Дарксіті

ІНШИЙ

Фредеріко Мальдіні всі вважали непутящим. Він був середнім сином у сім’ї і, тоді як старший Мальдіні зумів організувати мафію та вести сякі-такі кримінальні справи, Фред умів лише тринькати гроші.

Старший Мальдіні часто кричав на молодшого, але не наважувався чіпати брата чи, тим паче, убити. Родина — понад усе. Такими були принципи кримінальних кланів Дарксіті. Звісно, на відміну від Містера Драка…

— Паршива вівця! — часто гарчав Мальдіні у спину братові і сердито жбурляв щось у стіну.

Проте у Фреда таки було декілька талантів. Наприклад, він був майстром влаштовувати п’янки-гулянки. Або ще: знаходити собі фатальних жінок.

— Люба, як тебе звати?

Підійти за барну стійку, щоб познайомитись із жінкою — чи не найгірша ідея, котра може стрягнути у голову чоловікові у цьому закладі. Ніч. Гучна музика. Сигаретний дим. Десятки спітнілих людей під алкоголем і наркотиками занапащають своє життя у клубі. Можливо, всі ми просто запрограмовані на самознищення?

— Називай мене, Сексі, — посміхнулась вона йому.

Хтиво, звабливо. Дівчині не більше 20 років від народження. Чорнява і розпашіла. Таку хочеться без слів вхопити і жбурнути на ліжко.

— Справді? — підвів Фред брови. — Чудове ім’я.

Він захихотів.

— А мене звати Фред. Фред Мальдіні.

— Ти випадково не?…

— Так, я із тих, — хвалькувато промовив чоловік, і присів поруч із дівчиною.

Вона не була йому знайома. А отже не могла бути проституткою — всіх тутешніх хвойд він знав особисто.

— Вау. І як воно — бути завжди номер два?

— Що? — вираз обличчя Фреда різко змінився.

— Ну, глава банди — твій брат. А ти хто там?

— Я його… Я там!.. — чоловік раптом захлинувся злістю, і дівчина демонстративно відвернулась.

— Еге ж… Люди, які не вміють контролювати свої емоції — не здатні контролювати інших людей.

— Сучка, та я тебе зараз зарию тут. Тупа!..

— Заспокойся, — вона поглянула на нього так ліниво, що Фред аж розгублено затнувся. Він ще не бачив, щоб якась людина так реагувала на образу!

— Мені це знайоме. Я — шоста дитина у сім’ї, — продовжила Сексі. — Всі мене мають за ніщо. Ніхто не дослухається до моєї думки. Думають, що я якась мала дитина, за якою потрібно постійно приглядати.

Фред нічого не відповів — він лише сьорбнув зі свого бокалу, де бовтався якийсь його улюблений «шмурдяк».

— Але ж ми із тобою, Фред, добре знаємо чого варті, правда? Добре знаємо свої таланти! Знаємо, які, насправді, бездарні люди, котрі вважають себе кращими за нас. І ці виродки!.. — вона раптом розлючено схопила його за руку. — Ці виродки заплатять за роки принижень! Нас можна вдарити, Фред, можна. Але принизити — цього ми їм не пробачимо, правда?

Фред ошелешено витріщався на Сексі. Вона немов читала його думки. Тобто не так — вона немов читала всі його емоції! Те, що вирувало у ньому багато-багато років. Вся ця пережита зневага від батька. «Фред, ти не здатний це зробити». «Фред, іди краще допоможи мамі». «Фред, ти знову все зіпсував». А-а-а! А потім брат… Старший брат, котрий повторяв всі слова батька.

Тіло Фреда немов заціпеніло, але дівчина трусонула його:

— Ей, ти мене чуєш?

— Так… — глухо промовив він.

— Ходімо звідси, кажу. У тебе є куди піти?

— Так. У мене тут є віп-апартаменти.

— Чудово!

Вони рушили темними проходами між людей, спостерігаючи за тим, як відвідувачі нічного клубу трясуться під якоюсь безглуздою музикою, намагаючись… що? У чому була ціль всього цього спектаклю? Напитись за шалені гроші, спітніти і подриґатись, спробувати «перепихнутись» із якимось випадковим партнером, щоб набратись ще якоїсь венеричної хвороби. І потім вранці шкодувати про все. Абсолютно все, що зробив. Де тут була радість від життя?

— Хочеш я розкажу тобі одну таємницю?

— Про себе, моя Сексі?

Фред і загадкова дівчина провели уже якихось півгодини у зачиненій розкішній кімнаті. Пили шампанське, їли шоколад і дорогі сири, цілувались на ліжку. До сексу ще не дійшло. Їм і так було кайфово.

— Ні. Про Дарксіті.

— Ну, давай.

У віп-апартаментах Фред помалу розтанув. Вони перевели тему розмови у спокійніше русло, і більше не згадували про сімейні справи. Фреду було добре із цією дівчиною. До біса добре!

— Знаєш у чому таємниця Дарксіті? У тому, що тут сплять Чорні Боги.

— Тут сплять Чорні Боги? — Фред захмеліло посміхнувся.

— Так. Вони грають у гру.

— Яку ж це?

— Хто прокинувся — той програв.

Фред відставив бокал на столик і розгублено потер чоло.

— Невже? А хто їх будить?

— Один із них. Ведучий гри. Також Чорний Бог.

— Цікава історія…

Він впіймав на собі її цілком серйозний погляд темних очей. Зараз Фред уже дав би дівчині не 20 років, а мінімум 25.

