Данина Каталонії

Розділ 9

З Мандалая, верхня Бірма, потягом можна дістатись Майміо, основної гірської станції провінції, розташованої на краю плато Шан. Враження дивовижні. Ви залишаєте цілком типове східне місто — палюче сонце, запилені пальми, мішанина запахів риби, прянощів та часнику, соковиті тропічні фрукти, гурти смаглявих людей, — і ви так до цього звикли, що всю цю атмосферу забираєте із собою до вагона. Коли поїзд зупиняється у Майміо на висоті чотирьох тисяч футів, думками ви все ще у Мандалаї. Проте, вийшовши з вагона, ви ступаєте на іншу півкулю. Раптом ви вдихаєте прохолодне приємне повітря, яке так нагадує повітря Англії, навколо вас зелена трава, папороть, смереки, а рожевощокі дівчата продають у кошиках суниці.

Коли, провівши на фронті три з половиною місяці, я повернувся до Барселони, то раптом згадав про це. Була така ж різка й разюча зміна всього довколишнього. У потязі на шляху до Барселони все ще зберігалася атмосфера фронту: бруд, галас, дискомфорт, пошарпаний одяг, убогість та відчуття товаристськості й рівності. Коли потяг вирушив з Барбастро, в ньому вже було повно ополченців, а на кожній станції вздовж лінії фронту набивалися ще селяни з клунками овочів, переляканою свійською птицею, яку тримали просто за лапи, мішками, як виявилося згодом, повними кролів, що стрибали й крутились по підлозі, і нарешті величенькою отарою овець, яких завели у купе й запхали у кожен вільний куток. Ополченці горлали революційних пісень, в яких тонув гуркіт поїзда і махали червоно-чорними хустинками кожній вродливій дівчині, що зустрічалася їм дорогою. З рук у руки кочували пляшки з вином та ганусівкою, гидким араґонським лікером. Маючи іспанський бурдюк з козячої шкіри, можна було пригостити товариша, через увесь вагон бризнувши в нього цівкою вина, що значно полегшувало справу. Поруч зі мною темноокий хлопчина років п’ятнадцяти розповідав про свої неймовірні, безперечно вигадані, пригоди на фронті двом селянам, які слухали його, роззявивши роти. Селяни розв’язали свої клунки й пригостили нас якимсь в’язким бордовим вином. Усі були щасливі. Важко навіть передати наскільки. Проте, щойно, минувши Сабадель, поїзд дістався Барселони, ми відчули атмосферу, яка навряд чи була гостиннішою до нас і таких як ми, ніж якби ми опинились у Парижі чи Лондоні.

Будь-хто, побувавши в Барселоні під час війни з проміжком у декілька місяців, помічав зміни, що там відбулися за цей час. Цікаво, що люди, які були в місті у серпні і січні або, як я, у грудні й квітні, незмінно казали те саме: революційна атмосфера зникла. Звичайно, всі, хто був тут у серпні, коли на вулицях ще не висохла кров, а ополченці квартирували у розкішних готелях, грудневу Барселону сприйняли б як щось буржуазне. Але мені, який щойно приїхав з Лондона, місто здавалося робітничим більше, ніж я міг собі уявити. Тепер же все змінилось. Місто знову стало звичайним, трохи понівеченим і пошарпаним війною, проте без жодних ознак панування робітничого класу.

Неймовірні зміни спостерігалися також у зовнішності людей. Майже зовсім зникли повстанські однострої та сині комбінезони. Всі були зодягнуті в ошатні літні сукні та костюми, які так добре шиють іспанські кравці. Повсюди були огрядні чоловіки, елегантні жінки й блискучі автомобілі. (Виявилось, що хоча приватних автомобілів ще не було, проте «шановані люди», легко могли дістати машину.) Тепер у місті було повно офіцерів нової Народної армії, яких я майже не зустрічав, коли покидав Барселону. На десять рядових Народної армії припадав один офіцер. Дехто з цих офіцерів раніше служив у повстанських загонах і їх було відізвано з фронту для навчання, проте більшість — молоді чоловіки, які замість служби в ополченні обрали навчання у військовій школі. Стосунки офіцерів та рядових солдатів не були такими, як у буржуазній армії, проте спостерігалася чітка соціальна різниця, що полягала у різній платні й крої одностроїв. Солдати носили грубі коричневі комбінезони, а офіцери — елегантні однострої кольору хакі, схожі на форму офіцерів Британської армії, але ще красивіші. Навряд чи бодай один із двадцяти насправді був на фронті, проте кожен мав на поясі автоматичний пістолет. Ми на передовій ніде не могли таких дістати. Пройшовшись вулицею, я помітив, як на нас брудних позирали перехожі. Звичайно, як і всі, хто декілька місяців пробув на фронті, виглядали ми, чесно кажучи, жалюгідно. Я чудово знав, що схожий на опудало. Подерта шкірянка, вовняна шапка втратила форму й з’їжджала на одне око, чоботи майже без підошви. Інші виглядали приблизно так само, до того ж брудні й неголені. Не дивно, що на нас витріщалися люди. Я був збентежений й усвідомив, що за останні три місяці сталося щось непоправне.

