Данина Каталонії

Розділ 13

Поки я був у шпиталі в Барселоні, у повітрі згущувалося щось лиховісне, і запанувала атмосфера страху, підозри, непевності та невимовної ненависті. Травневі бої залишили по собі невитравне враження. Після повалення уряду Кабальєро комуністи взяли владу у свої руки, комуністичні міністри отримали повноваження займатися порядком, а тому ніхто не сумнівався — щойно випаде слушна нагода, вони розправляться зі своїми опонентами. Проте поки що було тихо, і я навіть не уявляв, що може трапитись. Однак, мене постійно мучило відчуття біди, невиразне усвідомлення, що станеться лихо. Навіть якщо ви не брали участі у змові, атмосфера змушувала вас так почуватися. У кафе всі розмовляли пошепки й остерігалися — чи той чолов’яга за сусіднім столом, бува, не шпигун з поліції. Через цензуру преси скрізь ширилися лиховісні чутки. Говорили, що уряд Негріна-Прієто збирається піти на компроміс у війні. У той час я схилявся до цієї думки, оскільки фашисти наближалися до Більбао і, здавалося, уряд нічого не робив, щоб цьому завадити. По всьому місту висіли прапори басків, по кафе ходили дівчата з коробками для пожертв, по радіо торочили про «героїчних захисників», проте баски не отримували ніякої реальної допомоги. Я не відкидав думки, що уряд веде подвійну гру. Подальші події довели, що я сильно помилявся, але порятунок Більбао видавався цілком реальним, якби уряд хоч щось робив. Наступ на Араґонському фронті, хай навіть неуспішний, міг би змусити Франко перекинути туди частину військ. Проте уряд розпочав наступальну операцію надто пізно — Більбао вже було втрачено. НКП у великих кількостях поширювало листівки «Будь насторожі!», натякаючи, що «певна партія» (комуністи) задумали державний переворот. Поширювався острах вторгнення фашистів у Каталонію. Раніше, коли ми поверталися на фронт, я на власні очі бачив масивні оборонні конструкції, що зводили за багато кілометрів від передової. По всій Барселоні також будувалися та облаштовувалися нові бомбосховища. Населення боялося повітряних і морських нападів. Найчастіше то були навчальні тривоги, але після кожної сирени та попереджувальних вогнів місто буквально вимирало на довгі години, а перелякані люди ховалися у підвалах. У в’язницях досі було повно людей, які сиділи там ще з травневих боїв, і понад те щоразу додавалося нових в’язнів. По одному, по двоє, анархісти і прихильники РПМЄ зникали у в’язницях. Наскільки ми знали, нікого не судили і не висували жодних звинувачень, навіть у «троцькізмі». Людей просто ловили й кидали до в’язниці, зазвичай утримуючи в одиночній камері. Боб Смайлі досі перебував у в’язниці Валенсії. Нам нічого не вдалося дізнатися, хіба лише те, що ані представник лейбористів, ані призначений Бобові адвокат так і не отримали дозволу на зустріч із ним. До в’язниць кидали все більше іноземців — бійців Інтернаціональної бригади та ополченців інших підрозділів. Зазвичай формальним приводом було звинувачення у дезертирстві. Загалом, наразі достоту ніхто не знав, ким був ополченець — добровольцем чи солдатом регулярної армії. Ще декілька місяців тому кожного, хто записувався до ополчення, запевняли, що він вважається добровольцем, а тому, коли настане час йти у відпустку, може звільнитися, якщо забажає. Тепер виявилося, що уряд передумав і кожен повстанець раптом став солдатом регулярної армії. Якщо він хотів повернутися додому, то автоматично вважався дезертиром. Але навіть щодо цього не було певності. На деяких ділянках фронту солдатів досі звільняли. На кордоні такі посвідки про звільнення інколи визнавали, інколи — ні, і тоді солдата одразу кидали за ґрати. Згодом кількість іноземних «дезертирів» зросла до сотень, проте, коли їхні країни здійняли галас, багатьох із них повернули на батьківщину.