— Ну… а як вони сплять?

— У людях. Кожен вибрав собі людину і сховався в ній. Вони забули, що вони — боги. Сплять. А ведучий їх будить. І якщо хтось прокинувся — він вибуває із гри. Класно вони це все придумали, правда? Боги забули, що вони боги.

— Ти серйозно у це віриш? Ти?…

— Фред, давай ти хоч раз у житті поставишся до чогось не легковажно? Добре?

«Сука, та я тебе зараз!» Але він стримався. Стримав емоції.

— Як скажеш. І що з того? Що мені з цієї «таємниці» Дарксіті?

Вона витримала паузу і осушила бокал із шампанським.

— Знаєш, серед людей твого брата є один такий сплячий бог. І мені відомо хто.

Фред, дурнику, невже ти повіриш у все це??

Від Раґнара

Я прокинувся. Ахха! Ноги у Раґнара підкосились, і він повільно сповз на підлогу біля мертвого Пола. Його тіло не могло витримати неймовірний потік чорної енергії, що струменіла крізь простір у якому перебував Бог.

Я прокинувся і одразу зрозумів, що програв. Міфос переміг — він спровокував мене не небезпекою для мого життя. Він допік мені смертями людей, до яких я прив’язався. Ех, це завжди була моя слабка сторона — співчуття до людей. Саме тому я вмів так вправно маскуватись під них. Мене було важко викрити… Було.

У двері квартири зайшла висока, кремезна постать. Чоловік-убивця. Він схилився переді мною у поклоні:

— Вітаю, мій Лорде. Що накажете?

Я мовчав. Що далі? За правилами я повинен був покинути Дарксіті. За правилами, скоро біля мене мав з’явитись Бардо і провести за межі мегаполісу. Але я не хотів. Я поглянув на Пола і посміхнувся:

— Гей, друже, який кумедний жарт, правда ж? Як ми майстерно зуміли обманути самих себе? І що тепер? Весь цей безлад залишився на мене? Кален… Тепер я маю повідомити про смерть її щастя?

Я знову увійшов у тіло Раґнара. Ахха! Яку неймовірну силу воно тепер відчувало!

— Що вдієш: потрібно робити те, що можеш із тим, що можеш.

Раґнар підвівся. Саме так мене звали насправді. Я був єдиним із Богів, котрий взяв собі справжнє ім’я. Просто, я його дуже любив.

— Потрібно тут все прибрати, — віддав я наказ своїм воїнам, і тут же у квартирі з’явилось з десяток таких самих здоров'яг, котрі взялись до справи.

— Пол, — я поплескав мого мертвого друга по плечу. Довгих прощань не буде. — Ходімо.

Я вийшов із квартири. Ну що хлопці, готуйтесь до війни. Перш ніж Бардо отямиться і кинеться виганяти мене із Дарксіті, я їм тут влаштую гарячу вечірку, довбані прихвосні!

Ніколи! Ніколи не будіть чорного бога!

Від Кален

Телефон Пола не відповідав. Я одягнулась і вийшла із квартири. У цю мить мене одразу схопили чиїсь сильні руки. Рот накрила долоня, і я не встигла закричати. Їх було двоє. Двоє м’язистих чоловіків, що скрутили мене і потягнули у іншу квартиру до… Тіни.

Кров наповнив адреналін. Страх… Ви коли-небудь відчували такий страх, коли ви абсолютно безпорадні у руках людей, що можуть із вами зробити що завгодно? Несамовитий страх!

Мене затягнули до кухні Тіни. Там був Барт. Він спокійно їв бутерброд, піднявши підборіддя і навіть оком не змигнув, коли біля нього з’явились ми. Чоловіки притисли мене до підлоги, боляче стиснувши мої руки, і почали зв’язувати. Я навіть не намагалась відбиватись: це не допоможе, а лише погіршить ситуацію.

«Що робити? Що робити?» — пульсувало у моїй голові.

— Як у тебе справи? — пролунав раптом голос Барта згори.

Я не відповіла, адже рот мені уже заклеїли.

— Даруй, що відірвали від буденних справ. Ти ж нікому не смоктала члена? Бо нам буде трохи незручно перед клієнтом…

Він реготнув і шматки бутерброду посипались із його рота.

— Комедія. Дивись, Кален, син прокурора мусить їсти сраний бутерброд у якійсь задрипаній квартирці. Бо тут нема нормального їдла.

Скривившись, Барт жбурнув хліб у раковину. Чоловіки закінчили зі зв’язуванням мене і, важко дихаючи, підвелись.

— Кален, ну що тобі сказати? Ти сама нарвалась.

Я злісно загарчала. Барт кивнув своїм посіпакам і один із них розклеїв мені рота.

— Ти просто хворий на голову вилупок. Може, це ТОБІ у дитинстві доводилось смоктати чийсь хер?

Барт на мить спохмурнів. Було до чорта принизливо розмовляти із ним, вткнувшись носом у підлогу. Я спробувала підвестись і мені вдалось сісти, притулившись до стіни. Двоє «собак» пильно спостерігали за мною.

— Ти просто не розумієш, моя мила, — загрозливо промовив Барт. — Що це таке, коли у твоїх руках така велика сила. Коли ти можеш робити із людьми все, що захочеш.

Він нахилився до мене.

— І головне ти знаєш, що вони настільки мізерні, що із ними ВАРТО робити найгірше. Люди — просто шматки тупого лайна. А знущатись над ними — це одне задоволення. То чому б ні?

