Данина Каталонії

Розділ 12

Ми повернулися на фронт десь за три дні після закінчення вуличних боїв у Барселоні. Після боїв, а особливо після газетних «взаємних компліментів», складно було думати про війну в такому ж наївно-ідеалістичному дусі, як раніше. Я чомусь певен, що будь-хто, провівши бодай декілька тижнів в Іспанії, деякою мірою розчарувався. У пам’яті зринають слова кореспондента, якого я зустрів у свій перший день в Барселоні. Він сказав: «Війна — це афера. Така, як і всі інші». Ці слова мене шокували, і тоді (у грудні) я не повірив йому. І навіть тепер (у травні) це ще досі не було правдою. Хоча тепер скидалося на те, що він таки мав рацію. Кожна війна — це деградація, оскільки такі речі, як особиста свобода й правдива преса, абсолютно несумісні з військовою ефективністю.

Тепер вже можна здогадатися, що станеться далі. Абсолютно очевидно, що уряд Кабальєро буде повалений, і на його місце прийде правий уряд із сильнішим комуністичним впливом (що й сталося за тиждень чи два), який поставить собі за мету раз і назавжди знищити владу профспілок. А потім, коли Франко буде розбито, навіть якщо відкинути проблеми, що постануть з реорганізацією Іспанії, перспективи не виглядали оптимістичними. Стосовно газетної писанини, що це — «війна за демократію», то це звичайне окозамилювання. Ніхто при здоровому глузді не сподівався, що в розділеній та виснаженій війною Іспанії є надія на встановлення демократії, хай навіть такої, як її розуміють в Англії чи Франції. Прийде диктатура, проте уже тепер зрозуміло, що давно втрачено шанси встановити народну диктатуру. Це означало, що загальний рух буде в бік фашизму певного типу. Цей фашизм отримає якусь елегантнішу назву, і буде він, адже це Іспанія, більш гуманним та менш ефективним, ніж, скажімо, у Німеччині чи Італії. Єдиною альтернативою була незмірно гірша диктатура Франко, чи (така ймовірність існувала завжди) війна завершиться поділом Іспанії з реальними кордонами або економічними зонами.

З будь-якого погляду перспективи не надто оптимістичні. Але ж це зовсім не означає, що не варто боротися на боці уряду проти неприкритого й потужного фашизму Франко й Гітлера. Хай би які вади мав повоєнний уряд, режим Франко набагато гірший. Зрештою, робітникам — міському пролетаріату — може бути байдуже, хто виграє, але Іспанія — сільськогосподарська країна, а тому селянам, звичайно, вигідна перемога уряду. Хоча б деякі із захоплених земель залишаться у їхньому володінні, і в цьому разі після розподілу землі на території, що колись належала Франко, навряд чи відновиться кріпацтво, що досі існувало в деяких районах Іспанії. Післявоєнний уряд буде антиклерикальним та антифеодальним. Він відділить церкву від держави — принаймні, на деякий час, та модернізує країну: прокладе дороги, підтримає освіту й охорону здоров’я. Дещо з цього почало втілюватися навіть під час війни. З іншого боку, Франко, якщо не вважати його лише маріонеткою Італії та Німеччини, прив’язаний до великих феодальних землевласників і служить клерикально-військовій реакції. Можливо, Народний фронт і був обманом, але Франко — це анахронізм. Його перемоги бажали лише мільйонери або романтики.

Окрім того, вже рік чи два мені не давало спокою питання міжнародного престижу фашизму і мучило, наче ніжне жахіття. Починаючи з 1930 року фашисти не програли жодного разу. Нарешті настав час їх розбити, і байдуже, хто це зробить. Якби ми зуміли відтіснити Франко та його міжнародних наймитів, це могло б значно покращити ситуацію у світі, навіть якщо б у самій Іспанії настала задушлива диктатура, а її найкращі сини сиділи б у в’язниці. Навіть заради цього варто було виграти війну.

