Дарксіті

ІНШИЙ

Коли вони прийшли, Рікі сидів у своєму кріслі і весь тремтів від страху. Все його життя минуло так. Ще з дитинства він боявся, що його поб’ють інші хлопці. Боявся, що зробить щось не так, і батьки його покарають. Боявся не виконати домашнє завдання в школі.

І, зрештою, хіба всі ми не живемо так? Боїмось не оплатити вчасно комуналку. Боїмось, що нас звільнять з роботи; боїмось залишитись самотніми; сказати щось не так своїй половинці і отримати скандал. Боїмось стати невдахами…

Проте Рікі розумів, що зараз мова йшла про його життя. Поволі, він усвідомив, що вчинив найбільшу помилку із можливих: зрікся своїх друзів, своїх бойових побратимів. І що тепер? Його двері безцеремонно виламали.

— Я ж домовився із вашими людьми. Містер Драк обіцяв… — схопився мешканець квартири.

— Сиди, — власно наказав йому голос одного із головорізів, і Рікі стік у своє крісло.

Їх було лише двоє. У чорних пальто і капелюхах. Люди Драка. Проте Рікі не знав їх облич. І часто здавалося, що люди Драка всі були безликі…

— Я розказав вам все, що знаю, — забелькотів Рікі.

— Це добре. Але кому ти тепер потрібен? Вся мафія Мальдіні знищена. А ти — зрадник. Ти нам у команді не потрібен.

Чоловік дістав пістолет і почав накручувати на нього глушник. Другий чоловік прикрив вхідні двері. Рікі не наважувався й поворухнутись. Його очі наповнились слізьми. Невже саме так він помре? Чи думав він колись про свою смерть? Як покине цей світ? Звісно, ніколи!

— Ні, будь ласка… Не треба!

— Для містера Драка це питання честі — знищити всіх до одного.

— Хіба ви убили Остіна? Раґнара? Джо?

— Так. Вони мертві.

— Ти брешеш! — раптом заволав Рікі. — Брешеш!

Він спробував втекти, але чоловіки притисли його руками до крісла.

— Тихо!

— Раґнара не убити! Він демон! Вам його ніколи не знищити. Придурки! Чо…

Вистріл — куля увірвалась у тіло Рікі…

Маленьким хлопчик Рікі був таким милим, таким слухняним. Адже він так боявся зробити щось не так, засмутити батьків. У школі він вчився чудово. Всі хвалили його, адже Рікі так боявся не підготуватись чи отримати погану оцінку. За це його зненавиділи хулігани і почали чіплятись. Він був із ними милим: гуляв із розбіяками, приносив гроші, допомагав у капостях. І навіть — крав для них. Адже маленький Рікі так боявся розізлити когось.

…вчинивши нарешті те, чого він так жахався завжди — гибель.

Все життя Рікі прожив намагаючись вгодити всім. Не порушити порядку. У нього було чудове почуття гумору, він знав як розвеселити компанію. Але всередині Рікі завжди був отруйний клубок страху.

Другий вистріл. Двоє чоловіків полегшено видихнули і відпустили тіло. Діловито роззирнулись по квартирі.

— Остін, Раґнар… Треба уточнити щодо цих мужиків, — переглянулись посіпаки Драка.

Від Кален

— Я вирішив почати війну!

Гітлер дивився на мене своїми одержимими очима, і я одразу зрозуміла: сексу він не хоче.

— Німеччина повинна панувати над всім світом! Настав час порушити цей псевдо порядок!

— Стоп, стоп, любий, для чого це тобі?

Я вдалась до всіх своїх акторських здібностей: мило посміхнулась, вивернулась на ліжку, вигнула задок. Проте тілом пробігло тремтіння.

— Для чого тобі починати війну? Загинуть люди… І крім того: ти не знаєш, чи виграєш.

— Я можу лише виграти! Не смій говорити мені про поразку.

Наївний сучий син!

— Адольф?

— Що?

— Сядь біля мене, — я поплескала по ліжку.

Якусь мить фюрер вагався, але потім присів. Я хотіла торкнутись його руки, але мені стало гидко, і передумала.

— Пам’ятаєш, своє життя? Ти хотів бути художником. Ти хотів створювати щось прекрасне. А потім? Архітектором. Тобі було не легко, але справи налагодились…

— Все це давно у минулому. Тепер я рейхсканцлер! На мені лежить відповідальність за весь німецький народ!

— Тихіше, ти не на трибуні, — поморщилась я. — І найкраще, що ти придумав для свого народу — це війна?

Він трохи нахилився до мене. Його очі палали одержимістю:

— Ти не розумієш, що таке ВІЙНА. Для когось війна стане загибеллю, а для народу — це буде тріумф.

— Як же ти помиляєшся…

Убий його, Кален. Просто убий цю потвору. І у моїй голові раптом визрів чіткий план.

— Адольф, ми трахатись будемо?

— Так.

— Тоді роздягайся.

Гітлер встав і почав знімати із себе одяг. А я, ніби між іншим, потягнулась до тумбочки, де у шухляді лежав мій пістолет. І раптом в очах мені потемніло — хтось ударив мене по потилиці.

Я впала на ліжко, але одразу ж спробувала рвонути вперед. Марно — ззаду мене хтось вхопив за ноги. Я скрикнула — Гітлер навалився на мене всім тілом і притис. Він виявився сильнішим, ніж здавався. Значно сильнішим!

— Хотіла мене убити, моя мила? Не вийде. Тепер я на сторожі 24 години на добу. Ніхто не застане мене зненацька!

Він закрив мені рота рукою. Я з усіх сил почала вириватись. Несамовита лють охопила моє тіло. Але він погасив всі мої потуги і ще сильніше скрутив, немов удав стягнув свої кільця.

— Чому не вириваєшся? Сил не вистачає? — прошипів він мені на вухо.

Проклятий фашист! Безсилля приходило на зміну люті…

— Я почну війну, тому що люди — жалюгідні, нічого не варті істоти. Їх потрібно підкоряти жорсткій силі волі. Їх потрібно тримати під сильним кулаком влади. Інакше вони починають спиватися, творити безпорядки і піддаватись ледарству. Я надивився на це у Австрії. Я знаю, що моє призначення втрутитись у справи світу. Почати велику війну!

Я замукала йому у долоню. Несподівано, він відпустив.

— При чому тут я? Іди і убивай, довбаний клоун. Але знай: ти програєш свою війну. Ти, сука, всосеш. Від СРСР. Вона роздавлять тебе, як муху. Твої солдати захлинуться серед трупів радянських воїнів.

— Що? Російські свині мене здолають? — мало не розсміявся Гітлер.

— Так. І потім, коли англійці, росіяни і навіть американці візьмуть і насцуть на твій Берлін, ти, Гебельс і всі твої поплічники позастрілюєтесь десь у бункерах, як щурі! От у що перетвориться твоє «втручання у справи світу».

— Знаєш, Мімі, я просто тебе уб’ю зараз. І мені стане легше. Значно легше!

— Давай. А потім молись, щоб вийти звідси живим і далі очолювати свій німецький народ, — я покірно розслабила все тіло і замовкла.

Якусь мить ми обоє мовчали. Потім раптово Гітлер відпустив мене. Як відпускає хижак жертву, відчуваючи, що вона уже нікуди не дінеться. Проте я почула як він підвівся над ліжком, і насмілилась обернутись. Гітлер був спокійним.

— Більше я тебе не потурбую, Мімі, — сухо промовив він. — Залишу тобі щедру оплату внизу. Сподіваюсь, синьці будуть не сильні.

Я розгублено розкрила рота. Все? Отак просто? Що це — якась гра?

— Що це було?

— Те, за чим я, власне, до тебе приходив. І я дізнався все, що потрібно.

Гітлер одягся і рушив до дверей.

— Що ти дізнався? — не стрималась я.

Він на мить завмер перед дверима і промовив, не обертаючись:

— Ти просто людина. А я шукав богиню!

І вийшов.

Я потягнулась до тумбочки і витягла звідти сигарету. Зазвичай я не курила, але інколи… Після третьої затяжки я відкинулась на подушці і заплющила очі. Сигарета приємно затьмарила думки. Що це в біса було?

Пролунав телефонний дзвінок.

— Так, Карл?

— Кален, що ти зробила?

— Не знаю. А що?

— Наш гість залишив… кхм, вдесятеро більше, ніж потрібно.

— Я не поділюсь із тобою.

— Але він сказав, що більше не прийде.

— Прекрасно.

Я зробила ще одну затяжку, а потім продовжила:

— Карл, я передумала. Можу із тобою поділитись. За однієї умови.

— Якої?

— У мене більше не буде «особливих» клієнтів.

Від Пола

— Я хотів продавати траву. Тому вони мене зв’язали. Сказали це буде останнім попередженням.

Майк дивиться на мене своїми дитячими очиськами, і я не можу повірити:

— Ти продавав траву? Хлопче, скільки тобі років?

— 12.

— Для чого ти це робиш?

— Хочу заробити гроші. Ми бідні. Я повинен сам заробляти на себе.

— Іншого способу не знайшов?

— Ні. Тут всі торгують чимось. А хто мене візьме на нормальну роботу? Я неповнолітній. Чорний. Думають, що буду красти… Галіма ситуація.

