Дівчина, що гралася з вогнем

Розділ 21

Перший тиждень поліцейського полювання Лісбет Саландер провела далеко від драматичних подій. Вона спокійно сиділа в своїй квартирі на Фіскарґатан у районі Мосебакке. Її мобільник було вимкнено, сім-карту з нього вийнято. Цим мобільником вона більше не збиралася користуватися. Все більше дивуючись, вона за допомогою інтернет-версій слідкувала за газетними заголовками і слухала новини по телевізору. Власна паспортна фотографія, що спочатку з’явилася в Інтернеті, а потім супроводжувала всі заставки телевізійних новин, викликала у неї роздратування. На ній у неї був дурнуватий вигляд.

Незважаючи на багаторічні зусилля уникати уваги суспільства, вона прославилася на всю країну як найодіозніша особа. 3 легким здивуванням вона переконувалася, що оголошений по всій країні розшук низькорослої дівчини, підозрюваної в потрійному вбивстві, став сенсацією року, порівнянною з тією, яку викликала справа сектантів з Кнутбю.[66] Вона стежила за коментарями і поясненнями в засобах масової інформації, задумливо звівши брови і дивуючись з того, що секретні відомості про її душевне здоров’я виявилися доступні для будь-якої редакції. Один заголовок пробудив у ній давно поховані спогади:

Один судовий репортер з ТТ переплюнув своїх конкурентів, роздобувши копію судово-медичного висновку, зробленого, коли Лісбет була затримана за те, що вдарила ногою по фізіономії одного з пасажирів на станції метро «Гамла стан».

Лісбет добре пам’ятала подію в метро. Вона поверталася з Уденплана у свій тимчасовий будинок у прийомних батьків, який був у Хеґерстені. На станції «Родмансґатан» у вагон зайшов незнайомий пасажир, на вигляд тверезий, і попрямував до неї. Згодом вона дізналася, що це був Карл Еверт Блумґрен, п’ятдесятидволітній безробітний з Йовле, колишній спортсмен, що грав у хокей з м’ячем. Хоча вагон був напівпорожній, він підсів до неї ближче і став чіплятися — поклав руку їй на коліно і намагався завести розмову на тему «поїдьмо зі мною, не пошкодуєш». Бачачи, що вона не звертає на нього уваги, він розходився і обізвав її шльондрою.

Його не зупинило ні її мовчання, ні те, що вона на наступній зупинці пересіла від нього подалі.

Коли вони під’їздили до Старого міста, він обхопив її ззаду руками, засунув руки їй під джемпер і почав шепотіти їй на вухо, що вона шльондра. Лісбет Саландер не подобалося, коли якась абсолютно незнайома людина обзивала її в метро шльондрою. У відповідь вона заїхала йому ліктем в око, а потім, ухопившись за поручні, повисла на них і вдарила каблуками йому в перенісся, що спричинило деяке пролиття крові.

На наступній станції їй вдалося вискочити з вагона на перон, але позаяк вона була одягнена за останньою панківською модою і волосся у неї було пофарбоване в синій колір, то якийсь поборник порядку накинувся на неї і протримав притиснутою до підлоги, доки надійшла поліція.

Вона проклинала тоді свою стать і свою тендітну статуру. Якби вона була здоровим мужиком, на неї ніхто не посмів би накинутися.

Вона навіть не намагалася пояснити, за що вдарила Карла Еверта Блумґрена по обличчю, бо вважала, що не варто навіть намагатися пояснювати щось одягненим у форму представникам влади. З принципових міркувань вона взагалі відмовилася розмовляти з психологами, які мали визначити її душевний стан. На щастя, за розвитком подій спостерігало кілька пасажирів, серед них була одна настирлива жінка з Херньосанда, яка до того ж виявилася членом парламенту від центристської партії. Ця жінка дала свідчення, згідно з якими Блумґрен перед побиттям чіплявся до дівчини. Після того як з’ясувалося, що Блумґрен був двічі судимий за порушення суспільної моральності, прокурор вирішив відкликати обвинувачення. Проте це не означало, що соціальні служби повинні припинити своє розслідування. У результаті Лісбет Саландер суд визнав недієздатною, внаслідок чого вона потрапила в підопічні Хольгера Пальмґрена, якого потім змінив Нільс Б’юрман.

І от усі ці секретні і дуже особисті подробиці були викладені в Інтернеті на загальний огляд. Доповнювалася її характеристика яскравими описами того, як вона ще в початковій школі постійно конфліктувала з оточуючими, а потім лежала в дитячій психіатричній клініці.

Діагнози, поставлені Лісбет Саландер в різних журналах і газетах, не завжди збігалися. Десь її називали психопаткою, а десь шизофренічкою з дуже вираженою манією переслідування. У всіх газетах її описували як людину розумово відсталу, адже вона не здолала навіть програму початкової школи, а після дев’ятого класу не отримала атестата. В її неврівноваженості і схильності до насильства громадськість могла не сумніватися.

Після того як засоби масової інформації виявили, що Лісбет Саландер була знайома з відомою лесбіянкою Міріам Ву, газети вибухнули цілим потоком інформації. Міріам Ву колись виступала на гей-параді в перформансі Беніти Костас, що мав досить провокаційний характер, одягнена лише в шкіряні брюки на підтяжках і лакові чоботи. Крім того, вона друкувала статті в гей-журналі, які засоби масової інформації тепер старанно цитували, і кілька разів давала інтерв’ю у зв’язку зі своїми виступами в різних шоу. Поєднання серійної вбивці-лесбіянки і БДCM-сексу, дражливе для цікавості читачів, чудово сприяло збільшенню накладів.

Позаяк у перший драматичний тиждень Міріам By ніяк не могли знайти, почали висловлюватися припущення про те, що і вона теж стала жертвою Саландер або, можливо, сама була співучасницею злочину. Проте ці міркування висловлювалися в основному в дурнуватому інтернет-чаті «Ексилен» і не поширилися у великих засобах масової інформації. Зате деякі газети висловлювали думку, що раз Міа Берґман писала роботу про секс-мафію, то саме через це Лісбет Саландер, повія, за даними соціальної служби, могла скоїти вбивство.

У кінці тижня стало відомо про зв’язки Лісбет Саландер з групою молодих жінок, які загравали з сатанізмом. Група мала назву «Персти диявола», що дало привід одному немолодому журналістові, котрий опікувався питаннями культури, написати статтю про втрату молоддю традиційних цінностей і про небезпеки, що їх таїть у собі все, починаючи від культури скінхедів до хіп-хопу.

До цього часу публіка вже була сита інформацією про Лісбет Саландер. Якщо скласти все опубліковане різними засобами масової інформації, виходило, що поліція ганяється за психопатичною лесбіянкою, яка входила до групи захоплених садомазохізмом сатаністок, зайнятих пропагандою БДСМ-сексу і сповнених ненависті до всього суспільства в цілому, а надто до чоловіків. Оскільки ж Лісбет Саландер весь минулий рік пробула за кордоном, то можливі також якісь міжнародні зв’язки.

Тільки одне повідомлення з цього потоку схвилювало Лісбет Саландер. Її увагу привернув заголовок:

Цей вислів належав колишній учительці, а нині художниці по тканині Бірґітті Міоос, котра повідомляла, що Лісбет Саландер погрожувала своїм однокласникам і навіть учителі боялись її.

Лісбет справді зустрічалася з Міоос на своєму життєвому шляху. Проте це була не дуже приємна зустріч.

Кусаючи губи, вона згадувала цей випадок. Тоді їй було одинадцять років. Міоос запам’яталася їй як малосимпатична жінка, що замінювала вчительку математики. Лісбет уже правильно відповіла, але її відповідь не збігалася з тією, що була в підручнику, і Міоос вимагала іншої відповіді, гадаючи, що Лісбет помилилася. Насправді помилявся підручник, і Лісбет здавалося, що це зрозуміло кожному. Але Міоос чіплялася й далі, а Лісбет усе затятіше відмовлялася розмовляти з нею на цю тему. Дійшло до того, що Лісбет уже прикипіла до місця, щільно стиснувши рот і випнувши нижню губу, а доведена до відчаю Міоос, відчуваючи свою безпорадність, схопила її за плече і стала трясти, щоб привернути до себе увагу дівчинки. Лісбет у відповідь шпурнула їй в голову підручник, після чого в класі зчинився рейвах. Однокласники намагалися її скрутити, а Лісбет, відбиваючись, плювалася, шипіла і хвицала ногами.

Стаття займала розворот в одній з вечірніх газет. Поряд, в іншій колонці, наводилося кілька висловлювань її колишніх однокласників, сфотографованих перед входом до їхньої старої школи. Один з них, Давид Густафссон, який назвався асистентом з економіки, стверджував, що однокласники боялися Лісбет Саландер, бо вона «одного разу погрожувала їх убити». Лісбет пам’ятала Давида Густафссона, у школі він був одним з її головних мучителів — кремезний негідничок з IQ щучого рівня, що ніколи не пропускав нагоди покривдити її або штурхонути в шкільному коридорі. Якось він напав на неї за гімнастичним залом під час обідньої перерви, і вона, як завжди, дала йому здачі. Саме цей випадок визначив її подальшу долю. Суто фізично у неї не було проти нього жодних шансів, але вона трималася, вважаючи за краще померти, але не здатися. Однокласники, стовпившись навколо, дивилися, як Давид Густафссон знову і знову збиває з ніг Лісбет Саландер. Спочатку все у нього виходило чудово, але дурне дівчисько ніяк не бажало поступатися, причому навіть не плакало і не просило пощади.

Незабаром навіть однокласники не витримали цього видовища. Давидова перевага настільки впадала в очі, а Лісбет перед ним була така беззахисна, що Давид почав утрачати очки. Він затіяв діло, яке не знав, як закінчити. Під кінець він двічі так сильно вдарив Лісбет кулаком, що навіть розбив їй губу і трохи не забив її на смерть. Однокласники залишили її, безпорадно скоцюрблену, лежати на підлозі, і зі сміхом подалися за ріг гімнастичного залу.

Лісбет Саландер пішла додому зализувати рани. А через два дні повернулася з бітою для гри в гилку і посеред шкільного двору заїхала своєму мучителеві у вухо. Коли він упав на землю, вона притисла йому горлянку бітою і, нахилившись до вуха, прошепотіла, що, якщо він коли-небудь посміє встати, вона його уб’є. Коли шкільний персонал дізнався про інцидент, Давида відвели до медсестри, а Лісбет — до директора. Як наслідок цього вчинку, в журналі було зроблено запис, а її саму взяла на замітку соціальна служба.

Раніше Лісбет не замислювалася над тим, що ці п’ятнадцять років робили Міоос і Густафссон, але тепер подумки відзначила: коли знайдеться час, потрібно буде перевірити, що вони поробляють зараз.

Загалом уся ця писанина призвела до того, що погана репутація Лісбет Саландер стала відома всій Швеції. Все її життя було вивчене, досліджене до дрібниць і детально описане в пресі, від її витівок у початковій школі до перебування в дитячій психіатричній клініці Святого Стефана в Уппсалі, де вона провела більше двох років.

Нашорошивши вуха, вона прослухала телевізійне інтерв’ю головного лікаря Петера Телебор’яна. Відтоді як Лісбет бачила його востаннє на судовому засіданні з приводу встановлення її недієздатності, він постарів на вісім років. На чолі в нього з’явилися глибокі зморшки, і він із стурбованим виглядом раз у раз чухав ріденьку борідку, пояснюючи телерепортерові, що зобов’язаний берегти лікарську таємницю, а тому не може обговорювати з ним особу конкретного пацієнта. Сказати він може тільки те, що Лісбет дуже складна пацієнтка, якій потрібне кваліфіковане лікування, але цивільний суд всупереч його рекомендаціям ухвалив рішення призначити їй опіку і залишити на волі, замість того щоб помістити до закритого лікувального закладу. На думку Телебор’яна, це було кричуще неподобство. Він висловив жаль з приводу того, що троє людей поплатилися життям за таке помилкове рішення, і, скориставшись нагодою, виступив проти нав’язаних урядом в останні десятиліття скорочень бюджету на потреби психіатрії.

Лісбет відзначила, що жодна з газет не говорила про те, що найбільш популярною формою лікування в закритій дитячій психіатричній клініці доктора Телебор’дна було поміщення «неспокійних і некерованих» пацієнтів у палату, «вільну від подразників». З обстановки у цій палаті було лише ліжко з ременями для прив’язування. Це виправдовували вченим міркуванням про те, що неспокійні діти повинні бути захищені від «подразників», котрі можуть викликати черговий напад.

Ставши дорослою, вона дізналася, що для позначення цього явища існує й інший термін — «Sensory deprivation» або «позбавлення відчуттів». Позбавлення арештантів почуттєвих відчуттів, згідно з Женевською конвенцією, класифікувалося як негуманне поводження, але диктаторські режими охоче використовували цей метод в експериментах для промивання мізків. Були документальні підтвердження того, що політичні в’язні, які зізнавалися в найнеймовірніших злочинах під час московських процесів 1930-х років, зазнавали такої дії.

Вдивляючись в обличчя Петера Телебор’яна на телеекрані, Лісбет відчувала, як її серце стискається, перетворюючись на зледенілу грудку. Цікаво, він як і раніше користується після гоління тією ж туалетною водою? Вона опинилася в закритому лікувальному закладі після того, як він підвів під особливості її поведінки теоретичну базу. Вона так і не змогла збагнути, чого від неї чекали ще, крім того, щоб вона полікувалася й усвідомила свої вчинки. Дуже скоро Лісбет зрозуміла, що під «неспокійними і некерованими» пацієнтами малися на увазі ті, які відмовлялися беззастережно визнати правоту і професійну майстерність доктора Телебор’яна.

Тому Лісбет Саландер довелося переконатися на власному досвіді, що в лікарні Святого Стефана в галузі психіатрії на порозі двадцять першого століття практикувалися ті ж методи лікування, які використовувалися в шістнадцятому столітті.

Приблизно половину свого перебування в лікарні Святого Стефана вона провела прив’язана до ліжка у «вільній від подразників» палаті, поставивши таким чином своєрідний рекорд.

З боку Телебор’яна вона жодного разу не зазнала сексуальних домагань. Він навіть ніколи не торкався до неї інакше, як з найневинніших приводів. Одного разу він заспокійливо доторкнувся рукою до її плеча, коли вона лежала прив’язана в ізоляторі.

Цікаво, чи збереглися в нього дотепер сліди її зубів біля мізинця?

Їх відносини перетворилися на щось схоже на дуель, причому у Телебор’яна були в руках усі карти. Її хід у відповідь полягав у тому, щоб абсолютно відгородитися від нього, ігноруючи його присутність у палаті.

Їй було дванадцять років, коли її під конвоєм дві жінки-поліцейських доправили до лікарні Святого Стефана. Це було за кілька тижнів після того, як стався Весь Цей Кошмар.

Вона запам’ятала це у всіх подробицях. Спершу вона думала, що все якось уладнається, намагалася викласти свою версію поліцейським, соціальним працівникам, лікарняному персоналу, доглядальницям, лікарям, психологам і навіть священикові, який хотів, щоб вона з ним разом помолилася. На задньому сидінні поліцейської машини, проїжджаючи Веннер-Ґрен-Центр по дорозі, що вела на північ, до Уппсали, вона все ще не знала, куди її везуть. Їй ніхто нічого не пояснював. Але тут вона вже почала здогадуватися, що нічого не уладнається.

Вона намагалася пояснити все Петерові Телебор’яну.

В результаті всіх цих зусиль вона в свій тринадцятий день народження провела ніч, прив’язана до ліжка.

Петер Телебор’ян, безперечно, міг вважатися наймерзеннішим і найогиднішим садистом з усіх, кого їй доводилося зустрічати в житті. Б’юрмана він обігнав на кілька корпусів. Б’юрман був грубим мерзотником, з яким вона могла справитися. Але Петер Телебор’ян забарикадувався папками, експертними висновками, вченими званнями і психіатричними вивертами. Жодну його дію не можна було оскаржити чи опротестувати.

Зв’язуючи неслухняних дівчаток ременями, він діяв від імені і за дорученням держави.

І щоразу, коли він підтягав ремені, якими була зв’язана розпластана на спині Лісбет, вона, зустрічаючи його погляд, бачила в ньому збудження. Вона це знала. І він знав, що вона знає. Послання досягло мети.

У ніч свого тринадцятиліття вона вирішила, що ніколи більше не обміняється жодним словом ні з Петером Телебор’яном, ні з кимось іншим з психіатрів та решти мізкоправів. Такий вона зробила собі подарунок на день народження. Вона стримала дане собі слово. І вона знала, що Петера Телебор’яна її мовчання виводить із себе і, можливо, є головною причиною того, що її щоночі прив’язують до ліжка ременями. Але вона готова була заплатити цю ціну.

Вона навчилася володіти собою, більше не лютувала і не кидалася речами в ті дні, коли її випускали з ізолятора.

Але з лікарями вона не розмовляла.

Зате вона охоче вела ввічливі розмови з доглядальницями, персоналом їдальні та прибиральницями. Це не залишилося непоміченим. Одна доброзичлива доглядальниця, яку звали Кароліна і до якої Лісбет навіть трохи прихилилася, якось її спитала, чому вона так поводиться. Лісбет подивилася на неї запитливо.

— Чому ти не розмовляєш з лікарями?

— Бо вони не слухають, що я їм кажу.

Така відповідь не вирвалася в неї зненацька — це було її повідомлення для лікарів. Знаючи, що всі її висловлювання записуються до медичної картки, вона таким чином документально засвідчила своє обдумане рішення.

Останнього року її перебування в лікарні Святого Стефана Лісбет усе рідше стали відправляти до ізолятора і головним чином у тих випадках, коли їй так чи інакше вдавалося вивести із себе Петера Телебор’яна. Він знов і знов намагався зробити пролом в її затятому мовчанні, змусивши її звернути на нього увагу, а вона щоразу навмисне намагалася допекти його до живих печінок.

Свого часу Телебор’ян спробував змусити Лісбет приймати психотропний засіб, від якого їй ставало важко дихати і думати й виникали напади страху. З цієї миті вона почала відмовлятися приймати ліки і їй примусово давали щодня по три пігулки.

Вона так енергійно чинила опір, що персоналу доводилося утримувати її силоміць, силком відкривати їй рота і буквально впихати пігулки в горло. За першим же разом Лісбет відразу засунула собі пальці в рот і виблювала весь обід на санітарку, яка була найближче. Після цього годувати її пігулками почали в той час, коли вона лежала зв’язана. У відповідь Лісбет навчилася викликати у себе блювання без допомоги пальців. Вона чинила опір так уперто, а боротьба з нею забирала у персоналу так багато сил, що врешті-решт їй дали спокій.

Відразу після того, як їй сповнилося п’ятнадцять років, її раптом перевели назад у Стокгольм і передали в прийомну сім’ю. Цей поворот у долі став для неї цілковитою несподіванкою. В цей час Телебор’ян уже не обіймав посаду головного лікаря, і Лісбет вважала, що тільки тому її так раптово виписали. Якби це залежало від Телебор’яна, вона досі лежала б в ізоляторі прив’язана до ліжка.

І ось вона побачила його по телевізору. Вона не знала, чи мріє він повернути її назад до себе в лікарню, чи тепер вона вже недостатньо молода, щоб викликати у нього фантазії. Але його випад проти рішення цивільного суду, що відмовився її госпіталізувати, справив належне враження. Жінка-репортер, що розмовляла з ним, розділила його обурення, але вона вочевидь не знала, що слід запитувати з цього приводу. Там не знайшлося нікого, хто міг би заперечити Телебор’яну: колишнього головного лікаря лікарні Святого Стефана вже не було серед живих, а голова цивільного суду, який виносив ухвалу в справі Саландер, а зараз мимоволі опинився в ролі цапа-відбувайла, з того часу давно вийшов на пенсію і відмовився дати інтерв’ю пресі.

На текст, що вразив її найбільше, Лісбет наткнулася у вечірньому випуску однієї з місцевих газет Центральної Швеції. Вона перечитала його тричі, а потім вимкнула комп’ютер і закурила. Сидячи на подушці в куточку біля вікна, вона дивилася на вулицю і милувалася нічним освітленням.

Далі в тексті наводилося кілька епізодів із спогадів Юханни. Лісбет насупила брови. Сама вона не пам’ятала ні цих епізодів, ні жінки, яку вона могла б назвати своєю близькою шкільною подругою, що намагалася залучити її в колектив.

З тексту не було ясно, коли саме сталися наведені події, але вона практично перестала ходити до школи з дванадцятилітнього віку. А значить, її стурбована шкільна подружка зуміла виявити її бісексуальність у дуже юні роки. Незважаючи на величезний потік ідіотських текстів, який ринув на неї за минулий тиждень, інтерв’ю Юханни вразило її найбільше — настільки це була очевидна брехня. Або репортер натрапив на закінчену міфоманку, або ж він сам вигадав цю історію; Лісбет запам’ятала прізвище репортера і включила його до списку об’єктів, що підлягають пильнішому вивченню.

Навіть найпоблажливіші репортажі, націлені на критику сучасного суспільства, що виходили під заголовками на кшталт «Суспільство виявилося неспроможним» або «Вона не дістала необхідної допомоги» не могли пом’якшити її образ ворога народу номер один: серійної вбивці, яка в нападі божевілля порішила трьох поважаних співгромадян.

З цікавістю читаючи різні описи свого життя, Лісбет відзначила, що в опублікованій інформації є одна помітна прогалина. Незважаючи на необмежений, очевидно, доступ до всіх найзасекреченіших і найінтимніших деталей її життя, засоби масової інформації нічого не знали про Весь Цей Кошмар, що стався з нею незадовго до її тринадцятиліття. Всі їх відомості про її життя належали до двох періодів: від вступу до початкової школи до одинадцятиліття і потім починаючи з виписування з дитячої психіатричної лікарні і переходу до прийомної сім’ї — у віці п’ятнадцяти років.

Створювалося враження, що хтось, маючи доступ до поліцейських архівів, ділився відомостями із засобами масової інформації, але з якоїсь невідомої причини вирішив залишити Весь Цей Кошмар у темряві невідомості. Це дуже здивувало Лісбет. Бо якщо поліція хотіла підкреслити її схильність до застосування грубої сили, то факти того розслідування могли б чудово цьому сприяти: адже саме вони стали безпосередньою підставою для її відправлення в Уппсалу, до лікарні Святого Стефана, і набагато перевершували ті дрібнички, що трапилися на шкільному подвір’ї.

У Великодню неділю Лісбет поринула у вивчення процесу слідства. Засоби масової інформації допомогли їй скласти досить виразне уявлення про учасників слідчої групи. Вона відзначила, що прокурор Екстрьом є начальником попереднього слідства і що саме він, як правило, виступає на прес-конференціях, практично ж керує розслідуванням інспектор кримінальної поліції Ян Бубланськи — досить огрядний чоловік у мішкуватому костюмі, який під час прес-конференцій іноді влаштовується збоку від Екстрьома.

За кілька днів вона вже знала про Соню Мудіґ, єдину жінку в групі поліцейських, яка першою виявила тіло адвоката Б’юрмана. Вона відзначила імена Ханса Фасте і Курта Свенссона, але не дізналася про Єркера Хольмберґа, чиє ім’я не згадувалося ні в одному з репортажів. Для кожного з них вона завела окремий файл у своєму комп’ютері і почала заповнювати їх інформацією.

Хід поліцейського розслідування, звичайно ж, описувався в матеріалах, які члени слідчої групи зберігали в своїх комп’ютерах, а їх бази даних містилися на поліцейському сервері. Проникнення у внутрішню Мережу поліції було пов’язане з винятковими труднощами, проте не було неможливим, і Лісбет уже траплялося це робити.

У зв’язку з одним завданням, яке вона чотири роки тому виконувала для Драґана Арманського, вона ознайомилася із структурою поліцейської Мережі і придумала, яким чином можна для своїх потреб увійти до поліцейського реєстру. При спробі проникнути в Мережу ззовні вона зазнала цілковитої невдачі: та була дуже добре захищена і забезпечена несподіваними пастками, які могли привернути до зломщика небажану увагу.

Внутрішня поліцейська Мережа була вибудувана за всіма правилами мистецтва: там була окрема система кабелів, захист від зовнішніх підключень та Інтернету. Таким чином, тут було потрібне або сприяння справжнього поліцейського, що має право доступу в Мережу, або спосіб прикинутися «своєю людиною» для внутрішньої поліцейської Мережі. Щодо цього їй пощастило, бо саме тут у системах захисту зяяв величезний пролом. По всій країні було багато поліцейських дільниць, під’єднаних до Мережі. Деякі з них були маленькими відділеннями без нічних чергових, вони не були обладнані сигналізацією і на ніч залишалися без охорони. Найближча поліцейська дільниця в Лонґвіку неподалік Вестероса була якраз одним з таких відділень. Воно займало приміщення приблизно в сто тридцять квадратних метрів в одній будівлі з місцевою бібліотекою і страховою касою, вдень там було троє поліцейських.

Того разу, чотири роки тому, Лісбет Саландер не вдалося проникнути в Мережу, але вона вирішила, що було б непогано витратити трохи часу і зусиль на те, щоб забезпечити собі доступ про всяк випадок на майбутнє. Прикинувши свої можливості, вона найнялася на літо прибиральницею до бібліотеки Лонґвіка. Прибираючи підлогу за допомогою ганчірки і щітки, вона попутно за десять хвилин устигла вивчити в будівельній конторі міста план приміщень. У неї були ключі від будинку, але не було ключів від поліцейської дільниці. Зате вона виявила, що може без особливих труднощів забратися туди через вікно розташованої на другому поверсі ванної кімнати, яке через літню спеку залишали на ніч прочиненим. Поліцейську дільницю охороняв тільки один сторож, який обходив її кілька разів за ніч. Це було просто сміховинно!

їй знадобилося всього близько п’яти хвилин, щоб знайти на столі у начальника ім’я користувача і пароль. Потім одна ніч пішла на те, щоб шляхом кількох експериментів вияснити структуру Мережі і з’ясувати, який він мав доступ та які ще існували ступені секретності, недоступні для представників місцевої поліції. Як бонус вона знайшла ще й імена двох користувачів з числа службовців місцевої поліції та їхні паролі. У комп’ютері одного з них, тридцятидволітньої жінки-поліцейського Марії Оттоссон, Лісбет знайшла інформацію про те, що ця жінка подала заяву на вакантне місце в стокгольмській поліції і була прийнята туди слідчим у відділ боротьби з шахрайством. Про Оттоссон Лісбет дізналася все, що тільки можна, позаяк та залишила свій лептоп в незачиненій шухляді столу. Отже, співробітниця поліції Марія Оттоссон мала персональний комп’ютер, яким користувалася на роботі. Чудово! Лісбет ввела в нього свій CD-диск з програмою «Асфіксія 1.0» — найпершою версією своєї шпигунської програми. Вона розмістила програмне забезпечення в двох місцях: як активну інтегровану частину «Майкрософту Експлорера» і як бекап[67] в адресній книзі Марії Оттоссон. Лісбет розраховувала на те, що коли навіть Оттоссон купить абсолютно новий комп’ютер, вона перенесе на нього свою адресну книгу, причому був дуже великий шанс того, що вона зробить це на своєму новому робочому місці — у стокгольмському відділенні по боротьбі з шахрайством, де вона мала влаштуватися вже за кілька тижнів.

Лісбет розмістила також програмне забезпечення в настільних комп’ютерах поліцейських, яке дозволяло б їй отримувати з них інформацію, а запозичивши їх ідентифікацію, вона могла сама входити до поліцейського реєстру. Проте тут потрібно було дотримуватися найбільшої обережності, щоб її вторгнення залишалося непоміченим. Так, наприклад, відділ безпеки поліції мав особливу тривожну сигналізацію, яка реагувала на вхід у систему в неробочий час або на різке зростання кількості запитів. Ця ж сигналізація спрацювала б при спробі добути інформацію про розслідування, до яких місцева поліція не мала відношення.

Весь наступний рік Лісбет удвох з колегою-хакером Чумою працювала над тим, щоб добитися контролю над поліцейською Мережею. Зіткнувшись з дуже великими труднощами, через деякий час вони закинули цей проект, але в ході роботи встигли зібрати близько ста ідентифікацій, якими тепер могли в разі потреби скористатися.

Нарешті Чума зробив прорив, хакнувши домашній комп’ютер начальника поліцейського відділу із забезпечення інформаційної безпеки. Це був вільнонайманий економіст, що не мав глибоких знань у галузі комп’ютерної техніки, хоча в його лептопі зберігалася величезна кількість інформації. Таким чином Лісбет і Чума позбавлялися необхідності запускати в Мережу шкідливі віруси, які могли повністю порушити роботу поліцейських комп’ютерів, що зовсім не відповідало їх власним інтересам. Вони були хакерами, а не диверсантами і хотіли дістати доступ до функціонуючої Мережі, а ніяк не зруйнувати її.

Тепер Лісбет Саландер перевірила свій список і з’ясувала, що ніхто з тих, чию ідентифікацію вона колись украла, не був причетний до розслідування потрійного вбивства. Втім, на такий успіх вона і не розраховувала. Зате вона мала змогу без особливих зусиль заходити в поліцейську Мережу і знайомитися з подробицями всешведського розшуку, включаючи найновіші дані, добуті слідством про неї саму. Вона дізналася, що її бачили і намагалися шукати в Уппсалі, Норчьопінґу, Ґетеборзі, Мальмьо, Хаслехольмі і Кальмарі і що було розіслане покращене секретне графічне зображення її зовнішності.

В умовах підвищеної уваги засобів масової інформації на руку Лісбет грало те, що її портретів було дуже мало. Окрім паспортної фотографії чотирилітньої давнини, використаної також на її правах водія, та фотографії в поліцейському реєстрі, на якій була зображена вісімнадцятилітня Лісбет (геть не схожа на себе), знайшлося тільки декілька випадкових знімків із давніх шкільних альбомів, зокрема фотографія, зроблена однією вчителькою під час шкільної екскурсії до заповідника Накка. На цьому знімку можна було розгледіти неясну фігурку дванадцятилітньої Лісбет Саландер, що сиділа осторонь.

Погано було те, що паспортна фотографія — обличчя із застиглим поглядом спідлоба і стиснутими в ниточку губами — підкріплювала уявлення про неї як про розумово відсталу, асоціальну особу і вбивцю, і засоби масової інформації розтиражували цей образ. Зате цей знімок мав одне важливе достоїнство — він мав разючу несхожість із справжньою Лісбет і не давав ніякої можливості впізнати її при зустрічі.

Вона з цікавістю стежила за все новими даними про особи вбитих. У вівторок засоби масової інформації вже почали топтатися на місці і, за відсутністю драматичних новин про полювання на Лісбет Саландер, стали приділяти більше уваги жертвам злочину. В одній з вечірніх газет з’явилася велика стаття, що змальовувала портрети вбитих: Даґа Свенссона, Міа Берґман і Нільса Б’юрмана. Суть її зводилася до того, що троє достойних людей були по-звірячому вбиті з незрозумілої причини.

Нільс Б’юрман поставав як поважаний адвокат, активний учасник суспільного життя, член Ґрінпісу та «діяльний захисник прав молоді». Ціла полоса була присвячена близькому другові й колезі Б’юрмана Янові Хоконссону, чия адвокатська контора була в одному будинку з конторою Б’юрмана і який відгукувався про Б’юрмана як про захисника прав простої людини. За словами одного із службовців Опікунської ради, Б’юрман був щиро відданий інтересам своєї підопічної Лісбет Саландер.

Уперше за цей день Лісбет криво посміхнулася.

Великий інтерес викликала постать Міа Берґман, що також стала жертвою вбивці. Її описували як чарівну жінку з блискучим розумом, яка вже мала за плечима значний список досягнень і на яку попереду чекала чудова кар’єра. Цитувалися висловлювання її приголомшених друзів, однокурсників і наукового керівника. Головним питанням було: «За віщо?» Друкувалися фотографії покладених перед будинком в Енскеді квітів і запалених свічок.

У порівнянні з нею Даґу Свенссону було присвячено зовсім небагато місця. Його описували як проникливого і безстрашного репортера, але головна увага приділялася його співмешканці.

На подив Лісбет, тільки Великодньої неділі з’ясувалося, що Даґ Свенссон працював над великим репортажем для журналу «Міленіум». Ще більше вона здивувалася тому, що в публікаціях не було ні слова про тему його роботи.

Їй так і не потрапила на очі заява Мікаеля Блумквіста для газети «Афтонбладет». Тільки у вівторок згадка про це висловлювання з’явилася в телевізійних новинах, і тут вона зрозуміла, що Мікаель Блумквіст дав неправдиву інформацію. Він заявив, що Даґ Свенссон працював над репортажем на тему «Безпека інформації і захист комп’ютерів від незаконного проникнення».

Лісбет Саландер зсунула брови. Вона знала, що це твердження не відповідає істині, і задумалася над тим, яку ж гру веде «Міленіум». Потім вона зрозуміла, що означало це повідомлення, і вдруге за цей день криво посміхнулася. З’єднавшись із сервером у Голландії, вона двічі клацнула мишкою по іконці з написом «МікБлум/лептоп». Папка під назвою «Лісбет Саландер» і документ «Для Салі» лежали на найвиднішому місці посеред робочого столу, і вона стала читати.

Лісбет довго сиділа перед розкритим листом Мікаеля, її роздирали суперечливі почуття. Досі вона була сама проти всієї Швеції, і це рівняння завдяки своїй простоті було дохідливим і красивим. Аж тут раптом у неї з’явився союзник, принаймні — потенційний союзник, який стверджує, що він вірить у її невинність. І зрозуміло, ним виявилася єдина людина в Швеції, з якою вона не хотіла більше зустрічатися ні за яких умов. Вона зітхнула. Мікаель Блумквіст був усе той же, він, як завжди, повівся до чортиків наївно і порядно. Лісбет Саландер утратила наївність уже в десять років.

Не буває цілком невинних. Є тільки різні ступені відповідальності.

Нільс Б’юрман помер, бо не захотів грати за її правилами. Вона дала йому надійний шанс, але він все одно найняв альфа-самця, намагаючись розправитися з нею. Отже тут уже була не її провина.

Проте якщо на арену вийшов Калле Блумквіст, його участь не варто недооцінювати. Він може їй стати у пригоді.

Він був майстер розгадувати загадки і мав феноменальну заповзятливість, це вона знала з досвіду Хедестада. Учепившись у що-небудь, він тримав це мертвою хваткою. Він був по-справжньому наївний, але міг діяти там, куди вона не могла сунутися, щоб не виказати своєї присутності. Його можна було використати, коли їй самій доведеться тихо і непомітно сховатися за кордоном — а все йшло до того.

Та на жаль, Мікаелем Блумквістом не можна було керувати. Потрібно, щоб він сам хотів щось зробити і мав для цього моральне виправдання.

Інакше кажучи, він був досить передбачуваний. Трохи поміркувавши, вона створила новий документ, назвавши його «МікуБлуму», і написала одне-єдине слово:

Зала.

Це дасть йому поживу для роздумів.

Вона все ще сиділа за комп’ютером, замислена, як раптом помітила, що комп’ютер Мікаеля Блумквіста запрацював. Його відповідь надійшла незабаром після того, як він прочитав її послання.

Лісбет, ти просто якась кара на мою голову! Хто, чорт забирай, такий Зала? Сполучна ланка, чи що? Якщо знаєш, хто вбив Даґа й Міа, то розкажи бодай мені, щоб ми могли розплутати цей клятий клубок і не мучитися. Мікаель.

Добре. Пора підчепити його на гачок.

Вона створила ще один документ і назвала його «Калле Блумквісту». Вона знала, що він розсердиться. Потім написала коротке повідомлення:

Ти журналіст. Ось і розкопуй!

Як вона і сподівалася, його відповідь надійшла відразу і містила заклик міркувати розумно, навіть волала до її почуття. Вона посміхнулася і вимкнула його жорсткий диск.

Але свої шпигунські розшуки вона на цьому не закінчила, а перемкнулася на жорсткий диск Арманського. Вона уважно прочитала його звіт про неї, написаний на другий день Великодня. Із змісту звіту не можна було зрозуміти, кому він адресований, але вона вирішила, що Драґан співпрацює з поліцією, сприяючи її пошукам.

Перевірка електронної пошти Арманського не дала нічого цікавого. Вже збираючись вимкнути жорсткий диск, вона раптом наткнулася на послання, адресоване начальникові технічного відділу «Мілтон сек’юриті», — Арманський доручав йому встановити камеру прихованого спостереження в своєму кабінеті.

Ого!

Подивившись дату, вона побачила, що доручення було надіслане в кінці січня, через кілька годин після її відвідин.

Це означало, що, перш ніж зробити Арманському наступний візит, їй доведеться підправити дещо в системі автоматичного спостереження.

Розділ 22

У вівторок вранці Лісбет Саландер зайшла в картотеку Головного управління кримінальної поліції і зробила запит на ім’я Олександра Залаченка. Там він не значився, що й не дивно: наскільки їй було відомо, він жодного разу не поставав у Швеції перед судом і навіть не числився в переписі населення.

У реєстр кримінальної поліції вона заходила під виглядом комісара Дугласа Шьольда п’ятдесяти п’яти років, що працював у поліцейському окрузі Мальмьо. І тут вона відчула невелике потрясіння: її комп’ютер раптом запищав і в меню заблимала іконка, подаючи сигнал про те, що хтось розшукує її в чаті ICQ.

Першим її спонуканням було вирвати з гнізда вилку і від’єднатися, але вона швидко схаменулася. У комп’ютері Шьольда не було програми ICQ, вона взагалі рідко є в літніх людей, а частіше використовується для спілкування молоддю і досвідченими користувачами.

А це означало, що хтось шукає саме її. Вибір у цьому випадку був неширокий.

Вона увімкнула ICQ і написала:

Що тобі треба, Чума?

Тебе, Оса, нелегко застати. Ти коли-небудь заглядаєш до своєї пошти?

Як ти мене знайшов?

За Шьольдом. У мене той самий список. Я подумав, що ти вибрала користувача з найбільшим доступом.

Що тобі треба?

Хто такий Залаченко, про якого ти запитувала?

Не лізь не в своє діло!

Що таке відбувається?

Чума, йди до біса!

А я думав, що це в мене, як ти висловлюєшся, проблеми щодо соціальної адаптації. Але якщо вірити газетам, то в порівнянні з тобою я абсолютно нормальний.

Т.

Сама собі покажи палець! Тобі потрібна допомога?

Лісбет трохи подумала. Спочатку Блумквіст, тепер — Чума! Народ наввипередки рветься їй допомагати. З Чумою була одна проблема — він був абсолютний відлюдник, важив сто шістдесят кілограмів і спілкувався з навколишнім світом виключно через Інтернет. Якщо порівнювати з ним, то Лісбет Саландер була активним учасником суспільного життя і мало не душею будь-якої компанії. Не дочекавшись відповіді, Чума відкладав наступний рядок:

Ти тут? Тобі потрібно допомогти вибратися за кордон?

Ні.

Чому ти стріляла?

Заткни пельку!

Ти збираєшся застрелити ще кого-небудь, і чи повинен я боятися за себе? Адже я єдина людина, хто може тебе вислідити.

Не лізь у чужі справи, тоді нічого буде боятися.

Я й не боюся. Якщо тобі що-небудь знадобиться, знайдеш мене в хот-мейлі. Може, тобі зброя потрібна? Новий паспорт?

Ти соціопат.

Це в порівнянні з тобою?

Лісбет вимкнула ICQ, сіла на диван і стала думати. Через десять хвилин вона знову відкрила комп’ютер і послала Чумі по хот-мейлу повідомлення такого змісту:

Прокурор Екстрьом, начальник слідчого відділу, живе в Тебю. Одружений, у нього двоє дітей і є швидкісний Інтернет, проведений на віллу. Мені може знадобитися доступ до його лептопу або домашнього комп'ютера. Я хочу читати його в реальному часі. Hostile takeover з дзеркальним жорстким диском.

Вона знала, що Чума рідко виходить із своєї квартири в Сундбюберзі, і тому сподівалася, що в нього знайдеться під рукою який-небудь розторопний підліток для доручень у зовнішньому світі. Листа вона відправила без підпису. Це було зайве. Відповідь надійшла, коли вона через п’ятнадцять хвилин увімкнула програму ICQ.

Скільки заплатиш?

10 000 на твій рахунок + витрати і 5000 твоєму помічникові.

Я дам про себе знати.

Електронна пошта від Чуми надійшла вранці в четвер, і все послання складалося з ftp-адреси. Лісбет здивувалася: на результат вона сподівалася не раніше ніж через два тижні. Провести «вороже поглинання» навіть за допомогою геніальної програми Чуми і спеціально розробленого устаткування було справою складною і копіткою. У ході цього процесу інформація поступово закачувалася до чужого комп’ютера кілобайт за кілобайтом, поки не виникала нова програма. Швидкість процесу залежала від того, як часто Екстрьом користується своїм комп’ютером, а після його завершення потрібно ще кілька днів на те, щоб перекласти всю інформацію на дзеркальний жорсткий диск. Сорок вісім годин — це був не просто рекорд, а щось теоретично неможливе. Лісбет переповнилася захватом і викликала його ICQ:

Як тобі це вдалося?

У чотирьох членів сім'ї є комп'ютери. І уявляєш собі — у них немає брандмауера! Безпека на нулі. Досить було під'єднатися до кабелю і завантажувати. Мої витрати склали 6000 крон. У тебе стільки знайдеться?

Так. Плюс бонус за терміновість.

Трохи подумавши, вона через Інтернет переклала на рахунок Чуми тридцять тисяч крон. Вона не хотіла лякати його надто вже великою сумою. Потім вона зручно влаштувалася на купленому в «ІКЕА» кріслі і відкрила лептоп начальника слідчого відділу Екстрьома.

За годину вона прочитала всі звіти, які надсилав тому Ян Бубланськи. Лісбет підозрювала, що, згідно зі статутом, такі рапорти не повинні були виходити за стіни поліцейського управління, але Екстрьом не звертав уваги на вимоги статуту, якщо вже він забрав ці справи з собою і розмістив їх у приватному комп’ютері, не забезпеченому навіть брандмауером.

Це було зайвим доказом того, що жодна система безпеки не встоїть проти тупості власних співробітників. З комп’ютера Екстрьома вона витягла багато корисної інформації.

Спочатку вона дізналася, що Драґан Арманський дав двох своїх співробітників як добровільних помічників слідчій групі інспектора Бубланськи. Практично це означало, що «Мілтон сек’юриті» спонсорує полювання, яке на неї веде поліція. Їхнім завданням було всіма засобами сприяти пійманню Лісбет Саландер. «Ну, спасибі, Арманський! Це я тобі ще пригадаю», — подумала Лісбет. Дізнавшись, хто ці співробітники, вона спохмурніла. Бомана вона запам’ятала як людину непривітну, але ввічливу. Ніклас Ерікссон же був нечистим на руку нікчемою, який шахраював з клієнтами, використовуючи своє службове становище в «Мілтон сек’юриті».

Лісбет Саландер мала досить гнучку мораль. При нагоді вона й сама не погребувала б обдурити господарських клієнтів, але тільки якщо вони того заслужили, і ніколи не порушила б зобов’язання щодо нерозголошення відомостей.

Дуже скоро Лісбет виявила, що просочування інформації в пресу відбувається через самого начальника слідчого відділу Екстрьома. За допомогою електронної пошти він відповідав на низку запитань щодо висновку медичної експертизи про Лісбет Саландер і про зв’язки між нею та Міріам Ву.

Третій зроблений нею важливий висновок свідчив, що група інспектора Бубланськи не мала ані найменшого уявлення про те, де їм потрібно шукати Лісбет Саландер. Вона з цікавістю прочитала звіт про вжиті заходи і взяті під спостереження адреси. Список виявився короткий. Зрозуміло, в ньому значився будинок на Лундаґатан, а крім нього адреса Мікаеля Блумквіста, стара адреса Міріам Ву на площі Святого Еріка і «Вітряк», у якому вона іноді бувала.

«От дідько! — подумала Лісбет. — І як мені тільки надало засвітитися поряд з Міммі? Треба ж було додуматися до такої дурниці!»

У п’ятницю сищики Екстрьома вийшли навіть на слід групи «Персти диявола». Лісбет дійшла висновку, що тепер вони зроблять візити ще за кількома адресами, і насупилась. Мгу, після цього дівчатка з «Перстів диявола», мабуть, назавжди зникнуть з кола її знайомств, хоча вона навіть жодного разу не зустрічалася з ними після свого повернення до Швеції.

Що довше вона над усім цим думала, то більше дивувалася. Прокурор Екстрьом старанно постачав пресі інформацію, перетрушуючи всяку брудну білизну. Мету його зрозуміти було неважко: він заробляв собі популярність і готував ґрунт на майбутнє, коли йому доведеться висувати проти неї обвинувачення.

Але чому ж він змовчав про поліцейське розслідування 1991 року? Адже це стало безпосередньою причиною її направлення до лікарні Святого Стефана. Чому він тримає в таємниці цю історію?

Лісбет увійшла в комп’ютер Екстрьома і цілу годину проглядала його документи. Закінчивши цю роботу, вона закурила сигарету. Вона не знайшла жодного посилання на події 1991 року і мусила зробити несподіваний висновок: він просто нічого про це не знав!

Спочатку Лісбет розгублено вклякла, та потім погляд її зупинився на ноутбуку. Чим не завдання для старини Калле Блумквіста! Він-бо в нього вчепиться так, що не одірвеш. Вона знов увімкнула комп’ютер, зайшла на його жорсткий диск і створила документ «МВ2»:

Прокурор Е. забезпечує ЗМІ інформацією. Запитай у нього, чому він мовчить про давнє поліцейське розслідування.

Цього буде досить, щоб підштовхнути його до дії. Вона терпляче прочекала дві години, перш ніж Мікаель увійшов у Мережу і зайнявся своєю електронною поштою. Через п’ятнадцять хвилин він побачив її документ, а потім ще через п’ять відповів їй своїм документом під назвою «Криптограма». Він не клюнув на приманку, а натомість завів стару пісню про те, що хоче дізнатися, хто вбив його друзів.

Це прагнення було для Лісбет зрозуміле. Вона трохи злагідніла і відповіла документом під заголовком «Криптограма 2»:

Як ти вчиниш, якщо виявиться, що це я?

По суті, вона ставила йому дуже особисте питання. Він відповів їй документом «Криптограма 3». Його відповідь справила на неї сильне враження:

Лісбет, якщо ти зовсім з'їхала з глузду, то допомогти тобі, напевно, зможе тільки Петер Телебор'ян. Але я не вірю, що ти вбила Даґа й Міа. Сподіваюся і молюся, щоб я був правий.

Даґ і Міа хотіли викрити мафію секс-послуг. Я припускаю, що саме це якимсь чином стало мотивом до вбивства. Але в мене немає жодних доказів.

Я не знаю, який кіт між нами перебіг, але одного разу ми якось говорили з тобою про дружбу. Я сказав, що дружба ґрунтується на двох речах: пошані і довірі. Навіть якщо ти через щось мною незадоволена, ти все одно можеш на мене покластися і довіряти мені. Я ніколи не видавав твоїх секретів. Навіть того, що сталося з мільярдами Веннерстрьома. Вір мені. Я тобі не ворог. М.

Ім’я Телебор’яна спочатку її розлютило. Потім вона зрозуміла, що Мікаель зовсім не збирався її дратувати. Він гадки не мав про те, хто такий Петер Телебор’ян, і, швидше за все, бачив його тільки по телевізору, де той виступав як поважаний фахівець і всесвітньо визнаний експерт у галузі дитячої психіатрії.

Але найбільше її вразила згадка про мільярди Веннерстрьома. Звідки він про це дізнався? Вона була впевнена, що не зробила ніяких помилок і що жодна жива душа на світі не знає про її тодішні дії.

Вона кілька разів перечитала його лист.

Від нагадування про дружбу їй зробилося недобре. Вона не знала, що на це відповісти.

Нарешті вона створила документ «Криптограма 4»:

Мені треба над цим подумати.

Вона від’єдналася і сіла біля вікна.

Лісбет Саландер вийшла з квартири в районі Мосебакке тільки об одинадцятій годині вечора в п’ятницю. Ось уже кілька днів, як у неї закінчився запас піци та інших продуктів: не залишилося ні крихти хліба, ні шматочка сиру. Останні три дні вона харчувалася вівсяними пластівцями, купленими якось під настрій, коли вона подумала, що пора перейти на здорове харчування. Тепер вона зробила відкриття, що склянка вівсяних пластівців зі жменькою родзинок і двома склянками води в мікрохвильовці за одну хвилину перетворюється на цілком їстівну вівсяну кашу.

Поворушитися змусив її не тільки брак їжі. Їй треба було терміново розшукати одну людину, а це завдання, на жаль, неможливо було виконати, сидячи в квартирі в районі площі Мосебакке. Вона попрямувала до гардероба, дістала з нього білявий парик і взяла норвезький паспорт на ім’я Ірене Нессер.

Ірене Нессер була реально існуюча жінка. Зовні вона була схожою на Лісбет Саландер і три роки тому загубила свій паспорт, який турботами Чуми потрапив до рук Лісбет і ось уже вісімнадцять місяців у разі потреби допомагав їй виступати в чужому вигляді.

Лісбет вийняла колечка з брів та ніздрів і перед дзеркалом у ванній зробила макіяж. Вона одяглася в темні джинси, просту, але теплу коричневу куртку, розшиту золотом, і вуличні чобітки на високих підборах. У картонній коробці в неї лежав запас балончиків із сльозоточивим газом, вона взяла звідти один. Вона навіть дістала електрошокер, до якого не торкалася вже рік, і поставила його на зарядку. Склавши в нейлонову сумку зміну одягу, пізно ввечері вона вийшла з квартири.

Спершу Лісбет пройшлася до ресторану «Макдональдс» на вулиці Хорнсґатан — там вона менше ризикувала зіткнутися ніс у ніс з ким-небудь з колишніх товаришів по службі з «Мілтон сек’юриті», ніж у «Макдональдсах» в районі Шлюзу чи площі Медборґарплатс. Вона з’їла бігмак і випила велику склянку коли.

Поївши, вона сіла на четвертий номер і доїхала до площі Бріксплан, а звідти пішки дійшла до Уденплана і незабаром після півночі опинилася перед будинком на Уппландсґатан, де була квартира покійного адвоката Б’юрмана. Вона не думала, що за квартирою ведеться спостереження, але відзначила, що на його поверсі світиться вікно сусідньої квартири, тому вирішила про всяк випадок прогулятися до Ванадісплана. Повернувшись за годину, вона побачила, що світло в сусідній квартирі погасло.

Безшумно, ледве торкаючись ногами сходів, Лісбет піднялася до Б’юрманової квартири. Столовим ножем вона обережно зрізала липку стрічку, якою поліція опечатала квартиру, і нечутно відчинила двері.

Вона засвітила в передпокої, знаючи, що його не видно зовні, і тільки тоді ввімкнула ліхтарик і попрямувала до спальні. Жалюзі були зачинені. Вона провела променем ліхтарика по ліжку, на якому ще темніли плями крові, пригадала, що сама трохи не вмерла на цьому ліжку, і несподівано відчула глибоке задоволення від того, що Б’юрман нарешті пішов з її життя.

Мета її візиту на місце злочину полягала в тому, щоб роздобути відповіді на два питання. По-перше, вона не розуміла, який зв’язок існує між Б’юрманом і Залою. У тому, що він існує, Лісбет була переконана, але, вивчивши вміст Б’юрманового комп’ютера, не змогла вияснити, в чому він полягає.

По-друге, було ще одне питання, над яким вона весь час сушила голову. Під час нічного візиту кілька тижнів тому Лісбет помітила, що Б’юрман вийняв частину пов’язаних з нею документів з папки, в якій у нього лежали всі матеріали про Лісбет Саландер. Сторінки, що їх бракувало, були тією частиною доручення соціального відомства, в якій у найкоротшій формі давався загальний опис психічного стану його підопічної. Б’юрманові ці сторінки були не потрібні, і цілком можливо, що він просто викинув з папки зайве. Однак проти цього говорило те, що адвокати ніколи не викидають документів, що стосуються справи. Хоч яким би непотрібним був той чи інший папірець, позбавлятися його було зовсім нелогічно. Проте ці сторінки зникли з її папки і не знайшлися ні в якому іншому місці його робочого столу.

Вона переконалася, що поліція забрала з собою папки, що мали відношення до Лісбет Саландер, і дещо з інших документів, а потім витратила дві години на те, щоб ретельно, метр за метром, обшукати квартиру на предмет чогось, що залишилося непоміченим поліцією. В результаті, на свій жаль, вона змушена була визнати, що, судячи з усього, поліція нічого не пропустила.

На кухні вона знайшла шухляду, в якій лежали різні ключі: ключі від машини, від дверного замка і від висячого. Безшумно піднявшись на горище, вона перепробувала кілька висячих замків і нарешті відшукала комірку, в якій Б’юрман зберігав непотрібні речі. Там виявилося дещо із старих меблів, гардероб із зайвим одягом, лижі, автомобільний акумулятор, картонні коробки з книжками і ще всякий мотлох. Не знайшовши нічого цікавого, вона спустилася вниз і за допомогою дверного ключа відшукала його гараж. Там вона побачила «Мерседес» покійного, але в ньому теж не знайшлося нічого цікавого.

Навідуватись до його контори вона не стала: у ній вона була кілька тижнів тому, тоді ж, коли востаннє побувала в квартирі, і знала, що на службі Б’юрман уже два роки не буває і там немає нічого, крім пилу.

Піднявшись знову в квартиру, Лісбет сіла у вітальні на диван і задумалась. Через кілька хвилин вона встала, повернулася на кухню до шухляди з ключами й уважно переглянула їх усі. Одна із вязок складалася з ключа від англійського замка, ключа від французького замка і вкритого іржею старовинного ключа. Вона насупила брови, потім перевела погляд вище на тумбочку поряд з посудною мийкою, в якій у Б’юрмана були складені десятків зо два пакетиків з насінням. Вийнявши їх, Лісбет переконалася, що це насіння городньої зелені.

У нього десь є літній будиночок. Або дачка в садовому товаристві. Ось чого вона раніше не помітила!

Їй знадобилося всього три хвилини для того, щоб знайти серед Б’юрманових квитанцій одну шестилітньої давнини, за якою він розплатився з будівельною фірмою за земляні роботи з облаштування під’їзного майданчика перед будинком, а ще за хвилину вона знайшла страхове свідоцтво на житловий будинок в районі Сталлархольма під Марієфредом.

О п’ятій годині ранку Лісбет зайшла до супермаркету, що працює всю ніч, на початку Хантверкарґатан біля Фрідхемсплана, де запаслася достатньою кількістю піци, молока, хліба та інших продуктів. Крім того, вона купила ранкову газету, в якій її увагу привернув заголовок:

З якоїсь невідомої причини ця газета написала про неї, не називаючи прізвища. Там вона згадувалася як «двадцятишестилітня жінка». У тексті говорилося, що, за твердженням одного поліцейського джерела, їй, очевидно, вдалося непомітно виїхати за кордон і зараз вона, можливо, в Берліні. Звідти було отримано повідомлення, ніби її бачили в одному «анархо-феміністському клубі», розташованому в Крейцберзі, а отже, робила висновок газета, вона полетіла до Берліна. Цей клуб описувався в статті як місце зібрань молоді, що захоплюється всім — починаючи від політичного тероризму і кінчаючи антиглобалізмом і сатанізмом.

Вона повернулася в Сьодермальм автобусом номер чотири і, вийшовши на Росенлундсґатан, пішки дійшла до Мосебакке. Вдома вона зварила собі каву, приготувала бутерброди і тільки тоді лягла спати.

Лісбет проспала довго і прокинулася, коли було вже далеко за полудень. Задумливо принюхавшись до простирадла, вона вирішила, що час змінити постільну білизну, і суботній вечір присвятила прибиранню квартири. Вона винесла сміття і, зібравши старі газети в два пластикові мішки, поставила їх у комірку в передпокої. За два прийоми вона перепрала в машині цілу гору спідньої білизни, майок і джинсів, розібрала посуд, увімкнула посудомийну машину, а на закінчення пропилососила меблі і вимила підлогу.

До дев’ятої вечора вона геть упріла. Наливши ванну, Лісбет щедро додала у воду піни, вляглася в неї, заплющила очі і стала думати. Коли вона прокинулася, було вже дванадцята ночі і вода в ванні зовсім остигла. Розсерджена Лісбет вилізла, витерлася досуха, лягла в ліжко і майже відразу знову заснула.

У неділю вранці, увімкнувши ноутбук, Лісбет розлютилася від тих дурниць, що їх там понаписували про Міріам Ву. Їй стало гидко на душі, і її почала мучити совість. Вона й не думала, що бідолашній Міммі так перепаде, адже єдина провина Міммі полягала в тому, що вона була знайомою Лісбет. Знайомою? Чи подругою? Чи коханкою?

Лісбет сама не знала, яке слово краще підходить для позначення їх стосунків, але розуміла, що хоч якими були б ці взаємини раніше, тепер їм напевно настав кінець. Їй доведеться викреслити ім’я Міммі з короткого списку своїх знайомих. Після всього того, що було понаписувано в газетах, Міммі навряд чи захоче ще коли-небудь мати справу з божевільною психопаткою Лісбет Саландер.

Ця думка доводила її до сказу.

Вона відзначила собі на майбутнє ім’я Тоні Скале, журналіста, який розпочав це цькування. Крім того, вона вирішила відшукати того борзописця в смугастому піджаці, який у своїй розгнузданій статейці постійно вживав вислів «лесбіянка садомазохістського напряму».

У Лісбет набрався вже чималий список людей, якими вона збиралася при нагоді зайнятися серйозно.

Але спочатку потрібно було розшукати Залу.

Що вона робитиме далі, після того як його знайде, вона ще не знала.

О восьмій годині ранку в неділю Мікаеля розбудив телефонний дзвінок. Ще не зовсім прокинувшись, він простягнув руку і взяв слухавку.

— Доброго ранку, — пролунав звідти голос Еріки Берґер.

— Ммм… — промимрив Мікаель.

— Ти сам?

— Так, на жаль.

— У такому разі пропоную тобі встати, прийняти душ і поставити каву. Через п’ятнадцять хвилин до тебе прийде гість.

— Який гість?

— Паоло Роберто.

— Це боксер? Король рингу?

— Він самий. Він зателефонував мені, і ми проговорили півгодини.

— Це чому ж?

— Чому він мені зателефонував? Ну, ми трохи знайомі. В усякому разі, вітаємося при зустрічі. Якось я брала в нього довге інтерв’ю, коли він знімався у фільмі Хільдебранда, в наступні роки ми ще кілька разів випадково зустрічалися.

— Я не знав. Але питання в тому, навіщо йому приспічило приходити до мене?

— Тому, що… Ну та краще вже хай він сам тобі пояснить.

Мікаель ледве встиг прийняти душ і натягнути штани, як Паоло Роберто вже дзвонив йому в двері. Він впустив гостя, посадив за обідній стіл і попросив зачекати. Діставши собі чисту сорочку, Мікаель приготував дві порції подвійного еспресо і розлив по філіжанках, додавши по ложечці молока. Паоло Роберто з повагою подивився на цей кулінарний витвір.

— Ви хотіли поговорити зі мною?

— Мені порадила Еріка Берґер.

— Добре. Слухаю вас!

— Я знаю Лісбет Саландер.

Мікаель звів брови:

— Он як?

— Я трохи здивувався, почувши від Еріки Берґер, що ви теж з нею знайомі.

— Краще розкажіть усе спочатку.

— Гаразд. Так от: позавчора я повернувся додому, провівши місяць у Нью-Йорку, і раптом бачу в кожній чортовій газетці на першій сторінці фізіономію Лісбет. У газетах про неї пишуть чортзна-яку мерзоту. І жоден чорт не знайшов для неї жодного доброго слова!

— Ви вже тричі згадали чорта на одному диханні.

— Вибачте! Але надто вже кепсько у мене на душі. Взагалі-то я зателефонував Еріці, бо мені треба було виговоритися, а до кого звертатися, я й сам не знав. А позаяк той журналіст з Енскеда працював на «Міленіум» і, значить, мав знати Еріку, то я їй і зателефонував.

— Гаразд.

— Навіть якщо Саландер звихнулася і зробила все те, що їй приписує поліція, вона все-таки заслуговує, щоб з нею вчинили по справедливості. Як-не-як у нас правова держава, і перш ніж судити людину, треба її спочатку вислухати.

— Я такої самої думки, — сказав Мікаель.

— Я це зрозумів з розмови з Ерікою. Коли я телефонував у «Міленіум», я думав, що ви там теж на неї напосілися, тим паче що цей журналіст Даґ Свенссон працював на вас. Але Еріка сказала, що ви вважаєте її невинною.

