Данина Каталонії

Розділ 11

Зараз уже неможливо отримати точний та неупереджений опис подій у Барселоні, оскільки сьогодні не існує необхідних документів і записів. У майбутньому історики не матимуть жодних доказів, окрім звинувачень, закидів та партійної пропаганди. Власне, я й сам не володію достовірними доказами, за винятком того, що бачив на власні очі й що почув від інших свідків тих боїв, слову яких я довіряю. Проте я все ж можу спростувати багато відвертої та несправедливої брехні й допомогти зрозуміти ті події в ретроспективі.

По-перше, що насправді трапилося?

Протягом певного часу Каталонія жила в напрузі. У попередніх розділах цієї книжки я розповів про боротьбу між комуністами та анархістами. До травня 1937 року ця напруга досягла межі, коли повстання стало невідворотним. Безпосередньою причиною повстання став наказ уряду здати особисту зброю, що збігся з рішенням створити добре озброєну «не політичну» поліцію, до якої не приймалися члени профспілок. Це рішення було всім зрозуміле. Ще зрозумілішим було те, що наступним кроком стане взяття під свій контроль ключових галузей промисловості, які досі належали НКП. До того ж наростало невдоволення робітничого класу поглибленням прірви між бідними і заможними, а також загальне химерне відчуття, що революцію саботують. Тож для багатьох спокійне 1 травня стало приємною несподіванкою. Але 3 травня уряд вирішив захопити телефонну станцію, яку ще з початку війни обслуговували здебільшого члени НКП. Було оголошено, що станція працює неналежним чином та ще й прослуховуються телефонні розмови чиновників. Начальник поліції Салас (достоту не відомо, чи перевищив він свої повноваження) відрядив три вантажівки з озброєними цивільними гвардійцями для захоплення будівлі, в той час як вулиці зачищала озброєна поліція в цивільному. Приблизно тоді ж цивільні гвардійці захопили й інші будівлі у стратегічних місцях. Хай би для чого це було зроблено, але поширилася загальна думка, що це — сигнал для нападу гвардійців та ОСПК (комуністів і соціалістів) на НКП. Містом розлетілася чутка, що нападають на робітничі будівлі, на вулицях з’явилися озброєні анархісти; всі залишили роботу, й одразу почалися сутички. Тієї ж ночі й зранку почали зводити барикади, і бої тривали безперервно аж до ранку 6 травня. Варто зазначити, що обидві сторони здебільшого оборонялися. Будівлі блокували, але, наскільки мені відомо, не штурмували, артилерію не застосовували. Загалом, сили НКП-ФАІ-РПМЄ утримували робітничі околиці, а озброєна поліція та ОСПК — центральну та адміністративну частини Барселони. 6 травня настало перемир’я, але згодом сутички розгорілися з новою силою, ймовірно через те, що цивільні гвардійці намагались роззброїти НКП. Але вже наступного ранку бійці почали самовільно залишати барикади. А до того, приблизно до ночі 5 травня, НКП перемагали, тому велика кількість цивільних гвардійців здалися. Робітники не мали лідерів і чіткого плану. Насправді вони не мали взагалі ніякого плану, окрім невиразного наміру протистояти гвардійцям. Офіційні лідери НКП одностайно з лідерами ВСТ закликали людей повертатися до роботи. А найгірше, що катастрофічно бракувало продовольства. За таких умов ніхто не хотів воювати. Ближче до вечора 7 травня ситуація майже стабілізувалася. Того вечора з Валенсії морем прибули шість тисяч бійців загону швидкого реагування, які взяли місто під контроль. Уряд видав наказ здати зброю усім, крім регулярних військ, і наступні кілька днів було конфісковано багато зброї. За офіційними даними, кількість жертв становила чотириста вбитих та близько тисячі поранених. На мою думку, чотириста вбитих — це, мабуть, перебільшення, проте, оскільки цю Інформацію неможливо перевірити, вважатимемо цифру правдивою.

По-друге, якими були наслідки боїв? Звичайно, їх неможливо точно визначити. Немає доказів, що повстання мало прямий вплив на перебіг війни, проте очевидно могло б мати, якби тривало ще декілька днів. Повстання у Барселоні стало приводом для Валенсії узяти Каталонію під контроль, прискорити розпуск робітничого ополчення та заборонити РПМЄ. Не сумніваюсь, що таким чином хотіли повалити й уряд Кабальєро. Усі ці події все одно б сталися. Насправді питання в тому, виграли чи програли члени НКП, вийшовши на вулиці й почавши бої. Це лише припущення, однак я вважаю, що вони більше здобули, аніж втратили. Захоплення барселонської телефонної станції було лише окремим епізодом у довгому ланцюжку подій. Ще починаючи з минулого року реальна влада поступово вислизала з рук синдикатів, контроль робітничого класу перетворювався на централізований, що вело до державного капіталізму, а можливо, й відновлення приватного капіталізму. Факт існування спротиву, ймовірно, затримував процес. Уже за рік після початку війни каталонські робітники втратили майже всю свою владу, проте вони все одно перебували у вигідному становищі. Якби вони дали зрозуміти, що відступлять перед будь-якою провокацією, все було б набагато гірше. Трапляються випадки, коли краще воювати і програти, ніж не воювати взагалі.

По-третє, яку мету мало повстання, якщо взагалі мало? То був державний переворот чи революція? Чи метою було скинути уряд? Чи було це сплановано та організовано?

На мою думку, повстання було спланованим у тому сенсі, що його очікували. Не було ознак існування заздалегідь розробленого плану з обох боків. Дії анархістів були майже повністю спонтанними, бо воювали здебільшого рядові вояки. Люди вийшли на вулицю, а їхні політичні лідери або неохоче йшли за ними, або й взагалі полишали напризволяще членів своїх партій. Революційний відтінок мали лише слова «Друзів Дурутті» — невеликої екстремістської групи у складі ФАІ та РПМЄ, проте й вони не вели за собою, а віддалися плину подій. «Друзі Дурутті» поширювали щось схоже на революційні агітки, проте вони з’явилися 5 травня, і тому не можна стверджувати, що саме ці листівки спричинили бої, бо вони почалися на два дні раніше. Офіційні лідери НКП із самого початку відмежувалися від цього. І на те є декілька причин. Почнімо з того, що НКП були досі представлені в уряді, тому каталонський уряд убезпечив себе тим, що лідери цього об’єднання мали консервативніші погляди, аніж його рядові члени. Окрім того, керівники НКП понад усе бажали союзу із ВСТ, але через повстання між ними могли поглибитися розбіжності, принаймні на ту мить. І нарешті, хоча тоді цього ніхто й не знав, лідери анархістів побоювалися, що якщо все зайде надто далеко і робітники зможуть захопити владу у місті (5 травня це було цілком можливим), втрутяться іноземні держави. У порт зайшли британський крейсер та два есмінці, і, безсумнівно, неподалік були й інші військові кораблі. Англійські газети змальовували ситуацію так, що ці кораблі прибули до Барселони на «захист британських інтересів». Проте насправді нічого такого не було, тобто вони не висаджували на берег військових, біженців на борт також не брали. Звичайно, тут не можна бути впевненим, але принаймні скидалося на те, що британський уряд, який абсолютно нічого не зробив для порятунку республіканського уряду від Франко, ладен був одразу втрутитися і врятувати цей уряд від власного робітничого класу.