Плюнути йому в лице? Я дістану. Немов прочитавши цю думку, Барт знову випростався.

— Хто тобі дав право?…

— Я сам! — викрикнув він. — Я сам взяв це право! І це так просто, правда ж? Суть лише у цьому: хочеш — убивай, не хочеш — не убивай. Хочеш — бери своє, не хочеш — сиди у лайні і смокчи члени.

— Звідки ти знаєш, чого хочу я, ублюдок?

— О ні! Я знаю… — він присів на стілець і помахав мені пальцем. — Я знаю, що ти не така. Не така тупа як інші. Уже ні. Між нами є щось спільне. Так-так. Ми обоє знаємо, що таке мати справу зі злом. Що таке мати справу із великою чорною силою. І ти маєш якийсь план. Ти не збираєшся жити у лайні.

Звідки він?… Я колись казала Тіні про свою мрію, але хіба вона встигла.

Із сусідньої кімнати раптом долинув стогін. Я напружилась. «Що робити? Що робити?» — знову запульсувало у скронях.

— Саме тому знущатись над тобою буде особливим задоволенням! Даруй, Кален, але…

Його нижня губа затрусилась, і він раптом розплакався:

— Я не можу встояти перед цією силою. І, як ти думаєш, хіба наш Всевишній не чинить так само? Він має силу знищувати і убивати. Він має силу зробити… будь-що.

Барт благально простягнув до мене руки — по його щоках текли сльози. Що це? Що за роль він грає?

— І Бог не може встояти від спокуси убивати. Війни, насилля. Все це наповнює наш світ. І якщо ти маєш силу втрутитись у чуже життя, то чому б не втрутитись?

Барт обтер сльози і підвівся. Він важко видихнув і махнув рукою своїм охоронцям:

— Ведіть її до спальні.

Чоловіки зреагували миттєво — вони підхопили мене і понесли у інше приміщення. Я розуміла, що кричати марно — сусіди не зреагують. Ніхто не прийде на допомогу. Нема дурних, правда Барт? Нема дурних…

Коли я побачила, що відбувалось у спальні, то судини мої наповнив жах замість крові. Неймовірний холод пройняв тіло і я зрозуміла, що приречена.

На ліжку, із широко розставленими ногами, прив’язана за кінцівки, лежала Тіна. Вона була практично гола — лише шматки роздертого одягу де-не-де прикривали її прекрасне тіло. Обличчя дівчини було в синцях і напухле, а внизу… її вагіна була закривавлена і роздерта. І кров на постелі вся засохла.

ІНШИЙ

— Раґнар?

— Так, це моє ім’я.

— А мене звати Фред. Фред Мальдіні.

— Я в курсі, — кивнув лисий здоровань і поглянув на свого співрозмовника пильними, трохи іронічним очима.

— Як тобі… як тобі живеться у нашій банді?

— Нормально. Я тут давно. Звик.

Фред знав, що перед ним сидить Чорний Бог. Принаймні, так йому сказала та клята Сексі, із якою йому так і не вдалось переспати — у якийсь момент дівчина просто чкурнула геть. І як він не старався — не міг її знайти. Минув тиждень, а історія, яку вона розповіла Фреду, не йшла чоловікові із голови.

— У тебе є дівчина?

— Нічого серйозного.

— А друзі?

Бандит повернувся і зиркнув на Остіна, Джо і Рікі, що сиділи за столиком неподалік і грали у карти. У барі Міранда лунала одна із вічних рОкових композицій.

— Оті лигарі — мої друзі. Вони не дуже хороші люди, але більшість із них готові прикрити мені спину, коли стане гаряче.

Фред кивнув і замислився.

— А що ти думаєш про Містера Драка? Його банду?

Раґнар скривився:

— Якби моя воля — я би мочив тих виродків.

«Чи хочете ви війни? Я маю на увазі — тотальної війни?» Фред відчув себе ніяково поруч із цим чоловіком. Можливо, він себе накручував, а можливо… Він нервово поторсав рукав піджака і підвівся.

— Що ж, радий був познайомитись, Раґнар, — він подав руку співрозмовнику. — До речі, круте ім’я.

— Дякую, — флегматично кивнув бандит і почвалав до столика зі своїми соратниками.

А Фред підійшов до барної стійки і замовив віскі. Випив. Закурив. Знову випив. Напруження у тілі потроху спадало. Він не хотів озиратись — знав, що зараз його обговорюють. А Фредові завжди здавалось, що про нього говорять лише неприємне.

Що далі? Що ти збираєшся робити, Фред?

Я зраджу свого брата. Так, тобі не почулось — я зраджу свого брата! Підставлю його. Підкину інформацію про вантаж наркотиків Містера Драка. За ним відправляться Раґнар і його друзяки. Звісно, Драк про все дізнається. Звісно, він буде неймовірно розлюченим. Всіх знищать. Крім мене — я сховаюсь.

Але головне: вони спробують убити Чорного Бога. І що тоді? Сексі не казала, а він не запитав. Що станеться, коли Чорного Бога спробують убити? Можливо, він просто прокинеться і піде геть, бо ж за правилами — він програв. А, можливо… він почне убивати.

А хто буде його ворогом? Містер Драк. Все це кляте чорне кодло. І тоді, коли не стане Драка і його брата (сучий син, за ним я не буду жаліти ні грама!), Фред повернеться. О, так! І тоді всі справи підуть зовсім по-іншому.

Мальдіні відпив віскі і вишкірився сам до себе. «Я перепишу своє життя!»

