Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Витоки історії України сягають часів первіснообщинного ладу, саме його першого, найдавнішого етапу — палеоліту.

Палеоліт, або в перекладі з давньогрецької — стародавній кам’яний вік, тривав приблизно від 3 млн до 10 тис. років тому.

До періоду палеоліту сходять найважливіші культурно-історичні надбання людства. Саме тоді відбувся процес виділення людини з тваринного світу, були виготовлені перші знаряддя праці з каменю, дерева та кістки, виникли найпростіші трудові навички. За часів палеоліту сформувалися основи суспільної організації людей, зародилися ідеологічні уявлення, мистецтво. Це був період первісного розселення людства: людина зробила перші кроки в освоєнні Східної Африки, поступово підкорила собі більшу частину Старого Світу й проникла на американський континент.

В історії палеоліт був найтривалішим періодом — він майже в 300 разів перевищує всі наступні, разом узяті.

Час не лишив незмінними ні природне середовище первісної людини, ні її саму, ні її знаряддя праці.

Становлення і розвиток стародавнього людського суспільства відбувалися за мінливих природних умов останнього, так званого четвертинного періоду в історії Землі[1].

Саме тоді вималювалися обриси материків, сформувався сучасний рельєф більшості регіонів, з’явилися близькі до сучасних види рослин та тварин. Втім, природне середовище тих часів багато в чому відрізнялося від сучасного.

Десь до середини четвертинного періоду клімат у південній частині Старого Світу був теплий та вологий. Не лише в Африці й Південно-Східній Азії, а й у Європі, включаючи Україну, зростали тропічні рослини й водились такі давно вимерлі теплолюбні тварини, як давні слони, гіпопотами, носороги, різні види мавп.

Поступово почалося похолодання. Серед вчених ведуться жваві дискусії щодо причин цього явища. Одні вбачають їх у піднятті суходолу, інші — у зменшенні сонячної активності, у зміні нахилу вісі Землі до площини земної орбіти, деякі вчені пояснюють похолодання одночасною дією багатьох, у тому числі названих вище, чинників.

Нема в науці також єдиної думки щодо конкретних проявів четвертинних похолодань. Найбільш поширеною є так звана гляціальна, або льодовикова, теорія, згідно з якою похолодання спричинилося утворенням на півночі, в субарктиці, потужних льодовиків. Арктичним зледенінням відповідали зледеніння гірських масивів на материках. Протягом четвертинного зледеніння було кілька гляціалів, що розділялися більшими чи меншими проміжками часу (потепліннями) — між льодовиків’ям, або інтергляціалами. Короткочасні потепління (інтерстадіали) простежуються також в середині зледенінь, між окремими їхніми стадіями.

Характер перших четвертинних похолодань багато в чому лишається нез’ясованим. Наступні чотири хвилі холоду ототожнюються в різних країнах з різними місцевими проявами зледенінь і мають різні назви.

Класична схема льодовикових епох розроблена на матеріалах давніх зледенінь в Альпах. На початку XX ст. тут було простежено сліди чотирьох давніх зледенінь. Відповідно до назв місцевостей, де були виявлені рештки льодовиків, їх стали називати понцським (приблизно 1 млн — 800 тис. років тому), міндельським (500 тис. — 400 тис. років тому), ріським (300 тис. — 110 тис. років тому) та в’юрмським (70 тис. — 10 тис. років тому), а проміжки між ними — гюнц-міндельським (800 тис. — 500 тис. років тому), міндель-ріським (400 тис. — 300 тис. років тому), ріс-в’юрмським (110 тис. — 70 тис. років тому) міжльодовиків’ями.

Останнім часом для України набула поширення своя, місцева стратиграфічна схема, побудована на особливостях різних за походженням відкладів в геологічних нашаруваннях: лесоподібних суглинків та викопних ґрунтів, які формувалися відповідно у холодні та теплі проміжки часу[2][3].

Похолодання викликало значні зміни в рослинному та тваринному світі. Протягом льодовикового періоду теплолюбні, рослини та тварини в Європі вимерли або змістилися на південь, поступившись місцем іншим, пристосованим до існування в нових, більш суворих природних умовах. Поступово на земній кулі встановився сучасний клімат, оформились теперішні ландшафти, набули сучасного вигляду флора та фауна. Важливішим чинником зміни природи дедалі більше ставала сама людина.

Багаторазові зміни природного середовища в четвертинному періоді відіграли неабияку роль у становленні і розвитку стародавнього суспільства. За умов пригніченого, залежного від природи існування первісних людей значення природних факторів в історичному процесі було досить великим. Не випадково суттєві зрушення в матеріальній культурі й фізичному типі палеолітичної людини збігаються із значними природними катаклізмами.

Відповідно до відмінностей у знаряддях праці та анатомічній будові людини палеоліт поділяють на два періоди: ранній (давній, нижній), що тривав приблизно від 3 млн до 40—35 тис. років тому, та пізній (верхній), який припадає на час від 40—35 тис. до 10 тис. років тому. В свою чергу, кожен з цих періодів поділяється на більші або менші відрізки часу — епохи. Так, у ранньому палеоліті виділяються три епохи: олдувайська (близько 3 млн — 1,5 млн років тому), ашельська (1,5 млн — 150 тис. років тому) та мустьєрська (150 тис. — 40—35 тис. років тому)[4]. Іноді мустьєрську епоху виділяють в окремий період — середній палеоліт.

Три послідовні епохи (оріньякська, солютрейська, мадленська)[5] були виділені в пізньому палеоліті. Зрештою, однак, з’ясувалося, що пам’ятки, які відносили спочатку до двох перших епох, насправді існували паралельно. Тому стали говорити про єдиний оріньяксько-солютрейський час. Зараз терміни “оріньяк”, “солютре”, “мадлен” застосовуються здебільшого не як хронологічні, а як культурні поняття.

Серед речових залишків суспільно-економічних формацій минулого пам’ятки палеоліту є найдавнішими і тому виключно важливими для відтворення початкового етапу людської історії. Понад півтора століття вони привертають до себе увагу вчених різних країн і спеціальностей: археологів, палеонтологів, антропологів, геологів, палеогеографів, етнологів. Ледве не кожного року з’являються нові відкриття в цій галузі археологічної науки, одна за одною зникають “білі плями” з карти розселення первісної людини. Відомі на зорі науки про палеоліт лише на заході Європи залишки палеолітичного часу виявлені сьогодні в різних місцях Старого й Нового Світу. Давня ойкумена людини окреслюється тепер від Північного Уралу до південного узбережжя Африки й Азії та від Британських островів на Заході до американського континенту на Сході.

В цьому широкому ареалі найдавніших слідів людини територія України постає як один з найбільших і найяскравіших осередків палеолітичної культури[6].

Втім, якими б цікавими не були початкові сторінки історії України, вони не можуть бути належно прочитані без урахування даних, накопичених світовою наукою в галузі становлення людського суспільства на Землі: багато які абзаци та параграфи на цих сторінках не дійшли до нас і можуть бути відтворені лише на опосередкованих, порівняльних відомостях, що зберегли інші сторінки книги минулого людства.

Глава 1 Природне середовище. Людина

Початковий етап становлення людського суспільства на терені України не представлений. Воно й зрозуміло: ця територія не входила, на відміну від Східної Африки, до зони олюднення мавпи. В Україні людина з’явилася пізніше, в процесі розселення з “чорного континенту”. Найдавніші вірогідні сліди перебування тут первісних людей сягають ашельської епохи[7].

Розселення найдавнішої людини в Європі збігається з утворенням гюнцського, міндельського й ріського льодовиків та з часом гюнц-міндельського та міндель-ріського міжльодовиків’їв, що відповідають утворенню приазовського, мартоноського, сульського, лубенського, тілігульського, завадівського, дніпровського, кайдакського, тясминського горизонтів суглинків та викопних ґрунтів української стратиграфічної схеми[8].

Гюнцське і міндельське зледеніння були відносно незначними. Межа арктичного льодовика в Європі впиралася в гірські масиви Німеччини й тягнулася далі на схід північніше України до верхньої течії Оки й відмітки Казані. Холодне дихання льодовика починає відчуватися далеко на Півдні.

Похолодання призвело до відчутних змін у природному середовищі. Протягом гюнцського і міндельського зледенінь в Європі, в тому числі на території України, ще утримувалися теплолюбні види тварин, таких, як південний та давній слони, етруський носоріг, великий гіпопотам, кінь Стенона, шаблезубий тигр, викопний бобер. Втім, у цілому флора і фауна поступово набувають тут змішаного характеру. В Європі, включаючи Україну, давні теплолюбні види співіснували з рослинами і тваринами, характерними для сучасної помірнокліматичної зони: широколистяними лісами, чагарниками і трав’яними луками з притаманними їм мешканцями — дикими биками, кабанами, благородними оленями, лосями та ін. Кістяки цих тварин виявлено в давніх геологічних відкладах та на палеолітичних поселеннях в багатьох місцях Європи. Багаті колекції доріської фауни зібрано в районах, прилеглих до України: на Тамані й Дністрі поблизу Тирасполя (так звані таманський і тираспольський фауністичні комплекси). Окремі знахідки викопної фауни цього часу зроблено безпосередньо на території України: на узбережжі Азовського моря та в Причорномор’ї, під Одесою.

У науковій літературі знаходимо виразну реконструкцію природного середовища доміндельського і міндельського часу. Територія України “...завдяки вологому й помірному клімату була вкрита багатою рослинністю, на півдні — виключно трав’яною, з лісовими ділянками по берегах озер та боліт, а далі на північ переважала лісова рослинність. На півдні по трав’янистих рівнинах, вірогідно, блукали слони й носороги південного типу, паслися табуни коней, посвистували біля своїх колоній ховрахи. В лісах знаходили собі притулок олені, косулі, лосі й бики, в кущах пробиралися їжаки. На річках, що протікали через ліси, будували греблі і домівки бобри, в берегах рили нори пацюки. Ведмеді, вовки, лисиці і росомахи переслідували свою здобич, чатуючи її на шляху до водопою або нападаючи на пасовиська. Озера, оточені деревами та чагарниками, оживлялися зграями бакланів. Так минали тисячоліття, клімат ставав більш посушливим, трав’яниста рослинність широко розвинулася за рахунок лісової, на сухих степоподібних рівнинах з’явився характерний мешканець таких просторів — верблюд, розмножилися гризуни”[9].

Ще значніші зміни природного середовища в Європі приніс із собою ріський льодовик. Із усіх четвертинних зледенінь ріське було найпотужнішим, тому його називають також максимальним. Довгий час невпинно зростаюча на півночі маса льоду почала рухатись на південь. Льодовий панцир вкрив майже половину Європи, де перед тим буяло життя. Південна межа льодовика простяглася від гирла Темзи на Британських островах до Середнього Уралу. В Україні вона проходила дещо північніше Карпат, різко відхиляючись у басейні Дніпра на південь, досягала відмітки Дніпропетровська, потім знову завертала на північ й залишала межі країни на захід від Сум.

Льодовик невпізнанно змінив європейський пейзаж. Просуваючись на південь, він згладив нерівності рельєфу, який став плоскішим, менш розчленованим. Поза льодовиком відкладалися продукти розмиву й вивітрювання давніх порід — леей. В ріський час оформилася сучасна річкова мережа, що намітилася ще в ранньольодовиковому періоді. Підвищена вологість клімату зумовила повноводість річок. Ширина долини деяких з них досягала кількох десятків кілометрів. Витоки річок губилися в прилеглих до льодовика заболочених низинах.

Льодовик змістив ландшафтні зони. Відразу ж за межею льодовикового панцира тягнулася вузька смуга мохових тундр з перелісками дрібнолистяної верби та карликової берези, що тулились серед нескінченних трясовин та озер. Далі зростали хвойні ліси, за якими розкинулися безкраї холодні степи з осередками лісової рослинності в низинах та балках.

Тяжким випробуванням став час максимального зледеніння для тваринного світу Європи. На заході й у центрі континенту ще можна було зустріти останніх представників ранньольодовикової фауни — давніх слонів, носорогів Мєрка, навіть гіпопотамів, однак на сході, зокрема в Україні, склад тваринного світу став іншим. Давні теплолюбні тварини тут вимерли або ж змінилися, пристосувавшись до нинішніх більш суворих кліматичних умов. Місце тираспільської фауни заступив хазарський фауністичний комплекс. Повновладними хазяями перигляціальних (прильодовикових) просторів стають ранні форми мамонтів та шерстисті носороги. В холодних степах широко розселилися первісні зубри (бізони), дикі коні, осли й сайгаки. В скельних печерах знайшли притулок гієни, печерні ведмеді й леви.

Початок ангельської епохи збігається з появою людських істот, що стояли в своєму фізичному розвитку на щабель вище від гомінід попереднього олдувайського часу[10]. Рештки їх в Україні не виявлені, проте знайдені в багатьох місцях Старого Світу: в Африці, Південно-Східній Азії, в Західній та Центральній Європі, у Закавказзі.

Перші знахідки цих істот на о. Ява увійшли в науку під назвою “пітекантропи” (давньогрецьк. — “мавпо-люди”). Після відкриття подібних решток в інших місцях їх почали називати Ноmо erectus (лат. — “людина прямоходяча”), або архантропами (давньо-грецьк. — “найдавніші люди”).

При певній відміні в фізичній будові окремих індивідуумів їх об’єднує одне — поєднання рис мавпи та людини. Зріст особи дорівнював у середньому 170 см. За своїм об’ємом мозок яванських пітекантропів (у середньому 860 см³) поступався перед мозком сучасної людини (в середньому 1450 см³), але перевищував відповідні показники у Homo habibis. Пересувався пітекантроп вертикально на напівзігнутих ногах. Збільшення лівої півкулі мозку свідчить про його праворукість — особливість, яка відрізняє людину від усіх тварин, у тому числі людиноподібних мавп. Певне розростання нижньої ділянки лобної долі вказує на те, що пітекантроп володів зачатками мовних навичок. Водночас у зовнішності пітекантропа багато чого зберігалося від мавпи. Фігура його відрізнялася сутулістю, ніс був коротким і широким, щелепи виступали наперед, підкреслюючи нерозвиненість підборідкового виступу. На низькому похилому чолі виділялися масивні надбровні дуги.

Втім, яванський пітекантроп характеризує лише ранню стадію фізичного розвитку архантропів. В інших місцях Старого Світу було знайдено кістки більш розвинених істот, що засвідчує поступовий перехід від архантропів до людини наступної, мустьєрської епохи.

Перші мустьєрські пам’ятки з’являються в Європі, в тому числі в Україні, ще наприкінці ріського зледеніння (тясминський горизонт української стратиграфічної схеми), співіснують деякий час з пізньоашельськими, які доживають тут до ріс-в’юрмського міжльодовиків’я (прилуцький викопний ґрунт) і зникають у ранньому в’юрмі (бузький горизонт), десь близько 40 тис. років тому.

В ріс-в’юрмі клімат в Європі знову пом’якшав, став теплішим і вологішим за сучасний, тундра і хвойні ліси відступили на північ, їх змінили широколистяні діброви, трав’янисті луки, степи та субтропічні формації на півдні.

Просуваючись за льодовиком на північ, тварини лісу та степу знову заселили звільнені ним райони, життя знову завирувало там, де раніше простягалася мертва льодова пустеля.

Однак, відкотившись на північ, льодовик згодом знову почав наступ на залишені перед тим райони. Щоправда, він так і не досяг колишніх розмірів, захлинувшись далеко за північними межами України. Проте вплив в’юрмського льодовика на природний світ України був вагомим. Клімат у Європі, включаючи Україну, став різкоконтинентальним, більш холодним і посушливим, ніж навіть за часів ріського максимального зледеніння. Холодні пронизливі вітри обрушилися на безкраї перигляціальні степи.

За періоду останнього ріського зледеніння буденними гостями в Україні стають такі типові представники арктичної фауни, як північний олень, песець, копитний лемінг. У зимову пору року ці тварини заходили далеко на південь, де побутували мешканці степу: мамонти, шерстисті носороги, бізони, коні, олені, лосі, сайгаки, ведмеді, вовки, лисиці тощо.

Протягом останнього зледеніння в Європі було понад десять короткочасних потеплінь — інтерстадіалів, що мають різні назви в різних країнах. Льодовик у ці проміжки починав танути, природа оживала, степовий пейзаж урізноманітнювався ділянками широколистяних лісів й соснових борів. Потім накочувалася чергова хвиля холоду, й знову морозні вітри ставали господарями степових просторів.

Творцями мустьєрської епохи були люди нового, більш розвинутого фізично типу. За місцем першої знахідки їхніх залишків у долині Неандера в Німеччині вони отримали назву неандертальців. Останнім часом їх нерідко називають палеоантропами (лат. — “давня людина”).

Найдавніші неандертальці з’явилися ще за попередньої ашельської епохи. В мустьєрський час вони продовжували розвиватися і еволюціонувати при переході до пізнього палеоліту в людей сучасного фізичного типу — Homo sapiens (лат. — “людина розумна”)[11], або неоантропа (лат. — “нова людина”).

На відміну від архантропів, решток яких на території України не знайдено, поховання палеоантропів тут відомі уже давно, з 20-х років нашого століття. Вони виявлені в Криму: в гроті Кіїк-Коба, під навісом у Старосіллі[12] та на стоянці Заскельна-VI.

Обсяг мозку неандертальців (у середньому 1350 см3) наближається (а нерідко й перевищує) до відповідних середніх показників сучасної людини. Більш розвинутими порівняно з архантропами виявились ділянки мозку, пов’язані з трудовою діяльністю й мовою, хоча вони й поступалися своїм рівнем розвитку сучасної людини. Навпаки, так звані аналізатори, тобто скроневі, тім’яні та потиличні ділянки неандертальців, були крупнішими, що свідчить про добрий слух, зір та нюх, які відігравали неабияку роль у їхній мисливській діяльності. Окремі примітивні риси збереглися також у зовнішності палеоантропів з їхнім все ще досить похилим чолом, розвинутими надочними валиками, низько витягнутою до потилиці черепною коробкою, міцними щелепами з великими зубами й нерозвиненим підборідковим виступом.

Втім, не всі палеоантропи були однакові. Поряд з менш розвиненими спеціалізованими особинами, так званими неандертальцями типовими, або класичними, відомі неандертальці прогресивні, сапієнтні, що за своїми антропологічними особливостями стояли ближче до людини сучасного фізичного типу. В Україні типові неандертальці представлені в Кіїк-Кобі і на стоянці Заскельна-VI. Співіснування типових та сапієнтних неандертальців пояснюється нерівномірністю розвитку різних груп давнього населення, складністю еволюційного процесу, неоднаково інтенсивного у різних районах Старого Світу.

За таких мінливих природних і антропологічних умов відбувалося первісне освоєння людиною теренів України.

Глава 2 Час та шляхи первісного заселення людиною території України

З кінця 50-х років у радянській археологічній науці велися жваві дискусії про час та шляхи первісного заселення людиною Східної Європи. До того в палеолітознавстві побутувало уявлення про досить ранній, шельський, згідно з прийнятою тоді періодизацією, час появи людини на цій території. Постулювалося навіть положення про належність південних районів її, зокрема України, до зони олюднення мавпи. Пізніше, з розширенням палеолітичних досліджень, цей первинний оптимізм змінився скепсисом. З’явилися розробки, в яких доводилось, що освоєння людьми південної половини Руської рівнини сталося не раніше мустьєрської епохи, тобто лише 100—150 тис. років тому.

Втім, питання про час та напрямки первісного заселення цієї території не нове.

Ось основні моменти еволюції поглядів з цієї проблеми[13]. 1859 р. академік К. Е. Бер відмітив необхідність пошуків у Росії палеолітичних пам’яток, подібних до тих, які були виявлені до того часу Буше де Пертом на батьківщині науки про палеоліт — у Франції.

Десять років по тому у Москві на І Археологічному з’їзді побував консерватор Копенгагенського музею Ворсо. У виданій після цієї подорожі книзі він скептично висловлювався щодо ймовірності заселення палеолітичною людиною Північної і Середньої Європи, визнаючи таку можливість лише стосовно найбільш південних її районів.

1881 р. вийшов перший том “Археології Росії” графа О. С. Уварова. В цій роботі висловлювалася думка про те, що людина з’явилася у Східній Європі слідом за відступаючим льодовиком великого (ріського) зледеніння.

С. М. Зам’ятнін, який навів ці історіографічні дані, не виключаючи можливості того, що південні райони Східної Європи входили до зони, відбувалося олюднення мавпи, висловився за дольодовиковий час заселення цих областей.

На користь гіпотези щодо досить ранньої появи людини в Східній Європі схилявся й П. Й. Борисковський, який наприкінці 1940-х років знайшов ангельські вироби поблизу с. Лука-Врублевецька на Дністрі. Базуючись на цьому відкритті, вчений вважав, що, починаючи з шельської епохи, південні області України були заселені найдавнішими людьми й, можливо, були зоною олюднення мавпи.

Про відносно ранній, ангельський час заселення людьми півдня Руської рівнини писали М. Д. Праслов та О. О. Формозов.

У наведених даних привертає увагу те, що головним, що займало думки дослідників, було питання про час появи людини в Східній Європі. Що ж до питання про шляхи найдавнішого заселення цієї території, то воно, за винятком нічим не підкріпленого припущення О. С. Уварова, не відобразилося в тодішніх наукових розробках. Якщо стосовно перших дослідників проблеми первісного розселення людей це може бути пояснено відсутністю даних, то на уявленнях С. М. Зам’ятніна та П. Й. Борисковського відбилася думка, поширена наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років, про належність південних районів Східної Європи, насамперед України, до території, на якій відбувався процес виділення людини з тваринного світу.

Вперше питання про шляхи первісного заселення півдня Східної Європи було порушене 1953 р. В. П. Любіним. Говорячи про значення палеоліту Вірменії, Північної Осетії й Чорноморського узбережжя Кавказу для відтворення первісного освоєння цієї території, дослідник висловив припущення, що вони намічають шляхи розселення найдавніших людей на північ, у напрямку Кубані, Дону та Волги, де на той час були виявлені залишки культури ангельської людини. При цьому на Кавказ люди потрапили з суміжного Передньоазіатського регіону.

Хоча ідея провідної ролі Кавказу в процесі освоєння людиною південних районів Східної Європи й не здобула в ранніх роботах В. П. Любіна розгорнутого обґрунтування, вона не залишилась непоміченою й багато в чому зумовила наступні наукові розробки проблеми первісного розселення палеолітичних людей.

Спробу обґрунтувати гіпотезу кавказького походження найдавнішого населення Східної Європи наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років зробив відомий український вчений С. М. Бібіков. Розглядаючи слідом за В. П. Любіним Кавказ як найімовірніший центр розселення первісних людей у Східній Європі, він водночас запропонував інше розв’язання питання про час освоєння цієї території. На думку С. М. Бібікова, людина на Руській рівнині та в Криму з’являється не в ангельську епоху, як вважалося раніше, а в більш пізню, мустьєрську добу раннього палеоліту. На відміну від своїх попередників у розробці проблеми первісного розселення людей в Східній Європі, С. М. Бібіков розглядає цей процес на широкому палеогеографічному тлі, намагається не тільки обґрунтувати вихідну територію, напрямок та хронологічні рамки найдавніших міграцій, а й розкрити їхній механізм, показати властиву їм внутрішню динаміку та причинність. Докладно викладена ним концепція кавказького походження мустьєрських мешканців Східної Європи привернула увагу до проблеми походження найдавнішого населення цієї території й тим, безумовно, сприяла пошукам її вирішення.

Згодом, однак, виявились і слабкі сторони концепції С. М. Бібікова. Критичний аналіз її в світлі нових даних й завдяки новій, досконалішій методиці обробки ранньопалеолітичних колекцій кам’яних виробів дав можливість повернутися до початкової точки зору про досить ранній, ангельський час появи людини в Південно-Східній Європі. Вималювався й інший, відмінний від кавказького, напрямок розселення первісних людей у цьому регіоні: з Близького Сходу й Передньої Азії, через Балкани й прилеглі із заходу до кордонів України райони Центральної Європи.

Між тим, тривалий час для повноцінного обґрунтування цієї гіпотези не вистачало необхідних даних. Порівняно нечисленні ашельські пам’ятки в Україні були репрезентовані невеликими зібраннями кам’яних виробів та поодинокими знахідками, позбавленими геологічного обґрунтування (Лука-Врублевецька на Дністрі, Житомирська стоянка на Поліссі, знахідки двох ручних рубил поблизу Ізюма на Сіверському Дінці й біля станції Амвросіївка на Донеччині) (карта 1). Засвідчуючи факт відносно ранньої появи первісних людей в Україні, ці пам’ятки, однак, мало що давали для розгорнутих і повноцінних наукових розробок з питань початкового етапу людської історії краю.

Лише відносно недавно, в 1970-х роках, завдяки новим відкриттям стало можливим конкретніше й на більш міцній фактичній основі підійти до відтворення процесу становлення людського суспільства на теренах України.

Найновіші дослідження свідчать про досить раннє освоєння первісними людьми південно-західних і південних районів держави. Початок цього процесу сягає щонайменше ранньоашельської доби, близько 1 млн років тому, й засвідчений найдавнішим комплексом знахідок на багатошаровому палеолітичному поселенні поблизу селища Королеве Виноградівського району в Закарпатті[14]. Тут у товщі суглинків та викопних ґрунтів потужністю до 12 м виділено 16 різночасових шарів залягання палеолітичних кам’яних виробів: 7 — ангельського часу, 7 — мустьєрської епохи і 2 — початкової пори пізнього палеоліту, що датуються різними природничими методами від гюнцського до ранньов’юрмського зледенінь включно (близько 1 млн — 65 тис. років тому). Аналогічні за ознаками вироби були знайдені у перевідкладеному стані поблизу від Королевського поселення: біля сіл Рокосове і Малий Раковець.

Вироби з найдавнішого культурного горизонту (комплекс VIII, згідно з прийнятою на пам’ятці нумерацією) виявлені у відкладах гюнцського часу. Колекція складається з понад 400 предметів: відходів виробництва — нуклеусів, відщепів — та знарядь праці — чоперів, примітивних ручних рубил, різаків, виготовлених із місцевої вулканічної породи — андезиту та кварцитової гальки. Вік найдавніших знахідок у Закарпатті визначається досить точно. Залягання їх у Королевому в відкладах, що мають зворотну порівняно з сучасними полярну намагніченість (так звана палеомагнітна зона Матуяма), й знайдені в них кістки гризунів таманського фауністичного комплексу дають можливість датувати найдавніші знахідки в Королевому часом гюнцського зледеніння, тобто близько 1 млн років тому.

Отже, за сучасними даними, Королеве — найдавніша палеолітична пам’ятка в Україні. З Королевого починається людська історія краю.

Карта 1. Пам’ятки раннього палеоліту України:

І — ашель; II — мустьє: 1 — Поболоття, Язви, Горохівський Ліг; 2 — Чулатів; 3 — Араповичі; 4 — Рихта; 5, 6 — Житомир; 7 — Замкова Гора, Горяне, Радванська Гора; 8, 9 — Рокосове; 10 — Королеве; 11 — Черна; 12 — Буківна; 13 — Касперівці; 14 — Більче Злоте; 15 — Кетроси; 16 — Стінка, Хотин; 17 — Сокіл, Лука-Врублевецька; 18 — Бабин І, ІІІ, VII; 19, 20 — Молодове I, V, Ожеве, Кормань IV; 21 — Соботівка; 22 — Наславча; 23 — Романкове; 24 — Кодак; 25, 26 — Військове, Скубова Балка; 27 — Круглик; 28 — Орел; 29 — Василівка І; 30 — Ізюм; 31 — Званівка, Мєлове; 32 — Червоний Яр; 33 — Деркул; 34 — Антонівка I, II; 35 — Олександрівка; 36 — Донецьк; 37—39 — Новоклинівка, Білоярівка, Успенка; 40 — Амвросіївка; 41 — Самсонове, Седове, Грекове, Єланчик, Холодне; 42 — Білгород-Дністровський; 43 — Ільїнка; 44, 45 — Бахчисарай, Старосілля; 46, 47 — Кабазі, Шайтан-Коба; 48 — Пролом; 49 — Чукурча; 50 — Холодна Балка; 51 — Вовчий Грот; 52— 54 — Кіїк-Коба, Кош-Коба; 55 — Аджі-Коба; 56, 57 — Заскельна V, VI, Ак-Кая, Сари-Кая; 58 — Шари.

Кістяні рештки давньої людини, як і кістки тварин, на яких вона полювала, в найдавнішому культурно-хронологічному комплексі Королевого не знайдено: ці залишки в кислих ґрунтах Закарпаття не збереглися. Однак за аналогією з іншими, хронологічно близькими пам’ятками, на яких вони були виявлені, можна-з певністю твердити, що найдавніші вироби в Королевому належать Homo erectus — архантропу, який з’явився на історичній арені близько 1,5 млн років тому в Африці.

Судячи з морфологічних ознак ранньоашельських знахідок у Закарпатті, близьких таким на палеолітичних місцезнаходженнях Близького Сходу (Убейдія) й сусідньої Чехії (Бечов), можна припустити, що саме через ці території й проміжні Балкани пролягали шляхи первісного заселення України найдавнішими людьми з їхньої далекої прабатьківщини в Африці.

Втім, освоєння людиною теренів України не слід уявляти як одноразовий короткочасний акт. Культурно-хронологічна неоднорідність місцевих ашельських кам’яних індустрій свідчить про різний час і різні вихідні центри проникнення сюди людини. Це був тривалий процес, який мав хвилеподібний, переривчастий характер і різні вихідні території міграції. Свідоцтвом таких більш пізніх міграційних хвиль є Житомирська стоянка й нещодавно відкриті в Криму на р. Бодрак пам’ятки з архаїчним кам’яним інвентарем ангельського вигляду. Культурне й хронологічне тяжіння зібраних тут колекцій до пізньоашельських кам’яних зібрань ріського часу в Німеччині робить найімовірнішим проникнення в південну половину Руської рівнини і Крим частини давнього населення саме з цього Центральноєвропейського ранньопалеолітичного регіону.

Освоєння людиною території України, започатковане ще в ранньоашельський час, тривало і в наступну, мустьєрську, епоху. На відміну від ангельських, мустьєрські пам’ятки представлені тут кількома сотнями й відомі повсюди: в Закарпатті, Прикарпатті, Поліссі, в Північно-Західному Причорномор’ї, Подніпров’ї, Криму, Донбасі й Приазов’ї. Множинність проявів місцевих мустьєрських індустрій свідчить про їхнє різне походження й відмінні шляхи розвитку. Одні з них розвинулися з місцевої ангельської підоснови, яку заклали перші мешканці краю, інші походять від ще не виявлених тут ангельських комплексів або з’явилися у Східній Європі внаслідок чергових хвиль міграції вже в мустьєрський час.

Як би то не було, в мустьєрську епоху зберігається характерний для ангельського часу напрямок розселення давніх колективів на терені України — з заходу (з території Німеччини, Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії). Запропонована наприкінці 50-х років гіпотеза про походження найдавнішого населення Східної Європи з Кавказу досі не має підтвердження в археологічних матеріалах і цілком базується на припущенні й опосередкованих міркуваннях.

Глава 3 Господарство. Побут

У процесі первісного розселення й фізичного розвитку людини вдосконалювалися й ускладнювалися її знаряддя праці та прийоми їх виготовлення.

Не всі знаряддя палеолітичної людини збереглися до наших днів: надто тривалим був проміжок часу, що відділяє нас від неї, великих змін зазнала відтоді земна поверхня. В багатьох випадках ранньопалеолітичні вироби знаходять не там, де вони були залишені людьми, а у вторинному, перевідкладеному заляганні в давніх річкових і схилових відкладах. Зрозуміло, що при цьому уціліли лише вироби з неорганічних порід. Між тим значну, якщо не найбільшу, частину виробничого інвентарю повинні були складати тоді різноманітні вироби з дерева — дрючки, копальні палиці, рогатини, древки списів, руків’я ножів та скобелів. Знаряддя ці на ранньопалеолітичних стоянках України не збереглися і про побутування їх тут можна судити лише опосередковано, на підставі поодиноких знахідок на одночасних пам’ятках в Західній та Центральній Європі.

Рис. 1. Чопер з Рокосового (ашель).

Усі знаряддя ранньопалеолітичної людини в Україні, що дійшли до нас, виготовлені з каменю. Найпридатнішим матеріалом був кремінь з його здатністю легко розколюватися й давати пласкі міцні уламки з гострими краями — так звані відщепи й пластини. Поряд з кременем широко використовувалися інші осадочні та вулканічні породи: кварцит, андезит, обсидіан, роговик, яшма, халцедон, кремнистий вапняк, діабаз тощо. Відмічається певна спеціалізація у використанні тієї чи іншої сировини в різних областях України, що була викликана специфікою їхнього природного середовища. Так, у Закарпатті в ранньому палеоліті переважали вироби з андезиту та обсидіану, на півночі Донецького кряжа — кварцитові, в інших районах — крем’яні.

Олдувайські знаряддя праці були ще дуже примітивні. Звичайно це грубо оббиті по краях гальки й уламки каменя (так звані чопери) (рис. 1) та відколоті з них відщепи, як правило, без додаткової обробки.

За ашельського часу знаряддя набувають менш грубого вигляду, стають більш різноманітними. Найхарактернішими знаряддями ашельської епохи були чопери, ручні рубила[15], колуни та різні вироби на відщепах.

Ашельські чопери мало чим відрізнялися від олдувайських і застосовувалися також для рубання й обтесування твердих (дерево, кістка) та розчленування м’яких і в’язких матеріалів (м’ясо). В Україні чопери представлені великою серією в Закарпатті (Королеве, Рокосове, Малий Раковець).

Ручні рубила (рис. 2) — це масивні крем’яні жовна, уламки каменя або масивні відщепи, суцільно оббиті з обох боків з метою надання їм певної форми в плані і профілі. Обрис рубил, їхні розміри, характер оббивки, а також, мабуть, і функція не залишалися незмінними протягом ашельського часу. Ранньоашельські рубила були ще досить недосконалі. Звичайно вони мали грубоминдалеподібну форму і відзначалися масивністю і великими розмірами.

Їхньою характерною особливістю була наявність на тильному кінці знаряддя так званої п’ятки — ділянки з незнятою жовняною кіркою або навмисне притупленою відколами. П’ятка служила для більшої зручності тримання рубила у руці в процесі роботи і запобігала пораненню долоні. Велика сила й недостатня точність ударів оббивки зумовили ламані, зигзагоподібні в плані й профілі обриси ранньоашельських рубил.

Рис. 2. Ручне рубило з Житомирської стоянки (ашель).

За виробничим призначенням ранньоашельське рубило було, ймовірно, знаряддям універсальним і об’єднувало декілька функцій: передусім — ударно-рублячі, меншою мірою — скоблячі й ріжучі. Очевидно, воно застосовувалося для виконання різних робіт: на полюванні — для добивання тварин і розчленування туш; під час пошуків рослинної їжі — для викопування їстівного коріння; у виробництві — для виготовлення знарядь з дерева; у побуті — для розрізання м’яса, розбивання кісток тварин з метою видобування кісткового мозку. В пізньоашельський час рубила набувають більш досконалого вигляду. Обриси їх стають правильними, форма — різноманітнішою. Виготовляються вони тепер здебільшого з великих відщепів, розміри їхні зменшуються, знаряддя стають тоншими і пласкішими. Обробка їх не така груба, бокові краї гострі й прямі у профілі, п’ятка нерідко відсутня. Значною мірою змінилось, мабуть, і призначення пізньоашельських рубил. Надалі вони все більше втрачали ударно-рублячі функції й наближалися за характером використання до ножів та скребел.

Для території України, на відміну від Західної та суміжних районів Центральної Європи, рубила не дуже характерні. Втім, їх знайдено в ангельських комплексах Королевого, на Житомирській стоянці, в кількох пунктах на р. Бодрак у Криму, поблизу Ізюма на Сіверському Дінці та біля Амвросієвки на Донеччині.

До ангельського часу сходить ще один тип ранньоашельського інвентарю — так звані колуни. Свою назву вони отримали через певну схожість з відповідним типом сокир більш пізніх епох; Схожість ця, однак, була суто зовнішньою й не поширювалася на функцію.

На відміну від сокир, колуни, як і рубила й чопери, застосовувались у роботі без руків’їв (топорищ): їх просто захоплювали рукою. Водночас колуни рідко оброблялися відколами суцільно. Як правило, оббивці, або відсіканню, для зручності захоплювання долонею були піддані лише поздовжні краї заготовки великого відщепу. Лезом при цьому служив один з поперечних країв — природно загострений або оформлений одним-двома відколами. Застосовувалися колуни як ударно-рублячі інструменти, головним чином для обробки дерева — рубання стовбурів та гілок, зняття кори, затесування.

В Україні колуни представлені виразною серією в Королевому; кілька виробів походять із Житомирської стоянки.

Макрознаряддя — чопери, рубила, колуни — доповнювалися в ашельському виробничому інвентарі знаряддями на невеликих відщепах. Останні в певній кількості постачала вже оббивка з гальок й уламків каменя при виготовленні чоперів, рубил та колунів. Досить рано, однак, ще за олдувайської епохи, для отримання відщепів починають використовувати спеціально виготовлені для цього предмети — так звані нуклеуси, або ядрища. Заготовками для них, як і для чоперів та рубил, служили гальки й уламки каменя в природному вигляді або певним чином попередньо оброблені. Відщепи від них відділяли за допомогою відбійників, за які правили ті ж самі гальки, кам’яні уламки або кістки тварин та дерев’яні стрижні.

Олдувайські нуклеуси здебільшого аморфні. Від гальки або уламка каменя відбивалися один-два відщепи, й нуклеус викидався. В тих випадках, коли поверхня вихідної заготовки оброблялася відколами більш-менш суцільно, нуклеус набував кубо- або кулеподібних обрисів. Удари обробки при цьому були різнонаправленими й наносились не по спеціально підготовлених площадках, як у більш пізніх нуклеусів, а по ділянках (“негативах”) попередніх відколів.

Відщепи, відколоті з таких нуклеусів, мали укорочені пропорції і відзначались масивністю та нестабільністю форми.

Розвиток й удосконалення техніки розщеплення каменя призвели до появи в ашельську епоху нових типів нуклеусів. Значним кроком уперед було винайдення дископодібного, або радіального, нуклеуса (рис. 3). На відміну від кубо- і кулеподібних ядрищ з їхніми безсистемними різнонаправленими відколами оббивки, зняття відщепів з дископодібних нуклеусів здійснювалось більш цілеспрямовано: від країв за радіусом до центру, внаслідок чого нуклеус набував здебільшого округлих, дископодібних обрисів. Нова форма нуклеуса давала можливість економніше і з більшим успіхом використовувати сировину. Все ж таки відщепи, відколоті від дископодібних ядрищ, значною мірою зберегли масивність й укорочені пропорції, форма їх лишилася випадковою, а обриси — неправильними, ламаними.

Тому справжнім переворотом у первісній техніці обробки каменя була поява в ашелі так званих протопризматичних (паралельних) та левалуазьких нуклеусів[16].

Рис. 3. Дископодібний нуклеус з поселення Королеве (ашель).

Протопризматичні нуклеуси (рис. 4) використовувалися для відщеплення відколів у паралельному напрямку й були провісниками більш досконалої призматичної техніки пізнього палеоліту. Відколи з них мали відносно правильні прямокутні або трикутні обриси й відзначалися видовженими пропорціями. В тих випадках, коли довжина таких відколів вдвічі й більше перевищувала ширину, їх називали пластинами. В багатьох випадках ранньопалеолітичні пластини не можна відрізнити від пізньопалеолітичних.

Рис. 4. Протопризматичний нуклеус з поселення Королеве (ашель).

Третій різновид ранньопалеолітичної техніки обробки каменя — левалуазька — ґрунтується на застосуванні нуклеусів зі спеціальним чином оформленою робочою поверхнею, з якої за один робочий цикл знімався лише один відщеп із заздалегідь запланованою первісним майстром формою: округлою, овальною, трикутною, прямокутною (рис. 5).

Рис. 5. Левалуазький нуклеус (праворуч) та знятий з нього відщеп (ліворуч). Королеве (мустьє).

Усі три різновиди ранньопалеолітичної техніки розщеплення каменя — примітивна (безсистемно-радіальна), протопризматична (паралельна) та левалуазька — представлені на українських ангельських пам’ятках. Їхня еволюція від ще досить недосконалих до все більш розвинутих зразків протягом тривалого часу в межах ангельської та мустьєрської епох добре простежується на багатошаровому поселенні Королеве.

Зняті з ранньопалеолітичних нуклеусів відколи-заготовки широко застосовувалися для виготовлення різноманітних знарядь праці. Олдувайські й ранньоашельські відщепи використовувалися в роботі ще додатково необробленими, в тому вигляді, в якому були відокремлені від нуклеуса або ж отримані в процесі виготовлення чоперів та рубил. Але вже в цей час робляться спроби підправити краї відколів-заготовок, зробити їх менш зигзагоподібними, міцнішими, а отже, придатнішими для роботи. З цією метою краї відщепів додатково оформлювалися дрібними відколами — так званою ретушшю. Відмінною особливістю олдувайської й ранньоашельської ретуші є її нерегулярність. Робочий край знаряддя рідко буває оброблений ретушшю суцільно, й між ретушованими ділянками залишаються більш чи менш необроблені проміжки. До того ж ретуш звичайно не змінювала форми відщепу, а лише дотримувалася його обрисів, усуваючи окремі нерівності й зміцнюючи лезо. Тому найдавніші ранньопалеолітичні знаряддя, виготовлені з відщепів, здебільшого не мають сталої форми, обриси їх випадкові. У пізніший ангельський час ретуш стає більш регулярною й старанною, формотворчою. Із застосуванням ретуші оформились провідні типи ранньопалеолітичного інвентарю — скребла й ножі. Скребла (рис. 6) мали масивний крутий робочий край, придатний, головним чином, для скобління. У ножів (рис. 7) було гостре лезо, яке давало змогу також різати. Застосовувалися скребла й ножі для розчленування туш забитих тварин, обробки шкір, виготовлення знарядь з дерева. Скреблам і ножам типологічно близькі так звані зубчасті знаряддя, які використовувалися як ножі і пилки для обробки дерева. Ангельські скребла, ножі й зубчасті знаряддя були досить різноманітними й розрізнялися за кількістю й формою робочих країв та характером їхньої обробки.

Певне місце в ангельському виробничому інвентарі посідали так звані виїмчасті знаряддя, або скобелі, з однією або кількома виїмками, ретушованими або ні, на робочих краях. Застосовувалися вони для обробки дерева, насамперед для загострення кінцівок рогатин, списів та дротиків. В ангельський час з’являються і кам’яні наконечники дротиків та списів. Мали вони листоподібну форму й були оброблені ретушшю з одного або ж обох боків. Виразні зразки таких наконечників знайдено в пізньоашельських горизонтах поселення Королеве (рис. 8).

Удосконалення прийомів первинного розщеплення каменя й вторинної обробки знарядь праці продовжувалось у мустьєрську епоху й засвідчено в Україні масовими матеріалами сотень пам’яток — печерних і просто неба.

Протягом мустьєрського часу в кам’яному інвентарі окремих груп населення утримувалися знаряддя, виготовлені в техніці двобічної обробки, але тепер вони вироблялись переважно з відщепів і дуже рідко були представлені типовими ручними рубилами.

Розвиток техніки розщеплення каменя в мустьєрську епоху відбувався по тих самих головних лініях, які вималювалися ще в попередній ангельський час. Радіальні, протипризматичні та левалуазькі ядрища стають більш досконалими, розміри їх зменшуються, робочі поверхні й відбивні площадки обробляються старанніше. Відповідно більш розвинений вигляд мають і відколи з цих нуклеусів. Витонченішою й різноманітнішою стає вторинна обробка відщепів та пластин при виготовленні знарядь праці.

Прогрес у техніці розколювання каменя та вторинної обробки відколів дозволив диференціювати набір інструментів, зробити його більш різноманітним та стандартним, а самі знаряддя продуктивнішими, придатнішими для виконання різних робіт. Характерним знаряддям мустьєрського виробничого інвентарю поряд зі скреблами, ножами, зубчастими й виїмчастими виробами були так звані гостроконечники (рис. 9). Вони були виготовлені з відщепів, мали два оброблені ретушшю краї, що сходилися на кут, утворюючи гострий кінець.

Гостроконечники застосовувалися для виконання різних робіт, головним чином для розкраювання туш тварин, різання, проколювання й використовувалися здебільшого без додаткових пристосувань, просто затиснутими в долоні. Згодом, однак, нижній тупий кінець їх починають стоншувати дрібними відколами. Такі гостроконечники могли використовуватися в роботі вставленими в спеціальні дерев’яні або кістяні руків’я чи як наконечники списів і дротиків.

Усе частіше в мустьєрському виробничому інвентарі можна побачити знаряддя пізньопалеолітичних типів — скребки, проколки, долота, свердла, різці. В мустьєрський час з’являються також перші пізньопалеолітичні вироби з кістки. Так, загострений кістяний стрижень (наконечник?) знайдено на стоянці Кіїк-Коба в Криму.

Вдосконалення знарядь праці робило людину менш залежною від навколишньої природи. Тільки завдяки багатотисячолітньому досвіду в виготовленні знарядь та їхньому застосуванні в процесі здобування засобів існування, насамперед прожитку, найдавніші люди змогли вижити за умов погіршення клімату в освоєних ними нових регіонах.

На ангельських стоянках України не збереглися кістки тварин, на яких полювали первісні люди. Відтворити їхній видовий склад можна лише за опосередкованими даними. Одночасні пам’ятки Західної і Центральної Європи свідчать про успішне полювання ангельської людини. На місцях її стійбищ знайдено численні кістки тварин, характерних для таманського, тираспольського та ранньохазарського фауністичних комплексів, у тому числі таких, як гіпопотам, різні види носорогів, давні форми слонів та мамонтів, печерний ведмідь, бики, олені.

Загальний процес у розвитку виробничих сил в епоху мустьє супроводився прогресом у господарчій діяльності неандертальців. Археологічні дані свідчать, що мустьєрським мисливцям були доступні всі види тварин. У списках фауни, зібраної на місцях побутування неандертальців, представлені тварини степових рівнин і гір, печер і водоймищ. Тут і давні тваринні гіганти — мамонти і носороги; грізні хижаки — печерні леви й ведмеді; швидконогі бізони, дикі коні, осли, олені й сайгаки. Полювання на цих тварин могло бути успішним лише при наявності певних навичок, досвіду багатьох поколінь, вироблених у процесі постійної, повної злигоднів боротьби за існування. Зараз, коли сотні тисячоліть відділяють нас, людей кінця XX століття, від тих далеких часів, дуже важко з усією повнотою реконструювати засоби полювання ранньопалеолітичної людини, ті численні й хитромудрі прийоми, які вона застосовувала при ловитві звіра. Навряд чи можна сумніватись у тому, що мисливство в ангельську та мустьєрську епохи мало в основному загонний характер із застосуванням різних пасток. Інакше було б важко пояснити наявність на місцях стійбищ первісної людини численних кісток таких важковловимих тварин, як дикі коні й осли, бики й сайгаки, олені й гірські козли. Можна уявити, як сотні тварин, гнаних мисливцями, мчали до скелястих ущелин та урвищ, падали й розбивалися. Засідки і ловчі ями чекали їх на стежках до водопою й на пасовиськах. Навіть скельні сховища не могли порятувати їх: люди проникали й туди, вступаючи в поєдинок з печерними хижаками.

У мустьєрський час простежується викликана кліматичними умовами й складом промислової фауни різних регіонів певна спеціалізація в полюванні на окремих тварин. Так, серед мисливської здобичі на стоянках у Прикарпатті та Східному Криму переважав мамонт, у Західному Криму — осел та сайгак, на Донеччині — бізони та дикі коні.

Мисливство в господарській діяльності ранньопалеолітичної людини доповнювалося збиральництвом. Окрім посередніх етнографічних даних про це свідчать знайдені на мустьєрських стоянках поблизу с. Молодове на Дністрі так звані розбивальники, або терочники, — крем’яні гальки з підшліфованою або густо забитою поверхнею. Припускається, що використовувалися вони для подрібнення їстівних рослин.

Погіршення клімату викликало певні зміни в побуті первісних людей. Жити на відкритих холодним вітрам просторах по берегах річок та водоймищ ставало щодалі важче. Людина починає освоювати для життя печери та гроти. На стоянках просто неба споруджувалися штучні житла. На ангельських стоянках України житлові будови не збереглися. Втім, залишки їх відкриті на одночасних поселеннях у Західній Європі та навіть у більш ранній час — на місцях мешкання олдувайської людини в Африці. В ангельський час людина одержує чи не найвизначнішу перемогу в боротьбі із силами природи, робить перший крок до їхнього підкорення своїй волі. Вперше за всю історію людства його стійбища освітлюються полум’ям вогнищ. Сліди користування вогнем — спочатку природним (від блискавок та вивержень вулканів), а згодом і штучним — виявлено в Африці (близько 1,5 млн років тому) й на багатьох більш пізніх ангельських стоянках в Європі й Південно-Східній Азії. Паливом слугували гілки дерев та кістки тварин.

У мустьєрський час усі придатні для мешкання печери й гроти були заселені неандертальцями. В районах, де скельних сховищ не було, люди оселялися по берегах річок та водоймищ, здебільшого на виступаючих в долину мисах. На місцях стійбищ споруджувалися штучні житла, матеріалом для яких слугували стовбури й гілки дерев, камені, великі кістки та шкури тварин.

Залишки одного з таких жител — першого в світовій практиці вивчення раннього палеоліту — виявлені на мустьєрській стоянці Молодове І на Дністрі. За описом автора відкриття О. П. Черниша, це була кільцева викладка із спеціально підібраних і розташованих по краю овального скупчення культурних решток великих кісток мамонта — 12 черепів, 34 лопатки й тазові кістки, 51 кінцівка, 15 бивнів, 5 нижніх щелеп. Розміри внутрішньої частини кільця 8 х 5 м, загальна площа — близько 40 кв. м. Житло являло собою різновид чуму або яранги північних народів й було прообразом житлових будівель пізнього палеоліту. Каркас був побудований з дерев’яних жердин. Покриттям слугували шкури тварин, які придавлювалися черепами мамонта по колу внизу й іншими кістками зверху. Останні впали при зруйнуванні житла всередину кільцевої обкладки.

На площі будівлі було простежено залишки 15 вогнищ, представлених лінзами попелу з дрібними шматочками деревного вугілля й перепалених кісток. Кілька подібних золистих плям виявлено за межами житла поруч з ним.

У будівлі і навкруг неї концентрувалася основна маса побутових залишків — кісток тварин і виробів з кременю.

Залишки подібного, але гіршої збереженості житла відкрито на розташованому поблизу стоянки Молодове І поселенні Молодове V.

Навряд чи доводиться сумніватися в тому, що подібні житла споруджувалися й на інших, більш зруйнованих природними процесами мустьєрських стоянках просто неба в Україні. Штучно дообладнувались різноманітними огорожами й заслонами печерні стоянки. Сліди такого штучного заслону простежено на мустьєрській стоянці в гроті Кіїк-Коба в Криму.

Безперечною є, хоча це й не підтверджується прямими речовими залишками, наявність у ранньопалеолітичних людей шкіряного й хутряного одягу типу накидок-плащів, а можливо, й більш складного, на зразок комбінезона, що, як у народностей Півночі й їхніх пізньопалеолітичних предків, складався з штанів і куртки. Без штучно виготовленого одягу важко уявити собі побутування первісних мисливців у холодних гірських ущелинах й на відкритих морозним вітрам степових просторах прильодовикової зони.

Глава 4 Культурно-історичні процеси в ранньому палеоліті

В ході розселення найдавніших людей та з ускладненням їхнього виробничого інвентарю виникли локальні (місцеві) відмінності в матеріальній культурі різних колективів.

У розробці згаданої проблеми помітний слід лишили вчені української палеолітичної школи. Сильною стороною їхніх наукових студій було те, що, спираючись на досвід, накопичений світовим палеолітознавством, вони не сліпо наслідували йому, а шукали на власних матеріалах та власноруч розроблених методичних засадах свої шляхи вирішення культурологічних питань.

Ідея локальності в розвитку палеолітичного суспільства, що була протиставлена наприкінці 1950-х років панівній до того в радянській археологічній науці теорії стадіальності, перетворилася в подальшому в магістральний напрям сучасного палеолітознавства й надала дослідженням палеоліту конкретного історичного характеру, відкрила перспективу розробки етнокультурних та етногенетичних проблем. Давно вже припали пилом в історичному архіві солідні видання, в яких постулювалося положення про одноманітність палеоліту від Атлантичного до Тихоокеанського узбережжя Євразії й від північної околиці давньої ойкумени до південного краю Африки. Їх змінили статті та монографії про місцеві відмінності в культурі мешканців різних палеолітичних регіонів. Існування локальних відмінностей в палеоліті визнається усіма палеолітознавцями, притому не тільки в пізньому палеоліті, айв ранньому, майже від самого його початку.

Оволодівши думками, ідея множинності форм локальних проявів палеолітичних індустрій не призвела, однак, до такого ж однодумства в питаннях вироблення єдиних і загальноприйнятих принципів локального розподілу палеолітичних комплексів. Одні дослідники поділяють пам’ятки за одними ознаками, другі — за іншими. Ще ширше діапазон відмінностей у понятійному апараті й термінах для позначення окреслених категорій культурної спільності, які по-різному розуміються різними дослідниками і застосовуються для позначення відмінних або ж, навпаки, однакових культурних явищ. До того ж такі категорії не підпорядковані ієрархічно й здебільшого розглядаються ізольовано одна від одної. Тоді як одні вчені обмежуються виділенням широких культурних ареалів, інші, навпаки, роблять наголос на відмінностях у культурі окремих мікрорайонів, груп, групок і навіть окремих пам’яток і не помічають культурні спільності більш широкого територіального охоплення. В результаті заплутується справжня етнокультурна ситуація палеолітичного періоду. Особливо наочно це виглядає в розробках проблеми локальних відмінностей у ранньому палеоліті, що стала деякий час тому стрижневою в палеолітознавстві. Назріла, таким чином, потреба в уніфікації схеми й номенклатури локального підрозділу ранньопалеолітичних пам’яток.

Менш за все виправданим у цьому відношенні є шлях, яким прямують дослідники, які механічно переносять на досліджувані ними регіони і окремі пам’ятки вироблені видатним дослідником палеоліту Ф. Бордом принципи та критерії локального підрозділу мустьєрських індустрій Франції. Такий напрям досліджень, хоча й дає можливість у першому наближенні диференціювати комплекси, все ж таки призводить до спрощеного розуміння етноісторичних процесів в палеоліті, затушовує відмінності між пам’ятками різних територій. З методичної палуби спрацьованих за французькими мірками класифікаційних “каравел” не можна розпізнати, що відкривається не знов і знов знайдена Ф. Бордом “палеолітична Індія”, а зовсім інші, досі не відомі “палеолітичні землі й континенти”.

Жива реальність виявилася сильнішою від авторитетних, але штучних догм. Поступово з’ясувалося, що мустьєрські пам’ятки за межами Франції не вкладаються в прокрустове ложе французьких локальних варіантів.

Потрібен був інший підхід у розробці проблеми локального підрозділу ранньопалеолітичних комплексів. Методика такого підрозділу була вироблена на матеріалах ангельських та мустьєрських пам’яток України, розчленованих за двома паралельними і взаємопов’язаними схемами[17].

Відповідно до першої з них усі ранньопалеолітичні індустрії поділяються за своїми техніко-типологічними ознаками на варіанти, фації та типи. Виділення варіантів ґрунтується на сукупності трьох хронологічно стійких показників: розмірах знарядь (мікро — до 5 см, макро — більше 5 см), ступені застосування прийомів двобічної обробки, питомій вазі в інвентарі зубчастих форм. Підрозділ варіантів на фації провадиться на базі сполучення найбільш характерних для тих чи інших пам’яток типологічних класів знарядь та прийомів їхнього виготовлення. Нарешті, фації поділяються на типи індустрії, що виділяються за всією сукупністю техніко-типологічних показників комплексів з наголосом на специфічні, тільки цим комплексам властиві типологічні форми й стійкі, своєрідні сполучення звичайних, широко розповсюджених типів інвентарю в їхньому серійному виявленні.

Запропонований підрозділ ранньопалеолітичних пам’яток України є суто класифікаційним, просторово-описовим. Значення виділених категорій спільності — типів, фацій, варіантів індустрії — полягає в тому, що вони допомагають розібратися в строкатій мозаїці різних проявів ранньопалеолітичних індустрій, намацати зв’язуючі нитки між тими чи іншими з них, виявити певну закономірність і тим привести до певної системи, упорядкувати це розмаїття. В свою чергу, така класифікація пам’яток створює необхідну наукову базу для виділення конкретних культурно-історичних спільностей, матеріальним відображенням яких є категорії іншої культурно-історичної схеми — археологічні культури.

При певній близькості поняття “тип індустрії” й “археологічна культура” не ідентичні. З одного боку, найближча схожість пам’яток, які належать до одного типу індустрії, дає змогу вважати, що вони залишені одним соціально-етнічним об’єднанням (громадою?). Це наближає поняття “тип індустрії” до поняття “археологічна культура” в тому вузькому розумінні, як це застосовується зараз щодо палеоліту: оскільки для культури, як і для типу індустрії, характерна тотожність або значна схожість усіх техніко-типологічних показників індустрії, насамперед специфічних форм і стійких, неповторних сполучень, так би мовити, “інтернаціональних” типів інвентарю, представлених серіями. З іншого боку, внаслідок недостатньої вивченості палеоліту в тих чи інших регіонах виділяємо типи індустрій, нерідко представлені поодинокими пам’ятками. Територіальне розповсюдження таких типів індустрії лишається нез’ясованим, тому вони не можуть, згідно з прийнятими критеріями, розглядатися як археологічні культури. Окрім того, певні типи індустрії можуть відбивати різні хронологічні стадії в розвитку матеріальної культури одного й того ж соціально-економічного організму (громади?). В цьому випадку поняття “тип індустрії” буде рівнозначним поняттю “етап археологічної культури”.

Якщо виходити з поняття археологічної культури як угруповання пам’яток, що характеризуються єдністю техніко-типологічних показників індустрії, території й часу побутування, то як археологічні культури у ранньому палеоліті повинні розглядатися такі вузьколокальні групи одночасних або різночасних генетично пов’язаних пам’яток, які розташовані на одній, відносно невеликій території, мають значний ступінь схожості в наборі знарядь праці, передусім у специфічних формах та своєрідних сукупностях інших, звичайних типів інвентарю, й тим самим відносяться до одного або кількох генетично пов’язаних типів індустрії.

Саме це визначення лягло в основу культурного підрозділу раннього палеоліту України.

Дві археологічні культури виділяються на матеріалах ангельської епохи: королевська (ангельські комплекси стоянок Королеве, Рокосове, Малий Раковець у Закарпатті)[18] та бодрацька (Бодрацьке місцезнаходження та близькі йому за техніко-типологічними показниками комплекси Південно-Західного та Східного гірського Криму).

Низка археологічних культур вимальовується в мустьєрську епоху в Закарпатті — королевська (мустьєрські комплекси стоянок Королеве, Рокосове, Малий Раковець, Діброва) та чернінська (Королеве, пункти поблизу с. Черна та деякі інші); в Прикарпатті — молодовська (стоянки Молодове I, V); стінківська (Стінка 1, 2; Шипот, Осипка); на Поліссі — рихтська (Рихта, мустьєрські комплекси Житомирської стоянки); в Подніпров’ї — орлівська (Скеля Орел, Балки, Вовніги, гирло Самари, Саврань); у Криму — аккайська (Заскельна V, VI, IX, Сари-Кая); старосільська (Старосілля, Кабазі); шайтан-кобинська (Шайтан-Коба, Бахчисарай, Холодна Балка); кіїк-кобинська (Вовчий Грот, Пролом, Заскельна V); чукурчинська (Чукурча II, Кара-Китай, Окуп, Заскельна VI); у Донбасі — антонівська (Антонівка I, II; Олександрівка).

У мустьєрську епоху в місцевому палеоліті намічаються також окремі культурні області, представлені групами різнокультурних, але, мабуть, близьких за походженням однофаціальних пам’яток. Регіони своєрідного розвитку матеріальної культури окреслюються в межах Закарпаття й Прикарпаття, Полісся й Донбасу, Дніпропетровського Надпоріжжя й Східного Криму.

Межі між цими територіальними групами однофаціальних пам’яток неявні, розпливчасті. До того ж пам’ятки, найбільш характерні для тієї чи іншої культурної області, звичайно “розбавлені” комплексами інших фацій. Це й зрозуміло. Труднощі у визначенні абсолютного віку мустьєрських пам’яток змушують оперувати довгими відрізками часу. Як наслідок з поля зору зникає історія населення окремих регіонів у коротші хронологічні підрозділи. Між тим багаторазові зміни природної обстановки в палеоліті змушували мустьєрські колективи з різними традиціями в обробці каменя періодично відкочовувати слідом за мігруючими тваринами в нові райони побутування, проникати в чуже для них етнічне середовище, витісняючи місцеві громади або уживаючись з ними. В результаті різнотипні індустрії нашаровувалися одна на одну, утворюючи ту строкату мозаїку різнорідних комплексів, яку маємо сьогодні. Розібратись у ній і допомагає така класифікаційна категорія, як фація, що об’єднує родинні, близькі за походженням типи індустрії.