Лідери РПМЄ підтримували те, що відбувалося, ба більше — заохочували членів своєї партії залишатися на барикадах і навіть схвалили (у газеті «Ла Баталья» від 6 травня) поширення екстремістських листівок «Друзями Дурутті». (Точний зміст листівки залишається невідомим, оскільки дотепер ніхто не міг її дістати.) В деяких іноземних газетах листівку назвали «агітаційним плакатом», який «розклеїли на кожному стовпі». Проте такого плаката не було. Порівнявши декілька свідчень можу сказати, що листівка закликала, по-перше, до утворення революційної ради (хунти); по-друге, до розстрілу відповідальних за захоплення телефонної станції; по-третє, до роззброєння цивільних гвардійців. Немає також певності щодо того, наскільки газета «Ла Баталья» була солідарною з авторами листівки. Особисто я не бачив ані листівки, ані газети за те число. Єдина агітка, яку я бачив під час зіткнень 4 травня, поширювалась невеличкою групою троцькістів («більшовиків-ленінців»). У ній був заклик: «Усі на барикади! Оголосимо страйк на всіх підприємствах, окрім військових!» (Іншими словами, вони вимагали, по суті того, що вже й так відбувалося.) Насправді лідери РПМЄ вагалися. Допоки війну проти Франко не було виграно, вони не були прихильниками повстання. З іншого боку, робітники вийшли на вулиці, тож їхнім лідерам нічого не залишалося, окрім як згадати марксистську політику — коли робітники виходять на вулиці, обов’язок революціонерів слідувати за ними. Тому, незважаючи на свої полум’яні гасла на кшталт «відродження духу 19 липня» тощо, вони робили все можливе, щоб обмежити дії робітників, і дозволили їм відкривати вогонь лише у відповідь. До прикладу, вони жодного разу не наказали напасти на будівлі супротивника, натомість наказували своїм прибічникам вартувати і, як я зазначав у попередньому розділі, за можливості уникати стрілянини. «Ла Баталья» опублікувала вказівки стосовно заборони військам покидати фронт[34]. Мені видається, що відповідальність РПМЄ полягає у заклику залишатися на барикадах; ймовірно, деякі з їхніх послідовників залишилися там довше, ніж самі цього хотіли. Мої знайомі, які особисто знали лідерів РПМЄ, казали, що насправді ті шоковані останніми подіями, але відчувають до них свою причетність і вважають, що повинні стояти пліч-о-пліч з робітниками. Певна річ, згодом, вони отримали від цього політичні дивіденди. Горкін, один з лідерів РПМЄ, навіть розповідав про «ті славетні травневі дні». Звичайно, для пропаганди то був найкращий час, і в той період — до заборони їхньої діяльності — кількість членів РПМЄ помітно збільшилася. Можливо, схвалення листівки, яку випустили «Друзі Дурутті» було помилкою, оскільки за звичайних умов ця нечисленна екстремістська організація є ворожою РПМЄ. В умовах загального піднесення й взаємних образ опонентів сама по собі листівка не означала нічого, окрім заклику залишатися на барикадах. Проте схваливши її, в той час як анархістська газета «Солідарідад Обрера» засудила, лідери РПМЄ дали комуністам привід згодом стверджувати, що бої були повстанням, організованим ні ким іншим, як РПМЄ. Втім, немає сумніву, що комуністична преса заявила б це в будь-якому разі. Це було дитячим лепетанням порівняно з іншими звинуваченнями, для яких існували серйозні приводи. Керівники НКП навряд чи багато виграли своїм мовчанням та обережністю. Їх хвалили за лояльність, проте щойно траплялася слушна нагода, витіснили як з центрального, так і з каталонського уряду.

Наскільки я можу судити з того, що навколо мене казали, ніхто не мав справжнього наміру починати революцію. Люди, які стояли на барикадах, були звичайними членами НКП — робітниками, можливо, серед них було й кілька членів ВСТ, але вони хотіли не повалити режим уряду, а, як вони самі це формулювали, байдуже — правильно, чи ні, протистояти нападам поліції. Вони діяли виключно на свій захист, і я сумніваюся, що їхні дії слід описувати, як це робили багато іноземних видань, як «повстання». Повстання означає агресивні дії та чіткий план. Найпевніше, то був заколот, до того ж заколот кривавий, бо всі учасники мали при собі вогнепальну зброю і були рішуче налаштовані нею скористатися.

А якими були наміри їхніх супротивників? Якщо анархісти не збирались вчиняти державного перевороту, то, можливо, цього прагнули комуністи? Можливо; вони одним махом намагалися розчавити владу НКП?

Я в це не вірю, хоч і маю деякі підозри, що все саме так і було. Прикметно, що за два дні в Таррагоні сталося щось подібне (захоплення телефонної станції озброєною поліцією, що отримувала накази з Барселони). Та й у Барселоні напад на телефонну станцію не був поодиноким випадком. Цивільні гвардійці та прихильники ОСПК захоплювали стратегічні об’єкти у різних районах міста якщо не перед початком боїв, то невдовзі після них. Слід пам’ятати, однак, що все це відбувалося не в Англії, а в Іспанії. Барселона — місто з давньою історією вуличних боїв. У таких містах події розвиваються стрімко, люди напоготові, місцевість добре відома, й, почувши постріли, всі, наче вишколені пожежники, миттєво займають свої позиції. Припускаю, що відповідальні за захоплення телефонної станції очікували такого розвитку подій і були готові, хоч і не все сталося так, як вони передбачали. Проте це зовсім не означає, що планувався цілеспрямований напад на НКП. Назву дві причини, чому я не вірю, що супротивники готували широкомасштабні бої:

1. Жодна зі сторін заздалегідь не стягувала військ до Барселони. Боротьба точилася лише між тими, хто уже перебував у Барселоні, себто здебільшого між цивільними та поліцією.

