Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Кінець V — початок IV тис. до н. е. позначений переходом населення Південно-Східної Європи від неоліту до енеоліту (мідно-кам'яного віку), основною ознакою якого вважається освоєння людством нового матеріалу — міді — та усталенням відтворюючих форм господарства, що мало велике економічне та соціальне значення.

Вважається, що перші металургійні досліди пов’язані з використанням самородної міді населенням Близького Сходу в VIII—VII тис. до н. е. Спочатку самородок сприймався як різновид м’якого каменю і лише потім був виділений серед інших матеріалів. З VII тис. до н. е. людство освоїло техніку механічного формування самородного металу (кування, вигинання, обрізку, свердлення, обточування) і лише з V тис. до н. е. — високотемпературне плавлення міді в горнах і виготовлення предметів із застосуванням лиття[126]. Більшість дослідників уважає, що перші відомості про метал потрапили в Європу саме з Передньої Азії через Балкани.

Початок енеоліту визначається дослідниками по-різному. Одні з них відносять до енеоліту комплекси археологічних пам’яток, в яких вже зрідка трапляється метал. Інші пов’язують цю епоху з появою важких мідних знарядь із зміцненими холодним куванням лезами (проушні сокири, тесла, долота), які сприяли подальшому розвитку продуктивних сил. Треті — з освоєнням плавлення і лиття міді. Деякі зарубіжні вчені взагалі не вживають термін “енеоліт”, включаючи пам’ятки, в яких з’являються перші мідні вироби, до пізнього неоліту, за яким відразу розпочинається бронзовий вік. Ці судження дослідників з відповідною аргументацією докладно розглянуті в працях В. М. Массона, В. Г. Збеновича та інших, і навряд чи доцільно зупинятись на них докладніше. В усякому разі, можна погодитися з думкою В. Г. Збеновича, який вважає, що слід пов’язувати з енеолітом ті культури, носії яких освоїли мідь, усвідомивши певні її переваги перед давно знайомими матеріалами. Археологічним свідченням цього є поява на ряді пам’яток певної культури мідних виробів сталих типів, нехай спочатку і нечисленних. Остання обставина може пояснюватися браком місцевої сировини, віддаленістю від металургійних центрів і шляхів доставки металу[127].

Освоєння людиною міді і вплив цього явища на подальший розвиток господарства та культури надзвичайний. І хоча найдавніший метал не спричинився до революції у розвитку продуктивних сил, оскільки його було мало, а знаряддя праці з нього були не набагато ефективніші за відповідні категорії виробів з кременю, інших порід каменю, кістки та рогу. Експерименти, проведені Г. Ф. Коробковою, виявили, що серп із кількома крем’яними вкладними майже не поступається мідному, а пізньотрипільський (з однієї великої крем’яної пластини) навіть ефективніший, та все ж таки зрушення продуктивних сил сталися. Перехід до використання знарядь з металу сприяв розширенню технічних можливостей у багатьох галузях виробництва, зокрема у деревообробці. Відповідні зміни відбулися в соціальній структурі. Плавлення і обробка міді вимагали відповідних знань і досвіду, тому з’являються перші спеціалізовані ремісники, котрі живуть за рахунок громади. Розподіл праці піднімається на новий щабель. Активізується міжплемінний обмін. Вироби з міді високо цінувалися і були престижними речами, засобом обміну, знаком соціального статусу, об’єктом культу і служили іноді мірою вартості. Необхідність у них стимулювала виробництво.

Населення енеолітичної пори на теренах України не мало власних родовищ міді і користувалося готовими знаряддями і зливками металу, які надходили в процесі обміну з населенням Балкан, де містилися і розроблялися родовища цього металу. Звідти ж були запозичені зародки відтворюючих форм господарства, зокрема землеробства, водночас із основними зерновими культурами. Останні потрапили туди з Передньої Азії, де вони були окультурені значно раніше.

Наприкінці неоліту на території Подунав’я склалося кілька етнокультурних труп населення, які сприяли енеолітизації теренів України. Це населення, відоме за археологічними культурами Боян, Хаманджия, Поляниця, Сава, Маріца, Градешниця, Ведастра, Вінча, Тордош, лінійно-стрічкової кераміки (КЛСК), було розповсюджене на територіях сучасних Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини, Чехії, Словаччини, Польщі, Молдови та західних областей України. Саме носії вище згаданих культур досить рано перейшли до відтворюючих форм господарства і познайомилися з міддю. Зокрема, населенням культури Вінча експлуатувалося відоме родовище Рудна Глава в гірничорудному районі Бор-Майданпек за 140 км на схід від Белграда, а населенням культури Маріца-Каранове V — рудник Ай-Бунар на півдні Болгарії.

Енеолітичне землеробське населення України утворювало північно-східну периферію високорозвинених культур Балкано-Дунайського регіону. До нього відноситься насамперед населення таких культур, як трипільська, Болград-Алдень, пізньолендельська, лійчастого посуду (КЛП), кулястих амфор (ККА).

Якщо за попередніх епох, за часів мисливців-збирачів господарчого розмежування між окремими етнічними групами населення практично не існувало, то в енеоліті у різних природних зонах створилися два світи — світ землеробів та світ скотарів. Перші мешкали переважно в лісостеповій зоні, другі — в степу. Кожен з них мав свій усталений спосіб життя. Заняття землеробством вимагало відносної осілості, будування довгочасових жител. Скотарі ж мали вести рухливе життя, мандруючи з гуртами худоби у пошуках пасовиськ. Їхні поселення — це здебільшого тимчасові літні або зимові стоянки з легкими будівлями, сліди яких можна виявити лише за знахідками вогнищ та скупчень залишків матеріальної культури (кераміка, знаряддя праці, кістки тварин тощо). Різні способи життя та господарства позначилися на культурі, ідеології, соціальних відносинах, формах власності тощо. Стосунки між землеробами й скотарями складалися, треба гадати, за різних часів по-різному — були вони й мирними, й войовничими. В першому випадку це був обмін продуктами виробництва у вигляді дарів ланів і лісів з одного боку і продуктів скотарства з іншого. Завдяки цим зв’язкам скотарі залучався до здобутків передових цивілізацій. У другому випадку це будо взаємне протистояння. Землеробсько-скотарське комплексне господарство могло повністю забезпечити населення за рахунок основних галузей (вироблялась і рослинна, і м'ясна їжа, а нестача останньої могла ще компенсуватися продуктами мисливства). Виходячи з цього, вище згадане господарство було більш сталим, не вимагало значних територій, бо переміщення населення здійснювалося на незначні відстані. Щодо скотарсько-землеробського господарства степової зони України, зокрема племен середньостогівської спільності, нижньомихайлівської та ямної культур, то їхнє населення було позбавлене сталих джерел рослинної їжі внаслідок обмеженного заняття землеробством за умов частої зміни місць проживання і змушене було добувати її шляхом обміну на продукти тваринництва та худобу у сусідніх землеробів або, що було, очевидно, простіше, захоплювати зерно під час військових походів. Скотарське господарство було більш ризикованим, ніж землеробське. Лихоліття, епізоотії призводили до масової загибелі худоби, зводячи нанівець поголів’я та позбавляючи засобів існування їхніх господарів, а таке, судячи з літописних джерел II тис. н. е. траплялося досить часто[128]. Це також спонукало до грабування землеробських поселень. Крім того, для випасу худоби, яка утримувалася переважно на підножному кормі, були потрібні значні території. Щоб зберегти степові пасовиська біля зимівок, скотарі мали влітку просуватися далеко в лісостеп, що могло призводити до сутичок з місцевими землеробами.

Глава 1 Етнокультурний склад населення. Побут і матеріальна культура

На теренах України за часів енеоліту землеробське населення мешкало переважно в її правобережній лісостеповій частині, що було зумовлено близькістю до Балканського центру, а також природними умовами, сприятливими для вирощування основних злакових культур.

Найбільшу територію від Пруту до Дніпра протягом усього енеоліту займало населення трипільської культури. На північному заході змінюючи одне одного мешкали племена лендельської культури, культури лійчастого посуду і культури кулястих амфор. У Закарпатті населення відоме за пам’ятками полгарської і баденської культур, а у пониззі Дунаю мешкали племена культури Болград-Алдень.

Трипільські племена. Від початку IV — до середини III тис. до н. е. практично вся лісостепова смуга Українського Правобережжя була заселена племенами трипільської культури, що отримала назву від поселення біля с. Трипілля на Київщині, відкритого і дослідженого В. В. Хвойкою наприкінці минулого століття. Саме тоді (1889) на теренах Румунії біля с. Кукутені поблизу м. Ясси Г. Буцуряну було відкрито багатошарове поселення, що стало широко відоме після розкопок Г. Шмідта у 1909—1910 рр. і дало назву західному варіанту цієї культури[129]. Отже, культура має подвійну назву — Кукутені — Трипілля.

Трипільська культура — одне з найяскравіших явищ первісного світу. Її дослідженню присвятили життя вчені кількох поколінь. Виявлено сотні і досліджено десятки поселень, написано велику кількість праць. На основі вивчення матеріалів встановлено землеробсько-скотарський характер господарства трипільців, вирішено ряд питань, пов’язаних з їхнім походженням, різними аспектами економіки, соціального устрою, ідеології та побуту. Хронологічне членування та картографування пам’яток дало змогу виділити локально-хронологічні групи пам’яток та їхні типи, що відповідають групам населення і окремим племенам, намітити шляхи розселення племен.

Питання походження конкретних етнокультурних груп населення дуже складні і здебільшого не можуть бути вирішені однозначно. Це стосується і походження трипільців. Вітчизняні й зарубіжні дослідники, що займалися цим питанням (Т. С. Пассек, С. М. Бібіков, В. М. Даниленко, К. К. Черниш, В. І. Маркевич, B. Г. Збенович, В. Думітреску, Г. Думітреску, С. Марінеску-Билку та інші), не дійшли спільної думки щодо участі в цьому процесі окремих етнокультурних груп. Деякі дослідники розглядали трипільську культуру як автохтонну, інші відводили головну роль прийшлим племенам. Власне, останнім часом участь у походженні трипільців прийшлого і місцевого населення приймається усіма, а розходження у тому, якому етносу віддати перевагу в цьому процесі. Зокрема С. М. Бібіков дійшов висновку, що у формуванні трипільської культури брали участь південні землеробські племена, які асимілювали місцеве мисливське населення[130]. Т. С. Пассек вважала, що основою було населення культури Боян (фаза Джулешті), яке прибуло із Подунав’я у Подністров’я та Побужжя, де під його впливом і частково на його базі склалася трипільська культура[131]. Р. Вульпе також вважав, що культура Прекукутені — раннє Трипілля сформувалася на базі культури Боян — Джулешті на території між Карпатами і Дністром, а згодом розповсюдилася у Побужжя[132]. За В. Думітреску та Г. Думітреску, у створенні цієї культури брали участь нащадки носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки території Молдови та культури Боян, що/на фазі Джулешті розповсюдилася у південно-західні райони Молдови[133]. За C. Маринеску-Вилку, культура Прекукутені є результат синтезу культур Боян та КЛСК при відповідному впливі Вінчі, Тордоша і, можливо, Хаманджії[134]. Б. Комша вважав, що виникнення культури Прекукутені є наслідком ассиміляції носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки племенами культури Боян, але не заперечував тієї можливості, що на заході її підосновою були носії культури Боян, а на сході — буго-дністровської[135]. В. М. Даниленко і В. І. Маркевич віддавали перевагу в цьому питанні носіям буго-дністровської культури, не заперечуючи, однак, участі й населення культури Боян[136]. В. Г. Збенович, розглянувши основний виробничий і побутовий інвентар, а також типи жител, систему господарства та ідеологію носіїв трипільської культури на ранньому етапі її розвитку, дійшов висновку, що жодна з визначених рис цієї культури не може бути виведена з буго-дністровської, але багато з них притаманні культурам Боян, КЛСК і навіть Кріш, хоча поки що незрозуміло, яким чином остання впливала на процес утворення нової культури, бо їх розділяє значний хронологічний проміжок. Що ж до буго-дністровської культури, то вона якийсь час існувала паралельно з раннім Трипіллям, але на периферії свого ареалу, про що свідчать знахідки в одному шарі ранньотрипільської (типу Сабатинівка ІІ₁) і неолітичної кераміки на поселенні Пугач біля с. Костянтинівни Арбузинського району Миколаївської області[137].

Отже, підсумовуючи дані про походження культури Прекукутені — раннє Трипілля, можна сказати, що це був тривалий процес синтезу населення кількох культур. Почався він на рубежі V— IV тис. до н. е. з переселенням у Молдову і Трансильванію частини племен культури Боян. Тут вони мали контакти з носіями КЛСК на її останній фазі розвитку і при відповідному впливові населення культур Кріш, Вінча, Тордош і, можливо, Хаманджія виникло нове культурно-етнічне утворення, засвідчене матеріалами ряду поселень фази Прекукутені І у Південно-Східній Трансильванії (Ерестегін, Сфинту-Георге, Банку) і Західній Молдові (Траян-Дялул Вией, Борлешті). Кожна із згаданих етнічних груп зробила свій внесок у культуру нового утворення, що відбилося в матеріальній культурі.

З’явившись на історичній арені на початку IV тис. до н. е., трипільська культура проіснувала близько 1500 років. Племена її носіїв освоїли весь Правобережний Український Лісостеп і частково лівобережжя в Середньому Подніпров’ї. Хронологічно історія трипільців поділяється на три основні етапи: ранній А (4000— 3600), середній В (3600—3100) та пізній С (3100—2500). Кожний з етапів, крім того, поділяється на підетапи: в ранньому — це АІ і AІІ, в середньому — ВІ, ВІ — ВІІ і ВІІ, у пізньому — СІ і СІІ[138]. Територіально для кожного етапу виділяються локально-хронологічні групи, а в їхніх межах — одночасові пам’ятки, що утворюють типи пам’яток.

За різних часів своєї історії трипільці сусідили і мали контакти з різними народами, що перебували на різному рівні соціально-економічного розвитку, запозичуючи у них найновіші культурні і технічні досягнення і передаючи їх народам, що стояли на нижчому щаблі. Тобто, отримавши відповідний поштовх з Балкан, трипільці стали ланкою в ланцюгу процесу енеолітизації і пов’язаних з ним здобутків у відтворюючих формах господарства для енеолітичних племен на північному сході і степових скотарів на південному сході.

На ранньому етапі історії трипільців їхніми сусідами на півдні у пониззі Дунаю були носії культур Боян, Болград-Алдень; на південному заході — представники культур Трансильванії і північно-західних Балкан (Вінча, Тордош), на північному сході — племена дніпро-донецької неолітичної культури. На середньому та початку пізнього етапу трипільці контактували на півдні з племенами культури Гумельниця, в степовій зоні — з носіями культур середньостогівської спільності та нижньомихайлівської культури — на північному заході — з представниками культури Лендель, а на заході — полгарської. Наприкінці пізнього етапу своєї історії у трипільців склалися відповідні стосунки з носіями культури лійчастого посуду (КЛП) і кулястих амфор (ККА), на заході, культури Чорнавода — на півдні, а в степу — з пізнішими групами скотарів доби енеоліту.

Як уже зазначалося, трипільська культура склалася на території Молдови. Вся подальша історія трипільських племен пов’язана з розселенням по Правобережному Українському Лісостепу. Це було поступове займання вільних чи слабо заселених іншоетнічними неолітичними племенами найближчих територій, або мало характер хвиль, що виливалися на більш віддалені території, переважно з району Попруття і Середнього Подністров’я.

Відпливи населення з цього району були пов’язані, очевидно, з відносним перенаселенням, що періодично виникало за умов екстенсивного первісного виробничого господарства, коли ресурси відповідного району були вже не в змозі забезпечити прожитковий мінімум населення за існуючого рівня виробництва. Це могло статися при збільшенні населення за рахунок природного приросту, припливу з інших територій, збіднення ресурсів внаслідок природних факторів (посуха тощо). В цьому випадку надлишки громади мали шукати собі іншу територію, але не будь-яку, а подібну за природними умовами, яка б забезпечувала традиційний спосіб життя й господарчої діяльності. Володіння власними територіями призводило до деякої уособленості племен, що відображається у матеріальній культурі і дає можливість (у рамках археологічної культури) виділяти локальні групи, які відповідають окремим спільностям, а в межах груп — типи пам’яток, що відбивають фази розвитку. Щодо поступового розселення на малі відстані, то воно було пов’язано з характером системи господарства, коли за якийсь проміжок часу в найближчому оточенні поселення вичерпуються ресурси (виснажується земля, знищується ліс тощо) і воно переноситься на нове, ще незаймане місце, з кожним разом крокуючи далі й далі. Час існування поселення на одному місці визначається дослідниками більш-менш однозначно і становить близько 50 років, що відповідає періоду життя двох поколінь.

Карта 5. Трипільська культура раннього — початку середнього етапів.

І — трипільська культура раннього етапу; II — трипільська культура початку середнього етапу: а — район формування культури, б — верхньодністровська група, в — середньобузька група, г — східний ареал культури; III — культура Болград-Алдень; IV — дніпро-донецька культура; V — буго-дністровська культура; VI — скелянська культура середньостогівської спільності.

Вже на початку раннього етапу своєї історії трипільці поступово розширюють свою етнічну територію на схід. Потім, на фазі існування поселень Ларга-Жижія, Флорешти, Бернашівка, вони перетинають Прут і виходять на Середній Дністер, а згодом, у середині та наприкінці раннього етапу, — на Південний Буг і в Буго-Дніпровське межиріччя.

Археологічною ознакою переходу від раннього до середнього етапу розвитку трипільської культури є поява в керамічному комплексі поселень посуду, прикрашеного розписом. Питання походження розпису все ще лишається дискусійним. Вважається, що він з’явився під впливом південно-західних сусідів[139]. Використовуватися почав поступово, але швидко став переважати у племен Попруття і Подністров’я, а згодом розповсюдився майже по всьому трипільському ареалу. Лише племена першої хвилі розселення, що жили в межиріччі Південного Бугу і Дніпра, не сприйняли це нововведення, віддаючи перевагу старим ранньотрипільським традиціям заглибленої орнаментації посуду. Таке розмежування за орнаментальними традиціями дало підставу виділяти у культурі два ареали — західний і східний[140].

Племена східного ареалу на середньому етапі розвитку культури повністю освоїли Буго-Дніпровське межиріччя, пройшовши ряд щаблів, що відбилося в ланцюжку послідовно існуючих пам’яток типу Зарубинців, Красноставки, Шкарівки, Веселого Кута, Миропілля, Гарбузина[141] і вийшли на Середнє Подніпров’я в районі Ржищів — Трипілля, де також утворили хронологічний ланцюжок пам’яток типу Щербанівки, Коломийщини І та II[142].

У західному ареалі, в Попрутті і Середньому Подністров’ї, на початку середнього етапу, очевидно, ускладнилася демографічна ситуація, яка зумовила необхідність розширення території. Саме тоді починає заселятися північна частина Середнього Подністров’я, де розповсюдилась група населення, відома за пам’ятками заліщицького типу. Згодом ця група освоїла і Верхнє Подністров’я. Тут трипільці проіснували від середини середнього (ВІ—ВІІ) до кінця першої половини пізнього (СІ) етапу, коли змушені були залишити цей район, мабуть, внаслідок розповсюдження племен культури лійчастого посуду.

У цьому периферійному районі у трипільців виробилися специфічні риси: тут переважають невеликі за площею (до 5 га) поселення, у формах і орнаментації посуду надовго зберігаються “заліщицькі” традиції. Межуючи з племенами лендельської культури, трипільське населення зазнало відповідного впливу, матеріально відображеного у запозиченні деяких форм посуду, що може свідчити про часткове змішування населення, можливе існування міжетнічних шлюбних відносин.

За природними умовами (якість грунтів) Верхнє Подністров’я менш придатне до ведення традиційного трипільського землеробського господарства, ніж Середнє, і треба гадати, що привертали сюди трипільців передусім поклади високоякісного туронського кременю, який слугував предметом обміну, зокрема з населенням культури Тисаполгар і розповсюджувався на відстань до 500 км, а також виходи соляних джерел.

Саме тоді, коли почало заселятися Верхнє Подністров’я, ще одна група населення переселилася з Середнього Подністров’я у Середнє Побужжя, заселене общинами східного ареалу, що простежується тут вперше на пам’ятках типу Кліщева[143]. Оскільки цього разу прийшле населення вклинилося в район, який вже до цього був зайнятий спорідненими племенами, їм вдалося розповсюдитися лише у західній частині Середнього Побужжя. Очевидно, тут відбулося злиття двох груп трипільського населення, що відобразилося в матеріальній культурі нового утворення, зокрема в кераміці — переважання розписного посуду, притаманного прийшлим племенам, наявність оздобленого заглибленим орнаментом, характерного для місцевих общин. Нове утворення довгий час, до кінця середнього етапу, межувало на сході з общинами східного ареалу, причому кордон між ними проходив по річці Соб. Протягом кількох століть трипільці Середнього Побужжя пройшли ряд ступенів розвитку, зберігаючи тісні зв’язки з населенням як східного, так і західного ареалів культури, утворюючи перехідну, буферну зону між ними[144].

Довгий час вважалося, що Східну Волинь трипільці заселили лише наприкінці пізнього етапу розвитку (СІІ), проте дослідження 70-х років виявили більш ранній пласт поселень, який належить до кінця середнього (ВІІ). Здобуті джерела свідчать, що освоїли цю територію також общини з Середнього Подністров’я. Місцеве неолітичне населення тут, як і на Подніпров’ї, не могло чинити серйозного опору пришельцям і вони досить вільно розселилися у верхів’ях Случа та Тетерева, будуючи невеликі (максимально до 20 га) поселення.

Карта 6. Трипільська культура кінця середнього — початку пізнього етапів.

І — трипільська культура: а — коломийщинська група, б — чапаївсько-лукашівська, в — томашівська, г — косенівська, д — середньобузька, е — верхньодністровська; II — лендельська культура; III — середньостогівська спільність (дереївська культура); IV — нижньомихайлівська культура; V — квітянська (постмаріупільська) культура.

Найближчими їхніми сусідами за різних часів були неолітичні племена на півночі, споріднені — на півдні, а на заході — спочатку носії лендельської культури, а потім — культури лійчастого посуду. Про їхні контакти свідчать знахідки трипільської кераміки на неолітичному поселенні Моства в басейні р. Уж, а також взаємні імпорти кераміки на поселеннях лендельської, трипільської та культури лійчастого посуду.

На Східній Волині трипільці доживають до найпізнішої фази культури і зникають, як вважають дослідники, з приходом із заходу племен культури кулястих амфор[145].

Щодо розповсюдження трипільців у Подніпров’ї, то тут вони весь час контактували з місцевим населенням дніпро-донецької неолітичної культурної спільності, основою господарства якої було мисливство, рибальство та збиральництво. Зважаючи на малі розміри стоянок, це населення жило невеликими розпорошеними колективами і не могло чинити серйозного опору трипільцям. Частина їх була, мабуть, асимільована, інша лишилась на цій самій території, зберігаючи традиційний спосіб господарства і займаючи іншу екологічну нішу, а решта мала відійти на північ та північний схід. Про те, що якась частина неолітичного населення влилася до складу трипільців, може свідчити могильник на околиці поселення у Чапаївці (південна околиця Києва). Тут виявлено 31 поховання — тілопокладення, здійснені у випростаному положенні, орієнтовані головами на захід, ногами до річки, частково пофарбовані вохрою, тобто за неолітичним обрядом. Дев’ять з них супроводжувалися трипільським посудом, знаряддями праці із кременю та трипільською антропоморфною статуеткою.

Наприкінці середнього етапу своєї історії на Дніпрі трипільці зіткнулися із скотарсько-землеробським населенням середньостогівської спільності, а саме дереївської культури. Їхні стосунки склалися, мабуть, не кращим чином, і трипільці були змушені відійти дещо північніше, освоїти район Правобережжя між річками Стугна і Тетерів, а також Лівобережжя від гирла р. Трубіж лд півдні до р. Остер на півночі. Про раптовий відхід трипільців свідчить те, що найраніші на цій території трипільські поселення типу Чапаївки представлені лише тимчасовими заглибленими житлами. Територію південніше Стугни трипільці залишають назавжди. Поселення, пізніші за пам’ятки типу Коломийщини І, тут відсутні. Що ж до населення північної частини Середнього Подніпров’я, то воно згодом відновлює своє традиційне господарство, знову будуються довгочасові наземні глинобитні житла (пам’ятки типу Лукашів), відроджуються зв’язки з трипільським світом. Але з часом знову стикаються з найпізніші ми середньостогівцями, відомими за пам’ятками типу Пивихи. Останні, мешкаючи в лісостепу, очевидно, перебудовують своє господарство, віддаючи перевагу землеробству, про що свідчать поки що нечисленні знахідки їхніх поселень (Градіжськ, гора Пивиха; Козинці, урочище Загай; Лубни) навіть із залишками глинобитних будівель (Лубни). Очевидно, у Подніпров’ї вони частково зливаються з трипільцями, внаслідок чого з’являються так звані пам'ятки софіївського типу. Кількісно і культурно переважав, очевидно, трипільський компонент, судячи з того, що зберігаються прийоми у спорудженні заглиблених жител, форми і орнаментація посуду. Одночасно втрачається традиція наземного глинобитного житлобудування, технологія виготовлення кераміки, дещо змінюється топографія поселень — поряд з оселями на високих мисах трапляються поселення на підвищеннях у заплавах. Останні є, у трактовці деяких дослідників, перехідними до скотарства, але, зважаючи на переважне тяжіння до мисів і лесових чорноземів, слід думати, що землеробська орієнтація господарства не змінилася.

У Подністров’ї наприкінці середнього етапу (ВИ) демографічна ситуація, очевидно, знов ускладнилася і нова хвиля переселенців посунулась на схід у Буго-Дніпровське межиріччя. Рухалися вони сюди, мабуть, по Південному Бугу та його лівій притоці — р. Синюсі. Саме на берегах Синюхи з’являються їхні перші поселення (Володимирівна, Михайлівна) які, на думку Т. Г. Мовші та інших дослідників, започаткували тут окрему томашівську локальну групу пам’яток.

Заселяючи цей район, переселенці відразу ж вдаються до побудови великих поселень (Володимирівна — 70 га, Михайлівна — 100 га), а згодом тут з’являються поселення-гіганти, площею близько 250—450 га, що налічували від 8 до 14 тис. жителів (Сушківка, Доброводи, Тальянки, Майданецьке, Чичеркозівка, Томашівка). Одна з прийнятих думок щодо причин створення великих поселень висловлена К. К. Черниш. Вона пояснює їхню появу необхідністю концентрації великих мас населення для протистояння степу. Очевидно, ця думка слушна, оскільки підтверджується розташуванням здебільшого великих поселень у глибині території на малих річках, подалі від основних водних артерій. Якщо ж виникала необхідність побудови поселень на берегах великих річок, то обиралися місця на мисах, добре захищені природними перепонами. Забудова поселень виконувалась по плану, який передбачав існування двох — чотирьох замкнутих контурів, коли житла розташовуються паралельно одне одному, утворюючи• концентричні кола чи овали, і якщо будинки з’єднувалися глинобитними стінами, то вони утворювали кілька суцільних ліній захисту.

Внаслідок широких досліджень поселень трипільської культури в Буго-Дніпровському межиріччі в 60—90-х роках цей район вважається вивченим краще, ніж будь-який інший, і на його прикладі відкривається можливість вивчення ряду питань, пов’язаних з історією, економікою, соціальним устроєм, ідеологією.

Освоївши на фазі пам’яток типу Володимирівни р. Синюху та її притоки Ятрань (Полонисте), Велику Вись (Андріївна, Маслове), трипільці на наступних фазах (пам’ятки типу Небелівки, Глибочка) розширюють свою територію до Дніпра, де відомі за пам’ятками канівської групи. Але згодом звужують її до басейнів Гнилого та Гірського Тікичів, Великої Висі, Ятрані, де існують протягом чотирьох наступних фаз (пам’ятки типу Попудні, Сушківки, Майданецького, Томашівки). Треба сказати, що річки Ятрань та Велика Вись, які течуть у широтному напрямку (перша із заходу на схід, а друга — навпаки), були своєрідними природними (південними) кордонами, що відділяли їх від населення степу.

Картографування пам’яток місцевого “східного” та прийшлого “західного” населення виявляє цікаву картину, що прийшлі племена мешкали в основному в межах вузької (30—40 км) смуги лісостепу, вздовж його південного кордону і лише нечисленні їхні невеликі поселення трапляються північніше. Поселень місцевого населення у цій смузі немає, хоча за природними умовами вона відповідала традиційним вимогам трипільців щодо території. Отже треба гадати, що вона не заселялася навмисне і була залишена як лісовий бар’єр, який відмежовував їх від степу. Як відмічають дослідники, степові скотарі “рухались степами, уникаючи лісів, ярів, мочарів. Звичайно їхній шлях проходив по “грядах” — рівних степових вододілах”[146]. С. О. Плетньова, зокрема, відмічає, що на початку II тис. н. е. великий ліс, розміщений на південь від Поросся, був чудовим захистом від степовиків. Треба гадати, що й у даному випадку лісова смуга могла бути серйозною перешкодою на шляху проникнення степовиків углиб лісостепу.

За часів існування трипільців у Буго-Дніпровському межиріччі, найбезпечнішим з боку степу, і тому найбільш заселеним, був район між річками Ятрань, Гірський та Гнилий Тікичі, Велика Вись. Найчастіше, мабуть, страждали від набігів більш східні (райони, де (зважаючи на специфіку пересування степовиків по вододілах) проходив основний шлях углиб лісостепу із степового межиріччя Дніпра та Інгульця, Інгульця та Інгула, Інгула та Південного Бугу повз верхів’я Великої Висі, Інгула, Інгульця по вододілу між басейнами Росі та Гнилого Тікича до їхніх витоків. Не випадково, що поселення канівської групи розташовуються лише на лівому березі Росі, а на всьому просторі від Гнилого Тікича до гирла Росі і південніше неї пам’ятки трипільської культури поодинокі, найпізніші — взагалі невідомі.

На початку пізнього (СІ) етапу практично весь Український Лісостеп був уже освоєний і поділений окремими племенами трипільської культури та іншоетнічним населенням того ж господарчо-культурного типу. Всі наступні переміщення трипільців тепер стали можливі за рахунок перерозподілу території в межах трипільської спільності, завоювання сусідніх західних районів, заселених іншоетнічними землеробськими племенами, або ж пристосування до іншого екологічного середовища. Але останнє вимагало зміни типу господарства.

Отже, прикладом перерозподілу території можуть слугувати спостереження за населенням Буго-Дніпровського межиріччя. Оселившись у згаданій вузькій смузі вздовж південного кордону лісостепу, племена томашівської локальної групи згодом остаточно витіснили місцеве трипільське населення східного ареалу у Подніпров’я, але через кілька століть самі зазнали тиску нової хвилі переселенців з Подністров’я.

На початку другої половини пізнього періоду культури (СІІ), наприкінці першої чверті III тис. до н. е. у Пруто-Дністровському межиріччі за поки що нез’ясованих історичних обставин на базі місцевого локального варіанту типу Варварівки XV виникають два нових культурних явища, відомих за пам’ятками типу Бринзен (за В. О. Дергачовим)[147], або Жванцю (за Т. Г. Мовшею)[148] та типу Вихватинців. Носії першого утворення згодом розповсюджуються на все Середнє Подністров’я і Побужжя. Саме з міграцією цієї групи пов’язано зникнення населення північної частини Середнього Подністров’я, відомого за пам’ятками типу Кошилівців, а в Буго-Дніпровському межиріччі — населення томашівської локальної групи. З переселенням частини населення бринзено-жванецької групи деякі дослідники пов’язують появу на Волині пам’яток типу Колодяжина, Хоріва та Троянова, а у Подніпров’ї — типу Софіївки, що призвело до поступового нівелювання культурних варіантів у межах пізньотрипільської культурно-історичної спільності.

У Буго-Дніпровському межиріччі населення бринзено-жванецької групи відоме за пам’ятками косенівської групи. Зважаючи на колекцію матеріалів поселення біля с. Косенівки Уманського району Черкаської області, де в керамічних комплексах, характерних для пришельців, виявлено в незначній кількості посуд попередників, тобто населення томашівської локальної групи, можна дійти висновку, що частина останніх була включена до складу нової групи, а інші змушені були залишити цю територію.

Щодо долі томашівського населення існує дві думки. В. О. Круц вважає, що воно відступило на захід, де, не знайшовши власної території, практично безслідно розчинилося серед споріднених трипільських племен. На думку Т. Г. Мовші, вони деякий час співіснували на одній території з пришельцями, а згодом під їхнім тиском переселилися в степ.

Нові хазяї Буго-Дніпровського межиріччя, племена косенівської локальної групи, прожили тут недовго, мабуть до XXVI століття до н. е. Це був час, коли степовики почали інтенсивно проникати в лісостеп, який завдяки господарчій діяльності трипільців, як буде показано далі, був перетворений на степ. Тут не лишилося місць, які б забезпечували традиційний спосіб трипільського господарства для досить великого, здатного себе захистити колективу. Водночас ця територія стала звичним середовищем для степовиків.

Карта 7. Трипільська культура кінця пізнього етапу розвитку.

