарету. Еріка Берґер заборонила куріння в редакції, але зараз він був тут сам, і всі свята ніхто сюди не прийде. Попрацювавши ще сорок хвилин, він зібрав усі аркуші і поклав переглянутий розділ на стіл до Еріки для прочитання. Даґ Свенссон обіцяв надіслати завтра електронною поштою остаточний варіант трьох останніх розділів, щоб Мікаель устиг пропрацювати цей матеріал за вихідні. На перший вівторок після великодніх свят було заплановано нараду, на якій Даґ, Еріка, Мікаель і секретар редакції Малін Ерікссон збиралися затвердити остаточний варіант тексту книги і статей, призначених для «Міленіуму». Після цього залишалася тільки розробка макета, що в основному було завданням Крістера Мальма, і після цього можна буде віддавати рукопис у друк. Мікаель вирішив знову покластися на те підприємство, де була надрукована його книжка про справу Веннерстрьома і з яким відносно як ціни, так і якості не могла змагатися ніяка інша друкарня.

Поглянувши на годинник, Мікаель дозволив собі викурити потай ще одну сигарету, а потім сів біля вікна і став дивитися на Гьотґатан. У задумі він поторкав язиком болюче місце на губі. Воно потроху заживало. Всоте він запитував себе, що ж сталося тоді на Лундаґатан біля дверей будинку, де мешкала Лісбет.

Єдине, що він тепер знав напевно, це те, що Лісбет Саландер жива і повернулася до Стокгольма.

Після цієї пригоди він щодня пробував зв’язатися з нею: надсилав електронні листи на адресу, якою вона користувалася рік тому, але не отримав ніякої відповіді, кілька разів ходив на Лундаґатан. Мікаель уже почав утрачати надію.

Напис на дверній табличці змінився, тепер там значилося «Саландер — Ву». У реєстрі народонаселення виявилося двісті п’ятдесят людей з прізвищем Ву, і приблизно сто сорок з них проживали в Стокгольмі, проте ні в кого не була зазначена адреса на Лундаґатан. Мікаель не мав ані найменшого уявлення, хто з цих Ву міг поселитися у Лісбет Саландер — завела вона бойфренда чи здала комусь свою квартиру. На його стукіт ніхто не відчинив.

Урешті-решт він сів і написав їй звичайного старомодного листа:

Привіт, Саллі!

Не знаю, що сталося рік тому, але тепер уже і до такого тугодума, як я, дійшло нарешті, що ти порвала зі мною всі стосунки. Ти маєш цілковите і незаперечне право сама вирішувати, з ким ти хочеш спілкуватися, і я не збираюся тобі нав’язуватись. Я тільки хочу сказати, що як і раніше вважаю тебе своїм другом, що я скучив за тобою і хотів би зустрітися з тобою за філіжанкою кави, якби ти погодилася.

Не знаю, у яку біду ти там влізла, але переполох на Лундаґатан викликає в мене стурбованість. Якщо тобі знадобиться допомога, ти можеш зателефонувати мені у будь-який час. Як відомо, я перед тобою у великому боргу.

Крім того, у мене залишилася твоя сумка. Якщо вона тобі потрібна, ти тільки дай знати. Якщо ти не хочеш зі мною зустрічатися, то тобі досить повідомити мені адресу, за якою я міг би її тобі переслати. Я сам не прийду до тебе, після того як ти так ясно дала мені зрозуміти, що не бажаєш мати зі мною ніякої справи.

Мікаель

Зрозуміло, у відповідь не надійшло ані слова.

Повернувшись додому на ранок після пригоди на Лундаґатан, він відкрив її сумку і виклав вміст на кухонний стіл. Там були гаманець, у якому лежала поштова квитанція за грошовий переказ, приблизно шістсот шведських крон готівкою і двісті американських доларів, а також місячний квиток Транспортних ліній Великого Стокгольма. Ще там лежала почата пачка «Мальборо лайт», три запальнички «Віс», коробочка пігулок від горла, почата пачка одноразових носових хустинок, зубна щітка, зубна паста і в окремій кишеньці три тампони, початий пакет презервативів з етикеткою, з якої було видно, що його куплено в лондонському аеропорту Ґетвік, блокнот у чорній твердій палітурці формату А5, чотири кулькові ручки, балончик із сльозоточивим газом, невелика сумочка з губною помадою і косметикою, радіо-FM з навушником, але без батарейок і вчорашній номер газети «Афтонбладет».

Найбільш інтригуючим предметом у сумці виявився молоток, який лежав у легкодоступному зовнішньому відділенні. Проте напад стався так несподівано, що Лісбет не встигла дістати ані молоток, ані балончик із сльозоточивим газом. Очевидно, вона скористалася тільки в’язкою ключів, яка придалася їй замість кастета: на ній залишилися сліди крові і здертої шкіри.

На її в’язці висіло шість ключів. Три з них були типовими ключами від помешкання — від парадних дверей, від квартири і від французького замка. Проте до замків на Лундаґатан вони не підійшли.

Блокнот Мікаель розгорнув і переглянув сторінку за сторінкою. Він відразу впізнав її гарний акуратний почерк і з першого погляду зрозумів, що це зовсім не схоже на звичайний дівочий щоденник. Приблизно на три чверті блокнот був заповнений математичними значками. У лівому верхньому кутку першої сторінки було написано рівняння, знайоме навіть Мікаелю: х³+у³= z³.

Мікаель ніколи не мав проблем з математикою. Гімназію він закінчив з відмінними оцінками; добрим математиком він не був, але спромігся засвоїти шкільну програму. Проте на сторінках записника Лісбет Саландер траплялися значки, яких Мікаель не розумів і навіть не намагався зрозуміти. Одне довге рівняння зайняло цілий розворот, у ньому було багато закреслень і виправлень. Мікаель не міг навіть визначити, чи були це серйозні математичні формули і розрахунки, але, добре знаючи Лісбет, він вирішив, що рівняння це справжні і в них приховано якусь езотеричну суть.

Він довго гортав цей блокнот. Рівняння були зрозумілішими не більше, ніж вервечки китайських ієрогліфів. Але він здогадувався, задля чого вона записала рівняння (х³ +у³ = z³). Вона захопилася загадкою Ферма, про таку класику Мікаель Блумквіст усе-таки чув. Він глибоко зітхнув.

На останній сторінці блокнота виявилося кілька зовсім коротких і загадкових записів, що не мали ніякого відношення до математики і абсолютно не схожих на формули:

(Блондин + Маґґе) = НЕБ

Це було підкреслено і обведено кружечком, що нітрохи не прояснювало суті. Десь аж унизу сторінки був записаний телефон фірми «Автоексперт», розташованої в Ескільстуні, що здавала в оренду автомобілі.

Мікаель навіть не став намагатися розшифрувати ці записи. Він вирішив, що це просто карлючки, які вона написала, задумавшись про щось інше.

Еріка Берґер почала святкові вихідні з невеселої і дуже напруженої трикілометрової пробіжки, що закінчилася біля пароплавного причалу в Сальтшьобадені. В останні місяці вона запустила заняття в гімнастичному залі і відчувала, що тіло її стало млявим і неслухняним. Поверталася вона повільною ходою. Ґреґер читав лекції на виставці в Музеї сучасного мистецтва і мав повернутися не раніше восьмої вечора; Еріка збиралася відкоркувати пляшку гарного вина, приготувати ванну і спокусити свого чоловіка. Це, принаймні, допоможе їй забути на якийсь час проблеми, що не давали їй спокою.

Чотири дні тому віце-директор одного з найбільших шведських медіа-підприємств запросив її на ланч. За салатом він цілком серйозно повідомив, що хоче запропонувати їй посаду головного редактора їх найбільшої щоденної газети. «На правлінні обговорювалося кілька імен, і ми дійшли висновку, що ви дасте газеті велику користь. Ми хочемо залучити вас до роботи», — сказав він. У порівнянні з платнею на запропонованій їй посаді її дохід у «Міленіумі» виглядав до смішного жалюгідним.

Нова пропозиція виявилася несподіваною, як грім серед ясного неба, і вона розгубилася. «Чому саме я?» — запитувала вона.

Він довго опирався, уникав відповіді, але врешті-решт усе-таки сказав, що вона відома, поважана людина і добре зарекомендувала себе на керівній посаді. Те, як вона зуміла витягнути «Міленіум» з болота, в якому він був протягом двох років, викликає повагу. Крім того, Великий Дракон потребував припливу свіжої крові. Благородний наліт старосвітщини, який прикрашав газету, відвернув передплатників з числа молоді, кількість яких стала постійно знижуватись. Еріка відома як сміливий і зубастий журналіст. Поставити на чолі найконсервативнішого органу преси Мужньої Швеції жінку і феміністку буде визивним і зухвалим жестом. Її вибрали одноголосно. Тобто майже одноголосно. В усякому разі, за неї одноголосно висловились усі, від кого залежить рішення.

— Але я не поділяю основних політичних поглядів газети!

— Яке це має значення! Але ж ви й не затята противниця. Ви будете головним редактором, ухвалення політичних рішень — не ваше діло, а передовиця вже як-небудь сама про себе потурбується.

Вирішальне значення для вибору мало також, хоч цього він і не сказав уголос, походження Еріки з вищих верств суспільства, що дало їй відповідне виховання і зв’язки.

Вона відповіла, що пропозиція здалася їй привабливою, але вона не може негайно дати відповідь, спочатку їй потрібно гарненько все обміркувати. Вони домовилися, що найближчим часом вона повідомить про своє рішення. Віце-директор додав, що коли її сумніви викликані розміром оплати, то можна продовжити обговорення цього питання. Крім усього іншого, тут передбачається надзвичайно могутній «золотий парашут» — а їй же пора вже потурбуватися про свою майбутню пенсію.

Скоро їй сорок п’ять. До цього віку вона завдяки власним заслугам поставила на ноги «Міленіум» і стала головним редактором, і ось тепер їй пропонують почати все спочатку на новому місці і зробитися заступником у когось іншого. Момент, коли вона муситиме зняти слухавку і сказати «так» чи «ні», невблаганно наближався, а вона все ще не знала, що їй відповісти. Весь минулий тиждень вона кілька разів збиралася обговорити це питання з Мікаелем Блумквістом, але так і не зібралася. І от зараз вона відчувала, що темнила у стосунках з ним, і через це її мучила совість.

Безперечно, ця пропозиція мала не самі тільки світлі сторони. Позитивна відповідь означала, що доведеться припинити співпрацю з Мікаелем. Він ніколи не піде слідом за нею до Великого Дракона, хоч як би вона його спокушала. Гроші йому не були потрібні, йому і без них було добре — тільки б ніхто не заважав спокійно працювати над своїми текстами.

Еріка чудово почувала себе в ролі головного редактора «Міленіуму». Завдяки цій роботі вона завоювала в журналістиці певний статус, який у душі сприймала швидше як успіх, що дістався їй не по заслузі. Вона була редактором, а не автором новин. Де була не її сфера, свій рівень як журналістки, здатної писати, вона вважала середнім. Зате в неї добре виходило вести розмови на радіо або на телебаченні, але в першу чергу вона була блискучим редактором. Крім того, їй взагалі подобалася поточна редакторська робота, яка входила до її обов’язків на посаді головного редактора «Міленіуму».

Проте пропозиція все ж таки спокушала Еріку не стільки високою оплатою, скільки тим, що ця посада зробить її однією з найсильніших фігур на медійному полі в цій країні. «Таку пропозицію можна отримати тільки раз у житті», — сказав їй віце-директор.

Десь біля «Ґранд-готелю» в Сальтшьобадені вона, на свій жаль, зрозуміла, що не зможе сказати «ні», і заздалегідь затремтіла від думки про те, як повідомить цю новину Мікаелю Блумквісту.

Як завжди, обід у родині Джанніні проходив в обстановці деякого хаосу. У Анніки, Мікаелевої сестри, було двоє дітей: тринадцятилітня Моніка і десятилітня Єнні. На піклуванні її чоловіка, Енріко Джанніні, начальника скандинавського відділення компанії, що розробляла біотехнології, був шістнадцятилітній Антоніо, його син від попереднього шлюбу. До решти гостей належали його мама Антонія і брат П’єтро, братова Ева-Лотта та їхні діти Петер і Нікола. Крім того, в тому ж кварталі жила Енрікова сестра, Марчелла. На обід була також запрошена Енрікова тіточка, Анджеліна, яку рідня вважала абсолютно божевільною чи, в усякому разі, неабиякою дивачкою, разом з її новим бойфрендом.

Тому рівень хаосу, що панував за чималеньким обіднім столом, був досить високий. Діалог вівся на гримучій суміші шведської та італійської мов, інколи всіма одночасно. Ситуація аж ніяк не легшала тому, що Анджеліна присвятила цей вечір обговоренню питання про те, чому Мікаель досі ще холостяк, супроводжуючи дискусію пропозицією відповідних кандидатур з числа дочок своїх численних знайомих. Кінець кінцем Мікаель заявив, що він би і радий одружитися, але, на жаль, його коханка вже заміжня. Від таких слів навіть Анджеліна на деякий час замовкла.

О пів на восьму вечора запищав Мікаелів мобільник. Він думав, що вимкнув телефон, і, покинувши співрозмовників, надовго застряг у передпокої, відкопуючи апарат у внутрішній кишені куртки, яку хтось закинув на полицю для капелюхів. Телефонував Даґ Свенссон.

— Я, здається, невчасно?

— Та ні, нічого. Я обідаю у сестри, і її родичі намагаються мене приперти до стінки. А що трапилось?

— Трапилися дві речі. Я намагався додзвонитися до Крістера Мальма, але він не відповідає.

— Сьогодні він у театрі зі своїм бойфрендом.

— От чорт! Ми з ним домовлялися зустрітися завтра вранці в редакції, щоб подивитися фотографії та ілюстрації для книги. Крістер обіцяв зайнятися ними на святах. Але Міа раптом вирішила з’їздити на Великдень до батьків у Даларну, щоб показати їм свою роботу. Тому завтра ми рано-вранці виїжджаємо.

— То їдьте.

— Мої фотографії всі на папері, і я не можу надіслати їх електронною поштою. Чи не можна сьогодні ввечері передати ці фотографії тобі?

— Гаразд… Але тільки слухай, я зараз у Леннерсті. Я побуду тут ще якийсь час, а потім повернуся в місто. Щоб потрапити в Енскед, мені треба буде зробити зовсім невеликий гак. Мені неважко заїхати до тебе по фотографії. Нічого, якщо я буду годині об одинадцятій?

Даґ Свенссон відповів, що це підійде.

— Є ще одна річ, яку я хотів сказати. Боюся, це тобі не сподобається.

— Валяй розповідай!

— У мене тут з’явилась одна заковика, яку я хотів би перевірити, перш ніж книжка піде у друк.

— Гаразд. І про що йдеться?

— Це — Зала. Пишеться через «зет».

— І що це за Зала?

— Це гангстер, напевне із Східної Європи, можливо, з Польщі. Я згадував про нього в нашому листуванні кілька тижнів тому.

— Вибач, не пам’ятаю.

— У матеріалах це ім’я виникає то тут, то там. Схоже, що всі його страшенно бояться і ніхто не хоче про нього нічого говорити.

— Он воно що…

— Кілька днів тому я знову наткнувся на нього. Мені здається, він зараз у Швеції, і його слід буде включити в список клієнтів у п'ятому розділі.

— Слухай, Даґу! Не можна ж додавати новий матеріал за три тижні до того, як відправляти книгу до друкарні.

— Розумію! Але це особливий випадок. Я тут розмовляв з одним поліцейським, який теж чув про Залу, і… Я думаю, варто присвятити кілька днів наступного тижня тому, щоб до нього докопатися.

— Навіщо? У тебе й так, здається, достатньо в тексті мерзотників.

— Але цей, схоже, особливо видатний мерзотник. Ніхто до пуття не знає, хто він такий. Чуття підказує мені, що в цьому варто було б розібратися.

— До чуття завжди треба прислухатися, — сказав Мікаель. — Але, чесно кажучи, ми вже не можемо відсовувати час здачі. З друкарнею укладено договір, і книжка має вийти одночасно з числом «Міленіуму».

— Розумію, — слабким голосом відповів Даґ Свенссон.

Міа Берґман щойно зварила свіжої кави і налила її в термос, коли в двері подзвонили. Була без кількох хвилин дев’ята. Даґ Свенссон стояв саме біля дверей і, гадаючи, що це Мікаель прийшов раніше обіцяного часу, відчинив, навіть не глянувши у вічко. Але замість Мікаеля він побачив перед собою мініатюрну дівчину, яка на перший погляд здалася йому зовсім дівчам.

— Мені потрібно бачити Даґа Свенссона і Міа Берґман, — сказала дівчина.

— Я — Даґ Свенссон.

— Мені потрібно з вами поговорити.

Даґ автоматично поглянув на годинник. Міа Берґман теж вийшла в передпокій і з цікавістю дивилася на гостю з-за плеча Даґа.

— Чи не запізно для візиту? — спитав Даґ.

Дівчина терпляче дивилася на нього і мовчала.

— Про що ти хотіла поговорити?

— Я хочу поговорити про книжку, яку ти збираєшся видати в «Міленіумі».

Даґ і Міа перезирнулися.

— Хто ти така?

— Мене теж цікавить ваша тема. Ви мене впустите чи ми будемо розмовляти просто на майданчику?

Даґ Свенссон секунду повагався. Звичайно, дівчина була йому зовсім незнайома, і час для відвідин вона вибрала дивний, але вона здалася йому досить невинною істотою, яку можна впустити до квартири. Тому він запросив її у вітальню і посадив за стіл.

— Хочеш кави? — спитала Міа.

Даґ незадоволено подивився на свою подругу.

— Як щодо того, щоб пояснити, хто ти така? — звернувся він до дівчини.

— Дякую, так. Це щодо кави. Звуть мене Лісбет Саландер.

Міа знизала плечима і відкрила термос. Чекаючи на Мікаеля Блумквіста, вона заздалегідь розставила на столі філіжанки.

— А звідки ти знаєш, що я збираюся публікувати книжку у видавництві «Міленіум»? — спитав Даґ Свенссон.

Його раптом почали брати сумніви, але дівчина мовби не чула його. Вона дивилася на Міа Берґман, і на обличчі її з’явилася гримаса, яку можна було витлумачити як криву усмішку.

— Цікава праця, — сказала вона.

Міа Берґман страшенно здивувалася:

— Звідки тобі відомо про мою працю?

— Трапився якось примірничок, — загадково відповіла дівчина.

Даґ Свенссон дратувався все більше.

— А зараз усе ж таки поясни, навіщо ти прийшла! — зажадав він.

Дівчина подивилась йому в очі. Він раптом помітив, яка темна у неї райдужна оболонка: на світлі її очі здавалися чорними, як вуглини. Він подумав, що, мабуть, помилився щодо її віку і вона старша, ніж йому видалося спочатку.

— Я хочу знати, чому ти всюди розпитуєш людей про Залу, про Олександра Залу, — сказала Лісбет Саландер. — І щонайперше я хочу знати, що саме тобі про нього відомо.

«Олександр Зала», — розгублено відзначив Даґ Свенссон. Він ніколи ще не чув, що Зала — це прізвище і що його власника звуть Олександром.

Даґ пильно подивився на дівчину, що сиділа навпроти нього. Вона взяла філіжанку і відпила ковток, не зводячи з нього погляду, в якому не було й крихти людського тепла. Раптом йому стало моторошно.

На відміну від Мікаеля і решти дорослих гостей — попри те що святковий обід був влаштований з нагоди її дня народження — Анніка Джанніні пила тільки легке пиво, не торкаючись до вина і добре закушуючи випивку. Тому до пів на одинадцяту вона залишалася цілком тверезою, а що старшого брата вона мала де в чому за бовдура, про якого слід піклуватися, то шляхетно запропонувала відвезти його до Енскеда. Спочатку вона збиралася підкинути його тільки до зупинки автобуса на Вермдовеґен, на це пішло б значно менше часу, ніж на поїздку до міста.

— Ну чому ти не обзаведешся власним автомобілем? — жалісно запитала вона, коли він застібав ремінь безпеки.

— Тому що на відміну від тебе я живу поряд з роботою і ходжу туди пішки, а машина мені буває потрібна приблизно раз на рік. Крім того, я все одно не міг би вести машину, бо твій чоловіченько пригощав мене сконською горілкою.

— Значить, потроху він стає шведом. Десять років тому він пригощав би італійською.

Ця поїздка дала їм можливість поговорити по-родинному, як брат із сестрою. Якщо не брати до уваги ревну тіточку з батькового боку і двох менш ревних тіточок з материного, та кількох кузин і кузенів, і якихось ще троюрідних братів і сестер, у них зовсім не залишилося близьких родичів. Поки вони росли, через трилітню різницю у віці в них було мало спільного, зате, ставши дорослими, вони дуже зблизилися.

Анніка закінчила юридичний факультет, і Мікаель вважав, що з них двох вона, безперечно, найталановитіша. Закінчивши університет, вона кілька років пропрацювала в цивільному суді, потім була в помічниках у одного з найбільш знаменитих адвокатів Швеції і вже після цього відкрила власну адвокатську контору. Анніка спеціалізувалася на сімейному праві, а з часом зайнялася новим проектом щодо захисту рівноправ’я.

Вона відстоювала права жінок, що зазнали насильства, написала книгу на цю тему і стала дуже відомою. До всього вона ще активно займалась політикою на боці соціал-демократів, за що Мікаель дражнив її, давши їй прізвисько Політрук. Для себе Мікаель ще на початку своєї діяльності вирішив, що неможливо поєднувати партійність із журналістською чесністю. Тому він намагався не брати участі у виборах, а в тих випадках, коли все ж таки голосував, то навіть Еріці Берґер відмовлявся говорити, за кого віддав свій голос.

— Як твої справи? — спитала Анніка, коли вони переїздили через міст Скурубро.

— Дякую, все гаразд.

— То що ж тоді не так?

— Не так?

— Я ж знаю тебе, Мікке. Ти весь вечір був якийсь задумливий.

Мікаель помовчав.

— Це складна історія. В даний момент у мене дві проблеми. Одна пов’язана з дівчиною, з якою я познайомився два роки тому, вона допомагала мені у зв’язку із справою Веннерстрьома, а потім раптом взяла і зникла з мого життя без будь-яких пояснень. Вона як здиміла, і до минулого тижня я її жодного разу навіть не бачив.

Мікаель розповів сестрі про напад на вулиці Лундаґатан.

— Ти подав заяву до поліції? — поцікавилася Анніка.

— Ні.

— Чому?

— Ця дівчина живе дуже потайно. Нападу зазнала вона. Отже, їй і писати заяву.

Останнє, як вважав Мікаель, було вкрай малоймовірно і навряд чи входило до найближчих планів Лісбет Саландер.

— Уперта твоя голова! — сказала Анніка і погладила Мікаеля по щоці. — Завжди хочеш сам упоратися з усіма справами. А в чому друга проблема?

— Ми готуємося надрукувати в «Міленіумі» один сюжет, який викличе бурхливий відгук. Я сьогодні весь вечір думав, чи не порадитися з тобою. У сенсі, попросити про консультацію як адвоката.

Анніка із здивуванням покосилася на брата.

— Ти хочеш проконсультуватися зі мною! — вигукнула вона. — Це щось новеньке!

— Наш сюжет буде на тему каналу постачання секс-рабинь і застосування насильства до жінок. Ти працюєш над цією темою і ти — адвокат. Звичайно, ти не займаєшся питанням свободи преси, але мені б дуже хотілося, щоб ти прочитала тексти до того, як ми їх випустимо. Там і журнальні статті, і книга, так що читати доведеться багато.

Анніка мовчки звернула на Хаммарбю-фабриксвеґ і, минувши Сикла-слюсс, добиралась до повороту на Енскедевеґен вузькими вуличками, що простяглися паралельно Нюнесвеґен.

— Знаєш, Мікаелю, я тільки раз у житті була на тебе справді сердита.

— Не знав.

— Це було, коли проти тебе подав позов Веннерстрьом і тебе засудили до трьох місяців ув’язнення за наклеп. Я так злилася на тебе, що трохи не луснула від злості.

— Чому ж? Я ж сам справився.

— Ти і раніше не раз справлявся сам. Але цього разу тобі потрібний був адвокат, а ти ні щоб звернутися до мене! Ти визнав за краще відсидіти у в’язниці, і всі тебе поливали брудом у пресі і в суді. Ти навіть не захищався! Я трохи з глузду не з’їхала.

— Тут були особливі обставини. Ти б нічого не могла вдіяти.

— Правильно. Але ж я це зрозуміла тільки рік по тому, коли «Міленіум» знову звівся на ноги і розмазав Веннерстрьома по стінці! А доти я була на тебе страшенно ображена.

— Ти все одно не могла б виграти в суді цю справу.

— Не в цьому суть, мій розумний старший братику! Я теж розумію, що це була безнадійна справа. Я читала вирок. Суть у тому, що ти не звернувся до мене по допомогу. Слухай, мовляв, сестричко, мені потрібний адвокат. Тому я навіть на суд не прийшла.

Мікаель задумався над почутим:

— Пробач! Напевно, мені треба було це зробити.

— Звичайно, треба!

— Я той рік прожив як у відключці. Взагалі ні з ким не хотів розмовляти. Єдине, що мені хотілося, це лягти і тихо вмерти.

— Але ж не вмер!

— Пробач мені!

Анніка Джанніні раптом розсміялася:

— Здорово! Вибачення через два роки! Добре. Я охоче прочитаю тексти. Це терміново?

— Так. Ми скоро здаємо їх у друк. Тут поверни ліворуч.

Анніка Джанніні припаркувала машину на вулиці Бйорнеборґсвеґен через дорогу від парадного, в якому була квартира Даґа Свенссона і Міа Берґман.

— Я лише на хвилинку, — сказав Мікаель і, перебігши через дорогу, натиснув кнопки кодового замка.

Ледь увійшовши до під’їзду, він відразу ж зрозумів, що діється щось недобре. Сходовою кліткою гучно розносилися гучні голоси. Пішки піднявшись на третій поверх, де була квартира Даґа Свенссона і Міа Берґман, він зрозумів, що головна колотнеча відбувається тут. Двері до помешкання Даґа й Міа стояли відчинені, перед ними метушилося чоловік п’ять мешканців сусідніх квартир.

— Що сталося? — спитав Мікаель швидше здивовано, ніж стурбовано.

Голоси замовкли. П’ять пар очей уп’ялися в нього: троє жінок і двоє чоловіків, усі пенсійного віку. Одна з жінок була в нічній сорочці.

— Тут, здається, стріляли, — відповів чоловік років сімдесяти, одягнений у коричневий халат.

— Стріляли? — перепитав Мікаель, дивлячись на старичка з дурнуватим виразом.

— Щойно. Стріляли в квартирі хвилину тому. Двері були відчинені.

Мікаель протиснувся наперед, натиснув на ґудзик дзвінка й одночасно переступив поріг.

— Даґу? Міа? — погукав він.

Ніхто не відповів.

Раптом у нього мороз пробіг по шкірі. Він відчув запах сірки. Ступивши крюк у вітальню, він одразу побачив — не приведи Боже! — тіло Даґа Свенссона. Той лежав обличчям у метровій калюжі крові біля столу, за яким вони з Ерікою кілька місяців тому обідали.

Мікаель кинувся до Даґа, одночасно вихоплюючи мобільник і набираючи номер 112, щоб викликати на допомогу рятувальників. Там відразу взяли слухавку.

— Мене звуть Мікаель Блумквіст, потрібна «швидка допомога» і поліція.

Він назвав адресу.

— Що сталося?

— Тут чоловік. Очевидно, йому вистрелили в голову, і він не подає ознак життя.

Мікаель нагнувся і спробував намацати пульс на шиї. Тут він побачив величезну дірку в потилиці Даґа і побачив, що сам стоїть ногами в чомусь, що, очевидно, було мозковою речовиною. Він поволі прибрав руку.

Ніяка «швидка допомога» на світі не зможе вже врятувати Даґа.

Раптом він побачив череп’я однієї з філіжанок, які Міа Берґман отримала у спадок від бабусі і які так берегла. Він квапливо встав і оглянувся на всі боки.

— Міа! — покликав він голосно.

Сусід у коричневому халаті увійшов слідом за ним у передпокій. Мікаель обернувся до нього з порога вітальні і владно тицьнув пальцем у його бік.

— Не заходьте! — крикнув він. — Повертайтеся на сходи!

Сусід спочатку подивився на нього з таким виразом, начебто хотів щось заперечити, але послухався. Постоявши п’ятнадцять секунд, Мікаель обійшов калюжу крові й, обережно пробравшись повз Даґове тіло, попрямував у спальню.

Міа Берґман лежала на спині на підлозі коло ліжка в ногах. Ні, ні, ні, ні! Боже, і Міа теж! Їй куля влучила в обличчя, увійшла знизу під щелепу біля лівого вуха. Вихідний отвір на скроні був завбільшки з апельсин, очниця зяяла порожнечею. Крові витекло, здається, ще більше, ніж у її співмешканця. Куля вилетіла з такою силою, що стіна над узголів’ям ліжка, за кілька метрів від простертого тіла, була забризкана кров’ю.

Тут Мікаель помітив, що все ще гарячково стискає в руці увімкнений мобільник, не перервавши з’єднання з рятувальним центром, і що в нього сперло дихання. Він видихнув і підніс до вуха телефон:

— Нам потрібна поліція. Тут двоє застрелених. Схоже, вони мертві. Покваптеся!

Він чув, що йому із служби порятунку щось говорять, але не міг розібрати слів. Йому здалося, що в нього щось сталося із слухом. Навколо стояла мертва тиша. Спробувавши щось сказати, він не почув звуку власного голосу. Опустивши мобільник, Мікаель позадкував з квартири. Опинившись за порогом, він відчув, що його трясе як в ознобі, а серце колотиться як ненормальне. Не кажучи ані слова, він протиснувся повз заціпенілих сусідів і сів на сходинку. Немовби звідкись іздалеку до нього доносились голоси сусідів. Вони щось запитували. Що сталося? Як вони? Що це було? Йому здавалося, що голоси лунають з якогось довгого тунелю.

Мікаель був немов оглушений. Він зрозумів, що в нього шоковий стан. Він нагнув голову якомога нижче. Потім почав думати. Боже! Їх же вбили. Їх щойно застрелили. Вбивця, можливо, ще ховається в квартирі… Ні… Я б його побачив. У квартирі всього пише п'ятдесят п'ять квадратних метрів. Він ніяк не міг справитися з тремтінням. Даґ лежав обличчям униз, так що він не бачив його виразу. Зате спотворене oбличчя Міа так і стояло у нього перед очима.

Несподівано слух повернувся до нього, ніби хтось раптом повернув вимикач. Він квапливо звівся на ноги і побачив перед собою сусіда в коричневому халаті.

— Ви стійте тут, — сказав Мікаель. — Стійте і нікого не впускайте до квартири. Поліція і «швидка допомога» вже їдуть. Я спущуся і відчиню їм вхідні двері.

Мікаель збіг униз, стрибаючи через дві сходинки. Опинившись на першому поверсі, він кинув побіжний погляд на сходи, що вели в підвал, і завмер на місці. Потім зробив крок у бік підвалу. На середині прольоту просто перед очима лежав револьвер. Мікаель розгледів, що це, здається, «Кольт-45 Маґнум» — така самісінька зброя, з якої був убитий Улоф Пальме.[50]

Він уже нахилився, щоб підняти револьвер, але вчасно схаменувся. Повернувшись до виходу, він відчинив двері і став чекати на свіжому повітрі. Тільки тут він почув короткий сигнал клаксона і пригадав, що в машині його чекає сестра. Він перейшов до неї через дорогу.

Анніка Джанніні вже відкрила рота, щоб сказати щось в’їдливе з приводу його довгої відсутності, але тут побачила його обличчя.

— Ти кого-небудь помітила, поки чекала мене тут? — спитав Мікаель.

Голос його звучав хрипко і неприродно.

— Ні. Про кого ти питаєш? Що сталося?

Мікаель кілька секунд помовчав, оглядаючи місцевість довкола. На вулиці все було спокійно і тихо. Він попорпався в кишені куртки і витягнув пом'яту пачку, в якій залишилась остання сигарета. Закурюючи, він почув здалеку звук сирен, що наближалися, і поглянув на годинник. Стрілки показували 23.15.

— Анніко, схоже, ми затримаємося тут надовго, — сказав він, не дивлячись на неї.

Тієї ж миті з-за повороту показалася поліцейська машина.

Першими на місці опинилися поліцейські Маґнуссон і Ольссон — перед цим вони були на Нюнесвеґен, куди їздили за помилковим викликом. За цими двома приїхало керівництво — комісар зовнішньої служби Освальд Мортенссон, який у той час, коли надійшов виклик з центральної диспетчерської, був у районі Сканстулля. Вони прибули з різних боків майже одночасно і побачили посеред вулиці чоловіка в джинсах і темній куртці, який жестом закликав їх зупинитися. В той же час із припаркованого за кілька метрів від чоловіка автомобіля вийшла жінка.

Усі троє поліцейських застигли на кілька секунд. Диспетчерський центр передав повідомлення про двох убитих, а чоловік у куртці тримав у лівій руці якийсь темний предмет. Але незабаром вони переконалися, що це всього лише мобільний телефон, одночасно вийшли з машин, поправили ремені і придивилися до чоловіка ближче. Мортенссон відразу ж перебрав командування на себе:

— Це ви повідомили до служби порятунку про постріли?

Чоловік кивнув. Видно було, що він пережив велике потрясіння. Він курив, і рука з сигаретою тремтіла, коли він підносив її до рота.

— Як ваше ім’я?

— Мене звуть Мікаель Блумквіст. Тут в одній квартирі щойно хтось застрелив двох. Їх звуть Даґ Свенссон і Міа Берґман. Вони на третьому поверсі. Біля дверей зібралися кілька мешканців із сусідніх квартир.

— Боже! — вихопилось у жінки.

— А ви хто? — спитав Мортенссон.

— Мене звуть Анніка Джанніні.

— Ви живете тут?

— Ні, — відповів Мікаель Блумквіст. — Я домовився з убитими, що заїду до них. Це моя сестра, я обідав у неї в гостях, і вона хотіла відвезти мене додому.

— То ви стверджуєте, що двох застрелили. Ви бачили, як це трапилось?

— Ні, я знайшов їх убитими.

— Треба піднятись нагору і поглянути, — сказав Мортенссон.

— Стривайте, — зупинив його Мікаель. — За словами сусідів, вони почули постріли буквально перед моїм приходом. Я зателефонував до служби порятунку за хвилину після того, як увійшов. З того часу минуло менше п’яти хвилин. Це означає, що вбивця ще десь поблизу.

— Але ви не знаєте його прикмет?

— Ми нікого не бачили. Можливо, що хто-небудь із сусідів когось помітив.

Мортенссон зробив знак Маґнуссону, той узяв свій переговорний пристрій і почав неголосно доповідати в центральну службу. Комісар обернувся до Мікаеля:

— Відведіть нас куди потрібно.

Увійшовши до парадного, Мікаель зупинився і мовчки показав на підвальні сходи. Мортенссон нахилився і побачив там револьвер. Спустившись аж до нижнього майданчика, він перевірив підвальні двері і переконався, що вони замкнені.

— Ольссоне, зостанься і приглянь тут, — звелів Мортенссон.

Купка сусідів перед квартирою Даґа й Міа порідшала. Двоє пішли до себе додому, але старий у коричневому халаті все ще був на своєму посту. Побачивши поліцейських, він очевидячки відчув полегкість.

— Я туди нікого не впускав, — відзвітував він.

— Це дуже добре, — в один голос похвалили його Мікаель і Мортенссон.

— На сходах, здається, є криваві сліди, — зауважив поліцейський Маґнуссон.

Усі подивилися на відбитки черевиків. Мікаель поглянув на свої італійські мокасини.

— Очевидно, це мої сліди, — сказав він. — Я заходив до квартири. Там було дуже багато крові.

Мортенссон запитливо подивився на Мікаеля. Прочинивши двері за допомогою авторучки, він відзначив, що в передпокої також залишилися сліди.

— Праворуч! Даґ Свенссон у вітальні, а Міа Берґман у спальні.

Мортенссон швидко оглянув квартиру і вже за кілька хвилин вийшов. За допомогою переговорного пристрою він попросив прислати йому на допомогу криміналістів; тим часом прибула «швидка допомога». Закінчивши розмову, Мортенссон звернувся до медиків:

— Там двоє людей. Наскільки можу судити, їм уже не допоможеш. Хай хто-небудь з вас туди загляне, але по можливості постарається не затоптати слідів.

Щоб переконатися в тому, що медикам тут нема чого робити, не знадобилося багато часу. Черговий лікар «швидкої допомоги» зробив висновок, що тіла не потрібно доставляти до лікарні для реанімаційних заходів, позаяк тут навіть чудо не допомогло б. Мікаель раптом відчув жахливий напад нудоти і звернувся до Мортенссона:

— Я вийду. Мені потрібно на повітря.

— На жаль, я поки не можу вас відпустити.

— Не турбуйся, — сказав Мікаель. — Я тільки посиджу на вулиці.

— Покажіть, будь ласка, ваші документи.

Мікаель дістав гаманець і віддав його Мортенссону, а потім, не кажучи ні слова, повернувся, спустився вниз і сів на хіднику перед будинком, де його все ще чекала Анніка в товаристві поліцейського Ольссона. Анніка сіла перед ним навпочіпки:

— Мікке, що сталося?

— Двох людей, які мені дуже подобались, убито. Даґа Свенссона і Міа Берґман. Це його рукопис я хотів тобі показати.

Анніка Джанніні зрозуміла, що зараз не час чіплятися до Мікаеля з розпитами. Вона обняла його за плечі і залишилася сидіти з ним, дивлячись, як прибувають нові поліцейські машини. На протилежному боці вулиці вже зібралася купка цікавих до всього нічних перехожих. Мікаель мовчки дивився на них, а поліція тим часом встановлювала огорожу. Почалося розслідування вбивства.

Лише під ранок, на початку четвертої, Мікаель і Анніка нарешті покинули кримінальний розшук. Годину вони просиділи в машині Анніки перед будинком в Енскеді, чекаючи на чергового прокурора, який повинен був почати попереднє слідство. Потім обох, позаяк Мікаель був другом убитих і саме він виявив трупи і викликав поліцію, попросили проїхати з поліцейськими до Кунгсхольма,[51] щоб, як вони висловилися, допомогти слідству.

Там вони довго прождали, перш ніж їх нарешті допитала інспектор Аніта Нюберґ — особа з волоссям кольору стиглого жита, років двадцяти з вигляду.

«Схоже, я починаю старіти!» — подумав Мікаель.

До третьої години попівночі він устиг випити стільки філіжанок чорної кави, що почував себе вже абсолютно тверезим і хворим. Йому навіть довелося раптово перервати допит і бігти до вбиральні, де його вирвало. Перед очима в нього весь час так і стояло спотворене обличчя Міа Берґман. Перш ніж повернутися до кабінету, він випив кілька кухлів води і довго вмивався, намагаючись зібрати докупи думки, щоб детально відповісти на питання, які задавала йому Аніта Нюберґ.

— Чи були у Даґа Свенссона і Міа Берґман вороги?

— Наскільки мені відомо, ні.

— Чи надходили їм які-небудь погрози?

— Ні, наскільки я знаю.

— Які у них були стосунки?

— Очевидно, вони кохали одне одного. Якось Даґ обмовився про те, що вони збираються завести дитину, коли Міа захистить докторську.

— Чи вживали вони наркотики?

— Не маю ніякого уявлення, проте не думаю. Хіба що як виняток могли викурити косяк з якого-небудь особливого випадку.

— Чому ви так пізно приїхали до них додому?

Мікаель детально пояснив.

— Чи не здається вам це дуже незвичайним — заявитися в гості такої пізньої години?

— Так, звісно. Це був перший такий випадок.

— Як ви з ними познайомилися?

— По роботі, — сказав Мікаель і знову пустився в довжелезні пояснення.

Знову і знову йому доводилося відповідати на питання, пов’язані з тим, що він вибрав такий невідповідний час для своїх відвідин.

Постріли чув увесь будинок. Вони пролунали один за одним з інтервалом менше п'яти секунд. Сімдесятилітній сусід в коричневому халаті жив ближче за всіх до цієї квартири. Зараз він був на пенсії, а раніше служив у береговій артилерії в чині майора. Він підвівся з дивана, на якому дивився телевізор, відразу після другого пострілу і негайно ж вийшов на сходовий майданчик. Якщо врахувати, що в нього погано працювали тазостегнові суглоби і, щоб підвестися з дивана, йому знадобилися деякі зусилля, виходило, що дійти до дверей і вибратися з квартири старий зумів секунд за тридцять. Ані він, ані хто інший із сусідів не бачили злочинця.

Згідно з приблизною оцінкою всіх свідків, Мікаель з’явився перед дверима квартири через дві хвилини після пострілів чи навіть трохи раніше.

Мікаель і Анніка могли бачити все, що робиться на вулиці, приблизно протягом тридцяти секунд — поки Анніка шукала потрібний під’їзд, припарковувала машину і Мікаель, перекинувшись з нею кількома словами, переходив через дорогу і піднімався сходами. Це означало, що перед зупинкою машини Анніки навпроти під’їзду у злочинця було тридцять чи сорок секунд для того, щоб вийти з квартири, спуститися вниз, кинути зброю на сходи в підвал, покинути будинок і сховатися. І все це йому вдалося зробити, залишившись непоміченим.

Усе говорило про те, що Мікаель і Анніка розминулися з убивцею за лічені секунди.

У якусь мить Мікаель зрозумів, що кримінальний інспектор Аніта Нюберґ схиляється до думки, що вбивцею цілком міг бути він сам: що він просто спустився на наступний майданчик, а потім, коли зібралися сусіди, зробив вигляд, ніби щойно увійшов у будинок. Але у Мікаеля було алібі — свідчення його сестри і переконливий розрахунок часу подій. Усі його дії, включаючи телефонну розмову з Даґом Свенссоном, могли підтвердити численні члени родини Джанніні.

Нарешті Анніка не витримала і втрутилася. Вона сказала, що Мікаель надав усю можливу допомогу і сприяння, але тепер він втомився і погано почувається. Час закінчувати допит і відпустити його додому. Вона нагадала про те, що виступає як адвокат свого брата і що в нього, як у кожної людини, є права, встановлені якщо не Богом, то, принаймні, риксдагом.

Вийшовши на вулицю, вони постояли біля машини.

— Йди додому і поспи, — порадила Анніка.

Мікаель похитав головою:

— Мені треба з’їздити до Еріки. Вона їх теж знала. Не можу я просто повідомити їй це телефоном і не хочу, щоб уранці вона почула про це в програмі новин.

Анніка хоч і не відразу, але погодилася, що він має слушність.

— Ну що ж, коли треба, значить, поїхали до Сальтшьобадена, — сказала вона.

— А ти зможеш?

— А інакше навіщо потрібні молодші сестри!

— Якщо ти підвезеш мене до Накка-центру, я можу зловити там таксі або дочекаюсь автобуса.

— Не говори дурниць! Сідай-но, я тебе відвезу.

Розділ 12

З вигляду Анніки було помітно, що вона теж втомилася, і Мікаелю вдалось умовити її не їхати задля нього навколо Леннерстасунда, на що знадобилася б зайва година, а просто висадити його в Накка-центрі. Цмокнувши сестру в щічку, він подякував за все, що вона зробила для нього цієї ночі; коли вона розвернулася і зникла з очей, він викликав телефоном таксі.

У районі Сальтшьобаден Мікаель бував усього кілька разів, коли навідував Еріку та її чоловіка, та й то вже більше двох років тому. Мікаель не знав подробиць того, як проходить їхнє сімейне життя. З Ерікою він познайомився на початку вісімдесятих років і збирався продовжувати цей зв’язок, поки не постаріє так, що вже не зможе навіть забратися в крісло-гойдалку. Їхні стосунки уривалися тільки одного разу в кінці вісімдесятих, коли він одружився, а Еріка вийшла заміж. Перерва тривала понад рік, але потім обоє зрадили своє подружжя.

Після цього Мікаель розлучився. Чоловік Еріки, Ґреґер Бекман, зробив висновок, що коли вже їхня взаємна пристрасть така сильна і здатна протриматися довгі роки всупереч усім умовностям і загальноприйнятим моральним нормам, то вже ніщо не в змозі відірвати їх одне від одного. Він заявив також, що не хоче втратити Еріку подібно до того, як Мікаель утратив свою дружину.

Коли Еріка призналася чоловікові, що зрадила його, Ґреґер Бекман вирішив зустрітися з Мікаелем Блумквістом. Той уже чекав його приходу і заздалегідь побоювався: він почував себе негідником. Але замість набити Мікаелю морду, Ґреґер Бекман запросив його пройтися разом по барах. Після третьої пивниці в Сьодермальмі вони нарешті відчули, що достатньо набралися для того, щоб перейти до серйозної розмови, яка відбулася вже на світанку на парковій лавці поблизу від площі Маріаторґет.

