Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Передмова до першого тому

Праісторія — колиска людства. Можна без перебільшення твердити, що майже всі надбання сучасної цивілізації в тій чи іншій (навіть у зародковій) формі було закладено у глибині віків.

У першому томі “Давньої історії України” висвітлюється історичний процес від початку заселення людиною теренів сучасної України до кінця бронзового віку. Цей період налічує близько 1 млн років і завершується рубежем II—І тисячоліть до н. е.

Незважаючи на кліматичні катаклізми упродовж первісної епохи, на значній території України завжди існували умови, придатні для проживання людини. Ліси і степи, розгалужена гідрологічна система з багатими сировинними ресурсами приваблювали первісних мисливців, рибалок та збирачів.

Сприятливі природні умови стимулювали досить раннє виникнення на цих землях скотарства та землеробства, формування відносно усталених господарських систем. Практично з часів Трипілля (IV тис. до н. е.) тут склалася розвинута система землеробства. Ще раніше на південних степових просторах зароджуються й розвиваються різні форми скотарства. Саме ці пріоритетні напрями життєдіяльності давнього населення українських земель справили визначальний вплив на його світоглядні уявлення, стали базою ідеології та міфотворчості.

По-різному складалася доля племен, що в найдавнішу добу мешкали на сучасних теренах України. Одні з них лише блискавично промайнули ними, лишивши по собі нечіткі сліди в окремих регіонах. Перебування інших послідовно простежується впродовж кількох тисячоліть. Проте жодне з них не полишило нам ні своєї етнічної назви, ні беззаперечних доказів етнічної незалежності. Наявна джерельна база практично не дає можливості довести з достатньою мірою певності етногенетичний зв’язок первісних культурно-генетичних спільностей з сучасними народами. Здебільшого такі спроби поки що лишаються на рівні цікавих і приваблюючих, але досить ризикованих гіпотез.

У І томі коротко розглянуто й деякі загальні проблеми історії розвитку людства: поява й перші етапи еволюції фізичного типу людини; формування і розвиток прагромади як першої організованої форми суспільства та народження перших ідеологічних засад і міфологічних уявлень; розселення людини на земній кулі та імовірні шляхи проникнення й поширення її на територію сучасної України; становлення людини сучасного типу (Homo sapiens) та формування первісної громади, роду, сім’ї, а водночас і егалітарних структур управління та влади; зародження та поширення відтворюючих форм господарства, їхні соціально-економічні, а згодом і політичні структури.

Відтворюючи історію первісного суспільства на теренах України, авторський колектив намагався поєднати історико-соціологічні та гуманістичні характеристики суспільного розвитку, раціонально використати ту багату джерельну базу, що існує сьогодні в історичній науці, зокрема в первісній археології.

У своїй основі виклад базується на сучасних досягненнях археології із залученням здобутків етнології, мистецтвознавства, мовознавства, геології, палеогеографії, палеоботаніки, палеозоології, хімії, фізики, антропології. Такий підхід зумовлений передусім особливостями археологічних джерел, що хронологічно охоплюють увесь період первісної історії і мають більш-менш вірогідне датування.

Проте археологічні джерела головним чином репрезентують матеріальну культуру стародавнього суспільства і меншою мірою — матеріальні прояви духовної культури, що ускладнює всебічне осягнення і висвітлення життя людей та історичних процесів за первісної доби. До того ж сама природа нагромадження археологічних решток значно обмежує з цілого ряду причин їхню інформативність.

По-перше, археологічні знахідки є лише невеликими вибірками з багатого арсеналу матеріальної культури стародавніх суспільств, за якими археолог повинен розгледіти значно ширший і яскравіший спектр культурних надбань.

По-друге, в процесі дослідження археолог, як правило, має справу з понівеченими пам’ятками, що на совісті не стільки стародавніх мешканців, скільки наступних поколінь, включаючи, на жаль, і нас.

По-третє, історична інформація, що міститься в археологічних рештках, буває іноді суперечливою і не завжди піддається однозначному тлумаченню.

Подолати ці труднощі значною мірою допомагають сучасні комплексні методики дослідження, а також дані інших наук, насамперед етнографії з її візуальними спостереженнями за побутом і культурою сучасних первісних народів. Але й тут виникають проблеми, пов’язані як із визначенням часу появи етнографічно засвідчених явищ, так і з правомірністю прямого історичного зіставлення стародавніх (апополітейних) та етнографічно спостережуваних (сінполітейних) суспільств.

В основу викладу історії первісного суспільства на теренах України покладено усталену століттями археологічну періодизацію, що будується на визначенні хронології пам’яток з урахуванням змін у довколишньому середовищі та матеріальній культурі. З часом підхід до цих компонентів, як і вони самі, зазнав радикальних змін: з’явилися більш точні методи абсолютного датування (радіовуглецевий, калійаргоновий, геомагнітний, термолюмінесцентний, дендрохронологічний тощо), традиційної геології, палеоботаніки, палеонтології, палеогеографії; суттєво змінився основний метод археології — типологічний і, нарешті, останнім часом постали зовсім нові — мікростратиграфічний, планіграфічний, експериментальний, трасологічний тощо. Все це спричинило необхідність уточнення традиційних схем періодизації й підходу до розробки нових. Однак навіть серед фахівців поки що немає єдиної думки щодо визначення головних етапів (стадій) розвитку первісного суспільства.