— Я знаю Лісбет Саландер. І мені важко уявити собі її в ролі божевільної вбивці.

Несподівано Паоло розреготався.

— Скритна вона, звичайно, діваха. Але вона гарна людина. Мені вона сподобалася.

— А звідки ви її знаєте?

— Я боксував із Саландер ще тоді, коли їй було сімнадцять років.

Мікаель Блумквіст міцно зажмурився і лише через десять секунд розплющив очі, щоб знову подивитися на Паоло Роберто. Як завжди, Лісбет Саландер не переставала робити сюрпризи.

— Ну звичайно! Лісбет Саландер боксує з Паоло Роберто! Ви ж з нею спортсмени однієї вагової категорії!

— Я не жартую.

— Вірю, вірю. Якось Лісбет говорила мені, що вона іноді боксує з хлопцями в якомусь клубі.

— Зараз я все розкажу. Десять років тому я вступив до Цинкенсдамського клубу помічником тренера для роботи з юніорами, які хотіли там займатися. Я тоді вже був професійним боксером, а голова юніорської секції цього клубу вирішив, що я буду гарною приманкою, тож я почав ходити туди вечорами і працювати з хлопцями спаринг-партнером.

— Зрозуміло.

— Вийшло так, що я пропрацював там усе літо і частину осені. Вони якраз затіяли рекламну кампанію і намагалися залучити до боксу більше молоді. Справді, тоді до них прийшло досить багато хлопців п’ятнадцяти-шістнадцяти років і старше. Серед них було немало з іммігрантських родин. Вже краще їм було займатися боксом, ніж вештатися містом і хуліганити.

— Добре.

— І ось одного разу в розпалі літа, де не взялася, приходить у клуб ця миршавенька плюгавка. Ти ж знаєш, як вона виглядає? Прийшла і заявила, що хоче вчитися боксу.

— Уявляю собі цю сцену!

— Там зібралося півдюжини мужиків — усі набагато більші за неї і разів у два більші вагою, і тут, треба ж, така потіха! Я теж потішався. Нічого особливо серйозного, так, трохи піддражнювали її. У нас там є і дівоча група, і я ще по-дурному пожартував, що, мовляв, дівчатам дозволяється боксувати тільки по четвергах чи щось подібне.

— Вона, мабуть, не сміялася.

— Ні. Не сміялася. Тільки подивилася на мене чорними очиськами. І відразу взялася до залишених кимось боксерських рукавичок. Вони були не зав’язані і явно для неї завеликі. Тут ми, мужики, ще голосніше засміялися. Розумієш?

— Не дуже гарно вийшло.

Паоло Роберто знову засміявся.

— Я виступив наперед і ніби як навмисно злегка тицьнув у неї кулаком.

— Ого!

— Так-таки! І тут вона раптом раз! — і заїхала мені по морді!

Він знову засміявся.

— Я ж навмисне дурня клеїв і не чекав нічого такого. Не встиг я схаменутися, як пропустив уже два-три удари, і лише тоді опам’ятався і почав парирувати. Одним словом, м’язової сили в неї було нуль, і удар не удар, а наче тебе пір’їнкою мазне. Але коли я почав парирувати, вона змінила тактику. Вона діяла інстинктивно, і я пропустив ще кілька ударів. Тут уже я почав захищатися всерйоз і виявив, що швидкість у неї просто зміїна. Якби вона була більшою і сильнішою, це був би, якщо ти розумієш, справжній матч.

— Розумію.

— І тут вона знову змінила тактику і вліпила мені звірячий удар в пах. Дуже навіть чутливий.

Мікаель кивнув.

— Ну, я у відповідь теж ударив і влучив їй в обличчя. Тобто не те щоб по-справжньому заїхав, а так, легенько тицьнув. А вона мене у відповідь у коліно ногою. Тобто дала мені прикурити! Я був утричі вищий і міцніший за неї, і в неї взагалі не було жодних шансів, але билася вона зі мною не на життя, а на смерть.

— Ти її роздражнив.

— Потім я зрозумів. І мені було соромно. Я хочу сказати, що ми ж розвісили афіші, намагалися залучити до клубу молодь, і тут приходить вона і проситься цілком серйозно, щоб її навчили боксу, а її зустрічає зграя мужиків і починає з неї знущатися. Я сам би з’їхав з глузду, якби хтось отак повівся зі мною.

Мікаель знову кивнув.

— І все це відбулося за кілька хвилин. Під кінець я схопив її на оберемок, поклав на лопатки і тримав на підлозі, аж поки вона перестала брикатися. У неї, чорт забирай, на очах були сльози, і вона дивилася на мене з такою злістю… Еге ж!

— І ти почав займатися з нею боксом.

— Коли вона втихомирилася, я дав їй підвестися і спитав: що, мовляв, як ти — серйозно хочеш вчитися боксу? Вона шпурнула в мене рукавички і попрямувала до виходу. Я кинувся за нею і заступив їй дорогу. Я вибачився і сказав, що, якщо вона це вирішила серйозно, я згоден її вчити, так що приходь, мовляв, завтра о п’ятій годині.

Він трохи помовчав, дивлячись перед собою.

— Назавтра у нас займалася дівоча секція, і вона справді прийшла. Я поставив її на ринг з дівчиною, яку звали Єнні Карлссон. Тій було вісімнадцять, і вона вже два роки займалася боксом. Нам було важко знайти для Лісбет партнерку, тому що в її ваговій категорії були хіба що дванадцятилітні пацанки. Тому я велів Єнні діяти обережно і не бити по-справжньому, бо Саландер ще зовсім зелена.

— І як же пішла справа?

— Чесно сказати… Вже через десять секунд Єнні виявилася з розбитою губою. Упродовж цілого раунду Саландер била її, а сама ухилялася від усіх ударів Єнні. Хто б сказав, що ця дівчина до того жодного разу не виходила на ринг! У другому раунді Єнні дійшла до того, що стала вже битися всерйоз, але їй жодного разу не вдалося влучити в Лісбет. Я просто занімів. Ніколи мені ще не доводилося бачити, щоб справжній боксер рухався з такою швидкістю. Я сам би хотів мати хоча б половину такої швидкості, як у Лісбет Саландер.

Мікаель кивнув.

— Проблема Саландер була в тому, що удар у неї був нікудишній за силою. Я почав її тренувати. Зо два тижні вона ходила в мене до дівочої секції і програла кілька матчів, бо рано чи пізно чийсь удар досягав мети і тоді доводилося припиняти бій і на руках тягнути її до роздягальні — вона починала скаженіти, штовхатися, бити куди попало і кусатися.

— Пізнаю Лісбет!

— Вона ніколи не визнавала своєї поразки. І врешті-решт вона озлобила проти себе майже всіх дівчат, так що їхній тренер вигнав її з секції.

— Оце так?

— Еге ж. Оце так. З нею було абсолютно неможливо боксувати. У неї був тільки один стиль, який ми називали стилем Термінатора. Вона прагнула знищити супротивника, причому не мало значення, що це: тренувальний бій чи дружній спаринг. І дівчата дуже часто йшли додому із саднами від ударів ногами. І тут мені спало на думку. У мене були проблеми з одним хлопчиною, якого звали Самір. Йому було сімнадцять років, і він був вихідцем із Сирії. Самір був гарний боксер, фізично міцний, і удар що треба. Але він не вмів рухатися. Він весь час стояв як укопаний.

— Так-так.

— Ну от я і попросив одного разу Саландер прийти того вечора, коли в мене було призначено його тренування. Я звелів їй перевдягнутися і виставив її на ринг проти нього, в шоломі, з капою — все як і належить. Спочатку Самір відмовлявся з нею боксувати, бо вона, мовляв, «усього лише якесь там дівчисько», ну й інші відмовки у дусі справжнього мачо. Тоді я голосно і виразно сказав йому при всіх, що це не спаринг, і запропонував парі, що вона його поб’є. Їй я теж сказав, що це не тренування і Самір битиметься з нею цілком серйозно. Вона подивилася на мене з отим своїм недовірливим виразом. Коли пролунав гонг, Самір усе ще стояв роззявивши рот. А Лісбет пішла в атаку за короля і батьківщину й ударила йому по пиці, та так, що він так і сів на зад. На той час у неї було позаду ціле літо тренувань, з’явилися м’язи і удар став трохи важчим.

— Уявляю собі, як зрадів Самір!

— Ну, про це діло згадували потім не один місяць! Саміра вона віддубасила, як пацана. Вона виграла за очками, а коли б вона була фізично сильнішою, то просто б його знівечила. Через деякий час Самір упав у такий відчай, що почав битися по-справжньому. Я страшенно боявся, що він зуміє її дістати, тоді довелося б викликати «швидку». Вона захищалася, підставляючи плече, і летіла на канати, бо удари такої сили її відкидали. Плечі у неї були всі в синцях, але Самір жодного разу не зумів провести справжнього удару.

— От чорт! Шкода, я цього не бачив!

— Після того вечора мужики в клубі стали поважати Саландер, особливо Самір. І я почав ставити її на спаринг з хлопцями, які були набагато більші і важчі за неї. Вона була моєю секретною зброєю, і це були, чорт забирай, гарні тренування! Ми встановили план, за яким завданням Лісбет було провести п’ять ударів з попаданням у різні точки тіла: у щелепу, лоб, живіт і так далі. А її партнери повинні були оборонятися і захищати ці точки. Провести бій із Саландер стало питанням престижу. Це було все одно що битись із шершнем. Ми так і звали її — Оса, і вона стала для клубу чимось на кшталт талісмана. По-моєму, їй це подобалося, бо якось вона прийшла до клубу з витатуюваною на шиї осою.

— І як довго це все тривало?

— Раз на тиждень протягом трьох років. На умовах повного робочого дня я пропрацював там тільки одне літо, а потім уже бував коли-не-коли. Тренувала Саландер і далі Путте Карлссон — наш тренер юніорської групи. Потім Саландер влаштувалася на роботу, і в неї вже не було часу приходити так часто, як раніше, але аж до минулого року вона з’являлася на тренування що два тижні. Я зустрічався з нею кілька разів на рік, і ми проводили спаринг. Це були гарні тренування, такі, що змушують попітніти. Вона майже ніколи ні з ким не розмовляла. Якщо не було спарингу, вона могла дві години поспіль інтенсивно працювати з грушею і гамселила її так, немов перед нею смертельний ворог.

Розділ 23

Мікаель приготував ще два еспресо. Попросивши вибачення, він закурив сигарету. Паоло Роберто тільки знизав плечима. Мікаель задумливо дивився на нього.

Паоло Роберто виглядав як людина відверта, звикла правду казати у вічі. Мікаель відразу зрозумів, що і в приватному житті він такий же непоступливий, але що водночас він розумний і скромний. Ще він пам’ятав, що Паоло Роберто прагне також зробити політичну кар’єру як кандидат до риксдагу від соціал-демократичної партії. Мікаель дедалі більше переконувався, що в цього хлопця є голова на плечах, і зловив себе на мимовільній симпатії до цієї людини.

— І чому ж ти прийшов з цим до мене?

— Саландер ускочила в дуже неприємну історію. Їй потрібний друг, який був би на її боці.

Мікаель кивнув.

— А чому ти думаєш, що вона невинна? — спитав Паоло.

— Це важко пояснити. Лісбет ніколи нічого не прощає, але я просто не можу повірити, коли мені говорять, ніби вона застрелила Даґа й Міа. Особливо Міа. У неї не було ніякого мотиву…

— Відомого нам мотиву…

— Добре. Лісбет не роздумуючи могла б застосувати силу проти когось, хто цього заслужив. Та все ж не знаю… Я розпитував інспектора поліції Бубланськи, який веде це слідство. Мені здається, що для вбивства Даґа й Міа була якась причина, і думаю, що прихована вона в тому репортажі, над яким працював Даґ.

— Якщо ти маєш рацію, то їй потрібний не просто друг, який підтримає її морально, коли її зловить поліція. Їй потрібна зовсім інша підтримка.

— Я знаю.

У Паоло Роберто в очах блиснув злий вогник.

— Якщо вона ні в чому не винна, то, значить, вона опинилася в центрі жахливого юридичного скандалу, рівного якому не було в історії. Поліція і ЗМІ звинувачують її в убивстві, і весь той бруд, який про неї пишуть…

— Я знаю.

— То що ж ми можемо зробити? Можу я бодай чимось допомогти?

Мікаель трохи подумав.

— Найкраща допомога, яку ми могли б їй надати, це знайти іншого підозрюваного. Над цим я зараз і працюю. Не найкраща, але все-таки допомога полягає в тому, щоб знайти її саму, поки її не встигла пристрелити поліція. Адже Лісбет не та людина, яка може добровільно здатися.

Паоло Роберто кивнув.

— І як нам її знайти?

— Не знаю. Є, правда, одна річ, яку ти міг би зробити. Суто практично, якщо в тебе буде таке бажання.

— Моя дівчина поїхала на весь тиждень. У мене є і час і бажання.

— Так от, я подумав, якщо вже ти боксер…

— То?

— У Лісбет є подруга — Міріам Ву, ти напевно про неї читав.

— Вона більш відома як лесбіянка і садомазохістка зі схильністю до ігор у дусі БДСМ. Так, я читав про неї.

— У мене є номер її мобільника, і я намагався до неї додзвонитися. Вона дає відбій, як тільки почує, що з нею говорить журналіст.

— Її можна зрозуміти.

— Мені самому ніколи полювати на Міріам Ву. Але я читав, що вона займається кікбоксингом. І я подумав, якщо з нею захоче поговорити відомий боксер…

— Зрозумів. І ти сподіваєшся, що через неї ми вийдемо на Саландер.

— Поліції вона сказала, що уявлення не має, де живе Лісбет Саландер. Але я думаю, варто спробувати.

— Дай мені її номер. Я спробую її знайти.

Мікаель передав йому номер мобільника та адресу на Лундаґатан.

Гуннар Бйорк провів вихідні, намагаючись проаналізувати стан своїх справ. Його майбутнє висіло на волосинці, і йому потрібно було добре розіграти ті погані карти, які йому дісталися.

Мікаель Блумквіст — мерзенна скотина. Питання тільки в тому, чи варто спробувати вмовити його мовчати про зв’язки Бйорка з тими клятими дівчиськами. Він скоїв недозволену річ, і він нітрохи не сумнівався, що вилетить з тріском, якщо це викриється. Газети його просто розірвуть. Поліцейський із Служби безпеки, що користується послугами неповнолітньої повії… Хоч би ця нещасна шльондра була трохи старша!

Але сидіти склавши руки означало самому підписати собі вирок. У Бйорка вистачило розуму нічого не говорити Мікаелю Блумквісту. Він усе прочитав по його обличчю і помітив його реакцію: Блумквіст сам мучився, він шукав інформацію, але йому доведеться за неї заплатити. Ціною буде його мовчання. Це був єдиний вихід.

Питання про Залу означало, що в розслідуванні вбивства з’явилося абсолютно нове рівняння.

Даґ Свенссон розшукував Залу.

Б’юрман теж розшукував Залу.

А комісар Бйорк був єдина людина, яка знала, що між Залою і Б’юрманом існував зв’язок, а з цього виходило, що від Зали вела ниточка і до Енскеда, і до площі Уденплан.

А це вже створювало для подальшого благополучного існування Бйорка ще одну драматичну проблему. Адже це він передав Б’юрману інформацію про Залаченка, зробивши це просто по дружбі і не подумавши про те, що ці відомості як і раніше залишалися секретними. Така, здавалося б, дрібниця, проте через неї зроблене стало непростимою помилкою.

До того ж, відколи в п’ятницю у нього побував Мікаель Блумквіст, він скоїв ще один злочин. Як поліцейський, він був зобов’язаний, отримавши інформацію, що має відношення до розслідування вбивства, негайно повідомити про це. Але, передавши цю інформацію інспекторові Бубланськи чи прокуророві Екстрьому, він тим самим автоматично викрив би себе самого. Це стало б надбанням громадськості — не те, що стосувалося шльондр, а історія із Залаченком.

У суботу він поквапився навідатися на своє робоче місце до відділу безпеки в Кунгсхольмі, витягнув усі старі папери, що стосувалися Залаченка, і перечитав зібраний матеріал. Він сам писав ці донесення, але з того часу минуло вже багато років. Останній документ був десятирічної давнини.

Залаченко.

Цей слизький чорт!

Зала.

Гуннар Бйорк сам записав у своєму розслідуванні це прізвисько, але, скільки він пам’ятав, ніколи ним не користувався.

Проте зв’язок був абсолютно очевидний — зв’язок з Енскедом, з Б’юрманом і з Саландер.

Гуннар Бйорк замислився. Йому ще не було ясно, як усі частини головоломки пов’язані між собою, але він, здається, здогадувався, чому Лісбет Саландер вирушила до Енскеда. Він легко міг собі уявити, що Лісбет Саландер у нападі люті вбила Даґа Свенссона і Міа Берґман або тому, що вони відмовилися їй допомагати, або тому, що чимось її спровокували. У неї був мотив, про який знав тільки Гуннар Бйорк і, можливо, ще двоє-троє людей.

Вона ж зовсім божевільна. Бог дасть, її під час арешту застрелить який-небудь поліцейський. Вона знає, і якщо вона заговорить, то все може розкритися.

Але тут хоч як міркуй, факт залишався фактом: особисто для нього мовчання Мікаеля Блумквіста було єдиним шансом, а ніщо інше його зараз не хвилювало. Він відчував, як у ньому наростає відчай. Треба добитися від Блумквіста, щоб той погодився визнати його своїм анонімним джерелом і мовчати про його… пікантні пригоди з цими чортовими шльондрами. Ех, якби, чорт забирай, Саландер прострелила довбешку цьому Блумквісту!

Він кинув погляд на телефонний номер Залаченка і зважив усі «за» і «проти» того, щоб йому зателефонувати. Але так ні на що й не зважився.

Мікаель узяв собі за правило регулярно підбивати підсумок своїх розшуків. Після того, як Паоло Роберто пішов, він присвятив годину цьому заняттю. Виходили записки, що формою нагадували щоденник, у якому він висловлював свої думки і в той же час точно фіксував усі розмови, зустрічі та інші частини виконаної роботи. Документи він зберігав у зашифрованому вигляді, а копії пересилав Еріці Берґер і Малін Ерікссон, щоб постійно тримати в курсі своїх колег.

Даґ Свенссон пильно займався Залою в останні тижні перед своєю загибеллю. Це ім’я вперше прозвучало в останній їх з Мікаелем телефонній розмові, за дві години до вбивства. Гуннар Бйорк стверджував, що йому про Залу дещо відомо.

Коли Мікаель підсумував те, що йому вдалося дізнатися про Бйорка, відомостей набралося зовсім небагато.

Гуннару Бйорку було шістдесят два роки, народився у Фалуне, не одружений, у поліції працював з двадцяти одного року. Почав як патрульний, але закінчив юридичний факультет і потрапив до таємної поліції вже у двадцять шість чи двадцять сім років. Це сталося в 1969-му або 1970 році, якраз під кінець того періоду, коли начальником служби безпеки був Пер-Гуйнар Вінґе.

Вінґе був звільнений після того, як в одній розмові з губернатором Норрботтена Раґнаром Лассинанті він назвав Улофа Пальме російським шпигуном. Після цього один за одним посипалися скандали, зокрема вбивство Пальме. Мікаель не мав ані найменшого уявлення, яку роль відігравав (і чи відігравав узагалі) Гуннар Бйорк у драматичних подіях, що відбувалися в таємній поліції впродовж останніх тридцяти років.

Розвиток кар’єри Бйорка в період 1970–1985 років залишався невідомим, що й не дивно, позаяк діяльність відділу безпеки завжди була засекреченою. Можливо, він застругував олівці в якому-небудь архіві, а можливо, був у Китаї таємним агентом. Але останнє було все ж таки малоймовірно.

У жовтні 1985 року Бйорк був переведений до Вашингтона, де два роки прослужив у шведському посольстві. З 1988 року він знову повернувся до Стокгольма на службу в таємній поліції. У 1996 році він став публічною фігурою, позаяк був призначений заступником начальника відділу у справах іноземних громадян. Що саме він там робив, Мікаель не міг напевно дізнатися. Після 1996 року Бйорк неодноразово виступав у засобах масової інформації у зв’язку з висиланням того або іншого неблагонадійного араба, в 1998 році він привернув загальну увагу, коли з країни вислали цілу групу іракських дипломатів.

Яке це має відношення до Лісбет Саландер і вбивства Даґа й Міа? Мабуть, ніякого.

Але Гуннар Бйорк щось знає про Залу.

Тому тут, очевидно, є якийсь зв’язок.

Еріка Берґер нікому, навіть своєму чоловікові, від якого в неї зазвичай не було таємниць, не розповідала, що збирається переходити під крило Великого Дракона — у «Свенска морґонпостен». У «Міленіумі» їй залишалося працювати ще місяць. Їй було страшно. Вона знала, що ці дні пролетять дуже швидко і несподівано настане останній день її роботи головним редактором.

До того ж їй не давала спокою тривога за Мікаеля. Прочитавши його останні повідомлення по електронній пошті, вона відчула, що в неї занило серце. Вона бачила всі ознаки. В ньому прокинулася заповзятість, яка два роки тому змусила його вчепитися в Хедестад, та ж настирність, якою він був одержимий, коли воював проти Веннерстрьома. Починаючи з Великого четверга для нього перестало існувати все, крім бажання з’ясувати, хто вбив Даґа й Міа, і прагнення так чи інакше зняти підозри з Лісбет Саландер.

Попри те що вона цілком співчувала його меті (Даґ і Міа були її друзями теж), одна риса Мікаеля її завжди трохи бентежила: досить було йому напасти на слід здобичі, як усе решта для нього втрачало значення.

З тієї миті, як він зателефонував їй учора і повідомив, що кинув виклик інспекторові Бубланськи і затіяв з ним змагання, мовби якийсь нещасний мачо або ковбой, вона відразу зрозуміла, що тепер з ним неможливо буде мати справу, доки він не доб’ється вирішення поставленого завдання. Тепер він буде поперемінно то захоплюватися собою, то впадати в депресію. І десь у його рівнянні буде присутнім ризик, швидше за все, зовсім невиправданий.

І потім — Лісбет Саландер! Еріка бачила її всього раз і дуже мало знала про цю дивакувату дівчину, щоб цілковито поділяти переконання Мікаеля в її невинності. А раптом правий був Бубланськи? Раптом вона злочинниця? Тільки уявити собі, що Мікаель зуміє її розшукати і опиниться віч-на-віч з психопаткою, озброєною вогнепальною зброєю!

Несподівана розмова з Паоло Роберто сьогодні вранці ні в якому разі її не заспокоїла. Звичайно, добре, що Мікаель буде не самотній у своєму прагненні підтримати Саландер, але тільки йому бракувало зв’язуватися з таким мачо, як Паоло Роберто!

А до всього їй потрібно було підшукати собі заміну, когось, хто замість неї стане біля керма «Міленіуму». Причому тепер з цим доводилося вже поспішати. Вона хотіла було зателефонувати Крістерові Мальму та обговорити цю справу, але зрозуміла, що не може поділитися своїм рішенням з ним, не повідомивши спочатку Мікаеля.

Мікаель був блискучий репортер, але для посади головного редактора зовсім не годився. У цьому випадку Крістер був набагато відповіднішою кандидатурою, але вона сумнівалася, що він пристане на подібну пропозицію. Малін ще надто молода і нерішуча, Моніка Нільссон — дуже заклопотана собою. Хенрі Кортес — гарний репортер, але теж дуже молодий і недосвідчений для такої посади. Лотта Карім була дуже м’яка. І в той же час у Еріки не було певності, що Крістер і Мікаель погодяться прийняти замість неї нову сторонню людину.

Вона ускочила в жахливу халепу!

Не так би вона хотіла завершити роки, віддані роботі в «Міленіумі».

У неділю ввечері Лісбет Саландер знову відкрила «Асфіксію 1.3» і ввійшла до дзеркального жорсткого диска «МікБлум/лептоп». Переконавшись, що він зараз не в Мережі, вона цілу годину читала те, що в нього з’явилося нового за останні два дні.

Читаючи журнал розслідування, який вів Мікаель, вона подумала, чи не задля неї він пише все так детально, а якщо так, то що б це могло означати. Він, звичайно, усвідомлював, що вона заходить у його комп’ютер, а отже, хотів, щоб вона прочитувала все ним написане. Але питання було в тому, чого він не пише. Знаючи, що вона переглядає матеріал, він міг маніпулювати потоком інформації. Мимохідь вона відзначила, що він, очевидно, не просунувся надто далеко, а тільки кинув виклик інспекторові Бубланськи, пообіцявши довести, що вона невинна. Це чомусь викликало в неї роздратування. Мікаель Блумквіст робив висновки на підставі не фактів, а емоцій. Наївний дурень!

Проте він усе-таки теж вийшов на Залу. «Правильно мислиш, Калле Блумквісте!» — похвалила його Лісбет. Вона запитувала себе, чи став би він цікавитися Залою, якби вона не підкинула йому це ім’я.

Потім з легким здивуванням вона виявила, що на сцені несподівано з’явився Паоло Роберто. Це була чудова новина, і Лісбет раптом усміхнулася. Їй подобався цей задавака — справжній мачо до кінчиків нігтів. Коли вони зустрічалися на рингу, він добряче давав їй духопелу. Тобто в тих випадках, коли йому вдавалося її дістати.

Зненацька вона так і підскочила на стільці, розшифрувавши і прочитавши останнє повідомлення, послане Мікаелем Блумквістом Еріці Берґер.

Гуннар Бйорк. Поліцейський із Служби безпеки, має інформацію про Залу.

Гуннар Бйорк знайомий з Б’юрманом.

Лісбет дивилася перед собою невидющим поглядом, подумки вибудовуючи трикутник: Зала — Б’юрман — Бйорк. Yes, that makes sense.[68] Досі вона ніколи не розглядала цю проблему в такому аспекті. Схоже, що Мікаель Блумквіст не такий уже дурень. Але він, звичайно, не розуміє, який між ними зв’язок. Вона й сама цього не розуміла, хоча знала про ті події значно більше, ніж він. Вона подумки оцінила значення Б’юрмана і зрозуміла, що коли вже він знайомий із Бйорком, це робить його набагато важливішою фігурою, ніж їй здавалося дотепер.

Лісбет подумала, що, мабуть, доведеться самій навідатися в Смодаларьо.

Потім вона ввійшла до жорсткого диска Мікаеля і створила новий документ у папці «Лісбет Саландер», назвавши його «Кут рингу». Треба, щоб він побачив його, коли наступного разу відкриє ноутбук. У ньому вона написала:

1. Тримайся подалі від Телебор'яна. Він лиха людина.

2. Міріам Ву не має до цієї справи ніякого відношення.

3. Ти правильно зробив, звернувши увагу на Залу. Він — ключова фігура. Але ти не знайдеш його ні в яких реєстрах.

4. Між Б'юрманом і Залою є якийсь зв'язок. Я не знаю який, але працюю над цим питанням. Бйорк?

5. Важливо: існує поліцейське розслідування, що стосується мене, від 1991 року. Я не знаю номера, під яким воно числиться, і не можу його знайти. Чому Екстрьом не передав його ЗМІ? Відповідь: його немає у нього в комп'ютері. Висновок: він не знає про його існування. Як це могло статися?

Трохи поміркувавши, вона додала до написаного:

PS. Мікаелю, я не зовсім невинна. Але я не стріляла в Даґа і в Міа і не маю ніякого відношення до їх убивства. Я бачилася з ними увечері перед самим убивством, але пішла від них раніше, ніж це сталося. Дякую, що ти віриш в мене! Передай привіт Паоло і скажи йому, що в нього чудовий лівий хук.

Поміркувавши ще трохи, вона зрозуміла, що в такої, як вона, інформаційної наркоманки немає сил терпіти невідомість. І написала ще один рядок:

PS2. Звідки тобі відомо щодо Веннерстрьома?

Мікаель Блумквіст виявив створений Лісбет документ через три години. Він перечитав її послання рядок за рядком не менше п’яти разів. Уперше вона зробила пряму заяву про те, що не вбивала Даґа й Міа. Він вірив їй і відчув величезну полегкість. І нарешті вона погодилася з ним спілкуватися, хоча, як завжди, говорила самими загадками.

Подумки він також відзначив, що, заперечуючи свою причетність до вбивства Даґа й Міа, вона нічого не говорить про Б’юрмана. Мікаель пояснив це собі тим, що в своєму посланні згадував тільки Даґа й Міа. Трохи подумавши, він створив «Кут рингу 2».

Привіт, Саллі!

Дякую, що нарешті сказала, що ти невинна. Я вірив у тебе, але навіть на мене подіяв галас у пресі і змусив сумніватися. Пробач мені! Приємно було почути це прямо з твоєї клавіатури. Залишилося тільки знайти справжнього вбивцю. Нам з тобою вже доводилося це робити. Якби ти не говорила такими загадками, це дуже полегшило б справу. Гадаю, що ти читаєш мій щоденник розслідувань. Отже ти більш-менш в курсі моїх справ і міркувань. Думаю, що Бйорк щось знає, днями я поговорю з ним ще раз. Чи не йду я невірним слідом, розшукуючи клієнтів повій?

Те, що ти сказала про поліцейське розслідування, страшенно мене здивувало. Я доручу зайнятися цим моїй товаришці по службі Малін. Адже тобі тоді було років дванадцять-тринадцять? Про що йшлося в розслідуванні?

Твою думку про Телебор' яна я для себе відзначив. М.

PS. Що стосується Веннерстрьома, ти припустилася однієї помилки. Я знав, що ти зробила, ще в Сандхамні під час різдвяних свят, але не став розпитувати, якщо ти сама про це не говорила. І я не збираюся розповідати тобі, в чому полягала помилка, поки ми не зустрінемося за філіжанкою кави.

Відповідь надійшла за три години.

Забудь про клієнтів. Інтерес становить Зала. І один білявий здоровило. Мабуть, поліцейське розслідування повинно мати велике значення, якщо хтось хоче його втаїти. Навряд чи це пояснюється випадковою недоробкою.

Призначивши на понеділок ранкову нараду з групою інспектора Бубланськи, прокурор Екстрьом прийшов на неї в поганому настрої. Вже більш як тиждень велися пошуки підозрюваної, але й досі не дали результатів, попри те що поліції було відоме її ім'я і в неї була примітна зовнішність. Настрій Екстрьома не поліпшився, коли Курт Свенссон, що чергував у вихідні, доповів про останні події.

— Вторгнення в квартиру?

— У неділю ввечері зателефонував сусід, який помітив, що з опечатаної квартири Б’юрмана зірвано стрічку. Я з’їздив туди з перевіркою.

— І що ж виявилося?

— Стрічка була розрізала в трьох місцях. Очевидно, лезом або господарським ножем. Розрізано дуже акуратно, так що не відразу помітиш.

— Пограбування? Деякі хулігани спеціалізуються на небіжчиках…

— Ні, пограбування не було. Я обійшов усю квартиру. Всі цінні речі — відео і таке інше — стоять на місці. Зате ключ від Б’юрманової машини лежав на кухонному столі на видному місці.

— Ключ від машини? — перепитав Екстрьом.

— Єркер Хольмберґ у четвер побував у квартирі, переживав, чи не пропустили ми чого-небудь. Серед іншого він перевіряв машину. Він присягається, що не залишав на кухонному столі ніякого ключа, і перед тим як іти, він сам знову опечатав квартиру стрічкою.

— Але, можливо, він усе-таки залишив ключ перед очима? Кожен може іноді припуститися помилки.

— Хольмберґ цим ключем узагалі не користувався. Він користувався дублікатом із в’язки Б’юрмана, яку ми вилучили під час обшуку.

Бубланськи потер підборіддя:

— То виходить, це було не звичайне пограбування?

— Це означає, що хтось побував там і нишпорив по квартирі. Очевидно, це сталося в проміжку між четвергом і недільним вечором, коли сусід помітив, що стрічку розрізано.

— Інакше кажучи, хтось щось шукав… Єркере?

— Там не залишилося нічого, ми все вже вилучили.

— Принаймні, наскільки нам відомо. Мотив убивства як і раніше залишається абсолютно неясним. Ми виходили з того, що Саландер — психопатка, але навіть психопату потрібний якийсь мотив.

— І що ж ти пропонуєш?

— Не знаю. Хтось витратив час на те, щоб обшукати квартиру Б’юрмана. Тут потрібно відповісти на два питання. Перше: хто? І друге: навіщо? То що ж ми проґавили?

Ненадовго запала мовчанка.

— Єркере…

Єркер Хольмберґ безнадійно зітхнув:

— Гаразд. Я вирушаю на квартиру Б’юрмана і ще раз по ній пройдуся. З пінцетом.

У понеділок Лісбет Саландер прокинулася об одинадцятій. Вона ще з півгодинки поніжилася в ліжку, перш ніж піднятися, поставити каву і прийняти душ. Покінчивши з ранішнім туалетом, вона приготувала собі два великі бутерброди з сиром і всілася за комп’ютер, щоб перевірити, що новенького з’явилося у прокурора Екстрьома, та почитати інтернет-видання різних денних газет. Уже було помітно, що цікавість до вбивства в Енскеді спадає. Потім вона відкрила папку з розслідуваннями Даґа Свенссона і заходилась уважно читати записи його розмов із журналістом Пером-Оке Сандстрьомом, який користувався послугами повій, був на побігеньках у секс-мафії і щось знав про Залу. Скінчивши читати, вона налила собі ще кави, сіла до вікна і стала обдумувати прочитане.

До четвертої години план був готовий.

Їй будуть потрібні гроші. У неї були три кредитні картки. Одна з них була виписана на Лісбет Саландер, і тому користі з неї як з цапа молока, друга — на Ірене Нессер, але Лісбет намагалася нею не користуватись, бо показувати паспорт Ірене Нессер було ризиковано, третя — на фірму «Уосп ентерпрайзис» і обслуговувалася з рахунка, на якому лежало десять мільйонів крон. За цією карткою можна було переказувати гроші через Інтернет, і нею міг скористатися будь-хто, але при цьому йому все ж таки довелося б пред’являти особове посвідчення.

Вона пішла на кухню, відкрила бляшанку з-під печива і вийняла з неї пачку папірців. Готівкою в неї виявилося щонайменше 950 крон. Крім того, було ще 1800 американських доларів, що залежалися відтоді, як вона повернулася до Швеції. Долари можна було розміняти в будь-якому магазині «Форекс», не виявляючи себе, і це дещо покращувало справу.

Вона наділа парик Ірене Нессер, одягнулася відповідним чином і поклала в наплічник зміну одягу та коробочку з театральним гримом. Тепер можна було покинути Мосебакке і податися в другу експедицію. Вона дійшла пішки до Фолькунгаґатан, звідти до Ерстаґатан і за кілька хвилин до закриття зайшла в магазин «Ватски». Там вона купила ізоляційну стрічку, блок, талі і восьмиметровий бавовняний якірний мотузок.

Назад вона поїхала шістдесят шостим автобусом. На площі Медборґарплатс вона побачила на зупинці жінку і спершу її не пізнала, але десь у мозку пролунав тривожний сигнал, і, поглянувши на жінку ще раз пильніше, Лісбет зрозуміла: це була Ірене Флемстрем, касирка з «Мілтон сек’юриті». Зараз вона змінила зачіску на примітнішу. Коли дівчина сідала в автобус, Лісбет тихенько з нього вийшла. Вона нагадала собі, що треба бути обережною, і невпинно видивлялася, чи не покажеться ще десь знайоме обличчя. Дійшовши до станції метро «Сьодра», вона сіла в потяг, що прямував у північному напрямі.

Інспектор кримінальної поліції Соня Мудіґ потиснула простягнуту руку Еріки Берґер, яка відразу запропонувала їй філіжанку кави. У буфетній, куди вони попрямували по каву, виявилися тільки рекламні кухлі з символікою різних політичних партій, профспілкових організацій і підприємств.

— Геть увесь посуд, отриманий на різних передвиборних заходах та у зв’язку з узятими інтерв’ю, — прокоментувала Еріка Берґер, подаючи їй кухоль з логотипом LUF.[69]

Соня Мудіґ щойно провела три години за письмовим столом Даґа Свенссона. Секретар редакції Малін Ерікссон допомагала їй розібратися в змісті Даґової книги і статей та в порядку розташування матеріалів. Великий обсяг документів її здивував: слідство вважало непоправним лихом пропажу комп’ютера Даґа Свенссона, а тим часом майже всі копії спокійно лежали весь цей час в редакції «Міленіуму».

Мікаеля Блумквіста не було на місці, але Еріка Берґер дала Соні список матеріалів Даґа Свенссона, які той прибрав з його столу. Все це були зведення про особу джерел інформації. Насамкінець Соня Мудіґ зателефонувала інспекторові Бубланськи і змалювала йому стан справ. У результаті було вирішено вилучити всі матеріали з робочого місця Даґа Свенссона, включаючи комп’ютер, що належав «Міленіуму», а якщо для користі слідства знадобиться також відібраний Блумквістом матеріал, то перемовами про його вилучення займеться начальник слідчого відділу. Після розмови з Бубланськи Соня Мудіґ склала протокол вилучення, а потім Хенрі Кортес допоміг їй віднести матеріали в машину.

У понеділок увечері Мікаель дійшов до цілковитого розпачу. Починаючи з попереднього тижня він перевірив усього десятьох людей із списку імен, які Даґ Свенссон збирався назвати в своїй книзі. При черговій зустрічі він бачив перед собою стурбовану, схвильовану і налякану людину; кожна з них мала в середньому річний дохід близько чотирьохсот тисяч крон на рік, а зараз тремтіла, як останній боягуз.

Проте в жодному випадку він не запідозрив, що його співрозмовник приховує щось, що має відношення до вбивства Даґа Свенссона і Міа Берґман. Навпаки, кілька чоловік з тих, з ким йому довелося поговорити, просто боялися, що галас зробить ще тяжчим їх власне становище, якщо їхні імена будуть названі у зв’язку з цим убивством.

Мікаель відкрив ноутбук і перевірив, чи немає там нового повідомлення від Лісбет. Від неї нічого не було. Тим часом у попередній пошті вона стверджувала, що клієнти повій не становлять інтересу і він тільки даремно витрачає на них свій час. Він вилаявся словами, які Еріка Берґер назвала б «інновативним виразом із сексистським відтінком». Мікаель зголоднів, але йому не хотілося займатися приготуванням їжі. До того ж він уже два тижні не поповнював запасів продуктів, обмежуючись хіба що покупкою літра молока в сусідній крамниці. Він надягнув куртку і пішов до грецької таверни на Хорнсґатан, де замовив баранину, приготовану на грилі.

Для початку Лісбет зайшла на сходовий майданчик, з обережності зробивши коло повз сусідні будинки. Це були невисокі панельні споруди з дуже поганою звукоізоляцією, що було зовсім не до речі. Журналіст Пер-Оке Сандстрьом займав наріжну квартиру на третьому, й останньому, поверсі. Далі сходи вели на горище, і ось це було дуже вдало.

Проблема полягала в тому, що в усіх вікнах його квартири не горіло світло, тобто, очевидно, господаря не було вдома.

Вона дійшла до піцерії, розташованої за кілька кварталів, замовила собі порцію «Гавайської» і влаштувалася в куточку з газетою. За кілька хвилин до дев’ятої вона купила в «Пресбюро» каву з молоком і повернулася до панельного будинку. У квартирі як і раніше було темно. Вона увійшла до під’їзду і сіла на горищному майданчику, звідки видно було розташовані одним сходовим прольотом нижче двері, що вели в квартиру Пера-Оке Сандстрьома. Вона взялася до кави, приготувавшись чекати.

Інспектору кримінальної поліції Хансові Фасте нарешті вдалося напасти на слід Сілли Нурен, двадцятивосьмилітньої провідниці сатанистської групи «Персти диявола». Відвідавши її в студії звукозапису «Рісент треш рекордс», що містилася в промисловому будинку в Ельвшьо, він зазнав культурного шоку, який можна було порівняти з тим, що його відчули при першій зустрічі португальці з індіанцями Карибського басейну.

Після кількох невдалих спроб вивідати щось у її батьків інспекторові Фасте пощастило дізнатися від сестри Сілли про студію звукозапису, де вона, за словами сестри, «брала» участь у запису CD-диска бенду «Cold Wax»[70] із Борленґе. Фасте нічого не чув про цей бенд і припускав, що той, певно, складається з хлопців двадцятилітнього віку. Тільки-но увійшовши до коридору, який вів у студію, він поринув у такий шквал оглушливих звуків, що в нього навіть перехопило дух. Він помилувався на «Wax» крізь скляне віконце і зачекав, доки в звуковій стіні утворилася щілина.

У Сілли Нурен було довге, чорне як вороняче крило волосся з червоними і зеленими пасемцями і макіяж у темних тонах. Вона мала пишні форми і була вдягнена в коротку кофтину, з-під якої виднівся відкритий живіт з пірсингом на пупку. На стегнах у неї був пояс із заклепками, і загалом вона скидалася на персонажа із французького фільму жахів.

Фасте показав своє посвідчення і попросив дозволу поговорити з нею. Вона жувала гумку і дивилася на нього із скептичним виразом, але зрештою махнула рукою в бік якихось дверей і відвела його в подобу гримувальної. Увійшовши сюди, він тут-таки спіткнувся об мішок із сміттям, залишений кимось прямісінько на порозі. Сілла Нурен налила води в порожню пластикову пляшку, випила її до половини, сіла за стіл і, закуривши сигарету, звернула на Ханса Фасте пильний погляд ясних блакитних очей. Фасте раптом розгубився, не знаючи, з чого почати.

— Що таке «Рісент треш рекордс»? — запитав він.

На обличчі в неї з’явився вираз невдоволення:

— Компанія, що випускає диски нових молодих бендів.

— І яку роль в ній відіграєш ти?

— Я — технік звукозапису.

Фасте глянув на неї трохи здивовано:

— Ти здобула відповідну освіту?

— Нє-а. Сама навчилася.

— На це можна прожити?

— А чому ти питаєш?

— Просто запитав. Я думаю, ти вже читала, що зараз пишуть про Лісбет Саландер.

Вона кивнула.

— У нас є відомості, що ти з нею знайома. Це так?

— Можливо.

— Так це чи не так?

— Це залежить від того, що тобі треба.

— Я веду пошуки божевільної, що скоїла потрійне вбивство. Мені потрібна інформація про Лісбет Саландер.

— Я жодного разу не бачила її з минулого року.

— Коли ти востаннє з нею зустрічалася?

— Це було восени позаминулого року. У «Вітряку». Вона туди свого часу ходила, а потім раптом перестала з’являтися.

— Ти пробувала з нею якось зв’язатися?

— Кілька разів намагалася зателефонувати їй по мобільнику. Номер не відповідає.

— І ти не знаєш, як її знайти?

— Ні.

— Що таке «Персти диявола»?

Сілла Нурен подивилась на нього глузливо:

— Ти що ж, газет не читав?

— Чому — не читав?

— Так там же написано, що ми — група сатаністів.

— А це так?

— Схожа я на сатаністку?

— А який вигляд має сатаністка?

— Ну, знаєш, мені навіть важко сказати, хто тут тупіший: поліція чи газети!

— Послухайте, кралечко, йдеться про серйозні речі!

— Це щодо того, сатаністки ми чи ні?

— Перестань дурня клеїти і відповідай на мої питання!

— І про що ж ти питав?

На секунду Ханс Фасте примружився і пригадав, як він кілька років тому їздив для обміну досвідом до Греції і знайомився з роботою тамтешньої поліції. Незважаючи на купу проблем, грецьким поліцейським жилося легше, ніж шведським. Якби Сілла Нурен повелася в Греції так, як оце зараз, він міг би нагнути її і тричі торохнути кийком. Він знову поглянув на неї:

— Лісбет Саландер була в «Перстах диявола»?

— Навряд.

— Що це означає?

— У Лісбет, по-моєму, було дуже кепсько зі слухом.

— Зі слухом?

— З музичним. Вона ще могла відрізнити труби від барабанів, але це все, на що вона була здатна.

— Я запитав, чи брала вона участь у групі «Персти диявола».

— Це й була відповідь на твоє питання. Чим, по-твоєму, взагалі займалися «Персти диявола»?

— Розкажи чим.

— Ти ведеш поліцейське розслідування за газетними статтями!

— Відповідай на питання!

— «Персти диявола» були рок-групою. У середині дев’яностих років зібралася група дівчат — аматорів хард-року, які грали задля свого задоволення. Знак пентаграми ми використовували для сцени і подавали себе так, як ніби ми трохи симпатизуємо дияволу. Відтоді наша група припинила своє існування, і я єдина з усіх, хто працює й далі в галузі музики.

— А Лісбет Саландер не була членом групи?

— Я тобі вже сказала.

— То чому ж джерела стверджують, що Саландер була членом групи?

— Тому що твої джерела — такі ж дурні, як і газети.

— Поясни!

— У групі нас було п’ятеро дівчат, і ми потім ще продовжували час від часу зустрічатися. Раніше ми збиралися раз на тиждень у «Вітряку», тепер ми це робимо приблизно раз на місяць, але все-таки підтримуємо взаємини між собою.

— І що ж ви робите, коли збираєтеся разом?

— А що, по-твоєму, взагалі роблять у «Вітряку»?

Ханс Фасте зітхнув:

— Отже, ви зустрічаєтеся, щоб випити спиртних напоїв.

— Ми зазвичай п’ємо пиво. І базікаємо про всяку всячину. Ти ж бо що робиш, коли зустрічаєшся з приятелями?

— І до чого ж тут Лісбет Саландер?

— Я познайомилася з нею в школі для дорослих, коли мені було вісімнадцять років. Вона іноді з’являлася у «Вітряку» і складала нам компанію за кухлем пива.

— Отже, «Персти диявола» не можна вважати організацією?

Сілла Нурен подивилася на нього так, ніби він упав з місяця.

— Ви — лесбіянки?

— Хочеш заробити по морді?

— Відповідай на питання!

— Не твоє діло, хто ми такі.

— Збав тон і не провокуй мене!

— Ще чого! Поліція стверджує, що Лісбет Саландер убила трьох людей, а до мене приходить з питаннями про мою сексуальну орієнтацію! Та пішов ти до дідька!

— Слухай! Адже я можу тебе заарештувати!

— Це за що ж? До речі, я забула тебе попередити, що я вже три роки вчуся на юридичному, а мій тато — це Ульф Нурен з адвокатської контори «Нурен і Кнапе». See you in court.[71]

— Я думав, що ти працюєш в галузі музики.

— Це я роблю для власної втіхи. Невже ти думаєш, що на це можна прожити?

— Не маю ніякого уявлення, на що ти живеш.

— Та вже не за рахунок лесбіянства і сатанізму, як ти, можливо, думаєш! І якщо поліція на цьому будує своє розслідування, то мене нітрохи не дивує, що ви досі ніяк не зловите Лісбет Саландер.

— Ти знаєш, де вона?

Сілла Нурен почала розгойдуватися перед ним з одного боку в інший і водити в повітрі руками:

— Я відчуваю, що вона десь близько… Почекай трохи, і я включу свої телепатичні здібності.

— Припини зараз же!

— Слухай, я ж тобі вже сказала, що нічого не чула про неї ось уже майже два роки. Я не маю ані найменшого уявлення про те, де вона. Що тобі ще треба?

Соня Мудіґ увімкнула Даґів комп’ютер і згаяла вечір на те, щоб скласти каталог інформації, що містилася на жорсткому диску і на доданих до комп’ютера дискетах. За читанням книги Даґа вона засиділася до одинадцятої вечора.

Звідси вона дізналася дві речі. По-перше, вона зрозуміла, що Даґ Свенссон блискуче володів пером і його об’єктивний опис діяльності секс-мафії читався з неослабною цікавістю. Вона подумала про те, що добре б було прочитати цю книжку слухачам Вищої школи поліції, тому що його знання пішли б їм на користь. Так, наприклад, Хансові Фасте було б дуже корисно дізнатися те, про що розповідав Свенссон.

По-друге, тепер вона знала, чому Мікаель Блумквіст вважає дослідження Даґа Свенссона можливим мотивом до його вбивства. Намічене Даґом викриття нашкодило б не тільки окремим особам. Декілька відомих діячів, що засідали в судах на процесах щодо сексуальних злочинів та брали участь у публічних дебатах, були б просто знищені. Мікаель Блумквіст мав слушність: книжка мала в собі мотив для вбивства.

Але якщо навіть хтось з аматорів платного сексу і зважився під загрозою викриття вбити Даґа Свенссона, цей мотив не працював відносно адвоката Б’юрмана. У матеріалах Даґа адвокат Нільс Б’юрман навіть не згадувався, і цей факт не тільки дуже підривав аргументацію Мікаеля Блумквіста, але значно підкріплював припущення, що єдиною можливою підозрюваною в цих убивствах є Лісбет Саландер.

Незважаючи на відсутність цілковитої ясності в питанні про мотиви вбивства Даґа Свенссона і Міа Берґман, зв’язок Лісбет Саландер з місцем злочину і знаряддям убивства був очевидний. Такі чіткі технічні докази важко було пояснити якось інакше, а вони вказували на те, що саме Саландер зробила фатальні постріли в квартирі в Енскеді.

На додачу знаряддя вбивства безпосередньо пов’язувалося з адвокатом Б’юрманом. Між цими особами існував безперечний зв’язок, крім того, очевидний був і можливий мотив. Судячи з художньої прикраси, знайденої на животі Б’юрмана, могло йтися або про зловживання сексуального характеру, або взагалі про якісь садомазохістські ігри. Навряд чи Б’юрман добровільно дав нанести собі таке незвичайне татуювання. Швидше можна було припускати одне з двох: або він відчував насолоду, зазнаючи приниження, або Саландер (якщо це вона зробила татуювання) спочатку привела його до безпорадного стану. Про те, як саме все відбувалося, Соня не хотіла робити припущень.

Тим часом Петер Телебор’ян засвідчив, що Лісбет Саландер застосовувала насильство тільки проти тих осіб, з боку яких вона з тієї чи іншої причини відчувала загрозу або які завдали їй образу.

Якийсь час Соня Мудіґ розмірковувала над тим, що сказав про Лісбет Саландер доктор Телебор’ян. Судячи з усього, він бажав її захистити і не хотів, щоб його колишня пацієнтка постраждала. Але в той же час слідство в основному спиралося на його аналіз її особи як соціопатки, що перебуває на межі психозу.

Проте думка Мікаеля Блумквіста подобалася їй більше.

Тихенько покусуючи губи, вона спробувала уявити собі інший сценарій замість прийнятого за основу, в якому Лісбет фігурувала як єдина підозрювана. Під кінець вона озброїлася кульковою ручкою і, борючись із сумнівами, написала в блокноті, що лежав на столі, один рядок:

Два абсолютно різних мотиви? Двоє вбивць? Одне знаряддя вбивства!

У голові в неї крутилася якась думка, яка весь час вислизала і яку їй ніяк не вдавалося сформулювати, проте завтра вранці на нараді в інспектора Бубланськи вона збиралася порушити це питання. Вона й сама не могла собі пояснити, чому їй раптом перестала подобатися версія, згідно з якою Лісбет Саландер була єдиною підозрюваною в убивстві.

На цьому вона завершила робочий день, рішуче вимкнувши комп’ютер і заховавши в стіл дискети. Вона наділа куртку, погасила настільну лампу і, вийшовши з кабінету, вже почала замикати двері, як раптом у кінці коридору їй почулися якісь звуки. Вона насупила брови — їй здавалося, що в усьому відділі, окрім неї, вже не залишилось ані душі. Двері до кабінету Ханса Фасте були прочинені, і, підійшовши ближче, вона почула, як він розмовляє по телефону.

— Це, безперечно, поєднує одне з іншим, — мовив Фасте.

Трохи постоявши вагаючись, вона набралася духу і постукала по одвірку. Ханс Фасте різко скинув головою і подивився на неї. Вона помахала йому розкритою долонею.

— Мудіґ ще тут, — повідомив Фасте в слухавку. Він кивав, слухаючи співрозмовника, але не спускав ока з Соні. — Добре. Я їй передам, — сказав він і поклав слухавку.

— Бубла, — пояснив він. — Навіщо ти прийшла?

— Що там «поєднує одне з іншим»? — спитала вона.

Він пильно подивився на неї.

— Підслуховуєш під дверима?

— Ні. Але твої двері були відчинені, і ти сказав ці слова в той момент, коли я постукала.

Фасте знизав плечима:

— Я зателефонував Бублі, щоб повідомити, що з криміналістичної лабораторії нарешті надійшли корисні дані.

— Та що ти!

— У Даґа Свенссона був мобільник з сім-картою компанії «Комвік». Нарешті вони відшукали список його розмов. Список підтверджує, що о двадцятій годині дванадцять хвилин у нього відбулася розмова з Мікаелем Блумквістом. Отже, Блумквіст у цей час справді гостював у сестри.

— Чудово. Але я не думаю, що Блумквіст має якесь відношення до вбивства.

— Я теж не думаю. Але Даґ Свенссон зробив того вечора ще один дзвінок. О двадцять першій тридцять чотири, і розмова тривала три хвилини.

— І що?

— Він телефонував адвокатові Нільсу Б’юрману на його домашній телефон. Іншими словами, з’являється зв’язок між двома вбивствами.

Соня Мудіґ поволі опустилася в крісло для відвідувачів.

— Прошу! Сядь, будь ласка, я не проти!

Вона не звернула уваги.

— Гаразд. Як виглядає часова схема? Відразу після восьмої Даґ Свенссон телефонує Мікаелеві Блумквісту і домовляється про те, щоб зустрітися з ним пізніше. О пів на десяту Свенссон телефонує Б’юрману. Перед самим закриттям крамниці, тобто близько десятої, Саландер купує в Енскеді сигарети. На самому початку дванадцятої Мікаель Блумквіст і його сестра приїздять до Енскеда, а о двадцять третій одинадцять він телефонує до чергової служби.

— Схоже, що все сходиться, міс Марпл!

— Але насправді нічого не сходиться. За даними патологоанатома, Б’юрмана застрелили між десятою і одинадцятою годинами вечора. Саландер у цей час уже була в Енскеді. Ми ж вважали, що Саландер спершу застрелила Б’юрмана, а потім уже пару в Енскеді.

— Це нічого не означає. Я ще раз поговорив з патологоанатомом. Ми виявили Б’юрмана тільки наступного дня увечері, тобто майже через добу. Патологоанатом говорить, що час смерті може розходитися із зазначеними даними на годину.

— Але якщо ми знайшли знаряддя вбивства в Енскеді, то Б’юрман був першою жертвою. Тоді, значить, вона повинна була застрелити Б’юрмана після двадцять першої тридцяти чотирьох і відразу ж приїхати в Енскед купувати там сигарети. Хіба цього часу вистачило б, щоб добратися від Уденплана до Енскеда?

— Так, вистачило. Вона їхала не громадським транспортом, як ми думали раніше. У неї ж було авто. Ми з Сонні Боманом тільки що перевірили це, і нам цілком вистачило часу.

— Але потім вона чекає годину, перш ніж застрелити Даґа Свенссона і Міа Берґман. Що вона робила весь цей час?

— Пила з ними каву. У нас є її відбитки, зняті з філіжанки.

Він кинув на Соню Мудіґ торжествуючий погляд. Вона зітхнула і кілька хвилин помовчала.

— Хансе, ти ставишся до цього так, ніби для тебе це питання престижу. Іноді ти буваєш кінченим поганцем і можеш допекти людину до живих печінок, але зараз я постукала до тебе, щоб попросити вибачення за ляпас. Це була з мого боку нестриманість.

Він довго дивився на неї.

— Знаєш, Мудіґ, ти, можливо, і вважаєш мене за поганця. А я вважаю, що ти поводишся непрофесійно і тобі нема чого робити в поліції. Принаймні, на цьому рівні.

Соня Мудіґ подумала, що їй є що йому відповісти, але вона тільки знизала плечима і встала з крісла.

— Гаразд. Тепер ми з’ясували, що одне про одного думаємо, — сказала вона.

— Ми з’ясували, що думаємо одне про одного. І повір мені, ти довго тут не затримаєшся.

Вийшовши з кабінету, Соня Мудіґ зачинила за собою двері різкіше, ніж збиралася, і пішла вниз, у гараж по своє авто. Не можна давати цьому бісовову дурню її розізлити!

Ханс Фасте самовдоволено посміхався, дивлячись на зачинені двері.

Щойно Мікаель Блумквіст прийшов додому, як задзвонив його мобільний телефон.

— Привіт! Це Малін. Ти можеш говорити?

— Так, звичайно.

— Вчора мені раптом упала в очі одна річ.

— Розповідай!

— Я перечитувала в редакції добірку газетних вирізок про полювання на Саландер і наткнулася на великий розворот про її перебування в психіатричній лікарні.

— Ну?

— Можливо, це і не має такого значення, але я здивувалася, чому в її біографії є така велика прогалина.

— Прогалина?

— Отож! Там є багато деталей про всі скандали, в яких вона була замішана, коли ходила до школи. Скандали з учителями й однокласниками і таке інше.

— Так, я пам’ятаю. Якась учителька сказала, що боялася її, коли вона вчилася в середній школі.

— Бірґітта Міоос.

— Так, саме так.

— Є чимало подробиць про той час, коли Лісбет лежала в дитячій психіатричній лікарні, плюс сила деталей про прийомні сім’ї, в яких вона жила, коли була підлітком, про бійку в Старому місті та інше.

— Так. І в чому ж сіль?

— Її забрали до психіатричної лікарні незадовго до того, як їй сповнилося тринадцять років.

— Так.

— Але там ні слова не сказано про те, чому її відправили до лікарні.

Мікаель помовчав.

— Ти думаєш, що…

— Я думаю, що коли дванадцятилітню дівчинку направляють до психіатричної лікарні, то для цього має бути вагома причина, щось важливе, що сталося перед цим. А в її випадку повинна була статися якась значна подія в біографії, щось зовсім надзвичайне. А тим часом ніякого пояснення немає.

Мікаель спохмурнів.

— Малін, мені відомо з надійного джерела, що існує поліцейське розслідування у справі Лісбет Саландер, датоване лютим дев’яносто першого року, коли їй було дванадцять років. У журналі такий запис відсутній. Я саме хотів просити тебе пошукати цю справу.

— Якщо велося слідство, то про нього, звичайно, має бути запис в журналі. Його відсутність незаконна. Ти справді виявив такий факт?

— Ні, але моє джерело говорить, що воно не відмічене в журналі.

Малін помовчала секунду:

— А наскільки можна покластися на твоє джерело?

— На нього можна покластися цілком.

Малін ще трохи помовчала. Висновок спав їм на думку одночасно.

— Служба безпеки, — сказала Малін.

— Бйорк, — додав Мікаель.

Розділ 24

Пер-Оке Сандстрьом, сорокасемилітній незалежний журналіст, повернувся до себе додому в Сольну невдовзі по півночі. Він був трішки напідпитку, позаяк намагався алкоголем приглушити паніку, що затаїлася десь у животі. Весь день він провів нічого не роблячи, мало не вмираючи від страху.

Минуло вже майже два тижні з того часу, як в Енскеді був застрелений Даґ Свенссон. Того вечора почута по телевізору новина приголомшила Сандстрьома. Він навіть відчув приплив полегшення і надії: Свенссон мертвий, і тим самим, можливо, буде покінчено з книгою про трафік секс-послуг, у якій він збирався викрити Сандстрьома. От дідько! Через одну зайву шльондру і так ускочити!

Він ненавидів Даґа Свенссона. Він благав його і вмовляв, буквально повзав на колінах перед цією сволотою!

У день після вбивства Сандстрьом, охоплений ейфорією, не міг доладно мислити. І лише наступного дня він по-справжньому задумався. Якщо Даґ Свенссон працював над книгою, в якій він збирався виставити його перед людські очі як насильника з педофільськими нахилами, то можна було з достатньою мірою ймовірності припустити, що поліція докопається до його витівок. Господи! Його ж можуть запідозрити в убивстві!

Його панічний страх дещо вгамувався, коли в усіх газетах на першій сторінці з’явилася фотографія Лісбет Саландер. Хто, чорт забирай, така ця Лісбет Саландер? Він нічого про неї не чув. Але поліція очевидячки вважала її головною підозрюваною, і, згідно з публічною заявою одного прокурора, справа вже йшла до розкриття вбивства. Можливо, інтерес до його персони не встигне виникнути. Проте він з власного досвіду знав, як журналісти часом притримують деякі матеріали і записи. «Міленіум». Паршивий, брудний журнальчик з незаслужено гарною репутацією! Насправді він такий же, як усі решта. Риють землю, здіймають галас і заподіюють шкоду людям.

Він не знав, у якій стадії перебуває робота над книгою, не знав, що їм відомо, і йому ні в кого було запитати. Він почував себе ніби в якомусь вакуумі.