І — трипільська культура: а — софіївська група, б — городсько-касперівська, в — західноволинська, г — вихватинська, д — усатівська; II — культура лійчастого посуду; III — східний кордон культури кулястих амфор; IV — нижньомихайлівська культур (пізній етап); V — дереївська культура (пізній етап); VI — дніпро-бузька група.

Частина трипільців, очевидно, починає змішуватись із степовиками, про що свідчать підкурганні поховання з трипільським посудом другої половини пізнього періоду вже не тільки в степу, а й у лісостепу (Колодисте, Серезліївка, Вільшанка, Єрмолаївка). Основна ж маса трипільців залишає Буго-Дніпровське межиріччя. І якщо раніше степовики проникали у лісостеп для випасу худоби і грабування землеробських поселень, то тепер вони вважають цю територію своєю, споруджуючи тут кургани, в тому числі на місцях більшості залишених трипільських поселень.

Залишаючи Буго-Дніпровське межиріччя, трипільці відходять, очевидно, до західних рубежів свого ареалу. Мабуть, з цією міграцією, з одного боку, і приходом носіїв культури лійчастого посуду із північного заходу — з другого, пов’язано зникнення залишків населення лендельської культури на теренах західних областей України. На сході землі останніх займають трипільці, а на заході — носії, культури лійчастого посуду. Кордон між ними проходив по р. Стир на Західній Волині і р. Гнила Липа у Верхньому Подністров’ї.

На Західній Волині відомі трипільські пам’ятки двох типів — Хорівського і Листвинського[149]. Обидва відносяться до другої половини пізнього етапу (СІІ). Перший — синхронний пам’яткам типу Троянова на Східній Волині і Софіївки на Дніпрі, а другий — пам’яткам типу Городська на Східній Волині і Усатова у Північно-Західному Причорномор’ї.

Свідченням ситуації, що склалася в цей час на території Західної Волині є синхронність пам’яток лендельської культури трипільським етапам ВІІ і СІ, а також пам’яток культури лійчастого посуду і трипільських етапу СІІ, що доводиться взаємними імпортами кераміки та радіокарбонними датами. Треба гадати, що трипільці і носії КЛП практично одночасово з різних боків почали освоєння цієї території. Подальша доля носіїв лендельської культури не простежується, що, очевидно, свідчить про асиміляцію його пришельцями, які продовжували тут жити до приходу представників культури кулястих амфор у середині III тис. до н. е.

Відносини між трипільцями та носіями культури лійчастого посуду мали, очевидно, здебільшого мирний характер, принаймні поважали територіальну цілісність одне одного. Дослідниками відмічається існування нейтральної території завширшки 40—50 км між районами поширення цих двох культур, де лише зрідка з’являлися короткочасні поселення[150].

Щодо ролі носіїв культури кулястих амфор у процесі зникнення трипільців і представників лійчастого посуду існують різні думки. Деякі дослідники (Я. Ковальчик, Ю. М. Захарук) вважають, що вони знищили поселення останніх. Інші (3. Кшак, М. А. Пелещишин) розглядають їхні стосунки як мирні. На їхню думку, носії культури кулястих амфор просувалися невеликими групами у пошуках вільних земель. Незаперечних свідчень збройних контактів між прийшлим і місцевим населенням немає.

Тоді, коли населення бринзенсько-жванецької групи частково переселилося у Верхнє Подністров’я, Східну Волинь і Буго-Дніпровське межиріччя, деякі представники вихватинської групи лишаються у Середньому Подністров’ї, а інші мігрують у Північно-Західне Причорномор’я, де стикаються і, очевидно, змішуються із степовими племенами — носіями середньостогівської та нижньомихайлівської культур[151], що призвело до втрати деяких трипільських традицій, зокрема зростання ролі скотарства, відмови від наземних глинобитних жител, сприйняття курганного обряду поховання тощо. Це населення відоме за пам’ятками усатівського типу. Крім того, його культура зазнала впливу південних сусідів — носіїв культури Чорнавода. Вважається, що відносини між цими двома групами населення були мирними і супроводжувалися взаємним культурним збагаченням.

Таким чином, на завершальному етапі розвитку трипільської культури лишилися окремі групи племен, відомі на Східній Волині за пам’ятками типу Городська, на Західній Волині — типу Листвина, у Середньому Подністров’ї — типу Капшерівців, у Пруто-Дністровському межиріччі — типу Гординешт, у Північному Причорномор’ї — типу Усатова.

Якщо попереднім етапам розвитку трипільської спільності був притаманний підйом, коли, освоюючи нові території і контактуючи з іншоетнічним населенням, навіть приймаючи його представників у своє середовище, трипільці не втрачали своїх традицій в господарчій діяльності, матеріальній культурі, ідеології, то пізніше, з появою на периферії трипільського ареалу сусідів, що не поступалися їм у силі (середньостогівці, нижньомихайлівці в степу, носії культури типу Пивихи у Подніпров’ї, культури лійчастого посуду на Західній Волині), трипільці почали інтенсивно змішуватися з іншоетнічним населенням, втрачаючи разом з чистотою власного етносу і культурні традиції, що відобразилось у житлобудуванні, керамічному виробництві, ідеології тощо. На заключному етапі трипільська культура настільки змінилася, що її периферійні варіанти деякі дослідники навіть схильні вважати окремими культурами.

Подальша доля трипільців склалася, очевидно, по-різному. В усякому разі відчутних слідів у наступних культурах епохи ранньої бронзи практично не лишилося. Зникнення з історичної арени усатівського населення пов’язують з масовою інфільтрацією племен — носіїв ямної культури в Північно-Західне Причорномор’я і асиміляцією ними трипільців. Деякі ж групи усатівців пониззя Пруту та Дунаю влилися до складу нових етнічних утворень бронзового віку на теренах Молдови та Мунтенії[152]. Що стосується інших груп, то їхнє зникнення відбувається з приходом носіїв культури кулястих амфор, які повністю перекривають територію, зайняту тоді трипільцями. Очевидно, останні розчинилися серед прибульців, остаточно втративши первинний вигляд культури. Однак не виключено, що нащадки їх увійшли до складу представників культур ранньої бронзи, зокрема культури підкарпатської шнурової кераміки[153].

Поселення трипільської культури завжди розташовуються по берегах великих і малих річок, струмків. Вже починаючи з раннього етапу, обираються місця, захищені природними перешкодами. Це переважно миси надзаплавних терас, обмежені з кількох боків ярами, а також поселення на підвищеннях серед заплави (Бернашівка, Нові Русешти, Жури, Незвисько II та ін.) та на островах (Солгутів острів на Південному Бузі, Шкарівка на Росі). Поселення, розташовані на мисах, інколи з налольної сторони укріплялися ровами. Останні, відомі вже на ранньому етапі (Траян Дялул Вієй), потім розповсюджуються на середньому (Тирпешти, Поливанів Яр III, Кукутені-Чатецуя, Хабешешти І, Трушешти І, Кукутені-Димбул Морій, Траян-Дялул Финтинилор III) та на пізньому етапах (Жванець-Щовб, Костешти IV, Маяки, Козаровичі, Гординешти II, Городиштя). Ширина ровів у верхній частині коливається від 2,5 до 7 м, а в глибину — від 1,5 до 4 м. Слід гадати, що рови супроводжувалися валами, які здебільшого не збереглися. Лише на поселенні Костешти IV та Жванець-Щовб виявлено їхні залишки. В Костештах IV зберігся вал висотою 1,6 м при ширині 6 м[154]. Цікаву оборонну споруду виявлено в с. Козаровичі на Київщині. Тут за браком мисовидних ділянок поселення розташовувалося вздовж краю тераси, а найбільш підвищені ділянка була захищена кільцевим ровом, що оточував площу діаметром 60 м. З двох боків рів мав два проходи, причому той, що виходив на напільну сторону, додатково був укріплений другим дугоподібним ровом.

Переважна більшість поселень одношарові, але є й багатошарові (Поливанів Яр, Мерешівка, Ізвоаре, Фрумушика, Кукутені-Четецуя, Тирпешти, Пезвисько, Більче Злоте-Сад, Більче Злоте-Вертеба, Солончени II, Шипенці). Існування багатошарових поселень дає можливість уточнити послідовність різних археологічних комплексів, усвідомити тенденцію розвитку матеріальної культури, а на цій підставі виявити хронологічну послідовність поселень відносно одне одного.

На більшості поселень, якщо вони не мали хороших природних укріплень, житла розташовувалися у вигляді кола чи овала (залежно від рельєфу місцевості чи форми мисоподібної ділянки) паралельно одне одному, утворюючи замкнений контур. Таке планування характерне для найраніших поселень, зокрема для Бернашівки. Тут 6 жител розташовувалися по колу і одне (найбільше) в центрі. Згодом таке планування широко розповсюдилося. Часто забудова велася у кілька концентричних кіл чи овалів. У межах замкненого контуру житла, мабуть, з’єднувалися глинобитними стінами, утворюючи суцільну стіну — лінію захисту. Таких ліній могло бути кілька, залежно від кількості концентричних кіл забудови. Там, де поселення мали хороші природні укріплення (високі миси із стрімкими неприступними схилами, острови), забудова могла вестись безсистемно або гніздами (Шкарівка)[155]. Кожне поселення, забудоване у вигляді замкненого контуру, передбачає існування незабудованої центральної площі, яка могла використовуватися як загін для худоби.

Рис. 61. Поселення Коломийщина І на Київщині. Реконструкція Т. С. Пассек.

Рис. 62. Поселення Олександрівка на Одещині. Реконструкція Н. Б. Бурдо.

Рис. 63. План поселення-гіганта трипільської культури поблизу с. Тальянки на Черкащині ( 1 — житла, 2 — місця розкопів, 3 — кургани, 4 — забудова й городи села).

Площа поселень на більшості території, зайнятої племенами трипільської культури за всіх періодів її існування, коливається від 1—3 до 50 га. Але останнім часом, завдяки використанню даних аерофотозйомки в межиріччі Південного Бугу та Дніпра, на межі степу й лісостепу виявлено поселення-гіганти кінця середнього — початку пізнього етапів, площа яких сягає 200—450 га (Доброводи, Чичеркозівка, Майданецьке, Тальянки та ін.).

Поселення забудовувалися переважно наземними дерев’яно-глиняними будинками та заглибленими (землянки та напівземлянки).

Напівземлянки і землянки трапляються на всіх етапах існування трипільської культури. На поселеннях раннього етапу вони відомі в Ленківцях, Луці-Врублевецькій, Берново-Луці, Солонченах І, Борисівці. Вони овальні в плані, здебільшого однокамерні, але є й поділені на дві половини — більш і менш заглиблену (Ленківці, напівземлянка № 2). Деякі з них мають глиняну вимостку підлоги (Ленківці, Берново-Лука) і обмазку стін (Солончени І, Ленківці). Вогнища розташовані звичайно не у заглибленнях підлоги, а безпосередньо на ній. Деякі заглиблені житла складаються з двох-трьох камер, розділених земляними перетинками. Найбільшу багатокамерну землянку виявлено у Луці-Врублевецькій (три камери загальною довжиною 43 м, шириною 2—3 м і 11 вогнищ, розташованих на поздовжній осі). Загалом довжина заглиблених жител, навіть багатокамерних, у ранньотрипільський час не перевищувала 7 м.

На поселеннях середнього етапу також трапляються одно- та двокамерні заглиблені житла довжиною 6—7 м. Підлога в них часто вимощена глиною з наступним випалом, нею також іноді обмазані стіни, а замість вогнищ споруджено глинобитні печі (Поливанів Яр, Бабино, Володимирівна). На поселеннях середнього етапу заглиблені житла трапляються значно рідше, чи то внаслідок того, що недостатньо досліджено площі поселень, чи взагалі спорудження їх менше практикувалося. Однак на пізньому етапі, особливо наприкінці його, кількість заглиблених жител збільшується. В Чапаївці на Дніпрі вони взагалі є єдиним типом житла. Це ж стосується поселень софіївського типу в Подніпров’ї (Козаровичі, Бортничі та ін.), такі ж житла переважали на пам’ятках усатівського типу в Північно-Західному Причорномор’ї (Маяки, Усатове, Фолтешти) й на поселеннях, забудованих здебільшого наземними спорудами (Жванець-Щовб, Цвиклівці, Підгірці II, Тальянки та ін.). Дослідниками трипільської культури відмічалося, що співіснування двох типів жител на одному поселенні відповідає різним етапам його забудови: заглиблені — початковому, наземні — наступному[156].

Рис. 64. Реконструкція двоповерхового житла з поселення Раковець. Автор К. К. Черниш.

Рис. 65. Реконструкція будинку з поселення Ленківці. Автор К. К. Черниш.

Щодо наземних споруд, то всі вони будувалися із застосуванням дерева та глини, в яку домішувалися полова або пісок. Під час розкопок залишки їх виглядають як скупчення перепаленої глини, що залягає на прямокутній в плані площі. Тому серед археологів вони отримали назву “площадок”. Відомі вони вже на найраніших поселеннях трипільської культури. Поселення біля с. Бернашівка і Флорешти були забудовані виключно наземними будинками площею 30—60 м², але окремі з них, як центральне житло в Бернашівці, мали площу до 150 м². Приблизно такі ж розміри жител (30—130 м²) характерні й для середнього і початку пізнього етапів культури, хоча в цей час на великих поселеннях (Майданецьке, Косенівка) розміри окремих споруд сягають 200—300 м².

Рис. 66. Реконструкція двоповерхового житла з поселення Тимкове. Автор Н. Б. Бурдо.

За конструкцією наземні житла трипільців реконструюються як одно- і двоповерхові. Вперше тезу про існування двоповерхових будинків висунув В. І. Маркевич в результаті спостережень під час розкопок поселення Варварівка VIII, а згодом це положення було підтримане багатьма дослідниками. Спостереження за залишками перепаленої глини під час дослідження “площадок” дало змогу встановити, що походять вони від стін, міжповерхових перекрить та стелі. Стіни одноповерхових будинків здебільшого мали плетений дерев’яний каркас, обмащений шаром глини, в яку домішувалася полова. Таким чином споруджувалися стіни другого поверху у двоповерхових будинках, а перший, очевидно, мав суцільно глинобитні стіни. Міжповерхове перекриття та стеля виглядали як платформа покладених упоперек будівлі розколотих дерев’яних плах і горбилів, обмащених зверху шаром глини. Товщина останнього, залежно від того, наскільки рівно було покладено дерев’яне перекриття, коливається від 5—7 до 20 см. Звичайно, щоб витримати навантаження шару глиняної обмазки, вагу печі, різних вимосток та людей, міжповерхові перекриття повинні були мати дерев’яну основу з більш товстих стовбурів, ніж стеля. Виходячи з даних розкопок наземних жител, у Київському інженерно-будівельному інституті були зроблені розрахунки товщини балок, які мали використовуватися при будівництві міжповерхових перекриттів і стелі. Розрахунки засвідчили, що міжповерхові перекриття повинні були складатися із балок товщиною 25 см, а стелі — завтовшки 14 см. Отже, при спорудженні двоповерхового будинку середнього розміру 15 х 5 м тільки на перекриття і стелю мало бути використано біля 25 м² деревини. Дахи будинків, судячи з моделей жител, знайдених на поселеннях Коломийщина II, Розсохуватка, Ворошилівка, були двосхилими.

Щодо інтер’єру трипільського будинку, то, за даними розкопок, він повністю відповідає зображеному на моделях, знайдених на поселеннях біля Сушківки та Попудні. Він включав купольні печі, різні вимостки (припічні, для зберігання посуду, продуктів харчування тощо), “жертовники”.

Більшість будинків однокамерні, але досить часто трапляються дво-, трикамерні, причому майже кожна камера має піч.

У двоповерхових будинках жилим був, очевидно, лише другий поверх, бо саме тут виявлено печі. Перший поверх слугував, мабуть, за господарче приміщення, про що свідчать знахідки різних вимосток, які відповідають робочим місцям, скупчення зернотерок, важків від вертикального ткацького верстата, ям-сховищ. Підлога першого поверху здебільшого була земляною, але іноді вимощувалася кам’яними плитами (Жванець-Щовб).

Виходячи з того, що трипільські “площадки” складаються з обпаленої глини, була спочатку висловлена думка, що всі трипільські будинки були одноповерхові і глина обпалювалася під час будівництва[157]. Ця думка існує і зараз (О. Г. Колесников), але останнім часом з’явилася інша. А саме з погляду на те, що на більшості досліджених “площадок” трапляються ділянки, обпалені до стану шлаку, кераміка має вторинний випал, посудини подекуди зпечені з ошлакованою обмазкою, всі глиняні конструкції незалежно від товщини досить рівномірно пропечені і неймовірно, щоб дерево, яке відбилося на них, не згоріло. Отже, неможливо було настільки обпалити глину, не спаливши дерев’яної основи, на якій власне тримався будинок. Крім того, завал глиняних архітектурних деталей з відбитками дерева знизу завжди лежить нерівно, що свідчить про те, що вони падали з якоїсь висоти. Отже, обпалювалися глиняні деталі конструкції не під час будівництва, а під час пожежі.

Існує думка, що трипільці, змінюючи місце поселення, що відбувалося кожні 50 років, самі спалювали вже не потрібні їм будинки. Вважається, що робилося це в ритуальних цілях, причому шляхом заповнення приміщень додатковим паливом[158]. Можливо, й необхідне було додаткове паливо для початку процесу горіння, але та кількість дерева, яка входила до конструкції будинку, була достатньою, щоб його повністю зруйнувати й обпалити глиняні конструкції до того стану, в якому вони виявляються під час розкопок. Оскільки вогонь вирував усередині будівлі, зовнішні частини глинобитних стін не повинні були обпалитися й пізніше розмивалися атмосферними опадами.

Рис. 67. Модель трипільського житла із Сушківки.

Під час розкопок поселень трипільської культури здобуто великі колекції предметів матеріальної культури. Наймасовішим і найчутливішим до хронологічних і територіальних змін матеріалом є кераміка. Завдяки аналізу її форм та орнаментації стало можливим вирішувати питання відносної хронології, виділяти окремі локальні групи пам’яток, які відповідали, очевидно, окремим племенам, та простежувати шляхи міграції трипільців у межах Українського Правобережного Лісостепу.

За технологічними ознаками посуд поділяється на дві основні групи — кухонний та столовий. Перший на більшості етапів представлений практично єдиною формою — широковідкритим горщиком з грубою поверхнею. При виготовленні на ранньому етапі в глину домішувався шамот та незначна кількість полови, а починаючи з середнього етапу переважає домішка товченої черепашки. Вважається, що ця технологія приготування керамічної маси була запозичена в результаті контактів з населенням середньостогівської культури[159]. Значно складнішим як за технологією, так і за кількістю форм і орнаментів був столовий посуд. На початку раннього етапу до цього посуду також додавався шамот, але поверхня його ретельно загладжувалася і вкривалася шаром ангобу. Більш різноманітними були форми, які включали посудини з циліндричним горлом, миски, біконічні чаші, вази, антропоморфні посудини, покришки. Прикрашалися посудини по всій поверхні врізним орнаментом, запозиченим у населення культури Бонн. Основним сюжетом був образ змія. Наприкінці раннього етапу зникає врізний “боннський” орнамент і посудини прикрашаються прогладженими лініями, канелюрами, зубчастим штампом. Застосовується інкрустація білою пастою. На початку середнього етапу в оздобленні столового посуду починає застосовуватися розпис, нанесений перед випалом, і зберігається традиція нанесення заглибленого (прогладженого і канельованого) орнаменту. Згодом у населення західного ареалу кількість розписного посуду збільшується за рахунок зменшення використання заглибленого орнаменту, а на пам’ятках східного ареалу розпис широкого розповсюдження не набуває. На початку середнього етапу застосовувався поліхромний розпис, виконаний білою, червоною та чорною фарбами, що повністю вкривав поверхню посудин, утворюючи спіралі, кола, овали. Згодом відбувається перехід до монохромного розпису червоною, чорною чи коричневою фарбами. Столова кераміка виготовляється з добре відмуленої глини жовтого чи білуватого кольору, іноді до неї домішується пісок, поверхня вкривається ангобом і розписується. На початку пізнього етапу переважає оздоблення чорною фарбою. Змінюється форма посудин: більш округлотілі на середньому етапі вони набувають ребристих обрисів на початку пізнього. До найрозповсюдженіших форм слід віднести конічні та напівсферичні миски, кубки, біконічні та сфероконічні, грушоподібні, кратероподібні посудини, шоломоподібні та конічні покришки, біноклеподібні, зооморфні посудини.

Рис. 71. Черпак. Раннє Трипілля (Олександрівка).

Рис. 72. Покришка. Раннє Трипілля (Бернашівка).

Рис. 73. Посуд середнього етапу із заглибленим орнаментом (Шкарівка).

Рис. 74. Розписний посуд середнього етапу (1 — Кліщів, 2 — Голоскове, 3 — Бодаки, 4 — Казенна Громада).

Рис. 75. Грушоподібна посудина середнього етапу Трипілля (Василівка).

Рис. 76. Кухонна посудина середнього етапу (Кліщів).

Рис. 77. Покришки середнього етапу (1 — Андріївна, 2 — Василівка).

Широко розповсюджена у трипільців антропоморфна та зооморфна пластика. Перша здебільшого передає образ жінки, але трапляються і чоловічі зображення. Серед зооморфних статуеток найчастіше зображається бик. Головками биків часто орнаментувалися шийки кухонних посудин та напівсферичних мисок на ніжках. Є статуетки птахів.

Рис. 78. Столовий посуд початку пізнього етапу трипільської культури (1 — Липчани, 2, 3 — Конівка, 4 — Стара Буда, 5 — Попудня, 6 — Тальянки).

Рис. 79. Миска на ніжках пізнього етапу трипільської культури (Тальянки).

Рис. 80. Кухонний посуд початку пізнього етапу (1 — Чапаївка, 2 — Ялтушків).

Рис. 81. Посуд із заглибленим (1—3) та розписним (4—б) орнаментом кінця пізнього етапу (1 — Махаринці, 2,3,5,6 — Усатове, 4 — Тудорове).

Особливою категорією трипільської пластики є моделі жител та транспортних засобів. Найяскравіші моделі жител, де зображено інтер’єр, знайдено у Попудні та Сушківці. Зовнішній вигляд жител передають моделі з Коломийщини II, Розсохуватки та Ворошилівки. Модель з Розсохуватки дає зображення двоповерхового будинку. Зображення саней походять в основному з пам’яток томашівської локальної групи межиріччя Південного Бугу і Дніпра. Це кузов у вигляді мисочки, до якої знизу прикріплено полози. Спереду, на вінцях, виліплено одну чи дві голівки биків, наче запряжених у ці сани.

На багатьох поселеннях зібрано великі колекції знарядь праці: кам’яні зернотерки та розтирачі, сокири, крем’яні ножі, скребачки, вкладні серпів, свердла, рогові проколки, мотики, клювці, тесла, кістяні проколки, кинджали тощо. Значно менше знарядь із міді. Останні найчастіше трапляються в скарбах (Карбуна, Городниця II) та могильниках пізнього етапу. Серед знахідок слід відзначити шила, сокири, тесла, кинджали, а також прикраси — пластини, амулети, намиста, пронизки.

Населення Карпатського басейну. На теренах Західної України та в Закарпатті в енеолітичний час мешкали племена одного з трипільцями господарчо-культурного типу. Основний ареал поширення цих племен містився за межами України, в Північно-Східній та в Центральній Європі. В різний час вони контактували з трипільцями, що відбилося в матеріальній культурі.

Одним з таких північно-західних сусідів трипільців були племена лендельської культури.

Лендельська культура склалася в Середньому Подунав’ї, а згодом проникла до Центральної Європи. Основний її ареал перебував на теренах сучасних Словаччини та Польщі. В межах України пам’ятки цієї культури відомі на території Волинської, Львівської та Рівненської областей. Східний кордон проходив річкою Горинь, а південний — у верхів’ях Дністра. В Польщі ця культура відома як люблінсько-волинська група енеолітичної кераміки або культура біломальованої кераміки. У вітчизняній літературі вона має назви: “культура пізньострічкової розписної кераміки”, “культура Зимно-Злота”, “культура Гоща-Вербковиця” (Вербковиця-Костянець).

Рис. 82. Модель двоповерхового трипільського житла з Розсохуватки.

Рис. 83. Модель трипільського житла з Ворошилівки.

Рис. 84. Модель саней із Тальянків.

Рис. 85. Крем’яні ножі (1 — Усатове, 2 — Євминка).

В Україні основні пам’ятки лендельської культури було виявлено і досліджено в 30—70-х роках, але перші знахідки відносяться ще до кінця XIX ст. Зараз в її існуванні на наших теренах виділяються два хронологічні етапи: Вербковиця-Костянець (Гоща-Вербковиця) та Зимно-Злота. За Ю. М. Захаруком [160] більш раннім є етап Вербковиця-Костянець, а за М. А. Пелещишиним — Зимно-Злота[161].

Щодо хронологічного співвідношення з пам’ятками трипільської культури, то за знахідками на трипільському поселенні біля с. Городниця типової лендельської чаші з білим розписом Ю. М. Захарук визначає нижню межу синхронною середньому етапу Трипілля[162]. Верхня хронологічна межа встановлена за даними розкопок пізньотрипільських поселень у Листвині та Голишеві, де культурний шар трипільців перекривав залишки поселень лендельської культури[163]. Лендельська культура на заході України передує культурі лійчастого посуду і, можливо, на заключному етапі синхронна останній[164]. Картографування пам’яток трьох згаданих культур та наведене хронологічне співвідношення їх може свідчити про те, що зникнення лендельської культури на теренах Західної України пов’язано з приходом населення культури лійчастого посуду з північного заходу і розповсюдження трипільців у другій половині пізнього етапу на Західну Волинь. Треба гадати, що відбулося це практично одночасно і територія, Яка раніше належала лендельським племенам, була поділена між прийшлими угрупованнями, а населення асимільоване.

Рис. 86. Вістря до стріл та скребачка з Усатова.

Рис. 87. Рогові мотика, клювець та бойовий молот (1,2 — Євминка, 3 — Чапаївка).

В Україні відомо понад 30 поселень та низка невеликих могильників і окремих поховань лендельської культури. Поселення малі за розмірами, розташовувалися здебільшого на мисах високих берегів річок, забудовувалися заглибленими житлами-напівземлянками з глинобитними печами. Розкопано також господарчі ями (Зимино, Костянець, Листвин, Голишів). На поселенні в Листвині виявлено майстерні по обробці кременя у вигляді ям розміром 3 х 1 м, які включали запаси сировини і відходи виробництва.

Кераміка виготовлялася з глиняної маси, що включала домішки піску, іноді шамоту. Поверхня посудини ретельно загладжувалася, іноді підлещувалася. За формою це амфори, біконічні посудини, миски, чаші на високих піддонах з чотирма виступами по краю, кулясті тонкостінні кубки. Прикрашалися посудини геометричним орнаментом, виконаним переважно білою вапняковою фарбою чи вохрою після випалу. Трапляється заглиблений орнамент у вигляді насічок, ямок по краю вінець.

Рис. 88. Кістяний риболовний гачок (Бернашівка).

Рис. 89. Кістяний кинджал (Більче-Злоте, печера Вертеба).

Рис. 90. Кам’яні сокири (1 — Окопи, 2 — Софіївський могильник).

Знаряддя праці представлені кам’яними зернотерками, крем’яними ножами, скребками, іноді різцями, роговими мотиками та дрібними кістяними виробами. В могильниках (Колоколин, Звенигород, Гоєва Гора) зафіксовано обряди скорченого на боці трупопокладення і трупоспалення. Є одиночні й парні поховання. Поховальний інвентар включав посуд, прикраси з міді, ікол кабана, мушлі. Знаряддя праці трапляються зрідка.

Населення полгарської культури. За часів енеоліту на теренах Закарпаття мешкали представники двох культур — полгарської та баденської.

Полгарська культура, як трипільська та багато інших, кристалізувалася за складних етнокультурних обставин на початку IV тис. до н. е. В її формуванні брали участь носії тиської культури, культури Тордош, дяківського етапу культури мальованої кераміки і частково буковогорської групи та групи сільмег. Займає значні території Угорського Потисся, Східної Словаччини, Північно-Західної Румунії та Українського Закарпаття. Існувала культура протягом 1200 років, тобто до кінця першої чверті III тис. до н. е. (4000/3900—2800/2700)[165]. На території Закарпаття в її розвитку виділяються три періоди: ранній — Берегово-Дрисинський (поселення Мала Гора біля с. Дрисине, Берегове, Ково-Домб біля с. Заставне, Мала Гора біля м. Мукачеве); середній — Чичарівсько-Чесголом-Оборинський (поселення Ставлинець біля с. Великі Лази, Дякове — Кіш-Мезе) та пізній, до якого відносяться тісаполгарські (Хомполок біля с. Дідове, Великі Лази (винзавод), Береги біля с. Підгорб, Малі Гаєвці, Мала Гора біля с. Дрисине), бодрогкерестурські та лажнянські (Малі Гаєвці) пам’ятки. Однак у Закарпатті бодрогкерестурські пам’ятки поки що невідомі.

Рис. 91. Сокира з кременю (Ломачинці).

Рис. 92. Сокира та кинджали з міді (1, 2 — Усатове, 3 — Червонохутірський могильник).

Полгарська культура, хронологічно співпадаючи з трипільською, територіально з нею не межувала. Однак, незважаючи на це, населення обох культур вступало в контакти починаючи з другої половини IV тис. до н. е., свідченням чого є знахідки кераміки, характерної для тисаполгарської і бодрогкерестурської груп пам’яток на трипільських поселеннях Буго-Дніпровського межиріччя середнього етапу, таких як Красноставка, Шкарівка, Веселий Кут[166]. Продовжувалися контакти і на пізньому етапі, про що свідчать знахідки імпортної тисаполгарської кераміки на пізньотрипільських поселеннях Молдови Бринзени III та Костешти IV[167]. Про характер цих зв’язків сказати щось важко, але О. В. Цвек вважає, що деякі представники населення Карпатського басейну проникали далеко на схід з метою обміну мідних виробів. З цими проникненнями вона пов’язує і знахідки обсидіану на поселеннях Буго-Дніпровського межиріччя.

Рис. 93. Глиняне прясло (Райки).

Рис. 94. Посуд лендельської культури (1, 3 — Зимно, 2 — Баїв).

Пам’ятки полгарської культури відомі за поселеннями та грунтовими могильниками. Поселення розташовувалися по берегах річок, потоків, боліт у пониззі та на південних схилах передгір’їв Карпат. Вони невеликі за розмірами, забудовувалися наземними та заглибленими житлами. Перші — прямокутні у плані або трапецієподібні, стовпової конструкції площею 8—10 х 5—6 м. Стіни зроблено з лози і обмащено глиною. Всередині розміщувались вогнищеві та пічні ями. Заглиблені житла являли собою напівземлянки з глинобитними печами. Найчисленнішу групу знахідок складає кераміка — столова та кухонна. Виготовлялася вона іноді з глини без помітних домішок, але найчастіше — з домішкою вапняку, шамоту і невеликої кількості піску. Поверхня столового посуду добре вигладжувалася і нерідко вкривалася ангобом. Частина посудин раннього періоду розписувалася до випалу темнокоричневою або чорною фарбою геометричним орнаментом по всій поверхні, орнаментувалися врізними лініями у вигляді стрічок. Інколи врізні лінії заповнювалися білою пастою. Кухонний посуд представлений в основному горщиками, а столовий — мисками, чашами, горщиками, кубками. Крім розпису та врізних ліній в орнаментації часто застосовувалися бородавчасті або видовжені наліпи і валики розчленовані насічками. На середньому етапі застосовувалися білий і жовтий розпис в чистому вигляді або у сполученні з врізним орнаментом і різними наліпами. На пізньому — розпис практично зовсім зникає. Тисаполгарська кераміка часто прикрашається наліпами у вигляді зміїної або пташиної голівки, конічними або плоскими у сполученні з вдавлинами трубчастою кісточкою. Різні наліпи, великі валики характерні і для лажнянських пам’яток. Глиняні вироби полгарської культури представлені ложками, пряслицями, грузилами, схематичними жіночими фігурками. Серед знарядь праці переважають шліфовані сокири, тесла, долота. Є вироби з кременя та обсидіану — ножовидні пластини, скребла, вістря, проколки, свердла, мідні сокири та долота, а також прикраси із міді та золота.

Рис. 95. Посуд полгарської культури (1, 3 — Дрисине, ур. Мала Гора, 2 — Дідове, ур. Хомполок, 4 — Великі Лази).

Могильники розташовуються звичайно поблизу поселень. Для середнього періоду характерний обряд скорчених на боці трупопокладень[168]. На пізньому етапі поряд із скорченими трупопокладеннями іноді трапляються трупоспалення. Поховання супроводжує інвентар у вигляді посуду, знарядь праці із каменя і міді, прикраси із міді та золота.

