Дарксіті

Від Кален

Він повернувся. Цього разу світло не вимикали. Ці вусика не сплутати ні з чим. Рейхсканцлер Адольф Гітлер. Великий на трибуні, але маленький у ліжку…

— Чому ти приходиш сюди? — питаю я його після швидкого сексу.

— Ну, це ж очевидно, моя прекрасна. Чоловік приходить до жінки, щоб задовольнити свою сексуальну потребу.

Він старається бути зі мною ніжним? Це виглядає кумедно.

— Логічно. У тебе нема іншої жінки?

— Ні, звичайно.

Бреше. Я підвелась і сіла, спершись на подушку. Десь за стіною фальшиво стогнала котрась із моїх колег по роботі. Я ліниво окинула поглядом свого клієнта. Розмова не клеїлась. Але він не спішив іти геть.

— Адольф, ти ще чогось хочеш?

— Звідки ти родом?

— Що? — спантеличено витріщилась я на нього.

— Звідки ти?

— Із місця, де завжди панує літо. Там люди постійно посміхаються і навіть якщо сплять під відкритим небом — це їх не турбує, адже надворі тепло. Там море і сонце і… прекрасний шум хвиль. А кожного вечора біля багаття ми розповідаємо одне одному страшні історії.

Сподіваюсь мій тон був не надто іронічним, щоб клієнт зрозумів, яке це лайно собаче, а не правда?

— Це чудово. Тобі пощастило, — спокійно відповідає він. — А я виріс у маленькому містечку у Австрії. Життя наше було нелегким, як і у всіх людей довкола… Я хотів стати художником, а мій батько хотів, щоб я став чиновником. Пам’ятаю, як він розлютився, коли я йому вперше сказав про свої наміри. Але ця проблема досить скоро сама собою вирішилась — він помер, коли мені було 14 років.

— То ти став художником? — питаю із сарказмом.

— Я поступав у Відень із упевненістю, що стану, — рішуче відповідає він. — Проте там мені сказали, що я маю стати архітектором, а не художником. Я був розбитий і зневірений. У той же час померла мати. Я повернувся, щоб похоронити її… Мама мене дуже любила, тому що перед тим як у неї народився я, вона втратила трьох дітей.

На цих словах він замовк. І я подумала: «Моя мама мене також любила…»

— Ти залишився сиротою?

— Так. Із Паулою. Після цього я повернувся у Відень і почав працювати де прийдеться. Це були часи голоду і безробіття… У людей було мало надії.

Я пильно дивилась на цю особу, через яку було знищено десятки мільйонів людей, і не розуміла, що відбувається. Він прийшов до мене розповісти про своє життя? Поділитись своїми печалями? Чим він зараз займається там — у… своїй реальності? Уже напав на Європу чи ні? Уже вирішив знищити усіх євреїв?

— Ти також голодував?

— Звичайно.

— Ти зненавидів світ?

Він раптом розсміявся:

— Ненавидіти світ було би по-дурному. Я зневажав соціальний устрій.

— Ти уже почав війну? — ставлю пряме питання.

Він примружився.

— Дивно, що ти про це запитала. Я лише міркував над цим… Гадаєш, це єдиний варіант?

Тут я прикусила собі губу. Дурепа! А раптом ти зараз зміниш всю історію?!

Я розсміялась так силувано і штучно, як не сміявся найгірший актор у кінематографі.

— Та я просто пожартувала. Яку війну? Просто ти ж… сказав, що тобі не подобався соціальний устрій чи що там…

Я поглянула на годинник:

— Здається наш час закінчився.

— Зрозуміло, — Гітлер підвівся і вдягнув свого фашистського картуза. — До скорої зустрічі.

Він розвернувся і чітким кроком рушив із кімнати. Я провела його очима і якийсь час слухала, як імітує оргазм моя напарниця. Ніколи не вдаюся до таких театральних прийомів — якщо мені не добре, то клієнт побачить це. Люди люблять правду. Точніше не так — вони її ненавидять, але… обожнюють.

Я підняла телефонну трубку.

— Карл?

— Так.

— Я хотіла би відмовитись від цього клієнта.

— Ти що! Йому так подобається із тобою. Він щойно залишив тобі щедрі чайові.

— Мені байдуже…

— У чотири рази більше твоєї плати.

Паскуда! Я зам’ялась.

— Ну то як, відмовляєшся? — єхидно промуркотів Карл.

— Ні. Але якщо наступного разу він не залишить цих чайових — то піде нафік.

Не дочекавшись відповіді, я кинула слухавку. Мене можна купити, але дорого! І лише тому, що я хочу виїхати із цього клятого міста!

На цій думці я раптом згадала про Пола. Мимоволі взяла у руки телефон. Захотілось написати йому. Минулого разу ми прекрасно провели час. Це було найкраще побачення за останні… за все моє життя? Не люблю такі слова, навіть якщо це і правда.

На годиннику була друга ночі. Він може спати. Кален, не мішай роботу і особисте!

Вставши із ліжка, я підійшла до дзеркала, щоб навести порядом із зовнішністю. За дверима почулись чиїсь кроки і голоси.

— До Міранди уже виїхала ціла рота солдат. Походу, Драк хоче стерти з лиця землі всю мафію Мальдіні.

— А чому просто не вбити його самого?

— У Драка немов вселився сам диявол. Він хоче, щоб розправа із бандою Мальдіні стала для всіх уроком.

Від Раґнара

На нас посипався град зі свинцю…

Коли у твоє життя вривається якась чужа сила, ти розумієш, як мало ти взагалі можеш вдіяти. Коли у твоє життя приходить Хаос і руйнує весь так старанно облаштований порядок, ти раптом усвідомлюєш — як багато ти хотів би залишити недоторканним. Як багато людей, обставин, яких прагнеш захистити.

Тут був цілий рій убивць у масках і з автоматами. Двоє моїх знайомих мужиків, котрі сиділи найближче біля дверей — убиті на місці. Вони не були злочинцями — просто жили у цьому домі. Один автомеханік, інший — лікар. Я звик вітатись із ними.

Бармен зреагував одразу — він почав відстрілюватись із вінчестера. Ми — я, Остін, Джордан — закрились столом і також відкрили вогонь. А вони все заходили — двері бару не зачинялися і люди Драка з’являлись один за одним. Немов гігантські мурахи.

Я убив одного. Потім іншого. Чорні безликі ляльки упали на підлогу, випустивши свою зброю. Але на їх місце ставало ще більше нападників.

— Вам жопа, ублюдки! — крикнув якийсь психований відвідувач бару збоку і його голова розірвалась на шматки.

Ми із пацанами не тратили енергію на крики і лайку — магнум Остіна відбивав виразний ритм у музиці перестрілки. У бармена поцілили, і він упав за барну стійку. Солдати кинулись до нього, щоб захопити важливий пункт, але через кілька секунд пролунав вибух. Нас всіх накрила ударна хвиля.

Я зажмурився від болю. Хаос увірвався у наше буття…

Заклало вуха — зостався лише свист.

Я втратив орієнтацію.

«У бармена була граната».

Ніхто не вийде звідси живим.

«Він взірвав її».

Я розплющив очі — переді мною була стіна, заляпана кров’ю. Що це тут лежить? Чиєсь вухо? Де Джо, Остін?

Я повернувся і побачив їх поруч. Скривившись від болю, Джо тримався за вухо. Я відкрив рота і щось промовив, проте не почув себе. Свист і шум. Хтось ще стріляє? Що там відбувається? Я закашлявся — пилюка — і виглянув із-за столу: там було просто криваве місиво. Картина достойна фільмів Тарантіно.

Проте люди Драка і не думали відступати — вони, немов таргани, знову почали вилазити зі своїх сховків. І тут я заледве почув слова:

— Тікаємо. Через чорний.

