Дарксіті

Від Кален

Якийсь час він стоїть у темряві біля дверей. Я відчуваю, як він свердлить мене очима. У шухляді тумбочки я ховала пістолет. Заряджений. Карл був би вельми розлюченим, якби дізнався про це, але мені байдуже — я не хочу закінчити як Ліза, котрій один виблюдок закрив рота кляпом, а потім вирвав руку. Уявляєте?

Як швидко я встигну дістати зброю?

— Ну? Ти там всю годину будеш стояти? — гаркнула я.

Із псами — по-собачому. Чоловік раптом швидко рушив до мене, і я блискавично вихопила пістолет.

— Стій!

Він завмер.

— Я попереджаю, якщо ти захочеш зробити мені боляче, я тебе не просто пристрелю — ти будеш мучитись.

— Я прийшов до жінки. Для чого її бити? Вона слабка істота.

У нього був чітко поставлений голос. Немов він декламував ці слова зі сцени перед величезним натовпом. Моя ліва рука потягнулась до настільної лампи і натисла на кнопку. Його обличчя освітила лампочка, і в мене у душі похололо.

— То ми приступимо? — запитав він, і кинув свій картуз на ліжко.

— Як тебе звати?

Мій голос затремтів.

— Адольф! Але я сподіваюсь на повну анонімність тут. Правда ж?

Я дуже повільно кивнула.

— Та-ак. Безперечно.

Моя рука ослабла — пістолет опустився на ліжко. А чоловік почав роздягатись.

Від Раґнара

— Тіло — це зло. Душа — добро. Пам’ятайте про це хлопці, коли у вас будуть стріляти, — шкіриться Остін і дістає свій магнум 500. Це не зброя — це сама жорстокість. Її варто використовувати, коли треба знищити ворога, котрий стоїть за холодильником у домі сусіда…

— Я не готовий відмовитись від свого зла… — промовляю своїм найнижчим тембром із заднього сидіння. Немов ведмідь із барлоги. І мужики нагороджують мій дотеп сміхом гієн, що занюхали здобич.

Старий порт. Місце, де вся темна сутність міста згущується у чорну діру. Місце, де із туману виринають чудовиська — найстрашніші люди у цьому світі. І тобі залишається лише одне: перетворитись у звіра.

— Найменше у житті я хотів би здохнути ТУТ, — промовляє Джордан.

— Не думай про таку прекрасну перспективу. Ти заслуговуєш на краще, — плескає його по плечу Остін.

Старий порт — місце тутешніх легенд. Місце смороду. Крізь яке проходять тисячі тонн забороненого вантажу. Поліція сюди навіть не приїжджає. І Мальдіні ніколи не мав тут справ — він був педантом. А тут надто брудно навіть для його посіпак.

— Обіцяю, що я тебе похороню у іншому місці, гаразд Джо? — запевняю напарника.

— Раґнар, твоєму слову я вірю!

Ми сиділи у нашому автобусі і чекали. Рікі постійно крутився і шморгав на задньому сидінні поруч зі мною.

— У мене погане передчуття хлопці, — сказав він.

— Засунь собі його глибоко в жопу, — гаркнув я, і Рікі стулив рота.

— Ще дві хвилини, пацани, — зиркнув на годинник Остін.

Старий порт. Місце, де тобі здається, загубилась частинка тебе. Та частинка, котра виринає зі страшних снів. Вона кричить: «Забери мене звідси, Раґнар, забери!» Але милосердя не повинно бути. Особливо до себе.

— Погнали, — дає команду Остін, і ми всі виходимо із машини.

Сирість і туман. Надворі — глибока ніч. Десь поруч хлюпотять морські хвилі і якісь істоти роблять свою темну справу. І наша невелика банда пірнає у всю цю моторошну атмосферу. Намагаючись бути непомітними, ми пересуваємось під прикриттям контейнерів та ящиків.

Нарешті ми бачимо їх — нічних істот порту. Це прості бандюки, що перевантажують товар у машину. Остін, що йде попереду, на мить завмирає, а потім шипить нам:

— Свідків не залишаємо.

Ми розділяємось, щоб оточити супротивника.

— Давайте швидше — мене дома така тьолка чекає, що ви би умерли із заздрощів, якби побачили.

— Покажи фотку.

— Дивись.

— Якесь знайоме лице… А вона випадково у порнусі не знімалась?

Бах! Я убиваю найближчого до себе. Того, хто хвалився своєю дівкою. Наступним на землю падає його дружок, що стояв поруч. У вогкій безмежності порту лунає ще черга вистрілів. Одному із бандитів розносить на шматки голову — це Остін. Чорт, не міг би уже взяти простіший пістолет?

У цю мить я помічаю, як якась тінь кидається убік. Без роздумів, біжу за нею.

— Ей! — кричить хтось мені у спину.

Гонитва за здобиччю — це завжди такий кайф. Зовсім не те, що взяти і тупо перестріляти суперників. Я знову помічаю «тінь». На цей раз уже краще: це чоловік. Точніше — хлопець. Дрібної статури.

Я спиняюсь. Здається, він мене не помітив. Жертва не знає про хижака. Хлопець також спиняється, ховаючись за ящиком і обережно виглядає із-за нього. Його серце калатає, мов відбійний молоток. Як на долоні, маленький, ти у мене як на долоні. Обходжу хлопчиська і різко хапаю його.

Він видає щось схоже на здавлений крик і хапає ротом повітря. Я тримаю його немов у лещатах — не вирватись. На вигляд хлопцю дійсно років 16. Чого його взяли сюди? Навчити? Показати?

— Ти труп, ти в курсі? — видихаю йому у обличчя.

Чи є хоч якісь варіант, щоб я відпустив його живим?

І раптом хлопець починає хихотіти. Його очі навіжено випучуються.

— Придурки. Ви довбані ідіоти. Це ви трупи.

— Чого це? — спокійно уточнюю.

— Бо це товар містера Драка.

— Брешеш.

— Люди перед смертю не брешуть.

— Інколи буває. Щоб врятувати свою шкуру.

— Мене не врятувати. Як і вас, клоуни.

Я на мить замислився. Чи є хоч якийсь варіант?…

— Якщо ти залишишся у живих, це нам якось допоможе.

— Ні. Я проста сошка. Нікому не потрібна. Убивай уже!

— Нас послав Мальдіні. З якого дива він попре на Драка?

— А мені звідки знати?! Убивай!

Удар — хлопець обм’як. Я дістав пістолет і націлив його на серце. Мій мозок гарячково намагався знайти вихід із ситуації. Схоже, хлопцеві не було сенсу брехати, але тоді це фатальна підстава для нас всіх. Мальдіні вирішив позбутись нас? Не думаю… Тоді що? Зателефонувати йому і розповісти? «Шеф, ви в курсі що ми крадемо наркоту Драка? В курсі… Ну ок тоді, гроби нам замовили? А собі?»

Бах! Один. Контрольний? Бах. Хлопець помер.

