Данина Каталонії

Розділ 6

А тим часом життя було одноманітним і вдень, і вночі. Варта, патрулі, копання окопів, багнюка, дощ, пронизливий вітер, а інколи й сніг. У квітні нарешті потеплішали ночі. Тут, на плато, березень скидався на англійський березень з чистим безхмарним небом і поривчастими вітрами. Уже на цілий фут піднявся озимий ячмінь, на вишнях з’явилися рожеві пуп’янки (лінія фронту тут пролягала поміж закинутих садів та городів), якщо постаратися, то у рівчаках можна було знайти фіалки і щось схоже на дикий гіацинт, наче поганенький пролісок. Одразу за нашими окопами струменів потічок — чудовий, зелений, з бульбашками, і це вперше за час перебування на фронті я побачив чисту прозору воду. Пам’ятаю як уперше за шість місяців скупався — зціпив зуби й поліз у струмок. Неважко здогадатися, що купався я недовго — вода була просто крижаною.

Усе й далі було спокійно, як завжди, нічого не відбувалося. Англійці називали це не війною, а якоюсь безглуздою пантомімою. Ми майже ніколи не потрапляли під прямий обстріл фашистів. Єдину небезпеку становили сліпі кулі, які, після пересування лінії фронту, летіли зусібіч. У цей час всі поранення були від сліпих куль. Артур Клінтон отримав кулю, що з’явилась незрозуміло звідки і роздробила його ліве плече, паралізувавши руку, боюсь, назавжди. Інколи стріляла артилерія, проте дуже неефективно. Свист і вибухи снарядів ми сприймали як розвагу. Фашисти жодного разу не поцілили в наш бруствер. За декілька метрів позаду нас стояв маєток з великими господарськими будівлями, які ми використовували як склад, штаб-квартиру та кухню. Саме в них намагалися влучити фашистські гарматники, проте між нами було п’ять чи шість кілометрів, отож усе, що їм вдавалося — вибити шибку чи відколоти стіну. Небезпека могла загрожувати лише тоді, коли ви йшли дорогою й починався обстріл. От тоді снаряди рвалися з обох боків. Ми майже одразу опанували таємниче мистецтво вгадувати за звуком, наскільки близько впаде снаряд. У цей період часу фашисти стріляли снарядами жахливої якості. Хоча вони були калібру 150 мм, вирви від них утворювалися шести футів завширшки й чотирьох завглибшки, а принаймні один з чотирьох снарядів не вибухав. Переповідалися звичні романтичні фронтові казочки й легенди про саботаж на фашистських заводах, про снаряди, які так і не вибухнули і в яких замість заряду знаходили клаптик паперу з написом: «Червоний фронт». Не знаю, мені такого бачити не доводилося. Просто насправді снаряди були дуже старими. Хтось розкрутив гільзу і побачив на капсулі дату — 1917 рік. Озброєння фашистів було таким самим, як і у нас, тому часто нерозірвані снаряди ремонтувалися та відправлялися назад. Кажуть, був один снаряд, що мав власне прізвисько, і який щодня літав туди-сюди, та так і не розірвався.