Третя після типу і фації більш загальна категорія схожості — варіант індустрії — може правити за інструмент для виділення культурних спільностей ще більшого, ніж область, територіального охоплення. Складається враження, що для середземноморського півдня Європи, Близького Сходу і Кавказу начебто більш характерні пам’ятки з поодинокими двобічно обробленими знаряддями або зовсім без них і численними зубчастими формами нерідко невеликих (у середньому до 5 см) за розмірами виробів (варіанти мустьє і мікромустьє звичайне та мікромустьє зубчасте), тоді як північнішим територіям Центральної й Східної Європи більш властиві комплекси з частими двобічними виробами в макро- і мікролітичних проявах (варіанти мустьє- й мікромустьє двобічне). Вимальовуються, таким чином, дві зони своєрідного розвитку мустьєрських індустрій в Євразії — південна і північна. Мустьєрські пам’ятки України частково відносяться до північної (Полісся, Донбас, Східний Крим) й частково до південної, або проміжної, “змішаної”, зони (Закарпаття, Прикарпаття, Західний Крим). У культурному відношенні пам’ятки Рівнинної України й Східного Криму тяжіють до синхронних і дещо більш ранніх комплексів Центральної Європи (ФРН, Польща, Словаччина); пам’ятки Закарпаття, Прикарпаття й Західного Криму — до ангельських і мустьєрських індустрій південного сходу Центральної Європи (Молдова, Румунія,

Болгарія, Югославія, Греція). Як і між культурними областями, можливо, навіть у більшій мірі, між зонами немає різких меж. Точніше, вони розмиті багаторазовими пересуваннями мустьєрських колективів слідом за тваринами, що відкочовували в нові райони внаслідок змін у природному середовищі.

Глава 5 Суспільний устрій

Проблема соціального устрою палеолітичних колективів є однією з найскладніших і давно вже не сходить з орбіти історико-теоретичних досліджень. Основним тут постає питання про час зародження суспільних інститутів та їхніх конкретних форм. Труднощі при вирішенні цих проблем виникають насамперед внаслідок критичних обмежень історичних джерел. Археологічні свідчення стосовно структури суспільства того часу нечисленні та невиразні. Етнологія зовсім не знає суспільств досапієнтного періоду, а деякі пережитки, що могли, ймовірно, зберегтися від того часу у первісних громадах сінполітейних суспільств, не можуть бути напевне співвіднесені з попередніми структурами як у просторі, так і у часі. Свідчення антропології, приматології, палеопсихології, палеозоології та інших природничих наук є лише опосередкованими доказами історичних гіпотез.

Останніх же з цього приводу є чимало. Деякі з них не витримали випробування часом, інші як ймовірні існують в історичній літературі і сьогодні. Так, канув в історичну лету промайну лий деякий час тому примітний аморфністю свого історичного змісту термін “передплем’я”. Було висунуто припущення про родоплемінний, екзогамний та матрилокальний устрій мустьєрського суспільства. Були навіть спроби пояснити екзогамними зв’язками синкретичний характер кам’яного інвентарю окремих мустьєрських стійбищ. Зараз можна ще нерідко зустріти притаманне більшості радянських видань з первісної археології та стародавньої історії поняття “первісне стадо” стосовно періоду раннього палеоліту. Послідовники позначення цим терміном своєрідної соціальної організації архантропів і палеоантропів вважають, що це поняття досить вдало підкреслює суперечливість налагодження суспільних стосунків за періоду переходу від передлюдського стада тварин до первісної громади. Теоретично з цим важко не погодитися. Але в сучасній літературі щодо суспільства досапієнтного часу частіше застосовують термін “прагромада”, який акцентує насамперед увагу на соціальному характері стосунків в угрупованнях людей, які формуються.

Зрозуміло, що протягом понад 2 млн років, на які припадає прагромада, характер стосунків у первинних об’єднаннях та їхніх структурах не залишився незмінним. Поступове удосконалення фізичного типу людини, виникнення мислення і мови, удосконалення виробництва знарядь праці неодмінно мали супроводитись розвитком соціальних взаємовідносин, виникненням нових форм громадської життєдіяльності, шлюбних стосунків та ідеологічних уявлень. Якщо на початку відокремлення людини від тваринного світу і становлення трудової діяльності нові громадські взаємовідносини лише почали формуватися і прагромада в основі своїй недалеко відійшла від тваринного стада, то з часом, у мустьєрський період, прагромада, як вважають дослідники, практично вже мало чим відрізнялася від первісної громади кроманьйонців (Homo sapiens).

Динамічною була й структура угруповань архантропів і палеоантропів. Ймовірно, на ранніх етапах їхнього виникнення це були невеликі (20—30 дорослих членів) групи мисливців і збирачів, які поступово просувались по безкраїх просторах, зупиняючись іноді на багато років у привабливих, багатих на здобич місцях. Згодом з таких місць розросталися споріднені поселення. Довготривалих поселень, втім, як і короткочасних стійбищ початкової пори раннього палеоліту, про що мова йшла вище, в Україні відомо поки що небагато. Краще досліджені поселення мустьєрських прагромад. Окреслені вище культури мустьєрського часу, ймовірно, є відбитком у матеріальній культурі процесу формування спорідненості між окремими промисловими громадами, що не могло не позначитися на структурі самої прагромада, в якій, напевне, починали виникати перші інститути соціального регулювання (управління).

Полювання на таких великих і досить небезпечних тварин, як слон, мамонт, носоріг, зубр, ведмідь, велетенський олень, вепр, кінь, осел, супроводжувалося значним ризиком і могло бути продуктивним лише при наявності узгоджених дій всього колективу мисливців. Поза колективом полювання на цих тварин було просто неможливим. Подальший розвиток мисливського промислу був зумовлений, у свою чергу, необхідністю постійного удосконалення знарядь і засобів виробництва (полювання) та обробки мисливської здобичі, яке вбирало життєвий досвід усього колективу громада. Водночас колективізм виробництва, зумовлений низьким рівнем розвитку знарядь праці, потребував крім узгоджених дій у процесі самого промислу також регламентування всіх інших аспектів життєдіяльності: розподілу їжі, шлюбних відносин, обрядових церемоній тощо. Вижити за тих суворих умов могли лише громада з добре налагодженими взаємовідносинами як у самих виробничих колективах, так і зі своїми найближчими сусідами.

Різноманітність і велика кількість мисливської здобичі на мустьєрських стійбищах у Криму, а також формування досить виразних археологічних культур мустьєрської епохи по всій території України, про що йшла мова вище, свідчать про значну консолідацію населення, виникнення в первісних колективах усвідомлення їхньої єдності та турботу про кожного члена громада, що відобразилося в мустьєрських похованнях.

Глава 6 Духовна культура

Зародження в ранньому палеоліті найпростіших суспільних інститутів свідчить про вагомі зрушення в свідомості первісної людини. Усвідомлення уз спорідненості супроводжувалося першими спробами ще незміцнілого мислення розібратися у двох найважливіших явищах об’єктивної реальності: житті і смерті. Складні обставини життєдіяльності примушували первісних людей постійно зміцнювати соціальні стосунки у прагромаді. Згодом колектив кількісно невеликої прагромади почав виразно уявляти свою єдність, залежність один від одного, що насамперед вело до розуміння необхідності взаємного піклування: і не тільки про живих членів, єдність уявлялася і з померлими. Напевне, спочатку, просто намагаючись утримати небіжчика біля себе, йому споруджували спеціальне сховище у житлі поряд з живими[19]. Це призвело до виникнення штучних поховань, які знайдено в багатьох печерах, де мешкали неандертальці. Поза померлих, як правило, — на боці, з підігнутими ногами (в положенні сплячого); наявність при кістяках спеціально покладених у могилу знарядь праці; нарешті, той факт, що поховання були здійснені тут-таки, у печерах, на місці проживання колективу — все це дає можливість вбачати в них свідоцтва початкових магічних дій, відбиття творення перших ідеологічних уявлень. На думку дослідників, свідоме поховання неандертальців є, насамперед, спробою вирішення докорінних суперечностей між життям і смертю: остання є припиненням існування індивідуума, організоване поховання — його продовженням. Таким чином неандертальській людині вдалося отримати своєрідну перемогу над смертю[20]. Свідоме поховання остаточно вивело людину за межі суто біологічної еволюції.

В Україні неандертальські поховання виявлено в Криму — в печерах і під обвалами козирків навісів[21]. Вперше рештки двох поховань неандертальців — дорослої людини і дитини — було відкрито тут у 1920-х роках Г. А. Бонч-Осмоловським у гроті Кіїк-Коба. Поховання дорослого було здійснено в центрі житлової ділянки в прямокутній ямі, виритій у культурному шарі й частково заглибленій у скельну підлогу. Небіжчика було покладено на правому боці, з підігнутими ногами, головою на північний схід. На північ від ями з похованням дорослого було знайдено поховання однорічної дитини, покладеної в могилу головою на південь, на лівому боці, також з підігнутими ногами (в утробному положенні).

Крім цих поховань на мустьєрських стоянках Криму знайдено залишки ще трьох неандертальців (жінки та двох підлітків). Всього в Криму від 1924 до 1978 рр. виявлено рештки 11 неандертальців (двох жінок, двох підлітків, семи дітей)[22]. Така статистика неандертальських поховань на стоянках Криму, ймовірно, не є випадковою. Серед фахівців існують різні міркування з приводу її історичної інтерпретації. На думку С. М. Бібікова, традиція переважного поховання жінок і дітей у печерах пов’язана з матрилокальними і матрилінійними соціальними стосунками у прагромаді.

Усе більше накопичується даних про духовне життя людини раннього палеоліту. Дослідники вже давно звернули увагу на естетичний аспект палеолітичних знарядь праці з каменю — цей своєрідний первісний дизайн, безпосередньо не пов’язаний або мало пов’язаний з їхньою функцією. Останнім часом з’явилися сенсаційні свідоцтва про зародження справжньої образотворчої діяльності в надрах мустьєрського суспільства. “Першою ластівкою” стала лопатка мамонта з орнаментальним гравіруванням, знайдена на стоянці Молодове І О. П. Чернишем. Ще більшою несподіванкою виявилася знахідка О. С. Ситника на мустьєрській стоянці Пронятин поблизу Тернополя — кістка бізона з зображенням тварини (коня?). Малюнок виконано в техніці різьблення з видаленням поверхневого шару кістки всередині окресленого заглибленою лінією екстер’єру тварини (зворотний рельєф). Ця унікальна річ, виявлена в чітких стратиграфічних умовах, зсуває зародження реалістичного образотворчого мистецтва з пізнього палеоліту, як це вважалося до останнього часу, в мустьєрську епоху й відкриває не відому до того художню сторінку інтелектуального життя ранньопалеолітичної людини.

Глава 7 Антропологічна характеристика населення епохи палеоліту

Рештки найдавніших людей на теренах України відомі лише з мустьєрського часу. Передусім, це згадані в попередньому розділі залишки кісток неандертальців у Криму. Розрізнені кістки людей палеолітичного часу знайдено також у Приазов’ї, Подніпров’ї, на Південному Бузі. На жаль, усі антропологічні залишки палеолітичного часу представлено лише фрагментами кістяків різного ступеня збереженості, що значно ускладнює відтворення процесу еволюції фізичного типу первісної людини, її морфологічних особливостей і генетичних зв’язків.

Найбільш виразні знахідки палеолітичних людей в Україні пов’язані з неандертальськими похованнями в Криму. Як уже згадувалось, 1924 р. Г. А. Бонч-Осмоловським було виявлено перші рештки неандертальців у гроті Кіїк-Коба. Поховання у печері було сильно порушено. В анатомічному порядку лежали лише права гомілка і обидві ступні; зуб і залишки кисті містилися на відстані. Поблизу було виявлено надзвичайно фрагментований кістяк немовляти.

Доросле поховання з грота Кіїк-Коба належало жінці середнього віку (35—40 років), зростом 155—159 см. Рентгенологічне вивчення її кісток виявило зміни в надколіннику, що виникли, можливо, внаслідок частого і тривалого стояння на колінах у процесі важкої праці, а також зміни на фалангах деяких пальців стопи, пов’язані з травмою або обмороженням[23].

Фрагменти кісток немовляти було докладно вивчено чеським антропологом Е. Влчеком, який визначив його вік (5—7 місяців) і показав, що пропорції цього кістяка дещо відмінні від відповідних пропорцій сучасних дітей того ж віку: гомілка кіїк-кобінця на 7 мм коротша, а довжина передпліччя на 10 мм більша, ніж сучасного немовляти. Тобто при однаковій довжині стегна зріст неандертальця був меншим, а увесь кістяк — масивнішим.

Крім Кіїк-Коби залишки неандертальців знайдено на стоянках Заскельна V і VI. Немає потреби наводити докладний антропологічний опис усіх перелічених вище знахідок із цих пам’яток. Звернемо увагу лише на головні моменти. Так, Є. І. Данилова, вивчаючи потиличну кістку з Заскельної V, відмічає поєднання в її морфології деяких примітивних особливостей і ознак спеціалізації з більш прогресивними ознаками, притаманними сучасній людині. Вона передбачає близькість знахідки до кола європейських неандертальців, але водночас зазначає “виразну сапієнтність” порівняно з “класичними” неандертальцями (наприклад, слабо виражений потиличний валик). За даними Е. Влчека, що вивчав особливості кісток дорослого і дитини з Кіїк-Коби і дитини п’яти років із Заскельної VI, ці знахідки морфологічно близькі до популяції первісних людей мустьєрсько-левалуазького кола Близького Сходу (Табун, Амуд).

Більшість дослідників вважають, що населення ранньопалеолітичного часу, що мешкало в гротах Кіїк-Коба, Заскельна V і VI, стояло на неандертальському ступені розвитку, якому були притаманні насамперед такі риси, як масивність кістяка, широкоплечість у поєднанні з невеликим зростом (160—163 см за Є. Н. Хрисанфовою та 160—170 см за В. П. Алексєєвим). Сильний розвиток мускулатури і кістяка первісної людини пояснюється необхідністю протистояти різним силовим механічним навантаженням. Ці риси формуються вже в ранньому дитинстві (тип поперечного розтину ребер масивний, округлий, а не у вигляді витягнутого овалу, як у сучасної людини). Грубість кістяка, міцний фізичний розвиток, зменшення поверхні тіла стосовно його об’єму (тобто тепловіддача) — всі ці ознаки можуть розглядатися як адаптація до холодного або помірного клімату початку останнього зледеніння в гірському Криму (рис. 10).

Складна антропологічна ситуація засвідчена також окремими знахідками кісток людини з Приазов’я та Подніпров’я. На мустьєрській стоянці Рожок І, що в Приазов’ї, знайдено верхній моляр людини з сапієнтними ознаками. Подібні рештки виявлено й на декількох перевідкладених мустьєрських місцезнаходженнях Подніпров’я. Насамперед, це стегнова кістка з Романкового, що належала людині високого зросту (171 см). За своїми антропологічними особливостями ця людина може бути віднесена до кола палеоантропів у широкому значенні цього терміна, хоча й з деякими відмінностями від типових європейських неандертальців. Так, Є. Н. Хрисанфова не виключає можливості, що романківська людина була одним із представників “давньої” групи палеоантропів (типу Крапіна й Ерінгсдорф у Європі та “нетипових” форм Палестини), які розвивалися у сапієнтному напрямі. До групи людей цього типу можна віднести знахідку мінералізованої плечової кістки з басейну Самари, яка належала людині високого зросту, сапієнтного типу з домішками архаїчних ознак, а також черепи трьох сапієнтів з неандертальськими рисами з району Дніпропетровська. Наприкінці зауважимо, що знахідки решток людей сапієнтного типу з архаїчними ознаками на мустьєрських пам’ятках України не є випадковими і засвідчують відносно ранній етап формування тут людини сучасного типу.

Рештки людей пізньопалеолітичного часу на теренах України вкрай фрагментовані і не дають можливості всебічно відтворити процес формування фізичного типу населення цього періоду. Нам відомі лише декілька уламків черепів людини з Чулатова І, Новгорода-Сіверського, Анетівки II, фрагменти плечових кісток з Новгорода-Сіверського та Кормані IV і кістки лівої ноги з поселення Городок II. Антропологічна характеристика черепа (лобова кістка) з пізньопалеолітичної стоянки Анетівка II (Південний Буг) не залишає сумнівів щодо належності його до типу сучасної людини. За морфологічними ознаками він схожий на жіночі черепи мезолітичного могильника Василівка III, що у Подніпров’ї.

Відтворення фізичного типу людини пізнього палеоліту за знахідками в Україні поки що не можливе, однак певне уявлення про її антропологічні особливості можуть дати результати археологічних досліджень на заході та сході.

Людині пізнього палеоліту Східної та Західної Європи вже були притаманні всі основні риси європеоїдної раси, але на різних територіях вони характеризувалися різними морфологічними модифікаціями. Так, населення, що мешкало навколо с. Костьонки (басейн Середнього Дону), морфологічно різноманітне. Загалом переважають риси кроманьйонців, але поряд з цим тут знайдено також рештки кістяків (Маркіна Гора) з деякими рисами людини екваторіального типу, схожі на знахідки з грота Грімальді на Апеннінському півострові. Водночас дитина з Костьонок XV за антропологічними ознаками наближається до центральноєвропейських людей типу Пшедмості. Населення стоянки Сунгірь (Владимирська обл. Росії) також морфологічно неоднорідне. Таксономічно це Ното sapiens з кроманьйоїдними і більш архаїчними неандертальськими ознаками.

Аналіз антропологічних знахідок мустьєрського часу та пізнього палеоліту дає можливість зробити припущення, що Східна Європа, в тому числі й Україна, входила в ареал сапієнтації, тобто зони, де з епохи мустьє поступово здійснювався перехід від людей типу неандертальців до людини сучасного типу (Homo sapiens).

Хронологія та етапи формування населення пізнього палеоліту в основному визначаються характером розвитку природного середовища, яке тоді відрізнялося значною мінливістю: клімат під час останнього зледеніння був нестійким, періодичні похолодання змінювалися тимчасовими потепліннями.

Не були постійними та суттєво відрізнялись від сучасних контури території, на якій існувала палеолітична людина. Розвиток материкового зледеніння призводив до перерозподілу водних ресурсів земної кулі. Значні маси води накопичувалися на суходолі у вигляді материкового льоду та снігу, що спричиняло значне зниження рівня світового океану, осушення мілководного узбережжя, скорочення морських територій та збільшення суходолу. За періоду максимального розвитку останнього зледеніння рівень світового океану знижувався до 100 м. Мармурове море пересихало, що спричиняло порушення зв’язку Чорного та Середземного морів. Чорне море перетворилося на прісноводний басейн, територія мілководного Азовського моря та північно-західна частина Чорного становили суходол, на якому існувала стародавня людина, Кримський півострів — підвищену його частину.

Під час зниження морського рівня поглиблювалася річкова мережа Північного Причорномор’я, яка в районі сучасної приморської смуги знижувалася на 30—50 м. Таким чином, рельєф Причорноморської низовини мав глибоке, порівняно з сучасним, долинно-балкове розчленування. Наприкінці льодовикової доби, коли берегова смуга стабілізувалася на глибині 55—65 м, площа Причорноморської низовини була приблизно в півтора рази більше сучасної. Вільна від води частина суходолу становила лесово-алювіальну рівнину. Поселення палеолітичного часу, розташовані в Причорноморській зоні, під час свого існування містилися в глибині степу на відстані 100— 170 км від моря по прямій лінії, або 200—250 км по долинах річок. Існували вони за умов більш розчленованого рельєфу, що сприяв загонному полюванню. Водночас збільшення площі суходолу за рахунок падіння рівня моря не призводило до помітного зростання території, яку займала палеолітична людина, оскільки північна частина цієї території була зайнята тоді льодовиковим щитом. Південний кордон останнього в фазі максимального просування проходив на північ від Смоленська, близько 52°—54° північної широти. Танення льодовикового щита закономірно підвищувало рівень світового океану (близько 13 тис. років тому), що відмічено на самому початку преборіального періоду — близько 10 тис. років тому.

Зледеніння як вагомий кліматичний фактор має свій внутрішній ритм розвитку, відповідно якому в різні фази зледеніння кліматична ситуація змінюється. Перший період зледеніння відзначався обмеженням льодовика в межах Скандинавії, що дає підстави визначити його ранній і середній етапи як безльодовикові, на відміну від льодовикового, коли льодовик розповсюдився на територію Руської рівнини й досяг максимуму холоду 22—18 тис. років тому.

Завершення антропосоціогенезу (формування людини сучасного типу та первісної громади) відбувалося за нестійкого періоду ранньої і середньої частини останнього зледеніння, коли численні похолодання змінювалися тимчасовими потепліннями.

Низькі середньорічні температури спричинили розвиток мерзлотних явищ на ґрунті типу сучасної багаторічної мерзлоти сибірсько-азіатського регіону. В сучасній Європі зона багаторічної мерзлоти має обмежене розповсюдження. Її південний кордон проходить по Польському півострову, Середній Печорі та Полярному Уралу, де вона різко опускається в південному напрямку.

За раннього періоду останнього зледеніння зона багаторічної мерзлоти перехідного типу (від атлантичної до сибірської) проходила приблизно по верхніх течіях Пруту, Південного Бугу, Сіверського Донця та на південь від гирла Десни, близько до широти Києва.

У відносно теплий дофіновський інтервал (29—24 тис. років тому) відбулося формування ґрунту мерзлотно-глейового походження. Відомостей про детальне районування ґрунтів поки що недостатньо. Можна лише відзначити, що в зоні, яка лежить на північ від гирла Десни, вони формувалися в більш суворих умовах (типу сучасних ґрунтів Якутії), ніж у південній зоні. В післядофіновський час, у максимальне розповсюдження льодовика, кордон багаторічної мерзлоти опускається на південь, але не дуже далеко порівняно з раннім періодом останнього зледеніння, приблизно до лінії Вінниця — Черкаси — Балаклея.

Карта 2. Епоха пізнього палеоліту на території України. 35— 8 тис. р. до н. е.

Археологічні культури:

1 — липська; 2 — молдовська; 3 — пушкарівська; 4 — межирідька; 5 — анетівська; 6 — бринзенська (основна територія в Молдавії); 7 — окремі стоянки пізньопалеолітичної епохи.

Кордони господарсько-культурних зон та областей:

8 — кордони зон; 9 — кордони областей.

Ландшафтні зони:

10 — прильодовикова тундра; 11 — прильодовиковий тундролісостеп; 12 — екстрагляціальний лісостеп; 13 — лісові ділянки підвищеного та розчленованого рельєфу; 14 — лісові ділянки Прикарпаття; 15 — гірський ліс.

Свого максимального розповсюдження зона багаторічної мерзлоти набуває наприкінці льодовикової доби, проходячи по лінії Бельци — Балта — Первомайськ — Дніпропетровськ — Слов’янськ. На південь від Надпоріжжя до узбережжя регресивного Чорноморського басейну простежуються ознаки глибоких сезонних промерзань.

Під впливом кліматичних та ґрунтових факторів формувався рослинний світ льодовикової доби. В максимум останнього зледеніння вздовж кордонів льодовикового покрову, що проходив у верхів’ях Дніпра, розташовувалася неширока зона прильодовикової рослинності (100—200 км), яка складалася з тундрових та степових угруповань з березовим та сосновим рідколіссям. Південніше, до гирла Десни, була зона перігляціального лісостепу — лугові степи з сосновими, листяними та березовими лісами.

Далі, до кордонів зменшеного Чорноморського басейну, лежала широка зона перігляціального степу. В цьому масиві на ділянках підвищеного та розчленованого рельєфу виділялися острівці південного перігляціального лісостепу — лугові степи з березовими і сосновими острівцями із сумішшю широколистяних порід. Вони займали Донецький кряж, центральну частину Приазовської височини, Надпорізьку луку Дніпра та, більш широким масивом, південну частину Пруто-Дністровського межиріччя.

Передкарпаття було зайняте мішаними хвойними лісами, тоді як у Карпатах панували низькорослі чагарникові тундри та альпійські луки. І тільки Кримські гори були вкриті широколистяними та хвойно-широколистяними лісами.

Під кінець льодовикової доби, коли льодовик відступив за межі Руської рівнини, рослинні асоціації зайняли території, близькі до сучасних. У північній зоні, на місці прильодовикової рослинності та перігляціального лісостепу розмістилися лісові формації. В верхів’ях Дніпра, до гирла Десни, розміщувалися соснові ліси. На південь від Прип’яті, в межиріччі Дніпра і Случі, росли мішані березово-соснові ліси з дубом та в’язом. Західну Волинь займали березово-соснові ліси. В Карпатах збереглися субальпійські луки та гірські тундри, а в Кримських горах — широколистяні та хвойношироколистяні ліси.

На південь від гирла Десни розташовувалися різнотравні лукостепи. На півночі Лівобережжя вони доповнювалися березовими лісами, набуваючи рис лісостепу. Лісостеповими ділянками (з лісами із сосни і широколистяних порід) залишалися також підвищені регіони степової зони — Донецько-Приазовська височина, Надпорізька лука, південна частина Буго-Дністровського межиріччя.

З розвитком зледеніння, скороченням лісових ділянок і поступовим розширенням степових і лісостепових перігляціальних ландшафтів більшість видів тварин втратила властиве їм природне оточення, внаслідок чого відбулися руйнування біоценозів міжльодовикового часу і формування мішаного льодовикового комплексу фауни. Проте це змішання не було абсолютним. У масовому матеріалі фауністичних решток пізньопалеолітичних стоянок простежується переважно зональне розповсюдження окремих видів тварин.

Для доби пізнього палеоліту В. І. Бібікова й Н. Г. Білан виділяють 4 фауністичні варіанти, які, в свою чергу, поділяються на асоціації, пов’язані з етнокультурними областями та групами палеолітичних пам’яток: а) мамонтовий (середньодніпровський) з двома асоціаціями — середньодеснянською (мамонт та північний олень) та середньоднілровською (мамонт); б) бізонний (степовий) з двома асоціаціями — надпорізькою (бізон та північний олень) та степовою (бізон); в) рангіферно-еквідно-мамонтовий (волинсько-придністровсько-середньобузький) з 4 асоціаціями — волинською (мамонт та північний олень), середньодністровською (північний олень та кінь), молдавською (кінь і північний олень), середньо-бузькою (північний олень); г) сайгачно-цервідний (кримський).

Короткий огляд природно-ландшафтного оточення показує помітну диференціацію природних умов, за яких існувало пізньопалеолітичне населення в різних регіонах України, що позначилося на розвитку їхнього побуту та господарської діяльності. Більшість дослідників пов’язує формування пізнього палеоліту із завершенням процесу антропогенезу та виникненням людини сучасного типу (Homo sapiens).

Давно вже у світовому палеолітознавстві склалося, здавалося б, непохитне уявлення про практично одночасну зміну мустьєрських комплексів пізньопалеолітичними в Європі та на Близькому Сході в проміжок часу між 38 і 33 тис. років тому. Осібно в цих періодизаційних побудовах стояла незвично рання пізньопалеолітична індустрія так званого преоріньяку на Близькому Сході. Преоріньякські комплекси тут залягали між ранньопалеолітичними культурними шарами і впевнено датувалися початком в’юрмського зледеніння, тобто близько 70 тис. років тому. Є різні пояснення такого раннього виникнення пізнього палеоліту на Близькому Сході, але головним, що об’єднує багато в чому суперечливі судження з цього питання, є визначення преоріньякської індустрії феноменом, який раптово з’явився і також раптово незбагненно згас у конгломераті різних мустьєрських комплексів.

Втім, з початку 1970-х років з відкриттям нових пам’яток та з переосмисленням деяких старих колекцій з’явилися дані, що не узгоджуються, як і преоріньяк, із загальноприйнятою схемою зародження пізньопалеолітичних індустрій. Такими є найдавніші пізньопалеолітичні комплекси на місцезнаходженні Королеве І (культурно-хронологічний комплекс І а) і Королеве II (комплекс II) у Закарпатті; Брно-Богуніце, Странська Скала, Івановці, Ведровице, Купаржовице в Чехії; Самуіліця й Бачо-Кіро в Болгарії; Селета й Ішталошке в Угорщині. За комплексом методів природничих наук найдавніші прояви пізньопалеолітичних індустрій на цих пам'ятках датуються раннім в’юрмом, у межах 70—40 тис. років тому. Першорядне значення в цьому переліку комплексів початкової пори пізнього палеоліту мають дві стоянки поблизу вже згаданого селища Королеве у Закарпатті. Головною несподіванкою при дослідженні цих стоянок було залягання на них пізньопалеолітичних комплексів між шарами з виразною мустьєрською індустрією. За сумою даних природничих дисциплін пізньопалеолітичні комплекси Королеве І і II датуються ранньов’юрмським часом, близько 70 тис. років тому.

Ранньов’юрмські пізньопалеолітичні індустрії Закарпаття, Чехії, Угорщини, Болгарії разом з преоріньяком Близького Сходу є зараз найдавнішими у Євразії. Багато в чому вони відрізняються одна від одної, але й мають певні спільні риси. Техніка первинного розколювання каменю тут вже типово пізньопалеолітична — пластинчаста, призматична, з подекуди окремими елементами техніки левалуа. За своїм виробничим інвентарем одні з цих комплексів мають перехідний характер від раннього до пізнього палеоліту, ^іншим властивий сталий, типово пізньопалеолітичний інструментарій.

Отже, в палеолітичній ойкумені вимальовується ареал досить раннього, незвичного за недавнім уявленням часу появи перших пізньопалеолітичних індустрій — 70—65 тис. років тому. Цей ареал, що окреслюється в межах Близького Сходу та південно-східних районів Центральної Європи, включаючи Закарпатську область України, за темпами суспільного розвитку чітко вирізняється поміж інших палеолітичних регіонів, у тому числі суміжних західно- та східноєвропейського, де зародження пізнього палеоліту припадає на значно пізніший час. У більшості випадків, якщо судити по основній масі стратифікованих та абсолютно датованих пам’яток, завершення процесу становлення людини сучасного типу та пізньопалеолітичних індустрій вміщується в проміжок часу 40— 35 тис. років тому.

Як вже було зазначено, територія України в мустьєрський час була вже досить густо заселена людиною. Виникнення тут пізнього палеоліту природно розглядати як трансформацію мустьєрських індустрій у пізньопалеолітичні, а неандертальських людей — у Ноmо sapiens. Однак на конкретному матеріалі простежити перехід від раннього палеоліту до пізнього можна далеко не всюди. До того ж, як це часто буває, на зламних етапах історії процес генезису та взаємозв’язку культурних явищ різних епох встановлюється не завжди безперечно. Одночасно треба враховувати також різноманітність матеріальних культур як раннього, так і пізнього палеоліту, розглядати перехід від однієї епохи до другої конкретно: від певних варіантів і типів ранньопалеолітичних індустрій або культур до пізньопалеолітичних культур[24]. При такому підході, враховуючи значну рухливість населення, зумовлену неодноразовим переміщенням льодовика в цей зламний період, генетичне підґрунтя окремих палеолітичних культур можна знайти за межами їхнього розташування.

У Нижньому Подністров’ї простежується перехід від зубчастого мустьє типу Стінка І до пізнього палеоліту — нижньодніпровської культури. Процес цей, ймовірно, був тісно пов’язаний з більш широким явищем формування пізнього палеоліту на підставі мустьєрських пам’яток. У можливий ареал розповсюдження стінківської культури деякі дослідники включають також західні райони Причорномор’я.

В Середньому Подністров’ї перехід від раннього до пізнього палеоліту добре простежується на матеріалі багатошарових пам’яток, які містять ранньопалеолітичні та пізньопалеолітичні комплекси, між якими існує генетичний зв’язок.

На території Північно-Західної України (Волинь, Житомирське полісся) найранішими пам’ятками пізнього палеоліту є Куличівка, Жорнов, Радомишль, які відносяться до кола оріньякських пам’яток, традиційно пов’язаних з однобічним мустьє. Але нечисленні мустьєрські пам’ятки цього регіону (Рихта, Житомирська) належать до кола індустрії мустьє двобічного і не можуть розглядатися як генетичне підґрунтя відомих тут пізньопалеолітичних пам’яток. Найвірогідніше, походження пізнього палеоліту цього регіону слід пов’язувати з населенням більш південних територій.

Не менш складною є проблема формування пізнього палеоліту степової зони. В Надпоріжжі, в північно-східному Приазов’ї та в Криму відома значна кількість виразних мустьєрських пам’яток, серед яких є багатошарові, зокрема такі, що відносяться до середнього та фінального етапів пізнього палеоліту. Початковий етап пізнього палеоліту представлений тут вкрай невиразними, невеликими комплексами, за винятком стоянки Анетівка XIII, культурний шар якої розташований у дофіновському ґрунті. Індустрія пам’ятки має архаїчний орін’якський вигляд, генетичне підґрунтя якої поки що нез’ясоване, хоча цілком можливе її формування на основі місцевого (нижньодніпровського) муст’є. Простежена лінія можливих генетичних зв’язків між пізньопалеолітичним комплексом Антонівка III та зубчастим муст’є типу Білокузьминівка у Донбасі.

В Криму, де муст’єрська доба репрезентована виразними стратифікованими комплексами з багатьма індустріями та неандертальськими похованнями, початковий етап пізнього палеоліту представлений лише нижнім горизонтом Сюрені І. Г. А. Бонч-Осмоловський вбачав можливість встановлення єдиної генетичної лінії типу Шайтан-Коба і Сюрень І. Пізніше О. О. Формозов довів, що орін’якська культура Криму формувалася на основі місцевого муст’є однобічного. Найновішими дослідженнями Кримської палеолітичної експедиції відкрито значну кількість пізньопалеолітичних пам’яток, дослідження яких дало змогу з’ясувати цю цікаву та складну проблему.

Таким чином, можна вважати, що в різних регіонах України переважав автохтонний шлях формування пізнього палеоліту, хоча в деяких випадках генетичний зв’язок пізньопалеолітичних і муст’єрських індустрій встановлюється поки що на рівні гіпотез. Наступні етапи розвитку пізнього палеоліту представлені більш численними, виразними, достовірно датованими комплексами, які дають можливість чіткіше простежити різноманітність культурно-історичного процесу в ці періоди та ретроспективно встановити джерела формування населення, не виключаючи при цьому можливість запозичення і міграцій населення з інших територій. Однак, перш ніж перейти до розгляду етноісторичної ситуації в Україні періоду пізнього палеоліту, слід розглянути матеріальну культуру в її різноманітних проявах.

Глава 1 Побут та матеріальна культура

Складна екологічна ситуація в час останнього зледеніння була зумовлена насамперед нестійкою кліматичною та природно-ландшафтною обстановкою. Вона визначала значною мірою спосіб життя, характер матеріальної культури і напрям господарської діяльності пізньопалеолітичного населення. Природно-кліматичні зони (ліс, степ, лісостеп, тундра та ін.), ареали яких до того ж змінювалися протягом зледеніння, відрізнялися своєрідним природно-ландшафтним середовищем, кліматичним режимом, обсягом і кількістю біомаси (склад стада тварин, ресурси збиральництва та ін.), складом та кількістю сировинних джерел для забезпечення життєдіяльності людини (виготовлення знарядь праці, жител, одягу, прикрас тощо).

Без сумніву, вирішальними факторами адаптації до будь-якого природного оточення є соціальне середовище і виробнича діяльність. Досвід поколінь первісних мисливців і збирачів складався в певні традиційні господарсько-побутові структури і форми виробничої діяльності. Формувалися різні варіанти промислової діяльності (полювання та утилізація різних видів тварин), знарядь праці, методів полювання, системи розробки туш тварин, зрештою, складалася певна система життєзабезпечення.

Як будь-яка традиція, матеріальна культура та господарська діяльність, які склались, могли змінюватися з часом тільки тоді, коли інновації “гарантували” відносно стабільне життєзабезпечення. Тому при вимушеному переселенні великих груп давнього населення, що неодноразово мали місце в пізньому палеоліті внаслідок руху льодовика, “переселенці” на нових місцях мешкання в іншій природно-ландшафтній обстановці тривалий час зберігали традиції матеріальної культури. В подібних ситуаціях археологам доводиться аналізувати складну мозаїку, що складається з фрагментів місцевих та прийшлих культур, а це вкрай складно, і, звичайно, запропоновані варіанти рішень не є незаперечними.

Матеріальна культура і соціальне середовище пізньопалеолітичного суспільства складалися і розвивалися не тільки в просторі, а й у часі. Динаміка розвитку природної обстановки значною мірою сприяла змінам культури первісної людини. Водночас матеріальна культура змінювалась також за своїм внутрішнім розвитком. Ці зміни переважно мали поступовий еволюційний характер, рідше — різкий трансформуючий. Якщо в першому випадку археологи відносно легко реставрують еволюційний ланцюг розвитку локальних культур, то трансформуючі моменти не завжди можливо адекватно фіксувати за археологічними джерелами. Це значною мірою ускладнює вивчення взаємодії різних культурно-історичних спільностей.

Інструментом вивчення розвитку пізньопалеолітичних суспільств у часі є його періодизація, яка в Україні розроблялась кількома поколіннями дослідників. Археологічна періодизація будується на вивченні хронології пам’яток з урахуванням змін природного середовища і матеріальної культури. З часом ці компоненти радикально змінилися: з’явилися більш точні і сучасніші методи абсолютного датування, традиційної геології, палеонтології, палеоботаніки та ін., змінився і основний метод археології — типологічний. Нарешті, сформувалися цілком нові методи дослідження стародавніх поселень. Все це спричинило необхідність перегляду старих схем і розробку нових. Нема необхідності детально розглядати дискусію, що виникла з переглядом періодизації. Більшість дослідників користується сьогодні періодизацією, яка поділяє пізній палеоліт на три етапи: ранній (40—24 тис. років тому), середній (23—18 тис. років тому), пізній (17—10 тис. років тому). Ця схема загалом відповідає основним природно-кліматичним циклам і значною мірою відбиває етапи розвитку матеріальної культури і господарства, хоча по ній не завжди можна чітко простежити етапи еволюції матеріальної культури. Деякі традиційні форми життєдіяльності вкрай консервативні і змінюються за своїми власними законами. Це потребує гнучкого користування запропонованою схемою.

За більш як сторічну історію дослідження кам’яного віку на території України знайдено понад 800 пам’яток пізнього палеоліту. Вони розташовані досить нерівномірно: їхня щільність вища по долинах річок (Дністер, Південний Буг, Дніпро, Десна та Сіверський Донець) і значно нижча на водороздільних плато в Карпатах, Криму (див. карту 2). В археології склалося територіальне членування пам’яток пізнього палеоліту по групах: закарпатська, волинська, середньодністровська, нижньодністровська, південнобузька, середньодніпровська, надпорізька, нижньодніпровська, приазовська, кримська. Пам’ятки цих регіонів розглядаються як самостійні групи. Вони займали певні фізико-географічні райони і відбивали реальну картину розселення стародавнього населення України. Очевидно, також, що палеолітичні пам’ятки України не можна розглядати ізольовано від суміжних територій, тим більше окремо від пам’яток, які розташовані в басейнах названих річок за межами України.

Пізньопалеолітичні пам’ятки на території України являють собою переважно місця мешкання — довгочасові поселення, сезонні стійбища, короткочасові мисливські табори. Проблематичне віднесення до пізнього палеоліту Волоського могильника. Недостатньо відомостей про культові центри.

Більшість пам’яток є довгочасовими поселеннями та сезонними стійбищами. Короткочасові мисливські табори вивчені гірше. На цих пам’ятках, як правило, накопичувалася незначна кількість матеріальних решток, ще менше їх збереглося. Найчастіше це невелика група знахідок крем’яного інвентарю, рідше — з нечисленними уламками фауни. Ці пам’ятки важко інтерпретувати однозначно, оскільки попередні дослідження (шурфовка) не дають змоги визначити кордони площадки мешкання, а тому подальше дослідження вважається безперспективним. З цієї точки зору винятковим є табір мисливців на печерного ведмедя в печері Молочний Камінь у Карпатах, де зафіксовано декілька тонких горизонтів культурних решток, які складаються із слідів вогнищ, фрагментів кісток ведмедя, поодиноких кам’яних знарядь. Невелике скупчення окремих кременів розкрито на стоянці Югино II, яка трактується як залишки короткочасової стоянки палеолітичних мисливців для поповнення запасів кам’яних знарядь.

Сезонні мисливські стійбища, як правило, пов’язані з певним видом промислової діяльності, яка регламентується циклічною поведінкою різних видів тварин або деякими іншими чинниками, зокрема деякими соціальними нормами, які можуть передбачати “вільне полювання” на певній, віддаленій відстані від базового поселення. На заключному етапі пізнього палеоліту такі поселення виникають частіше всього через підвищення рухливості населення, Що, як вважають дослідники, було зумовлене зміною клімату і вичерпанням біомаси мисливських угідь. У багатьох випадках сезонні стійбища використовувалися неодноразово (наприклад, Косоуци в Молдові), хоча на інших пам’ятках це не завжди чітко фіксується, оскільки незначні проміжки часу між відвіданням одного і того ж місця не давали можливості накопичення стерильного прошарку, який відокремлює в таких випадках етапи перебування. Не виключено також повторне використання вогнищ, тимчасових жител та інших конструктивних елементів і предметів матеріальної культури. В останньому випадку складається враження, що за кількістю решток матеріальної культури досліджується базовий табір. Таким чином, товщина культурного шару не завжди вказує на тип стародавнього поселення. Тому в останні роки серед дослідників розгорнулася жвава дискусія з приводу інтерпретації окремих пам’яток, з якої випливає необхідність глибшого вивчення форм і методів промислової діяльності первісної людини.

Сезонні стійбища виникали в різних регіонах України з різним природно-ландшафтним середовищем, тому вони відрізнялися за своєю структурою. На стійбищах перігляціальної зони, вірогідно, будувалися тимчасові житла, тоді як у південних районах мисливці могли обмежуватися природними сховищами та загорожами від вітру.

На фастівській стоянці поблизу Києва, яку дослідники інтерпретують як тимчасове стійбище, що існувало влітку, розкрито два великі (4,2 х 2,8 м; 3,8 х 2,3 м) скупчення кістяного вугілля, попелу, кісток тварин і кременя. В межах вказаних комплексів відокремлені по три мікроскупчення кременя (місця його обробки і виготовлення знарядь). За межами скупчень зустрічаються лише поодинокі знахідки. На стоянці було знайдено кістки 11 мамонтів (з них — 9 молодих) та 5 коней (3 молодих). Товщина, розміри та характер вогнища не залишають сумнівів у тому, що стійбище існувало у відносно прохолодний час, а розміри скупчень не виключають існування тимчасових легких жител. Подібний характер мають стійбища верхнього горизонту Кирилівської стоянки і Гінців. У Гінцях досліджено легке житло з невеликим вогнищем усередині та зовнішнім вогнищем. На Кирилівській стоянці досліджено 20 зольних скупчень діаметром до двох метрів.

У степовій зоні з відносно сприятливим кліматом сезонні стійбища широко розповсюджувалися на всіх етапах пізнього палеоліту. Це було зумовлено як кліматичними умовами, які не стимулювали будівництво фундаментальних жител, так і особливим складом промислових тварин (стадні мігруючі види). На стоянці Ями, що відноситься до початку середньої пори пізнього палеоліту, відкрито скупчення площею близько 50 м² із слідами вогнища (на жаль, зруйнованого), уламками кісток, плямами вохри, крем’яними виробами. Ця пам’ятка визначається як короткочасова стоянка мисливців на бізона, широкопалого коня та благородного оленя. Подібна стоянка, яка відноситься до середньої пори пізнього палеоліту, вивчена у цьому регіоні в Минівському Яру. На заключному етапі пізнього палеоліту в степовій зоні сезонні стоянки розташовувалися вже на віддаленні від великих водних магістралей, на водороздільних плато, часто біля подів без витоків.

Центром життєдіяльності первісних колективів були довгочасові поселення. Вони могли створюватися в природних сховищах або на зручних ділянках річкових терас. На території України порівняно мало гірських районів з печерами або гротами. Там, де вони є, ці сховища були заселені (Сюрень, Аджи-Коба, Качинський навіс). Відомі поселення також під обвалами колишніх печер або навісів, що зруйнувалися (Новгород-Сіверський на Десні) або перебувають у стадії руйнування (Заскальна IX, верхній шар). Поселень на відкритих площадках у долинах річок і балок значно більше.

В структурі території, яку в процесі господарської діяльності освоює первісний колектив, розрізняються такі компоненти: зона життєдіяльності — місцерозташування — житловий комплекс — житло.

Зона життєдіяльності — територія, яка включена в господарську діяльність первісного колективу або, як її інколи визначають, територія, що експлуатується. Розміри зони життєдіяльності та інтенсивність використання окремих її частий залежали від типу господарської діяльності та рівня суспільного розвитку. Мисливці-збирачі, мисливці-рибалки, ранні землероби, природньо, по-різному засвоюють і використовують свою зону життєдіяльності.

Місцерозташування — територія безпосереднього поселення первісної людини і колективу в зоні життєдіяльності. Звичайно, в таких випадках використовується термін “поселення”, тобто територія, яка відокремлена від навколишнього середовища внаслідок існування на ній первісного колективу протягом часу, більш тривалого, ніж один сезон. Поселення, на відміну від стійбища, вимагає певного обладнання території та безперервного мешкання на одному місці. Термін “місцерозташування” — більш широке поняття, яким можна визначити і печерну стоянку, і короткотривалу зупинку мисливців, і поселення мисливців-збирачів з кістково-земляними житлами.

Господарсько-побутовий комплекс — структурна частина місцерозташування (поселення). Він складається з житла та пов’язаних із ним об’єктів: господарських будівель, господарських ям, виробничих центрів (майстерень), зовнішніх вогнищ та ін. Саме господарсько-побутовий комплекс, а не житло, є основною структурною одиницею поселення. На рівнинних територіях, позбавлених печерних сховищ, були широко розповсюджені житлові споруди, залишки яких досліджено на багатьох пам’ятках (Пушкарі І, Радомишль, Мізин, Добранічівка, Межиріч, Молодове V, Куличівка та ін.).

Житла краще вивчені в північних та західних регіонах держави, де збереглися залишки будівельних конструкцій із використанням кісток тварин. У південній (степовій) зоні можна реконструювати житла за скупченнями побутових предметів (Муралівка, Кам’яні Балки та ін.). Від тих споруд, існування яких припускається в південній зоні, не виявлено залишків будівельних конструкцій. Однак це не означає, що тут не було довготривалих поселень. Значна товщина культурного шару на деяких поселеннях, велика кількість виробів з каменю, залишена їх мешканцями (Амвросіївка — понад 68 тис.; Анетівка II — понад 1,0 млн), дають можливість співставити ці поселення з довготривалими поселеннями північної зони, які мають стаціонарні житла.

На сьогоднішній день накопичено значний фактичний матеріал по пізньопалеолітичних житлах (їх досліджено близько 200) і поселеннях (близько 70). Написано кілька узагальнюючих праць, в яких обґрунтовано виділення декількох типів жител, які розрізняються конструктивними особливостями та плануванням; здійснено спроби визначити соціальний зміст групи людей, які мешкали в окремому житлі; започаткований аналіз економіки палеолітичних поселень.

Неоднозначне вирішення дискусійних проблем, пов’язаних із житлами і поселеннями, є наслідком недостатньої методики їхнього вивчення, в більш широкому плані — недосконалості методики історичної інтерпретації археологічних джерел.

Джерела багатьох нез’ясованих питань, пов’язаних із вивченням жител і поселень, полягають також у недостатній розробці системи понять, які відбивають структуру археологічних об’єктів. У дослідницькій практиці зустрічаються випадки нечіткого розмежування таких понять, як “поселення-стоянка”, “житло-поселення”, “господарська яма-землянка”. Практично не розглядалося питання співвідношення виробничих, побутових і культових аспектів використання жител і поселень.

Широко розповсюдженим типом жител у прильодовикових зонах України були житла з кісток мамонта. Особливо виразні, добре збережені їхні конструкції відомі в басейні середнього та верхнього Дніпра. На підставі конструктивних особливостей залишків жител з палеолітичних поселень цього району, з залученням етнографічних та фольклорних джерел І. Г. Підоплічко здійснив натуральну реконструкцію Мізинського й Межиріцького жител з кісток мамонтів у науково-природничому музеї НАН України (рис. 11). В процесі реконструкції І. Г. Підоплічко узагальнив етнографічні джерела по традиційним житлам мисливців-збирачів циркумполярної зони, здійснив аналіз функцій окремих кісток у спорудах, визначив опорні кістки в конструкції та ті кістки, які притискали шкірне покриття; розробив та впорядкував термінологію для окремих конструктивних елементів споруд (цоколь, забутовка цоколя, обкладка цоколя, надцокольна обкладка, дах, входи, огорожа біля входу тощо).

З інших будівельних прийомів і конструкційних елементів можна відзначити такі: сортування кісток по площі скупчення, що свідчить про емпірично відпрацьований план вкладання окремих типів кісток на визначені місця; подовження трубчастих кісток шляхом забивання однієї трубчастої кістки в торець другої; фіксація довгих кісток (бивні, ребра) в отворі тазової кістки; обламування тазової кістки в районі отвору для одержання “рогульки”, в яку встромлялись кінці довгих кісток або краї сплощених; штучні отвори в плоских кістках, які розташовувалися у ряди і утворювали систему кріплення кісток, поперечне розчленування (тазові, трубчасті), поздовжнє розчленування (бивні); збивання гребенів лопаток; розміщення підпорок під окремі кістки з урахуванням їхньої природної конфігурації, використання конфігурації кісток з метою їхнього щільного “переплетеного” розміщення.

Рис. 11. Реконструкція першого Межиріцького житла з кісток мамонтів (за І. Г. Підоплічком).

Аналіз системи будівництва та досвід натурних реконструкцій дають можливість відтворити загальний вигляд житла: опорна скелетна конструкція з великих довгих кісток і жердин, перекрита шкірами, які притискаються кістками зовнішньої обкладки.

Знахідки всередині жител дають змогу реконструювати їхнє внутрішнє обладнання та умови існування в них. За припущенням І. Г. Підоплічка, житла освітлювались і опалювались жировими лампами, які виготовлялися з епіфізів стегнових кісток мамонтів. Для цієї ж мети слугували вогнища, причому деякі з них мали досить складну конструкцію рожна з кісток мамонта. В деяких випадках заглиблення для вогнищ викладено плескатими кістками.

В інтер’єрі жител відокремлено виробничі ділянки, де здійснювалась обробка крем’яних виробів, або ділянки концентрації предметів культу, як і в Мізині. Все це свідчить про те, що крім побутових житло мало ще виробничі та ритуальні функції.

Деякі архітектурні елементи також утворюють частину інтер’єру жител. До них відносяться передусім внутрішні підпорки даху, від яких у культурному шарі на підлозі залишилися кістяні пасинки (клини), а також складні за конструкцією арки входу з бивнів та черепів мамонтів.

Інколи простежується другий, допоміжний вхід, який міг використовуватися для сакральних цілей, як, скажімо, у первісних мешканців Лапландії, які після того, як вбивали ведмедя, якого вони вважали царем звірів, входили у юрту не крізь звичайні двері, а крізь отвір позаду.

Складним є питання про санітарно-гігієнічні умови життя в кістково-земляних житлах. Дехто з дослідників звертає увагу на те, що окремі групи кісток у конструкції зберігають анатомічні зв’язки (колонки хребців, пари великих і малих гомілкових кісток, нижні щелепи при черепах), що свідчить про те, що вони були покладені на свої місця свіжими. Наступне гниття органічних решток на кістках мусило створювати антисанітарні умови, які начебто виключали мешкання людей серед таких кісток. В зв’язку з цим можна навести такі контраргументи. По-перше, аналіз розташування кісток у зв’язках свідчить про те, що вони були розташовані в зовнішній обкладці скупчення, тобто містилися ззовні жител. По-друге, якщо виходити з палеокліматичних реконструкцій льодовикових умов пізнього плейстоцену, треба припускати уповільнений процес розкладу органічних решток. Крім того, треба враховувати історичну і культурну умовність такої категорії, як “санітарні умови”. Все разом це знімає заперечення можливих санітарних обмежень використання споруд з кісток мамонтів під житло.

В Подністров’ї і на Волині були поширені округлі житла легшої конструкції з меншої кількості кісток. При їхньому будівництві інколи використовувалися камені, які притискали до землі нижню частину шкіряного покриття жител. Прикладом таких споруд можуть служити житла з Молодово V (другий шар) та Куличівки (також другий шар). На останній пам’ятці досліджено поселення з шести легких жител, дев’яти місць обробки каменю і 11 зовнішніх вогнищ. П’ять жител розташовано майже по прямій лінії на відстані 2—5 м одне від одного, шосте — окремо від основної групи в 27 м. Діаметр житлових споруд — 2—7 м. У центрі вони мають вогнища, входи орієнтовані на південь і південний захід.

Мешканці Молодовського поселення полювали переважно на північного оленя, Куличівського — на мамонта і північного оленя.

Відомості, наведені вище, стосуються стаціонарних житлових споруд тривалого використання, до яких відноситься термін “житло”. Водночас житлами можуть бути також інші види споруд, зокрема тимчасові. Функціональні особливості жител значною мірою залежать від специфіки поселень в цілому.

Самостійну проблему становить аналіз розвитку господарсько-побутового комплексу, який треба розглядати в контексті розвитку поселення, частину якого він утворює.

Цікаву концепцію розвитку господарсько-побутового комплексу і поселення запропонував І. Г. Шовкопляс на матеріалах Подніпров’я.

На першому етапі розвитку поселення пізнього палеоліту утворювали єдиний господарський організм, у якому житла групувалися навколо спільної господарської зони (Радомишль) (рис. 12).

На другому етапі спостерігається зближення окремих жител з певними господарськими ямами і виробничими центрами (Мізин) (рис. 13).

На третьому етапі житла та господарські об’єкти, що пов’язані з ними, розташовуються в межах поселення окремо одне від одного, утворюючи ізольовані господарсько-побутові комплекси (Добранічівка) (рис. 14).

Рис. 12. План поселення Радомишль (за І. Г. Шовкоплясом):

1 — залишки жител; 2 — господарська яма; 3 — вогнище; 4 — виробничий центр.

Рис. 13. План поселення Мізин (за І. Г. Шовкоплясом):

1 — залишки жител; 2 — ями-сховища; 3 — вогнища; 4 — виробничі центри.

Таким чином, за археологічними джерелами від початку до другої половини пізнього палеоліту простежено розпад єдиного господарсько-побутового комплексу поселення на менші за обсягом та відокремлені, основу яких утворювали окремі житла. Аналізуючи соціально-економічний зміст цього процесу, І. Г. Шовкопляс вбачав у ньому поступове відокремлення сімей всередині родової громади.

Загалом схема, запропонована І. Г. Шовкоплясом, вірно відбиває логіку розвитку структури давніх поселень, хоча побудована вона дещо прямолінійно. Нерівномірність та різноманітність історичного процесу висвітлює значно складнішу картину розвитку планування давніх поселень та господарсько-побутових комплексів, зумовлену, зокрема, не тільки соціальними структурами, а й традиціями побуту та адаптивними факторами.

Рис. 14. План Добранічівського поселення (за І. Г. Шовкоплясом):

1 — залишки жител; 2 — ями-сховшца; 3 — вогнища; 4 — виробничі центри.

Матеріали досліджень Гмелінського поселення Костьонківської палеолітичної експедиції показують, що Гмелінське поселення (третій шар) — це складний господарсько-побутовий комплекс одного поселення, який має дві спеціалізовані зони: господарську (два комплекси) та житлову (чотири комплекси). На поселенні зафіксована ситуація, відома за етнографічними джерелами, коли поселення складається не з відокремлених господарсько-побутових комплексів (житло та його господарські об’єкти), а становить єдиний господарсько-побутовий комплекс, який, на відміну від Радомишля, має відокремлені спеціалізовані зони (побутову та житлову).

Таким чином, розвиток структури пізньопалеолітичного поселення має неоднолінійний напрям від нерозчленованого поселення (типу Радомишля) до відокремлення господарсько-побутового комплексу (типу Добранічівки). Він може йти також шляхом відмежування специфічних зон господарсько-побутового комплексу і концентрації їх на окремих ділянках поселення. Останнє в такому випадку залишається єдиним господарсько-побутовим комплексом, який сам набуває подальшого розвитку шляхом спеціалізації окремих ділянок поселення. Цей напрям розвитку можна визначити як самостійний, гмелінський шлях розвитку структури пізньопалеолітичного поселення.

Іншу, більш складну картину розвитку господарсько-побутового комплексу можна спостерігати в південній зоні по матеріалам поселень Амвросіївка, Кам’яні Балки та Анетівка II.

Поселення Анетівка II — це єдиний господарсько-побутовий комплекс, який поділяється на три спеціалізовані ділянки: а) по утилізації мисливської здобичі; б) по виготовленню мисливського спорядження та знарядь праці; в) культово-виробничий центр. Житловий комплекс поки що не виявлено. Ділянка по утилізації мисливської здобичі складається з дрібних скупчень кременя, уламків фауни та каменів. У центрі мікроскупчень знайдено великі камені-наковальні. Склад остеологічних решток (уламки черепів, щелепи, кістки кінцівок, лопаточні кістки та ін.) не залишає сумнівів у тому, що тут здійснювалося білування туш бізонів. На ділянці по виробництву мисливського озброєння і знарядь праці зібрано велику кількість мікролітів (до 10 тис.); кістяних наконечників і відходів їхнього виробництва; знайдено невеличкі камені-наковальні, навколо яких розчищено скупчення нуклеусів і продуктів розщепленого каменя. Культово-виробничий центр становить потужне скупчення каменя і фауни. В південній частині центру знайдено коло з щелеп бізонів, пофарбованих вохрою, і 9 пофарбованих черепів бізону. Скупчення утворилося, без сумніву, в процесі руйнування куп кісток, які колись існували навколо пофарбованих черепів. На відміну від північного регіону, на даному місцезнаходженні простежено принципово іншу організацію поселення, де виділяються спільні для всіх мешканців поселення зони: виробнича, культова і побутова. Вони, в свою чергу, поділяються на більш дрібні структурні елементи.

Своєрідне планування має також Амвросіївське поселення. Тут виробничо-побутова зона (поселення) територіально відокремлена від виробничо-культової (костище), які розташовані на відстані до 150 м одна від одної. Кожна із зон також має свою внутрішню структуру.

Водночас у південному регіоні зустрічаються поселення, структура яких нагадує структуру поселень півночі України. Це — Осокорівка, шар 3-В. Так само, як і в Добранічівці, чітко відокремлюються житла, розташовані в Осокорівці по колу. Щоправда, тут немає монументальних споруд і господарських ям з кістками. Житла тут легкої конструкції, культурний шар тонкий, що відбиває степовий, рухливий спосіб життя мисливців на зубра. Слід відзначити, що і крем’яні вироби Осокорівки перегукуються з крем’яними виробами півночі (Гінці).

Залишки жител і поселень, які збереглися у неперевідкладеному стані, є основним джерелом реконструкції способу життя (побуту) палеолітичної людини.

Вивчення побутових умов мешканців стародавніх поселень є традиційним у вітчизняній археології. Цей дослідницький напрям — “побутова археологія” — був започаткований фундаторами археологічної науки І. Є. Забєліним та О. С. Уваровим. На сучасному етапі вивчення пізнього палеоліту він реалізується як реконструкція “домашньо-господарської діяльності”. Тонко відчував побутові аспекти використання території палеолітичного поселення І. Г. Підоплічко.

На деяких поселеннях з добре збереженим культурним шаром у непорушеному інтер’єрі жител є можливість простежити виразні деталі повсякденного побуту первісної громади, як це зроблено в Середньому Подніпров’ї (Мізин, Добранічівка, Межиріч). Це, насамперед, чітка планова структура поселення, яке складається з господарсько-побутових комплексів. Ядро господарсько-побутового комплексу утворює довгочасове житло з навколишніми об’єктами: виробничими центрами по обробці кременя, кісток, білуванню здобичі; ямами різного призначення, в тому числі ямами-сховищами; запасами кісток, укладеними в окремі купи; зовнішніми вогнищами. Ретельна розчистка культурного шару виявляє чітке емпірично вироблене раціональне планування поселення. На його території всі вище названі об’єкти мають визначені місця. Проходи між об’єктами сплановані оптимально. Невеличкі ділянки вільної території не захаращені побутовими покидьками. Справляється загальне враження порядку та чіткого функціонування поселення (рис. 15).

Під час реконструкції побуту палеолітичної громади звертає на себе увагу те, що він не відокремився в самостійне явище, не відмежувався від виробничої діяльності, злитий з навколишнім середовищем. Тому реконструкція побуту первісної громади охоплює дуже широке коло явищ, зачіпає усі сторони її життя.