Протягом наступних днів я переконався, що мої передчуття мене не обманули. Місто змінилось назавжди. Окреслювалися два основні моменти. По-перше, люди — цивільне населення — фактично втратили інтерес до війни. По-друге, знову з’явився поділ суспільства на класи, на бідних і багатих.

Мене здивувала і деякою мірою навіть неприємно вразила загальна байдужість до війни. Людей, котрі приїздили з Мадрида чи Валенсії, таке ставлення також жахало. Частково це було зумовлено віддаленістю віддаленістю Барселони від фронту. Місяць по тому я помітив таке саме в Таррагоні: невеличке приморське містечко жило розміреним буденним життям. Однак важливо інше — по всій Іспанії почав скорочуватися набір добровольців. У лютому на території Каталонії спостерігалося певне пожвавлення інтересу до нової Народної армії, проте це не привело до збільшення чисельності добровольців. Війна тривала лише шість місяців, а іспанський уряд вже оголосив мобілізацію, що було б цілком природним для війни за межами країни, але зовсім дивним для громадянської війни. Безперечно, це було пов’язано з тим, що розвіялися революційні сподівання, через які, власне, й розпочалась війна. Члени профспілок, які в перші тижні війни утворили загони ополченців і гнали фашистів до Сараґоси, робили це передусім через те, що вірили: вони борються за владу робітничого класу. Проте тепер стає все очевиднішим, що цю боротьбу програли. А тому не можна звинувачувати у бездіяльності звичайних людей, особливо міський пролетаріат, який бере участь у будь-якій війні — у своїй країні чи за її межами. Ніхто не хотів програвати цю війну, проте більшість жадала її завершення. Такі настрої панували скрізь, всюди чулися нарікання: «Коли вже закінчиться ця жахлива війна?» Політично свідоме населення було краще поінформоване про внутрішню боротьбу анархістів і комуністів, ніж про війну проти Франко. Більшість людей турбувало, що бракує харчів. «Фронт» видавався міфічним місцем на краю землі, куди вирушали молоді люди, які або взагалі не повертались, або поверталися за три-чотири місяці з повними кишенями грошей. (Зазвичай перед відпусткою ополченці отримували всі зароблені гроші.) Ніхто не звертав особливої уваги на поранених солдатів, навіть якщо ті були на милицях. Належність до ополченців уже вийшла з моди. І на це чітко вказували барометри громадських смаків — крамниці. Коли я вперше потрапив у крамниці Барселони, вони, хоч бідні та занедбані, переважно продавали спорядження для ополченців. У кожній вітрині були виставлені кашкети, куртки, офіцерські портупеї, мисливські ножі, фляги, кобури для револьверів. Тепер крамниці виглядали підкреслено чепурними та охайними, але війна все ще залишалася, хоча й відійшла на задній план. Згодом, коли перед поверненням на передову я купував спорядження, то дізнався, що деякі дуже потрібні на фронті речі взагалі неможливо дістати.

Тим часом велася систематична пропаганда проти ополчення, яка водночас вихваляла Народну армію. Ситуація тут була досить цікавою. З лютого всі збройні сили теоретично стали частиною Народної армії, на папері ополчення реформували в регулярну армію з диференційованою оплатою і званнями. Дивізії сформували зі «змішаних бригад», що мали складатись частково з військ Народної армії, частково з бійців ополченських загонів. Насправді змінилася лише назва. Наприклад, війська РПМЄ, які раніше називалися дивізією імені Леніна, тепер отримали назву 29-ї дивізії. До червня зовсім незначна кількість військ Народної армії дісталися Араґонського фронту, тож ополченці змогли зберегти свою окрему структуру й особливий характер. Урядовці скрізь писали: «Нам потрібна Народна армія!», а радіопередачі та комуністична преса рясніли часом досить злостивими нападками на ополченців, яких змальовували як погано вишколених, недисциплінованих тощо. Водночас Народна армія поставала «героїчною». Наслухавшись такої пропаганди, ви могли зробити висновок, ніби добровільно йти на фронт — сором, а чекати призову — направду гідний вчинок. А поки ополченці утримували фронт, Народна армія спокійно тренувалася в тилу. Прикро, але цей факт, на жаль, постійно замовчувався. Ополченців, які поверталися назад на фронт, більше не проводжали з оркестром та прапорами. Їх потайки о п’ятій ранку садили на потяг чи вантажівку і відправляли на передову. Бійці Народної армії теж починали відбувати на фронт, і їх урочисто водили вулицями. Проте через загальну втрату інтересу до війни навіть їх проводжали без великого ентузіазму. Той факт, що на папері ополченці були частиною Народної армії, майстерно використовували у пропаганді. Всі заслуги автоматично приписували Народній армії, а якщо траплялись невдачі, то в них, звичайно, звинувачували ополченців. Інколи траплялося так, що ті самі війська в одному випадку хвалили, а в іншому — критикували.