Від Раґнара

Помирати не страшно — страшно прокидатись. Коли ти розумієш, що твоє життя нікудишнє. Що прожив ти його зовсім не так, як мріяв. Що справи давно пішли не в той бік. Що все життя займався не тим, чим хотів, намагаючись заробити гроші. Коли ти розумієш, що ярмо твоє важке і його не скинути, бо від тебе залежать діти, дружина. Ти загруз у кредитах, ти захворів, тебе оштрафували, поламалась машина і за тобою полюють колекторські служби.

Але відмовитись від цього життя неможливо — ти прокинувся і мусиш взяти цю людину, щоб дограти трагедію її життя до кінця. І єдине, що тебе тут збуджує — можливість відігратись на комусь. Скинути на когось свою лють і ненависть до світу.

Повірте, навіть Чорному Богу неприємно прокидатись і розуміти, що він програв. Тепер я у вигнанні допоки не закінчиться вся гра. Паскудно! А Міфос же пропонував мені домовитись…

У моїй барлозі нікого не було. У квартирі навіть не було слідів обшуку. Я просто взяв всі свої гроші і запхнув їй у сумку. На прощання ще раз окинув оком оселю. Раґнар, як ти міг тут жити? На обличчі з’явився іронічний вишкір — люди такі смішні істоти!

Я зайшов у своє улюблене кафе і спинився. Роззирнувся по боках. Нічого не змінилось. Вся моя людська частина відчула раптом якусь радість. І чому люди так люблять повертатись знову і знову у звичні місця?

Із кухні виглянула офіціантка Ракель і, побачивши мене, на кілька секунд оторопіла. А потім на її обличчі розцвіла посмішка.

— Вас так давно не було! Я думала… думала, що… Будете вечеряти?

— Звичайно, Ракель. Штрудель є?

Вона радісно закивала.

— Тоді все як завжди і штрудель на десерт.

— Зараз буде! — жінка метнулась до кухні.

— Ракель? — гукнув я їй.

— Що?

— Якщо захочеш — підходь. Побалакаємо.

Чорний Бог на ім’я Раґнар підморгнув жінці і попрямував до свого улюбленого столика. Через декілька хвилин моє замовлення лежало переді мною, а Ракель несміливим голосом розповідала про своє життя. Вона переїхала на іншу квартиру, котру почала знімати зі своєю давньою подругою. У неї з’явився кавалер. Звісно, не бозна-що, але цілком пристойний чолов’яга. Він працював у якісь державній конторі і грошики у нього водились.

Справи Ракель явно пішли вгору.

— Я уже збиралась кинути цю роботу, але мене тримало тут лише одне.

— Що? — запитав я, відправляючи в рота останній шматок штруделя.

— Ви, — вона опустила очі. — Я чекала, коли з’явитесь ви, щоб подякувати.

Я відчув, як їй важко говорити — у горлі жінки став клубок. Я посміхнувся і лагідно поплескав її по плечу:

— Ракель, кожен із нас бог своєї реальності. Щоб там не відбувалось довкола — ми здатні все змінити. Якщо будемо достатньо наполегливими.

— Так, можливо… Але… Мені здається у світі є ангели, які інколи приходять до нас — людей — щоб підштовхнути їх. Розбудити. І ви, напевно, один із таких ангелів.

Я стримався, щоб не розсміятись.

— Не можу сказати тобі правду. Але мені здається, ти уже все сама знаєш, — я знову підморгнув їй і поставив на стіл пачку грошей. — Це тобі на відпусточку. Інколи нам треба відпочивати.

Я підвівся і накинув куртку.

— Я от також йду у відпустку. Тому… Будемо прощатись.

Ми не обнімались на останок — досить цих ніжностей.

На вулиці із телефонної будки задзвонив апарат. Я зайшов всередину і підняв слухавку.

— Раґнар, мої вітання.

— Привіт, Бардо. Як справи?

— Я бачу, що ти прокинувся, — перейшов одразу до суті він. — Чому ти досі не покинув Дарксіті?

— Хочу ще закрити кілька справ.

— Раґнар, це проти правил!..

Я повісив слухавку і рушив далі. Двері до бару «Міранда Шут» були забиті дошками. Я вибив їх по-старомодному — одним ударом ноги, і зайшов всередину. Тут, на жаль, все змінилось. Переді мною була руїна. Остін, Джо та навіть бармен — я прив’язався до всіх них! Вони всі були мертві, через одного придурка, котрий…

— Гей ти!

Я обернувся. Позаду мене на вулиці стояв один із людей Драка. У чорному плащі і всьому, що належить. Клоун!

— Ти що тут робиш?

— Ти не в курсі — Рікі убили?

— Рікі? — розгубився мій співрозмовник. — Хто це?

— Людина Мальдіні. Такий сцикун один.

— Убили. Всіх убили. А ти?…

— Твоя смерть.

Я підняв руку і чоловік упав. Я забрав його життя, не торкаючись тіла. Все, досить сентиментів — пора діяти! Мої невидимі воїни миттєво прибрали тіло із тротуару. Я рушив вперед, а за мною — слідувала ціла чорна армія.

Від Кален

Світ почорнів. Тіна ридала від болю, а я не розуміла, як реальність може бути такою страхітливою. Чому люди робили і роблять такі жахливі речі одне із одним? За що вони так ненавидять себе? Чому такі одержимі злом?…

Двоє охоронців Барта покинули спальню і зачинили за собою двері. Ми залишились утрьох. На ліжку лежала закатована Тіна, я, зв’язана і безпорадна, скрутилась на кріслі. Мені знову заклеїли рота. По кімнаті походжав абсолютно голий Барт. Немов володар серед своїх рабів.