Мікаель спочатку не повірив своїм вухам. Ґреґер Бекман навпростець заявив йому, що, коли Мікаель спробує зруйнувати його шлюб з Ерікою, він прийде до нього на тверезу голову і з дрючком. Якщо ж ідеться всього лише про потяг плоті і нездатність духу впокорити її бажання, тоді, мовляв, він готовий поставитись до цього поблажливо.

Відтоді Мікаель і Еріка більше не намагалися приховувати своїх стосунків від Ґреґера Бекмана, і їхній зв’язок тривав уже з його відома. Наскільки Мікаелю було відомо, Ґреґер і Еріка як і раніше були щасливі в шлюбі. Ґреґер змирився з їхнім зв’язком так, що Еріка могла коли завгодно зателефонувати йому і сказати, що вирішила провести цю ніч з Мікаелем, причому таке траплялося нерідко.

Ґреґер Бекман ні разу не сказав про Мікаеля жодного поганого слова. Навпаки, він, здається, навіть вважав, що зв’язок того з Ерікою має свій плюс: ця обставина підтримує їхній шлюб у тонусі, не дає йому перетворитися на рутину, а йому самому занудьгувати поряд з дружиною, яка нібито нікуди від нього не подінеться.

На відміну від Ґреґера Мікаель завжди почував себе в його товаристві ніяково і вважав це неминучою платою за вільні від забобонів погляди на життя. Ось тому він рідко бував у Сальтшьобадені, відвідуючи лише великі звані вечори, на яких його відсутність була б дуже помітна і справила б неприємне враження.

І от він стоїть перед їх просторою віллою площею двісті п’ятдесят квадратних метрів. Йому дуже не хотілося приходити сюди з поганими новинами, але він рішуче натиснув ґудзик дзвінка і не відпускав близько сорока секунд, аж поки почув кроки. На порозі показався сонний і злий Бекман Ґреґер з обмотаним навколо пояса рушником, але, побачивши перед дверима коханця своєї дружини, він тут же постарався відігнати сон.

— Здорові були, Ґреґере, — сказав Мікаель.

— Доброго ранку, Блумквісте. Котра, чорт забирай, година?

Ґреґер Бекман був білявий і худий, з густим заростом на грудях і майже лисою головою. На щоках у нього красувалася тижнева щетина, а над правою бровою проліг помітний шрам — слід серйозної аварії під час подорожі на парусній яхті, що сталася кілька років тому.

— Початок шостої, — відповів Мікаель. — Ти не міг би розбудити Еріку? Мені потрібно з нею поговорити.

Ґреґер Бекман вирішив, що коли вже Мікаель, переборовши себе, прийшов проти звички до Сальтшьобадена, отже, сталося щось екстраординарне. До того ж весь вигляд Мікаеля говорив про те, що йому терміново потрібний кухоль грогу або, принаймні, ліжко, в якому він міг би виспатися. Тому Ґреґер відчинив двері і впустив нежданого гостя.

— Що сталося? — спитав він.

Перш ніж Мікаель устиг відповісти, на сходах з’явилася Еріка, на ходу зав’язуючи пояс білого махрового халата. Побачивши, що внизу стоїть Мікаель, вона зупинилася на півдорозі.

— Що таке?

— Даґ Свенссон і Міа Берґман, — сказав Мікаель.

На його обличчі було ясно написано, з якою він прийшов новиною.

— Ні! — вигукнула вона і зразу ж закрила долонею рот.

— Я до вас прямо з поліції. Даґа й Міа сьогодні вночі вбито.

— Вбито! — одночасно вигукнули Еріка і Ґреґер.

Еріка недовірливо поглянула на Мікаеля:

— Ти серйозно?

Мікаель засмучено кивнув:

— Хтось увійшов до них до квартири і застрелив обох. Я натрапив на тіла.

Еріка сіла на сходинку.

— Я не хотів, щоб тобі довелося дізнатися про це з ранкових новин, — сказав Мікаель.

Уранці Великого четверга Мікаель і Еріка увійшли до приміщення редакції «Міленіуму», коли на годиннику була без хвилини сьома, Еріка вже встигла зателефонувати Крістерові Мальму і секретареві редакції Малін Ерікссон і, піднявши їх з ліжка, повідомити про те, що Даґа й Міа було цієї ночі вбито. Крістер і Малін жили набагато ближче до редакції, тому вони прибули туди першими і приготували каву.

— Що, чорт забирай, сталося? — спитав Крістер Мальм. Малін Ерікссон цитьнула на нього і ввімкнула семигодинний випуск новин.

— Дуже коротке повідомлення, — сказала Малін і зменшила звук. Потім вона розплакалась.

Еріка підійшла до неї і обійняла за плечі.

— От чорт! — вилаявся Крістер Мальм у простір.

— Сідайте! — твердо розпорядилася Еріка Берґер. — Мікаелю…

Мікаель ще раз розповів про події цієї ночі, монотонно, сухою мовою газетної статті описав, як він знайшов Даґа й Міа.

— От чорт! — повторив Крістер Мальм. — Це ж якесь божевілля!

Малін знову не справилася з хвилюванням, але вона й не намагалася стримати сліз.

— Пробачте мені! — тільки і сказала вона.

— Я почуваю те ж саме, — сказав Крістер.

Мікаель здивувався, що сам не може плакати. Він тільки відчував у душі величезну порожнечу і був немов оглушений.

— Отже, на цю годину нам відомо дуже небагато, — почала Еріка Берґер. — Потрібно обговорити дві речі. Перше: залишилися три тижні до здачі матеріалів Даґа Свенссона. Чи збираємося ми як і раніше робити цю публікацію? Друге ми з Мікаелем обговорювали по дорозі сюди.

— Ми не знаємо, чому сталося вбивство, — сказав Мікаель. — Можливо, причиною стало щось із приватного життя Даґа й Міа, або це міг бути якийсь божевільний. Проте не можна виключати, що це якось пов’язано з їх роботою.

За столом запала мовчанка. Нарешті Мікаель відкашлявся:

— Як уже сказано, ми готуємося опублікувати дуже непростий сюжет, де будуть названі імена людей, які менше за все хочуть подібної слави. Два тижні тому Даґ почав зустрічі із згадуваними особами. Тому я подумав, чи не міг хтось із них…

— Зажди, — сказала Малін Ерікссон. — Ми готуємо викриття трьох поліцейських, двоє з яких працюють в таємній поліції і один у відділі моралі, кількох адвокатів, одного прокурора й одного судді, а також парочку неохайних щодо порнографії журналістів. Невже ж хтось із них скоїв подвійне вбивство задля того, щоб не допустити публікації?

— Мгу, не знаю, що й сказати, — задумливо протягнув Мікаель. — Звичайно, їм є що втрачати. Але, сказати правду, на мій погляд, з їхнього боку було б великою дурницею думати, ніби можна відвернути викриття, просто вбивши журналіста. Але крім них в матеріалі фігурує ціла низка сутенерів та їх клієнтів, і навіть якщо ми будемо описувати їх під вигаданими іменами, неважко вичислити, про кого йдеться насправді. Декотрі з них уже мають судимості за злочини, пов’язані з насильством.

— Гаразд, — втрутився Крістер. — Судячи з твоїх слів, це вбивство більше за все схоже на розправу. І якщо я правильно зрозумів, то герої нарису Даґа Свенссона якраз не відзначаються високим інтелектуальним рівнем. То чи здатні вони скоїти подвійне вбивство і при цьому не попастися?

— Чи багато треба розуму, щоб зробити два постріли? — спитала Малін.

— Зараз ми з вами міркуємо про такі речі, про які нам нічого не відомо, — зауважила Еріка Берґер. — А ми повинні розглянути інше питання: якщо Даґові статті чи, можливо, дослідження Міа стали причиною вбивства, то нам потрібно посилити заходи безпеки нашої редакції.

— І ще третє питання, — додала Малін. — Чи йти нам до поліції з цими іменами? Що ти сьогодні вночі сказав поліцейським?

— Я відповів на всі їхні питання. Я розповів, над яким сюжетом працював Даґ. Але мене не розпитували про деталі, і я не називав ніяких імен.

— Очевидно, нам слід було б це зробити, — сказала Еріка Берґер.

— Не так уже це й очевидно, — заперечив Мікаель. — Припустімо, ми дамо їм список імен. Але що ми будемо робити, якщо поліція почне розпитувати про наші джерела? Адже ми не можемо видавати їх, якщо вже вони захотіли залишитись анонімними. А це стосується багатьох дівчат, з якими розмовляла Міа.

— Ну й каша у нас заварилася! — вигукнула Еріка. — Це повертає нас до першого питання: будемо ми це публікувати?

— Стривай! Ми можемо поставити це на голосування, але я як-не-як відповідальний редактор і збираюся вперше за всю свою практику прийняти рішення цілком самостійно. Моя відповідь буде «ні». Ми не можемо опублікувати цей матеріал в наступному числі. Було б зовсім нерезонно робити все по-старому, ніби нічого не сталося.

Над столом повисла мовчанка.

— Я дуже хочу опублікувати цей матеріал, але нам, очевидно, потрібно буде багато що в ньому змінити. Вся документація була у Даґа й Міа, і Міа збиралася подати до поліції заяву осіб, чиї імена будуть названі в публікації. Вона спиралася на свої професійні знання. А у нас вони є?

У цей момент грюкнули вхідні двері і на порозі з’явився Хенрі Кортес.

— Це були Даґ і Міа? — мовив він, ледве переводячи дух.

Усі кивнули.

— От чорт! З глузду можна з’їхати!

— Звідки ти про це почув? — поцікавився Мікаель.

— Ми з моєю дівчиною поверталися додому після свят і в таксі почули розмову по радіозв’язку. Поліцейські розпитували про рейси на цю вулицю. Я взнав знайому адресу і не міг не прийти.

У Хенрі Кортеса був такий приголомшений вигляд, що Еріка підійшла й обняла його, перш ніж запросити за стіл. Після цього вона знову повернулася до обговорення.

— Мені здається, Даґ хотів би, щоб ми опублікували цей матеріал.

— Я теж так вважаю, і ми це зробимо. Книгу — обов’язково. Проте з публікацією статей за нинішньої ситуації нам поспішати не слід.

— То що ж ми будемо робити? — спитала Малін. — Адже проблема не в тому, щоб замінити одну статтю. Це тематичне число, і тоді доведеться міняти весь зміст журналу.

Еріка трохи помовчала і раптом слабо усміхнулася — це була перша людська усмішка за весь час.

— Ти сподівалася, що на Великдень будеш вільна від справ, Малін? — спитала вона. — Забудь про це! От як ми вчинимо: ти, Малін, разом зі мною і Крістером засядеш за складання абсолютно нового числа без матеріалу Даґа Свенссона. Подивимось, чи не можна буде підготувати для нього кілька текстів з тих, які повинні були увійти до червневого числа. Скажи, Мікаелю, скільки матеріалу ти встиг отримати від Даґа?

— В остаточному варіанті у мене лежить дев’ять розділів з дванадцяти; крім того, Даґ збирався надіслати мені десятий і одинадцятий — треба подивитись мою електронну пошту. Але від дванадцятого, завершального, розділу я отримав тільки частину. Там він збирався підсумувати розслідування і зробити висновки.

— Але ж ви з Даґом обговорювали разом усі розділи?

— Якщо ти маєш на увазі, чи знаю я, що він збирався там написати, то так, я це знаю.

— Гаразд, ти засядеш за тексти. Візьмеш і книжку, і статті. Я хочу знати, скільки залишилося недопрацьованого і чи зможемо ми відтворити те, чого не встиг доробити Даґ. Чи можеш ти дати приблизний висновок ще сьогодні?

Мікаель кивнув.

— Я хочу також, щоб ти продумав, як нам поводитися з поліцією. Що можна сказати, а чого не можна, не порушивши прав тих, хто повідомив нам відповідну інформацію. Ніхто із співробітників журналу не буде нічого говорити, не порадившися з тобою.

— По-моєму, це буде правильно, — схвалив її рішення Мікаель.

— Ти серйозно думаєш, що Даґова праця могла стати приводом до його вбивства?

— Вона або дослідження Міа… Не знаю. Проте таку можливість не можна виключати.

Еріка Берґер трохи подумала.

— Ні, цього ми не можемо зробити. Доведеться тобі взяти це на себе.

— Що взяти на себе?

— Розслідування.

— Яке розслідування?

— Наше розслідування, чорт забирай! — Тут Еріка раптом підвищила голос. — Даґ Свенссон був журналістом і працював на «Міленіум». Якщо його вбили через роботу, то я хочу це знати. Доведеться нам самим докопуватися до того, як було діло. Ця частина роботи лягає на тебе. Почни з перевірки всього матеріалу, який Даґ подав у видавництво, і подумай, чи міг він стати приводом до вбивства.

Потім вона звернулася до Малін Ерікссон:

— Малін, якщо ти допоможеш мені сьогодні скласти приблизний план абсолютно нового числа, то ми з Крістером візьмемо на себе чорну роботу. Але ти дуже багато працювала з матеріалом Даґа Свенссона і рештою текстів для поточного числа. Тому я хочу, щоб ти разом з Мікаелем простежила за ходом розслідування.

Малін кивнула.

— Хенрі, ти можеш сьогодні попрацювати?

— Звичайно, можу.

— Обдзвони решту співробітників «Міленіуму» і повідом про те, що сталося. Потім зателефонуєш до кого треба в поліції і дізнаєшся, що зроблено за цей час. Довідайся, чи не намічається якої-небудь прес-конференції або чогось подібного. Нам потрібно бути в курсі подій.

— Добре. Спершу я обдзвоню співробітників, а потім заскочу ненадовго додому, щоб прийняти душ і поснідати. Повернуся за сорок п’ять хвилин, якщо тільки не подамся прямо з дому до Кунгсхольма.

— Підтримуй з нами постійний контакт!

У кімнаті запала мовчанка.

— Гаразд, — сказав нарешті Мікаель. — Обговорення закінчено?

— По-моєму, так, — відповіла Еріка. — Ти кудись поспішаєш?

— Авжеж. Треба зателефонувати одній людині.

Харієт Ванґер сиділа на скляній веранді в будинку Хенріка Ванґера в Хедебю за сніданком, що складався з кави і тостів із сиром і апельсиновим джемом. Раптом задзвонив мобільний телефон. Вона відповіла, не глянувши на дисплей, і почула голос Мікаеля Блумквіста:

— Доброго ранку, Харієт.

— Спасибі на добрім слові! А я думала, що ти ніколи не встаєш раніше восьмої.

— Так і є, крім тих випадків, коли я до ранку не лягав. Сьогодні була якраз така ніч.

— Щось сталося?

— Ти слухала новини?

Мікаель коротко розповів їй про пригоду.

— Який жах! — сказала Харієт Ванґер. — Як ти почуваєшся?

— Дякую, нічого. Хоча бувало й краще. А зателефонував я тобі тому, що ти член правління «Міленіуму» і тобі потрібно бути в курсі. Думаю, що скоро який-небудь журналіст довідається, що це я виявив Даґа й Міа, а це викличе всілякі припущення. А коли стане відомо, що Даґ працював за наш кошт над розслідуванням, пов’язаним з великими викриттями, то неминуче виникнуть питання.

— І ти вважаєш, що я маю бути до цього підготовлена. Гаразд. Що ж мені слід відповідати?

— Скажи все як є. Ти знаєш про те, що сталося. Ти, зрозуміло, приголомшена жахливим убивством, але ти не знайома із змістом його праці і тому не можеш давати коментарів. Розслідування вбивства — це справа поліції, а не «Міленіуму».

— Дякую, що ти мене попередив. Я можу щось зробити?

— Зараз нічого. Але якщо я дізнаюся щось нове, то дам знати.

— Добре. І будь ласка, Мікаелю, тримай мене в курсі!

Розділ 13

О сьомій годині ранку Великого четверга прокурор Ріхард Екстрьом отримав офіційне розпорядження, згідно з яким йому доручалося ведення попереднього слідства у справі про подвійне вбивство в Енскеді. Його колега, що чергував цієї ночі, досить молодий і недосвідчений юрист, усе ж таки зрозумів, що вбивство в Енскеді є чимось незвичайним, і зателефонував помічникові прокурора свого лена, а той, у свою чергу, нічним дзвінком підняв з ліжка начальника поліції лена. Порадившись, вони вирішили доручити цю роботу добросовісному і досвідченому прокуророві, їхній вибір припав на Ріхарда Екстрьома, сорока двох років.

Екстрьом був худорлявою і щуплою людиною, зростом сто шістдесят сім сантиметрів, з рідким світлим волоссям і невеликою борідкою. Завжди бездоганно одягнений, через малий зріст він носив черевики на високих підборах. Свою кар’єру він починав помічником прокурора Уппсали; звідти його перевели на посаду ревізора до департаменту юстиції, де він працював над узгодженням шведського законодавства і законодавства ЄС і так добре справився зі своїм завданням, що якийсь час служив начальником відділу. На цій посаді він звернув на себе увагу розслідуванням організаційних недоліків у сфері правозабезпечення і висловився за посилення ефективності, замість того щоб за прикладом колег зажадати збільшення ресурсів. Пропрацювавши чотири роки в департаменті юстиції, він перейшов до прокуратури Стокгольма, де займався різними справами, пов’язаними з гучними пограбуваннями та іншими кримінальними злочинами насильницького характеру.

У державній адміністрації його вважали соціал-демократом, насправді ж Екстрьом був абсолютно байдужий до партійної політики. Він уже був до певної міри відомим у ЗМІ, а в коридорах влади його поважали як особу, на яку зважає вище начальство. Він, безумовно, був кандидатом на високі посади, і завдяки приписуваним йому політичним переконанням у нього утворилися широкі зв’язки в політичних колах і силових структурах. Серед поліцейських ходили різні думки про його здібності. Його робота в департаменті юстиції викликала до нього неприхильне ставлення в середовищі тих, які вважали збільшення чисельності особового складу найкращим способом зміцнення правопорядку. Але з другого боку, Екстрьом показав себе людиною, яка не звикла церемонитися, коли потрібно було довести справу до суду.

Отримавши від чергових криміналістів короткий звіт про події цієї ночі в Енскеді, Екстрьом відразу зрозумів, що справа ця непроста і напевно викличе бурю в ЗМІ. Це не було звичайним убивством. Убитими виявилися вчений-кримінолог і журналіст — останніх він часом ненавидів, часом любив, залежно від ситуації.

На самому початку восьмої Екстрьом поспіхом поспілкувався по телефону з начальником кримінальної поліції лена. О чверть на восьму він знову зняв слухавку і підняв з ліжка інспектора кримінального розшуку Яна Бубланськи, відомішого серед товаришів по службі під прізвиськом Констебль Бубла, тобто Булька. Взагалі-то у Бубланськи був вихідний, його відпустили на всі свята за рахунок перепрацьованих годин, що назбиралися за рік, але тепер його попросили перервати свій відпочинок і негайно з’явитися до поліцейського управління, щоб очолити групу з розслідування вбивства в Енскеді.

Інспекторові Бубланськи було п’ятдесят два роки, і більше половини свого життя, з двадцятитрилітнього віку, він пропрацював у поліції. Шість років він від’їздив патрульним, попрацював з торговцями зброєю і злодіями і лише після цього, пройшовши перепідготовку, був з підвищенням переведений до відділу боротьби з насильницькими злочинами кримінальної поліції лена. За останні десять років він брав участь у розслідуванні тридцяти трьох убивств. По сімнадцяти з них він сам очолював слідство, в результаті чотирнадцять справ були розкриті, а ще по двох поліція з’ясувала, хто був убивцею, проте для передачі справи до суду забракло доказів. І лише в одному-єдиному випадку шестирічної давнини Бубланськи і його співробітники зазнали невдачі. Йшлося про вбивство затятого алкоголіка і скандаліста, зарізаного у себе вдома в Бергсхамрі. На місці злочину було знайдено незліченну кількість відбитків і слідів ДНК, залишеної там десятком осіб, які протягом року перебували в цьому будинку і брали участь там у різних п’янках та бійках. Бубланськи і його співробітники не сумнівалися, що винуватця треба шукати серед п’яниць і хуліганів, які складали широке коло знайомств убитого, проте, незважаючи на всі зусилля, злочинцю вдалося залишитися невідомим.

Загалом і в цілому в інспектора Бубланськи були дуже гарні показники розкриваності, і серед товаришів по службі він мав репутацію заслуженого працівника.

Але в той же час колеги сміялися з його дивацтв — почасти вони пояснювалися тим, що він був євреєм і у великі свята свого народу з’являвся в коридорах поліцейського управління в ярмулці. Колись один з тодішніх великих поліцейських начальників висловився в тому сенсі, що, мовляв, на його думку, поліцейському так само не личить з’являтися на службі в ярмулці, як, наприклад, у тюрбані. Проте обговорення цього питання на тому й закінчилося. Один із журналістів причепився до цього вислову і почав ставити питання, після чого начальник швидко ретирувався до службового приміщення.

Бубланськи належав до сьодерської громади і, коли не знаходилося кошерної їжі, замовляв вегетаріанські страви, проте не був аж так ортодоксальний, щоб не працювати по суботах. Бубланськи теж швидко зрозумів, що подвійне вбивство в Енскеді не обіцяє простого розслідування. Щойно він на початку дев’ятої прийшов на службу, Ріхард Екстрьом відразу ж відвів його вбік.

— Схоже, що це кепська історія, — сказав замість вітання Екстрьом. — Убита пара — це журналіст і жінка-кримінолог. І мало того: виявив їх теж журналіст.

Бубланськи кивнув. Сказане означало, що розслідування проходитиме під пильним наглядом ЗМІ, які не залишать без уваги жодної дрібниці.

— І ось тобі ще сіль на рану: той журналіст, що першим їх знайшов, — це Мікаель Блумквіст з «Міленіуму».

— Ого! — відгукнувся Бубланськи.

— Той, який прославився галасом навколо справи Веннерстрьома.

— Нам що-небудь відомо про мотив злочину?

— На цю хвилину абсолютно нічого. Особи обох убитих нам не знайомі. Дівчина за два тижні мала захищати докторську. Розслідування у цій справі буде для нас завданням першочергової ваги.

Бубланськи знову кивнув. Для нього будь-яке вбивство становило завдання першочергової ваги.

— Ми сформуємо групу. Ти повинен розпочати роботу якнайшвидше, а я простежу за тим, щоб ти був забезпечений усіма необхідними ресурсами. На допомогу тобі будуть додані Ханс Фасте і Курт Свенссон, а також до тебе буде прикомандирований Єркер Хольмберґ, блискучий фахівець з обстеження місця злочину. Він працює над убивством в Рінкебю, але там злочинець, схоже, утік за кордон. Можеш залучати на допомогу слідчих з Головного управління кримінальної поліції.

— Мені потрібна Соня Мудіґ.

— Чи не надто молода?

Бубланськи звів брови і кинув на Екстрьома здивований погляд:

— Їй тридцять дев'ять років, так що вона не набагато молодша за тебе. До того ж вона дуже прониклива.

— Гаразд. Тобі вирішувати, кого ти хочеш включити до групи, а там як вийде. Керівництво вже цікавилося нашими справами.

Останню заяву Бубланськи сприйняв як деяке перебільшення. Керівництво о цій ранній годині, мабуть, ще тільки сідало снідати.

Справжнє поліцейське розслідування стартувало на початку дев’ятої, коли інспектор Бубланськи зібрав свою групу в конференц-залі кримінальної поліції лена. Огледівши зібрання, він залишився не зовсім задоволений складом групи.

З присутніх у приміщенні найбільше він сподівався на Соню Мудіґ. Вона працювала в поліції вже дванадцять років, з них чотири роки у відділі насильницьких злочинів і вже не раз брала участь у розслідуваннях під керівництвом інспектора Бубланськи. Вона працювала ретельно і методично й до того ж мала певні якості, які Бубланськи вважав найважливішими в розслідуванні заплутаних справ, — розвинену уяву й асоціативне мислення. Принаймні в ході двох складних розслідувань Соні Мудіґ вдалося знайти зв’язок віддалених один від одного фактів, якого інші не помітили, і в результаті цього вивести розслідування на правильний шлях. Крім того, вона вирізнялася холоднуватим інтелектуальним гумором, який Бубланськи умів гідно оцінити.

Радувало керівника також те, що він дістав у свою групу п’ятдесятип’ятилітнього Єркера Хольмберґа родом з Онґерманланда. Незграбний і педантичний, він був геть позбавлений тієї уяви, яка становила неоціниме достоїнство Соні, зате був, можливо, кращим в усій шведській поліції, як вважав Бубланськи, фахівцем з дослідження місця злочину. За минулі роки їм не раз доводилося працювати в одній слідчій групі, і Бубланськи не сумнівався, що коли на місці злочину залишилися якісь сліди, то Хольмберґ неодмінно їх знайде, тому його головним завданням стало керівництво всією роботою в квартирі жертв.

Курта Свенссона недавно перевели з поліції Хюддінґе, де він багато років займався бандами, і його Бубланськи ще не знав як співробітника. Це був мовчазний, міцної статури тридцятивосьмилітній блондин з таким коротким їжачком на голові, що здавалося, ніби він лисий, який за чутками був запальний і важкий на руку. Алегорично це могло означати, що він, очевидно, застосовував щодо підслідних методи, які не цілком відповідають поліцейському статуту. Одного разу, десять років тому, надійшла заява, в якій Курт Свенссон обвинувачувався в застосуванні фізичних методів дії, але в результаті проведеного розслідування Свенссон був визнаний невинним за всіма пунктами.

Проте репутацію йому створив інший випадок. У жовтні 1999 року Курт Свенссон з одним товаришем по службі їздив по хулігана, якого потрібно було доправити на допит. Поліції цей хуліган був уже знайомий, кілька років він тримав у страху своїх сусідів, які скаржились на його грубу і визивну поведінку. Цього разу поліція отримала інформацію про те, що він підозрюється в пограбуванні відеомагазину в Норсборзі. Цей на перший погляд абсолютно рутинний поліцейський захід викликав великі неприємності, бо хуліган, замість того щоб покірно дати себе відвести, пустив у хід ножа. Зав’язалася боротьба, напарник Курта Свенссона дістав численні рани на долонях і втратив великий палець на лівій руці, а потім злочинець узявся до Курта Свенссона, і вперше за всю свою поліцейську практику той мусив пустити в хід службову зброю. Курт Свенссон випустив три кулі. Спочатку він зробив попереджувальний постріл, потім вистрелив на ураження, але, хоч як це дивно, примудрився не влучити в злочинця, хоча відстань між ними становила менше трьох метрів. Третя куля потрапила нещасному в корпус і розірвала велику артерію, через що той за кілька хвилин сплив кров’ю. Подальше розслідування зняло провину з Курта Свенссона, що викликало в ЗМІ гучні дебати, в ході яких обговорювалося монопольне право держави на застосування насильства, а ім’я Курта Свенссона згадувалося в одному ряду з двома поліцейськими, що забили до смерті Осмо Валло.[52]

В інспектора Бубланськи спочатку були щодо Курта Свенссона деякі сумніви, проте за півроку він так і не знайшов прямих причин для докорів. Навпаки, з часом Бубланськи навіть почав відчувати деяку повагу до цього мовчазного і досвідченого співробітника.

Останнім членом слідчої групи під керівництвом інспектора Бубланськи став сорокасемилітній Ханс Фасте — ветеран відділу боротьби з насильницькими злочинами, який пропрацював у ньому п’ятнадцять років. Проте саме він став головною причиною, через яку Бубланськи був незадоволений її складом. У Фасте були свої позитивні і негативні сторони. До першій належали його досвідченість і навички, набуті в ході складних розслідувань, а до других, на погляд інспектора, його егоцентризм і дурнуватий гумор, здатний вивести із себе будь-яку розсудливу людину, — принаймні, самого Бубланськи він неабияк дратував. Деякі рисочки та особливості цього Фасте Бубланськи просто терпіти не міг. Але втім, якщо не давати йому розпускатися, він показував себе цілком компетентним слідчим. Крім того, для Курта Свенссона, що зовсім не відзначався дурнуватою смішливістю, Фасте став чимось на кшталт ментора. У ході розслідувань вони часто працювали як напарники.

На збори групи була запрошена кримінальний інспектор чергової частини Аніта Нюберґ — вона проінформувала присутніх про проведений уночі допит Мікаеля Блумквіста, а також комісар Освальд Мортенссон із звітом про те, що вони застали на місці злочину, коли прибули туди за викликом. Обоє мали вимотаний вигляд і мріяли скоріше потрапити додому і поспати, але Аніта Нюберґ уже вийняла фотографії з місця пригоди і пустила їх по колу серед присутніх.

Після півгодинної розмови всі дістали ясне уявлення про хід подій. Бубланськи підбив підсумок:

— Беручи до уваги, що технічне обстеження місця злочину ще не закінчене, діло, очевидно, відбувалося так: невідома особа, не помічена сусідами чи іншими свідками, проникла до квартири в Енскеді і вбила обох співмешканців, Свенссона і Берґман.

— Ми ще не знаємо, чи є знайдений там револьвер знаряддям убивства, але його вже відправлено до криміналістичної лабораторії, — втрутилася в розмову Аніта Нюберґ. — Це першочергова справа. Ми також знайшли кулю — ту, що потрапила в Даґа Свенссона, — у стіні між вітальнею і спальнею в порівняно цілому стані. А от від кулі, яка вразила Міа Берґман, залишилися самі фрагменти, так що я сумніваюся, що ця знахідка нам що-небудь дасть.

— Спасибі й на тому. Взагалі цей бісів ковбойський револьвер «Кольт Маґнум» слід було б зовсім заборонити. Серійний номер у нас є?

— Поки що немає, — сказав Освальд Мортенссон. — Я відправив револьвер і фрагмент кулі з посильним до криміналістичної лабораторії прямо з місця злочину, не чіпаючи його. Я вирішив, що так буде краще.

— Це добре. Я ще не зміг з’їздити туди і сам оглянути місце пригоди, але ви двоє там були. Які ваші висновки?

Аніта Нюберґ і Освальд Мортенссон перезирнулись, і Нюберґ дозволила старшому товаришеві відповідати на задане їм обом питання.

— По-перше, ми вважаємо, що це був убивця-одинак. Це мало вигляд жорстокої розправи. У мене склалося враження, що це вчинила людина, у якої були вагомі причини вбити Свенссона і Берґман, і вона виконала намічене дуже рішуче.

— І на чому ґрунтується твоє враження? — поцікавився Ханс Фасте.

— У квартирі був порядок, усі речі на своїх місцях, немає ознак пограбування, побиття або чогось подібного. По-перше, стріляли тільки двічі й обидві кулі були пущені точно в голову. Отже, йдеться про людину, яка добре володіє зброєю.

— Добре.

— Погляньмо на схему… Згідно з нашою реконструкцією подій, Даґ Свенссон був застрелений з дуже близької відстані, можливо, ствол револьвера торкався його лоба. Навколо вхідного отвору помітний опік. Ймовірно, він загинув першим. Постріл відкинув Свенссона до меблів, що стояли в кімнаті. Очевидно, вбивця був на порозі холу або в дверях вітальні.

— Добре.

— За словами сусідів, постріли пролунали один за одним з інтервалом у кілька секунд. У Міа Берґман вистрелили з холу. Ймовірно, вона стояла на порозі спальні й намагалася втекти. Куля увійшла нижче лівого вуха і вийшла над правим оком. Сила пострілу відкинула її в спальню, де її і було знайдено. Вона вдарилася об спинку ліжка і впала на підлогу.

— Це був досвідчений стрілець, — підтвердив Фасте.

— Більше того. Після нього не залишилося слідів, що ведуть у спальню, він не пішов перевіряти, чи мертва вона. Він знав, що вбив її, і відразу повернув назад і пішов з квартири. Отже, два постріли, двоє вбитих і зникнення з квартири. Крім того…

— Що?

— Не хочу випереджати висновок технічної експертизи, але підозрюю, що вбивця користувався мисливськими боєприпасами. Смерть, очевидно, настала миттєво. В обох жертв наявні жахливі ушкодження.

За столом ненадовго запала мовчанка. Нікому не хотілося заглиблюватися в дискусію із цього приводу. Звичайні мисливські кулі складаються із свинцевого осердя, поміщеного в оболонку з твердішого матеріалу, — вони проходять крізь тіло наскрізь, заподіюючи порівняно невеликі ушкодження. Але існують так звані експансивні, інакше розгорнуті кулі, які, потрапляючи в ціль, розкриваються, дуже швидко віддаючи енергію жертві, при цьому завдають важких ушкоджень, розриваючи м’язи і руйнуючи кістки. Є дуже велика різниця між ураженням від кулі діаметром дев’ять міліметрів і ураженням від кулі, яка розгортається до двох і навіть трьох сантиметрів. Боєприпаси останнього типу мають завдання викликати широку внутрішню кровотечу — для лосиного полювання це вважається гуманним, позаяк убиває здобич досить швидко і безболісно. Використання мисливських боєприпасів у військових діях заборонено міжнародними угодами, бо людина, поранена експансивною кулею, майже завжди гине, незалежно від того, куди її поранено.

Проте шведська поліція два роки тому прийняла мудре рішення ввести ці кулі до свого арсеналу. Навіщо це було зроблено, так і залишилося неясним, зате було цілком очевидно, що якби знаменитий учасник демонстрації в Ґетеборзі Ханнес Вестберґ був поранений у живіт кулею такого типу, вижити йому не вдалося б.

— Таким чином, постріли були зроблені з метою вбити обох, — сказав Курт Свенссон.

Його слова стосувалися пригоди в Енскеді, але в той же час висловлювали його думку в тій дискусії, яка безмовно велася за столом.

Аніта Нюберґ і Освальд Мортенссон дружно кивнули.

— Звідси і ця неймовірна часова схема, — додав Бубланськи.

— Саме так. Зробивши постріли, вбивця негайно покинув квартиру, спустився сходами, кинув зброю і зник у пітьмі. Відразу після цього — очевидно, йдеться про кілька секунд — машиною прибули Мікаель Блумквіст і його сестра.

— Гмм… — промимрив Бубланськи.

— Можливий такий варіант, що вбивця утік через підвал. Там є бічні двері, якими він міг скористатися; вийшов на задній двір, а звідти через лужок на паралельну вулицю. Але в цьому разі він повинен був мати ключі від підвалу.

— Чи є ознаки того, що вбивця зник цим шляхом?

— Немає.

— Таким чином, у нас немає навіть приблизної схеми, на яку можна було б спертися, — сказала Соня Мудіґ. — Але навіщо йому було кидати тут зброю? Якби він забрав її з собою або викинув десь подалі від будинку, знадобилося б більше часу, щоб її відшукати.

Всі знизали плечима — на це питання ні в кого не було Відповіді.

— Як ставитися до Блумквіста? — спитав Ханс Фасте.

— Він був вочевидь приголомшений тим, що сталося, — сказав Мортенссон. — Але діяв правильно й адекватно і справив враження чесної людини. Його сестра підтвердила факт телефонної розмови і поїздки машиною. Не думаю, що він тут замішаний.

— Він — знаменитість серед журналістів, — зауважила Соня Мудіґ.

— ЗМІ ще влаштують нам цирк, — погодився з нею Бубланськи. — Тим більше причин для нас розібратися з цією справою якнайшвидше. Гаразд… Ти, Єркере, займешся, звичайно, дослідженням місця злочину і сусідами. Ти, Фасте, разом з Куртом збереш інформацію про вбитих: хто вони такі, що робили, яке в них коло знайомих, у кого міг бути мотив для вбивства? Ми з тобою, Соню, переглянемо отримані вночі показання. Потім ти складеш почасовий графік того, що робили Даґ Свенссон і Міа Берґман останньої доби перед смертю. Наступну нашу зустріч призначимо на чотирнадцяту тридцять.

Беручись до роботи, Мікаель щонайперше всівся за стіл, який редакція надала цієї весни в розпорядження Даґа Свенссона. Якийсь час він просто сидів, збираючись з думками, потім нарешті увімкнув комп’ютер.

У Даґа Свенссона був власний лептоп, і здебільшого він працював у себе вдома, але іноді він бував і в редакції: як правило, двічі на тиждень, а останнім часом і частіше. У «Міленіумі» він користувався стареньким комп’ютером PowerMac G3, який стояв на столі і призначався для тимчасових співробітників. Мікаель увімкнув його. У комп’ютері залишилась усяка всячина, з якою працював Даґ Свенссон, в основному дані, зібрані в Інтернеті, але знайшлося і кілька розрізнених папок, куди він скопіював зміст свого лептопа. Окрім цього у Даґа Свенссона був повний архів у вигляді двох zip-дисків, що зберігалися в замкнутій шухляді письмового столу. Він щодня робив копію нового та оновленого матеріалу, проте, позаяк останніми днями він не заходив до редакції, останню запасну копію було зроблено в неділю увечері. Бракувало матеріалів за три дні.

Мікаель скопіював zip-диск і замкнув його в сейф у своєму кабінеті. Після цього він за наступні сорок п’ять хвилин швидко переглянув зміст оригінального диска, на якому було тридцять папок і сила-силенна підпапок. Це було повне зібрання даних, накопичених за чотири роки вивчення каналів постачання секс-рабинь. Мікаель став читати назви документів, намагаючись відшукати ті, в яких були засекречені Даґом матеріали з іменами джерел інформації. До джерел, як відзначив Мікаель, Даґ підходив дуже акуратно: всі подібні матеріали містилися в папці під назвою «Джерела/таємно». Сто тридцять чотири документи різного обсягу, що були в цій пащі, часто дуже короткі, Мікаель відзначив і зітер, причому не відправив до кошика, а перетягнув на іконку програми «спалити», яка ретельно знищувала дані, байт за байтом. Потім він узявся до електронної пошти. У Даґа була власна поштова адреса в millenium.se, якою він користувався як в редакції, так і на своєму лептопі, з власним паролем, але з цим у Мікаеля не виникло труднощів, позаяк на правах адміністратора він мав доступ до всього поштового сервера. Він скачав копію електронної пошти Даґа Свенссона і зітер CD-диск.

Насамкінець він заходився з тим стосом паперів, у якому лежали цитати для посилань, різні записи, газетні вирізки, судові рішення і кореспонденція, коротше, все, що назбиралось у Даґа Свенссона за час його роботи. Вирішивши діяти напевно, Мікаель пішов до копіювального апарата і скопіював усе, що здавалося йому важливим, загальною кількістю близько двох тисяч сторінок, на що пішло три години.

Він відібрав усі матеріали, які могли мати якесь відношення до джерела. Набралася пачка сторінок сорок, в основному там були записи з блокнота формату А4, який Даґ зберігав у замкнутій шухляді письмового столу. Все це Мікаель склав у конверт і відніс до свого кабінету, а решту матеріалів, що стосувалися проекту Даґа Свенссона, повернув на колишнє місце на його письмовому столі.

Лише покінчивши з цими справами, він перевів дух і спустився до супермаркету навпроти, щоб випити філіжанку кави і закусити піцою. Він керувався хибним припущенням, що поліція може прийти у будь-яку мить, щоб ознайомитися з умістом робочого столу Даґа Свенссона.

Перший успіх у ході слідства з’явився вже на початку одинадцятої ранку, коли зателефонував доцент Леннарт Гранлунд з Державної кримінально-технічної лабораторії в Лінчьопінґу.

— Я щодо подвійного вбивства в Енскеді.

— Уже?

— Револьвер надійшов до нас сьогодні рано-вранці, і хоча я ще не закінчив аналіз, але вже можу повідомити дещо для вас цікаве.

— Чудово. Розкажи, що ти з’ясував, — терпляче попросив констебль Бубла.

— Револьвер марки «Кольт-45 Маґнум», виготовлений у США у вісімдесят першому році.

— Далі.

— Ми знайшли відбитки пальців і, можливо, зразок ДНК, проте цей аналіз потребує часу. Ми обстежили також кулі, якими були застрелені жертви. Постріли справді робилися з цього револьвера, як це зазвичай і буває, якщо зброю знайдено поряд з місцем убивства. Кулі розірвалися на дрібні шматочки, але є фрагмент, придатний для порівняння.

— Я гадаю, револьвер нелегальний. Серійний номер є?

— Револьвер абсолютно легальний. Він належить адвокатові Нільсу Еріку Б’юрману, куплений у вісімдесят третьому році. Б’юрман — член поліцейського стрілецького клубу і мешкає на вулиці Уппландсґатан поблизу Уденплана.

— Слухай, це ж чортзна-що!

— На револьвері ми також знайшли кілька відбитків пальців. Відбитки залишені принаймні двома різними особами.

— І що ще?

— Можна припустити, що частина з них належить Б’юрманові, якщо тільки револьвер не було вкрадено або продано, але такої інформації у мене, в усякому разі, немає.

— Ага! Таким чином, у нас з’явилася, що називається, ниточка.

— Інша особа знайшлася в поліцейському реєстрі за відбитком великого і вказівного пальців.

— Хто це?

— Жінка, дата народження тридцяте квітня сімдесят восьмого. Її було затримано з приводу бійки в Старому місті в дев’яносто п’ятому році, тоді ж у неї були зняті відбитки пальців.

— А ім’я у неї є?

— Звичайно! Лісбет Саландер.

Констебль Бубла скинув бровами і записав ім’я та ідентифікаційний номер у блокнот, що лежав перед ним на столі.

Повернувшись до редакції після пізнього ланчу, Мікаель Блумквіст пішов у свій кабінет і замкнувся там на ключ на знак того, що йому не можна заважати. Він ще не встиг розібратися з усією інформацією, яка знайшлася в електронній пошті і записах Даґа Свенссона. Тепер він читав книгу і статті Даґа зовсім іншими очима, пам’ятаючи, що автор уже мертвий і нічого не відповість на питання, що можуть виникнути.

Ще треба було вирішити, чи можливо взагалі коли-небудь видати цю книгу, а крім того, з’ясувати, чи є в книзі матеріал, який міг стати приводом для вбивства. Увімкнувши свій комп’ютер, Мікаель почав працювати.

Ян Бубланськи швидко переговорив з начальником слідчого відділу і поділився з ним даними, отриманими криміналістичною лабораторією. Було вирішено, що Бубланськи і Соня Мудіґ навідаються до адвоката Б’юрмана для розмови, яка може обернутися допитом або, якщо того вимагатимуть обставини, арештом, тоді як співробітники Ханс Фасте і Курт Свенссон звернуться до Лісбет Саландер за поясненням, яким чином її відбитки пальців опинилися на знарядді вбивства.

Знайти адвоката Б’юрмана на перший погляд здавалося справою неважкою. Його адресу можна було знайти в реєстрах платників податків, власників зброї і автовласників; крім того, він просто значився в телефонній книзі. Бубланськи і Мудіґ під’їхали до Уденплана, і їм пощастило проскочити в під’їзд будинку на Уппландсґатан слідом за якимсь хлопцем.

Далі пішло гірше. Вони подзвонили в двері, але ніхто не відчинив. Вони поїхали в контору Б’юрмана на площі Святого Еріка і тут зазнали такої самої невдачі.

— Можливо, він у суді, — припустила інспектор Соня Мудіґ.

— А може, він пристрелив цих двох і полетів до Бразилії, — відгукнувся Бубланськи.

Соня Мудіґ кивнула і покосилася на свого колегу. Їй подобалося його товариство, і вона була б не проти навіть пофліртувати з ним, якби обоє вони не жили щасливим сімейним життям, причому вона сама була матір’ю двох дітей. Прочитавши таблички на сусідніх дверях цього майданчика, вона з’ясувала, що Б’юрмановими сусідами були зубний лікар Нурман, контора під назвою «Н-Консалтинг» та адвокат Руні Хоканссон.

Вони постукали в двері Руні Хоканссона.

— Доброго дня, моє прізвище Мудіґ, а це інспектор кримінального розшуку Бубланськи. Ми з поліції і прийшли у справі до адвоката Б’юрмана. Чи не знаєте ви, де його можна бачити?

Хоканссон похитав головою:

— Він тепер рідко показується. Два роки тому він серйозно захворів і майже зовсім припинив свою професійну діяльність. Табличка все ще висить на дверях, але він з’являється тут не частіше ніж раз на місяць.

— А на що він хворий? — спитав Бубланськи.

— Я напевне не знаю. Завжди крутився як заведений, а тут раптом зник. Мабуть, рак або щось подібне. У мене з ним тільки далеке знайомство.

— Ви лише думаєте чи точно знаєте, що рак? — спитала Соня Мудіґ.

— Ну… не знаю. У нього була секретарка, Брітт Карлссон чи Нільссон, загалом, щось таке. Немолода жінка. Він її звільнив. Вона й розповіла, що він захворів, але на що саме, я не знаю. Це було навесні дві тисячі третього року. Я зустрів його потім уже наприкінці року, за цей час він постарів на десять літ, весь був такий виснажений і враз посивілий… Ну от я і подумав. А що? Він що-небудь накоїв?

— Ні, нічого такого, — відповів Бубланськи. — Проте ми розшукуємо його, у терміновій справі.