Тоді я бачив речі саме таким чином. Зараз я набагато кращої думки про уряд Негріна, ніж раніше, коли він лише прийшов до влади. Цей уряд з великою мужністю тримав удар та виявляв набагато більше політичної терпимості, ніж можна було собі уявити. Проте я досі вважаю — якщо Іспанія не розпадеться з непередбачуваними наслідками, — то є небезпека, що повоєнний уряд буде фашистським. Знову ж таки, це — моя думка, і як воно буває з багатьма пророцтвами, лише час покаже, чи мав я слушність.

Ми встигли дістатися передової, коли дізнались, що Боба Смайлі заарештували на кордоні, коли той повертався до Англії, його перевезли до Валенсії та кинули до в’язниці. Смайлі перебував в Іспанії з жовтня минулого року. Декілька місяців він працював у штабі РПМЄ, і коли прибули інші члени лейбористської партії, доєднався до лав ополченців. Він три місяці пробув на передовій, а тоді мав повернутися до Англії і взяти участь у пропагандистській кампанії. Лише згодом ми змогли дізнатися за що Боба заарештували. Його тримали в одиночній камері, до якої не міг потрапити навіть адвокат. В Іспанії — принаймні на практиці — не діє habeas corpus[38], тобто вас можуть місяцями тримати у камері, не пред’являючи звинувачення і не проводячи розслідування. Нарешті від одного в’язня, якого на той момент звільнили, ми дізналися, що причиною арешту Боба було «носіння зброї». «Зброєю», як я згодом довідався, були дві примітивні ручні гранати, що використовувалися на початку війни, які він хотів привезти додому й демонструвати на лекціях разом з уламками снарядів та іншими сувенірами. Запалів та вибухівки в гранатах не було, по суті, то були порожні металеві циліндри, абсолютно безпечні. Звісно, так звана зброя стала лише приводом, а справжньою причиною арешту був зв’язок з РПМЄ. Травневі бої в Барселоні щойно закінчилися, і влада на той момент була надзвичайно зацікавлена в тому, щоб не випускати з країни тих, хто міг своїми свідченнями спростувати офіційну версію подій. І ось результат — людей заарештовували просто на кордоні й за менш вагомі причини. Цілком ймовірно, що спочатку Смайлі мали тримати лише декілька днів. Але потрапивши до в’язниці в Іспанії, людина просто залишалася там, байдуже був суд чи ні.

Ми досі перебували поблизу Уески, але нас розмістили правіше — навпроти фашистського редуту, який ми тимчасово захопили декілька тижнів тому. Я тепер був teniente — посада, що відповідала званню другого, лейтенанта у британській армії. Мені підпорядковувалися чоловік тридцять — англійців та іспанців. Мої документи відправили на комісію, проте не знаю, чи прийде підтвердження підвищення. Раніше ополченці відмовлялися приймати підвищене звання, бо це означало збільшення платні й суперечило їхнім ідеям рівності, але тепер це стало обов’язковим. Бенджамін уже став капітаном, Копп чекав присвоєння звання майора. Звичайно, уряд не міг обійтися без офіцерів ополчення, проте жодному з них не давали рангу вище майора, ймовірно з єдиною метою — зберегти найвищі ранги для офіцерів регулярної армії та випускників військових училищ. Як результат, у нашій 29-й дивізії, а також у багатьох інших склалася химерна ситуація, коли командир дивізії, командири бригад та командири батальйонів — усі були майорами.