Весь наступний тиждень він раз у раз переходив від паніки до ейфорії. Поліція його не шукала. Можливо (щастить же іноді дурням), він вийде сухим із води. А якщо не пощастить, то його життя скінчене.

Він вставив ключ у замок і повернув. Відчинивши двері, він раптом почув у себе за спиною шипіння, і його охопив паралізуючий біль у попереку.

Гуннар Бйорк ніяк не міг заснути і сидів на кухні в піжамі й халаті, роздумуючи в темряві над своєю дилемою. За всю свою багатолітню кар’єру він ще жодного разу не потрапляв у таку неприємну ситуацію. Раптом задзвонив телефон.

Спершу він не хотів відповідати. Поглянувши на годинник, він побачив, що йшла вже перша година, але телефон дзвонив і далі, і після десятого дзвінка він не втримався. А може, це щось важливе!

— Говорить Мікаель Блумквіст, — почулося в слухавці.

Дідько, тільки цього бракувало!

— Вже перша година ночі. Я спав.

— Даруйте. Але я подумав, що вам буде цікаво дізнатися те, що я вам скажу.

— Що вам треба?

— Завтра о десятій годині я влаштовую прес-конференцію з приводу вбивства Даґа Свенссона і Міа Берґман.

Гуннар Бйорк насилу проковтнув застряглий в горлі клубок.

— Я збираюся розповісти про деталі незакінченої книги Даґа Свенссона про секс-мафію. Єдиним клієнтом повій, якого я збираюся назвати на ім’я, будете ви.

— Ви обіцяли, що дасте мені час…

Почувши панічний страх у своєму голосі, він замовк.

— Минуло вже кілька днів. Ви обіцяли зателефонувати мені після вихідних. Завтра — вівторок. Або ви будете говорити, або завтра я проводжу прес-конференцію.

— Якщо ви влаштуєте прес-конференцію, то ніколи нічого не почуєте про Залу.

— Можливо. Але тоді це буде вже не моя проблема. Тоді вам доведеться пояснювати не мені, а офіційним слідчим. І зрозуміло, усім ЗМІ Швеції на додачу.

Подальші перемови були марні.

Бйорк погодився на зустріч з Мікаелем Блумквістом, але зумів відстрочити її до четверга. Ще один короткий перепочинок. Але він був підготовлений.

Тепер або пан, або пропав!

Сандстрьом не знав, скільки часу він пробув непритомним, але, прийшовши до тями, зрозумів, що лежить на підлозі своєї вітальні. У нього боліло все тіло, і він не міг поворухнутися. До нього не відразу дійшло, що руки в нього зв’язані за спиною чимось схожим на ізоляційну стрічку і ноги теж зв’язані. Широким шматком тієї ж ізоляційної стрічки у нього був заклеєний рот. У квартирі було запалене світло, жалюзі опущені. Він не міг зрозуміти, що відбувається.

Потім він розчув якісь звуки, що доносилися з його кабінету. Він затих і прислухався: чути було, як там хтось висуває і засуває шухляди. Грабіжники? Він розрізнив шелестіння паперу: хтось копирсався в його шухлядах.

Минула ціла вічність, перш ніж ззаду почулися кроки. Він спробував повернути голову, але нікого не розгледів.

Він намагався зберегти спокій, але раптом через його голову ковзнув мотузяний зашморг. І затягнувся на шиї. З переляку в нього мало не випорожнився кишечник. Поглянувши вгору, він побачив, що мотузок тягнеться до блока, прикріпленого до гака, на якому раніше висів кімнатний світильник. Тут його ворог підійшов до нього з іншого боку й опинився, в полі зору. Першою показалася пара маленьких чорних чобітків.

Він не знав, що сподівався побачити, проте, підвівши очі, пережив сильне потрясіння. Першої миті він не впізнав божевільної психопатки, чия фотографія з самого Великодня красувалася в усіх кіосках «Прес-бюро». Зараз у неї була коротка стрижка, і вона не скидалася на свою фотографію в газетах. Вона була в усьому чорному — в чорних джинсах, чорній розстебнутій короткій бавовняній курточці, чорній майці і чорних рукавичках.

Але найбільше його налякало її обличчя. Вона була загримована: на губах чорна помада, чорна обвідка навколо очей і жахливі різкі чорно-зелені тіні, а решта обличчя вимазана білилами. Від лівої скроні до правої сторони підборіддя йшла через усе лице широка смуга червоного кольору.

Виходила якась гротескова маска, і вигляд у неї був геть божевільний.

Його мозок не погоджувався прийняти це видовище. Воно здавалося нереальним.

Лісбет Саландер взялася за кінець мотузка і потягнула. Він відчув, як мотузок стиснув йому горло, і протягом кількох секунд не міг продихнути, дриґав ногами, намагаючись зіпертися ступнями на підлогу. Завдяки блоку і талям їй не потрібно було майже ніяких зусиль для того, щоб підняти його на ноги. Коли він постав перед нею на повний зріст, вона перестала тягнути і намотала кінець мотузка навколо труби опалювання, закріпивши його потім морським вузлом.

Зробивши це, вона зникла з його поля зору і залишила його самого більш ніж на п’ятнадцять хвилин. Повернувшись, вона взяла стілець і всілася навпроти. Він намагався не дивитися на її розмальований вид, але не міг відвести очей. На стіл вона поклала пістолет. Його пістолет. Вона знайшла його в гардеробі в коробці з-під черевиків. «Кольт-1911 Гавернмент» — він зберігав цю не зовсім законну зброю вже кілька років, купивши випадково в одного знайомого, але жодного разу не зробивши навіть пробного пострілу. Вона вийняла магазин і прямо в нього на очах вставила патрони, потім загнала магазин в рукоятку і відправила до ствола кулю. Пер-Оке Сандстрьом мало не втратив притомність, але змусив себе подивитися їй в очі.

— Не розумію, чому чоловіки завжди прагнуть документально фіксувати свої статеві збочення, — сказала вона.

Голос у неї був ніжний, але холодний як лід. Вона говорила тихо, але виразно. Перед його очима опинилася фотографія, роздрукована з його власного жорсткого диска.

— Гадаю, що ця дівчина — сімнадцятилітня естонка Інес Хаммуярві з міста Рієпалу в околицях Нарви. Добре ти з нею потішився?

Питання пролунало риторично. Пер-Оке Сандстрьом не міг відповідати. Його рот як і до того залишався заклеєний, а мозок був не в змозі сформулювати відповідь. На фотографії було зображено… Господи, навіщо він тільки зберіг цю фотографію!

— Ти впізнаєш мене? Кивни!

Пер-Оке Сандстрьом кивнув.

— Ти — підлий садист, скотина і ґвалтівник.

Він не ворухнувся.

— Кивни!

Він кивнув. На очах у нього раптом виступили сльози.

— Уточнімо правила, — сказала Лісбет Саландер. — Я вважаю, що тебе слід було б негайно вбити. Чи переживеш ти ніч, мене абсолютно не хвилює. Ти зрозумів?

Він кивнув.

— За останній час ти навряд чи не міг дізнатися, що я — божевільна і люблю вбивати людей, особливо чоловіків.

На цім слові вона показала на останні номери вечірніх газет, що лежали на столі в його вітальні.

— Зараз я зніму ізоляційну стрічку з твого рота. Якщо ти почнеш кричати або підвищиш голос, я ткну тебе цією штукою.

Вона показала йому електрошокер.

— Ця машинка вистрілює зарядом у сімдесят п’ять тисяч вольт. Наступного разу там буде шістдесят тисяч вольт, позаяк одного разу я нею вже скористалася і не перезаряджала. Ти зрозумів?

Він подивився на неї нерішучим поглядом.

— Це означає, що твої м’язи перестануть функціонувати. Саме це сталося з тобою, коли ти підійшов до дверей.

Вона посміхнулася йому в обличчя:

— А це означає, що ноги перестануть тебе тримати і ти сам себе повісиш. Торкнувши тебе цією машинкою, я просто встану й піду.

Він кивнув. Господи, адже ця паскуда божевільна вбивця! Він не міг утриматися від сліз, і вони струмками потекли в нього по щоках. Він засопів.

Вона встала і зірвала з його рота ізоляційну стрічку. Її жахливо розмальоване обличчя наблизилося до нього впритул.

— Мовчи! — наказала вона. — Не говори ні слова. Якщо ти заговориш без дозволу, я ткну в тебе цією штукою.

Вона почекала, поки він перестав сопіти і нарешті поглянув на неї.

— У тебе є одна-єдина можливість пережити цю ніч, — почала вона. — Тільки один шанс, а не два. Я поставлю тобі кілька запитань. Якщо ти відповіси на них, я дарую тобі життя. Кивни, якщо ти зрозумів.

Він кивнув.

— Якщо ти відмовишся відповідати на якесь питання, я ткну в тебе шокером. Ти зрозумів? Якщо ти мені збрешеш або відкручуватимешся, я ткну тебе шокером.

Він кивнув.

— Я не збираюся торгуватися з тобою. Другого шансу я тобі не дам. Або ти відразу ж відповідатимеш на мої питання, або ти помреш. Якщо ти відповіси задовільно, то залишишся живим. Усе дуже просто.

Він кивнув. Він їй вірив. У нього не було вибору.

— Золотко, — сказав він. — Я не хочу вмирати.

Вона подивилася на нього суворо:

— Тобі самому вирішувати, жити тобі чи померти. Але ти тільки що порушив моє правило — не розмовляти без мого дозволу.

Він стиснув губи. Господи, вона ж геть божевільна!

Мікаель Блумквіст був у такому розпачі і почувався таким безпорадним, що просто не знав, що йому робити. Врешті-решт він надягнув куртку і шарф і пішки почимчикував світ за очі. Безладно побродивши вулицями, він, сам не знаючи як, опинився в редакції на Гьотґатан. У знайомому приміщенні було темно і тихо. Не засвічуючи лампи, він увімкнув кавоварку і, підійшовши до вікна, почав дивитися на вулицю, чекаючи, коли вода пройде крізь фільтр, а тим часом намагаючись дати лад своїм думкам. Усе, що відбувалося зараз навколо вбивства Даґа Свенссона і Міа Берґман, уявлялося йому розсипаною головоломкою, деякі шматки якої були ясно видні, інших же взагалі не було. Десь у цій головоломці був прихований зв’язний малюнок, угадуваний, але невиразний для ока. Надто багато шматочків було загублено.

Його охоплювали сумніви. «Ні, вона не божевільна вбивця», — нагадав собі Мікаель. Вона написала, що не вбивала Даґа й Міа. Але якимсь незбагненним чином вона була пов’язана із загадковим убивством багатьма нитками.

Він помалу прийшов до необхідності переглянути свою теорію, яку відстоював з того часу, як побував у квартирі в Енскеді. Досі він вважав чимось само собою зрозумілим, що єдиним можливим мотивом убивства Даґа й Міа був його репортаж про трафік секс-послуг. Тепер він почав погоджуватися з думкою інспектора Бубланськи, що це не пояснює вбивства Б’юрмана.

Саландер написала йому, щоб він махнув рукою на клієнтів повій і сфокусував би всю увагу на Залі. Чому? Що вона мала на увазі? Дивна ти людина, Лісбет! Чому було не висловитися ясніше?

Мікаель пішов у буфетну, налив собі кави у філіжанку з написом «Молоді ліві», всівся на диван посеред кімнати, поклав ноги на кавовий столик і закурив заборонену сигарету.

Бйорк — це список клієнтів. Б’юрман — це Саландер. І ще зникле розслідування у справі Лісбет Саландер.

Чи можливо, щоб тут був замішаний не один мотив?

Він завмер нерухомо, намагаючись не пропустити цю думку. Погляньмо з іншого боку!

Чи могла Лісбет Саландер так чи інакше стати причиною вбивства?

Мікаель намацав ідею, яку ще не міг сформулювати словами. Це було щось зовсім не досліджене, він сам ще гаразд не розумів, що мав на увазі, підозрюючи, що Лісбет Саландер як особа могла виявитися причиною вбивства. У нього раптом з’явилося неясне відчуття, яке говорило йому: «Тут гаряче!»

Потім він зрозумів, що зараз дуже втомився. Він вилив каву, пішов додому і ліг спати. Лежачи в темряві в ліжку, він знов ухопився за цю ниточку і не спав ще дві години, намагаючись розібратися у власних припущеннях.

Лісбет Саландер закурила сигарету і зручно всілася перед ним, відкинувшись на спинку стільця, поклавши ногу на ногу і пильно дивлячись на Сандстрьома. Перу-Оке Сандстрьому ніколи ще не доводилося зустрічати такого пильного погляду. Вона знову заговорила з ним таким же тихим голосом:

— У січні дві тисячі третього року ти вперше побував у Інес Хаммуярві в її квартирі в Норсборзі. Їй тоді тільки-но виповнилося шістнадцять років. Навіщо ти до неї приходив?

Пер-Оке Сандстрьом не знав, що відповісти. Він навіть не міг пояснити, як це почалося і чому він…

Лісбет підняла руку з електрошокером.

— Я… Я не знаю. Я хотів її. Вона була така симпатична.

— Симпатична?

— Так. Симпатична.

— І ти вирішив, що маєш право трахати її, прив'язавши до ліжка.

— Вона сама погодилася. Присягаюся, що це так. Вона була згодна.

— Ти їй заплатив?

Пер-Оке Сандстрьом прикусив язик.

— Ні.

— Чому? Вона ж була шльондра. Шльондрам звичайно платять гроші.

— Вона… її… Я отримав її в подарунок.

— У подарунок? — спитала Лісбет Саландер. У її голосі раптом з’явилися грізні нотки.

— Мені запропонували її як плату за послугу, яку я надав іншій особі.

— Пер-Оке, — терпляче почала Лісбет Саландер, — ти ж не хочеш ухилитися від відповіді на це питання?

— Я відповім! Я відповім на всі питання, які ти мені поставиш. Я не брехатиму.

— Добре. То яка ж послуга і що за особа?

— Я провіз до Швеції стероїди анаболізму. Я поїхав машиною до Естонії, щоб зробити репортаж. Зі мною їхав чоловік, якого звали Харрі Ранта. Тільки він не в машині.

— Як ти познайомився з Харрі Рантою?

— Я знав його багато років. Ще з вісімдесятих років. Він просто приятель. Ми з ним разом ходили до пивнички.

— І цей Харрі Ранта запропонував тобі Інес Хаммуярві… як подарунок?

— Так… Ні, це було вже потім, у Стокгольмі. Це зробив його брат Атхо Ранта.

— Ти хочеш сказати, що Атхо Ранта просто так, ні з того ні з сього, постукав у твої двері і запитав, чи не хочеш ти з’їздити до Норсборґа і потрахатися з Інес?

— Ні… Я був у… У нас була вечірка в… Дідько! Не можу пригадати, де це було!

Його раптом затрясло як в лихоманці, і він відчув, що в нього підкошуються коліна. Йому довелося зробити зусилля, щоб устояти на ногах.

— Відповідай спокійно й обдумано, — сказала Лісбет Саландер. — Я не повішу тебе за те, що ти не відразу можеш зібратися з думками. Але як тільки я помічу, що ти викручуєшся, я натисну на кнопку.

Вона скинула бровами, і на обличчі в неї з’явився янгольський вираз. Настільки янгольський, наскільки він може бути з такою гротескною маскою.

Пер-Оке Сандстрьом кивнув. У горлі в нього стояв клубок. У роті пересохло від спраги, і він відчував, як натягнувся на шиї мотузок.

— Де ти напивався, не має значення. Але як сталося, що Атхо Ранта раптом запропонував тобі Інес?

— Ми з ними розговорилися про… ми… я сказав, що мені хочеться… — Тут Пер-Оке заплакав.

— Ти сказав, що тобі хочеться отримати одну з його шльондр.

Він кивнув.

— Я був п’яний. Він сказав, що її треба… її треба…

— Що треба?

— Атхо сказав, що її треба покарати. Вона почала коверзувати. Вона не хотіла робити того, чого він хотів. І він запропонував мені, щоб я… Я ж був п’яний і сам не знав, що роблю. Я ж не хотів… Пробач мені!

Вона фиркнула:

— Не в мене треба просити вибачення. Отже, ти запропонував Атхо свою допомогу, щоб її покарати, і ви пішли до неї.

— Це було не так.

— Розкажи, як було. Чому ти поїхав з Атхо на квартиру до Інес?

Її рука гралася електрошокером, що лежав у неї на колінах. Він знову затрясся.

— Я поїхав на квартиру до Інес, бо я її хотів. Вона ж була продажна. Інес жила в однієї приятельки Харрі Ранти. Не пам’ятаю, як її звали. Атхо прив’язав Інес до ліжка, і я… я займався з нею сексом. Атхо дивився.

— Ні, ти не сексом з нею займався. Ти її ґвалтував.

Він не відповів.

— Що скажеш?

Він кивнув.

— Що сказала Інес?

— Нічого.

— Вона заперечувала?

Він похитав головою.

— То значить, їй видалося приємним, що п’ятдесятилітня сволота прив’язує її до ліжка і трахає.

— Вона була п’яна. Їй було все одно.

Лісбет безнадійно зітхнула.

— Добре. І відтоді ти відвідував її й далі.

— Вона була така… Вона хотіла мене.

— Дурниці!

Він подивився на Лісбет з виразом відчаю. Потім кивнув.

— Я… Я її зґвалтував. Харрі й Атхо дали згоду. Вони хотіли, щоб вона… щоб її обламали.

— Ти їм платив?

Він кивнув.

— Скільки?

— З мене брали як зі свого. Я допомагав їм провозити контрабанду.

— Скільки?

— Дві тисячі за все про все.

— На одному із знімків Інес сфотографована тут, у твоїй квартирі.

— Харрі її привозив.

Він знову засопів.

— Значить, за дві тисячі ти отримував дівчину, з якою міг робити все, що тобі збандюриться. Скільки разів ти її ґвалтував?

— Не пам’ятаю… Кілька разів.

— Добре. Хто очолює цю банду?

— Вони уб’ють мене, якщо я пробовкнуся.

— Це мене не обходить. У даний момент я твоя головна проблема, а не брати Ранта.

Вона підняла електрошокер.

— Атхо. Він старший. Харрі виконував усе, що потрібно.

— Хто ще є в банді?

— Я знаю тільки Атхо і Харрі. У Харрі є дівчина, вона теж бере участь. І ще хлопець, якого звуть… не знаю я. Якийсь там Пелле. Він швед. Я не знаю, хто він такий. Він боєць і виконує всякі доручення.

— Дівчина Атхо?

— Сільвія. Вона повія.

Якийсь час Лісбет мовчки думала. Нарешті вона знову подивилася на нього.

— Хто такий Зала?

Пер-Оке Сандстрьом став блідий як смерть. Теж питання, з яким приставав Даґ Свенссон. Він мовчав довго, поки не помітив, що в божевільної дівахи починає уриватися терпець.

— Я не знаю, — сказав він. — Не знаю, хто він такий.

Лісбет Саландер спохмурніла.

— Досі ти поводився добре. Не проґав свого шансу! — сказала вона.

— Я присягаюся, це правда. Я не знаю, хто він такий. Той журналіст, якого ти застрелила…

Він замовк на півслові, раптово зміркувавши, що навряд чи варто було зараз заговорювати про вчинену нею в Енскеді криваву бійню.

— Ну?

— Він запитував те ж саме. Я не знаю. Якби знав, то сказав би. Присягаюся, що це так. Його знає Атхо.

— Ти з ним розмовляв?

— Одну хвилинку телефоном. Я говорив з людиною, яка сказала, що її звуть Зала. Вірніше, це він говорив зі мною.

— Чому?

Пер-Оке Сандстрьом закліпав. Краплі поту стікали йому на очі, і він відчував, як на підборіддя повзуть з носа шмарклі.

— Я… Вони хотіли, щоб я знову надав їм послугу.

— Щось твоя історія починає тупцяти на місці, — застережливо сказала Лісбет Саландер.

— Вони хотіли, щоб я знову поїхав до Таллінна і забрав звідти заздалегідь приготовлену машину. З амфетаміном. Я не хотів.

— Чому ти не хотів?

— Це було вже занадто. Вони ж такі гангстери. Я хотів вийти з гри. У мене ж була робота, і я був при ділі.

— Тобто ти хочеш сказати, що гангстером ти був тільки у вільний від роботи час.

— Я взагалі не така людина, — сказав він жалісливо.

— Ну звичайно. — В її голосі було стільки презирства, що Пер-Оке Сандстрьом опустив очі. — Кажи далі. Яке відношення мав до всього цього Зала?

— Це був справжній жах!

Він замовк, і у нього раптом знову рясно полилися сльози. Він почав кусати собі губи, поки з них не потекла кров.

— Ти знову тупцяєш на місці, — холодно зауважила Лісбет Саландер.

— Атхо кілька разів починав мене вмовляти. Харрі застерігав мене, він сказав, що Атхо на мене вже сердиться і тепер невідомо, що він зі мною зробить. Урешті-решт я погодився прийти на зустріч з Атхо. Це було в серпні минулого року. Я поїхав з Харрі до Норсборґа…

Губи Пера-Оке рухалися й далі, але голос раптом пропав. Лісбет Саландер поглянула на нього, примружуючи очі, і голос до нього повернувся.

— Атхо був як божевільний. Він жахлива людина. Ти навіть не уявляєш собі, до чого він жорстокий. Він сказав, що мені вже пізно виходити з гри і, якщо я не зроблю того, що він сказав, мені не бути живим. Він сказав, що мені хочуть дещо продемонструвати.

— Ну?

— Вони змусили мене поїхати з ними. Ми поїхали в Сьодертельє. Атхо звелів закрити мені очі шапкою. Він натягнув мені на голову мішок. Я до смерті злякався.

— Отже, ти їхав з мішком на голові. Що було далі?

— Машина зупинилася. Я не знав, де ми.

— Де вони нап’яли на тебе мішок?

— При в’їзді до Сьодертельє.

— І скільки часу ви ще їхали?

— Мабуть… мабуть, близько тридцяти хвилин. Вони вивели мене з машини. Це було щось подібне до складу.

— І що було далі?

— Харрі й Атхо завели мене до приміщення. Там було світло. Перше, що я побачив, був якийсь бідолаха, він лежав на цементній підлозі. Він був зв’язаний і страшенно побитий.

— Хто це був?

— Його звали Кенет Густафссон. Але це я довідався вже пізніше. Вони не говорили, як його звуть.

— Що сталося?

— Там був якийсь чолов’яга. Такого здоровенного я раніше ніколи не бачив, Він був просто гігант. Суцільні м’язи.

— Який вигляд він мав?

— Білявий. З виду сам диявол.

— Ім’я?

— Він не називав свого імені.

— Гаразд. Білявий гігант. Хто був там ще?

— Ще один чоловік. Затяганого вигляду. Блондин. З кінським хвостом.

«Маґґе Лундін», — відзначила Лісбет.

— Ще хто?

— ТІЛЬКИ Я, Харрі та Атхо.

— Далі!

— Білявий… Той, здоровило, підсунув мені стільця. Він не сказав при мені ані слова. Говорив Атхо. Він сказав, що хлопець на підлозі багато патякав. І він хоче, щоб я подивився, що буває з патякалами.

Пер-Оке Сандстрьом вибухнув нестримним плачем.

— Ти знову застряг, — нагадала Лісбет.

— Білявий підняв хлопця, що лежав на підлозі, і посадив на інший стілець навпроти мене. Ми сиділи за метр один від одного. Я заглянув йому в очі. Гігант став у нього за спиною і взяв руками за шию… Він… він…

— Задушив його? — підказала Лісбет Саландер.

— Так… Ні… Він його стиснув. По-моєму, він зламав йому шию голими руками. Я чув, як хруснули хребці, і він помер у мене на очах.

Пер-Оке Сандстрьом захитався у зашморзі. Сльози текли з його очей нестримними ручаями. Він ніколи нікому про це не розповідав. Лісбет зачекала хвилину, поки він заспокоїться.

— А потім?

— Інший чоловік — той, з кінським хвостом — приніс бензопилу й відпиляв у нього голову і кисті рук. Коли він закінчив, здоровило підійшов до мене. Він обхопив руками мою шию. Я намагався віддерти його руки. Я тужився що є сили, але не міг зсунути його пальці бодай на міліметр. Але він мене не душив… Він тільки тримав руки на моїй шиї. Довго тримав. А Атхо час від часу брав у руки телефон і з кимось розмовляв. Він говорив російською. Потім раптом сказав, що зі мною хоче говорити Зала, і підніс слухавку до мого вуха.

— Що сказав Зала?

— Він тільки сказав, що сподівається, що я виконаю те, про що мене просить Атхо. Він запитав, чи хочу я все ще вийти з гри. Я обіцяв йому, що поїду до Таллінна і заберу там машину з амфетаміном. А що я міг удіяти?

Лісбет мовчала і лише задумливо дивилася на зашмаркляного журналіста, який стояв перед нею в зашморзі. Здавалося, вона поринула в свої думки.

— Опиши його голос.

— Не… не знаю… Звичайний голос.

— Низький голос, високий голос?

— Низький. Буденний. Грубий.

— Якою мовою ви розмовляли?

— Шведською.

— Акцент?

— Так, здається, був трохи. Але він добре говорив шведською. З Атхо вони говорили російською.

— Ти знаєш російську?

— Трохи. Не розмовляю вільно. Зовсім трішки.

— Що говорив йому Атхо?

— Він тільки сказав, що демонстрація відбулася. Більше нічого.

— Ти кому-небудь про це розповідав?

— Ні.

— Даґу Свенссону?

— Ні… Ні…

— Даґ Свенссон був у тебе?

Сандстрьом кивнув.

— Не чую.

— Так.

— Чому?

— Він знав, що в мене… є повії.

— Що він запитав?

— Він хотів знати…

— Ну!

— Про Залу. Він питав про Залу. Це були його другі відвідини.

— Другі?

— Він вийшов зі мною на зв’язок за два тижні до своєї смерті. Тоді він прийшов уперше і ще раз за два дні до того, як ти… як він…

— До того, як я його застрелила?

— Так, саме так.

— І тоді він запитав тебе про Залу.

— Так.

— Що ти йому розповів?

— Нічого. Я не міг нічого розповісти. Я признався, що говорив з ним по телефону. Ото й усе. Я нічого не розповідав ні про білявого здоровила, ні про те, що вони зробили з Густафссоном.

— Гаразд. Повтори точно, про що питав тебе Даґ Свенссон?

— Я… Він тільки хотів знати про Залу. Більше нічого.

— І ти нічого не розповів?

— Нічого істотного. Я ж нічого не знаю!

Лісбет Саландер трохи помовчала. Він про щось умовчує. Вона задумливо покусала губи. Ну звичайно!

— Кому ти раніше розповідав про відвідини Даґа Свенссона?

Лісбет виразно повела з одного боку в інший електрошокером.

— Я зателефонував Харрі Ранті.

— Коли?

Він зробив ковтальний рух.

— Того ж вечора, як Даґ Свенссон уперше побував у мене вдома.

Вона розпитувала його ще півгодини, але скоро зрозуміла, що він повторюється і не може додати до сказаного нічого, окрім дрібних подробиць. Нарешті вона встала і поклала руку на протягнутий мотузок.

— Ти, напевно, найжалюгідніший мерзотник з усіх, яких мені доводилося зустрічати, — сказала Лісбет Саландер. — За те, що ти зробив з Інес, ти заслуговуєш смертної кари. Але я обіцяла, що дарую тобі життя, якщо ти відповіси на мої питання. Я завжди додержую своїх обіцянок.

Вона нагнулася і розв’язала вузол. Пер-Оке Сандстрьом упав додолу, мов купа лахміття, і відчув полегкість, близьку до ейфорії. Лежачи на підлозі, він бачив, як вона поставила на його диванний столик стільчик, вилізла на нього і зняла із стелі блок, змотала мотузок і засунула його в наплічник. Потім вона пішла у ванну і пробула там хвилин десять. Він чув, як тече вода. Коли вона повернулася, на її обличчі вже не було фарби.

Обличчя було чисто відмите і виглядало оголеним.

— Відв’язуватися будеш сам.

Вона кинула на підлогу кухонний ніж.

Потім вона ще довго вовтузилася в передпокої. Очевидно, перевдягалася. Нарешті він почув, як відчинились і зачинилися двері і клацнув замок. Тільки за півгодини йому вдалося звільнитися від ізоляційної стрічки. І лише сівши на диван у вітальні, він виявив, що вона прихопила з собою його «Гавернмент».

Лісбет Саландер повернулася до себе на Мосебакке тільки о п’ятій годині ранку. Вона зняла перуку, котру носила як Ірене Нессер, і відразу ж лягла спати, не ввімкнувши перед тим комп’ютер і не перевіривши, чи розгадав Мікаель загадку із зниклою поліцейською справою.

Вже о дев’ятій ранку вона прокинулася і присвятила весь день пошукам інформації про братів Атхо і Харрі Ранта.

У кримінальному реєстрі в Атхо Ранти виявився похмурий послужний список. Він був громадянином Фінляндії, але народився в Естонії, до Швеції він прибув у 1971 році. З 1972-го по 1978 рік він працював теслярем Сконських цементних майстерень, але був звільнений при спробі вчинити крадіжку на будівництві і засуджений до семи місяців в’язниці. З 1980-го по 1982 рік він працював у значно меншій будівельній фірмі, але його вигнали звідти за появу на робочому місці в нетверезому вигляді. Потім він до кінця вісімдесятих років заробляв собі на життя сторожем, техніком підприємства, що обслуговувало котельні, мийником посуду і шкільним охоронцем. Звідусіль його врешті-решт виганяли або за пияцтво, або за бійки чи дебош. На посаді шкільного охоронця він протримався всього лише кілька місяців, після чого одна з учительок звинуватила його в грубих сексуальних домаганнях і погрозах.

У 1987 році він був засуджений до виплати штрафу та кількох місяців тюремного ув’язнення за крадіжку автомобіля, пияцтво за кермом і торгівлю краденими речами. Через рік був засуджений за незаконне володіння зброєю.

У 1990 році був засуджений за порушення моральності, але характер порушення в реєстрі не уточнювався. У 1991 році йому висунули звинувачення в погрозах, але суд його виправдав. Того ж року його штрафували і засуджували до умовних строків за контрабанду спиртного. У 1992 році він відсидів три місяці за заподіяння побоїв знайомій дівчині і погрози, висловлені на адресу її сестри. Декілька років він поводився після цього спокійно, а в 1997-му за торгівлю краденими речами і заподіяння тілесних ушкоджень дістав десять місяців в’язниці.

Його молодший брат Харрі Ранта приїхав услід за ним до Швеції в 1982 році й у вісімдесятих досить довгий час працював складським робітником. У кримінальному реєстрі за ним значилися три судові вироки. У 1990 році він був засуджений за шахрайство із страховкою, в 1992-му — на два роки тюремного ув’язнення за заподіяння фізичного насильства, торгівлю краденим, крадіжку, крадіжку з обтяжувальними обставинами і зґвалтування. Вирок було оскаржено, і Верховний суд став на бік Харрі Ранти, знявши з нього обвинувачення у зґвалтуванні. Але вирок за фізичне насильство і заподіяння тілесних ушкоджень було залишено в силі, так що Харрі Ранта відсидів у в’язниці шість місяців. У 2000 році він знову притягувався до суду за звинуваченням у незаконних погрозах і зґвалтуванні, але заяву було відкликано і справу припинено.

Лісбет перевірила адреси, за якими вони значилися останнім часом, і дізналася, що Атхо Ранта проживає в Норсборзі, а Харрі Ранта в Альбю.

Паоло Роберто відчував безнадійність — він телефонував за номером Міріам Ву вже у п’ятдесятий раз, але йому знову відповів автомат: абонент зараз недосяжний. Узявши на себе пошуки подруги Лісбет, він по кілька разів на день ходив до будинку на Лундаґатан, але кожного разу натикався на замкнуті двері її квартири.

Він поглянув на годинник. Був уже початок дев’ятої, вівторок добігав кінця. Має ж вона коли-небудь прийти додому! Він чудово розумів, чому Міріам Ву вважає за краще переховуватися, але перший бурхливий інтерес у ЗМІ вже пішов на спад. Він вирішив, що найкраще буде почергувати перед її квартирою на випадок, якщо вона, наприклад, забіжить по речі, замість того щоб весь час мотатися туди й назад. Він налив у термос кави, запасся бутербродами. Перш ніж вийти за поріг, він перехрестився на Мадонну з розп’яттям.

Зупинивши машину метрів за тридцять від будинку на Лундаґатан, він посунув назад шоферське сидіння, щоб вільніше розкинути ноги, тихенько увімкнув радіо і поставив перед собою вирізану з вечірньої газети фотографію Міріам Ву. Паоло Роберто відзначив, що зовнішність у неї апетитна. Він терпляче роздивлявся поодиноких перехожих, але Міріам Ву серед них не з’являлася.

Кожні десять хвилин він пробував їй телефонувати, поки о дев’ятій годині його мобільник не запищав, попереджаючи, що батарея от-от зовсім розрядиться.

Пер-Оке Сандстрьом провів увесь вівторок у стані, близькому до непритомного. Ніч він валявся на дивані у вітальні, не в змозі встати, щоб дійти до ліжка, і раз у раз здригаючись у нервових риданнях. За цілий день він вийшов тільки раз — уранці дістався до торгового центру Сольни і, купивши там чвертку «Сконської», повернувся на свій диван і випив майже половину.

Тільки надвечір він усвідомив своє становище і почав обмірковувати, що ж йому тепер діяти. Він проклинав той день, коли вперше почув про братів Атхо і Харрі Ранта разом з їхніми шльондрами. Тепер він сам дивувався, яким був дурнем, коли дав себе заманити на квартиру в Норсборзі, де Атхо зв’язав сімнадцятилітню, добряче накачану наркотиками Інес Хаммуярві і викликав його на змагання, хто з них сильніший як чоловік. Вони змінювали одне одного, і Пер-Оке переміг, зумівши за вечір і ніч зробити більшу кількість різних сексуальних подвигів.

Одного разу Інес Хаммуярві прокинулася і запротестувала. Тоді Атхо заходився поперемінно бити її і накачувати спиртом. Через півгодини вона присмирніла, і він запропонував Перу-Оке продовжити попередні заняття.

Клята шльондра!

І на біса він устругнув таку дурницю!

Від «Міленіуму» не доводилося чекати пощади. Вони ж годуються такими скандалами!

Божевільна Саландер налякала його до смерті.

Про біляве чудовисько і говорити нічого.

До поліції він не міг піти.

Самотужки він не викрутиться. Думати, що проблема сама собою розсмокчеться, означало дурити себе.

Таким чином, залишалася всього одна слабенька надія вислужитися і, можливо, прийти до благополучного вирішення ситуації. Він розумів, що хапається за соломинку.

Але це був для нього єдиний шанс.

Надвечір він наважився і зателефонував на мобільник Харрі Ранти. Номер не відповідав. Він продовжував свої спроби додзвонитися до Харрі Ранти весь вечір, але о десятій годині в нього опустилися руки. Після довгих роздумів (під час яких він підкріплювався залишками горілки) він зателефонував старшому з братів — Атхо Ранті. Слухавку взяла його дівчина, Сільвія, і розповіла, що брати Ранта поїхали у відпустку до Таллінна. Ні, як зв’язатися з ними, Сільвія не знає. І коли брати Ранта мають повернутися, вона навіть приблизно не може сказати: вони поїхали до Естонії на невизначений час.

По голосу Сільвії було чути, що вона задоволена.

Пер-Оке Сандстрьом важко опустився на диван. Він і сам не знав, що він відчуває — розчарування чи полегкість, дізнавшись, що Атхо Ранти немає вдома і він не зможе з ним переговорити. Проте значення цієї новини було йому зрозуміле. Брати Ранта відчули якусь небезпеку і вирішили, поки те-се, відпочити в Таллінні. Але Перу-Оке Сандстрьому це нічого гарного не віщувало.

Розділ 25

Паоло Роберто не спав, але так заглибився у свої думки, що не відразу помітив жінку, яка об одинадцятій вечора з’явилася на шляху від Хьогалідської церкви. Він помітив її в дзеркалі заднього виду. Лише коли вона порівнялася з вуличним ліхтарем за сімдесят метрів позаду його авто, він рвучко обернувся і відразу впізнав її. Це була Міріам Ву.

Він аж випростався на сидінні. Спершу він хотів був вискочити з машини, та відразу зрозумів, що так він її сполохає. Тому вирішив дочекатися, доки вона підійде до під’їзду.

Не встиг він про це подумати, як позаду Міріам Ву на вулиці виник меблевий фургон. Наздогнавши її, машина різко загальмувала. Приголомшений, Паоло Роберто спостерігав, як з фургона вистрибнув чоловік — здоровенне біляве доробало — і схопив Міріам Ву. Він явно заскочив її зненацька. Вона відсахнулася і спробувала вирватися, але білявий гігант міцно тримав її за зап’ясток.

Міріам Ву хвацько змахнула правою ногою вище голови, і Паоло Роберто від несподіванки аж рота роззявив. Та вона ж кікбоксер! Дівчина гепнула білявого гіганта по голові, але тому, схоже, до того удару було байдуже — у відповідь він зацідив Міріам Ву ляща. Паоло Роберто почув звук ляпаса, хоча вони були від нього на відстані шістдесяти метрів. Міріам Ву впала, мов уражена блискавкою. Білявий гігант нагнувся, підняв її однією рукою і буквально закинув у кузов. Тільки тут Паоло Роберто оговтався і закрив рота. Відчинивши дверцята машини, він метнувся до фургона.

Та вже з перших кроків усвідомив усю марноту своїх зусиль. Машина, в яку Міріам Ву було вкинуто, немов лантух картоплі, м’яко рушила з місця, зробила повний розворот і зникла у напрямі Хьогалідської церкви, перш ніж він устиг хоча б як слід розігнатися. Паоло Роберто різко зупинився, помчав назад до своєї машини і скочив за кермо. Він рвонув з місця і теж зробив повний розворот. Коли він під’їхав до перехрестя, фургон уже встиг зникнути з очей. Паоло Роберто пригальмував, заглянув на Хьогалідсґатан і звернув ліворуч навмання, у напрямі Хорнсґатан.

До Хорнсґатан він під’їхав, коли загорілося червоне світло, але оскільки перехрестя було порожнє, він виїхав на нього й озирнувся навсібіч. Єдині задні ліхтарі, що промайнули попереду, сховалися у цю мить за лівим поворотом, рухаючись у бік Лільєхольмсбру і Лонгхольмсґатан. Він не розгледів, чи був це фургон, але інших машин видно не було, і Паоло Роберто щосили натиснув на педаль газу. На перехресті біля Лонгхольмсґатан його затримав червоний сигнал світлофора. Секунди збігали, а він мусив чекати, доки проїдуть машини від Кунгсхольма. Коли шлях попереду звільнився, він знову дав повний газ і рвонув уперед на червоне світло, благаючи Бога, щоб тільки його не зупинила у цю хвилину поліція.

По мосту Лільєхольмсбру він їхав на швидкості, що значно перевищувала дозволену, а проминувши Лільєхольм, помчав ще швидше. Він досі не знав, чи була машина, що промайнула перед ним, тим самим фургоном і чи не звернула вона на Ґрендаль чи на Орста, проте сподівався на удачу і знову натиснув на газ. Він їхав зі швидкістю сто п’ятдесят кілометрів на годину, обганяючи поодиноких законослухняних водіїв; певне, хтось із них таки записав його номери.

У районі Бреденґа він знову побачив фургон, наздогнав його і з відстані п’ятдесяти метрів переконався, що це був той самий. Паоло зменшив швидкість до дев’яноста кілометрів на годину і поїхав слідом, відстаючи метрів на двісті. Аж тепер він зітхнув полегшено.

Міріам By кинули на підлогу фургона. Вона відчула, що по шиї в неї тече кров. Кров юшила з носа. Він розбив їй до крові нижню губу і, здається, зламав перенісся. Він напав так несподівано, що це було для неї громом серед ясного неба, а її опір здолав за секунду. Нападаючий ще не встиг зачинити за собою двері фургона, як машина вже рушила з місця, і в якусь мить на повороті білявий гігант втратив рівновагу.

Обернувшись, Міріам Ву вперлася стегном у підлогу і, коли білявий гігант обернувся до неї, зацідила йому ногою в голову. Вона побачила слід, залишений її підбором: чоловік мав би дістати відчутну травму.

Але той тільки здивовано подивився на неї, а далі посміхнувся.

Боже! Та це ж просто якийсь монстр!

Вона спробувала знову вдарити Його, але він перехопив її ногу і так сильно вивернув стопу, що вона скрикнула від болю і змушена була перевернутися на живіт.

Тоді він схилився над нею і вдарив її долонею по голові збоку. У Міріам Ву в очах засвітилися каганці. Здавалося, що він торохнув її кувалдою. Він усівся їй на спину; вона спробувала виборсатися, та він був надто важкий, і вона не змогла зрушити його ані на міліметр, а він заламав їй руки за спину і скував їх кайданками. Тепер вона була зовсім безпорадна й паралізована страхом.

Мікаель Блумквіст проїздив Глобен, повертаючись назад із Тюресьо. Всю другу половину дня аж до вечора він згаяв на те, щоб зустрітися з трьома персонажами із свого списку. Це не дало жодного результату. Він побачив панічно наляканих людей, у яких уже побував Даґ Свенссон і які відтоді тільки й робили, що чекали свого особистого кінця світу. Вони благали його про пощаду, і він викреслив усіх трьох із свого списку ймовірних убивць.

Проминувши Митний міст, він дістав мобільник і зателефонував Еріці Берґер. Вона не брала слухавку. Він спробував подзвонити Малін Ерікссон, але та так само мовчала. Було вже пізно, а йому хотілося з кимось порадитися.

Він згадав про Паоло Роберто: як він, чи вдалося йому просунутися в пошуках Міріам Ву? Мікаель набрав його номер, і після п’яти сигналів слухавка відповіла:

— Паоло слухає.

— Привіт. Це Блумквіст. Як твої справи?

— Блумквісте, я тррр-тррр-тррр на машині з Міріам.

— Тебе не чути.

— Трр-трр-трр.

— Ти пропадаєш. Я не чую тебе.

На цьому розмова урвалася.

Паоло Роберто вилаявся. Батарея мобільника вичерпалася в ту мить, коли він проїздив Фіттью. Він натиснув кнопку, і телефон знову ожив.

Паоло Роберто набрав номер тривожного сигналу SOS, але щойно там відповіли, мобільник знову вимкнувся.

От дідько!

У нього був зарядний пристрій, який працював від розетки в панелі приладів, але він залишився вдома. Кинувши мобільник на пасажирське сидіння, він зосередив увагу на тому, щоб не випустити з очей габаритні вогні фургона, що рухався попереду. Він їхав на «BMW», заправленому під зав’язку, тож фургон ніяк не міг від нього втекти. Але для того, щоб не привертати уваги, він зберігав дистанцію в кілька сотень метрів.

Якийсь бісів монстр, накачаний стероїдами, викрав дівчину прямо з-під його носа, але цей мерзотник від нього не втече.

Якби зараз тут була Еріка Берґер, вона назвала б його мачо і нещасним ковбоєм. Паоло Роберто сказав інакше: «Хай мені трясця!»

Мікаель Блумквіст навмисне заїхав на Лундаґатан, але переконався, що в квартирі Міріам Ву як і раніше не горить світло. Він ще раз спробував додзвонитися до Паоло Роберто, але почув, що абонент зараз недосяжний. Муркнувши щось собі під носа, він поїхав додому й приготував каву з бутербродами.

Поїздка тривала довше, ніж сподівався Паоло Роберто. Дорога привела їх у Сьодертельє, а потім вони їхали по шосе Є20 далі у бік Стренґнеса. Відразу за Нюкварном фургон з’їхав з широкої траси на польові дороги Сьормланду.

Тут виявити автомобіль-переслідувач було значно легше, тому Паоло Роберто перестав тиснути на газ і значно збільшив відстань між собою і фургоном.

Він не дуже добре пам’ятав географію цієї місцевості, тільки знав, що вони зараз десь західніше озера Інґерн. Втративши з виду фургон, він збільшив швидкість і вилетів на довгий прямий відтинок шляху.

Фургон кудись зник. Паоло загальмував. Тут дорога мала багато відгалужень, і він загубив слід тих, за ким стежив.

У Міріам By боліла потилиця і пекло обличчя, але вона вже подолала перший напад панічного страху від свого безпорадного становища. Білявий її більше не бив. Вона навіть змогла підвестися і сісти, притулившись до спинки водійського сидіння. Руки у неї були скуті за спиною, а рот заклеєний широкою стрічкою. Через засохлу у ніздрі кров дихати було важко.

Міріам розглядала білявого гіганта. Заклеївши їй рота, він не сказав ані слова і взагалі не звертав на неї жодної уваги. На лобі у нього залишився слід від її черевика: такий удар пробив би голову будь-кому, а цей, здавалося, навіть не помітив. Це було ненормально.

Він був величезний і мав чудову статуру. Його м’язи свідчили про те, що він регулярно й подовгу відвідує гімнастичну залу, але справляли враження абсолютно натуральних — він не був схожий на культуриста. Руки в нього були як величезні сковорідки, тож Міріам зрозуміла, чому його ляпас здався їй ударом ломаки.

Фургон зупинився перед нерівним муром.

Міріам не мала жодного уявлення про те, куди її завезли, але їй здалося, що вони досить довго рухалися на південь по шосе Є4, перш ніж з’їхати на путівці.

Вона розуміла: якби навіть її руки були зараз вільні, проти такого гіганта вона не має жодних шансів. Міріам почувалася безпорадною.

Малін Ерікссон зателефонувала Мікаелю Блумквісту на самому початку дванадцятої, відразу після того, як він повернувся додому і, поставивши кавник, намазував бутерброди.

— Вибач, що я так пізно. Я намагалася додзвонитися до тебе кілька годин, але твій мобільник не відповідав.

— Пробач, будь ласка! Я його вимикав на час розмов з клієнтами.

— Схоже, що я знайшла дещо цікавеньке.

— Розповідай!

— Це стосовно Б’юрмана. Адже мені було доручено дізнатися про його минуле.

— Так.

— Він народився п’ятдесятого року і вступив на юридичний у сімдесятому. Диплом отримав сімдесят шостого, найнявся на роботу до адвокатського бюро «Кланґ і Рейні», а вісімдесят дев’ятого відкрив своє власне.

— Так-так.

— Крім того, він упродовж дуже короткого періоду — усього кілька тижнів — працював у сімдесят шостому році нотаріусом цивільного суду. Відразу ж після складання державного іспиту він два роки, з сімдесят шостого по сімдесят восьмий, працював на посаді юриста Головного управління поліції.

— Он як!

— Я розвідала, які він виконував обов’язки. Це було нелегко зробити. Виявляється, він відав діловодством з юридичних питань Служби безпеки Головного поліцейського управління.

— Та що ти кажеш!

— Інакше кажучи, він, судячи з усього, працював там одночасно з Бйорком.

— От бісів Бйорк! Адже він ані слова не сказав про те, що працював разом з Б’юрманом.

Фургон мав бути десь поблизу. Під час переслідування Паоло Роберто тримався від нього так далеко, що часом втрачав з очей, але востаннє фургон промайнув перед ним усього за кілька хвилин перед тим, як зникнути. Паоло дав задній хід, розвернувся на узбіччі і повільно поїхав назад на північ, вибираючи місце, де б можна було з’їхати з дороги.

Через якихось сто п’ятдесят метрів він раптом побачив просвіт, що промайнув у суцільній смузі лісу, — від шосе відгалужувалася лісова доріжка. Повернувши кермо, він проїхав ще метрів десять і зупинився. Вискочивши з машини і навіть не подумавши зачинити двері, він повернувся до дороги і перестрибнув через рівчак. Пошкодувавши про те, що не захопив із собою ліхтарика, він почав продиратися крізь чагарники.

Чагарники виявилися всього лише придорожньою лісосмугою, і несподівано він вийшов на піщаний майданчик. Попереду темніли приземкуваті споруди. Він попрямував до них, і в цю мить несподівано над в’їзними воротами однієї з будівель спалахнуло світло.

Паоло пригнувся і завмер, присівши. Наступної миті світло засяяло в усій будівлі. Вона чимось нагадувала склад, з рядом вузьких, високо розташованих віконець по фасаду. У дворі було повно контейнерів, праворуч виднівся жовтий самоскид, а біля нього — білий «Вольво». У світлі зовнішньої лампи він раптом помітив за двадцять п’ять метрів від себе той самий фургон.

Потім прямо навпроти того місця, де він затаївся, відчинилися ворота складської будівлі. Звідти вийшов у двір барилкуватий блондин і закурив сигарету. Коли він повернув голову, Паоло розгледів у променях світла, що волосся у нього зібране в кінський хвіст.

Паоло закляк на місці, впершись одним коліном у землю. Він був на самій видноті за двадцять п’ять метрів від чоловіка з кінським хвостом, але той не побачив його в темряві, очевидно засліплений спалахом запальнички. Потім обидва, і Паоло, і чоловік з кінським хвостом, одночасно почули звук притишеного голосу, що долинав із фургона. Коли той черевань зробив крок до фургона, Паоло повільно ліг, притиснувшись до землі.

Далі Паоло почув, як відсунулися двері, і побачив, що білявий гігант вистрибнув з фургона. Потім з відчиненого фургона здоровань витягнув назовні Міріам Ву, підхопив її під пахву і тримав, ніби нічого й не сталося, хоча вона й пручалася. Здається, двоє чоловіків щось сказали одне одному. Паоло не міг чути їхніх слів. Чоловік з кінським хвостом відчинив водійські двері і скочив до кабіни. Машина рушила з місця й повільно розвернулася. Промінь світла від фар ковзнув усього за кілька метрів від того місця, де лежав Паоло. Фургон зник у темряві, і Паоло чув, як звук мотора поступово затихав, віддаляючись.

Білявий гігант поніс Міріаім Ву до приміщення складу. Паоло бачив тільки, що за високо розташованими вікнами рухається тінь, віддаляючись у глиб будівлі.

Промоклий до нитки, він обережно підвівся з землі, відчуваючи одночасно полегшення і тривогу. Нарешті він знайшов фургон і знав, що Міріам Ву тут, поряд, але легкість, з якою білявий гігант підхопив її, викликала в нього тривогу навпіл з повагою. Наскільки Паоло зумів розгледіти, це був чоловік велетенського зросту, що справляв враження неймовірної сили.

Найрозумнішим було б не сунутися самому, а подзвонити в поліцію, та його мобільний остаточно здох. Крім того, він дуже приблизно уявляв собі, де знаходиться, і не зміг би точно пояснити, як сюди доїхати. До того ж він не мав ані найменшого уявлення про те, що за стінами складу діється з Міріам Ву.

Він обійшов півколом будівлю і переконався, що іншого входу немає. За дві хвилини він знову стояв біля під’їзду. Треба було на щось зважитися. Паоло аніскільки не сумнівався в тому, що білявий гігант виконує тут роль «Bad guy», тобто лиходія. Він побив і викрав Міріам Ву. Паоло не надто злякався: він вірив у себе і знав, що у разі бійки зуміє дати відсіч будь-кому. Питання було тільки в тому, чи озброєний той, хто зараз у будинку, і чи немає там ще кого. Навряд, щоб там був іще хтось, крім Міріам Ву і білявого гіганта.

Ворота складу були достатньо широкі, щоб через них могла заїхати вантажівка, і мали хвіртку. Підійшовши і натиснувши на ручку, Паоло опинився у великому освітленому приміщенні. Скрізь було порозкидано старі діряві коробки та різний мотлох.

Міріам Ву відчувала, як по щоках у неї течуть сльози. Вона плакала не так від болю, як від безвиході. Доки вони їхали, гігант дивився на неї як на порожнє місце. Коли фургон зупинився, він відклеїв їй від рота липучку, підхопив на оберемок і переніс у приміщення без найменших зусиль, а там жбурнув на цементну підлогу, не звертаючи уваги на її благання і протести. Погляд, яким він подивився на неї, був крижаним.

І Міріам Ву зрозуміла, що на цьому складі на неї чекає смерть.

Він обернувся до неї спиною, відійшов до столу, що стояв поряд, відкрив пляшку мінеральної води й почав пити великими ковтками. Ноги Міріам Ву залишалися вільними, і вона спробувала підвестися.

Він обернувся до неї, посміхаючись. Він стояв ближче до дверей, ніж вона, тому в неї не було жодної можливості проскочити. Вона безнадійно опустилася на коліна і тут сама на себе розсердилася. Але ж ні, хай йому біс! Я не здамся без бою. Вона знову звелася на ноги і зціпила зуби. Ну ж бо, підійди до мене, чортів козел!

Зі скутими за спиною руками вона відчувала свою незграбність і невпевнено стояла на ногах. Але коли він почав до неї наближатися, вона обернулася до нього, приміряючись до найбільш незахищеного місця, завдала блискавичного удару ногою по ребрах, розвернулася дзиґою і вдарила знову, цілячи в пах. Улучивши йому в ребро, вона відскочила на метр і змінила ногу для наступного удару. Зчеплені руки заважали їй замахнутися так, щоб поцілити йому в обличчя, тому вона щосили вдарила його в грудину.

Простягши руку, він схопив її за плече і розвернув, немов паперову ляльку. Він ударив її кулаком усього раз, не надто сильно, по нирках. Міріам Ву заволала, божеволіючи від паралізуючого болю, що пронизав її аж до діафрагми, і знову впала на коліна. Він дав їй ще одного ляпаса, і вона впала на підлогу. Він копнув її чоботом під бік; вона задихнулася і відчула, як у неї тріснуло зламане ребро.

Паоло Роберто не бачив биття, але почув, як Міріам Ву раптово скрикнула від болю. Це був різкий, пронизливий крик, що миттєво змінився мовчанням. Він повернув голову на цей звук і зціпив зуби. За стінкою було ще одне приміщення. Він безшумно підійшов ближче, обережно зазирнувши у проріз дверей саме тієї хвилини, коли білявий гігант перевернув дівчину на спилу. На кілька секунд гігант зник з його поля зору і потім знову з’явився з бензопилою в руках. Пилу він поставив перед Міріам, і Паоло Роберто звів брови.

— Мені потрібна відповідь на одне-єдине питання.

У велетня виявився несподівано високий голос, неначе він ще не минув віку статевого дозрівання. Паоло звернув увагу на те, що він говорив з акцентом.

— Де зараз Лісбет Саландер?

— Не знаю, — ледь чутно сказала Міріам Ву.

— Неправильна відповідь! Я дам тобі ще один шанс, перш ніж пущу в хід цю штуку.

Він сів поряд з нею навпочіпки і поплескав по пилі.

— Де переховується Лісбет Саландер?

Міріам Ву заперечливо похитала головою.

Паоло ще сумнівався, але, побачивши, що білявий гігант простяг руку до бензопили, трьома кроками рішуче увійшов до приміщення і жорстким правим хуком ударив його по нирках.

Паоло Роберто ніколи не боявся на рингу, інакше він не став би боксером світового класу. За свою професійну кар’єру він провів тридцять три матчі і в двадцяти восьми з них переміг. Завдаючи удару, він чекав певної реакції. Наприклад, що супротивник осяде на підлогу і схопиться за болюче місце. Але тут йому здалося, що він з усієї сили садонув кулаком об бетонну стіну. Нічого подібного він не відчував за всі роки в професійному боксі і тепер у здивуванні витріщився на гіганта.

Білявий гігант обернувся і подивився на боксера з не меншим подивом.

— Чи не бажаєш помірятися силою з ким-небудь зі своєї вагової категорії? — сказав Паоло Роберто.

Він провів серію ударів правою — лівою — правою в діафрагму супротивника, вклавши в них усю свою силу. Це були важкі удари по корпусу, але враження було таке, ніби він бив кулаками стіну. Добився він тільки того, що велетень відступив назад на один крок — більше від здивування, ніж від сили удару, — і несподівано посміхнувся.

— Ти ж Паоло Роберто, — мовив білявий гігант.

Паоло застиг, здивований. Він щойно завдав йому чотири удари, після яких будь-який супротивник мусив був опинитися на підлозі, а йому тільки залишалося повернутися до свого кута і слухати, як рефері починає відлік секунд. Та жоден з його ударів не мав ніякого ефекту. Господи! Це ж ненормально!

Потім усе відбувалося як у сповільненій зйомці. Він бачив, як на нього насувається правий хук. Білявий діяв не поспішаючи і заздалегідь попереджав про випад. Паоло відхилився і частково парирував удар лівим плечем. Відчуття було як від зустрічі із залізною палицею.

Паоло Роберто відскочив на два кроки, несподівано відчувши повагу до супротивника.

Щось тут не те. Навіть диявол не може бити так сильно.

Він автоматично парирував лівий хук, закрившись передпліччям, і раптом відчув різкий біль. Невідомо звідки на нього обрушився правий хук прямо в лоба, і цей він уже не зміг відбити.

Як ганчірка, Паоло Роберто вилетів задом наперед у відчинені двері і з гуркотом повалився на складені штабелем дерев’яні ящики. Струснувши головою, він зараз же відчув, як по обличчю потекла кров. «Він розкраяв мені брову, — відзначив Паоло. — Доведеться зашивати. Укотре!»

Наступної миті перед ним знову постав велетень. Інстинктивно відступивши, Паоло Роберто на волосок відхилився від убивчого удару величезного кулака. Гігант відразу ж став у ту саму позу захисту, що й Паоло Роберто. «Таж він боксер!» — сяйнула думка в голові Паоло. Вони почали повільно кружляти один проти одного.

У наступні сто вісімдесят секунд між ними розгорнувся найфантастичніший матч з усіх, що в них досі доводилося брати участь Паоло Роберто. Без будь-яких канатів і рукавичок. Без секундантів і суддів. Без гонга, який розводив би супротивників по різних кутах рингу, без передиху, коли ти кілька секунд можеш освіжатися водою та нюхальною сіллю, без рушника, яким можна обтерти кров, що заливає очі.

І тут Паоло Роберто усвідомив, що він б’ється не на життя, а на смерть. Усі тренування, всі роки, витрачені на удари, по мішку з піском, усі спаринги і весь досвід проведених матчів з’єдналися раптом, щоб вдихнути в нього силу. Такого приливу адреналіну він ніколи раніше не відчував.

Тепер він більше не зволікав, завдаючи удари. Вони сипалися градом, і Паоло Роберто вкладав у них усю мускульну силу, яку тільки мав. Лівою, правою, лівою, ще раз лівою і несподівано правою в обличчя, відхилитися від удару лівою, відступити на крок, випад правою. Кожен удар Паоло Роберто досягав мети.

Тривав найважливіший матч його життя. У роботу включилися не тільки кулаки, а й мозок. Йому вдавалося ухилятися від усіх ударів, яких намагався завдати йому гігант.

Він спромігся провести чистісінький правий хук у щелепу супротивника, після якого у нього залишилося відчуття, ніби відбив собі кисть, і від якого його супротивник мав би впасти снопом на підлогу. Кісточки пальців були всі в крові, на обличчі білявого гіганта виднілися червоні плями і ґулі, але ударів він, здавалося, навіть не помічав.

Паоло відступив назад, щоб пересапнути, оцінюючи тим часом супротивника. Він уже зрозумів, що той не боксер. Він рухається по-боксерськи, та його виучка не варта і п’яти ере. Він тільки копіює, він не вміє захищатися, показує, яким буде новий удар. І до того ж робить усе надто повільно.

Наступної миті гігант провів лівий хук у бік Паоло Роберто. Це був його другий за весь бій удар, що влучив у ціль. Ребро тріснуло, Паоло Роберто відчув різкий біль, що пронизав тіло. Він спробував відступити, але зачепився за щось із розкиданого на підлозі непотребу і впав навзнак. Гігант кинувся на нього, та він устиг відкотитися вбік і, незважаючи на запаморочення, підхопитися на ноги.

Він відступав, намагаючись зібратися на силі.

Гігант знову насувався на нього, а Паоло захищався. Він ухилявся, ухилявся знову і відступав. Щоразу, парируючи удари плечем, він відчував різкий біль.

Потім настала та мить, яку кожен боксер з жахом відчув хоча б раз у житті. Це відчуття може виникнути в середині матчу. Відчуття, що тобі не здолати противника. Усвідомлення того, що «я, хай йому біс, здається, програю».

Це вирішальний момент майже кожного бою.

У цю хвилину тебе раптово покидають усі сили, а надлишковий адреналін паралізує і перед очима постає примара добровільної капітуляції. Цей момент виявляє різницю між аматором і професіоналом, між переможцем і переможеним. Не багато боксерів здатні, опинившись перед цією прірвою, повернути матч і перетворити неминучу поразку на перемогу.