Рис. 15. Реконструкція загального вигляду поселення Межиріч.

Життя первісної громади можна розглядати в трьох просторових площинах: всередині житла, господарсько-побутового комплексу; за його межами на території поселення; і нарешті, поза поселенням, серед мисливських угідь. Найдоступніші для вивчення перші два рівні — у межах господарсько-побутового комплексу та поселення. На території поселення життя проходить в господарсько-побутових комплексах. Тут у виробничих центрах відокремлені ділянки виготовлення кам’яних знарядь, де можна простежити послідовні етапи розщеплення кам’яної сировини і обробки заготовок аж до завершення виготовлення кам’яних знарядь: скребачок, різців, вкладенів для складених знарядь, вістрів, ножеподібних пластин, які використовувалися без допоміжної обробки та ін.

Біля жител інколи фіксуються ділянки, які визначаються як місця білування здобичі. Безумовно, можна говорити про це стосовно хутряного промислу. Лапки зайців в анатомічному порядку, кістяки песців свідчать про білування і часткове використання туш хутряних звірів.

Однак більшість кісток, особливо великих тварин, міститься в ямах, які широко використовувалися в господарстві палеолітичної людини. Вони мали різне призначення і тому розрізняються місцеположенням, розмірами, формою, конструктивними елементами.

В підлозі жител викопувалися невеличкі ями-сховища побутових і культових предметів, а також кухонні ями, де запікалась їжа.

Ями за межами жител на території господарсько-побутових комплексів можна розділити на три основні групи: ями-сховища, ями виробничого призначення, ями для покидьків.

Ями-сховища звичайно мали казаноподібну форму, розмірами до 2 м у поперечнику і 1 м в глибину. Вони були призначені для зберігання м’яса і кісток. Привертають увагу ями, дуже щільно забиті кістками, що свідчить про те, що в них зберігалися саме кістки без м’яса.

У верхній частині ям-сховищ іноді простежується горизонт відсортованих кісток, які можна інтерпретувати як залишки перекриття. Можливо, саме залишками перекриття є великі бивні, що розміщувалися по краях деяких ям. Якщо підняти середню частину такого бивня, то своїми кінцями він буде опиратися на краї ями, створюючи опорну арку над її центральною частиною.

Ями іншого типу межують з виробничими центрами. Вони більші за площею (до 2,5—3 м у поперечнику), але неглибокі (до 0,5 м). Форма перетину лінзоподібна. Культурний шар виробничого центру поступово переходить у культурний шар ями. За складом знахідок ці ями також подібні до виробничих центрів: попіл, відходи виробництва кістяних та кам’яних знарядь, кухонні рештки, інколи камені, які використовувалися в виробничих цілях як наковальні, відбійники, розтирачі. Найімовірніше, що ці заглиблення були основою жител легкої конструкції, які використовувалися влітку.

Ями для покидьків мають несталі форми. Інколи для цієї мети слугували заглиблини на рівні давньої поверхні природного походження. Вони заповнені прошарками побутових покидьків, попелу і кісток. Між цими прошарками трапляються шари стерильного ґрунту (супіщаного), принесеного водотоками.

Частина запасу кісток збереглася у вигляді округлих куп на території поселення. Серед них трапляються групи відсортованих кісток, наприклад, епіфізів трубчастих кісток кінцівок мамонтів як заготовки для світильників.

Останніми роками, завдяки впровадженню в практику археологічних досліджень нових наукових методик і передусім вивченню планіграфії культурних решток на площі поселень, вдалося конкретизувати організацію побуту і виробничого процесу первісної громади. На деяких поселеннях повністю реконструйована виробничо-побутова обстановка: визначені місця обробки та розщеплення кременя, виготовлення знарядь і одягу, білування тварин, приготування їжі, проведення обрядово-театралізованих свят.

З’ясувалося, що виготовлення знарядь праці носило дискретний характер, тобто вони не виготовлялись в одному місці і про запас. Цей процес був розтягнутий у часі і просторі. На стоянках, розташованих поблизу виходу сировини, склад кам’яних виробів специфічний. Тут багато напівфабрикатів і заготовок, але мало закінчених виробів та спрацьованих нуклеусів. Зрештою, в районах виходу кам’яної сировини трапляються місця її видобування і попередньої обробки — майстерні (наприклад, Студениця на Дністрі). Вони функціонували, як правило, тривалий час протягом кількох періодів кам’яного віку. Типологічно завершених видів знарядь тут майже не буває. Велика кількість безформних уламків сировини, первинних відколків, відщепів та уламків, малопридатних для вторинної обробки або безпосереднього використання, інколи заготовок нуклеусів — такий небагатий склад виробів, які трапляються на майстернях. Типологічно вони аморфні і практично не піддаються точнішому датуванню, аніж “друга (або перша) половина кам’яного віку”.

Найчисленнішу категорію матеріальної культури, а частіше єдину, становлять кам’яні знаряддя праці та відходи їхнього виробництва, які розглянемо в розділі про господарську діяльність.

Глава 2 Господарство

Основою господарства первісної громади пізнього палеоліту було мисливство та збиральництво. Значна частина трудових зусиль витрачалась також на будівництво жител, виготовлення знарядь праці та предметів побуту, пошиття одягу, приготування їжі, збирання палива та ін. Зрештою, помітне місце в балансі трудових витрат займало виготовлення предметів мистецтва, прикрас, підготовка до ритуальних обрядів. Археологічні свідчення про різнобічне і по-своєму змістовне життя палеолітичної людини дають змогу думати, що в оптимальні моменти успішної адаптації до навколишнього середовища якість життя стародавньої людини була досить високою.

За умов нестійкого, переважно холодного та помірного клімату головну роль відігравало мисливство, оскільки забезпечувало людину більш калорійною їжею протягом усього року. Про це свідчить передусім набір знарядь праці на пізньопалеолітичних стоянках і поселеннях, який складався здебільшого з предметів мисливського озброєння (наконечників списів (рис. 16, 6)), дротиків, стріл); різнотипних вкладишів метальної зброї, кинджалів, ножів; знарядь для виготовлення кістяних та дерев’яних наконечників, древків списів, дротиків і стріл, різців, скобелів, скребачок, абразивів, а також інструментів для переробки мисливської здобичі (сокир, розбілювальних ножів, скребачок, лощил, проколок (рис. 16, 12), голок (рис. 16, 8) та ін.). Знаряддя для обробки продуктів збиральництва представлені значно меншим числом (пести-терочники, плити зернотерок). Необхідно при цьому враховувати, що значимість цих двох видів господарської діяльності на різних етапах пізнього палеоліту в різні пори року і в різних господарських групах була неодинаковою. Час від часу збиральництво, особливо в ускладненій формі, могло повністю забезпечувати життєдіяльність колективу. Але навіть у цих випадках полювання залишалося пріоритетним видом господарської діяльності, оскільки визначало прогресивний розвиток засобів виробництва. Саме на еволюції знарядь, пов’язаних переважно з мисливством, побудована археологічна періодизація кам’яного віку.

Рис. 16. Кістяні вироби пізнього палеоліту:

1, 2, 9, 10 — вироби невизначеного призначення; 3, 4 — застібки; 5 — підвіска з фрагменту щелепи ведмедя; 6 — реконструкція кріплення кістяного наконечника списа; 7 — булавка зі стилізованою головкою; 8 — голка; 11 — стилізоване зображення жінки; 12 — проколка.

Склад, розміри, форма, характер обробки знарядь для полювання та переробки мисливської здобичі багато в чому зумовлювались об’єктами полювання та його засобами. Полювання на мамонта передбачало виготовлення міцних списів з великими гострими наконечниками, а також колективний характер самих прийомів полювання, тоді як промисел дрібних тварин можна було вести легшим мисливським спорядженням із залученням меншого числа мисливців і навіть індивідуально. Однак ця залежність мала не прямий характер, тому значною мірою визначалась традиціями, які склалися в конкретних первісних колективах, інколи за межами території, яка експлуатувалася на той момент, в інших екологічних умовах. Не можна не враховувати також взаємозапозичення та взаємовпливи під час різного роду контактів. Все це визначало розмаїття форм та розмірів мисливського спорядження, з одного боку, та нівелювання їхніх особливостей — з другого, що стало основою формування господарсько-культурних традицій. Вивчення складу мисливської здобичі пізньопалеолітичних пам’яток вказує, за деякими винятками, на широкий спектр видів тварин у складі мішаного льодовикового комплексу фауни. На більшості поселень північної зони знайдено кістки мамонтів, коней, північних оленів, носорогів, вовків та інших тварин. На Середньому Подністров’ї, Волині та Середньому Подніпров’ї здебільшого полювали на мамонта. Наприкінці пізнього палеоліту на поселеннях Середнього Подністров’я помітно зростає кількість кісток коня та північного оленя. Однак навіть у фіналі пізньольодовикового періоду біомаса мамонтів і зубрів тут переважає над біомасою коней і північних оленів.

У південних районах на ранніх етапах пізнього палеоліту в складі мисливської здобичі домінує, інколи абсолютно, бізон. У невеликій кількості на поселеннях трапляються кістки коней, північного оленя, вовка, сайгака та інших тварин. На кінець льодовикового періоду кількість кісток бізона різко скорочується і поступово зростають знахідки решток коня. На деяких поселеннях кінь перетворюється на єдиний промисловий вид.

Загалом на території України можна простежити три господарсько-адаптивні уклади, котрі умовно можна визначити як мисливці на мамонта (Середнє і Верхнє Подніпров’я) (рис. 17), мисливці на бізона і коня (степова зона) (рис. 18), комплексні мисливці із значним розвитком збиральництва (Подністров’я). Наприкінці пізнього палеоліту в Поліссі з’явилася велика кількість мисливців на північного оленя.

Рис. 17. Сцена полювання на мамонта мешканців північної зони.

Найважливішим елементом господарської діяльності пізньопалеолітичної людини було виготовлення знарядь праці. Вже в кінці раннього палеоліту в комплексах мустьєрських індустрій зароджується призматична техніка розщеплення кременя, яка дала можливість якісно покращити оснащення мисливських колективів знаряддями, розширивши передусім асортимент знарядь праці, що призвело до підвищення продуктивності мисливсько-збиральницького господарства.

Рис. 18. Сцена полювання на бізонів мешканців південної зони.

Одним із основних засобів реконструкції первісної технології є експериментальна археологія, яка дає змогу моделювати виробничі процеси та виявляти чисельні якісні та кількісні параметри. Експериментально встановлено велике значення правильного вибору сировини для подальшої обробки. Найважчими для обробки є гальки кулеподібної та яйцеподібної форм. На них немає зручних для нанесення удару ділянок, оскільки кожна ділянка їхньої поверхні становить частину сфери. На відміну від них гальки овально-сплощеної форми легко оббиваються і зручні для виготовлення як найпростіших рубальних знарядь, так і для відколювання заготовок.

Велику роль відігравали точність удару та розрахунок його сили. Якщо перший удар не давав очікуваного результату — зняття відколу, то всі наступні удари в цю точку були вже не ефективні, оскільки утворювали в нуклеусі систему випадкових тріщин, що зводило зусилля майстра нанівець.

Діапазон силової дії на камінь, що оброблявся, був дуже великий. Залежно від трудової операції прикладене зусилля змінюється від 1000 кг при розколюванні великих конкрецій гірської породи до найлегшого постукування при ударному ретушуванні[25].

Найбільш оптимальною формою нуклеусу, яка виникла до пізнього палеоліту, є призматичний нуклеус, який давав можливість одержувати серію стандартизованих пластинчастих заготовок з високим рівнем економії витрати сировинного матеріалу. Розповсюдження техніки призматичного відколювання виявилося можливим завдяки застосуванню посередників при ударній техніці. Посередник забезпечував високу точність та необхідний кут прикладення сили в точку удару. Посередники виготовлялися з роту і кістки. Подальшим етапом був розвиток техніки віджиму, яка використовувалася як для одержання заготовок, так і для ретушування. В процесі останнього, що виникло в ранньому палеоліті, утворювалося зусилля в 2—150 кг. Віджимниками служили необроблені уламки каменю, відколи та кам’яні знаряддя іншого спеціального призначення, наприклад скребачки.

В палеоліті виникла також техніка пікетажу (ударно-точкова техніка обробки каменю), яка використовувалася під час видовбування кам’яних жирових ламп. Ця техніка більш придатна при обробці каменю зернистої або аморфної структури (гнейс, сланець, пісковик).

В обмежених масштабах застосовувалися пиляння і шліфування каменю, які одержали широке розповсюдження в неолітичну добу.

На виробничих центрах виявляються також ділянки косторізного виробництва, наприклад в Межирічах простежено процес розчленування щелепи росомахи з наступним вирізанням ікол для виготовлення підвісок. Обробці піддавалися практично всі види кісток, зуби (особливо ікла та різці), роги, бивні. Великий інтерес в цьому плані становлять імітації підвісок із атрофованих ікол північного оленя, які зроблені з бивня мамонта. Під час обробки кістки і рогу раціонально використовувались природні властивості і форма матеріалу з метою економії зусиль при його обробці. Молоткоподібні та кайлоподібні знаряддя виготовлялися з рогу північного оленя із збереженням його відростків. Великі ребра мамонтів при загостренні їхніх кінців давали копальні знаряддя типу кайла або мотики, які можливо було використовувати без держака. Ті ж самі ребра з вирізаними по краях пазами були основою для оснащення їх крем’яними вкладишами, внаслідок чого утворювалися своєрідні великі поздовжні ножі, властиві для Подністров’я. Великі клиноподібні знаряддя із стінок трубчастих кісток мамонта використовувалися для зняття шкір із забитих тварин. Розрізані по діагоналі трубчасті кістки зайця або песця давали одразу дві проколки з природними упорами на епіфізах.

Залежно від наявної кісткової сировини, що зумовлено природним оточенням, одні й ті самі типи виробів виготовлялися з різних матеріалів. Кістяні наконечники в степовій зоні виготовлялися із стінок трубчастих кісток бізона (Амвросіївка), а в північній зоні — з бивня мамонта (Мізин, Межиріч). У Подністров’ї, де в другій половині пізнього палеоліту вагоме місце в мисливській здобичі займає північний олень, поряд з наконечниками з бивня трапляються наконечники з рогу північного оленя (Молодово V, Кормань IV). Пластини слонової кістки, які сколювалися з бивнів мамонта, інколи не використовувалися одразу, а зберігалися у ямках-сховищах, як це робилося і з крем’яною сировиною (Чулатово І).

У різні історичні епохи потреба в різних видах сировини значною мірою змінювалась. Для пізньопалеолітичної епохи не існувало проблеми добування сировини. Основна маса сировинних ресурсів видобувалася в місцях існування. Навіть такий, на перший погляд, екзотичний матеріал, як бурштин, з якого робили прикраси типу намиста, підвісок, інколи — стилізовані скульптурки жінок (Добранічівка), видобувався в Середньому Подніпров’ї з олігоценових піщаних відкладів. Виходи цих відкладів були в районі розташування поселень або поблизу від них (Кирилівська, Чулатово II, Мізин, Добранічівка, Межиріч, Осокорівка, Кайстрова Балка). Водночас деякі матеріали містилися порівняно далеко від споживача. Наприклад, гірський кришталь, який поряд з кременем зрідка використовувався для виготовлення знарядь (Добранічівка, Межиріч, Довгиничі, Атаки). Його місцезнаходження відмічено в районі Сміли Черкаської області, на Житомирщині, в Донбасі (Нагольний Кряж). Від Добранічівки, наприклад, ці пункти розташовувалися на відстані відповідно 150, 300, 500 км.

Виходи викопних морських мушель, які використовувалися для прикрас, розташовані в Нижньому Подніпров’ї (особливо в районі Нікополя), на Південному березі Криму і північному узбережжі Азовського моря. Ці мушлі знаходять на поселеннях не лише поблизу їхніх виходів (Сюрень І, Амвросіївка, Осокорівка І, Кайстрова Балка, Дубова Балка), а й у басейні Дніпра, аж до його верхньої течії (Межиріч, Мізин, Тимонівка І, Єлисеєвичі). Знайдено їх також на Волині (Городок III) і у Подністров’ї (Молодово V, Лисичники).

Широко використовувалася вохра, здебільшого місцевого походження, хоча інколи її доставляли з віддалених районів: наприклад, у Новгород-Сіверський — з Харківщини, а в Межиріч — з Криворізького басейну, що на відстані 160—250 км.

Аналізуючи проблему взаємовідношення природи і суспільства в кам’яному віці, звичайно виходять з того, що господарська діяльність суспільства здійснювалася в умовах динамічної рівноваги з природою, при умові збереження її відтворюючих можливостей. Той же самий рівновісний стан привласнюючого господарства фіксується також етнографічною наукою. Наводяться відомості й про те, що такий спосіб господарювання підкріплюється і регулюється системою правових та ідеологічних норм і табу. Більше того, граничний рівень розвитку господарства передбачає забезпечення стабільності екосистеми навіть у випадках найгірших умов, які можуть складатися в даній природній зоні. Тому чисельність мисливців-збирачів в звичайних умовах не перевищує 20—50 відсотків від можливої.

З передумови рівноваги стану суспільства і природи звичайно виходять також при палеоекономічних розрахунках господарської діяльності стародавніх людей. Для окремих поселень, враховуючи такі показники, як кількість мешканців, середньодобова норма вживання м’яса, загальна маса вживаної м’ясної їжі, репродуктивності ландшафту, по відтворенню біомаси, тривалість мешкання на одному місці. Але слід мати на увазі, що все це — ідеальна картина, яка передбачає зберігання господарських систем, їхню стабільність. Реальний історичний процес, навпаки, свідчить про їхній безперервний розвиток, що якраз передбачає порушення балансу в системі, виникнення кризових ситуацій, принаймні на певних історичних відрізках, коли цей розвиток відбувається. Тоді, коли рівновага в системі суспільство — природа (споживання — відтворення) зберігається, відбувається консервація типу господарської діяльності, та якщо розглядати проблему' ширше — способу виробництва. Справжня картина історії первісного суспільства свідчить про те, що така рівновага є скоріше винятком і малорозповсюджена як по широті охоплення окремих районів, ойкумени, так і по тривалості існування. Фактично вона була зафіксована лише для порівняно недавнього й історично короткого періоду людської історії на периферії розвинутих цивілізацій у народів із застиглою господарською структурою. Водночас для епіцентрів ойкумени, де відбувається більш динамічний історичний розвиток, інтенсивне споживання мисливської здобичі одразу ж ставило людину в таке становище, при якому темпи природного відтворення харчових ресурсів людини в природному середовищі відстають від темпів росту потреб суспільства в цих продуктах, що стимулює зростання продуктивності праці та зміну привласнюючих форм господарства відтворюючими. І лише в окремих регіонах, населених людиною, де уповільнено відбувається її історичний розвиток, привласнюючі форми господарства, які законсервувалися в рівновісному стані, можуть довгий час задовольняти невибагливі потреби мисливців-збирачів, які існують за умов первіснообщинного ладу.

Цікаві узагальнення щодо цього робить В. Г. Маркович. Населення земної кулі в стародавньому кам’яному віці складало близько 10 млн чоловік. Для забезпечення життєдіяльності середньої особи чоловічої статі необхідно 2500 ккал на день, а всього палеолітичного населення — 0,9 х 10¹³ ккал щорічно. Це великий обсяг, якщо врахувати, що енергія, акумульована біосферою за рахунок річної сумарної фітопродукції, складає всього 0,9 х 10¹⁸ ккал і значна частина її не може бути використана в їжу. Так, із 150 тис. видів наземних тварин людина використовує в їжу лише 3 тис. видів. Таким чином, можливості фітоценозу біосфери вже на найдавнішому етапі ледь забезпечували потреби людства в рослинній їжі. Саме тому в первісних колективах особлива увага приділялась полюванню. В цьому, додамо від себе, полягає об’єктивна передумова мисливського характеру господарства стародавніх людей.

Водночас екстенсивне мисливське господарство досить марнотратне з погляду раціонального використання ресурсів біосфери. Одна калорія в речовині тваринного походження утворюється внаслідок вживання і трансформації 7 калорій, накопичених рослинами. Це є одним з факторів, який пояснює історичну прогресивність переходу людства до агрокультури. Напівприродні сільськогосподарські екосистеми мають підвищену продуктивність порівняно з природними і дають можливість не тільки забезпечити людину рослинними білками, а й переключити частину продукції на потреби тваринництва у вигляді кормів для одержання тваринних білків. Природно, що передумови для такого переключення визріли не одразу. В економіці більшості ранніх землеробських культур полювання займає вагоме місце.

В сучасній археології запропоновано декілька методик палеоекономічного моделювання для мисливсько-збиральницького суспільства. Нижче наведено загальну схему такого аналізу з урахуванням природно-ландшафтної обстановки в пізньому палеоліті і структури пізньопалеолітичного суспільства України. Спочатку наведемо прийняті в науці середні відомості по кількості мешканців пізньопалеолітичних громад (25—50 — до 100 осіб), їхньої статевовікової і господарської структури (приблизно 1/3 складу громади — діти, 1/3 — мисливці, постачальники основного продукту споживання, 1/3 зайнята домашнім господарством та доглядом за дітьми), кількості мисливців-постачальників (4—6 — до 10—12 чоловік), середньої тривалості життя (20—25 років)[26], тривалості часу існування довготривалого поселення мисливців-збирачів (20— 25 років — час природного руйнування дерев’яно-кістяної конструкції житла).

Втім це не значить, що всі 25 років у житлі безперервно мешкали люди. Оскільки мисливство здебільшого мало сезонний характер, можливе припущення про періодичне повернення мешканців базових мисливських таборів на місця традиційних поселень в періоди найбільш продуктивного полювання.

Палеоекономічні моделі функціонування громади мисливців-збирачів розробляються на підставі відомостей про її природне оточення (своєрідний прильодовиковий тундролісостеп і перігляціальний степ), репродуктивних можливостей пізньоплейстоценового ландшафту по біомасі (приблизно 2400 кг на км2) з урахуванням кількості упольованих тварин та їхньої забійної ваги (наприклад, мамонт — 1000 кг, зубр — 250 кг, кінь — 200 кг, північний олень — 100 кг), приймаючи до уваги середньодобову норму споживання м’ясної їжі в мисливських громадах (600—1000 г на людину).

Це дає змогу визначити: розміри господарської території для мешканців одного поселення (від 350—400 до 750 км², іншими словами — територія 20—25 км в перетині, інколи її визначають до 50 км); середню густоту населення (1 людина на 100 км²) та приблизну чисельність пізньопалеолітичного населення для всієї території України (близько 60 тис. чоловік).

Слід, однак, застерегти читача від магічної влади абсолютних цифр викликати почуття повної довіри до них. Наведені відомості носять вельми приблизний, оцінювальний характер. У літературі вже неодноразово висловлювалися сумніви відносно достовірності підрахунків кількості мешканців поселення за числом жител або вогнищ, які збереглися, а також кількості і складу впольованих тварин за остеологічними рештками, які залишилися на поселеннях. Важко визначити також репродуктивні можливості реконструйованих плейстоценових ландшафтів. Суттєво й те, що конкретні громади, які існують в умовах первіснообщинного ладу і вивчені етнографами, свідчать про те, що економіко-демографічна модель первісного суспільства досить гнучка і здатна змінюватися в широких межах залежно від економічної і соціальної ситуації.

Глава 3 Культурно-історичний процес

Формування й розвиток народонаселення та культурно-історичних спільностей різного рівня в різних регіонах України за періоду пізнього палеоліту багато в чому залежало від змін навколишнього середовища. Пульсуючий характер клімату, зміна теплих періодів холодними, періодичні насування та відступання льодовика, зміна природно-ландшафтного середовища, рослинного та тваринного світу — все це безпосередньо впливало на розселення первісних людей, визначало напрямок їхніх міграцій, що призводили до поширення контактів між різними групами давнього населення, зламу традицій побуту та культури.

В періоди відносної стабілізації клімату і природно-ландшафтної обстановки, навпаки, виникали тривалі поселення, формувалися сталі форми життєдіяльності, котрі закріплювалися традиціями. Саме тоді складалися стійкі культурно-історичні спільності різного рівня і спрямування, що відобразилося в подібності або відмінностях матеріальної культури пізньопалеолітичних пам’яток.

З іншого боку, проживання різних груп населення в однакових умовах навколишнього середовища приводило до формування близького типу господарсько-культурної діяльності, що було зумовлене подібними методами полювання на одних і тих самих тварин; кліматичним режимом; необхідністю будівництва утеплених жител або, навпаки, браком потреби в них; подібним ландшафтним оточенням; однаковим характером сировини.

Тривале сумісне проживання первісних громад на одній території призводило до встановлення контактів між ними, формування однакових або близьких форм адаптивної діяльності, що виявлялося у виготовленні близького складу мисливського спорядження й інших типів знарядь, у будівництві подібних жител і інших видах матеріального виробництва та духовної культури. Мешкання на одній території приводило до встановлення взаємозв’язків між різними громадами, що було неможливо без взаєморозуміння і, таким чином, без формування мовної спільності. Поширення контактів було зумовлене також розвитком сімейно-шлюбних відносин, подальшим обмеженням шлюбних зв’язків між близькими родичами. Все це приводило до формування традиційних форм побуту і матеріальної культури в середовищі мешканців великих зон, які археологи простежують у вигляді локальних варіантів матеріальної культури різних рівнів подібності (карта 2).

Як було показано в попередньому розділі, досить чітко простежуються глибокі відмінності між матеріальною культурою південних і північних регіонів України, котрі в різні періоди останнього зледеніння проявлялися по-різному. Багато дослідників вважає, що відмінності в матеріальній культурі цих регіонів мають невипадковий характер, а зумовлені різною спрямованістю господарської діяльності. На півночі — це переважно полювання на мамонтів, пізніше — на північного оленя; на півдні — на бізона, пізніше — на коня й інші види дрібних копитних. Така орієнтація зумовлювала вироблення різних прийомів і стилів полювання та своєрідний склад знарядь праці. Зміни клімату в різні періоди останнього зледеніння призводили до порушення сталих біоценозів, міграції значних груп тварин з півдня на північ і навпаки, що впливало на склад промислового стада, а часто й змушувало первісних мисливців переселятися.

В середині окреслених господарсько-культурних зон дослідникам вдається простежити різні рівні спорідненості матеріальної культури. Подібність у складі крем’яного інвентарю й інших рештків матеріальної культури на відносно невеликій території, в межах 200 км, археологи визначають як локальну археологічну культуру, а більш відділену спорідненість на всій території господарсько-культурної зони або в замкненому всередині зони природноландшафтному регіоні (Прикарпаття, Середнє Подніпров’я, степова зона, Крим тощо) — як культурно-історичну область. Співвідношення між господарсько-культурцим типом та культурно-історичною областю вирішуються дослідниками неоднозначно. На наш погляд, судячи з матеріалів України, вони не завжди співпадають, що пов’язано як з локальним фізико-географічним районуванням, так і з переселеннями, які мали місце.

І нарешті, вкрай складно простежити культурно-історичну ситуацію в зламні моменти, коли з наступом похолодання або потепління відбувалися вимушені пересування значних груп населення або з півночі на південь, або, навпаки, з півдня на північ. Це призводило до порушення сталого побуту, змішування різних культурних проявів, їхнього перешарування, взаємодії, асиміляції та ін. Реконструкція культурно-історичного процесу в такій ситуації значно ускладнюється. Враховуючи обмежену інформативність археологічних джерел, для цих періодів не завжди можливо безперечно встановити характер взаємовідносин між різними індустріями пам’яток всередині локального району, не кажучи вже про ті, котрі розташовані на значній відстані одна від одної. В багатьох випадках ми змушені обмежитися лише загальними спостереженнями, залишивши остаточні судження на майбутнє.

Однак чи не найбільші труднощі при вивченні етноісторичного процесу виникають через складність та неоднозначність датування багатьох, навіть достатньо широко досліджених пам’яток. На сьогодні не має єдності серед дослідників не тільки щодо питання періодизації пізнього палеоліту, а що головніше, і відносно датування тих чи інших археологічних пам’яток, а це не тільки ускладнює відтворення культурно-історичної карти пізнього палеоліту, а й нерідко веде до її спотворення.

Як зазначалося, зародження пізньопалеолітичних індустрій мало вкрай суперечливий характер, що було пов’язано з нерівномірністю розвитку первісних колективів, у середовищі яких відбувалися становлення людини сучасного типу і трансформація муст’єрських індустрій в пізньопалеолітичну. Найбільш раннє зародження пізньопалеолітичних комплексів виявлено в Закарпатті, де вже на стадії ранніх періодів останнього зледеніння на основі місцевих мустьєрських комплексів Королеве складаються пізньопалеолітичні індустрії, представлені комплексом II Королеве II і комплексом Іа Королеве І, які, можливо, розвивалися паралельно з мустьєрськими індустріями аж до закінчення формування пізнього палеоліту. Пам’яток раннього етапу пізнього палеоліту, крім вказаних комплексів, тут не виявлено. Принаймні, якщо судити по відомим у цьому регіоні матеріалам стоянок Берегово І і II, пізньопалеолітичні індустрії датуються тут вже другою половиною останнього зледеніння.

На ранньому етапі пізнього палеоліту в західних і північних регіонах України формується кілька локальних пізньопалеолітичних культур. Серед них найповніше вивчена молодовська культура на Середньому Дністрі. О. П. Черниш, дослідник більшості палеолітичних і мезолітичних пам’яток цього регіону, вважав, що молодовська культура формується на основі місцевого мустьє і розвивається від початку пізнього палеоліту до формування на її базі мезоліту. На ранньому етапі молодовської культури вона розвивалася в умовах помірного клімату, коли загалом домінували степові простори, а схили долин були вкриті лісами. Основні об’єкти полювання вказаного періоду — кінь, північний олень, мамонт, бізон.

У північніших районах на Волині досліджено пам’ятки другої територіальної групи (Куличівка, Липа І—VI, Майдан та ін.), культурно-хронологічна приналежність яких по-різному оцінюється дослідниками. Г. П. Григор’єв і М. В. Анікович на матеріалах волинських пам’яток схильні виділяти особливу липську культуру. Автор розкопок Куличівки і липських пам’яток В. П. Савич датує нижній горизонт Куличівки дофіновським часом (понад 31 тис. років тому) і вказує на подібність її матеріалів з молодовською культурою (з одного боку) і Радомишлем і Пушкарями І — з другого. Він достовірно встановив етапи розвитку матеріальної культури пам’яток цієї групи від початкового етапу пізнього палеоліту до його фіналу, показав генетичну спадкоємність між різними етапами її розвитку. Правомірні також його спостереження щодо деякої подібності матеріалів різних етапів молодовських і волинських пам’яток. Можна навіть припустити і прямі контакти населення цих регіонів у певні періоди часу (наприклад, у другій половині останнього зледеніння). Є певні риси подібності між індустрією Куличівки і Радомишля. На наш погляд, простежена схожість молодовської культури з індустріями Волинської і Житомирської областей свідчить більше про близькість шляхів господарсько-культурного розвитку, ніж про генетичну спорідненість. X. А. Амірханов, М. В. Анікович, І. А. Борзіяк виділяють на південному заході Східної Європи особливу культурно-історичну область, до якої відносяться такі локальні варіанти, як бринзенська, молодовська, волинська (липська). Основними об’єктами полювання в цій зоні були кінь, мамонт, північний олень, причому, якщо на ранніх етапах, коли в складі мисливської здобичі переважав кінь, значну роль відігравали також мамонт, волохатий носоріг, благородний олень, то на більш пізніх етапах збільшується кількість кісток північного оленя, а наприкінці льодовикового часу він домінує як промисловий вид. Основним мисливським озброєнням був спис, оснащений крем’яним наконечником.

На Середньому Подніпров’ї культурно-історичний процес мав більш складний характер. Ми вже писали про можливі шляхи формування індустрії Радомишля. На заключній стадії раннього етапу пізнього палеоліту в Середньому Подніпров’ї формується пушкарівська пізньопалеолітична культура з кістково-земляними житлами і особливим складом крем’яного інвентарю, яка представлена матеріалами Пушкарів І, Клюсів і Новгород-Сіверської стоянки. Основними об’єктами полювання носіїв цієї культурно-історичної спільності був мамонт. Трапляються також кістки волохатого носорога, коня, північного оленя, ведмедя, благородного оленя та ін. У прикордонному районі між північною і південною зонами біля витоків р. Красна (притоки Сіверського Дінця) виявлено стоянку мисливців на широкопалого коня, бізона і благородного оленя, яка генетично пов’язана з населенням костьонківсько-віллендорфської культурної спільності. Стоянка Ями датується початком причорноморського часу.

У степовій зоні відома невеличка група пізньопалеолітичних пам’яток, які дослідники датують раннім етапом пізнього палеоліту (Зелений Хутір II, Анетівка XIII, Ненаситець III, Перемога 1). Стратиграфічно визначено лише матеріали Анетівки XIII, які залягають у дофіновському ґрунті. Решта пам’яток датовано техніко-типологічним методом.

Матеріальна культура пам’яток Придністров’я (Зелений Хутір II, Клімауци 1 та ін.), Побужжя (Анетівка XIII), Нижнього Подніпров’я і Надпоріжжя (Перемога 1, Ненаситець III та ін.) пов’язана близькими традиціями в обробці кременя і має орін’якоїдний характер. У широку причорноморську область орін’якоїдних культур, вірогідніше за все, слід включати також пам’ятки орін’якського кола з Криму (Сюрень І, Шайтан-Коба II, Качинський навіс та ін.). У цій широкій області дослідниками виділяються дві генетичні лінії розвитку — одна в Придністров’ї, друга — в Криму. На основі місцевого муст’є в Придністров’ї складається нижньодніпровська культура, яка на більш пізньому етапі поділяється на дві лінії розвитку. В Криму дослідники також простежують генетичний зв’язок раннього етапу пізнього палеоліту з місцевим муст’є. Подальші дослідження, судячи з попередніх публікацій, дають можливість чіткіше простежити лінії генетичного розвитку пізнього палеоліту Криму. Водночас уже наявні матеріали дають змогу говорити про особливу сюренську пізньопалеолітичну культуру в Криму.

Завершуючи огляд етноісторичного процесу на ранньому етапі пізнього палеоліту в дофіновський (паудорфський) час, відзначимо, що за сучасними археологічними відомостями його реконструкція виглядає вкрай фрагментарно. Лише в Середньому Подністров’ї і на Волині можна простежити досить сталу тенденцію формування і розвитку народонаселення. Але навіть у цьому досить добре вивченому регіоні не беззаперечно заповнений хронологічний розрив між мустьє і пізнім палеолітом. На іншій території України виявлено лише окремі епізоди етноісторії. Реконструювати на їхній основі етноісторичний процес вкрай складно. На цьому етапі майбутня господарсько-культурна і етноісторична карта України лише намічається.

На середньому етапі пізнього палеоліту (23—18 тис. років тому) через насування льодовика і погіршення клімату екологічна обстановка на півдні Східної Європи змінюється. В північних районах України лісостеповий ландшафт з хвойними лісами змінюється перігляціальним (тундровим) лісостепом. Вже наприкінці дофіновського (паудорфського) потепління, судячи з матеріалів 8—7-го шарів Молодого V і 7-го шару Кормані IV, намічається рух в напрямі ускладнення господарсько-побутового укладу мешканців Середнього Подністров’я. Тоді саме, або трохи пізніше, намічається пряме переселення мешканців з північних районів у більш південні.

З настанням похолодання в інтервалі 21—20 тис. років тому чітко фіксується переселення великої групи населення з Польського пониззя в причорноморські степи, на що вказує генетична спорідненість індустрії стоянок Гура Пулавська, Сагайдак, Муралівка, Золотовка. З цим часом, ймовірно, пов’язане також переселення в південні райони України мешканців півночі Східної Європи.

Не до кінця вирішеним залишається питання про заселення перігляціального лісостепу півночі України в період максимуму останнього зледеніння (22—18 тис. років тому). За даними матеріалів стоянки Кормань IV (шари 6 і 5-6) І. К. Іванова вважала, що перерви в заселенні Середнього Подністров’я в максимально холодний проміжок верхнього плейстоцену не відмічалося. Але ці шари представлені нечисленними знахідками і, вірогідніше за все, свідчать про зменшення кількості мешканців. До того ж відомо, що в цей час пам’ятки молодовської культури широко розповсюджуються в більш південних регіонах на території Молдавії. Довготривалі поселення з житлами та стабільними господарсько-побутовими комплексами відомі на Середньому Подністров’ї лише з кінця максимального похолодання (18 тис. років тому — Кормань IV, шар 3). Немає упевнено датованих цим часом пам’яток також на Волині.

Середнє Подніпров’я в період максимального похолодання, на відміну від Середнього Подністров’я і Волині, залишається відносно щільно заселеним. Населення цього і суміжного з ним регіонів успішно адаптувалося до нових умов проживання шляхом спорудження довготривалих утеплених жител та вдало організованого полювання на мамонтів. За сучасними даними археології поки що важко простежити хронологію пізньопалеолітичних поселень цього періоду. Водночас тут досить добре фіксується єдина генетична лінія розвитку пушкарівської культури в матеріалах Межирічів, Добранічівки, Гінців. Успішно пристосувавшись до нових умов існування, населення цієї етноісторичної спільності навіть розширило регіон свого проживання. Загалом, судячи з археологічної карти пам’яток цього часу, в районі розселення пушкарівської культури помітно збільшується кількість населення.

Паралельно з населенням цієї культурно-історичної єдності по матеріалах Мізинської стоянки простежено формування населення з іншими культурними традиціями, передусім в обробці кременя. Походження цього населення залишається поки що не до кінця з’ясоване. Господарство, побут, матеріальна культура, пам’ятки мистецтва цих двох історичних спільностей багато в чому подібні. Насамперед це стосується будівництва і оформлення жител, стилістичних особливостей образотворчого мистецтва, впорядкування господарсько-побутових комплексів.

Така ситуація виникла внаслідок встановлення широких культурних і виробничих зв’язків між цими етнічними спільностями, що стимулювалося формуванням близьких форм господарської діяльності. За цих умов поступово почав складатися єдиний господарсько-культурний тип мисливців на мамонтів. Не можна виключати також незначний відтік населення в більш південні регіони, який простежується по матеріалах Минівського яру на Сіверському Дінці.

У степовому Причорномор’ї з настанням похолодання культурно-історична ситуація дещо ускладнюється. Зазнають подальшого розвитку традиції населення центральноєвропейського кола, які переселилися сюди раніше. Територіально пам’ятки цього типу розповсюджені до Нижнього Дону (Золотовка І). Під впливом контактів з місцевим населенням в екологічних умовах, що змінились, формуються нові культурно-історичні спільності. З насуванням льодовика збільшується щільність населення за межами льодовикової зони, якою було Північне Причорномор’я, що спричинило прискорення процесу асиміляції та зростання темпів історичного розвитку.

У Нижньому Подністров’ї, на базі нижньодністровської культури, під впливом прийшлих культурних традицій формуються дві близькі, але відокремлені лінії культурного розвитку: на півночі — від Клімауц І до Клімауц II з продовженням у Рашкові VIII і VII; на півдні — від Зеленого Хутора II до Кам’янки, Усатова, Калфи. В подальшому, з проникненням в Нижнє Подністров’я на початку пізньольодовиків’я носіїв аккаржанських традицій, тут на основі місцевих нижньо дністровських і прийшлих аккаржанських традицій формується нова культурно-історична спільність — аккарженська культура.

Інший характер має культурно-історичний процес у Середньому Побужжі. Тут внаслідок злиття двох культурних традицій: місцевих, представлених матеріалами Івашкове поле, Ліски, Володимирівна (8—7 шари), і прийшлих, репрезентованих матеріалами таких пам’яток, як Сагайдак 1 і Анетівка І, складається єдина культурно-історична спільність — анетівська культура (під час максимального похолодання, 20—19 тис. років тому). Розширюючи свою територію, зливаючись з генетично близькими культурно-історичними спільностями, ця культура доживає в степовому Причорномор’ї до мезоліту. Крім степового Побужжя розвиток індустрій центральноєвропейського кола простежено Н. Д. Прасловим у Приазов’ї і на Нижньому Доні.

Найновіші дослідження пізнього палеоліту Нижнього Дніпра дають змогу по-новому представити розвиток народонаселення в цьому своєрідному екологічному регіоні. Паралельно з подальшим розвитком культури місцевих аборигенів у період максимального похолодання в Подніпров’я мігрує населення з більш північних регіонів. Так, за даними археології, з костьонківсько-боршевського району на Середньому Доні намічаються два шляхи міграцій: один — через Сіверський Донець і Донбас (Тельманська — Амвросіївка — Нововолодимирівка II) і другий шлях — через Надпоріжжя (Углянка — Любимівка IV). До кінця не з’ясовано характер зв’язків населення Нижнього Дніпра і молодовської культурно-історичної спільності (незрозуміла хронологічна позиція граветтоїдних комплексів на Нижньому Дніпрі і в Криму), хоча ми до кінця не можемо виключити безпосереднє переселення молодовського населення з Подністров’я до Криму.

Мозаїчність етноісторичної карти України в період максимального похолодання, що виникла внаслідок зміни природного оточення, справді була, можливо, ще більш барвистою. По-різному складається доля племен в регіонах. В одних випадках місцеве населення повністю адаптувалося до умов перігляціального клімату (Середнє Подніпров’я), в інших — кількість мешканців значно скоротилася внаслідок міграції частини населення у більш південні регіони (Волинь, Середнє Подністров’я). Водночас, як було показано, причорноморські і приазовські степи інтенсивно заселяються пришельцями з більш північних регіонів. Порівняно з раннім етапом пізнього палеоліту тут не тільки збільшується щільність населення, а й значно ускладнюється його етнічний склад. Відбувається інтенсивний процес взаємодії різних культурних традицій, який не завжди можна простежити у повній мірі за даними археології в силу їхньої специфіки та обмеженої інформативності джерелознавчої бази.

З початком потепління і відступом льодовика поступово звільнюються для проживання людей більш північні райони. Саме тоді починається зворотний процес руху населення з півдня на північ. З одного боку, частина населення причорноморської зони просувається в північніші райони, з іншого — починається рух на територію України населення з Кавказу і Балкан. Етноісторична ситуація не тільки не спрощується, а навпаки, значно ускладнюється. В процесі розселення первісних племен складаються нові культурно-історичні спільності, продовжується розвиток місцевих традицій, але вже в умовах контактів з новими пришельцями. До того ж відтворення етноісторії цього періоду значно ускладнюється, бо важко визначити хронологічні взаємовідносини різних традицій у формуванні матеріальної культури пізньольодовиків’я.

Заключний етап пізнього палеоліту пов’язаний з пізньольодовиків’ям (17—10 тис. років тому). Протягом цього періоду клімату була властива нестабільність: потепління змінювались тимчасовими похолоданнями, поки не встановилися відносно сприятливі умови сучасної епохи (голоцену).

Уже в період першого потепління (17—16 тис. років тому) помітно зростає щільність населення в Середньому Подністров’ї і на Волині, що відбилося на стабілізації поселень, збільшенні їхньої щільності, ускладненні господарської діяльності. Знаменно, що тут простежено генетичний зв’язок культурних традицій, які склалися ще в ранньому палеоліті, розвиток яких був послаблений, але не перерваний навіть у період максимального похолодання. Вплив традицій молодовської культури, можливо, розповсюджується на територію Волині, хоча до повної публікації матеріалів Куличівки і Липських стоянок судити про це важко. Наприкінці зледеніння деякі дослідники по матеріалах верхніх горизонтів стоянки Кормань IV намагаються виділити появу в цьому регіоні нових культурних впливів. Так чи інакше, але стабільність етнічного процесу в цьому регіоні дивовижна. Паралельно з формуванням етнічних традицій відбувався процес активної господарської адаптації населення до умов проживання, що привело до складання стабільних форм побуту і господарської діяльності.

У Середньому Подніпров’ї з початком потепління не виявлено суттєвих змін у розвитку господарсько-культурних традицій. За матеріалами Межиріча і Добранічівки простежується подальше удосконалення як культурних, так і господарських устоїв, які складалися тут ще на ранньому етапі пізнього палеоліту. Наприкінці льодовикового періоду (в аллеродський час) на півночі Українського Полісся формуються нові культурно-історичні спільності, що входять у простору аренсбурзько-свідерську область. Водночас із півдня у Середнє Подніпров’я просуваються племена, найвірогідніше, анетівської культури.

У степовій зоні культурно-історична ситуація змінюється під впливом кількох факторів. В період максимального похолодання степи Причорномор’я були притулком для мешканців північних районів Центральної і Східної Європи, що призвело до помітного збільшення тут щільності населення, а це, в свою чергу, — до скорочення ресурсів їжі. З початком потепління частина палеолітичних громад повертається до колишніх регіонів свого існування. Але демографічна стабілізація була, мабуть, недовгою, якщо взагалі була. В інтервалі 16—14 тис. років тому з півдня в степи проникають нові групи переселенців. Знову виникає складна господарська і етноісторична ситуація. Судячи з великої кількості дрібних короткочасних поселень, спосіб життя мешканців степів стає більш рухливим. За цих умов складання стабільних етнічних спільностей вкрай утруднюється. Там, де простежується якась подібність матеріальної культури, вона носить аморфний, невиразний характер.

Так, у Нижньому Подністров’ї на основі традицій нижньодністровської культурно-історичної спільності, що тоді розпалася на дві гілки — рашківську і кам’янсько-усатівську, за участю потужного зовнішнього компоненту на початку пізньольодовиків’я формується нова культурно-історична спільність, яка отримала в археології назву аккаржанська культура. На жаль, численні дрібні нестратифіковані, а тому погано датовані пам’ятки цього регіону не дають можливості простежувати динаміку як складання, так і розвитку етноісторичного процесу в пізньольодовиков’ї.

На іншій, східній, околиці причорноморських степів етноісторичний процес був пов’язаний із просуванням у степи населення з Кавказу. Спочатку на Нижньому Доні, а потім і в степах північно-західного Приазов’я складається нова культурно-історична спільність — кам’янобалківська культура. Поступово її вплив розширюється і сягає Надпоріжжя і Нижнього Подніпров’я. Сучасний стан джерел не дає змоги достовірно реконструювати етноісторію цього регіону у фіналі пізнього палеоліту. Безперечно, деякі елементи спорідненості, простежені між Амвросіївкою та Янісоллю, свідчать про подальший розвиток тут костьонківських традицій. Вірогідно, що мало місце продовження генетичної лінії муралівсько-золотовської спільності. Вирішення складних питань взаємодії цих трьох ліній розвитку — справа майбутнього.

Не менш суперечливо відбувався етноісторичний процес і в центрі причорноморських степів, куди прямували потоки населення як із заходу, так і з півдня та сходу. Слабка вивченість і брак єдності серед дослідників в оцінці культурно-хронологічного поділу пам’яток фінального палеоліту не дають можливості більш чи менш впевнено відновити етноісторію регіону.

Краще цей процес вивчений у степовому Побужжі, де саме тоді продовжують існувати анетівські племена у дещо зменшеній кількості, частина яких розселилась на інші території. Водночас намічається зв’язок населення цих територій з рашківськими і молодовськими племенами Подністров’я. Наприкінці льодовикового періоду в Надпоріжжя і Нижнє Подніпров’я проникають племена гінцівсько-боршівського кола.

Не менш складні етноісторичні процеси відбувалися і в Криму. Немає єдності серед дослідників у поглядах на шляхи формування фінальнопалеолітичних шан-кобинських і свідерських індустрій.

За умов інтенсивних демографічних і культурно-історичних процесів в різні періоди пізнього палеоліту на території України виникали і розпадалися господарсько-культурні і культурно-історичні спільності різного рівня: локальні етноісторичні єдності і широкі культурно-історичні області; промислові групи і просторі зони з близькими формами господарської діяльності і побуту. Що стоїть за різними типами груповання археологічних пам’яток і їхньої матеріальної культури? Дослідники по-різному вирішують ці проблеми. Більшість вчених бачить у локальних культурно-історичних єдностях (археологічних культурах) етнічні спільності різного рівня. Широкі культурно-історичні спільності розглядаються як зони так званої лінгвістичної безперервності, коли сусідні громади добре розуміли одна одну, але з віддаленням від центру розходжень у взаємопорозумінні стає все більше.

Значна рухливість населення в пізньому палеоліті, природно, справляла вирішальний вплив на дестабілізацію етноісторичного процесу. Це спричинювало постійне змішування різних етноісторичних спільностей, а тим самим і мов, що призводило до необхідності більш пластичної етнолінгвістичної адаптації. В одних випадках зливалися дві або більше культурні традиції і складалися нові; а в інших — одна спільність асимілювалася іншою. На жаль, археологічні джерела, накопичені до цього часу, вкрай фрагментарні і не дають можливості беззаперечно простежити цей процес на території України в пізньому палеоліті. Це справа майбутніх досліджень. Тому коротко підсумуємо викладене вище.

На ранньому етапі пізнього палеоліту за умов помірного клімату в різних регіонах України на основі переважно місцевого мустьєрського населення починають виникати перші нестійкі етнічні групи населення у Середньому і Нижньому Подністров’ї, в Криму. Пізніше такі спільності виникають у Середньому і Нижньому Подніпров’ї і на Побужжі. З настанням максимального похолодання спостерігається як міграція населення у межах України, так і переселення на територію України аборигенів більш північних областей з Центральної і Східної Європи. В період максимального похолодання в південних областях України формується ряд нових культурно-історичних спільностей на. Нижньому Дністрі, в степовому Побужжі, в Нижньому Подніпров’ї і в Криму. І нарешті, з відходом льодовика знов посилюються міграційні процеси, які призводять до порушення сталої етноісторичної обстановки. Незважаючи на складність і значну рухливість демографічної і етнокультурної ситуації, на території України можна простежити і деякі стабільні етнічні спільності. Це — молодовське населення на Середньому Дністрі і пізніше на Волині, пушкарівсько-межиріцько-добранічівське на Середньому Дніпрі, нижньодністровське та анетівське на Південному Бузі.

Глава 4 Суспільний устрій

Узагальнене відтворення соціально-економічної структури пізньопалеолітичного суспільства надто складне. Більшість дослідників дотримується думки, що пізньопалеолітична людина жила за умов сформованого родового ладу. Трансформація прагромади в ранньопервісну громаду розпочалася, ймовірно, ще в ранньому палеоліті на неандертальській стадії антропогенезу і завершилася з виникненням людини сучасного типу. У деяких випадках, як уже зазначалося, первісні громади могли складатися і раніше, на неандертальській стадії. Однак, як це було доведено П. П. Єфименком та П. Й. Борисковським, остаточно цей процес завершився з початком пізнього палеоліту.

Соціально-економічні відносини в пізньопалеолітичному суспільстві стабілізувалися за умов натурального виробництва життєзабезпечуючих ресурсів за допомогою примітивного мисливського озброєння, що спричинило насамперед необхідність простої кооперації праці всіх членів громади з природним її розподілом між статево-віковими групами. Такий спосіб виробництва, в свою чергу, припускає колективну власність на основні засоби виробництва (передусім на промислову територію) як громадську власність й рівнозабезпечуючий поділ продуктів при соціальній однорідності суспільства.

Економічним і соціальним осередком пізньопалеолітичного суспільства була ранньопервісна громада, яка складалася з індивідуальних споріднених сімей. Однак в науці немає єдності у визначенні характеру шлюбу і видів сімейних відносин у первісній громаді. Дослідники, слідом за Л. Г. Морганом, початковою формою шлюбу у ранньопервісних громадах вважають груповий шлюб, який, на їхню думку, міг бути реалізований у різних конкретних формах, у тому числі і у формі індивідуальної (парної) сім’ї різного ступеня стабільності залежно від соціальної та генетико-біологічної спорідненості. Інші дослідники взагалі розглядають індивідуальну сім’ю як споконвічно притаманну людському суспільству. Таким чином, реконструкція сімейно-шлюбних відносин у первісній громаді набуває принципового значення і є одним із важливих завдань сучасних палеосоціологічних досліджень.

Найчастіше для відтворення соціальних стосунків у первісній громаді залучають етнологічні спостереження за структурою суспільного устрою етнографічних суспільств, яким притаманні потестарні[27] суспільні стосунки. Такі реконструкції вкрай суперечливі, як і самі сінполітейні суспільства[28]. Тому останнім часом все ширше такі реконструкції базуються на археологічних матеріалах широко розкопаних пізньопалеолітичних поселень.

В Україні на сьогодні повністю розкопано такі палеолітичні поселення, як Мізин, Радомишль, Добранічівка. Крім того, досліджено значні площі на Межирічському, Молодовському, Анетівському та інших поселеннях. Матеріали, здобуті на цих поселеннях, дають можливість як повністю реконструювати господарсько-побутові комплекси первісних громад того часу, так і розглянути деякі питання їхньої структури.

Наявність мисливської здобичі на господарсько-побутових комплексах цих та багатьох інших поселень (кістки мамонта, носорога, зубра, коня, оленів та інших великих стадних тварин) не залишає сумнівів, що полювання залишалося колективним промислом, який потребував спільних скоординованих зусиль усієї громади поселення, а іноді, можливо, і сусідніх поселень. Етнологія засвідчує сукупне полювання на великих тварин мешканцями споріднених первісних громад. Археології відомі знахідки частин одного зламаного знаряддя на різних поселеннях, що, ймовірно, також засвідчує сукупність деяких моментів виробничої діяльності. Однак спільний характер основної діяльності по забезпеченню громади продуктами харчування не обов’язково спричиняв колективізм усіх аспектів побуту та виробництва.

Так, аналіз структури Добранічівського поселення показує, що воно складалося з чітко відокремлених господарсько-побутових комплексів, розташованих на відстані 16—25 м один від одного. Кожний з таких комплексів складався з житла, внутрішніх і зовнішніх вогнищ, виробничих центрів, ям-сховищ[29]. Близьку структуру поселень і господарсько-побутових комплексів мають також Гінцівське поселення на Полтавщині, Межиріцьке на Черкащині, Мізинське на Чернігівщині, Молодовське у Чернівецькій обл. та ін.

Відокремленість у просторі поселення господарсько-побутових комплексів пізнього палеоліту, ймовірно, пов’язана з відносною самостійністю окремих сімей у веденні домашнього господарства та виробництві знарядь праці. Як показав І. Г. Шовкопляс, навколо кожного невеликого (12 м²) житла Добранічівського поселення мешканці його, окрім приготування їжі на вогнищах, виготовляли знаряддя праці з кременю і кістки, у ямах-сховищах нагромаджувалися запаси м’яса та кісток тварин, які використовувалися для ремонту і спорудження жител, служили сировиною для виготовлення знарядь праці і предметів побуту, вживалися як паливо. Структура і склад інвентарю виробничих центрів, напевне, свідчать на користь індивідуального виготовлення знарядь праці мешканцями кожного господарсько-побутового комплексу.

На думку С. М. Бібікова, І. Г. Шовкопляса та інших дослідників, аналіз матеріалів господарсько-побутових комплексів поселень пізнього палеоліту передусім свідчить на користь існування тоді відносно самостійної парної сім’ї, котра була складовою частиною первісної громади, що об’єднувала всіх мешканців поселення у єдиний промисловий колектив.

Споріднені первісні громади в межах окремих екологічних ніш мали стійкі традиції у виготовленні знарядь праці і предметів побуту, у спорудженні жител, сталий сімейний і суспільний побут, близькі форми і види пам’яток мистецтва. Напевне, між такими громадами існували тісні зв’язки не тільки в господарській діяльності, про що йшлося вище, а й у соціальних відносинах, пов’язаних насамперед з родинними стосунками.

Така реконструкція структури первісного суспільства за часів пізнього палеоліту не є загально визнаною у науці. Вона більш розповсюджена у археологів. Деякі дослідники, найчастіше етнологи, за історичною радянською традицією вважають, що основою суспільних стосунків у пізньому палеоліті була родова організація (останнім часом родова громада), котра базувалася на кровній спорідненості, частіше всього по материнській лінії. Однак з часом прихильників цієї суто етнологічної концепції стає все менше.

Не менш складними є питання власності та розподілу продуктів мисливства та збиральництва, які тісно пов’язані із структурою господарства та характером соціальних стосунків у первісній громаді.

Вище ми вже зазначали, що колективний спосіб промислу великих тварин припускає рівнозабезпечуючий розподіл продуктів полювання та колективну власність на здобич та промислову територію.

Щодо рівнозабезпечуючого розподілу продуктів, то він, напевне, був спричинений низьким рівнем розвитку продуктивних сил. Справа в тому, що незважаючи на значний прогрес у виготовленні знарядь праці, пізньопалеолітична громада навряд чи могла забезпечити всіх своїх мешканців більш ніж необхідним обсягом продуктів. Надлишки їх, що з’являлися завдяки вдалим полюванням, насамперед припасалися на майбутнє у ямах-сховищах або консервувалися, як то було у американських індійців, передусім тому, що саме мисливство як спосіб життєзабезпечення в основі своїй було значною мірою непередбачуваним. Нестійкий сезонний характер мало і збиральництво, яке до того ж зумовлювалося здебільшого примхами клімату. Така ситуація справді дає можливість як ймовірний припустити рівнозабезпечуючий розподіл продуктів усіх видів промислів — як колективних, так і індивідуальних.

Однак такий розподіл життєдайних ресурсів не означає^, що у первісному суспільстві все і завжди розподілялося рівними частинами між усіма членами громади. Громада, дотримуючись принципу рівного забезпечення всіх мешканців поселення, виходила насамперед з потреб виробництва. Тому у випадках виробничої необхідності у надзвичайних обставинах останні запаси продуктів отримували працездатні члени громади, тоді як їхні утриманці задовольнялися незначною кількістю продуктів або іноді навіть голодували. В екстремальних випадках, як це засвідчено етнологією, первісна громада практикувала інфантицид[30], насамперед щодо дівчат, або геронтоцид[31].

Розподіл продуктів виробництва тісно пов’язаний з формою власності. В свою чергу, розвиток форм власності є визначальним аспектом формування економічних відносин. Колективізм виробництва основних життєдайних продуктів у пізньому палеоліті, таким чином, спричиняв колективну власність на основні засоби виробництва. Однак при визначенні пріоритетності колективного виробництва у первісній громаді серед дослідників немає єдності в розумінні характеру, об’єкту та форми власності у цей період.

Так, колективна власність на основні засоби виробництва, і передусім на промислову територію, про яку мовилося раніше, не є загальновизнаною серед дослідників. Одні з них визначають її лише як власність на природні багатства, котрі безпосередньо використовуються в процесі праці, не визначаючи власність на саму територію як простору, на якому відбувається сам процес життєдіяльності. При цьому вони спираються як на спостереження етнологів, які засвідчують у деяких етнографічних народів (хадза Східної Африки, алакалуфи Південної Америки, окремі групи ескімосів) брак поняття власності на промислову територію, так і на той факт, що зміст цього поняття змінюється від епохи до епохи і тісно пов’язаний з розвитком продуктивних сил. Тому нібито в первісній громаді власність на основні засоби виробництва розуміли лише як власність на промислових тварин, їстівні рослини, сировину для виготовлення знарядь праці і таке інше, не пов’язуючи її безпосередньо з обмеженою територією. До того ж первісні громади нібито постійно перебували у динамічній рухливості, що взагалі зумовлювало тимчасовий характер, власності у первісному суспільстві, і, природно, передусім це стосується промислової території.

Нам здається, що в такому розумінні власності щодо первісного суспільства припущена певна модернізація історичного процесу і поняття власності зокрема. Справді, пізньопалеолітичні громади перманентно змінювали свою дислокацію, поступово заселяючи вільні території. Про характер, зміст та обсяг цього процесу в Україні йшлося вище. Однак ця рухливість була відносною. Археологи відомо багато випадків довготривалого мешкання одного й того самого населення на певній територи або навіть на одному поселенні. Так,, за поданням С. М. Бібікова, Мізинське поселення існувало понад. 22—23 роки, а Межиріцьке, за підрахунками І. Г. Підоплічка, не менше 20 років. За нашими спостереженнями, відносно стабільним було народонаселення на більшості території сучасної України протягом практично всього пізнього палеоліту. Значна рухливість населення спостерігається лише за періоду кліматичної нестабільності наприкінці пізнього палеоліту. Але щодо власності на промислову територію у первісному суспільстві справа навіть не в тому, була вона “тимчасовою” чи “постійною”. Ці категорії в історичній перспективі дуже мінливі. Справа в тому, що розуміння власності на кормову територію в ранньопервісний період не було пов’язане з запровадженням якихось меж або кордонів, які б чітко окреслювали власну територію. Все це з’явилося в історії значно пізніше з усіма своїми атрибутами. Поняття власності на промислову територію у первісній громаді обмежувалося тим, що кожен з її членів або всі спільно мали повну свободу користування промисловою територією з усіма природними ресурсами не тільки як засобами виробництва, а й як об’єктами побуту (печери, сховища тощо), влаштування поселень, тимчасових стійбищ тощо.