— Кален, ти коли-небудь знущалась над кимось? — глянув він на мене, широко розставивши руки, немов прагнув злетіти.

Я заперечливо хитнула головою.

— Але хотіла! Сто процентів, хотіла! Вмазати цим чоловікам за їхні знущання над тобою. Тому що у зла є лише одне обличчя, і це лице — мужика! Баба не може бути злом. А ми…

Він підняв руки вгору.

— Ми — звірі. Чудовиська! Галімо, що доводиться жити у світі, де правлять мужики, правда? Тому що поки так є — ми живемо у світі ЗЛА! Ахха! Ахха!

Він раптом зареготав як ненормальний, а тоді вискочив на ліжко і почав імітувати якогось звіра. Барт припав до закривавленої частини тіла Тіни і почав жадібно принюхуватись. А потім… він раптово вкусив дівчину за те місце.

Тіна заскавуліла. Моє серце забилось у грудях, і я раптом рвонула з місця. Крісло перекинулось — я упала на підлогу, боляче вдарившись. Клацнули двері спальні і біля мене опинились двоє охоронців. Вони миттю повернули мене на місце.

— Вийдіть! Вийдіть, блять! — заволав раптом Барт, і чоловіки швидко покинули приміщення.

Барт зиркнув на мене виряченими очима:

— Тобі повезло, що я люблю розтягувати задоволення. А то ти би уже давно так конала. І знаєш, що? Тіну я залишу в живих. А тебе… Навіть не знаю, не упевнений.

І він знову зареготав як божевільний вилупок.

Як він мене уб’є? Невже я помру замучена від сексуального насилля? Кален, це буде кумедно, правда? З чого почала життя, тим і закінчиш. Коло замкнеться. А ти ж так хотіла ВИЙТИ із цього клятого кола насилля і людської збоченої похоті.

Тіна беззвучно ридала на ліжку. І такий розпач раптом пройняв мене від відчуття власної безпорадності, що спазми здавили горло. Безпорадність — ось головне відчуття, котре переслідує людину все життя. Безпорадність.

Раптом за дверима почулись якісь голоси, а потім просто — бух, бух — немов два повні мішки упали на землю. Барт злякано підскочив і вихопив із кишені куртки пістолет.

Запала тиша. Потім у двері хтось лагідно постукав.

— Хто? Хто там? — злякано спитав Барт.

Він стояв голий на краю кімнати, націливши пістолет на двері. І вони почали відчинятись. Дуже повільно.

— Я без зброї, пацан. Не треба стріляти.

Що?? Я упізнала цей голос. І так зраділа йому!

У кімнату зайшов Раґнар. Він підняв руки вгору. Виглядав він дуже добре, як на людину, яку нещодавно розстріляли.

— Що сталось? Ти хто, сука? Де мої люди? — заволав Барт.

Його всього аж трусило. Я помітила як Раґнар зиркнув на мене. Заспокійливо. Немов весь світ був у нього за пазухою.

— Я не знаю, я там нікого не бачив. Може, відійшли покурити? Барт, ти тільки не нервуйся, бо я обіцяв твоєму батькові, що доправлю тебе цілим.

— Татові? Це він тебе послав? — здивувався збочений вилупок.

— А що із дівчиною? Ти чого над нею знущався? — кивнув Раґнар на Тіну.

— Що? Та це просто… Яка тобі різниця? І хто ти, блять, такий?

Раґнар опустив руки і обличчя його змінилось:

— Я твоя смерть, маленький. Всі ви тут думаєте, що можете робити, що завгодно. Володарі темряви — не менше. Але ти, маленький Барт, повинен пам’ятати: завжди є більша сила від твоєї. І якщо ти вирішив втрутитись, то будь-готовим, що у тебе також «втрутяться».

Барт раптом випустив пістолет і його скрутило від болю. А потім я побачила таке, у що не могла повірити: кістки хлопця почали ламатись під шкірою. Одна за одною. Людське тіло втратило всі звичні контури і за мить перетворилось у шкіряний мішок із кістками на підлозі. Це була страхітлива картина смерті.

І мені уже не було радісно, що прийшов Раґнар…

ІНШИЙ

— Хто такий цей чортів Раґнар??

Люди Драка, котрі приїхали на квартиру Пола, не знайшли там нікого. Жодних слідів. Водночас, зник Альфред і вся його команда. Про це негайно доповіли босу і він, вперше за довгий час, втратив контроль над собою.

— Ви там всі здуріли?! Я питаю: ви здуріли?! — кричав він на весь кабінет, а перед ним стояли його найкращі люди — з десяток найвірніших воїнів.

— Дістати мені цього Раґнара живим чи мертвим! Стерти цю пляму із лиця землі! Бовдури! Виконувати!

Всі вийшли із кабінету, залишивши Драка наодинці. Якусь мить він стояв нерухомо, стискаючи кулаки, а потім почав трощити все, що попадало під руки. Стіл, стільці полетіли шкереберть. Книги із полиць. Драк рвав і метав.

І яким це було задоволенням! Отак легко піддаватись люті. Не думаючи про те, що ти повинен стримувати себе, контролювати емоції, дотримуватись дисципліни. Лють — справжня, стародавня лють струменіла крізь цю людину. Нарешті він спинився, щоб перевести дух.