Це саме відчуття пізнав зараз Паоло Роберто. Голова паморочилася так, що він ледве міг устояти на ногах, усю сцену він ніби спостерігав збоку і білявого гіганта бачив немов крізь об’єктив фотокамери. У цю мить вирішувалося, перемогти йому чи пропасти.

Паоло Роберто почав відступати, рухаючись по широкому півколу, щоб зібратись на силі і виграти час. Гігант ішов за ним цілеспрямовано, але поволі — ніби знав, що справу вже зроблено, але зволікав з кінцем раунду. «Він б’ється ніби по-боксерськи, але не як боксер, — подумки фіксував Паоло. — Він знає, хто я такий, і хоче довести, що він не гірший. Проте він має якусь неймовірну силу і думає, що йому море по коліна».

У голові Паоло роїлися різні думки, а він намагався правильно оцінити ситуацію і вирішити, як йому діяти.

Несподівано він згадав те, що він пережив якось уночі в Марієхамні два роки тому. Його професійна кар’єра несподівано обірвалася, коли доля звела його, а вірніше, зіштовхнула з аргентинцем Себастьяном Луханом. Він напоровся тоді на перший нокаут у своєму житті і пролежав без свідомості п’ятнадцять секунд.

Він часто потім намагався зрозуміти, що ж пішло не так. Він був на піку спортивної форми і цілком зосередився на поєдинку. Себастьян Лухан не перевершував його як боксер, але зумів завдати точного удару, і весь раунд раптово обернувся згубним ураганом.

Паоло потім сам бачив на відеозаписі, як безпорадно метався, немов якийсь Калле Анка.[72] Нокаут стався через двадцять три секунди.

Себастьян Лухан не був сильнішим за нього, не був краще тренованим. Різниця між ними була така мала, що матч цілком міг закінчитися з протилежним результатом.

Єдина відмінність між ними, як потім зрозумів Паоло Роберто, полягала в тому, що Себастьян Лухан був відчайдушнішим, ніж він. Виходячи на ринг в Марієхамні, Паоло Роберто настроювався на перемогу, але не мав пристрасного бажання кинутися в бій. Для нього це вже не мало такого значення і програш не означав катастрофи.

Два роки по тому він як і раніше залишався боксером, але вже не виступав як професіонал, а брав участь тільки в товариських спарингах. Він продовжував тренуватися, не набрав ваги і не поширшав у талії. Звичайно, він уже не був тим ідеально настроєним інструментом, як тоді, коли боровся за чемпіонський титул і тренування велися місяцями, але він залишався знаменитим Паоло Роберто і міг тримати удар. І на відміну від матчу в Марієхамні в теперішньому бою на складі на південь від Нюкварна призом було життя.

Зараз Паоло Роберто зважився. Зупинившись, він підпустив білявого гіганта ближче. Він зробив фінт лівою і поставив усе на удар правою. Блискавичним випадом він щосили завдав удару в рот і ніс супротивника. Після довгого відступу суперника атака заскочила гіганта зненацька. Нарешті-таки Паоло відчув, що удар мав реальний наслідок, і додав: лівою, правою і знову лівою, всі три — в обличчя.

Білявий гігант продовжив бій, як у сповільненій зйомці. Він бив правою, Паоло заздалегідь бачив нічим не замасковану підготовку до ударів і вчасно ухилявся від могутнього кулака. Ось гігант переносить вагу з однієї ноги на другу — збирається вдарити лівою. Замість того щоб парирувати його удар, Паоло відкинувся назад і пропустив лівий хук у себе перед носом. У відповідь він провів потужний удар по висунутій стороні корпусу в ребра. Коли гігант обернувся, щоб відбити атаку, Паоло ударив лівою вгору і знову поцілив йому в перенісся.

Тут він раптом відчув, що робить усе правильно і контролює матч. Нарешті ворог почав відступати. З носа у нього текла кров, і він уже не посміхався.

Несподівано гігант розмахнувся ногою.

Його ступня злетіла вгору, і для Паоло Роберто це було повною несподіванкою. Він уже настроївся на звичні правила боксу і удару ногою зовсім не очікував. Йому здалося, що його вдарила по стегну кувалда; удар прийшовся трохи вище коліна, і різкий біль пронизав усю ногу. Ні! Він відступив на крок, але тут його права нога підломилася, і він знову впав, спіткнувшись об якийсь непотріб.

Гігант дивився на нього зверху вниз. На якусь мить їх очі зустрілися. Цей погляд був надто красномовний. Матч закінчено!

І раптом Паоло побачив, як очі гіганта полізли на лоба: Міріам Ву, підійшовши ззаду, ударила його ногою в пах.

Кожен мускул у тілі Міріам Ву відзивався болем, але вона все таки якось зуміла витягнути скуті за спиною руки вниз і переступити через них, так що руки опинилися тепер попереду. Зважаючи на її теперішній стан це був надзвичайний акробатичний трюк.

У неї боліли ребра, шия, спина і нирки, вона насилу змогла підвестися на ноги. Врешті-решт вона, похитуючись, доволоклася до дверей і широко розплющеними очима пильно спостерігала, як Паоло Роберто — незрозуміло, звідки він тут узявся! — завдав білявому гігантові удару правою, а потім серію ударів в обличчя і після цього впав на підлогу.

Міріам Ву подумала, що її зараз зовсім не обходить, яким чином тут раптом опинився Паоло Роберто. Головне, що він був хорошим хлопцем. Уперше в житті вона відчула кровожерне бажання покалічити іншу людину. Швидко підступивши на кілька кроків, вона зібрала останні сили і привела до стану готовності всі м’язи, які ще могли діяти. Підібравшись до гіганта ззаду, вона врізала йому ногою в пах. Це не було схоже на вишуканий тайський бокс, але удар таки справив бажаний ефект.

Подумки Міріам Ву кивнула, похваливши себе за кмітливість. Мужик може бути величезним, як дім, і ніби висіченим з граніту, та яйця в нього все одно там, де їм належить бути. І удар був проведений так чисто, що його слід було б занести до Книги рекордів Ґіннесса.

Уперше в житті у білявого гіганта зробився побитий вигляд. Він видавив з грудей стогін, схопився руками за пах і впав на коліна.

Кілька секунд Міріам Ву нерішуче стояла над ним, але потім зрозуміла, що почату справу необхідно довести до кінця. Вона хотіла ударити його ногою в обличчя, та він несподівано підняв руку. Вона ніяк не думала, що він може так швидко оговтатися. Відчуття було таке, ніби вона штовхнула стовбур дерева. Раптово він схопив її стопу, звалив її з ніг і почав підтягати до себе. Вона побачила, як він заніс над нею стиснутий кулак, і почала відчайдушно вириватися і відпихати його вільною ногою. Вона зуміла поцілити йому у вухо й одночасно дістала удар у скроню. Міріам Ву здалося, ніби вона на повному ходу врізалася головою в стіну — в очах у неї засвітилися каганці, потім усе потемніло.

Білявий гігант уже зводився на ноги.

Але тут Паоло Роберто з розмаху тріснув його по потилиці дошкою, об яку щойно спіткнувся. Білявий гігант загуркотів на підлогу і впав навзнак.

Паоло Роберто роззирнувся. Все навколо здавалося нереальним. Білявий гігант сіпався, лежачи на підлозі. Міріам Ву витріщалася осклянілими очима і, схоже, була в нокауті. Об’єднаними зусиллями вони виграли трохи часу.

Паоло ледве міг спиратися на пошкоджену ногу і підозрював, що над коліном у нього розірвано м’яз. Він дошкандибав до Міріам Ву і підвів її. Вона вже могла рухатися, однак досі дивилася на нього незрячим поглядом. Не кажучи ні слова, він завдав її на плече і, шкутильгаючи, посунув до виходу. Біль у правому коліні був таким гострим, що часом він стрибав на одній нозі.

Вийти на темний двір і вдихнути холодного повітря було так приємно, що йому здалося, ніби все вже позаду. Та слід було поспішати. Перейшовши двір, він зайшов у лісову смугу, сподіваючись повернутися вже знайомим шляхом. Тільки-но опинився серед дерев, як спіткнувся об виступаючий корінь і впав додолу. Міріам Ву застогнала, і тут же він почув, як з гуркотом відчинилися двері складу.

На тлі освітленого прямокутника дверей забовванів монументальний силует білявого гіганта. Паоло затис долонею рота Міріам Ву. Схилившись до її вуха, він пошепки сказав їй, щоб вона мовчала і лежала тихо.

Потім він напомацки знайшов на землі серед коріння камінь, більший за його кулак. Паоло Роберто перехрестився. Вперше в своєму грішному житті він відчував, що зможе, якщо треба, убити іншу людину. Він був такий побитий і виснажений, що усвідомлював: провести ще один раунд він уже не в змозі. Проте жодна людина, навіть така почвара, як цей білявий гігант, не зуміє битися з проломленим черепом. Паоло Роберто обмацав камінь: той був схожий на яйце з гострим краєм.

Білявий гігант дістався до рогу будівлі, пройшовся по двору і зупинився менш ніж за десять кроків від того місця, де, затамувавши подих, чекав Паоло. Гігант прислухався, вдивляючись у темряву, однак він не знав, у який бік вони втекли. Минуло кілька напружених хвилин, перш ніж він, очевидно, переконався, що шукати їх зараз марно, рішуче повернув назад і зник у будівлі. За кілька хвилин, погасивши світло і з сумкою в руках, він попрямував до білого «Вольво». Рвонувши з місця, машина зникла в кінці під’їзної дороги. Паоло Роберто прислухався в темряві, доки шум мотора не затих. Поглянувши вниз, він побачив, як блиснули очі Міріам.

— Привіт, Міріам, — сказав він. — Мене звуть Паоло, ти можеш мене не боятися.

— Я знаю, — слабким голосом відгукнулася дівчина.

Він у знемозі притулився до коріння дерева: рівень адреналіну в його крові впав до нуля.

— Я не знаю, як мені звестися на ноги, — сказав Паоло Роберто. — Але по той бік дороги я залишив автомобіль. До нього звідси приблизно сто п’ятдесят метрів.

Білявий гігант пригальмував і зупинив машину на майданчику для відпочинку на схід від Нюкварна. Він почувався розбитим і розгубленим, голова була немов чужа.

Уперше в житті він вийшов з бійки побитим. І побив його не хто інший, як Паоло Роберто… боксер. Усе це було схоже на химерний сон із тих, які можуть приснитися неспокійної ночі. Він не міг зрозуміти, звідки раптом узявся Паоло Роберто — той з’явився на складі, немов з повітря.

Це було якесь божевілля.

Ударів Паоло Роберто він навіть не відчув, і це його не дивувало. Зате стусан у пах виявився дуже вагомим. І цей страшний удар по довбешці, від якого в нього потемніло в очах. Він провів рукою по потилиці і намацав величезну ґулю. Натиснувши пальцями, він не відчув болю, а проте голова паморочилася і була немов у тумані. Торкнувши язиком зуби, він з подивом виявив, що у верхній щелепі зліва одного бракує. В роті відчувався присмак крові. Схопивши великим і вказівним пальцями ніс, він обережно потягнув угору — десь усередині голови пролунав тріск, а це означало, що ніс у нього зламаний.

Він вчинив правильно, що взяв сумку і виїхав, не чекаючи, доки з’явиться поліція. Але при цьому він припустився величезної помилки. З передач каналу «Дискавері» він знав, що поліцейські дізнавачі можуть зібрати на місці злочину купу того, що зветься «forensic evidence».[73] Це кров, волоски, ДНК.

Йому дуже не хотілося повертатися на склад, але виходу не мав. Слід було прибрати докази. Він розвернув машину і поїхав назад. Під’їжджаючи до Нюкварна, він розминувся з якимсь авто, але не надав цьому значення.

Зворотний шлях до Стокгольма минув як у кошмарі. Кров заливала очі Паоло Роберто, побите тіло боліло. Він вів машину майже наосліп і відчував, що вона раз у раз виляє з боку в бік. Однією рукою він протер очі й обережно торкнувся носа. Це викликало сильний біль, а дихати він міг тільки ротом. Він невпинно видивлявся, чи не з’явиться на дорозі білий «Вольво», й одного разу біля Нюкварна йому здалося, що така машина промайнула у нього перед очима.

Виїхавши на шосе Є20, він відчув, що вести машину стало трохи легше. Він подумав було про те, щоб залишитися в Сьодертельє, але не знав, куди йому їхати. Він поглянув на Міріам Ву, яка, все ще в кайданках, лежала на задньому сидінні без ременя безпеки. Йому довелося нести її до машини на руках, і вона відключилася відразу, щойно опинилася на задньому сидінні, — чи то від отриманих травм, чи то просто від утоми. Зміркувавши, він врешті-решт виїхав на шосе Є4 і поїхав на Стокгольм.

Мікаель Блумквіст проспав майже годину, як раптом його розбудив телефон. Він поглянув на годинник — стрілки показували четверту. Зовсім сонний, він узяв слухавку. Це була Еріка Берґер, але він не відразу зрозумів, про що вона говорить.

— Паоло Роберто? Що з ним?

— У районній лікарні Сьодера з Міріам Ву. Він намагався до тебе додзвонитися, але ти не відповідав по мобільнику, а твого домашнього номера у нього не було.

— Я вимкнув мобільник. А що він робить у лікарні Сьодера?

Еріка Берґер відповідала терпляче, але наполегливо:

— Мікаелю! Візьми таксі, поїдь і з’ясуй, у чому там річ. Він говорив дуже плутано, базікав щось про бензопилу, будинок у лісі, про якогось монстра, який не вміє боксувати.

Мікаель тільки моргав і нічого не міг зміркувати. Нарешті він труснув головою і простяг руку по штани.

Паоло Роберто, що лежав на ліжку в одних боксерських шортах, мав досить жалюгідний вигляд. Мікаель чекав годину, перш ніж йому вдалося до нього потрапити. Ніс Паоло Роберто був загіпсований, брова, на яку наклали п’ять швів, заклеєна пластиром, ліве око заплило. На ребра був накладений бандаж, а по всьому тілу виднілися синці і садна. Ліве коліно теж було в гіпсі.

Мікаель Блумквіст приніс йому кави в паперовому стаканчику з кавового автомата, що стояв у коридорі. Кинувши критичний погляд на його обличчя, Мікаель сказав:

— Вигляд у тебе як після автомобільної аварії. Розповідай, що сталося!

Паоло Роберто похитав головою і подивився на Мікаеля:

— Бісів монстр!

— Що сталося?

Паоло Роберто знову похитав головою і почав роздивлятися свої руки. Кісточки були так сильно розбиті, що він заледве тримав у руці стаканчик. Йому й раніше доводилося бувати в гіпсі. Його дружина досить прохолодно ставилася до боксу і тепер страшенно злитиметься.

— Я боксер, — мовив він. — Тобто я хочу сказати, коли я був діючим професіоналом, я не виходив на ринг проти абикого. Бувало, що мене духопелили, але я вмію і битися, і тримати удар. Коли я когось б’ю, це означає, що він у мене відпочиватиме, бо йому буде боляче.

— А з тим мужиком, значить, усе було не так.

Паоло Роберто утретє похитав головою. А далі спокійно і докладно розповів про все, що сталося цієї ночі.

— Я завдав йому принаймні тридцять ударів. Чотирнадцять або п’ятнадцять разів у голову. Чотири рази в щелепу. Спочатку я бив з обережністю: я ж не хотів убити його, я тільки захищався. Але під кінець я викладався вже повністю. Одним з цих ударів я, ймовірно, зламав йому щелепу. Але цей бісів монстр тільки обтрусився і продовжував наступати. Це ж, сто чортів, ненормально для звичайної людини!

— Як він виглядав?

— У нього статура бронебійного робота. Я не перебільшую. Він вище двох метрів на зріст і важить, напевно, близько ста двадцяти — ста тридцяти кілограмів. Я не жартую, коли кажу, що це суцільні м’язи й армований скелет. Білявий гігант, який навіть не відчуває болю.

— Ти раніше ніколи його не бачив?

— Ніколи. Він не боксер. Але частково все-таки і боксер теж.

— Тобто як це?

Паоло Роберто трохи подумав:

— Він не мав уявлення про те, як повинен діяти справжній боксер. Усі мої фінти проходили успішно, я міг обдурити його, щоб пробитися крізь його захист, він не тямив, як треба рухатися, щоб уникнути удару. Він на цьому зовсім не розумівся. Але водночас він намагався працювати як боксер. Він правильно тримав руки і весь час зберігав стійку. Враження було таке, неначе він ходив на тренування з боксу, але не слухав нічого з того, що казав йому тренер.

— Так-так…

— Мені і дівчині врятувало життя те, що він так повільно рухався. Перед кожним свінгом він заздалегідь про нього сигналізував, тому я встигав відхилитися або парирувати. Йому вдалося двічі пробити мій захист: спочатку ударом в обличчя, і ти сам бачиш результат, а потім по корпусу, і цей удар зламав мені ребро. Але обидва рази удари були змазані. Якби він ударив як слід, він би зніс мені черепок.

Паоло Роберто несподівано зайшовся реготом.

— Ти що?

— Я переміг! Цей дурень хотів мене вбити, а я переміг. Мені вдалося вкласти його. Але для цього знадобилася дошка!

Відсміявшись, він сказав:

— Якби Міріам Ву не загилила йому як слід у пах у потрібний момент, ще невідомо, чим би все скінчилося.

— Паоло, я страшенно, страшенно радий, що ти переміг. Міріам Ву скаже те ж саме, коли прокинеться. Ти чув що-небудь, як там у неї справи?

— Вона має приблизно такий самий вигляд, як і я. У неї струс мозку, зламано кілька ребер, перелом перенісся і відбиті нирки.

Мікаель нахилився до Паоло Роберто і поклав руку йому на коліно:

— Якщо тобі будь-коли знадобиться моя допомога… — сказав Мікаель.

Паоло Роберто кивнув і спокійно посміхнувся.

— Блумквісте! Якщо тобі знову знадобиться допомога…

— То що?

— То поклич Себастьяна Лухана.

Розділ 26

Близько сьомої ранку інспектор кримінальної поліції Ян Бубланськи в’їхав на парковку перед Сьодерською районною лікарнею і відразу побачив Соню Мудіґ. Сьогодні він прокинувся від дзвінка Мікаеля Блумквіста і тепер мав поганющий настрій. Зрозумівши нарешті, що вночі сталося щось незвичайне, він, у свою чергу, розбудив Соню. Зустрівшись у вестибюлі з Блумквістом, вони разом з ним піднялися в палату, де лежав Паоло Роберто.

Інспектору важко було відразу розібратися в усіх деталях, але врешті-решт він зрозумів, що Міріам Ву було викрадено, а Паоло Роберто вислідив викрадача. Авжеж, одного погляду на обличчя професійного боксера було досить, щоб стало ясно, хто кого вислідив! Як зрозумів інспектор Бубланськи, ускладнення минулої ночі вивели слідство на цілком новий рівень. Схоже, що в цій триклятій справі все йде не по-людськи!

Соня Мудіґ поставила перше питання, що мало істотне значення: яким чином Паоло Роберто виявився причетним до розвитку подій?

— Я по-дружньому ставлюся до Лісбет Саландер.

Бубланськи і Соня спантеличено перезирнулися:

— І яким чином ви з нею познайомилися?

— Лісбет Саландер — моя спаринг-партнерка.

Бубланськи підвів очі ген під стелю. Соня Мудіґ несподівано і неввічливо захихотіла. Дійсно, в цій справі все, здається, відбувається не як у нормальному житті, навпаки, все непросто і не так, як має бути. Поступово вони з’ясували все найбільш істотне.

— Я хочу зробити кілька зауважень, — сухо сказав Мікаель Блумквіст.

Обоє поліцейських обернулися до нього.

— По-перше. Прикмети водія фургона збігаються з прикметами того чоловіка, що я про нього казав, який напав на Лісбет Саландер у тому ж місці на Лундаґатан. Високий блондин з кінським хвостом і пивним черевом. Добре?

Бубланськи кивнув.

— По-друге. Мета викрадення полягала в тому, щоб дізнатися від Міріам Ву, де переховується Лісбет Саландер. Отже, ці два блондини полювали за Лісбет Саландер ще за тиждень до того, як сталося вбивство. Згодні?

Мудіґ кивнула.

— По-третє. Якщо в цій п’єсі виявилися нові дійові особи, значить, Лісбет Саландер уже не та «божевільна одиначка», якою нам її малювали.

Ні Бубланськи, ні Мудіґ на це нічого не відповіли.

— Мабуть, нелегко уявити собі, що мужик з кінським хвостом — це член лесбійської ліги сатаністок!

У Мудіґ трохи здригнулися губи.

— І нарешті, по-четверте. Я вважаю, що ця історія якимось чином пов’язана з чоловіком, якого називають Зала. За останні два тижні інтерес Даґа Свенссона був зосереджений на ньому. Вся істотна інформація з цього приводу є в його комп’ютері. Даґ Свенссон пов’язував з ним скоєне в Сьодертельє вбивство повії Ірини Петрової. Розтин показав, що їй було завдано тяжких тілесних ушкоджень, таких серйозних, що три з отриманих нею каліцтв виявилися смертельними. З протоколу розтину неясно, яке знаряддя застосовувалося під час її вбивства. Але всі пошкодження дуже нагадують отримані Міріам Ву і Паоло. Отже, знаряддям могли бути просто кулаки такого собі білявого гіганта.

— А Б’юрман? — спитав Бубланськи. — Припустимо, що комусь хотілося заткнути пельку Даґу Свенссону. Але в кого знайшлися причини вбивати опікуна Лісбет Саландер?

— Не знаю. Поки що не всі частини головоломки лягли на місце, але десь таки існує зв’язок між Б’юрманом і Залою. Це єдиний логічний висновок. Чи не час почати шукати винних в іншому напрямку? Якщо Лісбет Саландер не вбивця, то, мабуть, убивство скоїв хтось інший. Мені здається, що ці злочини якимсь чином пов’язані з торгівлею секс-послугами. А Саландер швидше помре, ніж зв’яжеться з чимось подібним. Я ж казав, що вона має тверді моральні принципи.

— І яка ж у такому разі її роль?

— Не знаю. Свідка? Супротивниці? Адже вона, можливо, з’явилася в Енскеді для того, щоб попередити Міа і Даґа про те, що їхнє життя в небезпеці. Не забувайте, що вона чудово вміє збирати інформацію.

Бубланськи задіяв увесь поліцейський апарат. Він зателефонував у Сьодертельє, передав туди опис дороги, отриманий від Паоло Роберто, і попросив пошукати покинуті складські приміщення, розташовані на південному сході поблизу озера Інґерн. Потім він зателефонував інспектору кримінальної поліції Єркеру Хольмберґу (той жив у Флемінгберзі і, отже, був ближче за всіх до центру подій) і доручив тому негайно приєднатися до поліції Сьодертельє і надати їй допомогу під час огляду.

За кілька годин пролунав дзвінок Єркера Хольмберґа, що прибув до місця злочину. Поліція Сьодертельє легко знайшла потрібну складську будівлю. Ця будівля, а також дві сусідні, дещо менші, щойно згоріли, і пожежна команда зараз гасить догораючі залишки. Про те, що в даному разі мав місце підпал, свідчать дві покинуті каністри з-під бензину.

Розчарування інспектора Бубланськи межувало з люттю.

Та що ж це, хай йому біс, відбувається? Хто такий цей білявий гігант? Хто така насправді Лісбет Саландер? І чому її пошуки залишаються безуспішними?

Ситуація не стала кращою, коли о дев’ятій годині на збори з’явився прокурор Ріхард Екстрьом. Бубланськи доповів про драматичні події, що розгорнулися вранці, і запропонував змінити напрям слідства, враховуючи ті загадкові факти, які внесли плутанину в початкову робочу гіпотезу.

Розповідь Паоло Роберто переконливо підтверджувала історію Мікаеля Блумквіста про напад на Лісбет Саландер на Лундаґатан. Тепер уже версія, що вбивство було вчинене під впливом нападу безумства самотньою, психічно хворою жінкою, виглядала набагато менш переконливою. Це не означало, що з Лісбет Саландер можна зняти підозру — для цього спершу потрібно було знайти розумне пояснення, чому на знарядді вбивства виявилися її відбитки. Проте це означало, що слідство має серйозно поставитися до можливості існування інших підозрюваних. У цьому разі залишалася тільки одна актуальна гіпотеза — ідея Мікаеля Блумквіста, згідно з якою вбивство мало відношення до задуманого Даґом Свенссоном викриття секс-мафії. Далі Бубланськи позначив три першорядні пункти.

Найважливішим завданням слідства на сьогодні є встановлення особи високорослого блондина і його напарника з кінським хвостом, які викрали й побили Міріам Ву. Зовнішність високорослого блондина така унікальна, що його розшук не повинен бути надто складним.

Курт Свенссон резонно зауважив, що Лісбет Саландер теж має прикметну зовнішність, але поліція ось уже три тижні навіть приблизно не може встановити, де вона є.

Друге завдання слідства полягає в тому, щоб активно опрацювати так званий список клієнтів з матеріалів Даґа Свенссона. У комп’ютері Даґа Свенссона, яким він користувався на своєму робочому місці в «Міленіумі», і на дискетах, на яких збережено копії файлів його зниклого лептопа, містяться матеріали досліджень за кілька років роботи і буквально тисячі сторінок тексту, отож скласти їх повний каталог і розібратися в змісті — це справа, на яку піде багато часу. Групу, що займається цим, належить підсилити, і Бубланськи негайно ж призначив у керівники Соню Мудіґ.

Третє завдання зводилося до того, щоб зосередити увагу на невідомій особі на ім’я Зала. Для цієї частини роботи слідча група має звернутися по допомогу до Особливого слідчого відділу по боротьбі з організованою злочинністю, який уже не раз натрапляв на це ім’я. Це завдання він доручив Хансу Фасте.

І нарешті, Курту Свенссону належало зводити воєдино дії щодо подальших розшуків Лісбет Саландер.

Доповідь інспектора Бубланськи тривала всього шість хвилин, зате її обговорення — цілу годину. У Ханса Фасте план інспектора Бубланськи викликав шалене неприйняття, якого він навіть не намагався приховувати. Інспектор Бубланськи здивувався: сам він не надто любив Ханса Фасте, але вважав його тямущим поліцейським.

Ханс Фасте стверджував, що головним завданням слідства, незважаючи на нову інформацію, мають залишатися пошуки Лісбет Саландер. На його думку, докази проти неї були такі вагомі, що за нинішнього стану справ гаяння часу на пошуки ще якихось винуватців злочину було б абсолютно невиправданим.

— Все це бредня! Ми маємо психічно хвору людину, чий діагноз рік у рік діставав усе нові підтвердження. Невже ти дійсно вважаєш, що всі висновки психіатрів і судово-медичної експертизи нічого не варті? Вона пов’язана з місцем злочину. У нас є дані, що її спіймано на проституції, а на її банківському рахунку звідкись узялася велика сума грошей невідомого походження.

— Про все це мені відомо.

— Вона входить до якоїсь секти лесбіянок. І я готовий закластися на що завгодно, що ця лесбіянка Сілле Нурен знає значно більше, ніж вона розповідає.

Бубланськи підвищив голос:

— Облиш, Фасте! Годі про це! Ти геть одержимий цими ідеями. Це непрофесійно.

І негайно пошкодував, що висловився так у присутності всієї групи, — краще було поговорити з Фасте сам на сам. Прокурор Екстрьом спинив гомін обурення. Здавалося, він вагався, не знаючи, на чий бік пристати, але нарешті погодився з інспектором Бубланськи — інакше він мусив би усунути його від керівництва слідством.

— Робитимемо так, як вирішив Бубланськи.

Інспектор обернувся до Сонні Бомана і Нікласа Ерікссона з «Мілтон сек’юриті»:

— Як я розумію, у нас залишилося тільки три дні, і ми повинні зробити все можливе. Бомане, зроби ласку, допоможи Курту Свенссону у пошуках Лісбет Саландер. Ти, Ерікссоне, можеш далі працювати з Сонею.

Коли всі вже збиралися розходитися, Екстрьом, що досі замислено сидів, раптом підняв руку.

— І ще одне! Те, що стосується Паоло Роберто, ми триматимемо в таємниці. У ЗМІ почнеться новий відьомський шабаш, якщо в справі випливе ім’я ще однієї знаменитості. Отже ні слова про новини за цими стінами!

Соня Мудіґ зайшла в кабінет до інспектора Бубланськи відразу після наради.

— Фасте вивів мене з рівноваги. Я діяв непрофесійно, — сказав Бубланськи.

— Розумію, що ти відчував! — посміхнулася вона. — Працювати з комп’ютером Свенссона я почала ще в понеділок.

— Я знаю. І що ж ти встигла зробити?

— У нього був десяток варіантів рукопису, колосальна кількість матеріалів, і мені поки важко зрозуміти, що там істотне, а що ні. Для того, щоб просто відкрити і переглянути кожен документ, знадобиться кілька днів.

— А Ніклас Ерікссон?

Соня Мудіґ на мить завагалася, потім обернулася і зачинила двері кабінету.

— Якщо чесно сказати… Я не хочу говорити про нього погано, та допомоги від нього кіт наплакав.

Бубланськи спохмурнів.

— Кажи усе як є!

— Не знаю… Але він не справжній поліцейський, яким був, наприклад, Боман. У нього хамський язик, він ставиться до Міріам Ву приблизно так само, як Ханс Фасте, і не виявляє жодної цікавості до завдання. Я не можу точно визначити, в чому річ, але в нього явно якісь проблеми щодо Лісбет Саландер.

— Чому?

— У мене таке відчуття, що на те є якась причина.

Бубланськи поволі кивнув.

— Шкода, звичайно! Боман молодчага, але взагалі мені не подобається, коли в слідстві беруть участь сторонні.

Соня Мудіґ кивнула у відповідь, погоджуючись.

— Що робитимемо?

— Доведеться тобі тиждень його потерпіти. Арманський сказав, що вони припинять свою участь, якщо за тиждень не з’явиться ніякого результату. Берися до роботи, розкопуй, що можеш, і розраховуй тільки на власні сили.

«Розкопкам» Соні Мудіґ настав край через сорок п’ять хвилин унаслідок її усунення від слідства. Її несподівано викликали до кабінету прокурора Екстрьома, де вже був Бубланськи. Обидва чоловіки сиділи червоні, мов варені раки. Незалежний журналіст Тоні Скале щойно опублікував сенсаційну новину, що Паоло Роберто врятував від викрадача лесбіянку зі схильністю до БДСМ Міріам Ву. У тексті було кілька деталей, які могли бути відомі тільки особам, причетним до слідства, і містився натяк на те, що поліція, можливо, висуне проти Паоло Роберто обвинувачення в заподіянні тяжких тілесних ушкоджень.

Екстрьому вже встигли зателефонувати кілька журналістів, що розпитували, якою була роль відомого боксера. Він був у стані, близькому до афекту, і звинуватив Соню Мудіґ у тому, що вона допустила витік інформації. Мудіґ негайно ж відкинула це звинувачення, та все було марно. Екстрьом вимагав, щоб її усунули від слідства. Бубланськи шаленів і не вагаючись став на бік Мудіґ.

— Соня сказала, що не допускала ніяких витоків. Мені досить її слова. Це ж безумство — відсторонювати досвідченого слідчого, що працює над розслідуванням від самого початку!

Екстрьом у відповідь висловив відкрите недовір’я Соні Мудіґ. Немов забарикадувавшись за письмовим столом, він засів за ним, усе більше дратуючись. Його рішення було непохитне.

— Мудіґ! Я не можу довести, що ти допускаєш витік інформації, але я не довіряю тобі в цьому розслідуванні. Від цієї хвилини тебе відсторонено. До кінця тижня можеш узяти вихідні. В понеділок отримаєш інше доручення.

У Мудіґ не залишалося вибору. Вона кивнула і пішла до дверей. Бубланськи зупинив її.

— Соню! For the record:[74] я не вірю ні на гріш у це обвинувачення, і я цілком тобі довіряю. Але вирішую не я. Зайди до мене в кабінет, перш ніж підеш додому.

Вона кивнула. Екстрьом палав люттю. Обличчя інспектора Бубланськи хворобливо буряковіло.

Соня Мудіґ повернулася до кабінету, де вони з Нікласом Ерікссоном працювали з комп’ютером Даґа Свенссона. Їй було прикро, і вона ледь стримувала сльози. Ерікссон нишком поглянув скоса на неї, побачив, що з нею щось негаразд, але нічого не сказав, вона теж вдавала, що не помічає його. Вона сіла за свій письмовий стіл і втупила погляд у порожнечу. У кімнаті повисла важка тиша.

Врешті-решт Ерікссон вибачився і сказав, що піде випити кави. Він запитав, чи не принести їй теж, але вона заперечливо похитала головою.

Коли він вийшов, вона встала з-за столу, надягла куртку, узяла свою сумочку і подалася до кабінету інспектора Бубланськи. Він запропонував їй крісло для відвідувачів.

— Соню, в цій справі я не поступлюся, або нехай Екстрьом і мене усуває від слідства. Я не потерплю цього і дійду до суду. Поки що ти залишаєшся в слідчій групі за моїм особистим розпорядженням. Зрозуміла?

Вона кивнула.

— Ти не підеш додому і не братимеш вихідні до кінця тижня, як сказав Екстрьом. Я наказую тобі з’їздити до редакції «Міленіуму» і ще раз поговорити з Мікаелем Блумквістом. Ти просто попросиш його, щоб він допоміг тобі розібратися з жорстким диском Даґа Свенссона. У «Міленіумі» у них залишилася копія. Ми виграємо багато часу, якщо нам допоможе людина, яка вже знайома з матеріалом і може відокремити важливе від неважливого.

Соня Мудіґ полегшено зітхнула.

— Я нічого не сказала Нікласу Ерікссону.

— Я сам ним займуся. Працюватиме з Куртом Свенссоном. Ти бачила Ханса Фасте?

— Ні. Він пішов відразу ж після ранкової наради.

Бубланськи важко зітхнув.

Мікаель Блумквіст повернувся додому з лікарні близько восьмої години ранку. Він не виспався, а на заплановану на день зустріч з Гуннаром Бйорком йому треба буде прийти з ясною головою. Він роздягся, завів будильник на пів на одинадцяту і дві години поспав. Коли він, поголившись, прийнявши душ і надягнувши чисту сорочку, вийшов на Гулльмарсплан, задзвонив мобільний. Це була Соня Мудіґ, яка сказала, що їй треба з ним поговорити. Він відповів, що зараз пішов у справі і не може з нею зустрітися. Вона розповіла, навіщо він їй знадобився, і він порадив їй звернутися до Еріки Берґер.

Соня Мудіґ поїхала до редакції «Міленіуму». Вона застала Еріку Берґер на місці і відчула, що ця впевнена в собі і дещо владна жінка з ямками на щоках і короткою світлою шевелюрою їй симпатична. Своєю красою вона трохи нагадувала злегка постарілу Лору Палмер з «Твін Пікс». Їй навіть спало на думку (хоча це зовсім не стосувалося справи), чи не лесбіянка часом Берґер, адже, як вважав Ханс Фасте, всі жінки, що згадувалися в цій справі, мали цю сексуальну орієнтацію. Та Соня відразу пригадала, що сама десь читала про шлюб Берґер з художником Ґреґером Бекманом. Еріка вислухала її прохання про допомогу щодо перегляду жорсткого диска Даґа Свенссона, і обличчя її набуло стурбованого виразу:

— З цим є одна проблема.

— Поясніть, будь ласка, — попросила Соня Мудіґ.

— Річ не в тім, що ми не хотіли б з’ясувати правду про це вбивство чи допомогти поліції. До того ж у вас є весь матеріал у комп’ютері Даґа Свенссона. Проблема етичного плану: у засобів масової інформації погано виходить співпрацювати з поліцією.

— Можете повірити мені, я це й сама зрозуміла сьогодні вранці, — посміхнувшись, мовила Соня Мудіґ.

— А що сталося?

— Нічого особливого. Так, мої особисті висновки.

— Гаразд. Для того, щоб зберегти довіру публіки, засоби масової інформації мають чітко дотримуватися дистанції по відношенню до влади. Журналісти, які бігають у поліцію і співпрацюють із слідством, врешті-решт опиняються на побігеньках у поліцейських.

— Мені доводилося зустрічати таких журналістів, — сказала Мудіґ. — І якщо я правильно зрозуміла, то буває і навпаки: коли поліція опиняється на побігеньках у деяких газет.

Еріка Берґер голосно розсміялася.

— Правда ваша! На жаль, мушу відкрити вам таємницю, що ми в «Міленіумі» просто не маємо в своєму розпорядженні коштів, щоб тримати у себе таких кишенькових журналістів. Якби вам потрібно було допитати когось із співробітників «Міленіуму», цю вимогу ми виконали б беззаперечно. Але наразі йдеться про формальну вимогу активно допомогти поліції, надавши у ваше розпорядження наші журналістські матеріали.

Соня Мудіґ кивнула.

— На це можливі дві точки зору. З одного боку, йдеться про вбивство одного із співробітників журналу. Щодо цього ми готові надати будь-яку допомогу. Але, з другого боку, є такі речі, які ми не можемо видавати поліції. Це стосується наших джерел.

— Я здатна виявити гнучкість. Я можу обіцяти вам захист ваших джерел. Мене вони цікавлять.

— Справа не в щирості ваших намірів і не в тому, чи довіряємо ми особисто вам. Йдеться про те, що ми взагалі ніколи це видаємо своїх джерел, за жодних обставин.

— Гаразд.

— Далі є ще одна обставина: ми у себе в «Міленіумі» ведемо власне розслідування вбивства, що є нашою журналістською роботою. Щодо цього я готова повідомити поліції зібрану інформацію тоді, коли у нас з’явиться готовий для публікації матеріал, але не раніше.

Еріка Берґер замислено наморщила лоба. Нарешті вона кивнула, вирішивши щось для себе.

— Крім того, у мене є і власні справи. Зробимо от що… Ви працюватимете з нашою співробітницею Малін Ерікссон. Вона добре розбирається в цьому матеріалі і слугуватиме вам провідником по книзі Даґа Свенссона. Копія у вас уже є. І вашим завданням буде скласти список осіб, яких на підставі об’єктивних обставин можна розглядати як потенційних підозрюваних.

Ірене Нессер нічого не знала про драматичні події цієї ночі, коли сідала на станції Сьодра у приміський потяг до Сьодертельє. Вона була вдягнена в не дуже довгу шкіряну куртку, темні брюки й ошатну, вишиту червону кофтину. На обличчі у неї красувалися зсунуті на лоба окуляри.

У Сьодертельє вона подалася на зупинку автобусів, що курсують по маршруту Сьодертельє—Стренґнес, і купила квиток до Сталлархольма. Вона чекала на зупинці, з якої видно було житлові будинки, і подумки малювала собі карту. За кілька кілометрів на північний схід знаходилося озеро Меларен, навколо нього була дачна місцевість, забудована літніми будиночками, серед яких траплялися нечисленні будинки для цілорічного мешкання. Дача адвоката Нільса Б’юрмана затесалася серед літніх будиночків приблизно за три кілометри від зупинки автобуса. Ірене Нессер відпила води з пластикової пляшки і вирушила туди пішки. За сорок п’ять хвилин вона дісталася місця.

Спершу вона обійшла територію, вивчаючи сусідів. З правого боку відстань до найближчого будиночка складала приблизно сто п’ятдесят метрів. Зліва був вибалок. Проминувши два літні будиночки, вона вийшла до невеликого селища, де про присутність людини свідчило відчинене вікно і звуки радіо. Але від будинку Б’юрмана його відокремлювало аж триста метрів, а отже, вона могла попрацювати у відносно спокійних умовах.

Вона прихопила з собою ключі від його житла і легко відімкнула двері. Спершу вона розчинила вікно з протилежного боку будинку, щоб забезпечити собі шлях відступу на випадок, якщо раптом з боку ґанку виникнуть якісь непередбачені перешкоди. Під непередбаченими перешкодами вона в основному мала на увазі несподівану появу поблизу будинку якого-небудь поліцейського.

Літній будиночок Б’юрмана, старенький і невеликий, складався з кімнати, спальної комірчини і крихітної кухоньки без водогону. Замість туалету на ділянці була тільки сільська вбиральня з вигребом. За двадцять хвилин вона перевірила комірку, шафи і комод, але не виявила жодного клаптика паперу, що стосувався б Лісбет Саландер або Зали.

Обшукавши будинок, вона оглянула також убиральню і сарай. Ніяких документів ніде не знайшлося, отже, поїздка виявилася марною.

Вона сіла на ґанку і поснідала яблуком, запиваючи його водою.

Збираючись зачинити віконниці в задній частині будинку, вона зупинилася в передпокої. Погляд її зупинився на алюмінієвій драбині з метр заввишки. Вона повернулася до великої кімнати й уважно оглянула обшиту дошками стелю. Отвір, що вів на горище, був майже непомітний між двома балками. Вона принесла драбину, відкрила ляду і відразу знайшла п’ять папок формату А4.

Білявий гігант був стривожений. Усе пішло не так, як було задумано, і катастрофи посипалися одна за одною.

Спочатку братам Ранта подзвонив Сандстрьом, наляканий до нестями, і повідомив, що Даґ Свенссон збирається надрукувати викривальний репортаж про його пригоди з повіями і про самих братів Ранта. У цьому ще не було нічого страшного: викривальна стаття про Сандстрьома в засобах масової інформації жодним чином не стосувалася б білявого гіганта, а брати Ранта просто могли залягти на якийсь час на дно. Ці двоє так і зробили, вирушивши на «Балтік стар» по Балтійському морю, щоб відпочити за кордоном. Загроза судового переслідування виглядала малоймовірною, і навіть якби сталося найгірше, брати не були б заскочені зненацька. З ними не раз уже траплялися подібні неприємності. Це було невід’ємною частиною їхньої професійної діяльності.

Але те, що Лісбет Саландер зуміла вислизнути від Маґґе Лундіна, дивувало. Тим більше що Саландер така плюгавка порівняно з Лундіном, і треба було всього лиш запхати її в машину і доставити на склад на південь від Нюкварна.

А тут ще Даґ Свенссон з’явився з новим візитом до Сандстрьома і цього разу вже цікавився Залою. Це геть змінило ситуацію. Б’юрман запанікував, а Свенссон продовжував копати — і все це призвело до небезпечного загострення ситуації.

Дилетант — це гангстер, не готовий відповідати за наслідки. Б’юрман виявився повним дилетантом. Білявий гігант від самого початку не радив Залі зв’язуватися з Б’юрманом, але Зала не зміг утриматися, коли почув ім’я Лісбет Саландер. Він ненавидів Саландер і повівся безглуздо, немов у ньому натиснули якусь кнопку.

Білявий гігант цілком випадково опинився біля Б’юрмана того вечора, коли подзвонив Даґ Свенссон — той самий підлий писака, через якого вже виникали проблеми з Сандстрьомом і братами Ранта. Гігант приїхав до Б’юрмана, щоб заспокоїти або залякати його після невдалого викрадання Лісбет Саландер, і розмова із Свенссоном викликала у Б’юрмана страшну паніку. Він по-дурному уперся. Раптом з доброго дива захотів вийти з гри.

На довершення до всього Б’юрман дістав свою ковбойську гармату і почав йому погрожувати. Білявий гігант здивовано вирячився на Б’юрмана і відібрав ствол. Він прийшов у рукавичках, тож з відбитками не могло виникнути жодних проблем. У нього взагалі не залишалося іншого виходу, оскільки Б’юрман раптом роздратувався.

Б’юрман, звичайно, знав Залу і тому був загрозою. Гігант і сам не знав, навіщо змусив адвоката роздягтися — єдиним поясненням було те, що він був дуже злий на Б’юрмана і хотів цю злість якось виразити. І аж остовпів, побачивши слова, витатуювані у того на животі: Я — САДИСТСЬКА СВИНЯ, ПОКИДЬОК І ҐВАЛТІВНИК.

У першу мить він мало не пожалів Б’юрмана. Така от дурість! Проте він працював у такій сфері, де подібні непрошені почуття не дозволялися, оскільки могли зашкодити роботі. Тому він вивів Б’юрмана до спальні, поставив на коліна перед ліжком і замість глушника скористався подушкою.

За п’ять хвилин він перевірив квартиру, щоб не залишилося жодного натяку на зв’язок із Залою. Єдине, що він знайшов, був номер його власного мобільного, а ще про всяк випадок він забрав із собою мобільник Б’юрмана.

Наступною проблемою був Даґ Свенссон. Коли знайдуть убитого Б’юрмана, Даґ Свенссон, звичайно ж, подзвонить у поліцію і повідомить, що за кілька хвилин до смерті Б’юрман говорив з ним по телефону, зокрема про людину на ім’я Зала. І тут уже не треба було великого розуму, щоб докумекати, що навколо Зали почнуть будувати різні гіпотези.

Білявий гігант вважав себе дуже розумним, але неперевершений стратегічний талант Зали викликав у нього трепетне захоплення.

Вони працювали разом уже майже дванадцять років. Минуле десятиліття ознаменувалося такими успіхами, що білявий гігант почав дивитися на Залу майже як на вчителя. Він готовий був годинами слухати просторікування Зали про людську природу та її слабкості й про те, якими способами їх можна обернути на свою користь.

І раптом злагоджена робота їхнього підприємства почала давати збій. Справи не вдавалися, і провали йшли один за одним.

Прямо від Б’юрмана він відразу поїхав до Енскеда і залишив білий «Вольво» за два квартали від потрібного будинку. Йому пощастило — двері в під’їзді до кінця не зачинилися. Він піднявся нагору і подзвонив у квартиру з табличкою «Свенссон — Берґман».

У нього не було часу добряче обшукати приміщення або забрати з собою папери. Він зробив два постріли: у квартирі крім Даґа Свенссона була ще жінка. Потім зі столу у вітальні він забрав ноутбук Даґа Свенссона, вийшов за двері, спустився сходами, сів у машину і виїхав з Енскеда. Єдиним його промахом було те, що він упустив револьвер, коли, спускаючись по сходах з ноутбуком під пахвою, став заради економії часу заздалегідь діставати ключі від автомобіля. Він спинився на десяту долю секунди, але револьвер упав у прогін, що вів до підвалу, і він вирішив, що повертатися по нього надто ризиковано. Він знав, що його зовнішність легко запам’ятовується, тому для нього важливим було зникнути з місця події, доки його ніхто не бачив.

За загублений револьвер він мав зауваження від Зали. Обидва були надзвичайно здивовані, коли дізналися, що поліція почала полювання на Лісбет Саландер, але таким чином промашка з револьвером несподівано обернулася для них успіхом.

З другого боку, ця подія створила ще одну проблему. Саландер залишалася єдиною слабкою ланкою. Вона знала Б’юрмана і знала Залу, причому могла додати два і два. Порадившись, обидва дійшли єдиної думки: Саландер потрібно знайти і де-небудь закопати. Найкраще, якби вона так і не знайшлася. Тоді розслідування вбивства з часом ляже в архів і там спокійно припадатиме пилом.

Вони із Залою сподівалися, що до Саландер їх приведе Міріам By. І тут знову не склалося — у справі раптом з’явився Паоло Роберто. Ось уже чого ніхто не чекав! Упав як сніг на голову! Виявляється, як пишуть газети, він був другом Лісбет Саландер.

Білявий гігант був у цілковитій розгубленості.

Після Нюкварна він пішов до будинку Маґґе Лундіна в Свавельшьо, розташованого усього за якихось кілька сотень метрів від штаб-квартири «Свавельшьо МК». Не найідеальніше місце, щоб сховатися, але вибір у нього був невеликий, а йому слід було встигнути залягти на дно, доки не зійдуть синяки з пики. А вже потім можна буде непомітно забратися подалі від Стокгольма. Він торкнувся зламаного перенісся і помацав ґулю на потилиці. Вона вже почала зменшуватися.

Він правильно зробив, що повернувся і спалив усе, що там було. Принаймні, прибрав за собою.

І тут йому сяйнула думка, від якої він похолов.

Б’юрман! Усього один раз, у лютому, коли Зала узявся прибрати Саландер, йому довелося спішно зустрітися з Б’юрманом у його літньому будиночку поблизу Сталлархольма. У Б’юрмана була папка з документами, що стосувалися Саландер, він тоді її ще перегортав. Як же він міг забути про неї! За цією папкою можна вийти на слід Зали!

Він спустився в кухню і пояснив Маґґе Лундіну, чому той повинен негайно виїхати до Сталлархольма і влаштувати там ще одну пожежу.

Під час ланчу інспектор кримінальної поліції Бубланськи спробував навести лад у слідстві, яке, як він відчував, остаточно забуксувало. Він довго обговорював з Куртом Свенссоном і Сонні Боманом подальші кроки щодо розшуку Саландер. Надійшли нові сигнали, деякі навіть з Ґетеборґа і Норчьопінґа; сигнал з Ґетеборга було відразу ж відкинуто, тоді як Норчьопінґ давав слабку надію на можливий успіх. Вони поінформували своїх тамтешніх колег і встановили обережне спостереження за адресою, де було помічено дівчину, з опису схожу на Лісбет Саландер.

Він спробував також провести дипломатичну розмову з Хансом Фасте, але того не було вдома, а його мобільний не відповідав. Після бурхливої ранкової наради Фасте пішов похмурий, як грозова хмара.

Потім Бубланськи зв’язався з начальником слідчого відділу Ріхардом Екстрьомом, щоб вирішити проблеми, пов’язані з Сонею Мудіґ. Він детально виклав об’єктивні причини, чому, як він вважав, було нераціонально усувати Соню Мудіґ від слідства. Екстрьом не побажав вислухати, і Бубланськи вирішив перечекати вихідні і тільки потім серйозно розібратися з цією безглуздою ситуацією. Відносини між керівником слідчої групи і начальником слідчого відділу складалися гірше не можна.

На початку четвертої він вийшов у коридор і побачив Нікласа Ерікссона, що виходив з кабінету Соні Мудіґ, який усе ще вивчав там зміст жорсткого диска Даґа Свенссона, що, на думку інспектора Бубланськи, без нагляду справжнього поліцейського, який стежив би за тим, щоб Ніклас не проґавив чого-небудь важливого, було абсолютно марною справою. Він вирішив на кілька днів, що залишилися, перевести Нікласа Ерікссона під оруду Курта Свенссона.

Проте перш ніж Бубланськи встиг його гукнути, Ніклас Ерікссон сховався за дверима туалету в найдальшому кінці коридору. Бубланськи подлубався у вусі і пішов у кабінет Соні Мудіґ, щоб там дочекатися повернення молодого співробітника. Зупинившись на порозі, він подивився на спорожнілий стілець Соні Мудіґ.

Потім його погляд упав на мобільник Ерікссона, залишений на полиці позаду його робочого місця.

Після секундного вагання Бубланськи подивився в кінець коридору — двері туалету як і раніше були зачинені.

Тоді він, спонукуваний раптовим пориванням, увійшов до кабінету, засунув мобільник Ерікссона в кишеню, швидким кроком повернувся до свого кабінету і замкнув за собою двері. Там він натиснув кнопку і вивів на екран список розмов.

О 9.57, через п’ять хвилин після бурхливої ранкової наради, Ніклас Ерікссон набрав номер, що починався на 070. Бубланськи зняв слухавку настільного телефону і набрав цей номер. Відповів журналіст Тоні Скале.

Бубланськи поклав трубку і з цікавістю подивився на мобільник Ерікссона. Коли він підвівся, обличчя в нього була похмуріше за хмару. Ледве він зробив крок до дверей, як на столі у нього задзвонив телефон. Він повернувся і гаркнув:

— Бубланськи слухає!

— Це Єркер. Я залишився біля складу під Нюкварном.

— Що?

— Пожежу загасили. Ось уже дві години, як ми оглядаємо місце злочину. Поліція Сьодертельє викликала собаку, натренованого на пошук трупів, щоб перевірити, чи немає під руїнами мертвих тіл.

— І що?

— Нічого немає. Але ми зробили перерву, щоб дати відпочити собачому носу. Вожатий собаки каже, що це необхідно зробити, оскільки на згарищі дуже багато сильних запахів.

— Давай ближче до справи!

— Він відійшов від складу і відпустив собаку побігати. Собака сигналізував про наявність трупа в ліску за складом. Ми почали копати на цьому місці. Десять хвилин тому показалася людська нога, взута в чоловічий черевик. Останки лежать неглибоко під землею.

— От дідько! Єркере, тобі треба…

— Я вже взяв на себе командування і припинив розкопки, щоб дочекатися представників судової медицини і техніків.

— Відмінна робота, Єркере!

— Це ще не все. П’ять хвилин тому собака знову зробив стійку приблизно за вісімдесят метрів від першої знахідки.

Лісбет Саландер зварила каву на плиті Б’юрмана, з’їла ще одне яблуко і провела дві години за уважним читанням паперів покійного опікуна, в яких було зібрано всю інформацію про неї. Результати його роботи вражали. Він доклав чимало зусиль і систематизував дані із захопленням людини, закоханої в свою справу. Він розшукав такий матеріал, про існування якого вона навіть не підозрювала.

Щоденник Хольгера Пальмґрена — два записники в чорних палітурках — вона читала зі змішаними почуттями. Він почав писати їх, коли їй було п’ятнадцять років і вона тільки-но втекла зі своєї другої прийомної сім’ї, немолодої пари, що мешкала в Сігтуне: чоловік був соціолог, а дружина — дитяча письменниця. Лісбет пробула у них дванадцять днів і зрозуміла, що вони жахливо горді тим внеском на благо суспільства, який зробили, проявивши до неї милосердя, і що від неї очікується глибока подяка. Лісбет терпіла, поки її випадкова прийомна матуся не почала голосно вихвалятися перед сусідкою своїм подвигом і висловилася в тому сенсі, що це, мовляв, дуже важливо, щоб хтось узяв на себе турботу про важку молодь. «Я, чорт забирай, не якийсь там соціальний проект», — так і кортіло їй гукнути щораз, як її прийомна мати демонструвала її своїм знайомим. На дванадцятий день вона поцупила сто крон з господарських грошей і виїхала на автобусі до Уппландс-Весбю, а звідти — на приміському поїзді до Стокгольма. Поліція розшукала її через шість тижнів у Ханінзі, де вона знайшла притулок у шістдесятисемирічного дядечка.

Дядечко виявився що називається молодець. Він дав їй дах і їжу і нічого особливого за це не вимагав. Йому досить було підглядати за нею, коли вона роздягалася, і він жодного разу її не чіпав. Вона розуміла, що за визначенням він повинен вважатися педофілом, але нічого поганого він їй не робив. Вона ставилася до нього як до дивного відлюдька. Згодом вона згадувала про нього з якимось спорідненим почуттям: обидва вони знали, що означає бути знедоленими людьми.

Врешті-решт на них звернула увагу сусідка і повідомила поліцію. Одна соціальна працівниця витратила багато зусиль на те, щоб умовити її подати на нього заяву, звинувачуючи в недозволених сексуальних діях. Вона наполегливо відмовлялася визнати, що між ними відбувалося щось подібне, а крім того, їй, мовляв, п’ятнадцять років і, значить, уже можна. Ідіть усі до біса! Потім у справу втрутився Хольгер Пальмґрен і забрав її під розписку. Очевидно, Пальмґрен почав писати про неї в щоденнику у відчайдушній спробі позбутися власних сумнівів. Перші висновки були сформульовані в грудні 1993 року.

«Я все більше переконуюся в тому, що Л. — це найпоступливіший підліток з усіх, з якими мені доводилося мати справу. Питання в тому, чи правильно я дію, не погоджуючись на те, щоб її помістили до лікарні Святого Стефана. За три місяці вона вже встигла розквитатися з двома прийомними сім’ями, а під час своїх втеч ризикує ускочити в ще більшу халепу. Скоро мені треба буде вирішити, чи відмовлятися від цього доручення, передавши її під опіку справжніх фахівців. Не можу розібратися, де тут правильне, а де неправильне рішення. Сьогодні у мене була з нею серйозна розмова».

Лісбет пам’ятала кожне його слово, сказане під час цієї серйозної розмови. Це було напередодні Святвечора. Хольгер Пальмґрен узяв її до себе додому і поселив у своїй гостьовій кімнаті. На обід він приготував спагеті з м’ясним фаршем, а потім посадовив її на дивані у вітальні, а сам сів у крісло навпроти. Вона подумала, чи не хоче Пальмгрен теж подивитися на неї голу. Він же почав говорити з нею як з дорослою.

Ця розмова — вірніше, монолог, вона майже нічого не відповідала йому — тривала дві години. Він пояснив їй стан речей: їй доведеться зробити вибір між поверненням до лікарні Святого Стефана і прийомною сім’єю. Він пообіцяв, що постарається підшукати їй більш-менш відповідну сім’ю, і вимагав, щоб вона більше не капризувала. На різдвяні свята він залишив її в себе, щоб у неї був час подумати над своїм майбутнім. Вибір цілком і повністю залишається за нею, але не пізніше як післязавтра він хоче отримати від неї чітку відповідь. До того ж вона повинна буде обіцяти йому, що у разі, якщо у неї виникнуть проблеми, вона не втече, а звернеться до нього. Потім він відправив її спати, а сам, очевидно, сів за письмовий стіл і вписав до свого особистого щоденника перші рядки про Лісбет Саландер.

Хольгер Пальмґрен навіть не підозрював, як сильно її налякала загроза відправити її знову до лікарні Святого Стефана. Вона провела жахливе Різдво, з підозрою стежачи за всіма діями Пальмґрена. Він не пробував доторкнутися до неї і не виявляв бажання підглядати. Навпаки, він страшенно розсердився, коли вона спробувала його спровокувати, на другий день Різдва пройшовшись перед ним голою зі спальні у ванну, і з гуркотом закрив за нею двері ванної. Пізно ввечері вона дала йому необхідну обіцянку і стримала дане слово. Ну, принаймні, більш-менш стримала.

У своєму щоденнику Пальмґрен методично коментував кожну зустріч з нею. Іноді це були три рядки, іноді — кілька сторінок роздумів. Подеколи вона дивувалася. Вона і не підозрювала раніше, як багато помічав Пальмґрен. Іноді він коментував дрібні подробиці того, як вона намагалася його обдурити, а він, виявляється, бачив це наскрізь.

Потім вона відкрила поліцейський звіт 1991 року.

Всі частини головоломки несподівано стали на свої місця, їй здалося, що земля тікає в неї з-під ніг.

Вона прочитала судово-медичний висновок, складений якимсь доктором Єспером X. Льодерманом, який ґрунтувався головним чином на даних Петера Телебор’яна. Висновок Льодермана був козирною картою прокурора, коли він намагався помістити її в закритий лікувальний заклад після того, як їй виповнилося вісімнадцять років.

Потім вона виявила конверт з листуванням Петера Телебор’яна і Гуннара Бйорка. Листи були датовані 1991 роком і написані невдовзі після того, як стався «Весь Цей Кошмар».

У листах нічого не говорилося прямо, але Лісбет Саландер раптом відчула, що перед нею розверзлася прірва. Лише за кілька хвилин вона змогла усвідомити весь сенс прочитаного. Гуннар Бйорк посилався на щось, висловлене, ймовірно, в усній розмові. До його формулювань неможливо було прискіпатися, але поміж рядками Бйорк зумів повідомити, що було б дуже добре, якби Лісбет Саландер до кінця своїх днів залишалася в божевільні.

«Важливо, щоб дівчинка дістала можливість дистанціюватися від існуючих умов. Я не можу судити про стан її психіки і про те, наскільки їй потрібний нагляд, але чим довше вона перебуватиме в закритому лікувальному закладі, тим менший ризик того, що вона стане мимовільною причиною проблем у зв’язку з обговорюваним питанням».

У зв’язку з обговорюваним питанням!

Лісбет зупинилася, щоб таки дійти до суті цього виразу.

У лікарні Святого Стефана її лікував такий собі Петер Телебор’ян. І це не випадковість. З неофіційного тону листування було зрозуміло, що ці листи не призначалися для широкого загалу.

Петер Телебор’ян був знайомий з Гуннаром Бйорком!

Лісбет зосереджено думала, кусаючи губи. Вона не збирала даних про Петера Телебор’яна, але він розпочинав свою діяльність у галузі судової медицини, і навіть Службі безпеки іноді доводилося в ході розслідувань вдаватися до консультацій судово-медичних експертів або психіатрів. І ось одного разу шляхи Телебор’яна і Бйорка перетнулися. Коли Бйорку знадобився хтось здатний допомогти живцем поховати Лісбет Саландер, він звернувся до Телебор’яна.

Авжеж, саме так усе й було. Те, що раніше здавалося випадковим збігом, раптом набуло зовсім іншого вигляду.

Довгий час вона сиділа, втупившись невидющим поглядом у порожнечу. Невинних не буває. Є тільки різні міри відповідальності. І хтось був винен у тому, що сталося з Лісбет Саландер. Їй, звичайно, доведеться побувати в Смодаларьо. Схоже, що ніхто з представників державних правоохоронних органів не палає бажанням обговорювати з нею цю тему, і, не маючи кращого, доведеться обрати за співрозмовника Гуннара Бйорка.

