Дівчина, що гралася з вогнем

Розділ 04

Літак Лісбет Саландер приземлився в аеропорту Арланда о пів на сьому ранку. Подорож забрала двадцять шість годин, дев’ять з яких вона провела в барбадоському аеропорту Ґрантлі Адамс. «Бритіш еруейз» не давали дозволу на виліт, поки не буде знешкоджено гаданого терориста, і один пасажир з арабською зовнішністю був перепроваджений для допиту. Після прибуття до Лондона вона запізнилася на останній рейс до Швеції, що вилітав з Гетвіка, і прочекала кілька годин, перш ніж їй поміняли квиток на завтрашній день.

Лісбет почувалася як мішок бананів, що дуже довго пролежав на сонці. При ній не було нічого, крім ручного багажу з ноутбуком, «Вимірами» і щільно утрамбованого змінного одягу. Через «зелений коридор» вона безперешкодно пройшла до ескалатора, а на площі, де зупинялися автобуси, її зустріла нульова температура і снігова каша під ногами.

Вона трохи нерішуче повагалася. Все життя їй мимоволі доводилося вибирати дешевшу альтернативу, і вона через силу звикала до думки, що відтепер є власницею трьох мільярдів крон, які вона власноруч викрала шляхом хакерської інтернет-комбінації, а просто кажучи, тим способом, який здавна називається шахрайством. За кілька хвилин вона махнула рукою на свої звичні правила і підізвала таксі поблизу. Назвавши таксистові адресу на Лундаґатан, вона майже відразу ж і заснула на задньому сидінні.

Тільки коли таксі зупинилося на Лундаґатан і шофер її розштовхав, вона зрозуміла, що сказала йому не ту адресу. Вона виправила свою помилку і звеліла шоферові їхати далі до Гьотгатсбаккен. Видавши йому гарні чайові в американських доларах, вона, чортихнувшись, висадилася прямо в глибоку калюжу біля хідника. Лісбет приїхала одягнена в джинси, майку і тонку вітровку, з сандалями і тонкими гольфами на ногах. Дошкандибавши через дорогу до магазину, вона купила шампунь, зубну пасту, мило, кефір, сиру, яєць, хліба, заморожені фрикадельки, каву, чай у пакетиках, консервовані огірки, яблука, велику упаковку піци і пачку сигарет «Мальборо лайт», розплатившись за покупки карткою «Віза».

Вийшовши знову на вулицю, вона не відразу вирішила, куди звернути. Можна було піти по Свартенсґатан в один бік або по Хьокенсґатан в інший, у напрямку Шлюзу. Якби вона вибрала Хьокенсґатан, їй довелося б пройти повз редакцію «Міленіуму», де був ризик зустрітися ніс у ніс з Мікаелем Блумквістом. Урешті-решт Лісбет вирішила не накидати гак тільки для того, щоб уникнути з ним зустрічі. Тому вона попрямувала у бік Шлюзу, хоча цей шлях був трохи довший, і потім звернула на площу Мосебакке. Вона пройшла навскоси мимо статуї Сестер біля «Сьодра театерн» і піднялася сходами, що вели до Фіскарґатан. Нагорі Лісбет зупинилася і задумливо подивилася на дім. Тут вона не почувала себе «вдома».

Вона роззирнулася навкруги. Провулок був розташований ізольовано в центрі Сьодермальма,[22] тут не було транзитних магістралей, і це їй якраз подобалося. Тут зручно було спостерігати за тим, що діється на вулиці. Влітку ця вулиця, можливо, і ставала популярним місцем прогулянок, але взимку по ній ходили тільки ті, у кого були справи по сусідству. Ніде не видно було ні душі і, найголовніше, не було нікого, кого б вона знала і хто, відповідно, міг би впізнати її. Лісбет поставила покупки прямо на снігову кашу і стала шукати ключ. Піднявшись на горішній поверх, вона відімкнула двері з табличкою, на якій було написано «В. Кюлла».

Ставши власницею великої суми грошей і тим самим забезпечивши собі фінансову незалежність поки й віку її (або ж поки кінчаться майже три мільярди крон), Лісбет насамперед зайнялася пошуками нового житла. Клопоти, пов’язані з придбанням квартири, були для неї чимось абсолютно новим. Ніколи в житті їй ще не доводилося витрачати гроші на щось більше, ніж звичайні споживчі товари, які можна купити за готівку або на виплат під невеликі відсотки. Найбільші її витрати були пов’язані з покупкою комп’ютерів і легкого мотоцикла «Кавасакі». Його вона придбала за сім тисяч крон — величезну суму, як на її мірку. Приблизно на таку ж суму вона накупила до нього запчастин і потім кілька місяців присвятила тому, щоб власноручно перебрати мотоцикл по деталях і довести його до ладу. Вона мріяла про автомобіль, але не зважилася його купити, не знаючи, як зібрати такі гроші.

Покупка житла була, як вона здогадувалася, справою значно складнішою. Вона почала з того, що стала читати оголошення про продаж квартир у вечірніх випусках газети «Даґенс нюхетер», і незабаром виявила, що це само по собі ціла наука.

Нічого не втямивши в таємничих абревіатурах, якими були наповнені оголошення, вона, почухавши потилицю, для проби зателефонувала за кількома телефонами, не знаючи заздалегідь, про що потрібно запитувати. Скоро вона відчула себе такою дурепою, що припинила ці спроби, а замість цього вирішила піти і на місці подивитися на все своїми очима. Першої ж неділі Лісбет побувала за двома адресами, де продавалися квартири. Перша була на Віндрагарвеґен на острові Реймерсхольм — це виявилася світла чотирикімнатна квартира в будинку з видом на Лонгхольмен і Ессинґен, і тут їй би сподобалося жити. Друга, розташована на Хеленеборґсґатан у районі Хорстюлла, була вбогою норою з видом будинку навпроти.

Складність полягала в тому, що Лісбет, по суті, сама не знала, де вона хоче жити, яким має бути її житло і які вона зобов’язана висувати вимоги, купуючи його. Досі вона ще ніколи не замислювалася над тим, яка повинна бути альтернатива тим сорока семи квадратним метрам, на яких вона провела своє дитинство і які стараннями Хольгера Пальмґрена перейшли в її власність, коли їй сповнилося вісімнадцять років. Усівшись на продавлений диван у кімнаті, що правила одночасно за вітальню і кабінет, Лісбет задумалася. Квартира на Лундаґатан виходила вікнами у вузький двір і була тісна і незатишна. Вікно спальні дивилося на брандмауер шпилястої стіни. З кухні виднілися стіна будинку, що виходив фасадом на вулицю, і двері до підвалу, де містився якийсь склад. З вікна вітальні можна було бачити вуличний ліхтар та кілька гілочок берези.

Отже, першою вимогою буде, щоб з її нової квартири відкривався гарний краєвид.

Вона завжди мріяла про балкон і заздрила удачливішим сусідам з горішнього поверху, які могли у спеку літньої днини посидіти з пляшкою пива під маркізою на своєму балконі. Тому другою вимогою буде, щоб у квартирі був балкон.

Яким має бути її житло? Вона пригадала квартиру Мікаеля Блумквіста на вулиці Белльмансґатан. Це була мансарда, переобладнана з горищного приміщення, вся квартира була єдиним простором у шістдесят п’ять квадратних метрів без перегородок. З вікон відкривалася панорама на ратушу і Шлюз. Лісбет там дуже подобалося. Їй хотілося жити в затишній, не заставленій меблями квартирі, в якій не потрібно довго морочитися з прибиранням. Це буде її третьою вимогою.

Упродовж багатьох років вона весь час жила в тісняві. Площа її кухні становила близько десяти квадратних метрів, у ній поміщалися невеликий кухонний столик і два стільці. Вітальня була завбільшки двадцять метрів, спальня — дванадцять. Четвертою вимогою буде, щоб квартира була простора, з кількома гардеробами. Їй хотілося мати справжній кабінет і велику спальню, щоб було де розвернутися.

Її нинішня ванна кімната була тісною коміркою без вікон, з чотирикутними цементними кахлями на підлозі, з незручною сидячою ванною і шпалерами, що миються, на стінах, які ніякими зусиллями не вдавалося по-справжньому відчистити. Вона хоче, щоб сама ванна була велика, а у ванній кімнаті була кахляна плитка на стінах, щоб там пахло свіжістю і щоб її можна було провітрювати. І пральна машина має бути прямо в квартирі, а не десь там у затхлому підвалі.

Обдумавши все гарненько, Лісбет вийшла в Інтернет і ознайомилася із списком посередницьких контор. Наступного дня вона встала раніше і подалася до агенції «Нобель», яка здалася їй найкращою в Стокгольмі. Вона прийшла одягнена в поношені чорні джинси, свою стару чорну шкіряну куртку і в простих черевиках. Зупинившись біля одного з віконець, вона неуважливо глянула, як за ним блондинка років тридцяти п'яти, відкривши домашню сторіночку агенції «Нобель», почала розміщувати на ній знімки будинків. Нарешті до Лісбет підійшов сорокалітній товстунчик з поріділою рудою чуприною. Вона запитала в нього, які тут пропонуються квартири. Спочатку він здивовано на неї витріщився, потім заговорив тоном доброго дядечка:

— А скажіть-но, мила панянко, ваші батьки знають, що ви збираєтеся переїздити до окремої квартири?

Лісбет Саландер мовчки подивилася на нього пильним поглядом і, почекавши, поки він перестане сміятися, висловилася ясніше:

— Мені потрібна квартира.

Він кашлянув і переглянувся зі своєю товаришкою по службі.

— Зрозуміло. І яку ж квартиру ви шукаєте?

— Мені потрібна квартира в районі Сьодера. Квартира має бути з балконом і з видом на воду. У ній повинно бути не менше чотирьох кімнат і ванна з вікном, така, щоб у ній було місце для пральної машини. Необхідне також приміщення, яке б замикалося, де можна тримати мотоцикл.

Жінка, що сиділа за комп’ютером, відірвалася від роботи і з цікавістю уставилася на Лісбет.

— Мотоцикл? — повторив товстунчик.

Лісбет Саландер кивнула.

— Пробачте… як вас звати?

Лісбет Саландер назвалася і у свою чергу запитала, як звуть його. Він назвався Йоакимом Перссоном.

— Тут, розумієш, така річ: купити квартиру в Стокгольмі коштує деякої суми грошей…

Лісбет не стала відповідати на цю репліку. Вона вже запитала, які квартири пропонуються на продаж, так що зауваження про необхідність платити гроші було зайвим.

— Ким ти працюєш?

Лісбет трохи подумала. Формально вона вважалася індивідуальним підприємцем, насправді ж працювала тільки на Драґана Арманського і «Мілтон сек’юриті», проте весь останній рік вона виконувала завдання лише час від часу, а ось уже три місяці взагалі не брала ніяких доручень.

— Зараз я не виконую ніякої певної роботи, — відповіла Лісбет щиру правду.

— Так-так… Я гадаю, ти вчишся в школі.

— Ні, я не вчуся в школі.

Йоаким Перссон вийшов із-за перегородки, дружелюбно обійняв Лісбет за худі плечі і повів до виходу.

— Ось що я вам скажу, юна леді. Через кілька років ми з радістю поговоримо з тобою, але для цього потрібно, щоб ти мала при собі трішечки більше грошей, ніж поміщається у свинці-скарбничці. Розумієш, у кишенькові гроші тут не вкладешся. — Товстунчик добродушно поплескав її по щічці. — Так що ласкаво просимо, панянко, через кілька років, тоді ми і для вас якось підшукаємо невеличку квартирку.

Лісбет Саландер зупинилася на вулиці перед агенцією «Нобель», міркуючи над тим, як сподобається Йоакиму Перссону, якщо запустити йому у вітрину пляшку з коктейлем Молотова. Постоявши трохи, вона повернулася додому й увімкнула комп’ютер.

Їй вистачило двадцяти хвилин, щоб увійти до внутрішньої мережі агенції «Нобель» за допомогою паролів, які вона ненароком підгледіла, неуважно спостерігаючи за тим, як їх набирала жінка за перегородкою. Ще через три хвилини Лісбет зрозуміла, що комп’ютер, на якому працювала дама, одночасно слугував сервером усього підприємства. Це ж треба бути такими тупими! А ще через три хвилини вона дістала доступ до всіх чотирнадцяти комп’ютерів, що входили до локальної мережі. Години за дві Лісбет переглянула бухгалтерію Йоакима Перссона і зробила висновок, що за останні два роки він приховав від податкової служби близько семисот п’ятдесяти тисяч крон чорного налу.

Вона викачала всі потрібні файли і переслала їх до податкової служби через анонімну електронну адресу на сервері, що знаходився в США. Зробивши це, вона викинула з голови всі думки про Йоакима Перссона.

Решту дня вона присвятила тому, щоб вивчити перелік найбільш дорогих об’єктів, пропонованих до продажу агенцією «Нобель». Найдорожчим виявився невеликий замок поблизу Марієфреда, але в неї не було бажання там поселитися. Тоді вона на зло ворогам вибрала із списку пропозицій другий за вартістю об’єкт — це була квартира біля площі Мосебаккеторґ.

Неквапливо роздивившись фотографії і вивчивши плани, вона нарешті вирішила, що квартира в районі Мосебакке[23] більш ніж відповідає всім її вимогам. Раніше ця квартира належала одному з директорів компанії АВВ, який пішов у тінь, устигнувши забезпечити собі «золотий парашут»[24] на суму в мільярд, що привернуло велику увагу преси і викликало різку критику.

Увечері вона зняла слухавку і зателефонувала Джеремі Мак-Міллану, співвласникові адвокатського бюро «Мак-Міллан & Маркс» у Гібралтарі. Їй уже доводилося мати справу з цією конторою. Колись він за щедру винагороду погодився відкрити кілька фіктивних юридичних адрес, на які потім були зареєстровані рахунки, що обслуговували статок, який вона викрала у фінансового ділка Ханса Еріка Веннерстрьома.

І ось вона знову звернулася до послуг Мак-Міллана. Цього разу вона дала йому доручення вести від імені її підприємства «Уосп ентерпрайзис» перемови з агенцією «Нобель» і купити у них вподобану нею квартиру на вулиці Фіскарґатан поблизу площі Мосебакке. На перемови пішло чотири дні, і коли договір було укладено, проставлена в ньому сума змусила її звести брови. Плюс п'ять відсотків як винагорода Мак-Міллану. Не минуло й тижня, як вона, прихопивши з собою дві картонні коробки з одягом, постільною білизною, матрацом і кухонним начинням, уже в’їхала до нового житла. Три тижні вона так і спала на матраці, присвячуючи весь час вивченню клінік пластичної хірургії, завершенню роботи над низкою рутинних справ (включаючи нічну розмову з якимсь адвокатом Нільсом Б’юрманом) і рахункам за житло, за електрику і таке інше, за що вона заплатила авансом.

Покінчивши з усім цим, вона замовила квиток і відправилася до італійської клініки. Завершивши лікування і виписавшись, Лісбет, залишившись сама в номері в римському готелі, задумалася про те, що ж їй робити далі. Слід було б повернутися до Швеції і почати влаштовувати своє життя, але з ряду причин їй навіть думати не хотілося про Стокгольм.

У неї не було справжньої професії. Робота в «Мілтон сек’юриті» не обіцяла їй у майбутньому нічого цікавого. Драґан Арманський у цьому не винен: він хотів, щоб вона влаштувалася до нього на постійній основі і стала ефективним гвинтиком робочого механізму, але вона, доживши до двадцяти п’яти років, не мала ніякої освіти, і їй не хотілося до п’ятдесяти років розкопувати персональні відомості про різних шахраїв. Це було для неї забавним хобі, але не годилося для того, щоб стати головною справою її життя.

Другою причиною, чому їй не подобалась думка про повернення до Стокгольма, був Мікаель Блумквіст, інакше «цей бісів Калле Блумквіст». У Стокгольмі вона напевно ризикує стрітися з ним, а в даний момент їй цього абсолютно не хотілося. Він образив її. Якщо чесно, то вона визнавала, що він зробив це без лихого наміру. Він був людина що треба. Вона сама винна, що закохалася в нього. Саме слово це здавалося якоюсь дикою безглуздістю, коли йшлося про нетямущу курку Лісбет Саландер.

Мікаель Блумквіст славився як дамський догідник. Вона виявилася для нього в кращому разі тимчасовою забавкою, одного разу він зглянувся на неї з жалю, коли вона була йому потрібна і коли під рукою не знайшлося нічого кращого, але швидко забув про неї, щойно повернувся до цікавішого товариства. Вона проклинала себе за те, що ослабила захист і впустила його в своє життя.

Коли мана минула, вона обірвала з ним будь-які контакти. Це далося їй не дуже легко, але вона трималася твердо. Востаннє вона бачила його з платформи метро на станції «Гамла стан», коли він проїхав повз неї у напрямку до центру. Вона дивилася на нього цілу хвилину і вирішила для себе, що не хоче більше сохнути за ним. Іди ти під три чорти! Він помітив її, якраз коли зачинялися двері, і дивився пильним поглядом, поки поїзд рушив, а вона повернулася до нього спиною і пішла геть.

Лісбет не могла зрозуміти, чому він як і раніше намагається поновити стосунки з таким завзяттям, ніби з його боку йшлося про якийсь соціальний проект. Вона сердилася на його недогадливість і щоразу, як він писав їй по електронній пошті, вона, зціпивши зуби, видаляла його послання, не читаючи.

Коротше, до Стокгольма її зовсім не тягнуло. Крім роботи за завданнями «Мілтон сек’юриті», кількох колишніх сексуальних партнерів та дівчат з колишньої групи «Персти диявола», ніщо не пов’язувало її з рідним містом.

Єдина людина, до котрої вона почувала певну повагу, був Драґан Арманський, хоча вона заледве могла б визначити свої почуття до нього. Вона сама трохи дивувалася, усвідомлюючи, що відчуває деякий потяг до свого начальника. Якби вій не був одруженим, сімейним чоловіком і на додачу таким консерватором, вона, мабуть, могла б зробити крок йому назустріч.

Урешті-решт вона дістала свій календар і відкрила розділ, у якому були географічні карти. Вона ніколи ще не бувала в Австралії або в Африці. Вона читала про піраміди і Ангкор-Ват,[25] але ніколи їх не бачила. Вона ніколи не каталася поромом «Стар феррі», який ходить між Коулуном[26] і Вікторією[27] в Гонконзі, ніколи не займалася підводним плаванням на Карибах і не загоряла на пляжах Таїланду. Якщо не рахувати кількох коротких відряджень по роботі, під час яких їй довелося побувати в Прибалтиці і сусідніх скандинавських країнах, та ще, розуміється, в Цюриху і Лондоні, вона за все своє життя майже нікуди не виїздила за межі Швеції. А якщо подумати, то майже ніде не бувала за межами Стокгольма.

Раніше це було їй не по кишені.

Лісбет підійшла до вікна свого готельного номера і почала дивитися на простерту внизу вулицю віа Гарібальді. Рим був схожий на купу руїн. Зважившись, вона надягнула куртку, спустилася у вестибюль і запитала, чи є поблизу яке-небудь туристичне бюро. Вона замовила один квиток до Тель-Авіва і провела кілька днів, гуляючи в Єрусалимі Старим містом, оглядаючи мечеть Аль-Акса[28] і Стіну Плачу. На озброєних солдатів на розі вулиць вона поглядала з побоюванням. Після цієї поїздки вона полетіла до Бангкока і потім усю решту року подорожувала й далі.

У неї була тільки одна невідкладна справа, у якій вона двічі з’їздила на Гібралтар. Уперше для того, щоб поглиблено вивчити людину, якій вона збиралася доручити управління своїми грошима, а вдруге на пострах, щоб додати йому старанності.

Дивне почуття переживаєш, уперше за такий довгий час повертаючи ключ у замку власної квартири!

Увійшовши до передпокою, Лісбет поставила сумку і пакет з продуктами, а потім набрала чотиризначний код, що відключав електронну сигналізацію. Потім зняла з себе весь одяг і, кинувши його на підлогу в холі, роздягнена пішла на кухню, увімкнула холодильник, прибрала в нього всі продукти і відразу ж попрямувала у ванну, щоб наступні десять хвилин провести під душем. Підживившись яблучними дольками і розігрітою в мікрохвильовці піцою, вона відкрила коробку з речами, дістала подушку, простирадло і ковдру — після цілого року зберігання від них відгонило цвіллю. У кімнаті, суміжній з кухнею, вона розстелила на підлозі матрац.

Через десять секунд, ледве поклавши голову на подушку, вона заснула і проспала майже дванадцять годин, майже до півночі. Піднявшись, Лісбет увімкнула кавоварку, загорнулася в ковдру і, підклавши подушку, зручно влаштувалася з сигаретою біля вікна, з якого відкривався краєвид на Юргорден[29] і на море. Мов зачарована, вона дивилася вдалину, роздумуючи в темряві над своїм життям.

Весь наступний день після повернення до Стокгольма у Лісбет Саландер був розписаний по хвилинах. О сьомій ранку вона вже зачинила за собою двері квартири. На майданчику вона трохи затрималася і, відчинивши сходове вікно, прикріпила між стіною і водостічною трубою підвішений на мідному дротику запасний ключ. Навчена досвідом, вона оцінила користь запасного ключа, що зберігається в потаємному місці.

На вулиці її зустрів пронизливий холод. Лісбет була одягнена в старі поношені джинси, продерті нижче сідниці, крізь дірку просвічувало блакитне трико. Для тепла вона натягнула поверх майки джемпер-поло, комір якого розтягнувся і не хотів прилягати до шиї, і дістала із запасів стару хутряну куртку із заклепками на плечах. Надягаючи куртку, вона подумала, що треба б віднести її у майстерню, щоб замінити подерту на клапті підкладку всередині кишень. На ногах у неї були теплі панчохи і черевики — загалом, одягнулася вона досить-таки відповідно для Стокгольма.

По Санкт-Паульсґатан вона дійшла пішки до Цинкенсдамма, а звідти до свого колишнього будинку на Лундаґатан. Там вона почала з того, що зайшла в підвал і перевірила в комірчині свій старенький «Кавасакі». Поплескавши його по сідлу, вона піднялася сходами і, переступивши через величезну купу рекламних листівок, увійшла до старої квартири.

Перед тим як поїхати із Швеції, вона, не придумавши ще, як вчинити із старою квартирою, залишила розпорядження щодо перерахування грошей на комунальні платежі. У квартирі як і раніше залишалася вся обстановка, старанно зібрана по сміттєвих контейнерах: надбиті чашки, два старі комп’ютери і купа різних паперів — нічого цінного.

На кухні вона знайшла чорний сміттєвий мішок і витратила п’ять хвилин на те, щоб вибрати рекламні буклети і покидати їх у нього. Пошти як такої виявилося не багато: головним чином банківські виписки, бланки податкових квитанцій від «Мілтон сек’юриті» та різного роду замаскована реклама. Однією з переваг офіційної недієздатності було те, що Лісбет ніколи не доводилося займатися податковими розрахунками: подібні офіційні папери вражали своєю відсутністю. Що ж до решти, то за рік особисто їй надійшли тільки три листи.

Перший лист надіслала адвокат Ірета Моландер, яка була офіційним куратором матері Лісбет. У короткому посланні Ґрета Моландер інформувала Лісбет про те, що був проведений опис майна, яке залишилося після її матері, й обом дочкам, Лісбет і Каміллі Саландер, належить отримати в спадщину по дев’ять тисяч триста дванадцять крон кожній. Відповідна сума переказана пані Лісбет Саландер на її банківський рахунок. Прохання підтвердити отримання. Лісбет засунула цього листа у внутрішню кишеню хутряної куртки.

Другий лист надійшов від дами на прізвище Мікаельссон, завідувачки еппельвікенського притулку для людей похилого віку, і містив люб’язне нагадування про те, що в притулку для Лісбет лежить коробка з речами, які залишилися після її матусі. «Просимо вас по можливості зв’язатися з еппельвікенським притулком і повідомити, як ви збираєтеся вчинити із спадщиною», — йшлося там. Наприкінці листа завідувачка повідомляла, що, коли протягом року від Лісбет або її сестри (адреси котрої вона не має в своєму розпорядженні) не надійде ніяких звісток, особисті речі покійної будуть викинуті. Лісбет глянула на дату вгорі листа, побачила, що його було написано в червні, і взяла мобільний телефон. Через дві хвилини вона дізналася, що коробка досі ціла і нікуди не ділася. Попросивши вибачення за те, що довго не давала про себе знати, Лісбет пообіцяла завтра ж приїхати по речі.

Останній лист був від Мікаеля Блумквіста. Подумавши трохи, вона вирішила кинути його в мішок, не відкриваючи.

Набравши цілий ящик потрібних і непотрібних речей, які вона хотіла зберегти, Лісбет на таксі повернулася на Мосебакке. Там вона зробила макіяж, наділа окуляри і світлий парик з волоссям до плечей і поклала в сумочку норвезький паспорт на ім’я Ірене Нессер. Поглянувши на себе у дзеркало, Лісбет відзначила, що Ірене Нессер дуже схожа на Лісбет Саландер, але в той же час це зовсім інша людина.

Нашвидку закусивши багетом із сиром брі та філіжанкою кави з молоком у кафе «Едем» на Гьотґатан, вона пішла на Рінґвеґен до агенції з оренди автомобілів. Там Ірене Нессер орендувала машину марки «Ніссан мікра». Вона поїхала до торговельного комплексу «ІКЕА» біля готелю «Кунгенскурв» і провела там три години, знайомлячись з асортиментом і занотовуючи номери потрібних товарів. Без довгих роздумувань вона навибирала багато всякої всячини.

Вона купила два дивани з оббивкою пісочного кольору, п'ять м’яких крісел, два круглі кавові столи натуральної лакованої берези, диванний столик та кілька непарних столиків. У відділі книжкових полиць і шаф вона замовила два гарнітури різних шаф і дві книжкові полиці, тумбочку для телевізора і закриті полиці. Насамкінець вона вибрала тристулковий гардероб і два маленькі комоди.

Вибору ліжка вона приділила багато часу і врешті-решт зупинилася на ліжку «Хемнес» із матрацом та іншим приладдям. Про всяк випадок вона купила ще одне ліжко для гостьової кімнати. Лісбет не розраховувала, що їй коли-небудь доведеться приймати в домі гостей, але якщо вже в квартирі була гостьова кімната, то чому б не обставити і її заразом.

Її ванна була вже повністю обладнана, в ній була підвісна шафка, шафка для зберігання рушників і пральна машина, що залишилася від колишнього власника, тому для ванної вона прикупила тільки корзину для білизни.

Зате кухня ще потребувала вкладень. Трохи повагавшись, Лісбет вибрала кухонний стіл з масивного буку із стільницею з особливо міцного скла і чотири стільці веселеньких кольорів.

Їй потрібні були меблі для кабінету, і вона дивувалася, роздивляючись різні «робочі куточки» з хитромудрими підставками для комп’ютерів і бічними столиками. Надивившись, вона похитала головою і замовила звичайний письмовий стіл, облицьований буком, із закругленими краями і великою шафою для паперів, що входила до комплекту. Стілець до нього вона вибирала довго і ретельно: адже на цьому стільці їй, швидше за все, доведеться просиджувати годинами, і вибрала одну з найдорожчих моделей.

Напослідок вона пройшлася по різних відділах і набрала солідний запас простирадл, наволочок, рушників, покривал, ковдр, подушок, столових наборів, кухонного посуду і каструльок, а ще обробні дошки, три великі килими, декілька настільних ламп і велику кількість канцелярського приладдя — папок, кошиків для паперів, різних скриньок тощо.

Закінчивши обхід, вона попрямувала із списком до каси, де розплатилася карткою, виданою компанією «Уосп ентерпрайзис», і показала паспорт на ім’я Ірене Нессер. Загальна сума чека — лише за покупки, доставку і складання меблів — склала дев'яносто з гаком тисяч крон.

До себе в Сьодер Лісбет повернулася на п’яту годину вечора і встигла дорогою заскочити до «Електроніки» Аксельссона, де придбала вісімнадцятидюймовий телевізор і радіоприймач. Уже майже перед закриттям вона потрапила до крамниці госптоварів на Хорнсґатан і роздобула там пилосос. У «Маріахаллі» вона обзавелася ганчіркою для підлоги, милом, відром, мийними засобами, рідким милом, зубними щітками і великим рулоном туалетного паперу.

Після цієї шопінг-оргії вона втомилася до знемоги, але залишилася дуже задоволена. Запхнувши всі покупки в орендований «Ніссан мікра», Лісбет знесилено впала на стілець у кафе «Ява» на Хорнсґатан. З узятої на сусідньому столику вечірньої газети вона дізналася, що соціал-демократи все ще залишаються правлячою партією і що за час її відсутності в країні начебто не відбулося ніяких значних змін.

Додому вона прийшла увечері, близько восьмої, під покровом пітьми вивантажила з машини всі свої придбання і перетягла їх до квартири з табличкою «В. Кюлла». Зваливши усе в одну високу купу в передпокої, Лісбет півгодини витратила на пошуки місця для паркування в сусідніх провулках, а потім пустила воду в джакузі, в якій могли вільно поміститися принаймні троє людей. Спершу вона стала думати про Мікаеля Блумквіста. До того як їй сьогодні вранці потрапив на очі його лист, вона не згадувала про нього кілька місяців. Вона подумала, що зараз він, мабуть, удома, а з ним, можливо, Еріка Берґер.

Нарешті вона набрала більше повітря, перекинулася лицем униз і занурилася з головою в воду. Вона поклала руки собі на груди, міцно затисла пальцями соски і затримала дихання на три хвилини, доти, доки їй здалося, що легені от-от розірвуться.

Редактор Еріка Берґер мигцем поглянула на годинник: Мікаель Блумквіст запізнився на редакційну нараду, присвячену плануванню наступного номера, майже на п’ятнадцять хвилин. Редакційна нарада незмінно збиралася о десятій годині ранку в другий вівторок кожного місяця. На ній приймався у загальних рисах план наступного номера і заздалегідь намічалося, що потрапить на сторінки журналу «Міленіум» у найближчі кілька місяців.

Мікаель Блумквіст вибачився за своє спізнення, яке було нечуваним порушенням свято дотримуваного розпорядку, буркнув щось невиразне на своє виправдання, але цих слів ніхто не розчув і не звернув на них уваги. У засіданні наради крім Еріки брали участь секретар редакції Малін Ерікссон, співвласник і художній редактор Крістер Мальм, репортер Моніка Нільссон і працюючі неповний день Лотта Карім і Хенрі Кортес. Мікаель Блумквіст відразу помітив, що сімнадцятилітньої практикантки немає, зате за столом для нарад у кабінеті Еріки з’явився зовсім незнайомий чоловік. Це було дуже незвичайно; як правило, Еріка не пускала сторонніх на засідання, де вирішувалися питання, що стосувалися складу майбутніх номерів «Міленіуму».

— Це Даґ Свенссон, — відрекомендувала незнайомця Еріка. — Незалежний журналіст. Ми збираємося купити один його матеріал.

Мікаель Блумквіст кивнув і потис простягнуту руку. У Даґа Свенссона були блакитні очі, коротко підстрижена білява чуприна і триденна щетина на щоках. Виглядав він років на тридцять, і його чудова фізична форма могла викликати заздрість.

— Зазвичай ми випускаємо на рік один або два тематичних номери, — вела далі Еріка. — Цей матеріал я хочу поставити в травневий номер. У друкарні у нас заброньовано час до двадцять сьомого квітня. Це дає нам три місяці на підготовку матеріалів.

— Яка там тема? — спитав Мікаель, наливаючи собі каву з термоса на столі.

— Даґ Свенссон приніс мені минулого тижня свою тематичну заявку. Я запросила його на наше засідання. Розкажеш сам про свою тему?

— Трафік[30] секс-послуг, — сказав Даґ Свенссон. — Тобто торгівля секс-рабинями. У даному разі головним чином дівчатами з Прибалтики та Східної Європи. Якщо розповісти все по порядку, то я пишу книжку на цю тему і тому звернувся до Еріки. Адже ви відкрили власне невелике видавництво.

На всіх обличчях з’явився задоволений вираз. На рахунку видавництва «Міленіум» була поки що тільки одна випущена книга, а саме — торішня «цеглина» Мікаеля Блумквіста про фінансову імперію мільярдера Веннерстрьома. У Швеції наклад додруковувався п’ять разів, а крім того, книга вийшла норвезькою, німецькою та англійською мовами, зараз готувався французький переклад. Зростання продажів здавалося непояснимим, позаяк розказана в книжці історія була вже відома з численних газетних публікацій.

— У галузі книговидання наші досягнення, мабуть, не такі вже й великі, — обережно зауважив Мікаель.

Даґ Свенссон усміхнувся:

— Я знаю. Але у вас усе ж таки є видавництво.

— Є інші видавництва, більші за наше, — вів далі Мікаель.