А я рушив назад. Там все було гаразд — пацани уже вантажили товар у наш автобус.

— Ей! Може допоможеш? — вигукнув Джо-дробовик.

— Може й допоможу. Я утікача зловив.

— О, круто! Проґавили би його — було би нам хана, — зрадів Рікі.

Але я би на його місці не радів.

Від Пола

Єдине, що я обожнюю у своєму житті — це нічні поїздки містом. Часто, я підбираю пасажирів, немов прислухаюсь до чужих історій. Люди у час ночі не знають меж відвертості.

— Я трахнув її. Просто на столі начальника, — хизується на задньому сидінні лисуватий коротенький офісний працівник. — Хотів кінчити йому на клавіатуру, але потім передумав — видно протверезів.

— Круто, а там хіба камер нема у офісі?

— Камер?…

У чоловіка починають вилазити очі із орбіт.

— Вези мене назад! Розвертай! Сука, падла!

Алкоголь завжди звільняє нас від відповідальності бути собою.

— Він зраджує мені, розумієш, зраджує уже давно, — ридає на задньому сидінні жінка за сорок. Її розпатлане волосся липне до мокрого обличчя.

— Співчуваю.

— Ми колись були такі щасливі… Він казав мені, що кохає, кожного дня. Він так ніжно дивився мені в очі…

Жінку трусить від сліз. А я немов заглядаю у вікно. Вікна чужих життів. Тому що у мене свого нема? Тому що я просто сповідальня на колесах — люди сідають на заднє сидіння, щоб поділитись своїми гріхами? Ніч — час зізнань.

Скільки пасажирів я перевіз за купу років своєї роботи? Тисячі. І знаєте, що я зрозумів за весь цей час? Не існує людини без гріха. Кожен із нас носить всередині погані вчинки. І хоче покаятись. Щоб знову мати змогу вчинити щось погане.

— Я убив її. Маленька дівчинка… Вона була така маленька і чиста. Шостий клас. Я просто хотів забрати її чистоту.

Шалені вирячені очі дивляться на мене із заднього сидіння. Сьогодні мені «пощастило» натрапити на справжнього маніяка.

— Якщо ти зателефонуєш у поліцію, я уб’ю тебе, — погрожує він мені, хоч сам щойно зізнався у злочині.

— Я нікому не збираюсь дзвонити, — хитаю головою.

— Уб’ю тебе, хоч це мені не принесе ніякого задоволення! Ти ж брудний.

— Так і є.

Маніяк трохи розслабляється:

— А ти знаєш, що у Японії є канібал убивця, котрий видав книгу мемуарів і став дуже відомим?

— Ні, не знав.

— Іссей Сагава. Він убив свою однокурсницю у Франції, а потім їв її два дні. Його посадили, але не надовго. Зараз він на свободі і став популярним через свою книгу, у якій все описав. Канібал на свободі, уявляєш?

Я розумію на що він натякає — наступного разу він хоче з’їсти свою жертву. Скількох він ще уб’є, перш ніж його хтось зупинить? Найстрашніше те, що багато із цих маніяків уміють прикидатись добропорядними членами соціуму: ходити на роботу, посміхатись знайомим і проводити короткі розмови про погоду та футбольні матчі.

Найстрашніше те, як потвори легко маскуються у нашому далеко не ідеальному соціальному устрої. Але я не з тих, хто прагне зупинити їх. Я лише таксист — воджу пасажирів нічним містом.

— Тут є довга історія всередині тебе, чи не так? Ти був би щасливий розказати її, правда ж? Адже ти постійно повторяєш її одному слухачеві. Переслідуєш його, нашіптуєш йому свої страхи, викрикуєш йому свої переживання. Кому? Собі самому.

«Ще з дитинства я був несміливим хлопчиком. Мені важко було дати відсіч хуліганам, бо коли справа доходила до бійки — мене паралізовував страх. Я буквально не міг поворухнутись і готовий був терпіти будь-які знущання, будь-які образи. Дорослі мене потім заспокоювали (особливо — жінки), що справа ніколи не вирішується кулаками, і що я чинив правильно, коли не вступав у конфлікт, проте ми з вами добре знаємо у чому річ. Я просто був сцикуном!»

Або інше: «Ще із малого у мене нічого не виходило із дівчатами. А просто боявся до них підійти, заговорити із ними…» Або: «Все життя у мене не виходить заробляти гроші. Постійно не справляюсь із завданнями. Постійно стається якась лажа». Відчуваєш? Як натхненно ти повторяєш сам собі цю історію? Кожен день, кожну хвилину — торочиш це сам собі у голові: «Я боюсь, я не вмію, у мене не виходить».

І знаєш, якби у тебе була інша історія, та, у якій все виходить «Ще з дитинства я був сміливим хлопчиком, я міг побити любого. Всі дівчата були мої. Із бабками також все було зашибісь», то ти би так ніколи і не розкрив очі. Лише біль, страждання змусять тебе очуняти від сну.

— Боб, мені здається я прокинувся.

— Що це значить?

Боб подає мені мій улюблений гамбургер із сиром і картоплю фрі із фірмовим соусом.

— Коли Ліла пішла від мене, вона сказала мені: «Я старалась тебе любити, але тебе легше ненавидіти».

— Жахливі слова… Люди завжди говорять страшні слова, коли кидають когось… Це ж не означає, що вони дійсно так думають, не означає, що це правда.

— А що?

— Вони просто дуже хочуть зробити комусь боляче. Щойно нас ображають, ми прагнемо образити у відповідь. Такий… закон.

— Знаєш, Боб, люди, які сідають на заднє сидіння мого таксі… Їх також легше ненавидіти. Декого із них можна пожаліти, але не полюбити.

Боб замислено поглянув у зоряне небо.

— Не знаю щодо них, але ти — хороша людина.

Для чого ми говоримо такі фрази? Щоб підбадьорити когось? Можливо, після таких фраз люди і стають хорошими? Можливо, ми настільки піддаємось впливу чужої думки, що буквально міняємось від сторонніх слів.

— Дякую, Боб. Я також тебе люблю.

Боб простодушно засміявся:

— Такі слова я сказав недавно Міккі Рурку, котрий викинув мою картоплю фрі, бо вона йому була несолена.

Балачки, балачки. Після них здається, що стає легше на душі. Але все одно — щоб зняти тягар, потрібно щось більше. Щось інше.

Я знову на дорозі. Їду куди очі дивляться. Тієї ночі все було як завжди і лише один пасажир був зовсім не таким, як усі. Він сів на заднє сидіння, важко видихнув перегаром і повернув до мене свою лису, загрозливу голову.

— А у ТЕБЕ, яка історія? — спитав бандит.

Від Раґнара

Є люди, немов бабай — ними лякають людей. Гітлер, Сталін. Хто там зараз?

Відчуваєте? Відчуваєте, як вам не приємно чути ці імена. Уявіть себе поруч із цими істотами — із цими монстрами. Що відбувалось у їхніх головах? Як вони лягали спати, прокидались? Про що говорили за обіднім столом?