2. Майже одразу закінчилися продукти. Хто служив в Іспанії, чудово знає, що під час війни іспанці добре роблять лише одне — належно годують свої війська. Дуже сумнівно, що хоч одна зі сторін припускала, що вуличні безлади триватимуть тиждень, а то й два. Інакше б вони запасли достатньо харчів.

І нарешті, хто винен?

З цього приводу іноземна антифашистська преса здійняла багато галасу, але, як і завжди, ситуація висвітлювалася однобоко. В результаті вуличні бої у Барселоні описувались як повстання зрадників-анархістів та троцькістів, які «завдали болючого удару в спину урядові» тощо. Але насправді все було не так просто. Усякому зрозуміло, що перебуваючи в стані війни із запеклим ворогом, м’яко кажучи, нерозумно розпочинати внутрішні чвари. Не варто забувати й того, що для сварки потрібні щонайменше двоє, і люди знічев’я барикад не зводять, хіба лише відчуваючи небезпеку та побоюючись провокацій.

Усе почалося, коли уряд видав наказ, що змушував анархістів здати наявну в них зброю. Англійська преса витлумачила цю вимогу по-своєму: на Араґонському фронті зброї катастрофічно не вистачало, проте переправити її туди не могли, оскільки непатріотично налаштовані анархісти утримували зброю у своїх руках. Але ставити питання таким чином — означає абсолютно ігнорувати тодішню ситуацію в Іспанії. Всім було відомо, що анархісти й ОСПК таємно нарощують арсенал зброї, і коли в Барселоні почалися вуличні безлади, це стало цілком очевидним, оскільки ворогуючі сторони мали вдосталь зброї. Анархісти чудово усвідомлювали, що навіть якщо вони здадуть зброю, то ОСПК — найбільша політична сила в Каталонії — залишить свою при собі. Після завершення боїв саме так і сталося. Тим часом на вулицях було повно зброї, так потрібної на фронті, якою звично користувалася «не політична» поліція в тилу. За всім цим крилися непримиренні суперечності між комуністами й анархістами, які в будь-якому разі, рано чи пізно, мали вилитися у збройне зіткнення. З початку війни іспанська комуністична партія значно збільшилася й прибрала до своїх рук майже всю політичну владу. До Іспанії прибули тисячі комуністів з інших країн, які відкрито заявляли про свій намір «ліквідувати» анархістів після перемоги над Франко. За таких умов не варто було очікувати, що анархісти добровільно здадуть зброю, якою вони володіли ще з літа 1936 року.

Захоплення телефонної станції стало лише сірником, що запалив заздалегідь налаштоване вогнище. Можливо, відповідальні за це не розуміли, до чого може призвести такий крок. Кажуть, за декілька днів до вищезгаданих подій каталонський президент Компані жартома зазначив, що анархісти з усім змиряться[35]. Проте з його боку це було нерозумно. Протягом останніх місяців в різних частинах Іспанії трапилася низка озброєних сутичок між комуністами та анархістами. Ситуація у Каталонії, а особливо в Барселоні, була напружена, що вже призвело до вуличних зіткнень та протистоянь. Несподівано місто облетіла новина, що озброєні чоловіки напали на будівлі, які під час липневих боїв захопили робітники і які були для них дуже важливими. Не варто забувати, що робітники не любили цивільних гвардійців. Для цілих поколінь «la guardia» була уособленням влади землевласника і хазяїна. А ще гвардійців ненавиділи, бо підозрювали, і цілком виправдано, у лояльності до фашистів[36]. Ймовірно, що емоції, які протягом декількох годин спонукали людей вийти на вулиці, були такими самими, як ті, що на початку війни спричинили спротив бунтівним генералам. Звичайно, можна посперечатися, чи мусили робітники НКП без опору здавати телефонну станцію. Відповідь ґрунтуватиметься на ставленні до централізованого уряду та контролю робітничого класу. Можна сказати так: «Робітники НКП мали слушність. Але оскільки йшла війна, не слід було зчиняти бійку в тилу». Я з цим повністю погоджуюсь. Будь-які чвари були на руку Франко. Що насправді пришвидшило початок протистоянь? Можливо, уряд і не мав права захоплювати телефонну станцію, адже за тих умов це неминуче призвело б до зіткнень. То була провокація, дія, яка означала приблизно таке: «Ваша влада закінчилася, тепер керуватимемо ми». Тож хіба можна було чекати чогось іншого, окрім опору? Якщо давати подіям об’єктивну оцінку, то необхідно зрозуміти, що в такому протистоянні не можна звинувачувати лише одну зі сторін. Чому події висвітлювались однобоко? Все дуже просто — на шпальтах іноземних газет не була представлена позиція іспанських революційних партій. Особливо в англійській пресі треба було довго шукати, перш ніж знайти хоч якийсь схвальний відгук про іспанських анархістів у будь-який період війни. На них систематично зводили наклепи й оббріхували їх, і я знаю з власного досвіду, що неможливо було змусити хоч когось надрукувати матеріал на їхній захист.

Я намагався об’єктивно описати вуличні бої у Барселоні, але у такій справі надзвичайно складно бути об’єктивним. Адже доводиться ставати на той чи той бік, а тому важливо знати, на чиєму ти боці. Звичайно, я неминуче припускався помилок, і не лише у цьому розділі, айв інших. Нелегко об’єктивно й точно викладати факти про іспанську війну, оскільки всі документи мають пропагандистське забарвлення. Мушу попередити про свою упередженість і про можливі помилки. Проте я намагався бути чесним. Моя розповідь кардинально відрізняється від того, що писалося в іноземній пресі, особливо комуністичній. Та все ж важливо знати комуністичну версію подій, оскільки її друкували по всьому світу, пізніше доповнювали, й вона вважається найбільш поширеною.