Їй нетерпеливилося якомога скоріше з ним поговорити.

Вона не потребувала того, щоб забирати з собою всі папки: з одного разу все прочитане відбилося в її пам’яті назавжди. Вона лише прихопила обидві книжки щоденників Хольгера Пальмґрена, поліцейське розслідування Бйорка від 1991 року, судово-медичний висновок 1996 року, згідно з яким її було визнано недієздатною, та листування Петера Телебор’яна з Гуннаром Бйорком. Та й цього вистачило, щоб напхати наплічник під саму зав’язку.

Вона зачинила двері, але ще не встигла їх замкнути, як за спиною у неї почувся звук мотора. Вона озирнулася. Ховатися було вже пізно, і вона розуміла, що не має жодного шансу втекти від двох байкерів на мотоциклах «Харлей-Девідсон». Зійшовши з ґанку, вона зустріла їх серед двору.

Розлючено протупотівши коридором, Бубланськи виявив, що Ерікссон усе ще не повернувся до кабінету Соні Мудіґ. Але і в туалеті його теж не виявилося. Він пройшов далі по коридору і несподівано побачив Ерікссона з пластиковим стаканчиком з кавового автомата, який він тримав у руці, в кабінеті Курта Свенссона та Сонні Бомана.

Ніким не помічений, Бубланськи мовчки відійшов від розкритих дверей і піднявся на наступний поверх, у службовий кабінет прокурора Екстрьома. Він без стуку відчинив двері, відірвавши Екстрьома від телефонної розмови.

— Ходімо! — гукнув він.

— Що таке? — здивувався Екстрьом.

— Клади слухавку і ходімо!

У інспектора Бубланськи був такий вираз обличчя, що Екстрьом беззаперечно підкорився його волі. Зараз неважко було зрозуміти, чому колеги дали інспекторові прізвисько Констебль Бубла. Його обличчя нагадувало яскраво-червону надувну кульку. Разом вони спустилися до Курта Свенссона, де всі присутні мирно пили каву. Бубланськи підійшов до Ерікссона, міцно схопив його за чуприну і повернув лицем до Екстрьома.

— Ой! Що ти робиш? Ти що, зовсім з глузду з’їхав?

— Бубланськи! — вжахнувся Екстрьом.

Вигляд у Екстрьома був переляканий. Курт Свенссон і Сонні Боман дивилися на все це виряченими очима.

— Це твій? — спитав Бубланськи, показуючи мобільник Нікласа Ерікссона.

— Відпусти!

— Це твій мобільник?

— Ну мій, чорт забирай. Пусти мене!

— Ні, почекай, я тебе затримую.

— Чому?

— Ти затриманий за розголошування секретної інформації і' за протидію поліцейському розслідуванню. — Бубланськи повернув Ерікссона обличчям до себе. — Чи ти, можливо, збираєшся нам переконливо пояснити, навіщо ти сьогодні вранці, як видно із списку зроблених дзвінків, телефонував журналісту на ім’я Тоні Скале о дев’ятій п’ятдесят сім, відразу після ранкової наради? Після чого Тоні Скале негайно опублікував інформацію, яку ми вирішили не розголошувати.

Маґґе Лундін не йняв віри своїм очам, побачивши перед літнім будиночком Б’юрмана, просто посеред майданчика, Лісбет Саландер.

Перед поїздкою він вивчив карту і отримав від білявого гіганта докладний опис дороги. Вислухавши інструкцію, згідно з якою він мав поїхати до Сталлархольма і влаштувати там пожежу, він вирушив у клуб, розташований у будівлі покинутої друкарні на околиці Свавельшьо, і покликав із собою Сонні Ніємінена. Було тепло, і погода як для першого післязимового виїзду видалася чудова. Вони дістали свої шкіряні обладунки і здолали шлях від Свавельшьо до Сталлархольма дуже швидко.

І тут їх несподівано зустрічає Саландер!

Такий бонус буде сюрпризом для білявого диявола.

Вони під’їхали і зупинилися по обидва боки від неї на відстані двох метрів. Коли мотори замовкли, у лісі стало зовсім тихо. Маґґе Лундін відразу навіть не спромігся на слово, ніби йому відібрало мову. Нарешті він сказав:

— Треба ж такому статися! А ми з ніг збилися, шукаючи тебе, Саландер!

Несподівано він посміхнувся. Лісбет Саландер дивилася на Лундіна без жодного виразу і лише відзначила, що на щелепі у нього ще залишився яскраво-червоний шрам у тому місці, куди вона врізала йому зв’язкою ключів. Потім очі її загрозливо потемніли, вона опустила погляд.

— У мене був гидкий тиждень, тому я в препоганому настрої, — сказала вона. — І знаєш, що найгірше? Варто мені тільки обернутися, як щоразу перед очима в мене звідкись опиняється вислопуза купа лайна і пнеться заступити мені дорогу. Зараз я збираюся звідси піти. Отож відступись-но!

Маґґе Лундін витріщив на неї очі. Спершу він подумав, що недочув, а потім мимоволі розреготався. Ситуація була анекдотична. Треба ж: якась плюгавка, яка вся, зі своїм наплічником, легко помістилася б у його нагрудній кишені, наважилася грубіянити двом здоровенним хлопам із клубу мотоциклістів «Свавельшьо», адже це відразу видно по їхніх куртках! Вони — найвідчайдушніші шибайголови, які скоро стануть повноправними членами «Ангелів пекла», — могли голіруч порвати її і запхати в бляшанку з-під печива, а вона їх ще й обзиває!

Але ж дівка була таки справді психована — а саме так стояла справа, якщо вірити газетам і тому, що відбувалося зараз у дворі, — і тому їхні куртки не справили на неї ані найменшого враження. В усякому разі, по ній було не видно. Це було навіть не смішно. Маґґе обернувся до Сонні Ніємінена.

— Здається, ця повія напрошується, щоб її трахнули, — сказав він, злізаючи з «Харлей-Девідсона» і ставлячи його на підпору.

Він поволі зробив два кроки назустріч Лісбет Саландер і подивився на неї зверху вниз. Вона стояла незворушна. Маґґе Лундін похитав головою і похмуро зітхнув. Наступної миті він завдав такого ж вражаючого удару зліва, який дістався Мікаелю Блумквісту тієї ночі на Лундаґатан.

Удар улучив у порожнечу. Тієї самої миті, коли його рука мала потрапити дівчині в обличчя, вона відступила на один крок і зупинилася за межею досяжності.

Сонні Ніємінен з цікавістю спостерігав за діями товариша, спираючись на кермо свого «Харлей-Девідсона». Лундін почервонів і зробив ще два швидкі кроки в бік дівчини. Вона знову відступила. Лундін додав швидкості.

Лісбет Саландер несподівано зупинилася і випустила йому в обличчя половину вмісту свого балончика із сльозоточивим газом. Очі йому ніби обпалило вогнем. Одночасно її прогулянковий черевик несподівано злетів і, набравши кінетичної енергії, з розмаху врізався йому в пах із силою приблизно 120 кгс[75] на квадратний сантиметр. У Маґґе Лундіна забило дух і підігнулися коліна, унаслідок чого він тепер опинився у такій зручній для удару позі, що Лісбет негайно розмахнулася і бахнула його ногою в обличчя, ніби забивала кутовий у футболі. Почувся страшний хрускіт, і Маґґе Лундін беззвучно плюхнувся долілиць, мов лантух картоплі.

Сонні Ніємінен упродовж декількох секунд не міг оговтатися — на його очах відбувалося щось неймовірне. Він почав ногою опускати підставку свого мотоцикла, але промахнувся і змушений був глянути вниз. Потім, вибравши найнадійніший спосіб, він поліз за пістолетом, який лежав у нього у внутрішній кишені куртки. Намагаючись розстебнути блискавку, він краєм ока помітив якийсь рух.

Підвівши очі, він побачив, що до нього зі швидкістю гарматного ядра мчить Лісбет Саландер. Підстрибнувши, вона з розмаху стусонула його ногами в стегно; цього було недостатньо для того, щоб завдати йому відчутної травми, але майже вистачило, щоб звалити його додолу разом з мотоциклом. Ледь устигнувши висмикнути ногу з-під падаючого агрегату, він відлетів на кілька кроків назад, похитуючись і намагаючись відновити рівновагу.

Коли вона знов промайнула у нього перед очима, він побачив, як її рука зметнулася і з неї вилетів камінь розміром з кулак. Він інстинктивно пригнувся, і камінь просвистів за кілька сантиметрів від його голови.

Нарешті йому вдалося дістати пістолет, і залишалося тільки зняти його із запобіжника. Підвівши погляд, він утретє побачив, як Лісбет Саландер мчить на нього. В її очах палала така злість, що він уперше відчув жах.

— На добраніч! — сказала Лісбет Саландер.

Вона направила електрошокер йому в пах, випустила заряд у сімдесят п’ять тисяч вольт і цілих двадцять секунд тримала електроди притиснутими до його тіла. Сонні Ніємінен перетворився на безвольний овоч.

Почувши за спиною якісь звуки, Лісбет обернулася і зміряла Маґґе Лундіна оцінюючим поглядом. Насилу звівшись на коліна, він тепер намагався стати на ноги і сліпо мацав навколо, охоплений гарячим туманом сльозоточивого газу. Вона стежила за ним, підвівши брови.

— Уб’ю! — вигукнув він раптом.

Розгойдуючись, як корабель у бурю, він обмацував повітря, намагаючись зловити Лісбет Саландер. Вона задумливо спостерігала за ним, схиливши голову набік.

— Чортова шльондра! — знову загорлав він.

Лісбет Саландер нагнулася і підняла з землі пістолет Сонні Ніємінена. Це був польський Р-83 «Ванад».

Вона відкрила магазинну коробку, переконалася, що пістолет заряджений знайомими їй боєприпасами: такі патрони використовуються під час стрільби з дев’ятиміліметрового «Макарова». Вона дослала в ствол кулю, потім, переступивши через лежачого Сонні Ніємінена, попрямувала до Маґґе Лундіна, прицілилася, тримаючи пістолет обома руками, і вистрілила йому в ногу. Він завив від болю і знов звалився додолу.

Вона подивилася на Маґґе Лундіна, прикидаючи, чи варто його іще про щось запитувати. Він міг би допомогти встановити особу білявого гіганта, з яким вона бачила його в кондитерській «Блумберґ» і вдвох з яким, за словами журналіста Пера-Оке Сандстрьома, Маґґе Лундін убив людину в приміщенні якогось складу. Гм… Краще б вона почекала смалити з пістолета, а спершу розпитала.

З одного боку, судячи з вигляду Маґґе Лундіна, він спроможний був тверезо відповідати на запитання, але, з другого боку, хтось поблизу міг почути постріл. А отже, їй слід негайно звідси забиратися. Якщо знадобиться, вона завжди встигне розшукати Маґґе Лундіна і розпитати його у спокійнішій обстановці. Вона поставила пістолет на запобіжник, засунула його в кишеню куртки і підібрала з землі свій наплічник.

Пройшовши приблизно десять метрів уздовж будинку Нільса Б’юрмана, вона зупинилася і повернула назад. Про щось міркуючи, Лісбет повернулась на місце події, вона уважно оглянула мотоцикл Маґґе Лундіна і сказала:

— «Харлей-Девідсон» — це кльово!

Розділ 27

Був сонячний весняний день, коли Мікаель Блумквіст за кермом машини Еріки Берґер їхав по Нюнесвеґен у південному напрямку. На чорних полях уже лежав зелений серпанок, і було по-справжньому тепло. Погода ідеально підходила для того, щоб, забувши всі проблеми, виїхати за місто і пробути кілька днів у будиночку в Сандхамні.

Він домовився з Гуннаром Бйорком заїхати до нього о першій пополудні, але виїхав дуже рано і тому зробив зупинку в Даларі, де випив кави і переглянув вечірні газети. Він не готувався до майбутньої зустрічі. Бйорк хотів йому щось там повідомити, і Мікаель твердо вирішив, що не виїде із Смодаларьо, доки не дізнається про Залу чогось вартого уваги, що дало б поштовх подальшому ходу розслідування.

Бйорк зустрів гостя в дворі. Вигляд у нього був більш бадьорий і впевнений, ніж два дні тому. «Що ти замислив на сьогодні?» — подумки спитав Мікаель і не потиснув його руки.

— Я можу дати вам інформацію про Залу, — заявив Гуннар Бйорк. — Але на певних умовах.

— Кажіть!

— Моє ім’я не згадуватиметься в репортажі «Міленіуму».

— Добре.

Видно було, що Бйорк здивований. Блумквіст легко і без попередніх обговорень погодився на умову, через яку, як припускав Бйорк, мали б виникнути довгі суперечки. Це була його єдина карта — інформація про вбивство в обмін на анонімність. І Блумквіст не роздумуючи погодився викреслити з репортажу те, що повинне було стати сенсаційною новиною на перших сторінках газет.

— Я говорю серйозно, — недовірливо почав Бйорк. — Я хочу, щоб це було закріплено письмово.

— Будь ласка, якщо хочете, можна й письмово, але такий папірець все одно нічого не вартий. Ви вчинили злочин, про який мені стало відомо і про який я взагалі-то зобов’язаний заявити в поліцію. У вас є потрібні мені відомості, і ви користуєтеся своєю перевагою, щоб купити моє мовчання. Я обдумав це питання і вирішив погодитися. Я йду вам назустріч, обіцяючи не згадувати вашого імені в репортажі «Міленіуму». Ви або довіряєте мені, або ні.

Бйорк замислився.

— У мене теж є умова, — сказав Мікаель. — Ціна мого мовчання — це повна розповідь про все, що вам відоме. Якщо виявиться, що ви хоч щось утаїли, це означатиме, що всі домовленості скасовано. У такому разі я опублікую ваше ім’я на першій сторінці всіх газет Швеції, так само як було з Веннерстрьомом.

Від самої думки про це Бйорк затремтів.

— Гаразд, — сказав він. — У мене немає вибору. Ви обіцяєте, що моє ім’я не буде згадуватися в «Міленіумі». Я розповім, хто такий Зала. І у зв’язку з цим я, як джерело інформації, вимагаю належного захисту.

Він подав руку. Мікаель потиснув її. Він щойно дав обіцянку сприяти в прихованні злочину, і це було йому абсолютно не до душі. Але він пообіцяв тільки те, що ні він сам, ні журнал «Міленіум» не писатимуть про Бйорка. Тоді як Даґ Свенссон уже описав усю історію Бйорка в своїй книзі, і книга Даґа неодмінно буде видана — Мікаель мав намір потурбуватися про це.

Сигнал тривоги надійшов у поліцію Стренґнеса о 15.18. Це сталося саме в перезміну, і дзвінок надійшов не з центральної диспетчерської. Якийсь Еберґ, власник літнього будиночка, що мешкає на схід від Сталлархольма, заявив, що почув постріл і пішов подивитися, в чому річ. Він виявив двох важко поранених чоловіків. Утім, один з них, здається, постраждав не надто сильно, але дуже мучиться від болю. І ще: господар будиночка — Нільс Б’юрман. Той самий покійний адвокат Нільс Б’юрман, про якого стільки писали в газетах.

У стренґнеської поліції видався важкий ранок: усі були задіяні в проведенні заздалегідь призначеної перевірки дорожнього руху на території комуни.[76] Щойно ця робота, що зайняла півдня, завершилася, як надійшло повідомлення про те, що у Фіннігу співмешканець убив п’ятдесятисемирічну жінку. Майже одночасно з цим убивством у квартирі в Стургерді трапилася пожежа, що стала причиною людських жертв, а на довершення всього в районі Варгхольма лоб у лоб зіткнулися дві машини. Повідомлення надійшло буквально за кілька хвилин, і тому більшу частину сил, які мало, в своєму розпорядженні відділення, вже було кинуто на інші події.

Проте чергова знала про ранкові події в Нюкварні і здогадалася, що це могло стосуватися Лісбет Саландер, яку розшукують. Позаяк слідство займалося Нільсом Б’юрманом, вона оцінила ситуацію і вжила наступних заходів. По-перше, вона терміново направила єдиний пікет, який знайшовся в цей важкий день у Стренґнесі, до Сталлархольма. Потім вона зв’язалася по телефону з колегами в Сьодертельє і попросила їх надати допомогу. На поліцію Сьодертельє теж обрушився шквал роботи більш ніж звичайний, оскільки значна частина відділу була зайнята на ексгумації в районі згорілого складу на південь від Нюкварна, але, розуміючи, що між Нюкварном і Сталлархольмом можливий якийсь зв’язок, черговий у Сьодертельє направив дві машини до Сталлархольма, на допомогу патрульним із Стренґнеса. І по-третє, чергова стренґнеського відділення подзвонила до Стокгольма інспекторові Яну Бубланськи, розшукавши його по мобільнику.

Бубланськи у цей час був у «Мілтон сек’юриті», де проводив важливу нараду з виконуючим обов’язки директора Драґаном Арманським і двома службовцями: Боманом та Фреклундом. Нікласа Ерікссона не було.

Бубланськи відреагував на дзвінок тим, що наказав Курту Свенссону терміново вирушити до літнього будинку Б’юрмана і взяти з собою Ханса Фасте, якщо того вдасться знайти. Після нетривалих роздумів Бубланськи подзвонив також Єркеру Хольмберґу, який був у цей час у Нюкварні, а отже — набагато ближче до місця події. У Хольмберґа для нього були свіжі новини.

— Я саме збирався тобі зателефонувати. Ми ідентифікували заритий труп.

— Не може бути! Так швидко!

— Все можливо, якщо небіжчик такий люб’язний, що має при собі гаманець із посвідченням особи.

— Гаразд. І хто ж це?

— Відома птиця. Кенет Густафссон, сорока чотирьох років, на прізвисько Бродяга, мешканець Ескільстуна. Тобі це щось говорить?

— Ще б пак! Бродяга заритий у землю в Нюкварні! У дев’яності роки він був знаменитістю серед торговців чорного ринку, дрібних злодюжок і шахраїв.

— Вірно, це він і є. В усякому разі, в гаманці лежало саме його посвідчення. Остаточно ідентичність встановить судово-медична експертиза. Робота їм дістанеться непроста — Бродягу розчленували принаймні на п’ять чи шість частин.

— Мгу… Паоло Роберто розповідав, що блондин, з яким він бився, погрожував Міріам Ву бензопилою.

— Цілком можливо, що розчленування робилося за допомогою бензопили, хоча я особливо не придивлявся. Зараз ми беремося за друге поховання. Хлопці ставлять там намет.

— Дуже добре. Слухай, Єркере! Я знаю, що день був важкий, але не міг би ти затриматися ще на вечір?

— Можу. Добре. Спершу з’їжджу навідатися в Сталлархольм.

Бубланськи закінчив розмову і потер пальцями очі.

Автобус з пікетом із Стренґнеса прибув до літнього будинку Б’юрмана о 15.44. На під’їзній доріжці він буквально ніс у ніс зіткнувся з мотоциклістом, який безуспішно намагався об’їхати поліцейський автобус, щоб утекти з місця події, проте його «Харлей-Девідсон» з гуркотом ткнувся прямо в капот. Серйозного зіткнення, на щастя, не сталося. Поліцейські вискочили з автобуса і встановили особу мотоцикліста. Це був Сонні Ніємінен, тридцяти семи років, відомий злочинець 1990-х років, судимий за вбивство. Зараз Ніємінен явно був не в формі, і на нього легко накинули кайданки. При цьому поліцейські з подивом виявили, що його куртка дуже порвана на спині — із самої середини було видерто великий жмут розміром двадцять на двадцять сантиметрів. Виглядало це дуже дивно. Сонні Ніємінен не побажав пояснити, яким чином з’явилася ця діра.

Проїхавши двісті метрів, що залишилися до літнього будиночка, поліцейські застали там колишнього портового робітника, а нині пенсіонера на прізвище Еберґ. Він був заклопотаний тим, що накладав шину на ногу такого собі Карла Маґнуса Лундіна, тридцяти шести років, голови відомого хуліганського клубу «Свавельшьо МК».

Начальником пікету був інспектор поліції Нільс Хенрік Юханссон. Він вийшов з машини, поправив портупею і зупинився, роздивляючись жалюгідне створіння, що валялося на землі. І прорік класичну репліку поліцейського:

— Що тут сталося?

Старий робітник, що перев’язував ногу Маґґе Лундіну, перервав своє заняття і подивився на Юханссона.

— Це я дзвонив у поліцію, — мовив він лаконічно.

— Ви повідомляли про постріл.

— Я повідомив, що чув постріл, пішов подивитися, в чому річ, і знайшов цих типів. Цей он поранений у ногу і добряче побитий. По-моєму, йому потрібна «швидка».

Еберґ подивився у бік поліцейського автобуса:

— Ага, того лобуряку ви зловили. Він валявся непритомний, та мені здалося, що з ним усе гаразд. Потім він прийшов до тями і намагався звідси вшитися.

Єркер Хольмберґ прибув одночасно з поліцейськими з Сьодертельє в ту хвилину, коли машина «швидкої допомоги» від’їжджала від будинку. Йому стисло доповіли обстановку.

Ні Лундін, ні Ніємінен не побажали пояснити, як вони тут опинилися, Лундін узагалі не міг розмовляти.

— Отже, два байкери в шкіряному одязі, один мотоцикл «Харлей-Девідсон», стріляна рана і відсутність зброї. Я все правильно зрозумів? — спитав Хольмберґ.

Начальник пікету Юханссон кивнув. Хольмберґ трохи подумав.

— Мабуть, слід припустити, що жоден з хлопців не приїхав сюди на сидінні для пасажира.

— Думаю, у їхньому колі це вважається негідним чоловіка, — погодився Юханссон.

— У такому разі тут бракує одного мотоцикла. Оскільки відсутня також і зброя, то можна зробити висновок, що третій учасник уже встиг зникнути з місця події.

— Звучить переконливо.

— Звідси виникає логічна проблема. Якщо ці панове зі Свавельшьо приїхали сюди кожен на своєму мотоциклі, то не вистачає ще одного засобу пересування, на якому прибув третій учасник. Адже третій з них не міг же поїхати одночасно на своїй машині і на чужому мотоциклі. Від стренґнеської дороги тут досить далеко.

— Хіба що третій учасник жив у цьому будиночку.

— Гм… — гмукнув Єркер Хольмберґ. — Але господар цього будинку — покійний адвокат Б’юрман, і він точно вже тут не живе.

— Можливо, був ще й третій учасник, і він поїхав на машині.

— А чом би їм тоді не поїхати на ній удвох? Я виходжу з того, що в цій історії угон мотоцикла «Харлей-Девідсон» не головне, хай би яким правдоподібним це не здавалося на перший погляд.

Трохи подумавши, він попросив у начальника пікету виділити двох поліцейських, щоб вони подивилися, чи не знайдеться де-небудь на лісовій доріжці залишеного засобу пересування, а потім порозпитували б сусідів, чи не помітив хто-небудь з них чогось незвичайного.

— О цій порі року народу тут обмаль, — сказав начальник пікету, але обіцяв, що зробить усе можливе.

Потім Хольмберґ відчинив двері літнього будиночка, що так і залишилися незамкненими, і відразу ж натрапив на кухонному столі на папки з документами про Лісбет Саландер, які зібрав Б’юрман. Сівши на стілець, він почав читати.

Єркеру Хольмберґу пощастило. Вже за тридцять хвилин після того, як почався обхід будинків, поліцейські знайшли якусь Ганну Вікторію Ханссон, яка в цей весняний день прибирала сміття в саду біля дороги, що вела в глиб дачного селища. «Як же! — сказала вона. — Бачу я, дякувати Богові, добре». З’ясувалося, що бачила вона одягнену в чорну куртку невисоку на зріст дівчину, що пройшла повз неї приблизно в обідню пору. О п’ятнадцятій проїхали двоє на мотоциклах, гуркіт стояв жахливий. А невдовзі дівчина проїхала у зворотному напрямі на одному з тих мотоциклів. Ну а потім з’явилися поліцейські.

Коли Єркер Хольмберґ вислуховував цей звіт, до будиночка під’їхав Курт Свенссон.

— Що тут було? — спитав він.

Єркер Хольмберґ похмуро поглянув на свого колегу.

— Сам не знаю, як це пояснити, — відповів Хольмберґ.

— Невже ти, Єркере, збираєшся мене переконати, що Лісбет Саландер з’явилася біля літнього будиночка Б’юрмана і сама натовкла пику вищому керівництву «Свавельшьо МК»? — спитав по телефону Бубланськи. У його голосі відчувалася напруга.

— Та вона ж тренувалася під керівництвом самого Паоло Роберто…

— Годі, Єркере!

— Тоді слухай. У Маґнуса Лундіна стріляна рана в ступню. Він може залишитися кульгавим на все життя. Куля прошила йому п’яту.

— Принаймні, вона не почала стріляти йому в голову.

— Мабуть, у цьому не було необхідності. Згідно з доповіддю пікету, Лундін отримав важкі травми обличчя, у нього зламана щелепа і вибито два зуби. Лікар «швидкої допомоги» підозрює струс мозку. Окрім рани в нозі він скаржиться на сильні болі внизу живота.

— А що там з Нієміненом?

— У нього, здається, ніяких травм. Але за словами чоловіка, який подзвонив у поліцію, він застав його лежачим без свідомості. Він не відповідав на питання, але потім опам’ятався і намагався утекти з місця події, саме коли під’їхав пікет.

Уперше за довгий час Бубланськи виглядав абсолютно розгубленим.

— Одна незрозуміла деталь, — додав Єркер Хольмберґ.

— Ще щось?

— Не знаю, як і описати. Шкіряна куртка Ніємінена… Адже він приїхав туди на мотоциклі.

— Що?

— Куртка у нього була подерта.

— Як подерта?

— З неї було видерто шматок. Розміром приблизно двадцять на двадцять сантиметрів. На спині куртки вирізаний клапоть неначе ножицями або ножем, і саме в тому місці, де був напис «Свавельшьо МК».

Бубланськи підвів брови.

— Навіщо Лісбет Саландер було вирізати шматок його куртки? Як трофей, чи що?

— Не уявляю собі. Але я тут подумав… — сказав Єркер Хольмберґ.

— Про що?

— Маґґе Лундін товстопузий, він блондин, носить кінський хвіст. Один з хлопців, що викрали приятельку Лісбет Саландер Міріам Ву, за описом був теж блондином з пивним черевцем і кінським хвостом.

Лісбет Саландер давно вже не переживала такого захоплюючого відчуття — відтоді, як побувала в «Грьона Лунд»[77] і побачила там атракціон «Вільне падіння». Вона прокотилася три рази і радо каталася б ще, якби в неї не закінчилися гроші.

Вона зрозуміла, що водити легкий «Кавасакі» з двигуном на 125 кубиків, який, по суті, всього лише трохи посилений мопед, це одне і зовсім інше — керувати «Харлей-Девідсоном» з двигуном на 1450 кубиків. Перші триста метрів шляху по вибоїстій лісовій дорозі були гіршими за американські гірки, її весь час кидало на всі боки. Двічі вона трохи не вилетіла з сідла догори дриґом і лише в останню секунду справилася з керуванням. Ця їзда нагадувала скачку верхи на скаженому лосеві.

До того ж страшенно заважав шолом, який раз у раз з’їжджав їй на очі, незважаючи на те що вона підклала в нього для щільності шкіряний клапоть, вирізаний разом з підкладкою з куртки Сонні Ніємінена.

Але зупинитися, щоб поправити шолом, вона не наважувалася — боялася, що не зможе впоратися з важким мотоциклом. Ноги у неї були закороткі і не діставали до землі, тому існувала загроза, що вона перекинеться разом з агрегатом. Якщо він упаде, їй уже нізащо його не підняти.

Справа пішла краще, коли вона виїхала на польову дорогу, що вела в глибину дачного селища. А звернувши через кілька хвилин на Стренґнеське шосе, вона навіть зважилася відпустити одну руку, щоб поправити шолом. Тоді вона натиснула на газ. Відстань до Сьодертельє вона подолала за рекордний час, і всю дорогу її обличчя сяяло щасливою усмішкою. Біля в’їзду до міста їй назустріч проїхали два яскраво розфарбованих автомобілі з увімкненими сиренами.

Найрозумніше було б, звичайно, кинути «Харлей-Девідсон» прямо в Сьодертельє і в зовнішності Ірене Нессер вирушити на приміському поїзді до Стокгольма, але Лісбет Саландер не змогла не піддатися спокусі. Вона виїхала на шосе Є4 і натиснула на газ. Вона уважно стежила за тим, щоб не перевищити швидкість, принаймні, не перевищити її надто сильно, та все ж її відчуття було подібне до польоту. Тільки під’їжджаючи до Ельвшьо, вона з’їхала з Є4, дісталася до Мессана і примудрилася зупинитися, не зваливши свого коня. Хоч як було жаль, та вона покинула там мотоцикл разом із шоломом і клаптем шкіри від куртки Сонні Ніємінена, на якому красувалася назва його клубу, і пішки подалася на станцію. Вона дуже змерзла, добре, що до станції Сьодра залишалося їхати всього одну зупинку. А вдома вона відразу залізла у ванну.

— Його звуть Олександр Залаченко, — сказав Гуннар Бйорк. — Але його ніби немає. Ви не знайдете його в переписі населення.

Зала. Олександр Залаченко. Нарешті прозвучало ім’я.

— Хто він такий і як мені його знайти?

— Це не такий хлопець, щоб його можна було знайти.

— Повірте, я дуже хочу його бачити.

— Те, що я скажу вам зараз, це засекречені дані. Якщо стане відомо, що я вам це розповів, я потраплю під суд. Це один з найбільших секретів Шведської служби державної безпеки. Ви не можете не розуміти, чому для мене такі важливі гарантії моєї анонімності як джерела інформації.

— Я це вже обіцяв.

— Ви достатньо доросла людина, щоб пам’ятати часи «холодної війни».

Мікаель кивнув. Ну ж бо, переходь нарешті до справи!

— Олександр Залаченко народився в сороковому році в Сталінграді, в тодішньому Радянському Союзі. Коли йому виповнився рік, почалася операція «Барбаросса» і наступ німців на Східному фронті. Батьки Залаченка обоє загинули під час війни. Принаймні, так вважає Залаченко. Сам він не пам’ятає, що тоді було. Найраніші його спогади стосуються того часу, коли він жив у дитячому будинку на Уралі.

Мікаель знову кивнув, показуючи, що уважно слухає.

— Дитячий будинок знаходився в гарнізонному місті і спонсорувався Червоною армією. Залаченко, можна сказати, з ранніх років пройшов добру військову школу. Було це в гірші роки сталінізму. Після падіння Совєтів було опубліковано безліч документів, які свідчать про те, що в країні здійснювалися різні експерименти зі створення особливо добре підготовлених елітних військових кадрів з числа сиріт, що виховувалися державою. Такою дитиною був і Залаченко.

Мікаель знову кивнув.

— Якщо коротко переказати його довгу біографію, то в п’ять років його віддали в армійську школу. Він виявився дуже здібним хлопчиком. У п’ятдесят п’ятому році, коли йому виповнилося п’ятнадцять, він був переведений у військову школу до Новосибірська, де в числі двох тисяч вихованців протягом трьох років проходив спецназівський тренінг, що відповідає підготовці російських елітних частин.

— Зрозуміло. У дитинстві він був бравим солдатом.

— У п’ятдесят восьмому році, коли йому було вісімнадцять років, його перевели до Мінська і направили в спеціальне училище ГРУ. Ви знаєте, що таке ГРУ?

— Так.

— ГРУ розшифровується як Головне розвідувальне управління — це військова розвідка, що безпосередньо підпорядкована Верховному військовому командуванню. Не треба плутати ГРУ з КДБ, який зазвичай уявляють собі як головну шпигунську організацію, що діє за кордоном. Насправді КДБ займався головним чином питаннями внутрішньої безпеки, в його віданні були сибірські табори для ув’язнених, а також у лубенських катівнях працівники КДБ пострілом у потилицю вбивали опозиціонерів. За шпигунство і проведення операцій за кордоном, як правило, відповідало ГРУ.

— Це стає схоже на лекцію з історії. Кажіть далі!

— У двадцять років Олександра Залаченка вперше послали за кордон. Його відправили на Кубу. Це був період навчання, і він тоді ще залишався в званні, що відповідає нашому прапорщику. Але він провів там два роки, на його очах відбувалася Кубинська криза[78] й операція десанту в затоці Свиней.[79]

— Гаразд, що далі?

— У шістдесят третьому році він повернувся до Мінська, щоб продовжити там навчання. Після цього його відправляли спочатку до Болгарії, потім до Угорщини. У шістдесят п’ятому році він отримав звання лейтенанта і вперше був призначений на службу до Західної Європи, до Рима, де провів дванадцять місяців. Це було його перше завдання під прикриттям. Тобто він жив там як цивільна особа з фальшивим паспортом, не контактуючи з посольством.

Мікаель знову кивнув. Він мимоволі захопився розповіддю.

— У шістдесят сьомому році він був переведений до Лондона і там організував страту перебіжчика з КДБ. У наступні десять років він став одним з кращих агентів ГРУ і належав до еліти відданих політичних бійців. Він навчався цій справі з дитячих років, вільно говорить принаймні шістьма іноземними мовами. Він працював під личиною журналіста, фотографа, фахівця з реклами, моряка і дуже багатьох інших. Він був майстром виживання, маскування і відволікаючих маневрів. Під його керівництвом працювали інші агенти, він організовував і проводив власні операції. Частина цих операцій стосувалася різних убивств, багато з яких здійснювалися в країнах третього світу, та крім цього він виконував також завдання свого начальства, пов’язані з шантажем і залякуванням. У шістдесят дев’ятому році він став капітаном, у сімдесят другому — майором і в сімдесят п’ятому — полковником.

— Як він опинився в Швеції?

— Зараз я до цього дійду. З роками він трохи розбестився і почав помалу привласнювати гроші. Він любив випити і заводив дуже багато романів з жінками. Все це відзначали його начальники, але він і далі був у числі найкращих, і подібні дрібниці йому прощалися. У сімдесят шостому році його послали для виконання якогось завдання до Іспанії. Нам немає чого заглиблюватися в деталі, але там його зловили, і він утік. Завдання було провалене, і він несподівано впав у неласку, йому було наказано повернутися до Радянського Союзу. Він не виконав наказу й опинився таким чином в іще більш скрутній ситуації. ГРУ доручило тоді військовому аташе радянського посольства в Мадриді зустрітися з ним і наставити його на путь істини. Під час цієї розмови щось пішло не так, і Залаченко убив представника посольства. Після цього в нього вже не було вибору. Він спалив за собою мости і вирішив стати перебіжчиком.

— Добре.

— Він знайшов собі притулок в Іспанії, залишивши за собою помилковий слід, який вів до Португалії і закінчувався автомобільною катастрофою, але також намітив ще один слід, що нібито вів у США. Насправді він обрав для себе найнесподіванішу країну в Європі. Він вирушив до Швеції, де вийшов на зв’язок із Службою безпеки і попросив політичного притулку. По суті, це було дуже розумно придумано, оскільки тут його навряд чи почали б шукати вбивці, підіслані КДБ або ГРУ.

Гуннар Бйорк замовк.

— І що з цього вийшло?

— А як може вчинити уряд, якщо один з кращих шпигунів раптово стає перебіжчиком і просить політичного притулку в Швеції? Це сталося в той самий час, коли у нас прийшов до влади буржуазний уряд. Прем’єр-міністр тільки-но вступив на посаду, і це стало найпершою справою, яку нам треба було якось вирішити. Політики, звичайно ж, перелякалися і спробували скоріше збути його з рук, але не посилати ж його в Радянський Союз — це викликало б жахливий скандал. Його спробували випхнути до США або до Англії, але Залаченко навідріз відмовився. США його не влаштовували, Англію ж він вважав однією з тих країн, де на вищих посадах у розвідслужбі сидять радянські агенти, їхати до Ізраїлю він не побажав, бо не любив євреїв. Тому Залаченко вирішив залишитися в Швеції.

Все це здавалося таким неймовірним, що Мікаель навіть запідозрив, чи не водить бува Бйорк його за носа.

— Так він залишився в Швеції?

— Саме так.

— І про це ніхто нічого не дізнався?

— Багато років відомості стосовно цієї справи становили найбільшу державну таємницю. Річ у тім, що Залаченко виявився для нас дуже корисним. У період з кінця сімдесятих років і до початку вісімдесятих він був коронним алмазом серед перебіжчиків навіть у міжнародному масштабі. Ніколи досі жоден з оперативних начальників елітного підрозділу ГРУ не ставав перебіжчиком.

— Отже, він міг продавати інформацію?

— Саме так. Він добре розіграв свої карти і дозував видавану інформацію вигідним для себе чином: спочатку здав агента в командуванні НАТО в Брюсселі, потім агента-нелегала в Римі, потім зв’язкового шпигунської мережі, що діяла в Римі. Назвав імена вбивць, яких він наймав в Анкарі чи Афінах. Про Швецію йому було відомо не так багато, зате у нього були дані про операції за кордоном, які ми потім могли частинами передавати й отримувати за це у відповідь послуги. Він був справжня жива енциклопедія!

— Інакше кажучи, ви почали з ним співпрацювати.

— Ми дали йому нову особистість. Усе, що від нас вимагалося, це надати йому новий паспорт і трохи грошей, далі він міг поклопотатися про себе сам. Саме цьому він був навчений.

Мікаель помовчав, аналізуючи цю інформацію, потім подивився на Бйорка:

— Минулого мого приїзду ви мені збрехали.

— Це ви про що?

— Ви стверджували, що зустріли Б’юрмана в поліцейському стрілецькому клубі у вісімдесяті роки. Насправді ви познайомилися з ним набагато раніше.

Гуннар Бйорк задумливо кивнув:

— Звичка. Ці відомості засекречені, і в мене не було жодних мотивів видавати подробиці нашого знайомства з Б’юрманом. І лише коли ви запитали про Залу, я пов’язав одне з іншим.

— Розкажіть, як це було.

— Мені було тридцять три роки, і я вже три роки працював у Службі безпеки. Б’юрману було двадцять шість років, і він прийшов просто зі студентської лави. Його взяли в Службу безпеки на роботу діловодом з юридичних питань, практикантом. Б’юрман родом з Карлскруни, і його батько служив у військовій розвідці.

— І що?

— У нас з Б’юрманом, взагалі кажучи, бракувало досвіду для того, щоб вести справи з такими людьми, як Залаченко, але він вийшов з нами на зв’язок у самий день виборів сімдесят шостого року. У поліцейському управлінні не виявилося нікого з головних шишок, усі організовували безпеку виборів, а багато посад взагалі залишалися на той час вакантними. І саме цей день Залаченко вибрав для того, щоб з’явитися до поліцейської дільниці Норрмальма, заявити, що він просить політичного притулку, і попросити про зустріч з яким-небудь представником Служби безпеки. Він не назвав свого імені. Я був на чергуванні й подумав, що це звичайний біженець, тому прихопив із собою Б’юрмана як юриста. Ми зустрілися з ним у поліцейській дільниці Норрмальма.

Бйорк потер очі.

— І ось він, сидячи перед нами за столом, спокійно і діловито повідомив, як його звуть, хто він такий і чим займається. Б’юрман вів записи. Скоро я зрозумів, кого я бачу перед собою, і усвідомив, у що вплутався. Тому я перервав нашу розмову і разом з Б’юрманом відвів Залаченка з-перед очей подалі з поліцейської дільниці. Не знаючи, що робити, я замовив номер у готелі «Континенталь» навпроти Центрального вокзалу і сплавив його туди. Залишивши Б’юрмана стерегти його, я спустився до портьє і звідти подзвонив своєму шефові.

Бйорк раптом зареготав:

— Я часто потім думав, що ми повелися як справжнісінькі дилетанти. Але що було, те було.

— Хто був вашим шефом?

— Це не має значення. Я не збираюся називати зайві імена.

Мікаель знизав плечима і не заперечував.

— Ми з шефом обидва зрозуміли, що йдеться про якнайтаємніші речі, тож чим менше людей у це вплутається, тим краще. Особливо Б’юрманові зовсім ні до чого було втручатися в цю справу, вона було набагато вища за його рівень, але якщо вже він дізнався цю таємницю, то краще було залишити його, ніж залучати до неї когось іншого. Що стосувалося такого зеленого молодика, як я, тут, очевидно, керувалися тими ж міркуваннями. Отож у Службі безпеки знали про існування Залаченка я з Б’юрманом і ще п’ятеро.

— Скільки всього людей знають про цю історію?

— За період з сімдесят шостого року і до початку дев’яностих це було приблизно двадцятеро: з урядовців, з вищого військового керівництва і Служби безпеки.

— А скільки їх стало відтоді?

Бйорк знизав плечима:

— Відтоді, як розпався Радянський Союз, він більше не становить для нас інтересу.

— Але що відбувалося після того, як Залаченко оселився в Швеції?

Бйорк мовчав так довго, що Мікаель занепокоївся.

— Якщо чесно… Із Залаченком нам вельми пощастило, і всі, хто був пов’язаний з цією справою, побудували на цьому свою кар’єру. Не подумайте, що це було легко! Працювати доводилося у будь-який час доби. Я був приставлений, щоб наглядати за ним, і в перші десять років ми зустрічалися по кілька разів на тиждень. Це були найважливіші роки, коли він був ще повний свіжої інформації. Але крім того, доводилося стежити, щоб він нічого не накоїв.

— Цебто як?

— У Залаченку ніби біс сидів. Іноді він був взірцем ввічливості, а іноді безумствував, як справжній параноїк. Час від часу в нього починався запій, і тоді він витівав казна-що. Мені не раз доводилося вирушати вночі в рятувальну експедицію, щоб виручити його з якоїсь дикої халепи.

— Наприклад?

— Наприклад, він міг піти в пивну і затіяти там сварку Одного разу він до нестями побив двох охоронців, які намагалися його заспокоїти. Він був мізерний і миршавий, але мав чудову підготовку з рукопашного бою, яку іноді демонстрував у, здавалося б, найменш відповідних ситуаціях. Одного разу мені довелося визволяти його з поліції під підписку.

— З вашої розповіді можна подумати, що він божевільний. Адже так він ризикував привернути до себе увагу. Якось це не надто професійно!

— І все-таки він був професіоналом. У Швеції він не вчиняв злочинів, і його жодного разу не затримували і не заарештовували. Ми забезпечили його шведським паспортом і шведським прізвищем. Поліція оплачувала йому квартиру в передмісті Стокгольма і платила зарплату, а він за це був зобов’язаний на першу вимогу бути в її розпорядженні. Але ж ми не могли заборонити йому ходити в пивну і заводити знайомство з жінками. Ми могли тільки прибрати за ним. Це було моїм обов’язком аж до вісімдесят п’ятого року, коли мене перевели на іншу посаду, а за Залаченком почав наглядати мій наступник.

— А в чому полягала роль Б’юрмана?

— Якщо чесно, від Б’юрмана був тільки зайвий клопіт. Він не мав особливих талантів і опинився не на своєму місці. Адже він тільки завдяки випадковій нагоді мав причетність до історії із Залаченком, і то більше на самому початку і потім ще кілька разів, коли потрібно було утрясти деякі юридичні формальності. Мій шеф вирішив проблему з Б’юрманом.

— Яким чином?

— Єдино можливим способом. Б’юрман отримав роботу поза системою поліції в адвокатському бюро. Це рішення напрошувалося саме собою…

— Контора «Кланґ і Рейні».

Гуннар Бйорк звів на Мікаеля пронизливий погляд:

— Б’юрман не має видатних здібностей, але справи в нього складалися непогано. Всі ці роки він час від часу виконував доручення Служби безпеки, якісь не надто важливі розслідування і тому подібне. Отже в якомусь сенсі і він побудував свою кар’єру на справі Залаченка.

— І де ж Зала тепер?

Бйорк трохи вагався.

— Не знаю. Мої контакти з ним після вісімдесят п’ятого року поступово зійшли нанівець, і ось уже майже дванадцять років я його взагалі не зустрічав. Останнє, що я для нього зробив, це допоміг йому покинути Швецію у дев’яносто другому році.

— З усього видно, він повернувся. Його ім’я спливало у зв’язку зі зброєю, наркотиками і секс-мафією.

— Мене б це не здивувало, — зітхнув Бйорк. — Але ж ви не знаєте напевно, чи той це Зала, якого ви шукаєте, чи якийсь інший.

— Імовірність того, щоб у цій історії з’явилися відразу два Зали, надзвичайно мала. Яке у нього було ім’я в Швеції?

Бйорк подивився на Мікаеля:

— Цього я не збираюся розкривати.

— Краще б вам не хитрувати!

— Ви хотіли знати, хто такий Зала. Я розповів. Але я не збираюся давати вам у руки останній шматочок головоломки, поки не зможу переконатися, що ви дотримуєтеся. умови договору.

— Зала, ймовірно, вчинив три вбивства, а поліція розшукує не ту людину. Якщо ви думаєте, що я задовольнюся сказаним, не з’ясувавши нинішнє ім’я Зали, то ви помиляєтеся.

— Звідки ви можете знати, що не Саландер скоїла ці вбивства?

— Знаю.

Гуннар Бйорк усміхнувся Мікаелю в обличчя. Він раптом відчув себе дуже впевнено.

— Я вважаю, що вбивця — Зала, — сказав Мікаель.

— Помиляєтеся! Зала ні в кого не стріляв.

— А чому ви так упевнені?

— Тому що Залі зараз шістдесят п’ять років і він інвалід з вельми обмеженими можливостями. У нього ампутована ступня, і він ледве ходить. Він не нишпорив у районі Уденплан і Енскеда і ні в кого не стріляв. Для того, щоб убити когось, йому довелося б викликати інвалідний транспорт.

Малін Ерікссон ввічливо посміхнулася Соні Мудіґ:

— Про це вам треба запитати Мікаеля.

— Гаразд.

— Я не можу обговорювати з вами його розслідування.

— Але якщо людину на ім’я Зала альтернативно підозрюють у вбивстві…

— Про це треба говорити з Мікаелем, — повторила Малін. — Я можу вам допомогти інформацією, пов’язаною з роботою Даґа Свенссона, але нічого не можу повідомити про наше розслідування.

Соня Мудіґ зітхнула:

— Я розумію вашу принциповість. Що ви можете розповісти про осіб із цього списку?

— Тільки те, що написав про них Даґ Свенссон, і нічого про джерела. Але я можу додати, що Мікаель зустрічався з десятком з названих осіб і викреслив їх. Можливо, це вам допоможе.

Соня Мудіґ кивнула дещо з сумнівом, розуміючи, що це не допоможе. Поліція все одно повинна відвідати кожного і провести офіційний допит. Один суддя, три адвокати, п’ять політиків і журналістів… і колеги-поліцейські. Ну й карусель виходить! Соня Мудіґ подумала, що поліції слід було звернути увагу на людей із цього списку починаючи з першого дня після вбивства.

Її погляд зупинився на одному імені в списку: Гуннар Бйорк.

— Адреса цього чоловіка відсутня.

— Так, відсутня.

— А чому?

— Він працює в Службі безпеки, і його адреса засекречена. Зараз він саме на лікарняному. Даґу Свенссону не вдалося його відшукати.

— А вам вдалося?

Погляд Соні Мудіґ був спрямований кудись угору, на стінку перед столом Даґа Свенссона. Вона думала.

— Можна поставити одне особисте запитання?

— Будь ласка.

— Хто, на вашу думку, убив ваших друзів і адвоката Б’юрмана?

Малін Ерікссон мовчала. Вона шкодувала, що поряд немає Мікаеля Блумквіста, який відповів би на це запитання за неї. Відповідати на питання поліцейських завжди неприємно, навіть коли ти ні в чому не винен. Ще неприємнішим було усвідомлення, що вона не може чітко пояснити, які саме дані роздобули співробітники «Міленіуму». І тут вона почула за спиною голос Еріки Берґер:

— Ми виходимо з того, що вбивство було вчинене з метою запобігти викриттям, які планував Даґ Свенссон. Але хто стріляв, ми не знаємо. Мікаель приділив основну увагу невідомій особі на ім’я Зала.

Соня Мудіґ обернулася до головного редактора «Міленіуму». Еріка Берґер поставила перед Малін і Сонею філіжанки з кавою, прикрашені буквами ХТФ — рекламою партії християнських демократів, ввічливо посміхнулася і пішла до свого кабінету.

Через три хвилини вона повернулася.

— Мудіґ, щойно дзвонив ваш шеф. У вас вимкнений мобільник, а йому треба з вами поговорити.

Події в районі літнього будиночка Б’юрмана викликали над вечір гарячкову активність. По всій країні було розіслано повідомлення про те, що Лісбет Саландер нарешті знову з’явилася і, ймовірно, їздить на мотоциклі «Харлей-Девідсон», що належить Маґґе Лундіну. В орієнтуванні зазначалося також, що Саландер озброєна і вже застрелила одну людину поблизу літнього будиночка в Сталлархольмі.

Поліція встановила пости на в’їзді в Стренґнес і Марієфред і на всіх під’їзних шляхах до Сьодертельє. У приміському поїзді між Сьодертельє і Стокгольмом протягом декількох годин проводилися перевірки, проте невисоку дівчину з «Харлей-Девідсоном» чи без нього так і не було виявлено.

Лише близько сьомої вечора один з поліцейських патрулів знайшов «Харлей-Девідсон», залишений на парковці перед комплексом «Стокгольмський ярмарок» в Ельвшьо, унаслідок чого розшукові заходи було перенесено із Сьодертельє до Стокгольма. З Ельвшьо доповіли про знахідку клаптя шкіряної куртки з логотипом «Свавельшьо МК». Після цього інспектор Бубланськи зсунув окуляри на лоба і мовчки спрямував погляд у темряву за вікном кунгсхольмського службового кабінету.

Весь цей день видався справді жахливим. Спочатку викрадення подруги Саландер, потім раптове втручання Паоло Роберто, потім пожежа і виявлення закопаних останків в околицях Сьодертельє. І нарешті, якийсь незбагненний хаос у Сталлархольмі.

Бубланськи зайшов у великий кабінет і почав роздивлятися карту Стокгольма й околиць. Він неспішно по черзі обвів поглядом Сталлархольм, Нюкварн, Свавельшьо і, нарешті, Ельвшьо — всі чотири пункти, де відбувалися ті чи інші події. Потім знайшов очима Енскед і зітхнув. У нього було неприємне відчуття, що поліція плентається слідами злочину з відставанням у кілька кілометрів. Словом, незрозуміло було нічого. Чим би не пояснювалося вбивство в Енскеді, ця справа безумовно виявилася набагато складнішою, ніж вони гадали спочатку.

Мікаель Блумквіст нічого не знав про драматичні події в районі Сталлархольма. Із Смодаларьо він виїхав о третій годині пополудні і дорогою зупинився на заправці, щоб випити кави і зібратися з думками.

Зустріч його глибоко розчарувала. Бйорк розповів йому багато цікавого, проте рішуче відмовився дати останній шматочок головоломки — назвати шведське ім’я Залаченка. Він почувався обдуреним: історія несподівано закінчилася, а Бйорк приховав від нього розгадку.

— Ми ж домовилися, — наполягав Мікаель.

— Я й так виконав свою частину домовленості. Я розповів, хто такий Залаченко. Якщо вам потрібна ще якась інформація, доведеться укласти новий договір. Мені необхідні гарантії, що моє ім’я не буде згадане на слідстві, щоб нікому навіть на думку не спало виявляти його.

— Як я можу дати таку гарантію? Поліцейське розслідування від мене не залежить, і рано чи пізно вони на вас вийдуть.

— Поліцейське розслідування мене не хвилює. Я хочу отримати гарантію від вас, що ви ніколи під жодним приводом не назвете моє ім’я у зв’язку з повіями.

Мікаель подумки відзначив, що Бйорк більше турбувався про те, щоб приховати свій зв’язок із секс-мафією, ніж про те, що видав державну таємницю. Це дещо говорило про нього як про особистість.

— Я вже обіцяв, що не напишу про вас у зв’язку з цим ані слова.

— Але тепер мені потрібні гарантії, що ви взагалі не писатимете про мене у зв’язку із Залаченком.

Мікаель не збирався давати йому таких гарантій. Він міг піти на те, щоб представити Бйорка як анонімне джерело, але абсолютно не хотів гарантувати йому повне уникнення відповідальності. Врешті-решт вони домовилися зустрітися знову через кілька днів, а доти поміркувати над цим питанням.

Сидячи на заправці і попиваючи каву з паперового стаканчика, Мікаель раптом усвідомив, що зараз під самим носом у нього лежить щось не помічене раніше. Він підійшов так близько, що вже розрізняв якісь контури істини, але картина поки що залишалася нечіткою. І враз він згадав, що є ще одна людина, яка могла б багато що для нього прояснити. І, як навмисне, він зупинився зовсім близько від реабілітаційного центру в Брставікені. Поглянувши на годинника, він поспішно підвівся і поїхав навідати Хольгера Пальмґрена.

Гуннар Бйорк не знаходив спокою. Зустріч з Мікаелем Блумквістом довела його до знемоги: спина боліла, як ніколи раніше, так що йому довелося прийняти три болезаспокійливі пігулки і прилягти на дивані у вітальні. У. голові роїлися різні думки. Через годину він піднявся, закип’ятив воду і дістав пакетики чаю, а потім сів за кухонний стіл і поринув у роздуми.

Чи можна покластися на Мікаеля Блумквіста? Він розіграв свої карти, і тепер усе залежало від Блумквіста. Але найважливішу інформацію він приберіг — про те, хто такий Зала і яку роль він відіграв у цих подіях. Вирішальна карта залишалася у нього про запас.

І як тільки він міг, чорт забирай, так ускочити? Він же не злочинець! Він тільки й зробив, що заплатив гроші повіям! А та шістнадцятирічна погань навіть не вдавала, ніби він їй подобається. Вона дивилася на нього з огидою.

Бісова шльондра! Якби тільки вона не була такою молоденькою! Було б їй хоча б двадцять, усе мало б не такий уже й кепський вигляд. Засоби масової інформації знищать його, тільки щось подібне спливе на поверхню. Блумквіст теж дивиться на нього з огидою і навіть не намагається цього приховати.

Залаченко.

Звичайний сутенер. Яка іронія! Потрахався з його шльондрами! Але Залаченко був досить розумний, щоб триматися в тіні.

Б’юрман і Саландер.

І Блумквіст.

Потрібно знайти якийсь вихід.

Після декількох годин роздумувань він пішов до свого кабінету і дістав папірець з телефонним номером, який недавно переписав у себе на роботі. Від Блумквіста він приховав не тільки це. Він чудово знав, де Залаченко, проте не зустрічався з ним ось уже дванадцять років. І вважав би за краще ніколи більше не зустрічатися.

Але Залаченко хитрий, як біс. Він зрозуміє, в чому проблема. Він міг би сховатися так, щоб його ніколи не знайшли.

Виїхати за кордон і вийти на пенсію. Справжньою катастрофою стане, якщо його дійсно заарештують — тоді він утратить усе на світі.

Після довгих роздумів він зняв слухавку і набрав номер.

— Привіт. Це Свен Янссон, — сказав він.

Цим вигаданим ім’ям він не користувався вже дуже давно, але Залаченко відразу ж пригадав, хто він такий.

Розділ 28

Бубланськи зустрівся з Сонею Мудіґ о восьмій вечора за філіжанкою кави з бутербродом на Васаґатан біля «Вейна». Ніколи ще вона не бачила свого шефа таким похмурим. Він розповів їй усе, що сталося за цей день. Вона довго мовчала, нарешті простягнула свою руку, поклавши її на руку інспектора. Вона ніколи ще не торкалася його, і цей дотик був суто товариським жестом. Він нерадісно осміхнувся і теж по-дружньому погладив її по руці.

— Напевно, час мені на пенсію.

Вона співчутливо посміхнулася.

— Це розслідування зовсім розвалюється, — вів далі Бубланськи. — Я доповів Екстрьому про все, що сьогодні сталося, а він дав мені інструкцію — діяти на свій розсуд. У нього не залишилося ніяких сил.

— Не хочу говорити погано про начальство, але, як на мене, ми й без Екстрьома чудово впораємося!

Бубланськи кивнув.

— Офіційно ти знову член слідчої групи. Гадаю, він навіть не вибачиться перед тобою.

Вона знизала плечима.

— Зараз у мене взагалі таке враження, що вся група складається з нас двох, — сказав Бубланськи. — Фасте як помчав сьогодні зранку, так і досі його мобільник мовчить. Якщо він не з’явиться завтра, доведеться мені його оголошувати в розшук.

— Навіть краще, якщо Фасте триматиметься подалі від слідства. А як там Ніклас Ерікссон?

— Та ніяк. Я хотів затримати його і пред’явити йому звинувачення, але Екстрьом не наважився. Ми видворили його геть, а я з’їздив до Драґана Арманського і мав з ним серйозну розмову. Ми припинили співпрацю з «Мілтон сек’юриті», і, на жаль, через це довелося розлучитися і з Сонні Боманом. Шкода! Він був хорошим поліцейським.

— Як до цього поставився Арманський?

— Він був просто вбитий. Найцікавіше…

— Що?

— Арманський сказав, що Ерікссон ніколи не подобався Лісбет Саландер. Він пригадав, як кілька років тому вона йому сказала, що його слід було б вигнати з роботи, бо він погань, але не пояснила чому. Зрозуміло, Арманський її не послухав.

— Гаразд.

— Курт усе ще в Сьодертельє. Зараз вони збираються провести обшук у будинку Карла Маґнуса Лундіна. Єркер цілком зайнятий у Нюкварні — збирає по шматочках старого Бродягу, тобто бідолаху Кенета Густафссона. Я вже збирався йти сюди, коли він подзвонив і сказав, що є ще й друга могила, а в ній, судячи з одягу, жінка. Вона, очевидно, пролежала там досить довго.

— Це вже схоже на справжнє лісове кладовище. Знаєш, Яне, схоже, що це ще більш заплутана історія, ніж ми спершу гадали. Мені здається, що у вбивстві біля Нюкварна ми тепер не підозрюємо Лісбет Саландер.

Бубланськи усміхнувся. Вперше за останній час.

— Звісно! З цього списку її треба викреслити. Але вона точно була озброєна, і вона стріляла в Лундіна.

— Хочу зауважити, що вона вистрелила йому в ногу, а не в голову. У випадку Маґґе Лундіна це, можливо, і не має істотної різниці, але ми почали з того, що вбивця, який діяв в Енскеді, чудово стріляє.

— Соню, тут така плутанина, що відразу й не добереш. Маґґе Лундін і Сонні Ніємінен — два здоровенні амбали, на їхньому рахунку безліч злочинів. Лундін, правда, погладшав і зараз не в найкращій формі, але він небезпечний. Та й Ніємінен теж нівроку, крутий мужик, його бояться міцні хлопці. Як таке тендітне дівча, як Саландер, змогло з ними впоратися — я не можу зрозуміти! Лундін не на жарт побитий.

— Гмм.

— Я не кажу, що він не заслужив, щоб йому натовкли пику. Я просто не розумію, як це могло статися.

— Треба буде запитати в неї, коли ми її знайдемо. Адже документально підтверджено, що вона схильна до насильства.

— Я не можу уявити собі, що сталося там, біля літнього будиночка. Поглянь: ми маємо двох хлопців, з якими навіть Курт Свенссон не наважився б зійтися віч-на-віч. А Курт Свенссон, між іншим, це вам не плюшевий ведмедик.

— Питання в тому, чи була у неї причина для бійки з Лундіном і Нієміненом.

— Але ж тут дівча, в безлюдному місці, одне проти двох психопатів і кретинів. Знаєш, я дуже легко можу уявити собі таку причину, — сказав Бубланськи.

— Можливо, їй хтось допомагав? Припустимо, вона була там не сама?

— Наші криміналісти не виявили жодних слідів присутності інших людей. Саландер побувала в будинку, там вилучили чашку з її відбитками, А ще маємо сімдесятидворічну Ганну Вікторію Ханссон, яка добровільно виконує обов’язки сторожа і помічає всіх, хто там з’являється. Вона присягається, що бачила тільки Саландер і цих двох панів із Свавельшьо.

— Як Саландер потрапила в дім?

— Відімкнула двері ключем. Гадаю, що вона знайшла його в квартирі Б’юрмана. Пам’ятаєш…

— …перерізану стрічку на запечатаних дверях. Пам’ятаю. Наша дівчинка добре попрацювала.

Кілька секунд Соня Мудіґ стукотіла пальцями по столу, потім звернулася до іншої теми:

— У нас точно встановлено, що Лундін причетний до викрадення Міріам Ву?

Бубланськи кивнув:

— Ми дали Паоло Роберто папку з портретами трьох дюжин байкерів. Він безпомильно вказав на Маґґе. Каже, що саме цього хлопця бачив біля складу в Нюкварні.