Населення баденської культури приходить на зміну полгарському у другій чверті III тис. до н. е. Походження культури поки що не з’ясоване, але існує думка, що вона сформувалася в задунайських областях під впливом південно-східних імпульсів. Пам’ятки її розповсюджено у Карпатському басейні, зокрема у Закарпатті, яке було північно-східною периферією її ареалу. Тут поки що виявлено 8 поселень, які розташовувалися на південних передгір’ях Карпат (Ставлинець біля с. Великі Лази, Чищаник-Федюківни біля с. Осой, Береги, Мала Гора біля м. Мукачеве) і в пониззі (Малі Гаївці, Бронтог, Берегове-Буча), на берегах річок, потоків і боліт. Для забудови характерні напівземлянки та господарчі ями.

Виявлено кераміку двох типів: крихка, слабовипалена з домішкою полови і шамоту та добре відмуленої глини, інтенсивно випалена з домішкою шамоту та піску. Серед форм переважають грушоподібні, біконічні, або опуклотілі горщики. Є глибокі напівсферичні чаші, миски. Прикрашався посуд майже тільки врізним орнаментом у вигляді паралельних та перехрещених ліній, що утворюють заштриховані трикутники, сітку. Трапляються також глибокі нігтьові вдавлення.

Знаряддя праці і зброя включають шліфовані кам’яні сокири, долота, тесла, молоти з просвердленим отвором, крем'яні ножеподібні пластини, гостроконечники, вістря до стріл, кам’яні зернотерки.

Населення культури лійчастого посуду. У першій половині III тис. до н. е. Центральна Європа від південного узбережжя Балтики на півночі до Чехії та Словаччини на півдні від Голландії на заході до Західної України на сході була зайнята племенами, що представляли культуру лійчастого посуду.

Поки що немає єдиної думки щодо походження цього населення, але найвірогідніше, що сформувалося воно в нижній течії Вісли та Лаби на місцевій неолітичній основі при сприянні південних впливів.

На теренах Західної України пам’ятки культури лійчастого посуду відомі на південному заході Волинської області та у Львівській на Західному Бузі та його притоках, а також по лівих притоках Верхнього Дністра. Всього тут відомо близько 50 поселень. Найближчі аналогії їх містяться на теренах Польщі, де вони вивчаються з початку XX століття. Вивчення пам’яток на нашій території пов’язано з іменами А. Н. Цинкаловського, М. Ю. Смішка, Ю. М. Захарука, М. А. Пелещишина. Дослідження провадилися на поселеннях Зимино, Малі Грибовичі, Лежниця, Вінники, Тадані.

Переважна більшість поселень розташовувалась на високих мисах Західного Бугу і його приток та вершинах Розточчя і лише іноді на низьких схилах берегів річок. Забудовувалися наземно-заглибленими житлами, власне наземними, що мали заглиблену частину. Стіни наземної частини були, мабуть, плетеними і обмащеними глиною. В деяких житлах заглиблені частини мали обпалене дно і могли призначатися для зберігання зерна. В житлах будували округлі глинобитні печі: на дерев’яному каркасі.

Рис. 96. Посуд баденської культури (Вовчанське).

Рис. 97. Посуд культури лійчастого посуду (Зимно).

Знаряддя праці представлено ножами, скребками, вкладнями серпів на довгих пластинах, вістрями, проколками, свердлами, вістрями до стріл, клиноподібними сокирами, долотами з кременя, зернотерками, розтирачами, бойовими сокирами з інших порід каменю, проколками, долотцями, лощилами, мотиками з кістки та рогу, плоскими, клиноподібними сокирами та прикрасами з міді.

Посуд виготовлявся з глини, в яку домішувалися пісок та шамот. Поверхня посудин підлощувалася. Більшість форм мали лійчасті вінця. Це горщики з двома—чотирма вушками, вузькогорлі амфори, черпаки з крилоподібними чи зооморфними ручками, дуршлаги. Прикрашався посуд лише у верхній частині заглибленим орнаментом у вигляді насічок, ямок, зубчастого штампу, шнура, які утворювали горизонтальні ряди, ялинку та інші композиції. Застосовувався наліпний валик, оперезуючий посудину по горлу або у вигляді літер “Л” “М” на плічках.

Щодо обряду поховання представників культури лійчастого посуду, то для нього характерні випростані на спині поховання, здійснені в грунтових та курганних могильниках, виявлених на теренах Польщі. В Україні знайдено лише одне поховання біля с. Дружелюбівка на Львівщині. Небіжчик був покладений у випростаному положенні у супроводі посудинки. До цієї ж культури відносяться, мабуть, випростані на спині поховання, знайдені на поселенні в Зимино.

Населення, що представляло культуру лійчастого посуду, розповсюджувалося на теренах Західної України смугою від Західної Волині до Верхнього Подністров’я, займало західну половину території, де мешкало населення лендельської культури і безпосередньо межувало з населенням трипільської культури другої половини пізнього етапу. Саме з його приходом у Верхнє Подністров’я можна пов’язати відхід звідти трипільського населення (тут є пам’ятки першої половини й пізнього етапу, але відсутні найпізніші). Про контакти цих двох груп населення можуть свідчити знахідки трипільського посуду в Зимно, а також на багатьох інших поселеннях культури лійчастого посуду на Західному Бузі та Волині (Малі Грибовичі, Лежниця, Літовеж та ін.) і в Грудеку Надбужному у Польщі. Крім того, на поселенні Тадані виявлено близько десятка уламків трипільських жіночих статуеток. На поселеннях пізнього етапу трипільської культури (Хорів, Листвин, Костянець та ін.) знайдено кераміку культури лійчастого посуду. М. А. Пелещишин вважає, що ці контакти мали за мету обмін сировиною, виробами, і технічними досягненнями.

Подальша доля населення, що представляло культуру лійчастого посуду на теренах України, так як і трипільського на більшій частині ареалу його розповсюдження, на думку багатьох дослідників, пов’язана з появою носіїв культури кулястих амфор, що призвело до зникнення культури лійчастого посуду.

Населення культури кулястих амфор. Жило на величезних просторах від Ельби до Середнього Подніпров’я, охоплюючи терени сучасних Німеччини, Польщі, Чехії, Словаччини, Правобережної Лісостепової України, північ Республіки Молдова та Румунську Молдову. В розвитку його виділяються три хронологічні періоди, але на теренах України, Молдови та Румунії відомі лише два останні. Походження цієї культури поки що остаточно не вирішене, але існує думка, що виникла вона на теренах Німеччини на початку III тис. до н. е. як результат тривалого впливу культури лійчастого посуду на місцеве неолітичне населення при одночасовому впливові носіїв культури гребінчасто-накольчастої та пізньострічкової кераміки[169]. Отже, склавшись на Заході, племена-носії культури кулястих амфор на другому етапі розвитку розповсюдилися на теренах України.

Дослідження пам’яток культури кулястих амфор в Україні пов’язане з іменами Л. Козловського, Є. Сецинського, В. Антоневича, І. Ф. Левицького, І. К. Свєшнікова, М. А. Пелещишина, В. М. Коноплі, С. С. Березанської, В. К. Пясецького та інших.

На теренах України пам’ятки представлено переважно похованнями, але останнім часом виявлено і поселення, забудовані невеликими (до 2,4 х 4,7 м) овальними напівземлянками з підковоподібними печами на відміну від західних регіонів, де досліджено великі наземні або дещо заглиблені будинки стовпової конструкції.

За специфікою пам’яток І. К. Свєшніков розділяє їх на два локальні варіанти: волинський та подільський. Поселення відомі лише у волинському варіанті і тільки тут, поряд з обрядом трупопокладення, існує обряд трупоспалення. Розрізняються варіанти й за конструкцією поховальних споруд[170].

Переважну більшість поховань здійснено у кам’яних скринях, хоча є й грунтові поховання без застосування каменю, а також підкурганні. Поховання поодинокі та групові (до 10 осіб). Переважає скорчене на боці положення похованих, але є й скорчені на спині, випростані та сидячі. Часто скелети посипають вохрою. Кам’яні гробниці мали здебільшого прямокутну форму і складалися з поставлених на ребро кам’яних брил, перекритих зверху однією чи кількома плитами. Найскладнішу гробницю було виявлено І. Ф. Левицьким біля с. Колодяжина на Житомирщині. Крім основної поховальної камери вона мала ще “сіни”, відгороджені кам’яною плитою. Поховальний інвентар у могилах включав посуд, знаряддя праці з кременю (шліфовані сокири-тесла, долота, ножі, скребки, різці, вістря до стріл,) та інших порід каменю (проушні сокири, молотки), з кістки та рогу (пряжки, вістря). Окрему групу складають прикраси: підвіски з ікол кабана та зубів ведмедя, бурштинові намистини та великі диски з отвором у центрі. В багатьох похованнях^ знайдено кістки тварин (бик, свиня, вівця-коза, кінь) від жертовної їжі.

Кераміка виготовлена з глини, до якої домішувалися пісок, товчені мушлі, зрідка шамот або товчений перепалений кремінь. Поверхня посудин добре вигладжена. За формою — це кулясті амфори різних розмірів з двома — чотирма ручками на плічках, посудини з яйцеподібним тулубом, кратероподібні та лійчасті миски, покришки, яйцеподібні амфори. Орнаментувалися посудини у верхній частині відбитками прямокутного штампу, перевитого шнура, нігтьових вдавлин, що утворювали ряди, зигзаг, ялинку, фестони, трикутники, ромби. Характерними для подільського варіанту є звисаючі трикутники, декоровані візерунком на кшталт “риб’ячої луски”.

Хронологічно пам’ятки культури кулястих амфор в Україні відносяться до другої половини III тис. до н. е., тобто йдуть безпосередньо за пам’ятками культури лійчастого посуду та трипільськими. Але беручи до уваги знахідки посудин культури кулястих амфор у шарі культури лійчастого посуду в Зимино, можно дійти висновку, що вони якийсь час були синхронні. Треба гадати, що населення, що представляло культуру кулястих амфор, асимілювало населення носіїв культури лійчастого посуду, а згодом увійшло до складу культур шнурової кераміки Поділля та Волині.

Рис. 98. Посуд культури кулястих амфор (1 — Довге, 2 — Увисла).

Населення культури Болград-Алдень. Час складання трипільської культури співпав із виникненням іншої, також землеробсько-скотарської, а саме культури Болград-Алдень. Сформувалася вона в Балкано-Дунайському регіоні на основі неолітичних культур Боян і Хаманджия як один з варіантів культури Гумельниця, населення якої було розповсюджене на теренах сучасних Румунії та Болгарії. В Україні перше поселення цієї культури було відкрито 1960 р. біля м. Болград на Одещині[171]. Зараз у придунайських районах Одеської області та на півдні республіки Молдова відомо близько 50 пам’яток[172]. Дослідження їх пов’язане з іменами Т. С. Пассек, К. К. Черниш, С. М. Бібікова, Л. В. Суботіна, В. С. Бейлекчі.

Розташовувалися поселення на високих берегах Дунаю, Прута та прісноводних озер, на пологих схилах невеликих річок. Обиралися місця природно укріплені — миси, обмежені ярами та стрімкими схилами. За розмірами вони здебільшого невеликі (0,5— 1 га), але деякі (Вулканешти II, Рені) досягають 10 га. Забудовані заглибленими (землянки та напівземлянки) та наземними житлами. Заглиблені житла мали переважно овальну форму, складалися з кількох ям. Вхід розташовувався з протилежного водоймі боку і оформлювався у вигляді вирізаних у грунті сходів. Підлога та сходи вимащувалися глиною, розмірами вони не перевищували 60 м². Опалювалися такі житла вогнищами у ямах, викопаних на підлозі. Наземні будинки зводилися з дерева та глини, у яку домішувалася полова, і були дуже схожі на трипільські. За конструкцією вони були одно- і двокамерні, площею до 90 м². Знахідка моделі двоповерхового будинку з плоским дахом свідчить про наявність одно- та двоповерхових споруд.

Під час розкопок поселень знайдено численні знаряддя праці, кераміку, пластику. Знаряддя праці виготовлялися з сірого пруто-дністровського або червоного, коричневого, жовтого кременю, що доставлявся з родовищ Північної Добруджі, інших порід каменю, кістки та рогу. Це крем’яні ножі, скребачки, різці, свердла, долота, пилки, вкладні до серпів; з інших порід — свердлені і несвердлені сокири, тесла, долота, лощила, зернотерки, розтирачі; з кістки та рогу — мотики, проколки, долота, муфти для кріплення кам’яних знарядь, гарпуни.

Посуд столовий та кухонний є найчисленнішою категорією знахідок на поселеннях. Кухонний (товстостінні великі посудини, горщики, глечики, казани, амфороподібні посудини з чотирма ручками, сковороди, цідилки) виготовлявся з грубої глиняної маси, в яку домішувалися шамот, дрібна полова, іноді пісок. Столовий посуд робили з тонкоструктурної глини з домішкою дрібного шамоту та піску. Поверхня посудин добре згладжувалася і прикрашалася орнаментом у вигляді заглиблених ліній, каннелюр та розпису тонкими білими, червоними або коричневими лініями, що утворювали прямі, косі або дугоподібні смуги. За формою ця категорія посуду включає горщики, миски, кубки, чаші, мініатюрні посудини, черпаки, ложки.

Рис. 99. Нижня частина жіночої фігурки та посуд культури Болград-Алдень ІІ (1, 2 — Нагорне ІІ, 3, 4 — Озерне).

На всіх поселеннях виявлено зразки пластики, що схематично передають образ жінки. Більшість статуеток прикрашалась врізним орнаментом.

На відміну від основного масиву культури Гумельниця, представленого великими могильниками зі скорченими на боці скелетами, в культурі Болград-Алдень відомі лише окремі поховання на площі поселень. Зокрема, це поховання 5—7-річної дитини на поселенні в Болграді, яке здійснене у скорченому на лівому боці положенні у супроводі лощеного кубка, прикрашеного білим розписом, що стояв біля ніг, та жертовної їжі у вигляді кісток тварин. Неподалік від цієї могили було знайдено черепи двох дорослих людей.

Вважається, що общини культури Болград-Алдень переселились на лівобережжя Дунаю у першій половині IV тис. до н. е. і межували з трипільським населенням раннього та початку середнього етапів, вступаючи в безпосередні взаємні контакти. Подальша доля цих громад поки що невідома.

Поява на історичній арені племен, господарство яких мало вже спеціалізований скотарський характер, цілком збігається в причорноморських степах України з початком енеолітичної доби, з поширенням перших виробів з міді. Саме тоді можна говорити про становлення певних форм пастушого скотарства, що базувалося на розведенні великої та дрібної рогатої худоби, прирученні коня. Якщо в землеробському світі Балкано-Карпатського регіону, зокрема у населення, яке залишило такі культури, як Гумельниця, Караново VI, Кукутені-Трипілля, спостерігаються поступове знайомство з металом, оволодіння навичками металообробки, металургії, гірничої справи, що викликало дискусії щодо визначення початку епохи енеоліту, то в степовій зоні України такої гострої проблеми не існує, хоча ряд дослідників вважає, що вже племена маріупольської спільності репрезентують ранню мідну добу.

Поширення певного і досить сталого асортименту мідних виробів (прикрас та знарядь праці) в степовій зоні, а за останніми даними Н. В. Риндіної — і перші навички їхньої обробки, співпали із змінами в господарській системі та соціальному устрої первісних степових суспільств, що призвело до розпаду розлогої маріупольської спільності, в надрах якої і були закономірно підготовлені основні тенденції розвитку населення на початковій стадії енеолітичної доби.

Хронологічно період існування степового енеолітичного населення визначається завдяки знахідкам імпортів речей, що були у вжитку сусідів — трипільського населення, періоди розвитку якого досить добре визначені як за відносною хронологічною шкалою, так і за допомогою радіокарбонного методу. Ці речі внаслідок контактів різних груп степовиків з трипільцями використовувалися в побуті, потрапляли в поховання як супроводжуючий інвентар. Відповідні впливи мали і степовики на побут трипільців, що особливо добре простежується по знахідках посуду на трипільських поселеннях, зробленого під впливом степових традицій[173].

Загалом, енеолітичний період в історії степового населення України можна визначити проміжком часу між кінцем першої половини IV — серединою III тис. до н. е. Його початок був ознаменований, як відмічалося, складним процесом розмежування населення маріупольської спільноти на широких просторах від Дніпра до Волги, що призвело до формування різних локальних етнокультурних угруповань, основою життя яких було скотарство. Степовий ландшафт починає доповнюватися досі небаченими спорудами — курганами, які згодом стають його органічною частиною. Протягом згаданого тисячоліття на степових просторах відбувалися складні процеси появи та розвитку людських спільностей, історична доля яких складалася по-різному. Зміст багатьох сторін життя степовиків залишається ще поза нашими можливостями. До того ж нерівномірність розвитку племен значно ускладнює розкриття загальної історичної картини.

Центральне місце в історії енеолітичного населення степової та лісостепової зони України займають племена, які розглядаються Д. Я. Телегіним у межах середньостогівської культури[174]. Але матеріали, здобуті археологами за останні десятиліття, потребують суттєвого перегляду характеристики цього культурного явища, що звичайно впливає на відтворення загальної історичної картини. Стало ясно, що термін “середньостогівська культура” набув досить загального характеру, оскільки об’єднує ряд самостійних культурних явищ, хронологічне та територіальне співвідношення яких потребує уточнення. Слушним видається підхід В. М. Даниленка, який не використовував у своїх роботах поняття “середньостогівська культура”, а розглядав розвиток енеолітичного населення в межах окремих періодів та фаз, які характеризувалися складними етнокультурними процесами й привели до формування ямної культури. Тому ця лінія розвитку ще визначається як “ямна”. Серед цих періодів та фаз виділяються такі, котрі, за термінологією Д. Я. Телегіна, складають середньостогівську культуру. Це середньостогівський період, у межах якого виділені бережнівська, скелянська, стогівська та дереївська фази. Використовуючи ці розробки, на нашу думку, зараз можна на базі типологічного, хронологічного та територіального розмежування пам’яток виділити чотири культурні групи, або ж культури, що відповідають окремим етнічним угрупованням первісних скотарів: скелянську, стогівську, квітянську та дереївську. Разом вони становлять “середньостогівську спільність” у межах Дніпро-Донського межиріччя. Крім того, до цієї лінії розвитку належить ще одна група пам’яток доби енеоліту, відома під назвою “реіАнська культура”. Поряд із ямною лінією розвитку існувала паралельно інша, що отримала назву особливої азово-чорноморської лінії розвитку степового енеоліту. Яскравим уособленням цього напрямку можна вважати пам’ятки нижньомихайлівського типу, або ж нижньомихайлівську культуру, а пізніше — кемі-обинську. Очевидно, з цією лінією розвитку можна пов’язувати і явище, яке ми пропонуємо називати животилівсько-вовчанською культурною групою, що хронологічно займала місце між нижньомихайлівськими та кемі-обинськими пам’ятками.

Всі названі вище культури або культурні групи в археологічній термінології відповідають певним людським спільностям, населення кожної з них мало яскраві особливості в побуті та господарстві, в походженні та поховальному обряді, займало свої території, існувало в різний час або одночасно, мало специфічні риси відмінності в соціальному устрої та віруваннях. Найдавнішими з вищеназваних були племена скелянської культури, що з’явилися на історичній арені наприкінці першої половини IV тис. до н. е. Саме це населення репрезентувало перші пастуші групи скотарів у степовій зоні України та на півдні лісостепу. Їхньою постійною територією проживання можна вважати Дніпро-Донське межиріччя. Щодо походження, то як показано вище, генетичну основу скелянців складали носії нижньодонської культури, що входили до маріупольської спільності. Археологічним свідченням появи скелянських племен вважається існування на Нижньому Дону IV шару Раздорського поселення, а на Нижньому Дніпрі — відповідного горизонту поселення Стрільча Скеля (с. Волоське). В поховальному обряді відбуваються суттєві зміни: замість неолітичних колективних могильників з випростаними померлими з’являються окремі скорчені поховання на спині, місце поховання яких відзначалося вже певними зовнішніми ознаками, зокрема кам’яними закладками, першими земляними спорудами.

Причини розселення скелянських груп населення слід шукати, можливо, в демографічній ситуації, що склалася наприкінці неоліту у племен — носіїв відповідних культур маріупольської спільності, ареали яких обмежовувалися річковими долинами. Можливо, зростання кількості населення в територіально обмежених річкових долинах примушувало значну його частину, за загалом задовільних кліматичних умов, переходити до спеціалізованого скотарського господарства і освоювати прилеглі степові обшири. Але демографічні розробки для цього часу відсутні. Цей процес фіксується не лише в Дніпро-Донецькому межиріччі, а й для Доно-Волзького регіону, де проживало населення хвалинської культури, що дало можливість російським дослідникам говорити про існування в енеолітичну добу середньостогівсько-хвалинської спільності, підкреслюючи тим самим єдність процесів в обох регіонах[175]. Ми до цієї спільності додаємо населення скелянської культури, яка була головним “детонатором” подальших зрушень у розвитку степового енеоліту України.

Рис. 100. Залишки поховання заможного представника племен скелянської культури (могильник біля м. Кривий Ріг, поховання 2):

1 — мідний браслет; 2 — золота насадка посоха; 3 — мідні скроневі підвіски; 4 — намисто з мідними бусами; 5 — крем’яні вістря до стріл.

Одночасно з освоєнням степу та півдня лісостепу Дніпро-Донського межиріччя групи скелянського населення починають активно мігрувати на захід, з’являючись у Північно-Західному Причорномор’ї, де вони відомі під назвою суворівської культурної групи, а також в Балкано-Карпатському регіоні, де фахівці їх назвали ранньою степовою інвазією, яка, на думку багатьох як вітчизняних, так і зарубіжних вчених, призвела до загибелі високорозвинених землеробських культур типу Караново VI — Гумельниця — Коджадермен, а на теренах України — місцевого варіанту культури Гумельниця, відомого під назвою Болград-Алдень II. Але, на нашу думку, така точка зору суперечить фактам. Метою походів скелянського населення на Балкани та в Карпатський регіон було не пограбування та зруйнування міст та селищ місцевих землеробів, а взаємовигідний обмін, стимульований високим розвитком гумельницького та варненського осередків Балкано-Карпатської металургійної провінції, які досягли тоді найвищої продуктивності[176]. Очевидно, досить жваві стосунки підтримувалися і з населенням трипільської культури етапу ВІ та культури Кукутені періоду А3—4. Посередницькі групи скелянських скотарів були, таким чином, носіями певних передових досягнень, зокрема в галузі використання, обробки та виготовлення мідних речей, що привело до формування степових металообробних та металургійних осередків не лише у скелянців, а й далеко на сході, в Поволжі, у населення хвалинської культури[177]. Завдяки обміну з’являються і перші золоті вироби, аналогічні знайденим на західному узбережжі Чорного моря, в знаменитому Варненському некрополі. У побут скелянців входить запозичена у трипільців високоякісна кераміка з розписом та канельованою поверхнею. Водночас землеробські культури сприймають і певні досягнення скотарів. Це добре фіксується у зміні характеру трипільського кухонного посуду, який формою, домішками черепашки, орнаментальними мотивами дуже близький до кераміки, відомої з поселення Стрільча Скеля. Ці впливи досягають кукутенських племен на теренах Румунії, гумельницьких — на Нижньому Дунаї. Не виключено, що значний вплив на землеробів мали й досягнення у військовій справі скотарів. Можливо, що одним з предметів обміну були високоякісні крем'яні вістря до стріл та дротиків, довгі ножеподібні пластини тощо. Звичайно ж предметами обміну були також продукти скотарського господарства та худоба, можливо, навіть коні з боку пастухів, які за це отримували землеробську продукцію.

Рис. 101. Крем’яні вістря до стріл та ніж — характерні вироби скелянців:

1—3 — могильник Кривий Ріг, поховання 2, 4 — могильник Нижній Рогачик, поховання 9.

Рис. 102. Прикраси з міді та мушлі: намисто, оздоба поясу та одягу з поховань скелянської знаті:

1, 2 — могильник Кривий Ріг, поховання 1; 3, 5 — могильник Чаплі, поховання 1а; 4 — могильник Олександрівськ, курган 10, поховання 10.

Таким чином, між землеробами та скотарями в середині IV тис. до н. е. склалася система взаємовигідних стосунків, яка передусім була вигідна степовому населенню, руйнувати яку було йому невигідно. Існує цілком слушне припущення, що таким обміном з боку степовиків займалися спеціалізовані групи людей або навіть існували майстри-міняйли, які завдяки престижній посередницькій діяльності набули досить високого соціального статусу. Саме поховання представників таких груп, включаючи не тільки чоловіків, а й жінок та дітей, супроводжувалися престижними та соціально значимими речами: намистами з мідних пронизок, браслетами та скроневими підвісками з мідного дроту, шилами, високоякісними виробами з кременю, які, можливо, ще не були у використанні, поясами з мушлевих намистин, зрідка імпортним якісним посудом тощо. До особливо помітних знахідок належать булави та зооморфні скіпетри, старанно виготовлені з якісного каменю. Останні, на думку більшості дослідників, відображають голову коня. Саме ці символи влади не лише підкреслюють значне майнове розшарування серед населення скелянської групи, а й свідчать про виділення досить владних патріархальних вождів, над похованнями яких споруджуються перші кургани. Деякі з фахівців (В. Г. Збенович, Д. Я. Телегін) такі багаті поховання виділили в окремий культурний тип, з чим важко погодитися. Якщо й виділяти дані поховальні пам’ятки, то тільки як елітну групу в межах суспільної структури скелянського населення.

Рис. 105. Кам'яні булава та скіпетр як ознаки влади верхівки скелянського населення:

1 — Маріупольський могильник, поховання 24;

2 — Суворово ІІ, курган 1, поховання 7.

Рис. 106. Горщик, імпортований скелянським населенням із Кубані (Новоданилівський могильник).

Скелянське населення панувало не лише в степах Північного Причорномор’я, а й на території Нижнього Дону, досягало степів Передкавказзя та Північного Кавказу, де підтримувало тісні зв’язки з місцевим населенням домайкопського часу, яке залишило, зокрема в Прикубанні, особливу культуру, репрезентовану такими поселеннями, як Свободне, Мешоко (нижній горизонт), Мисхако та ін. На жаль, цей період вивчено дуже слабо, але слід все ж таки відзначити, що впливи степового населення на ці регіони в енеоліті відчуваються значно сильніше, ніж у зворотному напрямку. Більше того, завдяки посередницькій діяльності степовиків, степове Передкавказзя та Північний Кавказ були певною мірою залучені до зв’язків через азово-чорноморські степи з Карпато-Балканським регіоном, що привело до появи певних рис спорідненості загальних культурних традицій та джерел взаємовпливу між двома протилежними чорноморськими регіонами[178]. Звичайно, сліди контактів із кавказьким населенням фіксуються і на теренах України. Після дослідження поселення Свободне в Закубанні стало зрозумілим походження посудини з Новоданилівського могильника[179], яка теж мала очевидну престижну цінність і тому не визначає належність цього поховання до якогось окремого культурного типу.

Наприкінці третьої чверті IV тис. до н. е. хід історичного розвитку був порушений, так само як і система зв’язків скелянського населення. Це було викликано насамперед занепадом гумельницького та варненського осередків Балкано-Карпатської металургійної провінції, деградацією передових землеробських культур на Балканах та в Карпатському басейні. Тим самим зникають основи, на яких базувалися відносини степового населення з землеробами. Щоправда, свій потенціал зберегло населення трипільської культури, яке перейшло до розвитку на етапі ВИ. Але воно лише частково задовольняло економічні потреби степового населення. В результаті зникають багаті поховальні пам’ятки, зменшується значення престижного обміну та посередницької торгівлі, занепадають найяскравіші риси культури скелянського населення. Його нащадками в Дніпро-Донському межиріччі було населення стогівської культурної групи, що зберегло основні традиції своїх попередників. Життя зосередилося в основному в долинах великих річок. Особливе значення мало Подніпров’я, де виявлено грунтові могильники з бідним інвентарем. Найвиразніші контакти фіксуються в зоні сусідства з трипільцями, але вони не свідчать про значну рухливість стогівського населення. Основні пам’ятки, які залишило це населення, нам відомі в Подніпров’ї: Кодачок, Середній Стіг II та ін.

Карта 8. Пам’ятки населення епохи енеоліту (IV тис. до н. е.):

І — ранній етап трипільської культури: 1 — Рогожани; 2 — Флорешти; 3 — Нові Русешти; 4 — Карбуна; 5 — Окопи; 6 — Лука-Врублевецька; 7 — Ленківці; 8 — Бернашівка; 9 — Гайворон; 10 — Сабатинівка II; 11 — Гренівка; 12 — Майданецьке (Гребенюків Яр); 13 — Павлівна І; 14 — Олександрівка. II — середній етап трипільської культури: 1 — Городнидя-Городище; 2 — Незвисько II, III; 3 — Заліщики; 4 — Більче Злоте — Сад; 5 — Поливаній Яр III; 6 — Бодаки; 7 — Крутобородинці І; 8 — Коржівка; 9 — Кліщів; 10 — Ворошилівка; 11 — Борисівна; 12 — Зарубинці; 13 — Красноставка; 14 — Шкарівка; 15 — Трипілля; 16 — Щербанівка; 17 — Коломійщина ІІ; 18 — Берем’я; 19 — Гребені; 20 — Гарбузин; 21 — Миропілля; 22 — Веселий Кут; 23 — Володимирівна; 24 — Михайлівна; 25 — Березівська ГЕС; 26 — Липкани; 27 — Бринзени VІІІ; 28 — Яблона; 29 — Солончени; 30 — Нові Русешти. III — культура Лендель: 1 — Вербковіце; 2 — Труден; 3 — Зимно; 4 — Літовеж; 5 — Белз; 6 — Червоноград; 7 — Нестаничі; 8 — Тадані; 9 — Кукезів; 10 — Звенигород; 11 — Йосипівна; 12 — Голишів; 13 — Острів; 14 — Білів; 15 — Гоща; 16 — Мирогоща; 17 — Костянець; 18 — Листвин; 19 — Хорів; 20 — Острог; 21 — Білокриниця. IV — культура Болград-Алдень II: 1 — Суворово; 2 — Утконосівка; 3 — Болград; 4 — Озерне; 5 — Новонекрасівка; 6 — Рені; 7 — Етулія; 8 — Вулканешти; 9 — Конора; 10 — Лопадика. V — полгарська культура: 1 — Мукачево (Мала Гора); 2 — Берегове; 3 — Заставне (Ководомб); 4 — Дєдово (Хомполон); 5 — Дрисино (Кіш-Мезе); 6 — Малі Гаївці; 7 — Великі Лази (винзавод); 8 — Великі Лази (Ставлинець); 9 — Підгорб (Береги); 10 — Дяково (Кіш-Мезе). VI — пам'ятки населення скелянської культури: 1 — Джурджулешть; 2 — Суворово; 3 — Кайнари; 4 — Кривий Ріг; 5 — Кут; 6 — Любимівка; 7 — Нижній Рогачик; 8 — Благовіщенка; 9 — Ново Данилівна; 10 — Петро-Свистуново; 11 — Стрільча Скеля; 12 — Чаплі; 13 — Кам’яна Могила; 14 — Маріуполь; 15 — Роздольне; 16 — Донецьк; 17 — Ольховатка; 18 — Луганськ; 19 — Олександрійські 20 — Яма; 21 — Олександрія. VII — пам'ятки населення стогівської культури: 1 — Золота Балка; 2 — Середній Стіг II; 3 — Хортиця; 4 — Дурна Скеля; 5 — Стрільча Скеля; 6 — Кодачок; 7 — Ігрень VIІІ. VIII — пам'ятки культури ямково-гребінцевої кераміки: 1 — мис Очкінський; 2 — Очкіне; 3 — Боровичі; 4 — Ображіївка; 5 — Пирогівка; 6 — Гороів; 7 — См’яч; 8 — Мезин, ур. Острів; 9 — Свердловка; 10 — Лупшики; 11 — Родичів; 12 — Погорілівка-Османь; 13 — Погорілівка-Вирчище; 14 — Погорілівка-Бондаренкова ямка; 15 — Погорілівка-Плюшняк; 16 — Погорілівка-Коса; 17 — Сосниця; 18 — Мале Устя; 19 — Максаки; 20 — Осьмаки; 21 — Дібровка; 22 — Ушня; 23 — Седнів; 24 — Певці; 25 — Старий Білоус; 26 — Кам’янка; 27 — Коробки; 28 — Радуль; 29 — Мньове; 30 — Гришівка, Бондарівна; 31 — Велике Устя; 32 — Пекареве; 33 — хут. Обірок; 34 — Октябрське; 35 — Лизогубівка; 36 — хут. Таранський; 37 — Дорошиївка; 38 — Литвиновичі; 39 — хут. Корольки, Волинцеве; 40 — Скуносове; 41 — Путивль; 42 — Нова Слобода, Чаплище, хут. Калинівка; 43 — Шечкове, Юр’єва, Манухівка; 44 — Тітчине; 45 — Ромни; 46 — Герасимівка; 47 — Бодаква; 48 — Солониця; 49 — Луком'я 1, 2; 50 — Жовнин; 51 — хут. Пісківка; 52 — Курган; 53 — Великі Сорочинці; 54 — Баранівка; 55 — Федорівна; 56 — Попівна; 57 — Демченкове; 58 — Іванове селище, Радалівка; 59 — Біла Гора; 60 — Червона Гора; 61 — Манухівка; 62 — хут. Марки; 63 — хут. Хуторці; 64 — Хухра; 65 — хут. Буймерівка; 66 — хут. Кривенки; 67 — Котівка; 68 — Гупалівка; 69 — Тарабанів Горб; 70 — Сніжівка; 71 — Зливки; 72 — Ізюм б; 73 — Ізюм 4; 74 — Петрівське; 75 — Черкаський Бішкін; 76 — Комсомольське; 77 — Мартове; 78 — Новодонівка 1, 2; 79 — Шопівка; 80 — Рубіжне; 81 — Огурцове; 82 — Вовчанські хутори.