Голос Остіна. Його очі були як два прожектори у пітьмі — горіли бажанням вижити. Ми підвелись і почали рухатись, відстрілюючись. У приміщенні стояла хмара пилу, котра прикривала наш відхід.

— Вони тікають! — викрикнув хтось із нападників.

Ні, суки, це ВАМ пощастило, що ми відходимо. Наступного разу ми зустрінемось за інших обставин.

Ми нирнули у вузький коридор. Всі троє? Так. Я йшов останнім і озирався назад. Я не збирався віддавати свинцевій смерті ще когось зі своїх знайомих. Переслідувачі відставали, а може боялись, що їх зустріне ще одна граната.

Ми опинились надворі. Нічний покинутий провулок був порожній, за винятком кількох одиноких щурів. Якби нападники здогадались поставити тут хоча б одну людину — двоє із нас уже були би мертві. Проте нам пощастило…

— Блокуй двері! — гаркнув Остін, і я виконав його прохання.

Кілька секунд ми переводили дух. Остін дивно спирався на коліна. У Джо із вуха тягнулась цівка крові. Я був на диво неушкодженим.

— Тут моя машина, — сплюнув Джордан. — Пішли.

Ми рушили.

— Джо, що з вухом? — запитав я на ходу.

— Що?

— Що із вухом?

— Бля, оглух. Чую лише на одне, — відмахнувся він.

Ззаду почулись удари — солдати ламали двері. Можливо, частина уже вийшла із вхідних дверей. Але ми встигли добрались до авто. Джо сів за руль і рвонув із місця.

Ми мовчали, поки машина не від’їхала на солідну відстань від району. Стало зрозуміло, що нас ніхто не переслідує.

— Куди далі? — запитав я.

— Мені потрібно знайти доньку, — сказав Остін, і я раптом помітив, що у животі у нього дірка від кулі.

Від Пола

— Майк зник!

— Де? Як?

— Пол, я не знаю. Пішов гуляти і не вернувся.

Ще ніколи я не чув голос Ромаріо таким зляканим. Навіть, коли його переслідували наркодилери, і він ховався у мене під ліжком два дні. Невже й справді нам ніколи не буває так страшно за себе, як за інших?

— Я уже виїжджаю, Ром. Ми його знайдемо.

— Скороти моє ім’я уже до «ро», щоб не мучитись, — не злостиво промовив мій друг і поставив слухавку.

Надворі була десята вечора. Перше жовтня. Холодало. Осінь стискала все у свої лабетах. Посмішки на обличчях людей осипались, як листя із дерев.

Моє вірне авто промчало крізь плетиво міста і виринуло на вулицях району Ромаріо. Надто часто я буваю тут останнім часом… Може, варто уже завести якісь знайомства? Перетерти із кількома нігерами? Купити у них пару косяків?

Весь на нервах, Ромаріо снував по тротуару перед своїм домом. Дорогу йому освітлював єдиний на всю вулицю ліхтар. У місті 350 тисяч ліхтарів, але тут був лише один.

Побачивши мене, Ром одразу кинувся до авто.

— Є якісь новини? — запитав я першим.

— Та які! Погнали, я знаю, де він може ошиватись.

Ми рвонули із місця.

— А що його дружки? Щось кажуть?

— Та де там… Всі шлангами прикидаються. «Він пішов додому. Я не бачив».

— Засранці…

— Ану, пригальмуй!

Ми уповільнились біля якогось темного провулку. Тут не було жодного ліхтаря. Я озирнувся — десь позаду миготіли тіні людських постатей. За моєю машиною уже полюють?

Із пітьми зблиснули чиїсь очі. Кіт.

Ром пильно вдивлявся у сутінки, а потім махнув рукою:

— Їдем далі. Ось туди, — він показав рукою.

— Так, а що взагалі сталось? Ти із ним сварився?

— Та нє. Він навіть у школі отримав хорошу оцінку сьогодні. Я його похвалив! Все було зашибісь! Тупо не знаю…

Батько чотирьох дітей захитав головою. Ми все більше занурювались у темні нетрі.

— Ром, куди ми їдемо?

— Тут якась покинута хата. Вони тут часто тусуються.

— Тут часто можуть тусуватись не тільки вони. У тебе є якась зброя?

— Нє. Звідки? Це дорого. А у тебе шо — нема?

— А має?

— Ти ж таксист! Ти гониш! Один таксист, що приїжджав сюди мав навіть калаш.

Я оторопів. Світло від фар машини безнадійно тануло у пітьмі, у якій міг ховатись хто завгодно. І він точно добре бачив нас. Мені стало страшно. Ромаріо ж по барабану куди сунутись — він малого свого шукає. А мене ніхто не захистить.

— Стоп, спиняйся, — скомандував місцевий, і я загальмував.

Проте після цього Ром виліз із машини. Я тихо вилаявся, але також вийшов. Довкола було тихо. Незвично тихо, як для Дарксіті. Ми обоє завмерли, вслухаючись у цю моторошну пастку тиші. І раптом:

— Допоможіть!

Це був крик хлопчика. Але Ромаріо уже упізнав свого сина.

— Майк! Я йду! — загорлав він і кинувся у темряву.

— Ром! Чорт!

Що робити?? Залишитись біля машини? Але ж він сам… У мене є ліхтар! Бля! Бля! Бля! Все це промайнуло у моїй голові за долі секунди. Зробив я наступне: схопив із авто ліхтар, закрив машину і ринувся услід за другом. Чого вартий я, якщо не прийду своєму другу на допомогу?

Ми пошкандибали всередину покинутого приміщення, намагаючись не зламати ноги серед ямів і каменюк. Я старався підсвітити Ромаріо ззаду.

— Ром, чекай, я зі світлом…

— Майк! Ти де?

— Тут! Я зв’язаний.

Голос став ближчим. Ми занурились у напів зруйнований будинок. Якщо б зараз на голову нам посипалась стеля — ми б не врятувались. Якщо б на нас тут чекав хоча б один нігга із маленьким кухонним ножичком — ми б не врятувались. Та навіть дохлий койот нас би тут завалив, напавши зі спини!

— Майк! Ти де? — крикнув Рома.

Він був злий і переляканий. Щось хруснуло під ногою. Я присвітив — шприц. Їх було тут багато. Немов мертві таргани, вони встеляли підлогу. А що це коричневе між ними? А-а, людське лайно. Ну, не дивно: вони коляться і сруть, коляться і сруть. Люди, що тут скажеш.

Десь попереду зойкнув Ромаріо, і я побіг до нього, стараючись не наступити у лайно. Нарешті, я побачив Майка: хлопчик був прив’язаний до якоїсь балки.

— Що сталось?! Що вони із тобою зробили?! — Ром кинувся звільняти сина.

Майка трусило — чи то від страху, чи від холоду, чи з обох причин. Я також підступив ближче, щоб розгледіти малого. У Майка було криваве садно на вилиці, але у всьому іншому — він був живий-здоровий.

Ромаріо нарешті вивільнив сина і обняв. А у мене у голові була лише одна думка: «Погнали звідси! Погнали!»

— Що тут сталось?!

Майк дивився на батька зляканими очима і весь дрижав.

— Народ, пішли у машину. Малий замерз, — встряв я.

— Точно! Пішли.

Ром зняв свою куртку і накинув на хлопця. Ми пошкандибали геть. Здається, я побачив якийсь рух у сусідній кімнаті. Так? Ні? Здалось?

Моє прекрасне авто чекало мене назовні. Ох, зараз я хотів лише сісти у машину, натиснути на газ і опинитись далеко звідси на добре освітлених вулицях. За мить моя мрія почала здійснюватись — ми всі опинились всередині авто, і я завів двигун. Майк потроху зігрівався.

— То хто тебе зв’язав, Майк? — запитав я, зиркнувши на обох у дзеркало заднього бачення.

Тут, на місці водія я відчував себе зовсім по-іншому. Комфортно, упевнено у собі, володарем ситуації.

— Вони. Пацани із В класу.