Поряд з колективною власністю на основні засоби виробництва у первісній громаді існувала індивідуальна власність на знаряддя праці. Кожен мисливець сам виготовляв собі всі необхідні знаряддя полювання: спис, лук, стріли, сильця, пастки тощо, а також знаряддя обробки мисливської здобичі: скребачки, різці, ножі та ін. Вони були найбільш ефективними, пристосованими до індивідуальних особливостей мисливця. До того ж мисливець з часом звикав до свого знаряддя, пристосовувався до нього або сам пристосовував його до своїх звичних способів користування. Однак власність на знаряддя праці та деякі речі побуту у первісній громаді не були основою налагодження суспільних відносин, тому що вони частіше за все і найефективніше використовувалися у колективному виробництві.

Таким чином, принципи розподілу життєдайних продуктів та предметів побуту і характер власності на основні засоби виробництва не дають підстави для економічної диференціації та економічного спошукання у первісній громаді. Проте “соціальна диференціація” у громаді існувала. Тут, мабуть, краще було б використати вираз “суспільна диференціація”, маючи на увазі індивідуальну неоднорідність членів первісної громади.

У первісних колективах, безумовно, виділялися особи з певними здібностями, такі, наприклад, як мисливці, яким найбільш щастить, вправні майстри по обробці каменю чи кістки, вольові лідери у полюванні, знавці різноманітних методів лікування, пам’ятливі та дотепні оповідачі громадських переказів, різноманітних легенд та байок. Вони складали природний авангард соціального організму громади, не маючи ніяких економічних переваг. Особливо виразно це проявляється відносно прав на здобич серед вправних мисливців. Користуючись повагою і авторитетом серед своїх одноплемінників, вони навіть не брали участі у розподілі здобутої ними продукції, а тим більше не користувалися правом отримання кращої частини здобичі.

Аналіз фауністичних решток по окремих господарсько-побутових комплексах Добранічівського поселення подає наочний приклад характеру і принципу розподілу здобичі між мешканцями окремих жител. За даними складу решток окремих комплексів поселення, щоправда, неможливо напевне встановити, в якому житлі мешкали більш-менш вправні мисливці або вольові лідери громади, але склад кісток у ямах-сховищах біля жител незаперечно свідчить, що врешті-решт здобич на поселенні розподілялася рівномірно. Не знаємо ми, коли і як, у якій послідовності попали кістки до ям-сховищ. Дослідники сперечаються, чи були це м’ясні припаси, чи сховища будівельного матеріалу та сировини для виготовлення знарядь праці і предметів побуту. Але зоологи довели, що у досліджених ямах знайдено кістки від різних кістяків, крім того, різні їхні частини. Складається враження, що мешканці жител “почергово” отримували ті чи інші частини туші тварин або згодом її рештки, що у даному випадку не має важливого значення.

Такий характер розподілу призводив до нівелювання матеріального забезпечення мешканців усіх господарсько-побутових комплексів, що виключало можливість економічної і соціальної нерівності серед них і не спричиняло передумов для виникнення економічної залежності або примусу.

Однак з розвитком продуктивних сил наприкінці пізнього палеоліту, що яскраво проявилося у виникненні лука та стріл, первісні громади отримали можливість діставати не тільки більш-менш регулярно необхідні життєзабезпечуючі ресурси, а й здобувати значно частіше їхні надлишки, що поступово призвело до індивідуалізації промислу, розпаду великих громад, ускладнення соціальних стосунків як у громаді, так і між громадами, появи міжгромадського обміну і налагодженню ширших економічних і суспільних стосунків між громадами. Не виключена можливість, що здобич індивідуального промислу безпосередньо потрапляла у сімейний “бюджет”, тоді як продукти колективної пращ продовжували розподілятись рівномірно. Але виникнення економічної диференціації між членами громади поки що не простежується.

Соціально-економічні відносини в суспільстві того часу, напевне, накладали своєрідний відбиток на матеріальну культуру взаємопов’язаних громад, що відбилося в археологічних культурах, окреслених вище на археологічній малі України доби пізнього палеоліту. Однак відтворення соціально-економічних стосунків за матеріалами цих культур — дуже складна і непереконлива справа.

У даному контексті стародавньої історії України, здається, немає потреби викладати проблематичні й суперечливі спроби деяких дослідників підтвердити археологічними джерелами соціологічні схеми етнологів щодо структури первісного суспільства часів пізнього палеоліту, тим більше що в цій проблемі немає єдності і серед самих етнологів.

Труднощі при соціально-економічній інтерпретації археологічних джерел полягають у тому, що вони є лише опосередкованими і вкрай узагальненими проявами взаємовідносин між людьми у первісному суспільстві. Розглядаючи та вивчаючи малу пізньопалеолітичних поселень та археологічних культур, окреслених археологами, треба пам’ятати, що вона не відображає одночасне синхронне існування поселень, мешканці яких спілкувалися між собою.

Археологічна культура — це відбиток послідовного накопичення залишків життєдіяльності споріднених первісних громад протягом щонайменше кількох тисячоліть. Більше того, сучасні мали є лише випадковими вибірками цих залишків, які склалися в результаті польових археологічних досліджень. Археологічні культури, таким чином, здебільшого складаються з окремих здобутків із довгого ряду хронологічних зрізів. Справжня картина розвитку народонаселення та його матеріальної культури, напевне, була значно складнішою, ніж це акумульовано в матеріалах археологічної культури. Тому мала розташування споріднених археологічних пам’яток не відбиває конкретну структуру взаємовідносин первісних громад, а є лише узагальненим відображенням суспільних стосунків у первісному суспільстві.

Щодо спроб деяких дослідників пов’язати на сучасному етапі вивчення археологічних культур палеоліту з конкретними структурними формами первісного суспільства (рід, фратрія, плем’я, шлюбні класи і т. ін.), які відтворюються етнологами, то, на наш погляд, вони є передчасними, тому що археологічна культура може бути відображенням життєдіяльності як племені, так і родової організації або об’єднання декількох споріднених громад, які мали більш-менш тісні сімейно-шлюбні, економічні або суспільні стосунки. Доведення існування племінної організації у пізньому палеоліті з усіма її атрибутами, включаючи екзогамію, нам здається надто ризикованим.

Глава 5 Духовна культура

З усіх видів культури в ранньопервісному суспільстві за археологічними джерелами краще за інші вивчено образотворче мистецтво. Різноманітні прояви цієї творчості, її матеріальні зразки одержали узагальнюючу назву “палеолітичне мистецтво”. Хронологічно воно пов’язано з пізнім палеолітом, часом людини сучасного фізичного типу — Homo sapiens. Протягом пізнього палеоліту простежується поступовий розвиток палеолітичного мистецтва від найпростіших зразків. З усіх видів стародавньої людини, ймовірно, тільки Homo sapiens був здатним до абстрактного, символічного і часом естетичного відображення навколишнього середовища. Водночас найраніші прояви палеолітичного мистецтва датуються раннім палеолітом, про що згадувалося вище.

Знахідки палеолітичного мистецтва в Україні пов’язані здебільшого з північною перігляціальною зоною. За технікою виконання вони поділяються на скульптуру, барельєф, гравіровку, живопис.

Стилізовані безликі жіночі статуетки з Мізина, Добранічівки, Межиріччя мають форми, що легко впізнаються, або знаки-символи (кути вершиною донизу; трикутники, інколи заштриховані), що відзначають статеву приналежність зображення (рис. 19, 2, 4, 5, 6).

На противагу їм, плоске антропоморфне зображення людини з бивня мамонта, можливо, є чоловічим. На ньому позначено очі та рот (рис. 19, 1). Найбільшу кількість жіночих зображень знайдено в Мізині — близько 20[32]. Вони виготовлені з бивня мамонта. Ці статуетки (рис. 19, 5, 6) переважно 5—10 см заввишки. Крайні розміри — 2,3—14,5 см. Статуетки різного розміру, можливо, відображають віковий склад жінок громади: дівчата, жінки, літні господині та берегині дому. Об’ємні, стилізовані орнаментовані скульптурки мають двомірну композицію, що відображає торс та гіпертрофовані форми тазу. Інші типи фігурок, навпаки, відрізняються надмірно великим торсом порівняно з тазом.

На деяких скульптурках у техніці гравіровки позначено, крім статевого знаку, груди та руки, що розташовані на череві під грудьми. Це відповідає скульптурному канону відомих натуралістичних “Венер” палеоліту. На інших ділянках поверхні скульптурок орнаментальні композиції складаються з кутів, зигзагів, ромбів, меандрів і прямих ліній.

Дві об’ємні статуетки з Добранічівки відрізняються матеріалом. Одна, заввишки 9 см, зроблена з бурштину (рис. 19, 4); друга, менша, — з пісковику. Фігурки за формою нагадують мізинські, але без орнаменту. Схематизовану об’ємну статуетку жінки (?) знайдено також у третьому шарі Молодово V. Вона заввишки біля 9 см. Виготовлена з мергелю. Дослідник пам’ятки О. П. Черниш бачить у ній фігуру в одежі з капюшоном.

У техніці рельєфу виконано зображення людини на “жезлі” з 2-го шару Молодово V. Рельєфно передана безрука однонога фігура (13,5 х 2,7 см) зі скошеними плечима. На обличчі позначено очі, ніс та рот, на голові — волосся. По боках “жезла” ритмічні паралельні нарізки.

Другий “жезл” з цього місцезнаходження оформлено у вигляді зооморфного образу.

На стоянці Мураловка знайдено гравіроване зображення людини заввишки близько 8 см. Воно прорізане впевненими чіткими та глибокими (1 мм) лініями на поверхні лощила з пластини рогу оленя. Добре впізнаються тулуб (корпус) і ноги. В районі ніг по краях лощила нанесено поперечні нарізки. В заглибленнях різьблення видно червону вохру.

Але гравірування головним чином використовувалося для оформлення орнаментальних композицій, часто дуже складних.

Рис. 19. Зразки стилізованого палеолітичного мистецтва:

1 — чоловіче (?) зображення; 2, 4, 5, 6 — жіночі зображення; 8 — зображення вогню на черепі мамонта (за І. Г. Підоплічком) (1, 2,8 — Межиріч, 4 — Добранічівка, 5,6 — Мізин).

Широко відомий мізинський браслет з бивня (рис. 20, 1, 2), пишно декорований зигзагами і меандром. У відношенні генетичних коренів мізинського зигзагоподібного і меандрового орнаментів висловлено дві дотепні гіпотези В. І. Бібікової (1965) та П. Й. Борисковського (1972), які вбачають за можливе шукати їхні витоки в малюнках структури поперечного зрізу бивня мамонта і поверхні мушель деяких видів молюсків, у тому числі викопних, з території басейну Дніпра.

Надзвичайно цікаву знахідку було зроблено В. В. Хвойком на Кирилівському поселенні за 120 м від основного розкопу в невеликій групі культурних решток. То була кінцева частина бивня мамонта, довжиною 30 см, із складним гравірованим зображенням. Частина зображення знята під час наступного загострення кінця бивня, яким працювали як пешнею чи кайлом (рис. 20, 4).

У складній гравірованій композиції із заштрихованих полів, зигзагів, хвилястих ліній, “рахівних лінійок”, драбинок деякі дослідники вбачають зображення води, черепахи, голови мамонта із вписаною в неї головою птаха типу лелеки або журавля. Цей сюжет оцінюється як відображення трьох сфер природи, що оточували первісну людину: земної, повітряної, водної.

Не менш складний сюжет вигравірувано на уламку бивня з Межиріча. Дехто вбачає в ньому зображення чотирьох жител поселення, інші — запис результатів спостережень за зміною сезонів та циклів місяця.

Велику групу стилізованих і реалістичних пізньопалеолітичних зображень на конкреціях пісковику виділив В. М. Даниленко на відомій пам’ятці первісної культури — Кам’яній Могилі в Запорізькій області. Окрему групу гравірованих каменів дослідник визначив як чуринги, що за уявленнями стародавньої людини означає вмістилище душі.

Розвиток живопису на території України в палеолітичний час йшов шляхом, відмінним від тих регіонів, де зафіксовано вищі зразки поліхромних витворів палеолітичного мистецтва. Хоча тут і розповсюдилось використання фарби, проте живопис, як і гравіровка, мали головним чином орнаментальний характер.

Рис. 20. Зразки палеолітичного мистецтва:

1, 2 — браслет з бивня мамонта (Мізин); 3 — кістяні підвіски; 4 — стилізоване гравіроване зображення на бивні мамонта з Кирилівського поселення; 5 — кістяна флейта з Молодовського поселення.

Яскраві зразки орнаментального живопису зафіксовано в Мізині, де в одному з жител знайдено компактну групу кісток мамонта (лопатка, дві нижні щелепи, стегнова, тазова, уламок лобної частини черепа), котрі були розписані червоною вохрою (рис. 21). Основні елементи розпису — хвиляста лінія, зигзаг, кут, паралельні прямі та похилі лінії.

Рис. 21. Ударні музичні інструменти з Мізинського поселення (за С. М. Бібіковим).

Подібно виконано стилізоване зображення вогню (багаття) на черепі мамонта біля виходу в перше Межиріцьке житло (рис. 19, 3).

Крім вохри різних відтінків, від темно-вишневого до світло-рожевого, використовувалися жовта вохра, чорна фарба (окис марганцю і сажа) і біла фарба (мергель).

Чорною фарбою пофарбовано в Мізині деякі скульптурки і браслет.

Зафіксовано інструменти для розтирання фарби (нести, розтирачі) та своєрідні “олівці” — брусочки й багатогранники вохри, що були огранені в процесі розтирання і використання.

Так званий настінний живопис знайдено тільки в одному місці. Це Баламутівська печера на правому березі Дністра Чернівецької області[33]. На стінах цієї карстової печери відкрито близько 60 груп стилізованих монохромних малюнків, зроблених сажею. Розміри зображень невеликі — до 25 см. Розрізняються три групи сюжетів: антропоморфні зображення, зооморфні, лінійно-геометричні. Впізнаються образи рогатих людей з піднятими руками, зображення лучників. Печера датується епіпалеолітичним часом.

Порівняно з сучасною народною творчістю в палеоліті можна виділяти прикладне мистецтво. Це, насамперед, прикраси різного роду: намисто, підвіски (рис. 20, 3), браслети, діадеми тощо. Браслети з бивня мамонта, у тому числі такі, що складаються з декількох частин — “шумові”, відомі з Мізина. Намисто робилося з кісток та бурштину. Були широко розповсюджені підвіски із зубів та намисто з них. Відомі підвіски із різців благородного оленя і бобра з Сюрені І та підвіска з фрагменту ведмежої щелепи з іклом з Гінців (рис. 16, 5). Цікаві підвіски з бивня мамонта, котрі імітують атрофовані ікла північного оленя. На багатьох пам’ятках трапляються просвердлені викопні морські черепашки, які походять із стародавніх відкладів півдня України та Чорноморського узбережжя: Мізин (Десна); Кайстрова Балка, Дубова Балка, Осокорівка (Надпоріжжя); Амвросіївка (Донбас); Сюрень І (Крим); Молодове V (Подністров’я). Численні знаряддя праці та побутові предмети з кістки, бивня і рогу мають гравірований орнамент. На окремих ділянках поселень простежено місця виготовлення кістяних прикрас, зокрема розчленування щелеп хижаків та вирізання зубів (наприклад, “косторізна майстерня” з четвертого господарсько-побутового комплексу Межиріча).

Останніми роками виявлено фактичні джерела, які дають можливість простежити появу в пізньому палеоліті архітектури як специфічного виду діяльності людини та розглядати її в контексті первісного мистецтва. Ознаки архітектури простежуються на четвертому житлі Межиріцького поселення.

Залишки житла представлені скупченням кісток мамонтів у формі видовженого овалу розмірами 5,8 х 4,6 м. Довга вісь скупчення орієнтована із заходу на схід. Висота скупчення 0,6 м над рівнем давньої поверхні.

Це скупчення — четверте на площі Межиріцького поселення являє собою розвал споруди, основним матеріалом конструкції якої були кістки мамонта. Ця споруда відрізняється від попередніх характером зовнішньої обкладки. В першій споруді вона складалась в основному з нижніх щелеп, які вставлялися одна в одну, утворюючи “сосенки”. Зовнішній бік другого житла був обкладений виключно трубчастими кістками. В північному секторі третього житла виділяється група трубчастих кісток, укладених у формі трьох концентричних дуг.

У зовнішній обкладці нового житла є черепи, нижні щелепи, трубчасті та плоскі кістки (лопатки, тазові). Таким чином, у ній наявні елементи конструкції всіх попередніх жител.

Найхарактернішими особливостями четвертого житла є чітко виражені симетрія і ритміка в розташуванні кісток зовнішньої обкладки. Ефектну симетричну групу складають нижні щелепи із західної сторони споруди (рис. 22, III). В центрі групи — велика нижня щелепа, встановлена підборіддям догори. Праворуч і ліворуч від неї — по дві колонки нижніх щелеп, вміщених одна в одну підборіддям донизу (“сосенкою”), ліворуч — по три щелепи в колонці, праворуч — по дві.

Праворуч від цієї групи (з південно-західного боку споруди) розташована друга симетрична композиція, центром якої є череп молодого мамонта, встановлений бивнями догори (рис. 22, І). Ліворуч від нього послідовно розміщені: лопатка — лопатка — тазова. Праворуч — аналогічна серія: лопатка — лопатка — тазова. В цій групі добре простежується порядок укладання кісток — справа ліворуч (проти часової стрілки) — таким чином, що кожна наступна кістка частково перекриває попередню.

Ліворуч від симетричної групи нижніх щелеп (з північно-західного боку споруди) розташована ритмічна група кісток (рис. 22, II), в якій чергуються череп — колонка хребців — череп — колонка хребців — череп.

Рис. 22. Симетричні та ритмічні групи кісток мамонта в стінах четвертого Межиріцького житла:

I — симетрична група: в центрі — череп молодого мамонта бивнями догори (4); ліворуч — лопатка (3), лопатка (2), тазова кістка (І); праворуч — лопатка (5), лопатка (б), тазова кістка (7);

II — ритмічна група: череп бивнями донизу (І), колонка хребців (2), череп (3), колонка хребців (4), череп (5); III — симетрична група з нижніх щелеп: у центрі — велика щелепа підборіддям догори (3); ліворуч — дві колонки з щелеп підборіддям донизу (І, 2); праворуч — дві колонки з щелеп підборіддям донизу (4, 5).

Симетрія в розташуванні кісток зовнішньої обкладки простежується не тільки по окремих ділянках периметру споруди, а й по всій окружності. Таким чином, однакові групи кісток розташовані на протилежних боках споруди і протистоять одна одній. У східній половині скупчення по лінії північ-південь одна одній протистоять дві групи трубчастих кісток. Причому праворуч від кожної з груп трубчастих кісток послідовно розташовані череп та дві плоскі кістки (рис. 23).

Рис. 23. Подібні групи кісток з південного та північного боків житла:

І — південна група: трубчасті кістки (1), череп (2), дві плоскі кістки (3, 4); II — північна група: трубчасті кістки (2), череп (2), дві плоскі кістки (3, 4).

За межами житла по лінії схід-захід у горизонтальній площі лежать два великих бивні, опуклою стороною в бік житла на відстані 1,2—1,7 м від нього. Обидва бивні пов’язані з зовнішніми ділянками господарських ям.

Основні напрями дослідження жител “з кісток мамонтів” спрямовувалися досі на вивчення функцій кісток як будівельного матеріалу, для чого пропонувалися графічні, макетні й натурні реконструкції з метою встановлення місця початкового положення окремих кісток у стінах і на покрівлі споруд. У даному випадку найбільший інтерес у четвертому Межиріцькому житлі становлять симетричні і ритмічні групи кісток, які простежені в його конструкції. Значення такої симетрії і ритміки, ймовірно, розрізняється залежно від місця її розташування. Вона може мати естетичний характер або зумовлюватися виробничими чинниками. Наприклад, з південного і північного боку споруди розташовані виробничі центри, які корелюються з групами трубчастих кісток.

Культові і світоглядні аспекти використання четвертого Межиріцького житла ще потребують подальшого вивчення та інтерпретації. Водночас вони є тим необхідним фоном, на якому можна розглядати доступніші розумінню естетичні аспекти використання залишків мисливської здобичі у житті палеолітичної людини.

Ритміка і симетрія в положенні кісток зовнішньої обкладки не зв’язані з несучою та покровною функцією кісток як будівельного матеріалу, але свідчать про архітектурну фантазію стародавньої людини та її естетичні смаки. Канони класичної архітектури передбачають, щоб кожна споруда відповідала трьом вимогам: користь, міцність, краса. До цього часу основним напрямом у вивченні палеолітичних споруд був аналіз утилітарних та інженерних аспектів. Тепер ми можемо казати також про естетичні аспекти у житлобудівництві палеолітичної людини. На цій підставі можна дійти висновку про те, що архітектура як самостійний вид людської діяльності існує вже з пізнього палеоліту.

З палеолітичними житлами пов’язані також джерела вивчення музичної творчості палеолітичної людини. Широко відома інтерпретація С. М. Бібіковим одного з жител Мізинського поселення, дослідженого І. Г. Шовкоплясом, у вигляді дому, який було пристосовано до культових дій. У ньому збереглися згадані вище розписані червоною вохрою кістки мамонта, які використовували як ударні музичні інструменти (рис. 21), а також атрибут ритуальних танців — шумовий браслет. Тут було знайдено велику кількість вохри — звичайного компоненту культу палеолітичної людини. Колективні обрядові дії тоді мали синкретичний характер примітивних лицедійств, які природньо об’єднували пантоміму, танок, спів, музику.

Мізинський ансамбль — не єдине свідчення музичного мистецтва стародавньої людини. В Подністров’ї (Молодове І і V, Атаки І) знайдено кістяні та рогові сопілки (рис. 20, 5).

Житла з кісток мамонтів також дають матеріал для уточнення картини світу в світогляді стародавньої людини. Як уже відмічалося, положення двох груп трубчастих кісток у четвертому Межиріцькому житлі відповідає лінії південь-північ. Лінія схід-захід фіксується двома великими бивнями, котрі лежать за межами житла в горизонтальній площині і звернені опуклими боками до споруди. Таким чином, споруда має чітке орієнтування в просторі по сторонах світу.

Існує думка, що уявлення про чотири сторони світу сформувалося тільки у землеробів енеолітичної доби (трипільців), де число чотири займало вагоме місце в трипільському орнаменті, але не стільки саме по собі, скільки як визначення чотирьох напрямків[34]. Водночас, як свідчать пам’ятки палеолітичного мистецтва, число чотири як складова частина семирахункової системи (3 плюс 4) відоме людині вже з пізнього палеоліту. Чітке орієнтування четвертого Межиріцького житла переконливо свідчить про знання палеолітичною людиною сторін світу, що природно і необхідно для орієнтування у просторі мисливців-збирачів, які мали систематично здійснювати маршрутні походи по території свого мешкання. Формування уявлення про чотири сторони світу, за думкою О. П. Окладникова, відноситься до мустьєрської доби.

Орієнтування у просторі природно передбачало усвідомлення порядку руху основних небесних тіл та знання прийомів підрахунку часу. Цій темі присвячено чимало наукових робіт. Більшість дослідників погоджується, що палеолітична людина використовувала місячний та сонячний календарі й володіла прийомами їхнього запису. На території України про це свідчить згадана вище реконструкція О. Маршаком складної гравіровки на уламку бивня мамонта з Межирічів та обидва браслети з Мізина. Числова формула гравіровки цих браслетів відображає місячний та місячно-сонячний календар[35].

Значно частіше трапляються прості зразки “рахівних лінійок”. До їхнього числа належать два уламки бивня з нижнього шару Кирилівського поселення, відкритих В. В. Хвойком. На одному з них прокреслено лінію, від якої під прямим кутом відходять 23 поперечні короткі рисочки, що разом утворюють щось подібне до лінійки. На другому уламку вирізьблено дві майже паралельні лінії довжиною 7 і 7,4 см. Від однієї з них у напрямку другої відходять дев’ять поперечних штрихів, утворюючи в сукупності візерунок, що нагадує драбину. Подібний до них уламок бивня мамонта з “рахівною лінійкою” знайдено в Гінцях. Тут групи коротких рисочок розділено довгими. В Сюрені фрагмент ребра благородного оленя орнаментовано кількома зігнутими лініями та чотирма рядами коротких, ритмічно розташованих насічок. Кількість подібних прикладів можна збільшити, ритміка насічок утворює стійкі групи по 3—5 одиниць та суми з різних комбінацій цих цифр. Простежується, зокрема, система рахування сімками (3 + 4) як чверть повного місячного циклу.

Особливістю археологічних джерел дослідження пізнього палеоліту України є брак залишків поховань стародавньої людини: відомі лише нечисленні та розрізнені фрагменти людських кістяків, знайдених у масі побутових решток поселень. Це передусім фрагменти черепних кісток (Чулатово І, Новгород-Сіверська, Анетівка II), зуби (Мізин і Пушкарі 1), уламки плечових кісток (Новгород-Сіверська, Кормань IV). Найзначніша знахідка — кістки лівої ноги молодого індивідуума в анатомічному порядку, знайдені в 20-тих роках на поселенні Городок (Волинь).

Незважаючи на нечисленність та фрагментарність знахідок, вони досить інформативні. По-перше, звертає на себе увагу розташування кісток. Вони ніяким чином не виділені з загальної маси побутових відходів. По-друге, більша частина знайдених кісток оброблена. Черепні кістки з Чулатово І, Новгорода-Сіверського обрізано по краю. Це дало змогу І. Г. Підоплічку припустити, що вони є фрагментами чаш із черепів. Надріз має також зуб з Мізина. Одна з трубчастих кісток кінцівки з поселення Городок була розбита на зразок того, як розбивалися кістки тварин для вилучення мозку, що є ймовірним свідченням канібалізму. По-третє, спостерігається певний відбір людських кісток: черепи, зуби, кістки кінцівок. Все це свідчить про те, що в даному випадку ми маємо справу не з залишками поховань. Навпаки, частина людських решток якимось чином була включена в господарський обіг, у повсякденне побутове життя членів первісної громади. Етнографічні відомості свідчать про те, що таке ставлення могло поширюватися на кістки як ворогів, так і родичів.

Брак пізньопалеолітичних поховань має щонайменше два пояснення. Перше — такі об’єкти поки що не знайдено. Друге — на нашій території тоді переважав такий поховальний обряд, який не залишав або залишав дуже мало слідів. Цікаво співставити ці відомості з територіальним розповсюдженням поховального обряду в попередню мустьєрську епоху. Поховання неандертальців на поселеннях відомі в Криму. Тут знайдено також поховання мезолітичної доби. Мезолітичні могильники виявлено і в степовій зоні України, близькій до Кримського півострова. Водночас на континентальній частині країни поодинокі кістки неандертальців, як і пізньопалеолітичних кроманьйонців, які знайдено не в зв’язку з похованнями, мають випадковий характер. Можливо, в цьому спостерігається якась історична традиція.

Однією з найскладніших проблем первісної історії є реконструкція світогляду апополітейних суспільств. Традиційно цей розділ духовної культури стародавньої людини реконструювався на відповідних джерелах сінполітейних суспільств, тоді як археологічні джерела репрезентувалися лише для ілюстрації створених таким чином моделей. Справді, етнологічні джерела свідчать про відповідність матеріального компоненту обряду певним світоглядним уявленням. Однак, як засвідчує досвід, залучення етнологічних джерел завжди здійснюється на користь запропонованих реконструкцій, що не робить останні більш вірогідними. Водночас археологічні джерела по цій проблематиці фрагментарні та неоднозначні, а різні форми стародавнього світогляду можуть мати близькі прояви у матеріальній культурі — і навпаки, що не дає можливості напевне реконструювати світогляд первісних людей. Тому під час реконструкції обрядових церемоній первісних суспільств особливого значення набуває контекст археологічних фактів.

Світогляд на початковому етапі свого розвитку оформився в первісних культах, які в палеолітичний час не чітко вичленовані з повсякденного життя громади. Відокремлені культові місця в чистому вигляді ще не набули розповсюдження, але культові ділянки простежуються в межах поселень, особливо в південній зоні.

Цікавий комплекс, пов’язаний з обрядово-театралізованими мисливськими святами, що відображають світосприйняття первісної людини, відкрито на пізньопалеолітичному поселенні Анетівка II. Розкопана частина поселення (понад 1500 м²) поділяється на два різноструктурних блоки: розлоге (близько 500 м²) макроскупчення кременю та фауни разом із значною кількістю кістяних виробів у східній частині поселення, а також ділянка, на якій було виявлено близько 40 відокремлених мікроскупчень — у західній. Вивчення структури та змісту мікроскупчень свідчить, що за період існування поселення вони були місцями білування туш бізонів.

На південній околиці макроскупчення знайдено коло, викладене 9 щелепами бізонів та густо пофарбоване в яскраво-червоний колір. Площа та ділянка макроскупчення з північного боку насичені кістяними виробами, кременем та фауністичними уламками. В одному метрі на північ від кола лежав череп бізона, пофарбований вохрою. Між черепом і колом у масі кісток знайдено чотири лопатки бізона. Ще три пофарбованих вохрою черепи бізона було виявлено в одному метрі на південний схід та у півтора метрах на схід від кола. Два перших черепи лежали близько один від одного, останній (окремий) був зруйнований і менш пофарбований. Між цими черепами і колом серед уламків кісток містилися лопатки та великі трубчасті кістки бізона. В трьох метрах на північний схід від кола в брекчії кісток і кременю без наочних слідів поховальної споруди знайдено фрагмент жіночого черепа (15—17 років). Інших людських кісток на поселенні не виявлено.

Відносно відокремлений комплекс з трьох малопофарбованих черепів бізонів, розташованих півколом на відстані 0,5 м один від одного, розкопаний в п’яти метрах на південний схід від кола. Поодинокий череп бізона, інтенсивно пофарбований вохрою та “замитий” кременем і дрібними уламками кісток, розчищено в дев’яти метрах на північний захід від кола в межах макроскупчення. Уламки черепів, щелеп, окремі зуби й інші частини кістяка голови бізона було знайдено у всіх мікроскупченнях, але тут вони не були пофарбовані та не завжди подрібнені. Непофарбовані уламки черепу, щелепи та зуби також виявлено у великій кількості в брекчіях східного скупчення.

Особливий інтерес становить округла у плані ділянка діаметром близько 4,5 м, розташована між макро- і мікроскупченнями. Вона була інтенсивно пофарбована каоліном у білий колір. Тут же зібрано уламки каоліну, які в суміші з жиром могли використовуватися для фарбування тіла людини. Щільність знахідок на пофарбованій ділянці відносно невелика. Поряд з уламками каоліну знайдено шматочки вохри та відколки перепалених кісток.

Описані залишки ритуального комплексу на поселенні Анетівка II е матеріалізованими фрагментами складних за змістом обрядово-театралізованих мисливських свят.

Наведемо лише одну з можливих реконструкцій обрядової церемонії. Пофарбовані вохрою голови бізонів на невеличких кілках, або, скоріше, на лопатках чи трубчастих кістках, були підняті над землею. В центрі пофарбованого вохрою кола на підпорках піднімалася пофарбована голова бізона, котра в процесі руйнування пам’ятки впала по ходу зливного водотоку. Лопатки та великі кістки, знайдені разом з пофарбованими черепами, без сумніву, не є випадковими, хоча вони могли виконувати й інші функції під час церемоніальних дій.

Білування туш бізонів здійснювалося на західній ділянці поселення, де в мікроскупченнях знайдено великі камені — наковальні, крем’яні сокири, розробочні ножі та інші знаряддя праці, необхідні для цієї процедури. На ділянці, пофарбованій каоліном, ймовірно, фарбували тіла учасників церемонії. До атрибутів обрядності, мабуть, слід також віднести зігнуті у профілі сплощені, мало придатні для промислу кістяні наконечники, знайдені в безпосередній близькості від пофарбованих черепів. Поїдання туші бізона супроводжувалося подрібненням кісток, які згодом збирали та скидали уламки навколо пофарбованих черепів. Це спричиняло утворення великих куп кісток навколо піднятих над землею черепів бізона. Велике макроскупчення утворилося пізніше з цих куп внаслідок руйнування поселення зливними потоками.

Анетівка II могла бути центром обрядово-театралізованих свят для груп палеолітичних поселень долини р. Бакшали, де впродовж 10 км знайдено близько 20 пізньопалеолітичних пам’яток, частина з яких, очевидно, була синхронна нашому поселенню. Можлива інша інтерпретація описаних знахідок та реконструкція обрядової церемонії, однак сутність останньої при всіх варіантах єдина. Ці церемонії, без сумніву, пов’язані з відображенням у людській свідомості складних взаємовідносин людини з природою, усвідомлення їхньої єдності.

Виникає природне питання, чи є згадані рештки ритуальних церемоній лише відображенням культу бізона, привабливого об’єкта полювання, і через те суб’єкту промислової магії? Відповідь не може бути однозначною. Не можна виключити й інший варіант інтерпретації решток ритуальних церемоній на Анетівці II, які відображають більш складне світорозуміння стародавньої людини, пов’язане з усвідомленням єдності людини і природи, у тому числі і в вужчому розумінні, за Ю. І. Семеновим — усвідомленням єдності людської громади.

Зрештою, згадаймо про знахідку черепа дівчини, який, за В. П. Алексєєвим, аборигени Анетівки II недбало кинули в купу кісток бізона поблизу фарбованих черепів. Ця знахідка завершує основну тріаду розумної свідомості неантропа (символи звіра, активних дій і жінок)[36]. Щоправда, в контексті обрядово-театралізованих свят аборигенів Анетівки II “символ жінки” проявляється у негативному плані. На аналогічній пам’ятці — Амвросіївському костищі — його взагалі бракує. Невідомі й фігурки або будь-які інші образи жінок на всіх досліджених палеолітичних стоянках степової зони. Йдучи за концепцією А. Д. Столяра, пояснення анетівської ситуації можна знайти в багатолінійності “гносеологічної теорії”, що дає змогу неоантропу пояснити своє походження як частини “спорідненого колективу”, де це пояснення йде не через символ жінки, а через символ звіра. Негативне відношення до черепу дівчини може свідчити про формування патріархальних відносин серед мисливців на бізона.

Святилище, пов’язане з культом бізона, вивчене також на території Амвросіївського костища.

У північній зоні до числа пам’яток культового призначення відноситься, ймовірно, місцезнаходження Семенівка в Баришівському районі Київської області. Тут у процесі розкопок розкрито два скупчення кісток, ізольованих від поселення. У складі скупчень відсортовані кістки мамонта і ведмедя. З останнім пов’язана знахідка граветоїдного вістря, що нагадує ритуальну картину вбивства тварини в ході ведмежого свята, добре вивченого етнографами.

Останніми роками пожвавилися спроби інтерпретувати житлові споруди з кісток мамонтів як культові місця. Причиною цього є те, що вони відрізняються яскравою монументальністю та парадоксальною насиченістю кістяними рештками. Пошуки в цьому напрямі стимулюються також оригінальною інтерпретацією С. М. Бібіковим вторинного використання мізинського житла як місця відправлення колективних культових дій.

Визначенню житлових споруд як культових місць на перший погляд не суперечить і те, що на їхній підлозі знайдено залишки вогнищ та побутові предмети, що є звичайним явищем. Таким чином, виявляється, що сам по собі факт наявності в спорудах із кісток мамонтів вогнищ, побутових предметів та предметів мистецтва не є достатнім для того, щоб визначити цю споруду тільки як житло. Для такої його атрибуції, як виявляється, потрібні додаткові аргументи. Їх можна знайти, якщо аналізувати структуру культурного шару всього поселення в плані. Тоді з’ясовується, що поруч з основним скупченням кісток мамонтів, які інтерпретуються як житла, постійно присутні ями з культурними рештками, скупчення кісток меншого обсягу, вогнища, місця для обробки каменю і кістки, місця білування дичини та вживання їжі; Все це разом відображає побутовий характер культурного шару, утворює господарсько-побутовий комплекс, у якому розташування великих куп кісток відповідає саме житлам.

Аргументи на користь житлового характеру споруд з кісток мамонтів не виключають використання їх також для відправлення культових дій. В умовах синкретизму мислення первісної людини побутові та релігійні аспекти його життя і мислення ще не були чітко розмежовані. При цьому слід підкреслити допоміжний характер культового використання об’єктів, що розглядаються. Великі скупчення кісток мамонтів на поселеннях є саме залишками житлових споруд з елементами культу, а не культових місць з елементами побуту, тому не можна виключити можливість ритуального призначення симетричного і ритмічного розташування кісток у спорудах. Л. А. Яковлева звернула увагу на взаємозв’язок мотивів архітектурного орнаменту (малюнок укладки кісток у зовнішній обкладці жител) та гравіровок на скульптурках жінок. Спільними у них є кути, зигзаги і паралельні прямі лінії, що свідчать, на її думку, про відображення ідеї жінки як господині житла, а житла, з іншого боку, як “утробного” світу його мешканців.

Образ жінки — одна з основних тем у мистецтві палеолітичної людини північної зони. Семантика жіночих зображень, їхні функції за даними етнографії та виходячи з контексту археологічного культурного шару визначаються як помічниці при пологах; матері-охорониці, вмістилища жіночого пращура; матері прародительки; такими, які керують душами родової громади; посібницями плодючості.

Особливої уваги заслуговує синкретичний образ жінки-птаха, відображений в мізинській скульптурі. Це міфологічна істота, яка з’єднує реальний та потойбічний світ, а також є, можливо, тотемічним пращуром.

Свідоцтвом, ймовірно, тотемічних уявлень є також знахідки черепів тварин, які розміщуються на покрівлях жител. Наприклад, мізинське житло з кісток мамонтів було увінчане черепом вовка.

З культом тварин та магічними обрядами по їхньому відтворенню в північній зоні може бути пов’язана частина симетричних груп кісток в обкладці жител. Такий висновок можна зробити, виходячи з аналізу симетричної групи з нижніх щелеп мамонта. За визначенням Н. Л. Корнієць, масивна центральна щелепа, орієнтована підборіддям догори, яка утворює центр групи, належить самцю, тоді як решта щелеп, орієнтованих підборіддям донизу і організованих у групи по дві колонки праворуч і ліворуч від центральної щелепи, належить самкам. Навряд чи таке чітке сортування кісток за статевою ознакою можна вважати випадковим.

Культові місця, присвячені тваринам, у південній зоні та житла з елементами культу в північній є, як бачимо, місцями проведення мисливських та інших обрядів, які мають насамперед репродуктивну спрямованість — примноження числа людей і тварин як основи їхнього існування.

Частина обрядів здійснювалася під час ініціацій, пов’язаних з оформленням переходу людини від молодшої вікової групи до старшої, що принципово змінювало її громадський статус. З ініціаціями, ймовірно, пов’язані “різновікові” жіночі фігурки на півночі та чуринги Кам’яної Могили на півдні.

В обрядових культах палеолітичної людини простежується коріння п’яти форм релігійних уявлень людини ранньопервісного суспільства та встановлюється зв’язок з ними: культ черепа і щелепи, що зароджується ще в ранньому палеоліті, — з культом предків і фетишизмом, поховання — з анімізмом, черепа на житлах та жінки-птаха — з тотемізмом, культові дії — з магією. Анімізм, тотемізм, культ предків розглядаються як ранні форми релігії і елементи первісного світогляду. Фетишизм і магія утворюють обрядову форму релігії. При цьому спостерігаються територіальні відмінності в обрядовості давньої людини. В північній зоні це обряди, пов’язані переважно з образом жінки, в південній — з образом тварини (бізона).

Глобальна температурна депресія, зумовлена останнім зледенінням, на рубежі 12—13 тис. років тому змінюється прогресуючим потеплінням, яке не було рівномірним та поступовим, а мало пульсуючий циклічний характер, коли інтенсивні потепління змінювалися короткочасними похолоданнями. Льодовикова ситуація в Східній Європі остаточно зникла біля 8—9 тис. років тому. Найвідчутніший злам у розвитку природно-кліматичних умов відбувся близько 10300 років тому. Саме цей період багатьма дослідниками визначається як межа між плейстоценом та голоценом. З нею більшість археологів і пов’язують перехід від палеоліту до мезоліту. Починаючи з цього часу відбувається глобальна зміна клімату, ландшафту, складу тваринного світу.

На початку голоцену, за періоду так званого половецького потепління (10000—10300 років тому), на півночі України зі зміною перігляціального тундростепу льодовикової епохи розпочинається масове розповсюдження лісних формацій, насамперед сосняків та березняків. Подекуди в цих місцях ще зберігаються вкриті травами та чагарниками заболочені галявини, які з часу переславського похолодання (9500—10000 років тому) знову розширюються, сягаючи місцями значних розмірів. Остаточно ліси опанували північ України у бореальному періоді (8000—9500 років тому). Поряд з домінуючими березою та сосною на північ у цей час проникають широколисті ліси, котрі набувають особливого розвою в атлантичний період (8000—4600/4900 років тому).

Широкою смугою понад лісовою зоною на просторах Прикарпаття, Поділля, Середньої Наддніпрянщини, Полтавщини та Слобожанщини формується в цей час лісостеповий ландшафт, що практично мало змінився до нашого часу. В ранньому голоцені західноукраїнський лісостеп був покритий островами соснових та березових лісів з невеликими ділянками смерек, в’язу та ліщини. У байраках та на заболочених ділянках траплялися верба, вільшина, осика. Значні простори були зайняті луговою та степовою рослинністю. Краєвид Поділля був дещо іншим. Шскові тераси річок тут займали соснові ліси з домішками берези, дуба, ліщини та вільхи. На значних просторах розляглися степи ксеротичного типу. Ліси лівобережного лісостепу складалися переважно з сосни та берези з незначними домішками широколистих дерев. В атлантичний час тут широко розповсюджується дуб з ділянками в’язу, липи, грабу та ліщини. Помітно зменшується степова рослинність. Ліси західного лісостепу змикаються з лісами Полісся. На всьому просторі лісостепу березою та вільхою покриваються заболочені ділянки.

Лише краєвид півдня України порівняно з попереднім часом залишився практично без змін. У ранньому голоцені в південноукраїнських степах переважає рослинність деревиннозлакових формацій, яка поступово змінюється на різнотравозлакову рослинність. В цей час в степах подекуди трапляються невеличкі ліси з сосни, берези та вільшини. В атлантичний час із збільшенням вологості у степах розповсюджується лугова рослинність, помітно зростають ділянки лісу, передусім по долинах річок та в ярах. Крім сосни, берези та вільшини з’являються невеличкі домішки широколистих дерев.

Карпати та Кримські гори в ранньому голоцені були вкриті холодолюбними лісами. Полонини в горах заростали травою та чагарником. В атлантичний період шпилькові ліси тут змінюються на мішані.

Зміна клімату та рослинності на початку голоцену спричинили суттєві зміни в складі тваринного світу на території України, що сприяло докорінній перебудові мисливського господарства первісної людини.

На початку голоцену цілком зникають або різко скорочуються деякі види стадних тварин (зубр, гидрунтиновий осел, сайгак), які були широко розповсюджені на безкрайніх просторах степової України за льодовикового періоду. На їхньому місці з’являються нові види, краще пристосовані до закритих ландшафтів. Фоновим видом у степах замість зубра стає тур — у майбутньому вихідна форма для свійського бика. На широких просторах степів повсюди розселюються такі промислові тварини, як козуля та кабан, невідомі тут раніше. І лише стада диких коней, як і колись за льодовикового періоду, залишалися незмінним компонентом степового краєвиду.

На території гірського Криму на початку голоцену різко зменшується кількість степових видів тварин (сайгаків, бізонів, диких коней, плейстоценових ослів), а в атлантичний час вони зовсім зникають із складу мисливської здобичі на мезолітичних поселеннях. На зміну їм з’являються козуля, кабан та благородний олень.

У лісовій та лісостеповій зонах мамонтовий комплекс (мамонт, носоріг, вівцебик, зубр та ін.) змінюється домінуванням північного оленя. На мезолітичних пам’ятках Західної України у складі мисливського промислу помітно переважають північні та благородні олені, трапляються також кістки козуль, кабанів, коней та бізонів. Невеличкі озера та річки були багаті на рибу та птицю. Помірний та вологий клімат у мезоліті сприяв широкому розповсюдженню їстівних наземних молюсків Helix, Unio та ін.

Так, за даними сучасної науки, змінюється природне середовище на терені України в мезолітичний час, яке, звичайно, в межах окреслених зон (гори, ліси, лісостеп, степ) мало свої значні регіональні відмінності. Зміна ландшафтів та тваринного світу була динамічнішою, виразнішою, а також різноманітною. Значні корективи в екологічну ситуацію, передусім у структуру промислового стада, вносили первісні мисливці. Так, не без їхньої “допомоги”, як вважають дослідники, в степах зникли бізони, а в лісостепах — мамонти.

Зі зміною природного оточення суттєво змінилося і життя стародавнього населення. Пристосовуючись до нових умов, людина змушена була удосконалювати знаряддя праці, вести пошуки нових засобів мисливства, збиральництва, змінювати зовнішній вигляд свого житла та поселення. Розпочиналося освоєння нових територій. Якщо в пізньому палеоліті первісні громади розселялися переважно по долинах великих рік, то мезолітичні поселення, навпаки, частіше розміщувалися віддалік великих річок, по долинах їхніх приток або просто у ярах на вододілах.

Археологічна традиція часто пов’язує мезоліт з широким розповсюдженням мікролітичної техніки обробки каменю, геометричних виробів та впровадженням у виробництво лука та стріл. У попередньому розділі зазначалося, що мікролітична техніка, лук та стріли були широко розповсюджені вже у деяких культурах пізнього палеоліту України. Однак безперечним є той факт, що свого найвищого розквіту мікролітична технологія досягла лише в мезолітичних індустріях.

На думку багатьох фахівців, перевага мікролітичної техніки полягала в тому, що вона сприяла виготовленню стандартизованих форм вкладенів, які давали змогу замінювати загублені або зламані леза складових частин знарядь широкого господарського призначення, і передусім метальної мисливської зброї (рис. 24, 25). Крім того, мікроліти різних форм часто використовувалися без оправи, як голки, проколки, скребачки та ін. До того ж сам процес паралельного розчленування каменю і виготовлення з призматичних платівок мікролітичних вкладенів був не таким уже й складним. Все це сприяло широкому розповсюдженню мікролітів на значних територіях ойкумени. Ефективність мікролітичної технології достатньо переконливо простежена археологами на численних комплексах конкретних індустрій мезолітичних пам’яток і розцінюється дослідниками як прогресивний етап розвитку виробництва.

Рис. 24. Кістяний наконечник з крем’яними вкладеннями (Мирне).

Рис. 25. Кістяний наконечник з крем’яними вкладеннями (Мошанця).

Більш досконалі і ефективні засоби виробництва, здобуті за допомогою мікролітичної технології, спричинили можливість індивідуального виробництва засобів існування, а водночас і зміну соціальних відносин у первісних громадах.

Глава 1 Матеріальна культура та побут

Уже попереднє ознайомлення з картою мезолітичних пам’яток України вказує, що відомі тут з пізнього палеоліту великі поселення з міцними житлами довгочасового користування практично зникають. Абсолютна більшість мезолітичних пам’яток — це невеличкі місцезнаходження, на яких зібрано декілька десятків або сотень крем’яних виробів. Великих поселень знайдено обмаль, а розкопано одиниці[37].

Слід зауважити, що більшість мезолітичних пам’яток залягає неглибоко, частіше всього безпосередньо під орним шаром, а іноді просто в орній землі, на піщаних дюнах, видувах, ерозійних схилах, де залишки життєдіяльності їхніх мешканців зазнали багаторазових переміщень та руйнації. Все це ускладнює і багато в чому спотворює і без того складний процес реконструкції життєдіяльності мезолітичного населення.

Однак повернемося до розгляду археологічних мап. Суттєві зміни помітні передусім у структурі розселення первісних громад. На регіональних археологічних мапах чітко простежуються своєрідні кущі мезолітичних пам’яток, які невеличкими групами розташовані по долинах малих річок, або поблизу у ярах. Кожен такий кущ (екологічна ніша) складається з одного поселення і декількох невеличких стоянок, якими окреслюється промислова територія первісної громади.

Так, наприклад, у долині невеличкої річки Дракулі, в межиріччі Дунаю і Дністра, поряд з базовим поселенням Мирне на відстані 3—5 км уверх і вниз по її течії дослідниками виявлено ще 4 тимчасові стоянки, промисловий інвентар яких був ідентичний знаряддям базового поселення. Невеличкі стоянки відкрито також у радіусі 90 км від Мирного по долинах пересохлих річок та в ярах. Така ж ситуація простежена і в долині річки Кучурган, лівої притоки Дністра, в середній течії якої розкопано поселення Гіржове, а в радіусі 12 км, як у долині Кучургана, так і по схилах сусідніх річок та ярів, знайдено близько 20 малих місцезнаходжень з аналогічним інвентарем. У Криму на 12—15 великих поселень припадає близько 200 невеличких місцезнаходжень. На жаль, поки що археологи не можуть переконливо довести хронологічне співвідношення пам’яток екологічної ніші: існували вони одночасово (синхронно), чи протягом одного-двох тисячоліть пізнього мезоліту. Однак безсумнівним є те, що в тих нішах тривалий час проживало населення з однаковими традиціями побуту.

Карта 3. Мезолітичні пам’ятки України.

Нобельський тип: 1 — Нобель; 2 — Переволока; 3 — Сенчинці; 4 — Дідівка; 5 — Мар’янівка; 6 — Котера; 7 — Корост; 8 — Шепетин; 9 — Сапанів; 10 — Княжівка; 11 — Березине. Дніпро-прип’ятська культура: 12 — Хильчиці; 13 — Гаї Лев’ятинські; 14 — Птиче; 15 — Камінне; 16 — Корма; 17 — Вишгород-ДВС; 18 — Борки; 19 — Ірпінь; 20 — Українка; 21 — Олександрівка; 22 — Козинці-Загай; 23 — Коржі. Тип Народич: 24 — Народичі; 25 — Мілені; 26 — Чоповичі; 27 — Тетерів 3. Кудлаївський тип: 28 — Акулинка; 29 — Кажангородок; 30 — Юр’євичі; 31 — Білосороки; 32 — Кузарі; 33 — Таценки; 34 — Онисів; 35 — Кудлаївка. Тип См'ячки: 36 — Грім’яч; 37 — См’ячка; 38 — Мезинський о-в; 39 — Мамакине; 40 — Федорівський край. Пісочнорівський тип: 41 — Грязьки; 42 — Крейда; 43 — Пісочний Рів. Оселівський тип: 44 — Галич; 45 — Делятин; 46 — Оселівка; 47 — Атаки; 48 — Молодова б; 49 — Кормань. Тип Білолісся: 50 — Костеніти; 51 — Кантемир; 52 — Білолісся.

Гребениківська культура: 53 — Шеретьків Яр; 54 — Довженка; 55 — Орлівка; 56 — Гіржеве; 57 — Гребеники; 58 — Карпове; 59 — Доброжани; 60 — Царичанка; 61 — Мирне. Культура Кукрек: 62 — Фурмушика; 63 — Варварівка; 64 — Гарбузова Балка; 65 — Тралівка; 66 — Огрінь 8; 67 — о-в Кизлевий; 68 — Кам’яна могила; 69 — Кукрек; 70 — Фронтове. Осокорівсько-рогалицький тип: 71 — Ямбург; 72 — о-в Сурський; 73 — Осокорівка; 74 — Каїри; 75 — Каховка. Могильники волосько василівеького типу: 77 — Волоське; 78 — Василівка І, ІІ. Стоянки типу Міньївського Яру: 79 — Міньївський Яр; 80 — Вікнине; 81 — Сніжківка. Донецька культура: 82 — Пришиб; 83 — Грушівка; 84 — Рубці; 85 — Петрове; 86 — Дробишеве; 87 — Дронівка; 88 — Райгородок; 89 — Петровське. Тип Ненаситця-Моспиного: 90 — Моспине; 91 — Тепле; 92 — Мєлове; 93 — Зимівник; 94 — Мурзіна Балка; 95 — Ненаситець. Гірськокримська культура: 96 — Ласпі 7; 97 — Шан-Коба; 98 — Фатьма-Коба; 99 — Заміль-Коба; 100 — Алімівський навіс; 101 — Грот Водопадний; 102 — Таш-Аїр; 103 — Буран-Кая; 104 — Мурзак-Коба; 105 — Сюренв 2.

Важливим уявляється ще один момент у розселенні мезолітичного населення на терені України. Сучасними дослідженнями доведено, що формування історичних спільностей доби мезоліту проходило в Україні здебільшого шляхом розпаду і розселення місцевих пізньопалеолітичних єдностей, хоча не можна заперечувати незначні міграції населення з сусідніх територій в Україну і навпаки. Наслідком цих процесів стало формування густої мережі мезолітичних пам’яток в усіх природно-кліматичних зонах. На археологічних мапах залишилося обмаль білих плям. Однак відсутність мезолітичних пам’яток в окремих регіонах Поділля, Полтавщини та Слобожанщини все-таки може свідчити про недослідженість цих територій, а не про їхню незаселеність в мезолітичні часи.

Дуже складно за даними археології відтворювати вигляд мезолітичних жител та поселень. Частіше за все археолог зустрічається з дуже зруйнованими об’єктами. Залишки життєдіяльності на таких пам’ятках вкрай бідні і здебільшого суперечливі. Нижче зроблено спробу узагальнити сучасні дослідження з цього приводу.

Відчутні зміни природного оточення в мезоліті спричинили нову структуру поселень і жител, прототип яких почав складатися наприкінці пізнього палеоліту. На широкому просторі степу і лісостепу, в фіналі палеоліту поселення і житла довгочасового користування із кісток мамонта поступаються сезонним стоянкам. Подальшим розвитком поселення цього типу в голоцені стають невеликі стійбища і тимчасові стоянки з легкими житлами або зовсім без них із господарсько-побутовими комплексами відкритого типу (рис. 26).

Рис. 26. Загальний вигляд мезолітичного поселення Старуня І. Реконструкція Л. Г. Мацкевого.

Під час розкопок ранньомезолітичної стоянки Білолісся у Буджакському степу було розкрито чотири підокруглих скупчення із оброблених кременів і кісток тварин, розташованих в один ряд понад правим берегом річки Сарата. У центрі трьох скупчень знайдено залишки вогнищ діаметром 0,8—1,2 м, заповнені перепаленими кістками, деревним вугіллям та перепаленими кремінцями. Діаметр скупчень — у межах чотирьох метрів. Відстань між скупченнями — 2—3 м. У південно-західному секторі поселення, на південь від скупчень, розкрито майданчик, на якому виготовляли мисливське знаряддя. Дослідники вважають, що розкопками в долині Сарати виявлено сезонне поселення первісних мисливців на коня, тура і сайгаків, яке складалося із чотирьох жител розмірами близько 12 м² кожне. Аналогічне поселення з трьох жител (Вязовок 4а) розкопано на заплаві річки Сліпород на Полтавщині. Долівка двох жител була дещо заглиблена (“втоптана”) в землю. Дослідники вважають, що житла цього поселення були схожі на чум сучасних північних народів і тривалий час використовувалися як зимівники[38].

Мешканці короткочасних літніх мисливських таборів раннього мезоліту у холодні вітряні дні, цілком ймовірно, обмежувалися вітряним заслоном із жердин та гілок дерев. Іноді такі споруди укріплювали камінням або покривали травою. Їхні залишки, як вважають дослідники, розкрито розкопками стоянки Зимівники 1 (3) у Північно-Східному Приазов’ї[39]. На Прикарпатті та Поліссі житла цього часу поки що не знайдені. За аналогією з дослідженими будовами на сусідніх територіях можна припустити, що тут вони також мали невеликі розміри і були схожі на чум[40].

У пізньому мезоліті на деяких поселеннях споруджуються заглиблені у землю житла (землянки або напівземлянки). Таке поселення — Ігрень 8 з глибокими землянками — досліджується на лівому березі річки Самара у Надпоріжжі. По краю піщаної тераси на ділянці 550—600 м розкопано 10 жител, розташованих трьома групами, відстань між якими 100—120 м. Житла мали округлу форму, їхня площа сягала 50 м², вони були вкопані в пісок на глибину до 1 м. Два з них мали вогнища, в останніх слідів вогнищ не знайдено. Землянки мали конічну покрівлю, виготовлену з жердин і перекриту очеретом[41]. Невеликі, дещо заглиблені у землю житла без вогнищ знайдені на Рудому острові на Поліссі. Порівнюючи такі споруди із заглибленими житлами інших поселень лісової зони, дослідники вважають за можливе розглядати їх як земляні чуми-зимівники[42].

У гірському Криму в мезолітичний час люди продовжували використовувати під житла печери та скельні сховища, які з поліпшенням клімату вже додатково не утеплювалися. Так, у мезолітичних нашаруваннях печер та скельних сховищ вже не простежуються відомі тут раніше штучні споруди з каменю та жердин. Розкопками доведено, що скельні сховища використовувалися під житла здебільшого в осінньо-зимовий період, тоді як влітку первісні мисливці та збирачі розселялися на яйлах та у степовій зоні, де на їхніх стійбищах досліджено залишки легких споруд, цілком ймовірно, наметів з гілля, вітрових заслонів і т. ін.[43]

Короткий огляд поселень з житловими спорудами дає можливість поділити їх на два типи: зимівники та весняно-літні табори.

Перші — з житлами типу землянок, напівземлянок або міцних наземних куренів, ймовірно утеплених травою, хмизом, корою дерев, а у деяких випадках і шкірами тварин. У непогожі дні в таких житлах зосереджувалася уся життєдіяльність громади: виготовлялися знаряддя праці, одяг, прикраси, готувалася їжа, вирішувалися виробничі та побутові питання. По розповсюдженню на площі поселення залишків побуту археологи частіше всього і окреслюють контури жител та відтворюють їхній зовнішній вигляд. У погожі дні мешканці поселення працювали на свіжому повітрі неподалік від жител. Своєрідну структуру мали поселення у скельних сховищах Криму, мезолітичні горизонти яких були щільно насичені черепашками слимаків Helix. Ретельним аналізом черепашкових товщ доведено, що вони є залишками сезонних господарсько-побутових комплексів з традиційним плануванням, зумовленим особливостями збирання і приготування слимаків. Житловий майданчик на таких поселеннях поділявся на дві частини: побутово-виробничий комплекс та комплекс по обробці і зберіганню слимаків.

У центрі першого комплексу було розташоване велике (іноді до 2 м у діаметрі), добре упоряджене вогнище, навколо якого зосереджувалася основна життєдіяльність на поселенні (приготування їжі, обробка каменю, дерева та кості, виготовлення одягу і мисливського знаряддя та ін.). У Шан-Кобі каміннями навколо вогнища була відгороджена ділянка, на якій і виявлено більшість знахідок на поселенні. На думку дослідника поселення С. М. Бібікова, каміння навколо вогнища було водночас стільцями для мешканців, підвалинами для заслону-перегородки з жердин, ковадлом для розчленування кременю.

Другий комплекс складався з пекарських ям, попільних плям та комори для зберігання слимаків. Приготування слимаків мало свої особливості. Справа в тому, що їх не можна було просто запікати у вогнищі, як традиційно готували свою їжу первісні мисливці, тому що від прямого опалювання черепашки розпадалися і слимак ставав неїстівним. Витягнути слимака з черепашки можна лише шляхом виварювання. Однак мешканці скельних сховищ у мезолітичний час ще не вміли виготовляти посуд, тому вони запікали молюсків у пекарських ямах, заливаючи їх попередньо водою[44].

На жаль, археологи поки що не можуть вірогідно відтворити вигляд жител або інших укриттів на весняно-літніх мезолітичних таборах. Точніше, сучасні методи дослідження не дають змоги з цілковитою впевненістю тлумачити конструктивні залишки на розкопаних літніх стійбищах. У таких випадках частіше всього дослідники звертаються до етнографічного спостереження. Так, за аналогіями з житлами етнографічних мисливців та збирачів відповідних екологічних зон висловлено припущення, що на літніх таборах мезолітичні мешканці України будували легкі наземні курені, в яких не запалювали вогнищ, не працювали, а лише відпочивали або ховалися від холоду і дощу і від яких, зрозуміло, не залишилося помітних слідів. Влітку при сприятливій погоді первісні мисливці легко обходилися взагалі без жител, обмежуючись вітровими заслонами та природними сховищами (скелі, гаї, діброви, чагарники та ін.). У деяких випадках, цілком ймовірно, міцні довготермінові зимові житла використовувалися мешканцями протягом усього року, якщо не всією громадою, то певною її частиною (дітьми, жінками, стариками). Як писав відомий чеський археолог Карел Скленарж, багато в таких реконструкціях залежить від індивідуальності дослідника, його досвіду, знань, зацікавленості і методики дослідження.