— А Мікаель Блумквіст?

— Мені не вдалося з ним зв’язатися. Його мобільник не відповідає.

— Гаразд. Але прикмети Лундіна збігаються з прикметами людини, що вчинила напад на Лундаґатан. Отже, ми можемо виходити з того, що хлопці з «Свавельшьо МК» з деяких пір полювали за Саландер. А навіщо?

Бубланськи розвів руками.

— А раптом Саландер жила в літньому будиночку Б’юрмана весь цей час, що ми її шукали? — спитала Соня Мудіґ.

— Я теж про це подумав. Але Єркер з цим не погоджується. У будинку нічого не свідчить про те, що в ньому останнім часом хтось жив, до того ж, у нас є свідок, який побачив її вперше тільки сьогодні.

— Навіщо вона туди приїхала? Я сумніваюся, щоб у неї там була призначена зустріч з Лундіном.

— Навряд. Мабуть, вона прийшла туди щось шукати. А єдине, що ми там знайшли, це були папки, що містили, очевидно, матеріали про Лісбет Саландер, зібрані особисто Б’юрманом. Там були найрізноманітніші документи: із соціальної служби, з Опікунської ради та старі шкільні звіти. Але частини папок бракує. Вони пронумеровані на корінцях. У нас є папки за номерами один, чотири і п’ять.

— Друга і третя відсутні.

— А може, й більше, якщо є наступні номери.

— І тут постає питання: навіщо Саландер знадобилася інформація про неї саму?

— Я можу уявити собі дві причини. Або вона намагалася приховати щось, що знав про неї Б’юрман, або хотіла сама щось з’ясувати. Але є ще питання.

— Яке?

— Навіщо Б’юрману було збирати таку докладну особисту справу про Саландер і ховати її в літньому будиночку? Схоже, що Саландер знайшла її там на горищі. Він був її опікуном, і в його обов’язки входило стежити за її фінансовими справами й таке інше. Але, судячи з папок, він як одержимий збирав усі можливі дані про її життя.

— Чим більше ми дізнаємося про Б’юрмана, тим він усе більше скидається на темну конячку. Сьогодні я саме про це подумала, коли читала список клієнтів у «Міленіумі». Чомусь у мене було відчуття, що побачу серед них його ім’я.

— Цілком логічна думка. У комп’ютері Б’юрмана зберігалася велика колекція порнографічних знімків на теми насильства, і ти сама її знайшла. Про це варто подумати. Ти щось відкопала?

— Сама ще не знаю. Мікаель Блумквіст займається людьми із списку, але, зі слів дівчини з «Міленіуму» Малін Ерікссон, він не виявив нічого цікавого. Яне… я маю дещо сказати.

— Що саме?

— Я не вірю, що це зробила Саландер. Я маю на увазі вбивства в Енскеді і на Уденплан. Спочатку я так само, як і інші, була в цьому впевнена, але тепер я так не вважаю. Хоча сама не можу пояснити чому.

Бубланськи кивнув. Він і сам мав таку думку.

Білявий гігант нервово снував туди й сюди будинком Маґґе Лундіна в Свавельшьо, то зупиняючись перед кухонним вікном, то впираючи погляд у стіну. За всіма розрахунками, їм давно час уже був повернутися. Він хвилювався. Щось було негаразд.

Крім того, йому було моторошно самому в чужому житлі. У його кімнаті вгорі гуляв холодний вітерець, в будинку раз у раз лунали якісь скрипи. Він намагався звільнитися від цього неприємного відчуття. Білявий велетень знав, що все це дурощі, але не любив залишатися сам. Він зовсім не боявся людей з плоті і крові, але йому здавалося, що в порожніх сільських будинках ховається якийсь невимовний жах. Безліч різних звуків будили його уяву, він не міг позбавитися відчуття, що якась зла сила стежить за ним крізь дверну шпарку. Іноді йому здавалося, що він навіть чує дихання.

Замолоду з нього сміялися через те, що він боявся темряви. Тобто сміялися, доки він не провчив гарненько своїх однолітків та й тих із старших приятелів, які кепкували з нього. Авжеж, провчити він умів.

І все одно це йому заважало. Він терпіти не міг темряви і самоти. Він ненавидів сутності, що населяли безлюдну пітьму. Він мріяв, щоб Лундін скоріше повернувся. Присутність Маґґе відновила б його душевну рівновагу, навіть якби вони не розмовляли і сиділи по різних кімнатах. Йому потрібно було чути справжні, живі звуки і рухи і знати, що поблизу є інша людина.

Він намагався відволіктися, слухаючи диски на стереопрогравачі, і, не знаходячи спокою, почав нишпорити на полиці у пошуках якого-небудь чтива. Проте інтелектуальним запитам Лундіна, як на гріх, багато чого бракувало, тож йому довелося задовольнятися журналами про мотоцикли, журналами для чоловіків і дешевими кишеньковими виданнями такого типу, якими сам він ніколи не захоплювався. Відчуття самоти переходило в клаустрофобію. На якийсь час він знайшов собі заняття — почистив і змастив пістолет, який завжди тримав при собі в сумці, і це справило на нього свою цілющу дію.

Урешті-решт він відчув, що в будинку більше не витримає, і вийшов на подвір’я, маючи намір прогулятися і хоча б ковтнути свіжого повітря. Намагаючись триматися так, щоб його не могли побачити з сусіднього будинку, він дивився на освітлені вікна, за якими були люди, і, завмерши на місці, прислухався до слабких звуків далекої музики.

Повертатися до халупи Лундіна страшенно не хотілося: він довго з калатаючим серцем простояв на сходах, перш ніж опанував себе і зважився відчинити двері.

О сьомій годині він спустився вниз і сів перед телевізором, щоб подивитися новини по ТБ-4. Головна новина дня його надзвичайно здивувала: це була докладна розповідь про стрілянину в літньому будиночку в Сталлархольмі.

Бігцем злетівши сходами в гостьову кімнату, він заштовхав у сумку свої особисті речі, і вже за дві хвилини за білим «Вольво» тільки закуріло.

Він устиг забратися геть в останню секунду. Всього за два-три кілометри від Свавельшьо він розминувся з двома поліцейськими машинами, що мчали йому назустріч з увімкнутими сигнальними маячками.

Мікаель нарешті зміг зустрітися з Хольгером Пальмґреном о шостій вечора в суботу, і ця зустріч коштувала йому чималих зусиль. Найважче було випросити дозвіл у персоналу. Мікаель умовляв так наполегливо, що доглядальниця нарешті подзвонила якомусь доктору Сиварнандану, що жив, очевидно, поблизу лікарні. Вже за п’ятнадцять хвилин Сиварнандан був на місці і взяв на себе вирішення проблеми з наполегливим журналістом. Спершу він категорично не погоджувався. Впродовж останніх двох тижнів уже кілька журналістів намагалися зустрітися з Хольгером Пальмґреном, сподіваючись вирвати у нього кілька слів, і заради цього вдавалися до найвідчайдушніших способів. Старий адвокат рішуче відмовлявся приймати таких відвідувачів, тому персоналу дали вказівку нікого до нього не пускати.

Сиварнандан і сам стежив за розвитком подій з великою тривогою. Його страшенно налякали сенсаційні газетні заголовки, присвячені Лісбет Саландер, і він помітив, що його пацієнт впав у глибоку депресію, яка (як підозрював Сиварнандан) була викликана тим, що Пальмґрен не мав можливості впливати якимось чином на події. Хольгер Пальмґрен закинув свої заняття з реабілітації і цілими днями читав новини та стежив за телевізійними повідомленнями про переслідування Лісбет Саландер. Решту часу він сидів у себе в кімнаті, заглиблений у роздуми.

Мікаель уперто не відходив від столу доктора Сиварнандана, пояснюючи, що в жодному випадку не має наміру завдавати будь-яких неприємностей Хольгеру Пальмґрену і що він зовсім не збирався добиватися від нього інтерв’ю. Він розповів про те, що з Лісбет Саландер вони давні друзі, що він не вірить у її причетність до злочину і дуже потребує інформації, яка прояснила б деякі моменти її минулого.

Переконати доктора Сиварнандана було нелегко. Мікаелю довелося сісти і детально роз’яснити йому свою роль у цій драмі. Тільки після півгодинної розмови Сиварнандан погодився. Попросивши Мікаеля почекати, він піднявся вгору до Хольгера Пальмґрена, щоб запитати, чи хоче той прийняти відвідувача.

Повернувся доктор за десять хвилин.

— Він погодився з вами зустрітися. Якщо ви йому не сподобаєтеся, він випровадить вас за двері. Він не хоче давати жодних інтерв’ю і вимагає, щоб ви нічого не писали в засобах масової інформації про вашу зустріч.

— Заявляю, що я прийшов не для того, щоб написати про нашу розмову.

У Хольгера Пальмґрена була маленька кімнатка, де стояли ліжко, комод, стіл і кілька стільців. Він був схожий на сивочубе худе городнє опудало, і було відразу видно, що він має проблеми з координацією рухів, але, коли Мікаеля впустили до його кімнати, хворий усе ж таки підвівся йому назустріч. Він не подав йому руку, але вказав на один із стільців, що стояли навколо невеликого столика. Мікаель сів. Доктор Сиварнандан залишився в кімнаті.

Спочатку Мікаель насилу розбирав мову Хольгера Пальмґрена, який ледве володав язиком.

— Хто ти такий, чоловік, що називає себе другом Лісбет Саландер, і чого тобі треба?

Мікаель відкинувся на стільці. Перш ніж відповісти, він трохи подумав.

— Хольгере, ви можете нічого мені не говорити. Але я прошу вас вислухати те, що я скажу, перш ніж виганяти мене за двері.

Пальмґрен кивнув і, волочачи ноги, відійшов, щоб сісти на стілець навпроти Мікаеля.

— Вперше я зустрівся з Лісбет Саландер два роки тому. Я найняв її, щоб зібрати інформацію у справі, про яку я не можу розповідати. Вона приїхала до мене туди, де я тоді тимчасово жив, і ми пропрацювали разом кілька тижнів.

Він ще не знав, як далеко йому слід заходити в своїх поясненнях, але вирішив, наскільки можливо, дотримуватися правди.

— Під час роботи трапилися дві речі. По-перше, Лісбет Саландер врятувала мені життя. По-друге, ми на якийсь час стали дуже близькими друзями. Я краще пізнав її, і вона мені дуже сподобалася.

Не вдаючись до подробиць, Мікаель розповів про свої стосунки з Лісбет і про те, як потім рік тому під час різдвяних свят вони раптово перервалися, а Лісбет зникла, виїхавши за кордон.

Потім він розповів про свою роботу в «Міленіумі», про те, як були вбиті Даґ Свенссон і Міа Берґман і як він несподівано для себе був задіяний у пошуках убивці.

— Як я зрозумів, вас останнім часом взяли в облогу журналісти, а в газетах почали друкувати різні дурниці. Все, що я можу зараз зробити, це запевнити вас, що я прийшов зовсім не для того, щоб збирати матеріал ще для однієї публікації. Я тут заради Лісбет і прийшов як її друг. Можливо, я зараз один з дуже небагатьох, хто цілком і повністю на її боці. Я вірю, що вона ні в чому не винна. Я думаю, що за цими вбивствами стоїть чоловік, якого звуть Залаченко.

Мікаель зробив паузу. Коли він згадав Залаченка, в очах Пальмґрена щось зблиснуло.

— Якщо ви можете повідомити щось таке, що пролило б світло на її минуле, то зараз саме час це зробити. Якщо ви не хочете їй допомогти, мені доведеться витратити багато зайвого часу, і я знатиму, як до вас ставитися.

Поки він говорив, Хольгер Пальмґрен жодного разу не промовив ані слова. На останній фразі в його очах знову щось блиснуло. Проте він посміхнувся і заговорив — дуже поволі, намагаючись вимовляти слова якомога чіткіше.

— Ти справді хочеш їй допомогти.

Мікаель кивнув.

Хольгер Пальмґрен ближче схилився до нього.

— Опиши диван у її вітальні!

Мікаель усміхнувся у відповідь.

— В той час, коли я бував у неї, там стояв старий потертий і продавлений екземпляр, який певною мірою міг претендувати на звання антикварної рідкості. На мій погляд, ця річ була зроблена в п’ятдесяті роки — дві подушки незрозумілої форми, обтягнуті коричневою матерією з жовтим візерунком, у кількох місцях протертою до дірок, так що набивка стирчала назовні.

Хольгер Пальмґрен несподівано розреготався — цей регіт був схожий на собачий гавкіт. Він перевів погляд на доктора Сиварнандана.

— У будь-якому разі, він бував у її квартирі. Скажіть, докторе, чи не можна влаштувати так, щоб я міг пригостити мого відвідувача філіжанкою кави?

— Звичайно, — сказав доктор Сиварнандан і вийшов з кімнати.

З порога він обернувся і на прощання кивнув Мікаелю.

— Олександр Залаченко, — мовив Хольгер Пальмґрен, щойно двері за доктором зачинилися.

Мікаель вирячив очі.

— Вам відоме це ім’я?

Хольгер Пальмґрен кивнув.

— Лісбет сказала мені, як його звуть. Думаю, треба розповісти тобі цю історію, перш ніж хто-небудь… якщо я раптом несподівано помру, що не так уже неймовірно.

— Лісбет? Звідки вона взагалі могла знати щось про його існування?

— Він батько Лісбет.

У першу хвилину Мікаель навіть не зрозумів, що сказав Хольгер Пальмґрен. Потім до нього дійшло.

— Що ви таке кажете?

— Залаченко приїхав сюди в сімдесяті роки. Він шукав політичного притулку. Що там була за історія, я так до кінця і не зрозумів, оскільки Лісбет була дуже скупа на інформацію. А про це вона взагалі не бажала говорити.

Згідно з метрикою Лісбет, батько — невідомий, пригадав Мікаель.

— Залаченко — батько Лісбет! — повторив він уголос.

— Одного разу вона розповіла мені. Це було приблизно за місяць до мого удару. Але одне я зрозумів з її розповіді: Залаченко прибув сюди на початку сімдесятих. Він зустрів матір Лісбет у сімдесят сьомому році. Вони зійшлися, і на світ з’явилося дві дівчинки.

— Дві?

— Лісбет і її сестра Камілла. Вони були близнята.

— Боже! Ви хочете сказати, що вона існує ніби в двох екземплярах?

— Вони вийшли дуже різними. Але це інша історія. Матір Лісбет звали Агнета Софія Шеландер. Їй було сімнадцять років, коли вона зустріла Залаченка. Я не знаю подробиць про те, як вони зустрілися, але з того, що я знаю, я зрозумів, що вона була абсолютно несамостійною дівчинкою, тому стала легкою здобиччю для немолодого і досвідченого чоловіка. Він справив на неї велике враження, і, очевидно, вона закохалася в нього по самі вуха.

— Зрозуміло.

— Залаченко виявився дуже малосимпатичним типом. Адже він був набагато старший за неї. Я думаю, що він просто шукав поступливу жінку, і більше нічого.

— Гадаю, ви маєте рацію.

— Вона, зрозуміло, будувала різні повітряні замки, мріяла про майбутнє, але він був аніскільки не зацікавлений у шлюбі. Вони так і не одружилися, але в сімдесят дев’ятому році вона змінила прізвище Шеландер на Саландер. Очевидно, цим вона хотіла сказати, що вони — одна сім’я.

— Це в якому ж сенсі?

— Зала — Заландер.

— Мій Боже! — вигукнув Мікаель.

— Я все це зіставив незадовго до того як захворів. Вона мала право узяти таке прізвище, тому що її мати, бабуся Лісбет, дійсно носила прізвище Саландер. Подальші події показали, що Залаченко виявився закінченим психопатом. Він пив і жорстоко бив Агнету. Наскільки я це собі уявляю, все биття постійно відбувалося на очах у дітей.

Скільки Лісбет себе пам’ятала, Залаченко регулярно до них з’являвся. Іноді він надовго зникав, а потім знову виникав на Лундаґатан. І кожного разу все відбувалося однаково. Залаченко приходив задля сексу і для того, щоб п’янствувати, і щоразу справа кінчалася тим, що він всіляко знущався з Агнети. Лісбет Саландер повідомила такі подробиці, з яких видно, що йшлося не тільки про фізичне знущання. Він був озброєний, злобний і мав садистські нахили. Як я зрозумів, з роками це тільки посилювалося. У вісімдесяті роки все життя матері Лісбет проходило в постійному страху.

— Він і дітей бив?

— Ні. Доньки його, очевидно, взагалі не цікавили. Він їх майже не помічав. Коли приходив Залаченко, матінка відсилала їх до маленької кімнати і наказувала не виходити звідти без дозволу. Кілька разів він лупцював Лісбет або її сестру, але це були поодинокі випадки, головним чином якщо малі йому заважали або плуталися під ногами. Вся його злість була зосереджена на матері.

— Яка мерзота! Бідолашна Лісбет!

Хольгер Пальмґрен кивнув.

— Усе це Лісбет мені розповіла приблизно за місяць до того, як зі мною стався удар. Вона тоді вперше відкрито заговорила про пережите. Я саме задумав покласти край усім цим дурницям на зразок безглуздої судової постанови про визнання її недієздатною. Лісбет нітрохи не дурніша за нас з тобою, і я готувався подати до цивільного суду на новий розгляд її справи. Але тут стався удар… А отямившись, я побачив, що перебуваю тут.

Він розвів руками. У двері постукала доглядальниця і подала каву. Пальмґрен мовчки перечекав, доки вона пішла.

— У цій справі є речі, які мені незрозумілі. Агнеті Саландер доводилося звертатися до лікарні десятки разів. Я читав її медичну карту. Було цілком очевидно, що вона зазнає грубого фізичного насильства, тож мали б втрутитися соціальні служби. Але цього не сталося. Лісбет і Камілла залишалися в притулку, доки мати перебувала в лікарні, але як тільки її виписували, вона поверталася додому і все повторювалося знову. Це можна пояснити тільки так, що всі соціальні служби виявилися безсилими, а Агнета була надто залякана, тому могла тільки сидіти і чекати на свого мучителя. Потім дещо сталося. Лісбет називає це «Весь Цей Кошмар».

— Що ж сталося?

— Залаченко не показувався кілька місяців. Лісбет виповнилося дванадцять років. Вона вже почала думати, що він зник назавжди. Зрозуміло, це було не так. Одного разу він знову повернувся. Спочатку Агнета замкнула Лісбет із сестрою в маленькій кімнаті. Потім у них із Залаченком був секс. Потім він почав з неї знущатися. Йому подобалося її мучити. Але цього разу в замкнутій кімнаті сиділи вже не маленькі діти… Доньки реагували на це по-різному. Камілла панічно злякалася, що хтось дізнається про те, що відбувається в них удома. Вона витіснила все те, що сталося, зі свідомості і вдавала, що не помічає, як б’ють її матір. Після чергової огидної сцени Камілла виходила з кімнати й обіймала татуся, вдаючи, ніби нічого не сталося.

— Це був її спосіб захисту.

— Так, звичайно. Але Лісбет була з іншого тіста. Того разу вона зупинила биття. Вона вийшла на кухню, узяла ніж і всадила його Залаченку в плече. Вона п’ять разів ударила його лезом, перш ніж йому вдалося відібрати у неї ніж і стукнути кулаком. Рани були неглибокі, але крові пролилося багато, як із зарізаної свині, і він забрався від них геть.

— Упізнаю Лісбет!

Пальмґрен раптом засміявся.

— Еге ж! Ніколи не сварися з Лісбет Саландер! Її стиль поведінки — це якщо хтось погрожує їй пістолетом, самій озброїтися пістолетом більшого калібру. Через те я так жахливо боюся, думаючи про те, що може статися у зв’язку з нинішніми подіями.

— Це і був «Весь Цей Кошмар»?

— Ні. Після цього відбулися дві речі. І тут я нічого не розумію. Залаченко отримав досить важку травму, і йому довелося звернутися до лікарні. Це мало б стати причиною поліцейського розслідування.

— А замість цього?

— Замість цього, наскільки я можу судити, зовсім нічого не сталося. Лісбет стверджує, що до них приходив якийсь чоловік, який поговорив з Агнетою. Вона не знає, про що вони говорили і хто то був. А після його відвідин мати сказала Лісбет, що Залаченко все пробачив.

— Він пробачив?

— Так вона сказала.

І тут раптом Мікаель зрозумів, у чому річ. Це був Бйорк! Або хто-небудь з його колег. Їм треба було прибрати за Залаченком. Скотина чортова! Мікаель Блумквіст примружився.

— Ти що?

— Здається, я знаю, що сталося. І декому доведеться за це відповісти. Але кажіть далі!

— Залаченко не з’являвся кілька місяців. Лісбет чекала його приходу і підготувалася до нього. Вона щодня прогулювала уроки в школі й охороняла свою матір, бо жахливо боялася, що Залаченко її покалічить. Їй було дванадцять років, і вона відчувала відповідальність за свою матір, яка боялася піти до поліції і не наважувалася порвати із Залаченком, а можливо, просто не усвідомлювала всієї серйозності того, що відбувається. Але саме того дня, коли Залаченко знову з’явився, Лісбет була в школі. Вона повернулася саме тоді, коли він виходив з квартири. Він не сказав нічого і тільки розреготався їй в обличчя. Лісбет увійшла до квартири і побачила свою матір, яка лежала непритомна в кухні на підлозі.

— Але Залаченко не чіпав Лісбет?

— Ні. Вона кинулася за ним, та він уже сів у машину. Він опустив скло, ймовірно, щоб щось сказати. Лісбет заздалегідь підготувалася. Вона жбурнула в машину пакет з-під молока, наповнений бензином, а потім кинула туди запалений сірник.

— Хай Бог боронить!

— Вона двічі намагалася вбити свого татуся. І цього разу наслідки не змусили себе чекати. Важко було не помітити машину, в якій сиділа людина, що палала як факел.

— В усякому разі, він залишився живим.

— Залаченко тоді добряче перепало, він дістав важкі опіки. Йому довелося навіть ампутувати ступню. Сліди опіків залишилися у нього на обличчі і в інших місцях. А Лісбет опинилася у відділенні дитячої психіатрії в лікарні Святого Стефана.

Хоча Лісбет Саландер уже знала напам’ять кожне слово, вона уважно перечитала матеріали про себе, знайдені в будиночку Б’юрмана. Потім вона сіла біля вікна, відкрила портсигар, дарований Міріам Ву, і, закуривши сигарету, дивилася на Юргорден. Вона дізналася деякі подробиці про своє життя, які раніше були їй невідомі.

Нові шматочки головоломки стали на свої місця, і в неї аж руки похололи. В першу чергу її зацікавило поліцейське розслідування, звіт про яке було складено Гуннаром Бйорком у лютому 1991 року. В неї не було повної упевненості, хто з дорослих, які з нею тоді розмовляли, був Бйорком, але їй здавалося, що вона його згадала. Він назвався тоді іншим ім’ям: Свен Янссон. Вона чудово пам’ятала його обличчя, кожне слово, яке він вимовив, і кожен його жест під час тих трьох побачень, які в неї з ним відбулися.

Тоді все було суцільним кошмаром.

Залаченко спалахнув у машині, мов факел. Йому вдалося відкрити дверці і вивалитися на землю, але одна його нога застрягла в ремені безпеки серед полум’я. Набігли люди, почали гасити вогонь. Приїхала пожежна команда і погасила палаючу машину. Примчала машина «швидкої допомоги»; Лісбет намагалася добитися від персоналу, щоб вони плюнули на Залаченка і пішли до її мами, але її відпихали вбік. З’явилася поліція, і знайшлися свідки, які вказали на неї. Вона намагалася пояснити, що сталося, але її ніхто не слухав, і несподівано вона опинилася на задньому сидінні поліцейської машини, і потім хвилини тяглися й тяглися, і минула майже година, перш ніж поліція нарешті спромоглася зайти до квартири і забрати маму.

Її мама, Агнета Софія Саландер, була без свідомості. Вона отримала черепні травми. Перша з подальшої серії дрібних мозкових кровотеч сталася внаслідок побоїв, і їй уже не судилося видужати.

Лісбет раптом зрозуміла, чому ніхто не читав звіт про поліцейське розслідування, чому Хольгеру Пальмґрену не вдалося його дістати і чому навіть зараз адвокат Ріхард Екстрьом, який керував полюванням на неї, не мав доступу до цього документа. Звіт був складений не простою поліцією. Він був написаний мерзотником із Служби безпеки і складений згідно з законом про державну безпеку. На документі стояла печатка, яка свідчила про те, що він засекречений.

Олександр Залаченко працював на Службу безпеки!

Це було не розслідування, а замовчування! Залаченко був для них важливішим від Агнети Саландер. Його особу не можна було відкривати і не можна було оприлюднювати його ім’я. Залаченко ніби не існував насправді.

Не Залаченко створював проблеми, їх створювала Лісбет Саландер — божевільне дівчисько, яке загрожувало розкрити державну таємницю першорядної ваги!

Таємницю, про існування якої вона тоді навіть не підозрювала і лише тепер замислилася. Залаченко зустрів її матір майже відразу ж, як тільки приїхав до Швеції. Він назвав їй своє справжнє ім’я. Тоді у нього ще не було ні шведського імені, ні шведських документів. Це пояснювало, чому вона жодного разу за всі ці роки не могла знайти його в жодному офіційному реєстрі. Вона знала, як його звуть насправді, але шведська держава дала йому нове ім’я.

Вона зрозуміла, про що тоді йшлося. Якби Залаченко був притягнутий до суду за заподіяння тілесних ушкоджень, адвокат Агнети Саландер почав би копатися в його минулому. Де ви працюєте, шановний пане? Як вас насправді звуть?

Якби Лісбет Саландер опинилася під опікою соціальних служб, можливо, теж хто-небудь почав би докопуватися. Вона була дуже молода, щоб проти неї могли висунути звинувачення, але якби до розслідування нападу і підпалу підійшли серйозно, це цілком могло привести до такого самого наслідку. Вона ніби бачила перед очима заголовки газет. Тому розслідування мало проводитися довіреною особою, щоб потім його засекретити і поховати так глибоко, щоб уже ніхто не міг довідатися. Тому і Лісбет Саландер треба було поховати так глибоко, щоб уже ніхто її не знайшов.

Гуннар Бйорк.

Лікарня Святого Стефана.

Петер Телебор’ян.

Це пояснення не на жарт розлютило її.

Дорога державо… Маю до тебе розмову, якщо тільки я знайду кого-небудь, з ким можна поговорити.

Вона подумала між іншим про те, чи сподобається міністру соціального забезпечення, якщо йому до приймальні влетить пляшка з коктейлем Молотова. Але зважаючи на відсутність відповідальних осіб, Петер Телебор’ян міг бути цілком прийнятним кандидатом на цю посаду. Подумки вона запам’ятала, що після того, як вона розбереться з рештою всіх справ, потрібно буде серйозно ним зайнятися.

Проте поки що ще не все було цілком з’ясовано. Залаченко раптом знову випірнув на поверхню після стількох років. Він боявся, що Даґ Свенссон оприлюднить його ім’я. Два постріли. Даґ Свенссон і Міа Берґман. Револьвер, на якому опинилися її відбитки…

Залаченко або той, кого він послав для розправи з Даґом і Міа, не міг, звичайно, знати, що вона знайшла револьвер Б’юрмана, захований у коробці, і брала його в руки. Тут вона припустилася помилки, але для неї від самого початку було ясно, що між Б’юрманом і Залою є якийсь зв’язок.

Проте остаточно історія все ще не складалася. Вона думала, намагаючись по-різному припасувати окремі частини головоломки.

Можлива була тільки одна логічна відповідь.

Б’юрман.

Б’юрман проводив про неї персональне розслідування. Він пов’язав її із Залаченком і звернувся до Залаченка.

У неї була плівка, на яку було знято, як Б’юрман її ґвалтував. Загроза судового переслідування висіла над Б’юрманом дамокловим мечем. Ймовірно, він вирішив, що за допомогою Залаченка зможе вирвати у Лісбет цю плівку.

Вона зістрибнула з підвіконня, відкрила шухляду письмового столу і дістала звідти CD-диск, на якому сама тушшю вивела напис «Б’юрман». Вона навіть не заховала диск у футляр і навіть жодного разу не поглянула на нього після прем’єрного показу, проведеного два роки тому для Б’юрмана. Немов зважуючи, вона потримала його в руці і поклала знову до шухляди.

Б’юрман був набитий дурень. Не пхав би носа куди не слід, і вона відпустила б його на всі чотири сторони, якби він добився скасування рішення про визнання її недієздатною. Ось Залаченко, той ніколи б його не відпустив. Б’юрман довіку став би його рабом. Що, до речі, цілком заслужив.

У Залаченка є ціла мережа, і частина її ниток протягнулася до «Свавельшьо МК».

Білявий гігант. Він — ключова фігура.

Вона має відшукати його і змусити сказати, де зараз перебуває Залаченко.

Вона запалила нову сигарету і почала курити, дивлячись на Скеппсхольм. Потім перевела погляд на американські гірки в «Грьона Лунд» і раптом заговорила сама до себе, імітуючи голос, який колись чула в телевізійному фільмі:

Daddyyyy, I’m coming to getyoooou.[80]

Якби хтось міг зараз почути її, то подумав би, що вона зовсім з’їхала з глузду. О пів на восьму вечора вона увімкнула телевізор, щоб послухати, що новенького повідомляють там про полювання на Лісбет Саландер. І те, що вона почула, приголомшило її.

Інспектор Бубланськи зміг додзвонитися до Ханса Фасте по мобільному на початку дев’ятої вечора. Вони не обмінювалися зайвими компліментами. Бубланськи не почав розпитувати, де Фасте був майже весь день, а тільки холодно інформував його про події.

Фасте був вражений.

Сьогодні йому набридло неподобство, яке творилося в конторі, і він зробив те, чого ніколи не дозволяв собі раніше в службовий час. З досади він усе покинув, вимкнув мобільник і, весь киплячи від люті, пішов у паб Центрального вокзалу, щоб випити там два кухлі пива.

Потім він подався додому, помився в душі і ліг спати.

Йому треба було виспатися.

Він прокинувся на початку програми новин, і від переліку останніх подій у нього очі полізли на лоба. Поховання в Нюкварні. Лісбет Саландер підстрелила керівника «Свавельшьо МК». Облава в південних передмістях. Зашморг затягувався.

Він негайно увімкнув мобільний.

Майже відразу ж подзвонив цей бісів Бубланськи і повідомив його, що слідча група вже офіційно розшукує іншого кандидата в підозрювані і що Фасте мусить змінити Єркера Хольмберґа на місці події в Нюкварні. Розслідування в справі Саландер уже наближається до завершення, а Фасте мусить підбирати недопалки в лісі! А інші ловитимуть Саландер!

До чого тут, чорт забирай, якесь там «Свавельшьо МК»?

Невже в припущеннях цієї діви Мудіґ справді був якийсь сенс!

Ні, це неможливо.

Звичайно ж, уся річ у Саландер.

А він хоче бути тим, хто її заарештує. Йому так хотілося заарештувати її, що він до болю стиснув мобільник.

Хольгер Пальмґрен спокійно спостерігав за Мікаелем Блумквістом, як той ходив з кутка в куток його кімнаткою. Було вже майже пів на восьму вечора, і вони проговорили без перерви цілу годину. Врешті-решт Пальмґрен побарабанив по столу, щоб привернути увагу Мікаеля.

— Сядь, доки не стер усі підметки, — сказав він.

Мікаель сів.

— Стільки секретності, — сказав він. — Я ніяк не міг зв’язати все докупи, доки ви не розповіли мені історію Залаченка. Адже я бачив тільки експертні висновки про Лісбет, де зазначалося, що вона страждає на психічні відхилення.

— Петер Телебор’ян.

— Очевидно, у нього була певна домовленість з Бйорком. Вони уклали договір про співпрацю.

Мікаель задумливо кивнув. Хай там як розвиватимуться події, але Петер Телебор’ян неодмінно стане об’єктом пильного журналістського розслідування!

— Лісбет говорила, щоб я тримався від нього подалі. Він, мовляв, злий тип.

Хольгер Пальмґрен кинув на нього гострий погляд.

— Коли вона це сказала?

Мікаель помовчав, потім, посміхнувшись, поглянув на Пальмґрена.

— Ще одна таємниця! Гаразд, дідько його візьми! Я спілкувався з нею, коли вона ховалася. Через мій комп’ютер. З її боку це були короткі загадкові послання, але вона весь час підштовхувала мене в потрібному напрямі.

Хольгер Пальмґрен зітхнув:

— І ти, звичайно ж, не повідомив про це поліції?

— Взагалі-то ні.

— Вважай, що ти й мені нічого про це не казав. Але вона добряче знається на комп’ютерах.

«Ти навіть не уявляєш, наскільки добряче!» — подумав Мікаель.

— Я дуже вірю в її здатність приземлятися на всі чотири лапи. Іноді їй буває нелегко, але вона з тих, хто справляється.

«Не так уже й нелегко, — подумки заперечив Мікаель. — Вона вкрала майже три мільярди крон, отож навряд чи колись голодуватиме. У неї, зовсім як у Пеппі Довгапанчоха, є велика валіза, повна-повнісінька золотих монет».

— Чого я все-таки не розумію, — заговорив Мікаель, — так це чому ви всі ці роки нічого не робили.

Хольгер Пальмґрен знову зітхнув:

— Мене спіткала невдача. Коли я став її опікуном, вона була для мене просто однією з багатьох складних підлітків, а в кожного з них — купа своїх проблем. Мені доводилося займатися десятками таких, як вона. Мені це доручив Стефан Броденшьо, який тоді очолював соціальне відомство. На той час вона вже була в лікарні Святого Стефана, і в перший рік я навіть жодного разу її не бачив. Кілька разів я мав розмову з Петером Телебор’яном, і він пояснив, що вона психічно нездорова й отримує найкращий догляд і лікування. Я, звичайно, йому повірив. Але крім нього я ще поговорив з Юнасом Берінґером, який тоді був головним лікарем клініки. Не думаю, що він мав якесь відношення до цієї історії. На моє прохання він склав експертний висновок, і ми з ним вирішили спробувати повернути її в суспільство, помістивши в прийомну сім’ю. Їй тоді було п’ятнадцять років.

— І ви захищали її потім упродовж кількох років.

— Мабуть, недостатньо. Я боровся за неї після епізоду в підземці. На той час я вже знав її і ставився до неї дуже прихильно. Вона мала твердий характер. Я прикрив її, коли її хотіли помістити до закритого лікувального закладу. Але довелося піти на компроміс, погодившись на визнання недієздатності, і тоді мене призначили її опікуном.

— Навряд чи Бйорк сам приходив і вимагав, щоб суд прийняв певне рішення. Це привернуло б увагу. Він хотів запроторити її до лікарні і розраховував очорнити її за допомогою психіатричних експертиз, зокрема експертизи, проведеної Телебор’яном, сподіваючись, що тоді суд ухвалить єдино можливе рішення. Але судді стали на вашу сторону.

— Я ніколи не вважав, що їй потрібна опіка. Але якщо вже бути відвертим, я не натискав на всі кнопки, щоб скасувати постанову суду. Мені треба було діяти енергійно і не відкладати справу на потім. Але я дуже приріс душею до Лісбет і… Я весь час це відкладав. У мене було надто багато справ. А потім я захворів.

Мікаель кивнув:

— По-моєму, ви не повинні себе винити. Ви один з небагатьох, хто всі ці роки був на її боці.

— Але проблема в тому, що я не розумів справжньої потреби діяти. Лісбет була моєю підопічною, та вона ані слова не сказала мені про Залаченка. Після того, як вона вийшла з лікарні Святого Стефана, ще кілька років вона була досить відлюдькуватою. Лише через деякий час після суду я відчув, що вона почала спілкуватися зі мною не тільки формально.

— І як сталося, що вона таки розповіла про Залаченка?

— Гадаю, попри все вона почала мені довіряти. Крім того, я кілька разів намагався обговорювати з нею питання про те, щоб скасувати судову постанову про її недієздатність. Вона міркувала над цим кілька місяців, потім одного разу подзвонила мені і сказала, що хоче зустрітися. Вона нарешті зважилася і розповіла мені історію із Залаченком, а також свою точку зору.

— Зрозуміло.

— У такому разі ти, напевно, зрозумієш і те, що мені був потрібен час, щоб усе це обдумати. Ось тоді я й почав розкопувати, але так і не знайшов прізвища Залаченка в жодному із шведських реєстрів. Іноді мені було важко повірити, що все це вона не вигадала.

— Коли у вас стався удар, її опікуном став Б’юрман. Навряд чи це сталося випадково.

— Ні, звичайно. Не знаю, чи зможемо ми це коли-небудь довести, але я маю підозру, що досить нам копнути дещо глибше, як виявимо… того, хто тепер замість Бйорка «прибирає» за Залаченком.

— Я дуже добре розумію, чому Лісбет категорично відмовлялася мати справу з психологами та органами влади, — сказав Мікаель. — Щоразу, як їй випадало з ними спілкуватися, це тільки погіршувало ситуацію. Вона намагалася пояснити, що сталося, десяткам дорослих людей, але ніхто її не слухав. Вона намагалася сама, без будь-якої допомоги, врятувати життя своїй матері і захистити її від психопата. Врешті-решт вона зробила єдине, що могла. А її, замість того щоб похвалити і сказати «молодчина», «розумна дівчинка», зачинили в психушку.

— Все не так просто. Сподіваюся, ти розумієш, що з Лісбет Саландер не все гаразд, — різко кинув Пальмґрен.

— Ви про що?

— Адже ти знаєш, що в дитинстві вона не раз устрягала в неприємності, що в неї були проблеми в школі тощо.

— Про це писали всі газети. Напевно, і в мене були б неприємності в школі, якби я ріс у таких умовах, як вона.

— Її проблеми не обмежуються тим, що були пов’язані з домашніми умовами. Я читав усі експертні висновки про неї, в них так і не було поставлено діагноз. Але я гадаю, ти погодишся зі мною, що Лісбет Саландер не така, як усі звичайні люди. Ти коли-небудь грав з нею в шахи?

— Ні.

— У неї фотографічна пам’ять.

— Я це знаю. Я зрозумів це, коли ми працювали разом.

— Еге ж. Вона любить розгадувати різні ребуси. Одного разу, коли вона була у мене в гостях на різдвяному обіді, я підсунув їй кілька завдань з тесту для визначення IQ. Це були тести того типу, де тобі показують п’ять символів, а ти повинен вирішити, яким має бути шостий.

— І що?

— Я сам намагався розв’язати цей тест і впорався приблизно з половиною питань, хоча просидів над ними два вечори. Вона тільки поглянула на аркуш і відразу ж дала правильні відповіді на всі запитання.

— Авжеж, — сказав Мікаель. — Лісбет дуже незвичайна дівчина.

— Їй важко вибудовувати спілкування з іншими людьми. Я припустив, що тут є якась форма синдрому Аспергера[81] чи щось подібне. Якщо почитати опис клінічної картини, що спостерігається у пацієнтів з діагнозом синдром Аспергера, то відразу впадає в очі безліч збігів з випадком Лісбет, але є також і багато відмінностей.

Якийсь час він мовчав.

— Вона не становить жодної небезпеки для людей, які її не чіпають і поводяться з нею чемно.

Мікаель кивнув.

— Але вона, безперечно, схильна до насильства, — тихо сказав Пальмґрен. — Якщо її спровокувати або поводитися загрозливо, вона може відповісти на це застосуванням сили.

Мікаель знову кивнув.

— Питання в тому, що нам тепер робити, — сказав Хольгер Пальмґрен.

— Зараз ми почнемо пошуки Залаченка, — відповів Мікаель.

Цієї миті у двері постукав доктор Сиварнандан:

— Не хотів вам заважати, але якщо вас цікавить Лісбет Саландер, я радив би вам увімкнути телевізор і подивитися програму новин.

Розділ 29

Лісбет Саландер аж тремтіла від люті. Вранці вона тихо і спокійно з’їздила в літній будиночок Б’юрмана. Від учора звечора вона ще жодного разу не вмикала свій комп’ютер, і весь день у неї не було часу послухати новини. Вона знала, що події в Сталлархольмі викличуть сенсаційні заголовки, але була абсолютно не готова до тієї бурі страшних новин, яка ринула на неї з екрана телевізора.

Міріам Ву лежить у районній лікарні Сьодера, побита якимсь білявим гігантом, який викрав її серед вулиці перед будинком на Лундаґатан. Її стан оцінюється як важкий.

Врятував її Паоло Роберто. Як він опинився на складі під Нюкварном, було незрозуміло. На виході з лікарні до нього кинулися репортери, але він відмовився давати коментарі. Обличчя його виглядало так, ніби він провів десять раундів зі зв’язаними за спиною руками.

У лісі поблизу складу, на який викрадачі привезли Міріам Ву, знайшли зариті останки двох людей. Увечері повідомили, що поліція знайшла ще одне місце, де також проводитимуться розкопки, і, можливо, на цій території є й інші поховання.

Потім про полювання на Лісбет Саландер.

Навколо неї затягується ловецька сіть. Сьогодні вдень поліція оточила її в районі дачного селища недалеко від Сталлархольма. Вона була озброєна і дуже небезпечна. Вона застрелила одного «ангела пекла», а можливо, і двох. Перестрілка відбулася біля літнього будиночка Нільса Б’юрмана. Увечері, як вважає поліція, їй, очевидно, вдалося вирватися за прапорці і виїхати за межі району.

Начальник слідчого відділу Ріхард Екстрьом провів прес-конференцію, але давав ухильні відповіді. Ні, на питання про те, чи існує якийсь зв’язок між Лісбет Саландер і «Ангелами пекла», він відповісти не може. Ні, він не може підтвердити чутки про появу Лісбет Саландер біля складської будівлі під Нюкварном. Ні, ніщо не вказує на те, що йдеться про внутрішні розбірки представників злочинного світу. Ні, винність Лісбет Саландер у вбивстві не є встановленим фактом, і він, Екстрьом, ніколи не стверджував, що вбивцею є вона, він тільки оголосив її в розшук, для того щоб поставити їй деякі питання у зв’язку з убивствами.

Лісбет Саландер нахмурила брови. У ході слідства щось явно змінилося.

Вона увійшла в Мережу, прочитала спочатку газетні репортажі, а потім зайшла по черзі на жорсткі диски прокурора Екстрьома, Драґана Арманського та Мікаеля Блумквіста.

В електронній пошті Екстрьома з’явилося багато цікавих повідомлень, серед яких не останнє місце займав лист кримінального інспектора Яна Бубланськи, надісланий о 17.22. Він був коротким і містив убивчу критику вибраних Екстрьомом методів ведення слідства. Насамкінець він містив практично ультиматум, що включав такі вимоги:

а) негайно повернути кримінального інспектора Соню Мудіґ до складу слідчої групи;

б) змінити загальний напрям розслідування у бік пошуків альтернативного підозрюваного, винного у вчиненні вбивства в Енскеді;

в) почати серйозні пошуки невідомої особи на ймення Зала.

Зокрема, Бубланськи писав:

Звинувачення проти Лісбет Саландер ґрунтується на доказі, що все ще зберігає свою вагомість — відбитках її пальців на знарядді вбивства. Це, як ти сам добре знаєш, є доказом того, що вона тримала зброю в руках, але не доводить, що вона з неї стріляла, а тим більше не доводить того, що вона націлювала її на жертву. Зараз ми вже знаємо, що в цій драмі є й інші учасники, що поліція Сьодертельє виявила два зариті в землю трупи і відзначила ще одне місце ймовірного поховання. Складські приміщення належать двоюрідному брату Карла Маґнуса Лундіна. Все це досить ясно свідчить про те, що як би Лісбет Саландер не була схильна до насильства і який би не був її психологічний портрет, вона навряд чи може мати до цього відношення.

На закінчення Бубланськи повідомляв: якщо його вимоги не буде виконано, він буде змушений відмовитися від участі в розслідуванні, але не збирається робити це тихо. На це Екстрьом відповів, що Бубланськи може діяти на свій розсуд.

Ще більш несподівану інформацію Лісбет знайшла на диску Драґана Арманського. З короткого обміну посланнями з бухгалтерією «Мілтон сек’юриті» виявлялося, що Ніклас Ерікссон звільнений без попередження. Бухгалтерії належало виплатити йому вихідну допомогу і тримісячну зарплату як відшкодування за звільнення без попередження. Ще одне повідомлення, адресоване охороні, містило розпорядження зустріти Ерікссона на вході і супроводжувати до його робочого місця, де він повинен забрати свої особисті речі, а потім прослідкувати, щоб він покинув службове приміщення. Повідомлення, відправлене до технічного відділу, містило розпорядження про анулювання пропуску Ерікссона.

Але найцікавішими були повідомлення, якими обмінялися Драґан Арманський та адвокат «Мілтон сек’юриті» Франк Аленіус. Драґан питав, як найкраще захистити інтереси Лісбет Саландер у разі можливого арешту. Аленіус спочатку відповів, що «Мілтон сек’юриті» не зобов’язана втручатися, коли справа стосується колишньої працівниці, що скоїла вбивство: за таких умов втручання може тільки зашкодити підприємству. Арманський обурено відповів на це, що причетність Лісбет Саландер до вбивства поки що залишається відкритим питанням і що в даному разі йдеться про надання підтримки колишній працівниці підприємства, яку особисто він, Драґан Арманський, вважає ні в чому не винною.

Лісбет відкрила жорсткий диск Мікаеля Блумквіста і побачила, що він нічого не написав і востаннє вмикав ноутбук учора вранці. Тут не знайшлося ніяких новин.

Сонні Боман поклав папку на стіл для нарад у кабінеті Арманського і важко опустився на стілець. Фреклунд узяв папку, відкрив її і почав читати. Драґан Арманський стояв біля вікна і дивився на Старе місто.

— Здається, це останнє, що я можу вам надати. Від сьогодні мене виставили геть із слідчої групи, — сказав Боман.

— Не з твоєї вини, — утішив Фреклунд.

— Так, не з твоєї вини, — підтримав його Арманський і теж сів за стіл. Весь матеріал, поданий Боманом майже за два тижні, був зібраний у нього в окремій шухляді. — Ти добре попрацював, Сонні. Я розмовляв з Бубланськи. Він шкодує, що позбувся тебе, але через Ерікссона у нього не залишалося вибору.

— Нічого! Я зрозумів, що набагато краще почуваюся у нас у «Мілтон», ніж на Кунгсхольмі.

— Ти можеш підбити підсумок?

— Спробую. Якщо нашою метою було знайти Лісбет Саландер, то нас спіткала цілковита невдача. У роботі слідства було забагато метушні за відсутності єдиної направляючої волі, і не все, ймовірно, залежало від Яна Бубланськи…

— Ханс Фасте…

— Ханс Фасте — ще той тип! Але проблема не тільки в Хансі Фасте і зайвій метушні. Бубланськи слідкував за тим, щоб усе заплановане доводилося до кінця. Але Саландер дуже добре замітала за собою сліди.

— Твоє завдання полягало не тільки в тому, щоб затримати Саландер, — додав Арманський.

— Так, не тільки. І я дуже радий, що ми від самого початку не інформували Нікласа Ерікссона про друге поставлене переді мною завдання — служити твоїм лазутчиком і кротом і простежити за тим, щоб Саландер не постраждала безвинно.

— І що ж ти думаєш про це зараз?

— Спочатку я був твердо впевнений у її винності. Сьогодні вже ні. Відтоді з’явилося стільки суперечливої інформації…

— І що?

— …що я вже не міг більше вважати її головною підозрюваною. Я все більше схиляюся до тих припущень, які висловлював Мікаель Блумквіст.

— А це означає, що ми повинні знайти альтернативного злочинця. Почнемо все слідство спочатку, — мовив Арманський, наливаючи учасникам наради каву.

Лісбет Саландер переживала найжахливіший вечір у своєму житті. Вона пригадала ту мить, коли підпалила Залаченка в машині, — від тієї миті її покинули кошмари і вона відчувала внутрішнє звільнення. З роками на її шляху виникали інші проблеми, але тоді справа стосувалася її самої, і вона знала, як з ними впоратися. Тепер же йшлося про Міммі.

Міммі лежала в лікарні вся побита. Міммі ні в чому не була винна, вона ні до чого не мала жодного стосунку. Її єдиний злочин полягав у тому, що вона була знайома з Лісбет Саландер.

Лісбет проклинала себе. Її охоплювало відчуття провини. Вона приховала свою власну адресу і ретельно поклопоталася про те, щоб забезпечити власну безпеку, а потім поселила Міммі в своїй колишній квартирі, адреса якої була відома всім.

Як вона могла вчинити так легковірно? Це те ж саме, коли б вона сама побила її до напівсмерті!

Їй було до сліз тоскно від цих думок. Але Лісбет Саландер ніколи не плаче! Вона витерла сльози.

О пів на одинадцяту дійшло до того, що вона, охоплена неспокоєм, уже не могла всидіти у своїй квартирі. Вона надягла верхній одяг, вислизнула на нічну вулицю і пішки дісталася маленькими вуличками до Рінґвеґен, до Сьодермальмської лікарні. Вона хотіла піти до палати Міммі і пояснити їй, що все буде добре, але помітила синій маячок поліцейського автомобіля, що з’явився біля Цінкена, і, не чекаючи, коли її помітять, сховалася за рогом.

Опівночі вона вже була вдома в районі Мосебакке. Відчуваючи, що змерзла, вона роздяглася і лягла в ліжко, але так і не змогла заснути. Вночі вона підвелася і роздягнена пішла гуляти по квартирі. Вона увійшла до гостьової кімнати, в яку поставила ліжко, але куди відтоді жодного разу не заходила, і там сіла на підлогу, прихилившись спиною до ліжка і дивлячись у навколишню пітьму.

Лісбет Саландер у своїй кімнаті для гостей! Сміх та й годі!

Вона просиділа так до другої години і так змерзла, що її морозило. Тоді вона заплакала. Вона не пам’ятала, щоб з нею коли-небудь таке траплялося.

До пів на третю Лісбет Саландер уже встигла прийняти душ і одягнутися. Вона зварила каву, приготувала бутерброди й увімкнула комп’ютер. Зайшовши на жорсткий диск Мікаеля Блумквіста, вона здивувалася, що він не поновив щоденник своїх розслідувань, але цієї ночі їй було не до того, щоб над цим замислитися.

Зате відкривши папку «Лісбет Саландер», вона відразу ж виявила в ній новий документ під назвою «Лісбет ВАЖЛИВО». Документ був створений в 00.52 і містив таке:

Лісбет, негайно зв'яжися зі мною. Ця історія набагато гірша, ніж я припускав. Я знаю, хто такий Залаченко, і, здається, знаю, що відбулося. Я поговорив з Хольгером Пальмґреном. Я зрозумів, яку роль відіграв Петер Телебор'ян і чому їм було так важливо засадити тебе в дитячу психлікарню. Думаю, що я знаю, хто вбив Даґа і Міа. Здається, знаю й причину. Але мені бракує кількох важливих деталей картини. Я не розумію, яку роль відігравав Б'юрман. ПОДЗВОНИ МЕНІ. ЗВ'ЯЖИСЯ ЗІ МНОЮ НЕГАЙНО. МИ МОЖЕМО ЗНАЙТИ РІШЕННЯ. / Мікаель.

Лісбет двічі перечитала цей документ. Каллі Блумквіст потрудився на славу. Братик Розумник.[82] Усім Розумникам Розумник. Він усе ще вірить, що тут можливе якесь рішення.

У нього добрі наміри. Він хоче допомогти.

Він не розуміє, що, як би не розвивалися події, її життя все одно скінчене.

Воно скінчилося, коли їй ще не виповнилося тринадцяти років.

Тут можливе тільки одне рішення.

Вона створила новий документ і спробувала написати відповідь Мікаелю Блумквісту, але в голові снувалося так багато думок, дуже багато всього треба було йому сказати.

Лісбет Саландер закохалася! Який поганий жарт!

Він ніколи нічого не дізнається. Вона ніколи не зізнається, що він збудив у ній почуття, ніколи не дасть йому такої втіхи! Вона відмінила документ і незрячим поглядом утупилася в порожній екран. Але все ж він не заслуговує на повне мовчання з її боку. Він, немов стійкий олов’яний солдатик, віддано залишався в її кутку рингу. Вона створила новий документ і написала всього один рядок.

Дякую за те, що ти був моїм другом.

Спершу їй потрібно було розв’язати задачу з логістики — був потрібен транспортний засіб. Скористатися винно-червоною «Хондою» з Лундаґатан було дуже принадливо, але геть неможливо. У лептопі прокурора Екстрьома не містилося відомостей про те, що вона придбала машину: можливо, тому, що вона провела цю покупку зовсім недавно і ще не встигла відправити папери про реєстрацію і страховку. Проте не можна ризикувати: раптом Міммі обмовилася про машину на допиті в поліції, і, крім того, їй було відомо, що Лундаґатан під спостереженням.

Поліція знала, що в неї є мотоцикл, а витягувати його з підвалу на Лундаґатан буде ще важче. До того ж майже літня спека, згідно з прогнозом, мала змінитися мінливою погодою, і їй не надто хотілося їздити під дощем мокрими дорогами на мотоциклі.

Можливий був, звичайно, й інший варіант: орендувати машину на ім’я Ірене Нессер, але це було пов’язане з ризиком. Існувала ймовірність, що хто-небудь її впізнає, і тоді вже ім’я Ірене Нессер більше не вдасться використати. А це була б справжня катастрофа, оскільки воно забезпечувало їй запасний вихід у разі потреби втечі з країни.

Вона кисло всміхнулася. Є, звісно, ще одна можливість. Лісбет відкрила свій комп’ютер, увійшла в мережу «Мілтон сек’юриті» і відшукала там автомобільний парк, яким відала секретарка, що чергувала в приймальні. Агенція мала в своєму розпорядженні автопарк з дев’яноста п’яти машин, більшу частину яких складали машини охорони, пофарбовані у фірмові кольори. Більшість з них стояло в гаражах, розкиданих по всьому місту, але було також і кілька звичайних машин, що використовувалися у разі необхідності для службових поїздок. Ці машини були в гаражі головної контори агентства в районі Шлюзу, Тобто практично за рогом.

Вона пройшлася по файлах персоналу і вибрала співробітника Маркуса Колландера, який щойно пішов у двотижневу відпустку, залишивши номер телефону готелю на Канарських островах, за яким можна було з ним зв’язатися. Вона змінила назву готелю і переставила цифри в телефонному номері, потім ввела позначку про те, що перед від’їздом Колландер здав один з простих автомобілів у сервіс. Причина — неполадки в зчепленні. Вона вибрала «Тойоту королу» з автоматичною коробкою передач, якою одного разу вже користувалася, і відзначила, що машина повернеться з ремонту через тиждень.

Насамкінець вона увійшла в систему і перепрограмувала камери спостереження, повз які їй доведеться проходити. Між 04.30 і 05.00 вони тепер повинні були показувати повтор того, що відбувалося в попередні півгодини, проте зі зміненим кодом часу.

До четвертої ранку вона склала наплічник, уклавши в нього потрібні речі: дві зміни одягу, два балончики зі сльозоточивим газом і заряджений електрошокер. Потім вона порівняла пістолети, якими недавно обзавелася випадково, забракувала «Ґавернмент» Сандстрьома і вибрала польський «Ванад» Сонні Ніємінена, в якому бракувало одного патрона. Він був трохи менший за розміром і краще лягав їй у руку. Цей пістолет вона запхнула до кишені куртки.

Лісбет замкнула свій ноутбук, проте залишила комп’ютер на письмовому столі. Зміст жорсткого диска вона заздалегідь перевела в кодовану запасну пам’ять у Мережі і потім стерла все, що було на жорсткому диску, за допомогою програми, яку вона сама написала і яка гарантувала, що навіть вона сама не зможе відновити зміст. Вона вирішила, що ноутбук їй однаково не знадобиться, а тягати його з собою було б дуже незручно. Замість нього вона прихопила «Палм Тангстен».

Наостанку вона окинула оком свій кабінет. У неї було таке відчуття, що вона більше не повернеться в квартиру в районі Мосебакке, і вона зрозуміла, що залишає після себе секрети, які краще було б знищити. Проте погляд на наручний годинник показав, що час не чекає. Вона огляділа кімнату востаннє і вимкнула настільну лампу.

Пішки діставшись до «Мілтон сек’юриті», вона увійшла через гараж і на ліфті піднялася в адміністративні приміщення. У порожніх коридорах вона не зустріла жодної живої душі і без зусиль дістала ключ від автомобіля з незачиненої стінної шафи в приймальні.

Через тридцять секунд вона вже була в гаражі і вимкнула сигналізацію «Короли». Усівшись на пасажирське сидіння, вона поправила сидіння водія і дзеркало заднього виду. Двері гаража вона відчинила за допомогою своєї старої електронної картки.

За кілька секунд до пів на п’яту вона виїхала на ранковий Сьодер Меларстранд у районі Вестербру. Починало світати.

Мікаель Блумквіст прокинувся вранці о пів на сьому. Він не заводив будильник і проспав усього три години. Увімкнувши комп’ютер, він відкрив папку «Лісбет Саландер» і відразу побачив її коротку відповідь:

Дякую за те, що ти був моїм другом.

По спині в нього пробігли мурашки. Не такої відповіді він чекав. Ці слова були схожі на прощання. Лісбет Саландер сама проти всього світу. Він пішов на кухню, увімкнув кавоварку, а сам попрямував до ванної. Натягнувши пошарпані джинси, він подумав, що в останні тижні жодного разу не міг навіть вибрати часу для прання і зараз у нього не залишилося жодної чистої сорочки. Він надягнув під сірий піджак винно-червону студентську фуфайку.

Намащуючи бутерброди, він раптом помітив, як щось металево блиснуло на столі між мікрохвильовкою і стіною. Він нахмурив брови і за допомогою виделки виколупав зі щілини в’язку ключів.

Ключі Лісбет Саландер. Він підібрав їх після нападу на Лундаґатан і залишив на мікрохвильовці разом з її сумкою. Потім вони, мабуть, упали в щілину. Він забув передати їх Соні Мудіґ, коли вона приходила до нього по сумку.

Він подивився на ключі. Три великі і три маленькі. Три великі були від під’їзду, квартири й від французького замка. Ключі від її квартири. Вони не підходили до замків на Лундаґатан. Де, чорт забирай, вона живе?

Він придивився уважніше до маленьких ключів. Один підходив до замка від її «Кавасакі». Другий мав вигляд типового ключа від домашнього сейфа або потайної шухляди. Він підніс до очей третій ключ. На ньому стояв віддрукований номер 24914. І тут йому сяйнула думка.

Поштова скринька! У Лісбет Саландер є власна поштова скринька!

Він розгорнув телефонну книгу на сторінці з телефонами поштових контор. Вона жила на Лундаґатан. Рінґен занадто далеко. Можливо, Хорнсґатан? Чи Росенлундсґатан?

Вимкнувши кавоварку, він махнув рукою на сніданок і на «BMW» Еріки Берґер поїхав на Росенлундсґатан. Ключ не підійшов. Він поїхав далі в поштове відділення на Хорнсґатан, і до тамтешньої скриньки з номером 24914 ключ підійшов ідеально. Він відчинив її і вийняв двадцять два відправлення, які негайно ж засунув у зовнішню кишеню своєї сумки для ноутбука.

Він поїхав далі по Хорнсґатан, залишив машину біля місцевого кінотеатру і нарешті поснідав у «Копакабані» на набережній Бергсунду. Чекаючи на замовлену каву з молоком, він почав перебирати поштові відправлення. Всі без винятку були адресовані компанії «Уосп ентерпрайзис». Дев’ять листів прийшло із Швейцарії, вісім — з Кайманових островів, один — з островів у Ла-Манші і чотири — з Гібралтара. Без будь-яких докорів сумління він розпечатав конверти. Двадцять один лист містив банківські виписки і звіти за різними рахунками і фондами, і Мікаель Блумквіст зрозумів, що Лісбет Саландер купається в золоті.

Двадцять другий лист виявився соліднішим за решту. Адресу було написано від руки, на конверті красувався друкарський логотип, з якого було видно, що лист прийшов з Бучанен Хаус, що на Квінсуей-авеню у Гібралтарі. На прикладеному до листа аркуші стояла шапка, в якій містилося уточнення, що відправником є Джеремі С. Мак-Міллан, повірений. Написаний гарним почерком по-англійськи лист свідчив:

Jeremy S. McMillan Solicitor

Dear Ms Salander,

This is to confirm that the final payment of your property has been concluded as of January 20. As agreed, I’m enclosing copies of all documentation but will keep the original set. I trust this will be to your satisfaction.

Let me add that I hope everything is well with you, my dear. I very much enjoyed the surprise visit you made last summer and, must say, I found your presence refreshing. I’m looking forward to, if needed, be of additional service.