Вулицями розгулювали озброєні бійці загону швидкого реагування, цивільні гвардійці утримували кафе та інші стратегічні об’єкти. Багато будівель ОСПК досі були закладені мішками з піском та забарикадовані. У різних районах міста тепер стояли контрольні пункти з карабінерами, які зупиняли перехожих і перевіряли їхні документи. Мене попереджали, щоб я не показував свого посвідчення члена РПМЄ, а лише свій паспорт чи лікарняну довідку. Належність солдата до РПМЄ була небезпечною. Бійців РПМЄ, які перебували у відпустці або мали поранення, карали по-своєму — ускладнювали їм отримання заробітної платні. Газета «Ла Баталья» виходила друком, проте ледь животіла під тиском цензури. Це ж стосується «Солідарідад» та інших анархістських газет. Згідно з новим правилом матеріал, що вилучався цензурою, замінювався іншим, тож тепер не залишалося білих плям і неможливо було визначити, вирізалося щось чи ні.

Дефіцит продовольства, що коливався протягом усієї війни, тепер досяг свого апогею. Хліба було дуже мало, під час випікання дешевших сортів домішувалося рисове борошно. Хліб, що видавали солдатам у казармах, мав жовто-сірий колір і скидався радше на шпаклівку. Молока й цукру обмаль, тютюн взагалі, здається, зник, можна було розжитися хіба лише контрабандними сигаретами. А надто бракувало оливкової олії, яку іспанці використовують для найрізноманітніших потреб. Жінки стояли в довгих чергах за оливковою олією, і їх контролювали гвардійці на конях. Цивільні гвардійці полюбляли забавляти себе, заганяючи коней в чергу й змушуючи їх ставати жінкам на ноги. Дрібної решти майже не було, і це всіх дратувало. Срібло було вилучено з обігу, а нових монет поки не ввели. Тому між десятьма сантимами й банкнотою у дві з половиною песети нічого не було, й усі банкноти номіналом менше десяти песет були дуже рідкісними[39]. Для найбідніших це означало значне погіршення ситуації з продовольством. Маючи банкноту номіналом 10 песет, жінка могла годинами стояти в черзі до крамниці, а потім не змогла б нічого купити, оскільки бакалійник не мав решти, а вона не могла дозволити собі витратити всі свої гроші.

Мені важко відтворити тодішню атмосферу, — атмосферу тривоги через плітки, які щоразу несли нову інформацію, цензуру преси та постійну присутність озброєних людей. Її важко відтворити тому, що наразі в Англії не існує нічого, що могло б створити таку атмосферу. В Англії політична нетерпимість не сприймається як даність. Щоправда, існують політичні утиски, проте до певної міри. Якби я був шахтарем, то мені не хотілося б, щоб мій начальник знав, що я — комуніст. Але «пристойний партієць» досі зустрічається рідко, а поняття «ліквідації» чи «знищення» усіх, хто не погоджується з вашою думкою, поки не є нормою. Однак це було природним у Барселоні. «Сталіністи» стали господарями становища, і тому кожен «троцькіст» був у небезпеці, під підозрою. Усі боялися того, чого насправді більше не сталося — нового повстання, вуличних боїв, за які знову звинуватили б РПМЄ та анархістів. Були миті, коли я дослухався, чи не лунають перші постріли. Було таке відчуття, наче місто оповила якась могутня зла свідомість. Усі це помітили і всі коментували. Дивно, але слова у всіх були майже однакові: «атмосфера у місті жахлива. Ми ніби перебуваємо у велетенській божевільні». Але я не беруся стверджувати таке за всіх. Деякі англійці, які пересувалися лише від готелю до готелю, навіть не помітили, що з атмосферою щось не так. Герцогиня Атольська писала («Сандей Експрес», 17 жовтня 1937 року):

Це характерна риса англійських туристів — вони не вірять, що поза межами готелю існує інше життя. Сподіваюся, для герцогині масло все ж знайшли.