Та окрім усього цього, разюче змінилася суспільна атмосфера. Лише переживши таке самому, можна зрозуміти суть цих змін. Коли я вперше потрапив до Барселони, мені вона здалася містом, де не було класових відмінностей, де зникала різниця між заможними і бідними. І так воно насправді й було. «Модний» одяг не вважався нормою, ніхто ні перед ким не плазував і не брав чайових, офіціанти, квіткарки і чистильники чобіт дивилися вам у вічі, звертаючись просто — «товариш». Я одразу й не зметикував, що це було сумішшю сподівання й маскування. Робітничий клас вірив у революцію, що розпочалась, але ще не перемогла, а буржуа злякалися, тому тимчасово перефарбувались у робітників. Припускаю, що в перші місяці революції багато хто одягав комбінезон та виходив на вулиці, вигукуючи революційні гасла лише для того, щоб врятувати свою шкуру. Тепер все поверталося до звичного стану. У фешенебельних ресторанах і готелях, жадібно гойдаючи дорогі страви, сиділи багатії, в той час як для робітників з їхніми мізерними зарплатами ціни на продукти харчування підскочили до небес. Окрім захмарної вартості абсолютно всього, був постійний дефіцит того чи іншого продукту, що, звичайно, дошкуляло бідним, а не заможним. Здавалося, ресторани й готелі, не мали жодних проблем і діставали все необхідне, проте в робітничих кварталах тяглися кілометрові черги за хлібом, оливковою олією та іншими необхідними продуктами. До цього Барселона вразила мене відсутністю жебраків, тепер же їх було повно. Навколо гастрономів на Ла Рамбла чатували зграї босоногих дітей, які негайно оточували кожного, хто виходив з покупками і жебрали, випрошуючи щось попоїсти. Вже майже не використовувались «революційні» форми звертань — лише зрідка люди казали одне одному «ти» чи «товариш», натомість у вжиток повернулися «сеньйор» і «Ви», замість «Привіт» казали «Вітаю». Офіціанти знову одягли накрохмалені сорочки, продавці в крамницях звично запобігали перед клієнтами. Ми з дружиною зайшли в крамницю купити пару шкарпеток — продавець вклонився нам і заходився потирати руки, як уже не роблять навіть в Англії, де це було прийнято двадцять чи тридцять років тому. Непомітно поверталася також звичка давати на чай. Робітничі патрулі були розпущені, й на вулиці поверталася довоєнна поліція. Невдовзі знову відкрилися заборонені робітничими патрулями кабаре й дорогі борделі[29]. Ситуація з тютюном була хай дрібним, проте показовим прикладом того, як тепер усе орієнтувалося на потреби заможних громадян. Звичайні люди настільки гостро відчували його дефіцит, що на вулицях продавалися сигарети з нарізаної лакриці. Якось я й сам спробував одну. (Окрім мене ще багато хто пробував їх хоч раз.) Франко утримував Канарські острови, де вирощують весь іспанський тютюн, відповідно, уряд мав у своєму розпорядженні лише запаси, зроблені ще до війни. А запасів тих залишилося настільки мало, що тютюнові крамниці відчинялися лише один раз на тиждень і, простоявши декілька годин у довжелезній черзі, ви могли, якщо пощастить, придбати крихітний пакетик тютюну на три чверті унції. Офіційно уряд не дозволяв купувати тютюн за кордоном, бо це означало зменшення золотовалютного резерву, необхідного для утримання війська та інших потреб. Насправді ж ніколи не припинялася контрабандна поставка закордонних дорогих сигарет, таких як «Лакі Страйк» та інші, що приносило постійний прибуток. Контрабандні сигарети можна було відкрито придбати в дорогих готелях, а ще легше просто на вулиці, якщо, звичайно, ви могли заплатити за пачку десять песет (денний заробіток ополченця). Контрабанда була на руку багатіям, а тому на це явище дивилися крізь пальці. Хто мав гроші, міг купити будь-що у будь-яких кількостях, окрім, хіба, хліба, який видавали чітко за нормами. Ще декілька місяців тому, коли робітничий клас отримав, чи здавалося, що отримав, владу, цей контраст між багатством та бідністю був неможливим. Проте нечесно було б звалювати все на політику. Частково це стало результатом безпечного життя в Барселоні, де мало що нагадувало про війну, хіба нечасті повітряні нальоти. Усі, хто бував у Мадриді, зазначали, що там усе геть по-іншому. Спільна біда змушувала людей різних соціальних прошарків згуртовуватися, спонукала до товариськості. Товстун, який жере перепілку на очах голодних дітей, що випрошують хліб, — видовище направду огидне, проте навряд чи вам випаде побачити таке там, де постійно стріляють.