На фронті нічого не відбувалося. Бій за дорогу до Хаки припинився й не поновлювався аж до середини червня. На нашій позиції основною проблемою були снайпери. Фашистські окопи були на відстані близько ста п’ятдесяти метрів, до того ж розташовувалися вище та оточували нас з двох сторін. Наша лінія формувала клин під прямим кутом. Кут клину був небезпечною точкою, там завжди було повно жертв снайперського вогню. Час від часу фашисти гатили по нас із гранатомета чи чогось подібного. Звук був страхітливий, а надто через те, що його неможливо було вчасно почути й сховатися. Гранати не становили особливої небезпеки, бо залишали по собі вирву не більшу, ніж залізна миска. Ночі стали приємно теплими, а дні пекельно спекотними, заїдали комарі, і, незважаючи на чистий одяг, що ми привезли із собою з Барселони, нас одразу обсіли воші. У спустошених садах на нейтральній території вкривалися ягодами вишні. Два дні лив сильний дощ, тож наші окопи затопило, бруствер просів на цілий фут. Після цього ми не один день копалися у липкій багнюці, використовуючи старі іржаві лопати без держаків, які до того ще й гнулися, наче ложки.

Нашій роті пообіцяли міномет, і я на нього дуже чекав. Уночі ми звично ходили на патрулювання. Хоча, до слова, це стало небезпечнішим, оскільки фашистів стало більше й вони були постійно напоготові. Фашисти порозкидали бляшанки перед колючим дротом і щойно чули брязкіт відкривали вогонь. Удень ми крадькома стріляли з територій, які ніхто не контролював. Проповзши сто метрів, можна було залізти у зарослу високою травою канаву, що дозволяло зручно стріляти у фашистів. Тому ми стріляли просто з канави. Якщо причаїтися у рові й достатньо довго чекати, то можна було видивитись фігурку кольору хакі, що хутко пробігала повз дірку у бруствері. Я й сам декілька разів стріляв, проте не певен, чи влучив — навряд чи. Я жахливо стріляю з гвинтівки. Зате було страшенно цікаво — фашисти ж бо не знали, хто і звідки по них стріляє. Я постановив для себе, що хоч в одного колись та поцілю. Але не так сталося, як гадалося — мене самого підстрелив фашист. До цього прикрого інциденту я пробув на фронті усього десять днів. Коли у тебе поціляють кулею — це цікавий досвід, а тому я думаю, що цей випадок варто описати детальніше.

Це сталося о п’ятій ранку в кутку бруствера. Час був дуже небезпечним — за спиною сходить сонце, і, якщо підняти голову вище парапету, то її чудово видно на тлі сірого неба. Готуючись до зміни варти, я розмовляв з вартовими. І раптом, усе ще розмовляючи, я відчув (насправді важко описати, що саме) те, що досі сидить у моїй пам’яті, наче це сталося вчора. Загалом, відчуття таке, ніби опинився у самому центрі вибуху. Щось голосно гупнуло, і я побачив яскраво-сліпуче сяйво. Я відчув неймовірно потужний поштовх, достоту як тебе б’є струмом. Болю не було. Враз я ослаб, відчув запаморочення й немов очманів. Мішки з піском, що лежали просто переді мною, раптом опинилися десь далеко-далеко. Мені здається, таке ж відчуття викликає удар блискавкою. Я одразу зрозумів, що мене підстрелили, проте чомусь здалося, що шум та сяйво спричинила гвинтівка, яка вистрілила неподалік. Усе сталося за якусь секунду. Наступної миті я впав, наче підкошений, сильно вдарившись головою об землю. На мій подив, боляче зовсім не було. Тіло моє оніміло, я заціпенів, розуміючи, що поранення важке, проте в звичному сенсі слова болю не відчував.

До мене кинувся американець-вартовий. «Чорт! Тебе що, підстрелили?» Навколо зібралася купа люду, як це зазвичай буває. «Підніміть його! Куди поранили? Зніміть з нього сорочку!» Американець попросив ніж, щоб розрізати мою сорочку. Я точно знав, що ніж у мене в кишені, й навіть намагався його дістати, але права рука чомусь не слухалася. Нічого не болить, думав я, і відчув дивне полегшення. Все, тепер моя дружина буде щаслива: вона вважала, що краще отримати поранення, ніж бути вбитим у якійсь страшній битві. Тільки тепер мені спало на думку дізнатися куди саме мене поранили й наскільки серйозно. Я нічого не відчував, але знав, що куля вдарила десь спереду. Я намагався щось сказати, проте мій голос був схожим на якийсь тихий писк. З другої спроби я все ж зміг запитати, куди мене поранили. В шию, відповіли мені. Гаррі Вебб, наш санітар, приніс бинти й пляшечки спирту, які нам видавали для перев’язок. Щойно мене підняли, з рота заюшила кров. Іспанець, що стояв просто за мною, сказав, що куля пройшла наскрізь. Рану полили спиртом, який зазвичай пік вогнем, проте зараз видався мені приємною прохолодою.