Я перебував у санаторії «Маурин», яким керувала РПМЄ. Він був розташований поблизу Тибідабо, гори незвичної форми, що здіймається одразу за Барселоною, і традиційно вважається, що з цієї гори Сатана показав Ісусу міста усього світу (звідси й назва). Будинок колись належав якомусь заможному буржуа, але після початку революції дім у нього відібрали. Тут набиралися сил хлопці з травмами, що назавжди зробили їх каліками, — наприклад, з ампутованими кінцівками. Було тут і декілька англійців: Вільям, з пораненням ноги, Стаффорд Коттман, вісімнадцятирічний юнак, якого прислали сюди просто з окопів з підозрою на туберкульоз, та Артур Клінтон, чия розтрощена ліва рука досі була у хитромудрій штукенції з дротів, яку використовували в іспанських шпиталях та називали літаком. Моя дружина досі жила в «Континенталі», і я щодня навідувався до Барселони. Вранці я ходив до центрального шпиталю на електротерапію. То були химерні процедури — серія колючих ударів струмом, через які смикалися м’язи руки. Але, здавалося, це допомагало — я знову міг рухати всіма пальцями й біль трохи вщух. Ми вирішили з дружиною, що найкраще тепер якомога швидше повернутися до Англії. Я був дуже слабким, здавалося, голос зник назавжди. До того ж лікарі запевнили, що я зможу воювати в ліпшому випадку лише за декілька місяців. Я мусив подумати про заробіток. Я не бачив сенсу залишатися в Іспанії, а тим більше їсти хліб, якого так потребували інші. Однак, моя мотивація була дещо егоїстичною. Мене переповнювало бажання якомога швидше втекти від усього цього: жахливої атмосфери політичних підозр та ненависті, озброєних людей, що нишпорять вулицями, повітряних нальотів, окопів, кулеметів, скрипучих трамваїв, чаю без молока, просякнутих олією харчів та браку сигарет — усього, з чим тепер у мене асоціювалась Іспанія.

Лікар у шпиталі підтвердив, що я не придатний до військової служби, але для отримання звільнення я мусив пройти медкомісію в одному зі шпиталів на фронті, а тоді поїхати до Сьєтамо, де в штабі РПМЄ мені поставлять печатку. Копп щойно повернувся з передової і був напрочуд радісним. Він брав участь у наступі й повідомив, що Уеску, зрештою, візьмуть. Уряд перекинув війська з мадридського фронту, усього близько тридцяти тисяч солдатів і багато літаків. Італійці, яких я зустрів дорогою в Таррагону, вели наступ на дорогу в Хаку, проте втратили дуже багато людей і два танки. Все одно місто здасться, тріумфував Копп. (На жаль, не так сталося, як гадалося. Атака перетворилась на криваве побоїще і вилилась хіба в оргію брехні в газетах.) Тим часом сам Копп їхав до Валенсії для бесіди в Міністерстві оборони. Копп отримав лист від генерала Позаса, який тепер командував армією на сході. То був звичайний в таких випадках лист, в якому Коппа описували як «людину надійну та непохитну» і рекомендували на посаду в інженерному підрозділі (до війни Копп був інженером). П’ятнадцятого червня він поїхав до Валенсії, а я — до Сьєтамо.

Лише за п’ять днів я повернувся назад до Барселони. Наша вантажівка дісталася Сьєтамо десь опівночі, й щойно ми прибули до штабу РПМЄ, нас вишикували в шеренгу й заходилися видавати гвинтівки й набої, навіть не питаючи наших імен і прізвищ. Незабаром мав початися наступ, тому стягували усі можливі резерви. У мене в кишені була довідка зі шпиталю, проте я не міг відмовитися йти з хлопцями. Я ліг поспати просто на землю, підклавши під голову набої. Я був пригнічений, думки плуталися. Поранення розхитало мою нервову систему — так, мабуть, завжди буває, й мене страшенно лякала перспектива знову опинитися під кулями. Однак наступ відкладався, не забуваймо про іспанську mañana, тож зранку я пред’явив свою довідку й пішов отримувати звільнення з армії. Спроба звільнитися вилилась у довгу плутану подорож. Як і завжди, мене посилали зі шпиталю в шпиталь — Сьєтамо, Барбастро, Монсон, знов у Сьєтамо поставити печатку, а тоді на фронт через Барбастро й Лериду. Через стягування військ до Уески було мобілізовано увесь транспорт, що призвело до плутанини. Спав я де доведеться — одного разу в лікарні, потім у канаві, ще якось у муніципальному будинку в Барбастро на вузькій лаві, з якої посеред ночі впав. Коли відійти від залізниці, то єдиним можливим способом пересування залишалися випадкові вантажівки. Мені доводилося стовбичити на узбіччі й чекати, інколи три або чотири години поспіль, разом з юрбами нещасних селян, які тягли вузли з качками й кролями, й махати руками вантажівкам. І ось нарешті, коли щастило зупинити машину, не навантажену по зав’язку людьми, хлібом чи боєприпасами, ти під саме небо підскакував на розбитій дорозі. Я навіть на коні так не підстрибував, як на тій машині. Єдиним способом не випасти було збитися всім докупи і триматися один за одного. Це було принизливо, проте я був заслабким і не міг без сторонньої допомоги залізти у вантажівку.