Вони ще раз з’їздили на Уденплан і знову подзвонили в Б’юрманову квартиру, і знову їм ніхто не відповів. Наостанок Бубланськи зі свого мобільника спробував зателефонувати на мобільник Б’юрмана і почув у відповідь: «Абонент, якого ви шукаєте, зараз недоступний, будь ласка, передзвоніть пізніше».

Він набрав номер домашнього телефону. За дверима було чути слабкі дзвінки, потім увімкнувся автовідповідач, пропонуючи залишити повідомлення. Бубланськи і Соня Мудіґ переглянулись і знизали плечима.

Була вже година пополудні.

— Кави?

— Краще вже гамбургер.

Вони пройшлися пішки до «Бургер Кінга» на Уденплані, де Соня Мудіґ замовила «хопер», а Бубланськи — вегетаріанський бургер; закусивши, вони повернулись до управління.

Прокурор Екстрьом призначив нараду в своєму кабінеті на другу годину дня. Бубланськи і Мудіґ сіли поряд під стіною біля вікна. Курт Свенссон з’явився на дві хвилини пізніше і розташувався навпроти. Єркер Хольмберґ увійшов з підносом, уставленим паперовими стаканчиками з кавою. Він побував в Енскеді і збирався ще раз повернутися туди ближче надвечір, коли техніка закінчить там свою роботу.

— Де Фасте? — спитав Екстрьом.

— Він в соціальному відомстві. П’ять хвилин тому він телефонував і сказав, що трохи затримається, — відповів Курт Свенссон.

— Гаразд. Хай там як, ми починаємо. Що у нас є? — без зайвих слів узявся до діла Екстрьом і спочатку кивнув інспекторові Бубланськи.

— Ми намагалися розшукати адвоката Нільса Б’юрмана. Його немає ні вдома, ні на роботі. За словами його колеги-адвоката, він захворів два роки тому і з того часу майже припинив будь-яку діяльність.

Соня Мудіґ продовжила:

— Б’юрманові п’ятдесят шість років, він не значиться в списках кримінальної поліції. За фахом в основному займається економічними питаннями. Більше мені нічого не вдалося про нього дізнатися.

— Але він — власник револьвера, з якого було скоєно вбивство в Енскеді.

— Тут усе чисто. У нього є ліцензія на зброю, і він член поліцейського стрілецького клубу, — відповів Бубланськи. — Я поговорив з Гуннарссоном із збройового відділу, адже він голова клубу і дуже добре знає Б’юрмана. Він вступив до клубу в тисяча дев’ятсот сімдесят восьмому році і був у правлінні на посаді скарбника в період з вісімдесят четвертого по дев’яносто другий рік. Гуннарссон характеризує Б’юрмана як чудового стрільця, спокійну і розсудливу людину, без якихось відхилень.

— Цікавиться зброєю?

— Гуннарссон сказав, що, на його думку, Б’юрмана цікавила не стільки стрільба як така, скільки спілкування. Йому подобалося стріляти по мішені, але він не робив із зброї культу. У вісімдесят третьому році він брав участь у стрілецькому чемпіонаті і посів тринадцяте місце. Останні десять років він зовсім закинув стрільбу і з’являвся тільки на щорічних зборах і тому подібних заходах.

— У нього кілька одиниць вогнепальної зброї?

— Відколи він вступив до стрілецького клубу, у нього було чотири ліцензії. Окрім «Кольта» це була «Берета», «Сміт-і-вессон» і спортивний пістолет марки «Рапід». Усі три інших пістолети десять років тому були продані в клубі, і ліцензії перейшли до інших його членів. Ніяких неясностей.

— Але ж нам невідомо, де він зараз.

— Це так. Але ми почали пошуки тільки сьогодні о десятій годині ранку, так що він, можливо, просто вийшов погуляти в Юргорден, або потрапив до лікарні, або щось подібне.

У цей момент увійшов засапаний Ханс Фасте.

— Вибачте за спізнення! Дозвольте увійти?

Екстрьом зробив запрошувальний жест.

— Виявляється, з ім’ям Лісбет Саландер пов’язано багато цікавого. Я провів день в Соціальному відомстві і в Опікунській раді.

Ханс Фасте зняв шкіряну куртку і повісив її на спинку стільця, потім сів і розгорнув блокнот.

— В Опікунській раді? — спохмурнів Екстрьом.

— Ця діваха хвора на всю голову, — сказав Ханс Фасте. — Вона оголошена недієздатною, і над нею встановлено опікунство. Вгадайте, хто її опікун? — Він зробив театральну паузу. — Адвокат Нільс Б’юрман, власник зброї, яку було використано в Енскеді.

У всіх присутніх брови полізли вгору. Протягом п’ятнадцяти хвилин Ханс Фасте викладав відомості, що їх він зібрав про Лісбет Саландер.

— Отже, якщо коротко, — підсумував Екстрьом, — на знарядді вбивства ми маємо відбитки пальців жінки, яка до повноліття неодноразово була під наглядом у психіатричній лікарні, яка, за наявними відомостями, заробляє на життя проституцією, судом визнана недієздатною і схильна до застосування насильства, чому є документальні підтвердження. Так якого біса вона досі вільно ходить вулицями?

— Схильність до насильства була помічена в неї ще в початковій школі, — сказав Фасте. — Схоже, що тут ми маємо справу із справжньою психіатричною хворою.

— Але поки що у нас немає нічого, що пов’язувало б її з убитою парою. — Екстрьом постукав по столу пальцями. — Гаразд, можливо, це вбивство виявиться не таким уже важким у розкритті. У нас є адреса Саландер?

— Вона зареєстрована на Лундаґатан у Сьодермальмі. Податкове відомство повідомляє, що періодично вона підробляла в «Мілтон сек’юриті». Це охоронна агенція.

— І яку ж вона для них виконувала роботу?

— Не знаю. Проте протягом кількох років вона мала від них скромненький річний дохід. Можливо, працювала прибиральницею або ще кимось.

— Гм, — буркнув Екстрьом. — Це потрібно з’ясувати. Але зараз у мене таке відчуття, що треба негайно розшукати цю Саландер.

— Згоден, — сказав Бубланськи. — Деталями займемося потім. Тепер ми вже маємо підозрюваного. Фасте, ви з Куртом поїдете на Лундаґатан і спробуєте затримати Саландер. Будьте обережні! Адже ми не знаємо, раптом у неї є ще й інша зброя, і невідомо, наскільки вона осудна.

— Добре.

— Бубла, — втрутився Екстрьом. — «Мілтон сек’юриті» очолює Драґан Арманський. Я познайомився з ним кілька років тому у зв’язку з іншим розслідуванням. На нього можна покластися. З’їзди до нього й особисто поговори з ним про Саландер. Ти ще встигнеш застати його до кінця робочого дня.

В інспектора Бубланськи зробилося незадоволеним обличчя — почасти тому, що Екстрьом, звертаючись до нього, ужив його прізвисько, почасти тому, що його пропозиція прозвучала як наказ.

— Мудіґ, ти продовжиш пошуки адвоката Б’юрмана. Заглянь до його сусідів. Мені здається, що його теж потрібно швидше знайти.

— Добре.

— Треба пошукати, чи є якийсь зв’язок між Саландер і парою з Енскеда. Також потрібно знайти сліди Саландер в Енскеді в той час, коли сталося вбивство. Ти, Єркере, візьмеш її фотографії і розпитаєш сусідів. Зайди до них увечері. Прихопи з собою хлопців у формі.

Бубланськи замовк і почухав потилицю.

— Чорт забирай! Ще б трішки везіння, і, дивись, ми впораємося з цією справою за сьогоднішній вечір. Адже я думав, що вона затягнеться надовго.

— І ще одне! — додав Екстрьом. — Передбачається зустріч з представниками ЗМІ. Я призначив прес-конференцію на третю годину. Я проведу її як слід, якщо дістану на допомогу когось із представників прес-служби. Думаю, хтось із журналістів зателефонує і вам. Так-от: щодо Саландер і Б’юрмана постарайтеся якомога довше нічого не говорити!

Всі закивали на знак згоди.

Драґан Арманський збирався піти з роботи раніше. Сьогодні був уже Великий четвер, а вони з дружиною хотіли на всі свята поїхати до заміського будинку на Бліде. Він саме застебнув портфель і надягнув пальто, як раптом йому зателефонували знизу з вестибюлю і сказали, що до нього прийшов інспектор кримінального розшуку Ян Бубланськи. Арманський не був знайомий з інспектором Бубланськи, проте вже того, що до нього завітав представник поліції, було досить, щоб, зітхнувши, повернути пальто на вішак. Йому не хотілось нікого приймати, але фірма «Мілтон сек’юриті» не могла дозволити собі бути неввічливою з поліцією. Гостя він зустрів у коридорі біля ліфта.

— Дякую, що погодилися приділити мені час, — почав Бубланськи. — Мій шеф, прокурор Ріхард Екстрьом, переказував вам свої вітання.

Вони потисли одне одному руки.

— Екстрьом… Так, мені доводилося мати з ним справу кілька років тому. Хочете кави?

Взявши в кавовому автоматі два стаканчики, Арманський відчинив двері свого кабінету і посадив Бубланськи за столик перед вікном, біля якого стояли зручні крісла для відвідувачів.

— Арманський — це російське прізвище? — поцікавився Бубланськи. — У мене теж прізвище на — ськи.

— Мої предки родом з Вірменії. А ваші?

— З Польщі.

— Чим я можу стати у пригоді?

Бубланськи дістав блокнот і розгорнув на потрібній сторінці.

— Я працюю над розслідуванням убивства в Енскеді. Думаю, ви чули про це в ранкових новинах.

Арманський кивнув.

— Екстрьом говорив, що ви здатні тримати язика за зубами.

— З моєю роботою сваритися з поліцією ні до чого. Можу вас запевнити, що я вмію мовчати.

— Добре. Зараз ми розшукуємо людину, яка раніше у вас працювала. Це жінка, її звуть Лісбет Саландер. Ви знаєте її?

Арманський відчув, як у животі в нього немов заворушився важкий камінь, але він і бровою не повів.

— З якої причини ви розшукуєте фрекен Саландер?

— Скажімо так: у нас є причини вважати її причетною до цієї справи.

Камінь у животі Арманського виріс розміром і завдавав майже фізичного болю, але вираз його обличчя залишався непроникним. З першого дня знайомства з Лісбет його не покидало тривожне відчуття, що деякі особливості її вдачі неминуче приведуть цю дівчину до якої-небудь катастрофи, але він завжди подумки бачив її в ролі жертви, а не злочинниці.

— Тобто ви підозрюєте Лісбет Саландер у скоєнні подвійного вбивства в Енскеді. Я правильно зрозумів?

Зачекавши секунду, Бубланськи ствердно кивнув.

— Що ви можете розповісти про Саландер?

— А що ви хотіли б знати?

— По-перше, як нам її знайти?

— Вона живе на Лундаґатан. Щоб сказати точну адресу, мені потрібно подивитися записи. У мене є номер її мобільного телефону.

— Адресу ми знаємо. Номер мобільника — це цікаво.

Арманський відійшов до письмового столу, знайшов номер і продиктував його. Бубланськи записав.

— Вона у вас працює?

— Вона працює як індивідуальний підприємець. Іноді я доручав їй деякі справи, починаючи з дев’яносто восьмого року, востаннє це було років півтора тому.

— Яку саме роботу вона виконувала?

— Збирання відомостей.

Бубланськи підвів голову від блокнота і від несподіванки здійняв брови.

— Збирання відомостей, — повторив він здивовано.

— Якщо бути точнішим — вивчення особистих обставин.

— Хвилиночку… Про кого ми говоримо? — вів далі здивований Бубланськи. — Та Лісбет Саландер, яку ми розшукуємо, не змогла навіть отримати свідоцтва про закінчення школи і була визнана недієздатною.

— Тепер це вже не називається визнанням недієздатною, — терпляче поправив співрозмовника Арманський.

— Та начхати на те, як це називається! Дівчина, яку ми розшукуємо, згідно з документами, хвора на важкий психічний розлад і схильна до насильства. Крім того, у нас є документ від соціального відомства, в якому сказано, що наприкінці дев’яностих років вона займалася проституцією. В її паперах ніщо не вказує на те, що вона здатна виконувати кваліфіковану роботу.

— Одна річ папери, інша — людина.

— Ви хочете сказати, що вона здатна виконувати збирання відомостей про особисті обставини для агенції «Мілтон сек’юриті»?

— Не тільки здатна. Вона в цій галузі кого завгодно за пояс заткне.

Бубланськи поволі опустив ручку і насупив брови.

— З ваших слів можна подумати, що ви її поважаєте.

Арманський опустив очі, відчуваючи, що опинився на роздоріжжі. Він завжди знав, що коли-небудь Лісбет Саландер неодмінно у щось уклепається. Він абсолютно не міг уявити собі, яким чином вона могла виявитися замішаною в подвійному вбивстві в Енскеді (чи то як основний винуватець, чи то в якійсь іншій ролі), проте він не міг не визнати, що досить мало знає про її приватне життя. З чим же вона зв’язалася? Арманський пригадав її несподіваний візит і загадкову заяву, що в неї є гроші на життя і робота їй не потрібна.

Єдиним розумним рішенням у цей момент було відмежуватися від Лісбет Саландер, а головне, показати, що вона не має ніякого відношення до «Мілтон сек’юриті». Арманський мимоволі подумав, що не знає самотнішої людини, ніж Лісбет Саландер.

— Я поважаю її професійні здібності. Про них нічого не сказано в характеристиках і показаннях.

— Отже, вам відоме її минуле.

— Я знаю, що в неї є опікун і що в неї було важке дитинство.

— І ви все одно взяли її на роботу.

— Саме тому і взяв.

— Поясніть!

— Колишній її опікун, Хольгер Пальмґрен, був адвокатом старого Ю. Ф. Мілтона. Він піклувався про неї ще відтоді, коли вона була підлітком, і умовив мене взяти її на службу. Спочатку я доручив їй сортування пошти, обслуговування копіювального апарата і таке інше. Потім з’ясувалося, що в ній, виявляється, приховані незвичайні таланти. А записи в звітах соціального відомства, що вона буцімто займалася проституцією, можете просто забути. Це цілковита нісенітниця. У підлітковий період у Лісбет Саландер були важкі роки, і вона справді була дещо шибайголовою, але ж це ще не злочин. А вже в повії вона зовсім не годиться.

— Її нового опікуна звуть Нільс Б’юрман.

— З ним я жодного разу не зустрічався. У Пальмґрена років два тому стався крововилив у мозок. Незабаром після цього Лісбет Саландер припинила на мене працювати. Останнього разу вона виконувала моє завдання півтора року тому.

— Чому ви перестали давати їй роботу?

— Це було не моє рішення. Вона сама перервала зі мною стосунки і, ні слова не сказавши, виїхала за кордон.

— Виїхала за кордон?

— Так, на цілий рік.

— Цього не може бути. Адвокат Б’юрман весь минулий рік регулярно надсилав звіти про зустрічі з нею. У нас в Кунгсхольмі лежать звіти.

Арманський знизав плечима і неголосно хихикнув.

— Коли ви бачили її востаннє?

— Приблизно два місяці тому, на початку лютого. Вона раптом прийшла, де не взялася, з візитом ввічливості. На той час я вже рік нічого про неї не чув. Увесь минулий рік вона провела за кордоном, подорожуючи по Азії і на Кариби.

— Даруйте, але я щось не розумію! Йдучи сюди, я вважав, що Лісбет Саландер психічно хвора дівчина, яка не закінчила навіть середньої школи і визнана недієздатною. І раптом чую від вас, що ви наймали її як висококваліфікованого фахівця з вивчення особистих обставин, що вона працює як індивідуальний підприємець і заробила стільки грошей, що змогла цілий рік нічого не робити, а подорожувати навколо світу, і попри все це її опікун навіть не вдарив на сполох. Щось тут не сходиться!

— Багато чого не сходиться, коли йдеться про Лісбет Саландер.

— Дозвольте запитати: а що думаєте про неї ви самі?

Арманський трохи помовчав.

— Вона одна з найбільш незалежних людей, яких я будь-коли зустрічав у своєму житті, — мовив він нарешті.

— Незалежних?

— Вона ніколи не робить нічого такого, чого їй не хочеться робити. Їй абсолютно байдуже, що про неї подумають інші. Вона має високорозвинений інтелект і абсолютно ні на кого не схожа.

— Ця божевільна?

— Що ви розумієте під словом «божевільна»?

— Чи здатна вона із спокійною душею вбити двох людей?

Арманський довго мовчав і нарешті сказав:

— Мені дуже шкода, але я не можу відповісти на це питання. Я — цинік. Я вважаю, що в кожній людині ховаються сили, здатні спонукати її на вбивство іншої людини. З розпачу, з ненависті або хоча б заради самозахисту.

— Тобто ви не вважаєте, що це можна повністю виключити.

— Лісбет Саландер нічого не робить без причини. Якщо вона вбила когось, це означає, що, на її думку, у неї були для цього серйозні підстави. Дозвольте запитати: чому ви думаєте, що вона замішана в убивстві в Енскеді?

Бубланськи помовчав вагаючись, потім подивився в очі Арманському:

— Цілком конфіденційно.

— Цілком.

— Знаряддя вбивства належало її опікунові. На ньому знайшли відбитки її пальців.

Арманський зціпив зуби. Це було дуже тяжким доказом.

— Я тільки чув про вбивство в програмі новин. Через що воно сталося? Наркотики?

— Вона якось пов’язана з наркотиками?

— Я нічого такого не знаю. Але, як я вже говорив, у неї був складний підлітковий період і її кілька разів бачили дуже п’яною. Я думаю, що в її медичній карті зазначено, чи балувалася вона наркотиками.

— Труднощі в тому, що нам невідомий мотив убивства. Ці двоє були працюючими людьми. Вона — кримінолог, от-от мала захистити докторську. Він — журналіст. Їх звали Даґ Свенссон і Міа Берґман. Вам ці імена нічого не говорять?

Арманський похитав головою.

— Ми намагаємося зрозуміти, який зв’язок існував між ними і Лісбет Саландер.

— Я ніколи нічого про них не чув.

Бубланськи підвівся з крісла:

— Дякую, що приділили мені стільки часу, було дуже цікаво з вами поговорити. Не знаю, чи багато корисного я почерпнув з цієї розмови, але сподіваюся, що все сказане залишиться між нами.

— Можете не турбуватися.

— Я ще зайду до вас, якщо знадобиться. І якщо раптом Лісбет Саландер дасть про себе знати, то…

— Само собою, — відповів Драґан Арманський.

Вони потисли одне одному руки. У дверях Бубланськи зупинився і знов обернувся:

— Можливо, ви знаєте когось, з ким спілкується Лісбет Саландер? Друзі, знайомі…

Арманський похитав головою:

— Я абсолютно нічого не знаю про її приватне життя. Один з небагатьох, хто має для неї значення, — Хольгер Пальмґрен. Напевно, вони бачаться. Він у реабілітаційному центрі для інвалідів в Ерставікені.

— До неї ніхто не ходив у гості, коли вона тут працювала?

— Ні. Вона працювала за власним графіком, а сюди приходила тільки доповісти про результати. З клієнтами вона, за небагатьма винятками, теж не зустрічалася. Можливо…

Арманському раптом спала на думку несподівана річ.

— Що?

— Можливо, є ще одна людина, що підтримує з нею стосунки. Це журналіст, з яким вона спілкувалася два роки тому і який запитував про неї, коли вона була за кордоном.

— Журналіст?

— Його звуть Мікаель Блумквіст. Пам’ятаєте справу Веннерстрьома?

Бубланськи зняв руку з дверної ручки і поволі попрямував назад до Драґана Арманського:

— Убитих в Енскеді виявив Мікаель Блумквіст. Ви щойно підтвердили зв’язок між Саландер і жертвами злочину.

І Арманський знову відчув, як у животі заворушився важенний камінь.

Розділ 14

Упродовж півгодини Соня Мудіґ тричі намагалася додзвонитися до Нільса Б’юрмана і щоразу чула у відповідь, що абонент зараз недоступний.

О пів на четверту вона сіла в машину, поїхала на Уденплан і подзвонила у вже знайомі двері. Результат був той самий, що й уранці. Наступні двадцять хвилин вона присвятила тому, що обійшла інші квартири цього будинку, розпитуючи сусідів, чи не відомо їм що-небудь про нинішнє місцеперебування Б’юрмана.

В одинадцяти з дев’ятнадцяти квартир, які вона обійшла, нікого не виявилось дома. Поглянувши на годинник, вона зрозуміла, що вибрала невдалий час, та й узагалі у великодні свята розраховувати нема на що. У восьми квартирах мешканці відгукнулися на її дзвінок і зголосились надати допомогу. Мешканці п’яти квартир знали, хто такий Б’юрман — це люб’язний і ввічливий добродій з четвертого поверху, але ніхто не міг сказати, де він зараз. Після довгих розпитувань з’ясувалося, що Б’юрман, здається, спілкувався зі своїм сусідом, бізнесменом на прізвище Шьоман. Проте на її дзвінок і там ніхто не відчинив двері.

Засмучена Соня Мудіґ нарешті ще раз зателефонувала Б’юрманові, дочекалась, поки увімкнувся автовідповідач, а потім назвала себе, залишила номер свого мобільника і попросила при першій змозі з нею зв’язатися.

Повернувшись до його квартири, вона написала на аркуші з блокнота записку з проханням зателефонувати, додала до записки свою візитку й опустила в його поштову скриньку. В ту мить, коли вона збиралася закрити отвір поштової скриньки, у квартирі пролунав телефонний дзвінок. Вона нахилилась і прислухалася: сигнал пролунав чотири рази, потім увімкнувся автовідповідач, але повідомлення не надійшло.

Закривши скриньку, вона постояла, дивлячись на двері. Вона й сама не могла б сказати, що змусило її натиснути на ручку, і тут вона, на свій подив, виявила, що замок не замкнуто. Відчинивши двері, Соня заглянула в хол.

— Є хто-небудь? — обережно спитала вона і прислухалася.

У відповідь не пролунало ані звуку.

Вона ступила крок у хол і зупинилась, вагаючись. Її вчинок можна було витлумачити як порушення права на недоторканність житла — без ордера на обшук їй не слід було входити до Б’юрманової квартири, навіть якщо двері незамкнено. Глянувши ліворуч, з холу вона побачила частину вітальні. Соня вже вирішила була піти, аж раптом її погляд упав на тумбочку, що стояла в холі, на якій красувалась картонна коробка від револьвера марки «Кольт Маґнум».

Несподівано Соні Мудіґ стало моторошно. Розстебнувши куртку, вона дістала свою службову зброю, чого раніше майже ніколи не робила.

Знявши револьвер із запобіжника і тримаючи його дулом униз, вона пройшла до вітальні і заглянула в двері. У кімнаті вона не помітила нічого особливого, але неприємне відчуття, яке її охопило, тільки посилилось. Повернувшись у хол, вона заглянула до кухні. Порожньо. Вона пройшла в коридор і відшукала двері до спальні.

Адвокат Нільс Б’юрман, голий, стояв навколішки перед ліжком, опустивши на нього голову, ніби збирався прочитати на ніч молитву.

Соня побачила його збоку і вже з порога зрозуміла, що він мертвий. Постріл в потилицю зніс йому півлоба.

Соня Мудіґ позадкувала до виходу з квартири. Опинившись на майданчику, вона, не випускаючи з руки револьвера, вийняла мобільник і зателефонувала кримінальному інспекторові Бубланськи. Він не відповідав. Тоді вона зателефонувала прокуророві Екстрьому і запам’ятала час. Було вісімнадцять хвилин на п’яту.

Ханс Фасте розглядав під’їзд будинку, де, згідно з переписом населення, була зареєстрована, а тому, можливо, й жила Лісбет Саландер. Він подивився на Курта Свенссона, потім перевів погляд на годинник. Десять хвилин на п’яту.

Дізнавшись від консьєржки код під’їзду, вони вже побували в будинку і послухали під дверима, що діється в квартирі з табличкою «Саландер — Ву». Зсередини не доносилось ані звуку, і на дзвінок ніхто не вийшов. Тоді вони повернулися в машину і стали спостерігати за під’їздом.

З машини вони зателефонували у довідковий відділ і дізналися, що недавно в контракт на володіння квартирою на Лундаґатан була включена якась Міріам Ву, тисяча дев’ятсот сімдесят четвертого року народження, яка раніше проживала на площі Святого Еріка.

Над радіоприймачем у них була прикріплена паспортна фотографія Лісбет Саландер. Фасте висловився на кшталт того, що вона схожа на сороку.

— Чорт забирай! Щось повії стають усе страховиднішими. Таку без особливої потреби навряд чи хто захоче зняти.

Курт Свенссон нічого не відповів.

О четвертій двадцять їм зателефонував Бубланськи і повідомив, що він вийшов від Арманського і прямує до «Міленіуму». Фасте і Свенссона він просив почекати його на Лундаґатан. Лісбет Саландер треба буде відвести на допит, але прокурор ще не вважає, що її можна пов’язувати з убивством в Енскеді.

— Ага, — сказав Фасте. — Бубла говорить, що прокурор не любить заарештовувати підозрюваних, поки вони не зізналися.

Курт Свенссон мовчав. Вони ліниво поглядали на перехожих на вулиці.

У двадцять хвилин на п’яту на мобільник Ханса Фасте зателефонував прокурор Екстрьом.

— Події розгортаються. Адвоката Б’юрмана знайдено, він лежить у своїй квартирі застрелений. З моменту смерті минуло не менше доби.

Ханс Фасте так і підскочив на сидінні:

— Зрозумів вас. Що ми повинні робити?

— Я вирішив оголосити Лісбет Саландер у розшук. Її відсутність дає вагому підставу запідозрити її в потрійному вбивстві. Ми оголошуємо негайний розшук по всьому лену. Її потрібно затримати. Вона небезпечна і, можливо, озброєна.

— Зрозумів.

— Я висилаю на Лундаґатан пікет. У них буде дозвіл увійти й оглянути квартиру.

— Зрозумів.

— Бубланськи з вами зв’язувався?

— Він у «Міленіумі».

— І, очевидно, вимкнув свій мобільний. Спробуйте додзвонитися до нього і проінформувати про перебіг подій.

Фасте і Свенссон переглянулися.

— Питання, що нам робити, коли вона з’явиться, — сказав Курт Свенссон.

— Якщо вона буде сама і обставини це дозволять, ми самі її візьмемо. Якщо вона встигне повернутися до квартири, діятиме пікет. Ця дівчина — божевільна і лише дивиться, кого б убити. У квартирі в неї може бути прихована інша зброя.

Поклавши чималий стос рукописів на стіл Еріки Берґер, Мікаель Блумквіст раптом відчув смертельну втому і важко опустився в крісло для відвідувачів біля вікна, що виходило на Гьотґатан. Усю другу половину дня він намагався вирішити, як бути з незавершеною книгою Даґа Свенссона.

Це була дражлива тема. Минуло лише кілька годин після загибелі Даґа, а його працедавець уже з усієї сили роздумував, як розпорядитися його журналістською спадщиною. Мікаель усвідомлював, що на сторонній погляд його поведінка могла видатися цинічною і бездушною. Сам він сприймав це інакше. Він почував себе немов підвішеним у порожнечі — кожному працюючому журналісту відомий цей «синдром невагомості», що додає сили в кризовій ситуації.

Коли інші люди вдаються в горе, журналісти, що працюють з новинами, трудяться особливо ревно. І незважаючи на приголомшуючий удар, якого зазнали всі нинішні члени редакції «Міленіуму» ранком Великого четверга, професіоналізм переміг особисті почуття і вони з головою поринули в роботу.

Мікаелю це здавалося чимось само собою зрозумілим. Даґ Свенссон був зліплений з того ж тіста і на його місці вчинив би так само. Даґ Свенссон залишив у спадок рукописи, в яких висловлювався вибухонебезпечний сюжет. Він витратив кілька років на збирання матеріалу, сортування фактів; у цю роботу він уклав усю душу, але йому не вдалося довести її до кінця.

Головне, що він працював у «Міленіумі».

Вбивство Даґа Свенссона і Міа Берґман не було подією особливого масштабу, як, наприклад, убивство Улофа Пальме, що шокувало всю країну, за ними не буде оголошено національний траур. Але для співробітників «Міленіуму» цей удар був, мабуть, навіть сильнішим, позаяк торкнувся їх особисто. У Даґа Свенссона були широкі зв’язки в журналістських колах, і ці люди ставитимуть незручні питання.

Тепер перед Мікаелем і Ерікою постало завдання закінчити роботу над книгою Даґа Свенссона і з’ясувати, хто скоїв це вбивство і чому.

— Я можу відновити текст, — сказав Мікаель. — Нам з Малін потрібно буде пройтися по книжці, не пропускаючи ані рядка, і заповнити посилання, що їх бракувало, щоб ніщо не залишилося недомовленим. Головним чином потрібно просто йти шляхом, наміченим у записах Даґа, але в розділах п’ятому і шостому, які побудовані здебільшого на інтерв’ю, взятих Міа, у нас залишаються нерозв’язані проблеми, бо тут ми іноді просто не знаємо, з яких це взято джерел. Але я вважаю, що як першоджерелом ми можемо користуватись її дисертацією.

— У нас немає останнього розділу.

— Вірно. Але в мене є Даґові начерки, і ми з ним стільки разів їх обговорювали, що я точно знаю хід його думок. Я пропоную просто зробити загальне резюме і поставити його як післямову, в якій я опишу його погляди.

— Гаразд. Але чи не вийде так, що ми припишемо йому власні думки?

— Цього не станеться. Я напишу розділ від свого імені і поставлю під ним підпис. Буде цілком зрозуміло, що це пишу я, а не він. Я розповім, чому він почав роботу над цією книгою і що він був за людина, а наостанку наведу те, що він говорив під час наших розмов — за останні місяці їх було не менше десяти. Багато що я можу процитувати з його власних начерків. По-моєму, це буде непоганий матеріал.

— Чорт забирай! Зараз мені більше, ніж коли-небудь раніше, хочеться опублікувати цю книгу, — сказала Еріка.

Мікаель кивнув. Він чудово розумів, про що вона думає.

Еріка Берґер поклала на стіл окуляри для читання і похитала головою. Вона встала, налила дві філіжанки кави з термоса і сіла навпроти Мікаеля.

— У нас з Крістером є приблизний план наступного числа. Ми візьмемо дві статті, призначені для подальших чисел, і додамо тексти наших незалежних журналістів. Але це все одно буде безглузде число без певної теми.

Вони помовчали.

— Ти слухав новини?

Мікаель заперечливо похитав головою.

— Ні. Я і так наперед знаю, що вони скажуть.

— В усіх новинах це вбивство — головна тема. На другому місці — добірка з центру.

— Тобто більше нічого в країні не відбувалося.

— Поліція ще не назвала імен Даґа й Міа. Їх називають працюючою парою. І поки не кажуть, що це ти їх знайшов.

— Думаю, поліція зробить усе, щоб приховати цей факт. В усякому разі, для нас це вигідно.

— Навіщо поліції це приховувати?

— Для того, що поліція взагалі не любить зв’язуватися із ЗМІ. Для неї це цирк. Я досить відома людина, і тому поліція тільки рада, що ніхто не знає, що це я їх знайшов. Думаю, що скоро — сьогодні вночі або завтра вранці — про це стане відомо.

— У такі молоді роки і стільки цинізму!

— Не такі вже ми з тобою молоді, Ріккі. Я це відчув, коли мене допитувала та жінка з поліції. Вона здалася мені схожою на студентку.

Еріка невесело засміялася. Їй вдалося поспати вночі кілька годин, але зараз вона вже відчувала втому. А скоро їй доведеться постати перед публікою в ролі головного редактора однієї з найбільших в країні газет. Ні, досить відкладати, час уже поділитися цією новиною з Мікаелем.

— Недавно телефонував Хенрі Кортес. Він повідомив, що слідчий на прізвище Екстрьом збирав о третій годині щось на кшталт прес-конференції.

— Ріхард Екстрьом?

— Так. Ти його знаєш?

— Він учинив цілком політично. ЗМІ гарантовано влаштують цирк. Адже вбиті не якісь там ринкові торговці з глушини. Ця справа не може не викликати великого галасу.

— За його словами, поліція вже напала на слід і сподівається незабаром розкрити справу. Але загалом і в цілому він не сказав нічого. Зате журналістів на прес-конференції зібралася повнісінька зала.

Мікаель тільки знизав плечима і провів рукою по очах.

— Я ніяк не можу забути образ мертвої Міа, він так і стоїть у мене перед очима. Чортзна-що! Я ж тільки недавно з ними познайомився.

Еріка похмуро кивнула:

— Поживемо — побачимо. Я впевнена, це який-небудь бісів псих…

— Не знаю, не знаю. Я тут думав про це весь день.

— Що ти маєш на увазі?

— У Міа стріляли збоку. Я бачив у неї вхідний отвір кулі збоку на шиї і вихідний у лобі. Даґові вистрілили прямо в лоб, і куля вийшла через потилицю. Наскільки я зрозумів, було зроблено всього два постріли. Не схоже на роботу божевільного.

Еріка задумливо подивилась на Мікаеля:

— Що ти цим хочеш сказати?

— А якщо це був не божевільний, значить, має бути якийсь мотив. І чим більше я над цим думаю, тим більше мені здається, що цей манускрипт дуже добре підходить як мотив.

Мікаель показав на пачку паперів, що лежала на столі перед Ерікою. Еріка перевела погляд туди, потім вони подивились одне на одного.

— Це не обов’язково повинно мати відношення до самої книги. Можливо, вони дуже далеко зайшли в своїх розслідуваннях і їм вдалося… Не знаю… Але хтось міг відчути, що йому загрожує небезпека.

— І найняти кілера. В американських фільмах так і буває, Мікке. У книзі йдеться про тих, хто користується послугами повій, перелічуються імена поліцейських, політиків, журналістів… Що ж, це означає, хтось із них убив Даґа й Міа?

— Не знаю, Ріккі. Але ми планували за три тижні надрукувати найбільш убивчий матеріал про постачання секс-рабинь, який будь-коли публікувався в Швеції.

Тут у двері заглянула Малін Ерікссон і повідомила, що прийшов кримінальний інспектор Ян Бубланськи і хоче поговорити з Мікаелем Блумквістом.

Привітавшись за руку з Ерікою Берґер і Мікаелем Блумквістом, Бубланськи всівся в третє крісло біля столу, розташованого перед вікном. Уважно подивившись на Мікаеля Блумквіста, він відзначив його запалі очі і відрослу за добу щетину.

— З’явилося щось нове? — спитав Мікаель Блумквіст.

— Можливо. Наскільки мені відомо, це ви знайшли в Енскеді вбитих і викликали поліцію.

Мікаель утомлено кивнув.

— Я знаю, що ви ще вночі відповідали на питання чергового слідчого, але хотілося б уточнити деякі деталі.

— Що вас цікавить?

— Чому ви такої пізньої пори приїхали до Свенссона і Берґман?

— Це вже не деталь, а цілий роман, — утомлено посміхнувся Мікаель. — Я був у гостях у сестри на званому обіді, вона живе в районі новобудов. Даґ Свенссон зателефонував мені на мобільник і сказав, що не зможе, як ми з ним домовлялися, зайти до редакції у Великий четвер, тобто сьогодні. Він збирався занести туди фотографії для Крістера Мальма. Річ у тім, що вони з Міа вирішили з’їздити на великодні вихідні до батьків Міа, для цього їм потрібно було виїхати дуже рано. Він запитав, чи не можна йому замість редакції заглянути завтра вранці до мене додому. Я відповів, що перебуваю зараз не так далеко і, повертаючись назад від сестри, можу сам заїхати до нього.

— Значить, ви поїхали до Енскеда по фотографії?

Мікаель кивнув.

— Ви не уявляєте собі, який міг бути мотив убивства Свенссона і Берґман?

Мікаель і Еріка перезирнулись, але промовчали.

— Ну то як?

— Ми, звичайно, обговорювали сьогодні це питання, але не прийшли до єдиної думки. Точніше, у нас немає впевненості. Тому нам не хотілося б говорити про припущення.

— Розповідайте!

Мікаель пояснив, про що йдеться в майбутній книзі Даґа Свенссона і що вони з Ерікою підозрюють можливий зв’язок убивства з її змістом. Бубланськи помовчав, перетравлюючи отриману інформацію.

— Значить, Свенссон збирався викрити поліцейських.

Розмова набувала дуже неприємного характеру. Бубланськи виразно уявив собі, в якому контексті по засобах масової інформації піде гуляти інформація про «поліцейський слід».

— Ні,— заперечив Мікаель. — Він збирався викрити злочинців, серед яких, можливо, є поліцейські. До речі, він також збирався згадати про кількох представників тієї професійної групи, до якої належу я, тобто про журналістів.

— І ви маєте намір зараз розголосити цю інформацію?

Мікаель поглянув на Еріку.

— Ні, — відповіла вона. — Сьогодні ми якраз займалися весь день тим, щоб замінити зміст чергового числа. Найпевніше, ми опублікуємо книгу Даґа Свенссона, але тільки якщо дізнаємося, що сталося. І за нинішніх обставин книгу доведеться значно переробити. Можу вас заспокоїти: ми не маємо наміру ускладнювати роботу слідства у справі про вбивство двох наших друзів.

— Мені потрібно подивитись робоче місце Даґа Свенссона, а позаяк це редакція журналу, то, можливо, знадобиться також провести обшук у приміщенні.

— Весь матеріал у настільному комп’ютері Даґа Свенссона.

— Зрозуміло, — кивнув Бубланськи.

— Я вже розбирав його письмовий стіл, — сказав Мікаель. — Я прибрав з його матеріалів деякі записи, в яких були вказані імена джерел, що побажали залишитися анонімними. Все решта у вашому розпорядженні. Я поклав на стіл записку, щоб там нічого не чіпали і не перекладали. Але проблема в тому, що до виходу з друку зміст книги Даґа Свенссона повинен зберігатися в таємниці. Тому нам би дуже не хотілося, щоб рукопис ходив по руках у поліції, тим паче що ми збираємося викрити кількох поліцейських.

«От чорт! — подумав Бубланськи. — І як же я раніше не здогадався послати сюди кого-небудь ще вранці». Проте він тільки кивнув і не став розвивати цієї теми.

— Гаразд. Є одна особа, яку ми хочемо допитати у зв’язку з убивством. У мене є підстави вважати, що ця особа вам знайома. Я хочу знати, що вам відомо про жінку на ім’я Лісбет Саландер.

Першої миті Мікаель Блумквіст від несподіванки став схожий на живий знак питання. Бубланськи відзначив, що Еріка Берґер кинула на нього пронизливий погляд.

— Я щось не розумію!

— Ви знайомі з Лісбет Саландер?

— Так, я знайомий з Лісбет Саландер.

— Що це за знайомство?

— А чому ви питаєте?

Бубланськи досадливо махнув рукою:

— Я вже сказав, що ми хочемо поставити їй деякі питання у зв’язку з убивством. То якого роду ваше знайомство?

— Але ж це… це цілковита бридня! Лісбет Саландер ніяк не пов’язана з Даґом Свенссоном і Міа Берґман.

— От ми й займемося тим, щоб спокійно і без поспіху з’ясувати цей факт, — терпляче відповів Бубланськи. — Але моє питання не скасовується: як ви познайомилися з Лісбет Саландер?

Мікаель почухав щетину на підборідді, протер очі, намагаючись зібратися з думками, і нарешті зустрівся поглядом з Бубланськи.

— Два роки тому я наймав Лісбет Саландер для збирання матеріалу щодо зовсім іншої справи.

— Що це за справа?

— Дуже шкодую, але це питання порушує конституційні гарантії, захист приватного життя і таке інше. Повірте мені на слово, це не мало ані найменшого стосунку до Даґа Свенссона і Міа Берґман. Це було зовсім інше розслідування, яке давно закінчене.

Бубланськи зважив почуте. Йому не подобалося, коли йому заявляли, що є таємниці, які не можна розкривати навіть у зв’язку з розслідуванням убивства, проте вирішив до певного часу не наполягати.

— Коли ви востаннє бачили Лісбет Саландер?

Мікаель помовчав, обдумуючи відповідь:

— Так от: востаннє я спілкувався з Лісбет Саландер восени позаминулого року. Того року до Різдва всі наші справи були закінчені, і після цього вона зникла з міста. Понад рік я її ніде не бачив, і так було до минулого тижня.

Еріка Берґер звела брови, і Бубланськи зробив висновок, що для неї це новина.

— Розкажіть, як ви зустрілися.

Набравши в груди побільше повітря, Мікаель коротко описав те, що відбулося біля її будинку на Лундаґатан. Бубланськи слухав його з усе зростаючим здивуванням, намагаючись зрозуміти, правда це чи Мікаель усе вигадав.

— То ви з нею не розмовляли?

— Ні, вона сховалася за будинками у верхньому кінці Лундаґатан. Я прочекав досить довго, але вона більше не з’являлася. Я написав їй листа і попросив, щоб вона дала про себе знати.

— І вам нічого не відомо ні про які зв’язки між нею і парою з Енскеда?

— Ні.

— Гаразд. Ви можете описати чоловіка, який, за вашими словами, напав на неї?

— Навряд чи. Він відразу накинувся на неї, вона захищалася, потім утекла. Я бачив його приблизно на відстані сорока або сорока п’яти метрів. Діло було вночі, на вулиці було темно.

— Ви були п’яні?

— Я був трохи напідпитку, але не п’яний як чіп. Це був блондин з волоссям, зібраним у кінський хвіст, з товстим пивним животом, одягнений у коротку, до пояса, куртку. Піднімаючись сходами на Лундаґатан, я бачив його тільки зі спини, але потім він обернувся, щоб ударити мене. Мені здається, у нього було худе обличчя і світлі, близько посаджені очі.

— Чому ти не розповідав про це раніше? — втрутилась Еріка Берґер.

Мікаель Блумквіст знизав плечима:

— Спочатку завадили свята, і ти поїхала до Ґетеборга брати участь у цих клятих дебатах. У понеділок тебе не було, а у вівторок ми тільки мигцем бачились. І ця подія якось відійшла на задній план.

— Але після того, що сталося в Енскеді… Ви нічого не сказали про це в поліції, — уточнив Бубланськи.

— А з якої речі мені було говорити про це в поліції? З таким же успіхом я міг би розповісти про те, що зловив на місці злочину злодюжку, який місяць тому спробував обікрасти мене в метро на станції «Т-Сентрален». Між пригодою на Лундаґатан і тим, що сталося в Енскеді, немає ніякого зв’язку.

— Але ви не заявили до поліції про напад?

— Ні.

Мікаель трохи помовчав, не знаючи, на що зважитися:

— Лісбет Саландер дуже дорожить недоторканністю свого приватного життя. У мене була думка піти до поліції, але потім я подумав, що вона має право сама вирішувати, чи подавати їй заяву. У будь-якому разі я хотів спершу поговорити з нею.

— Але ви цього так і не зробили?

— Я не розмовляв з Лісбет Саландер від другого дня Різдва минулого року.

— Чому ваші, якщо можна так сказати, стосунки були перервані?

Мікаель спохмурнів і відповів, ретельно добираючи слова:

— Я цього не знаю. Вона несподівано перервала зі мною всі контакти.

— Що-небудь сталося?

— Ні. Тобто ніяких сварок або скандалів, якщо ви це маєте на увазі. Тільки-но у нас були дружні взаємини, як раптом вона перестала відповідати на телефонні дзвінки. Так вона зникла з мого життя.

Зваживши Мікаелеву відповідь, Бубланськи вирішив, що, мабуть, він говорить правду, тим паче що це підкріплювала і майже ідентична розповідь Драґана Арманського про те, як вона раптом перестала з’являтися в «Мілтон сек’юриті». Очевидно, минулої зими у Лісбет Саландер щось сталося. Бубланськи звернувся до Еріки Берґер:

— Ви теж знайомі з Лісбет Саландер?

— Я бачила її тільки одного разу. Ви не могли б пояснити, чому у зв’язку з тим, що трапилося в Енскеді, ви ставите питання про Лісбет Саландер?

Бубланськи заперечливо похитав головою.

— Вона має деяке відношення до справи. Ось усе, що я можу сказати. Але мушу признатися, що чим більше я чую про Лісбет Саландер, тим більше вона мене дивує. Що вона за людина?

— Тобто? — не зрозумів Мікаель.

— Ну, як би ви, наприклад, її описали?

— У професійному плані вона один з кращих пошуковців, яких я будь-коли зустрічав.

Еріка Берґер покосилась на Мікаеля Блумквіста і закусила губу. Бубланськи був переконаний, що для цілісної картини не вистачає якоїсь деталі і що їм, здається, відомо щось таке, чого вони не хочуть йому говорити.

— Ну а в особистому плані?

Мікаель мовчав досить довго, перш ніж відповів:

— Вона дуже самотня і незвичайна людина. Вона дуже нетовариська і не любить розповідати про себе. В той же час у неї дуже сильна воля і тверді моральні принципи.