Мене знову поклали, чекаючи поки принесуть ноші. Дізнавшись, що куля пройшла наскрізь, я був готовий змиритися зі своєю долею. Я ж бо ніколи не чув, щоб людина чи тварина, отримавши таке поранення, змогла вижити. З кутика вуст стікала цівка крові. «Зачепило артерію», — майнула думка. Цікаво, скільки можна протягти, якщо зачепило сонну артерію. Хіба декілька хвилин? Все було наче в тумані. Десь хвилини зо дві я вважав себе померлим. І це було цікаво. Тобто цікаво, про що людина думає в таку мить. Перша думка була про мою дружину. Друга — страшенне розчарування, що мушу покидати цей світ, який, як виявилося, коли надходить кінець, такий прекрасний. Повірте, тоді я відчував це як ніколи. А ще мене дратувала така невдача. Дідько! Поранили навіть не в бою, а в цьому дурному кутку через мою власну неуважність! А ще я думав про солдата, який мене підстрелив. Цікаво, як він виглядав, хто він — іноземець чи іспанець, і чи знав, що поцілив у мене. Я не ображався на нього. Він — фашист, і якби я міг, то й сам би його пристрелив. Але якби його схопили й привели оце до мене, то я, мабуть, привітав би його з влучним пострілом. Імовірно, якби я й справді помирав, думки мої були б геть іншими.

Щойно мене поклали на ноші, як моя права рука ожила й почала страшенно боліти. Я подумав, що, мабуть, зламав її, коли падав. Нестерпний біль мене трохи заспокоїв, бо я знав, що відчуття не загострюються, коли помираєш. Я відчув полегшення й співчував тим бідакам, які, послизаючись, тягли ноші на своїх плечах. Мене несли близько двох кілометрів грузькою дорогою, і це було зовсім не просто. Я добре знав, наскільки це важко, бо ще вчора чи позавчора сам допомагав нести пораненого. Моє обличчя лоскотало листя білих тополь навколо наших окопів, і я подумав, як же чудово жити у світі, де ростуть білі тополі. Нестерпно боліла рука, і я чортихався, а потім замовкав, бо щоразу, коли я глибоко вдихав, з рота юшила кров.

Лікар наново перев’язав рану, вколов трохи морфію та відіслав до Сьєтамо. Шпиталь у Сьєтамо являв собою нашвидкуруч збиті дерев’яні бараки, в яких зазвичай поранених тримали лише декілька годин, перш ніж відправити до Барбастро чи Лериди. Від морфію я був наче п’яний, проте біль не вщухав. Рухатись я теж не міг і постійно ковтав кров. Це було так типово для іспанських шпиталів: поки я лежав, до мене підійшла молоденька медсестра й намагалась мене годувати — величезна тарілка супу, яйця, печеня тощо. Вона здивувалась, що я не хотів їсти. Єдине, про що я просив, — сигарета, проте зараз був справжній тютюновий голод, тож ніде не було сигарет. До мене прийшли товариші, яким на декілька годин дозволили покинути передову.

— Здоров! Ну як ти тут, живий? Це добре. Дай нам свій годинник, револьвер, ліхтарик. Ну і ніж, якщо маєш.

Вони вигребли у мене з кишень усе, що там було. То було звичною практикою. Коли хтось отримував поранення, все, що він мав, одразу ділилося між іншими. По суті, це абсолютно справедливо, адже годинники, револьвери і таке інше на передовій були на вагу золота. То краще нехай вони згодяться комусь на фронті, ніж їх поцуплять десь у дорозі.