— Майк, якщо тебе посадять, ти будеш у ще більш галімій ситуації. Якби у мене була якась своя справа, я би тебе найняв. Думаю, якщо постараєшся, ти знайдеш когось, хто…

— Не в цьому районі, — захитав він головою.

Ми із хлопцем намотували круги на дитячому майданчику поблизу його дому. Я приїхав, бо Ромаріо сказав, що може віддати мені частину грошей. Коли мій друг простягнув мені купюри, я побачив перемотаний палець на руці.

— Що сталось?

— Та, не зважай… — потер потилицю Ром.

— Молоток? — кивнув я, посміхнувшись.

— Майк.

— Га?

— Майк прибив мені дверима.

— Та ну. Не навмисне?

Ромаріо сумно захитав головою:

— Ми посварились. Сильно. Я на нього накричав. За ті всі штуки… Я ударив його.

— Чорт…

— Та… Лайно. Я знаю. Він тепер зі мною не говорить. Навіть не дивиться. Як чужа дитина.

Я вирішив не вдаватись у подробиці. Не радити нічого. Не втручатись у справи сімї. Проте на зворотній дорозі випадково помітив самотнього Майка на дитячому майданчику. «Гей, Майк! Як ти?» — ось із чого почалась наша розмова. Він посміхнувся і відповів мені. Я вийшов із автомобіля. І ми розговорились.

— Я знаю, що вони мене ненавидять, — промовив малий, після хвилини мовчання, коли я уже збирався попрощатись із ним.

— Хто? Ті пацани?

— Ні. Батьки. Мама і тато.

— Та ну! Як таке можливо?

— Батьки часто ненавидять дітей. Тому що від них одні проблеми. Я розумію їх… Нас треба одягати, годувати. В школу відправити. Тому я хочу сам на себе заробляти.

Я присів на діряву лавочку. Він знає, що батьки його ненавидять… Ми ж все одно все відчуваємо, навіть якщо без слів. Я відчував пустоту — у мене не було рідні. А Майк… Врешті-решт, батьки не винні нам свою любов, правда ж? Не зобов’язані нам.

— Слухай, головне тут те, що ти ще малий і… порушувати закон не треба, тому що… є поліція і ти сам знаєш.

— Я не хочу додому, — Майк сів біля мене, і я відчув, що хлопець чекає якихось відповідей. Але що я у біса мав для нього?

— Не хочу додому… Там батьки лають одне одного. Там кричить мій молодший брат…

— Чувак, все це мине. Зараз тобі здається, що весь світ проти тебе. Я знаю це відчуття. Але тут головне не робити дурниць. Виконуй свої дрібні справи: допомагай вдома, вчись у школі, тримай речі у порядку. І придумай собі якийсь план. Законний план. Ти підростеш — і відчуєш, як станеш краще розуміти світ. І він обов’язково підкине тобі щось хороше. Справи обов’язково рано чи пізно підуть угору.

Майк довірливо поглянув на мене. Я не міг розказати йому якісь конкретні способи для впорядкування свого життя. Єдине, що я хотів — передати йому свою віру у краще. Інколи дуже хочеться змінити щось у цьому світі, але єдине, що можливо — змінити щось у своєму житті. Та й то не багато…

Я відчинив двері своєї квартири і зачепив ключі на гвіздок. Роззувся і зняв куртку. Тіло скувала неймовірна втома. Останнім часом я працював весь вільний час. У моїй голові поселилась божевільна надія, і хотілось назбирати якомога більше грошей для її здійснення.

На кухні я жадібно припав до пляшки із водою. Потім стомлено почимчикував у крихітну вітальню і звалився на диван. У спальні я не міг спати — там на ліжку, під капельницею, лежав Раґнар. Найживучіший бандит у Дарксіті.

Від Раґнара

Я прокинувся. І не розумів зовсім нічого. Щойно нічого не існувало, панувала вічна і безкінечна темрява, а тепер — ось він я. О-ох… Тіло — це зло. Нічого доброго від нього не чекай. Воно болітиме. Воно не слухатиметься тебе. Воно підводитиме, але, блять, якого хера у мене досі є тіло??

Я спробував розплющити очі і дещо побачив. Кімната. Наді мною якась стеля. Я на ліжку, а до руки під’єднана капельниця. Якась добра душа врятувала мене від безкінечної чорної вічності. Нахріна??

У голову почали вриватись спогади. Немов навала якихось кочівників, що раптом прориває ворота мирного замку. Убивці. Воїни містера Драка. «Міранда Шут» — знищена. Остін…

У грудях щось заболіло. Остін — я убив його. Застрелив із власного магнума. Джо! Джо загинув захищаючи мене. Немов вірний пес. Такого собаки не мав жоден хлопчик у світі — він закрив мене своїм тілом, і, помираючи, стиснув руки на шиї останнього воїна Драка. Той так і не зміг розчепити лапи мерця. А я встиг зв’язатись із Полом.

Не знаю чому я так вперто чіплявся за життя. Мені варто було здохнути у тому підвалі. А що тепер? Хтось мене врятував і тепер ризикує своїм життям.

Я важко зітхнув і відчув біль у всьому тілі. Скільки куль мене продірявило? Зненацька до мене підійшла якась жінка. Низенька, товста і некрасива. Вона щось пролепетала на іспанській мові.

— Сі, сі, я живий, — відкрив я рот і на диво чітко зміг вимовити ці слова.

Жінка вражено захитала головою і щось перевірила на капельниці. Потім відійшла і я почув ім’я:

— Пол, Пол.

Пол врятував мене. Як йому це вдалось? Як він взагалі відважився забрати моє тіло?

Із простору виринув мій улюблений таксист. Я спробував йому посміхнутись, але, мабуть, це виглядало більше страхітливо, ніж привітно.

— Здоров, Пол.

— Раґнар, — кивнув він мені. — Як почуваєшся?

— Кепсько… Не хотілось оживати.

— Вибач. Ніколи не пізно вернутись на той світ, — спокійно пожартував Пол. У нас із ним була однакова манера гумору.

— Добре сказано. Як ти мене врятував?

— Не питай, — видихнув мужик і присів на щось поруч — я не бачив куди, тому що не міг повернути голову.

— Я тягнув тебе цілу вічність. Спочатку я зайшов у підвал, щоб перевірити чи ти мертвий. Але ти, на жаль, був живим. Тоді я почав тебе тягнути. Уявляєш, наскільки це була безнадійна затія?

— Уявляю…

— Тим не менше мені вдалось дотягнути тебе до найпершої машини, котра стояла біля входу.

— Машина Джо.

— Напевно. Двері були відкриті. Я знайшов ключ і виїхав на ній до таксі, попутно розбивши її до іншої машини і стіни, тому що там було надто вузько, щоб виїжджати. Потім я якимось чудом переклав тебе у своє таксі і привіз сюди. Якийсь бомж на вулиці за невелику плату погодився допомогти затягнути тебе у квартиру. А я постійно думав, що буде якщо ти умреш у мене на ліжку.

— А медсестра?

— Амі? Вона живе по сусідству. Вони не медсестра — прибиральниця, але колись провчилась рік на медичному у себе на батьківщині… Вона сказала, що зашила твої рани, але кулі вона не уміє діставати. Тому… будемо сподіватись, що всі кулі пройшли на виліт.

Я спробував ковтнути слину, але у роті пересохло:

— Дай води…

Пол підвівся і приніс мені склянку із трубочкою. Я довго пив. За цей час я буквально відчув, як моя голова починає прояснюватись. Дещо ставало на свої місця… Отже, всі мертві, один я живий. Це майже хороші новини. Якщо ніякий слід не веде до оселі Пола — то я навіть маю всі шанси оклигати і вижити. Якщо люди Драка прийдуть сюди… Якби знали, то уже би прийшли. Отже, єдине що мені зараз потрібне — це набиратися сил.

Не знаю, чому, але я був упевнений у тому, що видужаю.

— Пол, ти забрав якусь зброю?

— Ні. Не було можливості. Чесно кажучи, не подумав. А що?

— У принципі, нічого. Дякую, тепер я перед тобою у вічному боргу.

Після води говорити стало легше.

— Сам не знаю, як я це зробив, — розвів руками Пол. — Я навіть не думав їхати на твій виклик. Я відчував, що все хріново.

— Постараюсь зробити так, щоб ти не пошкодував. Хоча зараз я не у найкращому положенні, але… ми щось придумаємо. Не дарма ж я такий живучий.

Це було дуже незвичне для мене відчуття — я винен комусь життя. І що тепер? Я не маю права просто так здатись. Можливо, у мене буде навіть нагода помститись! На моєму неголеному обличчі мимоволі з’явилась посмішка — я уявив, як би розізлився містер Драк, якби дізнався, що не всі його вороги мертві.

ІНШИЙ

Містер Драк знав, що не всі його вороги мертві. Він добре знав, що всі члени п’яти сімейств — бояться його і ненавидять. Але ж хіба це має хвилювати Чорного Бога?

Я сидів у своєму величному кріслі і читав книгу. Книгу по саморозвитку. Уже десятки років, як я кожного дня читав такі книги. І, маю сказати, вони мені сильно допомогли. А ті, хто казали мені, що від таких книг немає толку, зараз були або мертвими або жили середньостатистичним лайно-життям.