— Моральні принципи?

— Так. Свої власні переконання. Неможливо змусити її вчинити наперекір своїм переконанням. У її світі всі речі діляться, так би мовити, на правильні і неправильні.

Бубланськи подумки відзначив, що, описуючи Лісбет Саландер, Мікаель Блумквіст знову вжив ті ж самі слова, що й Драґан Арманський. Двоє людей, що знали її, висловили про неї абсолютно однакову думку.

— Ви знаєте Драґана Арманського? — спитав Бубланськи.

— Ми кілька разів зустрічалися. Торік, коли я намагався з’ясувати, куди поділась Лісбет, ми з ним посиділи разом у пивниці.

— І ви кажете, що вона чудовий пошуковець, — нагадав Бубланськи.

— Кращої за неї я нікого не зустрічав, — повторив Мікаель.

Якийсь час Бубланськи тарабанив пальцями по столу, повернувшись до вікна, з якого виднів безперервний людський потік, що рухався по Гьотґатан. Його враження були дуже суперечливі. З документів психіатричної експертизи, здобутих Хансом Фасте в Опікунській раді, випливало, що Лісбет Саландер хвора на глибокі порушення психіки, що вона схильна до насильства і мало не розумово відстала. З відгуків же Арманського і Блумквіста поставав цілком інший портрет, який різко відрізнявся від висновку психіатрів, що ґрунтувався на багаторічних спостереженнях. І Блумквіст, і Арманський описували її як дуже незвичайну людину, але в голосі обох при цьому чулось захоплення.

Блумквіст на додачу сказав, що у них із Саландер «були стосунки», що, мабуть, указувало на зв’язок сексуального характеру. Бубланськи подумав, що цікаво було б дізнатися, які правила діють відносно осіб, оголошених недієздатними. Можливо, Блумквіст винен у якихось порушеннях, наприклад безвідповідально скористався довірою недієздатної особи, що перебуває в залежному становищі.

— А як ви ставились до її обмежених соціальних можливостей? — спитав Бубланськи.

— Обмежені можливості? Що це означає?

— До того, що вона перебуває під опікою, і до її психіатричних проблем?

— Під опікою? — здивовано повторив Мікаель.

— Психіатричні проблеми? — спитала Еріка Берґер.

Бубланськи здивовано переводив погляд з Мікаеля Блумквіста на Еріку Берґер і назад. Вони нічого не знали. Вони справді нічого не знали! Раптом Бубланськи відчув велику досаду на Блумквіста й Арманського, а найбільше на Еріку Берґер з її елегантним убранням і розкішним кабінетом з видом на Гьотґатан. Ач! Сидить тут і повчає людей, що вони мусять думати про те чи про інше! Проте своє роздратування він спрямував проти Мікаеля.

— Не знаю, що сталося з вами і з Арманським! — заговорив він.

— Даруйте?

— Лісбет Саландер майже не виходила з психлікарні, коли була підлітком. Спираючись на результати психіатричного обстеження, цивільний суд ухвалив рішення, що вона не може сама вести свої справи. Її було оголошено недієздатною. Документально підтверджено, що вона страждає на схильність до насильства і в неї все життя були непорозуміння з властями. І зараз вона підозрюється в… причетності до подвійного вбивства. А ви з Арманським говорите про неї так, мовби вона якась принцеса!

Мікаель Блумквіст сидів не ворухнувшись і не зводив очей з Бубланськи.

— З вашого дозволу, я б висловив це так, — вів далі інспектор. — Ми шукали зв’язок між Лісбет Саландер і вбитою в Енскеді парою. Сполучною ланкою виявилися ви — людина, яка знайшла обидві жертви. Ви хочете це якось прокоментувати?

Мікаель відкинувся на спинку крісла. Заплющивши очі, він намагався розібратися в ситуації. Лісбет Саландер підозрюється у вбивстві Даґа й Міа. Це неправильно. Цього не може бути. Хіба вона здатна на вбивство? Зненацька перед внутрішнім поглядом Мікаеля постало її обличчя і той вираз, з яким вона кинулася на Мартіна Ванґера з ключкою для гольфа. Вона, безперечно, убила б його. Вона не зробила цього тільки тому, що їй треба було поспішати рятувати його, Мікаелеве, життя. Він машинально поторкав шию в тому місці, де її стискав зашморг Мартіна Ванґера. Але Даґ і Міа? Ні, в цьому немає ніякого сенсу.

Мікаель усвідомлював, що Бубланськи пильно спостерігає за ним. Так само як Драґанові Арманському, йому довелось вибирати. Рано чи пізно йому все одно треба вирішити, на чий бік йому стати, якщо Лісбет Саландер буде притягнута до суду за обвинуваченням у вбивстві. То винна вона чи не винна?

Перш ніж він устиг відкрити рот, щоб відповісти, на столі Еріки задзвонив телефон. Вона зняла слухавку, потім простягнула її інспекторові Бубланськи.

— Вас питає людина, яка назвалася як Ханс Фасте.

Бубланськи взяв слухавку й уважно вислухав, що йому говорили. Мікаель і Еріка помітили, як поступово мінявся вираз його обличчя.

Вони мовчки чекали.

— Так яку ти говорив адресу? Лундаґатан… Гаразд. Я тут поблизу і зараз під’їду.

Бубланськи квапливо підвівся з крісла:

— Вибачте, я мушу перервати нашу розмову. Нинішнього опікуна Лісбет Саландер щойно знайдено застреленим. Тепер її оголошено в розшук як підозрювану в трьох убивствах.

Взяття квартири на Лундаґатан в тактичному відношенні великих труднощів не становило. Ханс Фасте і Курт Свенссон залишились чекати, сховавшись за капотом автомобіля, тоді як озброєний до зубів поліцейський пікет зайняв сходову клітку й увірвався до дворового флігеля.

Через дві хвилини озброєні поліцейські переконалися в тому, що Фасте і Свенссон і без того вже знали. У квартирі ніхто не відгукувався на дзвінки.

Від Цинкенсдамма до Хьогалідської церкви було встановлено загородження, на прикрість пасажирів автобуса номер 66. Ханс Фасте оглянув вулицю: один автобус застряг за лінією загородження на схилі і не міг рушити ні назад, ні вперед. Урешті-решт Фасте сам підійшов і наказав поліцейському, що там стояв, відійти вбік і пропустити автобус. Безліч цікавих зібралися на пагорбі у верхній частині Лундаґатан і спостерігали звідти за метушнею, що панувала внизу.

— Напевно, можна було зробити це якось простіше, — сказав Фасте.

— Простіше, аніж що? — спитав Свенссон.

— Простіше, аніж посилати штурмовий загін, коли тільки й треба, що заарештувати якесь дівчисько.

Курт Свенссон утримався від коментарів.

— В усякому разі, наскільки мені відомо, йдеться про дівчисько зростом півтора метра і вагою сорок кілограмів, — додав Фасте.

Вирішено було, що молотом вибивати двері в квартиру немає потреби. Бубланськи підоспів на місце, коли слюсар висвердлював замок, щоб запустити у квартиру штурмовий загін. Знадобилося всього лише вісім секунд, щоб неозброєним оком оглянути сорок п’ять метрів житлової площі і переконатися, що Лісбет Саландер не ховається ні під ліжком, ні у ванній кімнаті, ні в одній із шаф. Після цього Бубланськи дав знак своїм помічникам, що можна увійти.

Троє поліцейських з цікавістю роззиралися в ідеально прибраній і зі смаком обставленій квартирці. Всі меблі прості, кухонні стільці пофарбовані в різні світлі пастельні кольори. На стінах кімнати висіли вставлені в рамки чорно-білі художні фотографії. У кутку передпокою розташовувалася полиця із CD-програвачем і великою колекцією дисків. Бубланськи переконався, що серед них було все, починаючи від хард-року і кінчаючи оперою. Все мало досить вишуканий вигляд, стильний і зі смаком.

Курт Свенссон обшукав кухню і не знайшов там нічого вартого уваги. Він перегорнув складені в стос газети і перевірив вміст посудної шафи, духовки і морозильної камери холодильника.

Фасте оглядав шафи і шухляди письмового столу в спальні. Наткнувшись на кайданки і різні іграшки із секс-шопу, він тихенько свиснув. В одній із шаф він знайшов набір одягу з латексу, сам вигляд якого вже неабияк стурбував би його матусю.

— Тут весело проводили час, — мовив він, виставивши перед собою лаковий наряд, створений, якщо вірити етикетці, дизайнерами якогось невідомого йому «Доміно фешн».

Бубланськи поглянув на столик у передпокої, де лежала ціла купка нерозпечатаних листів, адресованих не кому іншому, як Лісбет Саландер. Переглянувши всю пачку, він зрозумів, що вона складається з рахунків і банківських виписок, серед яких стався тільки один особистий лист, — від Мікаеля Блумквіста. Поки виходило, що останній говорив правду. Потім інспектор нагнувся і підняв з підлоги свіжу пошту, на якій відбилися сліди поліцейських чобіт. Кореспонденція складалася з журналу «Тай-про-боксинґ», безкоштовного журналу про новини Сьодермальма та трьох конвертів, на яких адресатом значилася Міріам By.

У Бубланськи виникла неприємна підозра. Він зайшов у ванну і відчинив шафку. У ній він знайшов картонну коробку з альведоном і напівпорожнім тюбиком з цитодоном. При цитодоні був відповідний рецепт. Ліки були виписані на ім’я Міріам By. У шафці була тільки одна зубна щітка.

— Фасте, чому на дверях написано «Саландер — Ву»? — спитав Бубланськи.

— Не маю уявлення, — відповів Фасте.

— Добре. Ще я хотів би запитати, чому на підлозі лежить пошта, адресована якійсь Міріам Ву, а у ванній у шафці лежить тюбик цитодона з рецептом на ім’я Міріам By? І чому там тільки одна зубна щітка? І ще чому, якщо, згідно з нашими даними, зріст Лісбет Саландер — від землі не видно, ті шкіряні брюки, які ти якраз тримаєш у руках, підходять персоні, зріст якої має бути не менше ста сімдесяти п’яти сантиметрів?

Ненадовго в квартирі запала ніякова мовчанка.

Першим її перервав Курт Свенссон.

— Тьху ти! — тільки й мовив він.

Розділ 15

Повернувшись нарешті додому після цілого дня наднормової роботи, Крістер Мальм відчув, що страшенно втомився і замучився. З кухні линули пряні запахи. Він увійшов туди й обійняв свого бойфренда.

— Ну, як ти себе почуваєш? — спитав Арнольд Маґнуссон.

— Як мішок лайна, — відповів Крістер.

— У новинах про це вбивство говорили весь день. Імені вони не назвали. Але враження кошмарне.

— Це справді кошмар. Даґ працював у нас. Це була гарна людина, і мені він дуже подобався. Я не знав його подругу Міа, але Мікке й Еріка були знайомі і з нею.

Крістер огледів кухню. Квартиру на Алльхельгансґатан було куплено недавно, і вони переїхали сюди всього кілька місяців тому. Зараз раптом вона здалася йому якоюсь чужою і незнайомою.

Задзвонив телефон. Крістер і Арнольд поглянули один на одного і вирішили не брати слухавку. Увімкнувся автовідповідач, і пролунав добре знайомий голос:

— Крістере, ти тут? Зніми слухавку!

Це була Еріка Берґер. Вона зателефонувала, щоб повідомити новину: за підозрою у вбивстві Даґа й Міа поліція тепер розшукує колишню помічницю Мікаеля Блумквіста.

Ця звістка лише додала Крістеру відчуття нереальності всього того, що відбувається.

Хенрі Кортес пропустив бурхливі події на Лундаґатан тільки тому, що весь цей час провів у поліцейському прес-центpi на Кунгсхольмені, так що практично був у зоні інформаційного вакууму. Після того як у першій половині дня пройшла покваплива прес-конференція, ніяких новин більше не повідомлялося. Він втомився, зголоднів і дуже злився, бо ті люди, до яких він звертався з питаннями, весь час його відфутболювали. Тільки близько шостої години вечора, коли рейд у квартиру Лісбет Саландер закінчився, до нього дійшли чутки про те, що в поліції з’явився підозрюваний, якого оголошено в розшук. Найприкрішим було те, що цю інформацію він отримав від колеги з однієї вечірньої газети, який підтримував зі своєю редакцією тісний зв’язок. Незабаром після цього Хенрі пощастило роздобути номер особистого мобільного телефону прокурора Ріхарда Екстрьома. Хенрі назвався і поставив йому головні питання: хто, як і чому?

— Як, ви сказали, називається ваш журнал? — перепитав Ріхард Екстрьом.

— Журнал «Міленіум». Я був знайомий з одним з убитих. Як повідомило джерело, поліція розшукує певну особу. Що саме відбувається?

— Зараз я нічого не можу повідомити.

— А коли зможете?

— Сьогодні ввечері ми, можливо, проведемо ще одну прес-конференцію.

У голосі Ріхарда Екстрьома відчувалася невпевненість. Хенрі Кортес посмикав себе за золоту сережку.

— Прес-конференції проводяться для журналістів новинних видань, чиї матеріали відразу йдуть у друк. Я ж працюю в щомісячному журналі, і ми чисто по-людськи хочемо знати, що робиться.

— Нічим не можу зарадити. Доведеться вам, як усім решті, набратися терпіння і чекати.

— З моїх джерел мені стало відомо, що розшукується жінка. Хто це?

— Зараз я не можу висловлюватись із цього приводу.

— Ви можете спростувати відомості про те, що це жінка?

— Ні, я говорю, що не можу висловлюватись із цього приводу…

Інспектор кримінальної поліції Єркер Хольмберґ стояв на порозі спальні і задумливо дивився на величезну калюжу крові, що залишилася на тому місці, де лежала Міа Берґман. Повернувши голову, він звідти ж міг бачити іншу калюжу крові на тому місці, де знайшли тіло Даґа Свенссона. Велика кількість пролитої крові наводила його на роздуми. Її було значно більше, ніж йому звичайно доводилося бачити після кульових поранень, а це свідчило про те, що застосовані в даному разі боєприпаси завдали величезних ушкоджень. Це, у свою чергу, підтверджувало правоту комісара Мортенссона, який припустив, що вбивця користувався мисливськими експансивними кулями. Згустки чорно-бурої крові вкривали майже всю підлогу, так що працівники «швидкої допомоги» і криміналісти з технічного відділу змушені були в неї ступати, розносячи сліди по всій квартирі. Хольмберґ був узутий в гімнастичні черевики з блакитними бахілами поверх них.

Справжнє обстеження місця злочину зараз, на його думку, тільки починалося. Тіла вбитих були винесені з квартири, останні два техніки розпрощались і пішли слідом за всіма, Єркер Хольмберґ залишився сам. Були зроблені фотографії трупів, заміряні сліди крові на стінах і проведено обговорення ділянки розповсюдження виплеску і швидкості розльоту. Хольмберґ знав, що означають ці слова, але спостерігав за ходом технічного обстеження досить неуважно. В результаті роботи криміналістів з технічної лабораторії буде представлено докладний письмовий звіт, з котрого буде ясно видно, з якого боку від своїх жертв і на якій відстані був убивця, в якому порядку були зроблені постріли і які відбитки пальців можуть становити інтерес. Але для Єркера Хольмберґа це було не важливо. У технічному звіті не буде ні слова про те, хто вбивця і якими мотивами він (а позаяк тепер головною підозрюваною була жінка, то вже швидше — вона) керувався, зважившись на це. Дати відповіді на ці питання і було його завданням.

Єркер Хольмберґ увійшов до спальні. Поставивши на стілець потертий портфель, він дістав з нього кишеньковий магнітофон, цифрову камеру і блокнот для записів.

Він почав з того, що став відчиняти шухляди комода, який стояв у кутку за дверима. У двох верхніх шухлядах лежала нижня білизна, джемпери і шкатулка з прикрасами, що належали, очевидно, Міа Берґман. Розклавши всі предмети на ліжку, він ретельно оглянув шкатулку, але не виявив там нічого особливо цінного. У нижній шухляді він знайшов два альбоми з фотографіями і дві папки з рахунками щодо витрат на господарство. Він увімкнув магнітофон і продиктував:

— Опис предметів, вилучених на Бйорнеборґсвеґен, вісім-бе. Спальня, нижня шухляда комода. Два переплетені фотоальбоми формату A-чотири. Папка з чорним корінцем, названа «Господарські витрати», і папка з синім корінцем, названа «Покупка квартири», що містить відомості про кредит і виплати за утримання квартири. Невелика коробка з рукописними листами, поштівками та особистими речами.

Він одніс усі речі до холу і склав їх в баул. Потім заходився коло шухлядок нічних столиків праворуч і ліворуч від двоспального ліжка, але не знайшов там нічого цікавого. Він розчинив одежні шафи, перебрав увесь одяг, промацавши всі кишені та оглянувши зсередини взуття, щоб дізнатися, чи немає там захованих або забутих предметів, а після цього перейшов до огляду верхніх полиць гардеробів. Він заглядав у всі коробки, великі й маленькі. Час від часу він знаходив там якісь папірці або предмети, які з тих чи інших міркувань включав до списку вилучених речей.

У спальні стояв засунутий у куток письмовий стіл — тісне робоче місце, оснащене стаціонарним комп’ютером марки «Compaq» із стареньким монітором. Під столом виявилася висувна тумба, а збоку від письмового столу маленький стелажик. Єркер Хольмберґ знав, що найважливіші знахідки (якщо тільки взагалі йому судилося щось знайти) він зробить де-небудь в районі робочого місця, і тому залишив обстеження письмового столу наостанок. А спочатку він пішов у вітальню, щоб там продовжити огляд місця злочину. Відчинивши скляну шафу, він вивчив кожну вазу, кожну скриньку і поличку. Потім перевів погляд на місткі книжкові полиці, що займали куток між зовнішньою стіною і стіною ванної кімнати. Взявши стілець, він почав огляд згори, перевіряючи, чи не сховано що-небудь над книжковою полицею. Потім він пройшовся по всіх полицях, виймаючи книжки пачками, проглядаючи кожну з них і ретельно оглядаючи на предмет того, чи не заховано що-небудь ззаду за книгами. Через сорок п’ять хвилин він повернув на місце останню вийняту пачку. На обідньому столі зібрався після огляду невеликий стосик книжок, які з тієї чи іншої причини привернули його увагу. Він увімкнув магнітофон і надиктував на нього наступний перелік:

— З книжкових полиць у вітальні: книга Мікаеля Блумквіста «Банкір мафії», книга німецькою мовою «Держава і автономність», книга шведською мовою «Революційний тероризм» і книга англійською мовою «Ісламський джихад».

Книга Мікаеля Блумквіста потрапила до цього переліку автоматично, позаяк її автор уже фігурував у матеріалах попереднього слідства. Три інші книжки були вибрані з менш очевидних причин. Єркер Хольмберґ не мав ані найменшого уявлення про те, чи могло це вбивство бути якось пов’язане з тією чи іншою політичною діяльністю, і ніякі дані не свідчили про активні заняття Даґа Свенссона і Міа Берґман політикою. Можливо, ці книги просто відображали звичайний інтерес до подій у світі або взагалі потрапили на полицю як побічний продукт журналістської діяльності. Але в той же час Єркер Хольмберґ усвідомлював, що коли в квартирі поряд з двома вбитими наявна література з питань політичного тероризму, саме це вже само по собі заслуговує на увагу. Тому ці книги опинилися в баулі разом з іншими вилученими предметами.

Потім він присвятив кілька хвилин огляду шухляд старого обшарпаного комода. Зверху на ньому стояв CD-програвач, а в шухлядах зберігались великі зібрання дисків. Єркер Хольмберґ витратив тридцять хвилин на те, щоб перевірити, чи відповідає зміст дисків назві, позначеній на обкладинці. Серед дисків він знайшов десяток ненадписаних, з чого виходило, що вони були домашнього виготовлення або піратськими копіями. Він по черзі ставив їх на програвач і переконався, що на них немає нічого, окрім музики. Багато часу він приділив розташованій біля дверей до спальні полиці, на якій стояло велике зібрання відеокасет. Перевірка кількох касет показала, що тут були тільки фільми в жанрі екшн і випадкові добірки записаних новинних передач та репортажів з програм «Голі факти», «Інсайдер» і «Завдання: розслідувати». В результаті тридцять шість відеокасет додалося до переліку вилучених речей. Потім він пішов на кухню, де налив собі кави з термоса і зробив невеликий перепочинок, перш ніж продовжити огляд.

З однієї полиці на кухні він зібрав кілька пляшечок і баночок, які, очевидно, являли собою запас ліків, що були в цій квартирі, і склав у пластиковий пакет, який помістив в одне з відділень свого баула. З комірки і холодильника він вийняв продукти, що зберігалися там, причому розкрив і перевірив вміст кожної банки, кожного пакета і кожної з уже відкоркованих пляшок. У банці на підвіконні він виявив тисячу двісті крон і квитанції. Він вирішив, що це свого роду спільна каса на продукти харчування та інші поточні господарські витрати. Нічого особливо цікавого він не знайшов. У ванній він не вилучив нічого, зате помітив, що кошик для білизни повний з горою, і ретельно розібрав увесь його вміст. У передпокої він вийняв із шафи весь верхній одяг і переглянув усі кишені. У внутрішній кишені однієї з курток він знайшов гаманець Даґа Свенссона і додав його до вилучених речей. Там опинилася річна картка «Фріскіс і Светтіс», розрахункова картка Торгового банку та близько чотирьохсот крон готівки. Він відшукав сумочку Міа Берґман і присвятив кілька хвилин сортуванню її вмісту. У неї також була річна картка «Фріскіс і Светтіс», банкоматна картка, членська картка «Консума» і якоїсь організації під назвою «Клуб „Обрій“» з логотипом у вигляді глобуса. Крім того, в неї виявилося близько двох тисяч п’ятисот крон готівки — порівняно велика, але цілком пояснима сума, зважаючи на те, що вони збиралися поїхати на свята. Позаяк гроші залишилися в гаманцях, ймовірність того, що вбивство було скоєне з метою пограбування, зменшувалася.

— З сумочки Міа Берґман, що лежала на вішаку в холі: кишеньковий календар типу щоденник, окрема від нього адресна книжка і записник у чорній палітурці.

Хольмберґ ще раз зробив перерву і за філіжанкою кави подумки відзначив, що проти звички поки що не знайшов у квартирі Свенссона і Берґман нічого суто особистого і стидко інтимного. Не було там ані прихованих де-небудь пристроїв для сексу, ані непристойної нижньої білизни чи чогось подібного. Йому не трапилися ні сигарети з марихуаною, ні які-небудь ознаки незаконної діяльності. Створювалося враження, що це була цілком звичайна подружня пара з передмістя, можливо, якщо говорити про неї з поліцейської точки зору, навіть занудніша, ніж більшість.

Нарешті він повернувся до спальні і всівся за письмовий стіл. Відчинивши верхню шухляду столу, він на годину заглибився в розбирання паперів. В основному тут зберігалися різноманітні матеріали, що стосувалися докторської дисертації Міа Берґман під назвою «From Russia with love». Джерела і спеціальна література були акуратно розкладені по поличках, як у доброму поліцейському звіті, і Хольмберґ на якийсь час поринув у читання деяких уривків текстів. «Міа Берґман добре підійшла б для нашого відділу», — подумав він. Одна секція книжкової полиці була напівпорожньою і слугувала, мабуть, для зберігання матеріалів Даґа Свенссона. В основному це були газетні вирізки з його власних статей і вирізки на теми, що його цікавили.

Деякий час забрало вивчення комп’ютера. Пам’ять його становила приблизно п’ять гігабайт, до яких входило все — від програмного забезпечення до листів і скачаних статей у вигляді pdf-файлів. Іншими словами, за один вечір з цим вочевидь неможливо було впоратися. Хольмберґ включив до вилучених предметів увесь комп’ютер і розкидані СБ-диски, а також тридцять zip-дисків.

Покінчивши з цим, він якийсь час сидів, поринувши в незадоволене мовчання. Наскільки він міг судити, матеріали в комп’ютері належали Міа Берґман. Даґ Свенссон був журналістом і не міг обходитися без комп’ютера, який був для нього найважливішим робочим інструментом, але в настільному комп’ютері у нього не було навіть своєї електронної пошти. Отже, десь у Даґа Свенссона має бути інший, окремий комп’ютер. Єркер Хольмберґ підвівся і задумливо пройшовся по квартирі. У холі лежала спеціальна сумка для ноутбука — порожня, в ній виявилося лише кілька блокнотів, що належали Даґу Свенссону. Самого ноутбука ніде в квартирі не виявилось. Хольмберґ дістав ключі і спустився у двір, де обстежив машину Міа Берґман, а потім комірку в підвалі, але того, що шукав, ніде не знайшов.

«Найдивніше в цьому собаці, дорогий Ватсоне, те, що він не гавкав», — згадалось йому.

Хольмберґ подумки сказав собі, що в переліку вилучених предметів бракує ноутбука.

Бубланськи і Фасте зустрілися з прокурором Екстрьомом в його службовому кабінеті о пів на сьому, відразу ж, як тільки повернулися з Лундаґатан. Курт Свенссон отримав по телефону вказівку відправитися до Стокгольмського університету і переговорити там з науковим керівником Міа Берґман. Єркер Хольмберґ залишився в Енскеді, а Соня Мудіґ відповідала за огляд місця злочину на площі Уденплан. Минуло десять годин з тієї миті, як Бубланськи був призначений керівником слідства, і сім годин з того часу, як Лісбет Саландер було оголошено в розшук. Бубланськи коротко доповів те, що вдалося з’ясувати на Лундаґатан.

— І хто ж така ця Міріам Ву? — спитав Екстрьом.

— Поки що ми знаємо про неї дуже небагато. У поліцейських списках правопорушників вона не значиться. Хансові Фасте доручено почати її пошуки завтра з самого ранку.

— Але Саландер не було на Лундаґатан?

— Наскільки нам вдалося з’ясувати, там ніщо не вказує на її мешкання в цій квартирі. Принаймні, весь одяг у шафі був не її розміру.

— Та ще який одяг! — додав Ханс Фасте.

— І який же? — поцікавився Екстрьом.

— В усякому разі, не такий, який дарували на День матері.

— У цей час ми нічого не знаємо про Міріам Ву, — сказав Бубланськи.

— Та що тут ще, чорт забирай, знати! У неї ж повний гардероб нарядів для повії.

— Для повії?

— Еге ж! Шкіра там, лак, корсети і фетишистські дурниці, а в комоді набір іграшок для сексу До речі, схоже, що все недешево коштує.

— Ти хочеш сказати, що Міріам Ву повія?

— Зараз ми нічого не знаємо про Міріам Ву, — повторив Бубланськи наполегливішим тоном.

— Розслідування, проведене кілька років тому соціальною службою, показало, що Лісбет Саландер займалася проституцією, — сказав Екстрьом.

— Соціальні служби зазвичай нічого не говорять просто так, — уставив Фасте.

— Звіт соціальної служби не ґрунтується ні на затриманні, ні на розслідуванні, — зауважив Бубланськи. — Коли Саландер було шістнадцять-сімнадцять років, її одного разу застали в парку Тантолунден у товаристві чоловіка, який був набагато старший за неї. Того ж року її затримали за появу у п’яному стані. І теж у товаристві чоловіка, який був значно старший за неї.

— Ти хочеш сказати, щоб ми не поспішали з висновками, — зрозумів Екстрьом. — Гаразд. Але я відразу згадую, що дослідницька робота Міа Берґман була присвячена темі трафіку секс-послуг і проституції. Таким чином, існує можливість, що в ході своєї роботи вона контактувала з Саландер і цією Міріам Ву і чимось їх спровокувала, а це могло стати мотивом для вбивства.

— Можливо, Берґман контактувала з опікуном Саландер і це призвело до того, що закрутилася якась карусель, — припустив Фасте.

— Можливо, — погодився Бубланськи. — Слідство якраз і має це з’ясувати. Зараз важливо знайти Лісбет Саландер. Цілком очевидно, що на Лундаґатан вона не живе. А це означає, що нам потрібно відшукати Міріам Ву і розпитати її, як вона опинилася в цій квартирі і яке відношення має до Лісбет Саландер.

— І як же ми знайдемо Лісбет Саландер?

— Вона десь тут. Вся трудність у тому, що нам відома тільки одна адреса, за якою вона мешкала, а саме квартира на Лундаґатан. Зміна адреси офіційно ніде не зафіксована.

— Ти забуваєш, що вона лежала в клініці Святого Стефана і якийсь час жила в різних прийомних батьків.

— Я нічого не забув, — сказав Бубланськи і звірився з паперами. — На той час, як їй сповнилося п’ятнадцять років, вона вже змінила три прийомні сім’ї. З ними в неї щось не складалося. З шістнадцяти до вісімнадцяти років вона жила в Хегерстені у подружньої пари, їх звали Фредрік і Моніка Гулльберґ. Сьогодні ввечері до них сходить Курт Свенссон, коли закінчить розмову з науковим керівником в університеті.

— А як буде щодо прес-конференції? — поцікавився Фасте.

О сьомій годині вечора в кабінеті Еріки Берґер панував похмурий настрій. Після того, як інспектор Бубланськи пішов, Мікаель Блумквіст застиг у мовчазному заціпенінні. Малін Ерікссон поїхала велосипедом на Лундаґатан і спостерігала там за діями штурмового загону. Потім вона повернулася із звітом, що там, мабуть, нікого не затримали і рух транспорту по вулиці вже відновлено. До редакції зателефонував Хенрі Кортес і схвильовано повідомив, що, за чутками, поліція зараз розшукує ще одну жінку, ім’я якої не розголошується. Еріка пояснила йому, про яку жінку йдеться.

Еріка і Малін порадилися, але гаразд так нічого і не придумали. Ситуацію ускладнювало те, що Мікаель і Еріка знали про те, яку роль Лісбет Саландер відіграла в справі Веннерстрьома: будучи хакером високого класу, вона добувала для Мікаеля таємну інформацію і тим дуже допомогла в його розслідуванні. Малін Ерікссон нічого про це не знала, до цього дня вона навіть не чула імені Лісбет Саландер. З цієї причини в розмові іноді виникали недомовленості і паузи.

— Я пішов додому, — заявив несподівано Мікаель, підводячись з крісла. — Я так утомився, що голова не працює. Мені треба поспати.

Він поглянув на Малін.

— Попереду у нас багато справ. Завтра Страсна п’ятниця, і я весь день тільки спатиму і розбиратиму папери. Ти можеш попрацювати у вихідні, Малін?

— А хіба в мене є вибір?

— Так, справді. В суботу почнемо о дванадцятій годині. Що, коли я запропоную зустрітися не в редакції, а у мене вдома?

— Добре.

— Я думаю, що потрібно змінити постановку завдання, яке ми сформулювали сьогодні вранці. Тепер уже мова піде не просто про те, щоб розібратися, чи не мають викриття Даґа Свенссона відношення до вбивства. Нам треба буде з’ясувати, хто вбив Даґа й Міа.

Малін із сумнівом подумала про те, яким чином їм це вдасться зробити, але нічого не сказала. Мікаель кивнув жінкам на прощання і зник, не вдаючись до пояснень.

Прес-конференцію було призначено рівно на сьому годину, але її початок затримався на п’ятнадцять хвилин. О чверть на восьму керівник слідчої групи Бубланськи неохоче підвівся услід за начальником попереднього слідства Екстрьомом на підмостки поліцейського прес-центру. На відміну від Екстрьома Бубланськи зовсім не прагнув покрасуватися в світлі прожекторів перед десятком телекамер. Опиняючись в центрі уваги, він майже губився від хвилювання, та й бачити самого себе на екрані телевізора він не тільки не любив, але навіть не зміг звикнути до цього.

Тим часом Екстрьом, сповнений серйозності, поправив окуляри і всівся за стіл з відповідним до моменту поважним виглядом. Він почекав трохи, даючи фотокореспондентам поклацати камерами, потім нарешті підвів руки, просячи тиші в залі, і заговорив мов по писаному:

— Радий вітати всіх, хто виявив бажання бути присутнім на нашій дещо поспішно скликаній конференції, присвяченій вчорашньому нічному вбивству в Енскеді, на якій я хочу поділитися з вами інформацією, що є у нас на цю хвилину. Дозвольте відрекомендуватись: я — прокурор Ріхард Екстрьом, поряд зі мною інспектор кримінальної поліції Ян Бубланськи з відділу насильницьких злочинів, він очолює слідчу групу. Спочатку я хочу зачитати вам своє повідомлення, а потім у вас буде можливість поставити нам питання.

Екстрьом мовчки оглянув ту частину журналістів, які встигли зібратися на прес-конференцію, оголошену півгодини тому. Вбивство в Енскеді вже зараз було великою сенсацією, а обіцяло стати сенсацією ще більшою. Він із задоволенням відзначив, що були присутні представники програми «Актуельт» і «Раппорт», а також каналу ТБ-4, знайшов знайомі обличчя репортерів з ТТ, вечірніх і ранкових газет. Крім них, він побачив багато незнайомих журналістів. Усього в залі зібралося не менше двадцяти п'яти представників різних засобів масової інформації.

— Як вам уже відомо, учора ввечері, за кілька хвилин до півночі, в Енскеді були виявлені тіла двох жорстоко вбитих людей. Під час огляду місця злочину було знайдено також зброю — «Кольт-45 Маґнум». Державна криміналістична лабораторія сьогодні підтвердила, що це і є знаряддя вбивства. Особу власника револьвера було встановлено, і були вжиті заходи для його відшукання.

Тут Екстрьом зробив виразну паузу.

— О сімнадцятій годині цього дня власник пістолета був знайдений убитим у своїй квартирі в районі площі Уденплан. Він був застрелений і ймовірно вже мертвий на той час, коли сталося вбивство в Енскеді. Поліція, — тут Екстрьом повів рукою в бік Бубланськи, — має підстави вважати, що вбивцею в обох випадках є одна і та ж особа, яка зараз перебуває в розшуку за підозрою у вбивстві трьох людей.

У залі зчинився гул, багато з присутніх репортерів одночасно стали говорити по мобільних телефонах. Екстрьом злегка підвищив голос.

— Чи є підозрюваний? голосно запитав один репортер з радіо.

— Якщо ви мене не перериватимете, то скоро ми до цього підійдемо. Зараз є одна певна особа, яку поліція хоче допитати у зв’язку з цими трьома вбивствами.

— Як його звуть?

— Це не він, а вона. Поліція розшукує двадцятишестилітню жінку, яка була пов’язана з власником револьвера і яка, як уже встановлено нами, була на місці вбивства в Енскеді.

Бубланськи нахмурив брови, і вираз його обличчя зробився напруженим. Вони підійшли до того пункту, за яким у них з Екстрьомом були розбіжності, а саме до питання про те, чи потрібно відкривати публіці ім’я підозрюваного. Бубланськи вважав, що з цим краще б зачекати. Екстрьом вважав, що це потрібно зробити невідкладно.

Аргументи Екстрьома здавалися безперечними. Поліція розшукує психічно хвору жінку, яка обґрунтовано підозрюється в трьох убивствах. Сьогодні її вже було оголошено в розшук спочатку по лену, в якому вона мешкає, потім по всій країні. Екстрьом наголошував, що Лісбет Саландер слід вважати небезпечною, тому для користі суспільства її слід затримати якнайшвидше.

Аргументи Бубланськи були менш переконливі. Він вважав, що потрібно, принаймні, почекати результатів обстеження квартири адвоката Б’юрмана, перш ніж робити такі серйозні заяви.

Екстрьом стверджував, що, згідно з усіма офіційно документованими фактами, Лісбет Саландер — психічно хвора людина, схильна до насильства, яку щось вивело з душевної рівноваги і наділило маніакальним бажанням убивства. Ніхто не може гарантувати, що на цьому вона зупиниться.

— Що ми будемо робити, якщо завтра вона увірветься ще до однієї квартири і повбиває ще кількох людей? — риторично запитував Екстрьом.

На це Бубланськи не міг нічого відповісти, а прокурор тут-таки нагадав про те, що вже є прецеденти. Оголосивши по всій Швеції в розшук Юху Вальякалла з Умселе, який забив трьох чоловік, поліція виходила з того, що він становить небезпеку для всього суспільства. Те саме можна сказати і відносно Лісбет Саландер, і тому Екстрьом вирішив публічно оголосити її ім’я.

Екстрьом підвів руку, щоб припинити галас, який зчинився серед журналістів. Звістка про те, що в убивстві трьох людей підозрюється жінка, повинна була справити враження бомби, що розірвалася. Екстрьом кивнув інспекторові Бубланськи, надаючи слово йому. Той двічі кашлянув, поправив окуляри і почав читати, не відриваючись від папірця, на якому було написано сформульовану на нараді заяву.

— Поліція розшукує двадцятишестилітню жінку на ім’я Лісбет Саландер. Буде опубліковано фотографічний знімок з паспортного реєстру. Нам невідоме її точне місцезнаходження на цей момент, але ймовірно вона на території Стокгольма. Поліція звертається по допомогу до громадян, щоб якнайшвидше знайти цю жінку. Зріст Лісбет Саландер сто п’ятдесят сантиметрів, статура худорлява.

Бубланськи нервово перевів подих. Він спітнів і відчув, що сорочка під пахвами змокріла.

— Раніше Лісбет Саландер проходила лікування в психіатричній клініці, де вважають, що вона може становити небезпеку для самої себе і для оточуючих. Ми хочемо наперед наголосити, що не можемо з упевненістю стверджувати, що вона — вбивця, але у зв’язку з деякими обставинами нам видається необхідним з’ясувати в особистій розмові, що їй відомо про вбивства в Енскеді і в районі Уденплана.

— Так не годиться! — вигукнув з місця репортер з вечірньої газети. — Або вона у вас підозрювана у справі про вбивство, або ні — одне з двох!

Бубланськи безпорадно поглянув на прокурора Екстрьома.

— Поліція проводить широке розслідування за всіма напрямами, ми, звичайно, опрацьовуємо кілька сценаріїв. Але зараз з’явилися підозри щодо названої жінки, і поліція вважає першочерговим завданням знайти її. Підозри ґрунтуються на технічних даних, отриманих в результаті огляду місця події.

— І які ж ці дані? — відразу ж запитали із залу.

— Зараз ми не можемо вдаватися до подробиць технічного характеру.

У відповідь на це, перебиваючи одне одного, заговорили відразу декілька журналістів. Екстрьом підвів руку і вказав на репортера з «Даґенс еко», з яким йому вже доводилося зустрічатися і якого він вважав досить урівноваженим.

— Інспектор кримінальної поліції Бубланськи сказав, що вона проходила лікування в психіатричній клініці. З якого приводу?

— У цієї жінки було… важке дитинство і досить часто виникали різні проблеми. Вона перебуває під опікою, і власником зброї був її опікун.

— Хто він?

— Це особа, застрелена у власній квартирі в районі Генплана. На цей час ми не хочемо повідомляти його ім’я з тієї причини, що його родичі ще не були повідомлені про пригоду.

— Який у неї був мотив для вбивства?

Бубланськи взяв мікрофон.

— Зараз ми не можемо висловлюватися з приводу мотивів.

— Чи привертала вона раніше увагу поліції?

— Так.

Наступне запитання поставив репортер з характерним звучним голосом, який прорізав загальний гул:

— Вона становить небезпеку для суспільства?

Подумавши секунду, Екстрьом ствердно кивнув.

— Ми маємо інформацію, яка характеризує її як людину, схильну в скрутному становищі вдаватися до насильства. Ми вирішили публічно заявити про її розшук, тому що хочемо якнайшвидше мати з нею контакт.

Бубланськи кусав губи.

О дев’ятій годині вечора інспектор кримінальної поліції Соня Мудіґ все ще була в квартирі адвоката Б’юрмана. Зателефонувавши додому, вона пояснила чоловікові, чому затримується, — після одинадцяти років подружнього життя чоловік змирився з тим, що в неї ніколи не буде нормального робочого дня з дев’ятої до п’ятої. Влаштувавшись за письмовим столом у Б’юрмановому кабінеті, вона розбирала вийняті із шухляд папери, як раптом у відчинені двері постукали і на порозі з’явився констебль Бубла з двома філіжанками кави і синім пакетиком, у якому лежали булочки з корицею, куплені в «Прес-бюро». Вона втомлено махнула рукою, запрошуючи його увійти.

— Чого не можна чіпати? — за звичкою спитав Бубла.

— Тут у кабінеті техніки вже закінчили. Зараз вони працюють у спальні і в кухні. Залишається ще тіло.

Бубланськи посунув собі стілець і сів навпроти Соні. Вона відкрила пакет і дістала булочку:

— Дякую! Я так хочу кави, просто вмираю!

Обоє мовчки взялися до їжі.

— Я чула, що на Лундаґатан усе вийшло не дуже вдало, — сказала Соня, покінчивши з булочкою і облизавши пальці.

— Там нікого не застали. Знайшлася непрочитана пошта на ім’я Саландер, але живе там якась Міріам Ву. Поки що ми її не знайшли.

— Хто вона така?

— Я гаразд не знаю. Фасте збирає про неї відомості. Вона була вписана до контракту приблизно місяць тому, але в квартирі, схоже, живе тільки одна людина. Мені здається, Саландер вибралася, не повідомивши своєї нової адреси.

— Можливо, у неї це було заздалегідь сплановано.

— Що? Потрійне вбивство? — Бубланськи безнадійно похитав головою. — Цю кашу нам ще розхльобувати і розхльобувати. Екстрьом добився свого і провів прес-конференцію, так що найближчим часом засоби масової інформації влаштують нам таке веселе життя, що тільки тримайся. Ти що-небудь знайшла?

— Окрім Б’юрмана в спальні… знайшла порожню коробку з-під «Маґнума». Револьвер зараз у лабораторії на предмет відбитків. У Б’юрмана тут лежала ціла папка копій щомісячних звітів про справи Саландер, які він відправляв до Опікунської ради. Якщо вірити звітам, то Саландер — янгол з крильцями.

— Треба ж — і він туди ж! — вигукнув Бубланськи.

— Куди — туди?

— Ще один захоплений поклонник Лісбет Саландер!

Бубланськи коротко повідомив, що він почув про неї від Драґана Арманського і Мікаеля Блумквіста. Соня Мудіґ мовчки вислухала його розповідь. Коли він закінчив, вона скуйовдила собі волосся і протерла очі.

— Дивно якось! — сказала вона.

Бубланськи задумливо кивнув, кусаючи губи. Соня Мудіґ покосилась на нього і ледве стрималася від посмішки. У нього було грубе, немов сокирою вирубане, обличчя, але коли він був розгублений або відчував невпевненість, воно набувало ображеного виразу. Саме у такі хвилини вона подумки називала його Констеблем Бублою. Вона ніколи не вживала цього прізвиська в розмові з ним і не знала, звідки воно взялося, проте йому це надзвичайно личило.

— Гаразд! — сказала Соня. — Наскільки надійний у нас ґрунт під ногами?

— Прокурор, схоже, певний себе. Сьогодні увечері Саландер оголошено в розшук по всій країні. Останній рік вона провела за кордоном і, можливо, спробує вибратися за межі країни.

— Підстав для арешту досить?

Він знизав плечима:

— Нам траплялося заарештовувати людей навіть з меншими підставами.

— Її відбитки знайдені на знарядді вбивства в Енскеді. Її опікун також убитий. Не випереджаючи подій, я все ж таки смію припустити, що тут у нас був використаний той самий револьвер. Завтра дізнаємося: техніки знайшли під ліжком фрагмент гільзи, що досить добре зберігся.

— Це добре.

— У нижній шухляді письмового столу залишилося кілька револьверних патронів. Кулі з урановим осердям і золотистою нікелевою оболонкою.

— Добре.

— У нас є ціла пачка документів, які підтверджують, що Саландер божевільна. Б’юрман був її опікуном і власником зброї.

— Ммм, — незадоволено промимрив Бубла.

— В особі Мікаеля Блумквіста ми маємо сполучну ланку між Саландер і парою в Енскеді.

— Ммм, — знову промимрив Бубланськи.

— Ти, здається, сумніваєшся.

— Я ніяк не можу уявити собі портрет цієї Саландер. Документи стверджують одне, а Арманський і Блумквіст дружно говорять зовсім інше. Згідно з наявною документацією, вона трохи не відстала в розвитку психопатка. Ці ж двоє стверджують, що вона найздібніший пошуковець. Надто вже велика розбіжність між різними версіями. У нас немає мотиву щодо Б’юрмана і жодного підтвердження, що вона була знайома з парою з Енскеда.

— А чи багато треба мотивів розумово відсталій психопатці?

— Я ще не оглядав спальню в цій квартирі. Що ми тут маємо?

— Я знайшла Б’юрмана, що уткнувся головою в ліжко, перед яким він стояв навколішки, немов збирався прочитати на ніч молитву. Він був голий. Постріл зроблено в потилицю.

— Убитий одним пострілом? Точнісінько як в Енскеді.