За версією комуністичної та прокомуністичної преси, вся вина та відповідальність за вуличні бої в Барселоні лежала цілковито на РПМЄ. До того ж події описували не як стихійне повстання, а як сплановану акцію, яку з допомогою ошуканих «екстремістів» РПМЄ організував проти уряду. На додачу до всього це повстання нібито розгорталося за сценарієм фашистів, які віддавали накази з метою розпочати громадянську війну в тилу, відтак паралізувати дії уряду. РПМЄ був «п’ятою колоною Франко» — «троцькістською організацією», що співпрацювала з фашистами. Ось що пише «Дейлі Воркер» (11 травня):

Згодом у цій самій статті безлади в Барселоні стають «збройним повстанням РПМЄ», в іншій статті на цю ж тему стверджується, що «безсумнівно, саме на РПМЄ лежить уся відповідальність за кровопролиття у Барселоні». «Інпрекор» (29 травня) пише, що всі, хто зводив барикади у Барселоні, були «членами РПМЄ, і партія зорганізувала їх саме з цією метою».

Я міг би навести значно більше цитат, проте й так усе зрозуміло. Усю відповідальність несе РПМЄ, а керувалася вона наказами фашистів. Трохи згодом я процитую ще декілька уривків з оповідей, які з’являлись у комуністичній пресі, й ви самі переконаєтесь, що вони такі суперечливі, що покладатися на них не можна. Але спершу дозвольте назвати основні причини, чому абсолютно нелогічно називати травневі події в Барселоні фашистським повстанням, організованим РПМЄ.

1. Партія РПМЄ була не настільки чисельною і впливовою, щоб спричинити безлади такого масштабу. Ще менше вона мала можливостей організувати загальний страйк. Насправді РПМЄ — політична організація, що не мала особливої підтримки у профспілках, а тому вона мала не більше шансів закликати людей до загального страйку у Барселоні, ніж, скажімо, у комуністів зробити це у Ґлазґо. Як я зазначав раніше, лідери РПМЄ могли б на деякий час продовжити вуличні бої, але не могли їх спричинити, навіть якби й хотіли.

2. Розмови про фашистський сценарій не витримують жодної критики, й усі докази свідчать протилежне. Нам кажуть, що німецький та італійський уряд планували висадити свої війська у Каталонії, однак вони навіть не наблизилися до узбережжя. Що ж стосується «Конгресу Четвертого Інтернаціоналу» і «німецьких та італійських агентів», то це взагалі вигадка від початку і до кінця. Наскільки мені відомо, не було навіть розмов про конгрес. Були якісь нечіткі задуми проведення конгресу РПМЄ і споріднених партій (англійських лейбористів та німецьких соціалістів), який попередньо запланували на липень, тобто за два місяці після подій, але жоден з делегатів ще не прибув. «Німецькі та італійські агенти» існували лише на шпальтах газети «Дейлі Воркер». Будь-хто, кому в той період доводилося перетинати кордон, підтвердить, що неможливо було «масово приїхати» в Іспанію або виїхати за її межі.

3. Нічого не відбулося ані у Лериді, опорному пункті РПМЄ, ані на фронті. Очевидно, що якби лідери РПМЄ прагнули допомогти фашистам, то віддали б своїм бійцям наказ відступити з передової та пропустити фашистів. Проте нічого такого не сталося і навіть не передбачалося. Заздалегідь з фронту не відвели додаткових військ, хоча досить легко було під різними приводами таємно стягти до Барселони тисячу чи дві людей. На передовій не було й натяку на саботаж. Продовольство, боєприпаси і все інше постачалося на передову в звичному режимі, і я сам це пізніше перевірив. І, що найважливіше, сплановане повстання такого масштабу потребувало б місяців підготовки, проведення підривної пропаганди серед солдат тощо. Але про це не йшлося, не було навіть таких чуток. Переконливим доказом цього є той факт, що РПМЄ на фронті не брала участі у «повстанні». Якби РПМЄ насправді планувала державний переворот, то навряд чи вона не використала б десять тисяч озброєних бійців — єдину силу, яку вона мала.

З цього випливає, що комуністична версія про «повстання» РПМЄ за наказами фашистів не має підґрунтя. Наведу ще декілька уривків зі статей у комуністичній пресі. Дуже показові розповіді про початок боїв — захоплення телефонної станції. Суперечливі у всьому, вони одностайно звинувачують у заворушеннях іншу сторону. Цікаво, що в англійських комуністичних газетах винними передовсім визнаються анархісти, а вже потім РПМЄ. І цілком зрозуміло чому. Не всі в Англії знають, що таке «троцькізм», проте кожен англієць здригається, почувши слово «анархізм». Варто сказати, що у справі замішані «анархісти», й це одразу викликає упереджене ставлення. Після цього можна спокійно винуватити в усьому «троцькістів». Ось як починає статтю «Дейлі Воркер» (6 травня):

Авжеж, не вигадали нічого кращого, ніж перевернути все з ніг на голову. Цивільні гвардійці атакують будівлю, яку утримують НКП, а тому події зображаються таким чином, що НКП самі нападають на будівлю, яка й так перебуває під їхнім контролем. Але 11 травня «Дейлі Воркер» пише:

Це не узгоджується з попереднім повідомленням, але «Дейлі Воркер» не спростовує першого повідомлення. В тому самому випуску «Дейлі Воркер» від 11 травня стверджується, що листівки «Друзів Дурутті», які поширювали члени НКП, з’явилися 4 та 5 травня, тобто вже під час боїв. «Інпрекор» (22 травня) натомість повідомляє, що вони з’явилися 3 травня, до початку безладів, і додає, що «з огляду на ці факти» (мається на увазі поява листівок):

А ось що пише «Інпрекор» за 29 травня:

Це твердження не зовсім зрозуміле. Захоплення телефонної станції п’ятдесятьма озброєним членами РПМЄ — подія доволі прикметна, тож її мав би помітити принаймні ще хтось. Але виявляється, що зауважили це лише за три чи чотири тижні. В іншому випуску «Інпрекор» п’ятдесят членів РПМЄ перетворюються на ополченців РПМЄ. Погодьтеся, в ці два невеликі уривки складно втиснути більше суперечностей. Спочатку члени НКП нападають на телефонну станцію, потім з’ясовується, що це їх атакують. Листівка з’являється до захоплення телефонної станції та стає причиною цього нападу, і водночас листівка з’являється після захоплення і стає його наслідком. Люди, які перебувають на телефонній станції, є членами то НКП, то РПМЄ. У ще пізнішому номері «Дейлі Воркер» (3 червня) пан Дж. Р. Кемпбелл поінформував громадськість, що уряд захопив телефонну станцію лише через те, що вже були зведені барикади!