Уночі ми посилали невеликі патрулі на нейтральну територію поблизу фашистського табору. Завданням патрулів було лежати в рівчаках і слухати, чи не долинають з боку Уески звуки сурми чи деренчання автомобіля. Фашистські війська постійно переміщалися туди-сюди, отож звіти наших слухачів дозволяли хоча б приблизно визначати чисельність ворога. Нам також завжди наказувати дослухатися до церковних дзвонів, оскільки виявилося, що перед наступом фашисти завжди правили месу. Посеред полів і садів були покинуті глинобитні хатки, які можна було без проблем обшукати, запаливши сірник та прикривши вікна. Інколи ми натрапляли на справжні скарби, наприклад сокиру чи фашистську флягу (вони були кращими за наші, а тому їх завжди намагалися знайти). Вдень теж можна було здійснювати обхід, проте в цьому разі робити це доводилося лише навкарачки. Повзти безлюдним родючим полем, де все завмерло в момент збору врожаю, — дуже химерне відчуття. Минулорічний урожай так і залишився незібраним. По землі змією звивався непідрізаний виноград, кукурудзяні качани перетворились на камінь, буряки виросли й скидалися на здерев’янілу масу. Б’юся об заклад, що селяни проклинали обидві армії! Інколи хлопці групами ходили копати картоплю на нейтральну землю. Праворуч від нас, приблизно за півтора кілометри, де зближувалися окопи, був клаптик землі, де росла картопля, до якого часто навідувались і ми, і фашисти. Ми ходили вдень, вони — вночі. Так було вирішено нашими кулеметами. Якось уночі фашисти знахабніли, відтак прийшли всі гуртом і повністю спустошили поле. Віддалік ми знайшли ще одне картопляне поле, проте ця місцина була майже повністю відкрита, тож картоплю доводилося копати лежачи на животі, що страшенно втомлювало. Якщо ворожі кулеметники нас помічали, доводилось притискатися до землі, наче тому пацюку, що намагається пролізти в щілину під дверима. А довкола нас кулі розбивали грудки землі. Проте ризик був цілком виправданим — картоплі катастрофічно не вистачало. А тому, якщо випадало назбирати мішок картоплі, то її можна було виміняти на каву.

Нічого не відбувалось і навіть не передбачалося. «Коли ми підемо в наступ? Чому ми не йдемо в наступ?» — ось запитання, що вдень і вночі однаково часто повторювали іспанці й англійці. Якщо замислитись над значеним слова «воювати», дивуєшся, чому солдати прагнуть воювати, однак вони, поза сумнівом, цього хотіли. Під час окопної війни солдат чекає трьох речей: власне битви, сигарет, тижневої відпустки. Тепер ми дещо краще озброєні. Кожен боєць мав по сто п’ятдесят набоїв замість п’ятдесяти, нам видали багнети, каски та ручні гранати. Без упину ходили чутки про майбутні бої, проте, гадаю, їх навмисне поширювали, аби солдати не втрачали бойового духу. Не потрібно володіти спеціальними військовими знаннями, аби зрозуміти, що значних дій на цьому боці Уески не буде, принаймні найближчим часом. Дорога на Хаку, що пролягала зовсім з іншого боку, була стратегічним об’єктом. Згодом, коли анархісти намагалися її захопити, ми проводили «відволікаючі атаки», аби змусити фашистів відтягти війська.

Протягом цих шести місяців на нашій ділянці фронту був лише один наступ. Наш спеціальний загін напав на Манікоміо — покинуту божевільню, яку фашисти перетворили на свою фортецю. В РПМЄ служило декілька сотень німецьких біженців. Їх зорганізували у спеціальний батальйон — «Batalion de Choque» («Ударний батальйон»). Варто зазначити, що з військового погляду вони значно відрізнялися від решти ополченців, вони були найбільше схожі на солдатів з усіх, кого я бачив в Іспанії, окрім хіба бійців загону швидкого реагування та Інтернаціональних бригад. Наступ було зірвано, як і завжди. А які взагалі атаки урядових військ не було провалено, цікаво мені знати? Спеціальний загін узяв штурмом Манікоміо, проте у військ, не згадаю вже якої частини, які мали підтримати їх захопленням сусіднього пагорба, було бездарне командування. Капітан, що їх вів, належав до офіцерів регулярної армії, відданість яких ставилася під великий сумнів і яких, проте, уряд усе одно наймав. Просто злякавшись чи вирішивши зрадити своїх, він кинув у фашистів гранату, коли вони були на відстані двохсот метрів, таким чином їх попередивши. Не без утіхи я дізнався, що бійці його одразу пристрелили. Оскільки наступ перестав бути несподіваним, противник змусив ополченців покинути свої позиції, зазнавши значних втрат. Всю ніч санітарні машини тяглися вервечкою по жахливій дорозі до Сьєтамо, трясучи і добиваючи й без цього ледь живих важкопоранених бійців.