— Наскільки я зрозуміла, постріл був один. Проте створюється враження, що Саландер, якщо це зробила вона, змусила його стати на коліна перед ліжком, а потім уже вистрелила. Куля увійшла зверху в потилицю і вийшла через обличчя.

— Постріл у потилицю. Тобто схоже на страту.

— Саме так.

— Знаєш, я подумав, що хтось-таки мав би чути постріл.

— Його спальня виходить на задній двір, а горішні і нижні сусіди поїхали на свята з міста. Вікно було зачинене. До того ж вона використала подушку замість глушника.

— Все продумано.

У цю мить у двері просунулась голова Гуннара Самуельссона з технічного відділу.

— Привіт, Бубла! — привітався він, а потім звернувся до Соні: — Слухай, ми збиралися вивозити тіло і перевернули його. Там є дещо, на що тобі треба б поглянути.

Вони пішли до спальні. Тіло Нільса Б’юрмана вже було на носилках і лежало лицем догори, чекаючи відправлення до патологоанатома. Причина смерті була цілком очевидна. Весь лоб був суцільною кривавою раною сантиметрів десять завширшки, з одного боку звисав шматок черепної кістки, що тримався на клаптику шкіри. Плями крові на ліжку і на стіні складалися у досить виразний малюнок.

Бубланськи ображено випнув губи.

— На що ми повинні поглянути? — спитала Соня.

Гуннар Самуельссон підняв покривало і оголив живіт Б'юрмана. Надівши окуляри, Бубланськи разом із Сонею підійшов ближче, і вони, схилившись, прочитали напис, витатуюваний на животі покійного. Незграбні і нерівні літери, очевидячки, не були наслідком роботи професійного татуювальника, але складалися в напис, що легко читався: Я — САДИСТСЬКА СВИНЯ, ПОКИДЬОК І ҐВАЛТІВНИК.

Соня і Бубланськи з подивом втупилися одне в одного.

— Можливо, це і є натяк на якийсь мотив? — нарешті мовила вона.

Дорогою додому Мікаель Блумквіст купив чотиристаграмову упаковку макаронів із соусом і поставив у мікрохвильовку; поки їжа готувалася, він роздягнувся і за три хвилини прийняв душ, а потім, озброївшись виделкою, навстоячки попоїв просто з коробки. Все здавалося несмачним, йому тільки хотілося швиденько вгамувати почуття голоду. Покінчивши з їдою, він відкоркував пляшку пива «Вестфюнське народне» і випив з горлечка.

Не запалюючи світла, він підійшов до вікна, за яким відкривався вид на Старе місто, і простояв так двадцять хвилин, намагаючись ні про що не думати.

Рівно двадцять чотири години тому він був у гостях у сестри і Даґ Свенссон щойно зателефонував йому по мобільнику. Тоді Даґ і Міа ще були живі.

Він не спав уже тридцять шість годин, а ті роки, коли йому нічого не варто було провести безсонну ніч, уже залишилися позаду. Проте він добре знав, що не зможе заснути, бо його думки весь час повертатимуться до побаченого. У нього було таке відчуття, що картини, які постали перед ним в Енскеді, назавжди відбились у нього на сітківці очей.

Нарешті він вимкнув мобільник і ліг у ліжко, але до одинадцятої години так і не зміг заснути. Тоді Мікаель підвівся, зварив собі кави, увімкнув CD-програвач і почав слухати, як Деббі Харрі співає про Марію. Загорнувшись у плед, він сидів на дивані у вітальні, пив каву і роздумував про Лісбет Саландер.

Що йому взагалі-то про неї відомо? Майже нічого.

Він знав, що в неї фотографічна пам’ять і що вона надзвичайний хакер. Він знав, що вона — не схожа на інших, замкнута жінка, яка не любить розповідати про себе і не має довіри до влади.

Він знав, що вона здатна застосовувати грубе насильство. Завдяки цьому він залишився живий.

Але він навіть не підозрював про те, що вона визнана недієздатною і перебуває під опікою і що замолоду вона лежала в психлікарні.

Треба було вибирати, на чиєму він боці.

Просидівши за північ, він врешті-решт вирішив, що всупереч думці поліції відмовляється вірити в те, що Лісбет убила Даґа й Міа. Принаймні, він зобов’язаний вислухати її, перш ніж судити.

Він і сам не знав, о котрій годині йому нарешті вдалося заснути, але о пів на п’яту ранку прокинувся на дивані. Перебравшись у спальню, він миттю заснув знову.

Розділ 16

Малін Ерікссон зручніше відкинулася на спинку дивана і поклала ноги на столик, але відразу ж похопилася, що вона не у себе вдома, а у вітальні Мікаеля Блумквіста, і спустила їх додолу. Мікаель добродушно усміхнувся:

— Не соромся. Розслабся і будь як дома.

Вона теж усміхнулась йому і знову поклала ноги на столик.

У п’ятницю Мікаель перевіз усі копії паперів, що залишилися після Даґа, з редакції «Міленіуму» до своєї квартири і розіклав матеріали купками на підлозі. В суботу вони з Малін присвятили вісім годин тому, щоб ретельно перевірити всю електронну пошту, всі записи, короткі замітки в блокноті, а головне — весь текст майбутньої книги.

Вранці Мікаеля відвідала його сестра Анніка Джанніні. Вона захопила з собою вечірні газети з останніми зведеннями і великою паспортною фотографією Лісбет Саландер на першій сторінці. Одна газета наголошувала на фактичному боці справи:

Інша ж підсипала перцю:

Вони проговорили годину, за яку Мікаель пояснював, яке відношення він має до Лісбет Саландер і чому не вірить у її винність. Наостанок він запитав сестру, чи не погодиться вона представляти інтереси Лісбет Саландер, якщо ту зловить поліція.

— Мені вже доводилося захищати жінок у справах про насильство і побиття, але захист підозрюваних у вбивстві — не моя спеціальність, — відповіла Анніка.

— Ти найкмітливіший адвокат з усіх, кого я знаю, а Лісбет дуже потрібний буде захисник, на якого вона могла б покластися. Думаю, що вона погодиться з твоєю кандидатурою.

Анніка Джанніні трохи поміркувала, але погодилася, якщо виникне потреба, обговорити це питання з Лісбет Саландер, хоча і без особливої певності.

О першій годині пополудні в суботу зателефонувала інспектор кримінальної поліції Соня Мудіґ і попросила дозволу зайти по сумку, що належала Лісбет Саландер. Очевидно, поліція відкрила і прочитала його лист до Лісбет, що його він відправив на її адресу на Лундаґатан.

Соня прибула вже за двадцять хвилин, і Мікаель запропонував їй і Малін влаштовуватися за обіднім столом у вітальні, а сам пішов на кухню по сумку, яка стояла на полиці біля мікрохвильовки. Трохи подумавши, він відкрив сумку і вийняв з неї молоток і газовий балончик. Звичайно, це називається приховуванням речових доказів, адже балончик зі сльозоточивим газом вважався зброєю, і його незаконне зберігання могло спричинитися до покарання. Молоток же, без сумніву, мав стати підкріпленням тієї думки, що Лісбет схильна до застосування насильства. А це нам ні до чого, вирішив Мікаель.

Він запропонував Соні Мудіґ випити кави.

— Можна мені поставити вам кілька запитань? — спитала вона.

— Будь ласка.

— У листі до Саландер, який ми виявили на Лундаґатан, ви пишете, що ви перед нею в боргу. Що ви хотіли цим сказати?

— Лісбет Саландер зробила мені велику послугу.

— Про що йдеться?

— Це була послуга цілком приватного характеру, тож я не збираюся про неї розповідати.

Соня Мудіґ уважно подивилась на нього:

— Зараз ми розслідуємо вбивство.

— І я сподіваюся, що ви якнайшвидше зловите того мерзотника, котрий убив Даґа і Міа.

— Ви не вірите у винність Саландер?

— Ні.

— Хто, по-вашому, міг убити цих людей?

— Я не знаю. Але Даґ Свенссон збирався викрити і назвати поіменно багатьох людей, яким було що втрачати. Хтось із них, можливо, і скоїв ці вбивства.

— А навіщо було цій людині вбивати адвоката Нільса Б’юрмана?

— Цього я не знаю. Поки що не знаю.

Він дивився на неї, не відводячи очей. Соня Мудіґ усміхнулася. Бона знала, що його жартома називали Калле Блумквістом,[53] і зараз зрозуміла чому.

— Але ви маєте намір у цьому розібратися?

— Якщо зумію. Можете переказати це Бубланськи.

— Перекажу. А якщо Лісбет Саландер дасть про себе знати, то, сподіваюся, ви нас про це повідомите?

— Я не розраховую, що вона дасть про себе знати і зізнається в убивстві, але якщо це трапиться, то обіцяю, що постараюся зі свого боку вмовити її добровільно прийти до поліції. В цьому разі я допоможу їй усім, чим зможу, адже їй дуже знадобиться друг.

— А якщо вона скаже, що невинна?

— Тоді сподіваюся, що вона зможе пролити світло на те, що сталося.

— Пане Блумквісте, між нами і, будь ласка, не ображайтеся: я сподіваюся, ви розумієте, що Лісбет Саландер буде заарештована, і не накоїте ніяких дурниць, якщо вона зв’яжеться з вами. Якщо ж ви помиляєтеся і вона все-таки винна, до цієї ситуації потрібно поставитися з усією серйозністю, інакше це загрожує смертельною небезпекою.

Мікаель хитнув головою.

— Маю надію, що нам не доведеться встановлювати за вами стеження. Ви розумієте, що сприяння особі, оголошеній у розшук, є порушенням закону? В цьому разі передбачено покарання за переховування злочинця.

— А я маю надію, що ви знайдете кілька хвилин, щоб поміркувати над тим, чи немає якоїсь іншої кандидатури у винуватці злочину.

— Ми над цим поміркуємо. Наступне запитання: чи не знаєте ви, яким комп’ютером користувався для роботи Даґ Свенссон?

— У нього був старий Мас і Вооk-п’ятсот, білий, з екраном у чотирнадцять дюймів. На вигляд такий же, як мій ноутбук, але з екраном більшого розміру.

— Ви не знаєте, де зберігався його ноутбук?

— Даґ носив його в чорній сумці. Думаю, що він має бути у нього вдома.

— Там його немає. Чи не міг він залишити його на роботі?

— Ні. Я оглядав письмовий стіл Даґа, і там його не було.

Вони помовчали.

— Чи можу я з цього зробити висновок, що комп’ютер Даґа Свенссона зник? — спитав нарешті Мікаель.

До восьмої години вечора Мікаель і Малін склали досить довгенький список осіб, у яких теоретично міг бути мотив для вбивства Даґа Свенссона, — їх набралося тридцять сім. Кожне ім’я вони записали на окремому великому аркуші паперу, а ці аркуші Мікаель розвісив на стіні вітальні. Список складався з чоловіків, котрі були або сутенерами, або клієнтами повій і згадувалися в книжці Даґа Свенссона. Двадцятьох дев’ятьох з них можна було ідентифікувати, а восьмеро проходили тільки під псевдонімами. Двадцять відомих поіменно чоловіків були клієнтами, які коли-небудь користувалися послугами тієї або іншої дівчини.

Мікаель і Малін обговорювали також питання про те, чи можна зараз друкувати книжку Даґа. Складність полягала в тому, що багато доказів своїх тверджень Даґ і Міа забрали з собою в могилу, а менш обізнаній людині доведеться глибше ознайомитися з відповідним матеріалом і ще багато що уточнювати.

Вони дійшли висновку, що приблизно вісімдесят відсотків рукопису не викличуть жодних проблем, але решта двадцять відсотків потребують доопрацювання, перш ніж. «Міленіум» зможе їх опублікувати. Вони не сумнівалися у достовірності матеріалу, але самі недостатньо ним володіли, щоб давати відповіді на заперечення і критику з тією ж упевненістю, як сам Даґ, якби він був живий.

Мікаель виглянув у вікно. На вулиці посутеніло і почався дощ. Він запитав Малін, чи не хоче вона ще кави, але вона відмовилася.

— Гаразд, — сказала Малін. — 3 рукописом усе ясно, але ми так і не знайшли слідів убивці Даґа і Міа.

— Це може бути одне з імен на стіні, — мовив Мікаель.

— Це міг бути хтось, хто не мав ніякого відношення до книжки. Або ж твоя приятелька.

— Лісбет, — підказав Мікаель.

Малін нишком поглянула на нього. Вона пропрацювала в «Міленіумі» вісімнадцять місяців, причому прийшла туди в той момент, коли там панував цілковитий хаос у зв’язку із справою Веннерстрьома. Після кількох років на тимчасових посадах і випадкових заробітків «Міленіум» став для неї першим постійним місцем роботи, і їй там дуже подобалося. Робота в «Міленіумі» зміцнила її позиції, з Ерікою Берґер і рештою службовців у неї склалися дружні стосунки, і лише в товаристві Мікаеля Блумквіста вона завжди почувала деяку скутість. Видимих причин для цього вона і сама не знаходила, але чомусь сприймала Мікаеля як найбільш замкнену і неприступну людину в своєму оточенні.

Весь минулий рік він приходив на роботу пізно і часто просиджував сам у себе в кабінеті або у Еріки Берґер. Нерідко його взагалі не було, і в перші місяці роботи Малін здавалося, що вона частіше бачить його на телеекрані, ніж живцем у приміщенні редакції. Він постійно був у роз’їздах або займався справами десь-інде. Чомусь із ним не можна було поводитися запросто, а з випадково почутих зауважень інших співробітників Малін дізналася, що Мікаель дуже змінився — став мовчазний і важкий у спілкуванні.

— Для того щоб докопатися до причин, чому були вбиті Даґ і Міа, мені потрібно б знати більше про Лісбет Саландер. А так я навіть не знаю, з якого кінця підступитися до цієї справи, і якщо…

Вона зупинилася, не доказавши до кінця свою думку. Мікаель скоса подивився на неї, потім сів у крісло, що стояло під кутом дев’яносто градусів до дивана, і теж поклав ноги на столик.

— Тобі подобається в «Міленіумі»? — несподівано спитав він. — Я до того, що ти пропрацювала у нас уже півтора року, а я мотався сюди-туди, так що ми досі не встигли з тобою як слід познайомитися.

— Мені все страшенно подобається, — сказала Малін. — А ви мною задоволені?

Мікаель усміхнувся.

— Ми з Ерікою вже не раз відзначали, що у нас ще ніколи не було такого тямущого секретаря редакції. Ми вважаємо, що ти просто знахідка! І пробач мені, що я не сказав цього раніше.

Малін відповіла задоволеною усмішкою. Похвала знаменитого Мікаеля Блумквіста була їй надзвичайно приємна.

— Але я запитувала взагалі-то не про це, — зауважила вона.

— Ти хочеш знати, яке відношення Лісбет Саландер має до «Міленіуму»?

— Ви з Ерікою не дуже охоче говорите на цю тему.

Мікаель хитнув головою і подивився їй в очі. І він, і Еріка цілком довіряли Малін Ерікссон, проте були речі, які він не міг з нею обговорювати.

— Я згоден з тобою, — сказав він. — Якщо вже займатися вбивством Даґа і Міа, тобі потрібно знати більше. Я безпосередній учасник тих подій і, крім того, — сполучна ланка між нею і Даґом та Міа. Запитуй мене, і я відповім тобі, наскільки зможу. А коли дійду до того, про що мушу мовчати, я тобі про це скажу.

— Чому така секретність? Хто така Лісбет Саландер і яке відношення вона має до «Міленіуму»?

— Ось послухай. Два роки тому я найняв Лісбет Саландер для збирання матеріалів у зв’язку з дуже складним розслідуванням. У цьому і полягає головна трудність. Я не можу сказати тобі, над чим працювала для мене Лісбет. Еріка знає, в чому там була справа, і зв’язана обіцянкою зберігати це в таємниці.

— Два роки тому… Це було до того, як ти викрив Веннерстрьома. Я можу виходити з того, що вона виконувала роботу у зв’язку з цим розслідуванням?

— Ні, не можеш. Від мене ти не почуєш ані підтвердження, ані заперечення. Я можу тільки сказати, що найняв Лісбет для виконання зовсім іншого доручення і що вона виконала його бездоганно.

— Гаразд. Ти був тоді в Хедестаді і жив там, наскільки я знаю, відлюдником. А Хедестад того літа не був забутий засобами масової інформації. Воскресла з мертвих Харієт Ванґер, і все таке інше. Забавно, що у нас в «Міленіумі» про воскресіння Харієт Ванґер не написали жодного слова.

— Як уже сказано, я про це ані пари з уст! Можеш гадати, скільки тобі завгодно, і ймовірність того, що ти вгадаєш правильно, я вважаю практично рівною нулю. — Мікаель посміхнувся. — Якщо ми не писали про Харієт, то причина в тому, що вона член нашого правління. Нехай нею займаються інші засоби масової інформації. Що ж до Лісбет, то повір уже мені на слово: те, що вона зробила для мене, не мало ніякого відношення до того, що сталося в Енскеді. Одне з іншим тут ніяк не зв’яжеш.

— Гаразд.

— Дозволь мені дати тобі одну пораду. Не гадай. Не роби припущень. Знай тільки, що вона працювала на мене і що я не можу обговорювати питання про те, в чому полягала ця робота. Скажу тобі також, що вона зробила для мене і ще дещо. Принагідно вона врятувала мені життя, в буквальному розумінні цих слів. Отже я перед нею у великому боргу.

Малін здивовано скинула бровами. Про це вона в «Міленіумі» нічого не чула.

— А це, якщо я не помиляюся, означає, що ти знаєш її дуже добре.

— Гадаю, що так — настільки, наскільки взагалі хтось знає Лісбет Саландер. Вона, мабуть, найпотаємніша людина з усіх, з ким я знайомий.

Раптом він підвівся і відвернувся до посутенілого вікна.

— Не знаю, як ти, а я хочу випити горілки з лаймом, — промовив він нарешті.

Малін усміхнулася.

— Добре! Краще вже горілка, ніж іще одна філіжанка кави.

Драґан Арманський провів вихідні в літньому будинку на Бліде і весь цей час роздумував про Лісбет Саландер. Його дорослі діти надумали провести вихідні окремо від батьків. Його дружина Рітва, що прожила з чоловіком двадцять п’ять років, легко зрозуміла, що думки його десь далеко. Він весь час похмуро мовчав і невлад відповідав, коли до нього зверталися. Щодня він сідав у машину, їхав до крамниці і купував там денні газети, а потім, засівши коло вікна на веранді, читав статті про полювання на Лісбет Саландер.

Його думка про себе стала помітно гіршою. Драґан Арманський відчував гостру образу через те, що міг так жорстоко помилятися в Лісбет Саландер. Про те, що вона має проблеми з психікою, він знав уже давно. Його не здивувала б думка про те, що вона може вчинити насильство і заподіяти шкоду кому-небудь, хто почав би їй загрожувати. Те, що вона розлютилася на свого опікуна, який, на її думку, без дозволу втручається в її особисті справи, теж можна було якось зрозуміти, якщо поглянути на це її очима. Всі спроби розпоряджатися нею вона завжди сприймала у штики, можливо сприймаючи їх за прояви ворожості.

Але у нього просто в голові не вкладалося, з якої речі вона раптом надумала податися до Енскеда і застрелити там двох людей, з якими вона, судячи з даних всіх доступних джерел, була зовсім незнайома!

Драґан Арманський весь час чекав, чи не виявиться який-небудь зв’язок між Саландер і парою з Енскеда і чи не з’ясується, що хтось із них мав з нею справу або зробив щось, здатне її розлютити. Проте ні про які подібні зв’язки газети не повідомляли, зате було багато роздумувань про те, що у психічно хворої Лісбет Саландер, ймовірно, трапилась якась криза.

Двічі він сам телефонував інспекторові кримінальної поліції Бубланськи, щоб дізнатися, як посуваються справи, але навіть керівник слідства не міг виявити ніякого зв’язку між Саландер і парою з Енскеда, крім того, що всі вони були знайомі з Мікаелем Блумквістом. Але тут слідство теж зайшло у глухий кут. Не знайшлося ніяких підтверджень того, що Лісбет Саландер знала чи бодай чула щось про існування Даґа Свенссона та Міа Берґман. Тому слідству було важко встановити справжній хід подій. І коли б не відбитки пальців на знарядді вбивства та безперечний зв’язок Саландер з першою за часом жертвою, адвокатом Б’юрманом, поліція дотепер блукала б у пітьмі.

У квартирі Мікаеля Малін Ерікссон навідалась у ванну кімнату і знов повернулася на диван.

— Підіб’ємо підсумок, — сказала вона. — Наше завдання з’ясувати, чи справді Даґа та Міа вбила Лісбет Саландер, як гадає поліція. Я не маю ані найменшого уявлення, з чого нам починати.

— Постався до цього як до звичайного журналістського розслідування. Ми не ведемо слідство за поліцію. Замість цього ми будемо стежити за ходом поліцейського розслідування і докопуватися до того, що їм відомо. Все як при звичайному журналістському розслідуванні, з тією різницею, що ми не обов’язково опублікуємо все, що при цьому вийде на поверхню.

— Але якщо вбивцею була Саландер, між нею і Даґом та Міа повинен бути якийсь зв’язок. І цей зв’язок — ти.

— Я в цьому випадку ніякий не зв’язок. Я більше року вже не бачився з Лісбет. Я навіть не знаю, звідки вона могла б дізнатися про їхнє існування.

І тут раптом Мікаель замовк. На відміну від решти людей він знав, що Лісбет Саландер була хакером високого класу. Йому зненацька сяйнула думка, що його ноутбук напхом напханий листуванням із Даґом Свенссоном та різними варіантами тексту його книжки, а крім того, там ще є і копія наукової праці Міа Берґман. Він не знав, чи відвідувала Саландер його комп’ютер, але таким робом вона могла бути цілком у курсі його стосунків з Даґом Свенссоном.

Але й це не допомагало Мікаелю збагнути, яка причина могла спонукати Лісбет поїхати до Енскеда і вбити Даґа й Міа. Адже обоє вони працювали над темою насильства щодо жінок, а таке починання Лісбет могла тільки схвалити і всіляко підтримати.

— У тебе таке обличчя, ніби ти зрозумів щось важливе, — сказала Малін.

Мікаель зовсім не збирався розповідати бодай комусь про хакерські таланти Лісбет.

— Ні, я просто так натомився, що у мене в голові аж гуде, — відповів він.

— Її ж тепер підозрюють не тільки в убивстві Даґа й Міа, а й у вбивстві свого опікуна, і в цьому випадку зв’язок видно неозброєним оком. Що ти знаєш про нього?

— Аж нічого. Я ніколи не чув про адвоката Б’юрмана і навіть не знав, що в неї є опікун.

— Проте дуже мала ймовірність, щоб хтось іще міг убити всіх трьох. Навіть якщо з Даґом і Міа хтось розправився через їхнє розслідування, то в нього не може бути ніяких причин убивати опікуна Лісбет Саландер.

— Сам знаю, і я собі просто голову зламав, намагаючись знайти пояснення. Втім, принаймні один сценарій, за яким хтось сторонній міг убити Даґа й Міа та опікуна Лісбет, я можу собі уявити.

— І який же?

— Припустімо, що Даґа й Міа вбили за те, що вони вплуталися в діяльність секс-мафії і що Лісбет виявилася третьою людиною, котра якось причетна до цієї справи. Позаяк Б’юрман був адвокатом Лісбет, то, можливо, вона розповіла йому щось таке, що зробило його свідком чи власником зайвої інформації, через що його й було вбито.

Малін трохи подумала.

— Я розумію, що ти маєш на увазі, — мовила вона з сумнівом у голосі. — Але в тебе немає жодних фактів на підтвердження цієї теорії.

— Так, фактів немає жодних.

— А як ти сам гадаєш — винна вона чи ні?

Мікаель задумався і відповів не одразу:

— Припустімо, мене запитають, чи здатна вона на вбивство? Моя відповідь буде — так. У Лісбет Саландер є схильність до насильства. Я сам бачив її у дії, коли…

— Коли вона врятовувала твоє життя?

Мікаель хитнув головою.

— Я не можу розповісти тобі, як це було. Але одна людина збиралася вбити мене, і їй це майже вдалося. Вона з’явилася вчасно і безжально віддухопелила його ключкою для гольфа.

— І ти навіть не згадав про це в поліції?

— Ні. Отже це має залишитися між нами.

— Добре.

Він пильно поглянув їй в очі.

— Малін, я сподіваюся, що зможу на тебе в цьому покластися.

— Я нікому не скажу нічого з того, що ми з тобою сьогодні обговорювали. Навіть Антону. Ти не просто мій шеф — я тебе поважаю і не хочу підвести.

Мікаель хитнув головою.

— Пробач, будь ласка!

— Годі вибачатися!

Він розсміявся, але відразу ж став серйозним:

— Я певен, що в разі потреби вона вбила б його, щоб мене захистити.

— Ну…

— Але в той же час я вважаю її психічно нормальною людиною. Нехай незвичайною, але цілком нормальною. Просто вона керується якимись своїми мотивами. Вона взяла в руки ключку через необхідність, а не задля власного задоволення. Для того щоб убити, їй потрібна серйозна причина — загрозлива небезпека, одне слово, щось мусить її спровокувати.

Він знову поринув у задумливість. Малін дивилася на нього і терпляче чекала.

— Я нічого не можу сказати про її опікуна. Я зовсім нічого про нього не знаю. Але я навіть уявити собі не можу, щоб вона вбила Даґа і Міа. Я не йму цьому віри.

Запала довга мовчанка. Поглянувши на годинник, Малін побачила, що вже пів на десяту.

— Пізно, мені час додому, — сказала вона.

Мікаель хитнув головою:

— Ми з тобою витратили цілий день. Завтра з ранку знову почнемо думати. Ні, облиш посуд, я сам його помию.

У ніч на Великодню неділю Арманському не спалося, він лежав і слухав сонне сопіння Рітви. Він теж ніяк не міг звести кінці з кінцями в цій драмі. Кінець кінцем він підвівся, надів капці й халат і вийшов у вітальню. Там було прохолодно, і він поклав кілька полінець у камін, відкоркував пляшку легкого пива і сів перед вікном, за яким відкривався вид на води Фурусунда.

Отже, що ж йому відомо?

Драґан Арманський упевнено міг стверджувати, що Лісбет Саландер — людина дивакувата і непередбачувана. У цьому не було жодних сумнівів.

Він знав, що взимку 2003 року щось сталося — тоді вона раптом покинула роботу в нього і зникла, влаштувавши собі відпустку на цілий рік. Він тоді думав, що її відсутність має якесь відношення до Мікаеля Блумквіста, проте Мікаель теж не знав, що сталося.

Потім вона повернулася і навідала його. Вона запевняла, що «фінансово цілком забезпечена». Арманський зрозумів ці слова в тому сенсі, що в неї було досить грошей, аби протриматися якийсь час, не працюючи.

Всю весну вона постійно відвідувала Хольгера Пальмґрена, але з Блумквістом стосунків не відновила.

Вона вбила трьох людей, двоє з яких були, очевидно, зовсім їй не знайомі.

Тут щось не так. У цьому немає ніякої логіки.

Арманський відсьорбнув пива просто з горлечка і закурив сигарету. До всього, у нього було нечисте сумління, і це ще більше посилювало кепський настрій, з яким він зустрічав нинішні свята.

Коли до нього прийшов Бубланськи, він без вагань допоміг йому, давши всю можливу інформацію, яка могла б стати у пригоді для піймання Лісбет Саландер. Зловити її було необхідно, в цьому він нітрохи не сумнівався, причому чим швидше, тим краще. А совість мучила його через те, що він виявився про неї такої невисокої думки й одразу та без найменших сумнівів прийняв звістку про її винність. Арманський був реалістом. Коли до тебе приходить поліція і заявляє, що така-то людина підозрюється у вбивстві, то дуже велика ймовірність того, що ці підозри небезпідставні. Отже, Лісбет Саландер винна.

Проте поліція при цьому не враховувала того, що вона могла вважати, що має право так чинити. У неї могли бути якісь пом’якшувальні обставини чи бодай розумне пояснення раптового нападу сліпої люті. Справа поліції — зловити її і довести, що вона зробила ці постріли. До завдання поліції зовсім не входить копирсатися в її душі та пояснювати, чому вона це вчинила. Їм досить знайти якийсь більш-менш переконливий мотив злочину, а якщо такого нема, усе спишуть на напад безумства. Лісбет Саландер у ролі Маттіаса Флінка.[54] Він похитав головою.

Таке пояснення Драґана Арманського не влаштовувало.

Лісбет Саландер ніколи не робила нічого без серйозної причини і не подумавши заздалегідь про наслідки.

Дівчина з дивацтвами — так! Божевільна — ні!

Отже, має бути якесь пояснення, хоч яким би незрозумілим і неприйнятним воно здавалося іншим людям.

Десь перед другою годиною попівночі Драґан Арманський нарешті зважився.

Розділ 17

Після ночі, проведеної в роздумах, у неділю Драґан Арманський піднявся рано. Намагаючись не шуміти, щоб не розбудити дружину, він обережно спустився сходами, зварив каву і приготував бутерброди. Потім дістав свій лептоп і почав писати.

Він користувався тими ж бланками, які застосовувалися в «Мілтон сек’юриті» для вивчення особистих обставин. Він включив до звіту всі факти, що належали до базових даних про особу Лісбет Саландер, які були в його розпорядженні.

О дев’ятій годині до нього спустилася Рітва і налила собі кави з кавоварки. Вона поцікавилася, чим це він заклопотаний. Він відповів ухильно і зосереджено писав і далі. Досить добре знаючи свого чоловіка, вона зрозуміла, що сьогодні їй на нього не доведеться розраховувати.

Виявилося, що Мікаель Блумквіст помилився у своїх припущеннях. Очевидно, це пояснювалося тим, що у великодні канікули в приміщенні поліції було порівняно мало народу. Тільки в неділю вранці засоби масової інформації дізналися, що це він виявив Даґа й Міа. Першим дав про себе знати один з репортерів газети «Афтонбладет» — Мікаелів давній знайомий.

— Привіт, Блумквісте! Це Ніклассон.

— Привіт, Ніклассоне! — відповів Мікаель.

— Виявляється, це ти знайшов в Енскеді вбиту парочку.

Мікаель підтвердив, що це був саме він.

— Одне джерело стверджує, що вони працювали в «Міленіумі».

— Твоє джерело частково має рацію, а частково помиляється. Даґ Свенссон писав для «Міленіуму» репортаж, але виступав як незалежний журналіст. Міа Берґман безпосередньо з нами не була зв’язана.

— От дідько! Це ж інформаційна бомба!

— Мабуть, так, — втомлено погодився Мікаель.

— Чому ви самі не виступили з якою-небудь публікацією?

— Даґ Свенссон був для нас добрим другом і товаришем по роботі. Ми вирішили, що пристойніше буде зачекати, принаймні, поки про те, що сталося, не дізнаються родичі, а потім уже можна думати про публікацію.

Мікаель знав, що ці слова не потраплять до друку.

— Гаразд. А над чим працював Даґ Свенссон?

— Писав нарис для «Міленіуму».

— На яку тему?

— А що ви у себе в «Афтонбладет» збираєтеся надрукувати завтра як головну сенсацію?

— Так це все-таки була сенсація?

— Та ну тебе, Ніклассон, відстань від мене!

— Гаразд, Блуммане, не сердься! Як ти гадаєш: убивство якось пов’язане із сюжетом, над яким працював Даґ Свенссон?

— Якщо ти ще раз назвеш мене Блумман,[55] я покладу слухавку і до кінця року з тобою не балакатиму.

— Ну пробач! Як ти думаєш: Даґа Свенссона вбили через його журналістське розслідування?

— Не маю жодного уявлення, чому вбили Даґа.

— А тема, над якою він працював, не мала відношення до Лісбет Саландер?

— Ні, ані найменшого.

— Ти не знаєш, Даґ був знайомий з цією божевільною?

— Ні.

— До цього у Даґа вийшло багато матеріалів про злочини у сфері інформації. Для «Міленіуму» він теж писав на цю тему?

«Коли ж ти відчепишся!» — подумав Мікаель. Він уже приготувався послати Ніклассона куди подалі, як раптом його осяяло, і він аж підскочив на ліжку. Він раптово зіставив дві думки. Ніклассон тим часом говорив щось і далі.

— Зажди хвилиночку, Ніклассоне! Не кидай слухавку! Я зараз повернуся.

Мікаель устав, прикривши мікрофон долонею. Він мовби прокинувся на іншій планеті.

Відколи сталося вбивство, Мікаель весь час сушив собі мізки над тим, як йому зв’язатися з Лісбет Саландер. Найімовірніше, вона прочитає все, що він скаже, хоч би де вона в цей час була. Якщо він заперечуватиме знайомство з нею, вона може подумати, що він її зрадив і запродав. Якщо він її захищатиме, люди вирішать, що Мікаель знає про вбивство значно більше, ніж говорить. Але якщо він поведеться правильно, це може підштовхнути Лісбет до того, щоб вийти з ним на зв’язок. Нагода, що йому випала, була дуже гарна, щоб нею знехтувати. Він повинен щось сказати. Але що?

— Вибач, будь ласка. Я знову тут. То що ти сказав?

— Я запитав, чи не писав Даґ про злочини в інформаційній сфері.

— Якщо хочеш, щоб я виступив із заявою, то я готовий.

— Валяй, кажи!

— Але тільки ти мусиш процитувати мене точно.

— А як ще я міг би тебе процитувати?

— На це питання я б не хотів відповідати.

— То що ж ти збираєшся сказати?

— Текст заяви ти отримаєш від мене електронною поштою через п’ятнадцять хвилин.

— Що-що?

— Перевір пошту через п’ятнадцять хвилин, — сказав Мікаель і від’єднався.

Він попрямував до свого письмового столу, увімкнув ноутбук і після двох хвилин зосередженого обдумування почав писати:

Кінчивши писати, Мікаель узяв слухавку і зателефонував Еріці.

— Привіт, Ріккі! Ти щойно дала інтерв’ю газеті «Афтонбладет».

— Он як?

Він швидко прочитав їй своє коротке повідомлення.

— І чому?

— Тому що тут кожне слово — правда. Він десять років працював як незалежний журналіст, і однією з його провідних тем якраз була тема інформаційної безпеки. Я неодноразово розмовляв з ним про це, і ми навіть збиралися опублікувати його матеріал на цю тему, після того як закінчимо з історією про трафік секс-послуг.

Він помовчав секунд п'ять.

— Ти знаєш ще кого-небудь, хто працював би над питаннями проникнення в чужі комп’ютери? — спитав він потім.

Еріка Берґер трохи подумала. Нарешті вона зрозуміла, що задумав Мікаель.

— От так Мікке! Молодчина! Добре. З Богом!

Ніклассон перетелефонував через хвилину після того, як отримав Мікаелеве повідомлення електронною поштою.

— Не дуже багато те, що ти мені надіслав.

— Більше все одно не отримаєш, іншим газетам і того не дісталося. Або ти друкуєш усю цитату цілком, або взагалі нічого.

Як тільки Мікаель одіслав електронного листа Ніклассону, він знову сів за стіл і, трохи поміркувавши, швидко написав коротке повідомлення:

Дорога Лісбет!

Я пишу тобі цього листа і залишаю його на своєму жорсткому диску, бо певен, що рано чи пізно ти його прочитаєш. Згадавши, як ти господарювала на жорсткому диску Веннерстрьома два роки тому, я підозрюю, що ти хакнула і мій комп’ютер. Тепер ти, як я розумію, не хочеш мати зі мною справи. Я ще не знаю, чому ти вирішила порвати наше знайомство саме так, але ні про що не питатиму, і ти не зобов’язана мені відповідати.

На жаль, хочеш ти чи не хочеш, але події останніх днів знову звели нас разом. Поліція стверджує, що ти холоднокровно вбила двох людей, які були мені дуже дорогі. Мені не доводиться гадати про те, яким жорстоким було вбивство, я і без того це знаю, бо це я знайшов Даґа і Міа через кілька хвилин після того, як їх було застрелено. Але річ у тім, що я не вірю, що це ти їх убила. Принаймні, сподіваюся, що це не так. Якщо ти, як це стверджує поліція, психопатка і скоїла це вбивство, то це означає, що я з самого початку мав абсолютно неправильну думку про тебе або що ти цілком змінилася за минулий рік. А якщо вбивця не ти, це означає, що поліція ловить зовсім не того, кого треба.

За цих обставин мені, очевидно, слід було б переконувати тебе добровільно здатися поліції. Але підозрюю, що ти навіть не захочеш цього слухати. Проте насправді нинішня ситуація не може тривати нескінченно, і рано чи пізно тебе заарештують. Коли тебе заарештують, тобі потрібний буде друг. Якщо ти не бажаєш мати справи зі мною, то знай, що у мене є сестра. Її звуть Анніка Джанніні, вона адвокат. Я вже поговорив з нею, і вона готова тебе захищати, якщо ти вийдеш з нею на контакт На неї ти можеш покластися.

Що ж до «Міленіуму», то ми зі свого боку ведемо власне розслідування, щоб дізнатися, чому були вбиті Даґ і Міа. Нині я складаю список людей, у яких були причини змусити Даґа Свенссона мовчати. Не знаю, чи на правильному я шляху, але я перевірю за списком усіх, одного за одним.

Мені незрозуміло, яке відношення до всього того, що сталося, має адвокат Б’юрман. У матеріалах Даґа його ім’я ніде не зустрічається, і я не бачу ніякого зв’язку між ним і Даґом та Міа.

Допоможи мені! Будь ласка! Який тут існує зв’язок?

Мікаель.

P. S. Тобі слід замінити фотографію в паспорті. Вона не передає того, яка ти насправді.

Трохи подумавши, він позначив документ як «Для Салі». Потім створив папку під назвою «Лісбет Саландер» і залишив її перед очима, помістивши на робочому столі свого ноутбука.

У вівторок Драґан Арманський призначив на ранок нараду за круглим столом конференц-залу в офісі «Мілтон сек’юриті». Він запросив на неї трьох людей.

Юхан Фреклунд, шістдесяти двох років, колишній інспектор кримінальної поліції Сульни,[56] мав посаду начальника оперативного відділу «Мілтон сек’юриті». Він відповідав за планування та аналіз. Арманський переманив його до себе з державної служби десять років тому і вважав це своїм найвдалішим кадровим надбанням. Окрім нього Арманський запросив на нараду Сонні Бомана, сорока восьми років, і Нікласа Ерікссона, двадцяти дев’яти років. Боман також служив раніше в поліції, почавши в районному відділенні Нурмальма[57] в 1980-му, звідти був переведений до кримінального відділу і там провів десятки яскравих розслідувань. На початку 1990-х років він був одним з ключових гравців, а в 1997-му після довгих домовленостей він, отримавши обіцянку значно вищої платні, перейшов до «Мілтон сек’юриті».

Ніклас Ерікссон вважався новобранцем. Він вчився у Вищій школі поліції, але в останню мить перед випускними іспитами дізнався, що у нього вроджена вада серця, яка не тільки потребувала серйозної операції, а й означала, що його поліцейська кар’єра скінчилася, не почавшись.

Фреклунд, що служив разом з Ерікссоновим батьком, пішов до Арманського і запропонував тому дати хлопцеві шанс. Позаяк в аналітичному відділі якраз було вакантне місце, Арманський погодився прийняти новенького. Йому не довелося в цьому розкаятися. Ерікссон пропрацював у «Мілтон секюриті» п’ять років. На відміну від більшості інших співробітників оперативного відділу він не мав відповідного досвіду роботи, зате виділявся інтелектуальним підходом.

— Доброго ранку всім! Сідайте і читайте! — сказав Арманський.

Він роздав присутнім три папки, в яких було зібрано п’ятдесят сторінок газетних вирізок про полювання на Лісбет Саландер і присвячене їй резюме на трьох сторінках. Весь другий день Великодня Арманський у поті чола працював над створенням її персональної справи. Ерікссон перший закінчив читати і відклав папку вбік. Арманський дочекався, доки Боман і Фреклунд теж усе дочитають.

— Гадаю, що в дні Великодня всі присутні не забули прочитати відповідну рубрику у вечірніх газетах, — сказав Драґан Арманський.

— Лісбет Саландер, — похмурим тоном промовив Фреклунд.

Сонні Боман похитав головою.

Ніклас Ерікссон дивився перед собою з непроникним виразом і лише сумно посміхався.

Драґан Арманський допитливо подивився на трійцю, що сиділа перед ним.

— Одна з наших колег, — зауважив він. — Наскільки ви пізнали її за ті роки, що вона тут працювала?

— Якось я спробував з нею пожартувати, — пригадав Ніклас Ерікссон, ледь помітно усміхнувшись. — Не вийшло. Я думав, вона мені голову відірве. Вона дивилася вовком, тож я і десятком слів з нею не перекинувся.

— Дуже дивна вона була людина, — погодився Фреклунд.

Боман знизав плечима:

— Та вона була просто божевільна, і мати з нею справу було справжньою карою. Я знав, що у неї не всі дома, але не думав, що до такої міри.

Драґан Арманський кивнув.

— Вона завжди була сама по собі, — сказав він. — І домовитися з нею було нелегко. Але я найняв її тому, що ніколи не зустрічав людини, яка б уміла так добре збирати матеріал. Вона завжди показувала результати вище за звичайну норму.

— Ось цього я ніколи не міг збагнути, — відгукнувся Фреклунд. — У мене в голові не вкладалося, як можна бути такою талановитою в роботі і при цьому абсолютно нездатною до нормального спілкування з людьми.

Всі троє хитнули головами, погоджуючись.

— Пояснення, звичайно, потрібно шукати в стані її психіки, — відповів Арманський, поплескавши по папці. — Її було визнано недієздатною.

— А я й не знав, — здивувався Ерікссон. — Я хочу сказати, що у неї ж на лобі не було написано, що її визнано недієздатною, а ти про це не говорив.

— Не говорив, — підтвердив Арманський. — Я не хотів заздалегідь ставити її в незручне становище. Кожній людині потрібно дати шанс.

— І результат цього експерименту ми маємо в Енскеді, — зауважив Боман.

— Може, ти й правий, — погодився Арманський.

Арманський трохи помовчав, вагаючись. Перед трьома професіоналами, які зараз дивилися на нього, чекаючи, що він їм скаже, йому не хотілося зізнаватися в тому, що він був не байдужий до Лісбет Саландер. Під час попередньої розмови всі троє не виявляли ніяких емоцій, але Арманський знав, що вони, як і всі інші службовці «Мілтон сек’юриті», не терпіли Лісбет. Він не хотів виглядати перед ними слабким чи розгубленим. Тому потрібно було викласти все так, щоб створити враження професійної зацікавленості та енергійного підходу до справи.

— Вперше за весь час існування «Мілтон сек’юриті» я поклав кинути частину його сил на вирішення суто внутрішнього завдання, — сказав він. — Витрати на нього не повинні стати непомірно великими, проте я збираюся вивільнити двох, Бомана й Ерікссона, від поточних справ. Завдання в загальних рисах полягає в тому, щоб з’ясувати правду щодо Лісбет Саландер.

Боман і Ерікссон запитливо подивилися на Арманського.

— Я доручаю розслідування тобі, Фреклунде, ти очолюватимеш його. Я хочу знати, що сталося і що змусило Лісбет Саландер убити свого опікуна і сім’ю в Енскеді. Має ж бути якесь розумне пояснення!

— Перепрошую, але це швидше в компетенції поліції, — зауважив Фреклунд.

— Звичайно, — відразу ж погодився Арманський. — Але у нас є одна перевага перед поліцією. Ми знали Лісбет Саландер і уявляємо собі, чого від неї можна чекати.

— Мгу, — із сумнівом відповів Боман. — По-моєму, ніхто в нашій конторі не знав Лісбет Саландер і не мав ані найменшого уявлення про те, що діється в її голівці.

— Це не має значення, — заперечив Арманський. — Саландер працювала на «Мілтон сек’юриті». Я вважаю, що наш обов’язок з’ясувати істину.

— Саландер не працює на нас, дайте подумати, вже майже два роки, — пригадав Фреклунд. — 3 якої речі ми повинні за неї відповідати! Мало що їй там надумається! І мені здається, нам зовсім ні до чого, щоб поліція вирішила, ніби ми втручаємося в поліцейське розслідування.

— А ось тут ти не правий, — сказав Арманський.

Це був його козир, який треба було як слід розіграти.

— Тобто? — здивувався Боман.

— Вчора я мав довгу розмову з начальником попереднього слідства прокурором Екстрьомом та інспектором карного розшуку Бубланськи, який очолює слідство. Для Екстрьома створюється важка ситуація. Тут мова не про якусь там гангстерську розбірку, в цій справі жертвами розправи стали адвокат, кримінолог і журналіст. Це викликало величезний резонанс у засобах масової інформації. Я заявив, що оскільки головною підозрюваною є колишня службовка «Мілтон сек’юриті», то ми вирішили долучитися до розслідування цієї справи.