— Безперечно! — втрутилася Еріка Берґер. — Але ми вже цілий рік обговорювали питання про те, щоб разом з основною діяльністю почати видавати книжки, зайнявши певну нішу. Ми говорили про це на двох засіданнях, і всі цю думку схвалили. Ми уявляємо це собі як дуже обмежену за обсягом діяльність — три-чотири книжки на рік, у яких в основному будуть подані нариси на різні теми. Іншими словами, типово журналістська продукція. А це стане чудовим початком.

— Трафік секс-послуг, — задумливо повторив Мікаель і кивнув, звертаючись до Даґа: — Розповідай!

— Темою торгівлі секс-рабинями я займався чотири роки. Я натрапив на неї завдяки моїй подрузі Міа Берґман. Її спеціальність — кримінологія і гендерні[31] дослідження. Раніше вона працювала в Раді з профілактики злочинності і розробляла закон про заборону сексуальної експлуатації.

— Я її знаю, — зраділа Еріка. — Я брала в неї інтерв’ю два роки тому з приводу її доповіді про ставлення судових інстанцій до чоловіків та жінок.

Даґ Свенссон з посмішкою кивнув.

— Це викликало багато обурених відгуків, — сказав він. — Але вже п'ять чи шість років вона займається темою трафіку секс-послуг. Це і звело нас. Я писав нарис про торгівлю сексуальними послугами через Інтернет, і мені хтось підказав, що вона про це дещо знає. Вона справді знала! Коротше кажучи, ми почали працювати спільно, я — як журналіст, вона — як дослідник, потроху ми зближувалися, а через рік з’їхалися і стали жити разом. Вона працює над докторською дисертацією, навесні у неї захист.

— То значить, вона пише докторську, а ти?

— А я популярну версію плюс мої власні розслідування. А також короткий варіант у вигляді статті, яку я передав Еріці.

— Гаразд. Отже, ви працюєте однією командою. І про що ж ви пишете?

— Наш уряд запровадив суворий закон проти торгівлі сексуальними послугами, у нас є поліція, яка стежить за тим, щоб цей закон втілювався в життя, і суди, які повинні судити злочинців. Ми оголошуємо злочинцями клієнтів, що купують секс-послуги, і у нас є засоби масової інформації, які пишуть на цю тему та всіляко висловлюють обурення із цього приводу і так далі. У той же час Швеція входить до числа країн, у яких купується найбільша кількість повій на душу населення з Росії і Прибалтики.

— І ти можеш довести це фактами?

— Це аж ніяк не таємниця. Це навіть не новина для газети. Нове тут те, що ми зустрілися і поговорили з десятком дівчат типу «Лілея назавжди».[32] Більшості з них від п’ятнадцяти до двадцяти років, і походять вони з неблагополучних соціальних верств східних країн. Їх заманили до Швеції, пообіцявши їм тут ту або іншу роботу, але тут вони потрапили в лапи секс-мафії, яка ні перед чим не зупиняється. У порівнянні з деякими речами, які довелося пережити цим дівчатам, «Лілея назавжди» може видатися невинним фільмом для сімейного перегляду. Тобто я хочу сказати, що ці дівчата пережили таке, що неможливо зобразити навіть у кіно.

— Добре.

— Це є головною темою дисертації Міа. Але моя книга не про це.

Всі подивилися на нього з новим інтересом.

— Міа брала інтерв’ю у дівчат. Я ж вивчав постачальників товару і клієнтуру, яку вони обслуговують.

На обличчі Мікаеля з’явилася посмішка. Він ніколи раніше не зустрічався з Даґом Свенссоном, але раптом зрозумів, що Даґ такий журналіст, які йому подобаються: журналіст, який дивиться в самий корінь проблеми. Для Мікаеля головне правило репортера говорило, що в будь-якій справі є той, на кому лежить за це відповідальність. The bad guys.[33]

— І ти розкопав цікаві факти?

— Я можу, наприклад, документально підтвердити, що один чиновник департаменту юстиції, котрий має відношення до розробки закону про секс-торгівлю, сам використовував принаймні двох дівчат, які потрапили сюди через канали секс-мафії. Одній з них було п’ятнадцять років.

— Ого!

— Я працював над цією темою загалом три роки. У книзі є кілька прикладів конкретних доль окремих дівчат. У ній фігурують троє поліцейських, один з яких працює в службі безпеки, а другий у поліції моралі. П’ять адвокатів, один прокурор і один суддя. Є також троє журналістів, один з яких — автор кількох публікацій про секс-торгівлю. У приватному житті він втілює в реальність свої фантазії ґвалтівника з неповнолітньою повією з Таллінна… І в цьому випадку йдеться зовсім не про сексуальні ігри за взаємною згодою. Я маю намір розголосити їхні імена. Все цілком підтверджено документальними свідченнями.

Мікаель Блумквіст аж свиснув.

— Позаяк я знову став відповідальним редактором, я ще раз перегляну весь документальний матеріал під збільшувальним склом, — сказав він. — Одного разу я допустив недбалість, не перевірив з усією ретельністю джерело інформації і заробив три місяці в’язниці.

— Якщо ви візьметеся надрукувати нарис, ти отримаєш усю документацію, яку тільки забажаєш. Але в мене теж є своя умова, на якій я погоджуся продати матеріал «Міленіуму».

— Даґ вимагає, щоб ми надрукували і його книгу, — пояснила Еріка Берґер.

— Саме так. Я хочу, щоб її публікація справила враження бомби, що розірвалася, а в даний момент «Міленіум» — це найчесніший і найсміливіший журнал у Швеції. Не думаю, щоб у нас знайшлося багато видавництв, які наважилися б зараз випустити подібну книжку.

— Отже, не буде книги — не буде і статті, — підбив підсумок Мікаель.

— По-моєму, те, що ми чули, звучить дуже здорово, — сказала Малін Ерікссон.

Хенрі Кортес підтримав її схвальним буркотінням.

— Стаття і книга — це дві різні речі, — зауважила Еріка Берґер. — У першому випадку відповідальність за публікацію лягає на Мікаеля, у другому — на автора книги.

— Знаю. — Даґ Свенссон кивнув. — Мене це не турбує. Як тільки вийде книга, Міа негайно ж подасть до поліції заяву на всіх осіб, яких я там називаю.

— Це все одно що розворушити осине гніздо, — сказав Хенрі Кортес.

— Це ще не все, — підхопив Даґ Свенссон. — Крім того, я розкопав частину тієї мережі, яка заробляє гроші на секс-торгівлі. Таким чином, йдеться про організовану злочинність.

— І кого ж ти там виявив?

— У тому-то й трагедія! Секс-мафія — це жалюгідне збіговисько шісток. Сам не знаю, що я сподівався побачити, починаючи розслідування, але в якомусь сенсі ми всі — або, принаймні, я — чомусь уявляли собі, що мафія — це така гламурна компанія, що обертається у вершках суспільства і хвацько роз’їжджає у шикарних лімузинах. Мабуть, такому уявленню посприяли американські фільми. Твоя історія про Веннерстрьома, — Даґ Свенссон кинув погляд на Мікаеля, — доводить, що іноді це справді так. Але Веннерстрьом у деякому розумінні був винятком. Я ж виявив зграю грубих негідників із садистськими схильностями, які не вміють до ладу читати й писати, круглих ідіотів тому, що стосується організаційних і стратегічних питань. Почасти вони якось пов’язані з байкерами та іншими, більш організованими гуртками, але загалом і в цілому секс-торгівлею займається всякий брудний набрід.

— Це дуже добре видно з твоєї статті, — погодилася Еріка Берґер. — У нас є законодавчі органи, поліцейський корпус і органи правосуддя, які ми з року в рік фінансуємо мільйонними відрахуваннями з наших податків задля того, щоб вони поклали край цій секс-торгівлі, а вони не можуть дати ради навіть з купкою якихось ідіотів.

— Відбувається кричуще порушення прав людини, але дівчата, яких це стосується, посідають у суспільстві таке низьке становище, що перебувають ніби поза правовою системою. Вони не голосують, вони майже не говорять шведською, їх словникового запасу ледь-ледь вистачає на те, щоб домовлятися про ціну. Дев’яносто дев’ять цілих і дев’яносто дев’ять сотих відсотка всіх злочинів, пов’язаних із секс-торгівлею, не стають предметом розгляду, бо про них не надходять заяви до поліції, за ними не висуваються обвинувачення. У кримінальному світі Швеції це, напевне, найбільший айсберг. Якби йшлося про пограбування банку, то такого байдужого ставлення до справи неможливо навіть уявити собі. На жаль, я дійшов висновку, що такого стану справ ніхто не потерпів би ані дня, якби у наших правоохоронних органів справді було бажання з ним покінчити. Злочини проти неповнолітніх дівчат з Таллінна або Риги нікого не цікавлять. Шльондра є шльондра — це частина системи.

— І ні для кого це не секрет, — додала Моніка Нільссон.

— Ну і що ж ви скажете? — спитала Еріка Берґер.

— Мені подобається ця ідея, — відгукнувся Мікаель Блумквіст. — Цією публікацією ми потривожимо тихе болото, а заради цього ми й затіяли колись видавати «Міленіум».

— А я заради цього і досі працюю в цьому журналі. Відповідальний редактор повинен іноді викидати несподіваний кульбіт, — заявила Моніка Нільссон.

Усі, крім Мікаеля, засміялися.

— Він був єдиний, у кого вистачило дурної голови стати відповідальним редактором, — сказала Еріка Берґер. — Ми пустимо це в травневе число. Одночасно вийде і твоя книжка.

— А книга готова? — поцікавився Мікаель.

— Ні, — сказав Даґ Свенссон. — У мене є готовий синопсис, проте книжка написана тільки наполовину. Якщо ви дасте згоду випустити її і заплатите мені аванс, я зможу цілком присвятити себе цій роботі. Розслідування загалом уже закінчене. Залишилися лише окремі дрібниці, щоб доповнити картину. По суті, весь матеріал вже у мене в руках. І ще потрібно провести зустрічі з клієнтами цього бізнесу, імена яких я збираюся розкрити.

— Ми зробимо все точнісінько так само, як з книжкою про Веннерстрьома, — кивнув Крістер Мальм. — Макет можна зробити за тиждень, і два тижні знадобиться, щоб надрукувати наклад. Зустрічі ми проведемо в березні і квітні, це дасть нам останні п’ятнадцять сторінок тексту. Таким чином, рукопис буде готовий в остаточному вигляді п’ятнадцятого квітня, і тоді ми встигнемо пройтися за всіма джерелами.

— Як щодо договору і всього решти?

— Я ще ніколи не складала контракту на книгу, так що мені доведеться спершу переговорити з адвокатом. — Еріка заклопотано наморщила лоб. — Але я пропоную оформити його як договір на роботу за цим проектом на чотири місяці, з лютого по травень. Ми не платимо завищених ставок.

— Я згоден. Мені потрібна фінансова база, щоб я міг, не відволікаючись на щось інше, зосередитися на роботі над книгою.

— У решті наше звичайне правило — це прибуток навпіл, після вирахування витрат на видання книги. Як ти на це дивишся?

— Про мене, це дуже гарна пропозиція, — схвалив Даґ Свенссон.

— Тепер конкретні робочі доручення, — сказала Еріка Берґер. — Тебе, Малін, я хочу призначити редактором з планування тематичного числа. Це буде твоїм головним завданням починаючи з першого числа наступного місяця; ти працюватимеш безпосередньо з Даґом Свенссоном і редагуватимеш статтю. І це означає, Лотто, що тимчасово, на період з березня і по травень включно, тобі дістануться обов’язки секретаря редакції. Ти отримуєш повну ставку, Малін або Мікаель у разі потреби тобі допоможуть.

Малін Ерікссон кивнула.

— Тебе, Мікаелю, я хочу бачити редактором книжки. — Тут Еріка поглянула на Даґа Свенссона. — Мікаель цього не афішує, а тим часом він редактор, яких пошукати, а крім того, зуби з’їв на роботі з документами. Він перегляне твій текст і під мікроскопом перевірить кожен склад. Він як шуліка схопить кожну деталь. Я дуже вдоволена тим, що ти вирішив видавати книжку у нас, але у «Міленіуму» є свої проблеми. У нас немало ворогів, які тільки й мріють зжити нас зі світу. Якщо вже ми потривожимо тихе болото, то наша публікація повинна бути такою, щоб у ній ні до чого не можна було прискіпатися. Все повинно бути вивіреним на сто відсотків, іншого ми не можемо собі дозволити.

— Я і сам не хочу нічого іншого.

— Чудово. Але чи витримаєш ти, якщо всю весну хтось стовбичитиме у тебе над душею і критикуватиме все підряд?

Даґ Свенссон усміхнувся і переглянувся з Мікаелем:

— Валяй критикуй!

Мікаель кивнув.

— Якщо ми випускаємо тематичне число, то нам потрібні ще статті. Мікаелю, я доручаю тобі написати про економічний бік секс-торгівлі. Який її річний грошовий обіг? Хто заробляє на торгівлі сексуальними послугами і куди йдуть гроші? Чи можна знайти докази, що частина доходу йде в державну казну? Від тебе, Моніко, я сподіваюся отримати статтю, в якій ти зробиш огляд щодо злочинів, пов’язаних із сексом загалом. Поговори з черговими жіночих кризових центрів, з ученими, лікарями і представниками влади. Ви обидві і Даґ пишете головні тексти. Хенрі потрібно буде взяти інтерв’ю у подруги Даґа Міа Берґман, сам Даґ цього не може зробити. Нам потрібний її портрет: хто вона така, чим займається як дослідник і які її висновки. Потім тобі треба буде ознайомитися і дати приклади окремих випадків поліцейських розслідувань. Крістере, з тебе фотографії. Я не знаю, які тут повинні бути ілюстрації. Подумай над цим сам.

— Мабуть, це єдина тема, де ілюстрації сприймаються як художні роботи. Так що жодних проблем.

— Дозвольте мені зробити одне зауваження, — втрутився Даґ Свенссон. — Серед поліцейських зустрічаються такі, які справді сумлінно виконують свою роботу. Можливо, варто було б узяти інтерв’ю у когось із них.

— Ти можеш дати їхні прізвища? — спитав Хенрі Кортес.

— І номери телефонів, — кивнув Даґ Свенссон.

— Чудово. Отже, тема травневого номера — торгівля сексуальними послугами. Головна ідея, яку повинні передати всі матеріали: трафік секс-послуг — це злочин проти прав людини, винуватців злочину потрібно назвати на ім’я і поводитися з ними як з військовими злочинцями, або ескадронами смерті, або з тими, хто застосовував тортури. А тепер до діла!

Розділ 05

Коли вперше за вісімнадцять місяців Лісбет під’їжджала орендованою машиною «Ніссан мікра» до Еппельвікена, усе навколо здалося їй чужим і незнайомим. З п’ятнадцяти років вона регулярно, кілька разів на рік, навідувала притулок, у якому жила її мати відтоді, як стався «Весь Цей Кошмар». Незважаючи на те що вона бувала там вряди-годи, відвідини Еппельвікена стали невід’ємною частиною її існування. Тут її мати провела останні десять років свого життя і ось нарешті померла від крововиливу в мозок у віці всього лише сорока трьох років.

Її матір звали Агнета Софія Саландер. Останні чотирнадцять років її життя були позначені постійними невеликими мозковими крововиливами, які зробили її нездатною самій піклуватися про себе і справлятися із звичайними повсякденними справами. Часом хвора випадала з реальності і не завжди впізнавала доньку.

На згадку про матір у Лісбет завжди виникало почуття безпорадності і непроглядного мороку. Дівчам вона часто мріяла, як мама раптом видужає і між ними виникне взаємна довіра. Але розум завжди підказував їй, що цього ніколи не станеться.

Мама була маленька і худенька, але далеко не такий дистрофік з вигляду, як Лісбет Саландер. Навпаки, вона могла вважатися по-справжньому гарною і ставною жінкою. Достоту як сестра Камілла.

Камілла…

Про сестру Лісбет згадувати не любила.

Їх разюча відмінність між собою самій Лісбет завжди здавалася якоюсь іронією долі. Вони народилися двійнятками, з різницею всього двадцять хвилин.

Лісбет була старша. Камілла була красуня.

Вони були зовсім не схожі одна на одну, і заледве вірилося, що вони вийшли з однієї матки. Коли б не якийсь невідомий збій в генетичному коді, Лісбет могла б стати такою ж писаною красунею, як її сестра.

І напевно, такою ж дурепою.

Змалечку Камілла була товариська, мала популярність і добре встигала в школі. Лісбет була мовчазна, замкнута і рідко відповідала на питання вчителів, що найприкрішим чином відбивалося на її оцінках. Ще в початковій школі Камілла почала віддалятися від Лісбет. Спочатку це виявлялося лише незначною мірою — дівчатка стали ходити до школи різними маршрутами. Вчителі й однокласники помічали, що сестри ніколи не спілкуються одна з одною і ніколи не сідають поряд. Починаючи з третього року навчання вони розійшлися по паралельних класах. З дванадцяти років, коли стався «Весь Цей Кошмар», вони росли нарізно, в різних прийомних сім’ях. До сімнадцяти років вони не зустрічалися, і перше ж побачення кінчилося тим, що Лісбет заробила синець під оком, а Камілла залишилася з розквашеною губою. Лісбет не знала, де зараз Камілла, і навіть не намагалася що-небудь про неї дізнатися.

Сестри Саландер не любили одна одну.

В очах Лісбет Камілла була брехливим, зіпсутим дівчиськом, яке прагнуло маніпулювати людьми. Проте судове рішення про розумову неповноцінність було ухвалене щодо Лісбет.

Залишивши машину на парковці для відвідувачів і наглухо застебнувши шкіряну куртку, Лісбет під дощем попрямувала до парадного входу. Біля садової лавки вона зупинилася і роззирнулась. Якраз на цьому місці вісімнадцять місяців тому вона востаннє бачила свою матір живою. Тоді вона під впливом якогось інтуїтивного відчуття навідалася до еппельвікенського притулку по дорозі на північ, куди прямувала, щоб допомогти Мікаелю Блумквісту в полюванні на передбачливого, але божевільного серійного вбивцю. Матір вона застала у тривожному настрої. Агнета Софія, здавалося, не впізнавала доньку, але все одно не хотіла її відпускати, вона тримала її за руку і розгублено заглядала їй в обличчя. Лісбет відчула, що з неї досить. Вона вирвала руку, поцілувала матусю і помчала на своєму мотоциклі.

Як здалося Лісбет, директриса Агнес Мікаельссон була щиро рада її приходу. Вона привітно зустріла її, провела до камери схову і дістала там велику картонну коробку. Лісбет прийняла з її рук свій спадок. Коробка важила два-три кілограми, і якщо врахувати, що тут були всі придбання людини за ціле життя, то підсумок виходив досить мізерний.

— Я не знала, що мені робити з речами твоєї мами, — сказала пані Мікаельссон. — Але я завжди відчувала, що ти коли-небудь повернешся по них.

— Я виїздила, мене не було у Швеції, — відповіла Лісбет.

Вона подякувала, що цю картонну коробку зберегли до її приїзду, віднесла її в машину і назавжди поїхала з Еппельвікена.

На Мосебакке Лісбет повернулася на початку першої і віднесла коробку з маминими речами до себе в квартиру. Вона залишила її в холі, не розкриваючи, і знову вийшла на вулицю.

Коли вона виходила з парадного, мимо повільно проїхала поліцейська машина. Лісбет зупинилася і настороженим поглядом провела представників влади, що виявилися по сусідству з будинком, у якому тепер жила вона. Проте поліцейські не проявляли нічого схожого на ворожість, і вона вирішила: нехай собі їдуть куди хочуть.

Протягом дня Лісбет пройшлася по магазинах і одягнулася з голови до ніг, придбавши повний набір щоденного одягу — брюк, джинсів, кофтин і панчіх. Вона не прагнула купувати речі дорогих марок, але почувала деяке задоволення від того, що могла не змигнувши оком купити відразу шість пар джинсів. Найекстравагантнішу покупку вона зробила в «Твільфіт», де набрала безліч комплектів нижньої білизни. В основному вона і тут віддала перевагу щоденним моделям, але потім, після півгодинних пошуків, зніяковіло вибрала один комплект, який можна було назвати словом «сексі». Можливо, він навіть належав до категорії еротичної білизни, коротше, таку річ вона раніше ні за що не зважилася б купити. Примірявши увечері цей комплект, Лісбет відчула себе в ньому страшенно по-дурному. У дзеркалі вона побачила загорілу дівчину з татуюваннями, що вбралася в якийсь ідіотський костюм. Вона стягнула з себе білизну і кинула її у відро для сміття.

У магазині «Дін ско»[34] вона купила гарненькі зимові чобітки і дві пари туфель, щоб носити в приміщенні. Потім під впливом раптового поривання вона придбала вихідні чобітки на високому каблуці, які додавали їй кілька сантиметрів зросту. Крім того, вона наглянула ще непогану зимову куртку з коричневої замші.

Привізши покупки додому, Лісбет зварила собі каву і приготувала бутерброди й тільки потім поїхала здавати орендовану машину до агенції на Рінґвеґен. Додому вона прийшла пішки і всю решту вечора просиділа біля вікна, милуючись морем.

Міа Берґман, докторантка, що пише дисертацію з кримінології, нарізала сирний торт і прикрасила його зверху малиновим морозивом. Спочатку вона подала тарілочки з десертом Еріці Берґер і Мікаелю Блумквісту, а вже потому поставила пригощання Даґу Свенссону і собі. Малін Ерікссон навідріз відмовилася від солодкого, обмежившись чорною кавою, яку було подано в незвичайних старомодних філіжаночках з квіточками.

— Це сервіз моєї бабусі, — пояснила Міа Берґман, помітивши, як Малін роздивляється філіжанку.

— Вона страшенно боїться за ці філіжанки, — додав Даґ Свенссон. — Їх ставлять на стіл тільки у виняткових випадках для особливо важливих гостей.

Міа Берґман усміхнулася:

— Кілька років я виховувалась у бабусі, а цей сервіз узагалі-то єдина річ, яка в мене збереглася після неї.

— Просто краса, — сказала Малін. — Моя кухня на сто відсотків уся з магазинів «ІКЕА».

Мікаелю Блумквісту кавові філіжанки з квіточками були ніскілечки нецікаві, його значно більше привертав торт. Він уже подумував, чи не розсупонити ширше пасок. Еріка Берґер, судячи з усього, поділяла його почуття.

— Ой, Боже! Треба б і мені утриматися від солодкого! — сказала вона і, кинувши винуватий погляд на Малін, озброїлася ложечкою.

Спочатку ця зустріч задумувалася як звичайний робочий обід, що мав за мету відзначити початок співпраці і продовжити обговорення тематичного числа журналу «Міленіум». Даґ Свенссон запропонував влаштувати скромне застілля у нього вдома, і курча в кисло-солодкому соусі, приготовлене Міа Берґман, виявилося смачнішим за все, що Мікаель коли-небудь куштував. За обідом вони випили дві пляшки іспанського міцного червоного вина, а на десерт Даґ Свенссон запропонував гостям «Тулламор Д’ю» і дістав з буфета келихи. Тільки Еріка Берґер, як дурненька, відмовилася.

Даґ Свенссон і Міа Берґман жили в квартирі-двійці у стокгольмському передмісті Енскед. Вони були разом уже кілька років і от нарешті рік тому вирішили з’їхатися.

Застілля почалося о шостій годині вечора, але до пів дев’ятої, коли було подано десерт, про головний привід до зустрічі ніхто ще не сказав ані слова. Зате Мікаель зрозумів, що Даґ Свенссон і Міа Берґман йому симпатичні і їх товариство йому приємне.

Врешті-решт Еріка Берґер узяла ініціативу на себе і завела мову про те, що вони збиралися обговорити. Міа Берґман дістала віддруковану копію своєї праці і поклала її на стіл перед Ерікою. У цієї наукової праці виявилася несподівано іронічна назва — «From Russia with love»,[35] — яка, звичайно ж, виникла за асоціацією з класичною серією Яна Флемінґа про агента 007. Підзаголовок говорив: «Нелегальні канали постачання секс-послуг, організована злочинність і відповідні дії суспільства».

— Вам потрібно враховувати, що моя дисертація і книжка Даґа — це різні речі, — сказала вона. — Даґова книжка — швидше пропаганда, спрямована проти тих, хто дістає вигоду з трафіку секс-послуг. Моя праця включає статистику, польові дослідження, цитати з тексту законів і аналіз того, як суспільство й суди поводяться щодо жертв.

— Тобто щодо дівчат.

— Молоденьких дівчат, як правило, від п’ятнадцяти до двадцяти років, малоосвічених, які за своїм походженням належать до нижчих класів. Часто ці дівчата вийшли з неблагополучних родин і зазнавали тієї або іншої форми насильства ще в дитинстві. До Швеції вони кинулися, тому що хтось їх сюди заманив, набрехав повний мішок і наплів усяких небилиць.

— Очевидно, це й були торговці секс-послугами.

— У проблемі наявний свого роду гендерний аспект, і моя праця це враховує. Рідко буває, щоб ролі учасників так точно розподілялися відповідно до їхньої статі. Дівчата — жертви, чоловіки — злочинці. За винятком окремих жінок, що мають вигоду із секс-торгівлі, неможливо знайти більше жодної форми кримінальної діяльності, де статева належність слугувала б передумовою злочину. Не можна також назвати більше жодної форми кримінальної діяльності, до якої суспільство виявляло б таку терпимість і так мало робило б для того, щоб покінчити з нею.

— Якщо я не помиляюся, то в Швеції все ж таки існують досить суворі закони, спрямовані проти торгівлі секс-послугами, — сказала Еріка.

— Не смішіть мене! Щороку до Швеції привозять кілька сотень дівчат (тут відсутні точні статистичні дані) для того, щоб вони займалися проституцією, і в даному разі це означає, що вони за плату віддають своє тіло для зґвалтування.

З часу запровадження закону він усього кілька разів давав підстави для судового процесу. Вперше це сталося в травні дві тисячі третього року, коли розглядалася справа щодо звинувачення однієї божевільної бандерші, яка зробила собі операцію із зміни статі. І звичайно ж, її було виправдано.

— Стривай, мені здавалося, що її визнали винною?

— Засудили за утримання борделю. Але виправдали за звинуваченням у постачанні секс-рабинь. Річ у тім, що дівчата, які стали її жертвами, одночасно були свідками обвинувачення. А вони зникли, повернувшись до себе у Прибалтику. Власті намагалися повернути їх для виступу в суді, їх навіть розшукували через Інтерпол. Розшуки тривали кілька місяців, але результатів не дали.

— Що ж з ними сталося?

— Нічого. Телевізійна програма «Інсайдер» провела власне розслідування, пославши своїх представників до Таллінна. Їм знадобилося всього кілька годин для того, щоб з’ясувати, що двоє з цих дівчат живуть на батьківщині в своїх сім’ях, а третя виїхала до Італії.

— Іншими словами, талліннська поліція діяла не дуже ефективно.

— Відтоді у нас було ухвалено ще кілька обвинувальних вироків, але в усіх випадках йшлося про осіб, затриманих за інші злочини, або виключно безголових злочинців, які не зуміли уникнути затримання. Цей закон — чиста формальність. На ділі він не застосовується.

— Ясно.

— Проблема в тому, що злочин у даному разі являє собою грубе насильство, часто у поєднанні із заподіянням тілесних ушкоджень, тяжких тілесних ушкоджень, з убивством за допомогою вогнепальної зброї, у деяких випадках у поєднанні з різного роду позбавленням волі, — докинув Даґ Свенссон. — Для таких дівчат це звичайна річ, коли їх, нафарбованих і одягнених у короткі спіднички, відвозять на яку-небудь віллу в передмісті. У дівчат немає вибору, їхати їм чи не їхати: або вони їдуть і трахаються з п’яним мужиком, або сутенер їх жорстоко б’є і катує. Втекти вони не можуть — не знаючи мови, не маючи поняття про закони і порядки, вони навіть не уявляють, куди потрібно звертатися. Вони не можуть поїхати додому — тут у них щонайперше відбирають паспорти, а в справі бандерші їх додатково тримали під замком у квартирі.

— Схоже на невільничий табір. А дівчата що-небудь отримують за свої послуги?

— Дещо отримують, — сказала Міа Берґман, — на утіху за страждання їм перепадає деяка винагорода. Як правило, їм доводиться відпрацювати декілька місяців, перш ніж їх відпускають на батьківщину Іноді вони везуть із собою пристойну пачку грошей: дві, а то й три тисячі крон, що в перерахунку на російську валюту є цілим скарбом. Але на додачу вони часто встигають нажити тяжку алкогольну або наркотичну залежність і звичку до такого способу життя, за якого гроші дуже швидко закінчуються. Завдяки цьому система стає самовідтворюваною: через деякий час вони повертаються сюди на заробітки, так би мовити добровільно віддаючись у руки своїх мучителів.

— Скільки грошей обертається в цій сфері за рік? — спитав Мікаель.

Міа Берґман подивилася на Даґа Свенссона і трохи подумала, перш ніж відповісти:

— Важко сказати напевно. Ми багато разів намагалися робити розрахунки, але в більшості випадків наші цифри досить приблизні.

— Ну хоч би приблизно!

— Добре. Ми знаємо, наприклад, що у бандерші, яку засудили за звідництво, але виправдали за звинуваченням у постачаннях секс-рабинь, за два роки було використано тридцять п’ять жінок із Східної Європи. Їх термін перебування становив од кількох тижнів до кількох місяців. У ході судового розгляду з’ясувалося, що за ці два роки вони заробили в цілому близько двох мільйонів крон. Виходячи з цього, я обчислила, що одна дівчина дає приблизно п’ятдесят тисяч крон на місяць. З цієї суми слід відняти приблизно п’ятнадцять тисяч крон на витрати — поїздки, одяг, житло і таке інше. Умови, в яких вони живуть, далекі від розкоші, часто банда тримає їх по кутках у якійсь квартирі. З решти тридцяти п’яти тисяч крон бандити беруть собі від двадцяти до тридцяти тисяч. Половину — тисяч п’ятнадцять — ватажок банди забирає собі, решту роздає своїм підручним: шоферові, бійцям та іншим. Дівчині залишається десять-дванадцять тисяч крон.

— Тоді на місяць…

— Якщо, скажімо, у однієї банди є двоє або троє дівчат, які на неї працюють, то за місяць вони заробляють близько п’ятдесяти тисяч. У середньому кожна банда складається з двох-трьох осіб, які за рахунок цього годуються. Ось такий приблизно вигляд має економіка секс-бізнесу.

— І скільки ж приблизно людей цим охоплено, якщо взяти в цілому?

— Можна виходити з того, що в кожному конкретному випадку так чи інакше жертвами сексуального рабства стає близько сотні дівчат. Звідси витікає, що загальний обіг, якщо взяти всю Швецію в цілому, становить приблизно півтора мільйона крон, тобто на рік близько ста мільйонів крон. Йдеться тільки про дівчат, втягнутих в постачання секс-послуг.

— Суща дрібниця!

— Справді дрібниця. Але для того, щоб отримати цей порівняно скромний прибуток, над сотнею дівчат чинять наругу. Мене це просто розлючує.

— Щось ти не схожа на неупередженого дослідника. Але якщо на одну дівчину припадає три бандити, це означає, що на ці гроші живуть п’ятсот чоловік.

— Насправді їх, очевидно, менше. Я б сказала, що їх чоловік триста.

— Не така вже, здавалося б, нерозв’язна проблема, — зауважила Еріка.

— Ми приймаємо закони, б’ємо на сполох у засобах масової інформації, але майже ніхто жодного разу не поговорив з повією з країн Східного блоку і не має уявлення про те, як вона живе.

— І як же все відбувається? Я маю на увазі — на практиці. Адже, напевно, дуже важко вивезти з Таллінна шістнадцятилітню дівчину так, щоб ніхто цього не помітив. І що відбувається, коли вона приїжджає сюди? — спитав Мікаель.

— Коли я починала дослідження, я думала, що йдеться про якусь строго організовану діяльність, що цим зайнята якась мафіозна структура, яка більш-менш продуманим способом провозить дівчину через кордон.

— А насправді це не так?

— Процес у цілому й справді відбувається організовано, але поступово я розібралася, що беруть участь у ньому в основному багато дрібних, ніяк не організованих банд. Забудьте про костюми від Армані і спортивні автомобілі! Середня банда складається з двох-трьох людей, половина з них росіяни або прибалти, половина — шведи. Портрет ватажка: йому сорок років, він сидить у майці, п’є пиво і колупає пупок. Він не здобув ніякої освіти і деякою мірою може вважатися соціально неповноцінною особою, все життя у нього були якісь проблеми.

— Вельми романтично!

— На жінку він дивиться з позицій кам’яного віку. Він часто б’ється і напивається і дасть у морду тому, хто скаже йому всупереч хоч слово. Порядок у банді тримається на кулаках, і підлеглі часто його бояться.

Через десять днів до квартири Лісбет привезли куплені нею меблі. Два дужих хлопці з фірми «ІКЕА» потисли руку білявій Ірене Нессер, та, нітрохи не бентежачись, шпарила норвезькою. Привітавшись, вони по частинах переправили меблі нагору за допомогою маломісткого ліфта і цілий день складали столи, шафи та ліжка. Вони працювали дуже вправно і, судячи з усього, проробляли все це не вперше. Ірене Нессер сходила до супермаркету «Сьодерхалларна», купила там грецької готової їжі і покликала робітників до столу.