До цього часу в нас усіх вже були воші. Хоча надворі було ще доволі холодно, вошам це не заважало. У мене був великий досвід спілкування з різними паразитами, проте нікому не переплюнути вошей. Інші комахи, наприклад комарі, надокучають значно більше, але ж вони не живуть на вашому тілі. Воші дещо скидаються на крихітних омарів і живуть в основному в штанях. Єдиний відомий нам спосіб назавжди їх позбутися — спалити одяг. Воші відкладають блискучі білі яйця просто у рубці штанів, наче рисові зернинки, з яких згодом, з величезною швидкістю з’являються нові покоління вошиних родин. Мені видається, що пацифістам варто ілюструвати свої памфлети збільшеними зображеннями вошей. Було б дуже наочно. Ось вам і героїзм війни! На війні всі солдати вошиві, принаймні, коли тепло. Солдати, які воювали під Верденом, Ватерлоо, Флодденом, на пагорбі Сенлак чи під Фермопілами, — усі потерпали від вошей, що повзали у них в паху. Ми обмежували їхнє розмноження, випалюючи яйця й купаючись так часто, як тільки могли. Окрім вошей, навряд чи щось могло змусити мене зайти в ту крижану воду.

У нас закінчувалося все: чоботи, одяг, тютюн, мило, свічки, сірники, оливкова олія. Форма розлазилась на дрантя, багато хто не мав навіть черевиків — носили сандалії на мотузяній підошві. Повсюди валялося зношене взуття. Пам’ятаю, одного разу ми протягом двох днів підтримували вогонь, спалюючи в багатті чоботи, які непогано горіли. В цей час моя дружина була вже у Барселоні, тож коли випадала нагода, купувала й надсилала мені чай, шоколад і навіть сигари. Проте й у Барселоні все закінчувалося, особливо тютюн. Чай для нас був даром богів, незважаючи на те, що молока не траплялося, подеколи й цукру також. Хлопцям з Англії постійно надсилали посилки — проте вони їх не отримували. Їжа, одяг, сигарети — усе це не пропускалося поштою або конфіскувалося вже у Франції. Цікаво, що єдиною установою, через яку моїй дружині все ж вдалося надіслати чай, а одного разу і коробку печива, були склади армії та флоту. Бідолашні! Вони вчинили дуже шляхетно, проте тішилися б значно більше, якби всі ці скарби дісталися військам Франко. Найгіршим з усього був дефіцит тютюну. На самому початку кожному видавали пачку сигарет на день, згодом вісім штук на день, а потім і взагалі п’ять. І ось настали десять страшних днів, коли взагалі не було сигарет. Саме тоді вперше в Іспанії мені довелось побачити те, що в Англії бачиш щодня, — людей, які збирали недопалки.

Наприкінці березня у мене на руці з’явився гнійник, який необхідно було розрізати, а руку перев’язати. Звичайно, мені потрібен був лікар, проте з такою дрібницею не було сенсу відсилати мене до Сьєтамо, отож я залишився у так званій лікарні у Монфлориті, більше схожій на евакуаційний пункт. Тримали мене там десять днів, частину часу я пролежав у ліжку. Практиканти (чергові лікарі) вкрали у мене всі без винятку цінні речі, серед іншого фотоапарат і світлини. На фронті всі крадуть, і причиною тому злидні, але повірте — медики найгірші з усіх. Пізніше, коли я опинився в госпіталі у Барселоні, американець, який прибув в Інтернаціональну бригаду на кораблі, торпедованому італійською субмариною, розповідав, як його пораненого несли берегом, і поки ставили ноші в машину, санітари вкрали у нього наручний годинник.