Драк відчув полегшення. Але й уразливість! У цю мить Містеру Драку вперше сяйнула догадка: а що коли це все — чийсь план? Що коли це все підстава? Невже всі п’ять сімей об’єднались, щоб знищити його? Але як? Як це у біса мало статись?

Колись давно Драк любив сідати за покерний стіл із чиновниками Дарксіті. Він старався їх не обігрувати, але використовував час за столом, щоб налагодити дружні стосунки. Тоді Драк знав правило: якщо ти за короткий час гри не зрозумів, хто тут найслабший гравець, то ним, власне, є ти.

І зараз Драк не розумів, що за гра ведеться довкола. А це могло означати лише одне — НИМ грають.

Боб закрив свою забігайлівку значно раніше графіку. Якби ви побачили його, то вельми б здивувались: товстун одягнув на себе найкращий із костюмів. У таких ходять кінозірки, гонорар яких становить по 20 мільйонів за фільм.

Водночас, Боб акуратно і строго постригся. На руці у нього виблискував дорогий годинник. Страшно подумати, скільки він коштував… Словом, перед нами стояла зовсім інша людина. Якщо, звісно, це була людина.

Боб рушив по тротуару, коли поруч із ним з’явився Джонні Депп.

— Бардо? Щось трапилось? Я саме хотів перекусити, — промовив він.

— Ти знаєш, що трапилось. Раґнар прокинувся і не йде з міста. І робить якесь безчинство. Убиває людей!

— Ну, ми Чорні Боги — завжди вели себе так.

— Але не під час гри! За правилами він повинен негайно покинути Дарксіті.

— Згоден. Це твій обов’язок випровадити його, Бардо. Я лише… ведучий.

— Я знаю, — відмахнувся Боб і підійшов до розкішного автомобіля.

— Успіхів тобі, — іронічно промовив Депп і театрально віддав честь.

Бардо відчинив двері авто і спинився.

— До речі, із одним ти облажався. Він не прокинувся. Тому, успіхів і тобі!

На обличчі Джонні відобразилось розгублення, а Бардо, реготнувши сів у машину.

Від Кален

— Кален мені шкода, але Пол загинув…

— Що??

Після того, як Барт перетворився у неживу купку людської плоті, Раґнар розв’язав мене і Тіну. Дівчина втратила свідомість.

— Перейдемо до тебе, — сказав чоловік, взяв на руки бідолашну і поніс її у мою квартиру.

Коли ми опинились у коридорі, я здригнулась.

— Все нормально. Не звертай уваги, — прокоментував Раґнар.

Вздовж стіни шеренгою стояли високі та кремезні однакові чоловіки. Цілком однакові. Безбарвні, немов зображення на старих телевізорах. Їхні голови були опущені. Через кілька секунд ми увійшли у мою квартиру. На щастя, жоден із тих… істот не пішла за нами.

Раґнар акуратно поклав непритомну дівчину на моє ліжко, загорнув чистою постіллю. Тоді він завмер на якийсь час, стоячи над ліжком. А я боялась навіть поворухнутись. Весь жах був позаду. Ми врятовані. Але що буде далі?

На цій секунді останній бандит із мафії Мальдіні розвернувся до мене.

— Кален мені шкода, але Пол загинув… — суворо сказав він.

— Що??

Я обм’якла. Глибоко у душі, я боялась цього. Передчувала, що не варто було відпускати Пола. Цей чорний світ бачив — я цінувало його! Готова була на все заради…

Ноги підкосились, і я опустилась на підлогу. Раґнар також сів біля ліжка. Він дивився на мене нелюдськими очима. Немов стихія, котру ти бачиш у вікно свого дому. Вона начебто десь далеко і маленька, але ти знаєш, що цей ураган може вмить знищити твій дім і тебе.

— Як?

— Я не зміг його захистити. Люди Драка прийшли до нас. Вони вистежили… Не важливо. Я тоді був ще людиною. Спав. Тому…

Перед очима знову виринула картина моторошної гибелі Барта.

— Був ще людиною? А зараз ти хто?

— Чорний Бог. Я спав у тілі Раґнара. Але тепер я прокинувся. Прийшов, щоб врятувати тебе і сказати про смерть Пола.

— Якщо ти Бог — то оживи його.

Він не відповідав. А потім чомусь посміхнувся.

— Можливо, я так і зроблю, Кален.

— То зроби… — сердито промовила я, і раптом розплакалась. Сльози полились із мене рікою. Тіло почало трусити. Я плакала так, як ніколи у житті. Непристойно, відверто, відчайдушно. Немов сльози могли щось змінити. Остання надія…

— Знаєш, Кален, можливо я Білий Бог. Інколи у мене виникає таке відчуття… Це тому, що я люблю людей. Люблю — це по-вашому. А по нашому — прив’язуюсь. Боги не можуть прив’язуватись ні до чого. А я… грішу цим. Грішу цим, розумієш?

Він знову м’яко посміхнувся, а я, схлипуючи, кивнула. Я оплакувала все: своє дитинство, свого клятого батька, свою наркоманку матір, Тіну, Пола, хай йому грець! Я кохала його! Беззастережно. Безпретензійно. Як уміла, всім серцем!

— Вважається, що Чорні Боги — це ті, хто втручаються у хід подій. А Білі — ні. Вони типу вважають, що все у гармонії. По суті то, зла і добра нема — є дія і недія. Так от, дія — може принести комусь благо, а може не принести. А бездіяльність? Що більше від цього: добра чи зла? Якщо тебе ударять по щоці, а ти не відповіш — що більше у цьому добра чи зла? І для кого: тебе чи того хто вдарив?