Хлопці з «ІКЕА» справилися до п’ятої години. Зачинивши за ними двері, Лісбет Саландер зняла парик і стала повільно походжати квартирою, гадаючи, чи приживеться вона в новій обстановці. Кухонний стіл мав такий елегантний вигляд, що здавався ніби чужим. Кімната поряд з кухнею, з двома входами — одним з холу й іншим з кухні, — тепер стала її новою вітальнею з сучасним диваном і м’якими кріслами навколо кавового столу, який стояв ближчим до вікна. Спальня їй сподобалася: вона обережно сіла на краєчок ліжка і спробувала рукою матрац.

Заглянувши до кабінету з видом на море, вона сказала собі: «Єс! Це чудово. Тут мені добре працюватиметься».

Над чим вона працюватиме, Лісбет ще напевно не знала. Критично оглянувши меблі, вона відчула деякий сумнів, але врешті-решт вирішила: «Гаразд, поживемо — побачимо, що з цього вийде».

Решту вечора Лісбет провела, розпаковуючи і розбираючи своє майно. Вона розклала в шифоньєрі рушники, простирадла, скатертини і серветки, вийняла з мішків і розвісила в одежній шафі новий одяг. Хоча покупок була ціла гора, шафа не заповнилась і наполовину. Лампи і кухонне начиння — каструльки, сервізи і столові набори — Лісбет теж розставила по місцях.

Окинувши критичним поглядом голі стіни, вона подумала, що треба було купити постери, або картини, або ще щось подібне. У нормальних людей заведено, щоб на стінах висіли такі штучки. Не завадив би й горщик з квітами.

Потім вона відкрила картонні коробки зі своїми речами, привезеними із старої квартири на Лундаґатан, і розмістила в шафах книжки, журнали, кліпи і записи старих розслідувань, які, мабуть, краще було викинути. За одним заходом вона широким жестом викинула зношені майки і продірявлені панчохи. Раптом їй потрапив під руку фалоімітатор, визивний подарунок на день народження від Міммі, що так і лежав нерозпакованим у магазинній коробці, і вона скривила губи в посмішці. Лісбет геть забула про його існування і жодного разу так і не випробувала. Вирішивши, що виправить цю помилку, вона поставила фалоімітатор на комод біля ліжка.

Потім вона знову посерйознішала. Від думки про Міммі Лісбет відчула докори сумління. Цілий рік вони були нерозлийвода, а потім вона геть закинула Міммі заради Мікаеля Блумквіста, навіть нічого їй не пояснивши. Вона не попрощалася, не попередила, що їде з Швеції. З Драґаном Арманським і дівчатами з «Перстів диявола» вона теж не попрощалася і не повідомила про свій від’їзд. Мабуть, вони думають, що вона померла, а можливо, забули про неї: вона ніколи не відігравала помітної ролі в цій компанії. Вона немовби відвернулася від усіх. Раптом Лісбет пригадала, що і з Джорджем Блендом не попрощалася, їдучи з Ґренади, і подумала — раптом він там шукає її на пляжі? Їй навернулися на пам’ять слова Мікаеля Блумквіста: дружба ґрунтується на пошані й довірі. «Я розкидаюся друзями», — подумала Лісбет. Цікаво, де зараз Міммі і чи дасть вона про себе знати?

Вона засиділася за північ, розбираючи папери в кабінеті, налагоджуючи комп’ютер, а потім блукаючи по Інтернету. Перевіривши, в якому стані її вклади, вона побачила, що за рік її багатства ще зросли.

Провівши рутинну перевірку комп’ютера, що належав адвокатові Б’юрману, вона не виявила нічого цікавого в його кореспонденції і вирішила, що він поводиться сумирно і не висовується.

Їй не потрапило на очі ніяких ознак того, що він поновив зв’язок з марсельською клінікою. Судячи з усього, Б’юрман звів свою професійну і приватну діяльність майже до нуля. Він рідко користувався електронною поштою, а виходячи в Інтернет, в основному відвідував порносайти.

Тільки о другій годині ночі вона вимкнула комп’ютер. Спочатку Лісбет пройшла в спальню, роздяглася і повісила одяг на стілець, потім попрямувала митися в ванну. У кутку біля передпокою були два великі дзеркала від підлоги до стелі, розташовані під кутом один до одного. Вона зупинилася і довго себе роздивлялася, уважно вивчила своє з різкими рисами іронічне обличчя, свої нові груди і татуювання на спині. Це був красивий малюнок — довгий дракон, зроблений червоною, зеленою і чорною тушшю, що починався від плеча і протягнувся через усю спину. Його вузький хвіст, спустившись по сідниці, закінчувався на правому стегні. За рік подорожей вона відпустила волосся до плечей, але наприкінці одної гарної днини перед від’їздом з Ґренади взяла ножиці й обстригла їх. Короткі пасма знову стирчали їжаком у різні боки.

Раптом Лісбет усвідомила, що в її житті відбулась або почала відбуватись якась дуже важлива зміна. Можливо, виною тут було несподіване придбання мільярдного статку, завдяки якому вона перестала лічити кожну копійку. Можливо, вона нарешті здобула собі місце в світі дорослих, а може, смерть матері підвела остаточну риску під її дитинством.

За рік, проведений за кордоном, вона позбулася багатьох татуювань. У генуезькій клініці з медичних міркувань у зв’язку з операцією довелося ліквідувати чорне кільце навколо соска на грудях. Потім вона прибрала пірсинг з нижньої губи, а на Ґренаді — і пірсинг на лівій частині статевих губ — він їй заважав, і вона сама не розуміла, навіщо колись його вставила.

Широко відкривши рота, вона вигвинтила клинець, який проносила там сім років, і поклала в мильницю на поличці над умивальником. У роті стало якось порожньо. Тепер, якщо не брати до уваги кількох сережок у вухах, у неї залишилося тільки два пірсинги: одне колечко на правій брові і друге в пупку.

Нарешті вона пішла до спальні і вляглася під новеньку, щойно куплену ковдру. Придбане нею ліжко здавалося величезним, Лісбет займала в ньому лише маленьку частину простору — ніби лежиш на краю футбольного поля. Лісбет щільніше загорнулася в ковдру і довго ще не спала, поринувши в думки.

Розділ 06

Агенція «Мілтон сек’юриті» займала три поверхи офісного будинку недалеко від Шлюзу. За допомогою ліфта Лісбет Саландер піднялася з гаража відразу на п’ятий — останній з них. Для цього вона скористалася піратською копією універсального ключа, якою передбачливо обзавелася про всяк випадок ще кілька років тому. Виходячи в темний коридор, вона автоматично глянула на годинник на руці. Було 03.10 ночі, неділя. Нічний черговий сидів коло пульта охоронної сигналізації на третьому поверсі, і вона знала, що, скоріше за все, крім неї, на всьому поверсі немає більше нікого.

Вона, як завжди, здивувалася про себе, що професійна охоронна агенція допускає такі прорахунки в захисті власної безпеки.

У коридорі п’ятого поверху за минулий рік мало що змінилося. Вона почала з відвідин власного кабінету — маленького закутка, відокремленого від коридору скляною стіною, який відвів у її користування Драґан. Двері були не замкнені. Лісбет вистачило кількох секунд, щоб переконатися, що в її кабінетику нічого не змінилося, тільки біля дверей з’явилася картонна коробка з різним паперовим сміттям. У кімнатці стояли стіл, канцелярський стілець, кошик для паперів і відкритий книжковий стелаж. Технічне оснащення складалося з простенького комп’ютера «Тошиба» 1997 року з манюсіньким жорстким диском.

Лісбет не помітила ніяких ознак того, що Драґан віддав це приміщення іншому службовцю. Вона сприйняла це як добрий знак, усвідомлюючи, проте, що він не багато значить сам по собі. Для комірки площею близько шести квадратних метрів, що правила їй за кабінет, важкувато було придумати інше застосування.

Зачинивши двері, Лісбет нечутними кроками пройшлася по всьому коридору, щоб переконатися, що ні в одній з кімнат ніхто не засидівся за роботою. Вона й справді була тут сама. Перш ніж пройти далі, вона зупинилася перед кавовим автоматом, натиснула на кнопку і запаслася стаканчиком капучино. Потім вона подалась до кабінету Драґана Арманського і ввійшла туди, відімкнувши двері піратським ключем.

У кабінеті Арманського, як завжди, панував дратуюче ідеальний порядок. Вона швидко обійшла всю кімнату, дорогою заглянула на полицю, потім сіла за його письмовий стіл і увімкнула комп’ютер.

Діставши з внутрішньої кишені нової замшевої куртки CD-диск, вона вставила його в дисковод і почала вводити програму, яка називалася «Асфіксія 1.3». Програму вона створила сама, і її єдиним призначенням було зробити апгрейд Інтернет-Експлорера жорсткого диска в комп’ютері Арманського, щоб той набув сучаснішого вигляду. Вся процедура забрала близько п’яти хвилин.

Закінчивши, Лісбет вийняла диск і почала працювати з новою версією Інтернет-Експлорера. Зовнішній вигляд програми залишився той самий, і вона поводилася абсолютно так само, як це було за старої версії, але трішечки збільшилася і працювала тепер на одну мікросекунду повільніше. Всі настановні дані були ідентичні оригінальним, включаючи дату інсталяції. З нового файлу не помітно було ніяких змін.

Вона вписала ftp-адресу сервера, що був у Голландії, і отримала kommandorute. Відкрила вікно із словом «копіювати», вписала ім’я Armanskij/MiltSec і клікнула ОК. Комп’ютер відразу ж почав робити копію жорсткого диска Арманського на сервер у Голландії. Годинник на екрані показував, що процес займе тридцять сім хвилин.

Поки йшло копіювання, Лісбет дістала запасний ключ від письмового столу свого начальника, що зберігався в декоративній вазі на книжковій полиці. Наступні півгодини вона присвятила вивченню папок, що лежали у верхній правій шухляді письмового столу, в яких шеф тримав поточні і термінові справи. Коли комп’ютер пискнув на знак закінчення копіювання, вона поклала папки на місце в тому ж порядку, в якому вони лежали раніше.

Потім вона вимкнула комп’ютер, погасила настільну лампу і, забравши з собою порожній стаканчик з-під капучино, покинула офіс «Мілтон сек’юриті» тим же шляхом, яким і прийшла сюди. Коли вона входила в ліфт, годинник показував 04.12.

Пішки повернувшись на Мосебакке, Лісбет увімкнула свій комп’ютер і, з’єднавшись із сервером, що був у Голландії, ввела туди копію програми «Асфіксія 1.3». Коли програму було запущено, відкрилося вікно з пропозицією вибрати жорсткий диск. Були чотири десятки варіантів на вибір, і Лісбет почала переглядати список. Серед них їй потрапив на очі жорсткий диск «Нільс Б’юрман», який вона перевіряла приблизно раз на два місяці. Секунду вона зачекала, дійшовши до «МікБлум/ лептоп» і «МікБлум/офіс». Вона не відкривала цих іконок уже більше року і навіть подумувала про те, щоб їх стерти. Проте з принципових міркувань вирішила все-таки залишити: позаяк вона брала з них інформацію, то було б нерозумно цю інформацію стирати, а потім, якщо знадобиться, наново повторювати всю процедуру. Те ж саме стосувалося й іконки під назвою «Веннерстрьом», яку вона також давно вже не відкривала, бо носій цього імені вмер. Іконка «Арманський/МілтСек» з’явилася останньою за часом і була аж у кінці списку.

Вона давно вже могла б клонувати його жорсткий диск, але так і не зробила цього, бо сама працювала в «Мілтоні» і будь-якої миті мала доступ до інформації, яку Арманський спробував би приховати від решти світу. Її наліт на його комп’ютер не мав ніяких ворожих намірів: вона просто хотіла знати, над чим працює підприємство і як справи зараз. Лісбет клацнула мишкою, і відразу ж відкрилася нова папка з новою іконкою, на якій було написано «Armanskij HD». Вона перевірила, чи відкривається жорсткий диск, і переконалася, що всі файли в ньому на місці.

Читаючи доповідні Арманського, його фінансові звіти та електронну пошту, вона просиділа за комп’ютером до сьомої ранку. Нарешті Лісбет задумливо хитнула головою і вимкнула комп’ютер. Вона пішла у ванну, почистила зуби, а потім попрямувала до спальні, роздяглася, кинувши одяг просто додолу, лягла в ліжко і проспала до пів на першу.

Останньої п’ятниці січня правління «Міленіуму» проводило свої щорічні звітні збори. Були присутні касир підприємства, зовнішній ревізор, а також четверо співвласників — Еріка Берґер (тридцять відсотків), Мікаель Блумквіст (двадцять відсотків), Крістер Мальм (двадцять відсотків) і Харієт Ванґер (тридцять відсотків). На збори була запрошена також секретар редакції Малін Ерікссон як представник співробітників і голова профспілки видавництва. Членами профспілки були, крім неї, Лотта Карім, Хенрі Кортес, Моніка Нільссон і начальник відділу маркетингу Сонні Маґнуссон. Раніше Малін ще ніколи не доводилося брати участь у подібних заходах.

Збори правління відкрилися о 16.00 і завершилися за годину з чимось. Значна частина часу пішла на доповіді, присвячені економічним питанням, і на ревізійний звіт. Збори ухвалили, що економічна база «Міленіуму» зміцнилася в порівнянні з періодом кризи, яку підприємство пережило два роки тому. Ревізійний звіт показав, що підприємство отримало прибуток у розмірі 2,1 мільйона крон, з яких приблизно мільйон дала книга Мікаеля Блумквіста про Веннерстрьома.

За пропозицією Еріки Берґер було вирішено один мільйон відкласти до спеціального фонду на випадок майбутніх криз, двісті п’ятдесят тисяч крон виділити на необхідні витрати для ремонту редакційного приміщення, придбання нових комп’ютерів та іншого технічного устаткування, а триста тисяч крон використати для збільшення фонду зарплат і на те, щоб прийняти співробітника редакції Хенрі Кортеса до штату на повний робочий день. З решти суми пропонувалося перерахувати по п’ятдесят тисяч крон кожному із співвласників «Міленіуму», а також розподілити сто тисяч крон порівну у вигляді бонусу між чотирма постійними службовцями редакції, незалежно від того, працюють вони на повній чи на половинній ставці. Начальник відділу маркетингу бонусу не отримував. Він працював за контрактом, за яким йому належали відсотки доходів від реклами, завдяки чому він час від часу ставав найбільш високооплачуваним співробітником «Міленіуму». Пропозицію було одноголосно прийнято.

Коротку дискусію викликала запропонована Мікаелем Блумквістом ідея скоротити оплату матеріалів від незалежних журналістів, з тим щоб надалі можна було взяти ще одного репортера на півставки. Мікаель мав на увазі Даґа Свенссона, який міг знайти в «Міленіумі» базу для своєї журналістської діяльності, а згодом і стати повноправним співробітником журналу. Еріка Берґер заперечувала, позаяк вважала, що журналу потрібно багато матеріалів, що надходять від позаштатних репортерів. Еріку підтримала Харієт Ванґер, а Крістер Мальм відмовився брати участь у голосуванні. Кінчилося тим, що вирішили не чіпати гроші, відведені на оплату незалежних журналістів, але подивитися, чи не можна вийти із становища за рахунок інших витрат. Усім дуже хотілося прийняти Даґа Свенссона хоча б на півставки.

Після короткого обговорення майбутньої стратегії і планів розвитку журналу Еріку Берґер було переобрано головою правління на наступний рік. Після цього збори були закриті.

Малін Ерікссон за весь час не сказала ні слова. Провівши подумки розрахунки, вона зрозуміла, що співробітники отримають від прибутку бонус у розмірі двадцяти п'яти тисяч крон, тобто суму, що перевищує місячну зарплату, і не бачила причин заперечувати проти цього рішення.

Відразу після звітних зборів правління Еріка оголосила позачергову нараду співвласників журналу. Тому Еріка, Мікаель, Крістер і Харієт затрималися в конференц-залі після того, як решта співробітників розійшлись. Щойно зачинилися двері, Еріка почала нараду:

— На порядку денному стоїть тільки одне питання. Згідно з угодою, укладеною з Хенріком Ванґером, Харієт ставала співвласницею журналу на дворічний термін. Зараз термін нашого контракту закінчується. Тому ми повинні вирішити, чи залишиться за тобою, а точніше, за Хенріком право на статус співвласника.

Харієт кивнула:

— Ми всі знаємо, що рішення Хенріка стати співвласником журналу було прийняте імпульсивно під впливом цілком особливої ситуації. Нині цієї ситуації більше не існує. Що ви пропонуєте?

Крістер Мальм роздратовано мотнув головою. Він єдиний у цій кімнаті не знав, у чому саме полягала ця особлива ситуація. Він розумів, що Мікаель і Еріка щось від нього приховують, але Еріка пояснила йому, що йдеться про дуже особисту справу, що стосується Мікаеля, яку вона ні за яких обставин не погодиться обговорювати. Крістер був не дурень і здогадувався, що Мікаелеве мовчання якось пов’язане з Хедестадом і Харієт Ванґер. Він знав також, що для ухвалення принципових рішень йому немає потреби знати правду, і надто поважав Мікаеля, щоб здіймати через це галас.

— Ми утрьох обговорили це питання і прийшли до спільної думки, — сказала Еріка. Вона зробила паузу і подивилася в очі Харієт. — Перш ніж повідомити наші міркування, ми хочемо знати, що ти думаєш з цього приводу.

Харієт Ванґер по черзі перевела погляд з Еріки на Мікаеля і Крістера. Потім її погляд зупинився на Мікаелі, але вона так нічого і не прочитала з виразу їхніх облич.

— Якщо ви хочете викупити мою частку, то це коштуватиме вам близько трьох мільйонів крон плюс відсотки, бо стільки родина Ванґер вклала в «Міленіум». Вистачить у вас коштів на це? — привітно спитала Харієт.

— Вистачить, — відповів Мікаель з усмішкою.

За роботу, виконану за дорученням Хенріка Ванґера, старий промисловий магнат заплатив йому п’ять мільйонів. За іронією долі частина цієї роботи полягала в розшуках Харієт Ванґер.

— У такому разі остаточне рішення за вами, — сказала Харієт. — У контракті сказано, що з цього дня ви маєте право викупити частку Ванґерів, якщо забажаєте. Я б на місці Хенріка ніколи не склала контракт з такими непродуманими формулюваннями.

— Якщо потрібно, ми могли б викупити свою частку, — сказала Еріка. — Так що питання в тому, що ти збираєшся робити. Ти керуєш індустріальним концерном, по суті справи, двома концернами. Який інтерес для тебе зв’язуватися з таким маргінальним підприємством, як «Міленіум»? Ми проводимо наради правління щокварталу, і ти чесно відсиджувала їх і кожного разу приходила вчасно з того дня, як замінила на цій посаді Хенріка.

Харієт Ванґер доброзичливо подивилася на голову ради. Вона мовчала досить довго. Нарешті поглянула на Мікаеля і відповіла:

— Від самого свого народження я завжди була власницею чогось. І я провожу свої дні, керуючи концерном, у якому закручено стільки інтриг, скільки не зустрінеш в любовному романі на чотириста сторінок. Коли я почала брати участь у зборах, я робила це з обов’язку, від якого не могла відмовитися. Але за минулі вісімнадцять місяців я зрозуміла, що мені цікаво бути в цьому правлінні, ніж у решті всіх правлінь, разом узятих!

Мікаель задумливо кивнув. Харієт перевела погляд на Крістера:

— «Міленіум» — немов іграшкове підприємство. Всі проблеми тут маленькі, зрозумілі і легкодоступні для огляду. Воно, звичайно ж, хоче отримувати прибуток і давати гроші — це обов’язкова умова. Але мета вашої діяльності полягає не в цьому — ви хочете щось створити.

Вона ковтнула мінеральної води і перевела погляд на Еріку.

— Що саме є вашою метою, якраз не зовсім ясно. Постановка завдання розпливчата до неохайності. Ви не політична партія і не організація, об’єднана на основі спільних інтересів. У вас немає ні перед ким зобов’язань, на які потрібно було б орієнтуватися в першу чергу. Але ви критикуєте недоліки суспільства і любите сперечатися з визначними діячами, які вам не подобаються. Ви часто прагнете щось змінити або на щось впливати. Хоча всі ви прикидаєтеся циніками й нігілістами, у вашого журналу є правила, і я не раз уже на конкретних прикладах переконувалася, що мораль у вас своя власна. Не знаю, як це назвати, але у «Міленіуму» є душа. І це єдине правління, роботою в якому я горджуся.

Вона замовкла і мовчала так довго, що Еріка раптом розсміялася.

— Те, що ти сказала, було приємно чути. Але ти так і не відповіла на наше питання.

— Мені добре у вашій компанії і страшенно сподобалося бути членом вашого правління. Ця пригода помітно прикрасила моє життя. І якщо ви згодні залишити мене тут, я з радістю залишуся.

— Гаразд, — сказав Крістер. — Ми довго міркували і прийшли до єдиної думки. Ми розриваємо з тобою контракт і викупляємо твою частку.

Очі Харієт ледь помітно розширилися.

— Ви хочете розстатися зі мною?

— Коли ми підписували контракт, ми лежали головою на пласі і чекали удару сокири. У нас не було іншого вибору. Ми від самого початку лічили дні, коли настане час, щоб викупити частку Хенріка Ванґера.

Еріка розгорнула папку перед собою, дістала з неї документ і передала Харієт Ванґер разом з чеком, на якому була проставлена точнісінько та сума, яку назвала Харієт як викуп її частки. Харієт перебігла папір очима, потім, не кажучи ані слова, взяла зі столу ручку і поставила свій підпис.

— Ну ось, — сказала Еріка. — Усе пройшло безболісно. Я хочу подякувати Хенрікові Ванґеру за той час, коли діяв цей контракт, і за ту допомогу, яку він надав «Міленіуму». Сподіваюся, що ти йому це перекажеш.

— Обов’язково перекажу, — відповіла Харієт Ванґер спокійно.

Вона нічим не виказала своїх відчуттів, але в душі переживала гірку образу і розчарування. Адже вони змусили її сказати, що вона хотіла б залишитися у них у правлінні, а потім так легко вигнали її геть. Могли б, чорт забирай, і обійтися без цього!

— І одночасно я хочу запропонувати тобі цілком інший контракт, який, можливо, буде тобі цікавий, — сказала Еріка Берґер.

Вона дістала новий стос паперів і підсунула їх через стіл до Харієт.

— Ми хочемо запитати тебе, чи не бажаєш ти особисто стати членом правління «Міленіуму». Сума за контрактом така ж, яку ти зараз отримала. Різниця полягає в тому, що в цьому договорі не прописано ніяких тимчасових обмежень і додаткових умов. Ти входиш до підприємства як рівноправний співвласник з такою ж відповідальністю і обов’язками, як і всі решта.

Харієт скинула бровами:

— Навіщо було обставляти це такими складнощами?

— Бо рано чи пізно це потрібно було зробити, — сказав Крістер Мальм. — Ми могли б поновити старий контракт, продовживши його на рік до наступного засідання ради або до першого випадку великих непорозумінь у раді, і тоді вигнати тебе геть. Проте у нас був підписаний контракт, і потрібно було спочатку виконати його умови.

Харієт відкинулася на спинку крісла і спрямувала на Крістера вивчаючий погляд. Потім вона подивилася по черзі на Мікаеля й Еріку.

— Річ у тім, що контракт із Хенріком ми підписали під тиском економічних труднощів, — сказала Еріка. — Контракт з тобою ми підписуємо тому, що ми цього хочемо. І на відміну від старого контракту, тепер тебе буде не так-то легко вигнати з правління.

— Для нас це дуже велика різниця, — тихо додав Мікаель.

Це були єдині слова, вимовлені ним за всю дискусію.

— Бачиш, ми просто вважаємо, що ти даєш «Міленіуму» щось більше, ніж економічні гарантії, які надає прізвище Ванґер, — пояснила Еріка Берґер. — Ти людина розумна і розсудлива і часто підказуєш конструктивні рішення. Досі ти трималася весь час у тіні, як сторонній спостерігач. Але з тобою це правління здобуло небувалу раніше міцність і стійкий курс. Ти розумієшся в ділових питаннях. Ти якось запитала, чи довіряю я тобі, про те саме і я хочу тебе запитати. Тепер ми обоє знаємо відповідь. Я ставлюся до тебе з симпатією і довірою: і я, і всі решта. Ми не хочемо, щоб ти була присутня на особливо обумовлених умовах, у рамках безглуздих штучних правил. Ми хочемо, щоб ти була нашим партнером і повноправним членом правління.

Харієт підсунула до себе контракт і на п’ять хвилин заглибилася в читання. Уважно прочитавши його, вона підвела голову.

— То це ваше одностайне спільне рішення? — спитала вона.

Усі троє дружно кивнули. Харієт узяла ручку і поставила свій підпис. Потім передала чек через стіл Мікаелю, і той його розірвав.

Потім співвласники «Міленіуму» пішли обідати у «Горщик Саміра» на Тавастґатан. Утворення правління в новому складі вони відсвяткували тихим застіллям з гарним вином і кускусом з ягнятиною за мирною розмовою. Харієт здавалася схвильованою, і все це нагадувало перше побачення, збентежені учасники якого знають, що має щось статися, але що саме, ще не розуміють.

Уже о пів на восьму Харієт Ванґер зібралася йти. Вона перепросилася, сказавши, що хоче повернутися в готель і лягти спати. Еріці Берґер потрібно було повертатися додому до чоловіка, і вона сказала, що піде з Харієт, бо їм по дорозі. Вони розлучилися коло Шлюзу. Мікаель і Крістер залишилися самі і посиділи ще трохи, потім Крістер теж сказав, що йому час додому.

На таксі доїхавши до «Шератона», Харієт Ванґер піднялася в свій номер на сьомому поверсі. Вона роздяглася, прийняла ванну і, накинувши готельний халат, сіла біля вікна, за яким виднів Ріддаржольм. Відкривши пачку «Данхілла», Харієт закурила. За день вона викурювала всього три-чотири сигарети і вважала себе практично некурящою, так що могла потихеньку потішити себе кількома затяжками, не відчуваючи докорів сумління.

О дев’ятій годині в двері постукали. Вона відчинила і впустила Мікаеля Блумквіста.

— Ах ти пройдисвіт! — сказала вона.

Мікаель усміхнувся і поцілував її в щічку.

— На секунду я і справді повірила, що ти хочеш мене вигнати.

— Ми ніколи не зробили б цього в такій формі. Ти розумієш, чому ми вирішили переписати контракт?

— Так. Це неважко зрозуміти.

Мікаель просунув руку під її халат, поклав долоню на груди Харієт і обережно стиснув.

— Ах ти пройдисвіт! — повторила Харієт.

Лісбет Саландер зупинилася перед дверима, на яких було написано прізвище By. З вулиці вона бачила, що у вікні горить світло, а зараз до неї з-за дверей долинали звуки музики. Прізвище залишилось колишнє. Тому Лісбет Саландер зробила висновок, що Міріам By як і раніше живе в тій же однокімнатній квартирі на Томтебуґатан біля площі Санкт-Еріксплан. Діло було увечері в п’ятницю, і Лісбет з надією думала, що Міммі, напевно, не виявиться дома, що вона подалася куди-небудь шукати розваг і, коли вона прийде, у квартирі буде темно і порожньо. Тепер залишалося з’ясувати, чи не образилася Міммі на неї остаточно, чи сама вона зараз і чи захоче взагалі розмовляти.

Лісбет подзвонила в двері.

Міммі відчинила і здивовано скинула бровами. Потім вона притулилася до одвірка і взялася руками в боки.

— Ти, Саландер! А я вже думала, що ти, може, скопитилася чи як там ще!

— Чи як там ще, — відповіла Лісбет.

— Чого прийшла?

— На це питання одним словом не відповісти.

Міріам By обвела поглядом сходовий майданчик і знову подивилася на Лісбет:

— Спробуй на перший раз сказати хоч слово.

— Ну, наприклад, щоб дізнатися, чи сама ти живеш як і раніше і чи не потрібна тобі компанія на ніч.

Міммі здивовано втупилася в неї і за кілька секунд вибухнула гучним реготом.

— Ну, ти справді єдина людина серед тих, кого я знаю, хто може спочатку пропадати півтора року, а потім раптом подзвонити в мої двері і запитати, чи не хочу я потрахатися!

— Ти хочеш, щоб я пішла?

Міммі перестала реготати. Кілька секунд тривала мовчанка.

— Лісбет! Боже мій, та ти, здається, це серйозно!

Лісбет чекала.

Нарешті Міммі зітхнула і розчинила перед нею двері.

— Заходь! Філіжанку кави, принаймні, я можу тобі запропонувати!

Лісбет увійшла за нею до квартири і сіла на один із стільців біля обіднього столу, який Міммі поставила в передпокої, майже впритул до вхідних дверей. Квартирка була площею двадцять чотири квадратних метри і складалася з тісної кімнатки та абияк обставленого передпокою. За кухню правив закуток у кутку передпокою, куди Міммі провела воду, протягнувши туди шланг із туалету.

Поки Міммі наливала воду в кавник, Лісбет роздивлялася її. Мати Міммі була родом з Гонконгу, батько — з Будена.[36] Лісбет знала, що батьки Міммі досі одружені і живуть у Парижі. Міммі вивчала соціологію в Стокгольмі, і в неї була старша сестра, яка вивчала антропологію в США. Материнські гени наділили Міммі чорним як вороняче крило прямим волоссям, яке вона коротко стригла, і дещо східними рисами обличчя, а батьківські — блакитними очима, завдяки чому зовнішність Міммі була вельми своєрідною. Великий рот і ямки на щоках дісталися їй не від мами і не від тата.

Міммі був тридцять один рік. Вона любила, вирядившись у лаковий одяг, тусуватися по клубах, у яких давалися перформанси, вона й сама іноді виступала в таких шоу. Лісбет перестала ходити в клуби, відколи їй сповнилося шістнадцять років.

Разом із заняттями в університеті Міммі один день на тиждень працювала продавчинею в «Доміно фешн» на одній з бічних вулиць у районі Свеавеґен. У «Доміно фешн» придумували і шили вбрання для оригінальної публіки, що жадала одягатися у форму санітарки, виконану з гуми, або в наряд відьми з чорної шкіри. Разом з кількома подружками Міммі була співвласницею цього магазину, що давало їй скромну щомісячну добавку у вигляді кількох тисяч крон. Лісбет Саландер вперше побачила Міммі кілька років тому на фестивалі геїв і лесбіянок, де та виступала в незвичайному шоу, після чого вони вже пізно ввечері зустрілися в пивній ятці. Міммі прийшла в яскравому лимонно-жовтому костюмі з пластику, в якому вона здавалася швидше роздягненою, ніж одягненою. У Лісбет були деякі проблеми із сприйняттям еротичних нюансів цього вбрання, але вона була досить п’яна, щоб раптово відчути бажання помацати дівчину, що вирядилася фруктом з роду цитрусових. На невимовний подив Лісбет, цитрус стрельнув у неї очима, засміявся, без найменшої сором’язливості розцілував її і заявив: «Хочу тебе!» Вони пішли до Лісбет додому і всю ніч займалися сексом.

— Я така, яка є, — сказала Лісбет. — Я поїхала, щоб утекти від усього і від усіх. Але треба було спершу попрощатися.

— Я думала, з тобою щось сталося. Але останнім часом ми з тобою нечасто бачились і тоді, поки ти ще не поїхала.

— У мене було багато справ.

— Ти така таємнича. Ти ніколи не розповідаєш про себе, і я навіть не знаю, де ти працюєш і кому мені телефонувати, якщо твій мобільник не відповідає.

— У даний момент я ніде не працюю, а крім того, ти така самісінька. Ти хотіла шістьох, хоча була зовсім не зацікавлена в постійному зв’язку. Правда ж?

Міммі скоса подивилася на Лісбет.

— Так, правда, — відповіла вона нарешті.

— Ось те ж саме було й зі мною. Я тобі ніколи нічого не обіцяла.

— Ти змінилася, — сказала Міммі.

— Не дуже.

— Ти стала старша. Доросліша. Ти інакше вдягаєшся. І ти щось напхала у свій бюстгальтер.

Лісбет не відповіла, але посовалася на стільці. Міммі зачепила болючу для неї тему, і вона не знала, як пояснити їй, у чому річ. Міммі вже бачила її голою і тепер неодмінно помітить різницю. Врешті-решт Лісбет опустила очі і буркнула:

— Я зробила собі груди.

— Як ти сказала?

Лісбет підвела очі і заговорила голосніше, не усвідомлюючи, що в її тоні з’явилася вперта нотка:

— Я з’їздила до італійської клініки і зробила там операцію, щоб у мене були справжні груди. Ось чому я пропала. А потім я стала подорожувати. І ось я повернулася.

— Ти жартуєш?

Лісбет подивилася на Міммі без жодного виразу.