Карта 9. Пам’ятки населення доби енеоліту кінця IV — першої половини III тис. до н. е.:

I — пам’ятки населення культури лійчастого посуду (нумерація за картою 7 “Археологии Украинской ССР”. Т. 1). II — пам’ятки населення пізнього етапу трипільської культури (нумерація за картою 7 “Археологии Украинской ССР”. Т. 1). ІІІ — пам’ятки населення дереївської культури: 1 — Тетянчино; 2 — Молохів Бугор; 3 — Кам'яні Потоки; 4 — Успенка; 5 — Дереївка; 6 — Минівський Яр; 7 — Олександрія. IV — пам’ятки населення квітянської культури: 1 — Новосільське; 2 — Етулія; 3 — Огородне; 4 — Холмське; 5 — Вишневе; 6 — Кочковате; 7 — Григоріопіль; 8 — Тимково; 9 — Єрмолаївка; 10 — Серезліївка; 11 — Виноградний Сад; 12 — Бузький II; 13 — Петропавлівка; 14 — Нова Одеса ІІІ; 15 — Ковалівна; 16 — Костянтинівка; 17 — Старогорожено; 18 — Кіровоград; 19 — Чечеліївка; 20 — Валове; 21 — Кривий Ріг; 22 — Широке; 23 — Вісунськ; 24 — Михайлівна; 25 — Золота Балка; 26 — Нововоронцівка; 27 — 35 — Орджонікідзе; 36 — Нікополь; 37 — Первомаївка; 38 — Кам'янка-Дніпровська, 39 — Новокиївка; 40 — Верхня Тарасівна; 41 — Новий Світ; 42 — Садове; 43 — Виводове; 44 — Мар'ївка; 45 — Разумівка; 46 — Любимівка; 47 — Калинівка; 48 — Тракторне; 49 — Новоолександрівка; 50 — Дніпропетровськ; 51 — Іколівка; 52 — Пушкарівка; 53 — Млинок; 54 — Велика Андрусівка; 55 — Цегельня; 56 — Орлик; 57 — 59 — Бузовка, Котівка, Дичково; 60 — Терни; 61 — Верхня Маївка; 62 — Хащеве; 63 — Чаплі; 64 — Булахівка; 65 — Павлоград; 66 — Троїцьке; 67 — Вербки; 68 — Богданівна; 69 — Миколаївка; 70 — Петропавлівка; 71 — Орестопіль; 72 — Виноградне; 73 — Заможне; 74 — Жовтневе; 75 — Терпіння; 76 — Ново-Пилипівка; 77 — Юр'ївка; 78 — Василівка; 79 — Пологи; 80 — Куйбишеве; 81 — Новоандріївка; 82 — Василівка; 83 — Високе; 84 — Шахтарськ; 85 — Переїзна; 86 — Зимогір'я; 87 — Ступки; 88 — Родіонівка; 89 — Камишевака; 90 — 92 — Кам'янка, Ковалівна, Шпаківка; 93 — Князєво. V — пам’ятки населення нижньомихайлівської культури: 1 — Саратени; 2 — Холмське; 3 — Траповка; 4 — Жовтий Яр; 5 — Хаджидер; 6 — Новокотовськ, Никольське; 7 — Григоріопіль; 8 — Бутори; 9 — Кошари; 10 — Ковалівка; 11 — Лиманці; 12 — п. Бузький; 13 — Виноградний; 14 — Калинівка; 15 — Костянтинівка; 16 — Олександрівка; 17 — Баратівка; 18 — Велика Олександрівка; 19 — Старосілля; 20 — Широке; 21 — Михайлівна (нижній шар); 22 — Облої; 23 — Скадовськ; 24 — Озерне; 25 — Долинське; 26 — Софіївка; 27 — Любимівка; 28 — Васильївка; 29 — Балки; 30 — Нікополь; 31 — Орджонікідзе; 32 — Михайлівна; 33 — Василівка; 34 — Малокатеринівка; 35 — Заможне; 36 — Виноградне; 37 — Радіонівка; 38 — Вовчанськ. VI — пам’ятки населення животілівсько-вовчанської групи: 1 — Костешти; 2 — Нові Дуруітори; 3 — Бурсучени; 4 — Ришкани; 5 — Саратени; 6 — Казаклія; 7 — 8 — Тараклія; 9 — Болград; 10 — Суворово; 11 — Гура-Бикулуй; 12 — 13 — Тирасполь; 14 — Ковалівка; 15 — Баратівка; 16 — Велика Олександрівка; 17 — Старосілля; 18 — Нововоронцівка; 19 — Усть-Кам'янка; 20 — Животилівка; 21 — Соколово; 22 — Павлоград; 23 — Богу слав; 24 — Виноградне; 25 — Новопилипівка (Аккермень); 26 — Вовчанськ; 27 — Приморське; 28 — Василівка; 29 — Олександрівка; 30 — Пологи. VII — пам’ятки населення рєпінської культури: 1 — Михайлівна (середній шар); 2 — Дурна Скеля; 3 — Стрільча Скеля; 4 — Соколове; 5, 6 — Верхня Маївка; 7, 8 — Богуслав; 9 — Заможне; 10 — Огородне; 11 — Волонтьорівка; 12 — Заможне; 13 — Кременівка; 14 — Олександрія; 15 — Підгорівка.

Треба зазначити, що тоді, коли в степовій зоні з’явилися племена скелянської культури, в Подніпров’ї ще залишалося населення, що представляло азово-дніпровську культуру маріупольської спільності. Воно ховало небіжчиків в таких відомих могильниках, як Микільський, Лисогірський, Капулівський. Вплив нових прогресивних тенденцій, які несло скелянське населення, а також суто внутрішні причини розвитку неолітичного азово-днінровського населення призвели до поступової руйнації традиційних засад, на яких базувалися господарство та соціальна система азово-дніпровського суспільства. Цей процес був досить тривалий і супроводжувався збереженням певних консервативних традицій, що досить добре фіксується на прикладі поховального обряду. Поступово зникають колективні могильники, починають виділятися окремі поховання, але ще без ознак кургану. Зберігаються при цьому основні обрядові риси, включаючи випростане положення. Цей процес привів до формування генетично споріднених з азово-дніпровським населенням племен так званої квітянської (постмаріупольської, за І. Ф. Ковальовою) культури. Остаточне становлення основних рис культури та господарства цього населення ми фіксуємо лише наприкінці IV тис. до н. е. На цей час стоянки та кургани, які вже стали невід’ємною частиною поховального обряду квітянців, відомі і в Подніпров’ї, займаючи як степову, так і лісостепову зони між Дніпром і Сіверським Донцем, вздовж прикордонної смуги степу та лісостепу, з розвиненою там гідросистемою. Значно менше були освоєні території Північного Приазов’я, вздовж річок, що впадають до Азовського моря (зокрема, Молочна та Кальміус). Активно освоювалися квітянським населенням райони Дніпровського Правобережжя, доходячи до сучасного Херсона на півдні та займаючи басейн р. Інгулець на заході. Уздовж Дніпра квітянське населення досягало приток Псла та Тясмина. Безумовно, сучасні дані свідчать про те, що основною територією проживання квітянських племен було Подніпров’я, звідки вони досягали Подністров’я та Подунав’я на заході та Нижнього Дону на південному сході. Незначні за кількістю пам’ятки цих племен виділялися дослідниками в окремі культурні групи з так званими випростаними кістяками. Для означення пам’яток Дніпровського Лівобережжя, зокрема Орельсько-Самарського межиріччя, запропоновано термін “постмаріупольська культура”[180], який, на нашу думку, не досить вдалий, оскільки, наприклад, попереднє скелянське населення генетично також є постмаріупольським. До того ж не враховувалися матеріали з поселень і не було вирішено головну проблему — ставлення до середньостогівської культури, що спричинило протиріччя. Адже при похованнях у тризнах курганів типовою є кераміка квітянського типу, яка, на думку Д. Я. Телегіна, саме належала до середньостогівської культури.

Практично на теренах України квітянське населення проживало в багатьох районах, освоєних свого часу скеленцями, хоча відомостей про контакти цих двох груп населення не має. Це свідчить не лише про суттєву різницю в часі, а й про те, що становлення основних рис культури, розвиток скотарського напряму господарства, зміни соціального устрою відбувалися порівняно самостійно, автохтонно, без різких змін та сильного зовнішнього впливу. Про вплив скелянського населення можна говорити лише для початкової стадії формування квітянського суспільства, на стадії, що характеризувалася зміною форми поховального обряду, індивідуалізації останнього з переходом до курганного будівництва. Цим, мабуть, пояснюється тривкий консерватизм квітянського населення, що проявляється протягом усього часу його існування і добре простежується за архаїчними рисами поховального обряду та керамічного виробництва.

Водночас із квітянським населенням пов’язано формування самостійного осередку металообробки, який, на думку Н. В. Риндіної, своїм походженням зобов’язаний угорським та трансільванським джерелам через посередництво трипільських племен етапу ВІІ та СІ[181]. Цими контактами і пояснюється поява у квітянців окремих виробів, зокрема посуду, який трапляється у населення лендельської та полгарської культур (наприклад. курушки на ніжках).

На півночі квітянці підтримували певні стосунки з пізньотрипільськими племенами софіївської локальної групи, про що свідчать знахідки однотипних кам’яних молотків та молотків-клевців у якості символу влади в похованнях обох груп населення. Східні зв’язки, як і кордони території, котру займало квітянське населення, ще не з’ясовано. Що ж до південної смути, то тут паралельно з формуванням основних етнокультурних рис квітянського населення на історичній арені також наприкінці IV тис. до н. е. з’являється населення, що культуру.

Нижньомихайлівські племена освоїли південну смугу степів між Доном та Дунаєм. Основні риси культури цих племен постають перед нами уже в сталому сформованому вигляді, з розвиненою традицією будівництва курганів та інших надмогильних споруд — кромлехів, крепід, кам’яних скринь тощо. Найвідомішою пам’яткою, яку залишило це населення, вважається нижній шар Михайлівського городища на правому березі Нижнього Дніпра. На думку більшості дослідників, культура нижньомихайлівського суспільства склалася на базі кількох компонентів, тобто мала синкретичний характер. Загальновизнано, що головна роль при цьому належала попередньому скотарському населенню та землеробським племенам, але сам процес становлення основних рис культури до цього часу вивчений недостатньо. При цьому найважливішою проблемою є конкретизація тих людських спільностей, які можна було б вважати предками нижньомихайлівців. В. М. Даниленко та М. Я. Мерперт віддавали перевагу поряд із степовими традиціями скотарів трипільським впливам. Щоправда, пізніше В. М. Даниленко переглянув свої погляди і звернув увагу на зони контактів землеробів Переднього Сходу з характерною для них лискованою керамікою, з пастухами Прикаспію та Середньої Азії, які згодом розселилися по степовій зоні Причорномор’я[182]. Остання точка зору поки не підтверджена, але паралельно з нею було висловлено плідну гіпотезу щодо існування в степовій Україні особливої лінії етнокультурного розвитку, що отримала назву азово-чорноморської. О. Г. Шапошникова підкреслює близькість культур населення нижньомихайлівської групи та майкопської культури Північного Кавказу, пояснюючи це наявністю спільної генетичної підоснови. Крім того, дослідниця вказує на участь у цьому процесі степових неолітичних племен, а також населення середньостогівської (в її традиційному розумінні) та трипільської культур[183]. На нашу думку, в основі генезису носіїв нижньомихайлівської культури лежать події, пов’язані із затуханням активності скелянських племен в ранньоенеолітичний час. Перебуваючи в оточенні гумельницьких та трипільських племен на заході та кавказьких на південному сході, певні групи скелянського населення, що безпосередньо контактували з останніми, виробили самостійні риси культури, зберігаючи при цьому основні форми скотарського господарства. На Нижньому Дунаї на історичній арені з’являються врешті-решт племена культури Чернавода І, а в азово-чорноморській смузі степів головною діючою особою стає населення, що представляє нижньомихайлівську культуру з характерним для неї скороченим обрядом поховання на боці, складними курганними спорудами та плоскодонним неорнаментованим лискованим посудом. Саме нижньомихайлівські племена утворили своєрідний міст сполучення між передкавказьким степом та Подунав’єм, підтримуючи контакти відповідно з майкопським та чернаводенським населенням.

Рис. 107. Роговий клевець та кам’яний “молоток” як ознаки верхівки населення квітянської культури (Кам’янка-Дніпровська, курган 12, поховання 2; курган 14, поховання 2).

На півночі Подніпров’я нижньомихайлівські групи досягали території Надпоріжжя, де, щоправда, відома незначна кількість пам’яток, основний же масив поховань та кераміку на поселеннях нижньомихайлівці залишили південніше сучасного Кишинева в Дністро-Дунайському межиріччі, Запоріжжя на Дніпрі, Гуляйполя та Волновахи в Надазов’ї. Цей північний кордон в Подніпров’ї та Дніпро-Донському межиріччі був зоною постійних контактів з носіями квітянської культури, що призвело до їхньої взаємної асиміляції. Особливо активно цей процес відбувався в Дніпровському Правобережжі, на що вказують досліджені між Дніпром та Інгульцем поховальні пам’ятки із змішаними рисами обряду. Можна також припустити, що саме під впливом нижньомихайлівців відбувався процес розселення квітянських груп з основної території їхнього проживання, у напрямку Дністра та Дунаю на захід та Нижнього Дону на схід. Завдяки впливу нижньомихайлівців у квітянського населення з’являються складні надмогильні, конструкції типу крепід та кромлехів, заклади, кільцеві ровики тощо.

Досить активними були зв’язки нижньомихайлівського населення і з трипільцями. В його побуті використовувався розписний трипільський посуд, який дає змогу визначити час існування цих контактів періодами ВІІ та СІІ. Спочатку тісні стосунки склалися з населенням томашівсько-сушківської локальної групи трипільців, яке займало лісостепові райони Буго-Дніпровського межиріччя. А за періоду СІІ значні впливи спостерігаються з трипільськими племенами городсько-касперівської локальної групи, яке було розповсюджене і в Південному Побужжі[184]. Щоправда, на цей час цілісність нижньомихайлівського населення була вже порушена об’єктивним поступом у їхньому розвитку в окремих регіонах. Так, між Дніпром та Південним Бугом складається специфічний конгломерат із груп населення, різних за походженням та культурою: нижньомихайлівської, квітянської та пізньотрипільської. Вони не склали в кінцевому результаті нової єдності, на відміну від території Північно-Західного Причорномор’я, де в другій чверті III тис. до н. е. формується яскрава група племен усатівського локального варіанту трипільської культури, одним з компонентів якої безумовно були нижньомихайлівські традиції. Досі залишається незрозумілою, за браком даних, доля східного крила нижньомихайлівців, зокрема у Надазов’ї. Ці обставини залишають слабовивченим питання зв’язків східних груп нижньомихайлівського суспільства з населенням Доно-Волзького регіону, Передкавказзя та Північного Кавказу.

Вище мова йшла про енеолітичне населення України, що проживало на широких степових просторах. Лише квітянські племена заселяли південну лісостепову смугу. Основні простори лісостепу були обжиті громадами дереївської культури, вивчення якої грунтується на матеріалах кількох поселень: Дереївка та Молюхів Бугор у Подніпров’ї, Олександрія на Осколі та грунтових могильників поблизу або на території останніх. Курганний обряд не був характерний для неї, і наявність споруд над похованнями не простежено. Поки що важко окреслити кордони території проживання носіїв дереївської культури. Можна лише в загальних рисах говорити про лісостепове Подніпров’я, та басейн Сіверського Донця з притоками. Походження дереївського населення встановити досить складно, оскільки енеолітичну добу лісостепу Дніпровського Лівобережжя вивчено надто слабко, і нам невідомо, чи проживали на цій території якісь групи населення між дніпро-донецькими та дереївськими племенами. Д. Я. Телегін вважає, що дереївське населення з’явилося у лісостеповій зоні внаслідок розселення середньостогівців із степового Подніпров’я, де вони зазнали впливу з боку місцевих неолітичних дніпро-донецьких племен, і навіть носіїв культури ямково-гребінцевої кераміки[185]. Близької точки зору дотримувався В. М. Даниленко, який «розглядав появу дереївських племен у лісостепу як результат міграційних процесів, відмічаючи наявність нижньодонського компоненту[186]. Але у розв’язанні цієї проблеми, на нашу думку, пильну увагу треба приділити матеріальному комплексу квітянського населення, кераміка якого має спільні елементи з дереївським, на що вже наголошували дослідники[187]. Саме квітянське населення мало в Подніпров’ї та на Сіверському Донці спільну смугу проживання, де простежуються контакти між цими двома групами населення. Цим пояснюється поява в окремих похованнях квітянців дереївського посуду (кург. 44 біля с. Млинок Онуфріївського р-ну Кіровоградської обл., що поблизу Дереївського поселення), а на дереївських поселеннях, зокрема в самій Дереївці, — посуду квітянців.

Рис. 108. Антропо- та зооморфна глиняна пластика з Дереївки.

На заході дереївське населення підтримувало зв’язки з сусідніми трипільськими громадами, які мали вплив не тільки на господарство дереївців, а й на їхню духовну культуру, про що свідчить знайдена на поселеннях глиняна антропоморфна та зооморфна пластика, схожа на відповідні вироби трипільців. До того ж у побуті дереївців використовувався й трипільський столовий посуд, який іноді супроводжував померлих у потойбічний світ. Завдяки цим знахідкам дослідники датують період існування дереївського населення часом, синхронним ВІІ—СІ та СІ розвитку трипільської культури[188]. Але щодо такого датування ведеться дискусія, оскільки наявний трипільський посуд не досить діагностичний (миска з дереївського могильника не має розпису), а характер пластики свідчить про більш пізній час, бо має аналоги серед пластики так званого серезліївського типу та культур Подунав’я типу Чернаводи І, відповідного горизонту поселення Тирпешти в Румунії. Це дає нам можливість приєднатися до думки Т. Г. Мовши щодо доживання дереївських племен до найпізнішого трипільського часу, а саме до середини III тис. до н. е.[189] Щодо тривалості проживання дереївського населення, то слід чекати надійних даних про наявність імпортів останнього на більш давніх поселеннях трипільців.

Актуальність датування часу появи дереївського населення в лісостеповому Подніпров’ї пов’язана з тим, що дослідники вважають дереївців найдавнішими у Європі племенами, які одомашнили коня і навіть пристосували його до верхової їзди. Судячи з остеологічних матеріалів, справді,, лісостепове населення цього часу могло розвивати своє господарство на базі конярства, коні складали при цьому основне джерело м’ясної їжі, але поки що не доведено появи дереївських озброєних вершників, які знищували трипільські поселення. Більше того, є лише дуже обмежені дані про наявність дереївського населення в степовій смузі, хоча відмічаються певні впливи їхніх керамічних традицій серед знахідок, виявлених на епонімному поселенні нижньомихайлівців та вказується близкість одного горщика з Усатівського поселення до дереївських.

Таким чином, вище ми намагалися окреслити загальну історичну картину розміщення в просторі і часі окремих суспільств первісних скотарів у степовій та лісостеповій зонах України протягом майже тисячоліття з середини IV до середини III тис. до н. е. Протягом першої половини цього періоду спостерігається формування досить значних первісних суспільств, таких, як скелянське, квітянське, нижньомихайлівське, але на кінцевій фазі розвитку з’являється тенденція до розпаду цих єдностей та формування значно менших угруповань синкретичного характеру (усатівське, дніпро-бузьке, костянтинівське на Нижньому Дону). Слід підкреслити, що процес сегментації йшов паралельно, а можливо, й у тісному зв’язку з розпадом трипільської єдності на заключному етапі її розвитку (СІІ) на окремі локальні групи чи культури, які поступово сходили з історичної арени.

Саме на цьому заключному етапі, який можна було б уже назвати перехідним до ранньої бронзи, вже на стадії існування окремих степових та лісостепових локальних угруповань спостерігаються суттєві міграційні процеси. Перший з них відбиває розселення племен репінської культури. Щоправда, не всі дослідники вважають останню самостійним явищем, розглядаючи репінців як представників раннього етапу розвитку давньоямної спільності. Але на нашу думку, для конкретизації історичного процесу та через відсутність безпосередніх предків репінців на теренах степової України ми й приєднуємося до А. Т. Синюка, котрий розглядає останніх як представників самостійного культурного явища, центр формування якого слід шукати на лісостепових просторах Середнього Дону. Дослідник вважає, що у формуванні культури репінських племен провідну роль відігравали місцеве населення — носії попередньої нижньодонської культури та представники середньостогівської спільності. Близької думки дотримувався В. М. Даниленко, розглядаючи появу репінців на Лівобережжі Дніпра, наслідок міграції населення доно-каспійського походження[190]. Репінці розселилися по степовим просторам Доно-Дніпровського межиріччя, включаючи південний лісостеп та правий берег Дніпра, де керамічні вироби цього населення серед інших матеріалів ряду поселень (середній шар Михайлівни, Дурна Скеля) представлені незначною кількістю. Очевидно, репінське населення мігрувало не лише з Середнього Дону, а й з його пониззя, звідки на територію України почав надходити метал кавказького походження. Треба відзначити, що на відміну від Середнього Дону в степовій зоні України репінці дотримувалися курганного обряду поховань із скорченим на спині положенням померлого. Такі зміни відбулися, очевидно, під впливом степових традицій, можливо, не без участі нащадків скелянського населення на Нижньому Доні та в Подніпров’ї — стогівців, що певний час залишалися в затінку історичних подій.

Заселення Подніпров’я репінськими племенами відбувалося протягом, досить обмеженого часу, найпізнішу межу якого вдається встановити за даними Михайлівського поселення, де кераміка репінців була пізнішою за трипільську мальовану, що належала городсько-касперівським племенам. Це дає змогу датувати появу репінського населення в Подніпров’ї початком другої половини або навіть третьою чвертю III тис. до н. е.

Другий міграційний процес відбувався дещо раніше і носив протилежний за напрямком характер, бо був значною мірою пов’язаний саме з пізньотрипільськими племенами, враховуючи городсько-касперівські. Сліди цієї міграції вдалося визначити лише за матеріалами, добутими за останнє десятиріччя. Своєрідність поховальних пам’яток, що репрезентують дані події, не викликає сумнівів. На жаль, даний міграційний процес ще не отримав загальновизнаного терміну, але ми пропонуємо назвати його животилівсько-вовчанською культурною групою. П носії залишили поховальні пам’ятки, що на карті України розміщено вздовж течій річок. Вони відомі в Дністро-Дунайському межиріччі, в Подніпров’ї, зокрема в Присамар’ї, на р. Молочній. Є вони й за межами України — в Молдові та на Нижньому Доні. Крім того, поховання племен даної культурної групи відомі в Побужжі, в степовому правобережжі Дніпра, на ріках Кальміус та Конка. Про досить швидкоплинний характер цієї міграції свідчить впускний ритуал, при якому поховання залишали в більш ранніх курганах, побудованих над могилами нижньомихайлівських та квітянських громад. Це яскраво свідчить і про пізніший час появи мігрантів. Нижньомихайлівці та квітянці не проявляють тих суттєвих рис, які б говорили про їхню участь у даному міграційному процесі, але контакти з мігрантами, безумовно, були. В похованнях археологи знаходять місцевий посуд, виконаний за традиціями нижньомихайлівських племен, тоді як у останніх, а також у квітянців трапляються окремі речі мігрантів — посуд, прикраси. Більше того, у місцевого населення виявляються речі, зокрема посуд, виготовлений за зразками прийшлого населення.

Характерною особливістю культури мігрантів можна вважати наявність імпортованого посуду кількох протилежних за розміщенням культур — однієї з найпізніших локальних груп трипільської (городсько-касперівської, чи, за іншим терміном, гординештської), яка локалізувалася у Верхньому та Середньому Подністров’ї та Попрутті, а також у Верхньому Побужжі, і майкопської культури Північного Кавказу. Саме з появою мігрантів контакти населення степової України з майкопцями набули більш жвавого характеру, ніж це було на початковій стадії життя нижньомихай — лівців та квітянців. До того ж мігранти дотримувалися дуже сталого поховального обряду, ховаючи померлих у сильно скорченому положенні на боці, із зігнутими перед обличчям руками. Крім майкопського та пізньотрипільського (гординештського) посуду з мігрантами в степи проникають й інші нові форми кераміки — плоскодонні кубки, чашки з петельчатими ручками, амфорки із залискованою неорнаментованою поверхнею. Ці керамічні традиції вказують на впливи культур енеолітичної та перехідної до ранньобронзової доби Карпатського та Центрально-Європейського регіонів. Такий синкретизм пояснює складності при вирішенні питання про походження описаного культурного явища. Ми вважаємо, що епіцентр міграції слід шукати в ареалі проживання пізньотрипільських племен і що вона була підготована закономірним розпадом окремих найпізніших трипільських угруповань. Але якщо, наприклад, усатівці дійшли тільки до берегів Дніпра, а сліди їхньої присутності дуже незначні, оскільки більша увага приділялась зв’язкам з населенням балкано-дунайських областей (культури Чернавода III, Фолтешть І, Болераз, можливо, Єзеро[191], то населення гординештської групи, займаючи лісостепову смугу, контактувало з племенами Карпатського регіону та Малопольщі (культури пізнього ленделю, лійчастого посуду, очевидно, кулястих амфор[192]. Тому немає сумніву, що гординештське населення в процесі міграції несло ще традиції своїх західних сусідів. Сліди безумовного досягнення Дніпровського Лівобережжя та' Надазов’я фіксуються по залишеним мігрантами похованням на берегах річок Молочної та Самари, Які супроводжувалися гординештським посудом, лискованими кубками тощо. Менш виразні елементи зберігаються в Подонні, де починають переважати майкопські впливи, які сягають правобережжя Дніпра, а в окремих випадках відмічені на заході, майже до півночі Молдови (Костешти), де було знайдено типові майкопські крем’яні вістря стріл. Зоною найсильніших спільних проявів гординештського та майкопського впливів було Подніпров’я. Вони відмічені не тільки у животилівсько-вовчанського населення, а й у місцевого (нижньомихайлівців та квітянців), яке тоді, як було зазначено вище, вже втрачало свої первісні риси та брало участь у генезі локальних культур.

Рис. 109. Нові форми посуду, привнесені у степи населенням животилівсько-вовчанської групи:

1 — Соколове ІІ, курган 6, поховання 4; 2 — Богуслав, курган 23, поховання 13; 3 — Вовчанськ, курган 1, поховання 21; 4 — Койсуг, курган Радутка, поховання 24.

Таким чином, відзначений міграційний процес середини III тис. до н. е. збігся у часі не лише із завершенням розпаду найпізніших трипільських локальних груп, а й відбувався за періоду занепаду основних степових спільностей, наприкінці енеоліту роздріблених, частково інтегрованих до складу невеликих локальних груп, а частково відносно самостійних, але змінивших певні риси культури під сусідніми впливами.

Такою складною історичною картиною розвитку степових племен завершується енеолітична доба в Україні. Подальший розвиток історії давнього населення пов’язаний з формуванням на значних степових просторах грандіозного утворення, відомого під назвою ямна культура, або, ямна культурно-історична спільність.

Населення цієї спільності розселилося на просторах степів та лісостепу від Приуралля на сході до Добруджі на заході. Першим провісником появи культури нового типу можна, ймовірно, вважати репінські племена, про що йшлося вище. Саме у репінців найчіткіше стали виявлятися основні риси обряду і матеріального комплексу, які у повному вигляді постали у ямного населення. Загалом же основні риси культури ямних племен не дають змоги твердити про послідовність та поступовість переходу від енеолітичної доби до раннього бронзового віку, розквіт якого і репрезентують ямні племена[193]. Цей перехід фіксується дослідниками як певний історичний стрибок, який важко пояснити суто археологічними даними. На місце пізньоенеолітичної роздробленості з’являється раптово могутня етнокультурна спільність з досить уніфікованими рисами культури на значних територіях. Цій спільності ми завдячуємо розквітом курганного будівництва, поширенням колісного транспорту, будівництвом у Подніпров’ї укріплених поселень. Матеріальна ж культура порівняно з енеолітичним часом характеризується суттєвою деградацією.

Карта 10. Пам’ятки населення України другої половини ІІІ тис. до н. е.

І — пам'ятки культури кулястих амфор: 1 — Літовеж; 2 — Вільхове; 3 — Буськ; 4 — Миколаїв; 5 — Межиріччя; 6 — Ярославичі; 7 — Хрінники; 8 — Добровода; 9 — Озліїв; 10 — Іваньє; 11 — Варковичі; 12 — Городок: 13 — Рівне; 14 — Черняхів; 15 — Острог; 16 — Межирічі; 17 — Кутянка; 18 — Славута; 19 — Михнів; 20 — Лепесівка; 21 — Колосівка; 22 — Колодяжне; 23 — Старий Миропіль; 24 — Суємці; 25 — Кикова; 26 — Анета; 27 — Сколобів; 28 — Минійки; 29 — Високе; 30 — Кам'яний Брід; 31 — Горбасів; 32 — Нова Синява; 33 — Завовк; 34 — Тартак; 35 — Колубаївці; 36 — Чорноводи; 37 — Велика Слобідка; 38 — Хоростків; 39 — Городниця; 40 — Увисла; 41 — Довге; 42 — Лошнів; 43 — Застіжка; 44 — Застав’я; 45 — Підлипці; 46 — Звиняч; 47 — Коцюбинці; 48 — Чорнокінці; 49 — Улашківці; 50 — Хартонівці; 51 — Глибочок; 52 — Дуліби; 53 — Ягольниця; 54 — Братишів. II — баденська культура: 1 — Осой (Чищаник-Федюківни); 2 — Мукачево (Мала Гора); 3 — Берегово (Буча); 4 — Малі Гаївці; 5 — Вовчинське (Бронтог); 6 — Великі Лази (Ставлинець); 7 — Заставне (Ководомб). III — пам'ятки населення ямної культури: 1 — Костешти; 2 — Старі Куконешти; 3 — Корпач; 4 — Бурсучени; 5 — Оргеєв; 6 — Балабанешти; 7 — Григоріопіль; 8 — Тирасполь; 9 — Красногірка; 10 — Тернівка; 11 — Гура-Галбеней; 12 — Катеринівка; 13 — Карабетівка; 14 — Тараклія; 15 — Етулія; 16 — Нагірне; 17 — Фрікапей; 18 — Болград; 19 — Озерне; 20 — Суворово; 21 — Огородне; 22 — Десантне; 23 — Татарбунари; 24 — Сарата; 25 — Березіно; 26 — Трапівка; 27 — Жовтий Яр; 28 — Семенівка; 29 — Пуркари; 30 — Ясски; 31 — Мирне; 32 — Великодолинське; 33 — Овідіополь; 34 — Одеса; 35 — Григор’ївка; 36 — Костянтинівка; 37 — Бузький; 38 — Братське; 39 — Петропавлівка; 40 — Таборівка; 41 — Прибужани; 42 — Новогригор'ївка; 43—45 — Новоявленна, Сланець, Калинівка; 46 — Мостове; 47 — Подолье; 48—50 — Покровка, Новогор'ївка, Ковалівна; 51 — Яблоня; 52 — Матросівка; 53 — Лимани; 54 — Миколаїв; 55 — Пересадівка; 56 — Виноградівка; 57 — Христофорівка; 58 — Майорівка; 59 — Привільне; 60 — Софіївка; 61 — Старорозанівка; 62 — Широка Балка; 63 — Новочорномор’я; 64 — Кововолодимирівка; 65 — Бехтери; 66 — Збур’ївка; 67 — Залізний Порт; 68 — Кругозірка; 69 — Долматівка; 70 — Новоолексіївка; 71 — 74 — Скадовськ, Червоне, Широке, Шевченко; 75 — Каланчак; 76 — Балтазарівка; 77 — Підкалинівка; 78 — Гола Пристань; 79 — Нова Маячка; 80 — Софіївка; 81 — Червоний Перекоп; 82 — Подове; 83 — Першокостянтинівка; 84 — Громівка; 85 — Новотроїцьке; 86 — Сивашівка; 87 — Любимівка; 88 — Каїри; 89 — Велика Лепетиха; 90 — Первомаївка: 91 — Кам’янка-Дніпровська; 92 — Балки; 93 — Дніпрорудний; 94 — Василівка; 95 — Малокатеринівка; 96 — Львово; 97 — Берислав; 98 — Червоний Маяк; 99 — Дудчани; 100 — Михайлівна; 101 — Золота Балка; 102 — Нововоронцівка; 103 — Орджонікідзе; 104 — Нікополь; 105—108 — Мар'ївка, Вищетарасівка, Виводове, Долинка; 109—112 — Вишневе, Кам'янка, Павлівна, Кут; 113 — Олександрівка; 114 — Баратівка; 115 — Велика Олександрівка; 116 — Старосілля; 117 — Широке; 118 — Рахманівка; 119 — Кривий Ріг; 120 — Валове; 121 — Чечелівка; 122 — Головківка; 123 — Протопопівка; 124 — Кіровоград; 125 — Павлиш; 126 — Успінка; 127 — Млинок; 128 — Пушкарівка; 129 — Чкалівка; 130 — Дніпропетровськ; 131 — Волоське; 132 — Оріхове; 133 — Новоолександрівка; 134 — Користівка; 135 — Листопадове; 136 — Показове; 137 — Вільшанка; 138 — Сухий Ташлик; 139 — Тимково; 140 — Писарівна; 141 — Колодисте; 142 — Майданецьке; 143 — Володарськ; 144 — Журавлиха; 145 — Лесовичи; 146 — Миронівка; 147 — Іванівна; 148 — Ольшана; 149 — Бурти; 150 — Цветново; 151 — Смела; 152 — Червона Слобідка; 153 — Черкаси; 154 — Підлісся; 155 — Бориспіль; 156 — Олександрівка; 157 — Золотоноша; 158 — Оржиця; 159 — Придніпровське; 160 — Мушта; 161 — Кагамлик; 162 — Градіжськ; 163 — Кириленки; 164 — Прилипни; 165 — Василівка; 166 — Мале Ладижино; 167 — Климівка; 168 — Малі Солонці; 169 — Підлужне; 170 — Орлик; 171 — Царичанка; 172 — Могилів; 173 — Новопідкряж; 174 — Преображении; 175 — Лобойківка; 176 — Верхня Маївка; 177 — Спаське; 178 — Підгородне; 179 — Минівка; 180 — Бузівка; 181 — Дичково; 182 — Хащеве; 183 — Шандрівка; 184 — Терни; 185 — Вербки; 186 — Булахівка; 187 — Павлоград; 188 — Богданівна; 189 — Соколово; 190 — Олександрівка; 191 — Орестопіль; 192 — Петропавлівка; 193 — Вільшанськ; 194 — Запоріжжя; 195 — Пологи; 196—199 — Заможне, Жовтневе, Виноградне, Чапаївка; 200 — Велика Білозерна; 201 — Барвинівка; 202 — Долина; 203 — Новопилипівка; 204 — Терпіння; 205—210 — Родіонівка, Волчанськ, Юр'ївна, Акимівка, Давидівка; 211 — Новогригорівка; 212 — Строганівка; 213 — Огородне; 214 — Приморське; 215 — Кременівка; 216 — Волонтьорівка; 217 — Заможне; 218 — Новоандріївка; 219 — Василівка; 220 — Високе; 221 — Птиче; 222 — Благівка; 223 — Астахове; 224 — Новолуганськ; 225 — Зимогір'є; 226 — Луганськ; 227 — Олександрія; 228 — Лисичанськ; 229 — Івано-Дар’ївка; 230 — Слов'янськ; 231 — Жовтневе; 232 — Преображенське; 233 — Шахтарськ; 234—237 — Кам’янка, Ковалівна, Камишеваха, Шпаківка; 238 — Князеве; 239 — Сватове; 240 — Новонікольське; 241 — Донецьк; 242 — Філатівка; 243 — Істочне; 244 — Богачівка; 245 — Целінне; 246 — Болотне; 247 — Чкалове; 248 — Дальне; 249 — Червонопартизанське; 250 — Акимівка; 251, 252 — Сімферополь; 253 — Астаніне; 254 — Лугове; 255 — Євпаторія; 256 — Станіславка. IV — пам’ятки населення кемі-обинської культури: 1 — Великодолинське; 2 — Старі Беляри; 3 — Велико-Зиминово; 4 — Ковалівна; 5 — Покровка; 6 — Нова Одеса; 7 — Касперівка; 8 — Костянтинівка; 9 — Старогорожене; 10 — Старорозанівка; 11 — Ліманці; 12 — Баратівка; 13 — Мойсеївка; 14 — Андрусівка; 15 — Рахманівка; 16 — Березівка; 17 — Олександрія; 18 — Іванівна; 19 — Старосілля; 20 — Велика Олександрівка; 21 — Мала Олександрівка; 22 — Львове; 23 — Софіївка; 24 — Золота Балка; 25 — Орджонікідзе; 26 — Нікополь; 27 — Балки; 28 — Верхня Тарасівна; 29 — Скадовськ; 30 — Євпаторія; 31 — Мамай; 32 — Уютне; 33 — Зольне; 34 — Віліно; 35 — Сімферополь; 36 — Марніло; 37 — Кемі-Оба; 38 — Бахчисарай; 39 — Казанки; 40 — Дружне; 41 — Чокурча; 42 — Костянтинівка; 43 — Леніне; 44 — Астаніне.