— Суки! Я їх повбиваю! — викрикнув Ром.

— Не треба, тату! Буде тільки гірше.

Далі прозвучав стандартний діалог, котрий відбувається між батьками і дітьми, коли батьки дізнаються, що у світі дітей існує жорстокість. Невже? А ви не знали? Наївні… Люди можуть бути досить не дурними, але у певній ситуації, у певних обставинах вони стають цілковитими ідіотами. І тоді із ними можна робити все, що завгодно.

У дзеркалі я раптом упіймав погляд Майка. Він дивився на мене очима наповненими страху, і я відповів йому:

— Мені також страшно, Майк.

— Що?? — розгублено перепитав Ромаріо — він саме розказував, як розправиться із пацанами.

— У цьому світі нема такої істоти, якій би не було страшно. Запам’ятай це — воно може тобі пригодитись.

Від Кален

Тіна не приходить до мене уже тиждень.

Я чую, коли вони з’являється вдома. Як ходить по квартирі, миється у душі, вмикає музику. Чекаю, коли прозвучить оте «вху-у-у», і з жовтневим холодом прийде дитина літа. Але цього не стається. Дівчина немов зареклась ходити до мене. Немов… їй хтось заборонив? Може, вона у небезпеці? Не вигадуй, Кален! Нема кого тут рятувати. Кожен живе своїм життям, а ти уявила себе великою спасителькою!

Я лежу на ліжку. Поруч зі мною порожня пляшка вина. Алкоголю більше не залишилось. Хоча це не проблема — можна сходити у магазин. Останні дні я багато п’ю. На самоті.

Як же тут пусто. Довкола мене лише голі стіни і зламані предмети. Пустка. Я навмисне не купувала телевізор, а тепер, схоже, шкодую. Радіо я не вмикаю, бо мене дратують надмірно радісні голоси ведучих.

Раптом у моїй квартирі пролунав телефонний дзвінок. Я аж здригнулась. На екрані висвітилось ім’я Пола. Я дивилась на виклик і не відповідала. Те, що спочатку так мене надихнуло, тепер пригнічувало. Що ми з Полом можемо дати одне одному? Яке у нас майбутнє? Шлюб? Спокійне і тихе життя? Не смішіть! Жоден з нас не готовий мати справу із чужими демонами. Своїх вистачає…

Телефон перестав дзвонити, і перед моїми очима зринув цей погляд. Страхітливі, вирячені очі батька у мить, коли він торкнувся моєї голої ноги. І я раптом згадала, як він зиркав на мене, коли я переодягалась. Як він підглядав за мною і в очах його розгоралось щось подібне до цього.

Але зараз… Зараз воно цілковито відкрилось мені. Немов оголився нерв. Немов заіскрився провід. І я побачила цього монстра, якого він носив у собі весь цей час. Можливо, ми люди — лише кокони. Примітивні ляльки, котрі носять всередині себе монстрів. І коли це чудовисько захоче вийти — то нам його не спинити. І коли ми захочемо убивати, ґвалтувати, їсти одне одного — то нам нас не спинити своїм безвольними, пластиковими ручками маріонеток.

Телефон знову задзвонив. Гаразд, Пол, я візьму слухавку…

— Так?

Мій голос наче повернувся із похоронів.

— Кален? Привіт.

У Пола був приємний баритон.

— Привіт, Пол.

— Як ти? Не потурбував?

— Ні… Я просто лежала на ліжку і допивала вино.

— Непогано проводиш полудень.

Дійсно, яка там година? За вікном не світило сонце — панувала безкінечна сірість.

— Вино дешеве. І сиру хорошого до нього нема, — флегматично відповіла я.

— Ну, я можу привести щось краще.

Я замовкла. Чорт, Пол, ти упевнений, що тобі це потрібно?

— Хочеш приїхати до мене?

Він також зам’явся:

— Можна. Це ж не проти правил?

— Навіть не знаю… Я…

У квартирі безлад, і тут взагалі ніколи не було затишно. Що я йому тут покажу? Чоловік уже з порога злякається і втече. А я? У ще гіршому стані…

— Я приїду як друг. Ноги можеш не голити, — промовив він і я розсміялась. Уперше за довгий час. Навіть забула, як звучить мій сміх.

— Що ж… Мені подобаються твої умови. Давай тоді через годинку.

— А раніше й не вийде. Домовились тоді.

— Чекаю.

Я поставила слухавку і зірвалась із ліжка. Звісно, я поголила все, що могла. Я встигла навіть пропилососити трохи вітальню, перемити посуд, вивітрити, переодягтись і… Пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Пол. Із пляшкою вина і ще якимось паперовим пакетом продуктів.

— Таксі замовляли? — посміхнувся чоловік.

— Так. Годину тому! — підіграла я йому. — Де ви були?

— Вибирав вино.

Я зацокала язиком:

— Заходьте негайно.

Пол зайшов і роззирнувся. Я уважно прослідкувала за виразом його обличчя: розчарування? Страх? Уже думає, як звідси втекти?

— Відчуваю себе як вдома, — промовив таксист і роззувся.

Натякає на неохайність?

— Я тебе зрозуміла. Вибач, до мене чоловіки не приходять в гості. Ти перший.

Жалюгідний комплімент. Проте це правда.

Ми пройшли у вітальню.

— Пішли на кухню, — кивнув Пол убік. — Душа дому завжди там.

— Чому не у спальні? Там секс, сон.

— На кухні люди піклуються одне про одного. Нема більшої послуги, ніж нагодувати когось.

— Добре. Ось тобі капці. Вони замалі, бо це Тіни, а вона молодша від тебе на років десять і нижча десь на півметра.

— Не страшно.

Ми перейшли на кухню, і він почав діставати із пакету дивні продукти: яблука, апельсини, спеції, пляшку вина.

— Що ти придумав?

— Буду готувати глінтвейн. Ти ж не проти?

— Хм, ні.

Я навіть не запропонувала свою допомогу — просто сіла за стіл.

— Це осінній напій. Треба зігріватись.

Натякає на секс? Я подумки посміхнулась — він був таким… елегантно простим. Не знаю, чи добре висловилась — школу я не закінчувала. Пол тим часом нарізав яблука і апельсини, відкрив пляшку.

— Сухе?

— Головне у Глінтвейні — це сухе вино, — глянув він на мене через плече.

Пол запалив газ — кухню почала наповнювати тепло. І не лише від плитки…

— Вчора допомагав другові знайти його сина. У Аркаскаді. Знаєш такий район?

— Звісно. Самий бандитський!

— Уяви я у своєму бідолашному таксі у повній темряві із Ромаріо — це мій друг — їду через вулички цього району і шукаю малого, що не повернувся додому.

— Жостко… Але ти вижив.

— Та-ак. Знайшли його прив’язаним. Якісь падлюки прив’язали його до стовпа у якісь будові і залишили.

Пол ставить каструлю із глінтвейном на вогонь, повертається і сідає до мене. Ми опинились зовсім близько одне до одного.

— Ви врятували його? — питаю.

— Так. Але лише цього разу.

Я відчула тепло, що наповнило квартиру. Тепло від присутності чоловіка. Чоловіка, що одразу зайшов на мою кухню, щоб зігріти її. Я дивилась на нього і чомусь не могла нічого промовити. Мені раптом стало дуже соромно за всі ці дні хандри, за цю пиятику і неохайність.

— Кален?

— Що?

— Я знаю, ми не ідеальні. Я… не маю, що тобі запропонувати. Я сам лише недавно почав жити своє життя із нуля. Але… ти мені дуже подобаєшся.

Моя рука сама по собі піднялась і торкнулась його щоки. Неголений. Жорсткий. Приємно пахне.

— Ти також мені дуже подобаєшся, — відповідаю.

Його погляд був відкритий. Абсолютно відкритий переді мною. І він говорив мені такі приємні речі…

У каструлі щось забулькало.

— Хвилинку, треба додати спеції.