Поки моя рука була перев’язана, я декілька днів блаженно тинявся околицями Монфлорита. Це була купка глинобитних і кам’яних будинків з вузькими звивистими вуличками, які продовжували розбивати вантажівки, аж поки дороги не стали схожими на місячні кратери. Церква мала значні пошкодження, і зараз її використовували як військовий склад. На всю околицю було усього два маєтки — Торре Лоренцо і Торре Фаб’єн, а ще дві дуже великі будівлі, що, очевидно, належали землевласникам, які колись панували у цій сільській місцевості. Їхні велич і багатство вражали на тлі убогих хатинок селян. Просто за річкою, ближче до передової, стояв величезний млин, а поруч з ним маєток. Болісно було бачити масивний дорогий механізм, що стоїть без діла та іржавіє, а дошки розбирають на розпал. Згодом, для доставки військам дерева, сюди стали відряджати вантажівки з чоловіками, які систематично обдирали дошки з будівлі. Щоб справа йшла швидше й легше, підлогу підривали ручними гранатами. Ла Гранха, наш склад і кухня, колись, ймовірно, був жіночим монастирем. Тут був просторий внутрішній двір розміром з акр чи навіть більше з господарськими прибудовами, і стайні на тридцять чи сорок коней. Маєтки цієї частини Іспанії не мають жодної естетичної чи архітектурної цінності, проте господарські будівлі вибілені, з круглими арками й чудовими балками, виглядають доволі шляхетно. Тут століттями не мінявся стиль архітектури. Інколи я відчував неусвідомлений жаль до фашистів — колишніх власників цих будинків, які бачили, що ополченці коять з їхнім майном. В Ла Гранха кожна кімната, яку ми не використовували, автоматично перетворювалась на вбиральню — страхітливу суміш розтрощених меблів та екскрементів. У невеличкій церкві неподалік зі стелею в дірках від снарядів уся підлога була вкрита фекаліями. У великому внутрішньому дворі, де кухарі роздавали нам їжу, серед багнюки валялись купи іржавих консервних бляшанок, екскрементів мулів та зіпсованої їжі. З цього приводу згадується стара армійська пісенька:

У Ла Гранха щури й справді були розміром як коти. Ці величезні вгодовані тварюки снували звалищем сміття настільки нахабно, що навіть не тікали, хіба у них стріляли.

Нарешті настала весна. Блакитне небо стало ласкавим, повітря теплим і приємним. У рівчаках гучно любилися жаби. Поблизу озерця, куди на водопій водили мулів із села, я побачив зграбних малесеньких жабок, такого яскравого зеленого кольору, що на їхньому тлі молода трава виглядала бляклою. Сільська дітвора вийшла на полювання з відрами — шукали равликів, яких потім смажили на шматку жерсті. Щойно налагодилася погода, селяни взялися до польових робіт. Це типово для іспанської аграрної революції, тож мені так і не вдалося дізнатись, чи колективізували землю, чи селяни просто поділили її між собою. Теоретично скоріше за все її колективізували, оскільки це територія анархістів та РПМЄ. Що ж, принаймні не було землевласників, землю вправно обробляли, і люди мали задоволений вигляд. Мене настільки дивувало приязне ставлення до нас селян, що я досі до цього не звик. Старшим людям війна видавалася абсолютно безглуздою, очевидно, що вона зумовлювала дефіцит усіх можливих продуктів і благ, даючи лише понуре сутужне існування, і навіть у кращі часи селяни ненавидять, коли у них розквартировують солдат. Незважаючи на всі ці незручності, вони приязно ставилися до нас, адже попри всю свою нестерпність, ми стояли між ними й їхніми колишніми землевласниками. Химерна штука — громадянська війна. Уеска була на відстані менше п’яти миль, ці селяни торгували в місті на базарі, там проживали їхні родичі й саме туди щотижня впродовж усього життя вони їздили продавати птицю та овочі. А останні вісім місяців між ними й містом лежав нездоланний бар’єр з колючого дроту й кулеметного вогню. Однак час від часу вони забували навіть про це. Якось я розмовляв з однією старенькою, що несла крихітну залізну лампу, в якій іспанці палили оливкову олію. «Де можна купити таку лампу?» — запитав я. «В Хуесці», — не задумуючись відповіла жінка. Ми обоє засміялися. Сільські дівчата — чарівні створіння з чорним наче ніч волоссям і граційною ходою, прямим і відвертим поводженням, що також було результатом революції.