Зробивши паузу, Арманський потім повів далі:

— Ми з Екстрьомом обоє вважаємо, що головне зараз — це якнайшвидше затримати Лісбет Саландер, поки вона не встигла накоїти ще чогось, заподіявши шкоду собі чи іншим людям. Позаяк ми знаємо її краще, ніж поліція, позаяк особисто були знайомі, ми можемо допомогти слідству. Тому ми з Екстрьомом домовилися, що ви двоє, — тут Арманський показав на Бомана й Ерікссона, — вирушаєте до Кунгсхольмена і долучаєтеся до групи, якою керує Бубланськи.

Всі троє здивовано витріщилися на Арманського.

— Даруйте за дурне запитання, але ж ми тепер цивільні особи, — сказав Боман. — Невже поліція отак запросто допустить нас до розслідування вбивства?

— Ви будете працювати під керівництвом Бубланськи, але звітуватимете також і переді мною. Ви дістанете повний доступ до матеріалів слідства. Всі дані, які у нас є, і все, що вам удасться вияснити, ми будемо передавати інспектору Бубланськи. Для поліції це означає, що вона просто отримує безкоштовне підкріплення. Та й ви троє не такі вже геть зовсім штатські люди. Ви, Фреклунде й Бомане, багато років пропрацювали в поліції, перш ніж влаштувалися сюди, а ти, Ерікссоне, вчився в поліцейській школі.

— Але це ж суперечить принципам…

— Ніскілечки не суперечить! Поліція часто залучає у своїй роботі консультантів з найрізноманітніших галузей. У злочинах сексуального характеру це можуть бути психологи, під час розслідування справ, у яких замішані іноземці, використовуються перекладачі. Отже ви просто залучаєтеся як цивільні консультанти, що мають спеціальні знання про особу головної підозрюваної…

Фреклунд задумливо хитнув головою.

— Гаразд. «Мілтон» долучається до поліцейського розслідування і прагне допомогти в справі піймання Саландер. Ще щось?

— Тільки одне: з боку «Мілтон» ваше завдання полягає в тому, щоб з’ясувати істину. Нічого більш. Я хочу знати, чи застрелила Саландер цих трьох, а якщо так, то чому.

— А хіба є якісь сумніви щодо її винності? — спитав Ерікссон.

— Ті непрямі докази, які має в своєму розпорядженні поліція, вказують на неї. Але я хочу знати, чи немає в цій історії якихось інших аспектів: чи немає тут невідомого нам співучасника, який, можливо, і тримав у руках зброю, або ще яких-небудь особливих обставин.

— Думаю, що нелегко буде відшукати пом’якшувальні обставини, коли йдеться про вбивство трьох людей, — зауважив Фреклунд. — У такому разі ми повинні виходити з припущення, що вона, можливо, взагалі невинна. А в це я не вірю.

— І я теж, — погодився Арманський. — Але ваша справа всіма можливими способами допомагати поліції і сприяти тому, щоб вона була затримана якнайшвидше.

— А бюджет? — поцікавився Фреклунд.

— За поточними витратами. Тримайте мене в курсі того, що в скільки обходиться, і якщо витрати виявляться дуже великими, ми цю справу облишимо. Але можете вважати, що ви працюєте повний робочий день упродовж принаймні одного тижня починаючи від сьогодні.

Трохи повагавшись, Арманський додав:

— Я тут краще за всіх знаю Саландер. Це означає, що ви можете вважати мене причетним до цієї справи і в разі потреби допитати.

Пройшовши коридорами, Соня Мудіґ увійшла до кімнати для допитів у той самий момент, коли перестали скрипіти стільці. Вона сіла поряд з Бубланськи, який зібрав на нараду всю слідчу групу, включаючи начальника попереднього слідства. Ханс Фасте, головуючий на цій нараді, кинув на неї роздратований погляд і почав вступне слово.

Він як і раніше займався тим, що розбирався в багаторічних сутичках соціальних служб із Лісбет Саландер. Цей слід він називав психопатичним, і йому вдалося зібрати справді вражаючий за обсягом матеріал. Ханс Фасте відкашлявся:

— Тут з нами доктор Петер Телебор’ян — головний лікар психіатричної клініки Святого Стефана в Уппсалі. Він люб’язно погодився приїхати до Стокгольма, щоб допомогти розслідуванню своїм знанням особистості Лісбет Саландер.

Соня Мудіґ перевела погляд на Петера Телебор’яна. Це був кучерявий невисокий чоловічок з окулярами в сталевій оправі і маленькою борідкою-еспаньйолкою, одягнений у вільному стилі: у бежеву вельветову куртку, джинси і сорочку в смужку із застебнутим комірцем. У нього були виразні риси обличчя, в усій зовнішності вгадувалося щось хлоп’яче. Соня знала Петера Телебор’яна в обличчя, бо вони вже зустрічалися з інших ділових приводів, але жодного разу не розмовляли. На останньому семестрі у Вищій школі поліції він вів у них курс про психічні порушення, потім вона здибувалася з ним на курсах з підвищення кваліфікації, де він читав лекції про психопатію і психопатичну поведінку у підлітків. Іншим разом вона була присутня як слухачка на судовому процесі одного серійного вбивці, на якому Петер Телебор’ян виступав у ролі експерта. Упродовж кількох років беручи участь в публічних дебатах, він став одним з найвідоміших психіатрів країни. Він уславився тим, що непримиренно боровся з прагненням уряду урізувати кошти на закриті психіатричні установи, внаслідок чого частину з них було ліквідовано і люди, хворі на явні психічні розлади, опинилися на вулиці з перспективою стати бомжами, що створюють проблеми для суспільства. Після вбивства міністра закордонних справ Анни Лінд[58] Телебор’ян став членом державної комісії, що опікувалася підвищенням рівня психіатричної допомоги в країні.

Петер Телебор’ян кивком привітав присутніх і налив собі мінеральної води в пластиковий стаканчик.

— Подивимось, чим я можу бути корисний, — почав він обережно. — Я страшенно не люблю виступати в ролі ясновидця у зв’язку з подібними справами.

— В ролі ясновидця? — перепитав Бубланськи.

— Еге ж! В іронічному сенсі. Того самого вечора, коли сталося вбивство в Енскеді, я якраз виступав на телевізійних дебатах в одній з програм і говорив там про бомбу уповільненої дії, яка зараз десь тихенько цокає в нашому суспільстві. Це жахливо. У той момент я, звичайно, не мав на увазі саме Лісбет Саландер, але навів кілька прикладів (певна річ, анонімних) з числа пацієнтів, які, безперечно, повинні бути б у стінах закритого лікувального закладу, а не ходити на волі вулицями. Я сказав би десь так, що вам, поліцейським, тільки цього року доведеться розслідувати принаймні півдюжини випадків умисних або невмисних убивств, скоєних кандидатами в пацієнти цих установ.

— І ви думаєте, що Лісбет Саландер входить до числа цих божевільних? — спитав Ханс Фасте.

— «Божевільні» — не те слово, яке слід було б у цьому випадку вжити. А загалом — так! Вона належить до тих нещасних, від кого відвернулося суспільство. Вона, без сумніву, належить до індивідів з тими розладами, з якими я, коли б моя воля, не дозволяв би їм змішуватися з рештою суспільства.

— Ви гадаєте, що її треба було посадити за ґрати, перш ніж вона скоїть злочин? — спитала Соня Мудіґ. — Це якось не дуже узгоджується з принципами правового суспільства.

Ханс Фасте спохмурнів і кинув на неї невдоволений погляд. Соня Мудіґ не розуміла, чому Ханс Фасте завжди проти неї наїжачується.

— Ви абсолютно праві, — погодився з нею Телебор’ян. — Це не узгоджується з нормами правового суспільства, принаймні, в тій формі, в якій воно існує зараз. Тут доводиться балансувати між повагою до людської особистості і турботою про тих, хто може стати потенційними жертвами психічно хворої людини. Тут не буває двох однакових випадків, і, приймаючи рішення, потрібно до кожного пацієнта підходити суто індивідуально. Певна річ, психіатри теж іноді можуть помилитися і випустити на волю людину, якій зовсім не місце на вулицях міста.

— Зараз у зв’язку з нашою справою нам, напевно, не варто заглиблюватися в питання соціальної політики, — обережно втрутився Бубланськи.

— Справді, — кивнув Телебор’ян. — Зараз ми обговорюємо окремий приватний випадок. Але дозвольте мені відразу сказати: важливо враховувати, що Лісбет Саландер — хвора людина, якій так само необхідна медична допомога, як коли болить зуб чи порок серця. Її можна вилікувати, і вона б вилікувалася, якби отримувала необхідну допомогу, поки її хвороба не увійшла в необоротну фазу.

— Отже, ви були її лікарем, — сказав Ханс Фасте.

— Я тільки один з багатьох, кому доводилося мати справу з Лісбет Саландер. Вона була моєю пацієнткою в ранньому підлітковому віці, і я входив до групи фахівців, які давали про неї медичний висновок, перш ніж у віці вісімнадцяти років її було визнано недієздатною.

— Ви могли б розповісти нам, що вона за людина? — попросив Бубланськи. — Що могло спонукати її вирушити до Енскеда і вбити там двох зовсім їй не знайомих людей і що штовхнуло її на вбивство свого опікуна?

Петер Телебор’ян голосно розсміявся:

— Ні, цього я не можу сказати. Я вже кілька років не міг слідкувати за перебігом її хвороби і не знаю, до якої міри розвинувся психоз. Зате я можу сказати інше: я сумніваюся, що пара з Енскеда була їй незнайома.

— Чому ви так думаєте? — поцікавився Ханс Фасте.

— Одне із слабких місць у справі Лісбет Саландер полягає в тому, що її діагноз так і не було остаточно встановлено. А це, у свою чергу, сталося тому, що вона не йшла назустріч тим, хто її лікував. Вона весь час відмовлялася відповідати на запитання і брати участь у тому чи іншому лікувальному заході.

— Тобто ви навіть не знаєте, хвора вона чи ні? — уточнила Соня Мудіґ. — Якщо їй так і не поставили діагнозу.

— Розумієте, діло було так, — почав Петер Телебор’ян. — Я отримав Лісбет Саландер, коли їй от-от мало виповнитися тринадцять років. Вона була схильна до психотичних станів, страждала нав’язливими уявленнями і яскраво вираженою манією переслідування. Вона залишалася моєю пацієнткою впродовж двох років, після того як її примусово помістили до лікарні Святого Стефана. Причиною примусової госпіталізації стали прояви грубого насильства щодо однокласників, ці прояви спостерігалися в неї з самого дитинства. У звітах про неї неодноразово відмічені випадки нанесення побоїв оточуючим. Але це насильство завжди було спрямоване проти осіб з її близького оточення, тобто проти тих, хто, в її уявленні, чимось її скривдив. Притому жодного разу не спостерігалося, щоб вона нападала на зовсім не знайомих людей. Тому я думаю, що між нею і парою з Енскеда має існувати якийсь зв’язок.

— За винятком нападу в підземці, коли їй було сімнадцять років, — уставив Ханс Фасте.

— Щодо цього випадку абсолютно точно встановлено, що напали, навпаки, на неї, а вона тільки захищалася, — сказав Телебор’ян. — Чоловік, про якого йшлося в цьому випадку, був відомий сексуальний злочинець. Але в той же час це може бути показовим прикладом її звичайної поведінки. Вона могла б просто піти або покликати на допомогу інших пасажирів вагона. Але вона вибрала шлях жорстокого рукоприкладства. У разі небезпеки вона реагує, застосовує силу.

— А в чому, по суті, виявляється її хвороба? — спитав Бубланськи.

— Як я вже сказав, точний діагноз їй так і не було встановлено. Я сказав би, що вона страждає на шизофренію і постійно балансує на межі психозу. У неї відсутня здатність до емпатії, і багато в чому її можна назвати соціопатом. Я взагалі вважаю дивним, що вона більш або менш протрималася так довго. Вона прожила в суспільстві вісім років, правда, у становищі опікуваної, не вчинивши за цей час нічого такого, що могло б спричинити її арешту або викликати скарги з боку оточуючих. Проте її прогноз…

— Її прогноз?

— Увесь цей час вона не мала ніякого лікування. Я припускаю, що хвороба, яку можна було б вилікувати або тримати під контролем десять років тому, тепер стала невіддільною частиною її особистості. Я передбачаю, що після арешту їй не загрожує ув’язнення — її місце в лікарні.

— То як же тоді, чорт забирай, суд міг залишити її на волі? — буркнув Ханс Фасте.

— Очевидно, це пояснюється збігом обставин: мабуть, їй стався адвокат з добре підв’язаним язиком, а з другого боку, винна постійна лібералізація та економія коштів. У всякому разі, що стосується мене, я рішуче заперечував, коли мене залучили в ролі судового експерта. Проте рішення від мене не залежало.

— Але ж той прогноз, про який ви говорили, ґрунтується, очевидно, тільки на припущеннях? — встряла Соня Мудіґ. — Я хочу сказати, що ви ж нічого не знаєте про те, що відбувалося з нею з моменту повноліття?

— Він спирається не тільки на припущення, а на весь мій досвід!

— Вона небезпечна для самої себе? — поцікавилася Соня Мудіґ.

— Ви запитуєте, чи може вона вчинити самогубство? Ні, в цьому я сумніваюся. Вона швидше психопатка, що страждає на егоманію. Окрім себе самої, вона ні на кого не зважає. Люди навколо для неї нічого не означають.

— Ви сказали, що вона реагує застосуванням сили, — зауважив Ханс Фасте. — Інакше кажучи, це означає, що вона небезпечна?

Петер Телебор’ян подивився на нього довгим поглядом. Потім, перш ніж заговорити, опустив голову і потер лоба:

— Ви не уявляєте собі, як важко точно передбачити поведінку людини. Я не хочу, щоб Лісбет Саландер постраждала, коли ви будете її заарештовувати… Та все ж: так! У її випадку я би постарався, щоб під час арешту були дотримані всі можливі запобіжні засоби. Якщо виявиться, що у неї є зброя, то існує великий ризик того, що вона вдасться до неї.

Розділ 18

Всі три паралельні розслідування вбивства в Енскеді і далі собі йшли. Констебль Бубла мав ті переваги, що їх надає державна система. На перший погляд здавалося, що справа не становить труднощів: у слідства є підозрюваний, зв’язок між підозрюваним і знаряддям убивства встановлено. Також було відстежено безперечний зв’язок з першою за часом жертвою і можливий зв’язок з двома іншими жертвами — через Мікаеля Блумквіста. Для інспектора Бубланськи завдання практично зводилося до того, щоб заарештувати Лісбет Саландер і доправити її до Круноберґа, в камеру попереднього ув’язнення.

Розслідування «Мілтон сек’юриті» формально підпорядковувалося слідчій групі поліції, але були в нього і свої власні завдання. Особисто Драґан Арманський збирався якось захистити інтереси Лісбет Саландер: знайти істину, причому бажано у вигляді пом’якшувальних обставин.

«Міленіум» у порівнянні з тими двома був у найскрутнішому становищі. Журнал абсолютно не мав у своєму розпорядженні тих ресурсів, якими могли користатися поліція та Арманський. Але, на відміну від поліції, Мікаель Блумквіст не надто замислювався над мотивами, які нібито змусили Лісбет Саландер вирушити до Енскеда і вбити двох його друзів. У великодні вихідні він якоїсь миті остаточно вирішив для себе, що не вірить у її винність. Якщо Лісбет Саландер якось і причетна до цього вбивства, то картина має бути геть не такою, якою вона уявлялася офіційному слідству: або зброєю скористався хтось інший, або там сталося щось незалежно від Лісбет Саландер.

Всю дорогу від Шлюзу до Кунгсхольмена Ніклас Ерікссон їхав мовчки. Він ще не отямився від потрясіння, зрозумівши, що цілком несподівано потрапив до числа учасників справжнього поліцейського розслідування. Покосившись на Сонні Бомана, він побачив, що той знову перечитує резюме Арманського. І тут він раптом посміхнувся.

Отримане завдання несподівано дало йому змогу здійснити давню мрію, про яку навіть не здогадувалися ні Сонні Боман, ані Арманський. Раптом у нього з’явилася нагода прикрутити хвоста цій Лісбет Саландер. Він сподівався, що зуміє посприяти її пійманню і що вона дістане довічний термін.

Усі знали, що серед співробітників «Мілтон сек’юриті» Лісбет Саландер не була в пошані. Більшість тих, кому коли-небудь доводилося мати з нею справу, тікали від неї потім як від чуми. Проте ні Боман, ні Арманський навіть не здогадувалися про те, як глибоко зненавидів її Ніклас Ерікссон.

Життя обійшлося з ним несправедливо. Він мав приємну зовнішність і розвинений інтелект, до того ж був у самому розквіті сил, але, попри все це, був назавжди позбавлений можливості добитися того, про що він завжди мріяв, а саме стати поліцейським. Причиною всіх його нещасть стала мікроскопічна дірочка в серцевій сумці, яка посвистувала і ослабляла один із шлуночків серця. Йому зробили операцію і довели серце до ладу, проте через вроджений порок його раз і назавжди було виведено з гри і визнано людиною другого сорту.

Коли йому запропонували роботу в «Мілтон сек’юриті», він зітхнув з полегшенням і погодився, проте без найменшого ентузіазму. Для нього «Мілтон сек’юриті» був чимось на кшталт звалища, куди викидають невдах, зокрема підтоптаних поліцейських, уже не здатних справлятися зі своєю роботою. І ось він теж опинився серед цих покидьків, причому не з власної вини.

Його першим дорученням у «Мілтон сек’юриті» стала аналітична розробка необхідних умов для забезпечення безпеки охоронюваної особи. Цією особою була всесвітньо відома немолода співачка, що потерпала від погроз своїх аж надто гарячих шанувальників, серед яких значився і один пацієнт психіатричної клініки. Це доручення було частиною його навчання на новій роботі. Співачка жила сама на віллі в Сьодертьорні, і співробітники «Мілтон сек’юриті» встановили на її віллі систему спостереження, сигнальне устаткування, а свого часу забезпечували також і охоронця. Якось уночі пристрасний поклонник спробував удертися в будинок. Охоронець швидко скрутив порушника, якого потім було засуджено за неодноразові погрози і вторгнення в житло і направлено до психіатричної лікарні.

Ніклас Ерікссон упродовж двох тижнів неодноразово бував на віллі разом з іншими службовцями «Мілтон сек’юриті». Змарніла співачка здалася йому гордовитою і нелюб’язною старенькою бабцею, яка тільки здивовано поглянула на нього, коли він спробував її зачарувати. Раділа б краще, що хтось узагалі звернув на неї увагу!

Йому було огидно дивитися, як запобігає перед нею персонал «Мілтон сек’юриті», але, певна річ, він жодним словом не обмовився про свої почуття.

І от одного разу, напередодні того дня, коли було спіймано поклонника, він робив у будинку знімки вікон і дверей, які потрібно було зміцнити, а двоє інших співробітників працювали в цей час біля невеликого басейну у дворі будинку. Він переходив з кімнати в кімнату і, зайшовши до спальні, не зміг утриматися, щоб не заглянути в комод. Там він побачив десяток альбомів з фотографіями 1970—1980-х років, коли вона була на вершині слави і роз’їжджала зі своїм оркестром по всьому світу. Трапилася йому і коробка з надзвичайно інтимними фотографіями артистки. Фотографії були порівняно невинні, але, пофантазувавши, можна було побачити в них «знімки еротичного характеру». Треба ж бути такою дурною коровою! Він викрав з коробки п’ять найризикованіших знімків, зроблених, очевидно, котримсь із коханців і збережених нею з особистих причин.

Зробивши копії, він повернув оригінали на місце, а потім, виждавши кілька місяців, продав знімки англійському таблоїду. Операція дала йому дев’ять тисяч фунтів, і публікація наробила багато галасу.

Він так і не дізнався, які розслідування тоді провела Лісбет Саландер, але невдовзі після публікації фотографій вона заявилася до нього додому. Вона знала, що це він продав знімки, і пригрозила, що викриє його перед Арманським, якщо він ще коли-небудь дозволить собі щось подібне. Вона б, звичайно, виказала його, коли б у неї були докази, та їх, очевидно, не було. Проте від цього дня він відчував, що вона за ним стежить. Досить було йому обернутися, як він ловив на собі погляд її поросячих очок.

Він почувався загнаним у куток і безпорадним, але не мав іншого способу їй помститися, окрім як підривати довіру до неї, розпускаючи плітки в кав’ярні. Проте навіть цей метод виявився не дуже дійовим. Він боявся надто висовуватися, бо Арманський з якихось незрозумілих причин протегував їй. Ніклас Ерікссон сушив собі мізки, яка така зачіпка у неї може бути в «Мілтон сек’юриті» — хіба що старий лис Арманський потихеньку її трахає. Але хоча ніхто в «Мілтон сек’юриті» не мав теплих почуттів до Лісбет Саландер, усі побоювались Арманського і тому терпіли її присутність. Коли вона нарешті зникла з очей, а потім і зовсім перестала працювати у фірмі, він відчув величезне полегшення.

І ось раптом з’явилася нагода відплатити їй за стару образу, причому без найменшого ризику. Хоч які б звинувачення вона проти нього висунула, їй уже ніхто не повірить. Навіть Арманський подумає, що це говорить патологічно хвора вбивця.

Інспектор кримінальної поліції Бубланськи побачив Ханса Фасте, коли той виходив з ліфта з Боманом та Ерікссоном, присланими з «Мілтон сек’юриті». Фасте ходив на пропускний пункт, щоб зустріти нових співробітників. Бубланськи був не в захваті від того, що йому доведеться допустити сторонніх до розслідування вбивства, але рішення було ухвалене через його голову і… Та нехай! У всякому разі, Боман — справжній поліцейський з великим досвідом, а Ерікссон закінчив Школу поліції і навряд чи міг виявитися цілковитим ідіотом. Бубланськи жестом покликав усіх до конференц-залу.

Полювання на Лісбет Саландер йшло вже шосту добу, і час було підбити перші підсумки. Прокурор Екстрьом не брав участі в нараді. Група складалася з інспекторів кримінальної поліції Соні Мудіґ, Ханса Фасте, Курта Свенссона та Єркера Хольмберґа і була посилена чотирма співробітниками розшукового відділу кримінальної поліції Швеції. Бубланськи почав з того, що відрекомендував присутнім працівників «Мілтон сек’юриті» і запитав, чи не хочуть вони що-небудь сказати. Боман відкашлявся:

— Я давно вже не бував у цьому будинку, але дехто тут знає мене і пам’ятає, що, до того як піти в приватну фірму, я багато років пропрацював поліцейським. Причина, чому ми тут, полягає в тому, що Саландер кілька років працювала у нас і на нас лягає певна відповідальність. В отриманому нами завданні говориться, що ми повинні сприяти швидкому пійманню Саландер. Ми можемо допомогти в цьому завдяки тому, що дещо знаємо про неї як про особистість. Отже ми прийшли не для того, щоб плутатися у вас під ногами і заважати слідству.

— Як складалися її відносини з іншими співробітниками? — спитав Фасте.

— Не можна сказати, щоб вона викликала до себе велику симпатію, — відповів Ніклас Ерікссон і відразу замовк, зупинений піднятою рукою інспектора Бубланськи:

— Нам доведеться ще багато разів детально обговорювати різні питання на наших зустрічах. Але давайте робити це по порядку, щоб усе було ясно і зрозуміло. Після цієї наради ви двоє підете до прокурора Екстрьома і дасте підписку про нерозголошення. А зараз ми почнемо з доповіді Соні.

— Результати поки що вельми невтішні. Початок був дуже успішним: уже через кілька годин після вбивства нам удалося встановити особу Саландер. Ми знайшли адресу квартири, де вона мешкає, принаймні, ми так гадали. Але далі — ніяких слідів. Ми отримали тринадцять повідомлень про те, що її нібито десь бачили, але всі вони виявилися помилковими. Вона як випарувалася.

— Це досить дивно, — зауважив Курт Свенссон. — Зовнішність у неї примітна, є татуювання. Здавалося б, її не так уже й важко знайти.

— Вчора поліція Уппсали отримала сигнал і негайно ж виступила по тривозі. Вони оточили і до смерті перелякали чотирнадцятилітнього хлопчика, схожого на Саландер. Батьки були дуже обурені.

— Думаю, справа ускладнюється тим, що нам доводиться шукати людину, схожу на чотирнадцятилітнього підлітка. Вона може загубитися в натовпі молоді.

— Все-таки, зважаючи на ту увагу, яку привернули до цієї справи засоби масової інформації, хтось напевно ж повинен був щось помітити, — заперечив Свенссон. — Цього тижня її фотографія з’явиться в рубриці «Розшукується», так що дивись і з’явиться щось новеньке.

— Якось не віриться, якщо пригадати, що її портрет і так уже з’являвся на першій сторінці всіх шведських газет, — сказав Ханс Фасте.

— З чого виходить, що нам треба гарненько подумати, — зауважив Бубланськи. — Можливо, їй вдалося виїхати за кордон, але, найімовірніше, вона десь затаїлася і вичікує.

Боман підняв руку. Бубланськи кивнув, запрошуючи його говорити.

— Згідно з нашими відомостями про неї, вона не схильна до саморуйнівних вчинків. У неї стратегічний розум, так що вона планує свої кроки і не робить нічого, не проаналізувавши заздалегідь можливі наслідки. Принаймні, так вважає Драґан Арманський.

— Такої ж думки психіатр, який її лікував. Не поспішаймо з характеристикою, — сказав Бубланськи. — Рано чи пізно їй доведеться зробити якісь дії. Скажи, Єркере, які вона має в своєму розпорядженні кошти?

— Тут якраз є для вас дещо цікаве, — відповів Хольмберґ. — Ось уже кілька років у неї існує рахунок у Торговому банку. За ці гроші вона звітує в податковій декларації. Вірніше сказати, за них звітував адвокат Б’юрман. Рік тому на цьому рахунку було близько ста тисяч крон. Восени дві тисячі третього року вона зняла всю суму повністю.

— Восени дві тисячі третього року їй знадобилася готівка. Саме тоді вона, за словами Арманського, кинула роботу в «Мілтон сек’юриті», — пояснив Боман.

— Можливо. Рахунок залишався на нулі впродовж двох тижнів. Але через два тижні вона поклала на рахунок ту ж таки суму.

— Вона думала, що їй знадобляться на щось гроші, але не використала їх і повернула зняту з рахунку суму в банк?

— Схоже, що так і було. У грудні дві тисячі третього року вона скористалася цим рахунком для цілої низки платежів. Зокрема, розплатилася за квартиру за рік наперед. Сума на рахунку зменшилася до сімдесяти тисяч крон. Після цього рахунок залишався незайманим цілий рік, за винятком одного надходження у розмірі дев’яти тисяч крон з чимось. Я перевірив — це була спадщина від матері.

— Добре.

— У березні цього року вона зняла суму спадщини, а саме дев’ять тисяч триста дванадцять крон, і більше не чіпала рахунку.

— На що ж вона живе?

— Слухайте далі. У січні цього року вона відкрила новий рахунок, цього разу в Стокгольмському приватному банку,[59] і поклала на нього два мільйони крон.

— Що-що?

— Звідки взялися ці гроші? — поцікавилася Мудіґ.

— Гроші були переказані на її рахунок з англійського банку, зареєстрованого на одному з островів у Ла-Манші.

У конференц-залі запала мовчанка.

— Нічого не розумію! — мовила нарешті Соня Мудіґ.

— Тобто ці гроші вона не декларує? — спитав Бубланськи.

— Ні. Але формально вона і не зобов’язана це робити до майбутнього року. Найцікавіше, що ці гроші не зазначені у звіті адвоката Б’юрмана про її фінансове становище. А цей звіт подається щомісячно.

— Значить, він або не знав про них, або вони там щось темнили. А що у нас є щодо технічних даних?

— Вчора я був на доповіді у начальника слідчого управління. Ось що нам відомо: по-перше, ми можемо пов’язати Саландер з обома місцями злочинів. Її відбитки знайдені на знарядді вбивства і на скалках розбитої кавової філіжанки в Енскеді. Зараз ми чекаємо на відповідь щодо аналізу взятих проб ДНК… Проте немає сумніву в тому, що вона побувала в квартирі.

— Добре.

— Друге. У нас є її відбитки пальців на коробці з квартири адвоката Б’юрмана, в якій він зберігав револьвер.

— О’кей.

— Трете: у нас, нарешті, з’явився свідок, який бачив її на місці злочину в Енскеді. Це власник тютюнової крамниці. Він звернувся до нас і повідомив, що Лісбет Саландер заходила до його крамниці і купила там пачку «Мальборо лайт» того вечора, коли сталося вбивство.

— І він зібрався розповісти про це тільки через кілька днів після того, як ми просили повідомляти нам інформацію!

— У святкові дні він, як і всі, не був удома. Тютюнова крамниця стоїть на розі, за сто дев’яносто метрів од місця злочину, — провадив далі Єркер, показуючи це на карті. — Вона зайшла рівно о двадцять другій годині, коли він закривав крамницю. Він дуже точно її описав.

— Татуювання на шиї згадав? — запитав Курт Свенссон.

— Щодо цього він не міг сказати нічого певного. Йому здалося, що він бачив татуювання. Але дуже впевнено описав пірсинг на брові.

— Що ще?

— Суто технічних доказів не надто багато. Зате дуже вагомі.

— Фасте! Що відомо щодо квартири на Лундаґатан?

— Ми знайшли її відбитки, але, по-моєму, вона там не живе. Ми перевернули все, що там було, але, схоже, це речі Міріам Ву. Вона була вписана до контракту зовсім недавно — тільки в лютому цього року.

— Що ми знаємо про неї?

— У неї немає судимостей, але вона лесбіянка і виступає в різних шоу на гей-парадах. Ніби вчиться в університеті на соціолога, є співвласницею порнобутика на Тегнерґатан. Називається «Доміно фешн».

— Порнобутик? — перепитала Соня Мудіґ, звівши брови.

Якось вона, на подив свого чоловіка, придбала в «Доміно фешн» сексуальне вбрання, але ні за яких обставин не збиралася повідомляти це чоловікам, що зібралися в кімнаті.

— Атож. У них продаються кайданки, секс-одяг та інша подібна всячина. Тобі не потрібний батіжок?

— Так от, це не порнобутик, а модний бутик для людей, яким подобається попсова білизна, — поправила вона.

— Та сама гидота.

— Кажи далі, — роздратовано втрутився Бубланськи. — Слідів Міріам Ву ми не знайшли.

— Ані натяку.

— Можливо, вона поїхала кудись на вихідні, — припустила Соня Мудіґ.

— А може, Саландер і її вбила, — вставив Фасте. — Може, вона вирішила остаточно розквитатися зі своїми знайомими.

— То значить, Міріам Ву — лесбіянка. Чи можна з цього зробити висновок, що вони з Саландер пара?

— Думаю, ми з упевненістю можемо припустити, що між ними є сексуальні стосунки, — сказав Курт Свенссон. — Про це говорить кілька ознак. По-перше, відбитки Саландер у цій квартирі були виявлені на ліжку і навколо нього. Також ми знайшли її відбитки пальців на кайданках, які, очевидно, використовуються як сексуальна іграшка.

— Дивись, їй навіть сподобаються кайданки, які я приготував для неї, — сказав Ханс Фасте.

Соня Мудіґ важко зітхнула.

— Далі, — звелів Бубланськи.

— Нас інформували про те, що Міріам Ву відверто фліртувала у «Вітряку» з якоюсь дівчиною, прикметами дуже схожою на Саландер. Це було два тижні тому. Джерело інформації стверджує, що знає, хто така Саландер, і вже зустрічав її у «Вітряку» ще до цього випадку, хоча в останній рік вона там не показувалася. На жаль, я поки не встиг поговорити з персоналом. Займуся цим сьогодні.

— У її картці в соціальній службі не зазначено, що вона лесбіянка. Замолоду вона часто тікала від прийомних батьків і чіплялася до чоловіків у завулках. Її кілька разів заставали в товаристві літніх чоловіків.

— Але це ще зовсім не означає, що вона повія, — сказав Бубланськи. — Що ми знаємо про коло її знайомих, Курте?

— Майже нічого. Починаючи з вісімнадцяти років вона жодного разу не потрапляла до поліції. Вона знайома з Драґаном Арманським і Мікаелем Блумквістом — ото й усе, що нам відомо. Зрозуміла річ, вона знайома і з Міріам Ву. Те саме джерело, від якого ми отримали інформацію про те, що її та Ву бачили у «Вітряку», говорить, що раніше вона тусувалася з групою, до якої входять самі дівчата. Це група під назвою «Персти диявола».

— «Персти диявола»? І що ж це за група?

— Схоже, щось окультистське. Вони збиралися, щоб разом дуріти і бешкетувати.

— Бракує тільки, щоб Саландер до всього виявилася ще й сатаністкою! — сказав Бубланськи. — Всі ЗМІ очманіють від радості.

— Сатаністська секта, що складається з лесбіянок, — підказав Фасте.

— Хансе, у тебе абсолютно середньовічний погляд на жінок, — обурилася Соня Мудіґ. — До речі, я чула про «Персти диявола».

— Та що ти! — здивувався Бубланськи.

— Це була жіноча рок-група кінця дев’яностих років. Не суперзірки, але якась популярність у них тоді була.

— Значить, сатанинська секта лесбіянок, що грають хард-рок, — зробив висновок Ханс Фасте.

— Гаразд, годі верзти казна-що! — обірвав їх Бубланськи. — Хансе, ви з Куртом з’ясуєте, хто був у групі «Персти диявола», і поговорите з ними. Є у Саландер ще інші знайомі?

— Не багато, за винятком її колишнього опікуна Хольгера Пальмґрена. Але він лежить у лікарні для хроніків після удару і справді дуже хворий. Якщо вже бути чесним, то я не можу сказати, що виявив у неї коло знайомих. Загалом, не знайшли ми ні місця, де живе Саландер, ні записника з адресами, але близьких знайомих у неї, очевидно, немає зовсім.

— Не може ж людина вештатися в людському суспільстві як привид, не залишаючи ніяких слідів! Що ми думаємо про Мікаеля Блумквіста?

— Ми не встановлювали за ним справжнього стеження, проте навідувалися до нього у вихідні, — сказав Фасте. — На той випадок, якщо раптом там з’явиться Саландер. Після роботи він пішов додому, а у вихідні, очевидно, не покидав квартиру.

— Мені важко уявити собі, щоб він мав якесь відношення до вбивства, — сказала Соня Мудіґ. — Усе, що він говорив, дістало підтвердження, і він може довести своє алібі на той вечір.

— Але він знайомий із Саландер. Він сполучна ланка між нею і вбитими в Енскеді. Крім того, ми маємо його свідчення про те, що двоє чоловіків скоїли напад на Саландер за два тижні до вбивства. Що нам про це думати? — спитав Бубланськи.

— Окрім Блумквіста, немає жодного свідка, який бачив би той напад, якщо тільки він справді був, — сказав Фасте.

— Ти вважаєш, що Блумквіст усе вигадав або збрехав?

— Не знаю. Але вся ця історія схожа на вигадку. Щоб здоровий мужик не зміг справитися з дівчиськом, яке важить сорок кілограмів!

— Навіщо Блумквістові брехати?

— Можливо, щоб відвернути увагу від Саландер.

— Але все це не складається в загальну картину. Адже Блумквіст висуває версію, згідно з якою пару в Енскеді було вбито через книжку, написану Даґом Свенссоном.

— Дурниця! — кинув Фасте. — Це вчинила Саландер. Навіщо комусь убивати її опікуна, якщо він хоче змусити мовчати Даґа Свенссона? І хто це… поліцейський, чи що?

— Якщо Блумквіст відкрито виступить зі своєю версією, у нас почнеться свистопляска навколо «поліцейського сліду», його почнуть знаходити де завгодно, — сказав Курт Свенссон.

Всі закивали головами.

— Добре, — мовила Соня Мудіґ. — То чому ж вона застрелила Б’юрмана?

— І що означає татуювання? — додав Бубланськи, показуючи на фотографію живота Б’юрмана, де ясно виднівся напис: «Я — САДИСТСЬКА СВИНЯ, ПОКИДЬОК І ҐВАЛТІВНИК».

Вся група поринула у мовчанку.

— Що говорять лікарі? — спитав Боман.

— Татуювання зроблено два-три роки тому. Це встановлюють у зв’язку із станом кровопостачання шкіри, — пояснила Соня Мудіґ.

— Певно, можна припустити, що Б’юрман не сам собі це наколов.

— Тату-салонів, звичайно, достатньо, але навряд чи любителі татуювань часто роблять собі подібні написи.

Соня Мудіґ підняла руку:

— Патологоанатом говорить, що татуювання виконане жахливо, що, до речі, я і сама бачу неозброєним оком. Це означає, що до нього доклав руку цілковитий дилетант. Голка проникала в шкіру на різну глибину, і це дуже велике татуювання на дуже чутливій ділянці тіла. Загалом, це була, очевидно, дуже болісна процедура, яку можна прирівняти до спричинення тяжких тілесних ушкоджень.

— А тим часом Б’юрман не заявляв про це до поліції, — сказав Фасте.

— Я б теж не побіг із заявою до поліції, якби на моєму животі витатуювали таку етикетку, — додав КуртСвенссон.

— У мене є дещо іще в зв’язку з цим, — знову заговорила Соня Мудіґ. — Між іншим, це може стати підкріпленням того, що говорить напис, — що Б’юрман був свинею і садистом.

Вона розкрила папку з віддрукованими фотографіями і передала її по колу.

— Я роздрукувала тільки один зразок. А виловила я це у Б’юрмана в одній з папок його жорсткого диска. Це картинки, скачані з Інтернету. У комп’ютері в нього таких шедеврів ще близько двох тисяч.

Фасте присвиснув і показав усім фотографію жінки, жорстоко зв’язаної в дуже незручній позі.

— Це швидше вже щось у стилі «Доміно фешн» або «Перстів диявола», — прокоментував він.

Бубланськи роздратовано відмахнувся і буркнув йому, щоб заткнув пельку.

— І як же це треба розуміти? — спитав Боман.

— Вік татуювання приблизно два роки, — сказав Бубланськи. — Саме тоді Б’юрман раптово захворів. Ні патологоанатом, ні медична картка Б’юрмана не відзначили у нього ніяких серйозних хвороб, окрім високого тиску. Отже можна припустити, що між цими подіями є певний зв’язок.

— Саландер того року змінилася, — нагадав Боман. — Вона несподівано кинула роботу в «Мілтон сек’юриті» і виїхала за кордон.

— Чи повинні ми і тут припустити якийсь зв’язок? Якщо напис говорить правду, то Б’юрман когось зґвалтував. Само собою напрошується думка про Саландер. В усякому разі, це був би відповідний мотив для вбивства.

— Проте можна пояснити це й по-іншому, — заперечив Ханс Фасте. — По-моєму, можливий і такий сценарій: Саландер і китаянка займаються свого роду ескортними послугами із садомазохістським відтінком. Можливо, Б’юрман — один з тих божевільних, які полюбляють, щоб їх лупцювали дівчатка. Можливо, він опинився в залежному становищі від Саландер, а потім щось там у них не заладилось.

— Але це не пояснює того, чому вона вирушила до Енскеда.

— Якщо Даґ Свенссон і Міа Берґман збиралися розкрити справи, пов’язані із секс-послугами, вони могли ненавмисно наткнутися на Саландер і Ву. Можливо, тут-то у Саландер і з’явився мотив для вбивства.

— Але це всього лише умоглядні міркування, — зауважила Соня Мудіґ.

Нарада тривала ще годину, упродовж якої обговорювалось і питання про зникнення лептопа Даґа Свенссона. Коли настав час перерватися на ланч, усі почувалися розчарованими. У процесі обговорення виникали все нові й нові питання.

Еріка Берґер зателефонувала Маґнусу Берґшьо, голові правління «Свенська морґонпостен», щойно він у вівторок увійшов до редакції.

— Мене зацікавила ваша пропозиція.

— У цьому я не сумнівався.

— Я хотіла повідомити про своє рішення відразу ж після великодніх свят. Але як ви розумієте, тут у редакції вибухнув хаос.

— Убивство Даґа Свенссона. Співчуваю. Неприємна історія.

— У такому разі ви самі розумієте, мені незручно оголосити своїм, що я тікаю з корабля саме цієї хвилини.

Він якийсь час помовчав.

— У нас виникла проблема, — сказав Берґшьо.

— Яка?

— Коли ми розмовляли минулого разу, було сказано, що почати роботу потрібно першого серпня. Але річ у тім, що в головного редактора Хокана Морандера, якого ви повинні замінити, дуже слабке здоров’я. У нього проблеми з серцем, і йому потрібно зменшити оберти. Кілька днів тому він поговорив зі своїм лікарем, і у вихідні я дізнався, що він збирається йти першого липня. Спочатку ми гадали, що він залишиться у нас до осені і ви з ним працюватимете паралельно в серпні і вересні. Але зараз складається критичне становище. Еріко, ви потрібні нам уже з першого травня, і ніяк не пізніше п’ятнадцятого.

— Боже! До цього залишилися лічені тижні!

— Ви як і раніше зацікавлені в нашій пропозиції?

— Так, звичайно. Але це означає, що у мене є тільки місяць на те, щоб перед тим, як іти, довести «Міленіум» до остаточного ладу.

— Знаю. Мені дуже шкода, Еріко, але вам доведеться напружити свої сили. Та й одного місяця має вистачити на те, щоб довести до ладу справи редакції, де всього якихось півдюжини службовців.

— Але мені доведеться піти саме у розпалі хаосу!

— Вам довелося б піти так чи так. Ми всього лише пересунули терміни на кілька тижнів уперед.

— У мене є декілька умов.

— Кажіть які.

— Я повинна залишитися в правлінні «Міленіуму».

— Мабуть, це буде не дуже зручно. Звичайно, «Міленіум» значно менший, до того ж він виходить тільки раз на місяць, але з суто технічної точки зору ми з ним — конкуренти.

— Нічого не вдієш! Я не братиму участі в роботі редакції «Міленіуму», але й не продаватиму своєї частки. Таким чином я залишаюся в правлінні.

Вони домовилися зустрітися з правлінням у перший тиждень квітня, з тим щоб обговорити деталі й підписати контракт.

Уважно перечитавши список підозрюваних, який вони з Малін склали у вихідні, Мікаель Блумквіст відчув щось подібне до дежавю. Список складався з тридцяти семи чоловік, яких Даґ Свенссон жорстко викривав у своїй книзі, двадцять один з них були поіменно названі клієнтами повій.

Мікаель несподівано пригадав, як два роки тому він починав пошук убивці в Хедестаді і постав перед цілою галереєю підозрюваних, кількість яких наближалася до п’ятдесяти. Зрозуміти, хто ж із них винен, тоді здавалося абсолютно безнадійною справою.

У вівторок він о десятій годині ранку покликав до свого редакційного кабінету Малін Ерікссон. Зачинивши двері, він запропонував їй сісти.

Спочатку вони мовчки пили каву. Потім він передав їй список з тридцяти семи імен, складений ними у вихідні.

— Що будемо робити?

— Спочатку переглянемо список з Ерікою. Потім постараємося перевірити кожного окремо. Можливо, що хтось із цього списку має відношення до вбивств.

— І як ми їх перевірятимемо?

— Я думаю зосередити увагу на двадцяти одному клієнтові, які виведені в книзі під своїми іменами. Їм є що втрачати, причому більше, ніж усім решті. Я збираюся пройтися слідами Даґа і навідати кожного з них.

— Добре.

— Для тебе у мене намічено дві справи. По-перше, тут є три імені, які мені не вдалося ідентифікувати, два клієнти і п’ять торговців. Твоє завдання постаратися найближчими днями визначити, хто вони такі. Деякі з імен зустрічаються у праці Міа; у неї є довідкові матеріали; можливо, серед них знайдуться такі, які дозволять установити їх особи.

— Добре.

— По-друге, ми надзвичайно мало знаємо про Нільса Б’юрмана, опікуна Лісбет. У газетах була надрукована його коротка біографія, але я здогадуюся, що вона і наполовину не відповідає істині.

— Тобто я повинна дізнатися про нього більше.

— Правильно. Все, що вдасться розкопати.

О п’ятій годині вечора Мікаелеві Блумквісту зателефонувала Харієт Ванґер.

— Ти можеш говорити?

— Можу, якщо недовго.

— Дівчина, яку оголошено в розшук… Адже це та сама, яка допомогла тобі відшукати мене, чи не так?

Харієт Ванґер і Лісбет Саландер жодного разу не зустрічалися.

— Так, — відповів Мікаель. — Пробач, але я не міг вибрати часу, щоб зателефонувати тобі і повідомити новини. Але це справді вона.

— Які можуть бути наслідки?

— Для тебе… ніяких, як я сподіваюся.

— Але вона знає все про мене і про те, що сталося два роки тому.

— Так, вона дійсно знає все.

Харієт Ванґер мовчала на іншому кінці дроту.

— Харієт… Я не вірю, що це зробила вона. Я маю виходити з того, що вона ні в чому не винна. Лісбет Саландер мені симпатична.