Щоб не перенасичувати текст, я наводжу повідомлення лише про один випадок, проте у статтях комуністичних газет повсякчас проглядаються подібні суперечності. До того ж публікувалися повністю сфабриковані звинувачення. 7 травня «Дейлі Воркер» процитувала нібито слова працівника іспанського посольства в Парижі:

«Дейлі Воркер» прийняли цю заяву на віру, але представник іспанського посольства, який її сфабрикував, зробив це навмисне. Будь-який іспанець чудово знає ситуацію всередині країни. Про який монархістський прапор у Барселоні може йти мова? Така подія вмить об’єднала б усіх ворогів. Навіть комуністи, читаючи ці слова, не могли не посміхнутися. Така ж ситуація з повідомленнями різних комуністичних газет про зброю, яку під час «повстання» використовували РПМЄ. У це можна було б повірити, якби не знати, що відбувалося насправді. У «Дейлі Воркер» від 17 травня пан Френк Піткарн стверджує:

«Інпрекор» (29 травня) продовжує:

Щоправда, пан Піткарн не зазначає, як і коли стало відомо, що РПМЄ має в розпорядженні кулемети й тисячі гвинтівок. Я приблизно порахував кількість зброї, що була у будівлях РПМЄ, — вісімдесят гвинтівок, декілька гранат і жодного кулемета, тобто достатньо лише для озброєних вартових, яких у той час політичні партії поставили на всіх контрольованих ними будівлях. Однак, видається дивним, що згодом, коли РПМЄ була заборонена, а її будівлі захоплені, так і не знайшлися тисячі одиниць зброї, особливо танки й гармати, яких не сховаєш під ліжком. Цілковита необізнаність із місцевою ситуацією свідчить про брехливість обох повідомлень. За словами пана Піткарна, РПМЄ «викрала танки просто з казарм», проте він не вказує, з яких саме. Бійці РПМЄ, які перебували у Барселоні (тепер їх було мало, оскільки набір до лав війська значно скоротився), жили у казармах імені Леніна разом з багатьма військовими Народної армії. Пан Піткарн хоче запевнити нас, що РПМЄ викрала танки просто з-під носа Народної армії. Та сама історія з казармами, де були сховані гармати. То де ж саме стояли ті казарми? Батареї гармат, що гатили з площі Іспанії, з’являються у багатьох газетних статтях, але, на мою думку, можна з упевненістю стверджувати, що їх взагалі не існувало. Я вже казав, що під час вуличних боїв не чув артилерійського вогню, хоч і перебував приблизно за кілометр від площі Іспанії. Вже згодом, за декілька днів, я пройшовся площею і не знайшов жодної будівлі, пошкодженої артилерійськими снарядами. Один з очевидців, який в ті дні залишався поблизу, підтвердив, що гармати там не з’являлися. (Казки про поцуплені гармати міг придумати Антонов-Овсієнко, російський генеральний консул. Принаймні, він розповів таку історію відомому англійському журналістові, який прийняв усе на віру й потім написав про це статтю в газеті. До слова, після цього пана Антонова-Овсієнка «зачистили». Не знаю, чи ця інформація підтверджує достовірність розповідей генерального консула.) Цілком очевидно, що всі ці оповідки про танки, гармати й тому подібне — відверта брехня. Інакше неможливо було всіх переконати, що масштабні барселонські протистояння могла спричинити така невелика партія, як РПМЄ. Було необхідне твердження, що РПМЄ все самостійно організувала і несла повну відповідальність за бої. Також необхідно було стверджувати, що РПМЄ — абсолютно незначна партія, яка не має жодної підтримки й, за даними «Інпрекор», налічує всього лише «декілька тисяч членів». Поєднати ці два твердження й змусити людей у них повірити можна було лише єдиним способом — переконати, що РПМЄ використовувала усі види сучасної зброї.

Читаючи звіти комуністичної преси, чітко усвідомлюєш, що вони писалися для людей, які нічого не тямлять у ситуації, що склалася, а отже, навмисне спрямовувалися на дезорієнтацію та поширення упередження. Візьмемо, наприклад, заяву пана Піткарна у «Дейлі Воркер» від 11 травня про придушення «повстання» солдатами Народної армії. Він намагався переконати іноземців, що Каталонія єдиним фронтом виступила проти «троцькістів». Насправді ж під час боїв Народна армія залишалася нейтральною і всі, хто був у Барселоні, чудово про це знають, та й сам пан Піткарн, безперечно, знав про це. Або ось як комуністична преса спотворювала факти про кількість жертв, щоб перебільшити розмах безладів. Генеральний секретар комуністичної партії Іспанії пан Діас, чиїми цитатами рясніла комуністична преса, стверджував, що вбито дев’ятсот чоловік, поранено дві тисячі п’ятсот. Каталонський міністр пропаганди, якому не на руку було применшення кількості жертв, повідомив про чотириста вбитих і тисячу поранених. Комуністична партія збільшила ці цифри вдвічі й додала тисячу, щоб звучало ще страшніше.

Іноземні капіталістичні газети звинувачували загалом анархістів, проте були й такі, що підтримували комуністичний погляд на події. Кореспондент «Інгліш Ньюз Кронікл» пан Джон Ленґдон-Дейвіс у той час перебував у Барселоні. Дозволю собі процитувати уривки з його статті:

Ця стаття не збігається з наведеною раніше комуністичною версією, та й сама вона повниться суперечностями. Спочатку події в Барселоні називаються «троцькістським заколотом», згодом зазначається, що вони стали результатом нападу на телефонну станцію й загальної думки, що уряд вийшов на «боротьбу проти анархістів». У місті зводяться барикади, на яких стоять як члени НКП, так і ВСТ. Двома днями пізніше з’являється полум’яний плакат (насправді листівка), а тому виходить, що наслідок передує причині. Тут маємо хибне тлумачення. Пан Ленґдон-Дейвіс описує «Друзів Дурутті» й «Вільну молодь» як організації «підконтрольні РПМЄ», проте насправді обидві ці групи були анархістськими організаціями, які не мали жодного стосунку до РПМЄ. «Вільна молодь» належала до молодіжної ліги анархістів — аналог ОСМ партії ОСПК. «Друзі Дурутті» — невеличка організація в межах ФАІ, до слова, дуже ворожа РПМЄ. Тож, наскільки мені відомо, жодна людина не була одночасно членом обох організацій. З таким самим успіхом можна стверджувати, що соціалістична ліга — «організація, контрольована англійською Ліберальною партією». Чи знав про це пан Дейвіс? Якщо знав, то йому варто було обережніше висвітлювати таке складне й важливе питання.