Чоловіки у пошарпаних блакитних сорочках, чорних вельветових штанах і широких солом’яних брилях йшли за плугом. Ці жахливі плуги лише перемішували ґрунт і не робили нічого схожого на борозну. Всі сільськогосподарські знаряддя дуже застаріли, а все через високу ціну металу. Зламаний леміш до плуга, наприклад, латали, а потім знову й знову латали, допоки він сам не ставав суцільною латкою. Граблі й вила були здебільшого з дерева. Про існування лопат ці люди, які лише зрідка носили взуття, здавалося, не знали. Землю вони розпушували незграбними копаницями, на кшталт тих, що використовували в Індії. А їхню борону виготовили, либонь, ще у кам’яній добі. Вона була зроблена зі збитих докупи дощок. В дошках робили сотні дірочок, а в кожну дірочку вставляли кремінь, обтесаний таким самим способом, як і десять тисяч років тому. Пам’ятаю свій жах, коли мені вперше трапилась на очі така борона в хижці на нейтральній території. Минуло багато часу, перш ніж я зметикував, що переді мною — борона. Навіть подумати лячно, скільки ж праці вкладено в оцю штукенцію! І яка ж страшна бідність змушує людей замість сталі використовувати кремінь. Відтоді я став прихильніше ставитися до індустріалізації. В селі були також два сучасні трактори, які, звісно ж, захопили в маєтку якогось великого землевласника.

Раз чи двічі я блукав невеличким огородженим цвинтарем, що був за два чи три кілометри від села. Зазвичай вбитих на фронті везли до Сьєтамо, а тут поховані лише селяни. Цей цвинтар дивовижно відрізнявся від англійського. Тут ніхто не шанував мертвих! Усе поросло кущами й травою, повсюди валялися людські кістки. Проте найбільше мене подивувала повна відсутність релігійних написів на могильних плитах, хоча дати на них стояли дореволюційні. Здається, я лише одного разу побачив напис: «Помоліться за душу такого-то», що доволі звично для католицьких поховань. Багато написів були цілком світськими панегіриками про чесноти померлих. Лише на одній з чотирьох чи п’яти могил був невеликий хрест, чи щось, що натякало на Небеса, проте як правило все це було спаплюжене кайлом якогось пильного атеїста.

Мене особливо вразило, що люди в цій частині Іспанії були абсолютно позбавлені релігійних почуттів, принаймні в традиційному сенсі цього слова. Дивовижно, але за весь проведений в Іспанії час я не бачив як хтось хреститься, адже незалежно від революції цей жест міг уже стати інстинктивним. Очевидно, іспанська церква повернеться (як сказано у приказці, ніч та єзуїти завжди повертаються), проте зараз, у розпал революції, вона геть занепала — до такої міри, що за схожих обставин неможлива навіть для стагнуючої англіканської церкви. Іспанці, принаймні в Каталонії та Араґоні, сприймали церкву лише як чистої води оборудку. Не виключено також, що християнські вірування дещо витіснив анархізм, чий вплив тут дуже поширений і який безперечно має релігійний відтінок.

Я саме повернувся зі шпиталю, й того ж дня ми пересунули свої позиції туди, де вони мали б давно бути — на тисячу метрів уперед вздовж невеликого потічка, що біг за кількасот ярдів від фашистів. Цю операцію варто було провести ще багато місяців тому. А зробили це лише тепер тому, що анархісти пішли у наступ на дорозі до Хаки і для їхнього просування вперед ми мусили відтягнути на себе ворожі війська.

Ми не спали вже шістдесят чи сімдесят годин, а тому мої спогади нечіткі, наче набір окремих кадрів. Підслуховування на нейтральній території, за сто метрів від Каса Франческа, укріпленого маєтку, що був частиною фашистської лінії фронту. Сім годин поспіль лежиш у жахливому болоті, у воді, що смердить очеретом і все глибше й глибше засмоктує тіло. Сморід очерету, пронизливий холод, великі зірки на чорному небі, гучне квакання жаб. Незважаючи на квітень, це була найхолодніша ніч, яку я пам’ятаю в Іспанії. За сотню метрів позаду нас рилися окопи, але стояла мертва тиша, чути було лише жаб’ячий хор. Тільки один раз за ніч я почув знайомий звук — так лопатою приплескують мішок з піском. Дивно, проте час від часу іспанці демонструють мистецтво організації. Усю роботу було ретельно сплановано. За сім годин шістсот солдат вирили тисячу двісті метрів окопів і навіть побудували бруствер на відстані 150-300 ярдів від лінії фашистів. Зроблено все було настільки тихо, що фашисти про це ні сном ні духом, і протягом ночі трапився лише один нещасний випадок. Звичайно, наступного дня втрат стало більше. Кожен солдат мав своє завдання, з’явилися навіть чергові по кухні, які після закінчення роботи принесли вино з розведеним у ньому бренді.