Пол метнувся до плити, зробив потрібну дію і вимкнув вогонь.

— Тепер хай…

Але я спинила його слова — нечутно підійшла ззаду і обвила, мов ліана. Наші губи зійшлись у такому незвично теплому для цієї осені союзі. Не знаю, як вам це пояснити, але все перестало існувати. Залишились лише дотики. Прекрасні дотики.

Від Раґнара

— Коли вона народилась — я ще довго не міг повірити, що це не сон. Блакитноока маленька істота, що була частиною мене. Така прекрасна. Зовсім не схожа на свого батька, який попав у тюрму ще у 14 років.

Тримаючись за закривавлений живіт, Остін сидів на задньому сидінні і розповідав нам це тихим, тремтячим голосом. Ще ніколи я не бачив його таким зляканим.

— Як її звати? — запитав я, щоб не мовчати.

— Сільвія.

— Хороше ім’я.

— Так звали її матір. Вона померла…

Куди ми їхали? Остін сказав нам адресу, але що далі? Кого ми — мішені номер один у цьому місті — збирались врятувати?

— Наша доля нам не належить, — похмуро провадив своє Остін. — Коли ми народжуємось і ростемо — ми належимо обставинам. Батькам, опікунам — кому завгодно, хто скаже нам, що знає, як треба жити у цьому паршивому світі. І ми ростемо із цим.

Він закашлявся. Я зиркнув назад — сидіння під Остіном ставало червоним від крові.

— Нас б’ють, на нас кричать, нас примушують. Не встигнеш і оком змигнути, як ти уже у тюрмі. І мєнти тримають тебе на короткому повідку. А дружки, котрим на тебе насрати, витягують тебе, щоб потім трахати по повній програмі. І що тут може належати тобі? Хіба, потім, коли ти виживаєш і сам починаєш когось використовувати, бити і ганяти, ти розумієш, що життя могло би скластись по-іншому. Що ти міг би бути господарем своєї долі. Але уже пізно. Пізно вдавати, що ти ватажок зграї — ти лише старий вовк, котрого скоро загризе молодняк.

— Остін, послухай мене. Нам треба вижити. А ти, мені здається, розм’як.

— Не знаю, як тобі про це сказати, Раґнар… У мене тут невелика дірка у животі. Біль такий, що я трохи забуваю деякі речі, — криво посміхнувся бандит.

— Джо? Джо?!

— Що? — сіпнувся нарешті водій. — Я не чую на це вухо! Що ти хочеш?

— Нам треба до лікаря.

— Добре. Це три квартали звідси.

— Погнали!

Що далі? Який план? Я все більше розумів, що тепер вся відповідальність на мені. Остін важко поранений і навряд чи виживе. Джо? Я зиркнув на цього величезного бійцівського пса. Цей ще протримається. Тікати йому нікуди. Окей, окей… Мальдіні. Потрібно зв’язатись із цим смертником.

Через кілька поворотів вулиці ми опинились у глухому провулку. Я вийшов, оббіг автомобіль і взявся за нашого ватажка. Остін застогнав від болю, але пошкандибав до дверей. Бах-бах — це Джо «лагідно» постукав у двері.

Відчинилось віконечко і на нас глянули чиїсь божевільні очі.

— Г’ю, відкривай. У нас поранений.

— Джо! Раґнар!

Очі схвильовано забігали, але замок клацнув і на порозі перед нами постав сивий розпатланий чоловік. Він силувано посміхався:

— Заходьте!

Ми занурились всередину. Це була підпільна операційна. Кілька тісних приміщень, наповнені сигаретним димом і запахами медикаментів. Скільки бандитів тут випустило дух? Безліч. Можна всі стіни завісити фотографіями.

— Ведіть його у операційну, а я йду руки помию, — скомандував доктор писклявим голосом.

Ми потягнули Остіна за собою, а Г’ю зник десь у бічній кімнатці.

— Ох, бля, як хріново пацани… Як же це хріново бути простріленим, — пожалівся наш ватажок опинившись на операційному столі.

— Розумію тебе, старий. Тримайся, — промовив я до нього і повернувся до здорового вуха Джо. — Нам треба зв’язатись із Мальдіні.

— То подзвони йому. У мене нема телефона, — зітнув плечима Дробовик.

— У мене також! Чорт, Остін, набери Мальдіні.

Тремтячою рукою Остін дістав свій телефон і почав щось клацати. Через мить він простягнув мені слухавку.

— Раґнар, тепер ти тут головний, — в’яло посміхнувся він.

— Добре, — буркнув я і взяв телефон.

Лунали довгі гудки. Важко дихав наш ватажок. Десь за стіною лилась вода у крані. Ніхто не відповідав.

— Алло?

— Алло, це Раґнар… із Міранди. Людина Остіна…

Я відійшов кілька кроків від мужиків (скільки дозволяло мініатюрне підвальне приміщення).

— Що тобі треба? — відповів мені грубий голос.

— Я можу поговорити із Мальдіні?

— Ні.

— Якого хера?… Міранду розтрощили. Приїхали люди Драка і все змішали…

— Ти один вижив? — перебив мене співрозмовник.

— Ні. Ще Джо і Остін. Остін сильно поранений.

— Ми також чекаємо Драка, — промовив голос, і я відчув безмежну приреченість у цих словах.

— Будуть переговори?

— Не думаю… Ми всі тут, як в окопі. Озброєні до зубів.

— Мальдіні з вами?

— Так. Він готовий прийняти свою долю. І ми з ним.

Запала пауза. Я зиркнув на Джо і Остіна — ті про щось шепотіли між собою.

— Раґнар? — промовив голос.

— Що?

— Я не знаю тебе. Але… скажи там своїм пацанам, щоб ховались глибоко під землю. І коли їм здасться, що вони уже у безпеці — починали рити ще глибше. Все, кінець зв’язку.

Пролунали короткі гудки. Я сховав телефон у кишеню, а у кімнату зайшов Г’ю.

— Так, покиньте, будь ласка, операційну, — попросив він.

— Що там? — запитав Остін.

— Нічого нового. Бережи сили — вони тобі потрібні, — твердо сказав я, і ми із Джо вийшли із приміщення. Г’ю зачинив за нами.

— То що там насправді? — вимогливо поглянув на мене Джо.

— Вони чекають людей Драка. Переговорів не буде…

— У них нема шансів.

— Всі це розуміють.

Джо зітхнув і сів на старий дерев’яний стілець — той погрозливо заскрипів під його вагою. Я окинув оком «приймальню» лікаря: облізлі стіни, тьмяне світло, брудна підлога. Справжнє підземелля. Як швидко все міняється. Як різко вривається хаос у наше буття.

Нехай ми жили не найспокійнішим життям — ми були бандитами. Убивство, кримінал, небезпека. Але у кожного із нас були свої «островки» спокою. У мене — мій барліг, куди я приводив якихось випадкових дівах і потім відшивав їх. Мої сніданки-вечері у кав’ярні… У Остіна була навіть донька — його остання надія на спокійну старість.

Тепер всьому цьому настав кінець.

— Довбаний Рікі. Він знав, що вони прийдуть. Він нас здав, — злобно промовив я.

— Сто процентів. Але зараз це пофіг. Треба тікати. Кудись тікати…

Джо обхопив голову руками. У цю мить із сусіднього приміщення почувся несамовитий вереск. За секунду ми уже були там. На операційному столі лежав Остін із розпанаханим животом. Г’ю борсався на підлозі — у його плечі стирчав скальпель.

— Сука! Ублюдок! Він нас здав! — заволав Остін, і я швидко ударив «лікаря». Він пискнув і слухняно притулився до землі.

Живіт у Остіна був схожий на жерло вулкана: кишки вивалились на бік, із нутрощів вивергалась кров.

— Убийте мене, блять! Убийте мене! — кричав він від болю.