Я не маю нічого проти пана Ленґдона-Дейвіса. Зазначу лише, що він покинув Барселону, щойно завершилось протистояння, тобто саме тоді, коли він міг серйозно взятися за аналіз та вивчення ситуації. Натомість у його матеріалах чітко простежується, що він, так нічого особисто і не перевіривши, прийняв офіційну версію про «троцькістський заколот». Це абсолютно очевидно навіть з наведеного мною уривка. «До ночі» звели барикади, «о десятій» почули перші постріли. Очевидці говорять про інше. З такої статті зрозуміло, що перш ніж стріляти у ворога, слід дочекатися, поки він зведе барикаду. Складається враження, ніби між зведенням барикад та початком стрілянини минуло декілька годин. Але насправді все відбувалося навпаки. Як і багато інших, я ще до обіду чув перші постріли. А тепер про поодиноких чоловіків, «зазвичай фашистів», які стріляли з дахів. Пан Дейвіс не пояснює, звідки він знає, що то були фашисти. Чи, може, він видерся на дах, аби їх розпитати? Навряд. Він просто повторює вже сказане і, оскільки це збігається з офіційною версією, ні в чому не сумнівається і нічого не перевіряє. А втім, на самому початку статті він зазначає можливе джерело інформації, вказавши необережно на міністра пропаганди. Іноземні журналісти цілком покладалися на це міністерство, хоча сама його назва повинна була схиляти до сумнівів. Що тут скажеш, міністр пропаганди з таким самим успіхом дав правдиві свідчення з приводу безладів у Барселоні, як і покійний лорд Карсон розповів би усю правду про дублінське повстання 1916 року.

Я назвав причини, чому не можна серйозно ставитися до комуністичної версії подій у Барселоні. Дозвольте додати ще декілька слів щодо поширеної думки, нібито РПМЄ була таємною фашистською організацією, проплаченою Франко й Гітлером.

Ця думка щоразу повторювалася у комуністичних газетах, особливо з початку 1937 року. Вона була частиною офіційної кампанії комуністичної партії проти «троцькізму», який в Іспанії, як вважалося, представляла РПМЄ. «Троцькізм», згідно з «Френте Рохо» (комуністична газета Валенсії), «не є політичною доктриною. Насправді це офіційна капіталістична організація, фашистська терористична банда, що опікується криміналом та саботажем проти народу». РПМЄ вважалася «троцькістською» організацією, що співпрацювала з фашистами й була «п’ятою колоною Франко». Зауважу, що не було наведено жодних доказів на підтримку цього звинувачення. Це твердження просто вважали правильним. Наклепи радше мали характер особистої неприязні. До того ж подібні безвідповідальні твердження могли вплинути на перебіг війни. Намагаючись дискредитувати РПМЄ, журналісти-комуністи нехтували небезпекою розкрити військові таємниці. Наприклад, у лютневому випуску «Дейлі Воркер» журналістка Вініфред Бейтс стверджувала, що РПМЄ на своїй ділянці фронту має вдвічі менше бійців, ніж про це заявляє. Звичайно, це не відповідало дійсності, проте, ймовірно, авторка статті саме так і вважала. Отже, вона, як і загалом редакція газети «Дейлі Воркер», вважали цілком прийнятним надати ворогу найважливішу, на їхню думку інформацію, яку лише можна поширити через газету. Пан Ральф Бейт в газеті «Нью Репаблік» стверджував, що бійці РПМЄ «грають у футбол з фашистами на нейтральній території», хоча насправді саме в цей час війська РПМЄ зазнали значних втрат. Багато моїх друзів було вбито чи поранено. І знову поширювалися ті злісні карикатури, на яких РПМЄ зображувалася людиною, позначеною серпом і молотом, а під маскою ховалося обличчя маніяка зі свастикою. Якби уряд не був підконтрольним комуністичній партії, він ніколи не дозволив би поширюватися такій інформації, та ще й під час війни. Такі дії — навмисний удар по бойовому духу не лише військових РПМЄ, але й усіх, хто був поруч. Погодьтеся, немає нічого підбадьорливого в тому, коли тобі повідомляють, що війська поруч з тобою на передовій — зрадники. Насправді я сумніваюся, що приниження, які сипалися на РПМЄ з тилу, хоч якимось чином деморалізували самих бійців. Проте, очевидно, розрахунок був саме таким, адже для тих, хто поширював таку брехню, політика мабуть була важливішою за антифашистську єдність.

Звинувачення проти РПМЄ дійшли до того, що організацію, чисельністю в декілька тисяч осіб, більшість з яких були представниками робітничого класу, окрім іноземних помічників та симпатиків, здебільшого біженців з фашистських країн, і тисяч ополченців, назвали просто величезною шпигунською організацією, яка працювала на фашистів. Це геть суперечило здоровому глуздові, навіть минулої історії РПМЄ достатньо, щоб це довести. У кожного з лідерів РПМЄ революційне минуле. Деякі з них брали участь у повстанні 1934 року, більшість сиділи у в’язницях за соціалістичну діяльність при уряді Леро чи монархії. У 1936 році Хоакін Морін, тодішній лідер партії, був одним із депутатів, які попереджали про неминучий заколот Франко. Вже згодом, після початку війни, коли він в тилу намагався організувати опір Франко, його схопили фашисти. Бійці РПМЄ відіграли велику роль у повстанні, особливо у Мадриді, де під час вуличних боїв полягло дуже багато членів їхньої партії. РПМЄ була однією з перших організацій, що сформували загони ополченців у Каталонії та Мадриді. То хіба можна пояснити такі вчинки належністю до фашистів? Проплачена фашистська партія просто доєдналася б до них.

Протягом війни не було жодного натяку на профашистську діяльність цієї організації. Говорили — хоч я з цим і не згоден, — що, вимагаючи проведення більш революційної політики, РПМЄ колола урядові сили й таким чином сприяла фашистам. Я думаю, будь-який уряд реформістського типу розцінював би партію на кшталт РПМЄ як прикру заваду. Проте це не означає зради з боку РПМЄ. Якщо РПМЄ і справді була фашистською організацією, як пояснити те, що ополченці залишалися лояльними республіці? В жахливих умовах зими 1936—1937 років вісім чи десять тисяч ополченців РПМЄ утримували важливі ділянки фронту. Багато хто просидів в окопах чотири-п’ять місяців поспіль. Важко зрозуміти, чому вони просто не покинули своїх позицій і не перейшли на бік ворога. У них постійно була така нагода, а наслідки цього кроку могли стати фатальними. Попри все, вони продовжували воювати. І невдовзі після заборони РПМЄ як політичної партії, коли всі про це ще добре пам’ятали, війська ополченців — ще не розподілені між частинами Народної армії — брали участь у страшному кровопролитному нападі на схід від Уески, в ході якого всього за один-два дні було вбито декілька тисяч бійців. Принаймні, слід було очікувати братання з ворогом чи великої кількості дезертирів. Проте, як я вже зазначав раніше, чисельність дезертирів була надзвичайно малою. І знову ж таки, можна було очікувати профашистської пропаганди, «поразництва» тощо. Проте нічого такого не спостерігалося. Безперечно, в лавах РПМЄ були фашистські шпигуни та агенти-провокатори, вони є в усіх лівих партіях. Але не було доказів, що серед членів РПМЄ їх було більше, ніж деінде.