Однак, незважаючи на труднощі у відновленні вигляду жител, у археологів є досить фактів для відтворення загального вигляду та функціонального призначення мезолітичних поселень. Вивчаючи розповсюдження на території поселення і його околиць жител, вогнищ, інших залишків життєдіяльності мезолітичної людини та функціональне призначення цих знахідок, дослідники впевнено відновлюють господарську і побутову структуру стійбищ, окреслюючи на їхній території місця обробки кременю і виготовлення знарядь праці, центри утилізації мисливської здобичі, побутові комплекси, ритуальні центри. Наслідком такого аналізу став розподіл стародавніх поселень на такі основні типи: базові табори, короткочасні стоянки мисливців, місця утилізації мисливської здобичі, тимчасові укриття кочуючої сім’ї.

Найбільше різноманітних знахідок — залишків довготривалого мешкання первісних громад — зібрано на базових таборах. На таких поселеннях археологам іноді щастить простежити виразні господарсько-побутові комплекси із залишками вогнищ, зрідка — жител, скупчень розчленованого кременю, знарядь праці, кісток тварин, насіння їстівних рослин, а також кістяні вироби; прикраси з кісток, черепашок, різноманітних камінців та ін. Структура таких поселень складна, різноманітна й інколи виразно змінюється за природно-кліматичними зонами. Визначення функціонального призначення кожної ділянки поселення, а також поселення загалом, дослідження всього комплексу виробничих та соціальних зв’язків на поселенні можливе лише при розкопці, всіх ділянок життєдіяльності, а це, частіше всього, в силу різних обставин, є нездійсненним завданням.

Однією з таких найбільш досконало досліджених пам’яток є пізньомезолітичне поселення Мирне у Нижньому Подунав’ї, і хоча тут і розкопана площа понад 1800 м², це складає ледве 75 % визначеної території поселення.

На широкій надзаплавній ділянці річки Дракулі на південно-західній околиці с. Мирне, що на Ізмаїльщині, розкопано 18 скупчень різноманітних артефактів, розташованих по краю поселення навколо центральної зони з вогнищами та пекарськими ямами.

На просторі центральної зони (близько 1000 м²) помітно переважають рештки роздріблених кісток тварин; лише зрідка трапляються мікроскупчення кременю та окремі знаряддя праці. Пекарські ями і вогнища — це циліндричні заглиблення діаметром 60 см, глибиною 30—40 см, які розділяються між собою лише мірою прожарювання стінок та складом заповнення: вогнища мають міцні червоні обпалені стінки і заповнені попільною масою, а у пекарських ямах слідів обпалювання не виявлено. Частіше всього в них знаходять необпалені кістки тварин. У вогнищах, пекарських ямах і поряд з ними містилися великі камені, за допомогою яких готували їжу. У вогнищах каміння розжарювалось, потім перекладалося у пекарські ями, де на нього накладали шматки м’яса або інші їстівні продукти, зрештою пекарська яма перекривалася листям та землею. Такий спосіб приготування їжі широко описаний в етнографічній літературі. На просторі центральної зони вогнище і пекарські ями угруповані по три, іноді по дві. “Трійки” складалися з одного вогнища і двох пекарських ям. Площа такого мікрокомплексу складала в середньому 4—6 м². Такими мікрокомплексами вкрита вся площа центральної зони.

У скупченнях зібрана більшість виробничого інвентарю. Вивчення їхнього складу дає змогу розглядати скупчення як господарсько-побутові комплекси широкого призначення. На них здійснювалася обробка кременю і виготовлення знарядь праці, шиття одягу, виготовлення речей побуту, прикрас. Знахідки в скупченнях роздріблених кісток тварин, насіння їстівних рослин свідчать про можливість споживання їжі на площі скупчень. Залишки відокремленого комплексу вогнищ і пекарських ям з рештками кісток тварин і поодиноких знарядь праці з одного боку, і відокремлених скупчень з кременю та кісток, у більшості яких теж розкопано поодинокі вогнища, з другого, дають можливість припустити, що на поселенні життєдіяльність тривала весь рік. Не виключено, що взимку над скупченнями могли будуватися легкі курені з жердин і гілля.

Надзвичайно цікаві результати дав аналіз складу крем’яного інвентарю окремих скупчень та їхніх груп. Доведено, що типологічний склад знарядь у скупченнях неоднорідний і поділяється на дві групи: одні скупчення мали склад знарядь, притаманний традиціям населення так званої гребениківської культури Нижнього Подністров’я, інші — традиціям поселення анетівської культури Нижнього Побужжя. Історія населення цих історичних спільностей буде розглянута у наступному розділі, але тут слушно підкреслити, що обидві традиції в обробці кременю і оформленні знарядь праці простежено “посмужно”. Така ситуація могла скластися лише як за умови індивідуалізації господарств, так і через налагодження широких соціальних зв’язків між різними громадами.

Сезонні, чи тимчасові, поселення окремих виробничих або соціальних груп мезолітичного населення були невеликих розмірів і складалися з 1—3 легких жител (частіше рештки житлових споруд зовсім не простежуються), невеликої кількості обробленого кременю та кісток тварин. На відміну від поліфункціональних базових таборів, тимчасові стоянки, частіше всього, мали певне призначення. На них, крім споживання їжі та відпочинку, мисливці виготовляли та ремонтували засоби полювання, розробляли стратегію пошуку здобичі, а також самого процесу полювання. Природно, на місцях цих стоянок археологи знаходять лише невелику кількість обробленого кременю та зламаних знарядь, дуже рідко роздріблені кістки тварин, іноді їм щастить розкрити попільні плями. Приблизно такий вигляд мали і місця короткочасних зупинок мисливців для утилізації здобичі.

Підводячи підсумки вивчення побуту мезолітичного населення на терені України, хотілося б зауважити, що, незважаючи на всі складності процесу відтворення вигляду та обладнання житлових споруд і поселень того часу, загалом сучасні дослідження дають змогу з певною долею ймовірності уявити собі умови життя та діяльності первісних громад та структуру їхніх поселень і житлових споруд. Більшої виразності в цей час починає набувати поділ виробництва і побуту в просторі, що загалом є прогресивним явищем.

Глава 2 Культурно-історичний процес та його особливості

Формування та розвиток народонаселення на початку голоцену на терені України, його консолідація на засадах творення нових етноісторичних спільностей і типів господарсько-побутової адаптації були вкрай складними і багато в чому зумовленими перебудовою природно-ландшафтного оточення та новим рівнем соціально-економічного розвитку як окремих громад, так і суспільства загалом.

Відхід льодовика наприкінці плейстоцену спричинив визволення значних територій на півночі Європи від мерзлотних явищ, що сприяло переселенню в ці райони мезолітичних мисливців та збирачів. Наслідками цього процесу стали значні перегрупування населення на півночі Східної Європи, які частково торкнулися і північних районів України. Незначні пересування простежуються також у південноукраїнських степах, у лісостеповій зоні та у Прикарпатті. Однак у етногенетичному процесі на терені України значно переважав автохтонний розвиток населення. У багатьох районах простежується безперервна еволюція народонаселення від палеоліту до неоліту включно.

На початку голоцену в заново сформованих природно-ландшафтних зонах складаються нові археологічні культури, котрі на основі спорідненості матеріальної культури об’єднуються дослідниками у більші культурно-історичні єдності. Останні, частіше всього, пов’язані з географічним районуванням.

Історичний зміст археологічних культур та їхніх більших угруповань — культурно-історичних областей — дослідники мезоліту тлумачать по-різному. Більшість фахівців спорідненість матеріальної культури мезолітичних пам’яток локальної археологічної культури схильні розглядати як вияв етнічних особливостей населення — носіїв цієї матеріальної культурної традиції. Більш загальна схожість комплексів матеріальної культури у межах всієї природно-ландшафтної зони розцінюється як доказ культурно-господарської адаптації. Останнім часом, враховуючи нові палеоетнологічні спостереження, зроблено спробу конкретизувати на археологічних матеріалах етноісторичний процес в окремих природно-ландшафтних зонах, однак ці реконструкції потребують ще додаткових спостережень.

Найбільш ранні протомезолітичні спільності почали формуватись у гірському Криму. Тут ще наприкінці плейстоцену на основі місцевої матеріальної культури пізнього палеоліту складається нова шан-кобинська культура[45]. У складі інвентарю пам’яток цієї етноісторичної спільності населення гірського Криму (нижні горизонти скельних сховищ Шан-Коба, Фатьма-Коба, Заміль-Коба та ін.) широко репрезентовано геометричні мікроліти (сегменти, трапеції, трикутники) та різноманітні геометризовані вістря, що спричинило віднесення цих комплексів багатьма дослідниками до мезоліту. Питання це справді дуже складне. Передусім тут треба врахувати, що на півдні докорінна перебудова природного оточення розпочалася раніше, ніж на півночі Східної Європи. Це, ймовірно, сприяло різкій перебудові мисливсько-збиральницького господарства і пов’язаного з ним виробничого комплексу. До того ж далі виробничий комплекс і матеріальна культура цієї етноісторичної спільності поступово еволюціонують у мезолітичні. Все це ускладнює визначення межі між палеолітом і мезолітом у цьому регіоні.

Серед дослідників шан-кобинської культури немає також єдності і в тлумаченні її походження. Всупереч Г. А. Бонч-Осмоловському та його послідовникам, деякі автори вважають шан-кобинську культуру в Криму привнесеною. Так, С. М. Бібіков та Д. Я. Телегін вбачають витоки шанкобинського індустріального комплексу в матеріалах пам’яток Кавказу та Передньої Азії. Інші дослідники навпаки пов’язують витоки цієї індустрії із західними культурами гірського населення Апеннін та Балкан, яке прийшло у Крим шляхом прямого переселення через степи Північного Причорномор’я[46]. Немає потреби у роботах загальноісторичного плану ретельно аналізувати археологічну систему доказів правомірності або помилковості висловлених думок. Багато що в цій дискусії залежить від якості використаних джерел, і ще в більшій мірі — від накопичення нових. Проте вже й зараз зрозуміло, що загальна схожість у оформленні та складі матеріальної культури пам’яток, і передусім виробничого інвентарю, на значній території від Атлантичного океану до Кримських гір і далі, на південний схід або захід, склалась не за рахунок переселення великих груп “спеціалізованих мисливців гірських лісів Апеннін та Балкан” або Кавказу та Передньої Азії в пошуках міфічних дуже багатих на споживчі ресурси Кримських гір, а внаслідок схожих засобів адаптації місцевого населення до нового природного оточення. До того ж останнім часом з’ясувалося, що Кримські гори в пізньому палеоліті були порівняно щільно заселені, а спроба балкано-дунайського населення проникнути у причорноморські степи мала місце значно пізніше і обмежилася лише межиріччям Дунаю та Дністра.

Наприкінці плейстоцену паралельно з шан-кобинською культурно-історичною спільністю у гірському Криму формується нова етноісторична єдність, яка репрезентована так званою свідероїдною культурою (пам’ятки Сюрень 2). Виникнення та історична доля носіїв цієї етнокультурної групи в Криму наукою ще до кінця не з’ясовані. Складний комплекс матеріальної культури Сюрені 2, який містить у собі елементи як місцевих, так і привнесених культур, дає можливість одним дослідникам вважати, що він сформувався серед невеличкої групи місцевого населення під впливом свідерських традицій північних областей. Інші дослідники, спираючись в основному на знахідки свідерських наконечників, наполягають на прямій міграції свідерського населення у Крим. Обґрунтовуючи міграційну концепцію, деякі дослідники останнім часом висловили припущення, що в Крим наприкінці льодовикового періоду відбулося переселення свідерських мисливців, які полювали на окрему гірську популяцію північних оленів[47].

Та справа в тім, що в цей час у складі мисливської здобичі мешканців гірськокримських поселень північного оленя просто немає. Верболисті наконечники в індустріях кримських пам’яток могли виникнути необов’язково з переселенням свідерських мисливців на північного оленя, а конвергентно, в процесі формування нового типу мисливської зброї або шляхом опосередкованих запозичень. Однак і цілком виключити ймовірність міграції до Криму в цей час незначної групи населення, яке зберігало свідерські традиції в оформленні мисливської зброї, неможливо.

Як зазначалося в попередніх розділах, у пізньому палеоліті у степи та передгір’я Криму розповсюджується індустрія граветійського кола, походження якої дослідники пов’язують з розселенням носіїв молодовської культури Подністров’я. Час, шляхи та ареал розселення у Криму цієї культурно-історичної єдності в науці поки що не з’ясовані. Археологічні пам’ятки цієї культури в Криму нещодавно знайдено і поки що недостатньо досліджено.

Короткий огляд етноісторичної ситуації в Криму наприкінці плейстоцену за даними археології виявив її складний і суперечливий характер. Мозаїка археологічних культур у фіналі пізнього палеоліту в Криму була зумовлена багатьма причинами. Серед них насамперед підкреслимо розбіжності шляхів адаптації до різноманітного природного оточення (гори, яйли, ліси, степи); неоднорідність пізньопалеолітичного населення (місцеве — пам’ятки типу Сюрень 1, прийшле — пам’ятки типу молодовської культури та ін.); перебудова природного оточення, яка тут почалася дещо раніше, ніж у північних районах, та формування нових традицій життєзабезпечення; відносно велика щільність населення ще з мустьєрського часу, що призвела до зниження репродуктивності природного середовища тощо.

На початку голоцену в Криму чіткіше простежується етноісторична ситуація. У гірських районах набуває подальшого розвитку шан-кобинська етноісторична єдність, яка поступово з наступом геологічної сучасності еволюціонує у мурзак-кобинську (гірсько-кримську) етноісторичну спільність, що до кінця мезоліту залишається єдиним етноісторичним угрупованням у гірському Криму; пізніше на її основі складається нова неолітична культура. У виробничих комплексах гірськокримської культури зрідка трапляються верболисті наконечники, як згадка про колишнє існування в Криму інших традицій оформлення мисливської зброї.

Основні зміни в побуті та культурі населення гірського Криму у мезолітичний час пов’язані зі зміною характеру господарства мешканців гірськокримських поселень. Криза мисливського господарства, що розпочалася у мезоліті, зумовила перехід мешканців гірських долин до ускладненого збиральництва та рибальства. Вагоме місце, як зазначалося, у господарстві населення цього регіону займав збір слимаків Helix. Таким чином, господарство населення гірського Криму різнилося не тільки в просторі, а й у часі, змінюючись, передусім, за сезонами року.

Така ситуація значною мірою сприяла формуванню невеликих соціальних об’єднань, які поступово розселялися на значній відстані одне від одного. Пристосовуючись до конкретних умов нового природного оточення, ці групи згодом виробляли власні традиції життєдіяльності, які з часом призвели до формування локальних розбіжностей у вигляді матеріальної культури населення окремих поселень, що й відобразилося у комплексах мезолітичних пам’яток.

Гірськокримська мезолітична культура, безсумнівно, не була монолітною етнічною єдністю і розпадалася на окремі локальні варіанти, які мали незначні відмінності у матеріальній культурі. Однак поки що неможливо більш-менш точно окреслити межі цих варіантів та досконало виявити ступінь та характер розбіжностей між матеріальними комплексами.

Процеси формування етноісторичних спільностей у гірському та степовому Криму за періоду мезоліту відбуваються певною мірою відокремлено. Взаємозв’язки степового і гірського мезолітичного населення за їхньою матеріальною культурою простежуються лише з кінця раннього мезоліту.

У степу і передгір’ї на базі пізньопалеолітичних індустрій граветійського кола формується нова культурно-історична спільність — кукрекська культура, назва якої походить від стоянки Кукрек, вперше дослідженої у передгір’ях Криму.

Проблема виникнення і розповсюдження цього культурно-історичного феномену має свою велику історіографію. На різних етапах вивчення кукрекської культури змінювалися не лише її хронологія та ареал розповсюдження, а й уявлення про її генезис та історичний зміст. Здається, що у даному контексті немає потреби висвітлювати історіографію цієї проблеми.

За нашим глибоким переконанням, локальна культурно-історична єдність, яка визначається поняттям кукрекська культура, складається лише у степовому Криму. Тоді саме на базі споріднених мікрограветійських індустрій заключного етапу пізнього палеоліту степового Причорномор’я на широкому просторі від Пруту до передгір’я Криму формуються ще декілька схожих локальних культурно-історичних спільностей, які мають близький за складом крем’яний інвентар, що дає можливість об’єднати їх у спільну етноісторичну область, яка, частіше всього, в археологічній культурі неправомірно називається кукрекською культурою.

Характер взаємозв’язків населення цієї великої культурно-історичної області має бути дослідженим. Однак, враховуючи різке скорочення природних ресурсів у степах наприкінці палеоліту і особливо у мезоліті, легко уявити спричинену цією екологічною кризою значну рухливість степових мешканців у пошуках прожитку. Наслідком таких постійних мандрівок стало налагодження контактів між різними громадами спорідненого населення степів, консолідація населення та формування схожих елементів у матеріальній культурі. Останнє якраз і визнається багатьма археологами як вияв єдиної культурної спільності — кукрекської культурно-історичної області.

Населення кукрекської культури, котре у ранньому мезоліті склалося як етнічна єдність у передгір’ї, поступово розселюється по всіх степах Криму, і, наприкінці пребореалу, у гірські райони. Характер взаємовідносин степового і гірського населення в той час залишається поки що не до кінця з’ясованим. Однак слід зауважити, що наприкінці мезоліту по всій території Криму розповсюджені пам’ятки, матеріальна культура яких має мішаний характер, тобто містить у собі як гірськокримські, так і кукрекські риси.

Крім того, наприкінці мезоліту населення Криму зазнає впливу мешканців причорноморських степів, насамперед носіїв так званої гребениківської культури. Деякі дослідники навіть припускають можливість прямого переселення гребениківських громад у Крим. Етноісторичний процес у цей час знов ускладнюється, проте він уже пов’язаний з наступним етапом — формуванням нових типів етнічних угруповань — степових скотарів.

У південноукраїнських степах з відходом льодовика встановлюється близьке до сучасного природне середовище. Проте природні ресурси степової зони були значно виснажені пізньопалеолітичним населенням, щільність якого збільшувалася за рахунок переселення мешканців півночі під тиском льодовика. З відходом льодовика частина пізньопалеолітичного населення, залишаючи спустошені степи, навпаки, переселяється на північ. Значна маса місцевого населення розселялася по долинах малих річок та ярів, у межиріччя великих річок. Водночас у причорноморські степи у пошуках прожитку проникає населення з суміжних територій. Процеси ці йшли одночасно, місцями перехрещуючись. Наслідком цієї демографічної ситуації стала дивовижна етноісторична мозаїка, яку вже багато років із змінним успіхом розв’язують археологи.

Переселення фінальнопалеолітичних і мезолітичних мисливців із степів на північ чітко фіксується за знахідками знарядь і виробничих комплексів, притаманних індустріям степових культур (передусім анетівській), на поселеннях лісової та лісостепової зон (Журавка, Прибор 7а та ін.). У комплексах більшості мезолітичних культур Полісся простежується різною мірою вплив індустрій степу, дослідники навіть вбачають переселення “кукрекців” у цей регіон[48].

Водночас у степах розповсюджуються пам’ятки (Осокорівка, Рогалик 2 та ін.), індустрія яких схожа з виробничим комплексом пізньопалеолітичних пам’яток лісостепової зони (типу Гінців-Боршево 2). Під впливом традицій індустрій гінцівсько-боршевського культурно-історичного кола, а можливо, і внаслідок часткового переселення носіїв цих традицій, на північній околиці степів у фіналі пізнього палеоліту — на початку мезоліту складається нова рогалицько-царинська спільність.

Із заходу у межиріччя Дунаю та Дністра на початку голоцена проникає “зайве” населення з Балкано-Дунайського регіону. Водночас з півдня у степи північно-східного Приазов’я переселяється нечисленна група населення з передгір’я Північного Кавказу.

Доля прибулого населення у степах складається по-різному. За матеріалами ранньомезолітичної стоянки Білолісся у межиріччі Дунаю і Дністра, проникнення мешканців Балкано-Дунайського регіону у степи Причорномор’я були сезонними і короткочасними “відвідуваннями”, котрі не залишили слідів у пізніших культурах. У Приазов’ї, навпаки, північно-кавказьке населення розселяється на невеликій площі і створює свій “мікроклімат”, який зберігається і підживлюється тут аж до неоліту.

Склавшись на основі традиційної культури місцевого населення Надпоріжжя і лівобережного степу за участю північних компонентів (запозичень та проникнень), матеріальна культура поселень рогалицько-царинської культурно-історичної області на початку мезоліту була неоднорідною і поділялася на декілька локальних угруповань (рогалицьке на Сіверському Донці, леонтіївське у Нижньому Подніпров’ї, царинське у межиріччі Бугу та Дністра), які в подальшому своєму розвитку привели до формування у пізньому мезоліті нових археологічних культур.

Поряд із незначними етнокультурними інфільтраціями у степовій зоні продовжується складний процес етнічного розвитку місцевого населення. На Побужжі не припиняється еволюція населення анетівської культури. Не виключений і подальший розвиток мікрограветійських традицій у Нижньому Подніпров’ї за ранньомезолітичних часів, тим більше що пізніше у Надпоріжжі, Нижньому Подніпров’ї та Приазов’ї ці традиції достатньо повно репрезентовано так званими кукрекськими пам’ятками.

Значно повніше простежується розвиток народонаселення степової зони у пізньому мезоліті. Поступово знову зростає щільність населення на безкраїх просторах південноукраїнського степу. Поряд із безліччю невеликих стоянок, розсіяних по закутках межиріч, з’являються відносно великі довгочасові поселення. Виразніше окреслюються окремі локальні етнічні угруповання, і водночас значно чіткіше простежуються взаємозв’язки між ними.

У степовому Побужжі продовжується еволюція традиційної культури місцевого населення — анетівської. З часом у загальному вигляді матеріальної культури поселень цього регіону помітні лише зміни технології обробки кременю та виготовлення знарядь праці. Останні у більшості випадків виготовлено з тонких призматичних пластинок, мають значно менші розміри, досконаліше оброблені. Загалом склад та форми виробничого інвентарю та інших виробів залишаються практично без змін. Як і раніше, найбільш виразні пам’ятки анетівської культури розташовані у межиріччі Південного Бугу та Інгулу. Поряд з тим у цей час пам’ятки з близьким складом матеріальної культури трапляються на широкому просторі від Дунаю і Пруту до Приазов'я і Криму. Відкриті вони і в інших районах України. Такий широкий ареал розповсюдження пам’яток з однотипним інвентарем пов’язаний, на наглу думку, з розселенням племен кукрекської культурно-історичної спільності.

На основі консолідації населення межиріччя Дністра і Південного Бугу під домінуючим впливом переселенців царинської культурно-історичної традиції на цій території формується нова етнічна спільність — гребениківська культура, склад інвентарю якої повністю відмінний від матеріальної культури анетівців. Довгий час розселюючись по сусідству, населення цих двох етнічних груп не змішувалося, а існувало відокремлено. Так, на стоянках гребениківців у Побужжі, в басейні Дніпра і навіть у степовому Криму, в зоні традиційного мешкання кукрекців, судячи із залишків на них крем’яних виробів, повністю бракує будь-яких елементів впливу “кукрекської” індустріальної традиції. Водночас “посмужне” розташування гребениківців і кукрекців на значній території, свідчить про досить мирне їхнє співжиття.

На заключному етапі мезоліту гребениківці разом з анетівцями широко розселяються у межиріччі Дністра, Дунаю та Пруту. Поступово, під час спільного руху на захід між населенням цих культур налагоджуються тісніші контакти. Однак і в Подунав’ї, розміщуючись поряд невеликими групами, налагодивши дружні зв’язки та заснувавши спільні поселення, вони остаточно не змішуються. Інвентар невеликих стоянок гребениківців і анетівців, як і раніше, різко відмінний, без будь-яких культурних домішок сусідів. Більше того, навіть на великих поселеннях, де вони селяться разом, як було показано на матеріалах поселення Мирне, мешканці цих двох етнічних груп досить чітко зберігають свої виробничі традиції.

Така ситуація склалась внаслідок того, що частина гребениківського і анетівського населення в пошуках мисливської здобичі вимушена була кидати відносно щільно заселені і виснажені землі свого споконвічного мешкання у Подністров’ї та Побужжі і просуватись далеко від рідного краю. Переселяючись у межиріччя Дністра та Дунаю, вони, цілком ймовірно, зустрічали рідко заселену територію, яка раніше лише епізодично відвідувалася населенням Балкано-Дунайського регіону. До того ж цей міграційний процес співпав із просуванням з Центральної Європи в південноукраїнські степи.

Зважаючи на ці обставини, можна припустити, що об’єднавшись, анетівсько-гребениківське населення налагоджує спочатку продуктивне полювання на тура, що дає можливість поступово перейти до його доместикації. На думку дослідників, імовірність такої гіпотези підкріплюється знахідками ножів (серпів) для зрізання трави на поселенні Мирне в Подунав’ї. У подальшому на основі цих двох етнічних груп формується нове етнічне угруповання скотарів південного заходу України.

У Надпоріжжі, Нижньому Подністров’ї та Західному Приазов’ї у пізньому мезоліті спостерігається досить складна етноісторична ситуація. Основою етнічного процесу в цьому регіоні було формування на місцевих традиціях мікрограветійських пам’яток самостійної дніпровської мезолітичної культури, яка і об’єднувала низку споріднених культур так званої кукрекської області (анетівська у Степовому Побужжі, дніпровська у Подніпров’ї, приазовська та власне кукрекська у Криму). Можна припустити і пряме переселення мешканців Побужжя і Криму у Подніпров’я та Приазов’я. Значного впливу зазнали носії дніпровської культури й від іншої групи місцевого населення Надпоріжжя, що склалося у фіналі пізнього палеоліту за рахунок розселення більш північних племен борщевсько-гінцівських традицій. Крім того, на різних поселеннях дніпровців виявлено елементи інших культурних традицій (гребениківських, донецьких, яніславицьких тощо). Знайдені у степовому Подніпров’ї і пам’ятки гірськокримської культури.

Складність відтворення етноісторичних процесів у степовому Подніпров’ї та західному Приазов’ї пов’язана з тим, що багата на природні ресурси долина Дніпра споконвічно з’єднувала різні екологічні райони України. З давніх часів по ній на південь просувалися мисливці півночі, а степовими просторами із заходу та сходу в долину Дніпра сходилися степові племена. Взаємовідносини місцевого населення і чужинців у Подніпров’ї були не завжди мирними. Можливо, саме внаслідок цього в мезолітичних могильниках Надпоріжжя виявляється так багато людських останків, які зберігають сліди смерті від стріл. Однак протягом тривалого мешкання по сусідству між різними групами місцевого та прийшлого населення встановлювалися мирні стосунки і поступово, з налагодженням взаємозв’язків, складаються близькі форми побуту та культури. Не обійшлося, ймовірно, і без асиміляції як часткової, так і повної.

На жаль, поки що археологи не можуть більш чітко відтворити етнічні процеси в цьому регіоні, тим більше, що колекції деяких пам’яток з різних причин були пошкоджені в пізні часи.

На східній околиці південноукраїнського степу, в Донбасі та Сіверському Донці, у пізньому мезоліті на основі місцевих традицій складається донецька пізньомезолітична культура, яка за загальним виглядом матеріальної культури близька до гребениківської. Спорідненість населення цих культур зумовлена спільною генетичною підосновою індустрій рогалицько-царинської ранньомезолітичної області.

На заході України у мезоліті продовжується безперервний розвиток місцевого населення — носіїв молодовських пізньопалеолітичних традицій. У цей час тісні стосунки між населенням різних племенних груп призводять до формування єдиної прикарпатської культурно-історичної області, яка дослідниками поділена на низку локальних культурно-хронологічних груп.

У середньому Подністров’ї молодовська ранньомезолітична культура, за спостереженням О. П. Черниша, під впливом різних інфільтрацій розвивається у пізньопалеолітичний час у двох напрямках: до атакської та фрумушинської культур. Дослідженнями останніх років доведено, що формування фрумушинської культури пов’язано з широким переселенням у Середнє Подністров’я носіїв анетівських та гребениківських традицій, які, об’єднавшись з місцевим населенням, і створили нову етноісторичну спільність. На думку В. М. Даниленка, який досконало простежив генезис відтворюючого господарства у районі Подністров’я та Південного Бугу, саме ця синкретична культура стала основою формування буго-дністровської неолітичної культури[49].

У Прикарпатті і Західній Волині етнічна ситуація була значно складнішою. Тут на базі молодовської культури складається низка угруповань, які в різній мірі зазнають впливу як південних, так і північних культур. У деяких випадках йдеться про пряме переселення в ці регіони гребениківських племен. В індустріях пам’яток поряд з елементами анетівської та гребениківської культур простежуються компоненти з коморницької, яніславицької, ауренсбургської, маглемозе культур півночі[50].

Як було зазначено раніше, з відходом льодовика та розселенням мисливців тундрової зони в райони Середнього Дніпра та Полісся у фіналі пізнього палеоліту сюди поступово просувається населення степової зони. Однак останнє похолодання плейстоцену (т. з. пізній дріас) якоюсь мірою сповільнив або зовсім зупинив потік степового населення. Саме тоді тут розселяється прибуле з заходу свідерське населення, яке з початком голоцену вслід за північним оленем відкочувало на північ. У такій складній демографічній, етноісторичній та природно-ландшафтній ситуації на початку голоцену формується склад населення цього регіону.

Серед дослідників немає спільної думки щодо часу і шляхів формування у лісовій зоні мезолітичного населення. Цілком можна припустити, що, незважаючи на нестабільне природне оточення, значна частина місцевого населення не покинула цей край у мезолітичний час. Така думка підтверджується спостереженнями Д. Я. Телегіна, який простежує генетичні зв’язки між пізньопалеолітичними і мезолітичними культурами на Подесенні[51]. Водночас широкі міграції через Полісся мешканців суміжних територій, які були пов’язані з перегрупуванням населення на півночі Європи через відхід льодовика, не могли не залишити помітного відбитку на етнічному складі населення цього регіону. До того ж висока мобільність лісових мисливців, нестабільний вигляд їхньої мисливської зброї самі по собі надто ускладнюють можливості чітко окреслити межі їхніх етнічних спільностей.

На місцевій пізньопалеолітичній основі під відчутним впливом традицій прибулого населення степів на Полісся у ранньому голоцені складається нова етноісторична спільність носіїв кудлаївської культури. У процесі еволюції та розселення кудлаївське населення поступово просувається на захід. На Поліссі в районі Новгорода-Сіверського розселюються племена пісочнорівської культури, які входили в широке коло культурних традицій населення Північно-Східної Європи. Останнім часом простежено розселення носіїв пісочнорівських традицій у більш південні райони Полтавщини і далі по Сіверському Донцю[52].

З поглибленням кризи мисливського господарства з півдня на Полісся посилюється потік степового населення, і водночас із заходу починають розселятися племена яніславицької культури. Етноісторична ситуація у пізньому мезоліті Полісся значно ускладнюється і поки залишається не з’ясованою.

Завершуючи огляд розвитку етноісторичних процесів на терені України у мезолітичний час, наведемо деякі загальні спостереження.

Насамперед підкреслимо, що основою розвитку народонаселення на території України був автохтонний етногенетичний процес. Виникнення і розселення більшості етноісторичних спільностей були пов’язані з місцевими традиціями, що склалися тут значно раніше — у пізньому, а в деяких районах ще й у ранньому палеоліті. Так, на Середньому Подністров’ї (молодовська культура), Побужжі (анетівська культура), у Криму (гірськокримська культура) досить чітко простежуються безперервна еволюція (рідше трансформація) культурних традицій населення від палеоліту до неоліту.

По-друге, під час тимчасових стабілізацій екологічної ситуації в окремих регіонах виникали досить міцні нові етнічні об’єднання, які залишили помітні сліди в розвитку культури не тільки місцевого населення, а й сусідніх територій Молдови, Румунії, Білорусі, Польщі, Росії (гребениківська, кукрекська, пісочнорівська, кудлаївська тощо).

Водночас зауважимо, що етноісторична ситуація на території України тоді була вкрай складною та динамічною. Нестабільність клімату та природно-ландшафтного оточення спричинили в окремих регіонах широкі міграції населення, які, в свою чергу, зумовили не тільки переміщення етносів у просторі, а й значне їхнє перемішування, наслідком чого було іноді зникнення з етнографічних карт деяких етнічних угруповань. Найчастіше, саме на цьому етапі дослідники гублять ту тоненьку стежинку, якою вони йшли по нелегкому шляху етноісторичного розвитку.

Глава 3 Господарство

Основою господарства мезолітичного населення були, як і раніше, мисливство та збиральництво. Менше значення мало рибальство, частка якого, однак, ближче до неоліту поступово зростала. Наприкінці мезоліту в степах Північного Причорномор’я та Криму склалися передумови для виникнення скотарства. Потребами цих життєдайних промислів була зумовлена вся структура виробничої діяльності на поселеннях і стоянках: виробництво та застосування знарядь праці, утилізація мисливської здобичі та продуктів збиральництва, а в подальшому — рибальства та скотарства. Значною мірою спрямованість господарства визначала характерні риси побуту та загальний вигляд матеріальної культури. Водночас специфіка формування та еволюція мисливсько-збиральницького господарства перебували у первісному суспільстві в цілковитій залежності від природно-ландшафтного оточення: рельєфу, флори та фауни. Ними в значній мірі зумовлювалися напрям, методи та форма господарської діяльності, а також якість і кількість життєдайних ресурсів. Так, рельєф здебільшого впливав на місце розташування поселень або мисливських таборів, напрямки пошуків джерел сировини для спорудження жител, виготовлення знарядь праці та предметів побуту, засоби та характер полювання. Значною мірою методи і форма ведення мисливського господарства визначалися складом тваринного світу, промислової “кормової” території, тому що життєвий досвід, здобутий під час полювання на окремі види тварин, стає важливим чинником ефективності виробництва і консолідації первісних громад. Водночас рослинність і тваринний світ були єдиним джерелом надходження продуктів харчування у первісному суспільстві.

Однак пристосування людини до мінливого природного оточення протягом мезоліту в свою чергу було не пасивним еволюційним процесом, а мало активний динамічний характер. З розвитком своєї виробничої діяльності людина все помітніше впливала на стан навколишнього середовища, вносила часом досить рішучі “корективи” в перебіг природних процесів. На думку дослідників, бурхливі темпи еволюції людини та суспільства стали можливими лише завдяки постійному порушенню природної рівноваги середовища проживання, і тому хронічно супроводжувалися різного роду локальними, а можливо і регіональними, екологічними кризами[53].

Порушення репродуктивних спроможностей природно-ландшафтного середовища та виникнення екологічних кризових ситуацій спричинювалось як мінімум двома чинниками: щільністю населення та технічним оснащенням виробництва. Збільшення щільності населення можливе лише до рівня балансу його потреб та пропускної (репродуктивної) спроможності природного оточення. Порушення цієї рівноваги призводить до пошуків нових засобів адаптації або до вимушених міграцій. Можливості таких процесів у первісних громадах були надто обмеженими і пов’язувались насамперед з удосконаленням мисливської зброї та інтенсифікацією збиральництва, хоча це в регіонах з відносно високою щільністю населення призвело до ще більшого спустошення навколишнього середовища, а тим самим і до ще більшого загострення екологічної кризи. В такій ситуації виникла потреба у нових формах взаємодії людини з навколишнім середовищем, що наприкінці мезоліту і призвело до складення нового типу господарства: відтворюючої економіки.

З початком голоцену кліматичний режим в Україні стабілізується, що сприяло поступовому створенню вище окреслених природно-кліматичних зон. З кінця палеоліту завершується і перерозподіл населення між цими зонами, нормалізується екологічна обстановка, а це в свою чергу сприяло консолідації населення в регіонах і виникненню досить стійких етнічних угруповань, про що йшлося у попередньому розділі. Водночас адаптація до нового природного середовища призводить до диференціації господарської діяльності населення різних природно-кліматичних зон. На думку деяких дослідників, якраз тоді починають складатися спеціалізовані господарські системи в окремих ландшафтно-кліматичних зонах (Полісся, Прикарпаття, гірський Крим, степи і т. ін.).

Адаптація до нових умов життєдіяльності як місцевого, так і прийшлого населення була пов’язана з формуванням нових традицій у побуті й виробничій діяльності. Комплекс знарядь праці та засобів їхнього застосування, як було зазначено вище, складався в кожній природно-кліматичній зоні залежно від промислу конкретних видів тварин та ландшафтного оточення. При цьому у складі нового комплексу мисливської зброї та знарядь утилізації здобичі не завжди переважали традиційні форми і розміри виробів місцевого населення.

Загалом склад знарядь праці в мезоліті принципово мало відрізнявся від складу знарядь пізнього палеоліту. Це насамперед скребачки, скобелі, різці, проколки, свердла, різноманітні вістря, мікроліти-вкладені мисливської зброї та ін. Можливо, лише слід відмітити помітне зменшення розмірів всіх крем’яних виробів та збільшення кількості геометричних мікролітів, які до того ж розповсюдилися на всій території України. Основний комплекс знарядь виготовлявся із місцевих покладів кременю, рідше кварциту. У збірках мезолітичних пам’яток практично всіх регіонів України невеликою кількістю трапляються вироби з обсидіану, гірського кришталю, сланцю та інших кварцових порід.

За допомогою кам’яних знарядь (скребачок, стругів, ножів, різців) виготовлялися різноманітні кістяні, рогові та дерев’яні вироби. Насамперед це наконечники списів, дротиків та стріл, а також гарпуни, шила, голки, лощила та ін. Для обробки продуктів збиральництва, розтирання фарб і доробки кістяних виробів застосовувалися знаряддя з пісковику, мергелю, вапняку, граніту та інших порід каменю.

Різноманітність форм і стилів в оформленні крем’яних, кістяних та кам’яних виробів є наслідком виробничого досвіду багатьох поколінь різних етнічних груп населення. Однак, незважаючи на різноманітність в оформленні знарядь індустрій різних регіонів, про що мовилося вище, повсюди досить виразно простежується загальний характер напряму еволюції техніки та технології обробки каменю й виготовлення знарядь пращ. Передусім це помітне зменшення розмірів усіх виробів, що практично виключало застосування більшості з них без допомоги держака, або визначало їхнє використання як вкладенів складних знарядь.

Така технологія була значно ефективнішою, що доведено комплексним аналізом виробничого інвентарю мезолітичних пам’яток. Вона без додаткових трудових затрат давала змогу вже на стадії розколювання кременю отримувати готові знаряддя праці та вкладені. Трасологічним аналізом доведено, що лише 36 % знарядь праці на поселенні Мирне на Нижньому Подунав’ї мало вторинну обробку, причому до цього числа відноситься і значна кількість знарядь з “ретушшю” утилізації. Водночас виготовлення скребачок і різців здебільшого не на пластинках, як це було у пізньому палеоліті, а на невеликих відщепах давало можливість широко використовувати скалки кременю, уникаючи відходів виробництва.

Повний комплекс знарядь праці, необхідних для полювання і утилізації мисливської здобичі, кожен мисливець виготовляв сам. За спостереженнями етнологів у первісних народів хлопчиків з малоліття залучали до мисливського промислу, а в 12—14 років вони проходили спеціальний обряд посвячення (ініціації), який поряд із різними випробуваннями на витривалість включав також навчання посвячуваного виготовленню знарядь праці. Завершувалися ініціації суворим прилюдним іспитом, на якому юнак повинен був показати своє вміння виготовляти та використовувати мисливську зброю. Хто не витримував цього іспиту, той з ганьбою йшов на повторне навчання.

Мисливство залишалось, як і в пізньому палеоліті, провідною галуззю господарської діяльності, яка в багатьох випадках була і основним джерелом надходження продуктів харчування. Калорійна м’ясна їжа забезпечувала первісній людині не лише добробут, а й була надзвичайно приваблива для неї. Водночас запорукою вдалого полювання була досконала мисливська зброя, відмінне володіння нею, знання ландшафту мисливських угідь та звичок промислових тварин і, нарешті, психологічна підготовленість до ризику на випадок небезпеки. Все це забезпечувало високу репутацію мисливців у первісних громадах.

На всій території України в мезоліті полювали переважно за допомогою лука та стріл, про що свідчать численні знахідки різноманітних крем’яних та кістяних наконечників стріл у комплексах практично всіх мезолітичних культур. Лук та стріли як зброя дистанційного бою однаково продуктивно забезпечувала промисел усіх видів тварин, включаючи і птахів, за різних природно-ландшафтних умов (у лісі, степу, горах і на рівнинах). Про нищівну силу стріли можна судити з того, що ескімоський мисливець у процесі полювання пострілом з луку пробивав наскрізь оленя. Досвідчені стрільці до того ж відзначалися вражаючою влучністю.

Велику кількість луків знайдено на поселеннях більш північних районів Європи, де вони виготовлялися з різних порід дерева (сосни, в’яза, тису, ясеня та ін.) і досить добре збереглися у торфовищах. Вони мають різні розміри, але частіше довжина їхня не перевищує 150—180 см. Оформлені вони вкрай просто. У торфовищах збереглися і древки стріл. На стоянці Нижнє Веретье 1, що у Східному Прионежжі, знайдено дві цілі стріли довжиною 65,5 та 58 см. У хвостовій частині однієї з них збереглися сліди від закріплення оперення. Залишки різноманітного оперення виявлені на древках, знайдених на багатьох інших пам’ятках. За даними археології, у мезоліті древка стріл оснащувалися двома типами: у хвостовій частині, або декількома групами по древку. В останньому випадку оперення надавало стрілі обертального руху, що сприяло збереженню у польоті наданого мисливцем напрямку[54]. Стріли оснащувалися крем’яними та кістяними наконечниками.

Як уже згадувалося, починаючи з раннього мезоліту широко розповсюджуються геометричні мікроліти. Це пов’язано із запровадженням у мисливських промислах трансверсальных та скісно лезових наконечників стріл. Ці типи наконечників були значно ефективнішими порівняно з архаїчними наконечниками пізнього палеоліту. Останні були розраховані на нанесення тварині глибокого проникаючого поранення, яке було ефективне лише у випадку вдалого влучення у вразливе місце тварини. Нові типи наконечників передусім призначалися для нанесення широких поранень та дроблення кісток тварин, що — призводило до великої кровотечі, яка швидко виснажувала поранену тварину й давала можливість мисливцю продовжувати полювання по кров’яному сліду в закритих ландшафтах[55].

У пізньому мезоліті поряд з трансверсальними та скіснолезовими наконечниками використовуються наконечники інших типів, що говорить про диференціацію мисливського промислу, пов’язану з початком кризи мисливсько-збиральницького господарства.

Поряд із застосуванням лука та стріл не втратив свого значення як зброї полювання і спис, особливо у полюванні на великих тварин, таких, як тур, кінь, благородний олень, кабан. На поселеннях Східного Прионежжя знайдено три соснові списи довжиною 2,7, 1,45, 1,2 м. Бойовий кінець одного з них загострений, а на початку вістря довжиною 60 см прорізаний для мікролітів, якими оснащувався спис. На кабана полювали також за допомогою кинджала, сокири чи іншої зброї ближнього бою. На наскельних малюнках мезолітичної епохи зображено й інші засоби полювання: ями, пастки, сильця, маскування тощо.

Як було зазначено вище, форма та засоби полювання значною мірою зумовлювалися складом промислових тварин та ландшафтом. Аналізом складу фауни мезолітичних пам’яток України доведено, що здобували тоді переважно нестадних копитних тварин (благородного оленя, козулю, лося, тура, кабана та ін.), які були основним джерелом постачання їжі, шкір, сухожиль та інших виробничих матеріалів, а також палива. Поряд з копитними тваринами мезолітичні мисливці в значно меншому обсязі полювали на хутрових тварин (лисицю, песця, зайця, куницю, лісового кота тощо). Такий склад промислових тварин зумовлював перехід первісних громад від загоно-облавного до індивідуального мисливства, який супроводжувався розпадом великих пізньопалеолітичних громад і розселенням окремих сімей по долинах малих річок та ярів.

Проте склад промислових тварин в різних природно-ландшафтних зонах не був цілком однаковим. Так, у ранньому мезоліті степової зони переважно полювали на дикого коня, гидрунтинового осла, сайгака, а в лісостеповій і лісовій зоні Подністров’я, Прикарпаття та Волині основними промисловими об’єктами залишалися північний олень та кінь. Мисливством на цих стадних тварин частіше всього продовжували займатися невеликі угруповання із кількох сімей. Із зникненням північного оленя, гидрунтинового осла, та із зменшенням стад сайгаків, мисливство на всій території України наприкінці мезоліту набуває переважно індивідуального характеру.

Загалом цей вид промислу, безсумнівно, був надійним джерелом постачання продуктів харчування. Однак згодом удосконалення мисливської зброї, засобів і навичок полювання та поступове зростання щільності населення призвели врешті-решт до зменшення кількості промислових тварин, що, в свою чергу, спричинило зменшення харчових ресурсів та необхідність пошуку нових джерел їхнього постачання. Тому збільшується передусім доля збиральництва, яке значно ускладнюється. На поселеннях помітно зростає кількість кам’яних знарядь для обробки рослинних продуктів харчування — зернотерок та макогонів. За поданням палеоботаніків, на мезолітичних поселеннях для приготування їжі широко використовувалися насіння рослин різних трав (лободи, спориша, вики та ін.).

Знахідки кістяних гарпунів, гачків та блешень з кременю поряд із залишками кісток риб на мезолітичних поселеннях свідчать про поступове зростання тоді частки рибальства. Так, у Криму ловили вирезуба, лосося, форель, голованя, судака, сомів; у степовій зоні — вирезуба, сома, окуня, плотву; на Середньому Подністров’ї та у Карпатах — щуку. Не виключено, що мезолітичне населення широко використовувало і різного типу загородження, а також сіті, кошулі, волокуші і бродаки.

Модель харчування мезолітичного населення, розроблена сучасними дослідженнями, в своїй основі складається із збалансованого співвідношення продуктів усіх життєдайних промислів: мисливства, збиральництва та рибальства. Здебільшого це насамперед мисливська здобич, як найбільш калорійна та приваблива, поряд із нею чільне місце посідали продукти збиральництва, які до того ж забезпечували потребу людини у вуглеводах та крохмалі, яких бракувало м’ясній їжі. На думку С. М. Бібікова, широке розповсюдження рослинних страв наприкінці мезоліту спричинило виникнення першого посуду для їхнього приготування. Цілком ймовірно, що спочатку первісні люди використовували як посуд панцирі черепах, знайдених біля вогнищ на багатьох мезолітичних поселеннях.

Зробимо деякі підсумки короткого огляду господарської діяльності населення. Як зазначалося, подальший розвиток мікролітичної техніки сприяв у мезоліті широкому розповсюдженню досконалої мисливської зброї, передусім лука і стріл. Досконале мисливське оснащення разом з індивідуалізацією та інтенсифікацією мисливства, а також зростанням щільності населення і помітним зменшенням промислових тварин, спричинили кризову ситуацію в мисливському господарстві. Під час пошуку шляхів виходу з цієї кризи на території України склалися два напрями в подальшому розвитку господарської діяльності: у північному регіоні простежується помітна інтенсифікація збиральництва та рибальства зі збереженням значної долі мисливства; у південному — складаються передумови для становлення відтворюючої економіки.

Глава 4 Суспільний устрій

Вище було зазначено, що можливості відтворення соціально-економічних стосунків за даними археології вкрай обмежені, однак не настільки, щоб взагалі відмовитися уявити собі ймовірну структуру мезолітичного суспільства. Вивчення соціально-економічних структур первісних громад у сучасній археології спирається на багато чинників, основним серед яких є рівень розвитку продуктивних сил, екологічні обставини, характер розселення, структура поселень та господарсько-побутових комплексів. Однак, зважаючи на це, необхідно ще зауважити, що достовірність реконструкцій передусім залежить від досконалості відтворення природного оточення та повноти дослідженості пам’яток регіону. Не виключена можливість використання палеоетнологічних моделей, без яких у деяких випадках взагалі неможливо обійтися, однак такі моделі ніяк не можна механічно переносити на минувщину.

Основою соціального упорядження мисливсько-збиральницького суспільства у мезоліті, як і за часів палеоліту, залишалася первісна громада, структура якої тоді зазнала незначних змін. Вона була природно усталеним колективом людей (у багатьох випадках родичів), які добували засоби до існування, мали свої норми споживання, розподілу та взаємостосунків у виробничій, побутовій та соціальних сферах. Як і у пізньому палеоліті, громада залишалася базисом виробництва, незважаючи на те що саме виробництво стало більш індивідуалізованим.

На думку багатьох дослідників, на початку мезоліту завершилося формування малої патріархальної сім’ї. Розміри малих сімей мали залишатися такими, як і у пізньому палеоліті (5—7 чоловік), або дещо зменшитися. Останнє залежало від екологічної ситуації і зумовлювалося, насамперед, рухомістю ранньомезолітичного населення з його перерозподілом між новими природно-кліматичними зонами. Залежно від соціальних та екологічних обставин з таких сімей формувалися різночисельні і різнотипові первісні громади. Найчастіше вони складалися з родичів по чоловічій лінії. Однак це було необов’язково.

Джерельна база раннього мезоліту вкрай бідна. І все ж, на нашу думку, на її основі можливо провести попереднє відтворення структури суспільства цього періоду.

Нагадаємо, що поселення різного ступеня збереженості досліджені у всіх природно-ландшафтних зонах. Всі вони становлять поодинокі стоянки з невеликою кількістю археологічного матеріалу. Навіть у гірському Криму на стратифікованих пам’ятках поселення раннього голоцену репрезентовані тонкими прошарками з незначною кількістю інвентарю.

Повернемось ще раз до матеріалів практично повністю досліджених поселень Білолісся та Вязовок 4а і зробимо деякі розрахунки та спостереження.

Уздовж берега річки Сарата на поселенні Білолісся знайдено залишки чотирьох жител, кожне з яких мало площу в межах 12 м². Вірогідно, що тут мешкало 4 малих сім’ї, а вся громада в такому випадку складалася приблизно з 20—25 чоловік. Такою або трохи меншою була громада, яка залишила три житла на поселенні Вязовок 4а (15—20 чоловік). Судячи з матеріалів інших ранньомезолітичних пам’яток, можна припустити, що вони теж були засновані громадами невеликих розмірів (15—25 чоловік).

На поселенні Білолісся знайдено залишки від утилізації семи тварин (двох турів, чотирьох коней, одного сайгака). При збалансованому харчуванні за нормами споживання первісних мисливців м’яса утилізованих тварин мало вистачити громаді, яка меншала на поселенні, десь на півроку. Структура вогнищ, жител та всього поселення дає підстави вважати, що громада проживала тут з ранньої весни до пізньої осені. Житла поселення Вязовок 4а навпаки інтерпретуються дослідниками як зимівники.

Планіграфічний аналіз розподілу залишків мисливської здобичі поміж мешканцями жител довів, що туші забитих тварин розподілялися між всіма господарсько-побутовими комплексами, що, очевидно, слід пов’язувати з колективними способами полювання на тура та коня, промисел яких поодинці був дуже небезпечним. Водночас виготовлення знарядь праці, приготування та споживання їжі та інші побутові роботи, як показує той же аналіз, зосереджувалися переважно в сімейному колі. Так, склад виробничого інвентарю у всіх житлах Білолісся, за даними трасологічного аналізу, був практично однаковий. Незначні розбіжності у техніко-морфологічному оформленні деяких виробів між господарсько-побутовими комплексами лише підтверджує дискретний характер первісного виробництва, де кожний мисливець виготовляв собі і своїй родині повний комплекс знарядь праці.

Для раннього мезоліту України поки що невідомі великі поселення, які можна було б розглядати як базові довгочасові табори мезолітичних громад. Однорідні невеликі поселення цього часу широко розсіяні у межах природно-кліматичних зон (Рогалик — Леонтіївка — Царинка; Кукрек — Кам’яна Могила — Анетівка та ін.), а іноді й за межами екологічних регіонів.

Спостереження за пам’ятками раннього мезоліту дають нам можливість відтворити соціальну структуру суспільства того часу. Його основним виробничим осередком була невелика первісна громада (до 20—25 чоловік), яка складалася з 3—4 малих сімей по 4—6 чоловік у кожній. Такі громади були розсіяні на значній відстані одна від одної. Однак збережені традиції оформлення мисливської зброї свідчать, що вони підтримували тривкі зв’язки між собою. Це було зумовлено не виробничими потребами, а необхідністю дотримання шлюбно-сімейних стосунків, які регулювалися консервативними традиціями екзогамії.

Пам’ятки пізнього мезоліту досліджено повніше, що дає змогу конкретніше відтворити соціальну структуру їхніх мешканців. Досить виразна група пам’яток, як було зазначено вище, досліджена у межиріччі Дунаю та Дністра. В центрі цього регіону розташовано велике поселення (Мирне). У радіусі 90 км від нього відкрито ще понад 20 невеликих пізньомезолітичних місцезнаходжень.

За сучасними демографічними оцінками, у 18 господарсько-побутових комплексах на поселенні Мирне мешкало 90—130 чоловік протягом 2 років. Однак, враховуючи пересувний спосіб адаптації пізньомезолітичних громад, можна припустити, що на поселенні постійно мешкало значно менше людей, а термін його функціонування був значно більший. Підкреслимо, що неоднорідні за техніко-морфологічним складом виробничого інвентарю господарсько-побутові комплекси належали до двох культурних традицій. Загальна оцінка економічного потенціалу поселення та етнічного складу його мешканців дала змогу дослідникам розглядати Мирне як базове тривале поселення гетерогенної громади, що складалася з 18 сімей двох родів: анетівців та гребениківців. Мешканці поселення вели колективний мисливський промисел, який зумовлював рівноправний розподіл мисливської здобичі між малими сім’ями, що доведено планіграфічним аналізом.

Невеликі місцезнаходження, розсіяні в межиріччі, за техніко-морфологічним складом виробничого інвентарю також належать двом культурним традиціям, репрезентованим на Мирному. Більшість з них представлена складом знарядь, притаманним лише одній з двох традицій: анетівській або гребениківській. Лише на одному місцезнаходженні (Залізничне) знайдено вироби двох культурних традицій. Однак взаємовідносини між різними етнічними групами на цьому поселенні поки що повністю не з’ясовані.

Значно складніше оцінити демографічну ситуацію на малих поселеннях, а також щільність заселення всього регіону. Попередні розробки, складені лише за кількісними оцінками виробничих комплексів, дають можливість припустити, що ці місцезнаходження були сезонними стоянками рухливих громад, які складалися з 2—4 сімей родичів по чоловічій лінії. Однак приклад Залізничного показує, що тоді траплялися малі первісні громади зі спорідненими сім’ями й, можливо, необов’язково по чоловічій лінії.

Загалом соціально-етнічна ситуація, досліджена у межиріччі Дунаю та Дністра, на нашу думку, може розцінюватися як племенна організація, а поселення Мирне — як постійно (тривалий час) функціонуюча організація (виробничо-організаційний центр), де одночасно представлено обидві шлюбні філіації. Навколо Мирного у радіусі 90 км розселяються малі однородові громади. Територія, зайнята племінною організацією, відповідає нормам “кормової” території племен, досліджених етнологією.

Зауважимо, що сім’ї в даному конкретному племені були патрилокальними, доказом чого є величезна перевага на малих поселеннях однокультурних індустріальних комплексів, які за первісними традиціями вироблялися виключно чоловіками. Поряд з цим індивідуалізація мисливського господарства та відносна економічна незалежність малих патрилокальних громад дає можливість припустити становлення патріархальних відносин у сім’ї.

Аналогічна етносоціальна ситуація виявлена дослідниками в інших природно-кліматичних зонах України. Розбіжності, котрі подекуди спостерігаються у розмірах соціальних об’єднань, їхній структурі та типах поселень, пов’язані з господарсько-культурною спеціалізацією або особливостями адаптації до природно-ландшафтного оточення. Принцип же формування племінної організації, основою якої були невеликі, переважно однородові громади, що складалися із малих патрилокальних сімей, для всіх регіонів залишається єдиним. Базові поселення трапляються рідко. У деяких випадках, наприклад на поселенні Гіржове, вони мають зовсім іншу, порівняно з Мирним, структуру, яка дає змогу розглядати такі пам’ятки як місця періодичних сходищ малих громад племінної організації або господарсько-екологічної ніші.

Окрім матеріалів поселень, нові риси в структурі мезолітичного суспільства добре простежуються на матеріалах поховань та могильників, що досліджені у Надпоріжжі, Криму та Подністров’ї.

Виникнення могильників є важливою новацією у поховальному обряді. Справа в тому, що раніше, ще з часів мустьє (неандертальців), в Україні, як і в усьому світі, були відомі лише індивідуальні або групові поховання. Вже сама поява могильників з визначеною системою розміщення похованих засвідчує значну осілість мезолітичного населення, формує поняття власної родової території та складання у її мешканців досить стійкої соціальної організації, яка могла б всебічно контролювати життєдіяльність у межах цієї території, захистити не лише її мешканців та природні ресурси, а й похованих, які символізували непорушний зв’язок живих із батьківщиною, тобто рідним краєм. Кладовище відтоді стає символом єднання людини з землею і формується поняття батьківщини, а водночас і любові до рідного краю.

Статевовікова структура та просторове розміщення поховань Надпорізьких могильників не залишає сумнівів у патріархальних відносинах серед Населення, яке їх залишило. Так у 1-му Василівському могильнику в Надпоріжжі поховані виключно чоловіки (принаймні, лише 3 з 24 поховань підлягають сумніву в визначенні статі). Більшість похованих — це чоловіки зрілого віку, захоронені невеликими компактними групами по 2—4 чоловіки у кожній. Місця поховання таких груп, ймовірно, були кладовищами чоловіків однородової громади, а могильник в цілому — племінним кладовищем. 3-й Василівський могильник відрізняється від вищеописаного як складом, так і структурою поховань. Тут захоронені чоловіки, жінки й діти. Жіночі поховання на могильнику розташовані в його центральній частині, тоді як чоловічі оперізують їх групами, ніби захищають від ворогів. Діти захоронені як з чоловіками, так і з жінками. Знахідки поховань дітей з чоловіками, ймовірно, свідчать про громадське усвідомлення чоловічої лінії спорідненості в процесі становлення патріархальних відносин. Свого часу А. Д. Столяр, вивчаючи матеріали 1-го Василівського могильника, дійшов висновку, що помітна перевага чоловічих поховань може бути наслідком як патрилокального шлюбу, так і виникнення військової чоловічої організації, яка склалася серед місцевого населення для протидії чужинцям. Останніх у Надпоріжжі і взагалі на Подніпров’ї було чимало.

Справді складна етноісторична ситуація на Подніпров’ї і насамперед у Надпоріжжі, про що йшлося вище, не виключала збройних сутичок між різними групами населення, передусім між місцевим населенням та племенами, які просувалися з різних напрямків у багату життєдайними ресурсами долину Дніпра. Таке припущення підтверджується знахідками небіжчиків у мезолітичних похованнях Надпоріжжя зі слідами насильницької смерті. Наконечники стріл, знайдені в кістках похованих, належали не місцевому, а зайшлому населенню. Захист племінної (корінної, “кормової”, батьківської) території в час, коли поступово наростала екологічна криза, безсумнівно набув першочергового значення. Тому виникнення військової організації у мезолітичного населення Надпоріжжя може вважатися цілком ймовірним. Консолідація чоловіків для захисту племенної території могла мати місце і в інших племенних об’єднаннях. Однак ймовірніше, що контакти між різними етнічними спільностями в мезоліті були частіше миролюбними та спокійними.

Таким чином, як показує аналіз археологічних джерел, утворення племінної організації пов’язано із стабілізацією щільності населення, появою осідлості, хай спочатку і відносної, розвитком поняття. єдиної племінної (“кормової”) території, складанням режиму її раціонального використання та захисту від посягань чужинців, а також із формуванням нового ставлення до землі як батьківщини. Нова соціальна організація мала складний, нестійкий та суперечливий характер. З одного боку, тоді завершився розпад великих первісних громад пізнього палеоліту, на місці яких виникли невеликі однородові громади (2—4 сім’ї). З іншого, досить виразно простежується на новій основі об’єднання малих громад у племена, які на початку формування навряд чи були стійкими соціальними об’єднаннями. Вони виникли на різних територіях, розпадалися, з’єднувалися заново залежно від конкретних історичних ситуацій, як це притаманно більшості молодих, ще не цілком сформованих соціальних об’єднань, включно до ранніх державних утворень.

На сучасному етапі дослідження мезолітичної епохи вкрай важко дослідити характер зв’язків між різними структурами в племені. До того ж вони були різними в різних регіонах. В одних випадках, як це спостерігалося на Подніпров’ї, плем’я мало чіткі структури управління, без яких неможливо уявити собі військову організацію; у других, як було показано на прикладі межиріччя Дунаю та Дністра, це була соціальна організація, яка регулювала на більш “демократичних” засадах лише шлюбні та ідеологічні уявлення при відносно вільних господарських стосунках. У лісовій та лісостеповій зонах, судячи за даними етноісторичного аналізу, племенні об’єднання мали тимчасовий,нестійкий характер.

Однак при всьому розмаїтті етнічних, господарських, соціальних та культурних стосунків як між різними групами населення, так і в середині окремих соціальних об’єднань, мезолітична епоха, безсумнівно, підготувала підвалини для виникнення нового типу господарства — відтворюючої економіки та складання тривкої громади землеробів та скотарів.