Yours faithfully,

JSM[83]

Лист було датовано двадцять четвертим січня — очевидно, Лісбет Саландер не часто виймала пошту зі своєї скриньки. Мікаель переглянув документи, що додавалися до листа. Це виявився договір про купівлю квартири в будинку на Фіскарґатан, 9, у районі Мосебакке.

Наступної миті він ледь не вдавився черговим ковтком кави. Йшлося про суму в двадцять п’ять мільйонів крон, й оплату було проведено в два прийоми з інтервалом у дванадцять місяців.

Високий темноволосий чоловік відмикав бічні двері ескільтунського салону «Автоексперт». Лісбет Саландер спостерігала за ним. Салон був поєднанням гаража, ремонтної майстерні та агенції зі здачі в оренду автомобілів. Пересічна фірмочка, яких тисячі. Була за десять хвилин сьома, а згідно з написаним від руки оголошенням на головному вході салон відчинявся о пів на восьму. Вона перейшла через дорогу, відчинила бічні двері й увійшла слідом за чоловіком до приміщення. Він почув її кроки й обернувся.

— Рефік Альба? — спитала вона.

— Так. А ви хто? У нас ще зачинено.

Вона підняла «Ванад» Сонні Ніємінена і, тримаючи двома руками, націлила зброю йому в обличчя.

— У мене немає ані часу, ані бажання теревенити з тобою. Я хочу подивитися твій список зданих в оренду автомобілів. Причому негайно. У тебе є десять секунд.

Рефіку Альбі було сорок два роки. Він був курдом з Д’ярбакіра і за своє життя побачив достатньо зброї. Він стояв ніби паралізований, та дуже скоро зметикував: якщо в його контору з’явилася божевільна жінка з пістолетом у руці, то краще з нею не сперечатися.

— У комп’ютері, — сказав він.

— Увімкни його.

Він виконав наказ.

— Що знаходиться за тими дверима? — спитала вона, коли комп’ютер увімкнувся і засвітився екран.

— Це всього лиш роздягальня.

— Відчини двері.

За дверима висіли кілька робочих комбінезонів.

— Гаразд. Заходь у роздягальню, тоді не доведеться робити тобі боляче.

Він підкорився без заперечень.

— Дістань свій мобільний телефон, поклади його на підлогу і підштовхни ногою до мене.

Він зробив усе, як вона сказала.

— Добре. Тепер замикай двері.

Комп’ютер був старовинний, з програмою «Windows 95» і жорстким диском на 280 мегабайт. Минула ціла вічність, доки нарешті відкрився документ «Excel» зі списком зданих в оренду автомобілів. Вона побачила, що білий «Вольво», на якому роз’їжджав білявий гігант, здавався в оренду двічі. Спочатку на два тижні в січні, потім починаючи з першого березня і ще не повернувся до салону. Було внесено тижневу плату за довготривалу оренду.

Наймача звали Рональд Нідерман.

Вона переглянула папки, що стояли на полиці над комп’ютером. На корінці однієї з папок був акуратний напис: «Посвідчення особи». Знявши цю папку з полиці, вона знайшла ім’я Рональд Нідерман. Орендуючи машину в січні, він як документ, що засвідчує особу, надав свій паспорт, і Рефік Альба просто зняв з нього копію. З першого погляду вона впізнала білявого гіганта. За паспортом він був німцем тридцяти п’яти років, родом з Гамбурга. Той факт, що Рефік Альба зняв з паспорта копію, означав, що Рональд Нідерман був просто клієнтом, а не приятелем, який випадково взяв на якийсь час машину.

Внизу на берегах Рефік Альба записав телефонний номер і адресу поштової скриньки в Ґетеборзі.

Лісбет поставила папку на місце і вимкнула комп’ютер. Роззирнувшись по кімнаті, вона побачила гумовий клин на підлозі біля вхідних дверей. Вона взяла його, підійшла до роздягальні і постукала в двері руків’ям пістолета:

— Ти мене там чуєш?

— Так.

— Ти знаєш, хто я така?

Мовчання.

«Він же не сліпий, щоб не впізнати мене!» — подумала вона.

— Гаразд. Ти знаєш, хто я. Ти боїшся мене?

— Так.

— Не бійся мене, пане Альбо. Я не зроблю тобі нічого поганого. Я зараз тут закінчу. Прошу вибачити мені за те, що завдала тобі клопоту.

— Е-е… Гаразд.

— Тобі там вистачає повітря?

— Так. Чого ти від мене хочеш?

— Я хотіла дізнатися, чи не брала тут машину одна жінка два роки тому, — збрехала Лісбет. — Але не знайшла того, що мені треба. Ти в цьому не винен. Через кілька хвилин я піду.

— Добре.

— Я всуну гумовий клин під двері роздягальні. Двері достатньо тонкі, щоб ти міг їх виламати, але на це в тебе піде якийсь час. Тобі немає чого дзвонити в поліцію. Мене ти більше ніколи не побачиш, ти відчиниш салон, як завжди, і можеш вважати, що нічого не сталося.

Дуже малоймовірно, що він не телефонуватиме до поліції, проте не зайвим було запропонувати йому альтернативну можливість, над якою він може поміркувати. Вона вийшла з салону і попрямувала до залишеної за рогом «Тойоти короли», а там швидко змінила зовнішність, перетворившись на Ірене Нессер.

Їй було прикро, що вона не знайшла домашньої адреси білявого гіганта, який імовірно повинен мешкати десь у районі Стокгольма, а замість цього дізналася тільки поштову скриньку на іншому кінці Швеції. Але більше їй не було на що орієнтуватися. Гаразд. Отже, в Ґетеборг.

Вона вибралася до в’їзду на Є20 і повернула ліворуч у бік Арбоги. Новини по радіо щойно закінчилися, і вона зупинилася на якійсь рекламній станції, слухала Девіда Боуї, який співав «Putting out fire with gasoline».[84] Вона не мала уявлення ні про того, хто співає, ні про те, що це за пісня, але слова здалися їй пророчими.

Розділ 30

Мікаель зупинився, роздивляючись під’їзд будинку номер 9 на Фіскарґатан поблизу Мосебакке. Це місце мешкання можна було вважати одним з найбільш престижних і вишуканих у Стокгольмі. Він уставив ключ у замок, і той легко увійшов. Дошка оголошень у під’їзді нічого йому не сказала. Мікаель зрозумів, що більшу частину будинку займають службові квартири різних організацій, але певна частина, очевидно, належала приватним особам. Не знайшовши на дошці зі списком мешканців імені Лісбет Саландер, він не здивувався, проте йому все ж таки не вірилося, що її пристановище саме тут.

Він піднімався з поверху на поверх, читаючи таблички на дверях. Жодна нічого йому не говорила. Нарешті він дістався до останнього поверху, де на дверях значився напис «В. Кюлла».[85]

Мікаель ляснув себе по лобі. Раптом на його обличчі з’явилася усмішка. Він подумав, що, найімовірніше, ім’я на дверях не має особисто до нього жодного відношення, швидше в цьому збігу виявилася іронія долі, але де ж, як не тут, було йому, Каллі Блумквісту, шукати Лісбет Саландер!

Він натиснув на дзвінок і хвилину почекав. Потім дістав ключі і відімкнув спочатку французький замок, а потім і звичайний врізний.

У ту ж мить, як він відчинив двері, заревла сирена охоронної сигналізації.

Мобільний телефон запищав, коли Лісбет Саландер проїздила по дорозі Є20 Глансхаммер, за яким починався Еребру. Вона негайно ж пригальмувала і заїхала в карман на узбіччі, дістала свій «Палм» і під’єднала його до мобільника.

П’ятнадцять секунд тому хтось відчинив двері її квартири. Сигналізація не була приєднана до будь-якого охоронного підприємства, вона була призначена лише для того, щоб попередити її саму про візит непроханих гостей. Через тридцять секунд сирена замовкне, а непрошений гість отримає неприємний сюрприз у вигляді бомби з фарбою, вмонтованої біля дверей у пристрій, схожий на електролічильник. Зловтішно посміхаючись, вона почала зворотний відлік.

Мікаель безпорадно дивився на сигнальний дисплей біля дверей. Чомусь йому не спало на думку, що в квартирі може бути охоронна сигналізація. Він дивився, як на електронному секундомірі йде зворотний відлік. У «Міленіумі» сигнальна сирена вимикалася, якщо ти протягом тридцяти секунд встигав увести чотиризначний код, а інакше дуже скоро з’являлися міцні хлоп’ята з охоронної фірми.

Спершу він хотів був зачинити двері і швидше забратися звідси подалі. Але залишився стояти на місці, як соляний стовп.

П’ять цифр. Неможливо підібрати правильний код випадково.

25-24-23-22…

Чорт би забрав тебе, Пеппі Довга…

19-18…

Який би ти вибрала код?

15-14-13…

Він відчував наростаючу паніку.

10-9-8…

Потім він простяг руку і у відчаї набрав єдиний номер, який спав йому на думку: 9277 — цифри, які відповідали буквам WASP на клавіатурі.

На превелике здивування Мікаеля, зворотний відлік зупинився на шостій секунді. Сирена пискнула ще раз наостанку, дисплей обнулився, і засвітилася зелена лампочка.

Лісбет Саландер вирячила очі. Вона подумала, що відбувся якийсь збій, і навіть потрясла кишеньковий комп’ютер, хоча і розуміла, що поводиться безглуздо. Зворотний відлік зупинився за шість секунд до викиду бомби з фарбою, а в наступний момент дисплей обнулився.

Не може бути!

Ніхто в світі не знав цього коду, крім неї. Сигналізація навіть не приєднана до охоронного підприємства. Що ж це таке?

Вона не могла уявити собі, як таке могло статися. Поліція? Ні. Зала? Виключено.

Вона набрала на мобільнику потрібний телефонний номер і почала чекати, доки підключиться камера спостереження і почне посилати на її мобільний картинки низької роздільності. Камера була замаскована під пожежну сигналізацію на стелі передпокою і робила знімки низької роздільності з частотою в одну секунду. Вона прокрутила знімки від нуля — з того моменту, коли відчинилися двері і спрацювала сирена. Її обличчя поволі розпливалося в усмішці, поки перед її очима проходили картинки, на яких Мікаель Блумквіст упродовж тридцяти секунд сіпався в беззвучній пантомімі, поки нарешті не набрав код і після цього прихилився до одвірка з таким виразом на обличчі, немов дивом уникнув серцевого нападу.

Ах ти сякий-такий, Каллі Блумквісте!

У нього виявилися ключі, які вона впустила на Лундаґатан, і вистачило кмітливості пригадати її мережевий псевдонім Wasp. А раз він знайшов квартиру, значить, він вирахував, що вона належить підприємству «Уосп ентерпрайзис». Поки вона дивилася на дисплей, він почав ривками переміщатися по передпокою і незабаром зник з поля зору камери.

«От дідько! — подумала вона. — Як же це я виявилася такою передбачуваною! І навіщо тільки я залишила…» Тепер її таємниці лежали розкриті перед вивчаючим поглядом Мікаеля Блумквіста.

Поміркувавши зо дві хвилини, вона дійшла висновку, що тепер це вже не має значення. Жорсткий диск вона стерла. Це головне. Можливо, це навіть і на краще, що не хто інший, а саме Мікаель Блумквіст виявив її притулок. Йому однаково вже відомо стільки її таємниць, скільки не знає ніяка інша людина. Братик Розумник зробить усе так, як треба. Він її не видасть. Так вона вирішила і задумливо рушила далі у бік Ґетеборга.

Приїхавши на роботу о пів на дев’яту, Малін Ерікссон на сходах зіткнулася з Паоло Роберто. Вона відразу впізнала його, представилася сама і впустила гостя до редакції. Він помітно накульгував. Почувши запах кави, Малін зрозуміла, що Еріка Берґер уже на місці.

— Добридень, фрекен Берґер! Дякую, що ви відразу погодилися мене прийняти, — сказав Паоло.

Розгледівши значну кількість синяків і ґуль, які прикрашали його фізіономію, Еріка наблизилася до нього і поцілувала в щоку.

— На це навіть дивитися страшно, — сказала вона.

— Не вперше я заробив перелом носа. Де тут у вас Блумквіст?

— Він десь бігає, вдає з себе детектива і шукає сліди. З ним, як завжди, неможливо зв’язатися. Окрім дивного листа по електронній пошті, який надійшов від нього сьогодні вночі, він не давав про себе знати з учорашнього ранку. Дякую, що ви… Загалом, дякую.

Вона показала на його обличчя.

Паоло Роберто засміявся.

— Хочете кави? Ви сказали, що збираєтеся щось розповісти. Малін, приєднуйся!

Вони влаштувалися в зручних кріслах для відвідувачів у кабінеті Еріки.

— Я щодо того блондина, з яким я бився. Я вже розповідав Мікаелю, що боксер з нього був нікудишній. Але найцікавіше, що він ставав у правильну стійку, закривався руками і кружляв, як кружляють по рингу справжні боксери. Створювалося враження, що він десь навчався боксу.

— Мікаель згадував це в телефонній розмові, — сказала Малін.

— Я ніяк не міг забути цю картину і вчора ввечері, прийшовши додому, сів за комп’ютер і розіслав листи в боксерські клуби по всій Європі. Я написав там, що сталося, і якомога докладніше описав цього хлопця.

— Гаразд.

— Схоже, деякий улов є.

Він виклав на стіл надісланий факсом знімок, зроблений, очевидно, під час тренування в боксерському залі. Два боксери слухали, що їм говорить немолодий товстун у шкіряному шоломі й тренувальному комбінезоні. Навколо рингу зібралося з півдюжини хлопців, які теж уважно слухали. На задньому плані виднівся чоловік дуже високого зросту з коробкою під пахвою, поголена голова робила його схожим на скінхеда. На знімку він був обведений кружечком.

— Хлопця на задньому плані звуть Рональд Нідерман. Це знімок сімнадцятирічної давнини, і йому тут вісімнадцять років, так що тепер має бути тридцять п’ять. Все збігається з даними того гіганта, який викрав Міріам Ву. Я не можу бути стовідсотково впевненим, що це він: надто старий знімок, і якість теж погана. Але я б сказав, що схожість вельми велика.

— Звідки вам надіслали цей знімок?

— З «Динаміка» в Гамбурзі. Старий тренер, якого звуть Ханс Мюнстер.

— І що?

— Рональд Нідерман виступав за цей клуб один рік наприкінці вісімдесятих. Вірніше сказати, намагався виступати за клуб. Я одержав листа сьогодні вранці і переговорив з Мюнстером по телефону, перш ніж іти до вас. Якщо викласти коротко те, що розповів Мюнстер… Рональд Нідерман жив у Гамбурзі і зв’язався у вісімдесяті роки з бандою скінхедів. Він має брата, на кілька років старшого за нього. Брат — дуже добрий боксер, він і привів його до клубу. Нідерманмолодший відрізнявся страшною силою і винятковими фізичними даними. Мюнстер сказав, що ще ні в кого не зустрічав такого жорсткого удару навіть серед еліти. Одного разу вони вимірювали силу удару, і в його випадку апаратуру зашкалювало.

— Тобто він, очевидно, міг би зробити в боксі чудову кар’єру, — сказала Еріка.

Паоло Роберто заперечливо хитнув головою.

— За словами Мюнстера, на рингу він був ні на що не здатним, причому з кількох причин. По-перше, він не міг навчитися боксу. Він стояв на місці і молотив кулаками абикуди. Він був феноменально незграбний, і те ж саме стосується хлопця, з яким я бився в Нюкварні. Але що найгірше, він не відчував міру власної сили. Іноді йому вдавалося вцілити в супротивника, і в деяких випадках це призводило до страшних травм під час тренувальних боїв. Тут були і зламані носи, і переламані щелепи, і взагалі аніскільки непотрібні травми. Вони просто не могли залишити його в клубі.

— Міг би стати боксером, та не зумів, — сказала Малін.

— Саме так. Але вирішальну роль зіграла причина медичного характеру.

— Це ж яка?

— Цей хлопець здавався просто невразливим. Як би його не побили, йому все було байдуже — обтруситься і продовжує бій. З’ясувалося, що він має рідкісну хворобу, яка називається congenital analgesia.

— Congenital… і як там далі?

— Analgesia. Я подивився в довіднику. Це спадковий генетичний порок, при якому передавальна субстанція в нервових синапсах не функціонує належним чином. Він нечутливий до болю.

— Господи! Так для боксера це ж, напевно, просто дарунок долі!

Паоло Роберто похитав головою.

— Навпаки. Ця хвороба, можна сказати, небезпечна для життя. Більшість хворих на вроджену аналгезію помирають у порівняно молодому віці, років у двадцять — двадцять п’ять. Біль — це тривожна сигналізація організму, яка попереджає: увага! щось негаразд. Якщо ти покладеш руку на розжарену плиту, біль змусить швидко її відсмикнути. А при цій хворобі ти навіть нічого не помітиш, доки не запахне паленим м’ясом.

Малін і Еріка перезирнулися.

— Ви це серйозно? — спитала Еріка.

— Цілком серйозно. Рональд Нідерман не відчуває абсолютно нічого і йде по життю немов під сильним місцевим наркозом. Йому вдалося прожити так довго, бо в його випадку цей недолік компенсується іншою природженою властивістю. Він має виняткові фізичні дані, у нього незвичайно міцний скелет, і це робить його майже невразливим. Його природна сила унікальна. І здається, на ньому все дуже швидко загоюється.

— Як я тепер розумію, матч із ним був дуже цікавий.

— Авжеж! Не хотів би я його повторити. Єдине, що на нього справило хоч якесь враження, це коли Міріам Ву вдарила його в пах. На кілька секунд він навіть упав на коліна… Ймовірно, це сталося тому, що такий удар викликає якусь моторну реакцію, оскільки болю він і тоді не відчув. Можете мені повірити, я на його місці взагалі упав би як мертвий.

— Але як же тобі вдалося його перемогти?

— Люди з його хворобою, зрозуміло, так само схильні до травм, як і решта. Хоча цей Нідерман справді, здається, зроблений з бетону. Але коли я свиснув його по довбешці дошкою, він звалився. Напевно, він отримав струс мозку.

Еріка поглянула на Малін.

— Я зараз зателефоную Мікаелю, — сказала та.

Мікаель почув сигнал мобільного телефону, але був такий схвильований, що відгукнувся тільки на п’ятий дзвінок.

— Це Малін. Паоло Роберто, здається, дізнався, хто такий цей білявий гігант.

— Дуже добре, — неуважно відгукнувся Мікаель.

— Де ти?

— Важко пояснити.

— У тебе якийсь дивний голос.

— Вибач! Що ти сказала?

Малін стисло переповіла йому розповідь Паоло Роберто.

— Гаразд, — сказав Мікаель. — Спробуй, спираючись на це, відшукати його в якому-небудь реєстрі. Схоже, все потроху з’ясовується. Зателефонуй мені на мобільний.

На великий подив Малін, на цих словах він вимкнувся, навіть не попрощавшись.

Мікаель у цей час стояв біля вікна, з якого відкривався розкішний вид на Старе місто до самого узбережжя. Він почувався оглушеним і майже приголомшеним. Він оглянув квартиру Лісбет Саландер. Праворуч від передпокою в ній розташовувалася кухня. Потім ішли вітальня, кабінет, спальня і в кінці — маленька кімнатка для гостей, в якій, здається, ще ніхто не бував: матрац залишався в пластиковому чохлі, простирадла не постелені. Всі меблі виглядали новенькими, немов щойно з магазину «ІКЕА». Але річ була не в цьому.

Лісбет Саландер придбала колишні апартаменти Персі Барневіка[86] вартістю двадцять п’ять мільйонів. Загальна площа квартири становила 350 квадратних метрів.

Приголомшений Мікаель сновигав порожніми і безлюдними коридорами і залами з фігурним паркетом з різних порід дерева й шпалерами «Тріша гільд» на стінах, про які Еріка Берґер говорила з заздрісним захопленням. У центрі квартири містилася чарівна світла вітальня з каміном, в якому Лісбет, судячи з усього, жодного разу не розпалювала вогонь. З величезного балкона відкривався вражаючий краєвид. У квартирі були пральня, сушарка, гімнастичний зал, комора і ванна кімната з ванною колосальних розмірів. Тут навіть був винний погріб, зовсім порожній, якщо не рахувати закоркованої пляшки портвейну «Quinta do Noval» урожаю 1976 року. Мікаелю важко було уявити собі Лісбет з келихом портвейну в руці. На доданій до пляшки картці було написано, що це подарунок на новосілля від маклера.

Кухня була обладнана всіма можливими кухонними пристроями на додачу до виблискуючої чистотою французької плити з газовою духовкою марки «Кораллі шато 120», про яку Мікаель навіть не чув і на якій Лісбет, мабуть, кип’ятила чайник.

Зате кавоварку для приготування кави еспресо, що стояла на окремому столику, він оглянув з шанобливою увагою. Це був апарат марки «Jura Impressa X» з окремим пристроєм для охолоджування молока. Кавоваркою, очевидно, теж не користувалися, скоріш за все, вона вже стояла на кухні, коли Лісбет придбала квартиру. Мікаель знав, що кавоварка марки «Jura» — це те саме, що серед автомобілів «Ролс-ройс»: домашній апарат для професійного приготування кави ціною приблизно сімдесят тисяч крон. У самого Мікаеля був апарат значно скромнішої марки, куплений ним у «Джон Уолл» за три з половиною тисячі крон, — одна з небагатьох екстравагантних речей у його домашньому господарстві.

У холодильнику був відкритий пакет молока, сир, масло, ікра і півслоїка солоних огірків, у буфеті — чотири напівпорожні баночки вітамінів, чай у пакетиках, кава для простацької кавоварки, що стояла на кухонному столику, дві хлібини і пакет сухарів. На обідньому столі красувався кошик з яблуками. У морозилці лежали рибна запіканка й три пачки бекону. Ніякої іншої їжі Мікаель у квартирі Лісбет не виявив. У мішку для сміття під стійкою для посуду поряд з розкішною плитою він знайшов кілька порожніх упаковок з-під піци.

Все це дуже погано поєднувалося між собою. Вкравши кілька мільярдів, Лісбет придбала квартиру завбільшки з добрячу садибу, проте їй вистачало для життя трьох кімнат, які вона умеблювала. Решта вісімнадцять стояли порожні й бездоглядні.

Обхід квартири Мікаель закінчив у кабінеті. На стінах не було ні картин, ні навіть постерів, ніде жодної квіточки, ані килимків, ані накидок, жодної тобі декоративної вази, свічника чи хоча б сувенірної дрібнички, які створювали б подібність домашнього затишку або просто зберігалися б як пам’ять.

Мікаель відчув, як у нього стислося серце. Йому захотілося знайти Лісбет і обійняти її.

Якщо це вийде, вона, мабуть, його вкусить.

Клятий Залаченко!

Нарешті він усівся за її письмовий стіл і розгорнув папку з розслідуванням Бйорка від 1991 року. Він не читав усе підряд, а тільки проглянув найголовніше і спробував підсумувати прочитане.

Потім відкрив її ноутбук з сімнадцятидюймовим монітором, з двохсотгігабайтним жорстким диском і оперативною пам’яттю в один гігабайт. Він виявився абсолютно порожнім. Вона прибрала за собою, і це провіщало біду.

Він позаглядав у шухляди письмового столу і відразу ж виявив дев’ятиміліметровий «Ґавернмент» і магазин на сім патронів. Це був пістолет, який Лісбет Саландер забрала у журналіста Пера-Оке Сандстрьома, але Мікаель про це нічого не знав. Він ще не встиг дістатися до літери «С» у списку клієнтів.

Наступною знахідкою був CD-диск з написом «Б’юрман».

Він засунув його в свій ноутбук і вжахнувся, побачивши запис. Він мовчки спостерігав кошмарні сцени насильства, вчиненого над Лісбет Саландер, яке мало не закінчилося її смертю. Було ясно, що фільм знімався прихованою камерою. Він не дивився його увесь, у всіх подробицях, а переглянув, перескакуючи від фрагмента до фрагмента, з яких один був кошмарніший за інший.

Б’юрман.

Опікун її зґвалтував, і вона документально відобразила це у всіх подробицях. Судячи з електронного покажчика часу, фільм було знято два роки тому. Це було ще до того, як Мікаель з нею познайомився. Ще кілька деталей головоломки стали на своє місце.

Бйорк і Б’юрман в одній компанії з Залаченком — у сімдесяті роки.

Залаченко і Лісбет Саландер з коктейлем Молотова в пакеті з-під молока — на початку дев’яностих.

Потім знову Б’юрман, цього разу як її опікун, призначений після Хольгера Пальмґрена. Коло замкнулося. Він напав на свою підопічну. Він вважав, що вона психічно хвора, беззахисна дівчина, але Лісбет Саландер не була беззахисною. Це була дівчина, яка в дванадцять років не побоялася розпочати боротьбу з колишнім професійним убивцею з ГРУ і скалічила його на все життя.

Лісбет Саландер — це жінка, що ненавидить чоловіків, які ненавидять жінок.

Він пригадав той час, коли познайомився з нею. Схоже, що це сталося через кілька місяців після того, як її було зґвалтовано. Він не міг згадати, щоб вона хоча б одним словом будь-коли натякнула на те, що сталося. Вона взагалі мало що розповідала про себе. Мікаель навіть уявити собі не міг, що вона зробила з Б’юрманом, але, в будь-якому разі, вона його не вбила, що навіть дивно. Тоді б Б’юрман помер ще два роки тому. Очевидно, вона отримала над ним якусь владу і використовувала це для якоїсь невідомої мети. І тут Мікаель зрозумів, що інструмент, за допомогою якого вона могла контролювати опікуна, лежить у нього під самим носом. Це ж CD-диск! Доки диск був у неї, Б’юрман залишався її безвладним рабом. І тоді адвокат звернувся до людини, яку вважав своїм потенційним союзником. Залаченко. Її найзапекліший ворог. Її батько.

Далі йшов ланцюжок подій. Спершу застрелили Б’юрмана, а потім — Даґа Свенссона і Міа Берґман.

Але чому? Що зробило Даґа Свенссона таким небезпечним для цієї компанії?

І тут раптом Мікаель здогадався, що, ймовірно, сталося в Енскеді.

Наступної миті Мікаель помітив аркуш на підлозі біля підвіконня. Лісбет роздрукувала сторінку, зім’яла її і кинула на підлогу. Він розпрямив аркуш — це була стаття з вечірнього випуску газети «Афтонбладет», де описувалося викрадення Міріам Ву.

Мікаель не знав, яку роль Міріам відіграла в цій драмі (та й чи взагалі відіграла), але вона була однією з небагатьох друзів Лісбет. Можливо, єдиною її подругою. Лісбет подарувала їй свою стару квартиру. А зараз вона, побита, лежить у лікарні!

Нідерман і Залаченко.

Спершу її мати, потім Міріам Ву… Лісбет повинна була божеволіти від люті.

Це був виклик, який вона не могла не прийняти. І зараз вона вийшла на полювання.

Під час перерви на ланч Драґану Арманському зателефонували з реабілітаційного центру в Ерставікені. Він чекав, що Хольгер Пальмґрен набагато раніше захоче з ним поговорити, але не подзвонив йому першим. Він боявся, що доведеться повідомляти колишнього опікуна Лісбет, що за наслідками розслідування вона безсумнівно винна. Тепер же він з повним правом міг сказати, що є всі підстави сумніватися в її причетності.

— Наскільки ви просунулися? — відразу спитав Пальмґрен, знехтувавши вітальними компліментами.

— У чому? — запитав Арманський.

— У своєму розслідуванні справи Саландер.

— А чого ви вирішили, що я веду таке розслідування?

— Не гайте часу!

Арманський зітхнув:

— Ви маєте рацію.

— Я хочу, щоб ви приїхали до мене, — поставив вимогу Пальмґрен.

— Гаразд. Я заїду на вихідних.

— Це мене не влаштовує. Я хочу, щоб ви приїхали сьогодні. Нам треба багато про що поговорити.

На кухні в квартирі Лісбет Саландер Мікаель приготував каву і бутерброди. Він усе ще сподівався ось-ось почути, як вона відмикає вхідні двері, проте сам розумів, що надії марні. Порожній жорсткий диск її комп’ютера свідчив про те, що вона назавжди покинула свій притулок. Він надто пізно знайшов її адресу.

О пів на третю після полудня він усе ще сидів за письмовим столом Лісбет Саландер. Він уже тричі перечитав фальшивий висновок Бйорка, складений у стилі звіту для безіменного начальника. Рекомендації давалися прості: знайти підкупленого психіатра, який на кілька років запроторить Саландер у свою психлікарню. Дівчина у будь-якому випадку ненормальна, що доводить уся її поведінка.

Найближчим часом Мікаель збирався приділити підвищену увагу Бйорку і Телебор’яну. Йому аж кортіло узятися за цих двох. Тут у нього запищав мобільник, порушивши хід його думок.

— Привіт іще раз! Це Малін. Здається, я дещо знайшла.

— Що саме?

— За даними перепису населення, в країні немає ніякого Рональда Нідермана. Його немає в телефонному довіднику, в податковому реєстрі, в реєстрі автовласників і взагалі ніде.

— Авжеж.

— Ось слухай! Дев’яносто восьмого року в патентному бюро було зареєстроване акціонерне товариство. Воно називається «КАБ імпорт АТ», у нього ґетеборзька адреса і поштова скринька. Це акціонерне товариство займається імпортом електроніки. Голову правління звуть Карл Аксель Бодін, тобто його ініціали і складають КАБ, сорок першого року народження.

— Це мені ні про що не говорить.

— Мені теж. Решта правління складається з ревізора, який значиться ще в кількох акціонерних товариствах. Схоже, це просто підставна особа, що обслуговує дрібні підприємства. Проте зазначена фірма Після свого відкриття не вела будь-якої діяльності.

— Так-так.

— Третій член правління — особа на ім’я Р. Нідерман. Вказана його дата народження, але більше немає ніяких даних. Отже, у нього немає в Швеції ідентифікаційного номера. Народився він вісімнадцятого січня сімдесятого року і значиться представником фірми на німецькому ринку.

— Молодчина, Малін. Дуже добре! Є у нас ще яка-небудь адреса, крім поштової скриньки?

— Немає. Але я натрапила на слід Карла Акселя Бодіна. Він значиться в списках платників податків у Західній Швеції, а як адреса вказана поштова скринька шістсот дванадцять в Госсеберзі. Я подивилася, що це таке. Судячи з усього, це сільська садиба поблизу Носсебра на північний схід від Ґетеборга.

— Що нам про нього відомо?

— Два роки тому він вказав у податковій декларації дохід у двісті шістдесят тисяч крон. За словами нашого друга з поліції, він не значиться в поліцейському реєстрі. У нього є ліцензія на зброю: одна на великокаліберну мисливську рушницю, інша на дробовик, є дві машини — «Форд» і «Сааб», обидві не нові моделі. У місцевих властей не відмічений. Він не одружений і вважається сільським господарем.

— Непримітна особа, що не має неприємностей з правоохоронними органами.

Мікаель на кілька секунд замислився. Йому потрібно було зібратися з думками.

— Гаразд. Дякую тобі, Малін. Я потім ще зателефоную.

— Мікаелю… В тебе все гаразд?

— Ні, не все гаразд. Потім зателефоную.

Він усвідомлював, що чинить неправильно. Як свідомий член громадянського суспільства, він мав би зняти зараз слухавку і подзвонити інспектору Бубланськи. Але, зробивши це, він був би вимушений або розповісти всю правду про Лісбет Саландер, або плутатися між напівправдою і умовчаннями. Проте не в цьому була головна проблема.

Лісбет Саландер полює за Нідерманом і Залаченком. Мікаель не знав, наскільки вона просунулася в цій справі, але якщо вони з Малін зуміли відшукати поштову скриньку 612 у Госсеберзі, то це могла зробити і Лісбет Саландер. Таким чином, була велика ймовірність того, що вона вирушила до Госсеберґи. Мимохіть напрошувалася саме така думка.

І Лісбет Саландер, очевидно, діятиме рішуче.

Мікаель дістав перо і папір і склав список того, чого він не міг або не хотів повідомляти поліції.

У першу чергу він написав: «адреса».

Лісбет Саландер багато зусиль вклала в те, щоб забезпечити собі цей таємний притулок. Тут було її життя і її таємниці, і він не збирався ставати зрадником.

Потім він написав «Б’юрман» і поставив після цього слова знак питання.

Він подивився на CD-диск, що лежав на столі. Б’юрман зґвалтував Лісбет. Він замалим не вбив її, підлим чином зловживаючи своїм становищем опікуна. У цьому не залишалося жодного сумніву. Цей скотячий вчинок слід було публічно викрити. Проте тут виникала дилема етичного порядку. Лісбет не заявила про нього в поліцію. Чи захоче вона, щоб її ім’я знову згадували в ЗМІ у зв’язку зі справою найбільш інтимного характеру, причому всі деталі якої через кілька годин стануть надбанням громадськості? Вона ніколи йому цього не подарує! CD-диск був речовим доказом, і кадри запису стануть чудовою поживою для вечірніх газет!

Він подумав ще і дійшов висновку, що Лісбет сама має право вирішувати, як їй діяти. Але якщо йому вдалося відшукати її квартиру, то рано чи пізно до неї добереться й поліція. Він поклав диск у футляр і сховав до своєї сумки.

Потім він написав: «Розслідування Бйорка». Звіт 1991 року, що проливав світло на всю подію, був офіційно засекречений. У ньому наводилося ім’я Залаченка і пояснювалася роль Бйорка, що у поєднанні зі списком клієнтів з комп’ютера Даґа Свенссона прирікало Бйорка на кілька украй неприємних годин віч-на-віч з інспектором Бубланськи. Завдяки листуванню в ту ж компанію потрапляв і Петер Телебор’ян.

Папка приведе поліцію в Госсеберґу… Але в нього буде принаймні кілька годин.

Нарешті він увімкнув ноутбук і записав по пунктах усі істотні факти, встановлені ним за минулі двадцять чотири години з розмов із Бйорком і Пальмґреном і з матеріалів, знайдених у квартирі Лісбет. На цю роботу пішло близько години. Він записав цей документ на той самий CD-диск, на якому вже зберігалося його власне розслідування.

Він подумав, чи не зв’язатися з Драґаном Арманським, але вирішив, що краще цього не робити. У нього і без того набралося досить м’ячиків, якими тільки встигай жонглювати.

Мікаель залишився в редакції «Міленіуму» і зачинився в кабінеті з Ерікою Берґер.

— Його звуть Залаченко, — сказав він замість вітання. — Він колишній радянський найманий убивця з розвід служби. Він порвав із своїм начальством у сімдесят шостому році, став перебіжчиком і отримав у Швеції право на проживання та платню від Служби безпеки. Після розвалу Радянського Союзу він, подібно до багатьох інших, цілковито перейшов у гангстери і займається трафіком секс-послуг, зброєю і наркотиками.

Еріка Берґер поклала на стіл ручку, яку тримала в руці.

— Гаразд. Чому ж мене не дивує, що тут виявився замішаний КДБ?

— Не КДБ. ГРУ. Військова розвідка.

— Схоже, це серйозно.

Мікаель кивнув.

— Ти вважаєш, що це він убив Даґа й Міа?

— Не своїми руками. Він підіслав іншого. Рональда Нідермана, якого розкопала Малін.

— І ти можеш це довести?

— Більш-менш. Почасти це мої припущення. Але Б’юрман був убитий через те, що намагався руками Залаченка розправитися з Лісбет.

Мікаель пояснив, що він бачив на запису, який зберігався у Лісбет у письмовому столі.

— Залаченко — її татусь. Б’юрман офіційно працював на Службу безпеки в середині сімдесятих років і був серед тих, на кого вийшов Залаченко, коли вперше попросив політичного притулку. Потім він став адвокатом і кінченим мерзотником, надавав послуги вузькому колу людей із Служби безпеки. Можна подумати, що всередині їхнього відомства існує згуртована група, яка збирається час від часу в чоловічій лазні, щоб разом правити світом і охороняти таємницю Залаченка. Мені здається, що в Службі безпеки про існування цієї людини і гадки не мають. Лісбет же погрожувала розкрити цю таємницю, тому її запроторили до дитячої психіатричної лікарні.

— Не може бути!

— Може, — сказав Мікаель. — Тут відбувся збіг цілої низки обставин, а Лісбет не відзначалася поступливою вдачею ні тоді, ні тепер. Але з дванадцяти років вона почала становити загрозу для державної безпеки.

Він коротко виклав суть історії.

— Це ще треба перетравити, — сказала Еріка. — А Даґ і Міа…

— Були вбиті, бо Даґ намацав зв’язок між Б’юрманом і Залаченком.

— І що ж тепер робити? Адже про це слід було б повідомити до поліції?

— Якусь частину, але не все. Про всяк випадок я переписав усю важливу інформацію на цей диск. Лісбет почала полювання на Залаченка. Я хочу її знайти. Нічого з того, що записано на цьому диску, не повинно просотитись назовні.

— Мікаелю, мені це не подобається. Не можна ж приховувати інформацію, що належить до розслідування вбивства.

— А ми й не будемо приховувати. Я збираюся зателефонувати інспекторові Бубланськи. Але мені здається, що Лісбет зараз на шляху до Госсеберґи. Вона розшукується за підозрою в потрійному вбивстві, і як тільки ми зателефонуємо до поліції, по неї вирушить загін озброєних сил з мисливськими боєприпасами. Дуже великий ризик, що вона чинитиме опір, і тут уже може статися що завгодно.

Він замовк і невесело посміхнувся.

— Отже у будь-якому разі нам потрібно хоча б потурбуватися про те, щоб сили національної безпеки не втратили надто багато людей. Потрібно, щоб я встиг першим її знайти.

Еріка Берґер подивилася на нього з сумнівом.

— Я не збираюся відкривати таємниці Лісбет. Нехай Бубланськи самостійно до них докопується. А тебе я прошу зробити мені одну послугу. У цій папці звіт Бйорка про розслідування дев’яносто першого року і частина листування Бйорка з Телебор’яном. Я хочу, щоб ти зняла з цих паперів копії і передала їх інспекторові Бубланськи або Мудіґ. Я ж через двадцять хвилин вирушаю до Ґетеборґа.

— Мікаелю…

— Знаю. Але в цьому поєдинку я весь час на боці Лісбет.

Еріка Берґер стиснула губи і нічого не сказала. Потім вона кивнула. Мікаель попрямував до дверей.

— Будь обережний! — сказала йому вслід Еріка, коли за ним уже зачинилися двері.

Вона подумала, що треба було поїхати разом з ним. Це було б єдине чесне рішення. Але вона досі так і не розповіла йому про те, що зібралася йти з «Міленіуму» і що все колишнє залишилося позаду. Узявши папку, вона пішла до копіювального апарата.

Поштова скринька виявилася в поштовому відділенні, що містилося в торговому центрі. Лісбет ніколи не бувала в Ґетеборзі і не знала, де там що, але все-таки відшукала поштове відділення і всілася в кафе, звідки їй було добре видно поштову скриньку крізь вузьку щілину поряд з наклеєним на вітрину постером, що рекламував Шведську касову службу шведської — хай йому біс! — пошти.

Ірене Нессер користувалася скромнішим макіяжем, ніж Лісбет Саландер. На шиї в неї висіло дурнувате намисто, і вона читала «Злочин і кару», куплену в книжковій ятці сусіднього кварталу, — неквапливо, не забуваючи перегортати сторінки. Вона зайняла спостережний пост під час ланчу і не знала, коли зазвичай зі скриньки забирають кореспонденцію, робиться це щоденно чи раз на два тижні, встигли її вже вийняти сьогодні чи по неї ще прийдуть пізніше. Але це був єдиний відомий їй слід, і вона чекала, взявши філіжанку кави з молоком.

Вона трохи не задрімала з розплющеними очима, як раптом побачила, що скринька відчиняється. Вона кинула погляд на годинник. Було без чверті друга. Дурням щастить!

Лісбет квапливо встала і підійшла до вікна. З приміщення з поштовими скриньками вийшов чоловік — худорлявий хлопець років двадцяти, у чорній шкіряній куртці. Вона нагнала його на вулиці і побачила, як він завернув за ріг до «Рено», що стояв там, і відчинив дверці машини. Лісбет Саландер запам’ятала номер машини і побігла до «Короли», припаркованої за сотню метрів на цій же вулиці. Він звернув на вулицю Ліннея; додавши швидкості, вона пройшла за ним по авеню і потім у бік Нордстана.

Мікаель Блумквіст прибув саме вчасно: згідно з розкладом, потяг Х2000 відходив о 17.10. Він купив квиток, розплатившись за кредитною карткою, сів у порожньому вагоні-ресторані і замовив собі запізнілий ланч.

У нього весь час пекло під грудьми від хвилювання, що він уже запізнився. Він сподівався, що Лісбет Саландер йому зателефонує, але боявся, що цього не станеться.

Вона намагалася вбити Залаченка в 1991 році. І ось він після стількох років завдав удару у відповідь.

Хольгер Пальмґрен був правий у своїй оцінці її особистості. У Лісбет Саландер накопичився неабиякий досвід, який говорив їй, що до властей не варто звертатися по допомогу.

Мікаель покосився на сумку для ноутбука. Сам не знаючи навіщо, він узяв із собою «Кольт», знайдений у письмовому столі Лісбет, — інстинкт підказував йому, що зброю не можна залишати в її квартирі. Зараз він зрозумів, що це було не цілком логічне рішення.

Коли потяг в’їхав на міст Орстабру, він дістав мобільник і зателефонував інспекторові Бубланськи.

— Що вам треба? — роздратовано спитав Бубланськи.

— Поставити крапку.

— Яку крапку?

— Крапку в усій цій заворусі. Ви хочете знати, хто вбив Даґа, Міа і Б’юрмана?

— Якщо у вас є така інформація, я хочу її знати.

— Вбивцю звуть Рональд Нідерман. Це той самий білявий гігант, з яким бився Паоло Роберто. Він громадянин Німеччини, йому тридцять п’ять років, і він працює на негідника на прізвище Залаченко, відомого під прізвиськом Зала.

Бубланськи довго мовчав. Нарешті він видав гучне зітхання. Мікаель почув, як він перегорнув аркуш і клацнув кульковою ручкою.

— І ви в цьому впевнені?

— Так.

— Гаразд. І де ж вони — Нідерман і цей самий Залаченко?

— Цього я ще не знаю. Але як тільки з’ясую, повідомлю. Скоро до вас прийде Еріка Берґер і принесе поліцейське розслідування дев’яносто першого року. Як тільки зніме з нього копію. Там ви знайдете багато інформації про Залаченка і Лісбет Саландер.

— Це чому ж?

— Залаченко — татусь Лісбет. Він російський перебіжчик, найманий убивця часів холодної війни.

— Російський найманий убивця? — повторив Бубланськи з явною недовірою в голосі.

— Група змовників із Служби безпеки допомагала йому і прикривала, коли він коїв злочини.

Мікаель почув, як Бубланськи посунув собі стілець і сів.

— По-моєму, краще буде, якщо ви прийдете сюди й офіційно дасте свідчення.

— Даруйте, але мені ніколи.

— Що-що?

— Я зараз не в Стокгольмі. Але я зв’яжуся з вами, як тільки розшукаю Залаченка.

— Блумквісте! Ви зовсім не повинні нічого доводити. Я і сам сумніваюся у винності Саландер.

— З вашого дозволу, хочу тільки нагадати, що я всього лише приватний сищик і нічого не розумію в поліцейській роботі.

Він розумів, що це дитячість, але обірвав розмову, не докінчивши, а потім зателефонував Анніці Джанніні.

— Привіт, сестричко!

— Привіт! Щось новеньке?

— Ще й яке! Можливо, мені знадобиться завтра гарний адвокат.

Вона зітхнула:

— Що ти накоїв?

— Поки нічого серйозного, але мене можуть затримати за протидію поліцейському розслідуванню або щось подібне.

Але я телефоную не тому. Ти не можеш представляти мої інтереси.

— Чому це?

— Тому що я хочу, щоб ти зайнялася захистом Лісбет Саландер, і ти не зможеш захищати одночасно мене і її.

Мікаель коротко розповів, у чому полягала справа. Анніка Джанніні мовчала, і її мовчання не віщувало нічого доброго.

— І в тебе є документи, які підтверджують те, що ти розповів? — мовила вона нарешті.

— Так.

— Мені треба про це подумати. Лісбет знадобиться адвокат з кримінальних справ…

— Краще за тебе нікого не знайти.

— Мікаелю…

— Послухай, сестричко! Чи не ти недавно дулась на мене за те, що я не покликав тебе на допомогу, коли мені це було потрібно?

Після того як вони все обговорили, Мікаель надовго задумався. Потім знову взявся за мобільник і зателефонував Хольгерові Пальмґрену. У нього не було ніякого приводу для цієї розмови, але він вирішив, що все одно потрібно проінформувати старого, щоб той міг перевірити деякі сліди і сподіватися, що вся ця історія закінчиться протягом найближчих годин.

Але проблема полягала в тому, що Лісбет Саландер теж залишила деякі сліди.

Лісбет Саландер потягнулася до наплічника по яблуко, ні на мить не відриваючи очей від садиби. Вона лежала навзнаки в переліску, підклавши під себе килимок з «Короли». Зараз на ній були зелені вітронепроникні брюки з кишенями на штанинах, товста фуфайка і середньої довжини непромокальна куртка на теплій підкладці.

Садиба Госсеберґа розляглася навколо за чотириста метрів од проїжджої дороги і складалася з двох частин. Головна частина була в неї перед очима на відстані приблизно двохсот метрів: простий білий дерев’яний будинок на два поверхи, господарська споруда і метрів за сімдесят від житлового будинку обора. Крізь щілину вона бачила захований в оборі білий автомобіль. Вона думала, що це білий «Вольво», але відстань була дуже велика, щоб переконатись напевно.

Між нею і будинком праворуч простяглося глинисте поле, яке, розширюючись, спускалося вниз до невеличкого озерця, що лежало за двісті метрів од будинку. Під’їзна дорога вела вгору через поле і зникала в переліску біля проїжджої дороги. Коло під’їзної дороги стояв ще один будинок, певно, там жив орендар. Вікна в ньому були завішені фіранками. На північ від будівлі розкинувся лісок, що відгороджував його від найближчих сусідів — купки будинків, що стояли на відстані шестисот метрів. Таким чином, садиба була розташована відносно ізольовано.

Лісбет була в околицях озера Антен, серед пагористої місцевості, де ниви перемежалися невеликими селищами і компактними гаями та перелісками. Дорожня карта не давала точного опису цього району, але, виїхавши з Ґетеборга, вона їхала за чорним «Рено» по шосе Є20, прямуючи на захід, у бік Соллебрунна і Алінгсоса. Після сорока хвилин їзди машина несподівано звернула на лісову дорогу з покажчиком, на якому було написано «Госсеберґа». Лісбет залишила машину в переліску за якимось сараєм за сто метрів на північ від повороту і повернулася назад пішки.

Їй жодного разу не доводилося чути про Госсеберґу, але, наскільки вона зрозуміла, назва стосувалася садиби з оборою, яку вона бачила перед собою. По дорозі вона минула поштову скриньку. На ній був напис «PL 192 — К. А. Бодін». Ім’я їй нічого не говорило.

Описавши півколо біля будинку, вона ретельно вибрала місце для спостережного пункту. Вечірнє сонце було в неї за спиною. Вона була тут з пів на четверту, і з часу її прибуття тут не сталося нічого цікавого. О четвертій з будинку вийшов водій «Рено». Перекинувшись на порозі кількома словами з кимось, кого вона не могла бачити, він поїхав і більше не повертався. Після цього в будинку не спостерігалося ніякого руху. Вона терпляче чекала й далі, стежачи за будинком у маленький бінокль «Мінолта» з восьмикратним збільшенням.

Мікаель Блумквіст нервово тарабанив пальцями по столику вагона-ресторану. Поїзд Х2000 зробив зупинку в Катрінехольмі і простояв там майже годину через якусь поламку, про яку диктор повідомив по гучномовцю і від імені Державних залізниць попросив у пасажирів вибачення.

Мікаель зітхнув і сходив по нову порцію кави. Тільки через п’ятнадцять хвилин після оголошення потяг сіпнувся і рушив з місця. Мікаель поглянув на годинник. Восьма.

Треба було летіти літаком або найняти машину.

У ньому все збільшувалося передчуття, що він запізнився.

Близько шостої години хтось запалив лампочку в кімнаті першого поверху, а незабаром після цього спалахнув ліхтар на дворі. У приміщенні праворуч від входу, де, за її припущенням, була кухня, показалися якісь тіні, але їй не вдалося нікого розгледіти.

Несподівано відчинилися вхідні двері, і на ґанок вийшов білявий велетень, якого звали Рональд Нідерман. Він був одягнений у темні штани й обтислий джемпер, що підкреслював його м’язи. Лісбет кивнула сама собі. Нарешті вона отримала підтвердження, що приїхала куди потрібно. Вона знову відзначила, що він здоровенний бик. Але все ж він зроблений з крові і плоті, як решта всіх людей, хай там що пережили Паоло Роберто і Міріам Ву. Нідерман обійшов навколо будинку, зайшов у будівлю обори, де стояла машина, і пробув там кілька хвилин. Звідти він вийшов з маленькою барсеткою і повернувся в будинок.

Уже за кілька хвилин він з’явився знову. З ним був щуплий літній чоловічок маленького зросту. Літній накульгував і спирався на милицю. Було дуже темно, щоб розгледіти на такій відстані його обличчя, але Лісбет відчула, як по спині пробіг знайомий холодок.

Daddyyy I am heeeree…[87]

Вона спостерігала за тим, як Нідерман і Залаченко йшли під’їзною дорогою. Вони трохи постояли біля сарая, де Нідерман зупинився, щоб набрати дров. Потім вони повернулися до головного будинку і зачинили за собою двері.

Коли вони пішли, Лісбет Саландер кілька хвилин лежала в засідці не рухаючись. Потім вона опустила бінокль, відповзла назад метрів на десять і сховалася за деревами. Відкривши наплічник, вона дістала звідти термос, налила собі чорної кави і стала пити, заїдаючи бутербродом із сиром з пакетика, який купила на заправці дорогою до Ґетеборга. Тим часом вона думала.

Продумавши все до кінця, вона дістала з наплічника «Ванад» Сонні Ніємінена. Вийнявши магазин, вона перевірила, чи не заблоковано чим-небудь спусковий пристрій або ствол, і зробила холостий постріл. У магазині було шість патронів калібру 9 міліметрів. Цього повинно було вистачити. Вона вставила магазин на місце і послала одну кулю в ствол, потім поставила пістолет на запобіжник і поклала в праву кишеню куртки.

До будинку Лісбет почала підбиратися кружним шляхом через ліс. Пройшовши близько ста п’ятдесяти метрів, вона раптом різко зупинилася.

На берегах свого примірника «Арифметики» П’єр де Ферма нашкрябав фразу: у мене є воістину чудове доведення цього положення, але береги книги надто вузькі для того, щоб воно на них помістилося.

Квадрат був замінений на куб (х³ + у³ = z³), і математики витратили сотні років на те, щоб знайти відповідь на загадку Ферма. Над пошуками остаточного рішення цієї задачі Ендрю Уайлс, озброєний найдосконалішою комп’ютерною програмою, бився десять років.

І тут раптом вона зрозуміла. Відповідь була неймовірно проста. Цифри вишикувалися в ряд і склалися в просту формулу, більше за все схожу на ребус.

Але у Ферма не було комп’ютера, і розв’язання Ендрю Уайлса будувалося на такій математиці, яка в той час, коли Ферма сформулював свою теорему, ще не була придумана. Ферма ніколи не міг би додуматися до розв’язання, запропонованого Ендрю Уайлсом. У нього, звичайно, було абсолютно інше розв’язання.

Все це так її вразило, що вона мимоволі сіла на пень. Дивлячись перед собою в порожнечу, вона перевіряла рівняння.

Ось про що він говорив! А математики отак мучилися!

Потім вона тихо засміялася.

Філософ швидше розв’язав би цю загадку!

Шкода, що вона не може познайомитися з Ферма.

Оце так старий жартун!

Трохи згодом вона підвелася. Пройшовши через ліс, Лісбет незабаром опинилася перед оборою, за якою стояв будинок.

Розділ 31

Лісбет Саландер увійшла в обору через хвіртку біля старої стічної канави. Ніякої худоби у дворі не було. Вона роздивилася і відразу ж переконалася, що тут немає нічого, крім трьох автомобілів: білого «Вольво» із салону «Автоексперт», старого «Форда» і трохи новішого «Сааба». Та ще в глибині стояла проржавіла борона й інші знаряддя, якими колись користувалися для сільськогосподарських робіт.

Сховавшись у темному приміщенні обори, вона стала спостерігати за житловим будинком. Вже геть стемніло, і тепер світло горіло в усіх вікнах першого поверху. Вона не помітила там ніякого руху, але, як їй здалося, вловила відблиски телевізійного екрана. Вона поглянула на свій годинник: 19.30. Йде програма новин.

Її здивувало, що Залаченко поселився в такому безлюдному місці — це був дивний вибір для тієї людини, яку вона знала багато років тому. Вона ніколи б не подумала, що побачить його в селі, в невеликій білій садибі, швидше вже вона чекала знайти його в якій-небудь приміській віллі або на закордонному курорті. Мабуть, він за своє життя нажив багато ворогів і крім Лісбет Саландер. Її бентежило, що будинок має такий незахищений вигляд, проте вона припускала, що всередині є зброя.

Після довгих вагань вона вислизнула з обори під сутінкове небо, нечутно пробігла через двір і зупинилася, притиснувшись спиною до фасаду житлового будинку. Раптом до неї долинули слабкі звуки музики. Вона крадькома обійшла будинок з іншого боку і спробувала заглянути у шибку, але вікна були розташовані занадто високо для неї.

Такі умови Лісбет не подобались. Першу половину життя вона провела в постійному страху перед людиною, яка зараз була в будинку, а другу, після невдалого замаху на неї, — в очікуванні, що вона знову опиниться у неї на шляху. Цього разу вона вирішила не помилитися. Можливо, Залаченко і став старим калікою, але він був умілим убивцею, що пережив не одну сутичку.

Крім того, не слід було забувати про Рональда Нідермана.

Найкраще було б заскочити Залаченка зненацька на відкритому просторі, наприклад у дворі. Їй не хотілося затівати з ним розмови, і вона воліла б мати в руках гвинтівку з оптичним прицілом. Вона бачила його тільки раз протягом тих хвилин, коли він ходив до дровника, і навряд чи варто було чекати, що він раптом вийде з будинку для вечірнього моціону. А це означало, що коли вона хоче дочекатися більш підхожої нагоди, то їй доведеться провести ніч у лісі. Спального мішка вона не захопила, і, хоча вечір видався досить теплий, вночі напевно буде холодно. Підібравшись до нього так близько, вона не хотіла дозволити йому вислизнути. Вона подумала про Міріам Ву і про свою маму.

Лісбет закусила губу. Їй потрібно було якось проникнути в будинок, хоча це було найгіршим варіантом. Можна, звичайно, постукати в двері і вистрелити, як тільки хтось відчинить, а потім увійти і відшукати другого мерзотника. Проте в цьому разі той, що залишиться живим, буде попереджений, а в нього, вже напевне, є при собі зброя. Потрібно провести аналіз наслідків. Яка ще можлива альтернатива?

Несподівано перед нею промайнув профіль Нідермана, який пройшов повз вікно всього за кілька метрів од неї. Обернувшись, він дивився через плече у глиб кімнати на людину, з якою розмовляв.

Вони обидва були в кімнаті, розташованій зліва від входу.

Лісбет зважилась. Вона вийняла пістолет з кишені куртки, зняла його із запобіжника і безшумно піднялася на ґанок. Тримаючи пістолет у лівій руці, вона дуже повільно натиснула на ручку вхідних дверей. Двері виявилися не замкнені. Вона спохмурніла: у неї з’явилися сумніви. На дверях були два замки.

Залаченко не залишив би двері незачиненими. Шкіра на потилиці пішла мурашками.

Щось тут не так!

У передпокої її зустрів цілковитий морок. Справа виднілися сходи, що вели нагору. Крім того, тут було двоє дверей — одні спереду і другі зліва. Крізь щілину над дверима мерехтіла смужка світла. Вона завмерла і прислухалася. Потім з кімнати зліва донісся голос і скрип відсунутого стільця.

Вона зробила два швидкі кроки, розчинила двері і спрямувала перед собою пістолет. Кімната була порожня.

Вона почула за спиною шурхіт і блискавично обернулася, ніби змія. Тієї ж миті, коли вона націлювала пістолет, величезне ручище Рональда Нідермана залізним обручем здавило її горло, а друга рука схопила її руку, в якій вона стискала зброю. Тримаючи за шию, він одірвав її од підлоги і підняв угору, немов ляльку.

У першу секунду вона заметляла ногами в повітрі, потім вивернулася і спробувала копнути Нідермана в пах, але промахнулася і влучила йому в стегно. Відчуття було таке, ніби вона з розмаху врізала ногою по дереву. Він сильніше здавив їй горло; в очах у неї потемніло, пістолет випав з руки.

Чорт забирай!

Рональд Нідерман пожбурив її в кімнату; вона з гуркотом ударилася об диван і скотилася на підлогу. Вона відчула, як уся кров прилинула в неї до голови, і, хитаючись, звелася на ноги. Її погляд упав на масивну трикутну попільничку зі скла; буквально на льоту схопивши її зі столу, вона з розмаху спробувала шпурнути, але Нідерман перехопив занесену руку. Сунувши вільну кисть у кишеню брюк, вона вихопила електрошокер, обернулася і ткнула ним Нідерману в пах.

Сильний удар струму пройшов по її руці, яку тримав Нідерман. Вона думала, що він звалиться на підлогу від болю, але він тільки здивовано подивився на неї згори вниз. Очі Лісбет Саландер зчудовано розширились. Було видно, що він відчув щось неприємне, але болю майже не помітив. Він ненормальний!

Нідерман нахилився, відібрав у неї електрошокер і став роздивлятись його все з тим же здивованим виразом. Потім він долонею ударив її по щоці. Лісбет здалося, що її ударили палюгою, і вона впала на підлогу біля дивана. Підвівши погляд, вона зустрілася очима з Нідерманом. Він з цікавістю розглядав її, немов роздумуючи, яким буде її наступний крок. Він був схожий на кота, що приготувався погратися зі своєю жертвою.

Потім вона почула якийсь рух біля дверей, що вели до наступної кімнати, й обернулася на шум.

На освітлений простір поволі вийшов він.

Він рухався, спираючись на милицю, і вона побачила протез, що виглядав з-під штанини.

Ліва рука у нього закінчувалася безформною куксою, на якій бракувало кількох пальців.

Вона звела погляд вище і побачила його обличчя. Вся ліва половина, вкрита грубими шрамами від опіків, була схожа на клаптеву ковдру, від вуха залишився тільки краєчок, брів не було взагалі. Вона пам’ятала його бадьорим чоловіком атлетичної статури з густим чорним волоссям, а зараз його голова геть облисіла, а тіло здавалося висохлим. Зросту він мав 165 сантиметрів.

— Здрастуй, тату! — мовила вона ледве чутно.

Олександр Залаченко дивився на свою дочку, лице його не виражало нічого.

Рональд Нідерман запалив верхнє світло. Він перевірив, чи немає в неї іншої зброї, обмацавши її одяг, потім поставив на запобіжник її «Ванад» і вийняв з нього магазин. Залаченко пройшов повз неї, ледве пересуваючи ноги, сів у крісло і взяв пульт управління.

Погляд Лісбет упав на екран телевізора, який стояв у нього за спиною. Залаченко клацнув кнопкою, і Лісбет раптом побачила мерехтливе зелене зображення тієї частини садиби, яка була за оборою, і шматочок під’їзної дороги. Камера нічного бачення. Вони знали, що вона сюди їде.

— Я почав уже був думати, що ти не наважишся сунутися, — сказав Залаченко. — Ми спостерігали за тобою з четвертої години. Ти зачепила майже всі сигнальні пристрої, які є в садибі.

— Детектори руху, — сказала Лісбет.

— Два на під’їзній дорозі і чотири в гаї за лугом. Ти влаштувала свій спостережний пункт якраз у тому місці, де у нас встановлено сигналізацію. Звідти відкривається кращий огляд садиби. Здебільшого туди забрідають лосі або косулі, іноді люди, що збирають ягоди. Але людина із зброєю в руках у нас тут рідкісне явище.

Він помовчав секунду.

— Невже ти і справді думала, що Залаченко може поселитися в сільському будиночку без будь-якого захисту?

Лісбет помасажувала шию і спробувала встати.

— Сиди долі, — різко наказав Залаченко.