Правда й те, що комуністична преса зазначала, хоча й неохоче, нібито гроші отримували лише лідери РПМЄ, а не рядові члени партії. Однак це була ще одна спроба розділити лідерів партії та її рядових членів. Припускалося, що звичайні члени партії, ополченці знали про змову. Очевидно, що якби Нін, Горкін й інші справді служили фашистам за гроші, то звісно їхні однопартійці дізналися б про це швидше від журналістів в Лондоні, Парижі та Нью-Йорку. В будь-якому разі, коли заборонили РПМЄ, контрольована комуністами таємна поліція вважала, що винні всі, тому заарештовували кожного, хто мав бодай найменший стосунок до РПМЄ, навіть поранених бійців, медсестер з госпіталю, дружин членів РПМЄ, часом і їхніх дітей.

І ось нарешті 15-16 липня заборонили діяльність РПМЄ, а саму організацію визнали незаконною. Це було першим, що зробив уряд Негріна, коли прийшов до влади у травні. Коли всіх членів виконавчого комітету РПМЄ кинули за ґрати, комуністична преса заявила про розкриття великої фашистської змови. Деякий час комуністична преса всього світу рясніла повідомленнями на цю тему («Дейлі Воркер», 21 червня, підбірка різних іспанських газет):

Так от, було «доведено», що лідери РПМЄ передавали військові таємниці генералові Франко, підтримували тісний зв’язок з Берліном, а також співпрацювали з таємною фашистською організацією в Мадриді. На додачу до всього виринали неймовірні подробиці про повідомлення, написані невидимим чорнилом, таємничі документи, підписані літерою Н. (Нін), і багато чого іншого.

До чого ж, зрештою, дійшло? Минуло шість місяців, а більшість лідерів РПМЄ і досі у в’язниці, хоча судити їх ніхто не збирається, навіть не було сформульоване звинувачення у комунікації з Франко через радіо. Якби вони й справді були шпигунами, то їх, як інших фашистів, уже давно б розстріляли. Однак так і не було надано жодного доказу, окрім хіба нічим не підтверджених свідчень у комуністичній пресі. Що стосується двох сотень «повних зізнань», то про них ніхто більше нічого не чув. Насправді ж вони існували лише у чиїсь уяві.

Окрім того, більшість членів іспанського уряду відмовилися повірити у висунуті проти РПМЄ звинувачення. Нещодавно кабінет міністрів п’ятьма голосами ухвалив рішення випустити антифашистських в’язнів. Проти було двоє міністрів-комуністів. У серпні до Іспанії прибула міжнародна делегація на чолі з Джеймсом Макстоном, членом англійського парламенту. Метою приїзду стало розслідування звинувачень проти РПМЄ та справи зникнення Ніна. Прієто, міністр національної безпеки, Ірухо, міністр юстиції, Сугазагоїтья, міністр внутрішніх справ, Ортега-і-Ґассет, генеральний прокурор, Прат Ґарсія відмовилися визнати, що лідери РПМЄ винні у шпигунстві. Ірухо додав, що він вивчав матеріали справи, і жоден з так званих доказів не витримує критики, а документ, який нібито підписав Нін, нічого «не означає», тобто насправді є фальшивим. Прієто вважав лідерів РПМЄ відповідальними за травневі вуличні безлади у Барселоні, проте відкидав думку, що вони — шпигуни фашистів. «Найважливіше те, — додавав він, — що арешти лідерів РПМЄ не погоджувались урядом. Усе це робилося поліцією без нашого дозволу, і відповідальність за це несе не очільник поліції, а його оточення, де, як виявилося, багато комуністів». Далі він назвав ще справи, сфабриковані поліцією. Ірухо рішуче заявив, що поліції! стала «квазі-незалежною» й, по суті, перебувала під впливом іноземних комуністичних елементів. Прієто дав зрозуміти делегації, що уряд не може дозволити собі ображати комуністів, оскільки росіяни постачають Іспанії зброю. Коли в грудні прибула наступна делегація на чолі з Джоном Макговерном, членом англійського парламенту, то почула фактично такі ж відповіді. Міністр внутрішніх справ Сугазагоїтья повторив слова Прієто, щоправда, трохи відвертіше. «Ми отримуємо допомогу від Росії, а тому змушені дозволяти те, що нам самим не до вподоби». Ілюстрацією до автономії поліції може слугувати той факт, що навіть маючи на руках наказ, підписаний директором в’язниць та міністром юстиції, пан Макговерн та інші делегати так і не змогли потрапити до однієї з «таємних в’язниць» комуністичної партії в Барселоні[37].

Як на мене, цього більш ніж достатньо, щоб зрозуміти ситуацію. Звинувачення у шпигунстві ґрунтувались виключно на статтях комуністичних газет та заявах співробітників таємної поліції, контрольованої тими ж комуністами. Лідери РПМЄ, сотні й тисячі їхніх послідовників досі перебувають у в’язницях, а комуністи останні шість місяців продовжують вимагати страти «зрадників». Натомість Негрін та інші не піддаються на провокації й відмовляються влаштовувати масове побиття «троцькістів». Зважаючи на тиск, що здійснюється на них, вони й справді виграють від дотримання свого слова. Тим часом, з огляду на всі наведені мною цитати й докази, надзвичайно складно повірити в те, що РПМЄ — фашистська шпигунська організація, хіба якщо вважати, що Макстон, Макговерн, Прієто, Ірухо та Сугазагоїтья й багато інших також служать фашистам.

І нарешті, давайте поговоримо про те, чи були члени РПМЄ «троцькістами». Зараз це слово вживають дуже часто, але спотворюють його значення, і робиться це навмисне. Отож, слово «троцькіст» означає:

1. Людину, яка, як і Троцький, виступає за «світову революцію» й проти «соціалізму в одній країні». Таку людину ще можна назвати революційним екстремістом.