Чи уявіть себе поруч із Чикатило. Із цим виродком у вас точно мало спільного. 52 жертви протягом десятка років. Цілком схиблена психіка.

Саме таким був і Містер Драк для Дарксіті — справжнім бабаєм!

Я сиджу за барною стійкою у «Міранда Шут» і заливаю у себе віскі. Склянка за склянкою. Ми щойно повернулись зі Старого порту і віддали товар. Але що буде далі? Я відчуваю це. Як наростання сп’яніння у моїй голові. Я відчуваю неминучість!

— Раґнар? Ти вирішив напитись?

До мене підсідає Остін. Цей височезний бандюга викликає справжній страх у незнайомих йому людей. Він ніколи не говорить просто так — завжди здається, що випробовує тебе.

— Так. Напевно, нажрусь. Бармен, дай всю пляшку.

Остін дістає пачку сигарет і прикурює одну.

— Є причина? — його неймовірно довгі пальці, немов плетуть павутину із сигаретного диму.

Я задумався. Схоже, настав час розповісти. Алкоголь завжди допомагає розв’язати язика. Бармен ставить переді мною пляшку.

— Ти говорив із Мальдіні? — питаю.

— Ага. Він задоволений. Перепитав мене, чи ми не залишили свідків. Я сказав, що жодної живої душі. Ти ж розправився із тим утікачем?

— Так. Я убив його. Але перед смертю він щось мені сказав.

— Невже? — Остін іронічно кривить губу.

— Він сказав мені, що це був товар Містера Драка.

Запала тиша. Я не дивився на Остіна. Але відчув, як всередині нього все перевернулось. Я хильнув ще — віскі було першокласним.

— Блять, — от що сказав мені Остін.

Містер Драк був головним босом у місті. Всі інші мафіозі виглядали супроти нього лише пішаками. Мальдіні — тим більше. Ніхто ніколи не наважився би зачепити товар Драка. Тоді чому нас відправили зробити це? Невже Мальдіні був таким наївним і вважав, що це йому зійде з рук? Може, його самого обдурили?

— І ти після цього просто сидиш тут і п’єш? — вимогливо запитав мене наш ватажок.

— А що ще робити? Їсти я не хочу.

Остін озирнувся назад — там за столиком сиділи Джордан і Рікі. Хлопці сміялись. Напевно, над якимось анекдотом Рікі — він любив їй розповідати Дробовику. А жирного було легко розсмішити.

— От що мене завжди дивує у тобі…

— Що? — перепитую я, і нарешті повертаю голову до Остіна. Він явно нервував.

— Твій пофігізм. Ніби ти нічого не боїшся.

— Боюсь. Боюсь померти від нудьги у цьому житті. Тому я й прийшов до вас. Щоб розважитись, — флегматично розповів я.

— Не боїшся вмерти?

— Тіло — це зло. Мені не жаль його.

Цікаво, якщо взяти і видудлити цю пляшку просто із горла — я зможу встати?

— Я знаю, що наше життя лайно. Але… у мене є донька.

— Що??

Я здивовано поглянув на Остіна.

— У мене є донька. Про це ніхто не знає. Вона живе тут. Ходить в університет. Так, у цьому місті є хороші місця, не лише такі, де шляємось ми.

— Ти ніколи не казав… Тоді тобі є що втрачати.

Чесно, я розгубився. І раптом заливати у себе пійло перехотілось.

— Це, блять, точно, — цідить крізь зуби Остін і сердито гасить сигарету.

Дивно, як інколи ми знаходимо значення там, де панує тотальна безнадія і приреченість. Донька. Якби у мене була донька, то, напевно, я би мав надію? Діти — надія на щось. На майбутнє. Можливість піклуватись про когось. Можливість любити? Невже, Раґнар? Невже, ти би хотів такого?

— Тоді я не буду напиватись тут. Візьму цю пляшку додому. А завтра…

Не знаю, чого я хотів, але знаю чого НЕ хотів.

— …завтра Остін я буду готовий діяти. Не думай, що ти сам.

Я підвівся. Це було нелегко.

— Ти можеш у всьому розраховувати на мене. Я із тих собак, котрим нічого втрачати. А значить я дуже небезпечний, коли нападають на моїх друзів.

Остін іронічно поглянув на мене, але я знав, що він мені вірить. Ми були знайомі уже багато років. О, так, я пам’ятаю. Всі ці роки ми принюхувались одне до одного, щоб тепер точно знати, що ми вовки із однієї зграї.

— Добре, — промовив він і потис мені руку. — Дякую, Раґнар.

Я махнув рукою Джордану і Рікі — схоже, ті непогано проводили час — і попрямував до виходу із Міранди.

Надворі мене чекав сірий світанок. Повітря було свіжим і вогким. Я зупинив таксі і сів всередину. Таксист поглянув на мене стомленими червоними очима.

— Пол, як життя? — промовив я.

Від Кален

Я втратила відчуття реальності.

Сиділа на своєму дивані і дивилась у стіну. Не могла повірити у те, що відбулось у моєму житті. До мене приходив Адольф Гітлер. Той, через якого загинули мільйони людей. Той, який давно помер…

Він не зробив мені нічого поганого. Насправді, «клієнт» був дуже… старомодним у сексі. Але це був він — великий диктатор. Я нічого не сказала Карлові. Як би це мало виглядати? «Карл, ти в курсі, що провів до мене Гітлера?» Важко говорити комусь про речі, котрих у реальності не має бути.

Вина, Кален?

Так, дякую.

Я дістала із шафи пляшку. Дверцята відвалювались. У цій оселі бракувало чоловічої руки. У цій оселі бракувало гармонії. Уже багато років я живу так. Могла би і щось змінити? Могла би…

Наливаю у бокал вино і повертаюсь на диван дивитись у стіну. Телевізора у мене нема. Що далі Кален? А? Ну, по-перше, я попрошу солідну доплату за VIP-клієнта! Це я вмію. По-друге? Що ж, все не так погано: він не прагне побити мене чи скалічити. Його жорстокість стосується інших людей…

Жорстокість. Біль. Страждання. Те, без чого не було би мене теперішньої.

«Я пам’ятаю як це сталось уперше. Мій батько зайшов у мою кімнату і зачинив за собою двері. Раніше він ніколи такого не робив. Він сів поруч зі мною. Я пам’ятаю головне: ці дотики».

Все довкола немов потемніло і стало чорнобілим. Я немов сиджу на задньому сидінні таксі. Як давно ти сповідалась?

«Весь світ у ту мить мені заступили ці огидні дотики. Не було світла, не було кімнати та моїх речей — лише ці прокляті дотики монстра, у тілі якого досі жив мій батько. Ну, він ніколи не був взірцевим, але я й не хотіла ідеалу. Я хотіла лише нормального дитинства…»

Кажуть, все у нашому житті у наших руках, але що здатні зробити діти? Що можуть вони вдіяти, коли чорні боги на ім’я Батьки вриваються у їхні такі крихкі і вразливі світи?