— Яка ж я дурепа! Адже ти ніколи не жартуєш!

— Я не збираюся ні перед ким вибачатися. І я кажу правду. Якщо ти хочеш, щоб я пішла, так і скажи.

— Ти справді зробила собі нові груди?

Лісбет кивнула. Міммі By раптом голосно розреготалася, і Лісбет спохмурніла.

— В усякому разі, я не хочу відпускати тебе, не подивившись, як це виглядає. Ну будь ласка! Please!

— Міммі! Я завжди була рада зайнятися сексом з тобою. І тобі не було ніякого діла до того, як я живу, а якщо в мене не було часу, ти знаходила когось іншого. І тобі абсолютно наплювати, що про тебе подумають люди.

Міммі кивнула. Ще в старших класах школи вона зрозуміла, що народилася лесбіянкою, і після довгих боязких пошуків у сімнадцять літ нарешті була посвячена в таємниці еротики, коли випадково пішла з однією приятелькою на свято, що його проводила в Ґетеборзі РСФЛ.[37] 3 того часу вона ніколи не думала про те, щоб якось змінити свій стиль життя. Тільки одного разу, коли їй було двадцять три роки, вона спробувала зайнятися сексом з чоловіком. Вона механічно проробила все, що було потрібно і чого від неї чекав її партнер, але не дістала ніякого задоволення. Крім того, вона на додачу належала до тієї меншини серед меншини, яка нітрохи не прагнула до міцних стосунків, взаємної вірності і затишного домашнього сюсюкання вечорами.

— Я повернулася до Швеції кілька тижнів тому. Я хотіла дізнатися, треба мені вирушати на пошуки когось іншого чи ти ще мене не забула.

— Сьогодні я збиралася гризти граніт науки.

Міммі розстебнула на Лісбет верхній ґудзик блузки.

— Тоді якого біса…

Вона поцілувала Лісбет і розстебнула ще один ґудзик.

— Це я неодмінно повинна побачити.

Міммі знов поцілувала її.

— Ласкаво просимо додому!

Харієт Ванґер заснула близько другої години ночі. Мікаель Блумквіст не спав і лежав поруч, прислухаючись до її дихання. Врешті-решт він підвівся, витягнув з її сумочки пачку «Данхілла» і взяв сигарету. Не одягаючись, він сів на стілець поряд з ліжком і дивився на сонну.

Мікаель не збирався ставати коханцем Харієт. Навпаки, після всього пережитого в Хедестаді він відчував бажання триматися від родини Ванґер подалі. Минулої весни він кілька разів зустрічався з Харієт на засіданнях правління і старанно дотримував дистанції; обоє знали таємниці одне одного і могли б тримати одне одного на гачку, але, за винятком зобов’язань Харієт щодо «Міленіуму», їх, здавалося, нічого тепер не зв’язувало.

Торік на Трійцю Мікаель уперше за багато місяців поїхав на вихідні на свою дачу в Сандхамні, де ніхто до нього не чіплятиметься і він спокійно зможе посидіти на самоті на причалі з яким-небудь детективчиком. У другій половині дня в п’ятницю, через дві години після приїзду, він пішов у кіоск по сигарети і несподівано носом до носа зіткнувся з Харієт. Їй теж захотілося відпочити від Хедестада, і вона замовила собі на уїк-енд номер в готелі Сандхамна, де вона жодного разу не бувала ще з дитинства. Із Швеції вона втекла в шістнадцять років, а повернулася в п’ятдесят три. Знайшов її Мікаель.

Вони привіталися, і після кількох нічого не вартих фраз Харієт зніяковіло замовкла. Мікаель знав її історію, а вона знала, що, погодившись не розголошувати страшні таємниці родини Ванґер, він змушений був поступитися своїми принципами. Почасти він зробив це ради неї.

Через деякий час Мікаель запросив її подивитися його будинок. Він зварив каву, і вони кілька годин пробалакали, сидячи на помості. Це була їх перша серйозна розмова після її повернення до Швеції. Мікаель не витримав і спитав:

— Що ви зробили з тим, що знайшли в підвалі Мартіна Ванґера?

— Ти справді хочеш це знати?

Він кивнув.

— Я сама прибрала все, що там було. Спалила все, що можна було спалити. Потім я потурбувалася про те, щоб дім знесли. Жити в ньому я б не могла і не могла його продати, я не мала сил дивитися, як там хтось живе. Для мене з цим будинком було пов'язано тільки зло. Я збираюся побудувати на цьому місці щось інше, який-небудь літній будиночок.

— І ніхто не здивувався тому, що ти зносиш будинок? Адже це була гарна сучасна вілла.

Вона всміхнулася:

— Дірк Фруде пустив поголос, ніби будинок весь уражений грибком, так що дати йому лад обійдеться дорожче, ніж побудувати новий.

Дірк Фруде був сімейний адвокат Ванґерів.

— Як поживає Фруде?

— Йому скоро буде сімдесят. Я стежу за тим, щоб він не нудьгував без діла.

Вони пообідали разом, і якось непомітно для Мікаеля вийшло так, що Харієт почала ділитися з ним найінтимнішими подробицями свого життя. Коли він перервав її розповідь і запитав, чому вона це робить, вона, подумавши трохи, сказала, що в її житті він, здається, єдина людина, від якої їй немає сенсу щось приховувати. До того ж як не розтанути перед хлопчиком, якого вона няньчила сорок років тому.

У її житті було троє чоловіків, з якими вона займалася сексом. Першим бук її татусик, другим — братик. Татуся вона вбила, а від брата втекла. Їй якось вдалося все це пережити, зустріти свого майбутнього чоловіка і почати життя заново.

— Він був ніжний, кохав мене, був надійним і чесним. Я була з ним щаслива. Ми прожили з ним двадцять років, потім він захворів.

— І ти більше так і не вийшла заміж? Чому?

Вона знизала плечима:

— Я залишилася сама з трьома дітьми і величезним фермерським господарством на руках. Мені просто ніколи було пускатися на пошуки романтичних пригод. І відсутність сексу ніколи мене не хвилювала.

Вони помовчали.

— Уже пізно. Мені час повертатися в готель.

Мікаель кивнув.

— Ти хочеш мене спокусити?

— Так, — відповів він.

Мікаель устав і за руку повів її в будинок і нагору сходами до спальні. Раптом вона його зупинила.

— Я навіть не знаю, як поводитися, — сказала вона. — Я вже відвикла від цього.

Вихідні вони провели разом і відтоді зустрічалися раз на три місяці, після зборів правління «Міленіуму». Міцних стосунків у них не склалося: Харієт Ванґер була цілодобово поглинута роботою і часто виїздила із Швеції, позаяк кожний другий місяць проводила в Австралії. Але, судячи з усього, своїми нерегулярними і необов’язковими зустрічами з Мікаелем вона дорожила.

Через дві години Міммі вже варила каву, а Лісбет, гола і спітніла, лежала поверх простирадла на ліжку. Вона курила сигарету, роздивляючись Міммі через прочинені двері, і заздрила її тілу. Міммі мала чималі м’язи, тому що три рази на тиждень вечорами тренувалася в спортзалі. Один вечір вона присвячувала заняттям чи то тайським боксом, чи то чимось на зразок карате, завдяки чому була в чудовій фізичній формі.

На вигляд вона була просто як цукерочка. Це була не краса фотомоделі, а справжня привабливість. Вона любила провокувати і дражнити оточуючих, а у святковому вбранні могла зацікавити будь-кого. Лісбет не розуміла, чому Міммі звертає увагу на таку мокру курку, як вона.

Але вона була рада цій увазі. Секс із Міммі давав їй почуття цілковитої свободи, Лісбет забувала про все і лише тішилася тим, що давала їй Міммі.

Міммі повернулася до ліжка з двома кухлями і поставила їх на підставку, потім лягла і поторкала, сосок Лісбет.

— Вони в тебе ого, — сказала Міммі, — дуже навіть непогані.

Лісбет нічого не відповіла, роздивляючись груди Міммі, які опинилися в неї перед очима. У Міммі теж були зовсім маленькі груди, але вони чудово підходили до пропорцій її тіла.

— Якщо чесно, Лісбет, ти маєш шикарний вигляд.

— Усе це дурниці. Подумаєш, груди! Такі чи такі — хіба не все одно? Хоча я рада, що в мене вони тепер, принаймні, є.

— Ти дуже багато думаєш про своє тіло.

— Хто б казав! Сама он тренуєшся як навіжена!

— Я тренуюся як навіжена, тому що мені подобається тренуватися. Я від цього дістаю кайф, майже такий самий, як від сексу. Спробувала б теж!

— Я займаюся боксом, — сказала Лісбет.

— Який там у тебе бокс! Ти іноді цілий місяць не займаєшся, а коли приходиш, то тільки тому, що тобі подобається завдати чосу цим сопливим хлопчакам. Це зовсім не те, що тренуватися заради гарного самопочуття.

Лісбет знизала плечима. Міммі всілася на неї і тепер дивилася згори:

— Лісбет! Ти вічно гризеш сама себе і дуже комплексуєш через своє тіло, але зрозумій, у ліжку ти мені подобаєшся не через зовнішність, а за те, як ти поводишся. По-моєму, ти страшенно сексапільна.

— А по-моєму — ти. Тому я до тебе і повернулася.

— Через це? А не через кохання? — спитала Міммі підкреслено скривдженим тоном.

Лісбет похитала головою:

— У тебе зараз є хто-небудь?

Міммі подумала і кивнула:

— Можливо. Щось начебто. Мабуть. Словом, тут усе непросто.

— Я не лізу в твої справи.

— Я знаю. Але я не проти розповісти. Це жінка з університету, трохи старша за мене. Вона замужем вже двадцять років, і ми зустрічаємося потай від її чоловіка. Там приміська вілла і все таке інше. Вона прихована лесбіянка.

Лісбет кивнула.

— Її чоловік часто буває в роз’їздах, так що час від часу у нас бувають побачення. Це тягнеться з нинішньої осені і потроху починає мені набридати. Але вона справді чарівна. Крім того, я, звичайно, спілкуюся з колишніми знайомими.

— Взагалі-то я якраз хотіла тебе спитати, чи будемо ми з тобою зустрічатися ще?

Міммі кивнула:

— Я буду дуже рада, якщо ти про себе нагадуватимеш.

— Навіть якщо я знову зникну на півроку?

— А ти давай про себе знати! Мені ж не однаково, жива ти там ще чи ні. Я, принаймні, не забуваю твого дня народження!

— І ніяких претензій?

Міммі посміхнулася і зітхнула:

— Знаєш, ти якраз така дівчина, з якою я б погодилася разом жити. Ти б не чіплялась до мене, коли мені не хочеться, щоб до мене чіплялись.

Лісбет промовчала.

— Усе б добре, але річ у тім, що насправді ти ніяка не лесбіянка. Можливо, бісексуалка. Але головне, що ти дуже сексуальна: ти любиш секс, а на стать партнера тобі взагалі-то начхати. Ти — чинник ентропії і хаосу.

— Я сама не знаю, хто я така, — сказала Лісбет. — Але я повернулася до Стокгольма, і в мене тут зовсім немає знайомих. По правді кажучи, я взагалі нікого тут не знаю. Ти перша людина, з ким я поговорила після приїзду.

Міммі пильно подивилась на неї:

— Тобі справді потрібні тут знайомі? Адже ти найзамкнутіша і найнеприступніша особа з усіх, кого я знаю!

Вони трохи помовчали.

— Але твої нові груди — це справді красота!

Вона доторкнулася до соска Лісбет і відтягнула трохи шкіру.

— Вони тобі саме враз. Не малі і не великі.

Лісбет полегшено зітхнула, почувши схвальну оцінку.

— І на дотик вони зовсім як справжні.

Вона так сильно стиснула їй груди, що у Лісбет сперло дух і вона навіть відкрила рот. Вони поглянули одна на одну. Потім Міммі нахилилася і поцілувала Лісбет. Лісбет відповіла на її поцілунок і обняла Міммі. Кава в кухлях так і охолола невипита.

Розділ 07

Білявий гігант в’їхав у містечко Свавельшьо, розташоване між Ерна і Вагнхерадом, у суботу об одинадцятій годині ранку. Містечко складалося приблизно з п’ятнадцяти будинків. Прибулець зупинився біля останнього будинку, що стояв на відлюдді, метрів за сто п’ятдесят від решти. Це була стара і занедбана споруда промислового типу, в якій раніше містилася друкарня, а тепер на ній красувалася вивіска про те, що тут розташовується «Свавельшьо МК». На вулиці не було ні душі, але все-таки гігант уважно огледівся, перш ніж відчинити дверцята і вийти з машини. Холоднішало. Він надягнув коричневі шкіряні рукавички і вийняв з багажника чорну спортивну сумку.

Приїжджий не надто турбувався, що його можуть побачити. Будь-який автомобіль, поставлений поблизу старої друкарні, відразу впадав в очі, і якби якась державна служба вирішила встановити спостереження за цим будинком, їй довелося б одягнути своїх співробітників у камуфляж, дати їм підзорну трубу і влаштувати спостережний пункт у якій-небудь стічній канаві по той бік поля. А це було б дуже швидко помічено кимось із місцевих жителів, і новина миттю розлетілася б всеньким містом. А що до того ж три будинки в місті належали членам «Свавельшьо МК», то про це відразу стало б відомо і в клубі.

Проте входити до будинку він не хотів. Поліція з різних приводів уже кілька разів робила обшук у приміщенні клубу, і не можна було знати напевно, чи не встановлено там підслухачку. З цієї причини в клубі зазвичай велися розмови тільки про машини, жінок і випивку, іноді обговорювалось питання про те, в які акції варто вкладати гроші, але дуже рідко там говорили про важливі речі, не призначені для чужих вух.

Тому білявий здоровань терпляче чекав, коли Карл Маґнус Лундін вийде у двір. Тридцятишестилітній Маґґе Лундін був головою клубу. Взагалі він був миршавий з виду, але з роками набрав вагу і тепер міг похвастатися солідним пивним черевцем. Біляве волосся він носив зав’язаним на потилиці у хвостик, одягнений він був у чорні джинси, добрячу зимову куртку і важкі черевики. На його рахунку було п’ять судимостей: дві за незначні порушення законів про наркотики, одна за приховування краденого з обтяжувальними обставинами й одна за крадіжку автомобіля та керування машиною в нетверезому стані. П’ята судимість, найсерйозніша, кілька років тому дала йому рік ув’язнення за заподіяння тілесних ушкоджень, коли він п’яний почав хуліганити в одній із стокгольмських пивничок.

Маґґе Лундін і здоровань поручкалися вітаючись і стали прогулюватися попід огорожею, що оточувала двір.

— Від останнього разу минуло вже кілька місяців, — сказав Маґґе.

Білявий гігант кивнув.

— Є гарненьке дільце. Три тисячі шістдесят грамів амфетаміну.

— Умови як минулого разу.

— Навпіл.

Маґґе Лундін витягнув з нагрудної кишені пачку сигарет і кивнув. Він любив вести справи з білявим гігантом. Амфетамін в роздрібному продажі йшов по сто шістдесят — двісті тридцять крон за грам, залежно від попиту. Відповідно, три тисячі шістдесят грамів мали дати близько шестисот тисяч крон. «Свавельшьо МК» міг розпродати три кілограми, розділивши їх на порції по двісті п’ятдесят грамів і роздавши дрібним розповсюджувачам з числа своїх постійних членів. У цьому разі ціна знижувалася до ста двадцяти — ста тридцяти крон за грам, і дохід дещо зменшувався.

Ці операції були надзвичайно вигідні для «Свавельшьо МК». На відміну від усіх інших постачальників, білявий гігант ніколи не вимагав передоплати і не домовлявся заздалегідь про тверду ціну. Він привозив товар і брав собі п’ятдесят відсотків від прибутку, тобто цілком прийнятну частку. Вони приблизно прикидали, скільки дасть кілограм амфетаміну, але точна сума доходу залежала від того, як вигідно Маґґе Лундін зуміє продати товар. Різниця в порівнянні з очікуваною виручкою могла скласти декілька тисяч, але після закінчення операції білявий гігант повинен буде отримати приблизно сто дев’яносто тисяч крон і стільки ж дістанеться на частку «Свавельшьо».

За роки знайомства вони обкрутили чимало таких оборудок, увесь час дотримуючись однієї і тієї ж системи. Маґґе Лундін знав, що його постачальник міг би подвоїти свій дохід, якби сам займався розповсюдженням товару. Знав він також і те, чому білявий гігант до цього не прагнув: він волів залишатися в тіні, тоді як весь ризик брав на себе «Свавельшьо». Партнер Маґґе Лундіна отримував менший, але порівняно надійний дохід, і їхні стосунки ґрунтувалися на діловій основі, на кредиті й довірі. Ніяких чвар, причіпок чи погроз.

Одного разу білявий гігант навіть зазнав збитку майже в сто тисяч крон у зв’язку з постачанням зброї, що зірвалося. Маґґе Лундін не знав у цій сфері нікого іншого, хто міг би спокійно пережити таку невдачу. Сам він не тямився від страху, змушений пояснювати, як воно так вийшло. Він виклав йому в подробицях усі причини зриву постачання і яким чином один поліцейський з Центру профілактики злочинів зумів знайти велику партію товару в одного члена «Арійського братства» у Вермланді. Але гігант навіть бровою не ворухнув. Більш того, він мало не висловив співчуття. Всяке, мовляв, трапляється. Маґґе Лундін тоді не дістав ніякого прибутку, а п’ятдесят відсотків від нуля рівні нулю. Їх залишалося тільки списати.

Але Маґґе Лундін і сам був не дурень. Він розумів, що це дуже приваблива ідея — будувати свій бізнес на принципах отримання хай не найбільшого, зате не пов’язаного з ризиком прибутку.

Надути партнера йому навіть не спадало на думку. Це був би дохлий номер. Білявий гігант і його компаньйони погоджувалися на помірний прибуток, поки розрахунки велися чесно. Якби Лундін надумав хитрувати, то після чергової зустрічі зі здорованем навряд чи залишився б живий. Отже, про це не варто було й думати.

— Коли ти привезеш товар?

Білявий гігант опустив на землю спортивну сумку.

— Вже привіз.

Маґґе Лундін і не подумав відкривати сумку та перевіряти її вміст. Він тільки простягнув руку на знак того, що договір відбувся і що він готовий прийняти умови, не торгуючись.

— Є ще одна справа, — сказав гігант.

— Яка?

— Ми хотіли домовитися з тобою про особливе доручення.

— Розповідай.

Білявий гігант дістав з внутрішньої кишені куртки конверт. Відкривши його, Маґґе Лундін знайшов там паспортну фотографію і папірець з даними особи, про яку йшлося. Він запитливо звів брови.

— Її звуть Лісбет Саландер. Вона живе в Стокгольмі на вулиці Лундаґатан у районі Сьодермальм.

— Добре.

— Можливо, зараз вона за кордоном, але рано чи пізно вона там знову з’явиться.

— Добре.

— Мій замовник хоче поговорити з нею спокійно і без свідків. Отже її потрібно доставити живою. Пропонується зробити це через приміщення складу поблизу Інґерна. Потім потрібна буде людина, яка прибере там після розмови. Вона повинна зникнути безслідно.

— Це ми можемо виконати. Як ми дізнаємося, коли вона повернеться?

— Коли прийде час, я приїду і повідомлю.

— Ціна?

— Ну, скажімо, десять кусків за все? Робота нескладна. З’їздити до Стокгольма, забрати її, доправити до мене.

Вони знову потисли одне одному руки.

У свій другий прихід на квартиру на Лундаґатан Лісбет розташувалася на продавленому дивані і стала міркувати. Їй потрібно було прийняти кілька стратегічних рішень, одне з яких стосувалося того, залишати за собою цю квартиру чи ні.

Вона закурила, пускаючи дим під стелю і струшуючи попіл у порожню бляшанку з-під кока-коли.

В неї не було причин любити цю квартиру. Вони в’їхали сюди з мамою і сестрою, коли їй було чотири роки. Мама жила у великій кімнаті, а вони з сестрою в маленькій спальні. Коли їй було дванадцять років і стався «Весь Цей Кошмар», її відправили до дитячої клініки, а потім, після того як їй сповнилося п’ятнадцять, вона кілька разів переходила з однієї прийомної сім’ї до іншої. Її опікун Хольгер Пальмґрен здавав квартиру і потурбувався про те, щоб у вісімнадцять років, коли їй знову знадобився дах над головою, вона отримала своє житло назад.

Ці кімнати завжди залишалися в її житті чимось незмінним. І хоча тепер вони їй були вже не потрібні, Лісбет не хотілося просто так їх віддати. Адже це означало, що якісь чужі люди хазяйнуватимуть в її житлі.

Залишалася також і логістична задача, тому що її пошта (якщо така з’явиться) приходитиме за її старою адресою на Лундаґатан. Якщо розстатися з цією квартирою, то доведеться заводити нову поштову адресу. А Лісбет Саландер хотіла якомога менше світитися і мелькати в якихось там базах даних. Публічності вона уникала з маніакальною затятістю, тим паче що в неї не було підстав особливо довіряти офіційним установам, та й узагалі хоч би кому.

Вона поглянула у вікно і побачила той же брандмауер заднього двору, який стирчав у неї перед очима все життя. І тут вона відчула полегшення від самої лише думки, що їй більше не доведеться жити в цій квартирі. Вона ніколи не почувала себе тут у безпеці. Щоразу, повертаючи на Лундаґатан до свого під’їзду, вона і в тверезому, й навіть у нетверезому стані уважно придивлялася до навколишнього оточення — до припаркованих машин і перехожих на вулиці. Вона неабияк підозрювала, що є деякі люди, що прагнуть заподіяти їй зло, і найзручніше їм здійснити свої наміри в околицях її будинку, коли вона повертається до себе або виходить на вулицю.

Досі, хоч як дивно, на неї жодного разу не напали. Але це не означало, що вона могла розслабитися. Її адреса на Лундаґатан значилася в будь-якій базі даних, а за всі минулі роки в неї не було змоги забезпечити свою безпеку ніякими іншими засобами, окрім власної пильності. Свою нову адресу на Мосебакке вона воліла по можливості приховати, позаяк інстинктивно відчувала, що їй слід триматися подалі від усіх, хто захоче її відшукати.

Проте ці міркування не допомагали розв’язати питання про те, що робити з цією квартирою далі. Подумавши ще трохи, вона взяла мобільник і зателефонувала Міммі.

— Привіт, це я.

— Привіт, Лісбет. Невже ти вирішила зателефонувати мені всього через тиждень після нашої зустрічі?

— Я зараз на Лундаґатан.

— Ну.

— Я подумала, чи не хочеш ти переїхати до цієї квартири?

— Переїхати?

— Адже в твоїй коробочці нема де повернутися.

— Мені тут подобається. А ти що — переїздиш до іншої?

— Я вже переїхала. Ця квартира порожня.

На іншому кінці дроту помовчали.

— І ти ще питаєш, чи хочу я до неї переїхати! Але, Лісбет, у мене немає таких грошей.

— Права на цю квартиру викуплені. Плата до кондомініуму[38] становить трохи менше за півтори тисячі крон на місяць, тобто, очевидно, це навіть дешевше, ніж ти платиш за свою коробочку. Гроші заплачені за рік наперед.

— І що ж, ти хочеш її продати? Я думаю, вона повинна коштувати щонайменше мільйон, а то й більше.

— Півтора мільйона, якщо вірити газетним оголошенням.

— У мене немає таких грошей.

— Я не збираюся її продавати. Можеш переїздити сюди хоч сьогодні ввечері, живи скільки захочеш, і цілий рік тобі не треба буде платити за квартиру. Я не збираюся віддавати її в найми, але можу вписати тебе до свого контракту як другого мешканця, тоді у тебе не буде зайвого клопоту з товариством.

— Лісбет, ти жартуєш?

Лісбет залишилася незворушно-серйозною:

— Мені ця квартира не потрібна, і я не хочу її продавати.

— Тобто ти хочеш сказати, що я можу жити в ній безкоштовно. Ти це серйозно?

— Так.

— Як довго?

— Скільки захочеш. Ти згодна?

— Звичайно, згодна. Не щодня мені пропонують безкоштовну квартиру в районі Сьодер.

— Є одна умова.

— Я так і думала.

— Мені як і раніше буде надходити пошта на цю адресу, і я буду тут її забирати. Все, що від тебе вимагається, це переглядати пошту і зателефонувати мені, якщо там виявиться щось важливе.

— Лісбет, ти найприкольніша дівчина з усіх, кого я знаю. Що ти взагалі зараз робиш? Де ти сама житимеш?

— Про це краще іншим разом, — уникла відповіді Лісбет.

Вони домовилися зустрітися трохи пізніше, щоб Міммі могла як слід подивитися квартиру. Закінчивши розмову, Лісбет відчула, що настрій у неї набагато покращився. Вона поглянула на годинник і зрозуміла, що до приходу Міммі залишається ще досить багато часу. Вийшовши з будинку, вона дійшла до Торгового банку на Хорнсґатан, отримала талончик з номером і стала терпляче чекати своєї черги.

Показавши документ, вона пояснила, що жила якийсь час за кордоном і тепер хоче ознайомитися із станом свого ощадного рахунку. Капітал, який вона декларувала, складав вісімдесят дві тисячі шістсот сімдесят крон. З рахунком не проводилося ніяких дій, за винятком одного надходження у розмірі дев’яти тисяч трьохсот дванадцяти крон — це була спадщина від матері, що надійшла восени.

Лісбет зняла з рахунка суму спадщини і задумалася. Їй хотілося витратити ці гроші на щось таке, що сподобалося б матері. Роздумуючи і намагаючись підібрати що-небудь підходяще, вона дійшла до пошти на Росенлундсґатан і відіслала гроші анонімним переказом на рахунок одного з жіночих кризових центрів Стокгольма, сама не знаючи чому.

О восьмій годині вечора в п’ятницю Еріка вимкнула комп’ютер і потягнулася. Майже весь день вона працювала над остаточним варіантом березневого числа «Міленіуму», а що Малін Ерікссон була дуже заклопотана редагуванням тематичного числа Даґа Свенссона, то більшу частину редактури їй довелося зробити самій. Їй допомагали Хенрі Кортес і Лотта Карім, але вони в основному звикли самі добувати матеріал і писати статті, а редактура була для них справа не дуже знайома.

Після такого дня Еріка Берґер дуже втомилася, у неї боліла спина, але в основному вона залишилася задоволена і цим днем, і життям взагалі. З фінансами все йшло гаразд, усі криві йшли вгору, матеріали надходили у призначений час, у крайньому випадку з невеликим запізненням, серед співробітників панували бадьорість і дух задоволеності, який не покидав їх після справи Веннерстрьома.

Спробувавши сама помасажувати занімілу шию, Еріка незабаром зрозуміла, що краще б прийняти душ. Вона могла б скористатися душовою кабіною за буфетною, але йти було ліньки, і вона просто поклала ноги на письмовий стіл. Через три місяці їй мало сповнитися вже сорок п’ять років, і так зване майбутнє значною мірою для неї вже позаду. Незважаючи на тонку сіточку зморщок і глибокі лінії навколо очей і рота, вона як і раніше мала непоганий вигляд. Двічі на тиждень вона незмінно відвідувала гімнастичний зал, але стала помічати, що їй усе важче стає підійматися на щоглу, коли вони з чоловіком ходять у плавання під вітрилом. А дертися на щоглу було її обов’язком: Ґреґер страждав від страшних нападів запаморочення.

Еріка сказала собі, що її сорок п’ять років, незважаючи на чорні і білі смуги, в основному минули щасливо. У неї були гроші, гарне становище в суспільстві, чудовий будинок і улюблена робота. У неї був чоловік, що ніжно кохав її і після п’ятнадцяти років шлюбу, а понад те ще й невтомний коханець, який хоч і не зігрівав їй душу, зате цілком задовольняв її фізичні потреби.

Пригадавши Мікаеля Блумквіста, вона всміхнулася. Цікаво, коли він нарешті зважиться утаємничити її у свої стосунки з Харієт Ванґер. Ані Мікаель, ані Харієт жодним словом нікому не обмовилися про свій зв’язок, але Еріка не була сліпа. Те, що між ними щось відбувається, вона помітила на одному засіданні правління в серпні, перехопивши погляд, яким обмінялися Мікаель і Харієт. Спересердя вона спробувала увечері зателефонувати на мобільники їм обом і не надто здивувалася, переконавшись, що вони вимкнуті. Зрозуміло, це не можна було вважати переконливим доказом, проте і після наступного засідання правління Мікаель знову виявився недоступний. Еріці було навіть забавно спостерігати, як поквапливо Харієт покинула обід після зборів, присвячених підбиттю підсумків за рік, пояснивши, що їй треба повернутися в готель і лягти спати. Еріка не була ревнива і не стала шпигувати, але вирішила про себе, що при нагоді треба буде їх подражнити.

Вона ніколи не втручалася у стосунки Мікаеля з іншими жінками і сподівалася, що роман з Харієт не викличе надалі ускладнень у правлінні. Проте вона не дуже хвилювалася з цього приводу. Мікаель, як правило, зберігав дружні взаємини з колишніми коханками, і лише дуже рідко справа кінчалася неприємностями.

Сама Еріка Берґер була дуже рада мати такого друга і надійного товариша, як Мікаель. У чомусь він був абсолютним простаком, зате в інших випадках виявляв проникливість оракула. Наприклад, Мікаель ніколи не розумів, за що вона кохає чоловіка. Він просто не міг зрозуміти, що вона цінує Ґреґера як чудову людину, теплу, привабливу, великодушну, а головне — вільну від тих недоліків, які так дратували її в багатьох інших. Ґреґер був для неї тим чоловіком, поряд з яким вона хотіла зустріти старість. Колись вона мала намір народити від нього дитину, але тоді не було можливості, а потім виявилося запізно. Але в ролі супутника життя вона не уявляла собі нікого кращого і надійнішого, на нього вона могла покластися без будь-яких застережень, і він завжди був поруч, коли вона його потребувала.

Мікаель був зовсім іншим. Маючи дуже мінливий характер, він справляв враження людини, в якій уживаються кілька особистостей. У роботі він часом проявляв маніакальну впертість: узявшись до якої-небудь справи, він працював над нею, доки досягав досконалості, зібравши в один вузол усі розрізнені нитки. У кращих випадках він давав блискучі результати, в гірших — принаймні, вище середнього рівня. У нього був талант угадувати, в якій історії таїться щось цікаве, а які належать до звичайного, другосортного товару. Еріка Берґер жодного разу не пошкодувала про те, що колись вирішила співпрацювати з Мікаелем.

Вона також жодного разу не пошкодувала про те, що стала його коханкою.

Свої потреби вона обговорювала з чоловіком, і він з розумінням ставився до її сексуальної захопленості Мікаелем Блумквістом. Йшлося тут не про зраду, а про бажання. Секс із Мікаелем Блумквістом давав їй таку втіху, якої не міг дати ніхто інший, навіть Ґреґер.

Секс відігравав важливу роль у житті Еріки Берґер. Вона втратила невинність у чотирнадцять років і більшу частину своєї юності провела в пошуках задоволення. Дівчиськом вона спробувала все — від примітивного флірту з однокласниками і таємного зв’язку з немолодим учителем до «сексу по телефону» й «оксамитового сексу» з невротиком. В еротиці вона перепробувала все, що тільки могло її зацікавити. Вона не визнавала ніяких забобонів і побувала членом клубу «Екстрим», що влаштовував такі свята, які широка громадськість навряд чи схвалила б. У сексуальні зв’язки з жінками вона вступала не раз, але мала від того лише розчарування, переконавшись, що це не для неї: жінки не викликали у неї і десятої частки того збудження, яке вона відчувала з чоловіком. Або з двома. Разом з Ґреґером вона спробувала секс із двома чоловіками — другим був славетний власник художньої галереї. Тоді їм відкрилося, що в її чоловіка була сильна схильність до бісексуальності, а сама вона мало не впадала в нестяму від блаженства, коли відразу двоє чоловіків насолоджувались нею і задовольняли її. В той же час вона відчувала задоволення, яке важки передати словами, коли бачила, як інший чоловік насолоджується її чоловіком. Для повторення цього експерименту вони з Ґреґером потім обзавелися двома постійними прихожими партнерами.

Так що їхнє з Ґреґером сексуальне життя аж ніяк не було нудним чи безрадісним. Просто Мікаель Блумквіст давав щось особливе.

Він був талановитий. Він давав їй справжній СКС — Страшенно Класний Секс.

Ці двоє — Ґреґер як чоловік і Мікаель як коханець — робили її сексуальне життя повним і гармонійним. Вона не могла жити без них обох і не збиралася робити між ними остаточний вибір.

Її чоловік зумів зрозуміти головне: у неї є й інші потреби, крім тих, які він може задовольнити, пропонуючи їй найвигадливіші акробатичні комбінації в джакузі.

У Мікаелі Еріка над усе цінувала те, що він майже не намагався її контролювати. Він не був ревнивий, і хоча в неї самої двадцять років тому, коли їхні стосунки тільки починалися, кілька разів траплялися напади ревнощів, вона скоро зрозуміла, що це ні до чого. Їхні взаємини ґрунтувались на дружбі, і як друг він виявився винятково вірним. Такі стосунки могли пережити найтяжчі випробування.