Я пам’ятаю, як за день чи два після вуличних протестів, ідучи однією з фешенебельних вулиць, я натрапив на кондитерську крамницю. Вітрини вгиналися від смачної випічки й цукерок, однак, ціни кусалися. Це був один із тих магазинів, які можна побачити на Бонд-стрит чи Рю де ля Пе. Я й досі пам’ятаю свій жах і подив, що хтось справді витрачав на таке гроші, коли в країні, де йшла війна, катастрофічно бракувало їжі. Ви не подумайте, я не претендую на звання взірця моралі. Пробувши декілька місяців на передовій, я й сам відчував непереборне бажання скуштувати всього: наїдків, вина, коктейлів, американських сигарет, і, зізнаюся, купував усе, що тільки міг собі дозволити. Протягом першого тижня, до початку вуличних протистоянь, я займався деякими справами. Спочатку, як я вже казав, я потурбувався про власний комфорт. Згодом, через переїдання і надмірне вживання алкоголю, мав певні проблеми зі здоров’ям і почувався не дуже добре, тож спав до обіду, їв і знову вкладався у ліжко. В цей же час я вів таємні перемовини про купівлю револьвера, оскільки у позиційній війні він прислужився б краще, ніж гвинтівка. Дістати револьвер було надзвичайно складно. Уряд видавав таку зброю лише офіцерам Народної армії, але відмовлявся видавати її ополченцям. Залишалось єдине — купити зброю в анархістів, які мали таємні склади, звичайно, нелегально. Після тяганини й перешкод один товариш-анархіст усе ж дістав мені маленький автоматичний пістолет калібру 6.6, жалюгідну зброю, від якої вже не було жодної користі на відстані більше п’яти метрів, але це ліпше, ніж взагалі нічого. До того ж у цей час я залагоджував деякі справи, аби покинути лави РПМЄ, приєднатися до іншого підрозділу і вирушити на Мадридський фронт.

Я давно всім казав, що збираюся полишити РПМЄ. Поки я тяжів до анархістів. Вступивши до лав НКП, можна було увійти до складу ФАІ, проте мені сказали, що ФАІ швидше за все перекине мене не на Мадридський фронт, а до Теруелю. Якщо ж я все ж хотів потрапити на Мадридський фронт, то мусив записатися в Інтернаціональну бригаду, але для цього мені потрібна була рекомендація члена комуністичної партії. Я відшукав приятеля-комуніста, який мав стосунок до іспанської медичної служби, й стисло пояснив йому суть справи. Здається, він зрадів, що перейду до них, і попросив, якщо це можливо, переконати інших англійців-членів лейбористської партії перейти зі мною. Якби я почувався ліпше, то, ймовірно, погодився б одразу. Важко сказати, чи це щось би змінило. Цілком можливо, що мене відіслали б до Альбасете ще до початку протистоянь у Барселоні. Але в цьому разі я не мав би можливості побачити все на власні очі й прийняв би на віру офіційну версію. З іншого боку, моє становище було б дуже складним, якби під час протистоянь я був у Барселоні і виконував накази комуністів, все ще відчуваючи особисту приязнь до товаришів з РПМЄ. Тим часом у мене залишався ще тиждень відпустки, і перед поверненням на передову я сподівався зміцнити здоров’я. А ще я чекав, поки швець пошиє мені чоботи (в усій іспанській армії не знайшлося чобіт, які б мені підійшли). Здавалося б, дрібниця, але такі дрібниці часто стають доленосними. Я сказав приятелю-комуністу, що прийму рішення трохи згодом. А зараз мені просто хотілося відпочити. Раптом у мене виникла чудова думка — на два-три дні поїхати з дружиною до моря. Однак політична атмосфера немов попереджала мене, що цього не варто тепер робити.