І якщо ти не хочеш скаліченого дитинства, то дано буде тобі, бо ж батьки, яких слід шанувати і любити, втрутяться у твоє життя і принизять тебе, і змусять тебе страждати. О, це їхнє улюблене заняття!

Я відчула, як із силою стисла пляшку вина. Потім відставила бокал у бік і почала пити просто із горла. Напитись і вирубатись — непоганий варіант у кінці «робочого». Напитись і вирубатись від цих довбаних спогадів.

Раптом, я почула голоси. Чоловічий і жіночий. У сусідній квартирі. Голоси сварились. Чоловік кричав на жінку. Тіна! Трясця!

Я зірвалась із місця, і швидко вибігла із квартири. Гуп-гуп!

— Відкривай! — з усієї сили забарабанила я у вхідні двері.

Голоси всередині стихли. За мить мені відчинили. На порозі стояла Тіна. Пригнічена.

— Що сталось?! — гаркнула я. — Де він?

— Хто?

— Мужик, який кричав, — я нахабно зайшла всередину, зиркаючи по сторонах. Може, треба було озброїтись? До сраки! Я відчувала зараз, що готова рвати руками.

На кухні сидів хлопець. Старший від Тіни, але молодший від мене. Він спокійно попивав чайок за столом. Я зайшла у кухню і спинилась біля нього. Позаду дріботіла Тіна.

— Е-е-е, це мій хлопець Барт, — швидко виправдалась моя сусідка.

— Хлопець? Відколи?

— Ну, — вона сором’язливо опустила очі.

— Ми лише почали зустрічатись.

Як він це сказав? Так, як поводяться сапери біля бомби — дуже обережно, щоб не видати себе. Я нахмурилась.

— Вітаю. І уже сваритесь? Ти кричав на неї, — блиснула я очима на хлопця.

— Ні, — він розіграв розгублення. — Ми просто… Сперечались про дещо, але для нас це нормально.

— Так, ми такі темпераментні, — захихотіла Тіна.

Я скривилась. Барт дозовано дивився мені в очі. Саме стільки, щоб на перший погляд здаватись відкритим і звичайним хлопцем. Проте для мене цього було достатньо, щоб зрозуміти — переді мною майстер лицемірства. Якого хера йому тут треба?

— Рада за вас.

Запала мовчанка. Звісно, зараз Тіна хотіла швидше виперти мене із квартири. А про що думав Барт? Я примружилась і стисла кулаки.

— Барт, хочу, щоб ти знав: я за Тіну горло перегризу. А я у житті уже таке робила.

Якби голос міг убивати, то цей виблюдок уже би валявся розчленованим на підлозі.

— Що ти таке говориш? — злякалась Тіна.

— Я… — знову зіграв розгублення Барт і відпив із чашки. — Я не збирався нічого…

Дайте йому, бляха, Оскар! Негайно!

— Ок, я пішла. Тіна, проведеш? — сказала я, і дівчина підкорилась.

Ми вийшли на коридор. І я вимогливо поглянула на свою юну сусідку. Тендітна білявка. Маленькі, ніжні губки. Білі пальчики і шкіра. Господи, та вона аж проситься, щоб над нею поглумився якийсь пацан. Я важко видихнула.

— Ти п’яна? — запитала Тіна.

— Що? Випила вина трохи. До чого тут це?

— Ти ведеш себе дивно… Він мій хлопець!

— Ти серйозно, Тіна? Ти хіба не бачиш, що він за один?

— Бачу. І тому ми почали зустрічатись.

— Коли?

Вона відвела очі:

— Вчора.

— Вау, мої вітання із річницею. Один день, а ти вже…

— Я закохалась.

— Що блять? Ти жартуєш??

— Ні…

— Лайно, повне лайно… — я мимохіть стукнула рукою у стіну.

— Кален! Припини! Що з тобою?

— Ладно, я йду. Але ти… не будь дурною, Тіна.

Зла, як шершень, я повернулась у свою квартиру. Сіла на диван, взяла пляшку вина у руку і почала слухати. Напружено слухати голоси із сусідньої оселі. Проте нічого не було чути. А потім до мене долинули стогони. Вони трахались? Ха! Барт, я все одно не вірю!

Я перевернула пляшку і відправила останні краплі вина всередину себе. Пол. Я раптом подумала про того таксиста. Йому можна довіряти. Він хоч не такий дурний, як це дівчисько. Він… Не знаю, який він, але я відчула до нього тяжіння.

Від Пола

На моєму задньому сидінні сидить справжній мордоворот. Рідкісний випадок, коли фізична сила, убивча енергія і розум поєднались у одному тілі. Я боюсь його. Хоч ми уже давно знайомі, ніхто не гарантує моєї безпеки.

— Пол, ти знову всю ніч катався?

— Раґнар. А ти знову всю ніч убивав людей?

Сам не знаю, як у мене вирвалось це нахабне питання.

— Сьогодні лише трьох. Двоє із них були не вартими життя, — спокійно відповів він.

— А третій?

Мій пасажир відвернувся до вікна і нахмурився. У його руці була пляшка від віскі. Від нього самого несло сильним перегаром.

— Рушай уже. Адресу пам’ятаєш?

— Так.

Я натиснув на газ і машина покотилась.

— Третій був вісником смерті, — промовив лисий мафіозі за хвилину.

— Справді? Значить, погані новини…

— Так. Новини хрінові. По ідеї, ти більше не повинен мене побачити.

— Я й так здивований, що зустрів тебе.

— Випадковостей не буває. Тим більше ти добре знаєш, хто може сісти у твою машину біля Міранди.

— Знаю, — я кивнув.

Ох, як чудово ми все це зіграли. Всю цю сцену. Немов із улюбленого фільму. Я раптом зрозумів, як сильно люблю свою роль простого водія, котрий трохи стомлено, іронічно вислуховує чужі історії. І люди. Безліч людей на задньому сидінні, котрі так прагнуть поділитись зі мною всім найінтимнішим. І вони мають повне право зробити це саме тут — на території, де всі знімають маски. Окрім мене.

— Пол, на що ти готовий заради свого життя?

Я засміявся:

— Ні на що. Я би доплатив тому, хто посягне на нього. Моє життя продається у магазині із найбільшою знижкою у всесвіті. Я пропонував своє життя одному бомжу — він відмовився.

Раґнар хрипло реготнув.

— Так і думав. А на що ти готовий заради життя когось іншого?

— Не знаю…

Ромаріо? Якщо б йому загрожувала смертельна небезпека? Боб? Кален? У моєму житті не так багато людей та й то — не рідні.

— Готовий на щось. Мабуть, навіть пожертвувати своїм. Бо ж моє нічого не варто.