У двері постукали. Це була моя людина. На сотні метрів довкола були лише мої люди. Що відрізняло мене від інших мафіозі? Серед моїх воїнів не могло бути зрадників.

— Заходь.

Чоловік зайшов. У нього було кам’яне обличчя. Убивця першого розрядку. І все ж — я прогледів занепокоєність у його непроникному виразі.

— Кажи, Альфред, що трапилось.

Хочете кілька уроків по саморозвитку? Ось вам перший: ігноруйте реальність. Ігноруйте її, поки вона не стане такою, як ВАМ потрібно!

— Ми знищили усіх членів банди Мальдіні. Його брат сам покінчив життям у себе в квартирі.

— Чудово! Дехто навіть радий зробити за нас роботу, — хмикнув я.

Урок другий: знайдіть всередині себе бога. Вам буде здаватись, що він спить, але він творить. Він завжди творить вас і вашу дійсність. Потрібно зрозуміти, якими словами він це робить. Знайти ці слова і змінити.

— Але є одна людина, яка втекла.

— Невже?

— Його звати Раґнар. Це один із дрібних бандитів Мальдіні. Але він уже двічі виживав. І тепер зник невідомо куди.

Я нахмурився:

— Знайдіть його. Альфред, цього не можна так залишити. Ти маєш знищити його.

— Я зрозумів, — схилив голову мій воїн.

Знаєте, чому серед моїх людей не було зрадників? Тому що всі у цьому місті будували сім’ї. А у сім’ї завжди знайдеться паршива вівця, котра зрадить рідню. І це буде така трагедія! Таке горе! Звісно, люди просто полюбляють створювати ці трагедії.

— Альфред, можеш іти. Смерть Раґнара — це питання твоєї честі.

— Зрозуміло.

Він вийшов. А я повернувся у крісло. Я створив армію. А серед солдат панує кодекс і дисципліна. Тут нема місця емоціям.

Я глянув на годинник і повернувся до книги. Через 15 хвилин по моєму графіку я мав іти в тренажерний зал. Сподіваюсь, ви засвоїли хоч якийсь із уроків?

Від Кален

У мене на тілі залишились добрячі синьці. Карл похитав головою і сказав мені не з’являтись на роботі, поки вони не зникнуть. Коли я вийшла із борделю, то відчула якусь приємну легкість на душі. Мій гаманець гріли залишені Гітлером гроші, мою голову гріла думка про вихідні, а серце — спогади про Пола. Одразу захотілось йому зателефонувати. Але поки що ні… Я мала ще одну дуже важливу справу.

— Тіна, відчини!

Дивно — я уже хвилину стукала у двері Тіни, але дівчина не відкривала, хоча я могла поклястись, що чула, як вона прийшла додому. Зараза! Ну не ламати ж мені двері! Я повернулась у свою квартиру і заварила чаю. Після останнього візиту Пола я більше не пиячила.

— Привіт.

— Привіт.

Думаєте, прості слова? Зовсім ні. «Я скучила за тобою». «Я також думав про тебе». Ось що приховувалось за цими безневинним вітаннями.

— Що робиш? — питаю.

— Ох, та так — відпочиваю. Останнім часом багато працюю. Беру замовлення, які не бере ніхто, — відповідає Пол своїм прекрасним баритоном.

О-о, я уявляю як його руки торкаються мене…

— А що так? Всіх грошей все одно не заробиш.

— Збираю на дещо.

— Розкажеш мені таємницю? — грайливо питаю.

— Так. Хочу виїхати із цього міста із одною красивою леді. У місце, де ми будемо жити довго і щасливо.

Ох, як м’яко він це каже. Немов цілує мене. І ці руки — я відчуваю їх повсюди на собі…

— Як цій леді пощастило, — замріяно відповідаю. — Хотіла би я потрапити на її місце.

— Справді? Можливо, я дещо придумаю, — фліртує він.

У цю мить я чую, як у вікно хтось стукає. Не зовсім видно, хто там, бо надворі вечір, але я уже здогадуюся. І серце моє мало не вискакує із грудей.

— Пол, вибач. Тут… Тіна стукає. Я тобі передзвоню.

— Краще Я тобі — я зараз засну. Відпочину…

— А, ну добре. Набирайся сил…

Щось зовсім ніжне мало не зірвалось із моїх губ. Кален! Ану, припини. Не будь як всі дурепи. Потекла, як слина по підборіддю!

— Па-па.

Лунають гудки, і я кидаюсь до вікна.

— Тіна! Де ти пропадала?

Дівчина залазить всередину. Вона дрижить від холоду, бо не одягнула куртку.

— Ти чому через двері не пішла??

— Я?… так непомітно.

Її голос трохи зляканий.

— Що сталось?

— Барт сказав мені, що якщо я піду до тебе, то він більше у мене не з’явиться, — зізнається Тіна і дивиться на мене винуватими очима.

— Чорт! Довбаний… Присядь, випий гарячого чаю.

Тіна сідає на диван. Я даю їй капці і наливаю горнятко чаю. Сама сідаю поруч, якомога ближче до малої. Господи, я й забула, яка вона красива! Яка вона беззахисно красива.

— Тіна, я розмовляла із Бартом… І дізналась хто він насправді.

— Не треба! Я люблю його. Він просто…

— Як ти можеш любити цього монстра? Він же балуваний синок якоїсь шишки.

— Прокурора. Так, я в курсі із якої він сім’ї, — уперто нахмурилась дівчина.

— Тіна, послухай мене! Він садист! Він довбаний збоченець.

— Перестань! — крутнулась маленьким вихором вона, і кинулась міряти кроками кімнату. — Він любить мене. Завжди приходить із подарунками. Ми часто гуляємо десь. Нас возить у розкішній машині його водій.

Ох, які дівчата дурні! Їм потрібно у школі проводити урок. «Як не повестись на тупі прийоми пацана».

— І що з того? Він просто тебе купив.

— Це тебе купують, — раптом зблиснула очима Тіна, і я відчула як невидиме лезо увійшло мені просто у серце.

Все вмить похололо. Мої емоції згасли і стислись у клубок. Справді, що ти, дурна хвойда, тут собі придумала? Хочеш врятувати бідолашну дівчинку? А себе ти як врятувала? Тим що стаєш раком перед огидними чоловіками за помірну плату?

— Ти права, Тіна, — мій голос прозвучав глухо, немов із якоїсь труби. — Ти таки права. Просто я дещо бачила у коридорі. І говорила із твоїм Бартом. Він демонстративно називав мене шлюхою. Не знаю, звідки дізнався. Може, ти сказала?…

Я потупила погляд. У горлі застрягли слова. Хотілось, щоб все це просто перестало існувати.

— Кален, я не… — розгублено промовила вона.

— Забирайся геть.

Ніколи не думала, що скажу таке Тіні.

— Будь ласка, вибач мені…

— Вийди звідси. Через вікно чи двері.

Тіна замовкла. Мені раптом страшенно захотілось випити. Напитись як остання свиня і вирубатись.

Дівчина більше не промовила ні слова і пішла. У квартирі запанувала тиша. Що далі? Він зґвалтує її? Поб’є? Трохи познущається? Нічого страшного, я думаю. Буде їй урок. Без болю ми не вчимось. Можливо, це допоможе їй у майбутньому — уникнути гірших чоловіків.

Я опустилась на диван і закуталась у плед. Хотілось, як у дитинстві, сховатись у маленьку саморобну халабуду і сидіти там до скону. Я знову згадала батька. Чи уберіг він мене від ще гірших чоловіків? Чи стало це мені уроком, і я змогла побудувати своє життя правильно? Сумніваюсь.

Від Пола

Джонні Депп більше не сідає у моє авто. Лише звичні пасажири із заклопотаними обличчями та занедбаними життями. І мене навіть не тягне говорити із ними, як раніше. Все частіше мої думки поринають за межі Дарксіті.

«Потрібно бути готовим. Готовим до змін».

Я уявляю затишний будинок на тихій вуличці. Невеличкі кав’ярні. Дітей, котрій бігають одне до одного на подвір’я гратись. Зовсім інше життя чекало там на мене.

— Я переспав із сестрою дружини… Повна фігня, правда? — каже мені пасажир.

— Ага, — відповідаю, не дивлячись, і вмикаю радіо.

«Я вкрав, я вбив, я переспала». Скільки бруду у людях. Дарксіті немов величезна соковижималка — чавить бруд із людей. Скільки років я пив його? Із задоволенням. Прицмокуючи, наповнював себе всім цим.

— Хочу виїхати із цього міста.

— Правда? Куди?

— У невеличке містечко, де мене ніхто не знатиме. Де можна буде почати життя спочатку. Де…

Що я буду там робити? У тому маленькому містечку, де люди часто ходять пішки на роботу. Я обов’язково займусь чимось іншим. Там уже не буде місця для Пола-таксиста. Не страшно — у своєму житті я працював багато де. І завжди давав собі раду.

— Рома, як там Майк?

— Вернувся. Ми трохи балакали. Я вибачився і він також.

Його голос звучить жвавіше. Я вирішив не розповідати йому про свою розмову із хлопцем.

— Хороші новини! Стався до нього м’якше — він все ж таки дитина, а ти дорослий.

— Та… Ти правий. Я маю подавати приклад.

Чому батьки ненавидять дітей? Тому що діти нестерпні. Тому що батьки — це також люди, а не боги. Всі ми робимо, що можемо із тим, що можемо.