Розвиднілось, і фашисти раптом помітили, що ми поруч. Квадратна біла будівля Каса Франческа, хоч і стояла на відстані двох сотень метрів, здавалося, височіла просто над нами, а кулемети, що стирчали з вікон, завалених мішками з піском, були націлені точно на наші окопи. Ми глипали на Каса Франческа і не могли втямити, чому фашисти нас не помічають. Цієї миті в нас полетіли кулі, й усі впали на коліна, заходившись поспіхом поглиблювати окопи й робити бічні заглибини. Моя рука була все ще перев’язана, отож я не міг копати, а тому більшу частину дня провів читаючи детектив «Позичальник». Про що була книжка не пригадую, зате добре пам’ятаю свої відчуття під час читання: мокра глина на дні окопу, я повсякчас прибираю ноги, через які перечіпляються люди, які пробігають повз, посвист куль над моєю головою. Томасові Паркеру не очікувано кулею навиліт прострелило стегно. Втрати були по всій лінії фронту, проте вони мізерні порівняно з тими, якими могли бути, якби фашисти помітили нас під час пересування вночі. Згодом дезертир повідомив, що за недогляд розстріляли п’ятьох фашистів. Навіть тепер, якби вони притягли кілька мінометів, то б могли нас усіх перебити. Було дуже незручно нести поранених по вузькій, переповненій людьми траншеї. Я бачив одного бідолаху, який вивалювався з нош і задихався в агонії від болю. Поранених доводилося довго нести, інколи більше кілометра, оскільки санітарні машини ніколи не під’їжджали близько до лінії фронту. Якщо вони наближалися до передової, то фашисти звично гатили по них — з тих міркувань, що в сучасній війні ніхто не буде вагатися, щоб на санітарній машині підвезти на передову боєприпаси.

Наступної ночі в Торре Фаб’єн ми чекали команди йти в наступ, однак цей наступ скасували, передавши останньої миті наказ по рації. В сараї, де ми сиділи в очікуванні, підлога була встелена тонким шаром полови поверх куп людських і коров’ячих кісток, і до того ж сарай кишів щурами. Ці брудні тварюки повсюди вистрибували з-під землі. Найбільше на світі я ненавиджу щурів, які в темряві бігають навколо мене. Однак я все ж спромігся копнути одного й відкинути його далеко вбік.

І ось ми сидимо на відстані усього якихось п’ятдесят-шістдесят метрів від бруствера фашистів, чекаючи наказу йти в наступ. Вервечка чоловіків поховалися у зрошувальній канаві, з-за краю виглядають лише їхні багнети, у цілковитій темряві блищать очі. Копп і Бенджамін присіли просто за нами, поруч з ними зв’язківець з радіопередавачем на плечах. На заході видно рожеві спалахи від вибухів, а за декілька секунд чути й сам вибух. Раптом ми чуємо потріскування рації, й нам прошепотіли наказ відступати, доки ще є можливість. Ми спробували, але було вже запізно. Дванадцятьох нещасних хлопчаків з КМІ (Молодіжна ліга РПМЄ, що відповідала такій самій лізі ОСМ у ОСПК), які залягли на відстані всього сорока метрів від фашистського бруствера, просто на місці застав світанок, і вони не змогли відступити. Їм довелося там пролежати увесь день. З прикриття — лише куці жмутки трави, а фашисти знай собі їх обстрілюють, щойно ті поворухнуться. До настання сутінок семеро були мертві, решта п’ятеро змогли у темряві відповзти назад.