Я переночував у шпиталі в Монсоні, де мав пройти медкомісію. На сусідньому ліжку лежав поранений у ліве око боєць загону швидкого реагування. Він був привітним чолов’ягою й дав мені сигарет. «У Барселоні ми стріляли один в одного», — сказав я. На ці слова ми обоє розреготалися. Дивовижно, наскільки змінювалась атмосфера з наближенням до передової. Тут зникала вся, чи майже вся, ненависть, що панувала між людьми, які належали до різних політичних партій. За увесь час на фронті жоден член ОСПК не виказував до мене ворожості через те, що я служив у РПМЄ. Усе це залишилося у Барселоні, навіть після завершення війни. До слова, у Сьєтамо було багато військових загонів швидкого реагування — їх відрядили з Барселони для наступу на Уеску. Загалом же, загони швидкого реагування не належать до військ, що готуються для війни на передовій, і більшість з них раніше взагалі не були під вогнем. У Барселоні вони панували на вулицях, проте тут були ąuintos (новобранцями) й губилися на тлі інших бійців — п’ятнадцятирічних хлопчаків, які місяцями сиділи в окопах.

Лікар у Монсоні так само витягнув мого язика й запхав в горло дзеркало. Так само весело, як і інші, запевнив, що я більше не зможу говорити, й підписав мою довідку. Поки я чекав своєї черги на огляд, в операційній проводили якусь жахливу операцію без анестезії. Не розумію, чому лікарі не ввели пацієнтові знеболювального. Операція тривала довго, стояв нестерпний крик, і коли я нарешті зайшов до операційної, то побачив розкидані стільці, а на підлозі калюжі крові й сечі.

Я дуже чітко пам’ятаю кожну дрібницю цієї останньої подорожі. Мій настрій разюче відрізнявся від того, яким був останні декілька місяців. Я отримав звільнення зі штампом 29-ї дивізії і мав лікарський висновок, згідно з яким мене «визнали непридатним до служби». Я міг повертатися до Англії. І ось тепер я отримав можливість уперше роздивитися Іспанію. Потяг ходив лише раз на день, тож я міг провести цей день у Барбастро. До цього я був у Барбастро лише проїздом, і місто здавалося мені просто частиною війни — брудним, холодним і непривітним, повним гуркоту вантажівок та обшарпаних вояків. Дивно, але тепер місто виглядало інакше.

Блукаючи Барбастро, я побачив мальовничі звивисті вулички, старовинні кам’яні мости, винні крамниці зі здоровенними бочками заввишки у зріст людини та цікаві майстерні у напівпідвальних приміщеннях, де виготовляли колеса для бричок, кинджали, дерев’яні ложки та міхи з козячої шкіри. Я спостерігав, як майстер робить міх, і з великою цікавістю зауважив те, чого раніше не знав, — шерсть не видаляють, тож, по суті, ми п’ємо настоянку на козячій шерсті. Я місяцями пив з такого міха — й ні сном ні духом про це не знав. За містом протікала мілка річечка з водою жовто-зеленого кольору. Просто за річечкою здіймалася прямовисна скеля, на схилах якої тиснулися будинки, тож з вікна власної спальні на висоті ста футів господар міг плювати у воду. В заглибленнях скелі сиділа незліченна кількість голубів. На карнизах старих покинутих будівель Лериди звили гнізда тисячі ластівок, і здалеку ряди цих гнізд скидалися на пишну ліпнину в стилі рококо. Дивовижно, але пробувши в Іспанії шість місяців, я ніколи не помічав усіх цих речей. Маючи у кишені документи на звільнення, я нарешті відчув себе людиною і мандрівником. І тепер уперше за весь час відчув, що я в Іспанії, в країні, в якій завжди мріяв побувати. На тихих вуличках Лериди і Барбастро я на мить відчув далекий, неясний відгомін тієї Іспанії, що живе у нашій уяві. Білі гірські хребти, пастухи, катівні інквізиції, мавританські палаци, чорні каравани мулів, сірі оливкові дерева й лимонні гаї, дівчата у чорних мантильях, вина Малаги та Аліканте, собори, кардинали, корида, цигани, серенади — усе це і є Іспанія. На мапі Європи Іспанія була країною, що мене найбільше цікавила, і дуже шкода, що, коли я нарешті сюди дістався, то побачив лише цей північно-східний куточок, у розпал дурнуватої війни, ще й взимку.