Ліла намагалась мені зателефонувати. Коли я побачив її ім’я на екрані телефону, то переді мною немов відчинились двері у минуле. Що буває у таких випадках? Незграбна розмова, просякнута спільними теплими спогадами. Ностальгійна зустріч. І «останній» секс. Останній секс має тенденцію множитись і створювати постійний привід для зустрічей.

Я не підняв слухавку. Ні, Ліла, старого Пола більше не існує. Якщо б вона знову зателефонувала — я би відповів. Вирішив би, що це уже щось важливе. Але все обмежилось одним дзвінком. Моє минуле більше не наполягало.

— Кален, як у тебе справи?

— Уже краще. Пам’ятаєш, ти тоді запропонував гру говорити лише про приємне?

— Так.

— Поруч із тобою я постійно немов граю у цю гру. І це так… це наповнює мене щастям.

Ми сидимо у якісь пересічній кав’ярні, обнявшись, як двоє закоханих дурнів. Ми із Кален. Провадимо пустотливі балачки. І я так добре відчуваю це — поєднання. Тепло тіл, дотики, думки, що прагнуть у одному напрямку. «Геть із Дарксіті!» Ми спланували нашу втечу. Немов два змовника. Немов співкамерники у тюрмі, що роками копали тунель.

— Ти також наповнюєш мене щастям, — цілую жінку у губи.

— Що будете замовляти? — питає офіціантка.

— Два лате, — кажу.

— І щось солодке. Два великих макаруни!

— Добре. Зараз принесу.

Офіціантка йде.

— Солодке? Ти уже не на дієті?

— Ні. У мене є хлопець і тепер я не слідкую за фігурою. І скоро стану товстою коровою! — грайливо каже Кален, і ми регочемо.

Більше ніякої ізоляції — лише поєднання!

— Мені так подобаються місця, куди ти мене водиш, — каже вона, розглядаючись.

— Думаєш, я колись тут був? Це вперше.

— Тоді нам щастить.

— Нам неймовірно щастить!

Яка несамовита радість наповнює моє тіло… Аж не віриться, що таке можливе.

— Пол, я готова.

— До чого?

— Готова їхати звідси.

Вона зиркає по боках і починає шепотіти мені на вухо:

— Я назбирала нормальну суму. Ніколи не тратила ні на плаття собі, ні на дорогі телефони. Я думала про майбутнє. І от воно настало.

— Я також назбирав грошей. Таємно відкладав на весілля із колишньою дівчиною, але вона мене кинула, так і не дізнавшись.

Кален зазирає мені в очі. На її губах грає посмішка:

— Деяким поганим людям треба подякувати. За те, що вони зробили нас кращими і вчасно пішли із нашого життя. То що нас ще тут тримає?

Я зам’явся.

— А як твоя робота?

— Я нічого не скажу. Боюсь, щоб мене не спробували шантажувати чи переслідувати. Ми просто зберемось і поїдемо. Коли мене почнуть шукати — ми уже будемо далеко.

— Зрозумів. Є одне «але».

Вона нахмурилась.

— Яке?

— У мене вдома зараз лежить один чоловік. Мій знайомий. Його підстрелили. Він видужує. Мусимо трохи зачекати.

— Підстрелили? Пол, хто він?

— Бандит.

Вона нахилилась ще ближче до мого вуха:

— Із банди Мальдіні?

Я кивнув і побачив як страх, немов ін’єкція із шприца, наповнив її очі.

Від Раґнара

— Той, хто прокинеться — програє!

Знову і знову цей голос звучить відлунням у моїй голові. Він проривається десь із глибини снів, котрі тепер наповнили мою реальність. Їх більше, ніж годин бадьорості. Як маленька дитина, я перестаю розрізняти межу між ними.

Амі доглядає за мною. Це принизливо — я не можу встати і сам сходити в туалет. Не можу вмитись, не можу поїсти. Спробуйте насильно пролежати весь день у ліжку і відчуєте, як це паскудно.

Хріново бути безпомічним. Як дитина.

Інколи, на межі між сном і сном, мені здається що я чую вистріли.

— Амі, хтось стріляв?

Жінка злякано дивиться на мене і хитає головою. Я немов старий дід, котрий часто марить спогадами. Остін мертвий, Джо мертвий, Міранда знищена… Я — мертвий.

Пол не часто з’являється вдома і лише для того, що поспати. Інколи він заходить у мою кімнату і сідає у крісло біля ліжка. Немов біля діда, котрий скоро має відійти на небеса.

Кепсько бути безпомічним. Як стариган.

— Прийшов попрощатись зі мною?

— Із тобою хер попрощаєшся, — іронічно кривиться Пол, і міняє позу сидіння.

— Люди переоцінюють мої можливості.

— Як почуваєшся?

— Краще. Хочеться встати. Щоб біля мене більше не сиділи, немов біля каліки.

— Все прийде. З часом.

Він зітхнув. Люди роблять так перед тим, щоб повідомити погані новини:

— Я чув у таксі, що Мальдіні убили.

— Пасажир розказав?

— Так. Він насправді говорив із кимось по телефону, але, схоже, не приховував цю інформацію. Казав, що винищили всю банду.

— Хех, не всю.

— Той мужик сказав, що всі в шоці. Всі інші банди зараз готові до війни. Невідомо, чи Драк зупиниться.

— Може, вони навіть додумаються об’єднатись і напасти на нього. Це буде славна різанина!

— Чому таке ніхто раніше не зробив?

— Драк організував армію. Армію, а не сім’ю, як це завжди робили мафіозі. Вони були праві — у сім’ї люди вірні одне одному. Але з іншого боку — у сім’ї завжди знайдеться зрадник.

Довбаний Рікі! Із яким задоволенням я би зараз розбив йому голову.

— А у армії все побудовано інакше. Там чітка ієрархія. Нижчі чини, вищі. Кодекс і свої обов’язки. Там не буває такого, щоб кілька братів бились за спадок. Знаєш, Драк у чомусь мені нагадує Гітлера. Вона як фашисти — всі там рОботи.

— Ясно, — Пол позіхає. — Піду посплю. Стомився.

— Ага… Пол?

— Га?

Він спиняється при виході, спершись головою на дверну раму. Я завдячую цьому чоловікові життям. Хто б міг подумати, що цей таксист стає єдиним, що у мене залишиться у житті. Я не вірю у армію і дисципліну — людина це завжди емоції. А там де нема емоцій — нема людини.

— Будь обережним. Будь німим як риба. Я розплачусь, тільки встану на ноги. Ти не пошкодуєш.

— Раґнар, вважаєш я думав про гроші, коли витягував твій труп із пекла?

— Ні. Але ти не думав, що я — людина Мальдіні, на яких відкрито полювання по всьому місті.

Пол повільно кивнув і рушив до свого дивану. Ми розуміли одне одного краще, ніж могло здатись.

— Ти хороший мужик, — прошепотів я. — Я більше не дозволю, щоб хороших мужиків убивали біля мене.

Віддав би все, за те, щоб повернутись на бік у ліжку!

«Той, хто прокинеться — програє!»

Чорне місто чекає на мене. Воно розпустило свої щупальця по всьому всесвіту. Його населяють істоти зі всіх світів. Вони блукають тут у різних подобах. Вони грають тут у свої ігри. Які ж правила? Які правила на цей раз? І чи беру я участь у всьому цьому?

Мене розшукують. Хто мене розшукує і для чого?

Містер Драк. Він хоче убити останнього. Інакше ритуал не буде завершено. Інакше чаша крові буде не повна.

Я підводжусь із ліжка. Це неймовірно важко. Це найважче, що я робив у своєму житті. Уже не дитина. Уже не стариган. Я — Раґнар! І ім’я моє лякає багатьох у Дарксіті!

Із вікна видно вулицю. Ранкову осінню сірість. Люди снують тротуаром, немов сновиди. Що вони там бачать — у своїх мареннях? Чи мріють вони про щось краще? Чи залишилось у них хоч крапля божественної відваги?

Раптом, двері квартири відчиняються. Я обертаюсь. Я готовий до зустрічі, хто б це не був. Через декілька секунд у моїй кімнаті з’являється Амі. Жінка завмирає на порозі, вражено розкривши рота.

— Ола, аміго! — вітаюсь я і зненацька розумію — це не сон. Я дійсно встав із ліжка. Я дійсно стою біля вікна. Ноги тримають мене! І я відчуваю силу у м’язах.

— Більше не треба за мною доглядати, — махаю рукою. — Іди додому.

Ох, я відчуваю свою силу, кляті виродки!

ІНШИЙ

Коли Альфред був маленьким, батьки намагались його убити. Вони відвезли його у ліс і повісили на дереві. П’ятирічного хлопчика врятували студенти, котрі випадково зайшли в ліс попісяти. З тих пір Альфред завжди був замкнутою людиною.

І це йому допомагало фокусуватись на справі. Зараз цю нишпорку цікавило лише одне питання: Де Раґнар?

— Знайшли щось?

Його запитання зустріла зграя ворожих поглядів.

— Нє, ніхріна тут нема.

Вони стояли на вулиці під сірим небом Дарксіті. Поруч були двері бару «Міранда Шут».

— Можливо, якісь візитки. Папері…

— Послухай ти…

Поліцай підступив до Альфреда.