— Логічно. От і я так, — Раґнар покрутив у руці пляшку із віскі, але не відкрив. — Я щойно дізнався, що у моєму оточенні є люди із надією на майбутнє. А значить їм не хотілось би вмирати. І раптом появився якийсь смисл у всьому цьому.

— Смисл появляється лише, якщо є майбутнє? — запитав я.

— Можливо. У мене навіть минулого нема. А у тебе Пол?

— Моє минуле минуло… Ха! Смішно, правда? Минуло у сиротинці. Моя мама… так, я завжди уявляв, що це була вона. Підкинула мене до сиротинця ще немовлям. Я вижив.

Моя рука мимохіть потягнулась до радіо. Невже я сам себе не хотів чути? У салоні авто зазвучала мінорна мелодія.

— Що було далі? — наполягав Раґнар.

Надворі ставало все світліше — сонце піднімалось і його промені пробивались крізь смог міста. Я замружився — заболіли очі.

— Далі… Навіть не знаю. Я не дуже пам’ятаю життя там. Нормальне. Їсти давали. Потім мене хтось всиновив. Якась стара сім’я. Вони уже померли. Здається. Я перестав підтримувати із ними зв'язок.

Я помітив його погляд на собі. Такий: «Що ти мені тут мелеш?»

— Пол?

— Так?

— Твоє життя справжній кусок лайна. Ти навіть не пам’ятаєш свого минулого. У тебе нема майбутнього. Що у тебе зараз? Смердюче таксі і якийсь бандит на задньому сидінні, котрого завтра уже можливо не буде в живих.

Я криво посміхнувся. Потім важко ковтнув.

— Я не претендую на титул містер ідеал.

— Проблема навіть не у цьому. Не у тому, щоб бути якимось правильним, добропорядним, корисним для суспільства. Просто якщо ти не контролюєш своє минуле, то воно контролює тебе. Знай, те що ми не пам’ятаємо, впливає на нас.

Він нахилився ближче до мене і промовив своїм пропитим басом:

— У темряві завжди хтось стоїть. Завжди. І якщо ти його не бачиш, то значить він бачить ТЕБЕ. Ти під його наглядом, друже.

Ось про що я казав: Раґнар був єдиним пасажиром, який розтинав МОЮ душу. У такі миті допитів я ненавидів його. Але чому? Хіба він не був правий? Хіба я не змирився із усім цим?

— Хороші новини тут лише одні, — промовив Раґнар, немов прочитав мої думки, і відкинувся на спинку. — Все можна змінити. У будь-яку мить. Незважаючи на те, що є зараз.

Після цих слів Раґнар немов заспокоївся. Йому раптово перестала бути цікава розмова зі мною. У машині тихо лунала музика. Я спокійно вів авто до місця призначення, і тепер міг зосередитись на дорозі.

І через кілька хвилин помітив те, що мав побачити давно — переслідувача. У нас «на хвості» був чорний джип. Я занепокоєно зиркнув на Раґнара — він заплющив очі. Заснув?

— Раґнар?

— Да? — ліниво відповів він.

— Нас переслідують.

— Уже? Швидко працюють.

— Що будемо робити?

— Боротись до останнього. Заради інших.

Від Раґнара

— Паркуйся, Пол.

Таксист почав гальмувати і врешті зупинився.

— Знаєш, скільки себе пам’ятаю ніколи не міг повірити у те, що головне у цьому світі — це любов.

Я відкладаю пляшку із віскі і дістаю свій вірний магнум. Перевіряю зброю.

— Ми повинні любити одне одного, вся хірня. Я ж бачу у світі повну протилежність: ненависть, убивство і війну. Люди не змінились. І той, хто розуміє це — позбавлений тягаря любові. Він зупинився?

— Так.

Пол кивнув. Його трусило від страху. Це природно. Я відкриваю двері машини і виходжу.

— Не чекай мене. Віскі залиш собі.

Я хряснув дверима і пішов. Чорний джип. Тоноване скло. Мішень ясна. Надворі було кілька перехожих. На моєму шляху — жодного. Цікаво, у мене уже ціляться? Спокійно дістаю пістолет з-під плаща і починаю стріляти. Першим. Вони не думали, що я на таке відважусь. Були не готові.

У лобовому склі одна за одною з’являються дірки. Крики — це панікують пішоходи. Я перестаю стріляти і біжу. Думаю, я нікого не поранив. Хіба що когось на задньому сидінні…

Мені назустріч відчиняються бокові двері. Все вирішують долі секунди. Першим з’являється здоровило. Вищий за мене. Мов троль. Я б’ю ногою дверцята — як у бетонну стіну. Троль витримує удар. Важко дихаючи, він суне до мене. У руках у нього пістолет. Мені вдається перехопити руку. Але я у ближньому бою із нерівним суперником.

Ледве встигаю втекти від захвату, краєм ока помітивши, що із других передніх дверей виходить ще один. Дрібний, але озброєний. Пригнувшись, я штовхаю троля і б’ю його по яйцях. Він гарчить.

Намагаюсь вистрелити у нього зі свого магнума, але сучий син затискає мою руку. Другий уже цілиться у мене, але я ховаюсь за тролем, як за горою. Бля, а на задньому що нікого нема??

— Сука! — гарчить поруч троль, намагаючись заломити мене.

Перед обличчям смерті люди завжди дико лаються. Я ж не витрачаю зайву енергію. Із кишені жирдоса стирчить ручка. І я блискавично приймаю рішення — випускаю на підлогу свій пістолет і вихоплюю ручку.

Троль на мить губиться і отримує ручкою у шию. Примусова трахеотомія. Дивно, якою корисною може стати тонка річ у бою із дуже товстим об’єктом. Б’ю долонею зверху по ручці. Глибше!

Троль вищить — його колега із другого боку машини нервує і починає оббігати джип. Я забираю у троля пістолет і ниряю на переднє сидіння. Краєм вуха чую як хтось хрипить, і це не мій товстий суперник. Виявляється, на задньому сидінні таки був третій, і зараз він просто заливається кров’ю. Точне попадання!

Другий, що оббігав машину, завмирає біля капоту, не розуміючи, де я зник. У цю мить я без зусиль стріляю йому у груди два рази підряд. Невдаха падає. Полегшення. Немов всередині розв’язалась пружина. Тепер добивання.

Виходжу із машини. На бордюрі сидить троль, схопившись за ручку, що стирчить із його шиї. Він не розуміє, що робити — витягати її чи ні? Бігти чи сидіти?

— Жирний потц. Я посаджу тебе на дієту, — спльовую останні слова, котрі він почує і убиваю його.

Після цього озираюсь — людей поблизу не видно. Проте я точно знаю, що мінімум кілька пар очей зараз потайки стежать за нами. Люди обожнюють насилля. Відчиняю задні двері і дивлюсь на останнього живого бандита. Він стікає кров’ю.

— Хто послав?

— Драк.

— Наказано убити?

— Так, — хрипить він із останніх сил.

Про що ще тут питати?

— От лайно, правда?… — зітхаю. — Ти не виживеш. Помогти?