Поява ямної спільності відповідала загальноісторичній тенденції зміни високорозвинених енеолітичних культур у Балкано-Карпатському басейні більш примітивними культурами бронзової доби, де цей процес почався дещо раніше, і на час появи ямної культури там уже проживали носії таких культур, як Чернавода II, Коцофень, Глина-Шнекенберг, Костолац, Баден та ін. Така ж історична картина спостерігається на Північному Кавказі, де населення майкопської культури зникає, а на їхнє місце приходять інші племена з менш яскравою культурою. Лише в зоні степів Поволжжя відбувається більш-менш еволюційний розвиток населення, генетичні корені якого дослідники вбачають у традиціях племен хвалинської ранньоенеолітичної культури. Тому головний імпульс, який призвів до розповсюдження ямної культури, багато дослідників намагається локалізувати саме там, а в більш широких межах — у Надкаспії. В цьому є певна закономірність, яка, щоправда, не заважає загальноприйнятій точці зору про те, що формування ямної спільності, етнічно неоднорідної, відбувалося внаслідок взаємодії різних груп населення каспійсько-чорноморських степів[194]. Саме тому особлива складність процесу інтеграції спостерігається в українських степах, якщо врахувати загальну картину розвитку первісних племен наприкінці енеолітичної доби. Цим безпосередньо пояснюється наявність значної кількості окремих племінних об’єднань, які визначаються в межах локальних груп ямної спільності, кожна з яких зосереджена навколо басейнів рік та їхніх приток. У літературі виділено приазовсько-кримську, південнобузьку, нижньодніпровську, середньодніпровську, донецьку, буджацьку або дністровську групи племен[195]. Але сьогодні вже можна дати більш дрібний поділ, включаючи молочанську та східноприазовську, лівобережну, орельсько-самарську групи та ін. Окремі племінні групи різняться за археологічними даними особливостями поховального обряду, відмінностями матеріальної культури, зокрема кераміки — її форм, орнаментації. Безумовно, залежно від екологічних умов життя існували відмінності у формах господарської діяльності, зокрема різні види ведення скотарства. Окремі племінні об’єднання займали вигідніші для життя області, тим самим маючи певні переваги над сусідами. Це ж стосується і розвитку соціальних організмів — збагачення окремих племен, патріархальних громад, поява могутніх вождів тощо. Як результат — нерівномірність розвитку окремих ямних племінних об’єднань, воєнні сутички між ними.' У найвигіднішому становищі, на нашу думку, були племена, що проживали на кордоні з населенням інших культурних традицій. Це дністровське, дунайське об’єднання та групи, що контактували з племенами ямної культури Нижнього Дону і через них мали вихід до Північного Кавказу. Перші протягом тривалого часу сфокусували на собі впливи балкано-карпатських та центральноєвропейських культур ранньої доби бронзи і виробили специфічні форми посуду: амфори, кубки, чаші, аски тощо, які не виявлені у населення інших ямних груп. Більше того, ямне населення дністро-дунайської зони підтримувало постійні контакти з племенами Балкан та Карпатського басейну, зайнявши вільну екологічну нішу по сусідству з ними. В результаті в похованнях за “ямним” обрядом трапляється посуд, який був у побуті населення таких культур, як Коцофені, Глина — Шнекенберг, що існували на теренах сучасних Болгарії, Румунії, Угорщини та Югославії. З півночі відчутні зв’язки з племенами культури кулястих амфор (пізніх періодів) та культур шнурової кераміки, зокрема передкарпатської[196]. З іншої сторони, населення Подністров’я та Подунав’я було посередником у передачі досягнень своїх західних та північних сусідів на схід, в області проживання південнобузького та подніпровських об’єднань. Туди ж доходили й імпорти суто дністровського походження, такі, як банки на піддонах та горщики із специфічною багатою орнаментацією, ялинковими композиціями.

Очевидно, впливами та участю в історичному процесі в степовому Причорномор’ї племен культур шнурової кераміки можна пояснити порівняно більшу кількість поховань ямників, що супроводжувалися кам’яними сокирами в західній частині ямного ареалу України. Ця риса практично відсутня на просторах на схід від Дніпра. Племена східної частини, зокрема орельсько-самарської та молочанської групи, по основним характеристикам не так яскраві, мають більш консервативні риси. Водночас об’єднання, що контактували з нижньодонським регіоном (сіверсько-донецьке та східноприазовське), завдяки посередництву ямного населення першого проявляють риси схожості з населенням Передкавказзя, зокрема Прикубання, де за участю пізньомайкопських племен, відомих ще під назвою “новосвободненська група”, виникла синкретична культура скотарів, яка увібрала в себе певні досягнення майкопців і стримала назву новотитарівської. Для новотитарівців властиво не лише збереження певних керамічних та металообробних традицій у межах нової скотарської культури, а й наявність великої кількості возів із суцільними колесами, які в розібраному стані супроводжували померлих. Ця обставина дала можливість ряду дослідників припустити досить рухливий спосіб життя новотитарівців, які в процесі міграції д осяг ли не тільки Дніпра, а й Дністра та Дунаю[197]. В усякому разі, появу новотитарівського населення можна констатувати на Нижньому Доні, Сіверському Дінці та в Надазов’ї, де воно співіснувало поряд з місцевим ямним населенням, а його представники могли займати найвищі місця в соціальній ієрархії останнього, про що свідчить різниця в поховальних ритуалах та їхньому оформленні.

Особливе місце в структурі ямних племен займали громади Подніпров’я, зберігаючи стабільність економічного розвитку і поглинаючи впливи із заходу та сходу, півдня та півночі. Саме на Дніпрі було побудовано укріплені поселення, обведені кам’яними мурами та ровами. Найвідоміше з них — Михайлівське, яке розглядається як один з центрів великого племінного об’єднання.

Населення, що представляло ямну культуру, існувало в українських степах протягом 400—500 років, охоплюючи практично другу половину III тис. до н. е. та початок II тис. до н. е., але доля різних об’єднань склалася не однаково. Ті групи, що проживали на Нижньому Дніпрі, в Надазов’ї, частково на Сіверському Дінці та Південному Бузі десь на зламі III—II тис. до н. е., поступово переходять до нового обряду і разом з ямним населенням Нижнього Дону та Прикубання складають генетичну основу племен так званого ранньокатакомбного культурного шару катакомбної культурно-історичної спільності, населення якої в наступному розділі трактується як індоарії. Мешканці більш західних від Дніпра та Південного Бугу територій Подністров’я, Попруття та Подунав’я досить довго зберігали основні риси своєї культури, співіснуючи з уже пануючими в Подніпров’ї катакомбними племенами майже до XVIII ст. до н. е.

Не досить вивченим залишається питання щодо лісостепових ямних племен. Це насамперед пояснюється браком надійних даних. Але існують усі підстави вважати, що ямники цього регіону також довго зберігали основні обрядові риси, але були з часом асимільовані прийшлими з півдня катакомбними племенами, а з заходу — носіями культур шнурової кераміки.

Одночасно з ямними племенами на історичній арені з’являється населення, що представляє кемі-обинську культуру. Воно обіймала терени Криму та степові простори від Нижнього Дніпра до Південного Бугу. Останнім часом отримані докази щодо просування кемі-обинців до Дністра. Щодо походження та генезису населення даної культури існують кілька думок. Так, кримський дослідник А. О. Щепинський вважає, що витоки основних рис слід шукати в автохтонному розвитку місцевого кримського населення під впливом племен Кавказу, зокрема майкопської та дольменної культур. О. М. Лесков розглядає появу кемі-обинців як наслідок розселення племен дольменної культури Західного Кавказу, але також не без впливу майкопського населення. Відносно попереднього степового населення більшість дослідників розглядають кемі-обинців як нащадків нижньомихайлівських племен або разом з ними в межах однієї культурно-історичної спільності (О. Г. Шапошникова, А. О. Щепинський, Д. Я. Телегін). Але остання думка слушна лише в тому випадку, якщо розглядати нижньомихайлівців та кемі-обинців генетично не спорідненими з ямним населенням, тобто в межах згадуваної вище особливої азово-чорноморської лінії розвитку степового населення. Водночас у становленні нижньомихайлівських та кемі-обинських племен основну роль відігравали різні чинники. В першому випадку це були землеробські племена Трипілля та Гумельниці, в другому — пізні майкопські, інакше новосвободненські племена, та населення дольменної культури. Ядром же формування кемі-обинського суспільства були, ймовірно, гірські та передгірні райони Криму. Зв’язки з північнокавказьким населенням підтримувалися через Керченську затоку. В Надазов’ї та на Сіверському Дінці практично бракує пам’яток, зокрема поховань кемі-обинців. Ми не виключаємо можливості, що це пов’язано з тим, що шляхи через Дон у Причорномор’я контролювали племена новотитарівської культури, а єдиним шляхом сполучення кемі-обинців залишився Таманський півострів. Слід також зауважити при цьому на екологічну близькість зони формування кемі-обинців (гірський та передгірний Крим) та територій проживання споріднених із ними племен Передкавказзя та Західного Кавказу.

Таким чином, кавказькі імпульси ми вважаємо найреальнішими при формуванні основних рис культури кемі-обинського населення. Надалі їхні племена почали розселятися в степову зону Криму і далі, в Дніпро-Бузьке межиріччя, де почали контактувати з ямниками, що призвело до появи ряду спільних рис духовної та матеріальної культури. Окремі категорії речей, зокрема кераміка, прикраси, можна знайти як у похованнях кемі-обинців, так і ямників. Типовий кемі-обинський посуд трапляється на поселеннях ямників у Подніпров’ї (Михайлівна, Дурна Скеля). Племена — носії ямної культури в Дніпро-Бузькому межиріччі сприймають певні обрядові традиції кемі-обинського населення, що стосується передусім використання каменю в курганному будівництві для спорудження кромлехів, кріпид. Але щодо духовної культури кемі-обинці дотримувалися досить виразного консерватизму, зберігаючи основні її риси протягом усього часу свого існування майже незмінними.

Доля кемі-обинського населення залишається нез’ясованою. В Північному Причорномор’ї воно зникає з історичної арени разом з ямним населенням; у Криму, на думку А. О. Щепинського, продовжує існувати аж до появи населення багатопружкової кераміки, тобто до XVII ст. до н. е.[198] В степовій зоні на зміну їм приходять катакомбні племена.

Таким чином, у степовій смузі України в ранньобронзову добу історичний розвиток був пов’язаний з двома основними групами населення — носіями ямної та кемі-обинської культур. Несхожі за подобою, різні за походженням, вони певним чином повторили поділ населення енеоліту на дві групи, що мали дві лінії розвитку — суто степову, або умовно північну, та південну, пов’язану з традиціями Балкано-Карпатського регіону, з одного боку, та Північного Кавказу — з другого.

Відомий український дослідник В. М. Даниленко підкреслював, що головне значення енеоліту як історичної епохи у тому, що з її закінченням людство перейшло до нового періоду розвитку, коли на арену історії вийшли конкретні народи, які до того складали нерозчленований масив індоєвропейців. Саме археологічні пам’ятки енеолітичної доби перебувають зараз в центрі уваги дослідників, що‘вивчають так звану індоєвропейську проблему, яка протягом тривалого часу лишалася суто лінгвістичною, але за останні десятиріччя перетворилася в складну, комплексну наукову дисципліну, в якій одне з найважливіших місць займає археологія. До нашого часу збереглися далеко не всі мови індоєвропейської сім’ї. Їх можна назвати десять: албанська, балтійська, вірменська, германська, грецька, індійська, іранська, кельтська, романська та слов’янська, що також складаються з кількох мовних підгруп, а в давнину становили певні спільності, як, наприклад, індо-іранська (арійська), балто-слов’янська та ін. Загальну схему розвитку та розпаду на діалекти колись єдиної мовної спільності лінгвісти часто зображували у вигляді генеалогічного дерева, модель якого була запропонована німецьким вченим А. Шлейхером 1863 р. В основу цієї моделі покладено тезу щодо існування на обмежених теренах носіїв індоєвропейської прамови, які з часом розселилися на обширах Євразії, розповсюджуючи свою культуру й мову. Оскільки перші дослідники вбачали близкість між санскритом (давньоіндійською мовою) та європейськими мовами, зокрема германською, то на початку XIX ст. ця спільність отримала назву індоєвропейської, або індогерманської, але перша стала в наш час найбільш вживаною, хоча німецькі дослідники віддають перевагу другій назві, зважаючи на те, що назва “індогерманська” була запропонована першою.

Звичайно, модель єдиного генеалогічного дерева мов є спрощеним схематичним зображенням складного історичного процесу, пов’язаного з виходом на світову арену конкретних народів, носіїв окремих мовних діалектів, які населяли значні простори, охопивши Європу, значну частину Азії, а в новий час — Америку та Австралію. Ця модель не є єдиною, загальновизнаною. Набула своїх прибічників так звана модель “хвилі”, яка не виключає можливості конвергентного розвитку мов із запозиченням слів та окремих особливостей. Все більшої уваги заслуговують розробки, де поєднуються кілька напрямків, у тому числі традиція генеалогічного дерева та ареального розвитку носіїв індоєвропейських мов. Останнім часом археологи займаються пошуками прабатьківщини індоєвропейців та поясненням розповсюдження окремих мов або діалектів, спираючись на власні джерела. Особливо привабливою з огляду на історію України видається гіпотеза англійського археолога Г. Чайлда щодо північнопричорноморської прабатьківщини індоєвропейців[199]. Подальший виклад концепцій прабатьківщини засвідчує, що погляд Г. Чайлда має чимало прихильників. Підсумовуючи пошуки прабатьківщини різними дослідниками, археологи з Росії М. Я. Мерперт та Є. М. Черних підкреслюють, що більшість з них тією чи іншою мірою безпосередньо стосуються території довкола Чорного моря, так званої циркумпонтійської зони, і водночас теренів степової та лісостепової України. Саме носіїв культур останньої дослідники намагаються розглядати у якості складових елементів формування індоєвропейців або їхніх окремих мовних та культурних груп. У центрі уваги при цьому частіше всього перебувають культури доби енеоліту.

В. М. Даниленко вважав, що ще в X—VII тис. до н. е. на межі Європи та Азії склалася індоєвропейська єдність, яка характеризувалася скотарським типом господарства. До кінця V тис. до н. е. вона змістилася на захід і була представлена носіями сурсько-дніпровської та буго-дністровської культур, а згодом — культури лінійно-стрічкової кераміки. Індоєвропейська ойкумена тоді, на думку дослідника, була розділена на дві діалектні зони: скотарську східну та землеробську західну; розвиток яких у енеоліті відбувався за підвищеної активності східних скотарських племен, що й порушило дану діалектну єдність. Саме з домінуванням східного імпульсу вчений пов’язував перший період індоєвропеїзації глибинних районів Європи, назвавши його поворотним моментом в історії останньої. В археологічному відношенні це скотарське населення було репрезентоване особливою скотарською культурою середньостогівського кола. Давньоямна, чи ямна, культура ідентифікувалася з тохарами і була представлена на сході її філіацією — носіями афанасіївської культури. Особливу, азово-чорноморську, лінію розвитку степового енеоліту, до якої було включено племена нижньомихайлівської, усатівської, кемі-обинської культур, В. М. Даниленко пов’язував із розвитком індоіранської гілки індоєвропейців. Більш північні племена, що представляли культуру ямково-гребінцевої кераміки, Дніпро-донецьку та азово-дніпровську культури, розглядалися в межах функціонування різних груп палеоєвропейського населення. Представники землеробського ареалу, зокрема трипільського, співставлялося вченим з індоєвропейськими групами протофракційців та протодакомезійців. Окремі культури з розписною та лискованою керамікою було віднесено до архаїчних ланок семіто-хамітського масиву[200]. Загалом, за розробками В. М. Даниленка встановлювалося існування вже в неоліті окремих мовних груп індоєвропейців, які розселилися на значних обширах Середньої та Східної Європи, у прилеглих районах Анатолії та степової Азії.

Американська дослідниця литовського походження М. Гімбутас протоіндоєвропейською вважає культуру носіїв так званої курганної традиції, до яких було залучено різні археологічні явища, що характеризувалися наявністю курганного обряду. Центром формування індоєвропейців дослідниця вважає степи між Доном та Уралом. На її думку, найдавніше індоєвропейське населення відзначалося агресивністю і на території західніше Дону з’явилося як загарбники, які вже в V тис. до н. е. за каліброваним датуванням вдерлися на Балкани. До курганної культури було залучене населення практично всіх енеолітичних культур, а також ямники. З появою воїнів курганної культури було зруйновано поселення розвинутих землеробських центрів. Їхня руйнівна сила докотилася до Закавказзя, Анатолїї, Центральної Європи, а згодом, на заключному етапі, — до Егейського та Адріатичного регіонів, Сири, Палестини і навіть Єгипту (вже десь на середині III тис. до н. е.). З цими руйнівними хвилями експансії М. Гімбутас пов’язує появу індоєвропейців, які формують у Європі, на Балканах, в Малій Азії нові культури[201].

Найяскравіше гіпотезу степової причорноморсько-каспійської прабатьківщини індоєвропейців було викладено останніми роками Дж. Меллорі. Найдавнішою протоіндоевропейською спільністю він вважає ямну культуру, носи якої мігрували у Сибір, Середню Азію, на Кавказ, у Південно-Східну Європу, Західну Анатолію, Центральну та Північну Європу[202].

Іншою поширеною теорією локалізацїї індоєвропейської спільності можна вважати гіпотезу існування прабатьківщини на Балканах, або в Балкано-Карпатському регіоні, послідовником якої виступає І. М. Дьяконов, який, щоправда, не виключає можливості існування первісної прабатьківщини в Малій Азїї, звідки прийшли одомашнені тварини та землеробські культури. Ці процеси дослідник датує V—IV тис. до н. е.[203]

Свою думку на формування індоєвропейців висловив англійський дослідник К. Ренфрю, який піддав сумнівам і критично поставився до традиційних підходів у вирішенні індоєвропейської проблеми, зокрема до розселення індоєвропейців з причорноморських степів, заперечуючи взагалі пастуший характер їхнього господарства, як це зробив і І. М. Дьяконов. К. Ренфрю дійшов висновку, що колонізація степів індоєвропейцями відбувалася з заходу на схід, а не навпаки, а першою мовою повинна була бути мова землеробів західних територій. Вихідною ж зоною розселення індоєвропейців К. Ренфрю вважає Центральну та Східну Анатолію, звідки не пізніше середини VII тис. до н. е. почалися поступові дифузїї або трансформації спочатку до Егеїди, Грецїї, потім у Подунав’я, в Центральну Європу тощо. Всього дослідник відмічає десять таких дифузій, остання з яких пов’язана з теренами України і уособлюється в трипільській культурі та її носіях і з утвердженням курганних культур[204].

За К. Ренфрю, поширення індоєвропейців не пов’язано з масовою міграцією, а репрезентується низкою послідовних змін та еволюційної адаптації місцевого населення з декотрими чужорідними включеннями. На його думку, зміни у мові слід співвідносити не із змінами матеріальної культури, а з появою нових соціальних, економічних або ж демографічних процесів. Тут такими явищами К. Ренфрю вважає перехід до землеробства та скотарства з неминучим швидким зростанням населення згодом. Найсуттєвішим фактором даної моделі є зростання щільності населення у 50 разів. Згідно з моделлю К. Ренфрю, досягаючи певного віку, молодий землероб відселявся на 18—20 км, щоб вести там самостійне господарство. Виходячи з таких припущень, що стали основою для розрахунків, доводиться поширення по Європі нових форм господарства (землеробства та скотарства) із швидкістю 1 км на рік. Мирне, поетапне поширення нових форм господарювання на північний захід та північний схід супроводжувалося укоріненням індоєвропейської мови. Приблизно за 1500 років землеробська економіка та індоєвропейська мова з Анатолії сягнули Північної Європи. Вищесказане цілком узгоджується з археологічними даними, згідно з якими землеробство спочатку потрапило до Греції, звідти проникло на Балкани та до Південної Італії, а згодом — до Центральної Європи[205]. Першими землеробами на теренах України були трипільці. Концепція західноєвропейської прабатьківщини індоєвропейців та, зокрема, дунайської прабатьківщини слов’ян обстоюється також О. М. Трубачовим за даними етимології та ономастики[206].

Відомі лінгвісти В. Т. Гамкрелідзе та Вяч. Вс. Іванов територію індоєвропейської прабатьківщини розглядають як компактне автономне угруповання в межах теорїї генеалогічного дерева і розміщують її на теренах Східної Анатолїї, Південного Кавказу та Північної Месапотамїї V—IV тис. до н. е., співставляючи їх з областю розповсюдження халафської культури. Дослідники припускають проникнення у Північне Причорномор’я через Кавказ з Близького Сходу окремих арійських племен уже в IV тис. до н. е., а їхнім еквівалентом виступають носи майкопської культури на Північному Кавказі. З ранніми міграційними етапами пов’язано і відокремлення, разом з тохарськими, давньоєвропейських діалектів (кельто-італійських, ілірійських, германських, балтійських, слов’янських), носи яких в обхід Каспійського моря через Центральну Азію перемістилися внаслідок повторних міграцій у степову смугу, що виступала проміжним ареалом для переходу в західні області Європи. Завдяки цьому, на думку вчених, у степовій зоні сформувалася вторинна мовна спільність, вторинна прабатьківщина індоєвропейців, співставна з племенами ямної культурно-історичної спільності (III тис. до н. е.)[207].

На закінчення цього історіографічного огляду слід згадати також точку зору російського вченого В. О. Сафронова про формування та розклад індоєвропейської спільності. Ці процеси він розглядав, виходячи з поділу індоєвропейської прамови на чотири періоди, починаючи з так званого бореального, коли сама прамова ще не була виділена з інших сімей. Далі сформувалася ранньоіндоєвропейська мова (VIII — початок VI тис. до н. е.), згодом — середньоіндоєвропейська (VI—V тис. до н. е.) та пізньоіндоєвропейська (кінець V — початок III тис. до н. е.). Прабатьківщиною носіїв ранньоіндоєвропейської мови дослідник вважає західну та центральну частину Південної Анатолії з культурою Чатал-Хююку, носіями середньоіндоєвропейської мови були представники культури Вінча в Подунав’ї, які й стимулювали розвиток пізньоіндоєвропейської мови та формування останньої остаточної території прабатьківщини протягом семи етапів завдяки розповсюдженню носіїв таких культур, як лендельська та лійчастого посуду. Розпад пізньоіндоєвропейської мовної спільності почався на п’ятому етапі (на початку ІІІ тис. до н. е.) з південної зони ареалу, який охоплював територію від Альп і Карпат до Скандинавії. Стосовно території України В. О. Сафронов, виходячи з точки зору формування давньоямної культури в Подунав’ї та Прикарпатті, з ядром в Північному Попрутті, на основі культур лендельської та лійчастого посуду, відніс носіїв давньоямних пам’яток до індоіранців, а пізньоямне населення — навіть до іранської мовної групи. Відокремивши від носіїв ямної культури особливу групу племен, що представляли кубано-дніпровську (новотитарівську) культуру, дослідник співставляє її з індоаріями, які відособилися від індоіранців-ямників на захід від Дніпра ще до середини III тис. до н. е. Носіїв усатівської та кемі-обинської культур, разом з новосвободненською на Північному Кавказі, вчений розглядає як протохетів, а майкопські племена виступають як семітомовні[208].

Ми окреслили досить стисло основні гіпотези походження та локалізації індоєвропейської прабатьківщини, погляди окремих дослідників на співставлення давніх індоєвропейців або їхніх окремих груп з археологічними культурами та їхніми носіями на теренах України. Звичайно, вони лише узагальнено репрезентують основні напрямки сучасного вирішення даної глобальної проблеми і мають як прибічників, так і критиків. Не можна не помітити, що в центрі уваги — археологічні реалії енеолітичного часу, зокрема з теренів України, котрі стосуються двох блоків культур та їхніх носіїв. Це землероби трипільської культури та пастуші культури степовиків, причому останні значною мірою обмежуються зоною азово-чорноморських степів від Дону до Дунаю, що узгоджується з розробкою гіпотези формування індоєвропейських груп у межах циркумпонтійської зони чи провінції. В даному випадку ми повинні відмовитися від пошуку вузької прабатьківщини індоєвропейців і розглядати вирішення даної проблеми в контексті дивергентного та конвергентного розвитку мов, які не обов’язково виходять з однієї прамови. Саме до такої постановки питання підійшов ряд дослідників, як археологів, так і лінгвістів (М. Я. Мерперт, Є. М. Черних, О. М. Трубачов, X. Бірнбаум, Л. А. Гіндін та ін.). Нас передусім цікавить саме археологічна частина даної проблеми у проекції на Україну. На думку Є. М. Черних, система понять індоєвропейської реконструйованої прамови відповідає системі археологічних даних вже епохи раннього бронзового віку в межах циркумпонтійської провінції, але при культурно-географічній локалізації її носіїв існують певні протиріччя, оскільки реконструкція прамови охопила лише ті групи, що опинилися в областях Східної Анатолії та Північної Месопотамії. Інші групи залишилися у затінку. Можна вважати, що вже у ранньому бронзовому віці індоєвропейські групи були розселені по багатьох областях довкола Чорного моря, включаючи причорноморські степи. Тому постає питання, чи справді реконструкція лексики у В. Т. Гамкрелідзе та Вяч. Вс. Іванова є реальною прамовою, а не лише проміжною системою, яку зачепили процеси розпаду? Пошуки археологічного еквіваленту індоєвропейцям, на думку Є. М. Черних, для доби енеоліту не дають результатів, хоча для прив’язки “прамови” і залишається, по суті, лише регіон Північного Причорномор’я з його докурганними культурами скотарів[209]. Саме остання думка співпадає з локалізацією можливої прабатьківщини в степовій зоні між Доном та Дунаєм, де формувались і розповсюджувались культури з прогресуючими формами скотарського господарства, в оточенні таких культур, які можуть складати населення неіндоєвропейських мовних груп — фіно-угорської, пракартвельської та семітської. З огляду на запропоновану в відповідних розділах загальну картину розвитку культур доби енеоліту цього часу і до такої спільності могли належати тільки середньостогівські племена, а тим самим і їхні пращури. Саме вони, за існуючими даними, тісно контактували з носіями культур Північного Кавказу, Поволжя, північної смуги лісостепу та із світом племен Карпато-Балканського регіону. Цей час (кінець І половини — друга чверть II половини IV тис. до н. е.) можна вважати періодом стабілізації і, певне, єдності населення, що сягнуло аж до Волги. Надалі ми бачимо розпад цієї єдності, відомої ще як середньостогівсько-хвалинська, і дані археології засвідчують появу через певний проміжок часу нових реалій у вигляді таких явищ, як нижньомихайлівська культура з її явними традиціями землеробського світу, квітянська, що продовжила подніпровські неолітичні азово-дністровські традиції. Кінець IV — першу чверть III тис. до н. е. можна було б розглядати як час розпаду попередньої спільності та становлення нових реалій, що відбивають появу окремих діалектних груп, можливо, пов’язаних з індоіранською єдністю. Надалі, в середині III тис. до н. е., наступає період повної децентралізації з формуванням окремих локальних археологічних культур чи культурних варіантів серед скотарських та землеробських племен. На основі сегментації трипілля формуються нові явища як у степовій, так і в лісостеповій зонах, долю яких ще не з’ясовано, але є думка щодо лісостепових груп, які взяли участь у формуванні культур шнурової кераміки (Мовша Т. Г.). Степові культури та їхні носії входять також у нові синкретичні групи не тільки з Трипіллям, а й з Майкопом, і ми не виключаємо в цей час активних міграційних процесів і серед них появу репінського населення та племен животилівсько-вовчанської групи, перші з яких влилися наступного періоду в ямну структуру, а доля інших пов’язана, очевидно, з розвитком новосвободненських культур та їхнім можливим зв’язком із формуванням індоарійської гілки. Новий період інтеграції, найбільш тривалий і стабільний, пов’язаний з появою носіїв ямної культури на значно більших просторах', ніж її попередники. Пояснення цього явища слід шукати не тільки в масовій міграції, хоча певний рух населення справді відбувався. Основою формування ямної культури були внутрішні причини, що привели до певної уніфікації загальноісторичної картини, де південні риси порівняно з енеолітом були найменш показові. Історія ямного населення, що охоплює другу половину III тис. до н. е., можна вважати часом існування певної діалектичної Єдності степового населення, яке, на думку багатьох дослідників, може ідентифікуватися з індоіранцями. Але в даному випадку можна погодитися з думкою В. А. Сафронова, що ямне населення тяжіє вже до праіранської гілки індоєвропейців, яка пізніше добре уособлюється в зрубній культурі. Південні ж сусіди ямників — кемі-обинці, що тяжіють до Північного Кавказу, а в більш ранній час перегукуються з культурою нижньомихайлівців, — могли б бути ототожнені з певною групою індоарїїв. Західні степові групи населення в синтезі з місцевими землеробськими групами протягом цього тривалого періоду могли брати участь у формуванні нових етнічних груп, які розмовляли на місцевих індоєвропейських діалектах, зокрема на прафракійському. На зміну ямному населенню постають катакомбні племена, котрі, на думку багатьох фахівців, уособлюють індоарійську гілку індоєвропейців.

