Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Передмова

“Давня історія України” у трьох томах е результатом багаторічної праці колективу науковців Інституту археології НАН України. В її основі — величезна джерельна база, нагромаджена і опрацьована кількома поколіннями археологів. Підсумком такої роботи була фундаментальна праця “Археологія Української РСР” у трьох томах (у 1971—1975 рр. видана українською мовою, у 1985—1986 рр. — російською). Після її публікації став можливим перехід від опрацювання археологічного матеріалу до соціально-історичних реконструкцій.

Це завдання складне й неординарне і крім ґрунтовної розробки джерел вимагає дослідження проблем етнокультурного, соціально-економічного й суспільно-політичного розвитку стародавніх суспільств. Довелося долати стійкі методологічні упередження, зокрема “речознавчу” компетенцію археології, яка нібито не може і не повинна займатися відтворенням історичних процесів. Об’єктом пізнання археології, згідно з думкою прибічників такого підходу, є не саме суспільство як суб’єкт історичної діяльності, а лише “сліди його діяльності”, тобто археологічні артефакти.

Усвідомлення історичної сутності археології — одне з найважливіших її досягнень останнього часу. Стало ясно, що ніхто, крім археологів, які володіють специфічною джерельною базою, не в змозі побачити за речами людей і відтворити далеке історичне минуле в усій його повноті.

Відтак значно розширюються і горизонти історії. Сьогодні ми не можемо прийняти тезу, за якою історія почалася з часу переходу суспільства від варварства до цивілізації або від появи писемності. Об’єктом історичного дослідження мусить бути не лише Homo politicus, на чому й досі наполягають окремі історики, а й усі інші види Homo erectus і Homo sapiens.

Очевидною стала також необхідність суттєвих коректив теоретико-методологічних підходів. Йдеться насамперед про нове осмислення вчення про формаційний еволюціонізм, суть якого донині зводилася до конструювання різноманітних історико-соціологічних схем, розробки питань способів виробництва, соціально-класової боротьби, взаємозв’язку базису і надбудови. Абсолютизація формаційної поступальності нерідко призводила до спрощення динаміки історичного процесу до ствердження безперервного прямолінійно висхідного розвитку суспільства. Насправді ж історичні процеси набагато складніші. Стародавня історія зазнала не лише періоди піднесень, а й часи стагнацій, навіть регресу. На території України ранні суспільства у своєму розвитку кілька разів підходили до порогу станово-класової формації, але подолати його їм щоразу перешкоджали різні дестабілізуючі чинники. Найдеструктивнішими з них були, очевидно, періодичні інвації войовничих кочовиків, а також тривалі негативні зміни природного середовища.

Широке історичне узагальнення, яким є “Давня історія України”, зумовлює постановку багатьох конкретно-історичних проблем. Серед них — початкове заселення території України, індоєвропейська спільність, скіфська державність і антична цивілізація, етногенез слов’ян, Київська Русь, кочові народи Півдня України та ін. Жодна з цих проблем не має усталених загальноприйнятих вирішень, хоча нагромаджена джерельна база і рівень її історичного осмислення дають сьогодні можливість їх ґрунтовнішого висвітлення.

Закономірним є питання, чию давню історію ми маємо відтворити? Населення, що впродовж тисячоліть жило на території України, не маючи прямого відношення до власне українського історичного процесу? Чи населення, історія якого, так чи інакше, становить собою підмурки історії України й українців?

Свого часу Ф. Геґель у лекціях про “Філософію історії” поділив народи світу на “історичні” й “неісторичні”. Серед останніх опинилися слов’яни. К. Маркс і Ф. Енгельс перейняли цю концепцію, зробивши виняток для поляків. Пізніше до категорії “історичних” “пробилися” інші слов’янські народи, і лише для українців там не знайшлося місця. У структурі світової історії Україна як окрема етнополітична одиниця по суті не представлена й досі.

Основна причина цього не в німецькому романтизмі і навіть не у великодержавному русофільстві, на чому ми охоче наголошуємо, а в нашому українському “самонеусвідомленні”. Несприйняття кращих надбань української історичної думки кінця XIX — початку XX ст. негативно позначилося на подальшому розвитку історико-археологічних досліджень в Україні. Вони в переважній більшості відійшли від розв’язання складних проблем соціо- і етногенезу, зосередившись на культурно-типологічному аспекті. Історичні явища розглядалися не в динаміці їхнього розвитку, а в статиці. У кращому разі дослідники знаходили їм місце серед аналогічних синхронних проявів.