Еріка Берґер усвідомлювала те, що її спосіб життя навряд чи міг бути схвалений християнською організацією домогосподарок із Шьовде, але це її не хвилювало. Ще в далекій юності вона вирішила: все, що вона робить у ліжку, і те, як вона живе, нікого, крім неї, не стосується. Але її все ж таки дратувало, що багато хто з її знайомих перешіптувалися і розпускали плітки за її спиною про її стосунки з Мікаелем.

Мікаель — чоловік. Він міг скільки завгодно переходити з одного ліжка в інше, ніхто навіть бровою не поведе! А вона — жінка, і тому, маючи одного коханця за згодою свого чоловіка і зберігаючи вірність йому протягом ось уже двадцяти років, вона стає улюбленим предметом застільних світських балачок.

Та ну вас усіх до дідька!

Подумавши трохи, вона зняла слухавку і зателефонувала чоловікові.

— Привіт, любий! Що ти робиш?

— Пишу.

Ґреґер Бекман був не тільки художником; найперше він викладав, читав лекції з історії мистецтва, а також написав декілька книжок на цю тему. Він часто брав участь у публічних дебатах, і по його допомогу зверталися відомі архітектурні бюро. Весь нинішній рік він працював над книгою про значення художнього декору будівель і про причини того, що люди добре себе почувають в одних будинках, а в інших ні. Книга поступово перетворювалася на пристрасний памфлет проти функціоналізму і, як гадала Еріка, повинна була викликати деякий галас серед естетів.

— Як тобі пишеться?

— Чудово. Без затримок. А як твої справи?

— Щойно закінчила наступне число. В четвер ми здаємо його до друкарні.

— Вітаю.

— Я зовсім видихалася.

— Здається мені, ти щось задумала.

— У тебе вже були які-небудь плани на сьогоднішній вечір чи ти будеш дуже незадоволений, якщо я не прийду сьогодні ночувати?

— Передай Блумквісту, що він дражнить долю, — сказав Ґреґер.

— Думаю, його це не налякає.

— Гаразд. Тоді передай, що ти чаклунка і тебе неможливо задовольнити, отож він постаріє передчасно.

— Це він і без того вже знає.

— У такому разі мені залишається тільки накласти на себе руки. Писатиму, доки мене зморить сон. Бажаю весело провести час.

Вони попрощалися, і Еріка зателефонувала Мікаелеві. Він був у гостях у Даґа Свенссона і Міа Берґман в Енскеді і цієї хвилини якраз підсумовував обговорення деяких складних деталей у книзі Даґа. Вона запитала, чи зайнятий він сьогодні вночі, чи в нього знайдеться час, щоб помасажувати чиюсь натомлену спинку.

— Ключі в тебе є, — відповів Мікаель. — Так що будь як дома.

— Гаразд, тоді через дві години побачимося.

Пішки до Белльмансґатан було всього десять хвилин. Вона прийняла душ ї приготувала каву еспресо, а потім, роздягнена, вляглася в Мікаелеве ліжко і стала нетерпляче чекати, коли він прийде.

Оптимальне задоволення вона, мабуть, дістала б від сексу утрьох — з чоловіком і Мікаелем відразу, але можна було із стовідсотковою впевненістю сказати, що цього ніколи не буде. Для цього Мікаель був дуже правильний. Вона навіть сердилася на нього і звинувачувала в гомофобії, але чоловіками він абсолютно не цікавився. Проте не можна ж мати все.

Білявий гігант сердито насуплював брови. Він обережно вів автомобіль зі швидкістю п’ятдесят кілометрів на годину такою огидною лісовою дорогою, що на мить навіть подумав, чи не збився зі шляху. Якраз коли почало сутеніти, дорога раптом зробилася ширшою і попереду показався будинок. За п’ятдесят метрів він зупинив машину, вимкнув мотор і огледівся.

Він був поблизу Сталлархольма, неподалік від Марієфреда. Перед ним стояв самотній будиночок, збудований у п’ятдесятих роках посеред лісу. Крізь дерева виднілася світла смужка вкритого кригою озера Меларен.

Йому було важко збагнути, як можна мати втіху від життя в безлюдній лісовій глушині. Коли він зачинив за собою дверцята автомобіля, йому раптом стало чомусь моторошно. З усіх боків його обступив ворожий ліс, і здавалося, ніби хтось за ним спостерігає. Він поволі попрямував до садиби, але раптом почув якийсь тріск і завмер.

Приїжджий пильно вдивлявся в лісову гущавину. Вечоріло. Навколо було тихо, ні вітерцю. Хвилини дві він простояв у напрузі, як раптом помітив краєм ока якусь істоту, що прокрадалася між дерев. Коли він поглянув туди, істота завмерла метрів за тридцять, не зводячи очей з прибульця.

Білявий гігант запанікував у душі. Він намагався краще розгледіти істоту і побачив карлика приблизно метрового зросту з темним, похмурим обличчям. Одягом йому слугував маскувальний костюм, що нагадував собою наряд з ялинового гілля і моху. Хто це — баварський лісовий карлик? Ірландський лепрекон?[39] Можливо, він небезпечний?

Відчуваючи, як у нього сторч стає волосся на потилиці, гість лісового будиночка затамував подих.

Потім він енергійно поморгав і потряс головою. Коли він знову подивився в тому ж напрямку, мара встигла переміститися приблизно на десять метрів правіше. Нічого там немає, подумалося йому. Це всього лише гра уяви. Проте істота цілком виразно виднілася серед дерев. Раптом вона зрушила з місця і стала наближатися. Здавалося, вона пересувається швидкими ривками і описує півколо, готуючись напасти.

Приїжджий бігцем подолав решту шляху до будинку. У двері він постукав трохи сильніше і трохи настійніше, ніж належало, але, як тільки зсередини почулися звуки, що говорили про присутність людей, панічний страх відступив. Він знизав плечима. Нічого там не було!

Та лише коли двері відчинилися, він зміг перевести дух. Адвокат Нільс Б’юрман увічливо зустрів гостя і впустив його в дім.

Перетягнувши до комірчини для великого мотлоху останні мішки з речами Лісбет, вони нарешті піднялися з підвалу, і Міріам By зітхнула з полегкістю. У кімнатах панувала лікарняна чистота, линули запахи мила, фарби і свіжозвареної кави. Останнє було справою рук Лісбет. Сидячи на стільці, вона задумливо оглядала спустошену квартиру, з якої, наче по щучому велінню, зникли гардини, килимки, купони на знижку на придбання холодильника і звичний безлад у передпокої. Вона сама здивувалася, якою великою після цього стала квартира.

У Міріам By і Лісбет Саландер були різні смаки щодо одягу, обстановки квартири та інтелектуальних уподобань. Причому в Міріам By був добрий смак і своя думка про те, який вигляд повинно мати її житло, які меблі потрібно купити і які слід вибирати сукні, а у Лісбет Саландер, як вважала Міммі, смаку не було взагалі.

Побувавши на Лундаґатан і прискіпливо оглянувши квартиру, вони все обговорили, і Міммі заявила, що майже всю обстановку потрібно викинути на смітник. Найперше жалюгідний темно-коричневий диван, який стоїть у вітальні.

— Ти, Лісбет, збираєшся щось зберегти?

— Ні.

Після цього Міммі кілька робочих днів, а потім ще протягом двох тижнів і всі буденні вечори присвятила оновленню житла, викинула старі меблі, зібрані колись по сміттєвих контейнерах, перемила зсередини шафи і шухляди, відскребла ванну і пофарбувала стіни в кухні, вітальні, спальні та передпокої, а також полакувала паркет у вітальні.

Лісбет такі вправи ніскільки не цікавили. Лише іноді вона заглядала, проходячи повз, і з подивом спостерігала за діями подруги. Коли все було зроблено, квартира спорожніла: у ній не залишилось нічого, крім старенького кухонного столика із суцільного дерева, який Міммі вирішила відшліфувати шкуркою і наново полакувати, двох міцних стільців, якими Лісбет розжилася принагідно, коли з горища викидали зайвий мотлох, і солідного книжкового стелажу у вітальні, який Міммі хотіла в майбутньому якось використати.

— На вихідних я сюди переїду. Ти точно не шкодуєш про своє рішення?

— Мені ця квартира не потрібна.

— Але ж це розкішна квартира! Тобто, звичайно, бувають більші і кращі, та зате вона в самому центрі Сьодера, а плата — сущі дрібниці. Лісбет, якщо ти її не продаси, ти втратиш величезні гроші!

— Гроші в мене є, мені вистачає.

Міммі замовкла, не знаючи, що приховується за лаконічними відповідями Лісбет.

— Де ти житимеш?

Лісбет не відповіла.

— Можна як-небудь тебе навідати?

— Не зараз.

Відкривши сумку, яку носила через плече, Лісбет дістала з неї якийсь папірець і простягнула Міммі.

— Я залагодила з кондомініумом усе, що стосується контракту. Найпростіше було вписати тебе як пайового власника, я написала, що продаю тобі півквартири за ціною в одну крону. Тобі залишилося підписати.

Міммі взяла простягнуту їй ручку, поставила свій підпис і додала дату народження.

— Це все?

— Все.

— Лісбет, взагалі-то я завжди вважала, що ти трохи дивакувата, але ти хоч розумієш, що віддаєш мені задарма півквартири? Я рада отримати це житло, але боюся, що коли-небудь ти раптом пошкодуєш про вчинене і між нами почнуться чвари.

— Не буде ніяких чвар. Я хочу, щоб ти тут жила. Я всім задоволена.

— Але так, щоб задарма? Безкоштовно? Ти божевільна!

— Ти стежитимеш за моєю поштою. Це була моя умова.

— На це в мене йтиме чотири секунди на тиждень. А ти іноді приходитимеш заради сексу?

Лісбет пильно подивилася на Міммі і через деякий час сказала:

— Так, буду, з радістю. Але це не входить до контракту. Можеш жити, як сама хочеш.

Міммі зітхнула:

— А я вже була зраділа, що дізнаюся, як живеться утриманці: коли хтось тебе утримує, платить за твою квартиру і час від часу навідується до тебе потай, щоб потрахатися в ліжку!

Вони трохи помовчали. Потім Міммі рішуче встала, пішла у вітальню і вимкнула лампочку без абажура, що горіла під стелею.

— Йди сюди.

Лісбет пішла за нею.

— Я ніколи ще не займалася сексом на підлозі в тільки що відремонтованій квартирі, де пахне фарбою і немає ніяких меблів. Таке я бачила у фільмі з Марлоном Брандо про одну парочку, там діло було в Парижі.

Лісбет покосилася на підлогу.

— Мені охота погратися. Ти хочеш?

— Я майже завжди хочу.

— Мабуть, я буду домінуючою стервою. Сьогодні я командую. Роздягайся!

Лісбет усміхнулася і роздяглася — це забрало десять секунд.

— Лягай на підлогу. На живіт.

Лісбет виконала наказ. Паркет був прохолодний, і шкіра в неї відразу ж взялася сиротами. Міммі зв’язала Лісбет руки її ж власною майкою з написом «You have a right to remain silent».[40]

Лісбет подумала, що це було дуже схоже на те, що два роки тому робив з нею адвокат Нільс Бісів Шкарбан Б’юрман.

На цьому схожість кінчалася. З Міммі Лісбет переживала приємне почуття очікування. Вона слухняно дала перевернути себе на спину і розсунути ноги. Стягнувши з себе майку, Міммі, як зачарована, роздивлялася її в темряві, захоплюючись її ніжними персами, а потім своєю майкою зав’язала Лісбет очі. Лісбет чула шурхіт одягу, а за кілька секунд відчула дотик її язика до свого живота і пальців до внутрішнього боку стегон. Такого сильного збудження вона не відчувала вже давно; міцно замружившись під пов’язкою, вона дозволила Міммі робити із собою все, що завгодно.

Розділ 08

В одвірок легенько постукали. Драґан Арманський підвів голову і побачив у відчинених дверях Лісбет Саландер, що тримала в руках дві філіжанки кави з автомата. Він повільно відклав ручку і відсунув від себе аркуш з донесенням.

— Привіт, — мовила Лісбет.

— Привіт, — відгукнувся Арманський.

— Ось прийшла вас навідати, — сказала Лісбет. — Можна увійти?

Драґан Арманський на мить заплющив очі, потім показав їй на крісло для відвідувачів. Вона поглянула на годинник — пів на сьому вечора. Лісбет Саландер подала йому філіжанку і сіла в крісло. Вони мовчки дивилися одне на одного.

— Більше року минуло, — заговорив Драґан.

Лісбет кивнула:

— Ти сердишся?

— А мені є за що сердитися?

— Я не попрощалася.

Драґан Арманський поворушив губами. Він ще не оговтався від несподіванки, але в той же час почув полегкість, дізнавшись, що Лісбет Саландер, принаймні, жива. Несподівано він відчув напад сильного роздратування й одночасно втоми.

— Не знаю, що й сказати, — відповів він. — Ти не зобов’язана доповідати мені, що ти робиш. Навіщо ти прийшла?

Голос його пролунав холодніше, ніж він хотів.

— Сама гаразд не знаю. Головне, хотіла просто побачитися.

— Тобі потрібна робота? Я не збираюся більше давати тобі завдання.

Вона заперечливо похитала головою.

— Ти працюєш в іншому місці?

Вона знову похитала головою. Очевидно, вона збиралася на думці. Драґан чекав.

— Я подорожувала, — сказала вона нарешті. — До Швеції я повернулася зовсім недавно.

Арманський задумливо покивав і подивився на неї уважно. Лісбет Саландер змінилася. Вона якось незвично… подорослішала, чи що, це позначалося і в її одязі, і в манері поведінки. І вона щось напхала в свій ліфчик.

— Ти змінилася. Де ж ти була?

— У різних місцях, — відповіла вона ухильно, але, помітивши його сердитий погляд, повела далі: — Я з’їздила до Італії, потім на Середній Схід, а звідти до Гонконгу і Бангкока. Побувала в Австралії і Новій Зеландії, відвідала різні острови Тихого океану. Місяць жила на Таїті. Потім проїхалася по США, а останні місяці провела на Карибах.

Він кивнув.

— Сама не знаю, чому я не попрощалася.

— Тому що, по правді кажучи, тобі ні до кого немає діла, — спокійно констатував Арманський.

Лісбет Саландер закусила губу. Його слова змусили її задуматися. Він сказав правду, але в той же час його докір здався їй несправедливим.

— Насправді нікому немає діла до мене.

— Дурниця! — заперечив Арманський. — У тебе неправильний підхід до людей. Люди, які до тебе добре ставляться, для тебе просто сміття під ногами. От і все.

Запала мовчанка.

— Ти хочеш, щоб я пішла?

— Роби, як знаєш. Ти завжди так і робила. Але якщо ти зараз підеш, то можеш більше не повертатися.

Лісбет Саландер раптом злякалася. Той, кого вона справді поважала, збирався від неї відмовитися. Вона не знала, що йому відповісти.

— Два роки минуло відтоді, як у Хольгера Пальмґрена стався удар. І за весь час ти жодного разу його не відвідала, — безжально вів далі Арманський.

— То Пальмґрен живий?

— Ти навіть не знаєш, живий він чи мертвий!

— Лікарі говорили, що він…

— Лікарі багато чого говорили, — перебив її Арманський. — Він був тоді дуже поганий і не міг спілкуватися, але за останній рік йому стало набагато краще. Говорити йому поки важко, так що зрозуміти його нелегко. Він багато чого не може робити сам, але все-таки здатний без сторонньої допомоги дійти до вбиральні. Люди, для яких він щось означає, відвідують його.

Лісбет оніміла від несподіванки. Два роки тому, коли з ним стався удар, вона перша знайшла його і викликала «швидку допомогу». Лікарі тоді хитали головами і не обіцяли нічого доброго. Цілий тиждень вона не виходила з лікарні, поки хтось із медиків не повідомив їй, що хворий лежить у комі і, судячи з усього, навряд чи коли-небудь прийде до тями. З цієї миті вона перестала хвилюватися і викреслила його зі свого життя. Вона встала й пішла з лікарні, жодного разу не озирнувшись. Але, як це видно тепер, спочатку слід було перевірити факти.

Згадуючи той час, Лісбет насупилася. Тоді на її голову звалилися нові клопоти через адвоката Нільса Б’юрмана і поглинули всю її увагу. Але ж ніхто, включаючи навіть Арманського, не повідомив їй тоді, що Пальмґрен живий, і вже тим більше вона не знала, що він почав одужувати! Їй же така можливість узагалі не спадала на думку.

Раптом вона відчула, що на очі навертаються сльози. Ніколи в житті вона не почувала себе такою підлою егоїсткою! І ніколи в житті ніхто так жорстко не вичитував їй таким тихим і стриманим голосом. Вона опустила голову. Запала мовчанка. Першим її порушив Арманський:

— Як твої справи?

Лісбет знизала плечима.

— На що ти живеш? У тебе є робота?

— Ні, роботи в мене немає, і я не знаю, ким би я хотіла працювати. Але гроші в мене є, так що на життя вистачає.

Арманський дивився на неї вивчаючим поглядом.

— Я тільки зайшла на хвильку, щоб побачитися. Роботу я не шукаю. Не знаю… для тебе я б у будь-якому разі погодилася попрацювати, якби тобі це знадобилося, але тільки якщо це буде щось цікаве…

— Гадаю, ти не збираєшся мені розповідати, що там сталося в Хедестаді торік.

Лісбет не відповіла.

— Адже щось-таки сталося. Мартін Ванґер мало з глузду не з’їхав після того, як ти прийшла сюди і взяла прилади для спостереження. Хтось же намагався вас убити. І сестра його раптом воскресла з мертвих. М’яко кажучи, це була сенсація.

— Я пообіцяла нічого не розповідати.

Арманський кивнув.

— І гадаю, ти нічого не розкажеш мені й про те, яку роль ти зіграла в справі Веннерстрьома.

— Я допомогла Калле Блумквісту в проведенні розслідування, — сказала Лісбет досить холодно. — От і все. Я не хочу бути в це замішаною.

— Мікаель Блумквіст так і нишпорив, намагаючись знайти тебе. До мене він навідувався щонайменше раз на місяць і запитував, чи не чув я чого-небудь новенького про тебе. Він теж про тебе турбується.

Лісбет нічого на це не сказала, але Арманський помітив, як вона стиснула губи.

— Не певен, що він мені подобається, — вів далі Драґан, — але йому ти теж небайдужа. Я зустрів його якось восени, і він теж не захотів говорити про Хедестад.

Лісбет Саландер, у свою чергу, не хотіла говорити про Мікаеля Блумквіста.

— Я тільки зайшла побачитися з тобою і сказати, що я повернулася до Стокгольма. Не знаю, чи надовго я тут затримаюся. Ось номер мого мобільника і моя нова поштова адреса про всяк випадок, якщо тобі знадобиться.

Вона простягнула Арманському папірець і встала з крісла. Він узяв аркуш. Коли вона була вже в дверях, він її окликнув:

— Зачекай! Що ти збираєшся робити?

— Поїду навідати Хольгера Пальмґрена.

— Добре. Я мав на увазі, де ти будеш працювати?

Вона подивилась на нього задумливо:

— Не знаю.

— Тобі ж треба заробляти на життя.

— Я ж сказала, з цим у мене все гаразд, на життя вистачає.

Арманський відкинувся в кріслі і задумався. Маючи справу з Лісбет Саландер, він ніколи не міг бути впевнений, що правильно її розуміє.

— Я був такий сердитий на тебе за твоє зникнення, що майже вирішив ніколи більше до тебе не звертатися. — Обличчя його незадоволено скривилося. — На тебе не можна покластися. Але ти чудово збираєш відомості. Мабуть, у мене якраз знайшлася б підходяща для тебе робота.

Вона похитала головою, але повернулася й підійшла до його письмового столу:

— Я не хочу брати у тебе роботу. У сенсі, що мені не потрібні гроші. Я серйозно кажу: щодо фінансів я цілком забезпечена.

Драґан Арманський насупив брови, на його обличчі був сумнів. Нарешті він кивнув:

— Гаразд! Фінансово ти забезпечена, що б це не означало. Я готовий повірити тобі на слово. Але якщо тобі знадобиться заробіток…

— Драґане, ти друга людина, яку я відвідала після того, як повернулася. Гроші твої мені не потрібні. Але ти кілька років був одним з небагатьох, кого я поважаю.

— Гаразд. Але ж усім людям потрібно якось заробляти.

— Мені дуже шкода, але я більше не зацікавлена в розслідуваннях заради заробітку. Зателефонуй мені, коли в тебе справді будуть проблеми.

— Які такі проблеми?

— Такі, в яких тобі буде не розібратися. Коли ти зайдеш у глухий кут і не знатимеш, що робити далі. Якщо хочеш, щоб я на тебе попрацювала, треба, щоб це було щось по-справжньому цікаве. Можливо, з оперативної роботи.

— З оперативної роботи? Для тебе? Ти ж можеш зникнути, коли тобі здумається.

— Не кажи дурниць! Хіба я коли-небудь підводила тебе, якщо вже бралася до роботи?

Драґан Арманський дивився на неї в цілковитій розгубленості. Вислів «оперативна робота» на їх жаргоні означав що завгодно, починаючи від обов’язків охоронця до охорони виставок, на яких демонструвалися твори мистецтва. Його оперативники були людьми позитивними, надійними ветеранами, часто колишніми поліцейськими. На додачу дев'яносто відсотків з них належали до чоловічої статі. Лісбет Саландер з усякого погляду була цілковитою протилежністю тому, яким має бути оперативний склад агенції «Мілтон сек’юриті».

— Мгу… — почав він із сумнівом.

— Не мучся даремно! Я візьмуся тільки до такої роботи, яка буде мені цікава, так що дуже великий шанс, що я відмовлюся. Дай мені знати, коли з’явиться по-справжньому складна проблема. Я вмію розгадувати загадки.

Вона рішуче повернулася до нього спиною і вийшла. Драґан Арманський похитав головою. Дивна вона людина! Справді дуже дивна!

За мить вона знову постала в дверях:

— До речі! У тебе двоє людей цілий місяць були зайняті тим, що захищали цю актрису Крістіну Ратерфорд від тих дурнів, які надсилають анонімні листи з погрозами. Ви вважаєте, що це хтось із близького до неї оточення, бо тому, хто писав, відомо багато подробиць її життя…

Драґан Арманський здивовано витріщився на Лісбет Саландер. Його ніби струмом ударило. Вона знову взялася за старе. Її репліка стосувалася справи, про яку вона абсолютно нічого не могла знати, їй просто нізвідки було це знати.

— Що?

— Забудь про це. Це фальшивка. Ці листи писала вона сама на пару зі своїм дружком, щоб привернути до себе увагу. Найближчими днями вона отримає ще один лист, а на тому тижні вони зіллють частину інформації в пресу. Викресли її з числа своїх клієнтів.

Не давши Драґанові оговтатись, Лісбет зникла, перш ніж він устиг відкрити рот. А він так і залишився сидіти, втупившись у порожній дверний отвір. Вона жодним чином не могла нічого знати про цю справу. Мабуть, у «Мілтон сек’юриті» є людина, яка ділиться з нею інформацією. Але тут про погрози актрисі знали лише четверо чи п’ятеро людей: сам Арманський, начальник оперативного відділу та кілька працівників, безпосередньо зайнятих цією справою, а це були перевірені і надійні професіонали. Арманський тільки потер підборіддя.

Він перевів погляд на письмовий стіл. Папка із справою Ратерфорд лежала в замкнутій на ключ шухляді, весь офіс був поставлений на сигналізацію. Поглянувши на годинник, Арманський зрозумів, що начальник технічного відділу Харрі Франссон уже пішов додому. Тоді він увімкнув поштову програму і відправив Франссону повідомлення з проханням прийти завтра до контори і встановити приховану камеру спостереження.

Лісбет Саландер пішки попрямувала додому на Мосебакке. Сходами вона збігла стрімко — у неї було таке відчуття, що слід поспішати.

Вона зателефонувала до лікарні Сьодёра і після кількох перемикань з одного комутатора на інший дізналася зрештою, де Хольгер Пальмґрен. Ось уже чотирнадцять місяців він лежав в Ерставікенському реабілітаційному центрі в Ельті. Перед очима в неї відразу ж постав Еппельвікен. Вона зателефонувала, і їй відповіли, що зараз хворий уже спить, але завтра його можна відвідати.

Весь вечір Лісбет з важкою душею міряла кроками свою квартиру. У ліжко вона лягла рано і майже відразу ж заснула. Прокинувшись о сьомій, вона прийняла душ і поснідала в супермаркеті, а близько восьмої вже була в агенції з оренди автомобілів на Рінгвеґен і взяла той самий «Ніссан мікра», що й минулого разу. «Треба буде обзавестися своєю машиною», — подумала вона. Під’їхавши до реабілітаційного центру, Лісбет занервувала, але, набравшись сміливості, увійшла до вестибюлю і сказала, що хотіла б побачити Хольгера Пальмґрена.

Жінка, що сиділа за столиком адміністратора, з бейджиком на грудях, на якому значилося ім’я Марґіт, заглянула в свої папери і повідомила, що зараз пацієнт на занятті з лікувальної фізкультури і його можна буде бачити не раніше одинадцятої. Відвідувачці вона запропонувала посидіти в кімнаті чекання або зайти ще раз пізніше. Лісбет повернулася на парковку і, поки чекала, викурила в машині три сигарети. Об одинадцятій вона знов увійшла до вестибюлю. Її направили до їдальні — по коридору праворуч, потім ліворуч.

Вона зупинилася на порозі і в напівпорожній залі відразу побачила Хольгера. Він сидів обличчям до дверей, але вся його увага була звернута на тарілку. Виделку він незграбно стискав у кулаці і зосереджено трудився над тим, щоб донести її до рота. Приблизно третина цих спроб закінчувалася невдало, і їжа падала на стіл.

Вигляд у нього був безнадійно пониклий, обличчя якесь нерухоме — він здавався столітнім стариком. І лише зараз, бачачи його в кріслі-гойдалці, Лісбет по-справжньому усвідомила, що він справді живий і Арманський її не обдурив.

Хольгер Пальмґрен вилаявся про себе, утретє безуспішно спробувавши підібрати на виделку чергову порцію макаронів. Він змирився з тим, що не може як слід ходити, що дуже багато чого він не в змозі робити сам. Але те, що він не може навіть нормально їсти і що іноді в нього, як у малюка, тече слина, було для нього нестерпно.

Розумом він чудово розумів, як це робиться. Потрібно нахилити виделку під прямим кутом, підчепити їжу, підняти її і піднести до рота. Проте щось розладналося в координації рухів. Рука жила мовби своїм окремим життям. Коли він наказував їй підніматися вгору, вона поволі пливла кудись убік. Коли він підносив виделку до рота, рука останньої миті змінювала напрям і він потрапляв собі в щоку або в підборіддя.

Проте він знав, що реабілітація вже принесла деякі успіхи. Всього лише шість місяців тому руки в нього так трусилися, що він узагалі не міг донести їжу до рота. Тепер же, хоча прийняття їжі забирає багато часу, все ж таки він справляється без сторонньої допомоги. І він не збирався здаватися, поки знов не навчиться володіти своїм тілом.

Він тільки-но опустив виделку, щоб узяти наступну порцію макаронів, як раптом з-за плеча до нього простягнулася чиясь рука і м’яко забрала виделку. Він побачив, як ця рука підчепила і підняла з тарілки шматок макаронної запіканки, і відразу ж упізнав цю тонку лялькову ручку. Обернувшись, вій зустрівся очима з Лісбет Саландер, що стояла до нього впритул. Вона дивилася на нього вичікувально, з виразом боязкості на обличчі.

Пальмґрен довго, не рухаючись, дивився на неї. Серце, незрозуміло чому, відчайдушно закалатало. Нарешті він відкрив рот і прийняв запропоновану їжу.

Шматочок за шматочком, вона його погодувала. Взагалі-то Пальмґрен терпіти не міг, щоб його годували за столом, але він зрозумів, що у Лісбет це був порух душі. Вона робила це не тому, що він став незграбний, як тюхтій. Своїм вчинком вона виявляла співчуття, яке взагалі було їй не властиве. Вона подавала їжу досить великими шматочками і терпляче чекала, поки він прожує. Коли він показав їй на склянку з молоком і соломинкою, що стриміла в ній, вона спокійно піднесла її до рота хворого і тримала так, щоб йому було зручно пити.

За весь час сніданку вони не перекинулися й словом. Коли він проковтнув останній шматок, вона поклала виделку і запитливо подивилась на нього. Він похитав головою: ні, досить, добавки не потрібно.

Хольгер Пальмґрен відкинувся на спинку крісла-гойдалки і глибоко зітхнув. Лісбет узяла серветку й обтерла йому рота. Він раптом відчув себе кимось на кшталт глави мафіозного клану з американського фільму, таким собі capo di tutti сарі,[41] котрому якийсь підручний надає дрібні послуги на знак пошани. У думках він уже бачив, як вона цілує йому руку, і мимоволі посміхнувся такій грі фантазії.

— Як ти думаєш, чи можна тут де-небудь розжитися філіжанкою кави? — спитала Лісбет.

Він пробурмотів щось невиразне. Язик і губи не слухалися його, звуки не складалися в слова.

— Биффт зиргом. — «Буфет за рогом», — як вона зрозуміла.

— Тобі принести? З молоком і без цукру, як раніше?

Він кивнув. Вона забрала піднос і за кілька хвилин повернулася з двома філіжанками кави. Він відзначив, що вона п’є чорну каву, що було для неї незвично, а потім усміхнувся — вона зберегла соломинку, крізь яку він пив молоко, і поставила її в кавову філіжанку. Вони мовчали. Хольгер Пальмґрен хотів поставити їй тисячу питань, але не міг вимовити жодного складу. Зате вони раз у раз зустрічались очима. У Лісбет був страшенно винуватий вигляд. Нарешті вона перервала мовчанку.

— Я думала, що ти вмер, — сказала вона. — Я не знала, що ти живий. Якби знала, я б ні за що… Я б давно вже навідала тебе.

Він кивнув.

— Пробач мені!

Він знову кивнув і посміхнувся. Усмішка вийшла кособока, неначе він скривив губи.

— Ти перебував у комі, і лікарі сказали, що ти помреш. Вони думали, що ти помреш найближчими днями, а я взяла й пішла. Мені дуже соромно. Пробач!

Він трохи підвів руку і поклав на її стиснутий кулачок. Вона міцно потисла її і з полегкістю зітхнула.

— Тее диго неуо. — «Тебе довго не було».

— Ти говорив з Драґаном Арманським?

Він кивнув.

— Я подорожувала. Я мусила поїхати. Поїхала, ні з ким не попрощавшись. Ти хвилювався?

Він похитав головою.

— Ніколи не треба через мене хвилюватися.

— Я ніои за тее неилюася. Ти зави спавляеся. Ааськи иуасся. — «Я ніколи за тебе не хвилювався. Ти завжди справляєшся. Арманський хвилювався».

Тут вона вперше посміхнулася. У Хольгера Пальмґрена відлягло від серця — це була звичайна її кривувата посмішка. Він пильно розглядав її, порівнюючи образ, що зберігався в його пам’яті, з дівчиною, яка зараз стояла перед ним. Вона змінилася. Вона була жива і здорова, добре і акуратно вдягнена. Зникло кільце з губи і… гм… татуювання у вигляді оси, яке раніше було в неї на шиї, тепер теж зникло. Лісбет подорослішала. Вперше за багато тижнів він засміявся, і його сміх був схожий на кашель.

Лісбет ще більше скривила рот в усмішці і раптом відчула, як серце її переповнилося давно забутим теплом.

— Ти добе спавилася. — «Ти добре справилася», — сказав він, показуючи на її одяг.

Вона кивнула:

— Я чудово справляюся!

— Як тоі нови пікун? — «Як тобі новий опікун?»

Хольгер Пальмґрен помітив, як спохмурніла Лісбет. Губи її трохи стиснулися, але вона відповіла з незворушним виглядом:

— Він нічого… Я знаю, як з ним поводитися.

Брови Пальмґрена запитливо звелися. Лісбет обвела поглядом їдальню і змінила тему:

— Як давно ти тут?

Пальмґрен не був дурнем. Він переніс удар, він заледве говорив і втратив координацію рухів, але інтелект його не постраждав, і внутрішнім чуттям він одразу ж уловив у тоні Лісбет Саландер фальш. За ті роки, що вони були знайомі, він зрозумів, що вона ніколи не бреше йому прямо, але в той же час не завжди буває цілком відверта. Її спосіб приховування правди полягав у тому, щоб відвернути його увагу. З новим опікуном безумовно щось було не так, і Хольгера Пальмґрена це зовсім не здивувало.