До Барселони я потрапив пізно ввечері. Ніде не було таксі, щоб дістатися до санаторію, розташованого за містом, отож, перекусивши по дорозі, я одразу вирушив до «Континенталю». Пам’ятаю свою розмову з приємним офіціантом про дубові жбани, в яких подають вино. Я сказав, що хотів би купити декілька таких і відвезти як сувенір до Англії. Офіціант глянув на мене співчутливо. «Так, вони гарні, але ви таких ніде не купите. Їх більше не роблять. Насправді, більше нічого не роблять. І виною усьому війна». У цьому ми були одностайні. Я знову відчув себе мандрівником. Чоловік поцікавився, чи сподобалась мені Іспанія, чи повернуся сюди ще колись. Авжеж, неодмінно. Через те, що сталося потім ця мирна розмова дуже запала мені в душу.

Коли я дістався готелю, дружина очікувала мене у холі. Вона підвелася і підійшла до мене. Потім обійняла мене за шию і солодко усміхаючись, прошепотіла на вухо:

— Йди геть!

— Що?

— Геть, кажу, йди!

— Що таке?

— Не стовбич тут! Йди геть!

— Чого це? Що сталося?

Дружина взяла мене за руку й уже вела до сходів, аж раптом ми зустріли француза (імені його не називатиму, він був нашим другом, хоч і не мав стосунку до РПМЄ). Він схвильовано подивився на мене.

— Друже, тобі не можна тут бути. Йди геть і десь заховайся, поки ці в поліцію не зателефонували.

Ось тобі й маєш! Біля сходів стояв один із працівників готелю, який служив у РПМЄ, про що, як мені здається, не здогадувалася адміністрація готелю. Він непомітно вислизнув з ліфта й ламаною англійською сказав мені швидше йти геть. Я й досі не розумів, у чому річ.

— Що тут в біса діється? — запитав я, коли ми вже вийшли на вулицю.

— Ти хіба не чув?

— Ні, я нічого не чув.

— РПМЄ заборонили. Захопили всі будівлі. Майже всіх кинули за ґрати. Кажуть, уже й почали розстрілювати.

Тепер усе зрозуміло. Треба знайти місце і все обговорити. Усі кафе на Ла Рамбла були забиті поліцією, але нам пощастило знайти невеличку кав’ярню на бічній вулиці. Дружина пояснила, що відбулося за час моєї відсутності. П’ятнадцятого червня поліція несподівано заарештувала Андре Ніна просто в його кабінеті. Того ж вечора здійснили напад на готель «Фалькон» і затримали усіх присутніх, більшість яких були бійцями армії ополчення, що перебували у відпустці. Готель перетворили на в’язницю, й незабаром там було повно в’язнів. Наступного дня РПМЄ оголосили нелегальною організацією й прибрали до рук усі їхні штаби, книжкові кіоски, санаторії, центри допомоги. А тим часом поліція заарештовувала кожного, до кого могла дістатися й хто був відомим своїми зв’язками з РПМЄ. Протягом двох днів майже всі сорок членів виконавчого комітету РПМЄ були у в’язниці. Один чи двоє змогли втекти, але поліція вдалася до підлого виверту (обидві сторони часто використовували його на війні) — захопила дружин затриманих, щоб ті не надумали тікати. Дізнатися точну кількість заарештованих було неможливо. Моя дружина чула про чотирьохсот. І це лише у Барселоні. Однак я думаю, що й тоді їх було набагато більше. Найжахливішим було те, що заарештували чудових людей. Інколи поліція чинила настільки ницо, що забирала до в’язниці поранених ополченців просто зі шпиталю.