Ближче до вечора прибуло достатньо хворих і поранених, щоб відправити нас до Барбастро. Це було жахіття! Мені казали, що це талан — отримати поранення в кінцівку, а якщо поранили в живіт, то точно помреш. Тепер я розумію, про що була мова! Жодна людина з внутрішньою кровотечею не могла вижити після трясіння цими розбитими великими вантажівками дорогами, які ніхто не ремонтував, відколи почалася війна. Бах, бабах, хрусь! Я згадав дитинство і наші забавки. Нас не прив’язали до нош, однак мені вистачало сили, аби триматися самотужки лівою рукою, а от один бідака впав просто на долівку, й одному Богу відомо, як він страждав. Ще один, який сидів у кутку санітарної машини, обблював все навколо. Шпиталь у Барбастро був переповнений, ліжка стояли настільки близько, що хворі майже торкалися один одного. Наступного ранку частину поранених завантажили у санітарний потяг і повезли до Лериди.

У Лериді я пролежав п’ять чи шість днів. То був великий шпиталь, в якому хворі, поранені й звичайні цивільні пацієнти лежали всі разом. Деякі чоловіки у моїй палаті мали страшні поранення. На сусідньому ліжку лежав темноволосий молодик, який страждав від невідомої хвороби. Він приймав ліки, які забарвлювали його сечу в яскраво-зелений колір, і пацієнти з інших палат ходили до нас мов на екскурсію. Нідерландський комуніст, який розмовляв англійською, почувши, що в шпиталі є англієць, підтримував мене й приносив газети. Він дістав важке поранення у жовтневих боях, а тепер обжився у шпиталі в Лериді й навіть одружився на одній з медсестер. Через поранення його нога всохлася й виглядала не товстішою за мою руку. Двоє ополченців, які були у відпустці і яких я зустрів у перший тиждень на фронті, прийшли навідати свого товариша і впізнали мене. Хлопчакам було років по вісімнадцять. Вони ніяково тупцювали біля мого ліжка, не знаючи що сказати, а тоді, ймовірно, виказуючи свій жаль з приводу мого поранення, повитягали з кишень увесь тютюн і дали його мені. Перш ніж я встиг його повернути, хлопці втекли. Це типово по-іспанському! Згодом я дізнався, що тютюну не було ніде, а вони мені віддали свою тижневу пайку.

Уже за декілька днів я міг вставати й ходити, рука була на перев’язі. Так вона чомусь боліла менше, ніж коли просто звисала донизу. Всередині все боліло від травм під час падіння. А ще у мене майже повністю пропав голос, проте рана від вогнепального поранення абсолютно не боліла. Кажуть, що це звичне явище. Неймовірної сили удар від кулі викликає шок, що попереджає появу болю, однак нерівний уламок міни чи бомби, який зазвичай б’є з меншою силою, завдає пекельного болю. На території шпиталю ріс чудовий сад, а ще був басейн із золотими рибками і маленькими сірими себеликами. Я сидів і годинами спостерігав, як вони плавають. Порядок у цьому шпиталі допоміг мені зрозуміти усю шпитальну систему на Араґонському фронті. Не знаю, чи було так само в інших. Лікарі були справжніми фахівцями, не відчувалося браку обладнання та ліків. Проте є два значні недоліки, які, я певен, стали причиною смерті сотень і тисяч чоловіків, яких можна було врятувати.