Глава 5 Духовна культура

Особливе значення у вивченні історії стародавнього часу мають дослідження, пов’язані з відтворенням рівня розвитку інтелекту і духовної культури первісної людини, її намаганням пізнати навколишнє середовище, світ взагалі і знайти своє місце в ньому. Сам по собі процес зростання інтелектуального і духовного потенціалу у суспільстві вкрай складний і суперечливий. Він зумовлений багатьма чинниками і має різні конкретно історичні прояви. До того ж, на превеликий жаль, пам’яток духовної творчості мезолітичної людини в Україні знайдено дуже мало.

Однак, спираючись на попередні відомості про творчу діяльність первісної людини, спробуємо відтворити деякі моменти її буденного життя в мезолітичний час, залучивши при цьому всі ймовірні свідчення про її духовну й інтелектуальну діяльність.

Як нам уже відомо, близько 3 мільйонів років людина день у день виготовляла з каменю мисливську зброю та інші знаряддя праці. Наприкінці мезоліту вони були не тільки ефективнішими за попередні, а й естетично довершенішими. Здебільшого вони були оброблені і підігнані з ювелірною точністю і великою майстерністю. Однак справа навіть не в цьому. Перш ніж зробити ефективну і естетично досконалу зброю, людині необхідно було добре знати і вміти оцінювати якості кам’яних порід, що безумовно сприяло накопиченню мінералогічних знань. Із безмежного обсягу гірських порід людина поступово навчилась відрізняти не лише ті, які могли бути піддані подальшій обробці з метою отримання необхідних і належної якості знарядь, а й ті, що могли бути доцільно використані на будівництві різноманітних споруд із застосуванням каменю та інших матеріалів.

Проте цим не обмежуються знання первісними людьми властивостей гірських порід. На мезолітичних поселеннях знайдено численні перепалені уламки дрібнозернистого озалізненого пісковика, темнобурого мергелю, вохри тощо, поряд з фарботерками, товкачами для фарб, дрібними вістрями та трапеціями. Розтерті в порошок перепалений пісковик, мергель, вохра використовувались як барвники для розпису одягу, а також для татуювання та розпису тіла людини при обрядових церемоніях. Червоні, близькі до кольору крові, вони часто супроводжували мертвих у похованнях на мезолітичних могильниках Надпоріжжя та Криму. Навряд чи можна сумніватися в тому, що перші пошуки людини в хімічній галузі були пов’язані саме з виготовленням мінеральних барвників.

Накопиченню знань з географії та біології сприяли необхідність удосконалення мисливського промислу та процесу розчленування і обробки туш мисливської здобичі. Мисливець повинен був не лише добре знати особливості рельєфу місцевості полювання і вільно орієнтуватися у просторі, а й склад та звички тваринного світу, біологію розмноження промислових тварин, склад і їстівні якості рослин довкілля. Без цих знань важко було успішно вести мисливсько-збиральницьке господарство і неможливо було б перейти до доместикації рослин і тварин, перші спроби якої на півдні України розпочались наприкінці мезоліту — початку неоліту. Зростанню географічних уявлень сприяли і вимушені міграції населення, про що йшлося раніше. .

Розвиток виробництва також зумовлював потребу в подальшому удосконаленні математичних та астрономічних знань. Останнім часом в археології стало визнаним, що значна частина пізньопалеолітичних та мезолітичних виробів з кісток та витворів мистецтва, які були свого часу “прикрашені” різноманітними зарубками, ямками, хрестиками, крапками тощо, відбивають процес становлення і розвитку системи рахунку та календарних (астрономічних) уявлень у первісної людини[56].

Передумови розуміння необхідності кількісних уявлень і операцій визрівали у повсякденному житті первісної людини і були пов’язані з її утилітарною діяльністю: розчленування крем’яної сировини, розподіл продуктів мисливського промислу, складання із окремих частин наконечників стріл, спорудження жител тощо. Математичні уявлення на основі цих спостережень почали складатися в попередні часи, ймовірно, ще в ранньому палеоліті. За періоду мезоліту первісна людина, безумовно, уже досить вільно володіла навичками рахунку, що відбилося в численних графічних витворах того часу.

Так, на одному з уламків костяних наконечників, знайдених на мезолітичному поселенні Мирне, що у Нижньому Подунав’ї, чітко помітні чотири групи насічок (рис. 27). Три з них складаються з ромбоподібної фігури в центрі, зверху і знизу біля гострих кутів якої нанесено по чотири або три паралельні насічки. Ледве помітна подібна композиція простежується й у нижній частині уламка, яка частково була стерта заполіровкою під час крепління наконечника до древка, що свідчить про попереднє графічне оформлення наконечника до його остаточного закріплення на стрілі. Чітка ритміка графічних композицій безперечно є відбитком досить сталих математичних знань, передусім розвинутої системи рахунку, операційними одиницями якої були числа 4 й 3, та геометричні надбання. Напевне, ці геометричні композиції мали магічне значення і водночас могли бути відображенням досить складних календарних (астрономічних) уявлень.

Рис. 27. Наконечник стріли з “математичними” насічками (Мирне).

На інших уламках чітко помітні композиції з двох паралельних насічок, які наносились поперек пазів проти місць кріплення крем’яних вкладенів, що, мабуть, мало символізувати надійне закріплення крем’яних пластинок — гострого леза мисливської зброї — та сприяти йому (рис. 28).

Рис. 28. Наконечник стріли з орнаментальними насічками (Мирне).

Трапляються на уламках і графічні композиції, які нині сприймаються як суто орнаментальні, хоча в даному контексті мали не лише естетичне, а й смислове навантаження.

Вище зазначалося, якими значними соціальними змінами в житті тогочасної людності було зумовлене виникнення мезолітичних могильників. Поряд з цим дослідники підкреслюють і їхнє певне ідеологічне навантаження. Так, аналізуючи позу та орієнтацію небіжчиків волосько-василівських могильників, Д. Я. Телегін дійшов висновку, що населення Надпоріжжя, яке залишило могильники цього типу, поклонялось Сонцю і пов’язаному з ним теплу, а також вогню, який символізував домашнє вогнище з його затишком, теплом та спокоєм.

Оригінальний звичай простежений С. М. Бібіковим під час дослідження парного мезолітичного поховання в гроті Мурзак-Коба в Криму. В процесі розкопок та анатомічного вивчення жіночого кістяка з’ясувалося, що у небіжчиці було ампутовано дві останні фаланги на мізинцях обох рук, причому ще за життя жінки, і це мало обрядове значення. Цей звичай був широко розповсюджений серед населення різних континентів за різних історичних часів, від палеоліту до середньовіччя включно, і мав різне ідеологічне навантаження, що й ускладнює конкретизацію обрядових уявлень, якими керувались мешканці гроту при його виконанні.

У зв’язку з описаним обрядовим каліцтвом підкреслимо ще один аспект інтелектуального розвитку мезолітичної людини. Незважаючи на негативну оцінку змісту ампутації, сама по собі вона засвідчує певні досягнення хірургічної практики первісної людини.

Крім ампутації кінцівок на остеологічних матеріалах мезолітичного часу простежено трепанацію черепа, вилучення зубів, лікування переломів тощо. Досить високий для тієї доби рівень практичної хірурги, напевно, супроводжувався і значними досягненнями в інших підрозділах медичної практики та фармакології, які важко простежити на археологічних матеріалах.

Серед незліченних пам’яток мезолітичного часу особливе місце посідає своєрідний археологічний комплекс Кам’яної Могили, яка розташована за 15 км на північ від Мелітополя. Незвичайним є вже саме розташування пам’ятки у ландшафті. Високий пісковий горб, вкритий великими кам’яними брилами, що виразно виділяється серед широкої рівнини заплави р. Молочної мимоволі привертає до себе увагу мандрівників. Місцеве населення охоче розповідає захоплюючі легенди як про фантастичне утворення Кам’яної Могили, так і про багатющі скарби, закопані героями або розбійниками під її скелями. Таке вражаюче явище природи не обійшли увагою і стародавні мешканці приазовських степових просторів.

Але не сам по собі велетенський кам’яний горб цікавить археологів (хоча й сама історія його створення природою серед степової рівнини є дуже цікавою), а своєрідні зображення, що вкривають брили пісковика в гротах Кам’яної Могили (рис. 29), та інші загадкові знахідки, вкриті лінійно-геометричним орнаментом, яких за понад 100 років дослідження Кам’яної Могили знайдено більше тисячі. Однак до останнього часу серед дослідників не існує єдності ні з приводу хронології зображень, ні в питанні їхнього історичного змісту. Безсумнівно лише те, що гроти Кам’яної Могили були культовим місцем, де протягом багатьох століть первісні мешканці відправляли якісь особливі обряди, що відповідали їхнім ідеологічним уявленням.

Рис. 29. Кам’яна Могила, загальний вигляд зображень.

Не зачіпаючи згаданих вище дискусійних проблем, звернемо увагу читачів лише на одну групу зображень у “Гроті бика” (за іншими тлумаченнями “Грот мамонта”). Центральне місце за розмірами тут займає зображення пораненого стрілами чи списами бика (тура) в бойовій позі (рис. 30). Місця “влучення” стародавній художник акцентував штучними заглибинами на корпусі тварини. Поряд з цим зображенням досліджено ще декілька окремих композицій. Насамперед, це коло з чотирьох биків, які також “тримають” оборону (рис. 29). Зображені також три олені, коні, хижаки, градчасті огорожі, протерті заглиблення. Над фігурами людей і заглибинами піднесена людська постать мисливця-заклинателя.

Рис. 30. Зображення бика у бойовій позиції з "Гроту бика” Кам’яної Могили, пісковик.

Ймовірно, що композиції “Гроту бика” пов’язані з мисливською магією. Схематизоване, але цілком упізнаване зображення тура дає можливість припустити датування композицій гроту пізнім мезолітом, коли тур широко заселив степові простори України і став провідним об’єктом полювання мешканців цих районів.

Схематична манера виконання зображень на Кам’яній Могилі заслуговує на особливу увагу. Стилізація та схематизм у первісному мистецтві пов’язані з переходом первісних митців від зображень конкретних об’єктів до узагальнюючих образів, що пов’язано із запровадженням лука та стріл, розвитку засобів полювання та значним розширенням об’єктів мисливського промислу. Відображення цих змін бачимо, зокрема, і на зазначених композиціях. Поряд зі схематичними та стилізованими з’являються й зображення такого крайнього ступеню стилізації та умовності, який не дає змоги поки що розкрили їхнє смислове значення. Ці зображення, прості за формою та складні за змістом, свідчать, що в мезолітичну добу формується новий тип мислення, який спроможний глибше аналізувати навколишнє середовище і місце в ньому людини з її складними і суперечливими ідеологічними уявленнями.

Складні міфічні уявлення мезолітичного населення України втілились у чурингах, знайдених у значній кількості на Кам’яній Могилі, на місцезнаходженні Балин Киш у Криму та на інших пам’ятках України. Чуринги (на мові австралійського племені аранда) — це особливі каміння або дощечки з вирізаними або намальованими на них знаками, які переховуються у спеціальних таємничих сховищах і символізують приналежність їхніх власників до конкретної тотемної групи. В. Н. Даниленком розкопаний на Кам’яній Могилі окремий “Грот чуринг”, де знайдено біля сорока кам’яних, прикрашених лінійно-геометричним орнаментом виробів різних розмірів, здебільшого у вигляді різноманітних порід риб. Чуринги виявлено і в інших місцях Кам’яної Могили. З’ясування ідеологічного змісту цих знахідок стане можливим лише за подальшими археологічними дослідженнями.

Завершуючи огляд духовної культури мезолітичного населення, зазначимо, що в цей час помітно зростає рівень раціональних знань первісної людини, поглиблюється її інтелектуальний потенціал, формуються складні ідеологічні уявлення, що відображуються в нових проявах мистецтва та різних міфічних символах, які, здебільшого, поки що важко інтерпретувати.

Все це, поряд із розвитком матеріального виробництва, підготувало базу для запровадження нових форм економіки у неолітичну епоху.

Глава 6 Антропологічний склад населення

Фізичний тип населення України в мезолітичну епоху досліджений за палеоантропологічними матеріалами могильників Дніпровського Надпоріжжя (Волоського, Василівського І і III) (рис. 31) та окремих поховань з гротів Фатьма-Коба і Мурзак-Коба в Криму. Цими знахідками репрезентоване лише населення Південної України. Для більш північних районів антропологічні знахідки цього часу поки що невідомі. Загалом на основі вивчення зазначених матеріалів антропологи дійшли висновку, що фізичний тип населення Південної України належить до великої європейської раси.

Рис. 31. Чоловік з поселення Василівка ІІ. Реконструкція Г. В. Лебединської.

Серед мезолітичного населення, котре залишило надпорізькі могильники, дослідники виділяють три антропологічні варіанти:

Перший — довгоголовий, з високим склепінням, широким і середньовисоким добре профільованим обличчям; середньошироким носом; низькими або середньовисокими орбітами (Василівка І, поховання із зібганими кістяками Василівки III). Велика схожість антропологічних ознак зазначених поховань двох Василівських могильників, розташованих поблизу один від одного, може бути пов’язана із спорідненістю залишившого їх населення.

Другий представлений ще більш довгоголовим населенням з дуже вузьким і високим обличчям; у деяких індивідуумів помітна тенденція до прогнатизму (Волоський могильник).

Третій відрізняється від перших двох коротшою головою, але в межах довгоголових форм; обличчя середньої ширини і висоти з тенденцією до мезогнатії і альвеолярного прогнатизму (поховання з витягнутими кістяками Василівки III).

Усі три варіанти метисовані і, вірогідніше всього, близькі генетично. Різниця між ними може бути хронологічна або племінна. Так, антропологічний варіант витягнутих кістяків Василівки III, який до того ж відрізняється поховальним обрядом (випростане положення небіжчика), може свідчити про розширення шлюбних зв’язків з іншою групою неспорідненого населення[57].

Поховані в гротах Фатьма-Коба (чоловік) і Мурзак-Коба (чоловік і жінка) загалом схожі з небіжчиками з надпорізьких могильників, проте мають і деякі антропологічні особливості. Чоловік з Фатьма-Коби (рис. 32) був невисокий на зріст, довгоголовий, не масивний, з широким і низьким добре профільованим мезогнатним обличчям з низькими орбітами. Чоловік і жінка з гроту Мурзак-Коба (рис. 33, 34) мали високе склепіння черепу, різку доліхокранність, надто широке обличчя з різко виступаючим носом, високий зріст. У жінки спостерігалась тенденція до прогнатності. Г. Ф. Дебец вважав прогнатизм у частини мезолітичного населення півдня України (особливо Криму) залишками євро-африканської стадії розвитку, коли ще не було сформовано чіткі відмінності між негроїдною і європеоїдною расами. На думку Г. Ф. Дебеца і Є. В. Жирова, люди з кримських гротів були типовими кроманьйонцями.

Рис. 32. Чоловік з гроту Фатьма-Коба. Реконструкція М. М. Герасимова.

Рис. 33. Чоловік з гроту Мурзак-Коба. Реконструкція М. М. Герасимова.

Рис. 34. Жінка з гроту Мурзак-Коба. Реконструкція М. М. Герасимова.

Однак В. В. Бунак і В. П. Якимов не погоджуються з таким визначенням і вважають, що кримські мезолітичні кістяки значно відрізняються від типових кроманьйонців багатьма особливостями і, зокрема, великої) висотою черепа. В. В. Бунак підкреслює також неоднорідність усіх трьох черепів і порівнює їх з високоголовою, середньошироконосою, помірно прогнатною, з широким обличчям різновидністю мезолітичних типів європеоїдного населення. М. М. Герасимов також відзначає деяку відмінність людей з гроту Мурзак-Коба (особливо жінки) від типових кроманьйонців. На його думку, в обличчі жінки зовсім відсутні примітивні риси неоантропа, її голова вражає гармонійністю рис, незважаючи на загальну масивність обличчя та його велику ширину. Високе чоло, тонкий із слабим горбочком ніс, великі мигдалеподібні очі, гарно окреслений рот, чітке, але м’яке підборіддя, незважаючи на велику фізичну силу, гармонійно поєднуються з певною м’якістю, жіночістю всього вигляду. Вона мала тонкі руки і кисті з довгими пальцями, обидва мізинці яких були свідомо покалічені (ампутовані дві фаланги). Можливо, така ампутація була пов’язана з магічними обрядами того часу. Відсутність того чи іншого пальця спостерігається і на відбитках та обводах кистей рук пізньопалеолітичного стінного живопису.

Процес формування антропологічного складу мезолітичного населення України поки що до кінця не з’ясований: бракує повноцінних антропологічних даних пізньопалеолітичного часу, про що йшлося у попередньому розділі; антропологічні знахідки на суміжних територіях такі неоднозначні та різнорідні, що поки що лише спричиняють суперечливі тлумачення в їхній систематиці і не можуть стати основою для вірогідних генетичних міркувань.

Найскладнішим є визначення генетичних зв’язків австралоїдного і давньосередземноморського типів населення Волоського могильника, аналогії яким, за даними Г. Ф. Дебеца, сягають Східної Африки (Кенія). Припускаючи можливість міграції населення з цієї території, Г. Ф. Дебец, однак, не стверджує його пряме переселення, а, навпаки, вважає, що зона розповсюдження давньосередземноморського типу населення містилася між цими регіонами, можливо в Передній Азії і прилеглих областях, звідки воно і поширювалося на південь і північ. Не заперечував можливість контактів населення півдня України з більш південними областями і І. Й. Гохман.

Два інші морфологічні варіанти населення Південної України належать до протоєвропейського антропологічного типу. Однак на українських мезолітичних черепах протоєвропейські ознаки відбиті не так чітко. Можливо, фізичний тип мезолітичного населення степової України формувався як місцевий протоєвропейський варіант, який склався на базі пізньопалеолітичних груп населення Центральної та Східної Європи в процесі тривалих контактів з близькими типами населення Середземномор’я.

На відміну від І. Й. Гохмана, Т. С. Кондукторова вважає, що мезолітичне населення було неоднорідним, і в його формуванні брали участь антропологічні типи з різними генетичними коренями. Така думка, добре погоджується з викладеною у попередньому розділі етнічною ситуацією, що склалась у мезоліті Степової України за археологічними даними. Як було показано вище, взаємовідносини між окремими групами населення, насамперед у Надпоріжжі, не завжди були мирними. Так, крем’яні наконечники стріл знайдено у двох випадках у Волоському могильнику (в грудній клітці і в першому шийному хребці) та у 3-му Василівському (в області шиї, в атланті, в ребрі, в крижах). У 3-му Василівському могильнику вперше знайдено череп з трепанаційним отвором в області лівої тім’яної кістки. Краї отвору були повністю облітеровані — ознака того, що дана особа пережила трепанацію на досить довгий строк. Отвір було зроблено інструментом, виготовленим з компактної речовини трубчастої кістки тварини або крем’яним наконечником. Така штучна трепанація, зроблена через якесь пошкодження, — унікальний випадок для такого давнього часу.

Протягом мезоліту помітно стабілізується склад населення України. Чіткішою стає культурно-історична карта, на якій збільшується кількість археологічних культур, генетично пов’язаних поступовим розвитком із попередніми та наступними культурно-історичними спільностями в окремих екологічних нішах. Поступово виникають більш-менш стабільні соціально-економічні та етнічні угруповання, що розселяються на обмеженій території, яка згодом стає зоною переважного їхнього господарського використання, а надалі — їхньою племінною “власністю”.

Часткова стабілізація господарства, соціального та культурно-історичного розвитку населення України в мезоліті була зумовлена, насамперед, продуктивністю мисливства — завдяки широкому розповсюдженню лука та стріл; розвитком ускладненого збиральництва з широким застосуванням ефективних знарядь праці для обробки його продуктів (зернотерок, товкачів, ступок і ін.), а також сприятливими кліматичними умовами на початку голоцену. Своєю чергою розвиток продуктивних сил спричинив зростання чисельності і щільності населення, стабілізацію його етнічного складу, виникнення соціально-економічних структур, які регулювали не лише внутрішні стосунки у громаді, а й взаємини між громадянами різного рівня спорідненості.

Подальший поступовий розвиток суспільства потребував відповідного розвитку продуктивних сил, ретельнішого і цілеспрямованішого використання життєдайних ресурсів обмежених територій, удосконалення внутрішніх і зовнішніх соціальних і економічних стосунків у громадах. Водночас слід зауважити, що за мезоліту вже досить чітко простежується нерівномірність господарського і соціального розвитку населення окремих регіонів України, яка була зумовлена передусім різним складом і енергетичним потенціалом життєдайних ресурсів окремих регіонів, особливостями їхніх природно-кліматичних умов, що потребувало різних форм виробничих і соціальних зусиль для життєзабезпечення їхнього населення, а також призводило до різного роду локальних або навіть регіональних криз.

Перша така криза виникає, напевне, в степовій зоні, де наприкінці мезоліту помітно скорочується продуктивність мисливства на великих стадних тварин, насамперед на бізона. Вдосконалення мисливської зброї, а згодом і зміна природного оточення, призвели до катастрофічного зменшення популяцій бізона, яке підірвало можливість його подальшого відтворення як об’єкта життєзабезпечення первісних громад. Значно погіршена була і репродуктивність популяцій інших тварин (коня, осла, сайгака тощо). Водночас окреслена вище демографічна, соціальна і природно-кліматична ситуація виключала можливість широких міграцій у пошуках нових “кормових” територій. За цих умов населенню степової зони залишалося лише вести пошук нових методів адаптації за рахунок збільшення продуктивності своєї кормової території. Вирішення складної кризової проблеми тоді можливе було лише на шляху трансформації засобів виробництва, пошуків нових джерел розширення життєдайних ресурсів удосконалення структури суспільства. Все це стало можливим лише з запровадженням відтворюючого господарства. Після публікацій відомого англійського археолога Г. Чайлда перехід від привласнюючих до відтворюючих форм економіки розглядається як аграрна (неолітична) революція, що підготувала умови для виникнення цивілізацій. Таким чином, перехід від мезоліту до неоліту в південних районах України пов’язується з “неолітичною” революцією і припадає на другу половину VI тисячоліття до н. е. Водночас зі зміною форми економіки у побуті і виробництві запроваджуються нові знаряддя праці, з’являються керамічний посуд, прядіння, ткацтво, удосконалюється система управління господарством. Все це поступово спричинило зміну всієї системи життєзабезпечення, соціальної організації суспільства, його ідеології та духовної культури.

Однак новітні дослідження археологів підтверджують поступовість змін. З’ясувалося, що новації в економіці, соціальному житті та побуті суворо не детерміновані у часі і можуть виникати у різній послідовності. Так, наприклад, перші прояви відтворюючого господарства в Україні не завжди супроводжувалися, як це буде доведено нижче, виникненням кераміки (“докерамічний” неоліт) або нових, зокрема шліфованих, знарядь праці (сокира, мотика тощо). Значно пізніше мешканці степів оволоділи прядінням і ткацтвом.

І все ж таки треба визнати, що всі докорінні зміни, що сталися у неолітичний час у цьому регіоні, передусім пов’язані із запровадженням скотарства та землеробства.

На відміну від степової зони, де відтворююча економіка склалась переважно на місцевій основі завдяки розвитку продуктивних сил та запозиченню деяких новацій у Закарпатті, в лісостеповій зоні Прикарпаття і Волині землеробсько-скотарська економіка сформувалася завдяки прийшлому населенню, яке поступово приходило на ці території з Південної і Центральної Європи з початку V тис. до н. е. Пізніше тривалий час цей регіон буде своєрідним осередком, з якого елементи відтворюючого господарства розповсюджувалися на інші території України, у розумінні деяких дослідників, взагалі “неолітизації”.

Водночас на значній території України (у лісостеповій та лісовій зонах, в Криму) досліджено археологічні пам’ятки V—IV тис. до н. е., де в значній кількості знайдено керамічний посуд, шліфовані знаряддя праці (сокири, мотики, долота тощо), пристрої для прядіння та ткацтва і доведено, що мешканці цих поселень ще тривалий час не запроваджували ні землеробства, ні скотарства.

Така особливість історичного розвитку населення лісостепової смуги Центральної і Східної України була зумовлена насамперед якістю природних ресурсів регіону, котрі повністю забезпечували прогресивний розвиток суспільства на базі привласнюючої економіки. Багата рибою повноводна річкова мережа лісостепу, теплий клімат і родючі ґрунти створювали сприятливі умови для розвитку рослинності та тваринного світу. Запас зоомаси тут у 5 разів перевищував зоомасу степів. Таке природно-кліматичне оточення сприяло організації довготривалих поселень, осілості населення, коли багато років на одній і тій самій території, обмеженій соціальними нормами, одна й та сама громада вела багаторесурсне, досить продуктивне господарство привласнюючого типу (рибальство, мисливство, збиральництво), а також виготовляла глиняний посуд, високоефективні знаряддя праці тощо, численні рештки яких знайдено на багатьох поселеннях. Природне оточення, багате на життєдайні ресурси, давало можливість людям не лише забезпечити себе необхідними продуктами споживання, а й отримати їх значно більше, що в свою чергу сприяло розвиткові раціональних знань та духовної культури.

Однак постійні зміни клімату протягом атлантичного періоду, з яким пов’язується неолітична епоха, спричиняли суттєві зміни в навколишньому середовищі, в прямій залежності від якого були первісні громади. Дуже часто погіршення природних умов змушувало людей залишати обжиті місця й переселятися у сприятливіші для життєдіяльності регіони. Частіше за все вимушена була вдаватися до міграцій значна частина мешканців степу — внаслідок наступаючої екологічної кризи. Переселяючись у лісостеп, степовики запроваджували свої форми господарства, оскільки за рівнем свого соціального і господарського розвитку вони були підготовлені сприйняти і землеробство, і скотарство. Елементи відтворюючої економіки розповсюджувалися також шляхом взаємозапозичень. Таким чином, до кінця IV тис. до н. е. більшість населення України в тій чи іншій формі ознайомилася з відтворюючими формами господарства. Однак переважати в життєзабезпеченні більшості населення України вони стали значно пізніше.

Принципові зміни, які мали місце в економічній сфері первісних мисливців, рибалок та збирачів неолітичного часу, не могли не позначитися і на соціальних структурах їхнього суспільства та інших елементах духовного і суспільного життя. З розвитком землеробства і скотарства формується поняття власності на землю, худобу та продукти виробництва. На особливу увагу громади заслуговував розподіл надлишків виробництва. Зростання чисельності громади та ускладнення процесу виробництва потребували вдосконалення системи управління, яка поступово ставала все складнішою та більш ієрархізованою.

Загалом неолітична епоха розпочинає новий етап у розвитку людства, який на території України тривав приблизно півтора тисячоліття, однак у різних регіонах мав свої хронологічні рамки, про що йтиметься далі.

Глава 1 Етнокультурна ситуація

Життя населення у первісну епоху жорстко залежало від оточуючого середовища. Значною мірою кліматичними умовами спричинювались як міграції, так і тривале автохтонне мешкання, що певною мірою позначалося на етнічному процесі в неоліті. Це потребує спочатку звернути особливу увагу на зміни природно-кліматичних умов на терені України протягом епохи неоліту.

За даними дослідників, клімат атлантичного періоду голоцену, на який в основному припадає доба неоліту в Україні, був теплішим і посушливішим за сучасний. Територія України тоді, мабуть, займала дві ландшафтні зони: лісостепову і степову.

Для лісостепової зони характерним є чергування безлісного простору та значних масивів лісу, що розташовані не тільки долинами річок, а й на вододілах. До втручання людини ліси займали не менше 50 % площі. Друга частина цієї зони становила луговий степ. Домінуючий ландшафт лісостепу — хвиляста рівнина з густою мережею річкових долин та балок. Лісостеп володіє великими запасами тепла та вологи, родючими ґрунтами, що створює сприятливі умови для розвитку рослинності та тваринного світу. Запас зоомаси тут у середньому складає 500 кг на гектар, що перевищує зоомасу степу в 5 разів.

В атлантичний період голоцену у лісостеповій зоні України були сприятливі умови для розвитку широколистяних лісів. У Західній частині вони складалися з липи, дуба, граба, на півночі до них долучалася береза. У підліску зростали ліщина та грабинник. На заході відомий дикий виноград. Серед мешканців лісостепу були тури, тарпани, лосі, кабани, зубри, ведмеді, зайці, вовки, лисиці.

Для степової зони, на відміну від лісостепу, характерний постійний дефіцит вологи. Влітку випадає біля 75—85 % опадів, але за умов високих температур уся ця кількість випаровується. За сучасними даними, кількість атмосферних опадів від північного кордону степової зони до південної змінюється від 430 до 150 мм. Дефіцит вологи зростає з півночі на південь, підсилюючись різницею у кількості зимових опадів, які зменшуються у тому ж напрямку більше ніж удвічі — з 90 мм на півночі степу до 40 мм на півдні. Загалом, з урахуванням кількості опадів і випаровування їх залежно від температури та сили вітру, посушливість південних районів у шість разів перевищує північні. Змінюється і рослинність степу, яка визначається також кліматичними умовами. Запаси фітомаси від північних кордонів степу зростають з 28 до 48 т на гектар та скорочуються до 9 т на її південних кордонах. Центр степової зони є оптимальним по комбінації тепла та достатньої кількості опадів.

Особливістю степів України вважається літня посуха, пов'язана з випаданням основної кількості опадів восени та навесні. Тут, порівняно зі східними районами, багато рослин-мезофітів і менше — ксерофітів з великою підземною фітомасою. Це робить українські степи більш вразливими та легко реагуючими на зміни клімату. Невелика кількість ксерофітів з розвиненою кореневою системою не може перешкодити укоріненню деревної рослинності, що при підвищенні вологості сприяє її легкому доступу на степові території та розширенню лісостепової зони у південному напрямку.

Однак природно-кліматичні умови протягом атлантичного періоду голоцену не були незмінними. Фахівці простежують ряд коливань вологості та температури. Судячи з сучасних знань, у другій половині VI тис. до н. е. фіксуються найзначніша для атлантичного періоду посуха та потепління клімату, коли температури були вищі за сучасні, а вологість — менша. Найсильніша аридизація проявилась у східних районах України, значно менше зачепивши її західну частину, що зумовлено зростанням континентальності клімату в Україні у східному напрямку. Через уже зумовлені особливості своєї рослинності українські степи, на відміну від східних сусідів, безпосередньо реагують на зміну клімату. В умовах аридизації почалося остепнення лісостепових районів. У Північному Причорномор’ї та в Приазов’ї, мабуть, розповсюдилися посушливі або ж сухі степи, у південних районах сучасного лісостепу — різнотравнозлакові степи.

Лише у середині V тис. до н. е. відмічено зростання загальної зволоженості клімату, що призвело до скорочення степової смуги, поширення лісів униз по долинах річок аж до Чорного та Азовського морів. Кордони лісостепу, мабуть, наближалися до сучасних. Але вже в останній чверті V тис. до н. е. відбувається поступова аридизація, що сягає максимуму, певно, наприкінці V тис. до н. е. З початку IV тис. до н. е. знову посилюється зволоженість клімату, і у другій чверті настає досить вологий період, коли кордони степу та лісостепу наближаються до сучасних, а у степовій смузі складаються сприятливіші умови для проживання населення, ніж раніше.

Зміни природно-кліматичних умов значною мірою впливали на господарчу діяльність давнього населення, що примушувало його пристосовуватися до оточуючого середовища. Важливу роль у цьому пристосуванні за доби неоліту відігравали міграції, які значно змінювали етнокультурну ситуацію на терені України. Для її дослідження, крім природно-кліматичних умов, необхідно зважати на відносну хронологію пам’яток та археологічних культур, що випливає із взаємодії традицій або імпорту окремих предметів. Абсолютні дати більшості пам’яток України прив’язані до дат буго-дністровської та трипільської культур, матеріали яких мають радіокарбонні визначення і хронологію яких добре розроблено.

Перехід до неоліту передусім відбувся в степовій зоні і південних районах сучасного лісостепу, котрі найбільшою мірою терпіли від глибокої аридизації наприкінці VI тис. до н. е. В басейнах Південного Бугу та Дністра мезолітичні анетівсько-гребениківські мешканці, пристосовуючись до цих умов природного оточення, виробили нові традиції життєдіяльності. Цей процес, а також досить жваві стосунки з неолітичним кримським населенням суміжних територій привели до формування нового етнічного угруповання, котре залишило пам’ятки так званої буго-дністровської культури. Остання виділена та вивчена В. Н. Даниленком і названа за територією розповсюдження її поселень[58].

Переважна більшість пам’яток цієї культурно-історичної єдності була розташована по долинах великих річок, мала порівняно невеликі розміри і відповідно незначну кількість матеріальної культури. На думку В. М. Даниленка, це були сезонні стоянки, що влаштовувалися на мисах або островах у місцях давніх порогів. Найархаїчніші поселення неолітичних мешканців на Південному Бузі були засновані у третій чверті VI тис. до н. е., коли вже були сформовані місцеві традиції виготовлення знарядь праці та зброї, однак, як свідчать матеріали нижнього шару поселення Заньковці у Вінницькій області, їхні мешканці ще не використовували глиняний посуд.

Аридизація, що охопила Східну Європу наприкінці VI тис. до н. е., ймовірно, викликала міграцію у Подністров’я населення з Карпато-Балканського регіону, котре мало комплексне землеробсько-скотарське господарство, розвинуте виготовлення кераміки і мешкало у великих стаціонарних поселеннях. Насамперед це були носії кришської та керешської археологічних культур.

Так, з кінця VI до середини V тис. до н. е. простежується помітний вплив племен кришської культури на дністровське населення, де, незважаючи на генетичну єдність цього населення з мешканцями неолітичних поселень Південного Бугу, починають формуватись локальні розбіжності у вигляді матеріальної культури, що дало фахівцям підставу виділити бузький та дністровський її варіанти.

Вплив критських прибульців на місцевих дністровських мешканців та жваві стосунки між ними привели до розповсюдження наприкінці VI тис. до н. е. у всього буго-дністровського населення раннього землеробства та першого глиняного посуду. Носії буго-дністровської культури, засвоївши технічні навики виготовлення кераміки, запозичили кухонний критський посуд, а також створили свою, притаманну тільки їм кераміку. Тісні контакти буго-дністровського населення з критським та керешським продовжувалися до середини V тис. до н. е., про що свідчить столовий критський та керешський посуд, що потрапляв шляхом обміну у буго-дністровські поселення.

Протягом другої половини VI тис. до н. е. у степовому Подніпров’ї та суміжних районах Приазов’я на основі традицій населення дніпровської мезолітичної культури формується нова культурна єдність, репрезентована пам’ятками сурської археологічної культури. Вона визначена В. Н. Даниленком і названа по групі поселень на острові Сурському. Найархаїчніші сурські пам’ятки відомі на нинішній час лише у Надпоріжжі: стоянки біля урочища Собачки, Василівка та Попів мис. Ця територія є чітко визначеною екологічною частиною Дніпровського басейну. Вона включала пороги, забори та острови, зручні для рибальства. Заплавні ліси по берегах були багаті дикими тваринами та придатні для полювання.

У другій половині VI тис. до н. е. сурське населення ще не займалося виготовленням кераміки й користувалося камінним посудом. Важливу роль у створенні сурських традицій відігравало буго-дністровське населення. Спорідненість традицій сурської та буго-дністровської культур у попередні часи, тісні зв’язки між населенням цих регіонів, що склалися ще в мезоліті, продовжились і за періоду неоліту. Наслідком цих контактів наприкінці VI — на початку V тис. до н. е. було запозичення сурським населенням від мешканців Південного Бугу традиції виготовлення першої кераміки. Так були перейняті технологія, загальні елементи орнаменту та гостродонні, слабо профільовані форми посуду.

Сурські пам’ятки першої — третьої чвертей V тис. до н. е. знайдено вже і в Приазов’ї на р. Молочній біля Кам’яної могили та в степовому Подніпров’ї на островах Виноградний, Кодачок, Кизлевий, поселенні № 1 на Сурському острові.

Більшість сурських пам’яток — це невеличкі місцезнаходження, на яких виявлено декілька десятків крем’яних та поодинокі керамічні вироби. Вони є залишками тимчасових сезонних таборів населення, чиє господарство визначали мисливство та рибальство, що доповнене елементами раннього скотарства.

На іншій території України — у лісостеповому Подніпров’ї, Поліссі, районах сучасного лівобережного лісостепу — у першій половині V тис. до н. е. продовжували розвиватися традиції місцевого мезолітичного населення. Екологічна ситуація в цих районах менше постраждала від аридизації клімату й залишалася стабільнішою, господарчої кризи тут не спостерігалося. Залишається поки що слабо вивченою історія населення степового Приазов’я першої половини V тис. до н. е.

З середини V тис. до н. е. відмічено поступове посилення загальної зволоженості клімату, наслідком чого було розширення лісостепової смуги та поліпшення умов життя у степах Причорномор’я. Поступово зростала чисельність населення. Зміни в демографічній ситуації пов’язані зі значними змінами в етнокультурному житті в Україні.

Карта 4. Неолітичні пам’ятки України.

І — києво-черкаська культура; II — лизогубівська культура; III — донецька культура; IV — азово-дніпровська культура; V — вірьовкінська група пам’яток; VI — нижньодонська культура; VII — сурська культура; VIII — буго-дністровська культура; IX — культура лінійно-стрічкової кераміки; X — культури Кереш та мальованої кераміки; XI — неолітичні пам’ятки Криму.

1 — Ужгород; 2 — Великі Лази; 3 — Холмці; 4 — Рільне, Рафайлове; 5 — Велика Добронь, Малі Гаївці; 6 — Заставне; 7 — Мукачеве, Мала Гора; 8 — Дрисине; 9 — Фредрополь, Нотоване; 10 — Колодниця; 11 — Бовшів; 12 — Буківна; 13 — Голосків; 14 — Незвисько; 15 — Бучач; 16 — Сухостів; 17 — Попівці; 18 — Торське; 19 — Звенячин; 20 — Синьків; 21 — Луцьк; 22 — Баїв; 23 — Сандраки-Хмельник; 24 — Печера; 25 — Королів; 26 — Самчинці; 27 — Сокільці; 28 — Глинське; 29 — Шимановське; 30 — Заньківці; 31 — Жакчик; 32 — Мельнична Круча; 33 — Скибенці; 34 — Чорнятка; 35 — Гайворон-Поліжок; 36 — Саврань; 37 — Миколина Брояка; 38 — Володимирівна; 39 — Гард; 40 — Пугач І, П; 41 — Прибузьке; 42 — гирло Гнилоп’яті; 43 — Моства; 44 — Грині; 45 — Струмель; 46 — Гастятин; 47 — Шмаївка; 48 — Домантове; 49 — Микільська Слобідка; 50 — Вишеньки; 51 — Віта Литовська; 52 — Бортничі; 53 — Козинці; 54 — Коробівка; 55 — Веремівка; 56 — Мутихи, Пищики; 57 — Бузьки; 58 — Дереївка, Успенка; 59 — Огрінь; 60 — о-ви Сурський та Кодачок; 61 — Стрільча Скеля; 62 — могильники Василівський 2 та 5, Мар’ївський, о-в Виноградний; 63 — Микільський могильник, скеля Монастирка; 64 — о. Шулаїв; 65 — могильники Ясинуватський І, Вовнизький І, Вовнизьке лівобережне поселення; 66 — Вовнизьке правобережне поселення; Вовнизький 2 могильник; 67 — Вільнянський могильник; 68 — Собачки; 69 — Середній Стіг; 70 — Лисогорський могильник; 71 — Чапаївка; 72 — Кам’яна Могила; 73 — Семенівка; 74 — Долинський могильник; 75 — Ішуньська; 76 — Таш-Аїр; 77 — Кая-Араси; 78 — Фатьма-Коба; 79 — Ат-Баш; 80 — Балін-Кош; 81 — Водопад ний; 82 — Заміль-Коба 1, 2; 83 — Алачук; 84 — Суат; 85 — Аджі-Коба; 86 — Карасу-Баши; 87 — Олексіївська Засуха; 88 — Фронтове І, ПІ; 89 — Чорна Балка; 90 — Піщана Балка; 91 — Тасунове; 92 — Олексіївна; 93 — Миколаївка; 94 — Маріупольський могильник; 95 — Роздольне; 96 — Підгорівка, Старобільське; 97 — Олександрія; 98 — гирло Осколу 1, 2; 99 — Зливки; 100 — Студенок; 101 — Бондариха; 102 — Яремівка; 103 — Вірьовкінські хутори XIV; 104 — Госпітальний Горб; 105 — Засуха; 106 — Богданівна; 107 — Турова Гора, Йосипівна, Гупалівка; 108 — Червона Гора; Біла Гора; 109 — Марки; 110 — Макухівка; 111 — Луком’я 1, 2; 112 — Черепівка; 113 — Козловка; 114 — Озаричі; 115 — Лизогубівка; 116 — Мельня; 117 — Погорілівка — Вирчище; 118 — Ображеївка; 119 — Гришівка.

Саме тоді до Закарпаття з території Угорщини переселяються носії культури мальованої кераміки, які асимілювали місцеве керешське населення. Цю культуру було названо по своєрідному глиняному столовому посуду, розмальованому червоною та чорною фарбами. Найбільш ранніми з відомих поселень прийшлих племен є Рівне — Кіш — Мезе-2, Великі Лази. До середнього етапу належать Холмці та Мала Гора, а заключний етап існування традицій цього населення представлений поселеннями Дякове та Заставне[59]. Крім Закарпаття, носії культури мальованої кераміки мешкали в Угорщині, Північно-Західній Румунії та Східній Словаччині і мали досить розвинуте відтворююче господарство.

У середині V тис. до н. е. в Україні розселилися носії культури лінійно-стрічкової кераміки, котрі були частиною великої культурної єдності, що займала за доби неоліту територію Західної та Східної Європи. Назву свою вона отримала по орнаменту глиняного посуду. Він складався з прокреслених ліній та ямок, які відтворювали стрічки. На думку фахівців, в Україну населення цієї культури просунулося з теренів Польщі і розселилось у лісостеповій зоні аж до Побужжя та Середнього Дністра[60]. Серед залишених ними великих стаціонарних поселень найповніше досліджені Торське та Звенячин.

У третій чверті V тис. до н. е. в Україну з території Нижнього Подоння просуваються носії нижньодонської культури маріупольської культурно-історичної області. Цю культуру названо по основній території життя її населення, що мешкало у Нижньому Подонні та суміжних районах Приазов’я. Досить повно досліджено залишки нижньодонських поселень у багатошарових пам’ятках на острові Ракушечний Яр та навпроти нього на березі Дону біля станиці Раздорської Ростовської області. Це населення залишило і Маріупольський могильник — один з найцікавіших неолітичних некрополів Східної Європи. Він був ретельно розкопаний М. О. Макаренком під час будівництва заводу “Азовсталі” на березі р. Кальміус біля Маріуполя. Забігаючи наперед, зазначимо, що ця яскрава пам’ятка дала назву групі споріднених культур, носії яких мали близький поховальний обряд, спільні риси у виготовленні глиняного посуду та знарядь праці. Маріупольська культурно-історична область займала наприкінці V — початку IV тис. до н. е. степ та південь лісостепу від Уралу до Південного Бугу[61].

Важливе місце у господарстві нижньодонського населення належало скотарству та мисливству, а можливо, воно було знайоме і з землеробством. Частина носіїв нижньодонської культури осіла в Приазов’ї та степовому Подніпров’ї, окремі його групи досягають басейну Південного Бугу. Їхній вплив та можлива інфільтрація до місцевого буго-дністровського масиву призвели до значних змін буго-дністровських культурних традицій, що відбилося в матеріалах поселень Самчинці 1 та 2.

Насамперед вплив донського населення йа південнобузьке простежується за матеріалами керамічного посуду[62]. З цього приводу зазначимо, що виготовлення глиняного посуду в більшості первісних суспільств було традиційним жіночим заняттям. Це дає можливість припускати існування міжобщинних шлюбних відносин між населенням нижньодонського та буго-дністровського культурних ареалів. Ймовірно, нижньо-донські жінки, котрі потрапляли в буго-дністровські громади внаслідок шлюбу, продовжували виготовляти посуд і передусім прикрашати його відповідно до традицій своєї культури. Водночас фіксується і зворотний вплив, який найяскравіше виявився у традиціях насамперед орнаментації посуду нижньодонського населення.

Розселившись у степовому Подніпров’ї, нижньодонське населення зазнало впливу корінних сурських мешканців і значно змінило свої культурні традиції, що призвело до формування своєрідного азово-дніпровського культурного ареалу маріупольської області. Ця культурна єдність виділена В. М. Даниленком за матеріалами пам’яток, які було досліджено наприкінці 20-х — на початку 30-х років у Надпоріжжі[63], коли тут працювали експедиції українських археологів, які вивчали історичні пам’ятки, що могли бути зруйновані під час будівництва Дніпрогесу. Основною територією розселення цієї культури були Надпоріжжя та прилеглі райони Приазов’я. Лише окремі його групи доходили до сучасних лісостепових районів Подніпров’я. Важливу роль у господарстві носіїв азово-дніпровської культури відігравали скотарство та мисливство. Перший етап культури, котрий датується третьою чвертю V тис. до н. е., представлений на багатошаровому поселенні Семенівка під Мелітополем, а також ранніми групами поховань Василівського-5, Вовнизького-2 та Микільського могильників.

Наприкінці третьої чверті V тис. до н. е. зростання чисельності буго-дністровського населення примусило його розселитися до південно-східного Полісся, а на сході — до правобережжя Дніпра. Тісні контакти переселенців з місцевими мезолітичними мешканцями сприяли розповсюдженню серед останніх навиків виготовлення глиняного посуду та раннього землеробства. Кінцевим результатом цих змін було формування дніпро-донецьких культурних традицій. Цю культуру, а потім і етнокультурну область виділив В. М. Даниленко[64]. Він включав її в межі пам’ятки, що залишили неолітичні мешканці лісостепового Подніпров’я та Сіверського Дінця. Іншої думки дотримується Д. Я. Телегін[65]. Він вважає дніпро-донецькими усі неолітичні могильники з витягнутим обрядом поховання та усі поселення лісового Подніпров’я, лісостепової та степової України, на яких знайдено кераміку з гребінцево-накольчастим візерунком. Таким чином, Д. Я. Телегін об’єднує в єдину культурно-історичну спільність мисливців та рибалок лісостепової смуги й смуги лісів, а також скотарів азово-дніпровської та нижньодонської культур. Здається, що яскраві особливості у господарстві та побуті, котрі насамперед залежали від адаптації до оточуючого середовища, зумовлювали відмінності в рівні соціального розвитку суспільства та ідеології. 'Сказане не дає змоги об’єднувати носіїв культур степових і лісостепових пам’яток в єдину культурну групу і підтримувати позицію Д. Я. Телегіна. Обґрунтованою виглядає і думка І. М. Тюріної, яку розділяє більшість фахівців, про існування особливої верхньодніпровської культури, пам’ятки якої залишило мисливсько-рибальське населення Верхнього Подніпров’я зі своєрідною долею[66]. Загалом, на наш погляд, більш переконливою є думка В. М. Даниленка, яку підтверджують та уточнюють нові археологічні матеріали.

За даними сучасних досліджень археологів, до дніпро-донецької культурно-історичної області включають волинську, східнополіську, києво-черкаську, донецьку та лизогубівську археологічні культури. Найбільш архаїчні пам’ятки дніпро-донецької області поки що відомі лише на півдні Полісся. Вони фіксують початок формування волинської (поселення Гирло Гнилоп’яті) та київського варіанту києво-черкаської культури (Лазарівка, Бородянка-Зв, Корма-1б). Серед їхніх матеріалів наявні знаряддя праці, виконані в місцевих мезолітичних традиціях, а також кераміка, що копіює буго-дністровський посуд третьої чверті V тис. до н. е. Певно, пам’ятки цього часу є і на Черкащині. Однак тут матеріали поселень поки що досконало не вивчено, що дає можливості напевне визначити інвентар раннього періоду формування традицій черкаського варіанту києво-черкаської культури.

У V тис. до н. е. почався процес формування неолітичних культур на Кримському півострові. Місцеве населення продовжувало розвиток кукрекських та гірськокримських мезолітичних традицій. За поодинокими знахідками, більшість кримських мешканців запозичувала традиції виготовлення глиняного посуду від сусідніх носіїв сурської культури степового Подніпров’я. Населення Керченського півострова підтримувало жваві стосунки з неолітичними мешканцями Чорноморського узбережжя Кавказу та сприймало їхні способи виготовлення кераміки. На початку останньої чверті V тис. до н. е. у степовий Крим переселилися деякі групи носіїв азово-дніпровської культури. Із залишених ними пам’яток досліджені поселення біля с. Фронтове (шар 1) на Керченському півострові та ґрунтовий могильник поблизу с. Долинка Красноперекопського району.

В останній чверті V тис. до н. е. знову розпочинається поступова аридизація клімату, котра погіршує умови життя у південних районах степу і деякою мірою змінює їх у лісостепу. Населення цих регіонів було вимушене пристосуватися до нового природного середовища. В цей час скорочується пересування населення по відкритих степових просторах, воно концентрується по басейнах річок. Це призвело до зменшення контактів степового нижньодонського населення з буго-дністровськими мешканцями і сприяло відродженню у дещо модифікованому вигляді буго-дністровських традицій першої половини V тис. до н. е. та формуванню культури пізнього етапу життя населення, найповніше представленого на поселеннях Саврань, Пугач-І та II.

Зростаюча аридизація клімату викликала відтік носіїв буго-дністровської культури в північні та східні райони, що посилило їхній вплив на розвиток неолітичних мешканців лісостепового Подніпров’я і сприяло складанню традицій другого періоду розвитку волинської та києво-черкаської культур дніпро-донецької області. Саме в останню чверть V тис. до н. е. повністю формується дніпро-донецька культурно-історична область.

Найсуттєвіше буго-дністровський вплив зачепив мешканців Черкаської області, які, мабуть, асимілювали частину прибульців із Південного Бугу. Крім навиків раннього землеробства та скотарства черкаське населення запозичило також їхній посуд. Трохи пізніше у лісостеповому лівобережжі Дніпра з’явилися окремі групи середньодонського неолітичного населення[67]. Їхня міграція була викликана зростанням чисельності населення Середнього Подоння за рахунок пришельців із степових просторів, де внаслідок аридизації значно погіршилися умови життя. Середньодонські прибульці досить швидко були асимільовані місцевим дніпро-донецьким населенням. Однак під їхнім впливом у лісостеповому Подніпров’ї розповсюдилася своєрідна традиція орнаментації кераміки.

Внаслідок буго-дністровського та середньодонського імпульсів наприкінці V тис. до н. е. повністю оформлюються культурні традиції черкаського населення києво-черкаської культури. Воно залишило частину Дереївського могильника, поселення Бузьки та Пищики. Його окремі групи просуваються у Надпоріжжя, мешкаючи на стоянці Огрінь-8 (шар Ді) та ховаючи померлих на Вільнянському, Василівському-2, Вовнизькому-1 та інших могильниках. Значно менше вплив означених культурних традицій виявився у київському Подніпров’ї, де населення продовжувало розвивати традиції, притаманні архаїчним пам’яткам києво-черкаської культури. Найвиразнішими селищами київського варіанту є Завалівка, Ошитки, Грині, Вишеньки, Струмаль, Гастятин. Деякі дослідники виділяють пам’ятки типу стоянок Струмель та Гастятин в окрему культурну групу, яка, на їхню думку, має спільні риси з пам’ятками дубичайського типу та культури Ертебелле у Прибалтиці[68]. Однак близькість матеріалів стоянок, які відносять до цього типу, з матеріалами київського варіанту дніпро-донецької області свідчить на користь думки В. І. Непріної, яка вважала ці пам’ятки дніпро-донецькими.

На Сіверському Дінці в середовищі носіїв донецької мезолітичної культури в останній чверті V тис. до н. е. розповсюджується глиняний посуд, близький до черкаського, що було зумовлено тісними зв’язками, котрі склалися ще в епоху мезоліту між мешканцями Сіверського Дінця та населенням південної частини лісостепового Подніпров’я.

Наприкінці V тис. до н. е. оформилися традиції ще однієї групи населення дніпро-донецької культурно-історичної області, яка залишала пам’ятки лизогубівської культури, В. І. Непріна, яка виділила цю культуру, дала їй назву по першому та найповніше дослідженому поселенню біля с. Лизогубівка Сумської області. На думку В. І. Непріної, носії цієї культури генетично пов’язані із степовим неолітичним населенням сурської, ракушечноярської або буго-дністровської культур. Однак близькість основних лизогубівських традицій до києво-черкаських і донецьких дає можливість погодитися з Д. Я. Телегіним та віднести лизогубівську культуру до дніпро-донецької культурно-історичної області.

Лизогубівське населення мешкало в басейнах Середньої Десни, Сули, Псла. Його традиції мають складне походження. Їхнє вивчення дає змогу припустити, що місцеве мезолітичне населення запозичило посуд, а також, мабуть, елементи землеробства від носіїв традицій києво-черкаської культури. Важливо, що у лизогубівських матеріалах не фіксуються риси культури населення буго-дністровського регіону, елементи яких яскраво простежуються у культурі населення Подніпров’я. Значний вплив на складання лизогубівського комплексу зробили окремі групи азово-дніпровського населення, які в останній чверті V тис. до н. е. просунулися по лівобережжю Дніпра до басейну Десни. На півночі лісостепу вони були асимільовані місцевими мешканцями, але залишили відбиток у традиції виготовлення останніми кераміки. Середньодонський компонент остаточно сформував лизогубівську культуру.

Як уже відзначалося, зростаюча аридизація клімату в останній чверті V тис. до н. е. викликала погіршення умов мешкання в південних районах степової смуги. Частина їхніх мешканців змушена була переселитися на північ степу та у лісостеп. Наслідком цього процесу було складання двох великих культурно-історичних областей доби пізнього неоліту: маріупольської та сурської.

Основною територією маріупольської культурно-історичної області були південні степи від Волги до Дніпра. Саме тут у другій половині V тис. до н. е. склалися традиції ранньої азово-дніпровської, нижньодонської та прикаспійської культур, носії яких наприкінці V тис. до н. е. розселялися на північ долинами Волги, Дону та Дніпра. Контакти прикаспійського населення з місцевим неолітичним у Середньому Поволжі зумовили формування тут традицій самарської культури. Вплив донецького населення на носіїв нижньодонської культури у процесі їхнього переселення на середній Дон сприяв складанню воронезько-донських традицій. Просування носіїв азово-дніпровської культури у північні райони степового та лісостепового Подніпров’я, а також його життя у києво-черкаському оточенні зумовили складання своєрідних традицій на цій азово-дніпровській периферії. Їхня своєрідність найяскравіше простежується у спрощенні поховальної обрядності та в сприйнятті окремих рис києво-черкаського варіанту виготовлення кераміки. Співіснування з прибулим населенням відбилося в орнаментації та формі глиняного посуду місцевих мешканців Черкащини, а також сприяло запозиченню ними свійської дрібної рогатої худоби та свиней.

Саме тоді в басейнах Сіверського Дінця та Айдара з’явилися переселенці з південних районів степу: носії нижньодонської та сурської культур. Їхнє співіснування з місцевим донецьким населенням сприяло складанню синкретичної культури, яка представлена на поселеннях Устя Оскола 1, Зливки, Підгорівка тощо. Меншою мірою степова хвиля зачепила донецьке населення Харківщини, де матеріали Олександрії показують сприйняття нечисленним сурським та нижньодонським населенням донецьких культурних традицій. Зростання неолітичних мешканців у басейні Сіверського Дінця та Осколу призводить до відтоку населення на північ, у тому числі на середній Дон, де з’являються окремі групи носіїв сурських та дніпро-донецьких традицій.

Масовий відток сурського населення з південних районів степу та його розселення по усій степовій зоні від Дніпра до Дону призвело до формування сурської культурно-історичної області. Вона складалася, судячи з наявних даних, з трьох культур: сурсько-дніпровської у степовому Подніпров’ї та прилеглих районах Приазов’я, сурської культури на сході українського Приазов’я та сурської культури у північних районах степу. Специфіка їхніх культурних традицій була зумовлена різницею природно-кліматичних умов існування (південні та північні райони степу), а також впливом іншого культурного оточення. Поки що нечисленні дані вказують, що у сурського населення на півдні степу існувало досить розвинуте скотарство, що практично повністю забезпечувало його м’ясною їжею. У північних районах степової зони, як і раніше, велику роль у життєзабезпеченні мешканців відігравало мисливство, даючи близько 50 % м’ясної їжі.

Сурське населення Надпоріжжя та басейну р. Молочної впродовж значного часу було сусідом носіїв азово-дніпровської та києво-черкаської культур, що позначилося на господарському житті сурського населення, передусім на виготовленні кераміки. У басейнах Кальміуса та нижнього Дону носії сурської культури мешкали поряд з нижньодонським населенням, іноді в межах єдиної громади. Рештки сезонної стоянки подібної громади досліджені біля с. Роздольне на р. Кальміус. На півночі степу та у південних районах сучасного лісостепу (басейни Самари, Орелі, Сіверського Дінця) сурське населення мешкало у дніпро-донецькому та маріупольському оточенні, яким воно і було асимільоване на початку IV тис. до н. е.

У першій половині IV тис. клімат поступово ставав більш вологим. У степовій смузі складалися сприятливіші умови для проживання населення. Це зумовило збільшення чисельності степових мешканців та широке освоєння степу.

На початку IV тис. до н. е. у Нижньому Подунав’ї та у Подністров’ї формуються енеолітичні культури Гумельниця та Кукутені А. Їхні носії справляли значний вплив на неолітичне населення України, сприяючи його знайомству з першими металевими виробами та налагодженню зв’язків з Балкано-Карпатським енеолітичним світом.

Саме тоді у Нижньому Подонні та прилеглих районах Приазов’я на сурській та нижньодонській основі складається нове етнокультурне угруповання, яке отримало назву по найвиразнішій пам’ятці — поселенню Стрільча Скеля у Надпоріжжі. Ця скелянська культура є однією з найраніших у так званій середньостогівській культурно-історичній області. Специфіку середньостогівських пам’яток було визначено В. М. Даниленком[69]. Він розглядав їх як етапи, що фіксують розвиток традицій давньоямного населення. Своє розуміння середньостогівських пам’яток запропонував Д. Я. Телегін, виділивши їх в окрему культуру[70]. Більш докладно цю проблему буде розглянуто у наступному розділі. Тут лише відзначимо, що нові дослідження уточнили особливості різних груп населення у межах середньостогівської єдності, їхній генезис та хронологію.

Як вже відмічалося раніше, скелянське населення сформувалося у північному Приазов’ї, де воно залишило такі тимчасові стоянки, як четвертий шар Раздорського багатошарового поселення на Дону та другий шар Роздольного поселення на Кальміусі. За першу половину IV тис. скелянці розселилися на захід до степового Подніпров’я. Тут їхнє осідання справило значний вплив на дуже консервативну групу носіїв азово-дніпровської культури, що там мешкала та залишила Капулівський могильник. Скелянський вплив призвів до складання на їхній основі традицій квітнянського комплексу середньостогівської області, що одержав назву від одного з перших досліджених поховань (біля балки Квітяної в Надпоріжжі).

Паралельно із згаданими процесами, що відбувалися на півдні степу, у північних районах степового Подніпров’я тісні контакти азово-дніпровського та києво-черкаського населення призвели до змін в азово-дніпровській культурі та до формування традицій її другого періоду розвитку. Насамперед це позначилося на виготовленні глиняного посуду, який замість гребінцевих відбитків почав прикрашатися перекресленими лініями та наколами, притаманними черкаському населенню дніпро-донецької області. Пізніше азово-дніпровське населення Надпоріжжя залишило такі поселення, як верхні шари Собачок, Вовчка, нижній шар Середнього Стогу, а також Микільський і Лисогірський могильники. Сприятливі умови мешкання на півдні степу у другій чверті IV тис. до н. е. дали змогу окремим групам пізнього азово-дніпровського населення проникнути на південь до сучасного Мелітополя та на схід до басейну р. Кальміус. Однак дніпро-донецький вплив на азово-дніпровських мешканців Приазов’я був значно меншим, ніж у Надпоріжжі. Це зумовлено територіальною віддаленістю та спорадичністю безпосередніх контактів. У Приазов’ї у першій половині IV тис. до н. е. разом в новим посудом збереглася традиція орнаментації кераміки гребінцевими відбитками та складним стрічковим візерунком.

Поховальні пам’ятки Надпоріжжя свідчать про тісні зв’язки азово-дніпровських мешканців із спорідненими скелянцями, а також із трипільським населенням Днілро-Бузького межиріччя. У пізніх азово-дніпровських могильниках знайдено трипільську кераміку та металеві вироби, а також спільні зі скелянськими прикраси і одночасові поховання за скелянським та азово-дніпровським обрядом. Існування азово-дніпровського населення, мабуть, вже на енеолітичній стадії його розвитку, фіксується до початку третьої чверті IV тис. до н. е. Про його подальшу долю, на жаль, судити важко.