Окрім того, навіть вищезгадані досягнення у визначенні хронології пам’яток не завжди дають можливість простежити етапи еволюції матеріальної культури, а тим більше виявити окремі хронологічні стадії в розвитку економічних та соціальних структур. Адже динаміка різних форм життєдіяльності не є ідентичною: одні з них украй консервативні і змінюються за своїми, лише їм притаманними законами; інші більш підвладні новаціям; треті взагалі виникають спонтанно й мають лише регіональний характер.

Усі ці обставини зумовили гнучке використання в І томі традиційної археологічної схеми періодизації первісної історії України. У тих випадках, коли автори не виробили єдиної думки щодо визначення хронології окремих етапів (як із хронологічною межею між раннім та пізнім палеолітом), це обумовлюється в тексті з посиланням на конкретні археологічні матеріали.

Не менш складними є визначення і характеристика етнічного процесу в первісному суспільстві. На сьогодні стосовно соціальних структур первісності ще немає навіть зваженого визначення поняття “етнос”, тому дослідниками по-різному визначаються не лише етнічні структури далекого минулого, а й сам час їхнього виникнення. Немає в сучасній науці і єдиної думки щодо рівня відтворення у матеріальній культурі етнічних проявів. Здебільшого дослідники вважають, що комплекс матеріальної культури на споріднених пам’ятках первісного суспільства проявляється специфічними рисами господарської діяльності за певних екологічних умов, хоча визнають також і те, що матеріальна культура не є інертною і до виявів етнічного характеру.

Виходячи з цих загальних міркувань, автори розділів з палеоліту, мезоліту, неоліту та енеоліту при висвітленні історії перших етапів розвитку людського суспільства в Україні обмежилися визначенням культурно-історичних спільностей та археологічних культур, не ототожнюючи їх ні з протоетносом, ні, тим більше, з окремим етносом. Витримано такий підхід і щодо загальновідомої кукутенсько-трипільської культурно-історичної спільності (трипільської культури), оскільки реальних підстав для конкретизації етнічної належності її носіїв немає.

Принципово інша ситуація має місце за доби бронзи, коли писемні джерела засвідчують появу індоєвропейських народів на арені світової історії, зокрема у циркумпонтійській (причорноморській) зоні. Застосувавши ретроспективний метод і виходячи з характеру історичних подій II тис. до н. е., автори VI розділу спробували вийти на етнічну історію населення України бронзової доби, зіставивши археологічні спільноти та культури з певними етносами чи праетносами.

Отже, в окремих випадках локальні “археологічні культури” як комплекс споріднених проявів матеріальної культури пам’яток на конкретній території могли бути пов’язані і з певними етнічними утвореннями. Але перманентна трансформація матеріальної культури, зумовлена як зміною навколишнього середовища, так і закономірностями внутрішнього розвитку самої матеріальної культури, а також значні міграційні процеси, що відбувалися протягом усього висвітлюваного періоду, ускладнюють остаточне визначення етнічних виявів щодо археологічних комплексів. Це певною мірою збіднює мозаїку етнічних процесів, особливо у кам’яну добу.

Відтворюючи історію населення наступних періодів, автори намагались якомога детальніше простежити етнічні аспекти розвитку, виділяючи для доби бронзи балто-слов’янську, індоіранську, фракійську та фінно-угорську етнічні спільності. Подальші розробки цих складних питань — за майбутнім.

Сучасна наука має відносно досконалі методи реконструкції економіки та соціального устрою первісного суспільства, загальні принципи якої на базі археологічних джерел передбачають діалектичну взаємодію двох чинників — природи і суспільства. Реалізація такого постулату на практиці потребує, як мінімум, комплексного дослідження як археологічних пам’яток, так і природного середовища часу їхнього існування, що не завжди можливо. І все ж таки ще з 30-х років у практику археологічних досліджень була впроваджена методика розкопок пам’яток широкими площами, яка дала змогу зібрати значну кількість археологічних та інших матеріалів, на базі яких, використовуючи сучасні комплексні методики суспільних та природничих наук, виконано цікаві палеоекономічні, палеодемографічні та палеосоціологічні реконструкції.

На жаль, значна їхня частина залишилася невикористаною у цьому томі з огляду на незавершений і почасти суперечливий характер окремих з них, а інколи й сумнівність інформативної бази інших. Слід зауважити, що навіть за всієї об’єктивності джерельної бази відтворення історії населення первісної доби має свої особливості, не характерні для інших епох.

Історія найдавнішого населення території України — це безіменна, невелемовна історія, яка з глибини тисячоліть промовляє до нащадків лише безсловесними предметами, знаками-символами тих подій і процесів, що нуртували в її надрах. Вона не зберегла нам жодної назви племені чи народу, що жив у прадавні часи на нашій землі, жодного імені вождя чи героя, які, напевне, були у цих народів і племен, не розповідає детально про жодну конкретну подію того періоду. Все це робить її дещо “сухішою” і, на перший погляд, менш привабливою для читача, ніж історії пізніших епох.