По-перше, усі шпиталі поблизу фронту функціонували фактично лише як перев’язочні пункти, але там лікували і тих, хто мав дуже серйозні поранення й не підлягав транспортуванню. Теоретично більшість поранених належало одразу ж відправляти до Барселони чи Таррагони, але через брак санітарних машин це робилося через тиждень або й десять днів. Поранені застрягали у Сьєтамо, Барбастро, Монзоні чи Лериді, не отримуючи ніякого лікування, окрім свіжої пов’язки, та й то не завжди. На жахливі осколкові поранення та розтрощені кістки накладали бинти й гіпс, створюючи таку собі оболонку. На цій оболонці олівцем описували характер пошкодження й знімали її зазвичай тоді, коли пацієнт потрапляв до Барселони чи Таррагони, тобто днів через десять. У цих шпиталях ніхто не оглядав ран, лікарів було дуже мало, й вони поспіхом проходили повз ліжка зі словами: «Все гаразд. У Барселоні тебе вилікують». Постійно ходили чутки, що незабаром відправляється поїзд до Барселони, як завжди mañana. По-друге, кваліфіковані та досвідчені медсестри були тут на вагу золота. Очевидно, в Іспанії їх просто не навчали, ймовірно через те, що до війни цю функцію виконували черниці. Я не маю жодних претензій до іспанських медсестер — вони з теплотою ставилися до мене, однак були абсолютно некомпетентними. Вони вміли зміряти температуру, деякі знали, як робити перев’язку. Та на цьому їхні навички закінчувалися. В результаті пацієнти, які не могли самі про себе подбати, практично були покинуті напризволяще. Медсестри не робили нічого, якщо хворий тиждень лежав із закрепом, не мили тих, хто сам не міг цього зробити. Пам’ятаю, як чолов’яга з розтрощеною рукою розповідав мені, що за три тижні жодного разу не вмивався. Медсестри по декілька днів навіть не заправляли наші ліжка. Харчування в шпиталях було хороше, можна сказати, навіть відмінне. В Іспанії, як ніде більше у світі, існує традиція напихати хворого надміру поживною їжею. В Лериді харчування було чудове. О шостій ранку — сніданок, що складався із супу, омлету, печені, хліба, білого вина й кави. Обід був ще багатшим, і це в той час, коли цивільне населення страждало від недоїдання. Мабуть, іспанці нічого не знають про поняття легкої дієти. Вони годують хворих такою самою їжею, що й здорових — жирні страви, просякнуті оливковою олією.

Якось вранці нам повідомили, що всіх поранених з моєї палати відправляють до Барселони. Я ледь встиг надіслати дружині телеграму, оскільки нас одразу посадили на автобуси і відвезли на залізничну станцію. І коли потяг вже вирушав, санітар, який нас супроводжував, ненароком обмовився, що ми їдемо не до Барселони, а до Таррагони. Мабуть, машиніст передумав. «Іспанія», — подумав я. Ще більше по-іспанському було затримати потяг, доки я відправляв дружині іншу телеграму. До слова, дружина телеграми так і не отримала. І це теж так по-іспанському.

Нас везли у звичайному вагоні третього класу з дерев’яними сидіннями. Деякі чоловіки із серйозними пораненнями сьогодні вперше підвелися з ліжка. Спека й бовтанка у вагоні зробили свою справу: половина була ледь при тямі, інші блювали на підлогу. Санітар пропихався поміж блідих наче смерть і ледь живих бійців і лив кожному до рота воду з міха з козячої шкіри. Ту воду було неможливо пити, я й досі пам’ятаю її гидкий присмак. Коли ми дісталися Таррагони, вже смеркалося. З потяга до моря було рукою подати. Щойно ми прибули, з вокзалу вирушив військовий потяг з бійцями Інтернаціональної бригади. На мосту стояв натовп людей, махаючи їм руками. Потяг був дуже довгий, напханий по саму зав’язку, на відкритих платформах стояли гармати, а навколо них повно солдатів. Я дуже виразно пам’ятаю, як той потяг від’їжджав у жовтаве надвечір’я. На тлі бірюзового моря повз нас поволі пропливали вікна, з яких визирали смагляві веселі обличчя, стирчали дула гвинтівок і тріпотіли червоні шарфи.

— Extranjeros — іноземці, — мовив хтось.

— Італійці.