Під зовнішньою розкішшю та дедалі глибшою бідністю, під удаваними веселощами на людних вулицях з квітковими ятками, кольоровими стягами, плакатами з пропагандистськими гаслами визрівало жорстоке політичне суперництво й ненависть. Люди різних політичних поглядів і вподобань пророкували: «Бути біді». Небезпека була простою та цілком зрозумілою — антагонізм між тими, хто прагнув розвитку революції, й тими, хто хотів її припинити чи попередити, а отже, боротьба точилася між анархістами й комуністами. У Каталонії не було іншої політичної влади, окрім влади ОСПК та їхніх ліберальних союзників. Але понад те, існувала ще непевна сила — НКП, гірше озброєна та менш свідома своїх прагнень організація, зате потужніша через свою чисельність і панівні позиції у різноманітних ключових галузях промисловості. Така розстановка сил таїла в собі небезпеку. З погляду ОСПК, перше, що слід було зробити для убезпечення та посилення власної позиції, це забрати зброю з рук робітників-членів НКП. Як я вже раніше казав, саме це мав на меті рух, спрямований на розпуск ополченців. Водночас відновили, а також посилили й озброїли довоєнні формування поліції, цивільної гвардії тощо. Це могло означати лише одне. Наприклад, цивільна гвардія була жандармерією звичайного типу, яка вже майже століття охороняла заможний клас. Тим часом вийшла постанова, що зобов’язувала приватних осіб здати всю наявну зброю. Звичайно, цей наказ не виконувався — зброю в анархістів забрати можна було лише силою. Протягом цього періоду ширилися чутки, через цензуру в пресі завжди незрозумілі і суперечливі, про незначні сутички по всій Каталонії. В різних місцях озброєна поліція здійснювала напади на опорні пункти анархістів. У Пугсерді, що на кордоні з Францією, загін карабінерів послали захопити митницю, яку до того контролювали анархісти. Було вбито відомого анархіста Антоніо Мартіна[30]. Схожі випадки трапилися у Фігерасі і, здається, Таррагоні. На околицях Барселони в робітничих районах відбулись бої. Члени НКП та ВСТ уже деякий час убивали один одного. Часом після вбивств організовували пишні похорони, які навмисне спрямовувалися на розпалювання політичної ворожнечі. Дещо раніше було вбито одного з членів НКП, і в жалобній ході йшли сотні тисяч людей. Наприкінці квітня, одразу після того, як я прибув до Барселони, був убитий Ролдан, видатний член ВСТ, і підозрювали в цьому когось із НКП. Уряд наказав зачинити всі крамниці і влаштував помпезну жалобну ходу, яка складалася переважно з військових Народної армії. Хода була такою масовою, що до призначеного місця йшли протягом двох годин. Я спостерігав за нею без особливого ентузіазму з вікна свого готельного номера. Цілком очевидно, що так званий похорон був лише демонстрацією сили. Мовляв, якщо це триватиме й далі, може бути кровопролиття. Тієї ж ночі нас із дружиною розбудили постріли на площі Каталонії, за сто чи двісті метрів від готелю. Наступного дня ми дізналися, що застрелили члена НКП і зробив це, ймовірно, хтось із ВСТ. Звісно, ці вбивства могли влаштувати й агенти-провокатори. Про ставлення іноземної капіталістичної преси до комуністично-анархістських чвар можна судити з того, що вбивство Ролдана набуло широкого розголосу, а про наступне всі мовчали.

Наближалося перше травня, й точилися розмови про проведення величезної демонстрації, в якій братимуть участь НКП та ВСТ. Лідери НКП, більш помірковані від своїх послідовників, працювали над примиренням із ВСТ, оскільки основною метою їхньої політики було об’єднання обох блоків в єдину коаліцію. За їхнім задумом, НКП та ВСТ мали пройти разом єдиним строєм, демонструючи солідарність. Проте в останній момент демонстрацію скасували. Зрозуміло, що вона могла спричинити повстання. Отож, першого травня нічого не відбулося. Виникло дивне відчуття — Барселона, так зване революційне місто, було єдиним нефашистським містом Європи, де не святкувався цей день. Проте мушу визнати, що я відчув полегшення. Загони Лейбористської партії мали йти разом з РПМЄ, і всі чекали біди. Мені зовсім не хотілося вплутуватись у дурні вуличні бійки. Марширувати вулицею, вимахувати червоним стягом із закличними гаслами, а тоді загинути від кулі, випущеної незнайомцем з вікна горішнього поверху — ні, мені зовсім не хотілося так померти.