Чоловік кивнув, і я вистрілив швидше, ніж він очікував. Все, із цим закінчено. Тепер треба забиратись звідси. Я підняв свій магнум і рушив геть. І сильно здивувався, коли побачив таксі Пола, припарковане на тому самому місці. Що ж, гріх не скористатись. Я побіг до авто і швидко сів всередину. Пол не вагаючись рушив з місця.

— Дякую, що зачекав, але на чайові не сподівайся, — знервовано вишкірився я.

— Просто хочу допомогти, — промовив таксист.

— Ти хороша людина.

Для чого ми говоримо такі фрази? Щоб підбадьорити когось? Не думаю, що бути хорошою людиною у цьому місті — добре. Але тут є деякі мешканці, котрі здатні оцінити це, а не використати. Я, наприклад.

Далі ми їхали мовчки. Коли діло дійшло до оплати, я подвоїв тариф Полу. Він не заперечував. Потім я зайшов у свою квартиру і одразу заліз у душ. Коли я уже збирався лягти спати, у двері постукали. Зараза, невже відпочити часу уже не буде?

Я схопив пістолет і рушив до дверей.

— Ну? — вимогливо питаю.

— Раґнар, це я.

Жіночий голос. Навіть — дівчачий. Хто це??

— Ти хто?

— Ліза. Я була у тебе… Три дні тому.

Відчиняю. На порозі стоїть справжнє дівчисько. Хоч, скоріше за все, повнолітнє. Вона незграбно посміхається.

— Я прийшла… Ти не дзвонив. У мене нема твого номеру. Просто хотіла… побачити тебе. Дізнатись, як ти.

Затараторила вона, і я підняв руку із пістолетом. Потік слів припинився.

— Ліза, я рахую до п’яти, а тоді починаю стріляти. У тебе. Раз…

— Ти… ти… — перелякано затинається вона.

— Два…

Дівчина шарпнулась убік до сходів. Через секунду я її уже не бачив. Супер! Думаєте, я повів себе паскудно? Думаєте, вона прийшла до мене по любов? Ніхера. Вона хотіла зневажливого ставлення. І я дав їй цього.

Перед тим, як заснути, я прокручував у голові те, як класно завалив тих трьох вилупків. І це було приємно!

Від Кален

Я спустилась у свої сни, немов у якусь в’язку пітьму. Там було місто. Із темними нічними парками. Темрява у них панує завжди, навіть якщо на вулицях — сонце. Я бачу там величезні багатоповерхові будинки із просторими покинутими квартирами. Інколи у них зяють апокаліптичні діри. Немов гігантські пробоїни у потоплених кораблях.

Це місто було немов величезний мертвий архітектурний дракон. Тут були якісь люди, але їхні обличчя марились, немов дим — неможливо було визначити якісь риси.

Я блукала цими лабіринтами сну і побачила саму себе. Жінку, котра увібрала у себе так багато болю. Я спала, скрутившись на дивані, але серце моє пульсувало світлом. «Що це таке?» — придивилась я сама до себе і прокинулась.

Вху-у-у. Холодно. Звідкись віяло холодним повітрям. Я підвелась із дивану і поглянула на вікно. Так і є — воно було чомусь привідкрите. Може, це Тіна приходила, коли я спала, але не наважилась будити?

Я підвелась, підійшла до вікна і зачинила його. Надворі сутеніло.

— І що, Кален, який у нас план?

Душ. Ранок треба починати із контрастного душу. Навіть такий «ранок». Я поніжилась під гарячою водою і лише у кінці увімкнула крижану. Сон і втому як рукою зняло.

На кухні я зварила вівсянку та двоє курячих яєць. Запарила зелений чай. Інколи, я не така й уже пропаща особа. Принаймні, піклуюсь про своє тіло.

— Алло?

— Алло?

Його голос звучав трохи сонно.

— Розбудила?

— Ні… Все одно треба вставати. А хто це?

Я мимоволі посміхнулась. Більшість людей, якщо не упізнають того, хто їм телефонує, говорять обережно. А він відповідав не запинаючись, хоч і не упізнав мене. Містер безпосередність!

Погратись трошки?

— Одна красива дама. Ти якось підвозив мене.

— Кален?

— Пол?

Ми обоє несміливо розсміялись.

— Пол, невже із красивих дам у твоєму таксі була лише я?

— Е-ем, я просто упізнав твій голос. Я запам’ятовую людей по голосах — специфіка роботи.

— Вони завжди ззаду, — кивнула я.

— Ага… Тебе відвезти на роботу?

— Ні. За мною заїхати.

Думаєш, він не відмовить? Думаєш, він хоче цього? Серце у грудях закалатало. Кален, що з тобою? Пол також розгубився:

— Заїхати?

— Угу… Ти не хотів би десь прогулятись? Кіно?

Ну не вмію я запрошувати на побачення!

— Можна… Кіно? Так, можна. Е-ем, тільки зачекай, я зараз придумаю, що вдягнути.

Я засміялась.

— Ну, придумуй і приїжджай.

Я назвала адресу, і ми попрощались. Дійсно, а що МЕНІ вдягнути?…

Таксі приїхало через сорок хвилин. Він вийшов мені назустріч і відчинив передні дверцята.

— Невже ти такий джентльмен?

— Мені сказали, що так робити правильно.

Я сіла, і ми рушили. А далі я не придумала. Не придумала, для чого взагалі затіяла все це. Для чого домовилась про це побачення. Яке у нього може бути майбутнє? Я навіть не надіюсь на сім’ю. Навіть не надіюсь на хороші стосунки. Проте, інколи хочеться зробити своє життя трошки кращим. Попіклуватись про себе.

— Заскочимо у ресторан? Ти голодна? — запитав мене водій.

— Не дуже. Але можна.

— Я знаю тут один із італійською кухнею. Досить непоганий.

— Не маю нічого проти.

Запала незручна тиша. Я відчула запах його парфумів. Вони були вишукані. Проте одягнутий Пол був у звичайну білу сорочку і шкіряну куртку. Що ж, зовнішність чоловіка роблять аксесуари. От якби йому ще дорогий годинник на руку…

Я також була у звичайному темно синьому платті і плащі. Нічого особливого — обоє що знайшли у шафі, те і одягли на себе.

— Як життя? — запитав Пол.

— Рухається до свого логічного завершення.

— Чого це?

Що я можу йому розповісти? Про Тіну? Про Гітлера? Про мої жалюгідні будні? Навіть не знаю з чого почати.

Я поглянула на нього, і він зиркнув у відповідь. Все таки, красунчик… Чоловік. Я любила цю половину людства. Чесно, дуже любила. Мені завжди хотілось знайти справжнього чоловіка. Того, що не принижує жінку. Того, що розуміє її слабкості. Благородного чоловіка. Котрий знає, як поводитись із речами у побуті, знає, як поводитись із людьми довкола, котрий має смак і дисципліну.