Все це бентежило. Дідько, що відбувається? Я міг зрозуміти заборону організації, але для чого ж вони заарештовували людей? Просто так? Очевидно, заборона РПМЄ мала ретроспективний ефект: РПМЄ тепер поза законом, а тому кожен, хто колись був її членом, вважався порушником закону. Нічого дивного, що жодному заарештованому не висували звинувачення. Однак у Валенсії комуністичні газети поширювали історії про «змову фашистів», радіокомунікацію з ворогом, про підписані невидимим чорнилом документи тощо. Про все це я уже розповідав. Прикметно, що подібна інформація з’являлася лише у газетах Валенсії. Гадаю, я не помилюсь, якщо скажу, що газети в Барселоні (комуністичні, анархістські чи республіканські) і словом не обмовилися про цю змову або заборону РПМЄ. Про суть висунутих проти лідерів РПМЄ звинувачень ми дізналися не з іспанських, а з англійських газет, які за день чи два з’явилися у Барселоні. На той час ми не могли знати про те, що уряд не був відповідальним за звинувачення у зраді та шпигунстві та що згодом самі ж члени уряду спростують ці звинувачення. Нам було відомо, що лідерам РПМЄ, та ймовірно й усім нам, закидали співпрацю з фашистами. Поширилися чутки, що в’язнів таємно розстрілюють просто у в’язницях. Звичайно, тут було багато перебільшень, проте такі випадки траплялися. Немає сумніву, що з Ніном сталось саме так. Після арешту Ніна перевезли до Валенсії, а звідти у Мадрид. А вже 21 червня в Барселоні почали говорити, що його вбили. Пізніше чутку сформулювали чіткіше: таємна поліція застрелила Ніна у в’язниці, а тіло викинула на вулицю. Я чув цю історію з декількох різних джерел, зокрема від Федеріко Монтсені, колишнього члена уряду. Відтоді про Ніна нічого не чули. Коли згодом делегати з різних країн розпитували членів уряду, уряд вагався з відповіддю й стверджував лише, що Нін зник, проте куди — невідомо. Деякі газети надрукували небилицю, нібито він утік до фашистів. Жодних доказів цього не було, тож Ірухо, міністр юстиції, заявив, що іспанська інформаційна агенція сфальшувала його офіційне комюніке[40]. Хай там як, навряд чи політичному в’язню такого масштабу як Нін могли дозволити втекти. Якщо в майбутньому не знайдуть його сліду, очевидно, треба визнати, що його вбили у в’язниці.

Арешти тривали місяцями, допоки кількість політичних в’язнів, не враховуючи фашистів, не досягла тисяч. Характерною була незалежність нижчих чинів поліції. Багато арештів носили незаконний характер, і деякі люди, звільнені наказом начальника поліції, повторно заарештовувались просто під воротами в’язниці й перевозилися до «таємних в’язниць». Показовою є справа Курта Ландау та його дружини. Їх заарештували 17 червня, причому сам Ландау «зник». Дружина просиділа п’ять місяців у в’язниці без суду й слідства, не отримуючи жодних звісток від свого чоловіка. Вона оголосила голодування, після чого міністр юстиції повідомив її про смерть чоловіка. Незабаром жінку звільнили, знову заарештували й кинули назад до в’язниці. Цікаво, що поліція, принаймні спочатку, зовсім не усвідомлювала, як її дії можуть вплинути на хід війни. Поліцейські спокійнісінько заарештовували військових офіцерів, які займали важливі посади, й при цьому навіть не мали ордера на арешт. Наприкінці червня на передовій група надісланих з Барселони поліцейських заарештувала Хосе Ровіра, генерала 29-ї дивізії. Його підлеглі відправили до міністерства делегацію на акцію протесту. Як з’ясувалося, ані міністерство, ані Ортеґа, начальник поліції, навіть не знали про затримання Ровіри. У всій цій історії мені найбільше муляло, хоч може й не було настільки істотним, те, що ці події приховувалися від бійців на фронті. Як я вже зазначав, ні я, ні будь-хто інший на фронті не знали про заборону РПМЄ, ба більше, всі штаби РПМЄ, центри допомоги працювали у звичному режимі, і аж до 20 червня жодна жива душа в Лериді, що був усього за сто миль від Барселони, не відала, що відбувається. У барселонських газетах цензура видаляла будь-яку інформацію про ці безчинства (валенсійськйх газет з оповідками про шпигунів на Араґонському фронті не було). А тому справжньою причиною арештів бійців РПМЄ, які перебували в Барселоні у відпустці, було намагання не допустити їхнього повернення на передову з цією звісткою. Солдати, з якими я прибув на передову 15 червня, були, мабуть, останнім призовом. Я й досі не розумію, як можна було тримати все в таємниці, притому що вантажівки їздили туди й назад. Проте все ж таємницю успішно зберегли, оскільки від багатьох хлопців я дізнався, що вони про все довідалися лише через декілька днів. Причина була очевидною: починався наступ на Уеску, а війська РПМЄ були окремим підрозділом, отож, дізнавшись про заборону, вони могли просто відмовитися воювати й покинути передову. Насправді, навіть коли новина дісталася фронту, цього не сталося. У ті страшні дні втрати були величезними, проте полеглі так і не дізналися, що газети в тилу поливають їх брудом та обзивають фашистами. Таке важко пробачити. Я свідомий того, що приховування поганих новин від бійців — звична політика, іноді цілком виправдана. Проте зовсім негоже посилати бійців на війну, навіть не повідомивши, що у них за спинами заборонили їхню партію, лідерів звинуватили у зраді, а друзів та рідних кинули за ґрати.