А далі, багато днів поспіль, ми чули звуки бою, що на тому боці Уески вели анархісти. Звуки завжди були однакові. Зненацька, із самого раннього ранку, все починалось з вибуху двох десятків снарядів, що розривались одночасно — навіть на відстані то був диявольський гуркіт, — а тоді безперервне бахкання численних гвинтівок і кулеметів, важкий звук, який дивовижним чином нагадував барабанний бій. Поступово стрільба поширилася на всю лінію фронту, що оточувала Уеску, і ми в сум’ятті сонно притулялися до бруствера, поки над нами різко свистіли кулі.

Удень постріли гуркотіли уривчасто. Обстріляли й частково зруйнували Торре Фаб’єн, де була наша кухня. Цікаво, коли спостерігаєш за артилерійським вогнем з безпечної відстані, хочеться, щоб ціль було вражено, навіть якщо ця ціль — твої товариші та обід. Того ранку фашисти стріляли влучно, мабуть навідниками були німці. Вони майстерно взяли у вилку Торре Фаб’єн. Один снаряд перелетів, один не долетів, а тоді почулися свист і гуркіт. Підірвані балки злетіли у повітря, наче колода карт. Наступний снаряд акуратно відітнув шмат будівлі, наче велетень ножем. Проте варто віддати належне нашим кухарям — обід вони приготували вчасно.

Минали дні, ми не бачили гармат, але добре їх чули і навчилися розпізнавати на слух. Були дві батареї російських 75-міліметрових гармат, які стріляли зовсім близько і будили в моїй уяві образ товстого гольфіста, який бив по м’ячу. Це були перші російські гармати, що мені доводилось бачити, точніше, чути. Траєкторія польоту снаряда була низькою, проте швидкість такою високою, що майже одночасно ми чули постріл, свист і вибух. За Монфлоритом стояли дві важкі гармати, що стріляли декілька разів на день. Їхнє приглушене ревіння скидалося на голос закутого в кайдани далекого страшного монстра. На горі Араґон, у середньовічній фортеці, яку минулого року взяли штурмом урядові війська (як потім казали, вперше за всю її історію) і яка охороняла один з підступів до Уески, встановили важку гармату, виготовлену ще десь у дев’ятнадцятому столітті. Її масивні снаряди летіли настільки повільно, що, здавалося, можна було бігти поруч з ними. Звук пострілу у мене асоціювався зі свистом людини, яка іде на велосипеді. Попри невеликі розміри, міномети звучали найзловісніше. Їхні снаряди були схожими на крилаті торпеди, формою нагадували дротики для гри в дартс, а розміром вони були з літрову пляшку. Ці снаряди летіли з диявольським металевим тріском, наче величезною кулею крихкої сталі гамселили по ковадлу. Інколи над нами пролітали наші літаки і скидали авіабомби, чиє ревіння котилося відлунням і від якого земля дрижала навіть на відстані трьох кілометрів. Розриви снарядів фашистської зенітної артилерії, всіювали небо крихітними хмаринками, наче на кепській акварелі, а проте я ніколи не бачив, щоб вони хоч на тисячу метрів наближалися до літака. Коли літак іде в піке й при цьому стріляє з кулемета, знизу здається, ніби над головою б’є крильми птах.

На нашій ділянці фронту знову не відбувалося нічого особливого. За двісті метрів праворуч, де над нашими позиціями здіймалися позиції фашистів, їхні снайпери підстрелили декількох наших товаришів. За двісті метрів ліворуч, на мосту через потічок, зав’язався своєрідний двобій між фашистськими мінометниками й солдатами, які будували бетонну барикаду на мосту. Маленькі лиховісні міни посвистували над головами — жух-бах! Жух-бах — і звук їхнього вибуху на асфальті був удвічі гучнішим. Усього за сто метрів можна було стояти в цілковитій безпеці й спостерігати за стовпами землі й чорного диму, що здіймались догори, наче чарівні дерева. Нещасні, що будували на мосту барикаду, більшість дня проводили, ховаючись у заглибинах, виритих у стінках окопів. Поранених було менше, ніж очікувалось, а барикада неухильно виростала і перетворювалася на стіну двох футів завтовшки; в ній були амбразури для двох кулеметів і невеликої польової гармати. Бетон укріплювали каркасами старих ліжок, які, очевидно, були єдиним залізом, яке можна було знайти.