Не вагаючись, я дістав пістолет і виконав його прохання. Бах — і Остіна більше нема. Я відчув це. Я добре відчув, як відправив на світ людину, котра була частиною мого життя уже багато років. Джо ошаліло зиркнув на труп, але кинувся до Г’ю і придавив його ногою до підлоги.

— Я буду убивати тебе повільно, — прогарчав я у старе, зморщене обличчя.

— Не встигнеш! Вони уже тут! — божевільно зареготав Г’ю.

І ми всі почули, як вхідні двері відчинились. Г’ю просто не закрив їх за нами.

ІНШИЙ

Чорний Бог — всередині тебе. Білий Бог — довкола. Чорний Бог каже тобі: «Роби, що хочеш. На все твоя воля!» Білий Бог каже тобі: «Не чіпай нічого. Все існує в гармонії». Хто із них правий?

Щоб штурмувати маєток Мальдіні, я найняв міську спецслужбу. Справжні, треновані і прекрасно екіпіровані бійці! Вони покликані знищувати злочинців, тому це робота саме для них. Єдине чого у мене не було — ордеру чи рішення суду.

Чорний Бог хоче втручатись і змінювати дійсність. Білий Бог хоче стояти осторонь і нічого не міняти. Чорний Бог — дає тобі силу! Білий Бог — забирає всі прагнення.

Ми принесли із собою смерть найвищого ґатунку! Мої найманці і найкращі люди пололи банду Мальдіні, як бур’ян у саду. Противники також були добряче підготовлені, але ніщо не встоїть перед моєю волею. Ніщо не здатне опиратись силі Чорного Бога!

Я увійшов у приміщення, коли із ворогів там залишився лише один живий. Я йшов коридорами і переступав через мертві тіла. О, яке це особливе відчуття влади, коли ти переступаєш через повержених, неживих ворогів!

Чорний Бог — це зло. Білий Бог — це добро. Чорний Бог — це хаос. Білий Бог — це порядок.

Мальдіні сидів переді мною. Не зв’язаний, без охоронців.

— Він беззбройний шеф, — промовив один із моїх бійців.

— Добре, що я не ношу окулярів. Інколи їх достатньо, щоб убити людину, — іронічно сказав я і заглянув Мальдіні у душу.

— Колись я убив людину олівцем.

— Але зараз ти уже ні на що не здатен, — байдуже просичав я.

Мальдіні знав мене. Ми кілька разів зустрічались раніше. Він прекрасно знав, що я не з тих босів, котрі запливають жиром. Цей старий італієць відчував, що якщо тут хтось і може убити олівцем — то це я!

— То що ж сталось, Мальдіні? Що завело тебе на заборонену стежку? — я змінив позу сидіння.

— Я не знав, що це ваш товар, — почав виправдовуватись він. — Мене підставили.

— Хто підкинув тобі інформацію?

— Рідний брат!

Я зареготав. Я був готовий не вірити жодному слову Мальдіні. Але такому… Таке скидалось на сто відсоткову правду!

— Твій брат злив тобі інформацію про мій товар і зник?

— Так! Сучий син… Він завжди був божевільним вилупком. Але я не міг убити його! Він син мого батька і матері…

— Кожен із нас мусить мати слабке місце, — хитнув я головою. — Для того, щоб містер Драк міг вас контролювати.

Запала мовчанка. Десь за стіною пролунав вистріл — мабуть, хтось намагався вижити. Безуспішно.

— Містер Драк, якщо ви залишите мене живим, я буду навіки перед вами у боргу.

— Для чого мені ти, Мальдіні? Ти навіть не один із п’яти головних сімей цього міста. А головний тут все одно — я. Всі… ВСІ підкоряються мені! І я хочу, щоб розправа із тобою і твоїми людьми стала всім добрим уроком. Тому що люди тупі — якщо довго їх не бити, вони починають придумувати собі, що можуть ударити ТЕБЕ.

Я дістав свій пістолет і націлив на італійця. Він полегшено відкинувся на спинку крісла.

— Знаєш, Драк, життя це справжнє лайно, — вишкірився Мальдіні. — Все життя ти борешся за місце під сонцем, за кусок хліба. Намагаєшся побудувати якусь систему, наладити роботу. Але у якусь мить тебе хтось підставляє. Навіть рідний брат здатен встромити тобі ніж у спину. Навіть, якщо дожити до старості, не буде спокою. Мого батька кіллер убив, коли він у 70 років полов квіти у саду… Але я буду помирати із радісною думкою.

Він підвівся:

— Із думкою, що особливо тебе, сучара ти кончєна, будуть переслідувати все життя. І щойно ти даш слабину — кожна собака у цьому місті прагнутиме перегризти тобі горло. Щурі вночі прийдуть в твоє ліжко, щоб загризти тебе.

Його вирячені очі налились кров’ю і божевіллям. Ось що буває, коли людина уже не боїться смерті.

— Мальдіні, на жаль, цього не буде. Просто я — Чорний Бог цього міста. А ти — жалюгідний смертний.

Мій палець натис на курок. Куля роздробила Мальдіні череп і його тіло гепнулось на землю. Мені стало навіть шкода, що все закінчилось так швидко.

Чорний Бог — всередині тебе. Білий Бог — довкола. Чи ні? Насправді, це ти вибираєш, хто всередині тебе, а хто назовні. І якщо всередині тебе Білий Бог — світ довкола буде керувати тобою. Але якщо ти вибереш Чорного…

Мальдіні був мертвим, але я відчув, що лише увійшов у смак.

Від Пола

Автомобіль — це таке особливе місце. Люди там сидять, розмовляють і водночас — кудись їдуть. А їхати кудись — значить переживати зміни. Ми не можемо переміститись у інше місце і не змінитись. Хоч не хоч, але це викликає внутрішню тривогу. І бажання говорити. Говорити дуже відверто.

— Кален?

— Що?

— Може поїхали звідси?

— Куди?

— Туди, куди ти мрієш. У інше місто.

Вона дивилась на мене, лежачи на подушці. Оголена, але скрита. «Про що ти думаєш у цю мить?» Чому нам завжди так хочеться дізнатись про що думає інша людина?

Після того, як ми із Лілою прожили багато років разом, у нас уже не залишилось нічого прихованого. Невже, саме це убиває стосунки? Невже потрібно ховати частинку себе? Брехати себе?

— Треба подумати, мій любий таксисте, — підморгнула вона. — Такі рішення швидко не приймаються.

— Згоден.

Я відвернувся і поглянув на стіну. У квартирі було неймовірно тихо.

— Хочу, щоб ти знала: я сирота. І ніколи не знав своїх батьків.

— Справді? Ніякої рідні?

— Ні. Я абсолютно самий.

— Тобі пощастило. Мій батько мене ґвалтував.

Якусь мить мені не хотілось говорити. Вона ж чекає на якусь конкретну відповідь. У нас завжди є очікування. І що варто їй сказати?

— Людські історії — це історії насилля, — врешті промовляю. — У таксі всі лише про це й говорять, якщо чесно.

— Пол?

— Що?

Вона торкнулась мене рукою. Це був дуже зрілий дотик. Усвідомлений. Він говорив мені: «Я умію передавати почуття дотиком. Я знаю, чому торкаюсь тебе». Ліла ніколи мене так не торкалась. Вона робила це незграбно, абияк.

— Обіцяй мені, що не станеш звіром. Що не підеш шляхом насилля.

— З якого дива я маю це робити?

— Тому що ти чоловік. А всередині кожного чоловіка спить звір. А я на свою голову підпустила його надто близько до себе.

Невже вона права?

— Я обіцяю тобі не брехати, — промовив я. — Щодо свого звіра — я нічого не чув.

— Добре. Хай буде так.

І вона обняла мене. Надворі була осінь, і нам потрібно було зігрівати одне одного. Але я знав, що такі обійми вартують більше, ніж секс. Вони означають довіру, прив’язаність, почуття… Я раптом подумав про те, як важко жінці довіритись чоловікові. Адже для неї ставки завжди вищі.