Раґнар підвівся, а я спробувала витерти обличчя.

— Тому… не знаю: Чорний я Бог чи Білий. Але краще хай буде Чорний — так стильно, правда?

Він ступив крок до мене, трохи схилився, взяв мене за руку і раптом поцілував мою долоню.

— Тіна уже в порядку. А ти виклич таксі.

Сказав він і покинув квартиру. Через якусь хвилину я підвелась і оглянула непритомну Тіну. Вона була ціла і здорова. Не те що рани — жодного синця я не знайшла…

Від Раґнара

Моя армія рушила за мною…

Немов гігантські чорні хмари, ми сунули вулицями! І люди бачили це! Вона кричали і падали, нажахані, розгублені, дезорієнтовані! Адже Хаос прямував по вулицях Дарксіті!

Спинився рух машин і автобусів! Під землею завмерло метро! Затремтіли всі вікна у будинках! Заскавчали всі собаки довкола! Я вів свою армію просто на маєток Містера Драка — найстрашнішої персони у цьому мегаполісі! Ним лякали дітей, але ким був цей псевдо ідол супроти мене — Чорного Бога на ім’я Раґнар!

— Запам’ятай, так буде завжди — на одну силу знайдеться більша сила! Яким би крутим ти не був — твоя істота скороминуща! І якщо ти раптом вирішив підняти ставки у грі, якщо раптом ти взявся втручатись у чужі життя, то будь готовим, що втрутяться у тебе особисто! То будь готовим постати перед обличчям Хаосу, сучий виродку!

Драк почув мій голос. Я зробив це послання йому просто у голову, під черепну коробку. Увів цю ін’єкцію йому у мізки, адже страх його — моя радість.

— Кому ти кинув виклик, Драк? Чорному Богові? Кому ти кинув виклик, я питаю тебе?

Дарксіті задрижало, наче від землетрусу! Чорна стихія прямувала містом! Армія пітьми наповнювала простір довкола! Я проникав усюди, щоб пробудити, щоб діяти і спровокувати дію. Бо така суть зла, трам-тарарам! Щоб вибити у вас землю з-під ніг! Щоб забрати у вас все, коли ви запливли жирком! Щоб схопити вас за яйця, коли ви їх самовпевнено розвісили!

Нарешті, ми наблизились до маєтку Драка. Його люди побачили нас і жахнулись. Але відкрили вогонь. Почали стріляти своїми жалюгідними автоматиками. Так вони убили друзів Раґнара — Остіна, Джо… Але не мене! І хіба можна спинити бурю? Хіба можна спинити шторм на морі? Люди не здатні воювати проти стихії, тому вони воюють один проти одного.

Вони умирали один за одним, і в очах їхніх була приреченість. Вони умирали, немов ракові клітини від опромінення. Я вичавлював їх, мов гній Дарксіті. А мої вірні воїни прибирали труп за трупом. Прочищали шлях своєму Лорду!

І раптом буря вщухла. Запанувала цілковита тиша.

Я легенько постукав у двері кабінету.

— Заходьте… — почувся голос, і я увійшов.

Драк сидів на кріслі біля каміну. Горіло вогнище, потріскували дрова… Кабінет був заповнений книжковими шафами і червоним деревом. Людина у кріслі повернулась до мене і окинула поглядом.

— Так ось яка ти — моя смерть.

Перед ним стояв лисий здоровило із мужніми рисами обличчя та потужним тілом. У красивому кашеміровому пальті та замшевих чоботах.

— Я візьму віскі, — сказав я, взяв пляшку зі столу і гепнувся у крісло поруч із Драком.

Ми обоє відпили.

— Тільки уяви — скільки смертей, скільки безладу сталося через одну мізерну справу — вкрали пару кілограмів мого кокаїну.

— Ти сам винен.

— Хіба я міг вчинити по-іншому? Я повинен відстоювати свої позиції. Інакше перестали би боятись.

— Ти міг не убивати всіх. У будь-якому випадку, тебе просто обіграли. Це брат Мальдіні все підлаштував.

— Але ж він покінчив життям? — Драк аж шарпнувся.

— Ні. Хто дивився тіло? Хто його опізнав? Це довга історія. Але суть — тебе обіграли. Пожертвували пішака і дали мат королю.

— Я так і знав! Відчув це… Та було уже пізно.

— Драк, справа навіть не у цьому.

Я смачно відпив віскі із пляшки, дивлячись на вогонь у каміні. По-справжньому розкішна і стильна обстановка!

— Ти думав, що створив ідеальну структуру. Але у цьому й була твоя головна помилка: ідеальних структур не буває. Досконалість у недосконалості. У сім’ї завжди повинна бути паршива вівця. У грі — помилки. Найкращі оступаються. І Боги — вони не ідеальні.

Якусь мить Драк мовчав.

— Я знав цю легенду. Про сплячих Богів. Скільки ви уже граєте у цю гру?

— Бардо його знає, — хмикнув я.

— Я думав, що чорний бог — я. Постійно собі це повторяв.

— Тоді б ти прокинувся і програв. Суть якраз у тому, що ми забули про те, що Боги. Ми всі живемо звичайним людським життям, а Міфос нас будить. Допоки не залишиться один.

— І що тоді станеться?