Накреслена нами вище картина звичайно гіпотетична і потребує серйозного обгрунтування. Але належність степових культур енеоліту та доби ранньої бронзи до індоіранської мовної спільності не викликає сумнівів. Північно-західними сусідами індоіранців на теренах України наприкінці доби енеоліту виступають вже протослов’янські племена, які постали на північних відламах трипільського світу в ареалі поширення культури кулястих амфор. Становлення праслов’янських етнічних утворень пов’язане вже з добою бронзи.

Глава 2 Господарство

До питань господарства енеолітичних племен дослідники зверталися протягом усього їхнього вивчення. Кожного разу із нагромадженням нових даних висловлювалися різні думки щодо характеру основних форм діяльності та переваги однієї над іншою. Останнім часом практично не виникає сумніву, що населення лісостепової смуги території України належало до одного землеробсько-скотарського господарчо-культурного типу. Природні умови лісостепу відповідали осілому способу життя, надаючи в розпорядження людини родючі грунти для заняття землеробством, ліс — для будівництва, опалення та інших господарських потреб, пасовища — для худоби. Густа мережа великих і малих річок, струмків забезпечувала населення водою, а також правила за транспортні артерії.

Правобережний Український лісостеп займає Волинську, Хотинську та Подільську височини, де превалюють вертикальні ландшафти, а також Придніпровську височину, що сформувалася за умов підвищеного рельєфу на кристалічних породах Українського щита. Переважають типові чорноземи та сірі лісові грунти, що утворилися під широколистяними лісами. Дослідники відмічають, що в середню і пізню фази голоцену в лісостепу були широко розповсюджені соснові та широколистяні ліси, які на вододілах чергувалися з ділянками степу. У Правобережному лісостепу широколистяні та соснові ліси утворювали угруповання типу борів і субборів. Соснові розташувалися здебільшого по піщаних терасах річок, схилів ярів та балок. Широколистяні складалися з дуба і граба, з домішкою берези, ясеня, клену тощо. На території західного лісостепу був розповсюджений бук. Чагарниковий ярус утворювали такі рослини, як ліщина, жостер, крушина, калина, кизил тощо. Зволожені ділянки річок займали вільха та верба. Лісистість між Дністром і Дніпром у первісному вигляді становила близько 50 %, тоді як зараз лише приблизно 11 %. Щодо клімату, то, на думку дослідників, в інтервалі між 6000 і 4200 років тому, власне за час існування енеолітичних культур, спостерігається пізньоатлантичний кліматичний оптимум, який захопив і початок суббореального періоду. Клімат тоді був дещо прохолодніший влітку, тепліший взимку і більш вологий, ніж сучасний, що й сприяло розповсюдженню широколистяних лісів у долинах Дністра, Південного Бугу і Дніпра. В степовій зоні, зокрема в межах ареалу буджацьких типчаково-ковильних степів, де в IV тис. до н. е. мешкало населення культури Болград-Алдень, внаслідок покращання умов від зволоження територій область розповсюдження різнотравно-злакової рослинності поширилася на південь. Отже, склалися кліматичні умови, сприятливі для господарчої діяльності, зокрема землеробства і скотарства[210].

Останнім часом більшість дослідників вважає, що серед галузей господарства у енеолітичних племен лісостепу основним було землеробство. Але на думку Г. Ф. Коробкової, що грунтується на співвідношенні знарядь праці, притаманних тій чи іншій галузі, та співвідношенні фауністичних залишків свійських тварин та диких в комплексах окремих поселень, в окремих районах розповсюдження трипільської культури існувало шість варіантів господарства з переважанням тієї чи іншої галузі: землеробсько-скотарський, скотарсько-землеробський, скотарсько-мисливсько-землеробський, скотарсько-мисливський, скотарський, мисливсько-скотарський[211]. Звичайно не виключено, що на окремих поселеннях у певні періоди трипільці могли віддавати перевагу скотарству чи полюванню, які за співвідношенням знарядь праці, знайдених на поселеннях, превалювали над землеробством, але цей фактор може й не відбивати реальної ситуації. Розтинання туш тварин та обробка шкір відбувалася на поселенні, і тому знаряддя праці (ножі, скребки) лишалися тут, а землеробські (серпи) губилися чи викидалися (ламані) в полі. Крім того, частина землеробських знарядь, принаймні орних, виготовлялась, мабуть, з дерева і не збереглася. Більша чи менша кількість знарядь праці, пов’язаних із скотарством, знайдених на поселеннях, може лише свідчити про розміри стада, а не про переважання скотарства над землеробством. Щодо випадків, коли мисливської фауни було більше, ніж свійської, то це може бути пов’язано із зменшенням домашнього стада внаслідок історичних, екологічних обставин чи епідемій, коли поповнення м’ясного раціону мало відбуватися за рахунок полювання. Отже, треба гадати, що осілий спосіб життя, тяжіння поселень до родючих грунтів, землеробські знаряддя, застосування маси полови при будівництві можуть свідчити, що на всіх етапах і на всій території розповсюдження трипільського населення основою господарства було землеробство, яке, незважаючи на недороди в окремі роки, надавало сталих засобів до існування. Що ж до скотарства, то воно, на думку С. М. Бібікова, розвивалося гармонійно з землеробством, забезпечуючи останнє тягловою силою, а населення — м’ясною їжею.

Землеробство. Тривалий час вважалося, що землеробство енеолітичного часу було примітивним, мотичним, проте з нагромадженням нових даних з’явилися підстави для перегляду цієї думки. Зокрема, С. М. Бібіков, вважаючи, що вручну неможливо було обробити порівняно великі площі під зернові культури, розглядав землеробство трипільців як екстенсивне, польове, мотичне із застосуванням примітивної сохи, яку тягли бики. Пізніше він схилився до думки, що землеробство було екстенсивним, польовим, орним[212]. Сьогодні таке визначення сприймається більшістю дослідників. Таким самим вбачається і землеробство культури Болград-Алдень[213]. Для рихлення грунту застосовувалися рогові (можливо, й дерев’яні) рала, суковатки, а для розбивання грудок — рогові й кам’яні мотики. За палеоботанічними визначеннями, трипільці сіяли три види пшениці (одно- і двозернянку, спельту), ячмінь (плівчастий, голозерний), просо, бобові[214]. Саме такий набір культурних рослин був характерний і для носіїв культури Болград-Алдень та культури лійчастого посуду.

Питання розвитку первісного землеробства найкраще розроблено для трипільської культури. Пріоритет у цьому належить С. М. Бібікову. На прикладі пам’яток Середнього Подніпров’я йому вдалося показати значення землеробства в житті трипільців, зробивши деякі розрахунки. Виходячи з біологічної норми вживання рослинної їжі, врожайності культивованих злаків, визначається, що для забезпечення однієї людини рослинною їжею треба було засівати близько 0,3 га площі, або 2 га на сім’ю. Звичайно, такі площі в короткі передпосівні строки навряд чи можна було б підготувати, застосовуючи мотики; необхідні були б ефективніші способи рихлення грунту, а саме за допомогою примітивних рал. Щодо форм використання землі, то тут С. М. Бібіков схиляється до припущення на користь перелогу і залежі, коли відповідний колектив повинен був мати кілька земельних ділянок, з яких одні засівалися, а інші лишалися для природного відновлення родючості грунту. Палеодемографічні розрахунки на базі вихідних даних, запропонованих С. М. Бібіковим, було зроблено останнім часом для трипільських пам’яток кінця середнього — початку пізнього етапу Буго-Дніпровського межиріччя. Зокрема, було визначено зони землеробства ряду поселень. Для найменших з них з населенням до 200 чоловік (Мошурів) така зона мала становити близько 200 га, а для найбільших, з населенням до 14 тис. чоловік (Тальянки), — близько 12 тис. га. Спочатку, враховуючи лісистість регіону (50 % ), використовувалися вільні від лісу ділянки, а згодом посівні площі розширялися за рахунок вирубаного лісу. Значною була потреба у лісі, який використовувався для будівництва, опалення, приготування їжі, керамічного виробництва тощо. За розрахунками можливої площі, на якій міг бути вирубаний ліс, навколо кожного поселення визначились зони господарської діяльності їхніх мешканців, які включали землеробські угіддя, випаси худоби та ділянки заготівлі кормів. Для різних за розмірами поселень радіус цих зон становив від 1 до 9 км. Поступове виснаження грунтів, вирубка лісу поблизу поселень з часом змушували їхніх мешканців до переселення. Час існування поселення на одному місці визначається періодом життя двох поколінь, тобто близько 50 років. Отже, переселяючись з місця на місце, трипільці в процесі господарчої діяльності поступово вичерпали природні ресурси регіону, принаймні у Буго-Дніпровському межиріччі[215]. Вони були першими, хто завдав відчутної шкоди лісам південної смуги Буго-Дніпровського лісостепу.

Збирання врожаю відбувалося за допомогою крем’яних серпів. На ранньому та середньому етапах існування трипільської культури це були серпи з кількох коротких пластин, вкладених під кутом у вигнуту основу з рогу або дерева, а на пізньому — часто використовувалися довгі крем’яні пластини. За експериментальними даними, крем’яні серпи були досить ефективними, за продуктивністю праці відповідали мідним і лише вдвічі поступалися сучасним залізним[216]. Для обмолоту зерна застосовувалися молотильні дошки. Вкладиші для цих знарядь виявлено на поселенні біля с. Ворошилівка на Вінничині. Мабуть, вони також є на інших поселеннях, але не згадуються дослідниками, оскільки більшість колекцій не мають трасологічних визначень.

Зберігалось обмолочене зерно в спеціальних посудинах великих розмірів, які отримали назву зерновиків (їхня висота іноді сягає їм), а також у зернових ямах із стінками, обмащеними глиною і обпаленими.

Зерно розмелювали за допомогою кам’яних зернотерок, що є досить численною категорією знахідок на всіх поселеннях. Виготовлялись зернотерки з граніту, пісковику тощо, складалися з нижнього каменю — плити і верхнього — розтирача.

Тваринництво. Досить розвиненим у землеробських племен було тваринництво. За даними остеологічних визначень, стада більшості ранньотрипільських поселень складалися здебільшого з великої рогатої худоби; були також свині, дрібна рогата худоба (вівці, кози), коні. Є випадки (Лука-Врублевецька, Солончени І), коли в стаді переважали свині. На середньому етапі пріоритет був також за великою рогатою худобою, але на друге місце все частіше виходить дрібна рогата худоба, витісняючи свиню. Це стосується пам’яток Молдови (Нові Русешти), Побужжя (Сабатинівка І, Березівська ГЕС), Середнього Подніпров’я (Халеп’я, Коломийщина II) і Буго-Дніпровського межиріччя (Володимирівна). Зважаючи на те, що всі ці поселення тяжіють до південної смуги лісостепу, можна думати, що в цій екологічній зоні розведення дрібної рогатої худоби було більш раціональним, а можливо, така ситуація склалась під впливом населення степу. Говорячи про пам’ятки сабатинівського типу першої половини середнього етапу у Південному Побужжі, К. К. Черниш відмічає, що тоді саме, мабуть, існували зв’язки зі степом. З цим пов’язується розповсюдження на трипільських пам’ятках кам’яних булав і скіпетрів у вигляді стилізованої голови коня. Їх знайдено на поселенні Березівська ГЕС у Побужжі, а також далеко на заході у Хабешешті І. Йдеться навіть про інфільтрацію степового населення у трипільське середовище. На пізньому етапі географія пам’яток, де друге або навіть перше місце посідає дрібна рогата худоба, розширюється. Вони відомі не тільки в степовій зоні (Усатове), а й далеко на півночі у Київському Подніпров’ї (Сирець), Східній Волині (Троянів, Паволоч) і у Верхньому Побужжі (Сандраки). Всі згадані пам’ятки — найпізніші в системі Трипілля, тобто належать до того часу, коли степовики, вочевидь, починають інтенсивно проникати у лісостеп, впливаючи на господарську діяльність трипільців. Щодо племен усатівського типу в Північно-Західному Причорномор’ї, то в них із переселенням у степ взагалі відбувається перехід до пріоритетного розведення дрібної рогатої худоби. Свиня хоча й залишається в стаді як індикатор осілості, проте, на думку дослідників, її розведення господарчого значення не має. Кінь практично на всіх поселеннях трипільської культури посідає четверте місце і лише на усатівських займає третю позицію. У племен носіїв культури Болград-Алдень здебільшого переважну більшість складає дрібна рогата худоба, на другому місці — велика, на третьому — свиня і на четвертому — кінь. Це й не дивно, бо територія цього населення розташовувалася в степовій зоні. За даними палеозоології, за своїм складом стадо у носіїв культури лійчастого посуду було подібне до трипільського. Завжди переважає велика рогата худоба, потім ідуть свиня, мала рогата худоба і кінь. Таке ж стадо і в населення, що представляє культуру кулястих амфор.

Щодо форм ведення скотарського господарства племенами носіїв трипільської та інших споріднених культур, то воно мало придомний характер. Лише в усатівців можливе було відгонне або випасне скотарство. Використовувалася худоба як тяглова сила, джерело отримання м’ясної їжі, вовни та шкір. Відкритим залишається питання наявності молочного напряму господарства, про можливість існування якого свідчать знахідки посудин з численними дірочками в стійках, так званих цідилок, на ранньотрипільських (Нові Русешти І), усатівських поселеннях та пам’ятках культури лійчастого посуду. Одні вчені вважають, що цідилки могли використовуватися для переробки молока, вироблення сиру, інші — для відділення меду від сотів чи проціджування отруйних напоїв.

Важливою галуззю господарства було мисливство. Кістки диких тварин трапляються на всіх поселеннях, але відсоток їх відносно свійських коливається дуже сильно. На більшості ранньотрипільських пам’яток він наближається до 50 %, а на деяких навіть перевищує (Бернашівка, Лука-Врублевецька, Кормань, Голеркани). Полювали трипільці на м’ясних і хутряних звірів. Основними промисловими тваринами були благородний олень, дикий кабан, косуля, лось. Серед хутряних — бобри, борсуки, куниці, видри, зайці. Переважна більшість кісток диких тварин, виявлених на поселеннях, належить м’ясним, бо на них полювали, очевидно, частіше, щоб забезпечити м’ясний раціон; туші їхні оброблялися на поселенні, тоді як туші хутряних тварин після зняття хутра могли викидатися за межами поселень. На середньому та пізньому етапах на поселеннях, ближчих до степової зони, питома вага полювання, за остеологічними даними, зменшується. Так, на поселеннях Коломийщина II у Подніпров’ї та Володимирівна у Побужжі кістки диких тварин становлять лише 15—19 %, тоді як на інших досягають 50 % або й більше. Найменше значення полювання мало в господарстві усатівців, де кістки диких тварин становлять лише 9 %. Умови для полювання тут були менш сприятливі, ніж у лісостепу: полювати можна було лише в долинах річок, уздовж яких простягалися ліси. Серед мисливської здобичі крім уже згаданих тварин трапляються тур, ведмідь, а на поселеннях усатівського типу (Маяки) — дикий осел і навіть лев. Полювали також на птахів. Найчастіше знаходять кістки качок, гусей, сірих журавлів, сарича; крім того, на лісостепових поселеннях — кістки тетері, а на степових — дрофи і стрепета.

Розповсюджені були рибальство і збиральництво. Про наявність першого свідчать знахідки риболовних гачків, виготовлених з міді та кістки, глиняних грузил до сіток, а також кісток та луски риб (щуки, сома, сазана, вирізуба, судака) на поселеннях. З річок добували молюсків, скупчення стулок яких дуже часто знаходять в культурному шарі поселень та в господарчих ямах. У лісах збирали лісові горіхи, кизил, глід, терен, дикі груші, яблука, вишні, виноград. Не виключено, що деякі фруктові рослини вже культивувалися трипільцями, зокрема слива, алича, абрикос, які потрапили до них з Малої Азії й Балкан, а також виноград.

Не виключено, що було розповсюджено Збирання меду і воску диких бджіл. На поселеннях Вулканешти II і Лопацика культури Болград-Алдень знайдено керамічні вироби конічної форми із стінками, вкритими проколами, які вважаються димарями, що застосовуються у бджільництві. Побічним свідченням існування останнього є визначення Н. В. Риндіної, що мідна сокира з Березівської ГЕС була відлита по восковій моделі в гумельницьких районах Подунав’я. Отже, мабуть, і трипільці були знайомі з бджільництвом. Зважаючи на те, що пізніше, в добу Київської Русі, основними предметами експорту населення лісостепу були хліб, хутра, мед і віск, не виключено, що й трипільці мали їх за основні предмети обміну, зокрема на худобу. Чи не тому на поселеннях, ближчих до степу, так мало важило мисливство, що нестачу в раціоні м’ясної їжі вони компенсували не за рахунок полювання на диких тварин, а за рахунок надходження свійської худоби в процесі обміну.

Серед домашніх промислів слід назвати обробку шкір, прядіння, ткацтво, виготовлення одягу, взуття. Про існування цих промислів свідчать знахідки на поселеннях крем’яних скребків, кістяних і рогових проколок, мідних шил, керамічних прясел до веретен, важків до вертикальних ткацьких верстатів. Відбитки тканин на денцях посудин свідчать про наявність простого, репсоподібного та візерунчастого плетіння.

Розвиненою була обробка рогу, кістки, каменю, дерева. З рогу і кістки вироблялися мотики, клювці, бойові молоти, рала, проколки, лощила, кинджали. З різних порід каменю та кременю — зернотерки, сокири, ножі, скребачки, серпи та інші знаряддя, що були у вжитку. Первісні майстри вміли різати, пиляти кістку й ріг, шліфувати і свердлити камінь, рубати і колоти дерево. Важливе місце в господарстві займали добування кременю та його обробка. Населення, що представляло трипільську культуру та культури Карпатського басейну, використовувало кремінь з покладів Волині та Верхнього і Середнього Подністров’я, який брали з поверхневих виходів і штолень. Останні відомі в Середньому та Верхньому Подністров’ї. Мешканці поселень культури Болград-Алдень найчастіше користувалися добруджським кременем. Первинна обробка кременю відбувалася на місці добування, про що свідчать численні майстерні. У вигляді напівфабрикатів він доставлявся на поселення, де й виготовлялися знаряддя пращ. Кремінь був важливим продуктом обміну і розповсюджувався на значні відстані від родовищ.

Особливими галузями господарства, які вимагали спеціальних знань і досвіду і, на думку С. М. Бібікова, були вже ремісничими виробництвами, ставали гончарство, литво та металообробка. Про ремісничий характер гончарного виробництва можуть свідчити відповідна стандартизація форм посуду, існування гончарних горнів та гончарних центрів. Горни, виявлені на кукутенських та трипільських поселеннях Фрумушика І, Веселий Кут, Валя Лупулуй, Жванець-Щовб, Костеніти IX, мали розвинену двох’ярусну конструкцію і давали можливість виробляти дзвінкий посуд. Наявність у Жванці семи двох’ярусних печей дає змогу говорити про існування тут гончарного центру, який обслуговував, очевидно, не лише це поселення, а й більш широкий район.

Не менше, а мабуть, більше навичок і знань вимагали литво та металообробка. Про наявність цих виробництв можна говорити у контексті розповіді про трипільську культуру і культуру Болград-Алдень, які були найближче до металургійних центрів Балкан. Через брак власних родовищ міді населення — представники цих культур спочатку користувалось, очевидно, металевими речами, одержаними в процесі обміну. Не дивно, що на ранньому етапі серед знахідок переважають прикраси і дрібний виробничий інвентар (шила, риболовні гачки). Але, на думку дослідників, уже ранні трипільці оволоділи ковальськими прийомами обробки міді, а саме — витяжкою, плющенням, вигином, рубкою, тисненням, обточкою, шліфовкою. На середньому етапі до ковальських операцій додаються плавлення Міді і литво спочатку в однобічні, потім у двобічні форми і зміцнення робочих частин знарядь праці холодним проковуванням, що дало можливість остаточно осмислити переваги металу, оскільки при такій обробці мідь набуває твердості, значно вищої за камінь[217]. Саме тоді набувають розповсюдження важкі виробничі знаряддя — для рубання і розколювання дерева, незамінні при будівництві. Свідченням зародження місцевого мідноливарного виробництва у населення носіїв культури лійчастого посуду є знахідки уламків глиняних тиглів на поселенні у Цмільові в Польщі.

До пізнього етапу трипільцями було освоєно всі відомі для первісності прийоми обробки міді. Є. М. Черних відмічає для цього часу два великих центри металообробки. Один з них — софіївський у Середньому Подніпров’ї — користувався тільки металургійно чистою міддю Балкано-Карпатського району. Другий — усатівський, де виявлено лише декілька предметів з металу Балканського поводження, а переважна більшість — із кавказьких миш’яковистих бронз. Аналіз металу та типологічне порівняння трипільських і кавказьких металевих предметів свідчать, що до трипільців надходили готові металеві вироби з Кавказу[218].

Щодо транспортних засобів землеробів Українського лісостепу, то можна впевнено говорити про використання у трипільців саней, запряжених одним чи двома волами. Їхні моделі є досить розповсюдженими знахідками при розкопках поселень середнього та пізнього етапів Буго-Дніпровського межиріччя (Тальянки, Майданецьке). Відомі вони й у Середньому Подніпров’ї (Євминка). Ці моделі передають кузов у вигляді чаші, до якої знизу приліплено полози, а спереду, під вінцями, — голівки одного чи двох запряжених бичків. Про наявність колісного транспорту відомостей мало. Останнім часом на поселенні біля с. Ворошилівка на Вінниччині знайдено зооморфну фігурку з проколами у ногах і невеличкі глиняні пряслиця, які С. О. Гусев інтерпретує як коліщата. Про використання коня як тяглової сили або для верхової їзди відомостей поки що немає. Оскільки трипільські поселення, та й поселення інших синхронних землеробських культур, тяжіли до малих і великих водних артерій, треба гадати, що в них міг бути розвинутий водний транспорт у вигляді човнів та плотів, але, на жаль, ці засоби пересування не збереглися в натурі і не відображені у трипільській пластиці.

Степові простори України, що входили до широкої смуги євразійських степів, за енеолітичної та ранньобронзової доби були одними із центрів становлення спеціалізованого скотарського господарства та рухливого способу життя. Скотарський напрям господарства стає тут провідним аж до середньовіччя. Він формує певний побут, культуру та систему релігійно-міфологічних уявлень людей, суттєво змінює соціальну структуру, стверджуючи патріархальні сімейні відносини, визначає специфіку етнокультурних процесів, зрештою, долю стародавніх господарських угруповань. Із розвитком рухливих форм скотарства контакти населення розширюються та охоплюють величезні території, а досягнення та винаходи окремих племен стають надбанням великих спільностей за досить короткий час.

Виникнення суто скотарського господарства, основи якого були закладені ще за доби неоліту племенами маріупольської спільності, було зумовлене, з одного боку, природними та кліматичними умовами, а з іншого — загальним рівнем розвитку населення.

Степові простори неоднорідні за фізико-географічним та геоботанічним районуванням. Тут простежуються зональні відмінності щодо рослинності, водних ресурсів та кліматичних умов. Лісостепова смуга, що прилягає до степової з півночі, за всіх часів характеризувалася більшою вологістю та переважанням лугових степів. Типові степи відзначаються злаковою рослинністю, кількість якої зростає у південному напрямку. Сучасний степ поділяється на три головні зони: на півночі — різнотравно-типчаково-ковильна, нижче — типчаково-ковильна, на самому півдні — пустельна та полинно-злакова. У долинах та байраках ростуть ліси. Хоча сучасний степ і степ доби енеоліту та ранньої бронзи подібні в основний рисах, ототожнювати їх треба з великою осторогою, враховуючи різні кліматичні коливання, які вносили значні корективи в життя давнього населення.

Згідно з існуючими даними, енеолітична доба збігається з другою половиною атлантичного періоду голоцену (6000—4500 рр. тому), сприятливою для господарської діяльності. Саме на цей час припадає природно-кліматичний оптимум. За даними палінологів, палеоботаніків та палеогрунтознавців, він характеризувався підвищенням вологості клімату, мезофітизацією трав’яного покриву степів, розширенням площі лісів у долинах річок, більш різнобарвним, різнотравно-злаковим рослинним світом, що спричинилося до значного згладжування різниці між степом і лісостепом. Середньолипнева температура, за підрахунками К. В. Кременецького, була на 2° нижчою за сучасну, а середньосічнева, навпаки, — вищою. Опадів випадало на 120—150 мм більше, ніж тепер. На південь поширились широколистяні ліси, які росли уздовж річкових заплав, на піщаних грунтах росли соснові.

Саме цей сприятливий кліматичний період позначений становленням та початковими фазами розвитку найдавнішого пастушого господарства, засновником якого можна вважати племена скелянської культури. З ними було пов’язане перше широке освоєння степових просторів аж до Дунаю. Щоправда, воно було, на наш погляд, зумовлене не стільки суто господарчою необхідністю, тобто розширенням пасовищ, скільки потребою в торгівлі, в обміні із землеробським населенням Карпато-Балканського регіону. Зокрема, їх цікавили мідні вироби та сировина для власної металообробки. Попри можливу напружену демографічну ситуацію, спричинену перенаселенням річкових долин під час природно-кліматичного оптимуму, пастуші групи, очевидно, мали достатньо власних пасовищ. Адже перехід до певних форм рухливого скотарства не був тоді поголовним. На користь цього говорить наявність незначної кількості пам’яток. Про поселення скелянської культури відомо небагато. На Нижньому Доні це залишки IV шару поселення Роздорське, а на теренах України відповідний шар поселення Стрільча Скеля в Надпоріжжі. Даних про склад худоби також маємо мало. Визначення кісток тварин із Стрільчої Скелі здійснювалося без шарової диференціації. А даних із Роздорського взагалі бракує. Лише в Чаплинському могильнику було зроблено визначення кісток свійських тварин, знайдених у закладках або в заповненні могильних ям чотирьох поховань. За твердженням І. Г. Підоплічка, це зуби вівці або кози в трьох похованнях та тазові кістки свійського бика в одному. Про знайомство скелянського населення з конем та про його роль у їхньому житті свідчать кам’яні скіпетри, зокрема з похованням біля с. Суворове на Одещині. На них В. М. Даниленко та Д. Я. Телегін навіть убачають зображення примітивних вуздечок. Це дало їм підставу відносити появу найдавніших вершників до середини IV тис. до н. е.[219] Для доказу цієї гіпотези деякі речі трактуються як деталі вузди. Як псалії розглядаються так звані цурки — кістяні або рогові вироби у вигляді довгастих сплощених стрижнів довжиною 18—20 см та шириною 1—2,2 см з прямокутним або напівкруглим боковим виступом з отвором. Але питання появи найдавнішого вершництва досить дискусійне, що має як прихильників, так і противників. Крім того, потребує науково аргументованого вирішення проблема доместікації коня взагалі. Останні дані свідчать, що цей процес міг початися вже за часів господарювання населення маріупольської спільності на степових та лісостепових просторах від Дніпра до Волги — корінної території існування диких коней[220]. У нас немає підстав заперечувати наявність у скелянського населення прирученого коня, який використовувався насамперед для поповнення м’ясного раціону. Але важко сказати, яке місце він займав у складі стада та яке значення мало мисливство на дикого коня, оскільки бракує надійних зоологічних критеріїв розмежування обох форм. У цілому ж можна стверджувати, що у найдавнішого пастушого населення скелянської культури склалося таке стадо, яке при переважанні того чи іншого виду худоби було прикметним для степового скотарського населення протягом багатьох віків. У них з’явилися перші отари овець, коні, на вододілах і в долинах випасалася велика рогата худоба, для нагляду за якою використовувалися собаки.

Незначні остеологічні матеріали верхнього шару поселення Середній Стіг (м. Запоріжжя) засвідчують наявність у господарстві стогівського населення бика, коня, вівці, кози та свині. Щоправда, вони недостатні для визначення характеру ведення господарства, оскільки всі види свійських тварин представлені 1—2 особинами, за винятком вівці та кози (загалом 9). Можна вважати, що стогівці Подніпров’я вели менш рухливий спосіб життя, ніж окремі групи більш раннього скелянського населення. По-перше, тому що вже не існувало головного економічного стимулу у відносинах із карпато-балкенськими землеробами — затухли й зникли їхні металургійні осередки, по-друге, основними стали контакти із безпосередніми сусідами в лісостеповій смузі Правобережжя — трипільськими громадами останньої чверті IV — початку III тис. до н. е., котрі на той час переживали розквіт і могли задовольняти скотарів своєю продукцією через обмін. У Подніпров’ї відомо значно більше поселень стогівської культури, ніж скелянської. Це верхній енеолітичний горизонт Стрільчої Скелі, другий шар Середнього Стогу, Кодачок та деякі інші. Важливим аргументом на користь осілості стогівців є наявність грунтових могильників (Огрінь).

Населення квітянської культури, очевидно, мало багато спільного в господарстві з племенамй неолітичної азово-дніпровської культури, зберігаючи певний консерватизм. І. Ф. Ковальова вказує на існування у цього населення жертовних поховань великої рогатої худоби. Остання, ймовірно, займала провідне місце у стаді. Відомі речі, виготовлені з грифельних кісток коня. Даних про фауністичні залишки із поселень немає, та ці останні практично і не вивчені. Щс)до південних сусідів квітянського населення — нижньомихайлівців — можна сказати, що їхнє стадо складалося здебільшого із дрібної рогатої худоби. Зокрема, остеологічні залишки з нижнього горизонту Михайлівського поселення, єдиного поки що дослідженого, дають змогу твердити, що перевага надавалася вівці та козі — 65,5 % загальної кількості особин свійських тварин, на другому місці бик — 16,3 %, потім ідуть кінь та свиня — по 7,3 %. Залишки кісток свійського бика, корови та вівці або кози зафіксовані у тризнах ряду підкурганних нижньомихайлівських поховань у Подніпров’ї та на р. Молочній[221]. Наявні свідчення про переважання у стаді нижньомихайлівського населення дрібної та великої рогатої худоби відповідали умовам життя людей на півдні степової смуги між Доном та Дунаєм, де природно-кліматичні умови сприяли розведенню насамперед овець, а на долинних річкових пасовищах випасали корів, биків та кіз.

Особливістю господарства населення дереївської культури середньостогівеької спільності, котре займало південну частину лісостепової смуги з різнотравними та луговими степами, на думку багатьох дослідників, було конярство. Про це свідчать фауністичні комплекси з поселень, серед яких найвідомішим є Дереївка на Кіровоградщині. За підрахунками В. І. Бібікової, в Дереївці кінь складав 55,7 % загальної кількості особин свійських тварин. Друге місце займав бик (20,6 %), третє — дрібна рогата худоба (14,4 %), останнє — свиня (9,3 %). Близьке співвідношення свійських тварин у стаді було і в інших енеолітичних племен, Що проживали в подібних природно-Кліматичних умовах. Це передусім стосується рєпінців на Середньому Доні. Як і дереївці, вони мали достатньо довготривалі поселення та ховали небіжчиків у грунтових могильниках. Щоправда, частина рєпінців, котрі почали мігрувати з Дону в степи України, перейшла до курганного обряду. Про господарство цих груп відомостей мало. Не виключено, що вони стали розводити овець у сприятливіших для цього Типчаково-ковилових та полинно-злакових степах.

На думку В. І. Бібікової, у дереївців переважали напівтовстоногі середні та малорослі коні, близькі до сучасних киргизьких. Вони були трохи більші за тарпанів. Але траплялися і тонко- та товстоногі, а також високі на зріст, до 144 см у холці. Дереївці використовували коней в основному для доповнення до м’ясного раціону. При їх забої існував штучний відбір, про що свідчить переважання на досліджених поселеннях кісток молодих і дорослих самців при мінімумі кісток самок та відсутності кісток старих особин. Деякі дослідники вважають, що дефеївські коні були пристосовані також до верхової їзди у зв’язку з необхідністю випасу табунів. Як і для скелянського часу, доказом наявності вершництва у дереївців виступають вироби із відростків оленячого рогу з отвором, які трактуються, зокрема Д. Я. Телегіним, як однодірчасті псалії. Щоправда, цей погляд розділяють не всі дослідники.

Важко щось сказати про характер господарства животилівсько-вовчанського населення. Але очевидно, що для міграцій найпристосованішими були вівці, підтвердженням чому слугують часті знахідки овечих астрагалів у похованнях.