— Ми просто люди. Ми всі рухаємось до одного. Смерті.

Кален, ти що приїхала жалітись?? Перестань! Навіть не уявляєте, як мені було незручно у цю мить. Тим часом, Пол замислився.

— Ну, ми ж із тобою зустрілись заради життя.

Гарно сказано…

— Давай зіграємо у одну гру.

— Яку? — зацікавилась я.

— Коли ми зайдемо у ресторан, то не будемо говорити про погане. Тільки про хороше. Таке правило.

— Мені подобається. Домовились.

Ми сиділи у ресторані, котрий обрав Пол. Довкола було кілька пар різного віку. Чоловік плюс жінка. Романтика: лунала приємна музика, люди торкались одне одного руками, хтось милозвучно сміявся. Ми зробили замовлення і знову залишились один на один із незручністю між нами. Із чого почати? Чи продовжити? В яких ролях ми тут сьогодні?

— У мене є друг Боб, — почав Пол. — Він тримає невеличку закусочну біля тебе. Я часто приїжджаю до нього вночі. Він мені постійно розповідає як до нього приходять кінозірки. Не розумію, наскільки це правда, але розказує він це прикольно.

— Серйозно? Наприклад?

— Ну, вчора він казав, що до нього приходив Джім Керрі. Постарів він, каже, але дуже приємний мужик.

— Джим Керрі?

— Так. Каже, нічим не прикривається — без кепки, капюшона. Говорив із Бобом довго про східну філософію і квантову психологію.

— Господи… А він думав, що Керрі просто комедійний актор.

Поруч із «благородним» чоловіком, жінка завжди м’якне. Вона грає у своє гру, вона недосяжна і в’юнка. Проте вона м’якне. І розкривається…

— У мене є подруга. Сусідка. Тіна. Вона ще студентка, але ми із нею дружимо. Приходить до мене через вікно.

Виявилось, що мені важко розповідати про хороші речі у моєму житті.

— Вона ніби маленька пташка — цвірінькотить і піднімає мені настрій.

Він слухав мене, не перебиваючи. Я знала, це у нього професійне, але навіть під цим — був підтекст. Щось на зразок такого: «Я слухаю тебе, і ти мені подобаєшся». Або: «Я слухаю тебе, і бачу все твоє життя у цих словах».

— Інколи я доглядаю за собою, — кажу. — Їм лише корисну їжу, п’ю зелені чаї, ходжу в тренажерний зал.

— Чого ти хочеш?

— Що?

Пол пойорзав на стільці:

— Ну, от я живу без цілі. Мене за це кинула дівчина. А ти: у тебе ж є якась ціль? Особливо, коли ти робиш стільки… корисних речей для себе. Ти точно у цей момент…

— Хочу виїхати із цього міста, — зізналась я.

— Правда? Куди?

— У невеличке містечко, де мене ніхто не знатиме. Де можна буде почати життя спочатку. Де…

Не говори про погане!

— … буде тепліша погода. Може, навіть, ближче до моря, — посміхаюсь.

Він нахиляється уперед, і я знову відчуваю його парфуми. Немов запах моря — так ненав’язливо і приємно.

— Виїхати звідси… — Пол потер підборіддя. — Це хороша ідея.

— Так. Уявляєш — ці тихі зелені вулички, невеличкі кав’ярні, де бариста напам’ять знає, що ти п’єш. Ліс, до якого рукою подати. Неквапливе життя…

У невеличкому місті завжди більше простору для людини. Всі думають, що там нема можливостей, що обов’язково потрібно їхати у велике місто, але велике місто зневажає людей. Воно не дасть тобі можливостей — просто розтопче.

— Хочеш, поїдемо до Боба? — запитав він.

Я відчувала, як кожна клітина мого організму вібрує натхненням. Це було щось нове для мого тіла. Щось незнане.

— Так, звичайно, Пол.

Від Пола

Інколи потрібно влаштовувати собі вихідні. Особливо, якщо ти довго не спав. Особливо, якщо всередині тебе не перестають гриміти салюти.

Я їхав по дорозі одного із найгірших районів міста і посміхався на весь рот. Чесно, мабуть, це виглядало дуже по-дурному. Дивно, але посмішка на обличчі може легко когось роздратувати. А от серйозний, нахмурений вираз — це нормально.

Якийсь «нігга» на тротуарі суворо глянув на мене, а я посміхнувся і помахав йому рукою.

— Ей! — крикнув він і помчав до авто, але я уже натиснув на газ.

— Ні, ні, не треба. А то я скажу своєму другу Раґнару — він із тебе швидко дух виб’є, — добродушно бубнив я собі під ніс.

Будинок Ромаріо стояв так, немов просив милостиню — страшні, облізлі стіни, дірявий дах, купа страшного одягу розвішеного на шнурках. Коли ось так дивишся на людей збоку, то все стає надзвичайно ясно і зрозуміло — у них не в порядку життя, тому що у них не в порядку речі довкола. А якщо у них не в порядку речі довкола — значить у голові у них розгардіяш.

Проте лише одного розуміння цього не достатньо: важко зробити щось. Важко навести лад.

— Хей! Пол! — Ромаріо вийшов із дому і розгублено посміхнувся мені.

Я несміливо ступив йому назустріч:

— Привіт, Рома, радий тебе бачити.

— Я не маю ще чим віддати тобі гроші, — розвів руки Ромаріо і обняв мене.

— Ох, та й не думав. Не парся про гроші. Я просто хотів тебе провідати. Побалакати.

— Хей, хей! Та ти аж сяєш! Хороші новини?

Я трохи сором’язливо покрутив головою і потім закивав:

— Так. Я вчора був на побаченні.

— Знаєш, у мене в холодильнику є дві пляшечки пива. Якраз нам вистачить, щоб потеревенити!

Він поглянув на дім — у дверях з’явилась його дружина. Вона чомусь дивилась на нього дуже грізно. Немов докоряла за все його життя. Ромаріо злегка скривився:

— Зачекай тут — я зараз винесу. Сядемо у тебе у машині.

— Домовились!

Ромаріо побіг у дім. На порозі на нього накинулась жінка, але вони перевели сварку всередину дому. Я легким кроком почав проходжатись по тротуару. Світило сонце, надворі була хороша, хоч і прохолодна погода.

— Розказуй! — нетерпляче промовив Ромаріо, коли ми, відкривши пляшечки із найдешевшим у всесвіті пивом, сіли у моє авто.

— Вона жінка.

— Це радує. Я ніколи й не сумнівався у тобі!

Ми обоє зареготали і зробили по ковтку.

— Я познайомився із нею у таксі. Залишив візитку. Вона передзвонила. І вчора ми дуже добре провели час. Ходили у ресторан. А потім їздили нічним містом.

— Як її звати?

Перед найкращими друзями не приховують нічого?

— Кален.

— Красотка?

— Так. У неї така невимушена краса. Природна. Хороша шкіра. Приємний запах. Те, що йде зсередини. За фігурою слідкує… Але вона строга. Тверда характером.