Дружина заходилася розповідати про долю кількох наших друзів. Деякі англійці й інші іноземці змогли перейти кордон. Вільямс і Стаффорд Коттман уникли арешту, коли була облава в санаторії «Маврин», і десь переховувалися. Так само як і Джон Макнейр, що перебував у Франції, проте коли РПМЄ оголосили поза законом, повернувся назад до Барселони. Це було дуже небезпечно, однак він не міг відсиджуватися в той час, коли товариші у небезпеці. Загалом, оповідь дружини звучала приблизно так: того схопили, зробили те, зробили се. Здається, вже всіх забрали. Проте новина про затримання Коппа мене просто приголомшила.

— Коппа? Не може бути! Він же у Валенсії.

Насправді Копп повернувся до Барселони. При собі він мав лист від міністерства, який повинен був передати полковникові, що командував військовими інженерними операціями на східному фронті. Звичайно, він знав про заборону РПМЄ, проте йому й на думку не спало, що йолопи поліцейські можуть заарештувати його на шляху до фронту з важливим військовим дорученням. Він на хвилинку забіг у «Континенталь» — забрати свої речі. Моя дружина вийшла у справах, а персонал готелю навмисне затримував його якимись байками, поки хтось із них телефонував до поліції. Мушу визнати, мене неймовірно розлютив арешт Коппа. Він же був моїм другом, я не один місяць служив під його командуванням, був із ним під кулями й вогнем, знав історію його життя. Копп пожертвував усім: родиною, громадянством, статками і приїхав до Іспанії боротися з фашизмом. Якщо він повернеться, на батьківщині йому загрожували роки ув’язнення, адже він без дозволу покинув Бельгію і вступив до лав іноземної армії, перебуваючи у запасі бельгійської армії, допомагав нелегально виготовляти боєприпаси для іспанського уряду. Із жовтня 1936 року Копп був на передовій, дослужився від рядового до майора, брав участь у багатьох наступах, отримав поранення. А під час травневих безладів у Барселоні, і це я бачив на власні очі, він попередив локальну бійню, чим, ймовірно, врятував десять чи двадцять життів. І як йому за це віддячили? Кинули до в’язниці? Мій гнів йому не допоможе, проте такі речі просто неможливо сприймати спокійно.

Мою дружину поки не взяли. Незважаючи на те, що вона досі перебувала у «Континенталі», поліція до неї поки не мала діла. Абсолютно очевидно, що її використовували як принаду. Однак кілька днів тому на світанку до нас у кімнату вдерлися з обшуком шість поліцейських у цивільному. Вони конфіскували все до останнього шматочка паперу, проте, на щастя, не знайшли паспортів та чекової книжки. Вони забрали мої щоденники, усі книжки, газетні вирізки, які ми збирали місяцями (щоправда, не розумію для чого вони їм знадобилися), мої сувеніри з фронту й усі наші листи. (Поліція також прихопила листи, які я отримав від своїх читачів. На деякі я так і не встиг відповісти, й, звичайно, адреси не збереглися. Якщо хтось писав мені про мою останню книжку й не отримав відповіді, а тепер читає ці рядки, то прошу мене вибачити.) Згодом я дізнався, що поліція конфіскувала мої речі, що залишились у санаторії «Маурин». До слова, забрали навіть купу брудної білизни. Ймовірно думали, що там якісь послання, написані невидимим чорнилом.

Дружині безпечніше було залишатися в готелі, принаймні поки що. Якщо вона спробує втекти, її одразу ж знайдуть. А от мені слід заховатися, хоча така перспектива викликала у мене внутрішній спротив. Незважаючи на численні арешти, я не міг до кінця повірити, що перебуваю у небезпеці. Якась дурниця, їй-богу. Небажання сприймати серйозно ці арешти привело Коппа до в’язниці. Я запитував себе, за що мене заарештовувати? Що я зробив? Я навіть не був членом РПМЄ. Так, я мав при собі зброю під час травневих подій у Барселоні, проте її мали ще сорок чи п’ятдесят тисяч чоловік. До того ж мені дуже хотілося нарешті виспатися, тож я мав намір ризикнути й піти до готелю. Але моя дружина навіть чути цього не хотіла. Вона терпляче пояснювала мені, що й до чого — байдуже, що саме я зробив чи не зробив. Це не була облава на злочинців, це був терор. Мене ні в чому конкретному не звинувачували, лише у «троцькізмі». Належність до РПМЄ була достатнім приводом кинути мене за ґрати. Тут не діяло англійське правило «ти в безпеці, поки не порушив закону». По суті, законом було те, що скаже поліція. Єдине, що мені залишалося, — залягти на дно й відмежуватися від зв’язків з РПМЄ. Ми ретельно проглянули документи у моїх кишенях, і дружина змусила мене порвати посвідчення ополченця, де великими літерами було написано «РПМЄ», а також групове фото бійців з прапором РПМЄ на задньому плані. За все це тепер могли дуже просто заарештувати. Однак я мусив зберегти свої документи про звільнення. І хоч вони також були небезпечними через печатку 29-ї дивізії й поліція дізнається, що це — РПМЄ, без них мене могли заарештувати як дезертира.