Таким чином, за енеолітичної доби, яка збігалася з природно-кліматичним оптимумом, степова смуга та південь лісостепу України були освоєні населенням, визначальну роль у господарстві якого почав відігравати той чи інший тип скотарства. У південній смузі степів перевага надавалась вівчарству, в північній та в долині Дніпра — розведенню великої рогатої худоби, а в лісостепу — конярству, що відповідає трьом моделям скотарського господарства, запропонованим російським дослідником В. П. Шиловим. Це осіле конярство, осіле розведення великої рогатої худоби та кочове вівчарство, котрі визначалися навколишнім середовищем та характером рослинного покриву. Щоправда, немає достатніх підстав уважати, що за енеоліту існувало кочове скотарство. Визначення типу ведення енеолітичним населенням скотарського господарства — досить важке завдання, що зумовлено цілим рядом обставин, часто не залежних від археологів. Ось деякі з них. Відсоткове або кількісне співвідношення кісток або особин того чи іншого виду худоби на поселеннях ще не є свідченням його місця у стаді. Вагоміше значення мають підрахунки виходу м’ясної продукції, особливо в тих випадках, де переважають кількісно вівці. Останні могли і не бути основним джерелом м’яса, як це показують, наприклад, дані по господарству усатівців. Якщо в останніх дрібна рогата худоба значно переважала за кількістю особин і кісток, то щодо поповнення м’ясної їжі вона посідала лише третє місце після великої рогатої худоби та коня. Аналогічна картина, очевидно, була і у нижньомихайлівців. Не менш важливим є визначення характеру відтворення стада — простого чи розширеного — та часу існування того чи іншого поселення, приблизної чисельності його мешканців і можливого споживання ними скотарської продукції. Скажімо, у Дереївці особини коня становлять значний відсоток щодо інших видів свійської худоби, але водночас це всього 44 коня на досить довготривалому поселенні, де, очевидно, далеко не всі вони були прирученими. На жаль, поки що у вітчизняній літературі бракує комплексних грунтовних розробок на цю тему, а отже, і наші уявлення про характер та типи скотарського господарства первісного населення поверхові. Не виключена, наприклад, належність дереївців до примітивних землеробів. Складність же класифікації скотарства спричинена етнографічними матеріалами, де представлено таке розмаїття форм випасу та утримання худоби, що визначення способу життя скотарського первісного населення України за археологічними матеріалами уявляється проблематичним. На наш погляд, певні паралелі на загальному рівні та деякими іншими пастушими племенами Африки можна провести з ну ерами.

У цілому можна стверджувати, що протягом енеолітичної доби в степах України почали розвиватися основні типи скотарського господарства, які ще не набули рухливих напівкочових чи кочових форм, відомих пізніше. Згідно з розробками К. П. Бунятян, найпоширенішими, ймовірно, були відгінна та відгінно-стійлова форми утримання худоби. Вони характеризують рухливо-осілий або осіло-рухливий спосіб життя. Найбільша рухливість худоби була притаманна нижньомихайлівському населенню, частина якого здійснювала певні сезонні переміщення. Більшість же енеолітичного населення не просувалась далеко у степи, обмежуючись прибережними річковими долинами, де відомі відносно численні більш або менш тривалі поселення та стоянки.

Суттєво змінюються умови життя за наступної доби, коли на історичній арені з’являються ямні та кемі-обинські племена. Ця доба у загальних рисах збігається із суббореальним періодом голоцену, а саме з його першою чвертю, що датується 4500—4000 рр., тобто 2500—2000 рр. до н. е. Суббореальний час характеризувався аридизацією клімату, похолоданням, ксерофітізацією трав’яного покриву степів, скороченням площ долинних та байрачних лісів. Середньорічна кількість опадів була на 50 мм нижчою за сучасну, що значно посилювало загрозу посух. Різнотравно-злакові степи змінилися злаковими та полинно-злаковими. Зменшилась обводненість річкових долин[222]. За даними відомого палеогрунтознавця І. В. Іванова, у степах порівняно з попереднім атлантичним періодом продуктивність пасовиськ знизилася на 50—60 %. У такій ситуації був закономірним перехід первісних скотарів до більш рухливих форм господарства. Виняток становили мешканці долин великих річок, зокрема Дніпра, де ще існували умови для ведення комплексного, осілого або осіло-рухливого господарства та утримання стада, в якому провідне місце посідала велика рогата худоба, тим часом як у степу значної ваги набувало вівчарство.

За даних обставин відбулося формування господарчої системи ямного населення, котре зайняло практично всі вільні екологічні ніші не лише степу, а й лісостепу, проникаючи далеко на північ. Безумовно, зміни стосувалися не тільки господарства. Трансформувалася також культура. На відміну від енеолітичного ямний культурно-господарчий комплекс стає одноріднішим, ціліснішим.

На осілий спосіб життя в долині Дніпра вказують значно переважаючі остеологічні залишки великої рогатої худоби на таких довготривалих укріплених поселеннях, як Михайлівка та Дурна Скеля. Так, у середньому та верхньому шарах Михайлівського поселення на Херсонщині велика рогата худоба становила 44,2 % особин свійських тварин, тоді як дрібна — 32,7 %, кінь — 17,8 %, свиня — 2,2 %. При цьому частина великої рогатої худоби найбільша у перерахунку на живу вагу, а друге місце займає кінь. Лише близько 5 % живої ваги давала дрібна рогата худоба. За даними палеозоологів В. І. Бібікової та А. І. Шевченко, що вивчали палеофауну Михайлівського поселення, бик ямного часу був дещо менших розмірів, ніж нижньомихайлівський, але дуже подібний до дереївського і значно відрізнявся від бика доби пізньої бронзи. У цілому він, як і енеолітичний, належить до крупної породи одного типу, близького до турів, і має такі самі за розмірами кістки, як і сучасна місцева рогата худоба, що дало підстави розглядати нижньомихайлівського бика як давню генетичну “підоснову” сучасної сірої української породи. Михайлівський бик крім їжі використовувався також для роботи. Це останнє підтверджується знахідками на поселенні кісток вола як тяглової тварини, котру запрягали у воза.

Вівці з Михайлівни наближаються за розмірами до сучасних туркменських овець і представлені досить крупною породою, яка була значно більшою, наприклад, від ранньотрипільської, відомої з деяких поселень. За походженням вони пов’язані з крупним азіатським диким предком.

Коні з Михайлівни ранньобронзової доби відрізнялись від енеолітичних, дереївських. Вони були високі на зріст та стрункіші, тобто належить до групи рослих коней з висотою в холці 145— 150 см, хоча є й інші.

Щодо наявності свиней у Михайлівці дослідники дійшли цікавої думки: вони були не місцевим видом, а запозиченим у сусідніх племен, котрі мали інші форми господарства.

У похованнях ямного населення представлені кістки як великої, так і малої рогатої худоби. Кістки першої значно переважають у придніпровській зоні. Стосовно кісток коня в похованнях маємо досить мало вірогідних даних, що свідчить про незначне місце у житті ямників цієї тварини, в усякому разі вона не зайняла яскравого місця в поховальному ритуалі.

Для визначення способу життя та характеру скотарства племен ямної культури важливими є топографія та насиченість похованнями їхніх курганних могильників. Картографування курганів із похованнями показує, що їх найбільше уздовж берегів річок та балок і практично бракує у відкритих степах. Особливо показове щодо першого Дніпро-Молочанське межиріччя, де було досліджено численні кургани та курганні групи і зроблено відповідні розрахунки. За даними Ю. В. Болтрика та В. В. Отрощенка, кургани ямників споруджувалися лише в найближчій, кілометровій смузі. Кургани поблизу річкових долин використовувалися ямним населенням тривалий час. Вони поступово досипалися над впускними похованнями, утворюючи цілий ряд родових та патріархально-сімейних Могильників висотою від 3 до 5—6, іноді 8—9 м. Усе це свідчить насамперед про життя ямників у річкових долинах, де у них були, очевидно, селища або тимчасові стійбища. Але враховуючи природно-кліматичні умови та активний процес росту населення, що проявилося в значній кількості поховань ямників на широких степових просторах, можна впевнено говорити про розвинутий у них відгонний тип скотарства з рухливо-осілим способом життя та сезонним утриманням стад на пасовиську. На це вказує і поява незначної кількості курганів у глибинних степових районах. Зростання рухливих форм скотарства за ямної доби було зумовлено також зникненням з історичної арени землеробів трипільської спільності. Це спричинювало екстенсивність скотарства за рахунок розширення пасовиськ і розвиток перегінного типу скотарства, що створювало умови для становлення напівкочівництва. Цьому сприяло і розповсюдження у ямних племен колісного транспорту, який використовується і в поховальному ритуалі, тобто займає важливе місце в системі релігійно-міфологічних поглядів. Відгін, як і перегін худоби, відбувався здебільшого в напрямку течії річок, у межах земель, розподілених між окремими патріархальними громадами, родами та племенами. Оскільки вільного простору, на відміну від енеоліту, практично не існувало, переділ або розширення пасовиськ могли здійснюватися за допомогою воєнних сутичок, про що свідчать поховання, в яких у тілах померлих виявлено крем’яні вістря стріл. Щоправда, посилення войовничості у ямних племен фіксується на фінальній стадії їхнього розвитку, а типові поховання воїнів з’являються лише за ранньокатакомбної доби.

Очевидно, скотарство було провідною галуззю господарства кемі-обинських племен, що проживали в південних степових районах та в Криму. Можливо, воно з’явилось у них не без впливу ямників. Саме перехід до певних форм рухливого скотарства визначив особливості цієї культурної групи населення, вирізнивши її серед споріднених племен Західного та Північно-Західного Кавказу, у яких з давніх часів переважала землеробсько-скотарська система господарювання. Специфіку скотарського напряму господарства корінного населення кемі-обинської культури Криму визначало проживання в гірських та передгірних районах, де особливу роль відігравали гірські пасовиська, на які сезонно переганялася худоба. Щодо складу стада кемі-обинців маємо дуже обмежені матеріали, які потребують подальшого вивчення.

Крім скотарства, що визначало спосіб життя степового населення за енеолітичної та ранньобронзової доби, певне місце у їхньому господарстві посідало землеробство. За енеолітичної доби значний відсоток необхідних для споживання продуктів землеробства у скотарів становили одержані внаслідок торгівлі та обміну з племенами землеробських культур, насамперед трипільськими. Але й вони не могли повністю задовольнити їхні потреби у цих продуктах, що змушувало самостійно займатися даною галуззю господарства. Найбільш яскраво це проявляється у населення нижньомихайлівської та дереївської культур, на поселеннях яких знайдено знаряддя праці для обробки землі та одержання хліборобської продукції: рогові мотики, товкачі, зернотерки, розтирачі. На посуді обох культур Г. О. Пашкевич виявила відбитки зерен пшениці-двозернянки, ячменю та проса. Безумовно, на хліборобську практику тогочасного степового та лісостепового скотарського населення значний, навіть визначальний вплив мали трипільці. Нижньомихайлівці могли обробляти долинні землі, тоді як дереївці в умовах лісостепу, подібно до трипільців, могли обробляти також ділянки на плато.

Рис. 110. Обушкова та лезова частини рогових мотик (1, 2) та кістяний гачок (3) для рибної ловлі з Дереївки.

Рис. 111. Кістяний гарпун з ямного поховання (Виноградне, курган 18, поховання 6).

Погіршення клімату в суббореальний період та зникнення розвинутих хліборобських племен трипільської культури спричинилися до розвитку в ямних племен, з одного боку, екстенсивних форм скотарства — вони розширювали пасовиська, переходили до більш рухливих типів скотарства, з іншого — через відсутність надійних партнерів — постачальників продуктів харчування — землеробства. На кераміці з поселень Подніпров’я (Михайлівна, Скеля-Каменоломня) виявлено відбитки зерен пшениці-двозернянки, ячменю, проса, м’якої та карликової пшениці. На самих поселеннях знайдено зернотерки, рогові мотики, а на Михайлівському — навіть крем’яний вкладень до серпа.

Поряд з відтворюючими формами господарства, якими були скотарство та землеробство, велику роль у житті первісного степового населення продовжували відігравати такі форми привласнюючого господарства, як мисливство, рибальство та збиральництво. Причому значення останніх у різних племен енеоліту та раннього бронзового віку було різним. В енеоліті мисливство залишалося одним із провідних занять, наприклад, у дереївців. На їхньому поселенні частка диких тварин за кількістю особин складала 45 %, а на нижньомихайлівському — всього 13 %. У ямного населення Михайлівни частка диких тварин знизилася до 11 %. Характерно, що мисливство втрачало значення саме у тих племен, де розвиток пастуших форм скотарства набував дедалі більших масштабів, загалом задовольняючи їхні потреби у харчуванні. В енеоліті перше місце серед мисливських тварин займав благородний олень, друге — дикий кабан — тварини, що полюбляють лісові хащі. У скелянського населення дуже популярними були численні прикраси з ікол вепра. У дереївців знайдено досить реалістичну глиняну фігурку цієї тварини. З рогу оленя робили мотики, клювці, із зубів — прикраси у вигляді підвісок. Часто полювали також на козулю, зайця. Серед інших тварин можна також назвати лисицю, бобра, ведмедя, вовка, борсука. Основні види диких тварин, на яких полювали різні племена в епоху енеоліту, повністю відповідають реконструйованим природно-кліматичним умовам того часу. Із настанням аридизації, скороченням долинних лісів у суббореальний період у ямного населення спостерігається підвищення уваги до суто степових диких тварин, зокрема кулана та сайгака, хоча і зберігається значення таких тварин, як олень та кабан, навіть тур.

Про заняття рибальством свідчить наявність на поселеннях та зрідка у похованнях не тільки кісток риб, а й рибальських знарядь: грузил на сіті, кістяних кочедиків для їх плетіння, кістяних гачків, гарпунів тощо. Серед основних видів риб можна назвати, зокрема, сома, щуку, судака, коропових, осетра. Крім того, в річках ловили черепах, панцирі яких трапляються і на поселеннях, і в похованнях. Досить характерним заняттям для енеолітичного населення був збір молюсків. Збирали також їстівні та лікарські рослини, плоди тощо.

Завдяки мисливству, рибальству та збиральництву не тільки поповнювався харчовий раціон первісних скотарів, а й забезпечувалися потреби в хутрі, сировині для виготовлення знарядь праці та прикрас. У енеолітичного населення, окрім прикрас з ікол вепра та зубів оленя, знайдено також намиста, що складаються з ікол ведмедя, вовка та лисиці. З рогів оленя найчастіше виготовляли мотики, молоти, клювці, особливо поширені у дереївського населення. Для ямного населення раннього бронзового віку вироби з кісток диких тварин менш прикметні і представлені знаряддями з рогу оленя, прикрасами з ікол вовка, лисиці тощо.

Рис. 112. Побутовий та поховальний посуд населення нижньомихайлівської культури:

1 — нижній шар Михайлівського поселення; 2, 4 — Облої, курган 2, поховання 4, 16; 3 — Долинське, курган 1, поховання 32; 5 — Орджонікідзе, гр. Чкалівська, курган 3, поховання 32.

Скотарський спосіб життя відбився на всіх сторонах існування степового населення. Худоба не лише давала харчові продукти, а й визначала напрями домашнього виробництва. Безумовно, найпоширенішою була обробка кістки, здійснювана всіма основними способами: пилянням, свердлінням, шліфуванням тощо. Важливе місце посідали також обробка шкір та виготовлення з них одягу, різної тари, наприклад мішків, великих та маленьких, залишки яких іноді трапляються в похованнях. Скажімо, в мішечках зберігали вохру. Можна, мабуть, говорити про існування, зокрема у ямний час, ткацтва. Крім того, розвиненим було плетіння різних циновок із спеціально оброблених рослинних волокон, стеблин. Залишки таких циновок виявлено в похованнях. Вони розстелені на дні ями та іноді прикрашені різнокольоровими смугами. Як свідчать дослідження, проведені за матеріалами з ямних поховань на р. Молочній, із рослинних волокон виготовлялися також мотузки. На них, наприклад, підвішувалися горщики із спеціально зробленими для цього вушками під горловиною. Міцніші мотузки слугували для виконання найрізноманітніших робіт.

Керамічне виробництво не набуло у степового населення спеціалізованого відособленого характеру. Посуд виготовлявся в межах окремих громад за загальноприйнятими для конкретних регіонів “стандартами” без використання гончарного круга, який ще не був відомий. Кераміка прикрашалася досить простим схематизованим орнаментом з різних відбитків гребінки, шнура, наколів та защипів. Найбільш якісна кераміка виготовлялася нижньомихайлівцями, а згодом і кемі-обинцями. Виробництво її формувалося не без значного впливу землеробських трипільських і гумельницьких традицій, з одного боку, та кавказьких, новосвободненсько-майкопських — з другого. Ця кераміка відзначається не тільки досить добрим випалом, обробкою поверхні, іноді доведеної до блиску, що рідко орнаментувалася, а й наявністю плоского дна. У скелянців, дереївців, квітянців та стогівців виробництво посуду мало інший характер. Їхня кераміка грубіша, гостро- або округлодонної форми. Не зафіксовані поки що гончарні печі для випалу кераміки, які вже були відомі, наприклад, трипільцям. У глину при виготовленні посуду додавали товчену мушлю, пісок, шамот, рослини. За енеолітичної доби із цих домішок перевагу надавали товченій мушлі, а за ямної — піску і шамоту. Характерно, що порівняно з енеолітичним у ямний час горщики стають грубішими та примітивнішої форми. В їхній орнаментації переважають відбитки шнура, тоді як для попередніх традицій прикметними були композиції, виконані гребінкою. Щоправда, перші шнурові орнаменти з’являються у стогівців, відомі вони у дереївців та рєпінців, що дало підстави Д. Я. Телегіну пов’язувати появу та розповсюдження шнурової орнаментації саме з енеолітичним населенням України.

Рис. 113. Глиняний посуд населення скелянської культури: 1—3 — Стрільча Скеля; 4 — Олександрія.

У веденні господарства особливу роль відігравали транспортні засоби. Про характер останніх в епоху енеоліту поки що бракує вірогідних даних. Але безсумнівним є те, що, наприклад, скелянські та нижньомихайлівські племена послуговувались якимись елементарними засобами. За відсутності колісного транспорту ними могли бути різного роду волокуші, а також в’ючні тварини. Перші вози нам відомі за знахідками в ямних похованнях, де вони в розібраному стані використовувалися для перекриття могил, причому колеса, як правило, укладалися по кутах, а деталі візка та дишло — над ямою. Ці останні зберігаються рідко, оскільки руйнуються при обвалах всього перекриття. Уявлення про загальний вигляд і деталі конструкції возів ямної доби маємо завдяки матеріалам із Прикубання. Новотитарівське населення, яке в той час тут проживало, складало вози поряд із могилами, що й зумовило їхню добру збереженість. Вони були досить складної та стандартної щодо розмірів та окремих деталей конструкції. Вози, що досягали 2 м у довжину та 1,5 м в ширину, робилися з окремих брусів та планок, скріплених штифтами, та мали чотири колеса. Хрестовина у центрі надавала всій конструкції жорсткості. Колеса діаметром від 45 до 60 см складалися здебільшого з трьох частин, з’єднаних дерев’яними штифтами з виступаючою ступицею. Щоб колеса вільно оберталися, їх фіксували ззовні спеціальною чекою-штифтом на кінці осі. Дишло довжиною до 4 м виглядало як рогатина, роздвоєний кінець якої кріпився до рамки. Вози мали роз’ємні борти, на які встановлювалося арочне сплетене перекриття. Дно та каркас возів покривалися розфарбованими циновками. У такі вози могли впрягатися лише воли, причому попарно, за допомогою ярма, зробленого з брусів, з’єднаних перегородками, залишки яких також знайдено при похованнях.

Рис. 114. Типовий посуд населення середньостогівської культури (1 — Середній Стіг; 2 — Хортиця; 3 — Ігрень 8).

Рис. 115. Посуд квітянського населення з поховань:

1 — Новоолександрівка, курган 1, поховання 16 (за І. Ф. Ковальовою); 2 — балка Квітяна; 8 — балка Майорка.

Рис. 116. Типовий посуд із поселення біля с. Дереївка.

Наявність возів зазначеної конструкції свідчить про високий рівень деревообробки у ямного населення. На жаль, дерев’яні побутові речі та знаряддя майже не трапляються в похованнях, хоча з дерева виготовляли руків’я бронзових ножів, доліт, тесел, шил та, безумовно, посуд. Зрештою, рубали та обтесували численні стовбури та гілки дерев, які використовували для перекриття могил, робили поховальні ложа.

Обробка каменю та кременю була поширена протягом енеолітичного та бронзового віків. Причому за енеоліту вироби з кременю відзначалися більшою майстерністю, витонченістю. Особливо показовими щодо цього є знаряддя та зброя скелянського населення, наприклад вістря до стріл та дротиків, тесла та сокири, ножі на довгих пластинах. Дещо занепадає ця традиція у пізнішого енеолітичного населення — у нижньомихайлівців, квітянців та дереївців. За ранньобронзової доби у ямних племен крем’яні знаряддя та зброя стають грубішими, примітивнішими. До того ж зникають деякі знаряддя, зокрема тесла та долоту, очевидно, витіснені бронзовими.

Рис. 117. Типовий посуд населення ямної культури з поховань:

Виноградне: 1, 6 — курган 24, поховання 14; 2 — курган 23, поховання 2; 3 — курган 15, поховання 9; 7 — курган 26, поховання 10; 8 — курган 24, поховання 9; 4 — Долинське, курган 2, поховання 16; 5 — Барвіновка, курган 6, поховання 28.

Рис. 118. Типовий посуд населення рєпінської культури:

1 — Соколове ІІІ, курган 3; 2, 3 — Верхня Маївка XVIII, курган 1, поховання 7, 9 (за І. Ф. Ковальовою).

Металургія та металообробка у степового населення розглядуваних періодів позначені нерівномірністю розвитку. Наявність цих галузей виробництва спочатку відзначають у скелянського населення, яке перейняло основні навички металообробки, контактуючи з металургами розвинутих осередків Карпато-Балканської металургійної провінції наприкінці першої — на початку другої половини IV тис. до н. е. Згідно з даними Н. В. Риндіної, значну частину виробів це степове населення виготовляло із привозної сировини (з нижньо- та середньодунайського регіонів), поєднуючи технічні досягнення гумельницьких та трипільських металургів із місцевими прийомами. У похованнях скелянського населення знайдено спіральні браслети та скроневі підвіски, трубчасті пронизки та циліндричне намисто, підвіски у формі стулки мушлі, шила, трапляються сокири (могильник Петрово-Свистуново). Щоправда, цей осередок металообробки проіснував недовго, він зник разом з головними варненським та гумельницьким осередками Балкано-Карпатської металургійної провінції десь у третій чверті IV тис. до н. е.

Наступний етап розвитку металургії та металообробки стосується квітянців, котрі, як свідчать результати металографічних досліджень Н. В. Риндіної, започаткували самостійний, не зв’язаний із скелянським осередок металообробки в Подніпров’ї. Вихідною у даному разі була сировина із трансільванських копалень через посередництво трипільських племен середнього етапу. У квітянців з’явилися та набули поширення мідні прикраси у вигляді трубчастих та спіральних пронизок, різні обоймочки, що кріпилися до шкіряних ремінців. Двічі при похованих (у курганах Присамар’я) знайдено набори для ливарного виробництва, у тому числі і форми для сокир.

Рис. 119. Реконструкція возів доби ранньої бронзи:

1 — курган “Лук’янівка”, поховання 1 (за О. О. Мельником та І. Л. Сердюковою); 2 — могильник “Останній”, курган 1, поховання 150, 160 (за О. М. Геєм).

Подальші дані про металообробку та металургію відносяться вже до ямного часу. На Михайлівському поселенні, в шарах, залишених ямними, племенами, знайдено сопла, ступки для подріблення руди, ковадла тощо. На думку О. Г. Шапошникової та С. С. Березанської, тут розташовувалася майстерня або житло майстра, який спеціалізувався на виготовленні металевих виробів. У цей час виникають речі із штучними домішками, зокрема з миш’яком, тобто бронзові. Змінюються і джерела сировини, яка починає надходити з Кавказу. В ямних племен з’являються, за визначенням С. С. Березанської, поховання ковалів, котрі за життя спеціалізувалися виключно на обробці бронзових виробів. Але на відміну від енеолітичного та пізнішого катакомбного, ямному населенню були невідомі поховальні комплекси з ливарними формами, що породжує сумніви щодо широкого побутування у ямного населення розвинутого ливарного виробництва.

Рис. 120. Бронзові кинджали, долото та тесло ямного населення:

1 — Старогорожене, курган 1, поселення 17; 2 — Виноградне, курган 24, поселення 8; 3, 4 — Подокалинівка, курган 5, поховання 5 (розкопки та реконструкція Г. Л. Євдокимова).

Значно поступається ямне населення перед енеолітичним в асортименті металевих виробів. Дуже рідкісні у похованнях, вони представлені прикрасами типу спіральних, у кілька обертів, підвісок, трубчастими рурочками, черешковими ножами листоподібної форми, чотиригранними шилами тощо. Іноді трапляються плоскі тесла та долота, провушні сокири.

Водночас наприкінці існування ямних племен спостерігається диференціація ремісничого виробництва. Свідченням тому є поява поховань із знаряддями та сировиною або відходами певного виду виробництва. Це дало підстави дослідникам говорити про виділення в середовищі ямників окремих осіб або груп людей, які спеціалізувалися у виготовленні зброї — луків, стріл, дротиків, косторізів, в обробці шкір та ін.

Рис. 121. Реконструкція дерев'яних ложа та носилок із поховань доби ранньої бронзи:

1 — ст. Мойсеївка, курган 1, поховання 4 (за О. О. Мельником та А. В. Андросовим); 2 — Семенівський курганний могильник, курган 8, поховання 8 (за Л. В. Суботіним).

Рис. 122. Крем'яні вістря до стріл у населення квітянської та нижньомихайлівської культур:

1, 2 — Ковалівка, курган 5, поховання 2; 3 — Василівка, курган 1, поховання 22.

Рис. 123. Крем'яні вістря до стріл та списа з поховань ямної культури:

1, 2 — Виноградне, курган 16, поховання 8; курган 24, поховання 31; 3 — Антонівка, курган 5, поховання 7.

Рис. 124. Збережена завдяки смоляній обмазці форма кінчика носа жінки ямної культури та срібні прикраси з цього ж поховання (Виноградне, курган 24, поховання 18).

Рис. 125. Бронзові знаряддя населення ямної культури — ножі та шило з кістяною ручкою:

Виноградне: 1 — курган 15, поховання 11; 2 — курган 3, поховання 40; 3 — курган 24, поховання 24; 4 — курган 15, поховання 11; 5 — Долинське, курган 2, поховання 1.

Рис. 126. Срібні прикраси нижньомихайлівського населення:

1 — Трапівка, курган 10, поховання 14; 2 — Ковалівна, гр. VII, курган 2, поховання 32.

На жаль, розкрити всі сторони побуту та господарської діяльності найдавніших скотарів за даними археології неможливо. Певну допомогу у цьому може надати етнографічна наука на підставі вивчення найрізноманітніших скотарських народів світу[223].

Глава 3 Суспільний устрій

Протягом усієї історії вивчення землеробських племен висловлювалися різні думки щодо їхнього суспільного устрою. Зокрема, стосовно населення трипільської культури в 1930-ті роки побутувала думка про існування в нього на ранньому, середньому і на початку пізнього етапів матріархальних відносин, економічною базою яких було примітивне, мотичне землеробство. Вважалося, що у трипільських багатокамерних будинках проживав родовий колектив, поділений на парні сім’ї, які вели спільне господарство[224]. Лише найбільш пізнє населення, відоме за пам’ятками типу Усатове і Городськ, нібито перейшло до патріархальних родових відносин. Залучення нових матеріалів та з’ясування ролі скотарства в житті і господарстві трипільців дали змогу С. М. Бібікову дійти висновку, що патріархальні відносини у населення трипільської культури були зумовлені екстенсивним польовим землеробством із використанням тяглової сили свійських тварин.

Останнім часом соціальна структура трипільців розглядалася на прикладі поселень Буго-Дніпровського межиріччя. Тут великі й малі поселення були забудовані одно- та двоповерховими будинками з однокамерним жилим об’ємом, в якому мешкала мала сім’я. У забудові ж поселення Тальянки були виявлені розташовані на значній відстані групи переважно із трьох житлових та однієї господарської споруди без печі, інтерпретовані як окремі господарства, що належали великій сім’ї — основній господарчій одиниці. У невеликих за площею (7—15 га) та населенням (200—500 чоловік) поселеннях, що існували поряд із великими, можна вбачати основну самостійну одиницю трипільського суспільства — громаду. Громада, мабуть, була власником землі (орної, лісів, пасовиськ), яка прилягала до поселення і на якій відбувалася господарська діяльність. Громади, близькі за походженням, складали плем’я. Плем’я було власником території, в межах якої час від часу мігрували общини. Чим більшою була територія, тим більшим був життєвий ресурс племені. Поселення-гіганти, що утворювалися з метою концентрації населення для збільшення військового потенціалу в умовах складних етнічних стосунків, складалися з кількох громад. Іноді на таких поселеннях мешкало майже все плем’я. Наприклад, поселення біля Тальянок, населення якого налічувало близько 14 тис. чоловік, мабуть, складалося із 40 подібних громад, кожна з яких займала, очевидно, окрему ділянку в забудові поселення.

Про соціальне розшарування серед трипільців свідчать, зокрема, скарби та могильники. Скарби з’являються 'вже на ранньому етапі розвитку культури. У Молдові на поселенні біля с. Карбуна в ямі серед жител було знайдено горщик із 852 предметами, в тому числі 444 мідними. Це були цінні для того часу речі — браслети, намиста, амулети, нашивні бляшки, проушна і клиновидна сокири. Два скарби відомі із середнього етапу. Один із них, що включав два мідні браслети, амулет, намиста, підвіски із зубів благородного оленя, знайдений на поселенні Хебешешті І (Кукутені А) в Румунії. Другий, що складався з мідних сокир, ножа, намиста, діадеми, — на поселенні Городниця II на Дністрі. Із пізнього етапу маємо скарб із Цвиклівців, в якому було 822 предмети, в тому числі 68 мідних: браслети, пронизки, намиста. Отже, вже на ранньому етапі для трипільського суспільства було характерне майнове розшарування, коли в руках окремих осіб чи сімей нагромаджувалися багатства.

Рис. 127. Скарб мідних речей із Городниці (1 — посудина, в якій містився скарб; 2,3 — мідні сокири; 4 — мідний ніж; 5 — мідна діадема; 6 — мідні намиста).

Могильники, на жаль, відомі лише із пізнього етапу розвитку культури. У могильниках софіївського типу у Середньому Подніпров’ї і в усатівських у Північно-Західному Причорномор’ї серед загальної маси виділяються поховання з мідними прикрасами, знаряддями праці та зброєю. До того ж в Усатово такі поховання найчастіше траплялися в курганах із складними кам’яними конструкціями, тобто належали членам громад, які, очевидно, користувалися найбільшим авторитетом[225], а також племінній верхівці, в руках якої нагромаджувалися цінні та престижні на той час речі. Спостереження за кількістю і якістю поховального інвентаря в могильниках Середнього Подніпров’я дають змогу виокремити три соціальні групи населення: племінну верхівку, племінну аристократію та рядових членів громади, — а також дійти висновку, що соціальний статус жінок, дітей та юнаків був нижчий, ніж у чоловіків[226]. За даними поселень таке розмежування поки що не простежується. Не вдалося також виділити серед досліджених жител будинки знаті. Зважаючи на те, що в містах Стародавнього Сходу і Мезоамерики будинки суспільної верхівки споруджувалися ближче до центру, в Тальянках спеціально вивчалися житла поблизу центральної площі, але вони за розмірами, конструкцією та речовими знахідками не відрізнялися від розташованих в інших місцях поселення.

Про суспільний устрій інших груп ранньоземлеробського населення на території України відомостей дуже мало. Щодо суспільного устрою населення культури Болград-Алдень, то він, мабуть, був такий самий, як і у трипільців, беручи до уваги їхнє походження від спільного предка — культури Боян, а також тотожність господарства. Деякі відомості маємо про соціальні відносини у населення культури кулястих амфор. Виходячи, зокрема, з фактів спорудження кам’яних гробниць, що потребувало великих зусиль, існування звичаю ховати чоловіка, очевидно, главу сім’ї, в сидячому положенні, тобто інакше, ніж усіх інших, можна говорити про наявність у цього населення патріархальних відносин[227].

Питанням демографії ранньоземлеробських суспільств стали приділяти увагу в останні десятиріччя, і то лише стосовно трипільської культури. Перші палеодемографічні підрахунки були здійснені С. М. Бібіковим, відтак — К. В. Шишкіним, В. І. Маркевичем і В. М. Масоном, М. М. Шмаглієм, О. Г. Колесниковим і В. О. Круцом. Усі ці підрахунки стосуються трьох регіонів трипільської культури: Середнього Подніпров’я, Буго-Дніпровського межиріччя та Північної Молдови — і спрямовані на визначення щільності та кількості населення у кожному з них по етапах розвитку. За останніми підрахунками, найбільша щільність населення була у Середньому Подніпров’ї і Буго-Дніпровському межиріччі наприкінці середнього — на початку пізнього етапів трипільської культури і не перевищувала 5 чоловік на км². Це був, мабуть, максимум для всіх ранньоземлеробських культур на теренах України в умовах екстенсивного використання території для господарської діяльності. У Північній Молдові на ранньому етапі культури вона не перевищувала 0,5 чоловіка на 1 км², на середньому — 3 чоловіки на 1 км², на пізньому — 1,2 чоловіка на 1 км². Екстраполюючи середні значення даних по цих регіонах на всю територію, зайняту трипільцями, було обчислено кількість населення. Отже, наприкінці раннього етапу на площі 70 тис. км² проживало близько 30 тис. чоловік; наприкінці середнього на розширеній до 110 тис. км² території мешкало 410 тис. чоловік; наприкінці першої половини пізнього етапу на тій самій території при зменшенні щільності населення кількість його скоротилася до 330 тис. чоловік, а наприкінці пізнього етапу, коли територія становила 100 тис. км² і різко зменшилася щільність, трипільців налічувалося всього 100—120 тис. чоловік. Така кількість населення, розпорошеного по великій території, не могла протистояти племенам кулястих амфор, з одного боку, і ямникам — з другого. Утративши територію, трипільці, очевидно, розчинилися в середовищі пришельців, не лишивши помітних слідів своєї культури.