— Ну так, це ж чудово! Ким працює?

Отут я зам’явся.

— Проституткою.

— Овва! — Рома сьорбнув пива і задумався. — Який бордель?

Я не знав назви, але сказав йому адресу.

— Чув про те місце. Дороге. Туди ходять круті дядьки цього міста. Так що тобі пощастило — вона елітна проститутка.

— Так, мені пощастило, — закивав я, і ми знову зареготали.

Закохався у хвойду — який же я дурень!

— Слухай, мені не треба багато розказувати — я все бачу по тобі. Ти втюривсяу неї по самі вуха. Ця діваха зав’язала тобі світ.

— Це погано? — серйозно запитав я.

— А тобі погано?

— Ні. Зараз мені добре.

— Так отож. Для чого думати погано це чи добре, якщо тобі кльово?

— Свята правда.

На розі вулиць зчепились якісь два чорношкірих підлітка. За мить вони уже почали дубасити одне одного.

— Я думав, Ліла була моєю долею, — замислено промовив я.

— Всі ми думаємо, що у нас є якась доля. А що це насправді? Виправдання для лінивих, тих, хто не хоче сам робити своє життя. «У мене є доля, і я нічого не вдію. Долю не змінити. Щоб я не робив, у мене така доля». Або: «Якщо моя доля на те, то воно само прийде. Я не можу на це повпливати!» Все це галімі відмазки!

Обмінявшись добрячими стусанами, двоє пацанів припинили бійку. У одного із них пішла кров носом. Другий подав йому паперову серветку. Ми із Ромаріо дивились на це, пили пиво і кожен думав про свої клопоти. Навіть, якщо ми знали щось про це життя, зовсім іншою справою було РОБИТИ щось у цьому житті.

Від Раґнара

Я почав себе із важких думок. Із розуміння того, що смерть наближається. Як не крути, життя — лайно. Ти народився, щоб пережити біль і врешті померти. Ти народився, щоб розчаруватись. У першу чергу — в людях, у другу чергу — у собі. Ти народився, щоб якось одного разу торкнутись прекрасного і зрозуміти, як мало ти маєш спільного із ним.

Я окинув оком свою оселю — давно варто було щось змінити тут. А краще — просто спалити тут все на хер. Тут я точно не збираюсь вмирати.

Вулиці міста зустріли мене вечором, електричними вогнями і шумом машин. Мій погляд мимоволі упав на дівчинку семи чи восьми років. Її вів за руку батько. Вона була красива. Дівчинка поглянула на мене своїми блакитними очима, і я спробував посміхнутись. Мала не злякалась. Їй було цікаво.

Все — обоє зникли у потоці людей. «Хтось у цьому місті навіть умудряється заводити сім’ю», — подумав я. Хтось у цьому місті навіть може бути дитиною, що не боїться погляду таких бандюганів, як я.

— Стейк, подвійна порція картоплі фрі, чорна кава, так?

Здивовано піднімаю очі і бачу звичну, гидку офіціантку. Хоча ні — зараз вона виглядає значно краще. Зробила якийсь макіяж, навела порядок із волоссям, її фартух виглядає чистим.

— Правильно. Ти запам’ятала?

— Так. Я думала над тво… вашими словами. Я хочу змінитись, — говорить вона крізь зуби.

— Добре, я чекаю. Хоча ні, стій.

Я на мить замислився — офіціантка слухняно стояла поруч.

— Сьогодні у мене свято. Що у вас є із солодкого?

— Вишневий пиріг, штрудель…

— О! Штрудель! Неси.

Вона обернулась і зникла. Дивовижно: хтось у цьому місті навіть прагне змінити своє життя. Скільки ще несподіванок чекає на мене сьогодні?

Офіціантка повернулась із замовленням, і я був вражений, як вона сумлінно мене обслужила.

— То як тебе звати?

— Ракель.

— Ти молодець. Я бачу, що ти вирішила змінитись.

— Так, — у неї раптом затрусилась нижня губа. — У мене помер син. Він… він захворів, а я не мала грошей вилікувати його. Ви залишили мені минулого разу чайові… Я порахувала, що якби добре працювала, то за три місяці у мене була би потрібна сума для лікування.

По її щоці стікає сльоза. Вона стоїть переді мною склавши руки внизу, як це роблять служниці.

— Я би врятувала його. Всього лише трохи постаратись.

— І ти після його смерті, коли уже нічого не врятувати, вирішила змінитись?

— Так… Я… я просто хочу, щоб він пишався мною, — вона вказала на небо. — Звідти. Я не хочу, щоб він побачив, як я здалась.

Якусь мить ми дивились одне на одного і мовчали. Потім я дістав із кишені пачку купюр і відрахував їй місячну зарплату.

— Ось твої чайові. Не знаю, як твій син, а я уже задоволений тобою. І… можливо, я уже не скоро зайду. Тому залишу тобі невеликий аванс. Про всяк випадок.

Я підвівся із-за столику. Вечеря дійсно була чудова. Моя улюблена. Я звик до неї, як всі ми звикаємо до певних щоденних ритуалів. Без них ми уже не ми. А штрудель став прекрасним доповненням до мого меню. Мабуть, тепер буду їсти його завжди. Поки не уб’ють.

— Мої співчуття, Ракель. Купи собі щось вдягнутись — одяг міняє нас.

Вона ошалілими, мокрими очима дивиться то на мене, то на суму грошей і белькоче:

— Дякую… Дякую…

— Забий.

Виходжу із кафе і прямую до бару «Міранда Шут». Ситий, навіть задоволений. Занадто багато дивних знаків сьогодні, правда ж?

Наблизившись до входу, завмираю. Дістаю свій магнум і обережно причиняю двері. На перший погляд все гаразд: бармен на своєму робочому місці, витирає бокали. Декілька знайомих мені відвідувачів за столиками. Ось у кутку Остін і Джордан. Видихаю і заходжу.

— Що чути? — питаю, сідаючи до пацанів.

— Мальдіні не виходить на зв'язок, — відповідає мені Остін.

Обоє бандитів похмурі, як грозове небо.

— Мене намагались убити, — киваю.

— Хто? Де?

— Люди Драка. Їхали за моїм таксі на джипі. Три йолопа. Я покінчив із ними.

Джордан вражено присвиснув:

— Раґнар, поки ти з нами — чого нам боятись?

— Да, розкажеш це Драку особисто. То який у нас план? Тікаємо? Бос же нас злив!

— Шеф спочатку сказав чекати. А потім перестав виходити на зв'язок, — пояснив Остін.

— Ну так — може уже лежить десь у канаві, довбаний італієць, — розізлився я. — А де Рікі?

Ми переглянулись.

— Хз. Він також знає про Драка. Може, уже втік куди… — говорить Джо, але я його перебиваю.

— Де, сука, Рікі?!

У цю мить двері бару розчинились і всередину зайшла свинцева смерть.