— Якщо повірити в те, що пишуть газети…

— Не треба вірити в те, що пишуть газети. Все дуже просто. Вона дала слово не видавати тебе. І я вірю, що вона дотримається свого слова до смерті. Я вважаю, що вона людина твердих принципів.

— А якщо ні?

— Не знаю. Харієт, я зроблю все, щоб дізнатися, що сталося насправді.

— Добре.

— Не хвилюйся!

— Я не хвилююся. Але хочу бути готова, якщо станеться найгірше. Як ти себе почуваєш, Мікаелю?

— Погано. У нас не було і хвилини відпочинку з того часу, як сталось убивство.

Харієт Ванґер ще трохи помовчала.

— Мікаелю, зараз я в Стокгольмі. Завтра я відлітаю до Австралії на місяць.

— Зрозуміло.

— Я зупинилася в тому ж самому готелі.

— Я не знаю. Не можу второпати, що мені робити. Вночі мені потрібно буде працювати, і я зараз зовсім не здатний бути душею компанії.

— Ніхто не вимагає, щоб ти був душею компанії. Приїзди і дай собі спокій ненадовго.

Мікаель повернувся додому о першій попівночі. Він почувався втомленим і ладний був уже плюнути на все і поспати, але замість цього увімкнув ноутбук і перевірив електронну пошту. Нічого цікавого в ній не з’явилося.

Він відкрив папку «Лісбет Саландер» і виявив там зовсім новий документ. Документ був названий «МікуБлуму» і лежав поряд з документом «Для Салі».

Несподівана поява цього файлу в комп’ютері подіяла на Мікаеля приголомшливо. Вона тут! Лісбет Саландер побувала в його комп’ютері. Можливо, вона навіть зараз перебуває на зв’язку. Він двічі клацнув мишкою.

Він сам не міг би сказати, що очікував побачити — лист, відповідь, запевнення в невинності, пояснення? Повідомлення-відповідь Лісбет Саландер виявилося до прикрого коротким і складалося з одного слова з чотирьох літер:

Зала.

Мікаель як зачарований дивився на це ім’я.

Даґ Свенссон згадував його в їх останній телефонній розмові за дві години до вбивства.

Що вона хотіла цим сказати? Що 3ала є сполучною ланкою між Б’юрманом і Даґом та Міа? Яким чином? Чому? Хто він такий? І звідки це відомо Лісбет Саландер? Яким чином вона в це вплутана?

Він подивився інформацію про документ і побачив, що текст був створений менше п’ятнадцяти хвилин тому. Потім він розсміявся. Як автор документа був зазначений Мікаель Блумквіст. Вона створила документ у його комп’ютері за допомогою його власної ліцензійної програми! Це було краще за електронну пошту і не залишало після себе ір-адреси, за якою можна було б вийти на її слід. Утім, Мікаель був цілком певен, що Лісбет Саландер і без того ніхто не міг би вислідити в Мережі. І це, безперечно, доводило, що Лісбет Саландер вчинила з його комп’ютером те, що вона сама називала терміном hostile takeover.[60]

Він обернувся до вікна, з якого відкривався вид на ратушу. Він не міг позбутися відчуття, що Лісбет Саландер спостерігав за ним у цей момент, начебто вона була в кімнаті і бачила його через екран комп’ютера. Зараз вона могла бути практично в якій завгодно точці світу, але він підозрював, що насправді вона десь зовсім неподалік. Десь у Сьодермальмі. Приблизно в радіусі одного кілометра від того місця, де він сам.

Трохи поміркувавши, він сів за комп’ютер і створив новий документ, який назвав «Для Салі-2», і розмістив на робочому столі. Це було дуже виразне послання:

Лісбет, ти покара на мою голову! Хто, чорт забирай, такий Зала? Сполучна ланка, чи що? Якщо знаєш, хто вбив Даґа і Міа, то хоча б розкажи мені, щоб ми могли розплутати цей проклятий клубок і не мучитися. Мікаель.

Вона таки справді була в цей час у ноутбуці Мікаеля Блумквіста. Відповідь надійшла за хвилину — в папці на його робочому столі з’явився новий документ, цього разу під назвою «Калле Блумквіст». У ньому було таке:

Ти журналіст. От і розкопуй.

Мікаель насупив брови. Вона показала йому палець і вжила прізвисько, яке, як вона добре знала, було йому ненависне. І не дала йому ані найменшої підказки. Він швидко відклацав документ «Для Салі-3» і помістив його на робочий стіл:

Лісбет, журналісти розкопують різні речі, ставлячи питання людям, які що-небудь знають. От я і запитую тебе: ти знаєш, чому були вбиті Даґ і Міа і хто їх убив? Якщо так, то розкажи мені. Дай мені хоч якусь зачіпку, з чого мені почати.

Наступної відповіді він безнадійно прочекав кілька годин, але о четвертій годині ранку здався і пішов спати.

Розділ 19

У середу нічого особливо цікавого не сталося. Мікаель витратив цей день на те, щоб відшукати в матеріалах Даґа Свенссона всі згадки імені Зала. Там само, як і свого часу Лісбет Саландер, він виявив у комп’ютері Даґа папку під назвою «Зала» і прочитав, відповідно, три документи, що містилися в ній: «Ірина П.», «Сандстрьом» і «Зала» і, так само як Лісбет, виявив, що у Даґа було джерело в поліції на прізвище Гюльбрансен. Мікаелю вдалося знайти його слід у кримінальній поліції Сьодертелье, але, зателефонувавши туди, він почув, що Гюльбрансен у службовому відрядженні і повернеться тільки наступного понеділка.

Він переконався, що Даґ Свенссон приділив Ірині П. багато часу. З протоколу розтину він дізнався, що в лютому цю жінку було жорстоко вбито після довгих тортур. Поліція не знайшла вбивці, але, позаяк жертва була повією, передбачалося, що винного слід шукати серед її клієнтів.

Мікаель задумався над тим, чому Даґ Свенссон вклав документ про Ірину П. до папки «Зала». Це вказувало на те, що він пов’язував Залу з Іриною П., але в його текстах із цього приводу нічого не знайшлося. Іншими словами, Даґ Свенссон тримав цей зв’язок у голові.

Документ, названий власне «Зала», був такий лаконічний, що його можна було прийняти за випадкову робочу замітку. Мікаель відзначив, що Зала (якщо він існував насправді) уявляється якоюсь примарою кримінального світу. Вказівок на джерела в тексті також не було, і все разом справляло враження чогось нереального.

Він закрив документ і почухав потилицю. Розслідування вбивства Даґа і Міа виявилося набагато складнішим завданням, ніж він собі уявляв. Крім того, його весь час брали сумніви. У нього не було реальних доказів того, що Лісбет непричетна до вбивства, він міг спиратися тільки на своє внутрішнє почуття, яке говорило йому, що в неї не було причин вирушити до Енскеда і вбити двох його друзів.

Йому було відомо, що браку коштів вона не відчувала; скориставшись своїми хакерськими талантами, вона вкрала фантастичну суму в кілька мільярдів крон. Навіть сама Лісбет не знала, що йому це відомо. За винятком одного випадку, коли він (з відома Лісбет) розповів про її здібності Еріці Берґер, він не розкривав її таємницю нікому.

Мікаель не хотів вірити, що Лісбет Саландер винна у вбивстві. Він був перед нею в неоплатному боргу: вона не тільки врятувала йому життя, коли його замірявся вбити Мартін Ванґер, але врятувала і його професійну кар’єру, а також, мабуть, і журнал «Міленіум», коли принесла йому на таці голову фінансиста Ханса Веннерстрьома.

Таке багато до чого зобов’язує. До Лісбет Саландер він почував велику відданість. Хай навіть вона виявиться винною, він все одно робитиме все від нього залежне, щоб допомогти їй, коли її рано чи пізно спіймає поліція.

Але, з другого боку, він розумів, що не знає про неї нічого. Докладні психіатричні висновки, той факт, що вона примусово госпіталізувалася і лежала в одній з найсолідніших психіатричних клінік Швеції і потім була визнана недієздатною, серйозно свідчив про те, що з нею не все гаразд. Телебачення приділило багато уваги виступу головного лікаря Уппсальської психіатричної клініки Петера Телебор’яна — з етичних міркувань він не висловлювався безпосередньо про Лісбет Саландер, та зате багато говорив про кризу в психіатрії. Він мав великий авторитет не тільки в Швеції, а й у міжнародному масштабі і був визнаним експертом в галузі психічних хвороб. Він говорив дуже переконливо і зумів висловити своє співчуття жертвам та їх рідним, але в той же час показав, що не менш стурбований благополуччям Лісбет Саландер.

У Мікаеля виникала думка про те, щоб зв’язатися з Петером Телебор’яном і заручитися його допомогою, але, поміркувавши, він одмовився від цієї ідеї: відомий психіатр ще встигне допомогти Лісбет, коли її заарештують.

Він пішов до буфетної, налив собі кави у філіжанку з гаслом помірної коаліційної партії і попрямував до кабінету Еріки Берґер.

— У мене набрався довгий список сутенерів і клієнтів, з якими необхідно поговорити, — сказав він.

Вона стурбовано кивнула.

— На те, щоб перебрати їх усіх, піде близько двох тижнів. Вони розпорошені по всій країні від Стренґнеса до Норчьопінга. Мені потрібна буде машина.

Вона відкрила сумочку і дістала ключі від свого «BMW».

— Це не завдасть тобі клопоту?

— Можеш не турбуватися. Я постійно їжджу на роботу на метро, а у разі чого можу взяти машину Ґреґера.

— Дякую тобі.

— Але тільки з однією умовою.

— З якою?

— Деякі з цих типів кінчені недолюдки. Якщо ти збираєшся звинувачувати сутенерів у вбивстві Даґа й Міа, то я хочу, щоб ти взяв оце із собою і завжди тримав при собі в кишені куртки.

З цими словами вона поклала на стіл балончик із сльозоточивим газом.

— Звідки це в тебе?

— Купила якось торік у США. Невже я, самотня жінка, повинна вештатися ночами зовсім беззбройна!

— Уявляєш собі, що почнеться, якщо я скористаюся цією штукою і загримлю за незаконне володіння зброєю!

— Вже краще так, ніж якщо мені доведеться писати твій некролог. Не знаю, Мікаелю, розумієш ти це чи ні, але іноді я дуже за тебе хвилююся.

— Розумію.

— Ти часто ризикуєш і вже якщо вбив щось у голову, то ні за що не відмовишся від своїх дурниць.

Мікаель усміхнувся і поклав балончик Еріці на стіл.

— Дякую тобі за турботу, але ця річ мені не знадобиться.

— Мікке, я вимагаю!

— Все гаразд. Я вже підготувався.

Він сунув руку в кишеню і витягнув балончик із сльозоточивим газом — той самий, який він знайшов у сумці Лісбет Саландер і відтоді носив із собою.

Бубланськи постукав у двері службового кабінету Соні Мудіґ і сів у крісло для відвідувачів перед її столом.

— Ноутбук Даґа Свенссона, — мовив він.

— Я теж про це думала, — відгукнулась вона. — Я ж бо складала розклад занять Свенссона і Берґман в останній день їх життя. У нім як і раніше залишаються прогалини. Даґ Свенссон не заходив цього дня до редакції «Міленіуму», але він багато роз’їжджав містом, а о четвертій годині зустрівся із давнім приятелем по університету. Це була випадкова зустріч у кафе на Дроттнінгсґатан. Його приятель упевнено стверджує, що у Даґа Свенссона при собі був ноутбук у сумці. Він сам бачив його і навіть щось сказав із цього приводу. А об одинадцятій годині вечора, коли його застрелили, ноутбука в квартирі не виявилось.

— Саме так.

— Які ми з цього маємо зробити висновки?

— Він міг побувати десь іще і з якоїсь причини залишити там комп’ютер.

— Наскільки це ймовірно?

— Дуже малоймовірно. Але він міг залишити його в сервісі, щоб полагодити. Крім того, існує і така можливість, що в нього було ще якесь місце для роботи, про яке ми не знаємо. Наприклад, раніше він орендував письмовий стіл у бюро незалежних журналістів у районі площі Санкт-Еріксплан.

— Так.

— Ну і потім існує, звичайно, можливість, що ноутбук забрав із собою вбивця.

— За словами Арманського, Саландер чудово володіє комп’ютером.

— Справді, це так, — кивнула Соня Мудіґ.

— Гм… Згідно з теорією Блумквіста, Даґ Свенссон і Міа Берґман були вбиті через розслідування, над яким працював Свенссон. І значить, матеріали мали бути в комп’ютері.

— Ми трохи відстаємо за часом. Маючи трьох убитих, доводиться простежувати дуже багато ниточок, тому ми не встигаємо все зробити. Адже ми фактично ще не провели справжнього обшуку на робочому місці Даґа Свенссона в «Міленіумі».

— Сьогодні вранці я розмовляв з Ерікою Берґер. Вона була здивована, що ми й досі не побували у них і не оглянули папери, що залишилися після нього.

— Ми дуже захопилися тим, щоб скоріше зловити Саландер, але як і раніше нічого гаразд не прояснили відносно мотиву злочину. Ти б не міг…

— Я домовився з Берґер, що з ранку буду в «Міленіумі».

— Дякую!

У четвер, коли Мікаель сидів за своїм письмовим столом і розмовляв з Малін Ерікссон, він раптом почув, що в редакції задзвонив телефон. Побачивши крізь дверний отвір, що там є Хенрі Кортес, він був перестав звертати увагу на дзвінки, проте десь у підсвідомості в нього відклалося, що телефон дзвонить на столі Даґа Свенссона. Обірвавши розмову на півслові, він так і зірвався на ноги.

— Стій! Не чіпай телефон! — закричав він.

Хенрі Кортес уже поклав руку на слухавку. Мікаель щосили рвонувся до нього. «От чорт, яка там була назва?» — гарячково намагався пригадати він.

— Дослідження ринку «Індиго». Говорить Мікаель. Чим можу зарадити?

— Е-е… Доброго здоров’ячка! Мене звуть Гуннар Бйорк. Я отримав листа, де говориться, що я виграв мобільний телефон.

— Вітаю! — відповів Мікаель Блумквіст. — Телефон марки «Соні Ерікссон», остання модель.

— І це мені нічого не коштуватиме?

— Нічого. Але для того, щоб отримати подарунок, ви повинні відповісти на кілька запитань. Ми проводимо дослідження ринку і глибинний аналіз різних підприємств. Участь в опитуванні забере десь одну годину. Якщо ви дасте згоду, то вийдете на наступний рівень і дістанете змогу виграти сто тисяч крон.

— Розумію. А можна зробити це по телефону?

— На жаль, ні. У процесі дослідження буде показано різну символіку підприємств, яку треба буде впізнати. Ми запитаємо також, який тип рекламних зображень здається вам привабливим, і покажемо декілька варіантів. Вам доведеться зустрітися з одним з наших співробітників.

— A-а… А як мене вибрали?

— Подібні дослідження ми проводимо кілька разів на рік. У даному разі нас цікавлять солідні люди вашої вікової групи. Ідентифікаційні номери вибиралися навмання.

Врешті-решт Гуннар Бйорк погодився прийняти у себе співробітника дослідницького бюро «Індиго». Він повідомив, що сидить на лікарняному і перебуває в літньому будиночку в Смодаларьо, і продиктував, як туди добратися. Вони домовилися зустрітися вранці в п’ятницю.

— Є-єс! — радісно вигукнув Мікаель, поклавши слухавку, і переможно труснув стиснутим кулаком.

Малін Ерікссон і Хенрі Кортес спантеличено перезирнулися.

Літак, яким летів Паоло Роберто, приземлився в аеропорту Арланда в четвер о дванадцятій годині дня. Більшу частину шляху з Нью-Йорка він проспав, так що цього разу, як виняток, не відчув зміни часових поясів.

У США він пробув місяць, обговорюючи проблеми боксу, відвідуючи показові матчі та обмірковуючи проект шоу, яке збирався продати до «Стрікс телевіжн». З професійного боксу він пішов під впливом ненав’язливих умовлянь сім’ї, а також тому, що починав даватися взнаки вік, але думав про це з прикрістю. Із цим уже нічого не можна було вдіяти, залишалося тільки підтримувати себе в спортивній формі, займаючись інтенсивними тренуваннями бодай раз на тиждень. Його ім’я як і раніше мало великий авторитет у світі боксу, і він збирався, поки ноги носять, виконувати роботу, так чи інакше пов’язану із спортом.

Він зняв з транспортера свою сумку. На митному контролі його зупинили і ледь не відправили на огляд, але один з митників упізнав його.

— Здоров був, Паоло! У тебе, я гадаю, немає з собою нічого, крім боксерських рукавичок.

Паоло Роберто запевнив, що не везе ніякої контрабанди, і його пропустили до Швеції.

Він вийшов у залу для прибуваючих пасажирів і попрямував до спуску, що вів до арландського експреса, але раптом зупинився і приголомшено застиг, побачивши перед собою обличчя Лісбет Саландер, яке красувалося на перших сторінках вечірніх газет. Спершу він нічого не второпав і подумав, що все-таки це дається взнаки різниця часових поясів. Потім прочитав текст:

Він перевів погляд на інший заголовок:

Геть спантеличений, він попрямував до «Прес-бюро», купив вечірні й ранкові газети і пішов з ними у кафетерій, де почав читати, дивуючись усе більше й більше.

У свою квартиру на Белльмансґатан Мікаель Блумквіст повернувся в четвер об одинадцятій вечора, почуваючись втомленим і пригніченим. Він збирався раніше закінчити роботу і хоч трохи відіспатися за всі ці дні, але не стримався і ввімкнув ноутбук, щоб перевірити електронну пошту.

Нічого дуже цікавого там не виявилось, але про всяк випадок він відкрив папку «Лісбет Саландер» і відчув, що його пульс задріботів: там виявився новий документ під назвою «Мб2». Він двічі клацнув мишкою і прочитав:

Прокурор Е. постачає ЗМІ інформацію. Запитай у нього, чому він мовчить про давнє поліцейське розслідування.

Ошелешений, Мікаель намагався збагнути суть загадкового послання. Що вона хоче сказати? Яке давнє поліцейське розслідування? Він ніяк не міг зрозуміти, про що йдеться. Що за мука з нею! Ну навіщо вона кожне послання формулює у вигляді ребуса? Трохи згодом він створив новий документ, назвавши його «Криптограма».

Привіт, Салі! Я страшенно втомився, працював без перепочинку з того часу, як сталося вбивство. Мені зовсім не хочеться розгадувати ребуси. Можливо, тебе це не цікавить або ти не сприймаєш нинішню ситуацію всерйоз, але я хочу знати, хто вбив моїх друзів. М.

Він став чекати, не відходячи від екрана. У відповіді «Криптограма 2», що надійшла за дві хвилини, говорилося:

Як ти вчиниш, якщо виявиться, що це я?

У відповідь він послав «Криптограму З»:

Лісбет, якщо ти зовсім з'їхала з глузду, то зарадити тобі, мабуть, зможе тільки Петер Телебор'ян. Але я не вірю, що ти вбила Даґа і Міа. Маю надію і молюся, щоб я виявився правий.

Даґ і Міа хотіли викрити мафію секс-послуг. Я припускаю, що саме це якимсь чином стало мотивом до вбивства. Але в мене немає жодних доказів.

Я не знаю, який кіт між нами пробіг, але ми якось говорили з тобою про дружбу. Я сказав, що дружба ґрунтується на двох речах: повазі і довірі. Навіть якщо ти через щось мною незадоволена, ти все одно можеш на мене покластися і довіряти мені. Я ніколи не видавав твоїх секретів. Навіть того, що сталося з Веннерстрьомовими мільярдами. Отож, вір мені. Я тобі не ворог. М.

Відповіді не було так довго, що Мікаель уже втратив усяку надію. Та коли минуло вже майже п’ятдесят хвилин, на екрані раптом матеріалізувалася «Криптограма 4»:

Мені треба над цим подумати.

Мікаель перевів дух. Несподівано попереду з'явився проблиск надії. Відповідь означала саме те, що в ній було написано. Вона збиралася подумати над його словами. Вперше відтоді, як вона раптово зникла з його життя, Лісбет погодилася з ним спілкуватися. І якщо вона сказала, що подумає, це означало, що вона, в усякому разі, поміркує над тим, чи варто їй з ним говорити. Він написав «Криптограму 5»:

Чудово. Я чекатиму. Але не тягни надто довго.

Інспектор кримінальної поліції Ханс Фасте прийняв дзвінок по мобільному телефону в п’ятницю вранці, коли він, прямуючи на роботу, їхав по Лонгхольмсґатан поблизу мосту Вестербру. Поліція не мала змоги поставити квартиру на Лундаґатан під цілодобове спостереження і тому домовилася з одним із сусідів, колишнім поліцейським, що той наглядатиме.

— Китаянка щойно увійшла до під’їзду, — доповів сусід.

Важко було підібрати вдаліше місце, ніж те, де був зараз Ханс Фасте. Зробивши заборонений поворот через розділову лінію, він звернув на Хеленеборґсґатан навпроти Вестербру і поїхав по Хьогалідсґатан у бік Лундаґатан. Не минуло і двох хвилин після телефонної розмови, як він уже припаркувався перед потрібним будинком і, підтюпцем перебігши через дорогу, увійшов до під’їзду, а звідти проник на задвір’я.

Міріам Ву ще стояла перед своїми дверима, здивовано роздивляючись просвердлений замок і смужки клейкої стрічки, що перетинали одвірок. На сходах почулися кроки. Вона обернулася і побачила спортивного, міцної статури чоловіка з настирним і пильним поглядом. Вирішивши, що він становить загрозу, вона кинула на підлогу сумку і приготувалася, якщо виникне потреба, продемонструвати прийоми тайського боксу.

— Міріам Ву? — спитав незнайомець.

На її подив, він показав їй поліцейське посвідчення.

— Так, — відповіла Міріам. — А в чому річ?

— Де ви були весь тиждень?

— Від’їздила. А що сталося? Мене пограбували?

Фасте не зводив з неї пильного погляду.

— Я змушений попросити вас проїхати зі мною до Кунгсхольмена, — сказав він і схопив її за плече.

У кімнату для допитів, де чекали інспектори Бубланськи і Мудіґ, у супроводі Фасте увійшла досить сердита Міріам Ву.

— Сідайте, будь ласка. Я — інспектор кримінальної поліції Ян Бубланськи, а це моя колега Соня Мудіґ. Шкодую, що довелося викликати вас у такий спосіб, але у нас виникло кілька запитань, на які ми хотіли б дістати відповідь.

— Он як! І якого ж біса? А то він не надто балакучий, — сказала Міммі, великим пальцем тицяючи у Фасте в себе за спиною.

— Ми шукали вас більше тижня. Ви можете пояснити, де ви були?

— Можу, звичайно! Але не хочу, і, наскільки я розумію, вас це не стосується.

Бубланськи здивовано звів брови.

— Я приходжу додому і бачу, що мої двері зламано, вхід заклеєно поліцейською стрічкою, а потім накачаний анаболіками мужик волоче мене сюди. Можу я дістати пояснення?

— Тобі не подобаються мужики? — спитав Ханс Фасте.

Міріам Ву від несподіванки так і витріщилася на нього.

Бубланськи і Мудіґ одночасно суворо на нього подивилися.

— Чи означає це, що весь цей тиждень ви не читали газет? Що ж, ви були за кордоном?

Міріам By розгубилась і заговорила вже менш упевнено:

— Ні, газет я не читала. Я на два тижні їздила до Парижа побачитися з батьками. Я щойно з Центрального вокзалу.

— Ви їздили потягом?

— Я не люблю літати літаком.

— І ви не бачили великих заголовків сьогоднішніх шведських газет?

— Я щойно прибула нічним потягом і приїхала додому метро.

Констебль Бубла задумався. Сьогодні на перших сторінках не було згадок про Саландер. Він підвівся, вийшов з кімнати і за хвилину повернувся з недільним випуском «Афтонбладет», у якому на першій сторінці красувалася збільшена на всю полосу паспортна фотографія Лісбет Саландер.

Міріам Ву мало не гепнулася із стільця.

Дотримуючись вказівок Гуннара Бйорка, шістдесяти двох років, Мікаель Блумквіст дістався до літнього будиночка в Смодаларьо. Будиночок являв собою сучасну віллу для цілорічного мешкання з видом на шматочок Юнгфруфйорда. По піщаній доріжці він підійшов до будинку і подзвонив у двері. Гуннар Бйорк виявився досить схожим на паспортну фотографію, знайдену Даґом Свенссоном.

— Добридень! — сказав Мікаель.

— Знайшли дорогу! От і добре.

— Досить легко.

— Заходьте! Влаштуємося на кухні.

— Чудово!

Гуннар Бйорк справляв враження здорової людини, він тільки трохи накульгував.

— Ось, бачте, сиджу на лікарняному, — сказав він.

— Сподіваюся, що нічого серйозного, — відгукнувся Мікаель.

— Мене чекає операція з приводу перелому меніска. Каву питимете?

— Ні, дякую, — відмовився Мікаель, сідаючи на кухонний стілець, і, розстебнувши сумку, дістав з неї папку. Бйорк розташувався навпроти.

— Ваше обличчя здалося мені знайомим. Ми не стрічалися раніше?

— Ні.

— Але у вас щось дуже знайоме обличчя.

— Можливо, ви бачили мене в газетах?

— Як, ви сказали, вас кличуть?

— Мікаель Блумквіст. Я — журналіст і працюю в журналі «Міленіум».

На обличчі Гуннара Бйорка з’явився розгублений вираз. Потім його осяяло. Калле Блумквіст. Справа Веннерстрьома. Проте він ще не здогадався, що з цього виходить.

— «Міленіум». Я не знав, що ви працюєте над дослідженням ринку.

— Тільки іноді як виняток. Я хочу, щоб ви поглянули на три знімки і вирішили, яка з трьох моделей вам подобається найбільше.

Мікаель розклав на столі три роздруковані фотографії дівчат. Одна з них була скачана з порносайту в Інтернеті, дві інші були збільшеними кольоровими фотографіями з паспорта.

Гуннар Бйорк раптом зблід:

— Я не розумію…

— Не розумієте? Ось це — Лідія Комарова, шістнадцятилітня дівчина з Мінська. А це М’янг Со Чин, відома як Йо-Йо з Таїланду. Їй двадцять п’ять років. І нарешті, перед вами Олена Барасова дев’ятнадцяти років з Таллінна. Ви купували секс-послуги всіх трьох жінок, і я хочу знати, яка з них вам більше за все сподобалася. Вважайте це дослідженням ринку.

Бубланськи із сумнівом дивився на Міріам Ву, яка відповідала йому сердитим поглядом.

— Отже, підіб’ємо підсумок: ви стверджуєте, що знайомі з Саландер близько трьох років. Цієї весни вона безоплатно переписала на вас свою квартиру, а сама кудись переїхала. Час від часу ви з нею кохаєтеся, коли вона у вас з’являється, але ви не знаєте, де вона живе, що робить і на які засоби існує. І ви хочете, щоб я повірив?

— Плювати мені, вірите ви чи ні! Я не зробила нічого протизаконного, а як я живу і з ким кохаюся, це не ваше діло і взагалі нікого не стосується.

Бубланськи зітхнув. Дізнавшись уранці, що Міріам Ву несподівано з’явилася у себе вдома, він відчув полегшення. Нарешті хоч якийсь крок уперед! Але те, що він од неї почув, нічого не прояснювало. Все це звучало дуже дивно. Проте проблема була в тому, що він вірив Міріам Ву. Вона відповідала на питання ясно і чітко, без вагань, могла назвати місце і час своїх зустрічей із Саландер і так детально розповіла про те, як відбувався її переїзд на Лундаґатан, що і Бубланськи, і Мудіґ відразу повірили, що вся ця дивна історія абсолютно правдива.

Ханс Фасте був під час допиту і, слухаючи Міріам Ву, все більше дратувався, заледве стримуючись від того, щоб не втрутитися. На його думку, Бубланськи поводився з китайським дівчиськом як розмазня, вона ж йому грубила і говорила багато зайвого, ухиляючись від прямої відповіді на єдине важливе питання, а саме питання про те, де, чорти б її забрали, переховується ця клята шльондра Лісбет Саландер!

Але Міріам Ву не знала, де перебуває Лісбет Саландер. Вона не знала, де Саландер працює, і ніколи нічого не чула про «Мілтон сек’юриті», про Даґа Свенссона або про Міа Берґман і, отже, не могла відповісти на жодне справді важливе питання. Вона й гадки не мала про те, що Саландер під опікою, що замолоду вона неодноразово була на примусовому лікуванні і що в її характеристиці є довжелезні абзаци розмірковувань на теми психіатрії.

Зате вона підтвердила, що вони з Лісбет Саландер відвідували «Вітряк» і там цілувалися, звідти повернулися на Лундаґатан і розлучилися рано-вранці наступного дня. Через кілька днів після цього Міріам Ву поїхала потягом до Парижа і пропустила всі події, описані в шведських газетах. Не рахуючи короткої зустрічі, коли та передала їй ключі від автомобіля, вони з Лісбет більше не бачилися.

— Ключі від автомобіля? — здивувався Бубланськи. — У Саландер немає машини.

Міріам Ву пояснила, що Лісбет купила винно-червону «Хонду» і залишила її на вулиці перед будинком. Бубланськи звівся на ноги і перезирнувся із Сонею Мудіґ.

— Можеш підмінити мене на допиті? — спитав він і вийшов з кімнати.

Йому довелося піти до Єркера Хольмберґа і попросити його провести технічний аналіз «Хонди» кольору червоного вина. І взагалі йому потрібно було побути самому, щоб подумати.

Співробітник таємної поліції Гуннар Бйорк, який обіймав посаду заступника начальника відділу у справах іноземців і зараз перебував на лікарняному, сидів на своїй кухні з чудовим видом на Юнгфруфйорд сполотнілий, мов примара. Мікаель дивився на нього терпляче і байдуже. Зараз він був уже цілком переконаний у тому, що Бйорк не має ані найменшого відношення до вбивства в Енскеді. Позаяк Даґ Свенссон не встиг з ним зустрітися, Бйорк ні сном ні духом не здогадувався, що незабаром його ім’я і фотографія мають з’явитися у викривальному репортажі про клієнтів секс-мафії.

Від Бйорка Мікаель дізнався тільки одну нову деталь, що становила інтерес. З’ясувалося, що він був особисто знайомий з адвокатом Нільсом Б’юрманом. Вони зустрічалися в стрілецькому клубі поліції, активним членом якого Бйорк був уже двадцять років. Свого часу він навіть входив до складу правління разом з Б’юрманом. Вони були не надто знайомі, але кілька разів зустрічалися у вільний від роботи час і якось разом обідали.

Ні, останнім часом він не бачив Б’юрмана вже кілька місяців. Наскільки він пам’ятає, востаннє вони зустрічалися минулого літа, коли зайшли випити пива у кафе просто неба.

Йому дуже шкода Б’юрмана, якого вбила ця психопатка, але йти на похорон він не збирається.

Такий збіг змусив Мікаеля задуматися, але його питання скоро вичерпалися. У Б’юрмана могли бути сотні таких знайомств, пов’язаних з його професійною і клубною діяльністю. У тому, що один з його знайомих згадувався в матеріалах Даґа Свенссона, не було нічого такого вже надзвичайного — адже навіть у самого Мікаеля знайшовся один знайомий журналіст, про якого також писав Даґ Свенссон.

Час було закінчувати. Бйорк пройшов через усі очікувані фази: спочатку все заперечував, потім, коли Мікаель показав йому частину документального матеріалу, сердився, погрожував, намагався відкупитися і нарешті перейшов до благань. Усе це Мікаель пропустив повз вуха.

— Ви розумієте, що зруйнуєте все моє життя, якщо опублікуєте це? — спитав його нарешті Бйорк.

— Так, — відказав Мікаель.

— І ви все одно це зробите.

— Неодмінно.

— Чому? Невже не можна пожаліти людину? Я ж хворий.

— Забавно, що ви згадали про жалість.

— Вам же зовсім не важко проявити гуманність!

— У цьому ви маєте слушність. Зараз ви плачете, що я хочу зруйнувати ваше життя, а тим часом самі не побоялися зруйнувати життя кількох молоденьких дівчат, скоюючи проти них злочин. Ми можемо документально підтвердити три таких випадки. А скільки їх було ще, лише Богу відомо. Де ж тоді був ваш гуманізм?

Він підвівся, зібрав свої документи і заховав їх у сумку для ноутбука.

— Можете не проводжати, я сам знайду дорогу.

Вже прямуючи до дверей, він раптом зупинився і знов обернувся до Бйорка:

— Скажіть, ви чули коли-небудь про людину на ім’я Зала?

Бйорк подивився на нього. Він все ще не отямився від переляку і не відразу зрозумів Мікаелеві слова. Ім’я Зала йому нічого не говорило. І раптом його очі розширилися.

Зала!

Не може бути!

Б’юрман! Невже це він?

Мікаель помітив, як змінилось його обличчя, і зробив крок у бік кухонного столу.

— Чому ви спитали про Залу? — видушив із себе Бйорк.

У нього був приголомшений вигляд.

— Бо він мене цікавить, — відповів Мікаель.

У кухні зависла глуха мовчанка. Мікаель буквально міг бачити, як крутяться коліщатка в голові Бйорка. Нарешті господар простягнув руку і взяв з підвіконня пачку сигарет. Це була перша сигарета, яку він закурив за час їхньої розмови.

— І якщо я щось знаю про Залу… Яку ціну ви готові за це заплатити?

— Це залежить від того, що саме вам відомо.

Бйорк думав. У ньому боролася безліч думок і відчуттів.

Звідки, чорт забирай, Мікаель Блумквіст міг щось знати про Залаченка?

— Давненько мені не доводилося чути це ім’я, — мовив нарешті Бйорк.

— То, значить, вам відомо, хто він такий? — спитав Мікаель.

— Я цього не говорив. Навіщо вам це потрібно?

Подумавши секунду, Мікаель сказав:

— Це одне з імен з мого списку осіб, яких відкопав Даґ Свенссон.

— Яку ціну ви готові заплатити?

— Ціну за що?

— Якщо я виведу вас на Залу… Погодилися б ви тоді забути мене у вашому репортажі?

Мікаель поволі опустився на стілець. Після Хедестада він вирішив, що ніколи в житті більше не заходитиме ні в які торги, і тепер не збирався торгуватися з Бйорком. Хоч як би не повернулася справа, він так чи так вирішив його викрити. Проте Мікаель зрозумів, що не зупиниться перед тим, щоб вести подвійну гру й укласти угоду з Бйорком. Сумління його не мучило. Бйорк був поліцейським, що скоїв злочин. Якщо цей тип знає ім’я можливого вбивці, то він зобов’язаний втрутитися, так що нехай тішить себе надією, що може відкупитися, видавши інформацію про іншого злочинця. Мікаель сунув руку в кишеню куртки і ввімкнув магнітофон, який вимкнув, збираючись іти.

— Розповідайте, — наказав він.

Перший допит, проведений після того, як пішов інспектор Бубланськи, пішов наперекосяк. Соня Мудіґ страшенно злилася на Ханса Фасте, але нічим не виказувалі своїх почуттів, а Фасте, немов навмисне, не помічав її сердитих поглядів.

Соня Мудіґ щиро дивувалася. Ханс Фасте з його мачизмом їй ніколи не подобався, але вона вважала його грамотним поліцейським. Сьогодні його поведінка відрізнялася надзвичайним непрофесіоналізмом: його вочевидь виводила з себе присутність гарної розумної жінки, яка нітрохи не приховувала своїх лесбійських нахилів. Також очевидно було, що Міріам Ву відчула його роздратування і весь час намагалася якомога болючіше підчепити розлюченого Фасте.

— То, значить, ти знайшов у моєму комоді штучний член. І які ж у тебе прокинулися фантазії? — спитала вона з цікавістю.

Міріам Ву хихикнула. Фасте сидів з таким виглядом, наче він от-от лусне від злості.

— Стули пельку і відповідай на питання! — сказав вій.

— Ти запитував, чи бавилася я з його допомогою з Лісбет Саландер. І я відповідаю тобі: не твоє це діло.

Соня Мудіґ підняла руку:

— Допит Міріам Ву перервано об одинадцятій годині дванадцять хвилин.

І вимкнула магнітофон.

— Будь ласка, почекайте нас тут, Міріам! Фасте, можна тебе на кілька слів?

Фасте встав і, кинувши на Міріам Ву лютий погляд, вийшов услід за колегою в коридор. Міріам Ву провела його ніжною усмішкою. В коридорі Соня різко обернулася до Фасте і наблизила до нього обличчя:

— Бубланськи доручив мені замінити його під час допиту. Від тебе ніякогісінької користі!

— Авжеж! Ця чортова шльондра слизька, як вуж.

— Ти вкладаєш у це порівняння якийсь фрейдистський зміст?

— Що?

— Забудь! Піди розшукай Курта Свенссона і підмов його зіграти з тобою в шахи або спустися вниз і постріляй у клубному приміщенні, взагалі роби, що тобі заманеться. Але тільки не лізь у цей допит!

— Та що це з тобою, Соню, чого ти на мене накинулася?

— Ти псуєш мені весь допит!

— Ти що, так збудилася від неї, що хочеш допитувати її наодинці?

Перш ніж Соня Мудіґ устигла подумати, її рука сама злетіла і заліпила Хансові Фасте ляпас. Тієї ж миті вона про це пошкодувала, але було вже пізно. Оглянувшись, вона з полегшенням переконалася, що в коридорі, дякувати Богу, нікого не було і ніхто цього не бачив.

Ханс Фасте спочатку дуже здивувався. Потім недобре посміхнувся їй в обличчя, перекинув через плече куртку і пішов геть. Соня Мудіґ уже ладна була погукати його, щоб вибачитися, але передумала і вирішила промовчати. Вона постояла хвилинку, намагаючись заспокоїтися, потім пішла до автомата, взяла два стаканчики кави і повернулася до Міріам Ву.

Якийсь час обидві мовчали. Нарешті Соня поглянула на Міріам Ву:

— Пробачте мені. Це був один з найгірших допитів, що їх проводили за всю історію поліцейського управління.

— Схоже, що з таким бравим хлопцем не просто працювати разом. Я б сказала, що він гетеросексуал, розлучений і має проблеми з жінками.

— Він пережиток темного минулого. Оце все, що я можу сказати.

— А ви — ні?

— В усякому разі, я не гомофобка.

— Добре.

— Міріам, я… і взагалі, всі ми ось уже десять днів працюємо майже цілодобово. Ми втомилися і роздратовані. Ми намагаємося розслідувати подвійне вбивство в Енскеді і таке ж саме жахливе вбивство в районі Уденплана. Ваша подружка якось пов’язана з обома місцями злочину. У нас є технічні докази, і її оголошено в розшук по всій країні. Ви ж розумієте, що ми повинні за будь-яку ціну знайти її, поки вона не заподіяла шкоди іншим людям, а можливо, й собі.

— Я знаю Лісбет Саландер… Не можу повірити, що вона когось убила.

— Не можете чи не хочете повірити? Міріам, ми нікого не оголошуємо в розшук по всій країні, якщо на те немає серйозних підстав. Можу сказати вам, що мій начальник, інспектор кримінальної поліції Бубланськи, теж не зовсім переконаний, що вона винна в цих убивствах. У нас обговорюється такий варіант, що, можливо, у неї був співучасник або що вона ще якось була втягнута в цей злочин. Але ми повинні її знайти. Ви, Міріам, думаєте, що вона невинна, але раптом ви помиляєтеся? Ви ж бо самі говорите, що мало що знаєте про Лісбет Саландер.

— Не знаю, що й думати.

— Тоді допоможіть нам з’ясувати правду.

— Я за щось заарештована?

— Ні.

— Я можу піти, коли захочу?

— З формальної точки зору — так.

— А не з формальної?

— Для нас ви залишитеся під питанням.

Міріам Ву розмірковувала над почутим:

— Гаразд. Запитуйте. Якщо питання мені не сподобаються, я не буду відповідати.

Соня Мудіґ знов увімкнула магнітофон.

Розділ 20

Міріам Ву годину розмовляла з Сонею Мудіґ. Під кінець допиту до кабінету увійшов інспектор Бубланськи, мовчки сів поряд і слухав, не кажучи й слова. Міріам Ву ввічливо з ним привіталася, але говорила й далі, звертаючись до Соні.

Під кінець Мудіґ подивилася на інспектора Бубланськи і спитала, чи немає у нього ще питань. Бубланськи заперечливо похитав головою.

— У такому разі я оголошую допит Міріам Ву закінченим. Зараз тринадцята година дев’ять хвилин.

Вона вимкнула магнітофон.

— Я чув, що були якісь непорозуміння з інспектором Фасте, — зазначив Бубланськи.

— Він не міг зосередитися, — спокійно відповіла Соня Мудіґ.

— Він дурень, — пояснила Міріам Ву.

— В інспектора Фасте багато достоїнств, але він не дуже підходяща людина для того, щоб вести допит молодої жінки, — визнав Бубланськи, дивлячись прямо в очі Міріам Ву. — Мені не слід було доручати йому це. Я прошу мені вибачити.

Міріам Ву подивилась на нього здивовано:

— Вибачення приймається. Я і з вами спочатку поводилася не надто доброзичливо.

Бубланськи тільки махнув рукою і, поглянувши на Міріам Ву, сказав:

— Можна, насамкінець я поставлю ще кілька питань? З вимкненим магнітофоном.

— Прошу!

— Що більше я чую про Лісбет Саландер, то більше дивуюся. Враження людей, котрі знають її, абсолютно не поєднуються з тим образом, що його малюють папери соціального відомства і судово-медичні документи.

— Он як?

— Не могли б ви просто відповісти мені не замислюючись?

— Гаразд.

— Психіатрична експертиза, проведена, коли Лісбет Саландер було вісімнадцять років, описує її як розумово відсталу.

— Дурниця! Лісбет, можливо, розумніша за нас обох!

— Вона не закінчила школу і не має навіть свідоцтва про те, що вміє читати і писати.

— Лісбет Саландер читає і пише значно краще, ніж я. Іноді вона займається тим, що як горішки лускає математичні формули. З галузі алгебри. Я про таку математику взагалі не маю уявлення.

— Математика?

— Це її нове хобі.

Бубланськи і Мудіґ помовчали.

— Хобі? — запитально повторив Бубланськи через кілька хвилин.

— Якісь там рівняння. Я навіть значків таких не знаю.

Бубланськи зітхнув.

— У сімнадцятилітньому віці її було затримано в Тантолундені в товаристві літнього чоловіка, і у зв’язку з цим соціальна служба написала в звіті, що вона нібито заробляла на життя проституцією.

— Лісбет — і проституція?! Лайно собаче. Я не знаю, яка в неї робота, але мене нітрохи не здивувало, що вона виконувала якісь завдання для «Мілтон сек’юриті».

— А на що вона живе?

— Не знаю.

— Вона лесбіянка?

— Ні. У Лісбет бував секс зі мною, але це зовсім не означає, що вона лесбіянка. Думаю, що вона й сама не знає гаразд, яка в неї сексуальна орієнтація. Можна припустити, що вона бісексуалка.

— З приводу ваших там кайданків і такого іншого… Чи немає у Лісбет Саландер садистських нахилів, на ваш погляд?

— Мені здається, що ви чогось не зрозуміли. Використання кайданків — це ролева гра, якою ми іноді бавимося, вона не має нічого спільного із садизмом або насильством чи якимись там збоченнями. Це просто гра.

— Вона коли-небудь дозволяла собі насильство щодо вас?

— Та ну! Це вже швидше я граю домінуючу роль в нашій парі.

Міріам Ву чарівно усміхнулася.

Друга нарада, проведена о третій годині пополудні, спричинила появу перших серйозних розбіжностей серед учасників слідчої групи. Бубланськи підсумував досягнуті результати і потім оголосив, що вважає за необхідне розширити масштаб дій.

— Ми з першого дня зосередили всю енергію на пошуках Лісбет Саландер. Вона у нас головна підозрювана, і тому є об’єктивні причини, але наше уявлення про неї в один голос спростовують усі, хто її знав. Ні Арманський, ні Блумквіст, ні Міріам Ву не сприймають її як психічно хвору вбивцю. Тому я хочу, щоб ми трохи розширили межі свого бачення і подумали про альтернативу Лісбет Саландер як підозрюваній і про те, чи не міг у неї бути якийсь спільник і чи не могла там у момент пострілу хоча б перебувати ще одна людина.

Намічена інспектором Бубланськи лінія розслідування викликала бурхливі дебати, в яких проти нього жорстко виступили Ханс Фасте і Сонні Боман з «Мілтон сек’юриті». Обоє стверджували, що найпростіше пояснення найчастіше виявляється правильним і що сама думка про альтернативного підозрюваного відгонить конспірологією.[61]

— Можливо, Саландер і не сама тут діяла, але у нас немає навіть натяку на докази, які говорили б про наявність співучасника злочину.

— Можна, звичайно, притягнути за вуха «поліцейський слід», про який говорить Блумквіст, — кисло зауважив Ханс Фасте.