До приходу трипільського населення доживають і носії буго-дністровської культури на Південному Бузі[71]. У другій чверті IV тис. до н. е. вони, мабуть, були асимільовані прибульцями.

Приблизно саме тоді у лісостепу Лівобережної України розселилися мисливці та рибалки, котрі залишили пам’ятки так званої культури ямково-гребінцевої кераміки. Вони були південною периферією великого масиву неолітичного населення, специфічною рисою культури якого був глиняний посуд, прикрашений зонами ямок, що розділялися гребінцевими відбитками. Цей масив займав практично всю лісову та частину лісостепової зони Східної Європи. На думку основного дослідника їхніх пам’яток в Україні В. І. Непріної, їх залишили три групи населення, що мали різне походження[72]. Вона вважає, що традиції, представлені на поселеннях типу Вирчища, продовжують розвиток волинської та київського варіанта києво-черкаської культур дніпро-донецької області. Тип Есмані сформувався на основі прийшлого середньодонського населення, а пам’ятки типу Скуносово — Гришевки залишені носіями рязансько-долгівської культури ямково-гребінцевої області, які просувалися в Україну з басейну верхнього Дону.

Вивчення сучасних даних по історії населення з ямково-гребінцевою керамікою на терені Східної Європи та урахування етнокультурної ситуації в Україні р IV тис. дає можливість припускати, що населення з цією керамікою переселилося в Україну у другій чверті IV тис. до н. е. з басейнів Оки та верхнього Дону. Воно було споріднене носіям так званої льяловської культури. Пізніше вниз по Десні просунулася друга група цього самого масиву — носії деснянської культури, які прикрашали свій посуд ромбічними ямками. У лісостеповій Лівобережній Україні прибульці зав’язали тісні стосунки з місцевими києво-черкаськими та лизогубівськими мешканцями і асимілювали частину з них. Це привело у північних районах лісостепу до складання традицій типу Вирчища, поданих у верхньому шарі Погоріловки — Вирчища, нижньому шарі Гришівки, верхньому шарі Лизогубівки. У південних районах лісостепу за участю населення черкаського варіанта, що зазнало найбільшого впливу середньодонських традицій, склалися пам’ятки типу Есмані з ямково-накольчатим орнаментом: Погоріловка — Есмань, верхній шар Луком’я.

Дніпро-донецькі мешканці Сіверського Дінця та лісостепового Подніпров’я, що залишились, були поглинені населенням середньостогівської області, котре у другій половині IV тис. до н. е. просунулося у лісостепові райони. За участю дніпро-донецького населення склалися лісостепові комплекси середньостогівської області, традиції яких найбільш повно представлені у Дереївці та Олександрії.

У другій половині IV тис. до н. е. носії культури ямково-гребінцевої кераміки існували поряд з енеолітичним середньостогівським та трипільським населенням. Про зв’язки між ними свідчать взаємовпливи середньостогівських та ямково-гребінцевих традицій виготовлення кераміки, а також імпортний посуд, що йшов від трипільського населення Середнього Подніпров’я на етапах ВІІ та СІ. Мабуть, завдяки трипільцям, носії культури ямково-гребінцевої кераміки познайомилися з металевими виробами. Існування цього населення продовжується і в першій половині III тис. до н. е., однак пам’ятки цього часу відомі лише в Подесенні та в Київському Подніпров’ї. На думку дослідників, населення, що їх залишило, брало участь у формуванні традицій мар’янівської культури доби бронзи.

До початку III тис. до н. е. зберегло свої традиції і дніпро-донецьке населення Київського Подніпров’я та басейну Прип’яті. Воно мешкало поряд з носіями ямково-гребінцевої та трипільської культур і ними, можливо, було асимільоване.

Глава 2 Побут та господарство

Специфіка природно-кліматичних зон України разом з культурними традиціями зумовили існування в Україні декількох груп неолітичного населення з різними типами господарської діяльності.

Носії культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової кераміки, що займали лісостепові райони та передгір’я Карпат, мали комплексне виробниче господарство з землеробством із застосуванням мотики для обробки землі та м’ясо-молочним скотарством. Водночас вони приділяли велику увагу мисливству. Нижньодонське та азово-дніпровське населення маріупольської області також мало комплексне виробниче господарство, у якому, однак, переважало скотарство при збереженні важливої ролі мисливства. Така спеціалізація загалом пояснюється природно-кліматичними умовами південних районів степової зони — основної території їхнього існування. Господарство сурського, дніпро-донецького, кримського та буго-дністровського населення, що залишило південнобузький варіант цієї культури, загалом необхідно визначити як привласнююче з елементами раннього землеробства та скотарства, коли протягом довгого часу окремі запозичення культурних рослин та свійських тварин разом з новими навичками інтегрувалися в культурні традиції цього населення. Ці процеси розтяглися майже на 1000 років і закінчилися асиміляцією неолітичного населення носіями енеолітичних культур з розвинутою виробничою економікою. Побут населення з ямково-гребінцевою керамікою повністю визначався привласнюючими галузями господарства, що зберігалися у нього до доби бронзи.

На початку V тис. до н. е. елементи виробничого господарства фіксуються у ранньонеолітичного керешського та буго-дністровського населення. Носії керешської культури, з’явившись приблизно на рубежі VI—V тис. до н. е. у Закарпатті, займалися раннім землеробством, а також розводили свиней, велику та дрібну рогату худобу. Буго-дністровське населення, що мешкало у південній частині сучасної лісостепової зони, запозичило навики раннього землеробства, мабуть, разом з прийомами виготовлення кераміки у носіїв культури крім Подністров’я. Не виключено, що саме тоді процес відбувався опосередковано через споріднене населення, що залишило пам’ятки дністровського варіанта буго-дністровської культури. Свій вплив, без сумніву, справили і носії культури кереш. Однак на думку більшості спеціалістів, протягом існування бугського варіанта буго-дністровської культури визначальними галузями господарства були мисливство та рибальство, які постачали основну частину м’ясної їжі[73]. По-іншому розглянути господарство неолітичних мешканців Південного Бугу дають можливість нові дослідження поселень Пугач-2, Гард-3,4 у Миколаївській області. Ці поселення існували наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. та належать до пізнього етапу розвитку буго-дністровської культури. На думку О. П. Журавльова, у їхніх мешканців свійські тварини забезпечували біля 50 % усієї м’ясної їжі, а череда складалася з великої та дрібної рогатої худоби.

З середини V тис. до н. е. у Закарпатті з’явилися носії культури мальованої кераміки з досить розвинутим виробничим господарством. Саме тоді у Верхньому Подністров’ї та на Західній Волині розповсюджувалися групи населення з лінійно-стрічковою керамікою. Т. С. Пассек та К. К. Черниш вважали їхнє господарство землеробсько-скотарським з важливою роллю мисливства[74]. Г. Ф. Коробкова, зробивши трасологічний аналіз знарядь праці цієї культури, висловила припущення про провідну роль скотарства та мисливства при допоміжному значенні рибальства та збиральництва[75].

У середині V тис. до н. е. у степовому Приазов’ї у носіїв нижньодонської культури поряд із мисливством важливу роль відігравало скотарство з розведенням великої та дрібної рогатої худоби, а також свиней. Матеріали з поселення Ракушечний Яр свідчать, що його мешканці, можливо, займалися землеробством[76]. Населення азово-дніпровської культури у степовому Подніпров’ї також приділяло увагу скотарству та мисливству. У пізньому неоліті (остання чверть V — початок IV тис. до н. е.) носії нижньодонської та азово-дніпровської культур розводили велику та дрібну рогату худобу, у меншій мірі — свиней, коней. Про велике значення мисливства у житті пізньонеолітичного азово-дніпровського населення свідчить знахідка одношарового мисливського табору на р. Молочній біля с. Чапаївка, де при невеликій кількості археологічного матеріалу були лише кістки диких тварин, забитих у теплу пору року[77]. У першій половині IV тис. до н. е. на енеолітичному етапі розвитку основну частину м’ясної їжі азово-дніпровське населення Надпоріжжя отримувало від скотарства — від 70 до 90 %. Переважання кісток свійських тварин фіксується у відповідних шарах поселень Собачки, Середній Стіг, Семенівка, Роздольне[78].

Існують окремі труднощі при вивченні господарства сурської культури, яка досліджувалась переважно у 30—50-ті роки. За матеріалами цих досліджень, у період раннього неоліту основу життєдіяльності сурського населення складало привласнююче господарство. У першій — третій чвертях V тис. до н. е., у другому періоді розвитку культури, зафіксовано появу кісток свійського бика та собаки. Їх знайдено у житлі на поселенні № 2 Сурського острова[79]. Більш численні дані отримані для пам’яток третього пізньонеолітичного періоду сурської культури. Сурське населення Надпоріжжя розводило тоді велику дюгату худобу, у меншій мірі коней, свиней, відомі також собаки[80]. Матеріали Семенівки свідчать, що у Приазов’ї склад череди наближався до маріупольського і складався з великої рогатої худоби, коней, овець та свиней[81]. Судячи з матеріалів поселення № 3 на Сурському острові та Семенівки, продукція тваринництва забезпечувала близько 50 % м’ясної їжі. Знахідки мотик та зернотерток на поселеннях дають можливість припустити існування раннього землеробства або ускладненого збиральництва.

Наприкінці третьої чверті V тис. до н. е. навики раннього землеробства було принесено буго-дністровським населенням у Київське Подніпров’я та басейн Прип’яті. Освоєнню згаданих навиків сприяла і нова міграція буго-дністровського населення у північні райони лісостепу, що відбулася наприкінці V тис. до н. е. Однак за сучасними даними археології можна лише припускати, що роль землеробства у господарстві носіїв культур дніпро-донецької області була мінімальною при переважанні мисливства, рибальства та збиральництва. Це пов’язано з ефективністю привласнюючого господарства у лісостепу, що мав великий запас біо- та зоомаси, де періодично підступаюча аридизація не створювала таких кризових ситуацій, як це мало місце у степовій зоні.

Для дніпро-донецької області на сьогодні свійські тварини відомі лише на пам’ятках кінця V — першої половини IV тис. До н. е. — Бузьки, нижній шар Лизогубівки. Києво-черкаські мешканці Бузьків розводили нечисленну велику та дрібну рогату худобу, свиней, а також утримували собак. Але основну частину м’ясної їжі їм давало мисливство, про що свідчать 74 % усіх особин, які належали диким видам тварин. На пам’ятках лизогубівської культури знайдено зернотерки, мотики та палки-копачки, які за В. І. Непріною, репрезентують існування раннього землеробства[82]. Займаючись здебільшого мисливством та рибальством, це населення мало нечисленну свійську велику рогату худобу та собак.

Привласнюючі форми господарства з переважанням мисливства, що доповнюються рибальством та збиральництвом, були основами існування гірсько-кримського населення та носіїв культури ямково-гребінцевої кераміки.

Раннє землеробство у неолітичний час на території України достеменно зафіксоване на багатьох пам’ятках вищезгаданих культур степової та лісостепової зон (керешській, буго-дністровській, культур мальованої та лінійно-стрічкової кераміки, а також культур дніпро-донецької області). Існування землеробства можно припустити у нижньодонського та сурського населення. Однак, за наявними даними, у жодної з груп неолітичних мешканців України воно не визначало способу життя.

Найбільшу роль землеробство відігравало у носіїв культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової керамік. У буго-дністровського та нижньодонського населення воно було лише другорядним укладом, поступаючись, у першому випадку, мисливству та рибальству, у другому — скотарству та мисливству. Без сумніву, ще менший внесок в раціон вносило землеробство у носіїв культур дніпро-донецької області, спосіб життя яких визначався привласнюючими формами господарства.

Землю обробляли мотиками, тому заселяли легкі, насамперед лесові ґрунти. На думку В. М. Даниленка, однією з причин розташування поселень буго-дністровської культури в районі порогів та на островах було більш швидке, ніж в інших місцях, утворення там площин родючих ґрунтів[83]. Носії керешської та буго-дністровської культур робили наконечники мотик із кістки та рогу (рис. 35), лінійно-стрічкової, дніпро-донецької та сурської — з рогу оленя. Населення з мальованою керамікою використовувало прямокутні наконечники мотик, виготовлені з пісковику або туфіту.

Рис. 35. Мотики для обробки землі. Неоліт.

За доби неоліту вирощувалися різні культурні рослини. Носії культури мальованої кераміки сіяли пшеницю — одно- та двозернянку, ячмінь, просо, овес, горох. Населення з лінійно-стрічковою керамікою вирощувало крім цих культур ще еммер та спельту. Буго-дністровське населення культивувало ті самі рослини, що й лінійно-стрічковики, за винятком проса. Для мешканців Київщини відомі поки що лише знахідки ячменю. Носії волинської культури дніпро-донецької області вирощували також пшеницю — одно- та двозернянку, просо та горох[84].

Урожай за доби неоліту збирали за допомогою серпів та жниварських ножів (рис. 36), що мали кістяну оправу та збірне лезо з крем’яних вкладенів. Отримане зерно носії культур мальованої та лінійно-стрічкової керамік зберігали у господарчих ямах, які були розташовані поруч із житлами. Муку отримували за допомогою зернотерок та розтирачів (рис. 37) із твердих порід каменю.

Рис. 36. Жниварські серп ( ) та ніж (2). Кістка, кремінь. Неоліт.

Рис. 37. Зернотерки та розтирач. Неоліт.

За розрахунками дослідників, ранні землероби могли отримувати високі врожаї, що не поступалися середньовічним. До того часу, поки щільність населення була невелика, а вільних земель було багато, землеробство мало екстенсивний характер і не спостерігалося спроб штучно підвищувати родючість ґрунтів. Ділянки після кількох років використання полишалися на значний термін. Однак час користування землею вже тоді міг бути подовжений внесенням добрив (покидьків їжі, екскрементів, а при розвинутому скотарстві — кізяків) або ж випасом по стерні. Але за всіх умов існування поселень було відносно короткочасним, що, мабуть, зумовлювалося зростанням населення, нездатністю боротися з бур’янами, а також потребами інших видів господарства.

Скотарство, нарівні з землеробством, особливо було розвинуте у носіїв культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової керамік. Вони розводили велику та дрібну рогату худобу, свиней, що використовувалося для отримання як м’яса, так і молочних продуктів, про що свідчать знахідки ситечок та цідил-друшляків. Заняття цими видами господарства ставило проблему охорони насаджень від свійських тварин, тому населенню доводилося огороджувати поле або вигонити худобу на пасовиська під наглядом пастухів.

Скотарство особливо було розвинуте у степовому Приазов’ї та Подніпров’ї у другій половині V — на початку IV тис. до н. е. Носії нижньодонської та азово-дніпровської культур розводили велику рогату худобу, у Приазов’ї — овець, у Надпоріжжі — кіз[85], менше — свиней. Саме на поселеннях маріупольської області в Україні, що датуються останньою чвертю V — початком IV тис. до н. е., зафіксовано найраніші знахідки кісток свійського коня. На думку І. Г. Підоплічка, кістки коня з азово-дніпровських поселень Собачки та нижнього шару Середнього Стогу належали свійським особинам. Ніякої різниці між залишками коней з таких неолітичних поселень, як Семенівка, Старобельське та Підгоровка, і навіть конями скіфського та античного часу не знайшов і О. П. Журавльов. Саме це дає можливість припустити доместикацію коня у степовій Україні вже у другій половині V тис. до н. е. Можна погодитися з дослідниками, які вважають, що коня приручили носії культур маріупольської області. Однак поки що неможливо впевнено визначати конярство як основну галузь господарства маріупольців, як це намагаються зробити деякі дослідники[86]. Сучасні визначення остеологічних матеріалів пам’яток Приазов’я та Подніпров’я нечисленні, що не дає змоги зробити висновки про спеціалізацію скотарства азово-дніпровського та нижньодонського населення.

Важливу роль скотарство відігравало також у господарстві сурського населення в останній чверті V — на початку IV тис. до н. е., склад череди якого наближався до маріупольського. Те саме можна сказати і про господарство пізньонеолітичного населення Східної України, синкретична матеріальна культура якого поєднувала риси донецьких, сурських та нижньодонських традицій. Згідно з визначеннями О. П. Журавльова, склад його череди включав велику й дрібну рогату худобу та, можливо, свійського коня.

Загалом степові райони України були сприятливі для раннього скотарства. Багата видами степова рослинність давала широкий асортимент кормів. Оскільки степ вегетує довго, з квітня по жовтень, то весь теплий період року є свіжі корми. Особливі скелетні якості степового травостою дають можливість йому, навіть відмираючи, зберігати, на відміну від лісових трав, усі свої цінні кормові якості. Це забезпечувало цілорічний випас свійських тварин, а слабке снігове покриття давало змогу їм досить легко діставати корми. Ці обставини вирішували і проблему запасів кормів на зиму та не вимагали обов’язкового стійлового утримання худоби.

Нечисленні рештки свійських тварин виявлено на пам’ятках буго-дністровського населення у VI—V тис. до н. е. Для середини V тис. до н. е. В. І. Бібікова визначила лише наявність великої рогатої худоби та собак. Для пізнішої пори цієї культури варті уваги матеріали, одержані М. Т. Товкайлом з поселень у Миколаївській області[87]. Вивчення їх О. П. Журавльовим показало своєрідність розвитку скотарства найбільш південних груп неолітичних мешканців Бугу. Наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. населення, котре проживало у річкових долинах в умовах посушливого клімату степової зони, мало череду, що складалася з великої рогатої худоби, менше — з дрібної, однак воно зовсім не розводило свиней. Скотарство забезпечувало до 50 % м’ясної їжі. Таке ж значення воно мало і у неолітичного населення Дністра, яке, однак, розводило лише велику рогату худобу і свиней. Такий склад череди протягом майже всього існування дністровського варіанта буго-дністровської культури, можливо, був зумовлений особливостями річкової долини Дністра, де клімат пом’якшувався і періодична його посушливість незначно погіршувала пасовиська. Для випасу свійської свині були придатні галявини у дубових лісах, які, на думку фахівців, були широко розповсюджені у неолітичний час на півдні дністровського лісостепу.

Нечисленних свійських тварин розводило дніпро-донецьке населення. Безсумнівно, важливу роль у їхньому житті відігравав собака, що допомагав людині під час мисливства — основного заняття цього населення. У південних районах лісостепу у безпосередньому сусідстві з носіями азово-дніпровської культури відмічаються більші, ніж на останніх територіях, кількість та різновидність свійських тварин. Для раннього скотарства, що представлене у дніпро-донецьких матеріалах, фіксується саме утримання невеликої кількості худоби з мінімальним доглядом за нею. Утримували її на вільному пасовиську, однак умови українського лісостепу вимагали заготівлі кормів на зиму.

Мисливство займало чільне місце в житті основної частини неолітичного населення України. За доби неоліту люди удосконалювали методи мисливства та зберігання їжі. Освоєння плетіння дало можливість їм робити тенети та сильця, будувати пастки та капкани. У лісостепу мисливці могли використовувати насторожуючі луки, у степу — колективні форми мисливства з загоном тварин до урвищ, балок або до відгороджених плотом ділянок. Отримане під час полювання м’ясо могло бути засушеним або закопченим для тривалого зберігання. Найбільшу роль мисливство відігравало у житті населення дніпро-донецької області та ямково-гребінцевої культури, що займали лісостепові райони України. Здобування диких тварин та птахів забезпечувало основний раціон цього населення. Носії культури ямково-гребінцевої кераміки полювали на кабанів, благородного оленя, менше — на ведмедя, козулю, видру. Головними об’єктами полювання у дніпро-донецького населення були козуля, кабан, благородний олень. Мисливство забезпечувало і основну частину їжі буго-дністровського населення, яке спеціалізувалося на полюванні на благородного оленя, козулю, дещо рідше — на кабана. Благородний олень та кабан були переважними об’єктами полювання також у неолітичних племен Закарпаття. Носії культури лінійно-стрічкової кераміки полювали і на тура.

У азово-дніпровського та нижньодонського населення мисливство відійшло на другий план у забезпеченні м’ясною їжею, та все ж таки відігравало значну роль, у тому числі поставляючи хутро, шкіри та ріг. У південних районах степу у маріупольського та сурського населення основними об’єктами полювання були зубри, дикі коні, сайгаки, менше — кабан, тур, благородний олень, кулан. Як визначив О. П. Журавльов, у басейні р. Молочна сурське та азово-дніпровське населення добувало гідрунтинового осла, що з’являвся на цій території із степового Криму у V — першій половині IV тис. до н. е. Неолітичні мешканці Надпоріжжя полювали насамперед на благородного оленя, дикого тура, диких коней, кабана, іноді на лисиць, куланів, зайців. У Криму місцеве населення та прибулі племена спеціалізувалися на добуванні оленя, кабана та козулі.

Основними знаряддями полювання неолітичних мешканців України були лук та стріли. Наконечники стріл у більшої частини населення були крем’яні або обсидіанові, у формі трапецій (рис. 38, 1). Крем’яні сегменти як наконечники використовували сурські, дніпро-донецькі та гірськокримські мешканці. Своєрідні наконечники у вигляді асиметричних ромбів розповсюдилися в останній чверті V тис. до н. е. у буго-дністровського населення та під його впливом з’явилися на Черкащині, у середовищі києво-черкаського населення. Останнє тоді саме почало використовувати і підтрикутні вістря стріл, зроблені з підщепів, часто за допомогою двосторонньої обробки (рис. 38, 3).

Рис. 38. Знаряддя неолітичних мисливців:

1—3, 8 — стріли; 4 — спис; 5, 6 — дротики; 7 — вістря списа. Кремінь, кістка, дерево.

Наконечниками на платівках оснащувалися стріли населення культур мальованої кераміки, сурської та культур дніпро-донецької області (рис. 38, 2). Нижньодонське, сурське та населення культури ямково-гребінцевої кераміки виготовляло наконечники стріл із кістки (рис. 38, 8). Їхні притуплені екземпляри використовувалися передусім для полювання на невеликих хутрових звірів, без псування хутра.

Судячи з наявних матеріалів, у V тис. до н. е. досить рідко полювали за допомогою списів та дротиків. Їхні наконечники у носіїв культур кереш та мальованої кераміки були з ретушованих платівок. Буго-дністровське та ямково-гребінцеве населення оснащувало свою зброю наконечниками з кістки. Носії культур ямково-гребінцевої кераміки, сурської та дніпро-донецької областей використовували складні наконечники списів та дротиків, у кісткову основу яких закріплювалися крем’яні вкладені (рис. 38, 5, 6).

Наприкінці V тис. до н. е. у нижньодонського та азово-дніпровського населення з’явились двобічно оброблені крем’яні наконечники, запозичені пізніше буго-дністровськими та, мабуть, дніпро-донецькими мешканцями (рис. 38, 4, 8). Подібні наконечники широко використовувалися протягом IV тис. до н. е., у тому числі й носіями культури ямково-гребінцевої кераміки.

Білування тварин здійснювали за допомогою ножів та різаків із крем’яних або обсидіанових платівок та відщепів (рис. 39). Для цього останні використовувались як без вторинної обробки, так і підправлені пригострюючою ретушшю. Більшої довершеності у виготовленні великих ножів на платівках досягло населення маріупольської області. Їхні вироби були близько 10 см завдовжки та мали симетричні виїмки у нижній частині для кріплення руків’я.

Рис. 39. Неолітичні ножі. Кремінь, кістка, ріг, деревина.

Рибальство. За доби неоліту удосконалювалися засоби лову риби. За допомогою вудок з кістяними гачками її ловили носії буго-дністровської, сурської та азово-дніпровеької культур. Населення з ямково-гребінцевою керамікою використовувало гарпуни. Про рибальство з тенетами свідчать знахідки грузил на поселеннях нижньодонської, сурської, керешської культур, а також культур дніпро-донецької області, мальованої та ямково-гребінцевої керамік. Можна припустити за доби неоліту також лучення риби з човнів.

Значну роль рибальства у житті сурського та буго-дністровського населення підтверджує розміщення їхніх поселень у районах порогів, зручних для лову риби. Кістки риб знайдено на багатьох неолітичний пам’ятках, а зуби карпових, що слугували прикрасами поховального одягу, є майже на всіх могильниках Подніпров’я та Приазов’я. Неолітичні мешканці України добували переважно вирезубів, карпів, щук та сомів. Довжина щук сягала 80 см, вирезубів — 50 см, сомів — 180 см. Сурське, азово-дніпровське та Дніпро-донецьке населення вживало у їжу також черепах, панцирі яких використовувались потім іноді як поховальний інвентар.

Рис. 40. Знаряддя рибальства. Кістяні (1—6) та кам’яне грузила (7); 8 — зображення на пісковиковій брилі Кам’яної могили риби осетрового виду, що запливає у сіті. Інтерпретація В. М. Гладиліна.

Вагомий внесок у різноріддя їжі робило збиральництво. Практично всі неолітичні мешканці України їли річкових молюсків, про що свідчить велика кількість черепашок, розбитих на поселеннях. Вони заповнювали ями для покидьків або складались у купи. Жителі Криму збирали також молюсків Helix. Їх можна було варити у горщиках або засмажувати в особливих пекарських ямах для легкого відокремлення тіла молюска від стулок мушлі.

Об’єктами збиральництва в Криму були дика пшениця-однозернянка, ячмінь, овес, егілопс, фісташки, глід, яблука, жолуді. Без сумніву, дикоростучі злаки, ягоди, плоди і жолуді відігравали важливу роль у раціоні неолітичних мешканців України.

Рис. 41. Знаряддя обробки шкіри:

1 —6 — крем’яні скребачки; 7 — крем’яна та 8 — кістяна проколки. Неоліт.

За доби неоліту широкого розвитку набувають ткацтво та плетіння. Про ткацтво свідчать знахідки глиняних прясел, хоча, за етнографічними даними, використання веретена можливе і без них. Прясла найчастіше робили із стінок розбитих горщиків. Матеріалами для виготовлення тканин слугували волокна дикоростучих рослин: крапиви, коноплі, льону, а також вовна дрібної рогатої худоби. Для виготовлення одягу використовувалися також шкіри тварин. Їх обробляли за допомогою крем’яних скребачок. Основна частина дніпро-донецького населення, а також буго-дністровське, степове кримське та раннє азово-дніпровське виготовляли підокруглі та овальні скребачки з відщепів. Кінцеві скребла з пластин та пластинчастих відщепів використовували носії культур мальованої, лінійно-стрічкової та ямково-гребінцевої кераміки, а також керешське, нижньодонське, пізнє азово-дніпровське населення та ранньонеолітичні дніпро-донецькі мешканці Київщини. Отвори робили за допомогою кам’яних та кістяних проколок, шил.

Рис. 42. Знаряддя для обробки деревини:

1, 2 — сокири; 8 — свердло; 4, 5 — тесла; 6 — долото. Неоліт.

Велику роль у господарстві неолітичного населення України відігравало виготовлення знарядь праці та зброї. Сировиною передусім слугували кремінь та кварцит, хоча останній дещо рідше. У Закарпатті та прилеглих районах широко використовували обсидіан, менше — кремінь та димчастий опал. Знаряддя праці виготовляли безпосередньо на поселеннях, часто у спеціально відведених для цього місцях. Заготовками для знарядь були здебільшого пластини. Лише дніпро-донецьке населення для виготовлення знарядь використовувало переважно відщепи.

Значного розвитку за період неоліту отримало виробництво знарядь деревообробки, що було викликано вимогами житлобудівництва, виготовленням човнів, розчищенням ділянок, придатних до землеробства. Двобічно оббиті крем’яні сокири використовували дніпро-донецькі мешканці Житомирщини та Донеччини, а також носії культури ямково-гребінцевої кераміки. Важливе значення для удосконалення знарядь деревообробки за доби неоліту мало широке розповсюдження часткової або повної шліфовки виробів. За її допомогою знімалася шерехатість та вирівнювалася поверхня знарядь. Рівні, гладкі робочі поверхні знижували тертя об предмет, що оброблявся, і тим самим прискорювався процес обробки та збільшувалась ефективність самих знарядь. Крем’яні сокири з підшліфованим лезом виготовляло населення маріупольської області та під його впливом — носії пізньої буго-дністровської культури. Сланцеві шліфовані сокири, тесла та долота були у вжитку у населення культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової керамік, азово-дніпровської та нижньодонської і сурської культур. Носії лизогубівської культури виготовляли сокири та тесла з кварциту, тесла із кістки. Останні використовувались і дніпро-донецьким населенням Черкащини. З рогу оленя та ікол кабана виготовлялися долота і тесла буго-дністровського населення.

Сурські мешканці Надпоріжжя застосовували для створення човнів-довбень своєрідні диски з гнейсу та інших кристалічних порід каменю. Вони ж широко використовували маленькі стамески з крем’яних відщепів та нуклеподібних уламків. Як скобелі по дереву розглядаються вкладені кукрекського типу, відомі у буго-дністровського та кримського населення, а також у сурських мешканців степового Подніпров’я.

Одним із найважливіших досягнень неолітичної доби є розповсюдження глиняного посуду. Кераміка уможливила удосконалення способів виготовлення та зберігання їжі. Важливу роль вона відігравала і в культовій сфері. Виробництво кераміки було складним процесом. Починалось воно з підготовки глини, до якої доливали воду та й залишали для визрівання. Внаслідок тривалого вилежування глина поступово розщеплювалася під впливом води та температурних коливань, у ній відбувалися переорієнтація та укладання часток. Пізніше глину подрібнювали, очищали від природних органічних та неорганічних домішок. Після цієї обробки її розминали руками або ногами, додаючи наприкінці різні знежирювачі: пісок, товчену черепашку, шамот, полову. Домішки зменшували повітряну усадку при сушінні та обпалюванні, змінювали вологопроникність виробу. Кожен із вказаних знежирювачів має свої властивості. Наприклад, додавання у глину піску, що широко використовувалося практично усіма неолітичними мешканцями України, підвищувало міцність виробу при просушуванні та обпалюванні, а також його термостійкість у побутовому використанні.

Посуд ліпили різними способами, однак найбільше був розповсюджений стрічковий наліп, коли на сформованому дні по колу нарощували стрічками глини стінки. Надавши посудині необхідну форму, вирівнювали та загладжували її поверхню. Для цього використовувалися кістяні лощила, гребінцеві штампи, жмути трави. Потім на зовнішню, а інколи на внутрішню поверхню наносився орнамент. За доби неоліту переважала поглиблена орнаментація, рідше траплялися розпис фарбою та рельєфний орнамент. Кераміку тоді обпалювали здебільшого на вогнищах, і лише у населення культури розписної кераміки зафіксовано існування спеціальних печей для її обпалювання.

Глиняний посуд за доби неоліту ліпився на кожному стаціонарному поселенні та зрідка лише слугував засобом обміну. Його виготовляли у традиціях, характерних для конкретної етнічної групи, відбиваючи в орнаментації символіку, пов’язану з ідеологічними уявленнями та родоплемінними знаками. Запозичення окремих елементів гончарних традицій за доби неоліту відбувалося тільки внаслідок тісних контактів давнього населення, що відображалося насамперед у змішаному шлюбі. Ці обставини роблять кераміку найважливішим джерелом вивчення як етнокультурної ситуації, так і ідеологічних уявлень неолітичних мешканців України.

Наприкінці VI — на початку V тис. до н. е. виготовлення кераміки в Україні було найрозвинутіше у керешського населення Закарпаття. Ними використовувалася технологія виготовлення глиняного посуду, деякою мірою близька тій, яку пізніше використовували й носії культур мальованої та лінійно-стрічкової керамік. Ці групи населення додавали як знежирювачі до глини пісок, шамот, полову, роблячи посуд двох видів: кухонний та столовий. Кухонна кераміка використовувалася здебільшого для приготування їжі і концентрувалася біля вогнищ. Це банки, миски, сковорідки, друшляки, що мали завше шерехату зовнішню поверхню та слабкий випал. Кухонний посуд іноді прикрашали валиками, наліпами або вдавленнями.

Мабуть, ширше у побуті використовувалася численна та прискіпливо виготовлена столова кераміка. Її робили з добре відмуленої глини з незначними домішками, старанно згладжуючи тонкі стінки. Населення культури мальованої кераміки вкривало посуд шаром ангобу, який надавав зовнішній поверхні червонувато-коричневого або рожевого кольору. При ангобуванні ще не обпалену посудину обливають або занурюють у дуже розведений розчин добре розмеленої глини, чужорідної стосовно глини самої посудини. Ангоб змінює колір кераміки, робить стінки посудини менш вологопроникними, додає гладенькій поверхні ще більшої гладкості та створює чудовий ґрунт для розпису.

Рис. 43. Кухонний посуд культур лінійно-стрічкової кераміки (1) та Криш (2). Неоліт.

Рис. 44. Столовий посуд культур лінійно-стрічкової (1) та мальованої керамік (2, 3). Неоліт.

Столовий посуд звичайно багато орнаментувався. Керешське населення прикрашало його насічками, пальцевими защипами, наліпами та рідше — розписувало чорною фарбою. Чорним, темночервоним та білим розписом орнаментувалися посудини носіїв культури мальованої кераміки. Розпис створював незакінчені спіралі, риски, заштриховані зони. Майстри культури лінійно-стрічкової кераміки прикрашали свій посуд прокресленими лініями та ямками, де неглибокі овальні ямки наносилися приблизно з рівним інтервалом на прокреслені лінії, створюючи так званий “нотний” орнамент.

Столовий посуд, що складався з невеликих банок, горщиків та мисок, а у населення мальованої кераміки також із стаканів та чашок, використовувався під час їжі. Більші банки та горщики слугували для зберігання борошна і зерна.

Розподіл посуду на кухонний та столовий існував і у буго-дністровського населення, чиє гончарство виникло під впливом культури криш. Однак, на відміну від розглянутих вище культур, у неолітичних мешканців Південного Бугу столовий посуд був нечисленним, та, мабуть, деяка його частина у першій половині V тис. до н. е. імпортувалася з кришсько-керешського ареалу. Він включав кубки, миски, келихи, фляги з ручками, котрі були виготовлені з добре відмуленої глини, підлощені, частіше всього неорнаментовані. Лише зрідка трапляється, розпис червоною фарбою що до того ж погано зберігся. Найбільш ранніми формами були гостродонні банки, миски та нечисленні плоскодонні горщики. Кераміку прикрашали складними композиціями з прокреслених ліній, овальних наколів, пальцевих защипів. У третій чверті V тис. до н. е. у буго-дністровському середовищі під впливом нижньодонського населення широко розповсюджується гребінцево-прокреслена орнаментація кераміки. Але вже в останній чверті V тис. відроджуються власні буго-дністровські орнаментальні традиції, хоча й у трохи модифікованому вигляді. Прокреслені лінії та овальні наколи, які знову широко розповсюдилися, створюють лінійно-кутові композиції, що відрізняються від більш ранніх округло-криволінійних візерунків. Одночасно починає виготовлятися біконічний плоскодонний посуд.

Носії сурської культури у VI тис. до н. е. широко використовували у побуті кам’яний посуд. Наприкінці VI тис. до н. е. під впливом буго-дністровського населення у них з’явилася перша кераміка, однак у степовому Подніпров’ї кам’яний посуд продовжували використовувати протягом усього існування цього населення. Він слугував здебільшого для приготування їжі на вогнищі. Кам’яний посуд виготовляли із стеатиту, талькового сланцю, пісковику та інших порід каменю. З них виточували гостро- та плоскодонні банки, миски, сковорідки овальної форми з пласким дном. Поверхня таких посудин добре згладжувалася та зрідка орнаментувалася прокресленими лініями або насічками. Коли посудини розбивалися, то в них свердлилися наскрізні отвори, через які зв’язувалися розбиті частини.

Найраніший сурський глиняний посуд був нечисленний. До останньої чверті V тис. до н. е. сурське населення використовувало лише округлотілі гостродонні горщики з плавно відігнутими назовні вінцями, орнаментовані лініями, що перетинають одна одну, та горизонтальними лініями вдавлень. В останній чверті V тис. до н. е. форми посуду стають усе численнішими та різноманітнішими для всього сурського населення, що зайняло тоді степове межиріччя Дніпра та Дону. Воно виготовляло гостродонні, рідше плоскодонні банки та горщики, серед яких з’явилися нові форми з короткими, різко відігнутими вінцями. Останні сурські майстри часто гофрували, тобто робили хвилястими, запозичивши цей спосіб у дніпро-донецьких сусідів.

Виготовлення кераміки неолітичним населенням Криму на сьогодні вивчено досить слабо, що пов’язано з нечисленністю знахідок. Весь більш-менш виразний посуд доби раннього та розвинутого неоліту близький до сурського. Виняток складають мешканці Керченського півострова, які виготовляли плоскодонну кераміку без візерунків. Вона має схожість із посудом неолітичного населення Чорноморського узбережжя Кавказу.

Рис. 45. Кам’яний посуд сурської культури. Неоліт.

Рис. 46. Кераміка буго-дністровської (1), києво-черкаської та азово-дніпровської (3) культур. Неоліт.

Носії нижньодонської культури, гончарні традиції яких відчутно впливали на виробництво кераміки майже всіх неолітичних мешканців України, виготовляли у третій чверті V тис. до н. е. переважно плоскодонні опуклотілі банки, а в четвертій чверті V тис. — горщики з широкими комірцями. Посуд прикрашали короткими гребінцевими відбитками, іноді розділеними прокресленим зигзагом. Під буго-дністровським впливом посуд починають орнаментувати складними стрічковими композиціями.

На основі ранніх нижньодонських традицій сформувалося виготовлення кераміки азово-дніпровським населенням. У другій половині V тис. до н. е. вона прикрашалася гребінцевими відбитками (рис. 46, 3). На початку IV тис. до н. е., внаслідок тривалого проживання поряд із києво-черкаським населенням та асиміляцією його окремих груп, носії азово-дніпровської культури починають виготовляти посуд біконічних форм, прикрашаючи його підтрикутними наколами та прокресленими лініями.

Дніпро-донецьке населення запозичило навички виготовлення кераміки від буго-дністровців. Воно виліплювало гостродонні опуклотілі банки та горщики із слабо профільованим верхом. Їх прикрашали вузькими короткими гребінцевими відбитками та овальними наколами (рис. 46, 2). В останній чверті V тис. до н. е. щільні контакти з пізнім буго-дністровським та середньодонським населенням зумовили появу плоскодонних біконічних посудин з оздобленням їх підтрикутними наколами, прокресленими лініями та ямками попід вінцем.

Населення з ямково-гребінцевою керамікою ліпило посуд із глини, знежиреної домішками піску, згладжуючи внутрішню поверхню гребінцевими штампами. До набору посуду входили казоноподібні банки з округлими або злегка лригостреними днищами; гостродонні біконічні горщики із стягнутим верхом, горщики з високим виділеним горлом; нечисленні напівсферичні та конічні миски. Майстри звичайно вкривали орнаментом усю поверхшо посудин, найчастіше використовуючи ямки та гребінцеві відбитки, рідше — наколи, опуклини та відбитки мотузочки, намотаної на паличку. Ямки наносили белемнітами або глиняними пригостреними стрижнями, створювали також малюнки з ромбів, трикутників та прямокутників. Широкі зони ямок відокремлювалися неорнаментованими смугами або пасками з коротких гребінцевих відбитків.

Зміни у господарському житті давнього населення за доби неоліту спричинюють останнє до більшої, ніж раніше, осілості. З розповсюдженням виробничого господарства та удосконаленням методів привласнюючого люди починають освоювати невеликі за розмірами території, але інтенсивніше, ніж за доби мезоліту. Однак, не дивлячись на зростання осілості, мобільність населення все ж таки зберігається. Вона залежала від природних умов, наприклад від родючості ґрунтів, коливань температури та вологості. Основною причиною переселення громад мисливців та збирачів було спустошення природних ресурсів; населення з комплексним виробничим господарством — падіння врожайності культур внаслідок зниження продуктивності ґрунтів. Населення з переважаючим розвитком скотарства було змушене переселятися через падіння продуктивності пасовищ. Іноді конкретним приводом міграції могли бути смерть голови поселення, епізоотія, внутрішні конфлікти, хвороби тощо.

Поселення неолітичних мешканців України розміщувалися на підвищених місцях по берегах річок, озер та боліт, займали миси перших надпоймених терас та дюни. Площа поселень та час їхнього існування визначалися господарською діяльністю населення. Провідна роль скотарства або мисливства викликала необхідність створення короткочасних сезонних стоянок нарівні зі стаціонарними поселеннями, що функціювали цілорічно. На стаціонарних поселеннях, звичайно з великою кількістю жител, постійно мешкала частина суспільства, що складалася зі старих людей, жінок та дітей. Дорослі чоловіки могли відлучатися на тривалий час на полювання або відгін стад.

Особливостями сезонних стійбищ, що використовувалися переважно за теплої пори року, є невелика площа і нечисленні культурні рештки. Передусім одиницями налічується глиняний посуд, який, мабуть, робився тільки на стаціонарних поселеннях. На відміну від кераміки, знаряддя праці та зброю підновляли або виготовляли нові безпосередньо на місці, використовуючи крем’яні заготовки чи жовна, що брали з собою. На короткочасних стійбищах важко простежити залишки будівель, мабуть, через їхню легку конструкцію.

Стоянки пастухів, що пасли стадо подалі від стаціонарних поселень, відомі у степовій зоні у сурського та маріупольського населення: біля с. Роздольне на р. Кальміус, с. Семенівка на р. Молочній та нижній шар на острові Середній Стіг на Дніпрі (нижній шар поселення). Серед кісток тварин, знайдених на цих стоянках, переважають залишки свійських тварин.

Мисливські табори існували у маріупольського, сурського, дніпро-донецького та кримського населення, а також у населення з ямково-гребінцевою керамікою. Прикладом такого табору є стоянка біля с. Чапаївка на р. Молочній. Вона була використана лише протягом одного сезону, в її культурному шарі знайдено тільки кістки диких тварин, забитих у теплу пору року.

Найбільші стаціонарні поселення характерні для носіїв культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової керамік. Їхній відносно осілий спосіб життя визначало комплексне землеробсько-скотарське господарство. Стаціонарні поселення, що використовувалися цілорічно протягом досить тривалого проміжку часу, відзначаються товщиною культурного шару та значною кількістю культурних залишків, насамперед кераміки. Їхня площа становила близько 2—3 га.

Рис. 47. Селище буго-дністровської культури на о-ві Базьків. Неоліт, IV тис. до н. е. Реконструкція О. В. Тубольцева.

Керешські поселення, судячи з пам’ятки біля с. Заставне, складалися приблизно з десяти будівель, розміщених по колу. Населення культури розписної кераміки, за даними поселення Дрисино, групувало жилі та господарські будівлі по дві-три, досить безсистемно. Поряд розміщувалися господарчі ями, деякі з них, як на поселенні Рафайлове, мали конічні перекриття. Поза будівлями розташовувалися також окремі глинобитні печі. Інше планування мали поселення носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки, де житла були розміщені у рядочок, наприклад на поселенні Торське. Аналогічна забудова і на поселеннях буго-дністровського населення: на Базьковому острові, біля с. Сокольці та ін. Житла в них розташовувалися на відстані 1—2 м одне від одного, були витягнуті у лінію вздовж берега ріки. Компактні групи створювали будівлі дніпро-донецького населення на Лизогубівці та його нащадків на поселенні Мневе.

Неолітичне населення України мало досить розвинуте житлобудівництво, використовуючи для спорудження будівель здебільшого дерево, меншою мірою — глину та камінь. Кожній етнічній групі були притаманні свої традиції, які багато в чому визначалися кліматичними умовами мешкання, господарчим укладом та соціальною структурою суспільства. Ці обставини примушують прискіпливо зупинятися на варіантах житлобудівництва у носіїв різних неолітичних культур.

Керешське ранньонеолітичне населення будувало землянки та напівземлянки видовжено-овальної форми, площею від 70 до 280 м². Найбільші з них були багатокамерними. Перекриття цих будівель складалося з двосхилої покрівлі, яку підтримували дерев’яні стовпи. Нижні її краї спиралися на землю. Долівка усередині жител часто була рівною лише біля входу, а далі являла собою систему ям різних розмірів, глибини та призначення.

Знахідка на поселенні Рівне глиняної моделі будинку дає можливість припустити, що керешське населення будувало й наземні житла, залишки яких до цього часу ще не знайдено. Модель зображує прямокутну будівлю з двосхилою покрівлею, що була закрита шкірою або соломою. Стінами слугував тин, що спирався на кутові стовпи та був обмазаний глиною.

У населення мальованої кераміки житлами були овальні напівземлянки площею від 12 до 60 м², що мали каркасно-стовпову конструкцію. Плетені стіни спиралися на стовпи, які також підтримували покрівлю. Долівка жител рідко була рівною, частіше вона складалася з системи з’єднаних ям. Для опалення та приготування їжі населення культури кереш та розписної кераміки використовувало глинобитні печі, рідше — відкриті вогнища.

Носії культури лінійно-стрічкової кераміки будували заглиблені житла двох типів. Однокамерні землянки з одним вогнищем мали площу від 5 до 18 м. Основу більш складних багатокамерних напівземлянок складала система з’єднаних між собою невеликих ям із декількома вогнищами. Відкриті заглиблені вогнища звичайно були розміщені у центрі або біля однієї із стін житла. У ряді випадків їхнє місце було підмащене глиною.

На заключному етапі у носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки зберігаються однокамерні напівземлянки та з’являються наземні будинки. Площа вивченої у Незвисько наземної будівлі складала близько 80 м². Будівля мала стовпову конструкцію, що підтримувала плетені стіни, обмазані глиною, та легку покрівлю. Добра збереженість житла дає змогу уявити його інтер’єр. У центральній частині містилося вогнище, біля якого були споруджені прямокутні глинобитні ділянки, що замінювали, мабуть, столи. Поруч із ними знайдено посуд. У північній частині житла розміщувалася глинобитна площадка розміром близько 5 м², зроблена з вальків глини, покладених на дерев’яні плахи, що, мабуть, використовувалася для розтирання зерна. Її трохи підняті краї утримували зерно від розсипання. Поруч лежали зернотерки, а на землі стояла широкогорла посудина, в якій дуже зручно було зберігати зерно.

Необхідно відмітити, що особливістю житлобудівництва носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки в Україні було переважання напівземлянок при поодиноких наземних житлах, які, проте, широко розповсюджені у західному ареалі родинних культур.

У заглиблених житлах мешкало сурське населення Надпоріжжя. Одна з таких будівель площею близько 100 м² вивчена на поселенні № 2 Сурського острова. Напівземлянки будували також неолітичні мешканці Криму. На стоянці Кафка-Богаз розкопано маленьку підчотирикутну землянку із заокругленими кутами, площею близько 3 м². На дні її розташовувалося заглиблене вогнище. Для порятунку від негоди в Криму використовували також печери та гроти.

Буго-дністровське населення у першій половині V тис. до н. е. створювало легкі наземні будинки, аморфні контури яких простежено по скупченнях кераміки, знарядь праці та кісток тварин. Їхня площа варіювала від 8 до 36 м. Спочатку вогнища, зроблені з каменю, розміщували поруч із будівлями; з другої чверті V тис. до н. е. усередині жител стали робити купольні печі на кам’яній основі. У третій чверті V тис. до н. е. під впливом нижньодонського населення у буго-дністровського з’являються окремі забудови підпрямокутної форми, наприклад на поселенні Сокольці 6. Судячи з матеріалів поселень Саврань та Пугач 2, наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. крім легких каркасних будівель починають споруджувати будинки з кам’яним фундаментом. У ньому закріплювалися стовпи, що підтримували плетені стіни та покрівлю. Подібні будівлі мали площу близько 30 м² та складалися з однієї або двох камер. Для опалення та приготування їжі їхні мешканці використовували відкриті вогнища.

Рис. 48. План, внутрішній та зовнішній вигляд житла лизогубівської культури на селищі Погорілівка — Вирчище. Неоліт, перша половина IV тис. до н. е. Реконструкція О. В. Тубольцева.

У першій половині IV тис. до н. е. легкі наземні будинки будували і носії культур азово-дніпровського населення. На острові Середній Стог у таборі пастухів було чотири курені округлої та овальної форм, площею 5—6 м². Житло овальної форми площею близько 20 м² досліджено на поселенні Стрільча Скеля. Його долівку було зроблено з утрамбованої черепашки. У середній частині містилося вогнище, поруч з яким лежали залишки посуду.

Інші будівлі споруджувало споріднене з азово-дніпровським нижньодонське населення. На поселенні Ракушечний Яр простежено залишки наземних підпрямокутних жител каркасно-стовпової конструкції. Їхні стіни, зроблені з тину, обмащували глиною.

Досить добре вивчено традиції житлобудівництва культур дніпро-донецької області. Так, носії лизогубівської культури наприкінці V — на початку IV тис. до н. е., судячи з матеріалів поселення Лизогубівка, мешкали у підпрямокутних наземних будовах площею від 20 до 70 м². Усередині будівель розташовувалося вогнище, а вихід у двох із них містився у кутку будови та мав вид із сіней. Пізніше, у другій половині IV тис. до н. е., носії лизогубівської культури будували житла двох типів, загальна риса яких — підпрямокутна форма та три вогнища, витягнуті по довгій осі будови. Наземне житло поселення Погорілівка — Вирчище мало стовпову конструкцію з двосхилою покрівлею та площею близько 32 м². Мешканці нижнього шару поселення Гришівка залишили напівземлянку площею 24 м², у довгій стіні якої було зроблено вихід у вигляді сіней. Нижні краї її двосхилої покрівлі спиралися на землю (рис. 49).

Населення, що залишило пам’ятки києво-черкаської культури, на Київщині споруджувало наземні підпрямокутні будівлі з ледь заглибленою долівкою, площею близько 7,5 м². Подібне житло досліджено на поселенні Віта-Литовська. Для опалення та приготування їжі використовувалося відкрите вогнище. Заключний етап житлобудівництва цієї групи представлено на поселенні Мнево, де досліджено 10 будов. Дві з них мали господарське призначення, а вісім були житлом. Одне з останніх за формою аналогічне напівземлянці з Гришівки і відрізняється лише наземним розташуванням. Усі будови мали підпрямокутну форму із заокругленими кутами та легку каркасну конструкцію з жердин, шкір та землі. У більшості жител вихід був у вигляді сіней. Їхня площа становила від 10 до 63 м². У середині будинків розташовувалися відкриті вогнища. Найбільші з них з метою вентиляції розміщувалися поруч із виходом. На поселенні Мнево знайдено поки що єдине у дніпро-донецькому ареалі двокамерне житло, що складалося з житлового відсіку площею близько 20 м², довгого коридору та допоміжної прибудови з виходом площею близько 4,5 м².

Населення черкаського варіанта києво-черкаської культури у південних районах лісостепового Подніпров’я наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. будувало підпрямокутні наземні житла з округленими кутами, площею 75—85 м².

Вони мали легку каркасну конструкцію та опалювалися відкритим вогнищем. У середині — другій половині IV тис. до н. е., судячи з матеріалів Луком’я, використовувалися невеликі підпрямокутні житла із слабо заглибленою долівкою площею близько 14 м².

Рис. 49. План та вигляд житла лизогубівської культури на селищі Гришівка. Неоліт, перша половина IV тис. до н. е. Реконструкція О. В. Тубольцева.

Деякі закономірності розвитку житлобудівництва простежуються у носіїв культури ямково-гребінцевої кераміки. Найранніші з відомих жител, залишені мешканцями поселень Погорілівка — Вирчище та другого шару Гришівки, мають підокруглу форму, наземне розташування та площу близько 60 м². Трохи пізніше на поселенні Луком’я, поряд із округлими будівлями типу куреня використовувалися овальні напівземлянки площею близько 11 м² та багатокамерна будівля, що складалася з округлих відсіків з вогнищами та прямокутною прибудовою.

Внаслідок асиміляції окремих груп дніпро-донецького населення та під впливом їхніх традицій носії культури ямково-гребінцевої кераміки починають будувати житла підчотирикутної форми. Найповніше уявлення про них дають наземні будівлі поселення Гришівка. Площа двох знайдених там будівель складала 48 та 72 м². Для перекриття та стін, мабуть, використовувалися жердини, кора, шкіра та інші матеріали, що не збереглися. Усередині кожного житла розташоване велике вогнище.

Зростаючій осілості та виробничому господарству, на думку більшості дослідників, відповідають наземні будівлі підпрямокутної форми. Подібні спорудження при тривалому мешканні на одному місці зручно розширювати за рахунок прибудов. Визнаючи правомірність цього спостереження, необхідно відмітити, що наведені вище матеріали України демонструють залежність форми будови насамперед від традицій, що склалися, мабуть, ще за доби мезоліту, а також від інокультурних впливів.

Так, представники культури кереш, розписної та лінійно-стрічкової кераміки, що мали досить розвинуте виробниче господарство, будували землянки та напівземлянки, від яких збереглися ями, аморфно окреслені. Наземні підпрямокутні житла зафіксовано у нижньодонського населення, що займалося скотарством та землеробством. Однак для близьких йому по рівню господарського розвитку та родинних для нього носіїв азово-днілровської культури відомі поки що лише легкі наземні підовальні та округлі будови.

Цікаво, що дніпро-донецьке населення, основу життєдіяльності якого складали привласнюючі галузі господарства, традиційно з раннього неоліту використовувало підчотирикутні, переважно наземні будови. Близький тип господарства, але з більшою роллю землеробства, існував і у носіїв буго-дністровської культури, житла яких, за сучасними даними, до другої половини V тис. до н. е. мали тільки овальні або аморфні обриси. Мабуть, лише під впливом нижньодонського населення у них з’являються окремі підпрямокутні будови.

Зміну форми будов внаслідок інокультурних впливів демонструють також представники культури ямково-гребінцевої кераміки. Для найбільш ранніх пам’яток характерні житла підокруглих форм, але пізніше, після тісних контактів з дніпро-донецьким населенням та асиміляції його частини, з’являються підпрямокутні будови.

На матеріалах України простежується взаємозв’язок між розмірами жител та господарством їхніх мешканців. Для найбільш ранніх етапів розвитку дніпро-донецького, буго-дністровського та кримського населення прикметні будови від 3 до 12 м². Пізніше їхні розміри складали відповідно 30—60 та 30—50 м². Площа жител носіїв культури ямково-гребінцевої кераміки з привласнюючим господарством мала розміри від 12 до 60 м². У населення з переважанням виробничого господарства (культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової кераміки) розміри будівель коливалися від 5— 12 до 70—280 м².

Багатокамерні житла найчастіше будувало населення з розвинутим землеробством. Подібна конструкція була викликана господарчою необхідністю. Відсіки слугували для зберігання запасів, інвентарю та виконання різних господарчих робіт.

Більшість будов неолітичного часу в Україні мала легку каркасну конструкцію. Носії нижньодонської культури та культури лінійно-стрічкової кераміки будували житла, де плетені стіни, обмазані глиною, та покрівля спиралися на стовпи. Плетені стіни, що кріпилися до стовпів, але без глиняної обмазки, споруджувались у напівземлянках представників культури мальованої кераміки. Більш легку каркасну конструкцію із застосуванням жердин, шкір та землі реконструюють для жител населення дніпро-донецької області, носіїв азово-дніпровської культури та культури ямково-гребінцевої кераміки.

Поява виробничих галузей господарства у давнього населення змінювала характер його праці. Вона ставала регулярнішою та більш розміреною, що було зумовлено сезонними господарчими циклами, що ґрунтувалися на розведенні культурних рослин та свійських тварин.

Розподіл праці серед мешканців громади за доби неоліту мав статево-віковий характер у населення як із виробничим, так і з привласнюючим господарством. У землеробстві на чоловіків припадали найбільш працемісткі роботи: розчищення поля, підготування ґрунту до посіву. З цією метою створювалися робочі групи з членів общини, іноді з запрошенням сусідів-родичів. На ранніх етапах розвитку скотарства велику роль відігравала праця жінок, особливо при розведенні свиней. Але пізніше, із зростанням стада, догляд за тваринами ставав справою чоловіків та юнаків.

Мисливство та рибальство також були чоловічими заняттями, збиральництвом займалися жінки. Вони готували їжу, збирали хмиз, носили воду, доглядали маленьких дітей. Саме жінки, за етнографічними даними, у більшості випадків ліпили глиняний посуд. У суспільствах із привласнюючою економікою жіноче збиральництво іноді давало більшість продуктів харчування. Однак мисливство було важливим фактором соціальних зв’язків і вимагало організованих форм праці, що надавало великого значення діяльності чоловіків в об’єднаному трудовому колективі. Важливою була й солідарність чоловіків-родичів у захисті своєї громади. Вони також займалися виробництвом основних знарядь праці.

Спеціалізації у ремісників за доби неоліту не існувало, але, без сумніву, були майстри, що перевершували інших, насамперед у виробництві знарядь праці з каменю. Однак при цьому вони продовжували займатися і повсякденними справами, пов’язаними з забезпеченням сім’ї та громади продуктами харчування.

Крім внутрігромадського розподілу праці етнологи фіксують міжгромадський, чия роль за доби неоліту зросла з осілістю населення. Остання обмежувала доступ до різного роду ресурсів, передусім до виходів кременю та обсидіану. Крім того, зростання виробничої праці давало інколи надлишковий продукт, який використовувався для обміну. Останній був викликаний не стільки нестачею чого-небудь у колективі, скільки нерівномірністю, браком синхронності у появі як нестачі, так і надлишку у всій сукупності громад. Обмін правив компенсуючим механізмом, що надавав більшої вірогідності виживанню сукупності громад що приймали у ньому участь, і тим самим для кожної з них окремо[88].

Загалом, міжобщинний обмін сприяв регулюванню та зміцненню соціальних зв’язків у рамках родинних груп населення, а також з інокультурними сусідами. Для обміну в основному призначалися реальні цінності: сіль, тканини, кремнева сировина та вироби, рідше — посуд. Існував обмін корисними знаннями, міфами та обрядами.

Розвитку обміну сприяло отримання надлишкового продукту, тобто тієї частини їжі та речей, яка не була життєво необхідною й могла вільно відчужуватися. Це ставало можливим при переході до виробничої економіки або у розвинених мисливців та рибалок. Надлишковий продукт здебільшого використовувався для обміну, даріння, шлюбного викупу, релігійних церемоній, їжі для свят і сприяв зміцненню соціальних зв’язків. Його можна було також запасати.

З розвитком скотарства для шлюбного викупу, дарів та жертвоприношень слугували свійські тварини, що було найбільш притаманне азово-дніпровському населенню з розвинутим скотарським господарством: на жертовних площадках його могильників знаходять кістки свійських тварин.

Престижно соціальні відносини отримали назву престижної економіки, яка зросла з життєзабезпечуючої, коли зростання виробничих сил уможливило отримання надлишків продукції. Функції престижної економіки були різними: від взаємодопомоги до підвищення довершеності шлюбних зв’язків та встановлення соціальних градацій як по горизонталі, так і по вертикалі. Звичайно, престижна економіка діяла усередині етнічних спільностей, протиставляючи їх іноетнічним сусідам та налагоджуючи особливі зв’язки між громадами. В. О. Шнірельман підкреслював, що худоба найбільш зручна з точки зору укріплення соціально-престижних зв’язків легкістю свого транспортування, відчуження та здатністю до розмноження[89].

Дослідники вважають, що перехід до виробничого господарства змінив відносини власності. Відбулася її диференціація на створену власного працею та колективну, до якої насамперед відносилася земля, що її отримували від предків та передавали нащадкам. Природні угіддя та оброблювана земля належали звичайно роду. Його дорослі члени у землеробському суспільстві мали право володіти окремими ділянками, проте успадковувалося лише право володіння, яке належало членам сім’ї. Необроблювана земля перебувала у колективному користуванні.

Власність, створена особистою працею, включала її знаряддя, худобу, продукти землеробства. Її можна було відчужувати та використовувати для обміну. Землеробська продукція, вирощена сім’єю, за етнографічними даними, споживалася усередині господарства. Для суспільних потреб існували окремі поля, що їх обробляли колективно. Свійська худоба з самого початку доместикації була власністю окремих людей, і родова група в основному контролювала лише наслідування останньої, намагаючись залишити тварин у рамках родинного кола. На ранній стадії родичі допомагали один одному живністю та продуктами тваринництва, існувало обмежене споживання м’яса, здебільшого під час колективних церемоній. Накопичення худоби здійснювалося переважно для потреб престижної економіки.

Здобич мисливців та рибалок у населення як з привласнюючим, так і з виробничим господарством розподілялась між членами громад.

Глава 3 Суспільний устрій

Вивчення суспільного устрою неолітичного населення України є досить складною проблемою, що пов’язано передусім з обмеженістю джерел. Практично бракує повноцінних даних про неолітичні поселення, їхню величину, планіграфію, а також чисельність, розміри та форму жител. Важливу інформацію звичайно надають матеріали могильників, відомі лише для дніпро-донецького та маріупольського населення. Складність проблеми зумовлена також нерівномірністю економічного розвитку неолітичних мешканців України, що виключає одноманітність їхньої соціальної організації.