— Ми можемо тобі допомогти, якщо захочемо, але загалом: нам срати на тебе і всіх подібних тобі. Можете перестрілятись хоч сьогодні і вас, як сміття, вивезуть із міста.

— Був у середині? — кивнув Альфред на двері бару.

Поліцай нахмурився і не відповів.

— Хочеш, щоб ми таке зробили із твоїм відділком? Чи… твоїм домом?

— Не смій!

Атмосфера вкрай напружилась і мала от-от вибухнути. Проте Альфред спокійно повернувся і рушив всередину. Він блукав по спустошених нутрощах Міранди, немов привид. Він блукав по розбитому маєтку Мальдіні, немов привид. Він блукав по району довкола, немов людина без минулого і майбутнього.

У Альфреда нічого не було: ні дружини, ні дітей, ні рідні. Лише армія містера Драка і завдання. «Де Раґнар?»

— Мені потрібно із вами поговорити.

— Хто ви?

Жінка починає тремтіти від страху. Вони стоять у смердючому під’їзді. Найбільшою проблемою Альфреда було якраз те, що вони власноруч винищили всіх із банди Мальдіні. Але він зміг знайти одну колишню офіціантку «Міранда Шут».

— Я зацікавлена особа. Шукаю Раґнара. Знайоме вам таке ім’я?

— Ні.

На її обличчі не було реакції, окрім переляку. Можливо, вона знала його під іншим іменем? Можливо, знала лише зовні? У нишпорки навіть фото не було. Альфред підступив до жінки.

— Боляче не буде, — промовив і дістав ножа.

Офіціантка стиха зойкнула.

— Раґнар. Як він виглядав?

— Там було багато… Я не знала їхніх імен.

— Може, ти підслухала якось?

Альфред притис жінку до стіни і приставив лезо до горла.

— Ні, ні… Менше знаєш — краще спиш.

— Не у твоєму випадку.

Альфред поставив ще декілька запитань, але потім відпустив жінку. Він відчув, що вона не бреше. Немов привид, він застряг у часі і не міг повпливати на реальність.

Уперше за багато років Альфред відчув справжній розпач. Як тоді, коли його маленьким повісили у лісі. «Боляче не буде», — сказала мама, але через кілька секунд він відчув, як починає задихатись. А батьки не рятували його. Вони повернулись і побігли геть. Боги, на яких він молився, раптом перетворились у монстрів, що знехтували його життям.

Те ж саме станеться із містером Драком, якщо Альфред не виконає завдання.

Від Раґнара

Довіряй своїм інстинктам. Ніколи нічому у своєму житті я не довіряв так, як своїм інстинктам. Здоровий глузд — підводить людей. Очі і вуха — дурять нас. Поради інших «експертів» — ще гірше. Лише власні інстинкти підкажуть тобі, що буде. І зараз я відчував, що треба готуватись до війни.

Дні перетворились у безкінечне розминання власного кволого тіла. Мені це нагадує ситуацію, коли професійного водія змушують їздити у старій і побитій машині. Таке безглузде поєднання!

Якраз тоді, коли я стояв перед вікном і старанно розминав руки, клацнули вхідні двері і хтось увійшов у квартиру. Я одразу відчув, що це було двоє людей. Інстинкти підказали мені.

Я сховався за стіною своєї кімнати. У руці уже стискав олівець. Чи досить у мене сил, щоб справитись із двома нападниками? А трьома? Залежить…

— Раґнар? Ти де? Це я. І Кален, — пролунав голос Пола.

Який у нього голос? Напружений? Хтось тримає дуло пістолета біля його голови?

Я прийняв рішення і вийшов у вітальню. Справді, там стояло лише двоє людей: Пол і… жінка. Вона дивилась на мене вороже. Так, ніби знала мене і за щось ненавиділа. Невже, я колись переспав із нею?

— Кален, це Раґнар. Раґнар — це Кален, моя дівчина, — промовив Пол і зняв із себе куртку.

Він виглядав пригнічено. Що тут відбувається? Мій інстинкт підказував мені, що ситуація має якийсь підтекст. Але який? Не можу второпати…

— Радий знайомству. Пол багато розказував про тебе, — вирішив я бути увічливим. — З вашого дозволу, я присяду. Трохи важко стояти…

— А Пол мені майже нічого про тебе не розказував. Окрім останніх новин, — холодно промовила вона.

— Чай, каву? — запитав хазяїн дому.

Ми із жінкою захитали головами. Я важко опустився на диван. Кляте тіло ще так погано мене слухалось. Все лайно собаче: я би зараз не справився ні з яким нападником у квартирі.

— Я закип’ячу воду, — уперто промовив Пол і вийшов на кухню.

Кален буравила мене поглядом. Але я не відповідав — просто сидів і мовчав, немов мудрий старий чоловік, котрий знав, як мало важать слова. Здається, я уже здогадуюсь, у чому тут справа.

— Пол казав, ви хочете виїхати із міста, — порушив мовчанку я.

— Так точно.

— Це хороша ідея. Вам не варто із цим тягнути.

Вона іронічно підняла брову:

— Невже? — і також сіла навпроти.

— Так. Але, на жаль, доведеться потягнути… Кален, справа у тому, що Пол врятував мені життя. І тепер я мушу йому віддячити.

— І як ти це збираєшся робити? Наражаючи його на небезпеку? Всіх, крім тебе убили. Думаєш, тебе не шукають?

Ось воно — справжня, прихована емоція під всім цим «знайомством». Ця жінка прийшла мене проклясти.

— Цілком можливо, що ні. У них нема точних списків всіх людей. Скільки мало бути трупів? Троє чи четверо? Хтозна. Мужикам простіше округлити свої доповіді перед шефом, щоб не було зайвих питань і завдань.

— А я би не була така упевнена. Я дещо чула про цю справу. Від наближених людей.

— Справді? Що розказують? — в’яло зацікавився я.

— Те, що ця розправа для Драка — справа честі. Що він не заспокоїться, поки ВСІ не будуть убиті.

— Що ж, значить буде війна, — спокійно киваю і мовчу.

На кухні починає закипати вода.

— Кален, план такий: я набираюсь сил і йду до себе на квартиру. Малоймовірно, що вони знайшли мою оселю. А навіть якщо хтось там був — гроші вони не знайшли. У мене є деякі запаси. Я віддам їх Полу.

На цих словах я дивлюсь Кален просто в очі. Неприховано, демонструючи всю свою внутрішню силу. І бачу як вона пригасає. Жінка раптом розуміє, яка людина перед нею.

— Там вистачить, щоб купити великий дім і по машині кожному із вас. Ви почнете прекрасне життя десь далеко звідси. Там, де сонце щедро поливає землю промінням, а діти спокійно граються на вулиці до пізнього вечора, — у моєму тоні не було ні грама іронії.

Зайшов Пол — він приніс нам чай. Це тому, що кави у нього ніколи не було — я знав це. Він поставив горнятка біля кожного, і я прийняв його дар.

— Дякую, Пол. Кален, тобі неймовірно пощастило із Полом.

— Тільки не треба мене хвалити, — заперечив чоловік, і сів поруч зі своєю жінкою. — Я до цього не можу звикнути.

— Пора міняти це. На тебе чекає інше життя. Не таке жалюгідне, як до сих пір.

Ми вишкірились одне до одного.

— Раґнар, я знаю, що мені пощастило із Полом, — відізвалась Кален. — І я не збираюсь це втрачати. У нас є гроші — ми готові уже зараз їхати із міста. І це було би найкраще. Для нас.

І раптом я зрозумів: я заважаю їм. Бандит без банди. Прострелений. Списаний. Я міг би просто зараз викликати таксі і поїхати до себе. А там уже хай убивають.

— Раґнар нікуди не піде. І ми не залишимо його, — строго сказав Пол. — Я рятував його не для того, щоб його знову убили. Досить.

Запала мовчанка. Всі потягнулись до своїх горнят. Мої інстинкти підказували мені, що переді мною двоє по-справжньому закоханих людей. Вони випромінювали це. Пол і Кален не були разом, щоб просто втекти із міста, щоб покинути свої старі життя. Вони не рухались ВІД чогось. Вони рухались ДО! До своєї сім’ї. До спільного щасливого майбутнього. І яке в біса право маю я стояти на їхньому шляху?

Але міг би допомогти. Міг би! Грошима.

— Кален, своє життя я загубив. Але чуже життя — я завжди ціную. За останні дні сталося багато того, що змінило мене. Я повернувся із самого пекла завдяки Полу. І я хочу віддячити. Ціна… безмежна і я віддам все, що у мене є. Бо гроші мені уже не потрібні. Ви поїдете, а потім настане час помсти. От і все, про що я прошу.

Кален стиснула руку Пола. Я бачив у її очах… співчуття?? Дивно. Не очікувано.

— Що ти збираєшся зробити один супроти армії Драка? — запитала жінка.

Я завжди довіряв своїм інстинктам. А значить — я не любив обґрунтовувати свої дії, думати раціонально, все логічно пояснювати…

— А що може зробити одна іскра із цілим лісом? Що робить одна маленька куля із великим людським тілом? Що робить один метелик із Всесвітом?

Від Кален

Як же я не хотіла, щоб мене знову хтось трахав, окрім Пола! Час минав, синьці на моєму тілі зникали і у будь-яку мить міг зателефонувати Карл і запитати, чому я не на роботі.