— Кален?

— Що?

— Знаєш, раніше для мене нічого не мало цінності. Тепер все не так.

Якийсь час вона просто дихала. Потім промовила:

— У цьому чорному місті нам всім потрібно мати якісь цінності. Інакше нас розтопчуть…

Я спинив її слова поцілунком. Губи Кален були неймовірно чутливі. «Знай, як важко мені довіритись тобі», — говорили її ніжні дотики.

— Привіт, як справи?

Ми із Кален розпрощались, пообіцявши одне одному зателефонувати завтра. Всередині мене вирували радісні емоції і збудження. Але коли я зиркнув на заднє сидіння свого таксі, то серце моє закалатало ще сильніше. Я не міг повірити своїм очам.

— Нічого… Нормально.

— Справді? На вулицю В’язів, будь ласка.

Машина рушила із місця. Немов сама по собі, адже я досі не міг прийти до тями.

— Непоганий сьогодні деньок, правда? — промовив Джонні Депп і поправив волосся.

Джонні Депп??

— Хо… хороший. Не можу не погодитись.

— Не можу не погодитись… — замислено повторив мій пасажир. — Який цікавий вираз. А якщо сказати отак: «Можу погодитись». А? Економимо одразу два слова. І звучить логічніше.

— Згоден, — відповів я і мимоволі усміхнувся.

Депп відповів мені своєю магічною, короткою посмішкою. Виглядав він дуже елегантно. На пальцях було безліч перстнів. Обличчя і волосся — першокласно доглянуті. Він весь випромінював успіх і якусь нелюдську легкість.

— Як тебе звати? — запитав він.

— Пол.

— А мене Джонні, — додав Депп і безцеремонно поліз рукою на переднє сидіння здоровкатись. Я розгублено потис йому руку.

— Я вперше у Дарксіті. Тут є якісь цікаві місця?

— Навряд чи, містер Депп.

Він зиркнув на мене:

— Можливо, ти мене маєш за іншу людину. Я люблю РІЗНІ місця.

— Скажіть точніше, і я зможу вам щось порадити.

— Треба подумати над цим. Я люблю приймати рішення спонтанно. Мені взагалі здається, люди могли би поміняти місцями логіку і інтуїцію, і покладатись більше на останню. Принаймні, спробувати. Давно настав час для цього.

— Раніше я не покладався на жодну із цих… речей. Жив від обставин.

— А тепер?

— Тепер все змінилось. Але я ще не зовсім розумію, як саме мені діяти…

Депп набрав у груди повітря і нахилився вперед:

— Пол, у тебе ніколи не було такого відчуття, що ти щось знаєш, але не можеш згадати?

— Не зовсім зро…

— Ну, так ніби правду про себе, — нетерпляче замахав руками Джонні. — Якийсь спогад із дитинства.

— Ні. Але у мене бувають такі спогади, про які я не все розумію. Не розумію, чи це спогади із книг, чи це спогади зі снів. Чи… ще щось.

— Оу, це цікаво, — Депп потер свою борідку. — Знаєш, парадокс у тому, що деякі речі настільки очевидні, що ти не може у них повірити.

— Не думав аж так філософськи. Так й що це нам дає?

— О-о! — Депп замахав вказівним пальцем. — Це дає нам все. Наприклад, чи випадково я сів у цю машину? Очевидно, що ні. Чи випадково ти зустрів мене? Очевидно, що ні.

— Окей, але що далі? Що із цього? — зітнув я плечима.

— Потрібно бути готовим. Готовим до змін.

Я поглянув у дзеркало на Джонні Деппа, і той розвів руками.

«Ми їдемо кудись, значить місця для нас старих — уже немає…»

Від Кален

— На тобі сучка. На! Жри! Жри мій член, тупа курва.

Я вийшла на коридор і побачила якусь постать. Хлопець, середньої статури. Він ішов і на ходу робив дивні рухи, немов когось трахав у повітрі. І промовляв ці слова. Достатньо виразно, щоб я почула їх на відстані десятьох метрів.

Все це було б не важливо, якби голос не здався мені знайомим.

— Ей ти! — гукнула я, і юнак обернувся.

Так, це був він. Без сумніву. Я повільно рушила у його напрямку. Адреналін наповнив кров.

— Був у Тіни? — прошипіла я, наблизившись.

Його обличчя мінилося, немов поверхня хамелеону. Клятий лицемір не знав, як викрутитись із ситуації. Так, це був він — Барт, «коханий» Тіни. Чорний паразит на тілі ангела.

— Був, — раптом кивнув він і його обличчя розцвіло від нахабної, зухвалої посмішки.

— Барт, так тебе звати?

— Можливо, шлюха.

Ненависть пропекла мене до самого нутра. Я ледве стрималась, щоб не накинутись на молокососа.

— Барт… Якщо я ще раз побачу тебе тут, то ти труп.

— Цікаво, як це ти влаштуєш, ШЛЮХА?

Я окинула його поглядом: якщо напасти зараз, то чи поб’ю я його? Карл мені категорично забороняє ризикувати своєю зовнішністю і завжди каже, що у нього для «розборок» є спеціально навчені садисти.

— Знаєш як? По тебе прийдуть люди, котрі із дитинства на вулиці перегризають одне одному горло, щоб вижити. Це будуть люди без облич, тому що там лише шрами. І вони не просто тебе поб’ють. Вони зроблять із тобою все, про що ти міг лише мріяти, дивлячись порнуху. Ти будеш благати їх убити тебе.

Очі Барта загорілись — схоже, розмови про насилля його збуджували. Він навіть відважився ступити крок мені назустріч — я напружилась.

— Скільки ти коштуєш? — запитав він. — Ти мене так заводиш цими розмовами. Пішли до тебе — я все оплачу. Мій тато — велика шишка. Ти ж розумієш… Його синок — під захистом.

Я зазирнула йому глибоко в очі. Тепер там було видно все до останньої краплі. Всю гниль цього монстра у людській подобі.

— Хтозна, може я навіть дозволю тобі ковтнути мою сперму, — промовив Барт.

— Сука, мені пофік хто ти. Я таких, як твій тато, кожен день бачу.

— Ну ясно — розсуваєш мене ними свої ноги.

— Знаєш, дехто із них замовляє собі мужиків-негрів. Просто, щоб відсмоктати великий чорний член. Не в курсі, може, це твій тато полюбляє?

Обличчя Барта почорніло від люті. Ага, ось воно! Твоє слабке місце, сучий син. У всіх воно є!

— Ден! — раптом крикнув він, і із-за повороту вийшов громила.

Він рушив до нас, і я відступила назад. А це уже небезпечно! Чи встигну я добігти до дверей? Але Ден спинився. Це була типова бійцівська собака. Охоронець. Барт тріумфально спостерігав за моїм переляком.

— Якщо ти ще будеш говорити зі мною, то Дену це може не сподобатись. І я його попрошу позбутись тебе. Так що попереджаю…

Він підняв вгору вказівний палець і помахав ним.

— Залиш Тіну в спокої. І ми просто забудемо одне про одного, — промовила я відчуженим тоном. — Продовжимо кожен жити у своїх світах.

— Не знаю, не знаю. Мені здається, я закохався у Тіну. І вона така… ну ти знаєш — ЧИСТА.

Якусь мить я люто дивилась на цю істоту. У світі є такі люди, із якими ти просто не зможеш знайти спільну мову. Я не знаю інших варіантів, окрім як убити їх. Стерти ці імена із людського роду.

Я розвернулась і пішла геть. Кілька нестерпних секунд моя спина була відкрита до удару. Але я не поверталась. Серце калатало, мов навіжене. І лише опинившись за закритими дверима своєї квартири, я змогла втамувати важкий подих.

Тіна була у небезпеці. У більшій небезпеці, ніж я собі навіть уявляла!