Тепер нам слід було серйозно подумати, як виїхати з Іспанії. Немає сенсу тут залишатися, якщо знаєш, що рано чи пізно все одно потрапиш до в’язниці. Насправді, ми обоє дуже хотіли залишитись і подивитися чим усе закінчиться. Але я припускав, що іспанські в’язниці жахливі (насправді вони виявилися ще гіршими, ніж я міг собі уявити), і, потрапивши туди, ніколи не знаєш, коли вийдеш. До того ж моє здоров’я було слабким, навіть не беручи до уваги хворої руки. Наступного дня ми мали зустрітися біля британського консульства, куди мали прийти також Коттман і Макнейр. Знадобиться декілька днів, щоб оформити наші паспорти. Перш ніж покинути Іспанію, у паспорті мають стояти печатки трьох різних інстанцій — канцелярії начальника поліції, французького консула та каталонської міграційної служби. Йти до начальника поліції було дуже небезпечно, проте, можливо, британський консул міг усе владнати, не даючи знати, що ми якимось чином пов’язані з РПМЄ. Очевидно, існував перелік людей, яких підозрювали у «троцькізмі», і швидше за все там є наші імена. Але якщо нам поталанить, то ми дістанемося кордону раніше, ніж цей перелік. На це можна було сподіватися, добре знаючи про місцеве безладдя і любов відкладати усе на mañana. На щастя, це Іспанія, а не Німеччина. Іспанська таємна поліція схожа на гестапо, проте їй бракує гестапівської компетентності й оперативності.

Отож, ми розійшлися. Моя дружина повернулася до готелю, а я пішов блукати темними вулицями у пошуках місця для ночівлі. Пам’ятаю, що почувався виснаженим та знудженим. Я мріяв поспати в нормальному ліжку! Мені нікуди було піти. РПМЄ не мала практично ніякої підпільної організації. Звичайно, лідери РПМЄ усвідомлювали, що організацію колись заборонять, проте вони не чекали такого всеохопного «полювання на відьом». Вони цього настільки не чекали, що аж до самого дня заборони партії продовжували перебудову приміщень РПМЄ (окрім усього іншого вони реконструювали кінотеатр у будівлі виконавчого комітету, де раніше розташовувався банк). У результаті РПМЄ не мала місць для зустрічей, схронів, що мусять бути в кожної революційної партії. Бог знає скільки людей тієї ночі спали на вулиці, оскільки їхні домівки були під наглядом. Я п’ять днів був у дорозі, ночуючи в найжахливіших місцях, рука нестерпно боліла, а тепер ще й ці бовдури переслідують мене і я знову змушений спати на землі. Ось про що я тоді думав. Для актуальних політичних роздумів місця в голові не лишалося. Зі мною так завжди. Коли справа стосується війни чи політики, я думаю лише про фізичний дискомфорт, охоплений непереборним бажанням покінчити з усім цим ідіотизмом. Згодом я усвідомлюю всю важливість подій, але коли все відбувається, я хочу швидше цього здихатися. Така от у мене ганебна риса характеру.

Я довго тинявся містом і нарешті опинився десь поблизу лікарні. Мені потрібне було місце, де можна прилягти і де мене не знайде поліція, вимагаючи пред’явити документи. Я спробував заховатися у бомбосховищі, проте його нещодавно викопали і там було волого. Тоді я натрапив на руїни спаленої під час революції церкви, — від неї залишилися лише стіни без даху з купою каміння й сміття всередині. У темряві я знайшов заглиблення і там уклався. На залишках кам’яного мурування солодко не поспиш, але ніч була теплою, тож я зміг декілька годин подрімати.