Раптом він відчув напад розкаяння. Скільки разів він говорив собі, що треба б якось зв’язатися з колегою Нільсом Б’юрманом і поцікавитися, як справи Лісбет Саландер, але щоразу відкладав! І чому він не зайнявся питанням про її недієздатність, поки ще був її опікуном? Та тому, що егоїстично хотів зберегти з нею контакт. Він полюбив це чортове проблемне дівчисько, як рідну доньку, якої в нього ніколи не було, і хотів зберегти ці стосунки. Крім того, йому, старому шкарбуну з притулку для інвалідів, який заледве справляється з тим, щоб розстебнути в туалеті штани, було дуже складно і важко почати таку справу. А зараз він почував себе так, ніби підвів Лісбет Саландер. «Але вона виживе в будь-яких умовах, — подумав колишній адвокат. — Вона найнепотопельніша особа з усіх, кого я коли-небудь зустрічав».

— Сст.

— Не зрозуміла.

— Суд.

— Суд? Про що це ти?

— Tea відмнити рішшеня по твою неієдатніі…

Хольгер Пальмґрен весь почервонів, обличчя його перекосилося від марного зусилля вимовити потрібне слово. Лісбет поклала долоню на його руку й обережно її потиснула:

— Не… турбуйся за мене, Хольгере! У мене вже є план, як найближчим часом позбутися статусу недієздатної. Це зараз не твій клопіт. Але цілком може бути, що мені ще знадобиться твоя допомога. Добре? Ти погодишся бути моїм адвокатом, якщо мені це знадобиться?

Він заперечливо похитав головою:

— Натто стаий! — Він постукав кісточками пальців по столу. — Стаий дуень.

— Звичайно, ти бісів старий дурень, якщо так говориш! Мені потрібний адвокат. І я хочу, щоб це був ти. Хоч ти і не зможеш виступати в суді як захисник і виголошувати довгі промови, але ти завжди зумієш дати мені розумну пораду. Добре?

Він знову похитав головою. Потім кивнув.

— П’ацюеш?

— Не зрозуміла.

— Де ти п’ацюеш? Не в Ааськи. — «Де ти працюєш? Не в Арманського?»

Лісбет хвильку помовчала, не знаючи, як сказати і як пояснити йому своє нинішнє становище. Питання було складне.

— Я більше не працюю в Арманського, Хольгере. Мені не потрібно в нього працювати, щоб заробляти собі на життя. У мене є гроші, і в мене все добре.

Пальмґрен знову звів брови.

— Тепер я буду часто тебе навідувати. Я все тобі розкажу, тільки не треба поки хвилюватися. Зараз я хочу зайнятися іншим.

Вона нагнулася, підняла з підлоги сумку і, поставивши її на стіл, вийняла звідти шахівницю.

— Ми з тобою вже два роки не різалися в шахи!

Він змирився з неминучістю. Очевидно, вона затіяла якісь інтриги і не хоче про це розповідати. Напевно він би їх не схвалив, але Хольгер достатньо вірив у неї і знав: якщо вона щось затіяла, значить, це можливо. Сумнівно з юридичної точки зору, але не суперечить божим законам. На відміну від більшості Хольгер Пальмґрен був переконаний, що Лісбет Саландер — людина від природи порядна. Проблема була лише в тому, що її особиста мораль не завжди збігалася з настановами закону.

Лісбет розставила перед ним шахові фігури, і приголомшений Пальмґрен упізнав свою власну дошку. Либонь, вона поцупила її з квартири, коли його поклали до лікарні. Лісбет дозволила йому грати білими, і він раптом зрадів цьому, як дитина.

Лісбет Саландер провела у Хольгера Пальмґрена дві години. Тричі вона його обіграла, але тут у самому розпалі чергової партії увійшла доглядальниця і сказала, що йому час на післяобіднє заняття лікувальною фізкультурою. Лісбет зібрала фігури і сховала дошку в сумку.

— Чи не могли б ви розповісти мені, як справи з лікувальною фізкультурою? — спитала вона доглядальницю.

— Ми робимо вправи для розвитку сили і координації і вже досягли успіхів, правда ж?

Питання було звернене до Хольгера Пальмґрена. Той кивнув.

— Ти вже можеш пройти кілька метрів, а до літа почнеш самостійно гуляти в парку. Вона твоя дочка?

Лісбет і Хольгер Пальмґрен перезирнулися.

— Прмм доча. — «Прийомна дочка».

— Як добре, що ти прийшла його навідати!

Іншими словами: «Де ти, чорт забирай, до сього часу пропадала?» Лісбет зробила вигляд, що не помітила прихованого докору. Вона нагнулася до старого і поцілувала в щоку:

— В п’ятницю я знову прийду тебе навідати.

Хольгер Пальмґрен заледве підвівся з інвалідного крісла, вона провела його до ліфта, і там вони розсталися. Як тільки двері ліфта зачинились, Лісбет попрямувала до адміністратора і запитала, чи можна побачити лікаря Пальмґрена.

Її направили до доктора А. Сиварнандана, якого вона знайшла в кабінеті в кінці коридору. Лісбет назвалася і сказала, що вона прийомна дочка Пальмґрена.

Доктор А. Сиварнандан, власник рябого обличчя і тоненьких вусиків, розгорнув карточку Хольгера Пальмґрена і став читати перші сторінки. Лісбет чекала, все більше дратуючись. Нарешті він підвів голову і заговорив, на її подив, з помітним фінським акцентом:

— У паперах нічого не сказано про дочку або прийомну дочку. Згідно із записами, з найближчих родичів у нього є тільки вісімдесятишестилітня двоюрідна сестра, що проживає в Емтланді.[42]

— Він піклувався про мене з того часу, як мені сповнилося тринадцять років, і до того дня, як у нього стався удар. Тоді мені було двадцять чотири.

Вона попорпалася у внутрішній кишені куртки і кинула на письмовий стіл доктора А. Сиварнандана ручку.

— Мене звуть Лісбет Саландер. Запишіть моє ім’я в його карточку. Я його найближча родичка на всім білім світі.

— Можливо, — строго відповів А. Сиварнандан. — Але якщо ви його найближча родичка, то щось надто довго ви збиралися його навідати. Досі його лише зрідка навідувала одна людина, що не є його родичем, але записана як та особа, з якою слід зв’язатися у разі погіршення стану хворого або його смерті.

— Мабуть, це Драґан Арманський.

Доктор А. Сиварнандан здивовано звів брови і задумливо покивав:

— Правильно. Бачу, ви знаєте його.

— Ви можете зателефонувати йому і переконатися, що він теж мене знає.

— У цьому немає потреби. Я вірю вам. Мене повідомили, що ви дві години просиділи з Хольгером Пальмґреном за шахами. Проте я не можу обговорювати з вами його здоров’я без його дозволу.

— А такого дозволу цей упертий чорт ні за що не дасть, бо він убив собі в голову дурницю, ніби не повинен обтяжувати оточуючих своїми нещастями, а ще ніби як і раніше він відповідальний за мене, а не я за нього. От як було діло: два роки я була певна, що Пальмґрен помер. Тільки вчора я дізналася, що він живий. Якби я знала, що він… Це важко пояснити, але я хочу знати, який прогноз і чи може він видужати.

Доктор А. Сиварнандан узяв ручку й акуратно вписав ім’я Лісбет Саландер у карточку Хольгера Пальмґрена, з’ясувавши до того ж її ідентифікаційний номер і телефон.

— Гаразд. Тепер ви офіційно його прийомна дочка. Можливо, я роблю не зовсім за правилами, але, беручи до уваги, що ви перша людина, яка навідала його після Різдва, коли до нього приїздив пан Арманський… Ви бачили його сьогодні і самі спостерігали, що в нього проблеми з координацією рухів і негаразд з мовою. Він переніс удар.

— Я знаю. Це я його тоді знайшла і викликала «швидку».

— Он як! У такому разі ви знаєте, що він три місяці пролежав у лікарні і довгий час був непритомний. Часто пацієнти в таких випадках не виходять з коми, але іноді все-таки приходять до тями. Очевидно, його час ще не настав. Спочатку його перевели до відділення для хронічних хворих з порушеною розумовою діяльністю, абсолютно не здатних обходитися без сторонньої допомоги. Всупереч очікуванням у нього раптом почали з’являтися ознаки поліпшення, і тоді його дев’ять місяців тому перевели до реабілітаційного центру.

— Що чекає його в майбутньому?

Доктор А. Сиварнандан розвів руками:

— Можливо, у вас є магічний кристал, сильніший за мій? Я справді не маю про це ніякого уявлення. Він може вмерти від крововиливу в мозок хоч сьогодні вночі. А може прожити ще двадцять років у порівняно доброму стані. Не знаю. Тут, можна сказати, все від Бога залежить.

— А якщо він проживе ще двадцять років?

— Реабілітація проходила в нього важко, і лише в найостанніші місяці ми справді змогли відзначити помітні поліпшення. Шість місяців тому він ще не міг їсти без сторонньої допомоги. Всього лише місяць тому він заледве міг устати з інвалідного крісла — почасти через те, що його м’язи атрофувались від довгого лежання. Але тепер він, у всякому разі, трохи може ходити.

— Йому стане краще?

— Так. Причому навіть набагато краще. Важко було спочатку, а зараз ми щодня відзначаємо нові успіхи. З його життя випало два роки. Я сподіваюся, за кілька місяців, на початку літа, він зможе гуляти в нашому парку.

— А мова?

— Його проблема полягає в тому, що в нього були уражені мовний і рухові центри. Довгий час він був мішок мішком. Відтоді ми добилися, що він знову навчився управляти своїм тілом і розмовляти. Йому буває важко пригадати потрібне слово, і довелося заново вчитися говорити. Але в той же час він вчився не як дитина — він розуміє значення слів і лише не може їх вимовити. Почекайте кілька місяців, і ви побачите, що його мова в порівнянні з сьогоднішньою стала кращою. Те саме стосується і здатності орієнтуватись. Дев’ять місяців тому він плутав, де права рука, де ліва, де верх і де низ.

Лісбет задумливо кивнула і дві хвилини роздумувала. На її подив, їй сподобався доктор А. Сиварнандан з його індійською зовнішністю і фінською вимовою.

— Що означає «А.»? — спитала вона несподівано.

Він подивився на неї з підозрою, але відповів:

— Андерс.

— Андерс?

— Я народився у Шрі-Ланці, але мене всиновили і вивезли в Турку, коли мені не було ще й року.

— Добре, Андерсе! Чим я можу вам допомогти?

— Навідуйте його. Йому потрібні інтелектуальні стимули.

— Я можу приходити щодня.

— Мені не потрібно, щоб ви приходили щодня. Якщо він вас любить, то я хочу, щоб він чекав ваших відвідин і заздалегідь радів. Мені не треба, щоб вони йому набридли.

— Чи потрібна йому допомога яких-небудь фахівців, щоб він скоріше видужав? Я оплачу їх, якщо це знадобиться.

Він швидко посміхнувся, але відразу ж знову став серйозним:

— Боюся, що ми і є ці фахівці. Звичайно, мені хотілося б мати більше коштів у своєму розпорядженні і щоб нам не урізали забезпечення, але можу вас запевнити, що він отримує найкраще лікування.

— А якби ви не боялися скорочення коштів, що б ви тоді могли йому запропонувати?

— Ідеальним варіантом для таких пацієнтів, як Хольгер Пальмґрен, був би, звичайно, особистий тренер на повний робочий день. Проте такі можливості в Швеції давно вже нікому не надаються.

— Найміть йому тренера.

— Що ви сказали?

— Найміть персонального тренера для Хольгера Пальмґрена. І виберіть найкращого з усіх. Завтра ж! І простежте за тим, щоб у нього було все необхідне устаткування і решта, що там потрібно. Я влаштую так, щоб уже на кінець нинішнього тижня були виділені гроші на оплату тренера і покупку устаткування.

— Ви жартуєте?

Лісбет прямо і жорстко подивилася в очі докторові Сиварнандану.

Міа Берґман натиснула на педаль гальма і спрямувала свій «Фіат» до хідника перед станцією метро «Гамла стан». Даґ Свенссон відчинив дверці і на ходу сів у машину. Нахилившись, він поцілував Міа в щоку — вона в цей час міцно тримала кермо, об’їжджаючи автобус.

— Привіт! — сказала вона, не зводячи очей з транспорту, що рухався попереду. — У тебе був такий серйозний вигляд. Щось сталося?

Даґ Свенссон зітхнув і застебнув ремінь безпеки.

— Ні, нічого серйозного. Невелика затримка з текстом.

— А що таке?

— Залишився місяць до здачі. Я провів дев’ять з двадцяти двох запланованих нами розмов. І тут раптом проблеми з Бйорком із Служби безпеки! Як на зло, він узяв лікарняний, засів удома і не підходить до телефону.

— Може, він у лікарні?

— Не знаю. Ти пробувала коли-небудь отримати якусь інформацію у Службі безпеки? Вони навіть не кажуть, чи працює він у них.

— Ти не пробував телефонувати його батькам?

— Вони обоє померли. І дружини в нього нема. Є брат, але той живе в Іспанії. Просто не знаю, як мені до нього добратися.

Міа Берґман покосилася на свого друга. Вона вела машину по Шлюзу, намагаючись дістатися тунелю, що вів до Нюнесвеґена.

— У крайньому разі доведеться викинути шматок про Бйорка. Блумквіст вимагає, щоб усі, кого ми в чомусь звинувачуємо, дістали шанс висловити свою точку зору, перш ніж ми опублікуємо їхні імена.

— Було б шкода пропустити представника таємної поліції, який тягається з повіями. Як ти вчиниш?

— Постараюся його розшукати, звичайно. Ти сама як? Не нервуєш?

— Загалом, ні. За місяць у мене захист докторської, а я спокійна, як прокисле молоко.

— Ти знаєш свою тему. Чого ж тобі нервувати?

— Поглянь на заднє сидіння!

Даґ Свенссон обернувся і побачив там коробку.

— Міа! Вона надрукована! — вигукнув він.

У його руках опинилася надрукована дисертація під заголовком:

— Я думав, вона буде готова не раніше наступного тижня. Ой чорт! Треба буде вдома відкоркувати пляшку вина. Вітаю вас, докторе!

Він потягнувся до неї і знову поцілував у щічку.

— Тихше! Доктором я буду ще тільки за три тижні. І будь ласка, прибери руки, поки я веду машину.

Даґ Свенссон засміявся, але тут же знову став серйозним:

— До речі, щодо ложки дьогтю в бочці меду і так далі… Кілька років тому ти ж брала інтерв’ю у дівчини, яку звали Ірина П.

— Ірина П., двадцять два роки, із Санкт-Петербурга. Вперше приїздила сюди в дев’яносто дев’ятому році, потім побувала ще кілька разів. А що?

— Я сьогодні зустрів Гюльбрансена. Поліцейського, який ліквідував бордель у Сьодертельє.[43] Ти читала минулого тижня, що в каналі Сьодертельє виловили утоплену? Про це писали у вечірніх газетах. Вона виявилася Іриною П.

— Боже, який жах!

Обоє помовчали. В цей час вони проїздили Сканстулль.

— Вона згадується в моїй праці, — сказала нарешті Міа Берґман. — Під псевдонімом Тамара.

Даґ Свенссон розгорнув «From Russia with love» на тій частині, в якій були різні інтерв’ю, відшукав там Тамару і заглибився в читання. Машина тим часом проїхала площу Гюллмарсплан і Глобен.[44]

— Її привезла до Швеції людина, яку ти називаєш Антоном.

— Я не можу називати справжніх імен. Мене вже попередили, що на захисті це може викликати критичні зауваження, але я не можу видавати дівчат. Їх можуть за це вбити. І тому я не можу називати імен клієнтів, що користувалися їхніми послугами, інакше можна буде вирахувати, з ким з дівчат я розмовляла. Тому в усіх конкретних прикладах я наводжу псевдоніми і прибираю всі деталі, на підставі яких можна було б ідентифікувати окремих персонажів.

— Хто такий Антон?

— Імовірно, його звуть Зала. Мені так і не вдалося з’ясувати його особу, але думаю, що він поляк або югослав і насправді його звуть якось інакше. Я розмовляла з Іриною П. чотири чи п’ять разів, і лише при нашій останній зустрічі вона його назвала. Вона збиралася змінити життя і кинути своє заняття, але страшенно його боялася.

— Гмм, — відгукнувся Даґ Свенссон.

— Що ти хочеш сказати?

— Та так… Недавно мені доводилося чути це ім’я.

— Яким чином?

— У мене була зустріч із Сандстрьомом, одним з тих самих клієнтів. Він журналіст. Рідкісна паскуда, мушу сказати!

— Чому?

— Взагалі-то він і не журналіст навіть. Він робить рекламні брошури для різних підприємств. Але він поведений на фантазіях про насильство і здійснював їх із цією дівчиною…

— Знаю. Я ж сама брала в неї інтерв’ю.

— А ти відзначила, що він зробив для Інституту охорони здоров’я макет інформаційного буклету про заразні хвороби, що передаються статевим шляхом?

— Цього я не знала.

— Я зустрічався з ним минулого тижня. Коли я виклав перед ним усю документацію і запитав, чому він користується неповнолітніми повіями з країн Східного блоку для здійснення своїх сексуальних фантазій про насильство, він спочатку був абсолютно розчавлений.

— І що ж виявилося?

— Сандстрьом потрапив у таку ситуацію, коли йому довелося бути не тільки клієнтом, а й виконувати доручення мафії сексуальних послуг. Він назвав мені імена, які були йому відомі, зокрема Зала. Ніяких подробиць про нього він мені не розповідав, але ім’я досить незвичне.

Міа покосилася на Даґа.

— І ти більше нічого про нього не знаєш? — спитав Даґ.

— Ні, мені так і не вдалося з’ясувати нічого конкретного. Але його ім’я часом спливає то тут, то там. Дівчата, схоже, жахливо його бояться, і жодна не погодилася бодай щось про нього розповісти.

Розділ 09

Увійшовши до їдальні, доктор А. Сиварнандан з порога побачив Хольгера Пальмґрена і Лісбет Саландер — ті сиділи, схилившись над шахівницею. Лісбет узяла собі за правило відвідувати хворого раз на тиждень, найчастіше в неділю. Вона приїздила на третю годину і проводила з ним кілька годин за шахами, а йшла близько восьмої вечора, коли йому потрібно було лягати спати.

Доктор А. Сиварнандан помітив, що в спілкуванні з Пальмґреном вона не виявляє турботливості, звичайної щодо тяжкого хворого, та й узагалі ніби як не вважає Хольгера за хворого. Навпаки, вони, здавалося, постійно підштрикували одне одного, а вона ще й дозволяла йому догоджати їй, наприклад приносити їй каву.

Доктор А. Сиварнандан насупив брови. Він ніяк не міг розібратися в цій дивній дівчині, яка називала себе прийомною дочкою Хольгера Пальмґрена. У неї була дуже незвичайна зовнішність, а на всіх навколо вона дивилася з неприхованою підозріливістю і не розуміла жартів. Вести з нею звичайну розмову було неможливо: якось він запитав її, ким вона працює, але вона ухилилася од відповіді.

Через кілька днів після своїх перших відвідин вона повернулася з пачкою паперів з приводу створення спеціального фонду сприяння центру в реабілітації Хольгера Пальмґрена. Головою фонду був якийсь адвокат з Гібралтара, правління складалося з голови, теж адвоката з Гібралтара, і ревізора Хуго Свенссона із Стокгольма. Фонд мав у своєму розпорядженні два з половиною мільйони крон, до яких доктор А. Сиварнандан діставав доступ з метою надання Хольгерові Пальмґрену якнайкращих можливостей для лікування. У разі потреби доктор А. Сиварнандан повинен був звернутися до ревізора, який і провадив виплати.

Умови були незвичайними, якщо не сказати унікальними.

Сиварнандан кілька днів роздумував про те, наскільки етично з його боку піти на таку угоду. Не знайшовши якихось конкретних заперечень, він вирішив приставити до Хольгера Пальмґрена в ролі персонального асистента і тренера тридцятидев’ятилітню Юханну Кароліну Оскарссон — дипломовану спеціалістку з лікувальної гімнастики, що мала потрібну підготовку в галузі психології, а також великий досвід роботи в реабілітаційному центрі. Вона була офіційно прийнята на посаду новоутвореним фондом, і, на велике здивування Сиварнандана, відразу ж після підписання контракту їй було виплачено авансом місячну платню. До цього моменту його мучила неясна підозра, чи не виявиться все це яким-небудь шахрайством.

Судячи з усього, вжиті заходи дали добрий результат. За. місяць занять з особистим тренером координація рухів і загальний стан Хольгера Пальмґрена помітно поліпшились, що підтверджувалось щотижневими обстеженнями. Сиварнандан не міг з певністю сказати, наскільки це поліпшення було пов’язане з тренуваннями, а якою мірою було заслугою Лісбет Саландер. Хольгер Пальмґрен, безперечно, старався на всю силу і з дитячим нетерпінням чекав її відвідин. Здавалося, його страшенно радували його регулярні програші в шахи.

Раз доктор Сиварнандан склав їм компанію під час гри і мав нагоду спостерігати надзвичайно цікаву партію. Хольгер Пальмґрен грав білими, він почав з сициліанського захисту і все робив абсолютно правильно.

Він довго і ретельно обдумував кожен хід. Незважаючи на фізичну шкоду, заподіяну ударом, його інтелект ніскільки не постраждав.

Лісбет Саландер у цей час читала книжку, присвячену такій рідкісній темі, як частотне калібрування радіотелескопів в умовах невагомості. На дуже низький для неї стілець їй довелося підкласти подушку. Після того як Пальмґрен робив свій хід, вона підводила голову від книги і не замислюючись пересувала яку-небудь фігуру, після чого знову поринала в читання. Після двадцять сьомого ходу Пальмґрен оголосив, що здається. Саландер підвела очі і, зсунувши брови, кілька секунд дивилась на дошку.

— Ні, — сказала вона. — У тебе є шанс звести до нічиєї.

Пальмґрен зітхнув і п’ять хвилин роздивлявся дошку. Нарешті він уп’явся очима в Лісбет Саландер і зажадав:

— Ну ж бо доведи!

Вона перевернула дошку і стала грати його фігурами, в результаті чого добилася нічиєї на тридцять дев’ятому ходу.

— Боже! — вигукнув Сиварнандан.

— Така вже вона є! — сказав Пальмґрен. — Ніколи не грай з нею на гроші.

Сиварнандан і сам змалку любив шахи, підлітком він брав участь у шкільному чемпіонаті в Турку і навіть посів у ньому друге місце. Для аматора він був, як йому здавалося, непоганим шахістом. За його спостереженнями, Саландер була шахістом-самоучкою — вона вочевидь ніколи не грала в клубних командах, а коли з приводу однієї з партій він зауважив, що це варіант класичної партії Ласкера, з виразу обличчя Лісбет було видно, що їй це нічого не говорить. Напевно, вона ніколи не чула про Еммануїла Ласкера. У душі доктор мимоволі запитував себе, чи природжений це талант, а якщо природжений, то які ще приховані в ній здібності, цікаві для психолога.

Але він ні про що не запитав. Він тільки бачив, що від часу надходження до реабілітаційного центру Пальмґрен ніколи ще не почував себе так добре.

Адвокат Нільс Б’юрман повернувся додому пізно ввечері, після того як чотири тижні безвиїзно прожив на дачі поблизу Сталлархольма. Він почував себе пригнічено: ще не було зроблено нічого конкретного для зміни того жахливого становища, в якому він опинився, і єдиним зрушенням стала отримана через білявого гіганта відповідь, що його пропозицією зацікавилися потрібні люди і виконання обійдеться в сто тисяч крон.

На підлозі під поштовим отвором дверей назбиралася ціла купа кореспонденції; Б’юрман підняв її і поклав на кухонний стіл. Від якогось часу він став байдужий до всього, що стосувалося роботи і навколишнього світу, і лише перегодом звернув увагу на гору паперів і заходився неуважно їх перебирати.

Один конверт був від Торгового банку. Розкривши його, Б’юрман відчув щось близьке до потрясіння: це була копія документа про зняття дев’яти тисяч трьохсот дванадцяти крон з рахунка Лісбет Саландер.

Вона повернулася!

Він пішов у кабінет, поклав документ на письмовий стіл і з хвилину простояв, збираючи докупи думки і не зводячи з папірця ненависного погляду. Номер телефону довелося довго шукати, але потім він зняв слухавку і зателефонував на мобільний. Білявий гігант відповів після невеликої паузи:

— Алло!

— Говорить Нільс Б’юрман.

— Якого біса ви телефонуєте?

— Вона повернулася до Швеції.

На іншому кінці помовчали.

— Добре. Більше не телефонуйте за цим номером.

— Але…

— З вами скоро зв’яжуться.

На велике незадоволення Нільса Б’юрмана, розмова на цьому закінчилася. Подумки вилаявшись, він підійшов до бару, налив собі сто грамів бурбона «Кентуккі» і двома ковтками спорожнив склянку. «Треба трохи менше пити», — подумав він і тут же налив собі ще двісті грамів. Із склянкою в руці він повернувся в кабінет до письмового столу і прикипів очима до квитанції Торгового банку.

Міріам By масажувала спину і шию Лісбет Саландер. Двадцять хвилин вона трудилася, з силою розминаючи м’язи, тоді як Лісбет головним чином задовольнялася тим, що час від часу стогнала від блаженства. Масаж у виконанні Міммі був надзвичайно приємний, і вона почувала себе немов кошеня, яке тільки муркотить і махає лапками.

Коли Міммі нарешті ляснула її по сідниці, так що та затряслася, Лісбет стримала мимовільне зітхання розчарування. Вона ще трохи полежала, сподіваючись, що Міммі продовжить масаж, але та потягнулася до келиха вина, і Лісбет, зрозумівши, що її сподівання марні, перекинулася і лягла на спину.

— Дякую, — сказала Лісбет.

— Напевно, ти цілими днями нерухомо просиджуєш за комп’ютером. От у тебе спина і болить.

— Я просто потягнула м’яз.

Обидві лежали голі на ліжку Міммі в квартирі на Лундаґатан, пили червоне вино і багато сміялися. Відколи Лісбет поновила знайомство з Міммі, вона ніби не могла насититися спілкуванням з нею. У неї з’явилася погана звичка телефонувати мало не щодня, безумовно дуже часто. Дивлячись на Міммі, вона подумки нагадала собі, що вирішила ніколи більше ні до кого надто сильно не приростати серцем, інакше для когось це може кінчитися великою образою.

Міріам By раптом перегнулася через край ліжка і відкрила шухляду нічного столика. Вийнявши звідти маленький плаский згорток, завернутий у подарунковий папір з квіточками і перев’язаний золотим шнурком з розеткою нагорі, вона кинула його Лісбет.

— Що це?

— Подарунок тобі до дня народження.

— Він буде ще тільки за місяць.

— Це тобі за минулий рік. Тоді мені було тебе не знайти. Він попався мені під руку, коли я пакувала речі до переїзду.

Лісбет трохи помовчала.

— Можна розгорнути?

— Будь ласка, якщо хочеш.

Вона поставила келих на столик, потрясла згорток і обережно розгорнула. Під обгорткою виявився гарненький портсигар, прикрашений червоно-синьою емаллю і китайськими ієрогліфами на кришці.

— Краще б ти кинула курити, — сказала Міріам By. — Але якщо вже ти куриш, то, принаймні, триматимеш сигарети в естетичній упаковці.

— Спасибі, — сказала Лісбет. — Ти єдина людина, яка дарує мені подарунки на день народження. А що означають ієрогліфи?

— Почім мені знати? Я не знаю китайської. Це просто дрібничка, я знайшла його на блошиному ринку.

— Дуже вишуканий портсигар.

— Дешева дрібничка. Але мені здалося, він просто створений для тебе. До речі, у нас закінчилося вино. Сходити, чи що, на вулицю принести пива?

— Це означає, що треба вставати з ліжка й одягатися?

— Боюся, що так. Але яка радість жити в Сьодері, якщо ніколи не ходити по барах?

Лісбет зітхнула.

— Годі тобі! — сказала Міріам By, доторкнувшись до прикраси в пупку Лісбет. — Потім можна знову повернутися сюди.

Лісбет ще раз зітхнула, спустила на підлогу одну ногу і потягнулася до джинсів.

Даґ Свенссон сидів за письмовим столом, тимчасово відведеним йому в куточку редакції «Міленіуму», коли почув, як раптом скрипнув ключ, повертаючись у замку вхідних дверей. Поглянувши на годинник, він побачив, що вже дев’ята вечора. Мікаель Блумквіст, здавалося, здивувався не менше за нього, заставши когось у редакції.

— Полум’я старанності і все там таке!

— Здоров, Мікке! Переглядав книжку і засидівся. А ти що тут робиш?

— Забув одну книжку і от зайшов. Ну як, усе гаразд?

— Так, тобто як сказати, не зовсім. Я витратив три тижні на розшуки цього клятого Бйорка із Служби безпеки. Таке враження, що його викрала іноземна розвідка — він мов крізь землю провалився.

Даґ розповів Мікаелю про свої невдалі пошуки. Мікаель підсунув до себе стілець, сів і задумався.

— А ти не пробував застосувати трюк з лотереєю?

— Це як?

— Вибираєш собі навмання яке-небудь прізвище, пишеш листа, в якому повідомляєш, що він виграв мобільний телефон з GPS-навігатором або ще щось подібне. Роздруковуєш лист так, щоб він мав пристойний і переконливий вигляд, і надсилаєш на його адресу, в даному разі на його поштову скриньку. Ніби він уже виграв мобільний телефон, а крім того, увійшов до числа двох десятків гравців, серед яких розігрується приз у сто тисяч крон. Усе, що від нього вимагається, це взяти участь в маркетинговому дослідженні кількох продуктів. Дослідження забере одну годину, опитування проводитиме професійно підготовлений фахівець. Ну і от…

Даґ Свенссон тільки рота відкрив від здивування:

— Ти це серйозно?

— А що? Ти ж спробував решту всіх способів, а тут навіть спец із Служби безпеки зміркує, що обіцяний виграш у сто тисяч не такий уже певняк, якщо там беруть участь двадцять чоловік.

Даґ Свенссон розреготався:

— Ти з’їхав з глузду! А це взагалі-то законно?

— Не бачу нічого незаконного в тому, щоб подарувати людині мобільник.

— Ні, ти просто божевільний!

Даґ Свенссон усе реготав і ніяк не міг зупинитися. Мікаель трохи подумав. Узагалі-то він збирався додому і рідко ходив до пивної, але товариство Даґа йому подобалося.

— Хочеш, підемо і вип’ємо пива? — запропонував він, скоряючись несподіваному пориванню.

Даґ Свенссон поглянув на годинник.

— Гаразд, — сказав він. — Я із задоволенням. Пропустимо по кухлю. Тільки спочатку я зателефоную Міа. Вона пішла поговорити з дівчатами і по дорозі назад має заїхати по мене.

Вони вибрали «Вітряк» — головним чином тому, що він був найближче. Даґ Свенссон сміявся, подумки вже складаючи листа до Бйорка. Мікаель із сумнівом поглядав на товариша, якого так легко зумів утішити. Їм пощастило знайти вільний столик біля самого входу, обоє замовили по кухлю міцного і, схилившись один до одного, почали обмивати тему, якою зараз був заклопотаний Даґ Свенссон.

Мікаель не помітив, що в барі була також Лісбет Саландер на пару з Міріам By. Відступивши назад і ховаючись за спиною Міммі, Лісбет з-за плеча подруги стежила за ним.

Уперше після свого повернення вона зайшла до пивної і, звичайно, відразу наткнулася на нього, на цього чортового Калле Блумквіста.

Відколи вона бачила його востаннє, минуло вже більше року.

— Що сталося? — спитала Міммі.

— Нічого, — відповіла Лісбет Саландер.

Вони продовжили розмову. Вірніше, Міммі продовжила розповідь про те, як кілька років тому в Лондоні зустріла одну лесбіянку і в якому дурнуватому становищі опинилася, намагаючись клеїтися до тої дівчини. Лісбет час від часу кивала і, як завжди, пропустила найголовніше.

Мікаель Блумквіст майже не змінився і, як відзначила про себе Лісбет, мав просто безсовісно гарний вигляд: безтурботний, невимушений, але обличчя серйозне. Слухаючи, що говорить йому співрозмовник, він весь час кивав: схоже, розмова йшла про важливі речі.

Лісбет перевела погляд на його товариша. Світловолосий, коротко стрижений хлопець, на кілька років молодший за Мікаеля; він говорив із зосередженим виглядом, неначе пояснюючи щось співрозмовникові. Лісбет ніколи раніше його не бачила і не мала ніякого уявлення, хто це може бути.

Несподівано до столика Мікаеля підійшла ціла компанія, всі почали вітатися з ним за руку. Одна жінка сказала щось таке, від чого всі розсміялися, а вона жартівливо поплескала його по щоці. Мікаель явно зніяковів, але реготав разом з усіма.

Лісбет Саландер спохмурніла.

— Ти мене зовсім не слухаєш, — сказала Міммі.

— Та ні, я слухаю.

— Ходити з тобою в бар ніякого задоволення. Все, з мене досить! Може, підемо краще додому і покайфуємо?

— Стривай хвилинку, — відповіла Лісбет.