2. Члена організації, головою якої є Троцький.

3. Перефарбованого фашиста, який видає себе за революціонера, саботує СРСР, дії якого спрямовані на розкол та підрив лівих сил.

У першому сенсі РПМЄ можна назвати троцькістами. Але так само можна назвати англійських I.L.P. (лейбористи), німецьких S.A.P., лівих соціалістів у Франції тощо. Проте РПМЄ не мала жодних зв’язків з Троцьким чи троцькістськими («більшовицько-ленінськими») організаціями. Коли розпочалася війна, троцькісти інших країн, які прибули до Іспанії (усього чоловік п’ятнадцять чи двадцять), спочатку працювали на РПМЄ, себто на партію, найближчу до них за політичними поглядами, але не вступали в неї. Згодом прибічники Троцького отримали від нього наказ відмежуватися від політики РПМЄ, й троцькістів вигнали зі штабів РПМЄ, хоча деякі залишилися служити в ополченні. Нін, який став лідером РПМЄ після того, як фашисти захопили його попередника Мауріна, був колись секретарем Троцького. Декілька років тому він покинув Троцького і створив РПМЄ шляхом об’єднання комуністичних опозиціонерів та існуючої партії — блоку робітників і селян. Саме цей колишній зв’язок Ніна і Троцького комуністична преса залюбки використовувала на підтвердження того, що РПМЄ — троцькісти.

Але за цією ж логікою можна стверджувати, що англійська комуністична партія насправді є фашистською організацією, оскільки Джон Стрейчі певний час був пов’язаний із сером Освальдом Мозлі.

У другому сенсі, точному визначенні слова, РПМЄ абсолютно не була троцькістською організацією. Це дуже важливо, оскільки більшість комуністів вважають, що троцькіст у другому сенсі є конче троцькістом у третьому сенсі, себто організація троцькістів — це, по суті, звичайнісінька собі фашистська шпигунська машина. На термін «троцькіст» звернули увагу під час російських показових судів, а тому обізвати людину «троцькістом» — все одно, що назвати його вбивцею, провокатором тощо. Водночас кожен, хто критикує політику комуністів, обов’язково стане «троцькістом». То чи можна тоді стверджувати, що всяк, хто проповідує політику революційного екстремізму — союзник фашизму?

На практиці залежно від умов може бути як завгодно. Коли Макстон з делегацією прибули до Іспанії, «Вердад», «Френте Рохо» та інші іспанські комуністичні газети одразу оголосили його «фашистом-троцькістом», шпигуном гестапо і тому подібне. Проте англійські комуністи вчинили мудро й не повторювали подібних закидів. В англійських комуністичних газетах Макстона назвали просто «реакційним ворогом робітничого класу». Розмитість цього поняття робить його напрочуд-зручним. Причина такої обережності — декілька хороших уроків, що засвоїла комуністична преса і які навчили її не зводити наклепів. Вагомими доказом того, що все це брехня, є той факт, що ці звинувачення не повторили у країні, де кожне слово необхідно підтверджувати.

Може здатися, що звинувачення проти РПМЄ я обговорював набагато довше, ніж належить. Порівняно з бідами громадянської війни подібні міжусобні чвари між партіями, з притаманними такій ситуації несправедливістю й фальшивими звинуваченнями, можуть здатися тривіальними. Насправді це не зовсім так. На моє переконання, такі наклепи й кампанії в пресі, точніше погляди, які вони нав’язують, можуть завдати значних збитків справі боротьби проти фашистів.

Хто хоч трохи на цьому розуміється, знає, що комуністична тактика розправлятися зі своїми політичними опонентами, вигадуючи про них різні нісенітниці, зовсім не нова. Сьогодні вони нападають на «Троцького-фашиста», вчора були «соціал-фашисти». Минуло лише шість чи сім років відтоді, як російські державні суди «довели», що лідери Другого Інтернаціоналу, включаючи, наприклад, Леона Блума та визначних членів Лейбористської партії Англії, готували змову з метою вторгнення в СРСР. Але сьогодні французькі комуністи з радістю приймають Леона Блума як свого лідера, а англійські комуністи правдами й неправдами намагаються потрапити до лейбористської партії. Навряд чи воно того варте, навіть з погляду правовірних послідовників. А поки не доводиться навіть сумніватися, що звинувачення у «троцькізмі-фашизмі» сіють розбрат і ненависть. Рядових комуністів спонукають до безглуздого полювання на відьом, себто троцькістів, а партіям типу РПМЄ залишається один незручний вихід — просто перетворитися на антикомуністів. Можна сказати, що починається небезпечний розкол світового руху робітничого класу. Ще трохи наклепів на вічно живих соціалістів, ще кілька змов, схожих на закиди проти РПМЄ, й розкол стане незворотним. Єдина надія — утримувати політичні розбіжності в площині, коли можливі всебічні дискусії. Між комуністами й тими, хто займає ліву позицію стосовно них, є велика різниця. Комуністи дотримуються думки, що фашистів можна перемогти разом з групами капіталістичного класу (Народний фронт), їхні опоненти, навпаки, вважають, що це відкриє для фашистів нові можливості. Цю проблему потрібно розв’язати. Неправильне рішення може означати ярмо рабства ще на століття. Але, поки замість реальних аргументів чути лише крики «Троцький — фашист», не вдасться розпочати дискусію. Наприклад, особисто я ніколи не зможу обговорювати травневі події в Барселоні з членом комуністичної партії, оскільки жоден комуніст, точніше, жоден «справжній» комуніст, ніколи й за жодних умов не визнає, що я виклав правдиву оповідь і навів достовірні факти. Якщо він повністю підтримує лінію своєї партії, то скаже, що я брешу або, що мене ввели в оману, бо всякий, хто за тисячі кілометрів від місця подій проглядає заголовки газети «Дейлі Воркер», краще за мене знає, що насправді відбулося в Барселоні. За таких умов немає чого обговорювати, адже не буде досягнуто мінімального розуміння. Яку мету мають ті, хто стверджує, що люди на кшталт Макстона фінансуються фашистами? Мета у них єдина — зробити серйозну дискусію неможливою. Уявіть собі, що під час шахового турніру один із гравців починає горлати, що його суперник винен у підпалі або бігамії. Проте це аж ніяк не стосується справи. Так само й наклепи також нічого не вирішують.