Не було жодних сумнівів. Хто, крім італійців, міг збитися в такі мальовничі групки й так елегантно махати руками у відповідь. Однак, ця елегантність не заважала їм пити вино просто з пляшок. Пізніше ми дізналися, що то були бійці, які у березні виграли велику битву під Гвадалахарою. Хлопці побували у відпустці і от тепер поверталися на Араґонський фронт. Боюся, що вже за декілька тижнів більшість з них загинули під Уескою. Поранені у моєму вагоні, які могли рухатися, підвелися і махали італійцям руками, проводжаючи їх. Хтось махав милицею, чиясь перев’язана рука здіймалася у вітальному жесті. Ось вона — алегорична картина війни: здорові воїни гордо вирушають на фронт, поранені каліки повзуть до шпиталю, а серце завмирає від одного вигляду зброї на відкритих платформах. І все це породжує фатальне відчуття, якого просто неможливо позбутись, відчуття того, що, врешті-решт, війна — це слава.

Таррагонський шпиталь виявився величезним і по зав’язку набитим пораненими з усіх фронтів. Яких тільки поранень тут не побачиш! Гадаю, способи лікування деяких ран відповідали останнім медичним досягненням, проте дивитися на них було страшно. Рану залишали відкритою і не бинтували, захищаючи від мух натягнутою на дротину марлею. Під марлею виднілося червоне желе рани, яка вже починала гоїтися. Був там один чоловік з пораненням в обличчя й шию, який на голові носив щось на кшталт круглого шолома з марлі. Рот був забинтований, і дихав він через прикріплену до вуст тоненьку трубочку. Бідний, він виглядав таким самотнім — тинявся туди-сюди палатою, дивився на нас крізь свою марлеву клітку й нічого не міг сказати. Я пробув три чи чотири дні у Таррагоні. Я вже достатньо оклигав і навіть якось зміг дійти аж до берега моря. Химерно було бачити, що життя на узбережжі плине так само, як і завжди, — працюють дорогі кафе, товсті буржуа купаються в морі і засмагають у шезлонгах, ніби немає ніякої війни за тисячі кілометрів звідси. А однак один відпочивальник втопився на моїх очах, що здавалося неможливим у цьому мілкому й теплому морі.

Нарешті, після восьми чи дев’яти днів після поранення, мене оглянули. В хірургічному відділенні, де оглядали усіх новоприбулих поранених, лікарі величезним ножицями розрізали пласти гіпсу, в якому знемагали хлопці з розтрощеними ребрами й ключицями. З дірки у масивній незграбній броні визирало схвильоване, брудне, тижнями не голене обличчя. Лікар, моторний молодий чоловік років тридцяти, посадив мене на стілець, затис мій язик шматком грубої марлі й витяг його наскільки це було можливо. Потім запхав мені в горло стоматологічне дзеркало й наказав вимовляти «Е». Я так і робив, аж доки з язика не засочилася кров, а з очей потекли сльози. Лікар повідомив, що у мене паралізована одна з голосових зв’язок.

— То я зможу говорити?

— Говорити? — весело перепитав він. — Ні, говорити ви вже не зможете.

Однак він помилився. Протягом двох місяців я міг розмовляти лише пошепки, але потім у мене раптом відновився голос — інша голосова зв’язка взяла на себе функцію «втраченої». Рука боліла через те, що куля пройшла через пучок шийних нервів. Це був сильний біль, як при невралгії, який не вгавав приблизно місяць, особливо вночі, тож спав я препогано. Пальці правої руки також були напівпаралізованими. Минуло вже п’ять місяців, проте вказівний палець і досі німіє. І все це результат поранення в шию.

Моя рана була по-своєму цікава, й багато лікарів приходили подивитися на мене. Цмокаючи язиками, вони повторювали: «Que suerte! Que suerte!» — як пощастило. Один навіть зі знанням справи сказав мені, що куля пройшла буквально за міліметр від артерії. Звідки йому знати? Усі, кого я в той час зустрічав — лікарі, медсестри, інтерни, навіть інші пацієнти, — запевняли, що той, хто вижив після такого поранення — просто щасливець. Але я думаю, що бути щасливим — означає не бути пораненим узагалі.