Нідерман перестав копирсатися з її пістолетом і спокійно на неї подивився. Підвівши одну брову, він посміхнувся їй в обличчя. Лісбет пригадала розбиту фізіономію Паоло Роберто, яку бачила по телевізору, і вирішила, що краще вже вона залишиться на підлозі. Вона перевела дух і притулилася спиною до дивана.

Залаченко простягнув здорову праву руку. Нідерман вийняв з кишені штанів пістолет і передав його Залаченкові. Лісбет помітила, що це був пістолет марки «ЗІГ-Зауер» — стандартна зброя поліцейських. Залаченко кивнув. Вони не перекинулися й словом, але Нідерман відвернувся, надів куртку і вийшов з кімнати. Лісбет почула, як відчинились і знову зачинились вхідні двері.

— Не здумай тільки робити ніяких дурниць! Як тільки ти спробуєш підвестися, я в тебе вистрелю.

Лісбет розслабила м’язи. Перш ніж вона до нього дістанеться, він устигне всадити в неї дві, а то і три кулі. Швидше за все, він користується боєприпасами, які викликають велику крововтрату, і вона помре за кілька хвилин.

— Вигляд у тебе страшний, — сказав Залаченко, показуючи на колечко у неї на брові. — Шлюха та й годі.

Лісбет спрямувала на нього пильний погляд.

— Але очі у тебе мої, — сказав він.

— Боляче? — спитала вона, кивнувши на його протез.

Залаченко подивився на неї довгим поглядом.

— Ні. Тепер уже ні.

Лісбет кивнула.

— Ти б з радістю вбила мене, — сказав він.

Вона не відповіла. Він раптом розреготався.

— Я багато разів згадував про тебе за ці роки. Приблизно стільки ж разів, скільки дивився на себе в дзеркало.

— Не треба було чіпати мою маму!

Залаченко засміявся:

— Твоя мати була шльондра.

Очі Лісбет зробилися вугільно-чорними.

— Ніяка вона не шльондра. Вона працювала касиркою в продуктовому магазині і намагалася прожити на зароблені гроші.

Залаченко знову засміявся.

— Можеш уявляти собі про неї, що тобі завгодно. Я ж бо знаю, що вона була шльондра. Вона постаралася скоріше завагітніти, а потім хотіла змусити мене одружитися з нею. Дуже треба мені було одружуватися зі шльондрою!

Лісбет нічого не відповіла. Вона дивилася в дуло пістолета і чекала, коли він хоч на секунду відвернеться.

— З підпалом це ти хитро зробила. Я тебе ненавидів. Але з часом це стало не важливо. Ти не варта була того, щоб витрачати на тебе сили. Якби ти залишила все як є, я про тебе б і не згадував.

— Дурниці! Тебе найняв Б’юрман, щоб ти порішив мене.

— Це зовсім інша річ. Тут була ділова угода. Йому потрібна була плівка, що зберігається у тебе, а я займаюся такими справами.

— І ти подумав, що я віддам тобі цю плівку!

— Так, донечко. Упевнений, що віддала б. Ти навіть не уявляєш собі, якими поступливими стають люди, коли їх про що-небудь попросить Нідерман. Особливо якщо він пустить у хід бензопилу і відпиляє одну з твоїх ніжок. До речі, в моєму випадку це був би обмін мах на мах: ногу за ногу.

Лісбет подумала про Міріам Ву, коли та була в Нідерманових руках на складі під Нюкварном. Залаченко по-своєму витлумачив вираз її обличчя:

— Можеш не хвилюватися. Ми не збираємося тебе розчленовувати.

Потім він поглянув на неї:

— Б’юрман тебе справді зґвалтував?

Вона нічого не відповіла.

— Треба ж, який у нього був поганий смак! У газетах я читав, що ти начебто шльондра. Мене це не дивує. Я можу зрозуміти, що на тебе не зазіхне жоден хлопець.

Лісбет так само не відповідала.

— Мабуть, треба б попросити Нідермана, щоб він тебе трахнув. По-моєму, тобі цього дуже бракує.

Він трохи подумав над цією ідеєю.

— Втім, Нідерман не займається сексом з дівками. Ні, він не гомик. Йому просто не потрібний секс.

— Тоді тобі самому, мабуть, доведеться мене трахнути, — з викликом сказала Лісбет.

«Ну, підійди ж ближче!»

— Е ні! Я не збоченець.

Обоє помовчали.

— Чого ж ми чекаємо? — спитала Лісбет.

— Мій компаньйон от-от повернеться. Йому тільки потрібно відвести звідси подалі твій автомобіль і виконати ще одне невеличке доручення. А де твоя сестра?

Лісбет знизала плечима.

— Відповідай, коли тебе питають!

— Не знаю, і, чесно кажучи, мене це не цікавить.

Він знову засміявся:

— Сестринська любов? У Камілли завжди були мізки в голові, а в тебе тільки труха.

Лісбет нічого не відповіла.

— Але мушу признатися, що подивитися на тебе отак, зблизька, дає мені справжню насолоду.

— Залаченко! — заговорила вона. — Який же ти все-таки зануда! Скажи, це Нідерман застрелив Б’юрмана?

— Звичайно. Рональд Нідерман чудовий боєць. Він не тільки виконує накази, але в разі потреби вміє діяти і за власною ініціативою.

— Де ти його розкопав?

Залаченко поглянув на дочку з якимсь дивним виразом. Він уже відкрив був рот, немов збирався щось сказати, але передумав і промовчав. Покосившись на вхідні двері, він з посмішкою подивився на Лісбет.

— Так, значить, ти цього не вичислила, — сказав він. — Адже Б’юрман говорив, що у тебе рідкісне вміння відшукувати відомості.

Потім Залаченко голосно засміявся.

— Ми зустрілися з ним в Іспанії на початку дев’яностих, коли я ще не встиг очуняти після твоєї запалювальної бомби. Йому було двадцять два роки, і він став моїми руками і ногами. Він не найманий робітник, він мій партнер. Наше спільне підприємство процвітає.

— Торгівля людьми?

Він знизав плечима:

— Швидше можна сказати, що ми займаємося різносторонньою діяльністю і постачаємо різні товари і послуги. Головна ідея підприємства завжди повинна ховатися на глибині і не маячити на поверхні. Але невже ти справді не зрозуміла, хто такий Рональд Нідерман?

Лісбет мовчала. Вона не відразу зрозуміла, на що він натякає.

— Він — твій брат, — сказав Залаченко.

— Ні! — видихнула Лісбет.

Залаченко знову засміявся. Але ствол пістолета був як і раніше загрозливо спрямований на неї.

— Принаймні, зведений брат, — уточнив Залаченко. — З’явився на світ в результаті того, що, виконуючи завдання в Німеччині, я одного разу дозволив собі розважитись. І коли мене не стане, він продовжить нашу сімейну справу.

— А він знає, що я його зведена сестра?

— Звісно, знає. Але якщо ти думаєш, що можеш зіграти на його родинних почуттях, я раджу тобі краще про це забути. Його сім’я — це я. Ти для нього тільки далекий відгук. До речі, можу тобі повідомити, що він не єдиний твій родич. У тебе крім нього є ще як мінімум четверо братів і три сестри в різних країнах. Один з цих братів — цілковитий ідіот, зате другий непогано вдався. Він керує талліннським відділенням нашого підприємства. Але Рональд — єдиний, хто по-справжньому успадкував мої здібності.

— Як я розумію, мої сестри не беруть участі у сімейному підприємстві.

Залаченко подивився на неї здивовано.

— Залаченко! Ти просто звичайна сволота, що ненавидить жінок. Чому ви вбили Б’юрмана?

— Б’юрман був дурень. Він не повірив своїм очам, виявивши, що ти моя дочка. Адже він був одним з небагатьох у цій країні, хто знав про моє минуле. Признатися, я трохи похвилювався, коли він раптом зв’язався зі мною, але потім усе закінчилось якнайкращим чином. Він помер, і провина лягла на тебе.

— Але чому ви його застрелили? — повторила Лісбет.

— Узагалі-то це не було заплановано. Я думав, що наша співпраця благополучно триватиме ще багато років. Мати знайомство в Службі безпеки — це завжди непогано, хоч би навіть і з дурнем. Але той журналіст з Енскеда якимось чином дізнався про його зв’язки зі мною і зателефонував якраз у той момент, коли Рональд був у нього в квартирі. Б’юрман запанікував і вийшов з-під контролю. Рональду довелося експромтом приймати рішення. І він вчинив дуже правильно.

У Лісбет похололо на серці, коли батько підтвердив те, про що вона вже й сама здогадалася. Даґ Свенссон намацав якийсь зв’язок. Вона проговорила тоді з Даґом і Міа понад годину. Міа їй відразу сподобалась, до Даґа вона поставилася прохолодніше. На лихо, він дуже нагадував їй Мікаеля Блумквіста — непоправний ідеаліст, що думає, ніби він може переробити світ своїми книжками! Але вона повірила в щирість його намірів.

Загалом і в цілому похід до Даґа й Міа виявився марною тратою часу. Вони не могли підказати їй, де потрібно шукати Залаченка. Даґові Свенссону траплялось його ім’я, і він почав копати в цьому напрямі, але не знав, що це за особа.

Зате вона сама припустилася під час своїх відвідин фатальної помилки.

Вона знала, що між Б’юрманом і Залаченком повинен існувати якийсь зв’язок, тому стала запитувати про Б’юрмана, намагаючись з’ясувати, чи не траплялося випадково Даґові Свенссону де-небудь це ім’я. Даґ з ним не здибувався, але в нього було чудове чуття. Він відразу звернув увагу на це ім’я і став діставати її розпитами.

Хоча Лісбет мало що повідомила Даґові Свенссону про Б’юрмана, той миттєво зрозумів, що Б’юрман — один з дійових осіб цієї драми. Він також зметикував, що володіє потрібною їй інформацією. Вони домовилися зустрітися ще раз після свят і обговорити всі питання. Потім Лісбет Саландер поїхала додому і лягла спати. Прокинувшись вранці, вона дізналася з новин, що в одній квартирі в районі Енскеда вночі були вбиті двоє людей.

Даґові Свенссону вона відкрила тільки одну корисну річ — повідомила йому ім’я Нільса Б’юрмана. А Даґ, мабуть, зняв слухавку і зателефонував Б’юрманові, щойно вона вийшла з квартири.

Сполучною ланкою стала вона сама. Якби вона не прийшла до Даґа Свенссона, вони з Міа залишилися б живі.

Залаченко засміявся:

— Ти не уявляєш собі, як ми здивувалися, коли поліція почала шукати тебе у зв’язку з убивством.

Лісбет закусила губу. Залаченко подивився на неї пильно.

— Як ти мене відшукала? — спитав він.

Вона знизала плечима.

— Лісбет! Рональд повернеться дуже скоро. Я можу сказати йому, щоб він переламав тобі всі кістки і добився відповіді. Ну ж бо позбав нас від цієї праці!

— Поштова скринька. Я знайшла Нідерманів автомобіль, узятий із салону, і дочекалася, коли та людина з’явилася виймати пошту.

— Ага! От як просто, виявляється! Спасибі. Я це візьму на замітку.

Лісбет трохи подумала. Дуло пістолета так само було спрямоване їй у груди.

— Скажи, ти справді сподіваєшся, що і цього разу якось пронесе? — спитала Лісбет. — Ти наробив дуже багато помилок, поліція тебе вирахує.

— Я знаю, — відповів її татусик. — Учора зателефонував Бйорк і сказав, що один журналіст з «Міленіуму» рознюхав усю історію, і тепер це вже тільки питання часу. Можливо, нам доведеться щось організувати щодо журналіста.

— Набереться довгий список, — сказала Лісбет. — Мікаель Блумквіст, і головний редактор Еріка Берґер, і секретар редакції, і кілька службовців, і це ще тільки «Міленіум». Окрім них у тебе буде ще Драґан Арманський і кілька службовців «Мілтон сек’юриті». Потім ще Бубланськи та інші поліцейські із слідчої групи. Скільки ж людей тобі треба буде вбити, щоб замести сліди? Тебе вирахують.

Залаченко знову засміявся:

— Ну й що! Я ні в кого не стріляв, і проти мене немає ніяких технічних доказів. Нехай вираховують на здоров’я, кого хочуть. Повір мені: у цьому будинку вони можуть проводити скільки завгодно обшуків, але не знайдуть анічого такого, що могло б пов’язати мене хоч з якою б злочинною діяльністю. У дурдом тебе засадив не я, а Служба безпеки, і навряд чи вони доб’ються того, щоб їм там виклали всі документи до єдиного.

— Нідерман! — нагадала Лісбет.

— Уже завтра вдосвіта Рональд поїде у відпустку за кордон і побуде там, доки все затихне.

Залаченко торжествуюче подивився на Лісбет:

— Ти все одно залишишся головною підозрюваною в убивстві. Тож якщо ти зникнеш, це для всіх буде найзручнішим виходом.

Минуло вже хвилин п’ятдесят, коли нарешті повернувся Нідерман. Цього разу він був у чоботях.

Лісбет Саландер крадькома придивилася до людини, яка, за словами її батька, доводилася їй зведеним братом, але не зауважила в ньому ані найменшої схожості із собою. Навпаки, він був її цілковитою протилежністю. До того ж у неї з’явилося чітке відчуття, що з Рональдом Нідерманом щось негаразд. Його статура, невизначені риси обличчя і голос, немов у хлопчика, вочевидь указували на якийсь генетичний збій. Він не відчув удару струмом, і кисті рук у нього були надто великі. Все в Рональда Нідермані здавалося не зовсім нормальним.

«Схоже, що в генах Залаченка є цілий букет різних відхилень», — подумала вона з гіркотою.

— Готово? — спитав Залаченко.

Нідерман кивнув і простягнув руку до свого «ЗІГ-Зауера».

— Я з тобою, — сказав Залаченко.

— Туди доведеться добряче пройти пішки.

— Я піду. Принеси мені куртку.

Нідерман знизав плечима і зробив, як було сказано. Потім він заходився зі своїм пістолетом, тоді як Залаченко переодягнувся і ненадовго зник у сусідній кімнаті. Лісбет стежила за тим, як Нідерман нагвинчував адаптер з кустарним глушником.

— Ну ходімо! — сказав Залаченко з порога.

Нідерман нахилився і підняв її на ноги. Лісбет зустрілася з ним очима.

— Я і тебе уб’ю, — сказала вона.

— Самовпевненості у тебе не відбереш, — прокоментував її слова батько.

Нідерман поблажливо посміхнувся їй і, підштовхнувши до дверей, вивів за поріг. Він ішов позаду, міцно притримуючи її за шию. Його пальці обхоплювали її шию кільцем. Шлях пролягав у лісок на північ від обори.

Вони рухалися поволі, і Нідерман раз у раз зупинявся, очікуючи Залаченка. У них були з собою потужні ліхтарики. Коли вони опинилися в лісі, Нідерман відпустив її шию і пропустив наперед, йдучи за нею на відстані кількох метрів і тримаючи націлений їй у спину пістолет.

Зарослою стежкою вони пройшли метрів чотириста. Двічі Лісбет спіткнулася, але обидва рази її ставили на ноги.

— Тепер зверни праворуч, — наказав Нідерман.

Ще через десять метрів вони вийшли на галявку. Лісбет побачила викопану в землі яму. Промінь ліхтарика, який тримав Нідерман, вихопив з темряви встромлену в купу землі лопату. Нарешті вона зрозуміла, в чому полягало доручення, яке виконував Нідерман. Він підштовхнув її до ями, вона похитнулась і впала рачки, глибоко зарившись пальцями в пухку землю. Вона встала і без жодного виразу подивилась на нього. Залаченко нікуди не поспішав, а Нідерман спокійно чекав його, не відводячи дула пістолета від Лісбет.

Залаченко захекався. Минула хвилина, перш ніж він мовив:

— Треба було б щось сказати, але мені ні про що з тобою говорити.

— Добре, — погодилася Лісбет. — Мені теж взагалі-то ні про що з тобою говорити.

Вона криво посміхнулася, дивлячись йому в обличчя.

— Ну так покінчімо з цією справою! — сказав Залаченко.

— Я дуже рада, що можу наприкінці повідомити тобі новину, — сказала Лісбет. — Поліція постукає в твої двері вже цієї ночі.

— Дурниця! Я так і знав, що ти почнеш блефувати. Ти прийшла сюди тільки для того, щоб мене вбити. Ти ні з ким про це не говорила.

Посмішка Лісбет зробилася ще ширшою. На її обличчі раптом з’явився злорадний вираз:

— Дозволь показати тобі дещо, татусику!

Вона поволі опустила руку в ліву кишеню брюк і дістала якийсь чотирикутний предмет. Рональд Нідерман уважно стежив за кожним її рухом.

— Кожне сказане тобою за останню годину слово було передане на інтернет-радіо.

Вона показала «Палм Тангстен».

На лобі Залаченка, на місці відсутніх брів, зібралися зморшки.

— Покажи, — простягнув він здорову руку.

Лісбет кинула йому комп’ютер. Він зловив його на льоту.

— Дурниця, — сказав Залаченко. — Це звичайний палмтоп.

Коли Рональд Нідерман потягнувся, щоб глянути на комп’ютер, Лісбет Саландер шпурнула йому прямо в очі жменю піску. Пісок засліпив його, але він автоматично натиснув на курок. Пролунав приглушений постріл, але Лісбет уже відскочила на два кроки вбік і куля просвистіла там, де вона щойно стояла.

Вона схопила лопату і з розмаху опустила її гострим краєм на руку, в якій він тримав пістолет. Лопата з усієї сили вдарила йому по кісточках, і Лісбет побачила, як «ЗІГ-Зауер» відлетів далеко вбік і впав десь у кущах. З глибокого порізу над мізинцем струменем шугнула кров.

Він же повинен репетувати від болю!

Шукаючи перед собою в повітрі закривавленою рукою, Нідерман посунув уперед, одночасно відчайдушно протираючи другою рукою очі. У Лісбет залишалася єдина можливість виграти цей бій: потрібно було негайно завдати такого удару, який перетворив би його на безпорадного каліку. Але у фізичній силі вона безнадійно йому поступалася. Щоб утекти в ліс, їй потрібно було п’ять секунд. Високо змахнувши лопатою, вона постаралася повернути держак так, щоб потрапити в нього лезом, але зайняла неправильну позицію, і лопата плазом ударила його по обличчю.

Його перенісся хруснуло вдруге за ці кілька днів, і Нідерман замимрив. Усе ще засліплений, він все ж таки, розмахнувшись, правою рукою зумів відіпхнути від себе Лісбет Саландер. Вона відлетіла назад, спіткнулася об корінь дерева і впала, але за мить схопилася на ноги. Нідерман був на якийсь час знешкоджений.

«У мене вийде!» — промайнуло в думках.

Вона вже зробила два кроки до кущів, як раптом краєм ока побачила, що Олександр Залаченко піднімає руку.

«Чорт! Старий теж з пістолетом!» — блискавкою сяйнуло в мозку.

Вона шарахнулась убік, і в ту ж мить пролунав постріл. Куля потрапила їй у зовнішній бік стегна, і сила удару розвернула її на місці.

Болю вона не відчула.

Друга куля влучила їй у спину і засіла під лівою лопаткою, і тепер усе тіло пронизав різкий, паралізуючий біль.

Вона впала на коліна і кілька секунд не могла ворухнутися. Вона усвідомлювала, що ззаду залишився Залаченко, він був метрів за шість. Останнім зусиллям вона вперто звелася із землі і, похитуючись, ступила крок у напрямі кущів.

У Залаченка було досить часу, щоб прицілитися.

Третя куля потрапила їй у голову приблизно на два сантиметри вище за ліве вухо. Пробивши череп, куля викликала цілу мережу радіальних тріщин у черепній кістці і зупинилася в масі сірої речовини приблизно за чотири сантиметри від кори великих півкуль.

Для Лісбет Саландер медичний опис місцеположення кулі був чистою теорією. Практично ж куля завдала безпосередньої тяжкої травматичної дії. Останнім відчуттям Лісбет був удар вогняно-червоного болю, який змінився білим світлом.

Потім — морок.

Клац.

Залаченко спробував вистрелити ще раз, але руки в нього так трусилися, що він уже не міг цілитися. Вона мало не втекла. Нарешті він зрозумів, що вона вже мертва, і опустив пістолет, але його продовжувало трясти від приливу адреналіну. Він подивився на свою зброю. Він хотів залишити пістолет удома, але потім все ж таки сходив по нього і поклав у кишеню куртки, неначе це був оберіг. Монстр, а не людина! Їх було двоє дорослих чоловіків, причому один з них не хто-небудь, а Рональд Нідерман, та ще озброєний «ЗІГ-Зауером»! А ця чортова шльондра все одно мало не втекла!

Він кинув погляд на тіло дочки. У світлі кишенькового ліхтаря вона була схожа на закривавлену ганчіркову ляльку. Він поставив пістолет на запобіжник, засунув його в кишеню куртки і попрямував до Рональда Нідермана, який безпорадно стояв, нічого не бачачи від сліз, із закривавленою рукою і розбитим до крові носом. Востаннє у нього текла кров з носа після чемпіонського матчу з Паоло Роберто, а зараз його понівечив удар лопатою.

— По-моєму, у мене знову зламано перенісся, — сказав він.

— Дурень, — буркнув Залаченко. — Вона ж мало не втекла.

Нідерман усе ще протирав очі. Він не відчував болю, але очі сльозилися, і він майже нічого не бачив.

— Та випрямись ти нарешті, чорт тебе забери, — презирливо похитав головою Залаченко. — І що б ти без мене робив!

Нідерман несамовито моргав. Залаченко пошкандибав до тіла дочки, що лежало на землі, і потягнув, ухопивши за комір. Підвівши тіло, він поволік його до викопаної в землі ями, яка мала стати її могилою. Яма була дуже мала, щоб вона помістилася там на повний зріст. Він підтягнув тіло так, що ноги висунулися за край ями, і відпустив. Вона впала вниз, як мішок картоплі, і залишилася лежати в скоцюрбленій позі зародка.

— Закопуй, — наказав Залаченко. — Щоб нам скоріше повернутись додому.

У напівосліплого Нідермана робота забрала досить багато часу. Зайву землю, що не помістилася в ямі, він, енергійно махаючи лопатою, розкидав навколо.

Залаченко закурив сигарету, роздивляючись результати Нідерманової роботи. Його все ще трясло, але адреналін уже почав приходити в норму. Від думки, що її більше немає, він раптом відчув полегкість. Він усе ще пам’ятав той погляд, яким вона багато років тому подивилась на нього, перш ніж кинути пакет з бензином.

Була вже дев'ята година вечора. Роззирнувшись, Залаченко кивнув. Досить швидко їм удалося відшукати в кущах Нідерманів «ЗІГ-Зауер», а потім вони повернули до будинку. Залаченко відчував незвичайне задоволення. Спочатку він зайнявся рукою Нідермана. Рана від удару лопатою виявилась дуже глибокою, і Залаченкові довелось озброїтися голкою й ниткою, щоб її зашити; цього мистецтва він ще п’ятнадцятилітнім хлопчаком навчився у військовому училищі в Новосибірську. Принаймні, знеболювання тут не потрібне, але рана могла виявитися такою серйозною, що Нідерманові довелося б звертатися з нею до лікарні. Він наклав на палець лубок і забинтував руку.

Покінчивши з цією справою, він відкоркував пляшку пива, а Нідерман пішов у ванну промивати очі.

Розділ 32

Мікаель Блумквіст прибув на Центральний вокзал Ґетеборґа о дев’ятій годині. Частину згаяного через поламку часу потяг надолужив, але прибув усе ж таки з деяким запізненням. Останню годину поїздки Мікаель обдзвонював з потяга автосалони, що здавали машини напрокат. Спочатку він хотів знайти машину в Алінгсосі, з тим щоб вийти там з потяга, але виявилося, що такої пізньої години де вже неможливо. Врешті-решт він облишив цю марну затію і замовив собі «Фольксваґен» в одному з готелів Ґетеборґа. Йому сказали, що він може забрати машину на площі Єрнторґ. Він не наважився зв’язуватися з громадським транспортом Ґетеборга з його заплутаною системою проїзних квитків, розібратися в якій здатний хіба що інженер з ракетобудування, і визнав за краще відразу ж узяти таксі.

Отримавши нарешті замовлену машину, він виявив, що в бардачку немає карти. Довелося шукати працюючу у вечірній час заправку і купувати карту там. Трохи поміркувавши, він придбав ще й кишеньковий ліхтарик, пляшку мінеральної води і стаканчик кави в дорогу, який він поставив у скляну підставку біля панелі приладів. Було вже пів на одинадцяту, коли він проїздив Партілле, прямуючи з Ґетеборга на північ, дорогою на Алінгсос.

О пів на десяту повз могилу Лісбет Саландер пробігав лис. Тварина зупинилася, тривожно озираючись на всі боки. Лис інстинктивно відчув, що тут хтось заритий, але вирішив, що зарите лежить так глибоко, що не варто і намагатися розкопувати. Краще пошукати легшу здобич.

Десь поблизу зашумів у кущах якийсь нічний звірок, і лис прислухався до шарудіння. Він ступив обережний крок, але перш ніж продовжити полювання, підняв задню лапку і, жалібно заскавулівши, помітив місце.

Зазвичай Бубланськи нікому не телефонував пізно ввечері у службових питаннях, але цього разу він не зміг с триматися. Інспектор зняв слухавку і набрав номер Соні Мудіґ.

— Пробач, що я телефоную так пізно. Ти ще не спиш?

— Ні, не турбуйся.

— Я щойно дочитав до кінця розслідування дев’яносто першого року.

— Схоже, що тобі, як і мені, було не відірватися від цього читання.

— Соню… Як ти розумієш те, що тут відбувається?

— У мене таке враження, що Гуннар Бйорк, котрий посідає видатне місце у списку клієнтів, відправив Лісбет Саландер у дурдом, коли вона спробувала захистити себе і свою матір від божевільного вбивці, якому протегувала Служба безпеки. У цьому йому допомагав, зокрема, Петер Телебор’ян, на висновок якого ми значною мірою спиралися, оцінюючи її психічне здоров’я.

— Але ж це цілком змінює все уявлення про неї!

— Це багато що пояснює.

— Соню, ти можеш заїхати по мене завтра о восьмій годині?

— Звичайно, можу.

— Ми з’їздимо в Смодаларьо і поговоримо з Гуннаром Бйорком. Я розпитав про нього. Він на лікарняному внаслідок ревматизму.

— Я з нетерпінням чекатиму зустрічі з ним.

— По-моєму, нам доведеться цілком переглянути наше уявлення про Лісбет Саландер.

Ґреґер Бекман крадькома поглянув на дружину. Еріка Берґер стояла біля вікна вітальні і дивилася на водну гладінь. У руці в неї був мобільник, і Ґреґер знав, що вона чекає дзвінка від Мікаеля Блумквіста. Вигляд у неї був такий засмучений, що він підійшов і обійняв її.

— Блумквіст дорослий хлопчик, — сказав Ґреґер. — Та якщо ти так хвилюєшся, то зателефонувала б краще до поліції.

Еріка Берґер зітхнула.

— Це треба було зробити вже кілька годин тому. Але не це мене так турбує.

— Мені слід про це знати?

Вона кивнула.

— Розкажи.

— Я приховувала від тебе. І від Мікаеля. А головне, від редакції.

— Приховувала?

Вона обернулася до чоловіка і розповіла йому, що її запросили працювати головним редактором до «Свенська морґонпостен». Ґреґер Бекман здивовано скинув бровами.

— Не розумію, чому ти про це не розповідала, — сказав він. — Це ж для тебе просто здорово! Подарунок долі!

— Напевно, тому, що я почуваю себе зрадницею.

— Мікаель зрозуміє. Для кожної людини колись настає час зробити наступний крок. І тепер цей час настав для тебе.

— Я знаю.

— Ти справді вже вирішила?

— Так, я вирішила. Але в мене забракло духу розповісти кому-небудь про це. І потім, у мене таке відчуття, що я йду у найневідповідніший момент.

Він міцніше пригорнув дружину.

Драґан Арманський потер очі і виглянув у вікно. За вікном реабілітаційного центру в Ерставікені стояла пітьма.

— Треба зателефонувати інспекторові Бубланськи, — сказав він.

— Ні, — заперечив Хольгер Пальмґрен. — Ні Бубланськи, ні взагалі хто б то не був з людей, наділених владою, жодного разу і пальцем для неї не ворухнув. Тож залиште її самостійно розбиратися зі своїми справами.

Арманський уважно подивився на колишнього опікуна Саландер. Він усе ще був під враженням дивовижних змін на краще, які відбулися в стані Пальмґрена з часу їх останньої зустрічі в різдвяні свята. Мова його так само залишалася невиразною, зате очі ожили і заблищали по-новому. Крім того, у Пальмґрена з’явилася злість, якої Арманський раніше ніколи за ним не помічав. Цього вечора адвокат розповів йому в деталях усю історію, яку відновив Блумквіст, і Арманський жахнувся.

— Вона ж спробує вбити свого батька!

— Можливо, — спокійно погодився Пальмґрен.

— Чи, навпаки, Залаченко уб’є її.

— І це можливо.

— А ми будемо тут спокійно чекати?

— Драґане! Ви добра людина, але що там зробить чи не зробить Лісбет Саландер і залишиться вона жива чи помре — це не ваше діло.

Пальмґрен розвів руками. До нього раптом повернулася давно втрачена координація рухів. Здавалося, ніби драматичні події останніх тижнів вдихнули в нього нові сили.

— Я ніколи не почував симпатії до людей, які вирішують усе самі без суду і слідства. Але з другого боку, я не зустрічав жодної людини, у якої було б для цього стільки підстав, як у неї. У її випадку це веління долі, так судив фатум задовго до того, як вона народилася. Нам з вами залишається тільки вирішити, як ми зустрінемо Лісбет, якщо вона повернеться.

Арманський засмучено зітхнув і покосився на старого адвоката.

— А якщо наступні десять років вона проведе в «Хінсеберзі»,[88] то вона сама зробила цей вибір. Я ж як і раніше залишуся її другом.

— Я ніколи не підозрював раніше, що у вас такий лібертаріанський[89] погляд на життя.

— Раніше в мене його не було, — сказав Хольгер Пальмґрен.

Міріам Ву лежала в ліжку, втупившись очима у стелю. Поряд з нею горів нічник, тихо грало радіо. Передавали «Оn a Slow Boat to China».[90] Вчора вона прокинулася в лікарні, куди її привіз Паоло Роберто. Вона то спала, то раптом неспокійно прокидалася. Лікарі говорили, що в неї струс мозку. У будь-якому разі їй потрібний був спокій. Крім того, у неї були зламаний ніс і три ребра і все тіло було поранене. Ліва брова так розпухла, що око стало схоже на вузьку щілинку. Вона не могла ворухнутися, позаяк кожен порух віддавався болем. Боліла і шия, тому їй про всяк випадок наділи ортопедичний комір. Лікарі запевнили її, що вона цілком відновиться.

Прокинувшись увечері, вона побачила Паоло Роберто, що сидів біля її ліжка. Він широко усміхнувся їй і запитав, як вона почувається. Вона подумала: «Невже я маю такий же жахливий вигляд, як він?»

У нього була до неї купа питань, вона на них відповідала. Чомусь її зовсім не здивувало, що він виявився другом Лісбет Саландер. Видно було, що він самолюбний хлопець. Лісбет такі подобались, а самовпевнених нахаб вона терпіти не могла. Відмінність була ледь помітна, але Паоло Роберто належав до першої категорії.

Тепер з’ясувалося, яким чином він раптом опинився на складі під Нюкварном. Вона здивувалася, що він так завзято переслідував чорний фургон, і злякалася, почувши, які знахідки поліція відкопала на території складу.

— Дякую, — сказала вона. — Ти врятував мені життя.

Він похитав головою і довго мовчав, перш ніж заговорити.

— Я намагався пояснити Блумквісту. Він не дуже зрозумів. Думаю, ти зрозумієш краще, адже ти сама займаєшся боксом.

І вона його зрозуміла. Той, хто сам не був присутній на складі під Нюкварном, ніколи не зрозуміє, що означає битися з монстром, який не відчуває болю. Вона пригадала, якою безпорадною почувала себе поряд з ним.

Під кінець розмови вона просто мовчки тримала його за перев’язану руку. Вони нічого не пояснювали одне одному.

Для цього не було потрібних слів. Коли вона знову прокинулася, він уже пішов. Вона мріяла, щоб Лісбет Саландер дала про себе знати.

Адже Нідерман полює на неї.

Міріам Ву боялася, як би він її не зловив.

Лісбет Саландер було нічим дихати. Вона не усвідомлювала, скільки минуло часу, але знала, що її застрелили, і швидше інстинктом, ніж розумом, відчувала, що її зарито в землю. Ліва рука зовсім не слухалася. Варто їй хоч би напружити який-небудь мускул, як у плече хвилями накочували напади болю. Свідомість оповивала мла. Мені потрібне повітря. Голова розколювалася від пульсуючого болю, якого вона ніколи не зазнавала раніше.

Права рука виявилася у неї під щокою, і вона почала інстинктивно відшкрібати землю від носа і рота. Земля була піскувата і порівняно суха. Їй вдалося звільнити крихітний, завбільшки з кулачок, простір перед собою.

Вона не мала уявлення, скільки часу їй довелося пролежати в могилі. Але вона розуміла, що потрапила в смертельно небезпечне становище. Нарешті в голові у неї сформувалася закінчена думка:

Він поховав мене живцем.

Осягнувши це, вона відчула, що її охопила паніка. Їй стало нічим дихати. Вона не могла ворухнутися. Товща землі придавила її до дна могильної ями.

Вона спробувала поворушити ногою, але тільки напружила м’язи даремно. Потім спробувала підвестися. Це виявилося помилкою — тільки-но вона натиснула головою, намагаючись випростатися, як відразу ж скроні блискавкою прорізав біль. Не можна, щоб мене знудило. Бона знепритомніла.

Коли до неї знову повернулася здатність думати, вона обережно перевірила, які частини тіла її ще слухаються. Тільки права рука, що лежала біля її обличчя, була в змозі робити рухи і переміщатися на кілька сантиметрів. Мені потрібне повітря. Повітря було вгорі, за межами могили.

Лісбет Саландер почала шкребти землю. Натиснувши ліктем, вона зуміла відвоювати деякий простір для маневру. Не повертаючи руки, вона, надавлюючи на землю кулаком, розширила вільний простір перед особою. Треба відкопуватися.

Потім вона зрозуміла, що під її скоцюрбленим тілом, між животом і ногами, є печерка. Там був основний запас повітря, завдяки якому вона ще залишалась жива. Вона почала відчайдушно повертатися корпусом туди й сюди і відчула, як земля обвалюється вниз. Вага, що тиснула на груди, трішечки зменшилася. Вона вже могла пересувати руку на просторі в кілька сантиметрів.

Хвилину за хвилиною вона в напівнепритомному стані трудилася й далі. Вона відшкрібала піщаний ґрунт з обличчя і жменю за жменею складала її під себе. Потроху їй вдалося вивільнити руку настільки, що стало можливо прибирати землю з голови. Сантиметр за сантиметром вона звільнила голову. Намацавши щось тверде, вона виявила, що тримає в руці уламок кореня чи паличку. Вона почала розгрібати землю згори. Земля все ще залишалася пухкою і не дуже щільною.

Була вже десята година, коли лис, повертаючись до свого лігва, знову опинився біля могили Лісбет Саландер. Пообідавши полівкою, він був ситий і задоволений, як раптом почув чиюсь присутність. Він завмер на місці і нашорошив вуха. Його ніс і вуса дрібно затремтіли.

І тут з-під землі, немов якийсь неживий предмет, висунулися пальці Лісбет Саландер. Якби на місці лиса опинилась людина, вона відреагувала б на це видовище так само. Він кинувся навтіки.

Лісбет відчула, як її руки торкнувся струмінь холодного повітря. Вона знову могла дихати.

Їй було потрібно ще півгодини, щоб вибратися з могили. Вона навіть не запам’ятала, як усе це відбувалося. Їй здалося дивним, що ліва рука чомусь перестала її слухатися, але вона механічно відгортала й далі землю правою.

Потрібне було щось таке, чим можна копати. Вона не відразу збагнула, чим може скористатися, але потім опустила руку до ями, якось дісталася до нагрудної кишені і видобула портсигар, подарований Міріам Ву. Відкривши портсигар, вона стала орудувати ним як совком. Жменю за жменею вона вибирала пухку землю і відкидала її помахом зап’ястя. Несподівано запрацювало праве плече, і вона вивільнила його з-під землі. Викинувши ще трохи землі, вона змогла підвести голову. Тепер праве плече і голова опинилися над поверхнею. Вивільнивши частину корпуса, вона почала виповзати сантиметр за сантиметром, поки раптом земля не відпустила із своєї хватки ноги.

Із заплющеними очима вона поповзла від могили і рухалась далі, доки наткнулася плечем на стовбур дерева. Вона стала повільно розвертатися всім тілом, і нарешті стовбур опинився у неї за спиною. Притулившись до нього, вона обтерла рукою грязь, що заліпила очі, і підвела повіки. Навколо стояв непроглядний морок і крижаний холод, але вона вся спітніла. У голові, лівому плечі і стегні відчувався тупий біль, але в неї забракло сил подумати, чому все болить. Десять хвилин вона нерухомо сиділа і лише дихала. Потім зрозуміла, що їй не можна тут залишатися.

Вона через силу звелася на ноги; навколо все коливалось.

Відразу ж на неї напала нудота, вона нагнулася, і її тут же знудило.

Потім вона пішла. Вона не мала ніякого уявлення ні про те, в який бік вона йде, ні про те, куди прямує. Права нога її погано слухалася; час від часу вона, спіткнувшись, падала на коліна, і щоразу сильний біль пронизував їй голову.

Вона не знала, скільки часу вона так йшла, але раптом краєм ока побачила будинок. Вона змінила напрям і пошкандибала далі. Тільки дійшовши до дровника край двору, вона зрозуміла, що рухається прямо до житла Залаченка. Вона зупинилася, захитавшись, як п’яна.

Фотоелементи на під’їзній доріжці і на сараї. Вона прийшла з іншого боку. Вони її не виявили.

Від цієї думки вона розгубилася. Вона розуміла, що зараз не в тій формі, щоб зв’язуватися з Нідерманом і Залаченком. Роздивляючись забілілий у темряві будинок, вона стояла нерухомо.

Клац. Дерево. Клац. Пожежа.

Перед уявним поглядом стояла каністра з бензином і сірник.

Вона насилу обернулася і, хитаючись, пошкандибала до надвірної споруди. Нарешті допленталася до дверей, взятих на дерев’яний засув. Їй удалося скинути засув, піднявши його правим плечем, — він упав на землю зі стукотом, і вона з гуркотом розчинила двері. Зробивши крок у темряву, вона оглянулася навколо.

Це був сарай для дров. Бензину в ньому не було.

Сидячи за кухонним столом, Залаченко скинув голову — десь надворі грюкнули двері. Відсунувши фіранку, він глянув за вікно, у темряву. Минуло кілька секунд, перш ніж його очі стали щось розрізняти в мороці. Вітер на ніч усе дужчав, а в кінці тижня прогноз обіцяв шторм. І тут він побачив, що двері сарая прочинені.

По дрова він ходив з Нідерманом ще до темряви — насправді необхідності в цьому не було, і вийшли вони головним чином для того, щоб показатися на очі Лісбет Саландер і виманити її з укриття.

Невже Нідерман забув узяти двері на засув? Іноді він буває таким недотепою! Залаченко покосився на двері вітальні, де спав на дивані його син і помічник. Він хотів був розбудити німця, але потім вирішив не чіпати його і сам підвівся із стільця.

По бензин Лісбет потрібно було йти до обори, де стояли машини. Важко дихаючи, вона сіла, притулившись до колоди для рубання дров. Треба передихнути. Вона просиділа всього кілька хвилин, коли почула нерівні кроки Залаченка, що наближався до дровника.

У темряві на північ від Мелльбю Мікаель помилився поворотом. Замість повернути на Носсебру, він їхав і далі на північ і виявив свою помилку, тільки коли доїхав до Трьочьорна. Він зупинився і звірився з атласом.

Вилаявшись, він повернув на південь і поїхав назад до Носсебру.

За секунду до того, як Олександр Залаченко увійшов до дровника, Лісбет Саландер схопила правою рукою сокиру з дровітні. У неї не було сил занести зброю над головою, але вона, тримаючи її в одній руці, зробила замах знизу вгору і, спираючись на здорову ногу, розвернулася всім корпусом.

Ледве Залаченко встиг натиснути на вимикач, як тієї ж миті лезо сокири вдарило йому в обличчя, розітнуло праву щоку і встромилося на кілька міліметрів у лобову кістку. Він навіть не встиг зрозуміти, що сталося, але наступної миті його мозок усвідомив біль, і він закричав не своїм голосом.

Рональд Нідерман ривком прокинувся від сну і, нічого не тямлячи, підскочив на дивані. Він почув завивання, яке спершу здалося йому нелюдським. Завивання доносилося з двору. Потім він зрозумів, що це кричить Залаченко, і поспіхом схопився на ноги.

Лісбет Саландер знову змахнула сокирою, але тіло її не послухалося. Вона збиралася занести сокиру вище й обрушити її на голову батька, але її сили вже вичерпалися, і вона влучила не туди, куди цілила, а під коліно. Проте під дією сили тяжіння лезо увійшло так глибоко, що сокира застрягла там і вирвалася з її руки, коли Залаченко ницьма впав додолу. Він не затихаючи кричав.

Вона нахилилася, щоб знову взяти сокиру. Підлога під нею гойднулася, мозок немов пронизала блискавка. Їй довелося сісти. Вона простягнула руку й обмацала кишені його куртки. У правій кишені в нього, як і до того, лежав пістолет. Вона зосередила погляд, напис на пістолеті розпливався перед очима.

Браунінг калібру 22.

Жалюгідний скаутський пістолет.

Ось чому вона залишилася жива. Куля із «ЗІГ-Зауера» або з іншого пістолета більшого калібру пробила б її черепок наскрізь, залишивши величезну дірку.

В той момент, коли вона формулювала для себе цю думку, почулися кроки Нідермана, котрий прокинувся. Фігура велетня заповнила весь дверний отвір. Він застиг на порозі, вирячившись на неї широко розплющеними, нічого не розуміючими очима. Залаченко дико кричав. Його обличчя перетворилося на криваве місиво. Під коліном у нього стриміла застрягла в нозі сокира. Перед ним сиділа на підлозі брудна і скривавлена Лісбет. Вигляд у неї був, ніби вона з’явилася з фільму жахів того сорту, яких більш ніж досить надивився свого часу Нідерман.

Нечутливий до болю Рональд Нідерман, схожий на бронебійного робота, все життя не любив темряви. Скільки він себе пам’ятав, темрява завжди таїла для нього якусь загрозу.

Він своїми очима бачив істот, що живуть у темряві, і його постійно підстерігав невимовний жах. І от зараз жах набув виразних контурів.

Дівка, що сиділа на підлозі, була небіжчицею. У цьому не було ніякого сумніву.

Він сам зарив її в могилу.

Отже, істота на підлозі була не живою дівкою, а породженням загробного світу, проти якого безсилі людські руки і зброя.

Перетворення людини на мертвяка вже почалося. Її шкіра стала лускатою, як у ящірки. Вискалені зуби зробилися гострими, як лезо бритви, щоб виривати ними клапті живого м’яса. З рота висовувався і облизував губи зміїний язик. На закривавлених пальцях відросли довгі, мов шаблі, загострені кігті. Він бачив, як горіли в пітьмі її очі. Він почув її глухе ричання і побачив, як вона напружила м’язи, щоб кинутися і розірвати йому горло.

Він раптом ясно й виразно побачив, що в неї ззаду хвіст, який звивається і люто б’є по підлозі.

І тут вона підняла пістолет і вистрелила. Куля пролетіла так близько від вуха Нідермана, що він почув свист піднятого нею вітру. Він побачив, як у неї з рота вирвався йому назустріч язик полум’я.

Це було вже занадто!

У нього відібрало всі думки.

Він розвернувся і помчав геть щодуху. Вона зробила ще один постріл, цього разу зовсім мимо цілі, але після цього пострілу в нього немов виросли крила. Ніби лось, він одним стрибком перемахнув через огорожу і зник у пітьмі в напрямі проїжджої дороги. Він мчав, гнаний несвідомим страхом.

Лісбет здивовано дивилася йому вслід, аж поки він зник з очей.

Вона допленталась до дверей і виглянула в темряву, але його і слід загув. Залаченко нарешті перестав кричати, він лежав на підлозі і лише стогнав. Вона відкрила пістолет і побачила, що в ньому залишився тільки один патрон. Вона подумала, прострелити йому довбешку чи ні, але потім нагадала собі, що в темряві десь ще бігає Нідерман, так що останній патрон краще було про всяк випадок приберегти. Якщо він нападе на неї, проти нього, напевне, буде замало одного патрона двадцять другого калібру. Але і це все-таки краще, ніж нічого.

Вона насилу встала, шкутильгаючи, вийшла з дровника і зачинила за собою двері. Аж п'ять хвилин знадобилося їй, щоб поставити на місце засув. Хитаючись, вона перетнула двір, зайшла в будинок і знайшла телефон, який стояв у кухні. Вона набрала номер, яким не користувалася ось уже два роки. Його не було вдома. Заговорив автовідповідач.

— Доброго дня! Це Мікаель Блумквіст. Зараз я не можу вам відповісти. Залиште ваше ім'я і номер телефону. Я зателефоную вам, як тільки зможу.

Пі-і-і…

— Мікаелю! — почала вона і зрозуміла, що говорить так, ніби в роті у неї каша. Вона прокашлялася. — Мікаелю, це Саландер.

Далі вона не знала, що говорити, і повільно поклала слухавку.

«ЗІГ-Зауер» Нідермана лежав на кухонному столі в розібраному вигляді, приготовлений до чищення, поряд виднівся «Ванад» Сонні Ніємінена. Вона кинула браунінг на підлогу, дошкутильгала до столу і взяла «Ванад», збираючись перевірити магазин. Там же вона знайшла свій міні-комп’ютер і засунула його собі в кишеню. Потім вона прошкандибала до мийки і налила повну чашку крижаної води. Випивши чотири чашки, вона підвела очі і несподівано побачила в старому дзеркалі для гоління своє власне обличчя. З переляку вона мало не вистрелила у віддзеркалення.

Те, що вона там побачила, швидше нагадувало звірину морду, ніж людське лице. Вона побачила божевільну із спотвореним обличчям і розкритим ротом. Шкіру вкривала короста із затверділої глини, змішаної з кров’ю. Тепер вона зрозуміла, чому втік Рональд Нідерман.

Вона підійшла до дзеркала ближче і тут раптом помітила, що волочить ліву ногу. У стегні вона відчувала різкий біль — там, куди потрапила перша куля Залаченка. Друга попала в плече, паралізувавши ліву руку, і там теж було боляче.

Проте найдужче боліла голова, від цього болю вона хиталася на ходу. Поволі піднявши праву руку, вона провела пальцями по потилиці і намацала величезну дірку вхідного отвору.

Поторкавши пальцем дірку в черепі, вона, раптом із жахом зрозуміла, що доторкнулася до власного мозку і її рана така серйозна, що вона на краю смерті. Швидше за все, їй уже давно б належало померти. Єдине, чого вона не могла зрозуміти, це як вона досі ще тримається на ногах.

Раптом її знемогла смертельна втома. Не розуміючи, що з нею відбувається — находить на неї непритомність чи сон, — вона дошкандибала до кухонного диванчика, обережно опустилась на нього і лягла головою (здоровою стороною) на подушку.

Їй необхідно було прилягти, щоб зібратись на силі, хоча вона сама розуміла, що спати не можна, поки на вулиці вештається Нідерман. Рано чи пізно він сюди повернеться. Рано чи пізно Залаченко вибереться з дровника і прийде в будинок, але в неї більше не було сил стояти на ногах. Її почав бити озноб. Вона зняла пістолет із запобіжника.

Рональд Нідерман нерішуче зупинився на дорозі між Соллебрунном і Носсебру. Він був сам. Навколо панувала пітьма. До нього повернулася здатність міркувати, і йому було соромно згадувати про свою втечу. Він не міг зрозуміти, як це сталося, але прийшов до логічного висновку, що, мабуть, їй вдалося вижити і якимсь чином відкопатися з могили.

Залаченкові була потрібна його допомога. Отже, він повинен повернутися в садибу і скрутити їй шию.

В той же час у Рональда Нідермана було таке відчуття, що все вже скінчено. Це відчуття з’явилось у нього давно. Після першої ж розмови з Б’юрманом усе, хоч би що вони робили, постійно йшло не так. Залаченка немов підмінили, як тільки він почув ім’я Лісбет Саландер. З цієї миті він відкинув усі принципи обережності і помірності, які проповідував протягом довгих років.

Нідерман не міг вирішити, що робити.

Залаченкові потрібна медична допомога.

Якщо тільки вона не встигла його вбити.

У зв’язку з цим перед ним поставали питання.

Він кусав губи.

Багато років вони з батьком були партнерами. Це були дуже успішні роки. За цей час він склав досить багато грошей і, крім того, знав, де Залаченко ховає свій статок. Він мав необхідні засоби і навики для того, щоб продовжити справу. Тому найрозумнішим було б піти звідси, не озираючись. Одну річ Залаченко надійно вбив йому в голову: якщо ситуація стала нерозв’язною, йди без зайвих сантиментів. Це основа виживання — заради програної справи не варто навіть пальцем ворухнути!

У ній не було нічого надприродного. Але її присутність була тим, що називається bad news.[91] Вона доводилася йому зведеною сестрою.

І він вочевидь її недооцінював.

Рональда Нідермана роздирали два бажання. Одна його частина хотіла повернутися назад і скрутити їй шию. Інша частина хотіла тікати далі, поки темно.

Паспорт і гаманець лежали у нього в задній кишені. Йому немає чого повертатися. У садибі не залишилося нічого потрібного.

Хіба що машина.

Він усе ще стояв, його роздирали сумніви, коли з-за пагорба випірнули вогні автомобільних фар. Він повернув голову. Можливо, він зуміє роздобути собі транспорт іншим способом. Усе, що йому потрібне, — це машина, якою він зможе дістатися до Ґетеборґа.

Вперше в житті — принаймні з того часу, як вона вийшла з дитячого віку, — Лісбет Саландер виявилася не в змозі самостійно впоратися з ситуацією. За своє життя їй не раз доводилося брати участь у бійках, переносити побої, ставати з волі держави об’єктом примусової госпіталізації і терпіти насильство з боку приватних осіб. Їй, здається, припало на долю більше знущань морального і фізичного характеру, ніж може винести звичайна людина.

Але у відповідь вона завжди могла збунтуватися. Вона відмовилася відповідати на питання Телебор’яна, а коли зазнавала якої-небудь форми фізичного насильства, могла вирватись і сховатися в самотності.

Перелом перенісся можна було пережити.

Але жити з діркою в черепі було неможливо.

Цього разу вона не могла поповзти додому в своє ліжко, укритися з головою ковдрою і проспати два дні, а потім підвестися і повернутися до звичайного життя так, мовби нічого не сталося.

Зараз вона постраждала так серйозно, що сама собі нічим не могла зарадити. Її здолала така втома, що тіло перестало коритися.

«Потрібно трохи поспати», — подумала вона. І раптом з непорушною впевненістю усвідомила, що якщо вона дасть собі волю і заплющить очі, то, найімовірніше, ніколи вже більше їх не розплющить. Проаналізувавши цей висновок, вона потім зрозуміла, що їй уже все одно. Ця думка здалася навіть приємною. Дати собі відпочинок. І щоб не треба було прокидатися.

Останньою її думкою була думка про Міріам Ву.

Пробач мені, Міммі!

Заплющивши очі, вона все ж таки не випустила з руки знятий із запобіжника пістолет Сонні Ніємінена.

Мікаель Блумквіст здалеку розгледів у світлі фар Рональда Нідермана і відразу ж його пізнав. Важко було не впізнати білявого велетня зростом у двісті п’ять сантиметрів, статурою як бронебійний робот. Нідерман замахав йому руками. Мікаель зменшив світло фар і пригальмував. Сунувши руку в зовнішню кишеню сумки для ноутбука, він дістав «Ґавернмент», знайдений на письмовому столі Лісбет Саландер. Він зупинився за п’ять метрів від Нідермана і, вимкнувши мотор, відчинив дверці.

— Дякую, що зупинився, — сказав Нідерман нетвердим голосом. Після бігу він ще не відсапався. — Я потрапив в автомобільну аварію. Ти не міг би підвезти мене до міста?

У Нідермана виявився дивно високий голос.

— Зрозуміло, я можу допомогти тобі дістатися до міста, — сказав Мікаель Блумквіст і спрямував на Нідермана пістолет. — Ляж на землю!

Здавалося, цієї ночі неприємностям Нідермана не буде кінця. Він із сумнівом подивився на Мікаеля.

Нідерман нітрохи не боявся ні пістолета, ні людини, яка тримала його в руці. Проте до зброї він ставився з повагою. Все своє життя він провів у світі, де правили зброя і груба сила. Він вважав, що кожен, хто спрямовує на нього пістолет, сповнений відчайдушної рішучості і готовий пустити його в дію. Жмурячись, він намагався оцінити людину, яка тримала пістолет, але світло фар дозволяло розгледіти тільки темний силует. Поліцейський? Але, судячи з того, як він говорив, це не поліцейський. Поліцейські називають своє звання. В усякому разі, так відбувається в кіно.

Він зважив свої шанси. Він знав, що коли піде напролом, то зможе заволодіти зброєю. Проте людина з пістолетом поводилася холоднокровно і вибрала позицію за розчиненими дверцями машини. Вона встигне випустити бодай одну, а то й дві кулі. Якщо діяти швидко, супротивник може промахнутися або не влучити в життєво важливий орган, проте, будучи поранений, він, можливо, вже буде не в змозі продовжувати втечу. Краще дочекатися іншого, зручнішого моменту.

— Лягай зараз же! — гаркнув Мікаель.

Він відвів ствол пістолета на кілька сантиметрів убік і вистрелив по узбіччю.

— Наступна куля буде тобі в ногу, — мовив Мікаель гучним і чітким командним голосом.

Рональд Нідерман, засліплений світлом фар, опустився на коліна.

— Хто ти? — спитав він.

Мікаель сунув руку в кишеню на дверцях, вийняв куплений на заправній станції ліхтарик і спрямував промінь Нідерманові в обличчя.

— Руки за спину, — наказав Мікаель. — Ноги нарізно!

Він чекав, поки Нідерман знехотя виконував наказ.

— Я знаю, хто ти такий. Якщо ти здумаєш робити дурниці, стрілятиму без попередження. Я цілюся в легеню нижче лопатки. Можливо, ти міг би мене здолати, але це тобі дорого обійдеться.

Він поклав ліхтарик на землю, зняв із себе ремінь і зробив з нього петлю, точнісінько так, як його вчили в стрілецькій частині в Кіруні двадцять років тому, коли він проходив військову службу. Вставши між ніг білявого велетня, він надів петлю на його руки і затягнув її вище за лікті. Так силач Нідерман став практично безпорадний.

Що далі? Мікаель роззирнувся — вони були зовсім самі на темній дорозі. Паоло Роберто нічого не перебільшив, описуючи Нідермана. Це виявився справді величезний амбал. Питання тільки в тому, чому цей гігант біг прожогом, ніби за ним гнався сам диявол.

— Я шукаю Лісбет Саландер. Гадаю, ти її зустрічав.

Нідерман не відповів.

— Де Лісбет Саландер? — спитав Мікаель.

Нідерман якось дивно на нього подивився. Він ніяк не міг зрозуміти, що таке сталося цієї дивної ночі і чому нічого не ладиться.

Мікаель знизав плечима. Він повернувся до машини, відчинив багажник і дістав з нього буксирний трос. Не міг же він залишити зв’язаного Нідермана посеред дороги! Огледівшись, він помітив на стовпі за тридцять метрів від себе блискучий у променях фар дорожній знак: «Обережно, лосі».

— Вставай!

Приставивши дуло пістолета до потилиці Нідермана, він відвів його до дорожнього знака, змусив спуститися в канаву і наказав сісти спиною до стовпа. Нідерман завагався.

— Все дуже просто, — сказав Мікаель. — Ти вбив Даґа Свенссона і Міа Берґман. Це були мої друзі. Я не збираюся відпускати тебе посеред дороги. Отже ти або сидітимеш зв’язаним, або я прострелю тобі колінну чашку. Вибір за тобою.

Нідерман сів. Мікаель обмотав буксирний трос навколо його шиї і зафіксував голову. Потім використав усі вісімнадцять метрів троса для того, щоб обмотати велетня навколо корпуса. Залишивши невеликий кінець троса, він прив’язав його руки до стовпа і закріпив кількома добрими морськими вузлами.

Покінчивши з цим, Мікаель знову запитав, де Лісбет. Не діставши відповіді, він знизав плечима і залишив Нідермана сидіти біля стовпа. Тільки повернувшись до своєї машини, він відчув прилив адреналіну й усвідомив, що зробив. Перед очима в нього вигулькнуло обличчя Міа Берґман.

Закуривши сигарету і відпивши мінералки з пластикової пляшки, Мікаель подивився на істоту, що виднілася в темряві біля стовпа з дорожнім знаком. Потім він сів за кермо, звірився з картою і зрозумів, що до повороту до садиби Карла Акселя Бодіна залишився ще кілометр. Мотор загурчав, і машина проїхала повз Нідермана.

Поволі проминувши поворот з покажчиком на Госсеберґу, Мікаель поставив машину біля сарая на лісовій дорозі, що відгалужувалася за сто метрів від попереднього повороту. Він дістав пістолет й увімкнув ліхтарик. На глинистій дорозі він побачив свіжий слід коліс і зрозумів, що недавно тут стояла інша машина, але не став роздумувати над цим відкриттям. Повернувшись пішки до повороту на Госсеберґу, він посвітив на поштову скриньку, побачив напис «PL92 — К. А. Бодін» і пішов далі цією дорогою.

Була вже майже північ, коли він побачив світло в садибі. Зупинившись, він кілька хвилин простояв, прислухаючись, але не почув нічого, крім звичайних нічних звуків. Не виходячи на під’їзну дорогу, він пройшов краєм лугу, наблизився до споруд з боку обори і зупинився перед відкритим простором за тридцять метрів від будинку. Він був до краю зосереджений і насторожений — Нідерманів марш-кидок до дороги означав, що тут щось сталося.

На півдорозі через двір Мікаель уловив якийсь звук. Він миттю обернувся і став на коліно, піднявши перед собою пістолет. Через кілька секунд він зрозумів, що звук доноситься з боку дровника. Там хтось стогнав. Він швидко перетнув лужок і зупинився. Заглянувши за ріг, він побачив, що всередині горить світло.

Почулося якесь вовтузіння. Він підняв засув, відхилив двері і побачив заюшене кров’ю обличчя і повні жаху очі. На підлозі лежала сокира.

— О Боже, що за чортівня! — мовив він ледве чутно.

Потім він розгледів протез.

Залаченко!

Лісбет Саландер точно тут побувала.

Йому важко було уявити собі, що тут відбулося. Він швидко зачинив двері і взяв їх на засув.

Залишивши Залаченка в сараї для дров, а Нідермана прив’язаним до стовпа на дорозі до Соллебрунна, Мікаель швидко перетнув двір, прямуючи до житлового будинку. Там могла виявитися яка-небудь невідома йому третя особа, що теж становить небезпеку, але від будинку віяло пусткою, як від нежилого. Опустивши ствол пістолета, він обережно відхилив вхідні двері й опинився в темному передпокої. З боку кухні світився прямокутник відчинених дверей. Доносилося цокання настінного годинника. Він підійшов до кухонних дверей і відразу ж побачив Лісбет Саландер, що лежала на диванчику.

Побачивши її понівечене тіло, Мікаель у першу мить завмер на місці. Він помітив, що в безвольно опущеній з дивана руці вона тримає пістолет. Повільно підійшовши, він став на коліна. Йому згадалося, як він недавно знайшов Даґа й Міа, і в першу секунду здалося, що Лісбет теж мертва. Потім він уловив ледь помітний рух і зрозумів, що вона дихає. Із зітханням з її грудей виривалися слабкі хрипи.

Він простягнув руку і став обережно виймати з її долоні пістолет. Раптом її пальці напружилися і стиснули рукоять. Розплющивши очі, кілька секунд вона крізь вузькі щілинки дивилась на нього. Погляд її був каламутним. Потім він почув, що вона щось тихенько бурмоче, і насилу розрізнив слова:

— Бісів Калле Блумквіст.

Потім вона знову заплющила очі і випустила з руки пістолет. Він поклав зброю на підлогу, дістав мобільний телефон і набрав номер рятувальної служби.