В цілому рівень розвитку продуктивних сил за доби неоліту не давав можливості невеликим групам людей існувати автономно від суспільства протягом тривалого часу. Періодично виникали господарські та демографічні кризи, що змушували людину шукати вихід з них в організації широкої соціальної сітки. Зросла осілість, і поряд із цим постала проблема успадкування власності, передусім права на володіння землею в суспільствах із розвинутим землеробством. Тому чоловіки починали підшукувати собі дружин не у відокремлених громадах, як це було раніше, а у найближчому сусідстві чи навіть у самій громаді, що посилювало ізоляцію громад та їхню внутрішню консолідацію. Так, на кордонах контактів населення різних культурно-історичних спільностей, основою господарства яких були мисливство та рибальство (або мисливство та скотарство), виявлено пам’ятки з синкретичною матеріальною культурою. Наприклад, є поселення, в керамічних комплексах яких поєднано риси азово-дніпровських та києво-черкаських традицій або сурських та нижньодонських. Здебільшого такі поселення фіксують, ймовірно, існування громад із представників двох культурних груп, у тому числі і такі, що складалися внаслідок змішаних шлюбів. Зовсім інша картина простежується по матеріалах пам’яток контактних зон з носіями культур лінійно-стрічкової та мальованої кераміки, у господарстві яких значну роль відігравало землеробство. На цих поселеннях знайдено лише поодинокі інокультурні предмети, бракує даних про тісні зв’язки з оточуючими інокультурними мешканцями, насамперед мисливцями та рибалками.

Звуження соціальних зв’язків за періоду неоліту, особливо серед землеробського населення, ускладнювало нейтралізацію демографічних та господарських криз, що передбачало необхідність удосконалення суспільної організації. Нова соціально-економічна ситуація відобразилася, ймовірно, у паралельному існуванні двох діалектично взаємопов’язаних структур: родової та громадської, характерні риси яких відтворено переважно за матеріалами етнології. Родова організація базувалася на соціальній родинності. Саме вона визначала права, обов’язки та відповідні моделі поведінки людей. При цьому визначені відносини між людьми автоматично зумовлювала не стільки формальна родинність, скільки прийняті ними на себе обов’язки та права давали можливість включати людей у коло тих або інших родичів. На думку дослідників, за доби неоліту люди чітко розрізняли родичів по крові та псевдородинність, у багатьох неолітичних суспільствах також визнавали рівний внесок батька та матері у формування фізичного вигляду людини. Це надавало неабиякого значення зв’язкам як з батьківського, так і з материнського боку, навіть за умов унілінійності[90].

Тому найважливішою соціальною одиницею був рід, який об’єднував людей, що походили від одного й того самого предка або вважали символом своєї єдності одну й ту саму тотемну тварину. Рід мав єдину назву і, звичайно, являв собою екзогамну групу'. Шлюб у такій ситуації зумовлював виникнення особливих відносин не тільки усередині шлюбної пари, а й між родичами подружжя. Основною функцією роду було регулювання шлюбних та міжродових відносин.

Декілька родів могли створювати більш значну, здебільшого теж екзогамну єдність, яку етнологи називають фратрією. Остання як єдине ціле виступає рідко.

Роди або фратрії, між якими діяли усталені шлюбні зв’язки, об’єднувалися в племена, універсальною рисою яких була тенденція до ендогамії. Остання зумовила й інші тенденції, в силу яких плем’я можна вважати культурно-мовною, а отже, й етнічною єдністю. Від племен доби мезоліту неолітичні племена відрізнялися більшою стійкістю та стабільним складом.

Невеликі території, на яких були розповсюджені пам’ятки окремих неолітичних культур в Україні, ймовірно, належали населенню одного племені. Культурно-історичні області, утворені кількома спорідненими археологічними культурами, мабуть, демонструють традиції союзу племен. Вони формувалися двома шляхами. У першому випадку, що репрезентований пам’ятками сурської та маріупольської культурно-історичних областей, група (союз) споріднених племен утворилась внаслідок сегментації одного первинного племенного об’єднання. Про це свідчить насамперед поступове розширення території носіїв сурських та маріупольських традицій. Так, найархаїчніші сурські пам’ятки досліджено лише у степовому Подніпров’ї, де у другій половині VI тис. до н. е. сформувалися традиції вказаної культури. На цій території сурське населення мешкало до останньої чверті V тис., коли внаслідок аридизації погіршились умови життя у південних районах степу, що призвело до вимушеного відтоку частини їхніх мешканців. Носії сурської культури частково вимушені були переселятися на північ степу у райони сучасного лісостепу. Наприкінці V тис. сурське населення мешкало на середньому Доні (поселення Черкаське та Університетське), у басейні річок Оскол (Олександрія), Айдар (Підгорівка), Кальміус (Роздольне), Самара та Орель (Богданівна, Турова Гора). Різною потім була і подальша доля цих груп сурського населення, що так далеко розселилися. Але певний час вони ще зберігали родинні традиції, які їх об’єднували у велике соціально-етнічне угруповання. Складніша картина простежується за матеріалами маріупольської культурно-історичної області. Найдавніші культурні традиції цієї історичної спільності представлено нижньодонською археологічною культурою, котра сформувалася близько середини V тис. до н. е. Саме тоді зволоження клімату забезпечило сприятливі умови життя у степах, що викликало зріст чисельності степового населення та розселення носіїв нижньодонської культури у степове Подніпров’я та північно-західний Прикаспій. У новому культурному та природному оточенні традиції переселенців трансформуються, що призводить до виникнення азово-дніпровської та прикаспійської культурних єдностей, а також ще, як мінімум, двох нових споріднених угруповань. Так було започатковано маріупольську культурно-історичну єдність.

Наступний етап сегментації племен останньої був викликаний, навпаки, аридизацією клімату наприкінці V тис. до н. е., коли частина степового населення переселяється на північ у нове культурне та природне середовище. Внаслідок цього процесу сформувалися нові культурні спільності: самарська у Середньому Поволжі, воронезько-донська у Середньому Подонні та вірьовкінська група пам’яток у черкаському Подніпров’ї, в басейнах Орелі, Самари та Сіверського Дінця.

Доказом формування маріупольської культурно-історичної області внаслідок сегментації первинного племені є існування у кожної з трьох культур, для яких відомі могильники (азово-дніпровська, нижньодонська та самарська), двох, ймовірно, родових поховальних традицій, які здебільшого співпадають і різняться лише незначними деталями. Це змушує шукати традиції спільних предків для всього маріупольського населення, відкидаючи думку про виникнення спільних культурних рис у поховальному обряді внаслідок тісних контактів або стадіальності розвитку.

По-іншому сформувалася культурна єдність дніпро-донецького населення, що займало майже всю лісостепову Україну. Кожна з культур дніпро-донецької області склалася на місцевій основі. У розвинутому вигляді ці традиції були принесені лише у Надпоріжжя, куди проникли з лісостепу окремі нечисленні групи дніпро-донецького населення. Основи дніпро-донецької культурної єдності були закладені ще у мезолітичний час як наслідок визначеної культурної безперервності, коли підвищена щільність міжгромадських контактів сформувала єдність форм, у яких люди здійснювали свою життєдіяльність. Постійна рухливість мезолітичних колективів, входження до їхнього складу різних об’єднань сприяли розповсюдженню спільних елементів культури.

Тісні зв’язки збереглися і пізніше. Так, наприклад, завдяки їм у процесі неолітизації майже по всій території лісостепової України розповсюдилася кераміка, що склалася в однієї з груп дніпро-донецького населення Середнього Подніпров’я. Тісні контакти пізніше сприяли й передачі нових елементів культури, що з’являлися у населення будь-якої з дніпро-донецьких груп.

Аналіз поховальних традицій дніпро-донецького та маріупольського населення показав, що їхні племена складалися з двох родових або фратріальних традицій. Рід за час свого розвитку поступово розпадався на сегменти різного рівня ієрархії. Головним був лінідж, куди входила група близьких родичів однієї громади, що чітко простежували між собою родинність та свою генеалогічну лінію на 3—4 покоління. Лінідж звичайно складав родове ядро громади і поряд з іншими лініджами відігравав основну роль в організації повсякденного життя близьких родичів на поселенні[91].

Вагому соціальну одиницю усередині роду являв собою субклан, який об’єднував декілька лініджів. На відміну від роду, члени якого були широко розсіяні по спільній території, члени субклану жили у сусідніх поселеннях. Саме у його рамках відбувались ініціації, шлюбні та поховальні церемонії..

Існування подібної родової структури у неолітичного населення України підтверджується матеріалами могильників дніпро-донецької та маріупольської культурно-історичних областей, більшість яких дійшла до нас у незруйнованому стані й складалася з 30—170 поховань. Значні серії останніх мають статево-вікові характеристики. Визначення культурної належності неолітичних могильників України та їхньої хронології надало унікальну можливість для соціальної реконструкції неолітичних суспільств.

Аналіз поховального обряду та статево-вікового складу показав, що у кожній культурі є дві великі групи поховань, що відмінні за орієнтацією небіжчиків та набором інвентарю. Так, для поховань маріупольської області, орієнтованих головою на захід, характерними у складі поховального інвентарю є зуби оленя, черепашки Unio, ікла кабана з отворами. Поховання, що мали східну орієнтацію, супроводжувалися крем’яними виробами, платівками з ікол кабана, намистинами з різних матеріалів.

У києво-черкаських могильниках дніпро-донецької культурно-історичної області дві групи поховань різняться орієнтацією, положенням рук небіжчика та, меншою мірою, інвентарем. Для поховань, орієнтованих на північ, прикметними є витягнуте вздовж тіла положення рук, прикраси із зубів риби та оленя. У поховань південної орієнтації кисті покійників здебільшого були складені на тазових кістках, а серед інвентарю рідко трапляються зуби риби та оленя і значно частіше — кістяні вістря.

У азово-дніпровській та києво-черкаській культурах відомі могильники, що складаються з поховань однієї з груп, та некрополі з одночасним похованням обох обрядових груп. Пояснити існування у рамках однієї культури двох типів поховань можливо, лише припустивши, що вони віддзеркалюють дві родові поховальні традиції. При цьому могильники з похованнями однієї групи можна вважати родовими; некрополі, де поховані померлі обох груп, — громадськими.

Родові могильники азово-дніпровської культури маріупольської культурно-історичної області у незруйнованому стані складали понад 100 поховань. Про їхнє функціонування протягом тривалого часу (близько 500 років) свідчать ярусність поховань та зруйнування найраніших з них. На розташованих недалеко один від одного пам’ятках простежується цікава закономірність: некрополі одного роду, із західною орієнтацією померлих, містилися на правому березі Дніпра; могильники другого роду, із східною орієнтацією, — майже навпроти, на лівому березі. Розташування некрополів двох родів, що підтримували тісні шлюбні зв’язки, на протилежних берегах ріки відмічає В. В. Євсюков[92]. Інший рід, указував він, часто ототожнюється з потойбічним світом, тому між потенціальними нареченими має бути водна перешкода.

Незруйновані могильники першого періоду азово-дніпровської культури складалися звичайно з трьох рядів та належали, мабуть, членам субклану, що жили у близько розташованих поселеннях. Субклан включав, судячи з матеріалів, три лініджи, члени яких ховали своїх померлих в окремому ряді.

Азово-дніпровські могильники були місцем складних поховальних церемоній, що відбувалися, мабуть, у рамках субклану. Для V тис. до н. е. від них залишилися вогнища та звалища каменів на поверхні пам’яток. У першій половині IV тис. до н. е., з ускладненням обряду поховання, на поверхні могильників з’являються жертовні площадки із кістками тварин, розбитим посудом, прикрасами та знаряддями праці. Померлих тоді ховали не в індивідуальних ямах у рамках ряду, а в ямах для численних поховань, контури яких було видно на поверхні, або ж вони мали перекриття та вихід. Судячи з кількості похованих, яка рідко перевищувала 15 чоловік, та з статево-вікового складу, у цих ямах ховали найближчих родичів у рамках лініджа.

Києво-черкаське населення дніпро-донецької культурно-історичної області мало близько 30 поховань, здебільшого однорядних родових могильників. Більшість із них функціонувала протягом тривалого часу, про що свідчить їхня ярусність. Ці могильники розташовувалися на невеликій відстані один від одного, створюючи групи, наприклад біля Вовнізького та Вільного порогів. Загальні закономірності зміни поховального обряду дають змогу синхронізувати могильники усередині груп та припустити їхнє одночасне функціонування. Однак при всій близькості обряду та інвентарю, набір останнього у кожному некрополі групи мав свої невеликі особливості. Наприклад, у групі біля Вовнізького порога для поховань Вовнізького могильника М 1 найприкметніші прикраси із зубів риби, у Вовнізькому могильнику М 3 — їх немає, зате більшість поховань супроводжувалися зубами оленя, не типовими для Вовнізького могильника М 1. У Ясиноватському М 1 некрополі цієї самої групи знайдено черепашки Unio, не відомі у двох інших могильниках, і так далі.

Ці спостереження дають можливість припустити, що києво-черкаські некрополі належали лініджам, а їхні групи фіксують місце поховання членів субклану.

Аналіз статево-вікового складу померлих, похованих у родових могильниках, показав, що кількість чоловічих поховань там у 2—5 разів перевищує кількість жіночих. У них поховані чоловіки переважно зрілого та похилого віку — від 60 до 90 % усіх чоловічих поховань. Там, де антропологи визначили вік точніше, виявилася найбільша кількість поховань чоловіків, яким було за 40 років. У родових києво-черкаських некрополях поховання жінок поодинокі, а в азово-дніпровських були поховані здебільшого жінки післятридцятип’ятирічного віку. Усі ці факти свідчать, мабуть, про існування патрилінійного роду у києво-черкаського та азово-дніпровського населення, коли у родових могильниках ховали чоловіків, яким, як правило, було за 35—40 років, а також вдів, що повернулися у поселення свого роду. На користь існування патрилінійного роду промовляє й те, що всі достовірно зафіксовані незруйновані поховання дітей сумісно з дорослими були здійснені разом з чоловіками, які за віком могли бути їм батьками.

Крім роду, у добу неоліту важливою ланкою соціальної організації була громада. Вона являла собою виробничий та соціально-побутовий колектив, з самоуправлінням, поєднаний сумісним мешканням, який складався з представників декількох родів. Громада виступала безпосереднім виробником матеріальних благ, і її складовими частинами були сім’ї. Судячи з величини знайдених поселень та враховуючи етнографічні дані, можна припустити, що у більшої частини неолітичного населення України громада формувалась на основі одного роду або його підрозділу, члени якого складали ядро общини. Остання її частина була представлена людьми іншого роду, що прийшли по шлюбу або були адаптовані іноплемінниками. Чисельність подібних однородових громад коливалась від 25 до 400 чоловік.

Наприклад, буго-дністровські поселення складалися з невеликих будівель, площею від 6 до 50 м², кількість яких не перевищувала 10, а число мешканців, мабуть, — 100 чоловік. Громади у населення з розвинутим землеробством (культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової кераміки) були більшими, про що свідчать величина будов (від 12 до 280 м²) та їхня кількість.

Однак матеріали громадських азово-дніпровських та києво-черкаських могильників свідчать, що їхні общини складалися з чоловіків та жінок двох родових груп, тобто були гетерогенними. До останніх відносять общини, які включають представників декількох родів, як чоловіків, так і жінок. Однак у цих могильниках переважали померлі однієї з двох родових груп, що дає змогу припустити все-таки 'існування основного родового ядра та нечисленність представників другого. Подібна структура могла складатися за кризових ситуацій, які, на думку В. Р. Кабо, були звичним явищем у первісній історії. Саме пластичність, гнучкість, внутрішня мінливість первісної громади, її' вміння пристосовуватися до наявних екологічних, демографічних та соціально-економічних умов були причиною, що зумовила стійкість цього інституту[93].

Для відтворення людських ресурсів однородова громада повинна була спиратися на шлюбні зв’язки з іншими громадами. Значення цих зв’язків у добу неоліту зросло. За умов низького рівня розвитку виробничих сил окремі громади були не застраховані від господарських криз та ворожих нападів, які тоді почастішали, оскільки загальне збільшення кількості населення призводило до порушення майнових прав та до використання чужих мисливських і риболовецьких угідь, крадіжок, потравів посівів. Траплялися також навали з метою захвату дітей та жінок для збільшення розмірів своєї громади. Всі ці обставини вимагали зміцнення міжгромадських контактів, чому сприяли проживання членів одного роду у кількох громадах, шлюбні зв’язки, регулярні обміни матеріальними цінностями, періодична взаємодопомога.

Склад громад міг бути нестабільним, але стабільною залишалась їхня територія, що мала визначені кордони або центр, як символічний, так і реальний, — який-небудь елемент ландшафту. Земля розподілялась так, аби створювати для групи сусідів громад найсприятливіші умови природокористування в усяку пору року. Це здійснювалося через обмін територіями та ресурсами. Коли, наприклад, посуха загрожувала залишитися будь-якій з громад без засобів до існування, остання знаходила їх на землі сусідів, з якими була пов’язана родинними та шлюбними узами[94].

При загальній близькості неолітичні громади мисливців та рибалок відрізнялись від громад, що вели виробниче господарство. За умов привласнюючої економіки громади мали гнучку організацію, чисельність членів якої періодично змінювалася, що було безпосередньо пов’язано з природно-кліматичними умовами, видобутими ресурсами та внутрішньою соціальною напруженістю[95].

У землеробсько-скотарських громадах розвиток виробничого господарства формує інститут власності та порядок її наслідування, особливо права на оброблену ділянку землі та володіння свійськими тваринами. Це, своєю чергою, сприяє зміцненню сім’ї та розвитку генеалогій. Стає важливим факт успадкування статусу глави сімейства та сімейного майна. Крім того, виробниче господарство обмежувало рухливість громади та звужувало її соціальні зв’язки, посилюючи ізоляцію та внутрішню консолідацію. Люди починали шукати дружину не у віддалених громадах, як раніше, а у близьких сусідів або в іншому лініджі своєї громади. Зростання її у населення з розвинутим землеробством (культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової кераміки) добре фіксується 'археологічно поодинокими елементами запозичених традицій у їхній матеріальній культурі.

Вищим органом влади у громаді, за даними етнологічних спостережень, було зібрання членів громади. Для ухвалення рішення потрібна була підтримка більшості, незгодні могли залишити громаду. Однак загальної думки та норм колективної моралі часто було недостатньо для управління суспільством. Потрібні були люди, що підтримували б ці норми своїм авторитетом. У невеликих однородових громадах, що займалися привласнюючим господарством, лідером була людина з досвідом та знаннями, головним чином у господарському житті: наприклад, мисливець або рибалка, якому найбільше щастило, а враховуючи, що досвід накопичувався з роками, — один із найстарших чоловіків. Великого значення надавали й магічним знанням, тому лідер міг бути одночасно і шаманом. Однак лідери ще не мали економічних привілеїв, що підтверджується і однаковим статусом поховань усіх членів громади. Влада не підлягала успадкуванню.

Із зростанням громади та збільшенням обсягу виробництва відсутність успадкування влади породила систему лідерства. У рамках громади зросла кількість чоловіків, що мали необхідний статус та знання. Це викликало суперництво, де враховувалися фізична сила, господарські та організаторські навички, знання звичаїв, культів та інші переваги. Вибір лідера залежав також від розміру групи, що його підтримувала. Число підтримуючих, куди входили передусім родичі, збільшувалося за рахунок бенкетів, розширення шлюбних стосунків і подання допомоги родичам та іншим членам громади. Це вимагало від лідера великих майнових витрат, що скорочувало число претендентів на цю роль.

З розвитком права власності та принципів його наслідування функції влади ускладнювалися. Лідери насамперед повинні були володіти спеціальними знаннями та досвідом, передача яких допомагала наступникам затвердити своє керівництво. Важливу роль відігравало і успадкування матеріальних цінностей. Все це зміцнювало роль лідера у забезпеченні наступництва. Він міг вибирати собі заміну серед близьких родичів, однак його наступника повинна була визнати вся громада. Мабуть, подібні лідери були поховані із знаками влади — булавами у Маріупольському могильнику. Цікаво, що вони належали до різних родів.

На основі природного розподілу праці склалася статево-вікова організація суспільства, тобто розподіл його членів за принципом статі і віку. Суспільство складається з індивідів, що засвоїли соціальні норми та навички поведінки, характерні для даної людської групи, та знайшли своє місце у системах соціальних зв’язків. Процес соціалізації, особливо у чоловіків, міг тривати багато років: дитинство (від 0 до 3—4 та від 3—4 до 8—10 років), отроцтво (від 8—10 до 13—15 років), юність (від 13—15 до 17—25 років). Дорослими, звичайно, вважалися чоловіки від 17—25 років, жінки мали переходити у цю категорію раніше, вступаючи у перший шлюб. Статево-вікові групи, як правило, характеризувалися різницею у нормах поведінки, престижу, привілеях.

Найважливіші щаблі розділяли хлопчиків, що не пройшли обряду ініціації; юнаків; чоловіків та жінок, які вступили у шлюб; людей похилого віку. Юнаки після ініціації потрапляли у віковий клас, який часто виконував роботи, що вимагали сили й організованих зусиль: колективні полювання, корчування дерев, випас та охорона великих стад. Вони складали основу загонів, що боролися під час зіткнень.

Статево-віковий розподіл неолітичного суспільства досить добре простежується по матеріалах могильників Подніпров’я. Вивчення їхнього поховального обряду показало залежність набору інвентарю від належності померлого до якогось визначення вікового класу. Стандартний інвентарний набір азово-дніпровських та києво-черкаських поховань складався з кременевих виробів, черепашок, кістяних гостряків. У обох груп населення дитячий поховальний інвентар відрізнявся від дорослого. У азово-дніпровських могильниках поміж нього бракує знарядь праці з кременю, у києво-черкаських — черепашок Unio. Частина азово-дніпровських дитячих поховань мала нестандартний поховальний одяг, який був збагачений рідкісними для цієї культури прикрасами: перламутровими та кістяними намистинами, намистом із зубів риби. У носіїв києво-черкаської культури дитячий одяг, на відміну від одягу дорослих, так не прикрашався, він мав лише поодинокі підвіски. Підлітки, кістяки яких визначено лише у києво-черкаських пам’ятках, за прикрасами поховального одягу близькі дітям.

В обох культурах чоловіки та жінки мали різний поховальний одяг. Так, у києво-черкаського населення чоловічі вбрання були прикрашені зубами оленя, а жіночий одяг — зубами риби. У азово-дніпровській культурі підвіски-нашивки поки що знайдено лише на одежі чоловіків 20—35-річного віку. Загалом необхідно відмітити, що за поховальним обрядом 17—20-річні чоловіки та жінки не відрізняються від вікової групи 20—35 років. Це дає змогу припустити, що юнаки переходили у розряд дорослих близько 17 років.

Вивчення поховального обряду підтверджує специфіку соціального статусу чоловіків та жінок, поєднаних у шлюбі та забезпечуючих відтворення общини. В Україні відомі києво-черкаські та азово-маріупольські громадські могильники, де ховали членів двох родів, які складали общини цих груп населення. Порівняння статево-вікового складу общинних та родових могильників показує, що при майже однаковому числі дітей вони відрізняються співвідношенням чоловічих та жіночих поховань. Якщо у родових некрополях чоловічих поховань значно більше, ніж жіночих, то в общинних — їхня кількість приблизно однакова. Матеріали першої хронологічної групи Вільнянського могильника та Госпітального горба свідчать, що в общинних могильниках ховали чоловіків та жінок, що забезпечували відтворення общини. Так, у Вільнянському могильнику поховані чоловіки від 20 до 35 років (близько 70 % усіх чоловічих поховань) та зрілі чоловіки, а також жінки цих вікових груп, при цьому лише одна жінка була старша за 35 років. Не виключено, що стать у частини жінок, померлих до 20 років, антропологові не було змоги виявити, й вони віднесені до числа людей юнацького віку. Мабуть, в общинних могильниках ховали подружжя та дітей, якщо їхню смерть розділяв невеликий проміжок часу. Саме поховання у цих могильниках дорослих 17—35 років та дітей, для яких характерні найбільша кількість інвентарних поховань та найбільший різновид інвентарю, пояснює численність та багатство інвентарних наборів таких могильників маріупольської області, як Маріупольський, Микільський (з розкопок О. В. Бодянського) та Госпітальний горб.

Установка на обов’язковість участі у біосоціальному відтворенні колективу діяла практично у кожному суспільстві, незалежно від рівня його соціально-економічного розвитку та культурної приналежності. Повноправною вважалася лише людина, що лишала за собою потомство[96]. Крім того, шлюб давав чоловікові та жінці відносну економічну самостійність, чого не могли досягти вдови та одинаки через обов’язковий статево-віковий розподіл праці. Існування домашнього господарства як економічної одиниці забезпечувалось поєднанням чоловічих та жіночих видів діяльності[97]. Можливо, неповноправний статус вдів та бездітних жінок фіксують жіночі поховання без прикрас поховального одягу у родових могильниках Подніпров’я.

Однак азово-дніпровські та києво-черкаські могильники показують, що сім’я у неолітичного населення України ще не відокремилась як соціально-економічна одиниця. Так, подружжя не ховали разом, намагаючись, особливо у києво-черкаських могильниках, розміщувати поруч членів одного роду. Подібний поховальний обряд відповідав стану суспільства, коли чоловік створював жіночу клітину в общині, де цілісність общини була представлена колективом чоловіків, а мінімальна соціальна клітина — жінка з дітьми — була при колективі.

Функції жінки в общині були направлені на забезпечення внутрішньообщинного біосоціального відтворення. Вони пов’язані з відтворенням індивіда та підтриманням економічної основи власного осередка, що складався з жінки, її дітей та, частково, чоловіка. Зовнішнім середовищем для жінки були сама община та її осередки з інших жінок та дітей. Взаємодія з ними здійснювалася через обмін їжею, сумісні роботи, взаємодопомогу при догляді дітей.

Основні функції чоловіка були пов’язані з общиною як цілісністю. Остання являла собою об’єднання сімейних вогнищ. Чоловіки, як компонент чоловічої групи общини, були зовнішньою сполучною ланкою між жіночим сімейним осередком та общиною. Вони також забезпечували взаємодію общини з іншими колективами: напад, обмін, пошук нових територій.

Загалом матеріали України підтверджують деяку визначену близькість соціальної організації неолітичного населення з ранніми формами виробничого та вищими формами привласнюючого господарства. У їхніх суспільствах здійснилося виділення різних ланок родової організації, що мали свої функції, та існував чіткий статево-віковий розподіл общини. Однак для населення з переважанням виробничого господарства характерна більш складна соціальна структура, де визначені ролі лідерів; людей, пов’язаних із культами; йшло оформлення інституту власності та її наслідування, що викликало обособлення сім’ї.

Глава 4 Духовна культура

Чільне місце у вивченні історії неолітичного населення України займають дані про релігійні уявлення, звичаї та образотворче мистецтво. Лише частково вони наявні в археологічному матеріалі. У населення з виробничим господарством велику роль у житті відігравали обряди господарського циклу. Найважливіші з них були пов’язані з сівбою, збиранням врожаю, відгоном худоби на пасовиська та поверненням її звідти. Однак археологічні матеріали дають можливість упевнено віднести до археологічного культу родючості лише статуетку, що зображує вагітну, жінку, яка збереглася на поселенні керешської культури. Не виключено, що у різних ритуалах, пов’язаних із цим самим культом, використовувались також антропоморфні та зооморфні посудини. Антропоморфний посуд виготовляло населення культури мальованої кераміки. Одна з таких чаш стояла на двох товстих ногах, на іншій — валиками з глини було позначено контури обличчя, вуха та груди. Зооморфну посудину знайдено на поселенні культури лінійно-стрічкової кераміки Незвисько. Вона була прикрашена наліпами у вигляді стилізованих голів із ріжками, що, мабуть, зображували бика.

В цілому у ранніх землеробських культур кереш та мальованої кераміки великий розвиток отримала антропоморфна пластика. На думку Є. В. Антонової, статуетки передають образи реальних жінок, які відправляли обряди, померли та зробилися духами. Ці жінки — предки, чия біографія була відома, але розглядалася через міфологічний образ. Вони були сімейно-родовими покровительками. Більшість фігурок знайдено у житлах біля вогнищ, що говорить про одні й ті самі функції — охорону хатнього вогнища. Декілька статуеток в одному житлі фіксують існування багатьох покровительок.

У неолітичного населення України були статуетки двох типів: реалістичні та схематичні. Реалістичні зображення керешського населення передають фігурки жінок із підкреслено об’ємними стегнами, товстими розділеними ногами. Тулуб у них високий та тонкий. Напівсферичними наліпами зроблено груди, конічними відростками — руки. На високій тонкій шиї — трикутне пласке обличчя, трохи підняте вгору. Схематичні статуетки являли собою прямокутні плитки висотою від 3 до 12 см. У їхній верхній частині конічним наліпом зображено ніс, іноді насічками — очі. Одна подібна фігурка зображує вагітну жінку з трикутним рельєфним обличчям, де наліпом передано ніс із отворами ніздрів, розрізами зображено очі та рот. На обличчі жінки — татуювання, заповнене червоною фарбою, шию обгортає намисто, зображене нарізками. У нижній частині плитки зроблено здутий живіт, з протилежного боку підкреслено виділено стегна.

Рис. 50. Антропоморфна пластика культур Кереш (1, 2) та мальованої кераміки (3, 4). Неоліт.

Статуетки носіїв культури мальованої кераміки мали підквадратні обличчя на товстій шиї, виділені ніс та очі. На деяких обличчях також було татуювання. Відомий і фрагмент напівсидячої фігурки.

Матеріали ранніх землеробів Сходу показують, що схематичні зображення існували у культурах із дописьмовими засобами комунікацій[98]. Вони призначалися для обрядів, учасники яких виступали як такі, що безпосередньо звертаються один до одного. Подібно усній мові, яка допускала скорочені форми висловів, пропускання окремих елементів, які заповнювалися інтонацією, мімікою, характером підтексту, статуетки могли бути лише натяками на персонажі та їхні дії. Цього було достатньо для їхньої ролі в обряді, де умовність зображення роз’яснювалася діями або словами. Можливо, сам процес виготовлення статуеток мав обрядовий характер. Нанесення татуювання на обличчя деяких фігурок змушує припустити її присутність і у реальних жінок — учасниць культових церемоній.

На керешському поселенні Рівне знайдено глиняну модель житла. Такі моделі, на думку Б. О. Рибакова, виготовлялися для здійснення обрядів при побудові будинку.

Без сумніву, у неолітичного населення, особливо з утвердженням панування привласнюючого господарства, існували промислові культи. Це сукупність обрядів, направлених на досягнення надприродним шляхом успіху у мисливстві, рибальстві або іншому промислі. Сюди ж належать і обряди, покликані забезпечити рід природними ресурсами. Проявлення таких культів фіксуються у буго-дністровського населення, головними об’єктами полювання якого були благородний олень та кабан, у вигляді поховань залишків чотирьох оленів на поселенні Гайворон — По ліжок, та кісток кабана на Базьковому острові. Проявом промислового культу можна вважати й фігурку кабана, знайдену на поселенні культури кереш.

У дні мисливських та, можливо, скотарських свят створювалися наскельні зображення у Криму та на плитах Кам’яної могили під Мелітополем. З ними були пов’язані магічні дійства, спрямовані насамперед на сприятливе полювання. До періоду неоліту на Кам’яній Могилі, на думку В. М. Даниленка, належать стилізовані зображення оленя, риб, людської стопи, антропоморфні фігурки, малюнки тенет, човнів, вовчих ям[99].

Загалом добу неоліту вважають часом стилізації образотворчого мистецтва, коли відбувається перехід від відтворення до імітації живих, індивідуальних, природних форм та конкретних ситуацій, до загальної схеми та, врешті-решт, до знаку[100]. Звідси й обмеження зображення лише перерахуванням найхарактерніших рис об’єкту: наприклад, малюючи тварину, наносили її органи та кінцівки, використовуючи при цьому чіткі геометричні форми та моделі. Це допомагало точніше позначати ступінь їхньої важливості, функцію та взаємовідносини. Реалістичні деталі лише ускладнювали б необхідні характеристики[101]. У цілому в первісному мистецтві складність порядку у природі відтворювалась у тій мірі, в якій вона була зрозуміла. Трансформація в образотворчому мистецтві, що відбулась у добу неоліту, говорить про активність сприйняття, коли людина вже не дублює природу, а аналізує її прояви, тобто все більше віддаляє від себе природу.

Рис. 51. Культові речі:

кістяні (1, 2) та глиняна (3) фігурки биків; кам’яна чуринга (4); 2, 2 — Маріупольський могильник; 3 — Незвисько; 4 — Кам’яна Могила. Неоліт.

У печерах Кам’яної Могили та на стоянці Балін-Кощ у Криму знайдено так звані “чурінги” — конкрекції довжиною від 5 до 70 см, що мали вигляд риб різних порід (рис. 51, 4). Вони орнаментовані нарізними лінійно-геометричними зображеннями, доповненими іноді червоною фарбою. За етнографічними даними, малюнки на чурінгах могли бути канвою, за якою розповідач відновлював кількість та послідовність сюжету міфу під час різних обрядів.

Загалом Кам’яна Могила була одним з найдавніших культових центрів, який через свою природну унікальність використовувався протягом декількох тисячоліть. Культові місця створювалися також на поселеннях. Наприклад, у Лизогубівці знайдено ями з попелом, одна з яких мала дерев’яне перекриття, конусоподібну купу попелу та два поховання. Це саме місце використовувалося для розтирання вохри.

Джерелом пізнання прадавньої ідеології є орнамент, який прикрашав глиняний посуд та кістяні вироби. Без сумніву, він наносився фарбами або різьбленням і на інші предмети з дерева, шкіри, можливо, також тканини, але оскільки вони погано зберігаються, ми не можемо це перевірити. Епоха неоліту — період розквіту орнаментації, що, напевне, пов’язано з виникненням кераміки. Орнамент — одна із сфер творчості, яка має справу з моделями, що володіють геометрично правильними формами. Він з’являється, коли внаслідок віддалення від природного різновиддя виникає тенденція до простої структури. Ця віддаленість виявляється в обмеженні зображення декількома рисами реальної дійсності. Невід’ємна властивість орнаменту — повторення. Його організація та структура детерміновані ззовні — тим об’єктом, для якого він був призначений. Зміст орнаменту визначається функцією предмету і є необхідним для візуальної інтерпретації його характеру, сенсу. Саме тому орнамент завжди є частиною предмету. Чим більше обмежено зміст, тим менше структурних особливостей вимагається для його виявлення[102]. Річ прикрашалася для надання їй особливої сили, тому що краса речі усвідомлювалась як умова її нормального функціонування[103]. Наприклад, носи культури ямково-гребінцевої кераміки наносили орнамент на найвразливіших частинах посуду: по краю вінець та стиках глиняних стрічок. На думку фахівців, вважалося, що орнамент скріплює та зміцнює посудину.

Однак навіть найабстрактніші орнаментальні форми були пов’язані з реальними речами. Вони приводилися у відповідність з образною картиною світу, притаманною даному населенню. В узорах на посуді містився визначений набір знаків та ідеограм конкретного племені. Майстер, який ліпив та прикрашав горщик, використовував різні, у тому числі нові декоративні можливості у засвоєній з дитинства системі орнаментації[104].

Загалом для неоліту України прикметні схематичні зображення на кераміці, в яких важко розшифрувати які-небудь образи. Можна лише відмітити, що більшість неолітичного населення використовувало поглиблений орнамент, і лише у культурах кереш, а також мальованої кераміки застосовується розпис фарбами. Простежуються і загальні закономірності в орнаментації: у культурах із раннім землеробством до композиції включаються спіральні, підокруглі, плавно виконані фігури; у культурах із привласнюючим та скотарським господарством переважають горизонтальна зональність та геометризм.

Уявлення про життя, смерть та народження відбились у поховальних культах древніх. Під поховальним культом С. О. Токарев розуміє сукупність обрядів, що стосуються померлого, та пов’язаних із цими обрядами вірувань[105]. Звичайно, смерть сприймалася не як закінчена ліквідація, а як перехід до іншої форми існування. Життя та смерть були тісно пов’язані і доповнювали одне одного. Життя породжувало смерть, і навпаки.

Поводження з покійним (способи його поховання, положення тіла, наявність та характер інвентарю) відповідало культурним традиціям у цілому, а також віку, статі, місцю померлого у житті колективу, обставинам його смерті та багатьом іншим факторам.

Сьогодні вивчено поховальний обряд лише окремих груп неолітичного населення України. Це пов’язано з безкурганним характером могильників, які знаходяться лише випадково при розмивах берегів рік або при будівельних роботах.

Неолітичні мешканці України ховали померлих у ґрунтових могильниках, розташованих поза поселеннями на відстані близько 700—1000 м від них. Лише окремі поховання здійснювалися на площі давніх поселень, після того як населення залишало їх.

В Україні на сьогодні відомі лише два поховання носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки. Найраніше з них знайдено біля с. Баєве Луцького району і супроводжувалося колодкоподібним долотом та орнаментованою посудиною. Поховання пізнього етапу культури досліджено у Незвиську. Неповне трупоспалення було здійснено на місці поховання біля одного з кутів наземного житла. Судячи з кісток, що збереглися, померлого поклали випростано, на лівому боці, головою на північний захід. Кисті зігнутих рук розмістили перед обличчям. Разом з померлим у могилу поставили 18 посудин, долото й уламки кістяних шила та лопаточки. Потім над могильною ямою було зроблено дерев’яне перекриття, придавлене великим камінням.

Про поховальний обряд буго-дністровського населення можна судити з поодиноких поховань біля поселення Саврань та поблизу с. Прибузьке. Померлих поклали в індивідуальні могильні ями, розташовуючи скорчено на боці. Поряд розміщували поховальний інвентар.

До цього часу знайдено лише два могильники нижньодонської культури. Один досліджено 1930 р. М. О. Макаренком біля Маріуполя на р. Кальміус[106]. Другий могильник руйнується сучасною забудовою у Ростові-на-Дону.

Носії нижньодонської культури ховали своїх померлих на кладовищах, де могили розміщувалися у ряд, витягнутий з півночі на південь. Для кожного померлого викопували індивідуальну яму, поруч або над попереднім похованням. Місце поховання, мабуть, позначалося на поверхні земляним горбком. Померлих укладали в яму на спині, з випростаними ногами та злегка зігнутими руками, кисті яких було складено на тазових кістках. Поховання орієнтовані головою на схід або захід, визначаючи напрямок по сходу або заходу сонця. Оскільки існують сезонні відхилення цього явища від точного східного чи західного напрямків, частина поховань лежала головою на північний захід або північний схід. Прийняття до уваги цих відхилень показало, що нижньодонське населення ховало померлих у теплу пору року. Судячи з ряду поховань, кістки яких лежали не в анатомічному порядку, можна припустити, що померлих у зимовий період тимчасово не закопували у землю. Їх ховали навесні, коли земля відтавала.

Поховання здебільшого супроводжувалися інвентарем та мали багато прикрашений одяг. Найпишнішим було останнє поховання періоду розквіту нижньодонської культури, якому відповідають поховання початку другого періоду функціонування Маріупольського могильника, що належить, мабуть, до початку останньої чверті V тис. до н. е. Поховальний одяг прикрашався різноманітним намистом з перламутру, каменю, кістки, зубів оленя та риби, іклами кабана з отворами, платівками з них, різними підвісками, у тому числі у вигляді фігурок бика. До поховального інвентарю входили кременеві ножі, скребки, трапеції, сокири, залишки вкладеневих знарядь праці, кістяні гостряки та інші вироби.

Маріупольський могильник функціонував протягом тривалого часу, мабуть, у другій половині V — на початку IV тис. до н. е., за якого поховальний обряд, при всьому консерватизмі, що визначається залежністю від ідеологічних уявлень, зазнав ряд змін. В останній чверті V тис. до н. е. у другому періоді розвитку нижньодонської культури, населення стало застосовувати вохру для фарбування поховань, різноманітнішою стає поза померлих. З’являються окремі поховання, здійснені на спині із слабо зігнутими ногами, на боці, випростано та сидячи. Фіксується застосування вогню у поховальному обряді: одне з поховань супроводжувало вугілля дубу, інше було здійснене по обряду трупоспалення. Померлого спалили поза могильником, поховавши лише перепалені кістки разом з інвентарем.

Другий період функціонування могильника пов’язаний із зруйнуванням більш ранніх поховань. Мабуть, приблизно через 200 років існування пам’ятки місця перших поховань вже не було видно на поверхні. Нові поховання стали здійснювати, руйнуючи попередні кістяки, зсовуючи їхні кістки вбік.

Подібний поховальний обряд мало й родинне нижньодонське азово-дніпровське неолітичне населення. В Україні досліджено шість азово-дніпровських могильників, більшість з яких розташована на берегах Дніпра. У V тис. до н. е. вони являли собою ряди поховань, витягнуті з півночі на південь. Місце поховання, мабуть, відмічалося на поверхні невеликим горбком землі.

Для кожного поховання, за винятком одночасно померлих близьких родичів, яких ховали разом, викопували індивідуальну могильну яму. Тіло в неї укладали випростано на спині, орієнтуючи головою на захід або схід. Кисті рук здебільшого складали в області тазових кісток. Наприкінці V тис. до н. е. у поховальному ритуалі стали застосовувати вохру для фарбування тіла та могильної ями. Більш ранні азово-дніпровські поховання не фарбовані. У V тис. до н. е. лише 30 % усіх поховань мали поховальний інвентар або прикраси поховального одягу. Поруч із тілами дорослих складали крем’яні вироби; жінок та дітей супроводжували черепашки. Набори інвентарю включали також кістяні гостряки та фрагменти панцира черепах. Поховальний одяг прикрашався підвісками-нашивками із зубів оленя, пласкими намистинами з вапняку; в останній чверті V тис. до н. е. з’являються перламутрові намистини, прикраси з ікол кабана та зубів риби.

У першій половині IV тис. до н. е. азово-дніпровська поховальна обрядність ускладнюється. Могильники цього часу розміщувалися у місцях, що традиційно використовувалися для поховань протягом передостанніх 300—400 років. Однак зараз на їхній поверхні створюються кам’яні закладки, ями для жертвоприношень, жертовні площадки, на яких розкидані прикраси, знаряддя праці, розбиті у давнину посудини, кістки диких та свійських тварин (бика, кози, коня). Цікаво, що посуд могильників відрізняється від кераміки, що використовувалась у побуті. На поселеннях знайдено переважно горщики, водночас на площі могильників було значно більше банок, чаш, мисок, які були зручнішими для церемоніальних дій. Вони мали складніші орнаментальні композиції, ніж побутовий посуд. Можна припустити, що кераміку, яку використовували при тризнах, виробляли з урахуванням ідеологічного навантаження та давніх традицій, що збереглися з другої половини V тис. до н. е. Посуд поселень відображав переважно нові традиції, привнесені на рубежі V—IV тис. до н. е. києво-черкаським населенням, яке відігравало велику роль у складанні пізньої азово-дніпровської культури.

Азово-дніпровське населення у першій половині IV тис. до н. е. ховало померлих по декілька чоловік у досить великих овальних, округлих або прямокутних ямах. Ці ями, на сучасний погляд, безсистемно розміщувалися по площі могильника. Їхні контури було видно на поверхні, дякуючи підфарбованому вохрою заповненню, а одна з ям Микільського могильника являла собою гробницю з дерев’яним перекриттям та входом. Поховальні ями мали площу від 2 до 30 м². Можна припустити, що вони правили за усипальниці для групи близьких родичів, куди підхоронювали померлих протягом тривалого часу. Число поховань у цих ямах іноді сягало 40. Найраніші поховання після їхнього стлівання могли відсовувати до стінок, або їхні кістки змішувалися з суглинком, яким засипали наступні поховання.

Оскільки азово-дніпровське населення використовувало для поховання традиційні місця, то при створенні подібних усипальниць руйнувалися сліди поховань другої половини V тис. до н. е. Їхні кістки, разом з інвентарем, складали у купи на поверхні могильників.

Лише у небагатьох похованих одяг був прикрашений поодинокими кам’яними, кістяними та перламутровими намистинами, зубами оленя, риби або підвісками з ікол кабана. У Лисогірському могильнику знайдено також підвіски з морської мушлі та браслет із черепашки спонделіуса. Останній є імпортом, мабуть, з арсенала культури Варна, де такі браслети були найбільше розповсюджені. У Микільському могильнику виявлено мідні та золоті намистини, які разом з однією з посудин були трипільським імпортом. Поруч із померлим іноді складали крем’яні вироби, у тому числі двобічно оброблені наконечники, а також кам’яні сокири. Відома й розбита нефритова булава грушоподібної форми.

У поховальному обряді азово-дніпровського населення важливу роль відігравав вогонь: на поверхні могильників та безпосередньо в могильних ямах розпалювалися вогнища, здійснювалися поховання по обряду трупоспалення.

На периферії азово-дніпровської культури в басейнах Самари та Орелі, а також у Черкаському Подніпров’ї населення мало подібний поховальний обряд, який у другій половині V — на початку IV тис. до н. е. (Дереївський та Йосипівський могильники) відрізнявся лише рядом деталей: пізнішою появою традиції фарбування похованих вохрою, рідкістю поховань з інвентарем. Бідним був і набір інвентарю. У першій половині IV тис. до н. е. частина азово-дніпровського населення Самари та Орелі, як і мешканці Надпоріжжя, стала здійснювати поховання у великих ямах (Йосипівський могильник). Друга частина, що залишила більшість поховань Госпітального горба, зберегла традиції раннього періоду, поховання мерців у індивідуальних ямах.

Особливою рисою поховального обряду азово-дніпровської периферії було використання площі могильника разом (або почергово) з києво-донецьким населенням. Це говорить про найщільніші контакти та, мабуть, існування змішаних, у культурному плані, общин. Останнє підтверджується і взаємовпливом гончарних традицій цих груп населення, аж до спільної технології виготовлення кераміки.

Своєрідний поховальний обряд існував у досить консервативної групи азово-дніпровського населення, що мешкала на півдні степового Подніпров’я та залишила Калулівський могильник. Це населення зберегло найраніші риси поховального обряду маріупольської області. У Капулівці зафіксовано зруйнування нефарбованих кістяків нефарбованими, тоді як у азово-дніпровського населення традиція руйнування попередніх поховань у могильниках з’являється одночасно з використанням вохри, яке не розповсюдилося у цьому могильнику. Поховальний інвентар Капулівки відрізняється бідністю навіть порівняно з небагатим азово-дніпровським інвентарем. Так, із декількох десятків поховань лише у двох померлих були черепашки, ще у двох — зуби оленя, а в одного — кам’яні намистини.

Про довгочасне існування цього консервативного азово-дніпровського варіанта свідчать два поховання в могильнику з посудинами, виготовленими як переспів кухонної кераміки раннього трипілля.

Сьогодні досить повно вивчено поховальний обряд києво-черкаського населення Черкащини та Надпорожжя. Він відомий по восьми некрополях у степовому Подніпров’ї (Вільнянський, Василівський 2, Мар’ївський та інші), а також по двох могильниках, розташованих у сучасному прикордонні степу та лісостепу: Дереївському та Госпітальному горбі. Києво-черкаське населення створювало невеликі ґрунтові могильники з близько 30 поховань і розташовувало їх групами по два-три некрополі на відстані декількох сот метрів один від одного. Поховання здійснювали в індивідуальних ямах, розміщуючи їх у вигляді ряду, що тягнеться із заходу на схід. Померлих укладали випростано на спині, орієнтуючись головою на північ або у південному напрямку. Руки у більшості похованих розташовувалися вздовж тіла, інколи померлих зв’язували або пеленали.

Разом з тілом до могильної ями клали стулки черепашок, вістря з кістки та рогу, кременеві вироби. Поховальний одяг померлих прикрашали підвісками-нашивками з зубів оленя та карпових риб, перламутровими намистинами. Один із похованих у 2-му Василівському могильнику — чоловік зрілого віку — мав кістяний браслет із прокресленим орнаментом.

Могильники прикордоння сучасного степу та лісостепу відрізняються від надпорізьких бідним набором інвентарю, до якого включено переважно вироби з кременю. В них києво-черкаське населення ховало своїх померлих поруч з азово-дніпровськими похованнями на різних ділянках, розділених незначною відстанню. Лише окремі поховання потрапляли на місце поховання інокультурного населення.

Тісні зв’язки носіїв києво-черкаської та азово-дніпровської культур відобразились у поховальному обряді. Під впливом азово-дніпровського населення протягом нетривалого часу одна з груп києво-черкаських мешканців, що проживала у другій чверті IV тис. до н. е. у районі Вільного порогу, використовувала великі ями для множинних поховань. Їх знайдено у Вільнянському могильнику, і вони мають площу близько 4 м². При першому похованні заповнення ям, мабуть, фарбувалося вохрою, потім протягом ряду років туди підхоронювали померлих. Однак у києво-черкаському середовищі ця традиція не прижилася, й населення знову повернулося до поховань в індивідуальних ямах.

З азово-дніпровським впливом слід пов’язувати поодинокі перламутрові намистини, що прикрашали у поодиноких випадках києво-черкаський поховальний одяг, а також залишки тризни над одним із дереївських поховань, до якої входила типова києво-черкаська посудина. У поховальному обряді населення, що розглядається, простежується своєрідна закономірність застосування вохри, яка поступово з’являється, а потім, наприкінці існування києво-черкаських традицій у Надпоріжжі, зникає.

Таким чином, вивчення поховального обряду показало, що у добу неоліту в Україні використовувалися два варіанти поховання: трудопопокладення та трупоспалення. Останнє відоме у маріупольського населення та носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки. Усі трупоспалення у могильниках маріупольської області здійснювалися поза місцем поховання, а потім переносилися до могильної ями. Носії культури лінійно-стрічкової кераміки здійснювали трупоспалення на місці поховання, коли поселення Незвисько було вже залишене його мешканцями.

Рис. 52. Візерунок на денцях культових посудин азово-дніпровської культури. Неоліт.

Спалення трупу реалізовувало прагнення найповніше знищити людські залишки. Звичайно, так поводилися з померлими, яких найбільше боялися при житті, передусім з людьми, пов’язаними з культовою сферою. Про виділення їх, на думку Є. В. Антонової, свідчить численний та різноманітний інвентар, який демонструє ускладнення обрядово-міфологічного комплексу та віддалення мерців від живих[107]. Останнє вимагає спеціальних посередників, людей, що мали б змогу здійснювати зв’язок між общиною та померлим. На їхній основі у подальшому формується інститут жерців. Численний та різноманітний інвентар поховання у Незвиську дає можливість припустити виділення таких посередників у культурі лінійно-стрічкової кераміки. Один з таких людей, мабуть, пов’язаний з сакральною сферою, і був похований на даному поселенні.

Досить розвинутий поховальний культ демонструють могильники маріупольської області. Поховання супроводжувалися різним інвентарем, на поверхні створювалися жертовні площадки для церемоній, що входили до поховального ритуалу. Велику роль у останньому відводили вогню, про що свідчать залишки вугілля та сажі у похованнях, вогнища на поверхні, пізніше з’являються трупоспалення та вогнища у могильних ямах. Вогню звичайно придавалася очищувальна сила, що найяскравіше виявлялося у вогнищах, розведених на похованнях у ямах із множинними захороненнями, особливо перед покладенням туди нового померлого. Не виключено, що компонентом вогню, який символізував відродження, були вуглини в могилах. Цікаво, що при цьому надавалася перевага дубу, що його шанувало багато народів давнини.

Найрозповсюдженішим з періоду неоліту був обряд трупопокладення. Носії буго-дністровської культури ховали своїх померлих у традиціях землеробського населення, скоцюрблено на боці. Ця поза, на думку дослідників, символізує спокій та, можливо, майбутнє відродження. Населення маріупольської та дніпро-донецької областей ховало померлих випростано на спині. Окремі поховання були пов’язані або спеленуті, що С. О. Токарев пояснює намаганням знешкодити тих людей, яких боялися за життя, наприклад хоробрих воїнів, старійшин[108]. Нестандартні й поодинокі поховання у позі сидячи відомі у Маріупольському та Дереївському могильниках.

Поховальний культ маріупольського населення з часом почав допускати руйнування попередніх поховань у процесі захоронення нових померлих. Залишки скелетів відсували вбік або складали їх до купи.

Рис. 53. Поховальне вбрання населення маріупольської культурно-історичної області: азово-дніпровська культура (1, 3, 4); нижньодонська культура (3, 5, 6). Неоліт. Реконструкція О. В. Тубольцева.

У маріупольського населення у першій половині IV тис. до н. е. була розвинута традиція жертвоприношень на площі могильників. Вона, на думку С. О. Токарева, народилася з практики знищення речей та їстівних припасів покійного, що пізніше привело до думки про необхідність різних предметів та їжі безпосередньо для померлого. Однак більшу частину останньої з’їдали учасники поховальної церемонії[109]. Такі висновки підтверджуються знахідками на поверхні могильників кісток диких та свійських тварин, а також розбитих у давнину посудин. Ця кераміка, що цікаво, відрізняється по формі та орнаментації від тієї, що використовувалась у побуті на поселеннях. Знахідки, мабуть, є культовим посудом, виконаним з урахуванням давніх традицій та ідеологічних уявлень, пов'язаних із поховальним культом. Дно посудин, яке звичайно ототожнюють з нижнім світом — світом мертвих, орнаментувалося хрестами — символами життя та смерті; колами — символами єдності, жіночого начала; колами, розділеними на дві частини, які могли означати день та ніч; зірками, вписаними в коло, і таке інше.

Жертвоприношення загалом розглядаються як засіб отримання благ: даючи, розраховували щось одержати натомість. Звичайно, вони виглядали як сумісні трапези людей, зацікавлених у деяких визначених результатах, та духів, що мали жадані блага. Останніх тому й запрошували до участі у трапезах[110].

Маріупольський могильник дає уявлення про спеціальний церемоніально-поховальний одяг у нижньодонського населення. Він був пишнішим за повсякденний і включав досить довге плаття, часто розшите по подолу, паскові, комірі та рукавах платівками з ікла кабана, а також шапочку чи наголовну стрічку, прикрашену іклами кабана або платівками з них. Цей одяг доповнювався намистинами з каменю, перламутру, кістки, зубів риби та оленя, а також інших тварин. Іноді траплялися підвіски — амулети з каменю, кістки та перламутру (рис. 53, 3, 5, 6).

Рис. 54. Поховальне вбрання (1—4) та кістяні браслети (5) носіїв києво-черкаської культури. Неоліт. Реконструкція О. В. Тубольцева.

Менш пишний поховальний одяг існував у азово-дніпровського населення. Він прикрашався лише підвісками або намистом із зубів оленя та риби, зрідка — нечисленними платівками з ікол кабана або намистинами (рис. 53, 1, 2, 4). Ще менше прикрас мав одяг померлих у києво-черкаського населення (рис. 54).

Рис. 55. Наголовні оздоби неолітичного населення України: 1—4 — нижньодонська культура; 5 — києво-черкаська культура; 6, 7 — азово-дніпровська культура. Реконструкція О. В. Тубольцева.

Необхідно відмітити широке використання у поховальному обряді неолітичних мешканців України вохри, червоний колір якої символізував майбутнє відродження. Цікаве розташування маріупольських та дніпро-донецьких могильників на берегах річок, що дає змогу припустити існування ідеї про водний шлях у світ мертвих, який долали за допомогою човна. Це підтверджується човноподібною формою деяких поховальних ям.

Своєрідні підвіски у вигляді бичків з Маріупольського могильника та кістки великої рогатої худоби на жертовних площадках азово-дніпровських могильників дають можливість припустити існування культу бика у населення західної частини маріупольської області, тобто на терені України (рис. 51, 1, 2). В наступні епохи вшанування тільця стало для населення наших земель традиційним.

Глава 5 Антропологічний склад населення

Фізичний тип населення неоліту вивчено досить досконало, але, на жаль, це стосується тільки окремих територій — Надпоріжжя і частково Лівобережної України.

Люди, що мешкали у Надпоріжжі — Приазов’ї, відзначалися в цілому винятковою масивністю, добре розвинутим м’язовим рельєфом, надто широким, середньої висоти орто- або мезогнатним обличчям. Вони були достатньо високого зросту (172—174 см) і більш довгоногі, ніж будь-який із сучасних народів[111]. Масивність підкреслювалась також і надзвичайним поєднанням ознак в будові статури — кістки кінцівок масивні, довгі і дуже товсті.

Більшість дослідників відносять неолітичне населення Надпоріжжя до протоєвропейського типу в широкому розумінні[112]. Але аналогій такому сполученню ознак, як загальна масивність, винятково великі розміри широтних вимірів обличчя і лоба в Європі знайти важко, тому, на думку І. Й. Гохмана, своєрідність антропологічного типу цього населення, тривалість його існування дає можливість виділити його в особливий надпорізько-приазовський варіант протоєвропейського типу[113]. В. В. Бунак називає цей тип “вовнізьким”[114]. І все ж таки, незважаючи на велику подібність між неолітичними групами, що залишили окремі могильники, однорідним в антропологічному відношенні це населення назвати не можна. Особливо відрізняється в цьому плані населення Василівни II. Воно мезобрахікранне (на відміну від переважаючого довгоголового решти неолітичних могильників), має ширше і дещо сплющене обличчя. Наведений факт заслуговує на увагу ще й тому, що могильник Василівка II дехто вважає найранішим серед неолітичних некрополів Надпоріжжя — Приазов’я[115]. Подібний василівському морфологічний комплекс спостерігається і в деяких інших могильниках (Дереївка, Вовніги, Ясинуватка, Вільнянка тощо).

Рис. 56. Чоловік з Вовнізького могильника. Скульптурна реконструкція М. М. Герасимова. Неоліт.

Рис. 57. Чоловік з Вільнянського могильника. Скульптурна реконструкція Г. В. Лебединської. Неоліт.

Рис. 58. Чоловік з поховання 2 під закладкою 3 на Сурському о-ві. Реконструкція М. М. Герасимова. Неоліт.

Антропологи при дослідженні окремих могильників виділили кілька варіантів: доліхокранний і мезобрахікранний — у Василівці[116]; доліхокранний і мезокранний прогнатний у Микільському; доліхокранний, мезокранний і брахікранний в Дереївці[117]. Але більш обґрунтованим на сьогодні, на нашу думку, є висновок про існування двох основних антропологічних компонентів, що формували склад надпорізько-приазовського неолітичного населення: виражений доліхокранний з широким, різко профільованим обличчям та мезокранний (мезобрахікранний), з виключно широким і дещо сплощеним у верхньому відділі обличчям[118]. Перший комплекс більшість дослідників пов’язує з місцевим мезолітичним населенням, похованим у зібганому положенні на могильниках Василівка І і ІІІ[119]. Про велику питому вагу місцевого мезолітичного населення в процесі формування неолітичного свідчить і наявність в микільській серії черепів з пом’якшеними ознаками “австралоїдного” типу (прогнатність, низькі орбіти, деяка сплющеність на рівні орбіт, широкий ніс), який було виявлено у волоській серії, а також слідів домішок давньосередземноморського типу (різка доліхокранність, велика висота обличчя, вузький лоб, середньорозвинений рельєф надбрівної області[120]. Тенденція до прогнатності фіксується і в вовнизьких могильниках (особливо в лівобережному).

Рис. 59. Жінка з поховання 2 під закладкою 2 на Сурському о-ві. Реконструкція М. М. Герасимова.

Рис. 60. Чоловік з поховання на Виноградному о-ві. Реконструкція М. М. Герасимова. Неоліт.

Щодо другого комплексу (мезобрахікранного з надто широким обличчям), то тут антропологи погоджуються з думкою про прийшлий його характер (Гохман І. Й., Потєхіна І. Д), але на питання, звідки він з’явився, поки що відповісти важко. Висловлюються припущення, що спочатку населення мешкало на північ від Надпоріжжя, можливо в лісостеповій смузі України[121], але подібних антропологічних даних ми не маємо. Окремі паралелі можна простежити в деяких черепів верхнього палеоліту і мезоліту Західної і Північно-Західної Європи (Солютре II, III; Гримальді — кроманьонський тип, культури Ертебелє і т. ін.), Східної і Північно-Східної Європи (Костьонки II, мезоліт Каргополя — Попове).

Походження основного масиву неолітичного населення Надпоріжжя-Приазов’я вірогідніше за все пов’язане з метисацією місцевого мезолітичного населення з прийшлими групами. Контакти могли здійснюватися по-різному, в тому числі і у формі військових зіткнень, про що свідчать неодноразові знахідки черепів з трепанаційними отворами в похованнях неолітичних некрополів Ясинуватка[122], Василівка III, Вовніги[123], що передусім пов’язано з травмами, вилученням дрібних потрощених кісток (так, у Вовнізьскому могильнику знайдено череп із вдало здійсненою трепанацією за допомогою свердла, після чого потерпілий жив не менше двох років[124]. Виявлено черепи зі слідами від удару важким тупим предметом (Василівка II, Ясинуватка). В Ясинуватському могильнику на черепі № 64 зафіксовано пролом 51 х 21 мм овальної форми, в середині якого були проломлені кістки, які навіть трохи зрослися[125].