Тим часом проста сума “горизонтальних” історичних явищ не могла замінити собою “вертикальності” історичного процесу, для відтворення якої потрібне застосування генетичного методу пізнання. Він передбачає насамперед виявлення внутрішніх закономірностей розвитку, за якими кожне наступне історико-культурне явище є результатом попереднього.

Іноді археологія має справу з явищами ренесансу, коли ті чи інші традиції культури відроджуються на тій самій території через історичні епохи.

Тривалий час серед археологів точиться дискусія з приводу типологічної і технологічної близькості керамік черняхівської культури (II— V ст.) і києворуської. Аргументом проти такого зближення є насамперед відсутність хронологічної спадковості між двома епохами. Культури черняхівського гончарного виробництва і києворуського справді відділені кількома століттями побутування в східнослов’янському суспільстві ліпного посуду. Ще більший хронологічний розрив між черняхівським періодом і українським середньовіччям, а тим часом кераміки обох епох справді близькі між собою.

Аналогічною є ситуація з давньоруськими камерними могилами IX— X ст. На території України обряд поховання в дерев’яних камерах і зрубах відомий з бронзового і ранньозалізного віків. Безпосередній зв’язок між цими віддаленими епохами встановити важко, але типологічна близькість різночасових підкурганних споруд на тій самій території дає для цього певні підстави.

Отже, з’ясування глибини історичної пам’яті, що закладена у пам’ятках матеріальної культури, виявлення механізму її передачі наступним епохам є одним з фундаментальних завдань історико-археологічних досліджень.

Тепер уже не підлягає сумніву, що органічною основою середньовічної української, точніше — русько-української, була культура Київської Русі. Проте у спробах простежити її глибші витоки ми натрапляємо на великі труднощі. Долаються вони по-різному: одні дослідники стверджують генетичну спадковість історико-культурного розвитку населення України, починаючи зі скіфських часів або з епохи енеоліту; інші не поглиблюють цю спадковість далі перших століть нової ери і вважають, що в більш ранні епохи історичний процес тут визначався постійними міграціями населення.

Археологічні й писемні джерела свідчать, що стародавнє населення території України впродовж тисячоліть справді не було етнічно і культурно однорідним. Міграції тут були звичайними явищами. Проте вони ніколи не призводили до повної зміни населення. Певна його частина завжди продовжувала жити на своїх споконвічних землях. Особливо це стосується хліборобів лісостепової смуги України.

Тим самим забезпечувалися безперервність історичної пам’яті, органічне передання у спадок новому населенню культурно-світоглядного і життєдіяльного генофонду попередників. Так упродовж тисячоліть різноетнічні народи поступово формували на території України певні генетично споріднені традиції способу життя, матеріального виробництва, культури, мислення, які врешті-решт склали матеріальні й духовні засади культури українців.

Характерним прикладом цього може бути феномен трипільської культури, яка побутувала в лісостеповій зоні Правобережної України у V—III тис. до н. е. Свого часу її першовідкривач В. В. Хвойка провів пряму етногенетичну лінію від трипільців до сучасних українців. Пізніше дослідники з’ясували, що населення території України, яке змінило трипільців, за антропологічним типом не було тотожним своїм попередникам. Ми не знаємо навіть, якою була питома вага трипільців в етногенезі населення бронзового віку. Тим часом є підстави стверджувати, що цілий ряд елементів трипільської культури — хліборобство, декоративний розпис кераміки і будинків, характер орнаментальних мотивів тощо — стали органічною частиною етнографічної культури українців.

Важливим елементом суспільного життя будь-якого народу є державність. Вона виступає рушієм етнічної, культурної й економічної інтеграції населення. Однак саме ця проблема в українській історичній науці виявилася найменш розробленою. У вітчизняній історіографії не без впливу істориків Заходу тривалий час домінувала думка про нездатність східних слов’ян до державно-політичного саморозвитку. Подекуди вона простежується і сьогодні, хоча не має під собою жодних підстав.