— Переможець придумає нову гру. А це — найкрутіше, що може бути, розумієш? Придумати гру для інших богів. І тому, я відкрию тобі велику таємницю, є такий нюанс — переможець хоче перемогти у наступній грі також, але не може — тому що він стає ведучим.

— А може я все таки Бог? І коли ти мене зараз уб’єш — я прокинусь?

— Якщо б Бог обов’язково прокидався після смерті його людини, то це було би надто просто для Міфоса.

— А що тоді стається? Коли помирає людина?

Я поглянув на Драка, і він раптом закричав.

— Знаєш, я тут вигадав класний спосіб убивати. Це така собі метафора мого основного послання. Про втручання.

Кістки всередині Драка почали ламатись, але шкіра не тріскала. Ні краплі крові — просто смертельна внутрішня трансформація. Найцікавіше дивитись на обличчя, як воно деформується і… уже за кілька секунд Містер Драк — гроза всього Дарксіті — сконав у страшних муках, перетворившись на аморфну масу.

А я жбурнув пляшку віскі у камін, обернувся і зустрівся поглядом із Бардо. Він був злющим!

Від Кален

— Алло, можна замовити таксі?

Моя рука так тремтить, що заледве тримає мобільний телефон.

— Так. Кажіть адресу.

Стривожено зиркнувши на Тіну, я назвала вулицю і номер. Диспетчер пообіцяла передзвонити і розмова припинилась. На що я очікувала? Для чого мені таксі? Просто, так сказав Раґнар, котрий перетворився у моїй уяві у величного Бога…

Тіна лежала на ліжку і спокійно спала, а у мої голові пульсували події останніх годин. Все так швидко… Завжди все так швидко відбувається. І потім ти забуваєш цілі роки із життя, але добре пам’ятаєш кілька годин. І виходить, що погані спогади завжди перемагають, хіба ні?

Хіба ні?

— Кален, Кален…

У безмовності завібрував телефон. Я прошепотіла «алло». Диспетчер повідомила, що авто подане. Я одяглась, зачинила квартиру і вийшла. Надворі було дуже холодно. Перші приморозки листопаду. Насувалась безжалісна зима.

Я йшла до машини, опустивши голову. Куди? Для чого? Нащо?

Відчинила задні дверцята і сіла.

— Доброго вечора.

По шкірі побігли мурашки. Я підвела очі і побачила… вкотре побачила те, у що не могла повірити. Хоча… для мене Пол ніколи не помирав!

— Доброго, — мимоволі посміхнулась.

На передньому сидінні, за кермом, сидів Пол. Такий, яким я його зустріла вперше. Але, Господи, яким же рідним він був зараз! Яким неймовірно прекрасним він був.

— Куди їдемо? — запитав чоловік, і я розгублено розкрила рота — він не впізнав мене!

Як?

— Пол? — невпевнено запитала я.

— Так, — він здивовано поглянув на мене. — А ми знайомі?

— Припини. Я не хочу грати у цю гру.

Благаю!

— Вибачте, але я… — він придивився, немов справді намагався упізнати. — Я вперше вас бачу. Тобто… Ви колись їхали у моєму таксі? Можливо, просто не запам’ятав. Пасажирів багато…

І що тепер, Кален? Що ти будеш робити тепер? Повернешся назад у квартиру, виспишся, а завтра знову на роботу у бордель? Лише при одній думці про це, мені стало гидко.

— А ми можемо поїхати за Дарксіті? За місто?

Пол завагався.

— Взагалі-то, ні…

— Будь ласка… Я благаю вас.

Мабуть, в моїх очах відобразився повний розпач, і чужий Пол повільно кивнув. Машина рушила по дорозі, і я зрозуміла, що вороття назад нема. Що я уже не зможу жити так, як жила раніше. Бути такою. Не зможу навіть перебувати у цьому місті. Я сама втечу звідси! Зберу речі і…

Але поки що ми просто поїдемо кудись. Неважливо куди. Я сонно потерла очі і закуталась міцніше у плащ. У машині відчувався запах Пола. О, якби я хотіла, щоб він мене обійняв зараз… Але мій коханий у цей момент просто дивився на дорогу і кермував.

Я заплющила очі і поринула у невагомість. Поринула туди, де багато сонця і зелені. Тихі, затишні вулички, невеличкі кав’ярні, де бариста напам’ять знає, що ти п’єш. Ліс, до якого рукою подати. Неквапливе життя і багато привітних посмішок. І люди тут завжди займаються улюбленою справою…

— Кален, а чому ти сидиш на задньому сидінні?

Автомобіль раптом спинився, а я здригнулась. Схоже, заснула…

— Що? Що ви сказали?

— Ти до мене на «ви»?

Пол посміхнувся, вийшов із авто, обігнув таксі і відчинив мені дверцята.

— Давай руку.

Я взяла його за руку і ступила у холод осені…

…тепло обіймів. І ступила у поцілунок. Такий проникливий, чутливий. Такий світлий.

— Пол… Ти впізнав мене?

— А чого це мав тебе не впізнати?

— Але ж ти… Спочатку.

— Що?? Тобі щось приснилось, напевно.

Я сіла на переднє сидіння, а Пол — поруч. Він завів авто і поїхав. Раптом все стало на свої місця.

— Куди ми, мій любий таксисте? — примружилась я.

— Їдемо звідси. На зовсім.

— Але я не взяла речі. Гроші.

— Я також не взяв речі. Зате у багажнику лежить повна сумка грошей.

— Звідки?

— Раґнар залишив, — підморгнув мені Пол.

«Ох, цей Раґнар», — посміхнулась я про себе.