ЕПІЛОГ

Ми їхали по шосе міста. Величезні будинки, довгі темні вулиці, обезнадієні люди — все це залишалось позаду. Ми прямували назустріч світлу і безбережності. І тут все менше залишалось місця для слів — все більше простору для тиші.

— Як це: коли ти програв?

— Легко.

Бардо поглянув на мене і в очах його заграли іскри посмішки. А я дістав із бардачка його авто сигару і прикурив. Відчинив вікно автомобіля і всередину залетіла перша сніжинка. Всередину порхнула зима. І така неймовірна легкість обійняла мене, яку не передати. «Безмежна безтурботність» — як каже одна дуже хороша людина.

— Знаєш, Міфос хотів зі мною домовитись.

— Справді? Як він це зробив?

— Я не скажу тобі. Але ти просто пильнуй. Він порушує правила.

Бардо фиркнув:

— От же ж халамидник. Я знав про це! Підозрював. Але ти не погодився, я бачу?

— Ні.

— Чому?

— Знаєш, як це кайфово щойно було — знищити всю банду Драка, помститись за мертвих…

— І врятувати декого із живих.

— Так. Врятувати — це також кайфово.

— Раґнар, ти мені завжди подобався.

— А я думав, тобі подобається хтось інший, — я лукаво зиркнув на нього.

— А хіба ви не друзі? «Алло, алло, врятуй мене!»

Ми обоє розреготались. У вікно до мене падали крихітні сніжинки, а я, натомість, видихав у морозний ранок дим від сигари. Ми мчали по трасі, що уже покидала Дарксіті. Назустріч нам вигулькнув величезний міст і широка, спокійна ріка.

— Що будеш там робити?

— Де? За межами Дарксіті? — здивовано перепитав я.

— Так. Я називаю це «вирій».

— Жартуєш? Не спати. Нарешті не спати!

Бардо натиснув на газ, і ми побачили табличку із надписом «Дарксіті». Вона була перекреслена.

— Пол і Кален також їдуть за місто. Ти випустиш їх?

— Це проти правил, ти ж знаєш.

— Я в курсі. Але ж ми так багато зробили заради цієї прекрасної ілюзії. Хоніід Бардо?

— Що? — він із посмішкою зиркнув на мене.

Товстун, що годував людей бургерами і картоплею фрі по ночах.

— Програвати — легко.

Серпень — листопад 2017 р.

Загрузка...