Як відомо, першою державою східних слов’ян була Київська Русь. Вона сформувалась у IX ст. на базі союзів племен. На ранній стадії і в процесі подальшого розвитку Русь зазнавала впливу з боку своїх сусідів: Хазарського каганату, Візантії, скандинавських країн. Не визнавати цього не можна, але не слід і переоцінювати їхній внесок у державотворчі процеси на Русі. Необхідно пам’ятати, що в Україні мали місце власні глибинні традиції політичного розвитку, що сягають VI—IV ст. до н. е. Це грецькі міста-держави Північного Причорномор’я і скіфська держава з центром на Нижньому Дніпрі, а також пізньоскіфська держава з центром у Криму — Неаполем Скіфським.

Звичайно, було б невиправданим спрощенням встановлювати між двома різночасовими політичними структурами прямий генетичний зв’язок, як це іноді робиться у вітчизняних і зарубіжних історико-публіцистичних виданнях українських авторів. Але рівною мірою є помилковим і заперечення будь-якого зв’язку між ними. Незважаючи на те що скіфські і античні державності становили стосовно корінного населення території України явища зовнішні, в своєму розвитку вони органічно входили в його життя. У наступні історичні епохи політичні традиції тут періодично відроджувалися сарматами, готами, Гунами, до складу об’єднань яких входили і слов’яни.

Аналогічна спадковість простежується у сфері духовної культури, окремі традиції якої сягають епохи землеробського енеоліту, коли предки іранців, слов’ян, греків, фракійців створювали образи патріархальних божеств. Скіфська епоха з притаманними їй тісними контактами праслов’ян та іранців закріпила в слов’янському пантеоні форми божеств, близькі до іранських. Особливий інтерес становлять зображення на давньоруських срібних браслетах-наручах і кам’яних рельєфах соборів ідола бога Симаргла, який зображувально і за формою імені близький до іранського божества Сенмурва.

Глибинна закоріненість традицій простежується в матеріальній культурі, зокрема в спорудженні жител і укріплень, у поховальній обрядовості, прикладному мистецтві. Знаменитий скіфський звіриний стиль, який розвинувся під впливом культури Греції і Переднього Сходу, помітно проступає в східнослов’янських зооморфних фібулах, київських змійовиках, браслетах-наручах, колтах, у галицьких керамічних плитках, чернігівській та володимиро-суздальській різьбі по каменю.

Підсумовуючи усе сказане, ще раз наголосимо: давня історія України становить не суму окремих подій і процесів, фактів матеріального життя, а органічне самостійне явище світової історії. Звичайно, на кожному його хронологічному зрізі діяли загальностадіальні закономірності, але водночас постійними були й генетичні процеси автохтонного розвитку.

При цьому треба мати на увазі, що культуро- й етногенез стародавнього населення України відзначався складністю і багатогранністю. Східний слов’янин, а відтак і українець — не одвічна біологічна й етноісторична данність, а результат тривалої еволюції людського життя на землях України, спадкоємець багатьох попередніх народів.

Викладена вище концепція перегукується з ідеями відомого дослідника слов’янського та українського етногенезу В. П. Петрова. Він справедливо вважав, що історичний процес не завжди є простим, нічим неопосередкованим розвитком або незмінним, завжди тотожним собі біологічним відтворенням поколінь. «Коли ми кажемо, — наголошував він у праці «Походження українського народу», — що є автохтонами на нашій землі, що живемо на ній не від VI ст. по Різдву, а ще від III тис. перед Різдвом, ми повинні зважати, що між нами і людністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій... Наша автохтонність не була плодом і наслідком лише самої біологічної зміни й біологічного відтворення поколінь, що в русі часу, протягом тисячоліть послідовно заступали одне одного... В громах і бурях знищень, у бурхливих зламах творився український народ, що став таким, яким ми його знаємо нині».

Пропоноване видання складається з трьох томів, на сторінках яких відтворюється історичний розвиток стародавніх суспільств від найдавніших епох до часів Київської Русі включно.

У першому томі висвітлюється історія населення сучасної території України від появи тут близько 1 млн років тому первісної людини до кінця бронзового віку (початок І тис. до н. е.). Другий том присвячений історії кіммерійців, скіфів, сарматів та інших племен, що населяли Україну в І тис. до н. е., а також античним містам-державам Північного Причорномор’я, які впродовж VII ст. до н. е. — перших століть н. е. жили і розвивалися у тісній взаємодії з корінним населенням території України. Третій том тематично охоплює історію слов’ян і Київської Русі, обіймаючи хронологічно період від рубежу н. е. до середини XIII ст.

П. П. Толочко