Пол був дійсно золотим чоловіком — як він міг терпіти мій спосіб заробляння? Але я все більше відчувала, що старої Кален уже не існує. Вона немов туман, розчиняється під променями сонця. Кален, котру трахають за гроші, зникла!

— Будеш щось до кави? — питає він.

— Ні, дякую. Щось нема апетиту.

Пол хмуриться. Він бере провину за мій поганий настрій на себе. Я відчуваю це, тому беру його за руку і заспокійливо гладжу.

— Все гаразд. Просто… не хочу йти на роботу.

Він киває.

— Я уже не збиралась йти… туди. Але тепер, схоже, доведеться…

— Може, скажеш що прихворіла?

— Скажу, — швидко погодилась я. — Це виграє для мене ще декілька днів. Зараз осінь — всі хворіють.

Ми трохи помовчали. Кав’ярня була наповнена людьми. Був ранок — не звична для нас пора, щоб гуляти. Але, думаю, всі наші звички потрібно міняти. І наше колишнє нічне життя… насправді, не має нічого спільного зі здоровим життям. Якісним життям. Радісним.

— Пам’ятаєш, як ми познайомились? — запитала я.

— Пам’ятаю. Я запитав скільки ти коштуєш?

— Ага.

Ми обоє посміхнулись.

— Але ти вів себе так безпосередньо. Так… простодушно, чи що.

— А ти вела себе дуже таємничо.

— Добре, що ти дав мені тоді свою візитку. Інакше ми б могли ніколи не зустрітись.

— А я тобі сподобався одразу? — зазирнув мені в очі Пол.

— Так. Я хотіла із тобою ще раз зустрітись. Це неможливо пояснити словами — просто я щось відчула.

— Ми щось відчули.

— Знаєш, Пол. Мене ніхто ніколи не любив.

— Це…

Він раптом затнувся. А потім сам засумнівався:

— Неможливо? Хіба ні?

— Можливо, — я зітнула плечима. — У моєму випадку можливо. Мама у мене була наркоманка — вона мало що розуміла з часом, поки не вмерла від дози. А тато любив лише мацати мене. Є ще пару родичів, але це нікому не потрібна історія. Я жила у світі ненависті і зневаги. Інколи робила жахливі речі. І знаєш що, Пол? Я не буду тобі розповідати про це! Не буду… Тому що все це херня: «Ти маєш знати про мене все, бо моє минуле це частина мене». Лайно собаче! Важливо, якою я буду поруч із тобою і яке буде у нас майбутнє. Все можна переписати! Все змінити.

Пол уважно слухав мене. Він кивнув:

— Я згоден, Кален. Я також… був іншим. І давай просто забудемо про це, а будемо думати лише про майбутнє. Не важливо хто ми і звідки прийшли. Важливо, які ми разом і куди прямуємо.

— Так. Щойно Раґнар виздоровіє, ми відправимось геть із цього місця.

У цю мить я помітила на собі погляд чоловіка у чорному плащі. Він сидів за столиком, на відстані кількох метрів і пив чай. Чоловік був підозрілим на вигляд, але щойно я впіймала його погляд — він відвів очі і розсіяно поглянув у вітрину кав’ярні. Проте щось мене немов вкололо…

У Пола заграв мобільний телефон.

— Алло? Рома? Що трапилось?

Від Пола

Майк не ночував вдома. Такого, звісно, ніколи раніше не було!

— Чому ти ще вчора мене не набрав?

— Я й так постійно тебе шарпаю. Думав, він вернеться…

— Уже виїжджаю!

Я поставив слухавку і винувато глянув на Кален.

— Щось трапилось?

— Пропав син мого друга. Треба їхати шукати.

— Я з тобою.

— Упевнена? Це у Аркаскаді, — уточнюю я, але ми уже допиваємо каву, залишаємо гроші і покидаємо затишну атмосферу кав’ярні.

— І що? Туди із дівчатами не пускають? — іронізує жінка.

Вулиця зустрічає нас крижаним жовтнем. Зима уже близько.

Поки ми їдемо, я розповідаю Кален про всю ситуацію із Майком і Ромаріо. Не приховуючи нічого.

— Я знаю, як люди живуть у таких районах. Нікому там не солодко. Твій друг ще нормальний. Переважно чоловіки там луплять своїх дітей і жінок, всі бухають і коляться, і лише думають, як би щось вкрасти.

Ми прибуваємо на місце, і назустріч нам, мов ошпарений, вискакує Ромаріо. У дверях позад нього я бачу його дружину. Вона плаче. Це вперше я бачу на її обличчі якусь іншу емоцію окрім роздратування і злості.

— Куди їдемо? — питаю я у Роми, котрий застрибує на заднє сидіння.

— Ох, блін, прямо. Думаєш, я шарю?

Я кивнув і руки самі спрямували авто туди, де ми минулого разу знайшли бідолашного хлопця.

— До речі, познайомся — це Кален. Моя дівчина, — кивнув я на пасажира, що сидів поруч зі мною.

— Привіт, — повернулась вона до Роми.

— Привіт. Пол з тих пір, як познайомився із тобою став іншою людиною, — промовив мій друг, трохи вгамувавши свої нерви.

— Справді? І яким це?

— Він майже не п’є. Першу пляшку пива не відмовляється. Другу, третю… А от на п’ятій уже впирається. Каже: мені ще за кермо сідати.

Ми всі посміхнулись.

— Я також алкоголік, — кивнула Кален. — Так що мені не страшно.

— Без бухла людям були би важко спілкуватись, — гірко промовив Ромаріо.

Вранці бандитський район виглядав безлюдно. Ніхто не швендяв вулицями — всі валялись вдома у ліжку, прибиті вчорашніми дозами наркотиків та того ж самого алкоголю. А ті, хто дисципліновано йшли на роботу, уже були на своїх місцях всередині будівель.

— Ти дзвонив комусь? — запитав я друга і той знову спохмурнів.

— Дзвонив. Ніхто нічого.

— Ви не сварились?

— Ні. Після того разу — більше ні. Розмовляли нормально. Не знаю Пол, інколи так важко склеїти своє життя… Всюди засада. Із роботою, грошима. Жінка пиляє. Та ще й діти…

Він стиснув губи і повернувся до вікна. Я впізнав вуличку, котрою ми їхали. Минулого разу тут панувала пітьма. Тепер тут можна було спокійно все роздивитись здалеку. Я вирішив пригальмувати біля того самого напівзруйнованого будинку, де знайшовся Майк минулого разу.

— Пройдемось? — запитав я, і мені самому стало моторошно. На що я розраховую? Знайти Майка тут прив’язаним? Це буде означати, що він пробув тут всю ніч… Чи знайти, як він тут скрутився калачиком і десь спить?

— Ну давай, — кивнув Рома і вийшов назовні. — Майк!

— Майк!

Ми кричали, а відповідали нам лише собаки десь далеко. Повітря було прохолодним і дуже вологим. Ранковий туман ще не зійшов, але після нього не стане тепло — я відчував це. Осінь немов вперто витісняла життя зі своєї території.

Вся наша група увійшла у приміщення. Ми розпочали пошуки, а точніше — невизначене блукання у білій мряці. Старі шприци і лайно. Я знову побачив їй тут. Там, де ступає нога людини — там людська істота обов’язково залишить сміття. Сліди своєї високорозвиненої цивілізації!

— Мені здається, ми тут його не знайдемо, — шепнула мені Кален.

— Ну і добре, якщо ні…

І раптом пролунав крик. По-справжньому відчайдушний крик. Здається, такого я ще не чув у житті. Неймовірної сили…

— А-а-а!

Ми кинулись на звук і через кілька секунд побачили його. Ромаріо. Він схопився за голову і дивився кудись… вниз. Ми із Кален обережно наблизились до нього. Там була яма. Велика бетонна яма. А внизу — тіло. Розбите, понівечене тіло хлопчика на ім’я Майк.

По спині сипнуло морозом. Я відступив назад. Хто його убив? За що? Чому так сталось?

Ромаріо сів на сиру землю біля ями.

— Майк, Майк… — ридав він, обхопивши голову.

Якусь мить у голові було порожньо. А потім ринувся потік питань.

І де зараз була його злість на малого? Де була його ненависть до сина? Де були їхні сварки? І якби він міг, якби хоч здогадувався, то чи не наповнив би кожну хвилину любов’ю до своєї дитини?

Я зиркнув на Кален — у неї було кам’яне обличчя. Вона стиснула мою руку. В очах був страх і якась несамовита лють. Немов вона звинувачувала когось у цьому. І я розумів її. Добре розумів.

Я підвів очі до неба і подумки запитав: «Що ми зробили не так?»

ІНШИЙ

Подарунок долі. Справжній подарунок долі чекає на того, хто уперто шукає своє, наполягає на своєму. Альфред відчував себе так, як тоді, коли його маленького у лісі врятували студенти. Немов Бог із небес!

Жінка і чоловік у кав’ярні раптом зірвались із місця, і Альфред поквапився за ними. Він сів їм на хвіст. Через десять хвилин для нього уже пробили номер машини і з’явилось ім’я таксиста: Пол. Без місця проживання. Ну, і не проблема.