У цих дебатах інспектора Бубланськи підтримувала тільки Соня Мудіґ. Курт Свенссон та Єркер Хольмберґ обмежилися короткими зауваженнями, а Ніклас Ерікссон жодного разу не розкрив рота. Під кінець руку підняв прокурор Екстрьом:

— Бубланськи! Як я розумію, ти зовсім не збираєшся виводити Лісбет Саландер з кола підозрюваних.

— Авжеж ні! У нас є відбитки її пальців. Але досі ми весь час сушили собі голову над мотивом, якого так і не знайшли. Я хочу, щоб ми почали думати і про інші можливості. Чи могли в цій справі бути замішані декілька осіб? Чи може це все-таки мати відношення до книжки про секс-мафію, яку писав Даґ Свенссон? Блумквіст має слушність у тому, що чимало осіб, згаданих у книзі, мали мотив для вбивства.

— І що ти збираєшся зробити?

— Я хочу, щоб двоє людей взялися до пошуку інших кандидатур у підозрювані. Це можуть робити разом Соня і Ніклас.

— Я? — здивувався Ніклас Ерікссон.

Бубланськи вибрав його як наймолодшого в групі і тому, швидше за все, найбільш здатного мислити нестандартно.

— Ти працюватимеш із Мудіґ. Пройдися по всьому, що ми вже дізналися, і спробуй відшукати те, чого ми не помітили. Фасте, ти, Курт Свенссон і Боман працюєте і далі над пошуками Саландер. Це пріоритетне завдання.

— А я що маю робити? — спитав Єркер Хольмберґ.

— Зосередь увагу на адвокатові Б’юрмані. Ще раз оглянь його квартиру. Пошукай, чи не пропустили ми чого. Є питання?

Питань ні в кого не було.

— От і добре. Ми притримаємо інформацію про те, що знайшли Міріам Ву. Можливо, вона має ще щось розповісти, і я не хочу, щоб на неї відразу накинулися ЗМІ.

Прокурор Екстрьом ухвалив рішення, що група працюватиме за планом, запропонованим інспектором Бубланськи.

— Ну, — сказав Ніклас Ерікссон, дивлячись на Соню Мудіґ, — поліція — це ти, так що тобі вирішувати, що ми будемо робити.

Вони зупинилися в коридорі перед конференц-залом.

— Я думаю, що нам потрібно ще раз зустрітися з Мікаелем Блумквістом. Але спершу мені треба про дещо поговорити з інспектором Бубланськи. Сьогодні середа і вже середина дня, в суботу і в неділю я не працюю. Це означає, що ми почнемо не раніше понеділка. Використай вихідні для того, щоб подумати над матеріалом.

Вони розпрощалися, Соня Мудіґ увійшла до кабінету інспектора Бубланськи, який саме прощався з прокурором Екстрьомом.

— Я зайду на хвилинку?

— Сідай.

— Я так розсердилася на Фасте, що вже не тямила себе.

— Він сказав, що ти на нього накинулася. Я зрозумів, що у вас щось сталося. Тому я і прийшов вибачатися.

— Він заявив, що я хочу залишитися наодинці з Міріам Ву, бо вона мене збуджує.

— Гадаю, я цього не чув. Але це кваліфікується як сексуальні домагання. Ти подаватимеш заяву?

— Він уже дістав од мене по носі, цього досить.

— Добре. Я вважаю, що він тебе спровокував.

— Ще й як!

— У Ханса Фасте проблеми з сильними жінками.

— Я це помітила.

— А ти сильна жінка і дуже хороший поліцейський.

— Дякую!

— Але я буду вдячний тобі, якщо ти не битимешся із співробітниками.

— Цього більше не повториться. Сьогодні я не встигла сходити до «Міленіуму» оглянути письмовий стіл Даґа Свенссона.

— З цим ми і так уже спізнилися. Йди додому і трохи відпочинь, ми займемося цим у понеділок зі свіжими силами.

Ніклас Ерікссон зупинився біля Центрального вокзалу і зайшов у «Джордж» випити кави. На душі в нього було сумно як у домовині. Весь тиждень він сподівався, що цю Саландер от-от упіймають А якщо вона почне чинити опір під час затримання, то, дивись, пощастить ще більше і який-небудь добросовісний поліцейський її застрелить.

Уявляти собі цю картину було приємно.

Але Саландер усе ще перебувала на волі. А тут ще до всього лиха Бубланськи почав подумувати про альтернативного підозрюваного. Такий розвиток подій ніяк не можна було назвати успішним.

Мало того що Нікласові не поталанило потрапити під зверхність Сонні Бомана, найвузьколобішого зануди в усьому «Мілтоні», а тут ще його начальником стала Соня Мудіґ!

Вона найбільше сумнівалася у винності Саландер, і, швидше за все, через неї почав сумніватися Бубланськи. Ніклас навіть подумав: «Може, Констебль Бубла крутить роман з цією нікчемною шльондрою? Я б не здивувався. Він же в неї просто під каблуком. З усіх поліцейських, що входять до слідчої групи, тільки у Фасте вистачає духу висловлювати власну думку».

Ніклас Ерікссон задумався.

Вранці вони з Боманом їздили до «Мілтона» на коротку нараду з Арманським і Фреклундом. Цілий тиждень пошуків не дав ніяких результатів, і Арманський був дуже засмучений тим, що ніхто, певно, не з’ясував причин, чому сталися ці вбивства. Фреклунд пропонував гарненько подумати над тим, чи потрібно «Мілтону» і далі провадити це розслідування: в агенції вистачає іншої роботи, та й Боману з Ерікссоном є що робити і крім того, аби задарма працювати на поліцію.

Поміркувавши трохи, Арманський вирішив продовжити завдання Бомана й Ерікссона ще на тиждень. Якщо і тоді не з’явиться ніяких результатів, це доручення буде скасовано.

Іншими словами, у Нікласа Ерікссона залишався один тиждень, після чого доступу до розслідування у нього більше не буде. Він не знав, що йому тепер діяти.

Через деякий час він узяв мобільник і зателефонував одному випадковому знайомому — незалежному журналістові Тоні Скале, який писав усяку нісенітницю для якогось чоловічого журналу. Привітавшись, Ерікссон сказав, що в нього є інформація у зв’язку з розслідуванням убивства в Енскеді. Він пояснив Тоні, як мимохіть опинився в самому центрі найбільш сенсаційного розслідування останніх років. Скале відразу ж клюнув на приманку. Ще б пак! Це могло дати йому вибуховий матеріал, котрий можна запропонувати якій-небудь великій газеті, і вони домовилися зустрітися через годину за філіжанкою кави в «Авеню» на Кунгсґатан.

Головною характерною особливістю Тоні Скале була його унікальна опасистість.

— Якщо хочеш отримати від мене інформацію, ти маєш пообіцяти мені дві речі, — сказав йому Ерікссон.

— Валяй кажи!

— По-перше, у тексті не повинен згадуватися «Мілтон сек’юриті». Ми залучені до слідства тільки в ролі консультантів, і якщо «Мілтон» буде згадано, мене можуть запідозрити у зливанні інформації.

— Взагалі те, що Саландер працювала в «Мілтоні», це вже само по собі новина.

— Подумаєш, працювала прибиральницею, — угамував його запал Ерікссон. — Яка ж це новина!

— Гаразд.

— По-друге, подаючи текст, ти повинен створити враження, що інформацію зливає жінка.

— Це ж для чого?

— Щоб відвести підозри від мене.

— Добре. І що ж ти можеш розповісти?

— Знайшлася подружка-лесбіянка нашої Саландер.

— Оце так! Та дівуля, яка була зареєстрована на Лундаґатан і якої там не виявилося?

— Її звуть Міріам Ву. Ну як, цінна інформація?

— Ще б пак! І де ж вона пропадала?

— За кордоном. Вона стверджує, що нічого не чула про вбивство.

— Її в чому-небудь підозрюють?

— Зараз — ні. Її викликали сьогодні на допит і випустили три години тому.

— Ага! Як ти гадаєш, їй можна вірити?

— Думаю, що вона бреше на всі заставки. Вона щось знає.

— Так.

— Покопирсайся в її минулому. Ця дівуля займається садомазохістським сексом з тією самою Саландер.

— Ти це напевно знаєш?

— Вона сама призналася на допиті. Під час обшуку ми знайшли в її квартирі кайданки, шкіряну збрую, батіг і все, що в таких справах належить.

Щодо батога він трохи загнув. Гаразд, нехай він збрехав, але ж напевно ця китайська шльондрочка бавилася і батогами теж.

— Ти жартуєш? — вигукнув Тоні Скале.

Паоло Роберто вийшов з бібліотеки разом з останніми відвідувачами. Він просидів там усю другу половину дня, аж до закриття, і прочитав до останнього рядка все, що було написано про полювання на Лісбет Саландер.

Він вийшов на Свеавеґен розгублений, на душі в нього було тоскно. Крім того, він зголоднів. Він зайшов у «Макдональдс», узяв гамбургер і сів у куточок.

Лісбет Саландер — убивця трьох людей! У це ніяк не вірилося. Тільки не це маленьке, худеньке, скритне дівчисько! А тепер виникає питання, чи повинен він щось робити щодо цього. А якщо так, то що саме.

Міріам Ву поїхала з поліцейського управління на таксі і тепер оглядала розгром, який учинили поліцейські в її тільки-но відремонтованій квартирці. З посудних і одежних шаф, шухляд комода, коробок усі речі були вийняті і розкладені купками. Скрізь у квартирі виднілися плями порошку, використовуваного для зняття відбитків пальців. Її інтимне приладдя для сексуальних розваг купою було складене на ліжку. Наскільки вона могла зробити висновок, нічого не зникло.

Щонайперше вона зателефонувала до чергової слюсарної майстерні, щоб поставити новий дверний замок. Слюсаря пообіцяли прислати упродовж години.

Вона увімкнула кавоварку і похитала головою.

Лісбет, Лісбет, у що ти вплуталась?

Вона дістала мобільник і зателефонувала Лісбет, але у відповідь почула, що абонент недоступний. Усівшись за кухонний стіл, Міріам довго думала, намагаючись розібратися в тому, що відбувається. Та Лісбет Саландер, яку вона знала, не була вбивцею і психопаткою, але, з другого боку, Міріам знала про неї не так уже й багато. Лісбет часто бувала дуже пристрасною в ліжку, але іноді робилася холодна як риба, залежно від настрою.

Міріам вирішила почекати з остаточним висновком до того часу, поки не зустрінеться з Лісбет і не почує її пояснення. Вона раптом відчула, що ладна розплакатись, і на кілька годин дала собі спокій, затіявши прибирання.

О сьомій годині вечора у неї вже був новий замок, і квартира набула більш-менш жилого вигляду. Міріам прийняла душ і тільки-но розташувалася на кухні в чорному із золотом східному халаті, як у двері подзвонили. Відчинивши, вона побачила перед собою дуже огрядного і неголеного чоловіка.

— Доброго вечора, Міріам! Мене звуть Тоні Скале, я журналіст. Можете відповісти мені на кілька питань?

Фотограф, що прийшов разом з ним, миттю клацнув перед її носом спалахом.

Міріам Ву вже була приготувалася дати йому копняка й одночасно зацідити ліктем у перенісся, але вчасно схаменулася, адже це тільки дасть їм нагоду зробити ще яскравіші знімки.

— Ви були за кордоном разом з Лісбет Саландер? Ви знаєте, де вона зараз?

Міріам Ву зачинила двері і замкнула їх на новий замок. Тоні Скале просунув палець в отвір для пошти і відхилив кришку:

— Міріам! Рано чи пізно вам доведеться поговорити з пресою. Я хочу вам допомогти.

Вона стиснула кулак і стукнула по дверях. Тоні Скале, якому вона прищикнула пальці, завив від болю. Потім вона замкнула внутрішні двері, пішла в спальню, лягла на ліжко і зажмурилася. «Лісбет! Коли я доберуся до тебе, я тебе задушу!» — подумала вона.

Після поїздки до Смодаларьо Мікаель Блумквіст того ж дня відвідав ще одного з тих, кого Даґ Свенссон збирався викрити в своїй книзі. Таким чином він за тиждень перевірив шістьох з тридцяти семи чоловік у своєму списку. Останній був суддею. Зараз він уже вийшов на пенсію і жив у Тумбе, але свого часу провів кілька процесів, у яких справа торкалася проституції. На відміну від інших цей бісів суддя нічого не заперечував, не намагався погрожувати і не благав зглянутися. Він, навпаки, відверто визнав, що, мовляв, так, трахався з дівчатками із Східної Європи. Ніякого каяття не відчуває. Проституція — це, мовляв, цілком поважна професія, і він тільки надав дівчаткам послугу, ставши їхнім клієнтом.

О десятій годині вечора, коли Мікаель проїздив Лільєхольм, йому зателефонувала Малін Ерікссон.

— Привіт, — сказала Малін. — Ти бачив ранкові газети?

— Ні. А що там таке?

— Щойно повернулася додому подруга Лісбет Саландер.

— Хто-хто?

— Лесбіянка на ім’я Міріам Ву, яка мешкає в її квартирі на Лундаґатан.

«Ву, — пригадав Мікаель. — На дверях було написано „Саландер — Ву“».

— Дякую за дзвінок. Я їду.

Новина про повернення Міріам Ву з’явилася в одному з вечірніх випусків ранкових газет о пів на восьму вечора. Незабаром до неї звернулися з проханням прокоментувати з «Афтонбладет», а за три хвилини після цього дзвінка — з «Експресен». «Актуельт» опублікувала цю новину, не називаючи її імені, але до дев’ятої години до неї встигли вже звернутися з подібним проханням не менше шістнадцяти репортерів різних засобів масової інформації. Після цього Міріам Ву висмикнула телефонний шнур з розетки і вимкнула мобільник.

Двоє з них подзвонили їй у двері. Міріам Ву не вийшла на дзвінок і погасила в квартирі всі лампи. Наступному журналістові, який до неї чіплятиметься, вона ладна була розквасити ніс. Урешті-решт вона увімкнула мобільник і зателефонувала приятельці, що жила поблизу в районі Хорнстулла, з проханням пустити її до себе переночувати.

Вона непомітно вийшла з під’їзду свого будинку буквально за п’ять хвилин до того, як до нього під’їхав Мікаель Блумквіст і подзвонив у порожню квартиру.

У суботу Бубланськи зателефонував Соні Мудіґ о десятій ранку. Вона проспала цього дня до дев’ятої, потім бавилася з дітьми, аж поки чоловік повіз їх на прогулянку, щоб заразом купити чогось смачненького.

— Ти читала сьогоднішні газети?

— Взагалі-то ні. Я прокинулася тільки годину тому і була заклопотана дітьми. Щось сталося?

— Хтось у групі зливає інформацію пресі.

— Це ми давно вже знаємо. Хтось кілька днів тому передав їм дані медичної картки Лісбет Саландер.

— Це зробив прокурор Екстрьом.

— Та ти що?

— Авжеж він. Це ж ясно. Хоча він, певна річ, ніколи в цьому не признається. Він намагається підігріти інтерес, коли йому це вигідно. Але це інша справа. Якийсь журналіст на ім’я Тоні Скале розмовляв з кимось із поліцейських, і той злив йому купу інформації про Міріам Ву. Між іншим, там були деталі, що виявилися вчора на допиті. Якраз це ми збиралися притримати, і тепер Екстрьом розлючений.

— От чорт!

— Журналіст не називає імен. Він описує своє джерело як «людину, що посідає провідне місце у процесі розслідування».

— Кепсько, — сказала Соня Мудіґ.

— А раз у статті джерело згадане як «вона».

Соня промовчала двадцять секунд, перетравлюючи почуте. У слідчій групі вона була єдина жінка.

— Бубланськи, я не говорила ні слова жодному журналістові. Я не обговорювала хід слідства з жодною людиною поза групою. Навіть зі своїм чоловіком.

— Я вірю тобі і ні секунди не думав, що інформацію зливаєш ти. Але, на жаль, так думає прокурор Екстрьом. Зараз у вихідні на чергуванні сидить Ханс Фасте і не скупиться на всілякі натяки.

Соня Мудіґ відчула раптом, що їй стало зле.

— І що ж тепер?

— Екстрьом вимагає, щоб тебе усунули від слідства, доки це питання не з’ясується.

— Але ж це якесь безглуздя! Як я доведу…

— Ти не повинна нічого доводити. Доводити буде той, кому доручено розслідування.

— Я знаю, але ж… Казна-що! Скільки часу забере розслідування?

— Розслідування вже проведено.

— Що?

— Я спитав. Ти сказала, що не зливала інформацію. Таким чином, справу розслідувано, і мені залишилося тільки написати відповідний рапорт. Зустрінемося в понеділок у кабінеті Екстрьома і запитаємо про дещо.

— Дякую тобі, Бубланськи!

— Нема за що.

— Одначе проблема залишилася.

— Я знаю.

— Якщо я не зливала інформацію, то, значить, це зробив хтось інший з нашої групи.

— У тебе є припущення?

— Спрожогу я б сказала, що це Фасте… Але насправді я так не думаю.

— Тут я схильний з тобою погодитися. Але від нього можна чекати всякої підлості, а вчора він по-справжньому розізлився.

Бубланськи любив прогулятися пішки, коли дозволяли час і погода, — так він підтримував себе у формі. Він жив у Сьодермальмі на вулиці Катаріна-Бангата, неподалік від редакції «Міленіуму», як, утім, і від «Мілтон сек’юриті», де раніше працювала Лісбет Саландер, і її квартири на Лундаґатан. Крім того, від його будинку можна було дійти пішки до синагоги на Санкт-Паульсґатан. І в суботу він обійшов усі ці місця.

На початку прогулянки його супроводжувала його дружина фру Аґнес. Вони були одружені вже двадцять три роки, і всі ці роки він був їй вірний і жодного разу її не зрадив.

Вони трохи побули в синагозі і поговорили з рабином. Бубланськи був з польських євреїв, а сім’я його дружини — вірніше, та її частина, яка пережила Освенцим, — походила з Угорщини.

Після синагоги вони розійшлися в різні боки: Аґнес збиралася піти до крамниці, а її чоловік хотів ще прогулятися. Він відчував потребу побути наодинці, щоб гарненько поміркувати над складним розслідуванням. Ретельно обдумавши всі дії, проведені починаючи з Великого четверга, коли справа лягла на його стіл, він ніде не знайшов значних упущень.

Помилкою було, що він не послав кого-небудь відразу по свіжих слідах оглянути робочий стіл Даґа Свенссона в редакції «Міленіуму». Хто знає, що встиг забрати звідти Мікаель Блумквіст до того, як у нього дійшли до цього руки і він особисто перевірив стіл.

Другою промашкою було те, що слідство не дізналося про придбання Лісбет Саландер автомобіля. Проте Єркер Хольмберґ доповів, що в машині не виявлено нічого цікавого. Крім недогляду з автомобілем, уся робота слідства була проведена якнайретельніше.

На Цинкенсдамме він зупинився перед одним з кіосків і задумався, дивлячись на заголовки на першій сторінці якоїсь газети. Паспортна фотографія Лісбет Саландер була поміщена там у верхньому кутку, основна увага тепер приділялася вже іншим новинам. Заголовок говорив:

Він купив цю газету і перегорнув до тієї сторінки, де була велика фотографія п’яти дівчат вісімнадцяти-дев’ятнадцяти років, одягнених у все чорне, в шкіряних куртках із заклепками, драних джинсах й обтислих майках. Одна з дівчат махала прапорцем з пентаграмою, друга підняла кулак, виставивши вгору вказівний палець і мізинець. Він прочитав підпис під знімком: «Лісбет Саландер зналася з групою death-metal, що виступала в невеликих клубах. У 1996 році ця група оспівувала Церкву Сатани і випустила хіт на мелодію „Etiquette of Evil“».[62]

Назва «Персти диявола» в газеті не згадувалася, а обличчя були закриті. Проте люди, знайомі з членами цієї рок-групи, напевно легко могли впізнати дівчат.

Наступний розворот був присвячений Міріам Ву, і як ілюстрація на ньому була фотографія, зроблена на одному шоу на Бернсі, в якому вона брала участь. На знімку, вигляд знизу, вона була показана голою до пояса з російським офіцерським кашкетом на голові. Так само як на фотографії дівчат, її очі були закриті чорним прямокутником. Підпис повідомляв, що їй тридцять один рік.

Подружка Лісбет Саландер писала про лесбіянський БДСМ-секс.[63]

Репортер навіть розшукав дівчину на ім’я Сара, за якою, за її словами, намагалася упадати ця жінка. Дівчина сказала, що її бойфренд був обурений цими домаганнями. У статті стверджувалося, що в цьому випадку йшлося про таємний, і елітарний феміністський різновид маргінальної частини гей-руху, яка також проводить свій «bondage workshop»[64] у гей-параді. У всьому іншому зміст статті зводився до обігравання цитати з тексту шестирічної давнини, що належав Міріам Ву і мав, очевидно, провокуючий характер, який репортер відкопав у якомусь феміністському журналі. Бубланськи переглянув текст, після чого викинув газету в урну.

Потім він почав думати про Ханса Фасте і Соню Мудіґ. Це двоє компетентних слідчих, але через Фасте весь час виникали проблеми. Він нервував людей. Бубланськи розумів, що з ним потрібно поговорити, але він не йняв віри, що витік інформації відбувався з вини Ханса.

Підвівши погляд, Бубланськи побачив, що стоїть на Лундаґатан перед будинком Лісбет Саландер. У нього не було заздалегідь обдуманого плану навідатися в це місце. Але він просто ніяк не міг зрозуміти, що вона за одна.

Дійшовши до сходів, що вели на горішню частину Лундаґатан, він зупинився і надовго задумався, згадуючи розказану Мікаелем Блумквістом історію про напад на Саландер. Ця розповідь теж нічого не дала для слідства. Після нападу не з’явилося заяви до поліції, імена нападників не були відомі. Блумквіст не міг дати навіть бодай приблизного опису того, як вони виглядали, стверджував, що не розгледів номера фургона, який потім зник з місця події.

Це в тому разі, якщо напад справді був!

Іншими словами, ще один глухий кут.

Бубланськи поглянув униз, на винно-червону «Хонду», яка весь цей час спокійно простояла на місці. І раптом, де не взявся, з’явився Мікаель Блумквіст. Він ішов прямісінько до під’їзду.

Міріам Ву прокинулася в чужій кімнаті. Було пізно, вже настав день. Вона виплуталася з простирадла, сіла на ліжку і роззирнулася.

Несподіваною увагою ЗМІ вона скористалася як приводом до того, щоб зателефонувати подрузі і попроситися до неї переночувати. Але вона зізнавалася собі, що цей вчинок у той же час був утечею: вона злякалася, як би до неї несподівано не прийшла Лісбет Саландер.

Допит у поліції і писанина, що з’явилася про неї в газетах, подіяли на неї сильніше, ніж вона думала. Незважаючи на прийняте рішення зачекати з остаточними висновками, поки Лісбет не пояснить їй усе, Міріам починала підозрювати, що її подруга винна.

Вона перевела погляд на ліжко, де лежала Вікторія Вікторссон тридцяти семи років, що мала прізвисько Дубль-Be, — вона лежала на спині і щось бурмотіла уві сні. Вікторія була стовідсотковою лесбіянкою. Міріам Ву тихенько пройшла у ванну і стала під душ. Потім вийшла на вулицю і купила хліба на сніданок. Тут, у крамничці при кафе «Кориця» на Веркстадсґатан, вона мимохіть поглянула на виставлені газети, а після того прожогом кинулася назад у квартиру Дубль-Ве.

Мікаель Блумквіст спокійно пройшов повз винно-червону «Хонду» до під’їзду, в якому жила Лісбет Саландер, набрав код і зник за дверима. Пробувши там дві хвилини, він знову вийшов на вулицю. Нікого не застав? З нерішучим виразом Блумквіст обвів поглядом вулицю. Бубланськи задумливо спостерігав за його діями.

Інспектора Бубланськи турбувала думка про те, що коли Блумквіст збрехав про напад на вулиці Лундаґатан, він, швидше за все, веде якусь гру. А це в гіршому разі могло означати, що він якось був причетний до вбивства. Але якщо він сказав правду — а поки що в інспектора не було підстав у цьому сумніватися, — то в цій драмі є якесь приховане рівняння. З чого виходило, що в ній бере участь більше дійових осіб, ніж це здається на перший погляд, і що тут може ховатися набагато складніший злочин, аніж просте вбивство, скоєне психічно хворою дівчиною в нападі безумства.

Коли Блумквіст почав віддалятися в бік Цинкенсдамма, Бубланськи його погукав. Мікаель зупинився, побачив поліцейського і рушив йому назустріч. Вони зійшлися внизу сходів.

— Привіт, Блумквісте! Ви шукаєте Лісбет Саландер?

— Зовсім ні. Я шукав Міріам Ву.

— Її немає вдома. Хтось злив засобам масової інформації, що вона з’явилася в місті.

— Їй було що розповісти?

Бубланськи пильно подивився на Мікаеля Блумквіста і пригадав його прізвисько — Калле Блумквіст!

— Ходімо прогуляємося! — запропонував Бубланськи. — Мені хочеться випити філіжанку кави.

Мовчки проминувши Хьогалідську церкву, Бубланськи привів Мікаеля в кафе «Лілласюстер» біля моста Лільєхольмсбру, замовив подвійний еспресо з ложечкою холодного молока, а Мікаель узяв порцію кави з молоком. Вони влаштувалися в залі для курців.

— Давно мені не траплялося такої прикрої справи, — сказав Бубланськи. — До якої міри я можу обговорювати її з вами, не боячись завтра прочитати свої слова в «Експресен»?

— Я не працюю на «Експресен».

— Ви розумієте, що я хочу сказати.

— Бубланськи, я не вірю, що Лісбет винна.

— І тепер вирішив почати приватне розслідування на власний страх і ризик? Так от за що вас прозвали Калле Блумквістом!

Мікаель несподівано посміхнувся:

— А вас, я чув, називають Констебль Бубла.

Бубланськи силувано посміхнувся:

— Чому ж ви думаєте, що Саландер невинна?

— Я зовсім нічого не знаю про її опікуна, але вбивати Даґа і Міа їй абсолютно не було сенсу. Особливо Міа. Лісбет терпіти не може чоловіків, які ненавидять жінок, а Міа якраз збиралася дати кабаки багатьом чоловікам, які користувалися послугами повій. Лісбет мала б цілком і сповна схвалити дії Міа. У неї є моральні правила.

— Я ніяк не можу скласти собі про неї чіткого уявлення. Розумово відстала психопатка чи компетентний працівник, здатний вести розслідування?

— Лісбет не така, як усі. Вона страшенно асоціальна, але з розумом у неї все гаразд. І навіть більше, вона, здається, здібніша за нас з вами.

Бубланськи зітхнув. Мікаель Блумквіст висловив ту саму думку, що й Міріам Ву.

— У такому разі її потрібно відшукати. Я не можу вдаватися до подробиць, але у нас є технічні докази того, що вона була на місці злочину, і вона пов’язана із знаряддям убивства.

Мікаель кивнув головою:

— Очевидно, це означає, що ви знайшли на ньому відбитки її пальців. Але це ще не означає, що вона стріляла.

Бубланськи кивнув так само.

— Драґан Арманський теж сумнівається. Він дуже обережний, щоб висловити це вголос, але він також шукає докази її невинності.

— Ну а ви? Що ви думаєте?

— Я поліцейський. Я розшукую людей і потім допитую. У даний момент перспективи Лісбет Саландер виглядають похмуро. Нам траплялося засуджувати вбивць, маючи набагато менше доказів.

— Ви не відповіли на моє питання.

— Я не знаю. Якщо вона невинна… Хто тоді, по-вашому, міг бути зацікавлений у тому, щоб убити її опікуна і двох ваших друзів?

Мікаель дістав пачку сигарет і простягнув її інспекторові, той заперечливо похитав головою. Мікаель не хотів брехати поліції, і він вирішив, що потрібно поділитися деякими міркуваннями про людину на ім’я Зала. Потрібно було розповісти і про комісара Гуннара Бйорка з таємної поліції.

Але Бубланськи і його колеги самі мали доступ до матеріалів Даґа Свенссона, в яких була і та сама папка під назвою «Зала». Усе, що від них вимагалося, це прочитати її вміст. Замість цього вони діяли наче паровий коток і передали засобам масової інформації всі інтимні деталі приватного життя Лісбет Саландер.

У нього був план дій, але він не знав ще, куди це його приведе. Він не хотів називати ім’я Бйорка, поки в нього не буде цілковитої певності. А ще Залаченко. Його можна було пов’язати як з Б’юрманом, так і з Даґом та Міа. Погано те, що Бйорк нічого не розповів.

— Почекайте, поки я ще подлубаюся, а потім запропоную альтернативну теорію.

— Сподіваюся, що не «поліцейський слід».

Мікаель усміхнувся:

— Ні. Поки що ні. А що сказала Міріам Ву?

— Майже те саме, що й ви. У них був любовний зв’язок.

Бубланськи покосився на свого співрозмовника.

— Це не моє діло, — сказав Мікаель.

— Міріам Ву і Саландер були знайомі три роки. Вона не знала нічого про Саландер, навіть про те, де та працює. У це важко повірити. Але я думаю, що вона сказала правду.

— Лісбет дуже потайлива людина.

Вони помовчали.

— У вас є номер телефону Міріам Ву?

— Є.

— Можете мені дати?

— Ні.

— Чому?

— Мікаелю, це клопіт поліції. Ні для чого нам уплутувати приватних сищиків з божевільними теоріями.

— У мене поки що немає ніяких теорій. Але я думаю, що розгадка схована в матеріалах Даґа Свенссона.

— Мені здається, ви самі можете знайти Міріам Ву, якщо докладете деяких зусиль.

— Можливо. Але найпростіший спосіб — це запитати у того, хто знає номер.

Бубланськи зітхнув. Мікаель раптом відчув страшенне роздратування.

— Що ж, ви гадаєте, що поліцейські мають особливі здібності в порівнянні з тими, кого ви називаєте приватними сищиками? — спитав він.

— Ні, я так не гадаю. Але в поліцейських є професійна виучка, і їхня робота — розслідувати вбивства.

— У приватних осіб теж є виучка, — повільно мовив Мікаель. — І часом приватний сищик набагато краще може розслідувати справу, ніж справжній поліцейський.

— Це ви так думаєте.

— Я це знаю. Справа Джоя Рахмана.[65] Ціла купа поліцейських п’ять років проспали, лежачи на боці, поки Рахман, ні в чому не винний, сидів у в’язниці за вбивство старенької. Він так би й лишався у в’язниці дотепер, якби одна вчителька не присвятила кілька років життя проведенню серйозного розслідування. Вона не мала у своєму розпорядженні тих ресурсів, які є у вас, але не тільки довела його невинність, а й указала на того, хто, з великою часткою ймовірності, міг скоїти це вбивство.

— У справі Рахмана йшлося про престиж. Прокурор не бажав чути про факти.

Мікаель Блумквіст пильно подивився на інспектора Бубланськи:

— Бубланськи… Я скажу вам одну річ. У цей самий момент у справі Саландер теж ідеться про престиж. Я стверджую, що вона не вбивала Даґа й Міа. І я це доведу. Я відшукаю вам альтернативного підозрюваного, і коли я це зроблю, я напишу статтю, яку вам і вашим колегам буде дуже прикро читати.

По дорозі додому Бубланськи відчув потребу поговорити про цю справу з Богом, але замість синагоги зайшов до католицької церкви на Фолькунгаґатан. Він сів на лавку в задніх рядах і нерухомо просидів там годину. Як єврею, йому, по суті, нічого було робити в католицькій церкві, але там панував такий супокій, що він регулярно туди заходив, коли йому потрібно було дати лад власним думкам. Ян Бубланськи вважав, що католицька церква — найбільш підходяще місце для роздумів, і вірив, що Бог на нього за це не прогнівається. Крім того, між католицтвом та іудаїзмом є одна важлива різниця. У синагогу він ішов, коли йому хотілося людського спілкування і співчуття. Католики ж ходили в церкву для того, щоб спокійно побути наодинці з Богом. Усе в церкві схиляло до того, щоб поводитись тихо і не заважати іншим відвідувачам.

Він думав про Лісбет Саландер і Міріам By. І про те, що ж приховували від нього Еріка Берґер і Мікаель Блумквіст — безперечно, вони знають про Саландер щось таке, чого не сказали йому. Він роздумував над тим, які «дослідження» проводила для Мікаеля Блумквіста Лісбет Саландер. Якоїсь миті йому спало на думку, чи не працювала Саландер на Блумквіста якраз перед тим, як він викрив афериста Веннерстрьома, але незабаром він відкинув це припущення. Лісбет Саландер просто не мала відношення до подібних драматичних подій і навряд чи могла виявити в цій справі щось цінне, хоч яким би майстром з вивчення особистих обставин вона була.

Бубланськи був збентежений. Не подобалась йому затята впевненість Мікаеля Блумквіста в невинності Лісбет Саландер. Одна річ, якщо його самого діймають сумніви, але він — поліцейський, отож сумніватися — це частина його професії. І зовсім інша річ, коли йому кидає виклик сищик-аматор!

Він не любив приватних сищиків — вони частіше за все хапалися за теорії різноманітних змов; газети, звичайно, охоче відгукувалися на це аршинними заголовками, але поліції від них тільки додавалося зайвої роботи.

Нинішня справа загрожувала стати найнеприємнішою з усіх, які йому коли-небудь доводилося розплутувати. У кожному вбивстві має бути своя внутрішня логіка, але тут він ніяк не міг намацати головний вузол.

Якщо на Маріаторґет знайдено зарізаним сімнадцятилітнього пацана, то потрібно шукати групу бритоголових або молодіжну зграю, яка за годину до події вешталася біля станції Сьодра. Ти розшукуєш друзів, знайомих, свідків і дуже скоро виходиш на підозрюваних.

Якщо йдеться про застреленого в пивничці у Шерхольмі сорокадволітнього чоловіка і з’ясовується, що він був бійцем югославської мафії, то треба вирахувати, хто затіяв переділ сфер впливу в контрабанді сигарет.

Якщо знайдено тіло задушеної у своїй квартирі пристойної двадцятишестилітньої жінки, яка жила добропорядним життям, ти шукаєш її бойфренда або того, з ким вона напередодні ввечері познайомилася в барі.

Бубланськи провів уже стільки розслідувань, що тепер, здається, міг з будь-яким упоратися не замислюючись.

А як добре починалося нинішнє розслідування! Минуло всього дві години, а вони вже виявили головного підозрюваного. Лісбет Саландер була просто створена для цієї ролі: беззаперечний психіатричний випадок, схильність до насильства і відсутність стримуючих впливів, що давалися взнаки упродовж усього її життя. Практично це означало, що залишається тільки зловити її й отримати зізнання або, залежно від обставин, відправити до психлікарні. Але потім усе пішло шкереберть.

Живе Саландер не там, де значиться. У друзях у неї, виявляється, такі люди, як Драґан Арманський і Мікаель Блумквіст. Підтримує зв’язок з якоюсь лесбіянкою, яка займається сексом з використанням кайданків і через яку в засобах масової інформації знялася буча, тоді як ситуація і без того ускладнилася. Виявилося, що в банку в неї лежить два з половиною мільйони крон, хоча невідомо, де вона працює. А тут раптом приходить Блумквіст зі своїми версіями, у яких ідеться про нелегальні постачання секс-рабинь і теорію змов, а з його журналістською популярністю він, мабуть, і справді має достатнє суспільне значення, щоб за допомогою однієї вчасно надрукованої статті кинути слідство в цілковитий хаос.

І найгірше, що головну підозрювану виявилося неможливим знайти, попри те що й росточок у неї — від землі не видно, і зовнішність в очі впадає, та ще й татуювання на всьому тілі. З дня вбивства минуло вже майже два тижні, а ніхто навіть не здогадується, де вона може бути.

Гуннар Бйорк, заступник начальника відділу у справах іноземців у Службі безпеки, який був на лікарняному у зв’язку з переломом меніска, як пішов Мікаель Блумквіст, пережив скрутну добу. Тупий біль у спині не відпускав його весь день. Він тільки те й робив, що ходив туди-сюди по чужій віллі, не в змозі опанувати себе і зважитися бодай на щось. Він намагався обдумати те, що сталося, але йому ніяк не вдавалося скласти окремі деталі в цілісну картину.

Він ніяк не міг розібратися в тому, як одне пов’язане з іншим.

Уперше почувши новину про вбивство Нільса Б’юрмана наступного дня після того, як було виявлено тіло, він не відчував нічого, крім подиву, проте не здивувався, коли головною підозрюваною була названа Лісбет Саландер і на неї почалося полювання. Він уважно стежив за всім, що говорили по телевізору, купував усі газети, які тільки можна було дістати, і прочитував усе, не пропускаючи жодного рядка.

У нього не було і крихти сумніву в тому, що Лісбет Саландер психічно нездорова і здатна на вбивство. Він не мав підстав сумніватися в її винності чи не довіряти висновкам поліції. Навпаки, усе, що він знав про Лісбет Саландер, підтверджувало, що вона справжня божевільна. Він уже ладний був сам зателефонувати і запропонувати слідству свою допомогу консультанта або ж бодай проконтролювати, чи все вони роблять як потрібно, але потім вирішив, що ця справа його вже не стосується. Нею займався чужий відділ, і там вистачає компетентних фахівців, які самі в усьому розберуться. Крім того, своїм втручанням він міг привернути до себе небажану увагу, а цього слід було по спромозі уникнути. Тому він постарався заспокоїтися і лише час від часу стежив за розвитком подій.

Прихід Мікаеля Блумквіста порушив його спокій. Бйорку ніколи і в поганому сні не снилося, що кривава оргія, влаштована цією Саландер, може якось зачепити його особисто: що однією з її жертв виявиться сволота-журналіст, який збирався знеславити його на всю Швецію. Тим паче він аж ніяк не думав, що в цій історії, немов граната з висмикнутою чекою, спливе ім’я Зали, і вже цілковитою несподіванкою виявилося те, що це ім’я відоме Мікаелю Блумквісту. Все це було таким неймовірним, що суперечило здоровому глузду.

Наступного дня після відвідин Мікаеля Блумквіста Бйорк зателефонував до свого колишнього начальника сімдесяти восьми років, який проживав у Лахольмі. Треба було з’ясувати, що й до чого, не виказуючи, проте, що він зателефонував просто з цікавості та професійного інтересу. Розмова вийшла досить короткою.

— Це Бйорк. Думаю, ти читав газети.

— Читав. Вона знову з’явилася.

— І схоже, мало змінилася.

— Тепер це вже нас не стосується.

— А ти не думаєш, що…

— Ні, не думаю. Все це було давно і вже забуто. Немає ніяких зв’язків.

— Але подумати лишень, що саме Б’юрман! Чи не було помилкою призначити його її опікуном?

Кілька секунд слухавка мовчала.

— Ні, це не було помилкою. Це дуже добре спрацювало три роки тому. А те, що сталося зараз, — хто ж це міг передбачити!

— Як багато було відомо Б’юрману?

Колишній шеф раптом захихикав у слухавку:

— Ти сам чудово знаєш, що за людина був Б’юрман. Зірок він з неба не хапав.

— Я маю на увазі… Знав він, з ким це пов’язано? Чи може опинитися в його архіві яка-небудь ниточка?

— Ні. Звичайно ж, ні. Я розумію, про що ти питаєш, але не турбуйся. Саландер дуже недоречно встряла в цю історію. Ми влаштували так, щоби Б’юрману дісталося це доручення, але тільки для того, щоб зберегти за собою можливість вибирати їй опікуна. Краще вже він, ніж яка-небудь темна конячка. Якби вона почала щось патякати, він би прибіг до нас. А зараз усе закінчилося якнайкраще.

— У якому розумінні?

— А в такому, що після всього, що сталося, Саландер надовго опиниться у психлікарні.

— Добре.

— Так що не турбуйся. Спокійно насолоджуйся своїм лікарняним.

Але цього побажання Гуннар Бйорк якраз і не міг виконати. Про це потурбувався Мікаель Блумквіст. Бйорк усівся за кухонний стіл і, спрямувавши погляд у далечінь Юнґфруфйорда, спробував розібратися в своєму становищі. Небезпека загрожувала йому з двох боків.

Мікаель Блумквіст хотів опублікувати його ім’я у зв’язку із сюжетом про проституцію. Йому загрожував серйозний ризик завершити свою поліцейську кар’єру на лаві підсудних за звинуваченням у кримінальному злочині сексуального характеру.

Але найбільшу небезпеку становило полювання Мікаеля Блумквіста на Залаченка. Якимсь чином той був замішаний у цій історії, а це могло прямо привести до Гуннара Бйорка.

Колишній шеф запевнив його, що в архіві Б’юрмана немає нічого такого, що могло б навести на цей слід. Насправді там дещо було. Розслідування 1991 року. А ці матеріали Б’юрман отримав від Бйорка.

Він спробував детально пригадати зустріч з Б’юрманом, яка відбулася дев’ять місяців тому в Старому місті. Одної чудової днини Б’юрман зателефонував йому на роботу і запропонував випити пива. Вони говорили про пістолетну стрільбу та подібні дурниці, але Б’юрман захотів побачитися з ним задля особливої мети. Він просив про послугу. Він цікавився Залаченком…

Бйорк підвівся і підійшов до кухонного вікна. Він тоді трохи захмелів. Навіть добряче захмелів. Про що там запитував Б’юрман:

— До речі… Я працюю над справою, в якій виґулькнув давній знайомий…

— Справді? І хто ж це?

— Олександр Залаченко. Пам’ятаєш його?

— Ще б пак! Такого не дуже забудеш!

— Куди він з того часу подівся?

Власне кажучи, це не стосувалося Б’юрмана. І взагалі, треба було гарненько розібратися, чому він про це запитує: чи не тому, що він тепер опікун Лісбет Саландер? Він сказав, що йому потрібна та давня слідча справа. І Бйорк її дав.

Бйорк припустився жахливої помилки. Він виходив з того, що Б’юрман у курсі. А що ще йому було думати? А Б’юрман подав справу так, ніби він просто хоче знайти швидкий шлях в обхід бюрократичних рогаток, бо як іти офіційним шляхом, то скрізь секрети й обмеження, так що все тягнеться місяцями. Тим паче в такій справі, яка стосується Залаченка.

«Я дав йому слідчу справу, — думав Бйорк. — Вона усе ще була під грифом „Таємно“, але причина виглядала поважною, а Б’юрман був не з тих, хто розпускатиме язика. Він був дурень, але не патякало. Ну подумаєш, кому це могло нашкодити… Адже минуло вже стільки років…»

Б’юрман обдурив його. Він зробив вигляд, ніби вся річ у бюрократичних формальностях. Що більше Бйорк про це думав, то більше переконувався в тому, що Б’юрман дуже ретельно спланував розмову з ним.

Але що саме мав на меті Б’юрман? І чому Саландер його вбила?

У суботу Мікаель Блумквіст ще чотири рази навідувався на Лундаґатан, сподіваючись застати вдома Міріам Ву, але марно.

Значну частину дня він провів у кавовому барі на Хорнсґатан, де сидів зі своїм ноутбуком, наново перечитуючи електронну пошту Даґа Свенссона, яка надходила йому на адресу «Міленіуму», а також матеріали з папки під назвою «Зала». Останні тижні перед тим, як сталося вбивство, Даґ присвячував розшукам, пов’язаним із Залою, дедалі більше свого робочого часу.

Мікаель дуже шкодував, що не може зателефонувати Даґові Свенссону і запитати в нього, чому документ про Ірину П. був у папці «Зала». Єдине розумне пояснення, до якого додумався Мікаель, полягало в тому, що Даґ підозрював Залу в її вбивстві.

О п’ятій годині пополудні йому несподівано зателефонував Бубланськи і повідомив номер телефону Міріам Ву. Мікаель не зрозумів, що змусило поліцейського змінити своє рішення, але, діставши номер, почав надзвонювати Міріам приблизно щопівгодини. Тільки об одинадцятій вечора Міріам знову ввімкнула свій мобільник і відповіла на його дзвінок. Розмова вийшла короткою.

— Доброго вечора, Міріам. Мене звуть Мікаель Блумквіст.

— Хто ти, чорт забирай?

— Я журналіст і працюю в журналі, який називається «Міленіум».

Міріам Ву дуже виразно висловила йому із цього приводу свої почуття.

— Ага! Той самий журналіст. Іди ти к чорту, нещасний журналюго!

На цьому вона обірвала розмову, не чекаючи, поки Мікаель пояснить їй мету свого дзвінка. Подумки вилаявши Тоні Скале, він спробував додзвонитися ще раз. Вона не відповіла. Врешті-решт він надіслав їй повідомлення:

«Будь ласка, зателефонуй мені. Це дуже важливо».

Уже за північ Мікаель вимкнув комп’ютер, роздягся і ліг у ліжко. На душі було тоскно, і він пожалкував, що поряд немає Еріки Берґер.