Від Раґнара

Пастка закрилась. Ми були приречені.

Щойно я застрілив Остіна. Власною рукою вкоротив життя своєму вірному дружбану. Звісно, він би не вижив. Але тут нема місця для того, щоб попрощатись із ним. Тут до біса мало місця для життя…

Я чую, як люди Драка наближаються до нас. Ми із Джо переглядаємось. В його очах нема страху — лише несамовита лють. Обхопивши голову руками, на підлозі скрутився Г’ю. Він надіється, що його пронесе. Бах! Просто в голову і шматок сивого волосся разом із черепом відлітає до стіни. «Пронесло, сука, тебе пронесло!»

— Ей! — подає голос хтось із солдат.

— Джо, кидай гранату, — кричу я, і чую, як пацани злякано шарахаються назад.

У цей момент я показую Джо на операційний стіл. Він із металу. Великий бронік для нас — хороших пацанів із вулиці. Ми швидко перевертаємо стіл і сунемо до дверей. Бачу! Щойно помітивши силуети нападників, ми починаємо стріляти. Один із них падає на землю.

— Ви трупи! — волає хтось із них.

Бах, бах — відповів йому мій магнум. Тра-та-та — по нашому захисному щиті б’ють автоматні черги. Поки що стіл витримує. Ми максимально наближаємось до дверей, але далі нам не пройти. Проте і у солдатів Драка не так багато місця.

Ми продовжуємо обмінюватись вистрілами, не в змозі дістати одне одного.

«Я у пастці. Це відчуття нестерпне для будь-якої живої істоти. Тотальна приреченість, безвихідь, безнадія. Тобі не вирватись — ти у пеклі. Більше не буде приємних вечірніх прогулянок, п’янок із друзями, теплих літніх ночей і вологих весняних ранків. Не буде радості…»

— Ми можемо поговорити? — кричить хтось із них.

— Кажи, — відповідаю.

Ми із Джо завмираємо.

— Вам не вийти звідси.

— І що ти пропонуєш?

— Здатись.

— Соси хер, — спокійно відповідаю.

— Так ми не домовимось…

— Я пропоную інше: ви валите собі, а потім — ми собі валимо. Ви скажете, що убили нас. Ніхто не дізнається правду: у наших планах втекти із Дарксіті.

— Не підходить. Містер Драк не прощає незакінченої роботи.

— А ти подумай. Бо ця робота може коштувати тобі життя. Ми таких як ти у Міранді багато положили.

Відповіді не було — нападники про щось перешіптувались. Я мигцем визирнув назовні і тут мені у голову сяйнула одна думка.

— Джо, — тихо промовив я, і Дробовик підставив своє здорове вухо. — Я бачу звідси електричний щиток. Можу поцілити у нього. Вирубається світло, і ми рвонемо. Це якщо вони відмовляться «співпрацювати».

Джо кивнув. Це був божевільний план для загнаних у кут. Але що інакше? У мене залишився останній напарник. Чорт, як мені хотілось хоч когось сьогодні витягти живим із цього пекла!

Настала підозріла тиша. Я зрозумів, що нападники більше не перешіптуються. Я наважився зиркнути за стіл і мало не дістав кулю в голову. Суки! От ми і отримали їхню відповідь. Джо відкрив вогонь із іншого кінця нашої «барикади», і я впіймав момент, щоб вистрілити у щиток. Світло зникло.

Підвал занурився у пітьму. Хтось із їхній пацанів злякано закричав. А ми із Джо уже кинулись вперед. У цю мить я зрозумів, яке це божевілля. Ні у кого тут не було переваги. Та коли ми вийшли із операційної, я першим почав стріляти, щоб освітити простір. Скільки у мене ще куль? У пістолеті був останній магазин.

Я наткнувся на когось поруч. Схопив його і почав із усієї сили бити по чому міг. Зовсім поряд пролунало кілька вистрілів. Джо застогнав. Трясця! Тіло у моїх руках обм’якло, і я сіпнувся у інший бік. Наткнувся там на руку із автоматом. «Це точно не Джо», — встиг подумати і одразу заломив руку. Суперник заволав.

У цю мить щось із страшною силою ударило мене убік. Я хапнув рукою повітря і нічого не знайшов. Що це було? Куля. Мене підстрелили. Я крутнувся у пітьмі, щоб змінити своє місцезнаходження, наткнувся на клятий стілець і упав.

Бах! Знову щось ударило. На цей раз у ногу. Я відчув як штани наповнила моя тепла кров. Запекло. Біль поширився тілом. Джо, заради… де ти?? І раптом, немов у відповідь на мою думку, хтось несамовито загарчав поруч. Це був Джо — я упізнав його. Він кинувся на когось у темряві і збив його із ніг.

У цю мить світло від ліхтаря освітило їх — Джо і одного із солдат. Пролунала черга із автомата і тіло Джордана на прізвисько Дробовик, прошило близько десятка куль крупного калібру. Після такого ніхто не виживав.

Все марно. Тут занадто тісно для життя. Я — Раґнар — відчував, повну безпорадність перед остаточним смертельним вироком.

Від Пола

— Ти віриш у… нереальне?

— А що таке «реальне»? — гиготить Боб.

— Я сам не знаю… Ну, те що ми бачимо, чуємо, відчуваємо.

— Дурня. Ми живемо у такий час, коли уже давно стало ясно — все це просто голограма. Здається, навіть є якась така наукова теорія…

Боб готує бургери — до нього прямують нові клієнти. Нічне життя Дарксіті неквапливе та сторожке. На вулиці виходять різні фріки, люди, що працюють у інтернеті йдуть на нічну обідню перерву, дивакуваті таксисти зупиняються біля будки зі швидким харчуванням, щоб поповнити сили.

Звісно, є й інша сторона цього життя, але я там не ошиваюсь.

— Два чізбургери, картопля і кола? — питає Боб у постійних клієнтів, і ті задоволено кивають.

Люди обожнюють, коли запам’ятовують, що вони беруть. Всі ми любимо, коли до нас ставляться максимально персонально. Навіть якщо ми кожного разу беремо лише еспресо.

— Останнім часом моє життя зробило різкий поворот, — зізнаюсь Бобові, коли клієнти відходять на кілька метрів. — А вчора взагалі — у мою машину сів Джонні Депп.

— Джонні! — радіє Боб. — А що ж він до мене не зайшов?? Він давно у місті?

— Звідки я знаю, — розгублено стинаю плечима. — Він сказав, що вперше тут.

— Ахха! Він завжди так каже! Навіть, коли приїжджає на знімальний майданчик. «Хлопці, я тут перший раз. Що мені робити?» «Хлопці, мене перший раз знімають. Мені у камеру не дивитись?» От розбишака! То як він?

— Виглядав шикарно… Говорив дивні речі.

— То для нього нормально. Він завжди, ніби з місяця упав, — махнув рукою Боб і повернувся до своєї «кухні».

— Чесно кажучи, я думав ти трохи вигадуєш про акторів… Не вірив, що до тебе приходять Джим Керрі чи Ді Капріо…

— Ді Капріо і не приходить. Він шифрується. Приходить якийсь онаніст із бородою і у капелюсі… То я ж тобі кажу: що таке реальність? Реально те, що всесвіт безкінечний? Реально те, що час по-різному тече тут і на земній орбіті? Реально те, що люди колись побудували піраміди? Все це просто дивовижно. Все дивовижно.

Мабуть, ти правий… Ми люди не схильні вірити у чудеса. Проте, коли вони раптом стаються у нашому повсякденні, ми всіма силами намагаємось їх пояснити. Щоб не порушувати порядок. Щоб залишити все у рамках… логіки? Чого? Чому нас так лякає дивовижне?

— Боб, я думав над тим, щоб поїхати із цього міста.

— Із дівчиною? — зрадів мій друг.

— Так.

— Це правильно. Мужик, який не проводить час зі своєю сім’єю, ніколи не стане справжнім. Тобі потрібна власна сім’я! Тоді ти відчуєш зв'язок.