Вона присунулася до Міммі трохи ближче і злегка обняла її за талію. Міммі згори кинула погляд на свою супутницю:

— Так би й поцілувала тебе.

— Не треба.

— Ти боїшся, що люди сприймуть тебе за лесбіянку?

— Зараз я не хочу привертати до себе увагу.

— Ну то ходім додому!

— Не зараз. Трохи згодом.

Їм не довелося довго чекати. Вже за двадцять хвилин товаришеві Мікаеля зателефонували по мобільнику; вони допили пиво й одночасно встали з-за столу.

— Слухай, — раптом зміркувала Міммі. — Та це ж Мікаель Блумквіст! Після справи Веннерстрьома він став знаменитістю, кращою за будь-яку рок-зірку.

— Треба ж! — сказала Лісбет.

— Ти що, нічого про це не знала? Це було якраз тоді, коли ти подалася в мандри.

— Здається, я щось про це чула.

Почекавши ще п'ять хвилин, Лісбет поглинула на Міммі:

— Ти хотіла мене поцілувати.

Міммі витріщилася на неї з подивом:

— Та я ж пожартувала!

Лісбет підвелася навшпиньки, притягла до себе голову Міммі і поцілувала її взасос. Коли вони відірвалися одна від одної, навколо пролунали оплески.

— Ну ти даєш!

Лісбет Саландер повернулася до своєї квартири тільки о сьомій годині ранку. Відтягнувши комір майки, вона принюхалася і подумала, що треба б прийняти душ, але махнула рукою на це, роздяглася і, кинувши одяг додолу, лягла спати. Спала вона до четвертої години пополудні, після чого встала, пішла до «Сьодерхалларна»[45] і там поснідала.

Тим часом вона обдумувала своє враження від зустрічі з Мікаелем Блумквістом у пивній. Його присутність її розтривожила, але, як вона відзначила, вже не завдала їй душевного болю. Він перетворився для неї на маленьку цятку на видноколі, трохи дражливу деталь навколишнього світу.

У житті були й інші речі, які хвилювали її набагато більше.

Але вона враз подумала, як добре було б підійти до нього і заговорити.

А можливо, переламати йому кістки. Чого їй хотілося більше, вона й сама не знала.

Хай там як, їй раптом стало цікаво, що він тепер поробляє.

Решту дня вона ходила у справах, але, повернувшись близько сьомої вечора додому, увімкнула комп'ютер і запустила програму «Асфіксія 1.3». Іконка «МікБлум/лептоп» як і раніше була на голландському сервері. Двічі клацнувши мишею, вона відкрила копію жорсткого диска Мікаеля Блумквіста. Вперше за рік, від часу свого від’їзду із Швеції, вона знову зайшла в його комп’ютер. Собі на втіху, вона виявила, що Мікаель досі не зробив апгрейдингу свого комп’ютера на найновіший варіант MACOS. Якби він це зробив, «Асфіксію» було б видалено і вона втратила б свого жучка. Подумки Лісбет взяла собі на замітку, що потрібно буде переписати програмне забезпечення, щоб можливий апгрейдинг не зашкодив їй.

Обсяг жорсткого диска збільшився приблизно на 6.9 гігабайт у порівнянні з тим, що вона застала під час останніх відвідин. Значна частина збільшення відбулася за рахунок pdf-файлів і документа під назвою «Quark». Документ виявився невеликим за розміром, зате багато місця зайняли папки з фотографіями, незважаючи на те що фотографії зберігалися в стислому вигляді. Повернувшись на посаду відповідального редактора, Мікаель, очевидно, почав зберігати в архіві копії всіх чисел «Міленіуму».

Вона впорядкувала жорсткий диск за датами, починаючи з найдавніших документів, і помітила, що в останні місяці Мікаель приділяв багато уваги папці під назвою «Даґ Свенссон», яка, очевидно, містила проект книги. Потім вона відкрила Мікаелеву пошту і ретельно вивчила список його кореспондентів.

Одна адреса змусила її здригнутися. Двадцять шостого січня Мікаель отримав повідомлення від Харієт Ванґер, чорт би її забрав! Лісбет відкрила повідомлення і прочитала кілька лаконічних рядків щодо майбутніх щорічних звітних зборів у редакції «Міленіуму». В кінці стояла фраза, що Харієт зупиниться в тому ж номері, що й минулого разу.

Якийсь час Лісбет перетравлювала цю інформацію. Потім знизала плечима і скачала пошту Мікаеля Блумквіста, рукопис книги Даґа Свенссона під робочою назвою «П’явки» з підзаголовком «Стовпи суспільства та індустрія проституції». Потрапила їй на очі також копія вченого дослідження під заголовком «From Russia with love», написаного жінкою на ім’я Міа Берґман.

Вона від’єдналася, пішла на кухню і поставила кавник. Потім влаштувалася зі своїм ноутбуком на новому дивані у вітальні, закурила сигарету з портсигара, подарованого Міммі, і провела решту вечора за читанням.

О дев’ятій годині працю Міа Берґман було прочитано. Лісбет задумливо закусила нижню губу.

О пів на одинадцяту вона дочитала книгу Даґа Свенссона і зрозуміла, що незабаром «Міленіум» знову викличе велику сенсацію.

О пів на дванадцяту, закінчуючи читання електронної пошти Мікаеля, Лісбет раптом здригнулася і широко розплющила очі.

По спині побігли мурашки.

Перед нею був лист Даґа Свенссона до Мікаеля Блумквіста.

Побіжно Свенссон згадував, що в нього є особливі міркування щодо одного гангстера із Східної Європи на ім’я Зала, який має посісти визначне місце в його розслідуванні. Проте Даґ скаржився, що не певен, чи вистачить йому часу, щоб устигнути розібратися з цим до визначеного терміну. На це повідомлення Мікаель не відповів.

Зала!

Лісбет Саландер поринула в думки і сиділа не ворушачись, аж поки згас екран.

Даґ Свенссон відклав записник і почухав потилицю. Угорі тієї сторінки, на якій записник було розкрито, самотньо красувалося слово з чотирьох літер.

Зала.

Протягом трьох хвилин він робив те, що неуважно обводив це ім’я кружечками, поки лінії переплелися між собою, утворивши лабіринт. Потім він підвівся і приніс собі з буфетної кухоль кави. Судячи із стрілок наручного годинника, час було йти додому і лягати спати, але він полюбив засиджуватися до пізньої ночі в редакції «Міленіуму» — тут у тиші і спокої йому дуже добре працювалося. Остаточний термін здачі рукопису невблаганно наближався. Книжка була готова, але зараз він уперше з початку проекту відчув у душі сумнів. Чи не пропустив він дуже важливу деталь?

Зала.

Досі йому не терпеливилося скоріше закінчити роботу й опублікувати книгу, але зараз він раптом почав шкодувати, що залишається дуже мало часу і він щось не встигне.

Йому згадався протокол розтину, який дав йому почитати інспектор поліції Гюльбрансен. Тіло Ірини П. знайшли в каналі Сьодертелье із слідами жорстоких побоїв, у ділянці обличчя і грудної клітки були численні переломи. Причиною смерті став перелом шиї, але, крім того, ще дві травми розцінювались як несумісні з життям. У неї було зламано шість ребер і проколено ліву легеню. Також у результаті побоїв стався розрив селезінки. Патологоанатом висунув гіпотезу, що для побиття застосовувався кийок, загорнутий у матерію. Навіщо вбивці знадобилося загортати знаряддя вбивства, залишилося нез’ясованим, але переломи не були схожі на ті, які зазвичай утворюються від таких ударів.

Убивство залишалося нерозкритим, і, за словами Гюльбрансена, шанс на його розкриття був дуже мізерний.

У матеріалах, зібраних Міа Берґман за останні роки, ім’я Зала згадувалося в чотирьох випадках, але щоразу побіжно, десь на задньому плані. Ніхто не знав, хто ця людина і чи існує вона взагалі. Деякі дівчата згадували про нього як про невиразну загрозу, про якусь силу, яка може покарати у разі неслухняності. Даґ присвятив цілий тиждень пошукам відомостей про Залу, розпитував поліцейських, журналістів, звертався до кількох джерел, пов’язаних із секс-мафією, які йому вдалося виявити.

Він ще раз зустрівся з журналістом Пером-Оке Сандстрьомом, причетність якого до справи збирався розкрити в своїй книзі. У цей час Сандстрьом устиг усвідомити всю серйозність навислої над ним загрози і слізно благав Даґа Свенссона зглянутися над ним, навіть пропонував гроші. Даґ зовсім не збирався відмовлятися від свого наміру викрити Сандстрьома, але скористався своєю владою над ним, щоб витрясти інформацію про Залу.

Результат виявився гнітючим. Сандстрьом, продажний негідник на побігеньках у секс-мафії, ніколи особисто не зустрічався із Залою, але говорив з ним по телефону і знав, що ця людина дійсно існує. Ні, номер телефону йому невідомий. Ні, він не може сказати, через кого було налагоджено контакт.

Даґ Свенссон навіть трохи розгубився, зрозумівши, що Пер-Оке Сандстрьом дуже наляканий. І це був не просто страх перед викриттям, що йому загрожувало. Це був страх за своє життя.

Розділ 10

Поїздки до Хольгера Пальмґрена в реабілітаційний центр під Ерставікеном громадським транспортом забирали багато часу, а кожного разу брати автомобіль напрокат було майже так само клопітно. В середині березня Лісбет Саландер вирішила купити машину, але спершу потрібно було добути місце для паркування.

Їй належало місце в гаражі під будинком на Мосебакке, але їй не хотілося, щоб машину можна було пов’язати з квартирою на Фіскарґатан. Тим часом кілька років тому вона записалася в чергу для отримання місця в гаражі при своєму старому житловому товаристві на Лундаґатан. Зателефонувавши і запитавши, до якого номера в черзі вона просунулася за цей час, Лісбет з’ясувала, що вже стоїть у списку першою і, більш того, одне вільне місце має з’явитися вже в наступному місяці! Оце пощастило! Вона зателефонувала Міммі і попросила її підписати з товариством відповідний контракт, а наступного дня пішла підшукувати собі автомобіль.

У неї вистачило б грошей навіть для того, щоб купити хоч найексклюзивніший «Ролс-ройс» або «Ферарі» кольору мандарина, але Лісбет зовсім не бажала обзаводитися предметом, що привертає до себе увагу. Тому вона відвідала двох автомобільних дилерів у Наккі і зупинила свій вибір на чотирилітній винно-червоній «Хонді» з автоматичною коробкою передач. Ціла година пішла на те, щоб переконати доведеного до відчаю завідувача магазину перевірити разом з нею всі деталі мотора. З принципу збивши ціну на кілька тисяч, Лісбет розплатилася готівкою.

Потім вона відігнала «Хонду» на Лундаґатан, заглянула до Міммі і залишила в неї запасні ключі. Вона дозволила Міммі, коли знадобиться, користуватися машиною, але тільки заздалегідь про це попереджати. Позаяк місце в гаражі мало звільнитися лише на початку наступного місяця, вони тимчасово залишили машину на вулиці.

Міммі саме збиралася на побачення з подругою, з якою вони домовилися піти в кіно. Лісбет ніколи раніше не чула про неї, але, дивлячись на яскравий макіяж Міммі та її специфічне вбрання з коміром, схожим на собачий ошийник, вирішила, що йдеться, мабуть, про чергове захоплення Міммі. Тому на питання, чи не хоче вона долучитися, Лісбет відповіла «ні» — у неї не було ані найменшого бажання опинитися в ролі третьої зайвої поряд з однією з довгоногих подружок Міммі, напевно дуже сексуальною, але в порівнянні з якою вона почуватиме себе безнадійною дурепою. Пославшись на невідкладні справи в місті, вона дійшла разом з Міммі до станції метро «Хьоторгет» і там з нею розсталася.

Лісбет попрямувала по Свеавеґен до «Он-офф» і встигла проскочити в двері магазину за дві хвилини до закриття. Там вона купила тонер для свого лазерного принтера і попросила видати їй покупку без картонної упаковки, щоб касета помістилась у неї в наплічнику.

Вийшовши з магазину, вона відчула, що зголодніла. Дійшовши до Стуреплана, Лісбет навздогад вибрала кафе «Хедон», у якому ще ніколи не бувала і навіть не чула про нього. Ще з порога вона відразу ж упізнала із спини адвоката Нільса Б’юрмана і повернула назад. Влаштувавшись коло вітрини на хіднику, вона витягла шию і почала спостерігати.

Б’юрманів вигляд не збудив у Лісбет Саландер якихось бурхливих емоцій: вона не почувала ані злості, ані страху. На її погляд, світ без нього був би кращий, але вона дозволила йому залишитися живим, тверезо розсудивши, що живий він їй корисніший. Навпроти Б’юрмана сидів чоловік; Лісбет поглянула на нього. В цей час він підвівся, і Лісбет широко розплющила очі. У голові щось клацнуло.

Він впадав в очі своїм високим зростом — не менше двох метрів — і при цьому був дуже гарної статури. У нього було невиразне обличчя, коротко стрижене біляве волосся, і загалом він мав дуже мужній вигляд.

Лісбет побачила, як білявий гігант нахилився до Б’юрмана і сказав йому кілька слів. Б’юрман кивнув, вони попрощалися за руку, і Лісбет помітила, як швидко Б’юрман сховав простягнуту руку.

«Що ти за птаха і які в тебе справи з Б’юрманом?» — подумки спитала вона незнайомця.

Швидкими кроками відійшовши од вітрини, Лісбет зупинилася перед дверима тютюнової ятки. Коли блондин вийшов з кафе «Хедон», вона уважно читала першу сторінку якоїсь газети. Опинившись на вулиці, він, не оглядаючись, повернув ліворуч і пройшов повз неї майже впритул. Вона дозволила йому відійти метрів на п’ятнадцять і лише тоді рушила слідом.

Йти довелося недалеко. Білявий гігант спустився в метро на Бірґер-Ярлсґатан і купив квиток, а потім спустився до платформи, біля якої зупинялися потяги південного напрямку (куди, до речі, треба було і їй) і сів у потяг, що йшов до Норсборґа. Біля Шлюзу він вийшов і пересів на зелену лінію у напрямку Фарста, але доїхав тільки до зупинки «Сканстулль», звідки пішки подався в кафе «Блумберґ» на Гьотґатан.

Лісбет Саландер залишилася чекати на вулиці. Вона уважно роздивилася людину, до якої підсів білявий гігант. Клац! Лісбет відразу здогадалася, що тут затівається якась темна справа. Цей чоловік мав худе обличчя, зате широке пивне черево. Волосся його було зібране в кінський хвіст, під носом красувалися світлі вуса. На ньому були чорні джинси і джинсова куртка, на ногах черевики з високими каблуками. На кисті правої руки виднілося татуювання, але Лісбет не вдалося його розгледіти. На зап’ясті він носив золотий ланцюжок і курив «Лакі страйк». Погляд його здавався засклілим, як у людини, що часто буває під кайфом. Лісбет також помітила в нього під курткою жилет і зробила висновок, що, швидше за все, він байкер.

Білявий гігант нічого не замовляв. Здавалося, він щось пояснює. Чоловік у джинсовій куртці старанно кивав, але сам нічого не говорив. Лісбет нагадала собі, що час нарешті екіпіруватися як слід і купити дистанційну підслухачку.

Не минуло й п'яти хвилин, як білявий гігант уже встав і вийшов з кафе. Лісбет заздалегідь відсунулася від входу, але він навіть не поглянув у її бік. Метрів за сорок він звернув на сходи, які вели до Алльхельгансґатан, там він підійшов до білого «Вольво» і відчинив дверці. Завівши машину, він обережно виїхав на вулицю, але Лісбет усе-таки встигла розгледіти номер, перш ніж автомобіль сховався за рогом.

Потім вона повернула назад у кафе «Блумберґ». Її не було менше трьох хвилин, але столик уже спорожнів. Лісбет огледілася, але чоловіка з кінським хвостом ніде не було видно. Потім вона поглянула на той бік і встигла помітити, як він промайнув, сховавшись за дверима ресторану «Макдональдс».

Їй довелось увійти слідом за ним. Він сидів у дальньому кутку в товаристві іншого чоловіка, одягненого в тому ж стилі, — у цього жилет був надітий поверх джинсової куртки, і Лісбет прочитала на нім слова «Свавельшьо МК». На малюнку було зображено стилізоване мотоциклетне колесо, що нагадувало виглядом кельтський хрест із сокирою.

Вийшовши з ресторану, Лісбет з хвилинку постояла нерішуче на Гьотґатан, а потім рушила в північному напрямку. Всередині неї немовби запрацювала тривожна сирена — її інтуїція сигналізувала про крайню небезпеку.

Лісбет Саландер зупинилася біля супермаркету і купила продуктів на тиждень: велику упаковку піци, три порції замороженої рибної запіканки, три сандвічі з беконом, кілограм яблук, дві білі хлібини, півкіло сиру, молока, каву, блок сигарет «Мальборо лайт» і вечірні газети. По Свартенсґатан вона дійшла до Мосебакке і, перш ніж набирати код квартири на Фіскарґатан, роззирнулася на всі боки.

Один сандвіч з беконом вона сунула в мікрохвильовку і прямо з упаковки випила молока. Увімкнувши кавоварку, вона сіла за комп’ютер, активізувала програму «Асфіксія 1.3» і скачала дзеркальну копію жорсткого диска адвоката Б’юрмана. Наступні півгодини вона провела, уважно вивчаючи вміст його комп’ютера.

Нічого цікавого вона там не знайшла. Судячи з усього, Б’юрман рідко користувався електронною поштою, так що вона виявила лише десяток повідомлень від знайомих та його відповіді. Жоден лист не мав відношення до Лісбет Саландер.

Зате знайшлася нова папка з фотографіями в стилі жорсткого порно, яка говорила про те, що він, як і раніше, цікавиться темою садистського приниження жінок. Але формально він не порушив її заборону на сексуальні контакти.

Відкривши папку з документами, що стосувалися його опіки над Лісбет Саландер, вона прочитала кілька щомісячних звітів. Вони відповідали тим копіям, які він на її вимогу і далі надсилав їй на різні електронні адреси.

Все, здавалося б, було в нормі.

Окрім, мабуть, одного невеликого відхилення… Зазвичай він створював документ із щомісячним звітом у перших числах кожного місяця, в середньому чотири години витрачав на редагування і надсилав до Опікунської ради точно в призначений термін — двадцятого числа кожного місяця. Зараз уже йшла середина березня, але складати звіт за поточний місяць він ще не починав. Що це — халатність? Адвокат пустився в загул? Був заклопотаний іншими справами? Чи затіяв якусь гру? На лобі Лісбет пролягла зморшка.

Вона вимкнула комп’ютер, сіла в крісло біля вікна і відкрила подарований портсигар Міммі. Закуривши сигарету, вона сиділа і дивилася в темряву. Вона ослабила контроль над Б’юрманом, а він же слизький, як вугор.

Лісбет захвилювалася. Спершу бісів Калле Блумквіст, потім ім’я Зала, а зараз ще бісів гівнюк Нільс Б’юрман, а на додачу до нього ще й напханий анаболіками альфа-самець з контактами в клубі маргіналів. Буквально за лічені дні спокій того впорядкованого світу, який намагалася створити навколо себе Лісбет, був порушений відразу кількома сигналами тривоги.

Тієї ж ночі, о пів на третю, Лісбет уставила ключ у двері будинку на Уппландсґатан поблизу Уденплана, де мешкав адвокат Нільс Б’юрман. Обережно відхиливши поштовий отвір, вона просунула всередину надзвичайно чутливий мікрофон, куплений у лондонському магазині шпигунської техніки. Вона ніколи не чула про Еббе Карлссона[46] і не знала, що в цьому ж магазині він купив техніку для прослуховування, використання якої в кінці 1980-х років стало причиною поспішної відставки міністра юстиції. Лісбет вставила у вухо навушник і відрегулювала гучність.

Вона почула глухе гурчання холодильника і дзвінке цокання принаймні двох годинників, один з яких висів на стіні у вітальні зліва від вхідних дверей. Вона ще раз відрегулювала звук і, затамувавши подих, стала слухати. З квартири доносилося різне потріскування і скрипіння, але нічого, що свідчило б про людську діяльність. Збігла хвилина, перш ніж вона вловила слабкий звук важкого рівномірного дихання. Нільс Б’юрман спав.

Вона витягла з отвору мікрофон і сховала його у внутрішню кишеню шкіряної куртки. На Лісбет були темні джинси, на ногах — спортивні черевики на ґумовій підошві. Вона безшумно вставила в замок ключ і обережно трохи відхилила двері. Перш ніж відчинити двері ширше, вона дістала із зовнішньої кишені куртки електрошокер. Іншої зброї вона з собою не брала, вважаючи, що цього їй вистачить, щоб упоратися з Б’юрманом.

У передпокої вона зачинила за собою вхідні двері і, безшумно ступаючи, пройшла в коридор, з якого вели двері до його спальні. Побачивши слабке світло, вона завмерла, але тут же почула хропіння. Вона пройшла далі й опинилася в його спальні. Увімкнута лампа стояла на вікні. Що це ти, Б’юрмане? Чи побоюєшся темряви?

Зупинившись перед ліжком, Лісбет кілька хвилин спостерігала за сплячим. Б’юрман мав постарілий і занепалий вигляд. Запах у спальні говорив про те, що він перестав стежити за собою.

Це не викликало у Лісбет ані найменшого жалю. На мить в її очах спалахнула іскра нещадної ненависті. На нічному столику стояла склянка — нахилившись і понюхавши, вона вловила запах алкоголю.

Нарешті вона вийшла із спальні. Швидко обійшовши кухню і не виявивши там нічого вартого уваги, Лісбет зайшла у вітальню і зупинилася на порозі кабінету. З кишені вона дістала щіпку крихт хрусткого хлібця і, не запалюючи світла, розсипала їх на підлозі. Якщо хто-небудь крадькома піде через вітальню, вона почує, як захрустять крихти.

Розташувавшись за письмовим столом адвоката Нільса Б’юрмана і поклавши перед собою електрошокер, щоб весь час був під рукою, вона почала методично переглядати шухляди і кореспонденцію, пов’язану з банківськими кредитами і фінансовою документацією. Вона відзначила, що він став неохайнішим і менш педантичним у веденні своїх справ, але нічого цікавого не знайшла.

Нижню шухляду столу було замкнено на ключ. Лісбет Саландер спохмурніла. Рік тому, під час її попередніх відвідин, шухляди стояли відчинені. Нерухомо втупившись у порожнечу незрячим поглядом, вона подумки уявила собі вміст цієї шухляди. Там лежали тоді фотоапарат, телеоб’єктив, маленький касетний плеєр, альбом фотографій у шкіряній оправі, коробочка з намистом, коштовними прикрасами і золотим перснем з написом «Тільда і Якоб Б’юрман. 23 квітня 1951 р.». Лісбет знала, що так звали адвокатових батьків, уже покійних. Вона вирішила, що перстень, мабуть, шлюбний і зберігається як пам’ять.

Значить, він тримає під замком речі, які вважає цінними.

Вона перейшла до переглядання шафки позаду письмового столу і дістала звідти дві папки з документами щодо її власних справ, якими він відав як опікун. За п’ятнадцять хвилин вона уважно переглянула там кожен папірець. Звіти були бездоганні і говорили про те, що Лісбет Саландер — доброчесна і працелюбна дівчина. Чотири місяці тому він подав висновок про те, що, на його думку, вона є розумним і корисним членом суспільства і це дає підставу наступного року переглянути питання про необхідність подальшого опікування. Висновок був елегантно сформульований і мав стати першим кроком на шляху до скасування судового рішення про її недієздатність.

У папці була написана від руки пам’ятка про зустріч Б’юрмана з якоюсь Ульрікою фон Лібенсталь з управління опіки для попередньої розмови про загальний стан Лісбет. Слова «потрібний висновок психіатра» були підкреслені.

Лісбет стисла губи, прибрала папки на місце і роззирнулася.

На перший погляд вона не побачила нічого вартого уваги. Б’юрман, здавалося, поводився відповідно до її інструкцій. Вона покусала нижню губу. Чомусь у неї було таке відчуття, що назрівають якісь події.

Вона вже встала із стільця і збиралася погасити лампу, як раптом передумала і знову дістала папки. Щось не давало їй спокою.

У папках чогось бракувало. Рік тому там лежав короткий опис її розвитку, починаючи з дитячих літ і до призначення опіки. Тепер цього папірця не було на місці. Чому Б’юрман прибрав документ з поточної справи? Лісбет насупила брови, не в змозі підшукати цьому пояснення — якщо тільки він не тримає ще якісь документи в іншому місці. Вона обвела поглядом шафку і нижню шухляду столу.

Позаяк у неї не було з собою відмички, вона обережно зайшла до його спальні і витягнула з піджака, що висів на вішаку, в’язку ключів. У шухляді виявилися ті ж речі, які були в ній минулого року. Але тепер до них додалася пласка коробка із зображеним на кришці револьвером «Кольт-45 Маґнум».

Подумки вона перебрала дані про Б’юрмана, які зібрала про нього два роки тому. Він займався стрільбою і був членом стрілецького клубу. Згідно з опублікованим списком власників зброї, у нього була ліцензія на володіння револьвером «Кольт-45 Маґнум».

Вона знехотя визнала, що замкнути цей ящик було цілком природно.

Їй не сподобалося те, що вона знайшла, проте вона так і не придумала ніякого приводу розбудити Б’юрмана і поговорити з ним по-свійськи.

Міа Берґман прокинулася о пів на сьому. З вітальні доносилося неголосне бурмотіння телевізора — йшла ранкова передача — і долинав запах свіжозвареної кави. Чутно було також поклацування клавіатури ноутбука: Даґ Свенссон уже сидів за роботою. Вона усміхнулася.

Ще над жодним із своїх нарисів Даґ не працював так старанно. Пощастило їм з «Міленіумом». Узагалі Даґ відзначався надмірною впертістю і незговірливістю, але спілкування з Мікаелем Блумквістом та Ерікою Берґер, здається, пішло йому на користь. Блумквіст указував йому на слабкі місця рукопису, і після розмови з ним Даґ часто приходив додому засмучений. Та зате, переконавшись у його правоті, він брався до роботи з подвійною енергією.

Міа подумала, що зараз, напевно, непідходящий момент, щоб відривати його від роботи. Її місячні затримувались на три тижні. Але в неї ще не було цілковитої впевненості, і тест на вагітність вона теж ще не проводила.

Вона питала себе, чи не час це зробити.

Скоро їй сповниться тридцять років. До захисту залишилося менше місяця. Доктор Берґман! Вона знов усміхнулася і вирішила нічого не говорити Даґові, поки сама не знатиме напевно, а можливо, варто почекати, поки він закінчить книгу, і відкласти розмову до бенкету з приводу захисту докторської.

Вона полежала ще десять хвилин, потім встала і, загорнувшись у простирадло, вийшла у вітальню. Він підвів голову.

— Ще немає й сьомої, — сказала вона.

— Блумквіст знову прискіпувався!

— Лаяв тебе? Так тобі й треба! Тобі він симпатичний, так?

Даґ Свенссон розвалився на дивані і подивився їй в очі.

Помовчавши трохи, він кивнув:

— Працювати в «Міленіумі» добре. Вчора у «Вітряку» я поговорив з Мікаелем, перш ніж ти по мене заїхала. Він запитав мене, що я збираюся робити далі, коли закінчиться робота над цим проектом.

— Ага! І що ж ти сказав?

— Що не знаю. Я вже стільки років вештаюся в незалежних журналістах! Хотілося б знайти постійне місце.

— І цим місцем може стати «Міленіум».

Він кивнув:

— Мікке промацував ґрунт. Він запитав, чи не хочу я влаштуватися на половинний робочий день, на тих же умовах, що Хенрі Кортес і Лотта Карім. Я отримаю робочий стіл в редакції і базову зарплату, а до цього можу приробляти, як зумію сам.

— Тебе це влаштує?

— Якщо вони прийдуть з конкретною пропозицією, я скажу «так».

— Добре. А поки ще немає сьомої години, і сьогодні субота.

— Та ну! Я хотів ще трішки покопирсатися в тексті.

— А мені здається, тобі краще повернутися в ліжко і зайнятися дечим іншим!

Вона усміхнулась йому і відкинула край простирадла. Він перемкнув комп’ютер у режим очікування.

Значну частину наступної доби Лісбет Саландер не відходила від ноутбука, присвятивши весь час збиранню матеріалу. Вона вела пошуки фактів у різних галузях, іноді сама не знаючи, що, по суті, вона шукає.

Частина роботи була не важка. По архівах засобів масової інформації вона зібрала відомості про історію клубу «Свавельшьо МК». Уперше цей клуб, що тоді називався «Тельє Хоґ Райдерс», згадувався в газетних замітках в 1991 році у зв’язку з поліцейським рейдом. У той час він займав покинуту шкільну будівлю в околицях Сьодертельє, і приводом до рейду стали скарги сусідів, які були стривожені звуками пострілів у районі старої школи. Поліція задіяла великі сили і своєю появою перервала збіговисько, що починалося як пивна гулянка, проте незабаром перейшло в змагання із стрільби. При цьому використовувався автомат АК-4, викрадений, як з’ясувалося потім, на початку вісімдесятих років з арсеналу розпущеного стрілецького полку, що дислокувався у Вестерботтені.

Згідно з даними однієї вечірньої газети, в клубі «Свавельшьо МК» значилося шість чи сім постійних членів і десяток прихильників. Усі постійні члени мали в минулому судимості за різні незначні злочини, у деяких випадках пов’язані із застосуванням насильства. Із загальної маси особливо виділялися двоє. Очолював клуб «Свавельшьо МК» такий собі Карл Маґнус, інакше Маґґе Лундін, портрет якого був видрукуваний у вечірньому випуску газети «Афтонбладет» у зв’язку з поліцейською перевіркою клубу в 2001 році. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років Лундін уже мав п’ять судимостей. У трьох випадках йшлося про крадіжки, приховування краденого майна і злочини, пов’язані з наркотиками. Одну з судимостей він заробив за тяжкі злочини, серед іншого — заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, за що він дістав вісімнадцять місяців в’язниці. Лундін вийшов на волю в 1995 році і з того часу став головою клубу «Тельє Хоґ Райдерс», тоді ж перейменованого в «Свавельшьо МК».

Другою особою в клубі був, за даними поліції, якийсь Сонні Ніємінен, тридцяти семи років, ім’я якого аж двадцять три рази зустрічалося в реєстрі кримінальних покарань. Свою кар’єру він почав у шістнадцять років, коли суд за заподіяння тілесних ушкоджень і крадіжку, згідно із законом, вирішив установити за ним нагляд. Протягом наступних десяти років Сонні Ніємінен п’ять разів потрапляв під суд за крадіжку, раз за крадіжку у великому розмірі, двічі за погрози, двічі за злочини, пов’язані з наркотиками, і здирство, раз за застосування насильства щодо поліцейських, двічі за незаконне володіння зброєю і раз за незаконне володіння зброєю за обтяжувальних обставин, за керування автомобілем у п’яному стані та аж шість разів за заподіяння тілесних ушкоджень. З якихось незрозумілих для Лісбет міркувань покарання обмежувалося передачею його під нагляд, штрафами або двома-трьома місяцями в’язниці, поки нарешті в 1989 році його таки посадили на десять місяців за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень і пограбування. Через кілька місяців він уже знову був на волі і якось протримався до жовтня 1990 року, коли під час відвідин пивної в Тельє став учасником бійки, що закінчилася вбивством, після чого його було засуджено до шести років ув’язнення. На волю Ніємінен вийшов у 1993 році, вже як кращий друг Маґґе Лундіна.

У 1996 році його було заарештовано за причетність до озброєного пограбування з нападом на транспорт, що перевозив коштовності. Сам він у нападі не брав участі, але забезпечив трьох молодиків зброєю, необхідною для цієї мети. Це був другий великий злочин в його житті, і його засудили до чотирьох років ув’язнення. Вийшовши з в’язниці в 1999 році, Ніємінен відтоді дивом уникав арешту. А тим часом його підозрювали в співучасті щонайменше в одному вбивстві, жертвою якого став один із членів конкуруючого маргінального клубу — Лісбет прочитала про це в газетній статті 2001 року. Ім’я Ніємінена не згадувалося, але всі обставини були описані так детально, що можна було легко здогадатися, про кого йдеться.

Лісбет знайшла також паспортні фотографії Ніємінена і Лундіна. Ніємінен був писаний красунчик з чорними кучерями і вогненними очима, Маґґе Лундін виглядав як кінчений ідіот. У Лундіні вона відразу ж упізнала чоловіка, який зустрічався з білявим гігантом у кондитерській «Блумберґ», а в Ніємінені того, хто чекав його в «Макдональдсі».

За базою зареєстрованих автомобілів вона вияснила власника білого «Вольво», яким поїхав білявий гігант. Виявилося, що машина належить фірмі «Автоексперт» в Ескільстуні, що здавала авто в оренду. Вона зняла слухавку і поговорила з якимсь Рефіком Альбою, що працював на цьому підприємстві.