Проте й ці неговіркі часи нерідко озиваються до нас промовистими подробицями, з яких дослідник здатний скомпонувати яскраві й захоплюючі картини тогочасної дійсності, пізнати цікаві явища, що мали місце на нашій землі багато тисяч років тому і з якими читач зустрінеться на сторінках цієї книги.

Дослідження пам’яток первісної доби на теренах України здійснюються вже майже 150 років, упродовж яких не раз виникали й зникали найрізноманітніші теорії, концепції та гіпотези, але постійно накопичувалися археологічний матеріал і досвід його опрацювання.

Археологічна наука з повним правом може пишатися видатними дослідниками первісної доби в Україні, серед яких назвемо В. В. Хвойка, П. П. Єфименка, Д. І. Яворницького, В. О. Городцова, Г. А. Бонч-Осмоловського, М. О. Макаренка, С. С. Магуру, М. О. Міллера, А. М. Талгрена, М. Я. Рудинського, О. О. Кандибу, П. П. Курінного, С. М. Бібікова, П. Й. Борисковського, Т. С. Пассек, А. В. Добровольського, О. Ф. Лагодовську, В. М. Даниленка, О. І. Тереножкіна, І. І. Артеменка, Т. Сулимирського, О. П. Черниша, М. Гімбутас та інших, чиї дослідження здобули визнання й належну оцінку в світі археології.

Вагомий внесок у вивчення первісного суспільства на території України роблять сучасні дослідники, з іменами яких читач зустрінеться на сторінках цієї книги.

Характер досліджень з первісної історії та їхній науковий рівень визначаються здебільшого якістю джерельної бази, що невпинно зростає. Своєрідний джерельний “вибух” за останні кілька десятиліть, як і в 30-ті роки, пов’язаний з новобудовними експедиціями. Це, з одного боку, суттєво поповнило джерельний арсенал, а з іншого — тримаючи археологів-первісників у постійній напрузі, не дало можливості достатньо опрацювати необхідні джерела та належним чином окреслити коло нагальних проблем первісної історії України, пов’язаних з новими знахідками. Процес накопичення джерел триває й нині. Водночас множаться проблеми та загадки, які прадавня історія ставить перед дослідниками.

Автори книги намагалися висвітлити чи бодай окреслити в ній досягнення сучасної науки, насамперед ті, що дістали підтримку більшості працюючих дослідників. Поряд з цим висловлені також оригінальні спостереження самих авторів, гіпотези й припущення, що змінюють окремі усталені погляди і мають принципове значення.

І все ж таки немає сумніву, що в майбутньому нова джерельна база і висновки, зроблені в процесі її опрацювання, змусять дослідників внести певні уточнення, а можливо, навіть і переглянути деякі засадничі положення цієї книги. Адже археологія — це захоплюючий і нескінченний шлях пізнання.

Перший том “Давньої історії України” підготовлений до друку авторським колективом у складі П. П. Толочка (передмова), B. Н. Станка (передмова до першого тому, глави 5, 6 розділу І, розділ II — у співавторстві з М. І. Гладких, розділ III, крім глави 6, вступ до розділу IV частини першої), В. М. Гладиліна (вступ та глави 1—4 розділу І частини першої), М. І. Гладких (розділ II частини першої — у співавторстві з В. Н. Станком), Н. С. Котової (глави 1—5 розділу IV частини першої), С. І. Круц (глава 7 у розділі І, глава 6 у розділі III, глава 5 у розділі IV частини першої; глава 5 у розділі І та глава 6 у розділі II частини другої), В. О. Круца (вступ та підрозділи, присвячені землеробам у главах 1—4 розділу І частини другої), Ю. Я. Рассамакіна (підрозділи, присвячені скотарям та індоєвропейській проблемі, у розділі І частини другої), С. С. Березанської та В. В. Отрощенка (вступ та глави 1—5 розділу II частини другої).

Бібліографія складена авторами і упорядкована Е. В. Овчинниковим.

Укладач покажчиків імен та місцезнаходження археологічних пам’яток — Е. В. Овчинников.

Ілюстрації й макети карт підібрані авторами і виконані Е. В. Овчинниковим, О. В. Тубольцевим та М. М. Ієвлєвим.

Авторський колектив і редколегія першого тому висловлюють щиру подяку всім колегам, які взяли участь в обговоренні книги та її рецензуванні у відділі первісної археології Інституту археології НАН України: C. В. Смирнову, Л. Л. Залізняку, В. І. Клочку, А. Л. Нечитайло, Д. Я. Телегіну, С. Н. Братченку, Т. Г. Мовші, І. М. Шарафутдіновій, А. В. Ніколовій; у відділенні археології Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича: †О. П. Чернишу, О. С. Ситнику, Л. Г. Мацкевому, М. А. Пелещишину, †І. К. Свєшнікову, В. М. Цигилику; на історичному факультеті Харківського держуніверситету — В. К. Міхееву; всім, хто люб’язно надав матеріали та іншу допомогу для підготовки цієї праці до друку.