— Який зв'язок?

— Зв'язок зі всім! Відчуєш, як все пов’язано.

— Я радий, що ти схвалюєш моє рішення.

Боб фиркнув, мовляв, само собою і присів. Під мій погляд потрапила книга, котра постійно стояла у Боба.

— Що ти завжди читаєш?

— Це? — він підняв книгу. — Бардо Тхедол.

— Що? — примружився я і придивився до обкладинки.

— Тібетська книга мертвих. Бардо Тхедол.

— Для чого вона?

— Ну… вона допомагає людині, що померла, зорієнтуватись після цього.

У цю мить у мене задзвонив телефон.

— Вибач, — промовив я і відійшов на кілька кроків. — Так?

— Пол?

Моє ім’я немов пролунало зі справжнього потойбіччя. Тілом побігли мурашки.

— Так? Хто це?

Пауза. Важкий хрипкий подих.

— Раґнар.

Стало ще моторошніше. Він промовив це ім’я, немов назву якогось монстра.

— Пол, мені потрібна машина. На вулицю…

Він назвав адрес. Я не відповідав. Хотілось кинути телефон. Із нього немов чадів якийсь жах. Незбагненний, нелогічний жах.

— Пол?

— Так?

— Ти приїдеш?

ІНШИЙ

Я спустився у чорні нетрі міста. Темні, похмурі будинки та їх безкінечні коридори. Здається, вони рухаються. Рухаються у мене на очах. І ці безликі люди — інколи вони звертаються до мене із якимись словами, і тоді їхні обличчя немов виринають із небуття. І тоді немов і Я виринаю із небуття, щоб відповісти їм.

Можливо, лише моя присутність «вмикає» весь цей в’язкий, розріджений рух.

— Радий тебе бачити, мій друже, — посміхається він із кімнати, котрої щойно тут не було. Я не впізнаю його, але для чого мені видавати себе?

— Взаємно, старий. Де ще ми могли б зустрітись, як не тут? — киваю я у відповідь.

Мені здається, я приязно ставлюсь до цього «персонажа», хоч із якогось моменту він став моїм суперником.

— Я думав ти будеш здивований. Що ж, це правда, нас не так легко здивувати!

Ми йдемо уже по краю хмарочоса, а далеко внизу — чорніють урвища зруйнованих будинків. І я раптом відкриваю перед собою цілу історію. Історію цього величного Дарксіті!

— Чого тобі треба, Міфос?

О! Я згадав, як його звати.

— Раґнар, ти сам все прекрасно знаєш. Я прийшов розбудити тебе.

Я зареготав.

— Цього не буде! І не надійся.

— Мені здається, ти у нелегкій ситуації.

— Мені байдуже на це. Я готовий померти.

— Хм, у тебе завжди була одна велика слабкість. І я хотів взятись за тебе першим, якби тебе було легше знайти. Але твоя сильна сторона — уміння маскуватись. Тому мені довелось братись за сильніших лише тому, що вони слабше уміють приховувати себе.

— Можеш не вдаватись у деталі своєї роботи.

— Ти ж розумієш — якщо я взявся за справу, то доведу її до кінці.

— Що ж… ми можемо якось домовитись?

— Ти сам повинен дати мені відповідь.

— Що ж, я поки її не маю.

— Тоді подумай.

Його хитрі очі дивились на мене. Ось і все, що я знав про його обличчя у цю мить — хитрий, проникливий погляд. Хоча разом із цим я знав і більше. Знав, що він щось замислив. Знав, що нічого не стається просто так — його візит має ціль. Знав, що маю що йому сказати. Все це було очевидно, проте ми просто мусіли говорити цей діалог, розігрувати цей спектакль. Адже це частина гри, яку замислили ще давно.

— Дарксіті — це вершина людської цивілізації. Кумедно, правда ж? — промовив Міфос.

Я відчував, як він не любить цей порядок. Старий порядок. Знав, як він прагне відкрити нову епоху. Міфос завжди був іншого ґатунку, іншої природи.

— Все це може змінитись. Можливо, люди прийшли до цього лише із однією метою — щоб змінити ситуацію кардинальним чином.

— Це вигідна для мене світоглядна позиція.

Мені здається він по-дружньому обняв мене. Проте це був сон — нічого не можна було сказати напевне.

— Раґнар, подумай над моєму пропозицією.

— Невже? Була якась пропозиція.

— Мій візит. Це ж так очевидно.

— Ти чекаєш мого ходу?

— Так, чекаю.

— Просто скажи мені, чого ти хочеш і я скажу чи згоден.

— Все не так просто. Поміркуй.

— Гра продовжується?

— Гра триває.

Він зник. А я поглянув на Дарксіті. За вікнами мільйонів квартир розігрувались мільйони життів. Люди народжувались, щоб забути про те, хто вони такі. Народжувались, щоб пізнати ізоляцію. Інакше ненависть, розчарування та інші почуття були би для них недоступні. Любов? Чи не найкращий спосіб пізнати її, відлучившись від неї? Пізнати зв'язок, ставши ізольованим…

Дарксіті народилось для того, щоб довести жалюгідність людської цивілізації, щоб довести все до точки кипіння. І хто буде покликаний розбудити всіх? Невже я?

Від Пола

Коли часто живеш нічним життям, тобі інколи здається — що все це лише сон. І ти сам — лише снишся сам собі.

Я під’їхав у якийсь темний провулок і заглушив мотор. Досі не розумію, чому погодився приїхати. Чому все ж таки сів у авто і… тепер я уже на місці. Ще не пізно плюнути і дати драла, Пол. Тобі уже є, що втрачати. Кален. Ти потрібен їй. У вас є план на життя. У вас є майбутнє, а ти приїхав у це богом забуте місце, щоб забрати справжнього злочинця. Особу, котра просто у тебе на очах убивала людей серед вулиці.

Раґнар. У ньому щось було. Щось, що притягувало мене. Немов я був схожий на нього. Але що спільного могло бути у звичайного, непримітного таксиста, і бандита, котрий не раз порушував закон?

Дивно, але мені здавалось, що він добрий. Навіть не знаю, що у цьому випадку означає слово «добрий». І я? Невже я також вважав себе доброю людиною, що допомагає іншим?

Я вийшов із машини. Довкола було тихо і темно. Мій вірний ліхтарик знову став мені у пригоді. Із пітьми виринув провулок. Схоже, це сюди, але чому нікого не видно? Безмовно, як на цвинтарі.

Ноги самі мене понесли. Я рушив вперед і звернув за поворот. Там стояло кілька машин. Я спинився. Начебто нікого. Жодної ознаки життя — ні світла, ні звуку. Я рушив ближче, і побачив відчинені двері, котрі вели у якесь підвальне приміщення.

Чомусь стало дуже страшно. Добре, що мій ліхтар посилав світло далеко вперед, так, що я міг не підходити близько. У автомобілях нікого не було — це я перевірив, наблизившись. Ну, добре, тепер двері…

Десь поруч із-за повороту вискочила машина і на повній швидкості помчала по дорозі. Я обернувся, серце закалатало, мов навіжене. Авто промчало по вулиці і повернуло. Через кілька секунд його вже не було чути. Господи, який же я тут беззахисний! Без зброї, сам, повністю дезорієнтований, серед ночі. Але я повернувся знову до своїх дверей.

Спочатку промінь мого світла упав на стіну. Я підійшов ближче. Якесь маленьке приміщення. Страхітливе… І раптом — тіло! На підлозі лежало людське тіло. Я сахнувся. Але ноги самі по собі зробили ще кілька кроків ближче: «Що ж там таке?» Ще один труп. Вони лежали всередині, майже одне на одному, через те, що місця було зовсім мало. Біля них була зброя і…

Раґнар. Я упізнав його. Біля них, на підлозі, також лежав мертвий Раґнар.