— Моє ім’я — Гунілла Ханссон. Вчора мого собаку задавила машина, водій зник з місця пригоди. Цей мерзотник їхав машиною, яка, судячи з номерів, була орендована у вас. Це був білий «Вольво».

Вона продиктувала номер машини.

— Дуже шкодую.

— Цього мені мало. Я хочу знати ім’я мерзотника, щоб зажадати від нього відшкодування.

— Ви заявили про те, що сталося, до поліції?

— Ні, я хочу домовитися по-доброму.

— Дуже шкодую, але без заяви до поліції я не можу повідомляти імена наших клієнтів.

Голос Лісбет Саландер став жорсткішим. Вона поцікавилася, чи справді з погляду ділової репутації для них буде краще, якщо вони змусять її заявити на свого клієнта до поліції, замість залагодити справу мирно. Рефік Альба знову висловив свій жаль, але повторив, що нічим не може допомогти.

Вона витратила на вмовляння ще кілька хвилин, але так і не домоглася, щоб він назвав їй ім’я білявого гіганта.

З ім’ям Зала вона також зайшла в глухий кут. У товаристві півторалітрової пляшки кока-коли, зробивши дві перерви на поїдання піци, Лісбет Саландер провела за комп’ютером майже цілу добу.

Вона знайшла сотні людей на ім’я Зала. Кого там тільки не виявилось, починаючи з італійського спортсмена вищого класу і кінчаючи аргентинським композитором! Але нічого схожого на те, що вона шукала, знайти так і не вдалося.

Вона спробувала пошукати на прізвище Залаченко, але не знайшла нічого вартого уваги.

Розчарована, Лісбет, хитаючись, допленталась до спальні і проспала дванадцять годин. Прокинулася вона об одинадцятій ранку, увімкнула кавоварку і наповнила джакузі. Додавши у воду піну для ванни, вона взяла з собою каву та бутерброди і поснідала, лежачи у ванні. Їй раптом страшенно захотілося, щоб поруч була Міммі, але ж та навіть не знала, де Лісбет тепер живе.

Близько дванадцятої вона вилізла з ванни, розтерлася волохатим рушником і одягла купальний халат. І знов увімкнула комп’ютер.

Пошуки на імена Даґа Свенссона та Міа Берґман дали кращі результати. Через пошукову систему «Google» вона легко змогла зібрати відомості про їхню діяльність у попередні роки. Вона скачала копії кількох статей Даґа, відшукала його фотографії і не дуже здивувалась, упізнавши в ньому людину, яку недавно бачила в товаристві Мікаеля Блумквіста у «Вітряку». Ім’я набуло обличчя, а обличчя дістало ім’я.

Відшукала вона й кілька текстів, у яких йшлося про Міа Берґман, а також текстів, написаних нею самою. Кілька років тому загальну увагу привернуло її дослідження про різне ставлення до чоловіків і жінок у суді. У зв’язку з цим з’явилося чимало дошкульних висловів у передовицях газет і дискусійних відгуків з боку різних жіночих організацій. Сама Міа теж опублікувала кілька статей на цю тему, і Лісбет Саландер уважно все прочитала. Феміністки вважали, що висновки, зроблені Міа Берґман, мають дуже важливе значення; інші критикували її за «поширення буржуазних ілюзій». Проте в чому саме полягали ці буржуазні ілюзії, годі було зрозуміти.

О другій годині пополудні Лісбет увімкнула програму «Асфіксія 1.3», але замість адреси «МікБлум/лептоп» вибрала «МікБлум/офіс» — настільний комп’ютер Мікаеля, який стояв у його кабінеті в редакції «Міленіуму». Вона з досвіду знала, що все важливе Мікаель зберігає майже виключно в ноутбуці, а редакційним комп’ютером користується хіба що для пошуку в Інтернеті, та зате там було зосереджено все, що стосувалося адміністративного управління редакції. Вона швидко відшукала необхідну інформацію, включаючи пароль внутрішньої комп’ютерної мережі «Міленіуму».

Для того щоб забратися в інші комп’ютери редакції, самого лише дзеркального жорсткого диска, розміщеного на сервері в Голландії, було недостатньо, для цього потрібно, щоб був увімкнутий і приєднаний до внутрішньої мережі офісний комп’ютер Мікаеля. Але їй пощастило. Очевидно, Блумквіст був на своєму робочому місці і його комп’ютер був увімкнутий. Почекавши десять хвилин, вона не виявила там ніяких слідів активності і вирішила, що Мікаель, мабуть, увімкнув комп’ютер, прийшовши на роботу, пошукав щось в Інтернеті, а потім зайнявся чимось іншим, але комп’ютер залишив увімкнутим.

Тут потрібно було діяти обережно. Протягом години Лісбет Саландер побувала по черзі в усіх комп’ютерах і скачала електронну пошту Еріки Берґер, Крістера Мальма і незнайомої їй співробітниці Малін Ерікссон. Нарешті вона дісталася до настільного комп’ютера Даґа Свенссона — згідно із системною інформацією, це був досить старий «Макінтош Пауер ПК» з жорстким диском усього на 750 мегабайт, який співробітники журналу, очевидно, використовували час від часу тільки для роботи з текстами. Комп’ютер був увімкнутий, а це означало, що зараз Даґ Свенссон у редакції. Вона скачала його електронну пошту і переглянула жорсткий диск, на якому знайшла папку під назвою «Зала».

Білявий гігант був у поганому настрої. Йому було недобре. Він щойно отримав рівно двісті три тисячі крон готівкою, що було несподівано багато за три кілограми амфетаміну, які він передав Маґґе Лундіну в кінці січня. Гарний заробіток за кілька годин реальної роботи: забрати амфетамін у кур’єра, потримати його в себе якийсь час і переправити до Маґґе Лундіна, а потім отримати в нього п’ятдесят відсотків прибутку. У білявого не залишалося сумнівів у тому, що «Свавельшьо МК» у змозі робити оборот на таку суму щомісяця. А банда ж Маґґе Лундіна була лише однією з трьох, що залучалися до таких операцій: у районі Ґетеборга і Мальме були ще дві. Таким чином, зграя могла розраховувати більш ніж на півмільйона чистого прибутку кожного місяця.

А проте в нього було так кепсько на душі, що край поля неподалік від Ерни він з’їхав на узбіччя, зупинив машину і вимкнув мотор. Він не спав уже тридцять годин поспіль, і в голові макітрилося. Відчинивши дверці, він вийшов, щоб розім’яти ноги, і помочився в канаву. Ніч випала зоряна і прохолодна.

Конфлікт мав майже ідеологічний характер. Менш ніж за сорок миль від Стокгольма було джерело амфетаміну, який на шведському ринку мав великий попит. Останнє було питанням логістики: як можна доправляти ходовий продукт з пункту А до пункту Б, а точніше кажучи, з талліннського підвального складу до стокгольмського Фріхамна.[47]

Налагодити регулярні перевезення з Естонії до Швеції було дуже складно, і, незважаючи на багаторічні зусилля, цю задачу щоразу доводилося заново розв’язувати шляхом усе нових імпровізацій, знаходячи несподіваний вихід.

Проблема полягала в тому, що останнім часом усе частіше виникали якісь нестиковки. Білявий гігант пишався своїм організаторським талантом. За кілька років він створив добре налагоджений механізм контактів, які підтримувалися за допомогою зваженого використання батога і пряника. Це коштувало йому неабиякого клопоту: він особисто підбирав партнерів, проводив переговори про умови операції і стежив за тим, щоб постачання вчасно доходили до місця призначення.

Пряником були умови, пропоновані середній ланці розповсюджувачів, таким людям, як Маґґе Лундін: вони отримували пристойний прибуток з порівняно невеликим ризиком. Система діяла бездоганно. Маґґе Лундіну не треба було робити ніяких зусиль для того, щоб отримати необхідний товар: на його пайку не припадали ні клопіткі роз’їзди, ні вимушені переговори з поліцейськими з відділу по боротьбі з наркотиками або представниками російської мафії, кожен з яких міг роздути ціну, як йому забагнеться. Лундін знав тільки, що білявий гігант поставить йому товар, а потім візьме свої п’ятдесят відсотків.

Батіг застосовувався у разі різних ускладнень, і останнім часом це відбувалося все частіше. Один язикатий вуличний розповсюджувач, що забагато дізнався про задіяний ланцюжок, мало не видав «Свавельшьо МК». Білявому довелося втрутитися і покарати винного.

Білявий гігант був майстер карати.

Він зітхнув.

Підприємство дуже розрослося, так що вже важко було за всім устежити. Дуже різносторонньою стала його діяльність.

Він закурив сиг арету і пройшовся узбіччям, щоб розім’ятися.

Амфетамін був чудовим, непомітним товаром, що легко продавався, — з невеликим ризиком він давав великий прибуток. Торгівля зброєю в якомусь сенсі теж виправдувала себе за умови, якщо дотримуватися обережності і не хапатися за нерозумні випадкові справи. Враховуючи ризик, продаж двох одиниць ручної вогнепальної зброї двом безмозким шмаркачам, що задумали пограбування сусідньої крамниці, з прибутком у якісь дві тисячі був ділом абсолютно невигідним.

Окремі випадки промислового шпигунства або контрабанди продукції високих технологій на Схід також здавалися до певної міри економічно виправданими, хоча цей ринок останнім часом значно зменшився.

А от завезення повій з Прибалтики в економічному відношенні спричинювало абсолютно невиправданий ризик. Прибуток вони давали нікчемний, зате непотрібних ускладнень на цьому ділі можна було дістати цілу купу. Будь-якої хвилини це могло дати поштовх до появи лицемірних статейок у засобах масової інформації і викликати дебати в дивній політичній установі, що зветься шведський риксдаг; з точки зору білявого гіганта, правила гри в ньому в кращому разі можна було назвати нечіткими. Повій люблять усі: прокурори і судді, поліцейські нишпорки і дехто з депутатів риксдагу. Так що краще б уже їм не докопуватися, а то, чого доброго, самі й покладуть край цьому.

Навіть мертва повія не обов’язково повинна викликати політичні ускладнення. Якщо поліція зловить очевидного підозрюваного через кілька годин і з плямами крові на одязі, це, звичайно, не може не стати причиною обвинувального вироку та кількох років ув’язнення в якій-небудь відповідній установі. Але якщо підозрюваного не вдасться затримати протягом сорока годин, то, як пересвідчився білявий, поліція незабаром займеться іншими, важливішими справами.

Проте білявий гігант не любив наживатися на проституції, його дратували повії з їх наквацьованими мармизами і дурнуватим п’яним реготом. Вони були нечисті. Прибуток з цього капіталу ледве покривав витрати. А до того ж цей капітал мав дар мови, і завжди залишався ризик, що якійсь дівасі раптом спаде ідіотська думка кинути цю справу чи розбовкати все поліції, або журналістам, або ще кому-небудь з непосвячених. А в такому разі він буде змушений втрутитись і покарати винну. Якщо викривальні відомості виявляться досить переконливими, це змусить до дії прокурорську і поліцейську братію, адже інакше в чортовому риксдагу зчиниться такий шарварок, що всім перехочеться сміятись. Отож у діловому відношенні повії були чимось на кшталт баласту.

Типовим прикладом такого баласту також були брати Атхо і Харрі Ранта. Так вийшло, що ці двоє непотрібних нікому паразитів дуже багато знають про справу. Він би радо зв’язав їх одним ланцюгом і втопив у порту, але замість цього довелося відвезти їх на естонський пором і терпляче дочекатися, поки вони опиняться на борту. Тобто відправити їх у відпустку, бо якийсь негідник журналіст почав пхати свого носа в їхні дільця, і тоді було вирішено, що вони на якийсь час повинні зникнути, поки вгамується буря.

Він знову зітхнув.

Найбільше білявому гігантові не подобалась принагідна справа, пов’язана з Лісбет Саландер. Зі свого боку він був у ній абсолютно не защікавлений — йому вона не дасть ніякого зиску.

Йому не подобався адвокат Нільс Б’юрман, і він не міг зрозуміти, чому було вирішено виконати його доручення. Але жалкувати пізно, м’яч уже покотився. Розпорядження віддане, і доручення прийняте до виконання підрядчиком, у ролі якого виступає «Свавельшьо МК».

Але йому все це абсолютно не подобалось. Його мучили погані передчуття.

Він підвів погляд, подивився вдалину на поле, що розкинулося перед ним, і викинув сигарету в канаву. Раптом він краєм ока помітив якийсь рух, і в нього по шкірі пробіг холодок. Він напружив зір. Тут не було ліхтарів, але в слабкому світлі місяця він метрів за тридцять від себе виразно побачив контури якоїсь чорної істоти, яка повзла в його бік. Істота рухалася поволі, з короткими зупинками.

У білявого гіганта ураз виступив на лобі холодний піт.

Він ненавидів істоту, що плазувала полем.

Більше хвилини він простояв і як паралізований зачаровано спостерігав за повільним, але цілеспрямованим просуванням невідомої істоти. Коли вона наблизилася так, що вже став помітний блиск її очей у темряві, білявий повернувся і кинувся до машини. Він ривком відчинив дверці і тремтячими руками намацав ключі. Паніка не покидала його, поки нарешті йому вдалося завести мотор і увімкнути фари. Істота вже вибралася на дорогу, і в світлі фар білявий гігант зміг її розгледіти. Вона була схожа на величезного ската, що поповзом пересувався по землі, і в нього було жало, як у скорпіона.

Одне було ясно: це чудовисько, що виповзло з-під землі, з’явилося сюди з іншого світу.

Він увімкнув передачу і ривком рушив з місця. Проїжджаючи повз, він побачив, як пекельне створіння стрибнуло, але не дістало машину. Лише коли він проїхав кілька кілометрів, його перестало проймати рясним потом.

Лісбет провела всю ніч, вивчаючи матеріали щодо трафіку секс-послуг, зібрані Даґом Свенссоном і «Міленіумом». Поступово з тих фрагментів, які вона знайшла в електронній пошті, у неї склалася досить повна картина.

Еріка Берґер запитувала Мікаеля Блумквіста, як проходять зустрічі, він коротко відповідав, що виникли труднощі з пошуками людини з «Чека». Вона розшифрувала це в тому сенсі, що один з майбутніх героїв репортажу працює в Службі безпеки. Малін Ерікссон переправила Даґові Свенссону короткий звіт про проведене нею додаткове дослідження, одночасно направивши копії Мікаелю Блумквісту та Еріці Берґер. У посланнях у відповідь Свенссон і Блумквіст висловили свої коментарі й запропонували від себе деякі доповнення. Мікаель і Даґ обмінювались електронними посланнями по кілька разів на день. Даґ Свенссон надіслав звіт про свою зустріч з якимсь журналістом на ім’я Пер-Оке Сандстрьом.

З електронної пошти Даґа Свенссона вона також дізналася, що той листувався з людиною на прізвище Гюльбрансен через поштову скриньку на Yahoo. Лише через якийсь час вона зрозуміла, що Гюльбрансен, очевидно, служить у поліції і цей обмін інформацією відбувається неофіційно, так би мовити off the record,[48] для чого замість службової поліцейської адреси Гюльбрансен використовує особисту поштову скриньку.

Папка під назвою «Зала» виявилася до прикрого худою і мала тільки три документи. Найбільший з них, обсягом 128 кілобайт, називався «Ірина П.» і містив фрагментарну біографію повії. Із записів випливало, що вона померла. Лісбет уважно прочитала короткі висновки, зроблені Даґом Свенссоном після вивчення протоколу розтину.

Наскільки могла зрозуміти Лісбет, Ірина П. стала жертвою побиття такого жорстокого, що серед отриманих нею травм аж три були смертельними.

У тексті Лісбет помітила одне формулювання, яке дослівно збігалося з цитатою з праці Міа Берґман. Там йшлося про жінку на ім'я Тамара, і Лісбет вирішила, що Ірина П. і Тамара — це одна і та ж особа, через що прочитала уривок з інтерв’ю з особливою увагою.

Другий документ мав назву «Сандстрьом» і був значно коротший. Як і в стислому звіті, який Даґ Свенссон надіслав Мікаелю Блумквісту, в ньому йшлося про те, що якийсь журналіст на ім’я Пер-Оке Сандстрьом був одним з двох клієнтів, які користувалися послугами дівчини з Прибалтики, але, крім того, виконував доручення секс-мафії, отримуючи за це винагороду у вигляді наркотиків або сексуальних послуг. Лісбет особливо вразило, що Сандстрьом, виступаючи як незалежний журналіст, написав кілька статей для однієї з газет, у яких з обуренням відзивався про торгівлю секс-послугами і з викривальним пафосом повідомляв про те, що один шведський підприємець, чиє ім’я він не називає, будучи в Таллінні, відвідував бордель.

Ім’я Зали ні в тому, ні в тому документі не згадувалось, але, позаяк обидва були в папці під назвою «Зала», Лісбет зробила висновок, що тут має бути якийсь зв’язок з ним. Третій, і останній, документ цієї папки називався безпосередньо «Зала». Він був дуже короткий, і його зміст був розписаний за пунктами.

Згідно з відомостями Даґа Свенссона, починаючи з 1990 року ім’я Зали дев’ять разів згадувалось у зв’язку з наркотиками, зброєю або проституцією. Судячи з усього, ніхто не знав напевне, хто такий цей Зала, і різні джерела зазначали, що він югослав, поляк або, можливо, чех. Усі дані були отримані з других рук; ніхто з тих, з ким доводилося розмовляти Даґові Свенссону, особисто нібито ніколи не зустрічався із Залою.

Даґ Свенссон мав докладну розмову про Залу із джерелом Г. (Гюльбрансен?), в основному про те, чи міг Зала бути вбивцею Ірини П. У записі нічого не говорилося про те, якої думки дотримується щодо цього Г., зате там згадувалося, що питання про Залу стояло на порядку денному «спеціальної групи з розслідування діяльності організованої злочинності». Це ім’я стільки разів виникало з різних приводів, що поліція зацікавилась ним і намагалася з’ясувати, існує взагалі цей Зала чи ні.

Наскільки вдалося дізнатися Даґові, ім’я Зали вперше вигулькнуло у зв’язку із скоєним у 1996 році пограбуванням транспорту, що перезозив коштовності до Еркельюнґе. Грабіжники заволоділи сумою в три і три десятих мільйона крон, але так жорстоко між собою пересварилися, що вже наступної доби поліції вдалося виявити і захопити учасників зграї. За добу було заарештовано ще одну людину — злочинця-рецидивіста Сонні Ніємінена, члена клубу «Свавельшьо МК», який, згідно з показаннями свідків, спорядив злочинців зброєю для пограбування, за що був засуджений до чотирьох років тюремного ув’язнення.

Через тиждень після пограбування транспорту ще троє людей були заарештовані за співучасть. Таким чином, усього було притягнено до відповідальності вісім чоловік, семеро з яких вперто відмовлялися відповідати на питання поліції. Восьмий, дев’ятнадцятилітній хлопчисько на ім’я Бірґер Нордман, зламався і заговорив на допиті. Завдяки цьому обвинувачення завиграшки провело процес, а через два роки Бірґера Нордмана, що не повернувся у визначений час з відпустки, було знайдено мертвим під шаром піску в піщаному кар’єрі у Вермланді.

Як повідомляло джерело Г., поліція підозрювала, що ватажком зграї був Сонні Ніємінен, за наказом якого Нордмана було вбито, але довести це не вдалося. Ніємінена вважали особливо небезпечним і безжалісним злочинцем. У роки ув’язнення його ім’я згадувалося також у зв’язку з «Арійським братством» — організацією в’язнів нацистського напряму, яка, в свою чергу, була пов’язана з «Братством Вовчої Зграї», а звідти нитки вели вже до антигромадських об’єднань байкерів і таких нацистських організацій, що проповідують насильство, як, наприклад, «Рух опору» і таке інше.

Проте Лісбет Саландер цікавило зовсім інше. На одному з допитів покійний учасник пограбування Бірґер Нордман показав, що застосовувану під час нападу зброю вони отримали від Ніємінена, а тому, в свою чергу, передав її югослав на ім’я Зала, з яким Нордман не був знайомий.

Даґ Свенссон прийшов до висновку, що це було прізвиськом, яке зустрічалося в кримінальних колах. Позаяк у реєстрі населення не можна було знайти осіб на ім’я Зала, Даґ вирішив, що це кличка, проте могло бути й так, що під ним переховується особливо хитрий шахрай, який свідомо прибрав фальшиве ім’я.

В останньому пункті були відомості про Залу, отримані від журналіста Сандстрьома. Їх було не багато. За словами Даґа Свенссона, Сандстрьом якось говорив по телефону з людиною, що має це ім’я. У записах не повідомлялося, про що йшлося.

Близько четвертої години ранку Лісбет Саландер вимкнула ноутбук, сіла перед вікном і стала дивитися на море. Вона просиділа так дві години, задумливо скурюючи одну сигарету за другою. Їй потрібно було прийняти кілька стратегічних рішень, проаналізувати факти і зробити відповідні висновки.

Вона вирішила, що їй слід відшукати Залу, щоб раз і назавжди покінчити з усіма непорозуміннями.

У суботу ввечері, за тиждень до Великодня, Мікаель Блумквіст був у гостях в однієї давньої приятельки на вулиці Сліпґатан поблизу Хорістулла. Цього разу він проти звички прийняв запрошення на вечірку. Приятелька давно вже вийшла заміж і не виявляла ніякого бажання поновити з ним інтимне знайомство, але вона теж працювала в засобах масової інформації, і, випадково зустрічаючись, вони завжди віталися. Вона щойно закінчила писати книгу, над якою працювала десять років і яка була присвячена такому цікавому питанню, як жіночий погляд у журналістиці. Мікаель почасти допоміг їй у збиранні матеріалу, що й стало причиною нинішнього запрошення.

Мікаелева роль обмежилася підбором даних з одного конкретного питання. Він витягнув на білий світ ті плани щодо розвитку рівноправ’я, якими так хвалилися «ТТ», «Даґенс нюхетер», «Заппорт» і деякі інші видання, а потім відзначив галочками, скільки чоловіків і жінок налічується на посадах вище за секретаря редакції. Результат виявився гнітючим. Віце-директор — чоловік, голова правління — чоловік, головний редактор — чоловік, закордонна редакція — чоловік, шеф редакції — чоловік і так далі, і лише в кінці довгого ланцюжка нарешті як виняток виникала якась жінка.

Вечірка була влаштована для вузького кола, і зібралися на ній в основному люди, які так чи інакше допомогли господині в написанні книги.

Настрій панував веселий, частування вийшло на славу, за столом велися невимушені балачки. Мікаель збирався піти додому раніше, але більшість гостей були його давніми знайомими, з якими він рідко зустрічався. Крім того, в цьому товаристві ніхто не чіплявся з розмовами про справу Веннерстрьома. Вечірка затяглася допізна, і лише о другій годині попівночі більшість гостей почали збиратись додому. Всі разом вони дійшли до Лонгхольмсґатан і лише там розійшлися кожен у свій бік.

Нічний автобус від’їхав у Мікаеля з-під носа, проте ніч була тепла, і він вирішив, не чекаючи наступного автобуса, дійти додому пішки. По Хьогалідсґатан він дістався до церкви і повернув на Лундаґатан, і відразу ж у ньому прокинулися спогади.

Мікаель дотримав даної в грудні обіцянки не ходити більше на Лундаґатан, гріючи в серці надію, що Лісбет Саландер сама знову з’явиться на його обрії. Цього разу він зупинився на іншому боці вулиці навпроти її будинку. Його так і поривало перейти через дорогу і подзвонити до неї в двері, але він розумів, що навряд чи застане її, і ще менш ймовірно, щоб вона погодилася з ним розмовляти.

Врешті-решт він знизав плечима і продовжив свій шлях у напрямі Цинкенсдамма. Пройшовши близько шістдесяти метрів, він обернувся на якийсь звук, і серце так і завмерло у нього в грудях. Важко було не впізнати цієї маленької фігурки. Лісбет Саландер щойно вийшла на вулицю і прямувала у протилежний бік. Біля припаркованої машини вона зупинилася.

Мікаель уже відкрив був рота, щоб погукати її, але крик застряг у нього в горлі. Він раптом побачив, як від однієї з машин, що стояли коло хідника, відокремилась якась тінь. Це був чоловік високого зросту з помітно випнутим уперед животом і з волоссям, зав’язаним у кінський хвіст. Він безшумно наближався до Лісбет Саландер іззаду.

Збираючись відімкнути дверці винно-червоної «Хонди», Лісбет Саландер почула якийсь звук і краєм ока вловила рух. Він підкрався до неї збоку, з-поза спини, і вона обернулася за мить до того, як він устиг підійти впритул. Вона відразу ж упізнала в напасникові Карла Маґнуса, інакше Маґґе Лундіна, тридцяти шести років, з клубу «Свавельшьо МК», який за кілька днів до цього зустрічався з білявим гігантом у кафе «Блумберґ».

Вона подумки визначила, що вага Маґґе Лундіна становить приблизно сто двадцять кілограмів і що настроєний він агресивно. Використовуючи в’язку ключів на кшталт кастета, вона не роздумуючи, із зміїною швидкістю зробила випад і завдала йому глибокої різаної рани від перенісся до вуха. Поки він хапав ротом повітря, Лісбет Саландер немов провалилася крізь землю.

Мікаель Блумквіст бачив, як Лісбет Саландер розмахнулася для удару. Влучивши у кривдника, вона миттю впала додолу і закотилась під днище автомобіля.

Ще за мить Лісбет уже стояла на ногах з другого боку автомобіля, готова битися або тікати. Зустрівшись над капотом поглядом зі своїм супротивником, вона вибрала друге. По обличчю в нього текла кров. Не чекаючи, поки він зосередиться, вона рвонула по Лундаґатан у напрямку Хьогалідської церкви.

Мікаель, як паралізований, залишився стояти з розкритим ротом. Він навіть не встиг схаменутись, як напасник уже прожогом кинувся за Лісбет Саландер — мовби танк, що женеться за іграшковою машинкою.

Лісбет мчала сходами нагору, перестрибуючи через сходинки. Опинившись нагорі, вона оглянулася через плече і побачила, що її переслідувач досяг підніжжя сходів. Швидко бігає! Вона трохи спіткнулась, але в останню секунду побачила виставлені на дорозі триноги і купи піску на місці, де велися дорожні роботи і бруківка була розкопана.

Маґґе Лундін уже майже дістався гори, коли в його полі зору знов з’явилася Лісбет Саландер. Він устиг помітити, як вона щось кинула, але не встиг зреагувати на кидок, і чотирикутний булижник, вилетівши збоку, зачепив його по лобі. Кидок виявився не дуже влучним, але камінь був важкий і залишив на його обличчі ще одну рану. Ноги в нього підігнулися, все пішло обертом, і він задом наперед полетів униз по сходах. Ухопившись за залізні поручні, він зумів утриматися, проте кілька секунд були на цьому втрачені.

Коли невідомий чоловік зник біля сходів, Мікаель нарешті отямився і загорлав йому вслід, щоб той, чорт забирай, припинив дуріти.

Перебігаючи майданчик, Лісбет на півдорозі почула Мікаелів голос. Це ще звідки? Вона повернулась і виглянула крізь поручні. Стоячи на висоті трьох метрів над вулицею, вона побачила на деякій відстані від сходів Мікаеля. Зачекавши частку секунди, вона знову кинулася бігти.

Рвонувши до сходів, Мікаель на бігу помітив, як навпроти під’їзду, де була квартира Лісбет Саландер, рушив з місця «Додж»-фургон — до того він стояв поряд з машиною, яку вона намагалася відчинити. Від’їхавши від хідника, фургон обігнав Мікаеля і попрямував у бік Цинкенсдамма. Коли «Додж» проїздив мимо, перед Мікаелем промайнуло обличчя водія. Номера машини Мікаель у темряві не розгледів.

Нерішуче покосившись на фургон, Мікаель, проте, не зупинився, переслідуючи чоловіка, який нападав на Лісбет, і наздогнав його нагорі сходів. Незнайомець стояв до Мікаеля спиною, роззираючись на всі боки.

Щойно Мікаель з ним порівнявся, він обернувся і завдав йому удару зліва по обличчю. Мікаель був до цього не готовий і полетів зі сходів сторч головою.

Лісбет почула приглушений Мікаелів крик і сповільнила крок. Що там ще відбувається? Обернувшись через плече, вона побачила метрів за сорок від себе Маґґе Лундіна і відзначила: Він бігає швидше, мені від нього не втекти.

Кинувши роздумувати, вона звернула ліворуч і щодуху помчала вгору сходами до розташованого терасою дворика між будинками. Вона опинилася посеред двору, на якому не було ніяких закутків, де можна було б сховатися, і добігла до наступного рогу, показавши такий час, якому позаздрила б сама Кароліна Клюфт.[49] Звернувши праворуч, вона зрозуміла, що її занесло в глухий кут, і знову повернула на сто вісімдесят градусів. Ледве добігши до наступного будинку, вона побачила нагорі сходів, що виходили у двір, Маґґе Лундіна. Вона помчала далі, пробігла, не оглядаючись, кілька метрів і припала до землі, сховавшись за живоплотом з рододендронів, що простягнувся уздовж фронтону.

Вона чула важкі кроки Маґґе Лундіна, але не могла його бачити. Притиснувшись до стіни, Лісбет завмерла за кущем.

Лундін пробіг повз її схованку і зупинився за якихось п’ять метрів од неї. Почекавши секунд десять, він підтюпцем оббіг увесь двір. За кілька хвилин він повернувся і зупинився на тому ж самому місці. Цього разу він простояв на ньому тридцять секунд. Лісбет уся напружилась, готова миттєво тікати, якщо він її помітить. Нарешті він рушив з місця і пройшов повз неї за якісь два метри. Вона слухала, як його кроки поступово затихали в іншому кінці двору.

Коли Мікаель, похитуючись від запаморочення, заледве звівся на ноги, в нього боліла потилиця і нила щелепа. В роті відчувався присмак крові, яка сочилася з розбитої губи. Він спробував ступити кілька кроків, але відразу ж спіткнувся.

Через силу піднявшись аж нагору сходів, він огледівся. Метрів за сто по вулиці тюпцем віддалявся напасник. Ось чоловік з кінським хвостом зупинився, вдивляючись у проходи між будинками, потім знову побіг далі. Мікаель підійшов до краю тераси і звідти провів його поглядом. Незнайомець перебіг через Лундаґатан на той бік і сів у «Додж», який раніше стояв перед будинком, де жила Лісбет. Машина відразу ж зникла за рогом, прямуючи в бік Цинкенсдамма.

Мікаель поволі рушив верхньою частиною Лундаґатан, видивляючись Лісбет Саландер. Її ніде не було видно. Навколо взагалі не було ні душі, і Мікаель здивувався, якою безлюдною, виявляється, може бути стокгольмська вулиця о третій годині недільної ночі в березні. Трохи згодом він спустився вниз, до під’їзду Лісбет. Порівнявшись із машиною, біля якої стався напад, він наступив на якусь річ. То були її ключі. Нахилившись до них, він побачив під машиною її сумку.

Не знаючи, що робити далі, Мікаель надовго зупинився, вичікуючи. Нарешті він підійшов до вхідних дверей і спробував ключі. Жоден не підійшов.

Лісбет Саландер, не рухаючись і лише зрідка поглядаючи на годинник, перечекала за кущами п’ятнадцять хвилин. О третій годині з чимось вона почула, як відчинилися і знов зачинилися вхідні двері і хтось пройшов до стоянки велосипедів.

Коли кроки стихли, вона поволі підвелася на коліна і висунула голову з-за кущів. Вона уважно огледіла кожен куточок двору, але ніде не побачила Маґґе Лундіна. Ступаючи якомога тихіше, вона пішла до вулиці, щохвилини готова повернути назад і кинутися навтіки. Дійшовши до рогу будинку, вона зупинилася, щоб обдивитися вулицю. Там вона угледіла Мікаеля Блумквіста, що стояв перед її під’їздом з її власною сумкою в руках. Побачивши, що Мікаель обводить поглядом вулицю, вона завмерла не рухаючись, сховавшись за ліхтарем. Мікаель її не помітив.

Він простояв перед її під’їздом хвилин тридцять. Вона уважно спостерігала за ним, намагаючись не ворухнутися, аж поки він, утративши надію, пішов у бік Цинкенсдамма. Коли він зник з її очей, вона почекала ще трохи і тільки потім стала міркувати, як стався такий збіг.

Мікаель Блумквіст.

Вона ніяк не могла зрозуміти, яким чином він раптом опинився тут. Сам напад здавався нітрохи не яснішим.

Бісів Карл Маґнус Лундін!

Маґґе Лундін зустрічався з білявим гігантом, якого вона бачила одного разу в товаристві адвоката Нільса Б’юрмана.

Бісів гівнюк Нільс Б’юрман!

Цей покидьок найняв якогось клятого альфа-самця, аби той розправився з нею. А вона ж йому зрозуміло пояснила, що з ним буде у разі чогось подібного.

Лісбет Саландер раптом розлютилася. Вона так розізлилася, що навіть відчула в роті присмак крові. Тепер вона мусить його покарати.