Альфред видзвонив своїх підлеглих і уже скоро передав їм роботу по стеженню. Він не поспішав. У такі миті він ніколи не діяв імпульсивно. Так само як було із його батьками. Щойно Альфред втямив, що вони із ним зробили, дев’ятирічний хлопчик знайшов своїх батьків. Просто дізнався місце перебування, але більш нічого.

Йому довелось вирости. Набратися сил. І лише 18-річним Альфред приїхав до своїх батьків у гості. Батька він убив швидко, а матір мучив дуже довго. Можливо, тому що так було оптимальніше діяти (чоловік був сильним суперником, а жіка — слабким), а, можливо, тому, що вважав саме маму ініціатором його повішення.

Як би не було, Альфред зумів із цим планом у голові прожити багато-багато років. І лише потім вдатись до втілення. Так само і зараз: жертва попалась у сильце. Тепер зашморг лише затягуватиметься.

Альфред навіть повернувся у кав’ярню, щоб завершити свій ранковий ритуал чаю. Протягом наступних кількох годин він отримував по телефону все нову і нову інформацію.

— Алло, зв’яжи мене із містером Драком.

— Альфред, ти сам знаєш — лише у виняткових…

— Так, я в курсі.

Пролунав гудок. Альфред чекав і його тіло затремтіло.

— Я слухаю тебе, — полився голос, від якого здригались всі у цьому місті.

— Містер Драк, я знайшов його. Раґнара.

— Чудові новини, Альфред. Я ніколи у тобі не сумнівався.

— Дякую, сер. У вас будуть якісь особливі побажання? Принести вам його голову?

— Хм… — на якусь мить Драк замислився. — А зможеш привести його до мене живим?

— Зможу. Привести?

Драк мовчав. Альфред терпляче чекав на відповідь. Чекати — це він добре умів.

Від Кален

Інколи мені так шкода нас усіх. Заблудлі, мятежні душі. Чого варті наші життя у вирі хаосу? На що можемо сподіватись ми? Жертви батьків, жертви обставин, жертви насилля. Жертви.

Ми лежали із Полом у ліжку після прекрасного сексу. Спочатку ніжного, потім — агресивного. Довгого і гарячого. Такого як треба. Такого як хочеться… Коли ми прийшли у цю кімнату, тут було холодно. А зараз тут було жарко, мов у липні. Дивовижно, що можуть зробити двоє людей із кліматом!

— Я думаю, хтось зі старших пацанів його штовхнув туди. Може, не спеціально. Просто він продовжував продавати траву чи що вони там зараз продають, і ті вирішили його налякати, — замислено промовив Пол, дивлячись у стелю.

Я почекала трохи і зітхнула:

— Яка різниця, що там сталось? Ти знаєш, що Майк був нормальним хлопцем. Просто… що він міг знати про це життя? Нам всім інколи потрібна допомога. Навіть найсильнішим.

Тіна. Тіні потрібна. Раґнар. Мабуть, і йому.

— Шкода твого друга. Ромаріо. Він собі не пробачить. Хороші люди ніколи собі не пробачають. А всяка сволота прощає собі все. Природний відбір.

Я гиготнула. Яка висока істина! А толку з того? Зло перемагає. Зло переможе.

— Може, мені пожити у тебе Кален? Ці дні поки Раґнар видужує… — запитав раптом Пол, і я мимоволі посміхнулась йому.

— Це прекрасна ідея! Давай!

— Просто… так буде зручно.

— Навіть не кажи більше нічого, — я поцілувала його.

— Піду у душ. І виїду зараз, щоб забрати речі.

— А на роботу?

— Не піду. Більше не хочу.

— Супер! — зраділа я. — А я приготую щось смачне поїсти, поки ти будеш у дорозі. Щоб ти не передумав втікати зі мною.

Ми засміялись. Пол підвівся і рушив у душ. Голий. Я любила дивитись на його тіло — не лише торкатись. У нього була красива будова, рухався він по-чоловічому. Умів поводитись із предметами довкола. Він встиг полагодити все, що скрипіло у моїй жалюгідній квартирі. Що тут сказати: я просто була по вуха закохана.

У душі відкрилась вода. А я задоволено потягнулась на ліжку. Жахливі враження від сьогоднішнього дня танули, як туман під променями сонця.

Та раптом я почула болісні стогони. Вони долинали із сусідньої квартири.

— Ні… Не треба… Благаю!..

Це був голос дівчини. Тіна?

Від Раґнара

Всередині кожного з нас хтось сидить. Він немов прихований у пітьмі. У сліпій зоні. І що головне: ця персона постійно щось говорить. Повторює. Начитує довбану мантру.

— Я наповнений силою і енергією. Я наповнений силою і енергією. Я НАПОВНЕНИЙ СИЛОЮ І ЕНЕРГІЄЮ!

Я стояв перед вікном кімнати у сутінках і дивився на вулицю. По дорозі проїжджали автомобілі, просвічуючи мокрий простір своїми фарами. Падав дрібний дощ. А я все повторював цю фразу вголос. У квартирі більше нікого не було. Лише я, мій голос і сутінки.

«Це так несправедливо!» — каже хтось всередині нас. «Я не заслужив такого лайна!» — каже хтось всередині нас. «Я така некрасива…» — каже хтось всередині нас. І наше життя — це проекція цих слів. Несправедливість буде повторятись, «незаслуженість» — повторятись, а некрасива — буде некрасивою.

Невідомо коли хтось всередині нас почав говорити свої мантри і чи може він змінити їх. Але добре ясно одне — цей «хтось» це ми самі. Ти, бля, особисто!

— Я — наповнений — силою! — карбую я ці слова на порожньому вікні, витріщившись на безкінечний потік автомобілів.

Ці рекламні вивіски на вулиці — вона також говорять до мене із темноти, намагаючись в’їстись глибоко на підсвідомість. Намагаючись спроектувати МОЄ життя. Одна із машин на дорозі гальмує і паркується на тротуарі.

Цікаво, Рікі живий? Я хотів би поглянути у його обличчя. А потім вибити йому всі зуби. Міранда… ми не раз різались там у карти із мужиками. Найчастіше вигравав Остін. Але він пробачав нам деякі борги. А Рікі постійно махлював… Вибити йому всі зуби і поламати всі пальці. Так, прекрасна ідея.

Із машини вийшли двоє чоловіків у чорних плащах, і я нахмурився. Вони закурили і подивились просто сюди, у моє вікно. Пальці самі по собі стислись у кулаки.

— Я наповнений…

Я замовк і спостерігав. Через кілька хвилин біля них припаркувалась ще одна машина такої ж марки. Із неї вийшло троє чоловіків у чорних плащах. Вони підійшли до двох попередніх. І все стало зрозуміло…

«Рано чи пізно ти облажаєшся», — каже хтось всередині тебе. «Лише обрані люди у цьому світі можуть мати багатство. А ти не такий», — торочить хтось всередині, у пітьмі твоєї душі. І так далі, і тому подібне.

Люди Драка. Вони знайшли мене. Що робити? Пола нема вдома і я не маю телефона. Як йому повідомити? Якщо вони мене уб’ють, то цього їм вистачить, щоб не чіпати безневинного таксиста?

Чорт, у мене нема ніякої зброї! Ну, не олівцем же я буду їх штрикати.

Я відійшов від вікна і почав вдягатись.

— Раґнар, ти зможеш. Повбиваєш їх і все. Потім прийде Пол, забере речі і ви поїдете до тебе на квартиру. Віддаш мужикові гроші і все буде тіп-топ.

Тіп-топ… Головне — заткнути цей голос всередині себе і начитати СВОЇ установки. Ті, які будуть вигідні тобі.

— Повбиваєш їх всіх. Повбиваєш їх всіх.

Я підійшов до вікна. Чоловіки стояли і про щось неквапливо балакали. Раптом я побачив таксі. Воно також пригальмувало і спинилось внизу на звичному місці. Із машини вийшов Пол. І рушив до квартири. Одразу за ним, немов по команді, рушили люди у чорних плащах.

І хтось всередині мене уже невпинно розкачував свою мантру. Я навіть не помітив, як втратив контроль над нею. «Тобі жопа», — промовляв мій чорний двійник. «Вам жопа!»

ІНШИЙ

У забігайлівці Боба ще ніколи не було такого клієнта. Перехожі здивовано переглядались і дехто навіть лякався. Двоє дівчат, що прямували до Боба за своїм звичним перекусом, спинились, квапливо перемовились і подріботіли геть.

А чоловік у воєнній формі чітким, майже стройовим кроком наблизився до забігайлівки і по-діловому упер руки в боки.

— Здоров, Боб.

— Здоров, Гітлер, — виглянув товстун назустріч клієнту. — Як у тебе справи? Чому у формі? Людей мені відлякуєш.

— Ти ж мене знаєш — служба зобов’язує.

— Не прибідняйся.

— Я тут ходив у бордель кілька разів. Познайомився із однією хорошою жінкою. Мімі звати.

— Мімі? Щось знайоме, — вдавано замислився Боб і почав робити хот дог. — Ти ж не проти американської їжі, фашист?

— Головне, щоб вона була кошерна… Так от, думав, що вона богиня, уяви собі. Багато на це вказувало. Але виявилось — лише дурно втратив час.

Боб кивнув:

— Розумію.

— То вона не богиня, Бардо? — Гітлер улесливо глянув на товстуна у фартусі із написом «БОБ». Було дуже кумедно спостерігати такий вираз на обличчі у фюрера.

— Ну, я не маю тобі підказувати. Але — ні. Ти все правильно зрозумів. Кока-коли?

— Давай. Із льодом.

Боб налив Гітлеру коли у склянку і подав. Той зняв свого картуза зі свастикою і почав жадібно пити.

— Дас ист фантастіш! — прицмокнув Адольф.

— Тоді може й ти поділишся своїм секретом?

— Питай.

— Як ти їх шукаєш? Як впізнаєш?

Гітлер примружився. Потім опустив голову і приклав вказівного пальця до губ, міркуючи. Потім промовив:

— Це ніби такі коливання. Легкий запах чогось. І ти починаєш принюхуватись. Починаєш приглядатись. Воно здається чимось аномальним. Ніби ти побачив раптом, як кіт ходить на двох ногах. Чи повз тебе пройшла якась дуже дивна людина. Занадто великий ніс, занадто довгі ноги.

— Зрозуміло, то Кален… тобто Мімі — вона щось таке проявляла? — лукаво запитав Боб.

— Так. Але може це просто поруч із нею хтось із них… коливання були надто сильними. Так ніби…

Поки фюрер розгублено жестикулював, Боб підніс до рота хот дог і надкусив.

— Ніби він там не один, — і Гітлер зиркнув на Боба. Той показав на забитий рот їжею і розвів руками.

— От ти хитрюга! Навмисне це зробив?

Товстун охоче закивав і зареготав. Із його рота повалились шматки всього, що він туди засунув.

— Бардо, Бардо, ти нестерпний… Зате я притис Раґнара!

— Я в курсі. Але це ми ще побачимо, чи притис, — прожував репліку гладкий чоловік.

Гітлер махнув рукою:

— Та там уже все.

Він допив колу і поставив її назад. Боб раптом нахилився вперед і почав шепотіти:

— До мене дійшли слухи, що дехто із вас… — він вказав пальцем на свого єдиного співрозмовника. — Зустрічається у снах. І веде переговори.

— Про що? Тобто — звісно ні! Такого бути не може. Це ж проти правил? Правда, куратор?

— Так, це проти правил. Ведучий не має права розмовляти із гравцями. Тим більше — про щось домовлятись!

Боб відхилився назад і посміхнувся:

— Дякую, що зайшов, Міфос. Радий був бачити. Тільки більше таким не приходи.

— Більше ніколи. Наступного разу буде Джонні Депп. Ок?

— Годиться, — кивнув Боб, і Гітлер рушив геть.

ВІД УСІХ

Я так чекала його! Мого найкращого чоловіка у житті. Радість і спокій переповнювали мене всередині. Через декілька секунд голос дівчини за стіною стих. І я забила на це. Тепер мене сусідські голоси не стосувались. Лише Пол і наше майбутнє — от, що важило.

Мій коханий (не можу повірити, що думаю так про когось) поцілував мене і поїхав додому збирати речі. А я рушила у магазин. Накупила продуктів. Уперше за багато років, я накупила повно продуктів розраховуючи на двох людей. Я вибирала їх і думала, як буду готувати для МОГО чоловіка. Байдуже, що не вмію — я вкладу у кожну страву всю свою душу. І йому обов’язково сподобається!

Чоловік наповнює дім жінки, а жінка — наповнює чоловіка. Такий закон гармонії.

Клацнув замок і вхідні двері відчинились. На порозі стояв Пол. Я побачив його, причаївшись за шафою. Пол увімкнув світло у коридорі, і я замружився. Мої очі прагнули темряви. Хазяїн дому обернувся до дверей, щоб зачинити їх, але там уже стояли люди Драка.

— Не рипайся, — гаркнув один із них, і вони почали заходити всередину.

Як завжди — люди Драка сунули немов потім чорних тарганів. Я напружився всім тілом.

— Де Раґнар?

— Хто… хто це?

Промовив Пол. Правильно промовив — розгублено, затнувшись, наче дійсно перший раз почув про це ім’я. Люди часто брешуть твердим голосом, без запинок, а це не природно.

— Це останній із Могікан, — реготнув один із людей Драка, і я напав на нього першим.

Я ударив його по сонній артерії ножем (так, на кухні завжди є ножі і це добре) і фонтан крові бризнув на стіну. Зчинилась метушня, і хтось вимкнув світло. «Пол, ти умнічка!», — подумав я, і схопив наступного чорного виродка.

Він відбивався, тому я бив його ножем куди-небудь, поки не пробив живіт. Суперник поповз униз, а інші мужики чомусь не діставали пістолетів. У голові промайнула думка: «Невже наказали брати живим?»

У цю мить у вузькому коридорі на мене обрушилась вся навала решти людей Драка. І я відчув свою фізичну кволість. Раніше я би втримав їх, але не зараз… Я зчепився із першим у ряду. Він гарчав і витріщався на мене оскаженілими очима, а я намагався пробитись ножем до його горла.

Позаду почувся удар і крик — натиск навали послабився. Невже Пол? Вони «провтикали» ворога у тилу? Я зібрав всі свої сили і попер вперед. Нападник не втримався і пропустив лезо занадто близько до шиї. Потекла кров. Він загарчав ще голосніше. Захрустіли тканини тіла і чорний виродок заволав, але було уже пізно — я вдарив його кулаком і дотиснув ножа. Труп.

Я вимкнув світло, але мене одразу приперли до стіни.

— Стій тут, — приставив мені до обличчя пістолет один із непроханих гостей, і я підняв руки.

Вони всі навалились на Раґнара. Ніхто не стріляв, і я зрозумів, що люди Драка мали наказ взяти останню людину Мальдіні живим. Що ж, якщо мене досі не вбили, значить я мав усі шанси залишитись цілим. Навіть після того, коли заберуть Раґнара.

На мить я уявив собі сцену: Раґнара виводять; я залишаюсь сам вдома; спокійно збираю свої речі і їду до Кален. А далі — всі жили щасливо і спокійно. І померли в один день. Які ж це лицемірні слова! Ними закінчувалась кожна казка. Який же страхітливий обман втовкмачили нам в голову у віці, коли ми все сприймали на віру!

Сам не зрозумів, як це сталось, але я зловив себе на тому, що б’ю в потилицю найближчого до себе нападника. Він цього не очікував. Я б’ю його ще раз і намагаюcь повалити на землю. Пістолет. Мені потрібен пістолет! Віддай…

Бах! Пролунали вистріли. Що сталось? Між мною і рештою людей залишалось мертве тіло першого, але що там відбувається позаду?

— Пол! — раптом крикнув я.

Відповіді не було. Я вивернувся і рубанув рукою вперед. Хтось вхопив мене і вкусив за палець. Я упав. Це була дуже брудна бійка. І скільки уже можна потрапляти у пекло, де тебе притискає цілий потік ворогів до підлоги?

«Тобі жопа. Тобі жопа!» — начитував мантру всередині мене мій чорний двійник.

«Я їх всіх убив. Я їх всіх убив!» — заволав я всередині.

Мене немов ошпарили кип’ятком. А потім — тупий біль паралізував все тіло. Я повалився на землю. Хапнув ротом повітря і застогнав. «Пол!» — почув я крик Раґнара. В очах потемніло. «Тримайся! Не відключайся!» — закричав я сам до себе подумки.

Я піднявся. Не знаю, яким чудом, але це були нелюдські можливості. Ножа більше не було — він випав. Але у мене була лють. Скажена ненависть до цієї людської плоті, що напирала на мене.

Чиєсь вухо попало мені під руку, і я із силою потягнув його. Захрустіли хрящі і у квартирі пролунав чоловічий вереск. Таке рідко почуєш. Удар — зламалась чиясь челюсть. Удар — зламався чийсь ніс. Раптом я зрозумів, що залишився лише один дієздатний суперник.

Я штовхнув його у вітальню, щоб збільшити простір для бійки. Він вихопив пістолет.

— Будеш стріляти?

— Буду.

— Брешеш, — вишкірився я. — Ти — труп. Знай це.

— Містер Драк дістане тебе з-під землі. Я це зробив — зробить хтось інший.

— Ти? Ти мене знайшов?

— Так.

— Як?

— У кав’ярні. Вони назвали твоє ім’я. Чоловік і жінка.

Я кивнув:

— Тобі повезло, сосунок. Більше такого не буде.

Я зробив крок.

— Не треба! Я вистрелю!

— Драк сказав взяти мене живим. Ти не зможеш. Ти ж тупий посіпака.

Я кинувся вперед. Він не вистрілив. Бій почався і швидко закінчився. На вулиці не буває довгих бійок, якщо суперники уже мали хоч трохи досвіду. Всі ми б’ємо лише з однією ціллю — щоб одразу убити.

Останній виблюдок містера Драка упав на підлогу, а я підхопив його пістолет і за декілька секунд зробив контрольні вистріли всім нападникам. Семеро трупів.

У коридорі на підлозі лежав Пол. Він ще дихав. Я схилився біля нього. Він весь заливався кров’ю.

— Пол, все буде нормально. Ти виживеш, — сказав я слова, котрі уже нічого не значили.

— Кален… Кален… Попіклуйся про неї… — прохрипів Пол і помер.

Я чекала його — мого коханого чоловіка, а він все не повертався. Приготовлена вечеря почала холонути…