Археологічна наука має суттєві, але все ж таки досить обмежені матеріали для вивчення характеру соціальних відносин у первісних суспільствах із спеціалізованим скотарським напрямом господарства. Це здебільшого поховальні пам’ятки — грунтові безкурганні могильники, індивідуальні чи колективні поховання під курганними насипами — і лише частково побутові, а саме поселення з добре дослідженими системою планування та характером жител їхніх мешканців. У цілому ж ми намагаємось з’ясувати ті закономірності життя скотарів, що вказують на характер їхнього суспільного устрою, порівнюючи цю добу з попередньою та наступними та проводячи етнографічні паралелі. Звичайно, перехід населення до нових, пов’язаних із спеціалізованим розведенням та утриманням худоби форм господарської діяльності, зміна способу життя були органічно пов’язані із суттєвими змінами в соціальних відносинах, які визначалися насамперед власністю на худобу та пасовиська. Безумовно, соціальні зміни відбувалися поступово, а основи нового устрою скотарів були закладені маріупольськими племенами. Саме в могильниках останніх, ще колективних, грунтових, з’являються поховання чоловіків з ознаками влади — булавами, хоча місце поховань ще не виокремлювалося особливими зовнішніми прикметами. В усякому випадку, вони не зафіксовані в таких могильниках, як Микільський та Маріупольський. Соціальні зміни спостерігаються з появою поховань, які віднесені нами до скелянської культури та які Д. Я. Телегін визначив як новоданилівські. Найдавніші з них приурочені до тих самих маріупольських могильників, але вирізняються своїм відособленим положенням та наявністю зовнішніх ознак — кам’яної закладки, скрині тощо. Саме над похованнями представників цієї культури почали споруджуватися і перші кургани. Скелянці пройшли своєрідний шлях соціального розвитку, зумовлений не тільки внутрішніми чинниками, а саме формуванням груп населення, що перейшло до більш рухливих форм скотарства, а й зовнішніми. Останні визначалися передусім високим рівнем розвитку населення землеробських культур Балкано-Карпатського регіону, зокрема їхнім металургійним та металообробним виробництвом. Провідну роль у цей час у скотарів відіграє престижний обмін, основною метою якого було отримання мідних і золотих прикрас та знарядь, сировини для власного виробництва у племен гумельницької та варненської культури. Це спричинилося до виділення у скелянців окремих груп, котрі починають сконцентровувати в своїх руках усю посередницьку діяльність, набуваючи при цьому більш виразного соціального та, безумовно, майнового статусу в структурі скелянських громад. Це яскраво відображають археологічні пам’ятки. Від Подунав’я до Приазов’я з’являються дуже багаті поховання, іноді складних конструкцій, із масою престижних речей — мідного намиста, що часом оперізувало шию небіжчика декілька разів та налічувало сотні—тисячі намистин, мідних браслетів і скроневих кілець, шил, мідних платівок до головних уборів тощо. До відомих перших золотих Виробів належить, зокрема, насадка — рурочка жезлового навершшя із могильника біля Кривого Рогу. Престижними були також набори чудово оброблених вістер до стріл і дротиків, довгі крем’яні ножі та підшліфовані сокири-тесла й аналогічні останнім кам’яні, тощо. До соціально значимих можна віднести і пояси із сотень мушлевих намистин, і кам’яні скіпетри, булави. Як престижний виступав і посуд, що потрапив сюди через обмін. Скажімо, знайдені в похованнях трипільська посудина (Кайнари), горщики, віднесені до закубанської культури (Новоданилівка) та гумельницької в Подунав’ї (Джурджулешті).

Поряд із багатими похованнями у скелянського населення були й звичайні, з обмеженим набором речей або й без них. Вони становили грунтові могильники або входили разом з іншими до їхнього складу. Характерно й знаменно, що й перші кургани розташовуються в місцевостях, віддалених від так званої території-метрополії. Отже, існування дуже багатих поховань та звичайних свідчить про істотне майнове розшарування серед скелянського населення, а наявність жезлів та скіпетрів біля похованих вказує на їхню належність до представників громадської верхівки чи певного “аристократичного” прошарку. Більшість дослідників, серед яких В. М. Даниленко та Д. Я. Телегін, убачають у виникненні багатих скелянських поховань прояв процесу виділення могутніх вождів-патріархів і формування найдавнішого вершництва. Водночас з огляду на те, що більшість відомих поховальних пам’яток представлена грунтовими могильниками, можна твердити, по-перше, про осілість населення або приуроченість життя окремих громад до певної місцевості, по-друге, про наявність міцних родових традицій, що сягали неолітичних часів, по-третє, про порівняно поступову соціальну еволюцію скелянського населення щодо своїх пращурів. Виникнення курганів за таких обставин справді знаменує появу лідерів, збагачених насамперед завдяки престижному обміну та власності на худобу. Виходячи із розповсюдженості в цей час зброї, передусім специфічних крем’яних вістер до стріл та дротиків, ці лідери були вождями-воєначальниками рухомих посередницьких патріархальних громад скелянців, які здійснювали перш за все охорону майна та предметів обміну, а також відстоювали в сутичках між окремими групами скотарів своє право на контроль за головними шляхами зносин із землеробами та металургами. Не виключені сутички і з останніми. Але не це визначало стосунки між скотарями та землеробами, а взаємовигідна співдружність, яка забезпечувала насамперед певний добробут саме для скотарських пастуших груп.

Значення престижного обміну, торгівлі в прискореному розвитку майнової нерівності підкреслюють і етнографи. Зокрема, Л. Є. Куббель наголошує на особливій ролі торгівлі на далекі відстані, що потребувала певної стабільної, перекриваючої локальні кордони організаційної структури. Така торгівля могла стати одним із головних моментів у процесі суспільного розшарування за умов існування соціальної верхівки, здатної взяти в свої руки утворення панівної структури. Якщо це була родова або громадська верхівка, то завдяки торгівлі вона могла б здійснювати також перерозподіл суспільного продукту поза межами окремих громад, а тим самим у неї з’являлася можливість, на думку дослідника, стати правлячим прошарком в етносоціальному суспільстві великого масштабу[228]. Саме такий процес відбувався на ранніх етапах енеолітичної доби в степовій смузі України, коли внаслідок престижного обміну, торгівлі традиційна верхівка громади отримала додаткові стимули для закріплення свого керівного суспільного становища. До того ж, очевидно, розвивалася тенденція до виділення особливих професійних груп, що спеціалізувалися на обміні, торгівлі та завдяки цьому поступово перетворювалися на соціально впливовий прошарок. Але цей процес, добре досліджений на етнографічному матеріалі у різних народів, у давнього енеолітичного скелянського населення не набув завершеності, оскільки значною мірою був штучним і нетривалим. Із затуханням балкано-карпатських осередків обміну, завмиранням металургійного виробництва зникає головне джерело збагачення, що зумовлювало соціальне розшарування. У степовій смузі України зникають багаті поховання. У Подніпров’ї грунтові могильники стогівських племен вже не супроводжуються показовим престижним інвентарем. Вирізняються лише статево-вікові традиції. Як показують палеосоціальні дослідження М. Д. Хлобистіної, в стогівському, а також у дереївському суспільствах домінують чоловічий компонент та патрилінійні зв’язки, тобто відзначаються особливе місце чоловіка в структурі суспільного устрою та відлік спорідненості по чоловічій лінії. Це насамперед свідчить про формування та закріплення в ранніх скотарських суспільствах патріархальних відносин. На перший план виступала велика патріархальна сім’я як складовий компонент первісної сусідської громади. Вся енеолітична доба з моменту виокремлення скотарського господарства в особливу галузь характеризується розпадом первіснородових устоїв із збереженням родових традицій. Археологічним відображенням цього процесу стають кургани — поодинокі у скелянського населення, відсутні у стогівців і дереївців та досить поширені у квітянських та нижньомихайлівських племен. З двох останніх найбільшою консервативністю відрізнялися квітянці, оскільки в їхньому поховальному обряді зберігалися найвиразніші в “курганних” культурах елементи неолітичних традицій. Так, зафіксовано насипи, які перекривали до 10—11 окремих поховань, утворюючи тим самим трансформовані колективні могильники з відчутним відсотком колективних поховань. Виділення у квітянців неординарних поховань унеможливлюється браком якісних розбіжностей в інвентарі та поховальних спорудах. Хоча часто обряди супроводжувалися вогнем, поминальними тризнами, траплялися складні за будовою споруди (рови, кромлехи, скрині тощо). Окремі поховання містили, як слушно вважає І. Ф. Ковальова, соціально значимі речі: кам’яні молотки, вістря до стріл, бронзові ножі, ливарні знаряддя, які визначали професійну спеціалізацію небіжчиків. Можна погодитися також із думкою дослідниці щодо належності невеликих курганних груп квітянців окремим громадам із спадковими родовими традиціями.

Рис. 128. Реконструкція будови кургану (1) та поховальної скрині (2): Новоолександрівка, курган 1, поховання 16 (за І. Ф. Ковальовою).

Більш розвинені патріархальні відносини спостерігаються у нижньомихайлівських племен, де значну роль відігравала велика патріархальна сім’я. У нижньомихайлівців набуває поширення курганний ритуал із використанням складних конструкцій, наявні також підкурганні могильники із чотирьох — шести поховань, що зближає їх із квітянцями. Але групових могил із кількома небіжчиками практично немає, небагато і парних. Безліч різних надкурганних конструкцій типу кромлехів та крепід, які могли бути споруджені тільки за участю значної кількості людей, свідчить про колективні зусилля громад. Відома серія святилищ, від яких залишилися стовпові ями, каміння, тризни, розміщені біля курганів. На цих святилищах, що існували, очевидно, протягом тривалого часу, відправлялися ритуали, присвячені похованому в кургані представнику панівної верхівки.

Таким чином, за енеолітичної доби різні групи населення мали певні загальні тенденції соціального розвитку, що характеризувалися міцними традиціями вже відживаючої родової системи, більш властивої неолітичним племенам, та проявом патріархальних сімейних відносин, які розвинулися в наступний, ранньобронзовий період, із появою на історичній арені ямних племен. У суспільній організації останніх первісна сімейна громада та патріархальна сім’я стають основним осередком господарської діяльності. Рід виступає вже як підпорядкована структура, що регулює окремі негосподарні сторони життя; зокрема ритуальні та сімейно-шлюбні.

За етнографічними даними, велика патріархальна сім’я включала три-чотири, а то й більше поколінь по батьковій лінії та налічувала від кількох десятків до 200—300 чоловік. У такій сім’ї існувала сувора ієрархія. Головним був старший із чоловіків, після його смерті — наступний за віком. Дружина патріарха вважалася головою жіночого відламу сім’ї. Влада патріарха та його дружини розповсюджувалася на всю господарську, соціальну та культову діяльність» Патріархальна сім’я виступала як самостійна господарська структура, що володіла певною кількістю худоби, майном і входила до складу первісної сусідської громади, у власності якої був основний засіб виробництва — пасовиська, а також лісові та водні ресурси тощо[229].

Рис. 129. Кам’яна бойова сокира — рідка знахідка в похованнях ямної культури (Кіровка І, курган 1, поховання 4).

Ймовірно, що значна частина первісних курганів ямного населення була споруджена саме над могилами патріархів великих сімей або сімейних громад, тим більше, що трудові витрати на здійснення всього ритуалу поховання, як показують підрахунки ряду дослідників, не перевищували можливостей таких сімей. До того ж поховальний ритуал не був одноразовим актом, а відбувався протягом певного часу з канонізованою послідовністю дій та чітким розподілом обов’язків членів сім’ї чи громади. За даними З. П. Маріної та І. Ф. Ковальової, в Орельсько-Самарському межиріччі давні ямні кургани були заввишки 0,3—1,5 м та діаметром 8—28 м. Зробити такі насипи могли 18—20 осіб чоловічої статі великої патріархальної сім’ї за порівняно короткий час. Досить схожа картина спостерігається в Приазов’ї, де на р. Молочній більшість курганів ямного населення була заввишки 0,5—1,5 м та діаметром 12—25 м. Простежуються сталі пропорції ям, що залежали насамперед від віку та зросту небіжчика. Глибина поховальної камери становила в середньому 0,9—1,2 м від рівня перекриття. Отже, можна говорити про те, що до певного часу археологічні дані не є суттєвими свідченнями чіткої соціальної та майнової стратифікації, або ранжування, ямного суспільства. Лише на завершальній фазі його розвитку відбуваються помітні зміни у розмірах та оформленні поховальних споруд та з’являються поховання з елементами виробничої спеціалізації та воїнської атрибутики. Виділивши три групи поховальних комплексів за загальним об’ємом трудових витрат: більше 2 тис. м³, від 2 тис. до 500 м³, менше 500 м³, Н. Д. Довженко та М. О. Ричков дійшли висновку, що у ямного населення були три соціальні групи: брахмани, кшатрії та вайш’ї, тобто жерці, воїни та рядові пастухи[230]. Як на наш погляд, пам’ятки ямної культури ще не дають достатніх підстав для чіткої стратифікації цього суспільства. Лише наприкінці ямної культури відбуваються зміни в планіграфії впускних поховань та більш чітка градація на центральні та периферійні комплекси, фіксуються поховання з рисами насильницької смерті (вістря крем’яних стріл у кістках), поховання із зброєю. Усе це можна пояснити подальшим розвитком ранжування ямного суспільства, укрупненням та розширенням структур надгромадного або надсімейного рівня. Це відбиває такі об’єктивні процеси, як зростання чисельності населення, збільшення поголів’я худоби, що спричинювало перенаселення земель, зайнятих тими чи іншими громадами або сім’ями, і розширення їх шляхом насильницьких воєнних захоплень, перерозподіл пасовиськ на користь сильнішого. Це зумовлювало подальшу диференціацію суспільства, і не тільки в межах громад. Дедалі більшого значення набувало плем’я як соціально-потестарна структура, головна роль в якому належала найбільш владним громадам та їхнім вождям із виразнішими військовими функціями.

Племена ямної культури населяли території, сконцентровані довкола басейнів степових річок із прилеглими на вододілах пасовиськами. Це зумовило локальні особливості даної культури. Нерівномірним був також розвиток окремих племен, що не могло не позначитися на їхньому соціальному та економічному поступі, взаємодії та подальшій долі. На теренах України можна окреслити три головні регіони: Правобережний, аж до Дунаю, Лівобережний, майже до Дону, та Північний, лісостеповий, розвиток яких значною мірою визначався природно-кліматичними умовами та сусідським оточенням. До одного із сильних племінних колективів, а можливо, до об’єднання племен, на думку дослідників, належало Михайлівське поселення. Це укріплена фортеця, будівництво якої, на наш погляд, було здійснено на завершальному етапі розвитку ямного суспільства, позначеному загостренням воєнного протистояння окремих племен або їхніх об’єднань.

На даному етапі для ямного населення стають більш характерними парні та колективні поховання дорослих, дорослих та дітей, наявні всі комбінації статево змішаних поховань: жінка — чоловік, чоловік — дитина, жінка — дитина, чоловік — жінка — дитина. Існує думка про ритуальне вбивство залежних індивідуумів, включаючи дітей, котрі супроводжували патріархів або вождів племен в інший світ. Прийнятним також є судження про належність цих небіжчиків до однієї сім’ї, які померли одночасно. Такий погляд підкріплюється простежуваною з появою ранньокатакомбного обряду системою підзахоронень.

Таким чином, для енеолітичного населення України базовою одиницею суспільства була велика патріархальна сім’я. З таких сімей складалися первісні громади, консолідовані у племена.

Глава 4 Духовна культура

За енеоліту з розвитком відтворюючих форм господарства з’явилися нові здобутки в культурній сфері (архітектурі, образотворчому мистецтві) та виробився своєрідний світогляд, пов’язаний з основними галузями господарства та способом життя.

Спираючись на етнографічні дані, дослідники відзначають, що у ранньоземлеробського населення найбільш оптимальною була хутірська система розселення. Але в такому разі воно ставало вразливим під час ворожих нападів. Тому виникла потреба в компактних поселеннях, і, очевидно, чим більшою була небезпека, тим більшими були селища, концентруючи населення значного регіону. Саме необхідність захисту зумовлювала вибір для таких поселень відповідних місць, їхнє своєрідне планування та застосування фортифікаційних споруд. Місце поселення обиралося з урахуванням чисельності жителів, достатності природних ресурсів (вода, ліс, площі для вирощування культивованих культур, якісні грунти) та наявності природних укріплень. Показовими щодо цього є трипільці, які вже на ранньому етапі вдаються до побудови поселень, спланованих по колу, а пізніше, на великих поселеннях, розташовують житла так, щоб мати кілька ліній кругової оборони, обирають місцевості із значними природними перешкодами та створюють штучні (рови, вали).

Осілий спосіб життя землеробів спричинився до побудови довгочасних жител. Поряд із заглибленими в трипільській та гумельницькій (Болград-Алдень) культурах з’являються наземні дерев’яно-глинобитні будинки, спочатку одноповерхові, а відтак і двоповерхові. Потреба в останніх, мабуть, виникла через необхідність ущільнення забудови за рахунок відмови від господарських споруд, розташованих окремо. Тепер перший поверх служив і для виконання робіт, пов’язаних із господарством, і для утримування худоби. Глину для будівництва наземних споруд використовувало також населення лендьєльської та культури лійчастого посуду, обмащуючи нею плетений каркас стін. Саме завдяки використанню цього матеріалу в будівництві стало можливим говорити про архітектуру епохи енеоліту. Відбитки дерев’яних конструкцій на глині свідчать про майстерність стародавніх будівельників, їхню здатність сполучати різні дерев’яні конструкції, плести з лози та тонких жердин, визначати товщину стін відповідно до навантаження на окремих ділянках. Гадаємо, що це було наслідком тривалих пошуків попередніх поколінь. Можливо, вже в цей час з’являються майстри, які могли найкраще визначати всі необхідні параметри і способи зведення будинку та здійснювати нагляд за будівництвом окремих споруд.

При виготовленні гробниць населення культури кулястих амфор широко використовувало каміння, викладаючи із обтесаних брил стіни, перегородки та перекриття. Трипільці, особливо на найпізнішому етапі, зокрема усатівці, ховали померлих у курганах складної конструкції з кам’яними кромлехами, закладами та перекриттям поховальних ям, а також майже завжди перекривали камінням поховальні ями в грунтових могильниках.

У усатівців виникає монументальна скульптура. Зокрема, в кургані 1—13 Усатова було знайдено уламок антропоморфного зображення, витесаного з каменю: голова, передана схематично у вигляді округлого виступу без моделювання обличчя, і частина шиї. Крім того, в усатівських курганах виявлено чимало уламків плит із вирізьбленими зображеннями людей та тварин (коня, собаки, лося)[231].

103

Рис. 130. Жіноча фігурка. Раннє Трипілля (Лука-Врублевецька).

Рис. 131. Жіноча фігурка у кріслечку. Раннє Трипілля (Олександрівка).

Землеробські племена займалися також виготовленням скульптури малих форм. Уважається, що вона була запозичена трипільцями і населенням культури Болград-Алдень від неолітичного землеробського населення культур Боян та Хаманджія. Але корні її значно глибші і ведуть на Близькій Схід. Виникнувши тут разом із землеробством, вона згодом набула поширення в Середній Азії, на Балканах, у Центральній і Східній Європі[232].

Скульптурки ліпилися з глини і зображували людей, тварин, житла, транспортні засоби. Вони використовувалися головним чином у різних обрядах, пов’язаних із віруваннями, які, власне, і зумовили їхню появу. Тобто перш за все вони мали ритуальне призначення, а вже потім — естетичне. Про це свідчить схематизм антропоморфної пластики, де підкреслювалася основна ідея — родючості. На ранньому етапі трипільської культури втіленням цієї ідеї стають статуетки приземкуватих пишнотілих жінок із розвиненими стегнами і стеатопігічними сідницями. Голові не надавалося такого значення, як цим частинам тіла, і тому її робили у вигляді невеликого циліндра із схематичними рисами обличчя або й без них. На розвиненому і пізньому етапах відбувається трансформація естетичних уявлень. Більше уваги приділяється моделюванню голови. Поряд із схематизованими з’являються портретні зображення облич, фігури стають стрункими, витонченими. Ця трансформація відбиває, мабуть, зміни, які сталися насамперед в ідеологічних уявленнях трипільців. Цим же уявленням підпорядковані пози і жести фігурок. Так, на ранньому етапі у трипільці переважають сидячі у спеціальних крісельцях фігурки жінок. На розвиненому — стоячі, хоча є й сидячі з ногами, зігнутими під прямим кутом відносно тулуба, а також напівсидячі. А в усатівців — сидячі навпочіпки з підтягнутими до черева колінами. Руки здебільшого складені на грудях або мають вигляд виступаючих трикутників, що на думку дослідників, відповідає жесту складених на грудях рук. Рідше руки складені на череві, підняті до обличчя або одна рука піднята до плеча, а друга опущена донизу. Поодинокими є випадки, коли обидві руки підняті догори (оранта). Останній жест найбільш характерний для культури Болград-Алдень. Трапляються фігурки жінок з дитиною на руках — найдавніший праобраз Мадонни. Існує думка, що образ сидячої навпочіпки людини, прикметний для усатівської пластики, виник під впливом степових скотарів, у яких через брак меблів це була основна поза під час відпочинку. Щодо напівсидячих фігурок, то вважається, що вони могли сидіти на стільчиках або встромлялися в землю чи спеціальну підставку. Прикрашалися фігурки заглибленим, наліпним чи розписним орнаментом, котрий передає татуїровку, елементи одягу, зачіску, прикраси, взуття та різні символи, пов’язані з ритуалами[233].

Не менш виразна зооморфна пластика. Це переважно фігурки великої рогатої худоби (биків, корів), а також дрібної рогатої худоби (овець, кіз), свиней, собак, ведмедів, оленів. Є серед них дуже реалістичні, навіть підкреслено натуралістичні, коли виділяються статеві ознаки, шерсть, чітко моделюється голова, є й схематизовані, коли лише за окремими рисами можна їх ідентифікувати з якимось видом тварин.

Моделі жител трапляються двох типів — закриті та відкриті. Перші передають зовнішній вигляд, другі — інтер’єр. Найбільш виразні моделі закритого типу знайдені в Россоховатці на Черкащині та Ворошилівці на Вінниччині. Це відповідно двоповерховий будинок, або будинок із підвальним приміщенням, на чотирьох ніжках та одноповерховий на чотирьох високих ніжках. Судячи із цих моделей, можна стверджувати, що житла були прямокутними у плані, з двосхилим дахом. Стіни мали дерев’яний каркас. Вхід розташовувався посередині однієї з коротких стін. Йому завжди передувала відкрита веранда. У протилежній від входу стіні робилося кругле віконце. Моделі відкритого типу прямокутні чи округлі в плані (Сушківка, Попудня та ін.). Очевидно, через те, що основною метою було відтворення інтер’єру, формі моделі великого значення не надавалося. Всі вони також на чотирьох ніжках. Стіни піднімаються на незначну висоту, так, щоб було видно інтер’єр. Входу також передує веранда. Усередині праворуч від входу розміщено квадратну купольну піч з коротким димарем (на моделі з Попудні біля печі жіноча фігурка). Ліворуч уздовж стіни зроблено підвищення, на якому стоять великі посудини, очевидно, для зберігання різних припасів. Біля стіни навпроти входу на підлозі — хрестовидне підвищення (жертовник), над ним — кругле віконце. Стіни моделей, знайдених у Коломийщині II, Володимирівці, Попудні, Ворошилівці, прикрашені заглибленим — або розписним орнаментом. Порівнявши розглянуті моделі з даними розкопок трипільських жител, дійдемо висновку, що моделі відтворюють реальні житла.

Рис. 132. Сидячі жіночі фігурки. Кінець пізнього Трипілля (1 — Красногірка; 2 — Усатове).

Про одяг можна говорити лише стосовно населення трипільської культури, бо лише тут він відображений у пластиці та малюнках на посуді. Виготовлявся одяг із тканини, хутра та шкіри. Про чоловічий одяг судити важко, тому ще він представлений на пластиці лише перев’язями, що йдуть через одне плече або хрест-навхрест через обидва. Жіночим одягом очевидно, була сукня підперезана в талії, з короткими рукавами, трикутним чи округлим шийним вирізом, розкльошеною спідницею, яка сягала до колін й іноді закінчувалася торочками. Пояси використовувалися різної ширини та довжини (в один чи кілька обертів), нерідко з китицями на кінцях. Взуття мало вигляд напіввисоких чобітків, часто оторочених хутром, або сандалій. Оскільки описаний одяг зображений на пластиці та посуді обрядового призначення, дослідники вважають його теж обрядовим[234]. Хоча не виключено, що повсякденний одяг міг бути схожий на нього.

У трипільців та інших землеробів були поширені прикраси. На трипільських статуетках вони передаються техніками графіки, розпису, рельєфу. Це переважно один або декілька разків намиста чи підвісок. Про характер прикрас дають уявлення знайдені в могильниках, скарбах, рідше — на поселеннях. Вони виготовлялися з міді, різних порід каменю (вапняку, геширу, бірюзи, мармуру, сланцю), бурштину, кістки, рогу, зубів тварин, стулок річкових і морських молюсків, фаянсу, глини та становили собою трубчасті й спіральні пронизки, підвіски, обручки, амулети, браслети. Прикраси з бурштину у вигляді намистин, дисків з отвором посередині, намиста з каменю, зубів тварин, кістяні пряжки характерної форми з різьбленим орнаментом були прикметні для населення культури кулястих амфор.

Рис. 133. Жіноча фігурка. Початок пізнього Трипілля (Кошилівці).

Найбільш яскраво естетичні уподобання землеробського населення виявилися у виготовленні й оздобленні кераміки. Різноманітність і витонченість її форм, складність візерунків, виконаних заглибленими лініями, різноманітними штампами, рельєфними наліпами, фарбами, свідчать про неабиякий смак майстрів. Та, мабуть, не тільки для задоволення естетичних потреб слугував орнамент, особливо притаманний посуду припільської культури. У ньому, очевидно, відбилися уявлення про навколишній світ та закодовані міфи про богів та героїв, що дає змогу на основі етнографічних паралелей та індоєвропейської міфології спробувати зрозуміти світогляд трипільців[235].

Ранні землероби повністю залежали від примх природи, що й зумовило обожнювання її сил, намагання всіляко привернути їх на свій бік. Сили природи асоціювалися з міфічними персонажами, котрі виступали у вигляді людей, тварин, птахів. Зображення їх, скульптурні чи мальовані, використовувалися в різних ритуалах або як обереги.

Спостереження за розміщенням орнаментації на посуді трипільців дають можливість припустити, що в їхньому уявленні світ складався з трьох частин. Зверху було верхнє небо (твердь небесна) — скарбниця, де зберігаються небесні води, що дощами проливаються на землю, даючи життя всьому живому. Далі йшли нижнє небо та повітряний простір, де розміщувалися сонце, місяць, зірки. Земля зображувалася тоненькою смужкою. Іноді на ній малювалися крапки, що є, треба гадати, зернами, з яких виростають рослини. Оскільки нижче поверхні землі ніяких зображень немає, уявлень про особливий підземний світ у трипільців не існувало. Свідченням цього може бути і відсутність у них на ранньому, середньому та на початку пізнього етапів звичаю закопувати померлих чи їхні спалені рештки у землю. Останній з’являється лише наприкінці пізнього етапу, коли трипільці почали змішуватися з населенням інших етносів, у яких такі уявлення про підземний світ, мабуть, були.

Рис. 134. Фігурка вагітної жінки. Початок пізнього Трипілля (Софіївка ІІ).

Рис. 135. Чоловіча фігурка. Раннє Трипілля (Лука-Врублевецька).

У населення трипільської та інших землеробських культур був поширений культ родючості, тісно пов’язаний з основними галузями господарства — землеробством і скотарством. У трипільців він асоціювався з образом жінки-матері-прародительниці, що відбилося перш за все у пластиці. На жіночих статуетках підкреслюються насамперед ознаки, що стосуються материнства, родючості: груди, стегна, статеві ознаки. Часто жінку зображують вагітною. Ідея зв’язку жінки із землею втілюється у зображеннях рослин у нижній частині живота. Про використання жіночих фігурок у ритуалах, пов’язаних із родючістю землі, які проводилися під час зимово-весняних свят, свідчать глиняні з домішками зерен злаків та борошна статуетки з Луки Врублевецької. Вважають, що до культу родючості були причетні і нечисленні чоловічі фігурки[236].

Велику роль у релігійних уявленнях трипільців відігравав образ змія-вужа. Він був посередником між небом і землею та пов’язувався з весняним пробудженням землі[237]. Крім того, існував образ змія-дракона, що став уособленням чоловічого начала[238]. В обох випадках змій виступає охоронцем. Його зображення на жіночих статуетках трактуються як символ охорони плода, а на великих посудинах-зерновиках він є охоронцем їхнього вмісту.

Особливе значення в обрядності й міфотворчості землеробів мав образ бика, найважливішої сільськогосподарської тварини. Про це свідчать ^численні скульптурні зображення биків, поховання їхніх черепів у житлах на поселеннях Бернашівка, Сабатинівка II, Лука Врублевецька, рельєфні зображення на посуді. Іноді образ бика пов’язується з образом жінки-матері або виступає символом сонячного божества[239]. Серед інших шанованих трипільцями тварин слід назвати собаку, ведмедя, оленя. У населення культури кулястих амфор такими були свині, ритуальні поховання яких трапляються поряд із культовими похованнями биків[240].

Рис. 136. Ранньотрипільська посудина із зображенням змія (Олександрівка).

Відправлення культів відбувалося здебільшого очевидно, в домашніх святилищах, де будувалися спеціальні вівтарі, або жертовники. Вівтарі хрестовидної або округлої форми знайдені під час розкопок жител на багатьох поселеннях трипільської культури. Відтворюються вони й на моделях жител. Були, мабуть, на поселеннях і будівлі-святилища, споруджені навмисне для відправлення культів великою сім’єю чи громадою. Зразком тут може правити реконструйоване М. Л. Макаревичем святилище за даними розкопок у Сабатинівці II. Це був будинок площею 70 м² із входом у вигляді вузького коридору. Під протилежною до входу стіною розташовувався прямокутний глинобитний вівтар, на якому містилися 16 сидячих у крісельцях жіночих статуеток. Поряд у кутку стояв масивний глиняний трон із рогатою спинкою, а перед ним — округла купольна піч, біля якої, поряд із посудом, лежали п’ять зернотерок і п’ять статуеток. Судячи з малюнків на посуді, де зображені жінки, котрі, очевидно, танцюють (Бринзени III, Гребені), різні ритуали могли супроводжуватися танцями. Із ритуалами були пов’язані й деякі категорії посуду, зокрема так звані бінок леви дні посудини. К. К. Черниш розглядає їх як своєрідні антропоморфні скульптури, оскільки окремі їхні частини символізують людей з піднятими над головою чашами[241]. Б. О. Рибаков уважає, що біноклевидні посуди використовувалися в масових обрядах “напування землі”. Крім біноклевидних були й інші ритуальні посудини, зокрема чаші на піддонах. У цих чаш піддон складається з двох — чотирьох досить реалістичних або дуже стилізованих жіночих фігур, які, утворюючи коло, піднімають до неба величезну чару. Іноді чару тримає на голові одинока жіноча фігура. Б. О. Рибаков убачає в цих фігурах перших чародійок, котрі звертаються до Великої матері з молінням про воду. Ці чари використовувалися під час весняно-літніх обрядів і пов’язувалися з магією небесної води.

Крім естетичного, велике смислове навантаження несуть форма та орнаментація посуду. У трипільській орнаментації виділяються сюжети, пов’язані з культом родючості, до яких відносяться символи засіяного поля, проростаючого зерна, небесного дощу. Трапляються солярні та місячні знаки, спіраль як символ безперервного руху сонця[242].

Рис. 137. Глиняний вівтарик (Окопи).

Очевидно, складними були у давніх землеробів уявлення про життя і смерть, зафіксовані у поховальних пам’ятках. Мабуть, існувала віра в життя після смерті, що зумовило появу звичаю класти похованому інвентар у вигляді посуду, знарядь праці, прикрас.

Досить складною є проблема визначення обряду поховання, притаманного племенам трипільської культури. Для раннього, середнього та початку пізнього етапів розвитку культури могильники невідомі. Виявлено лише декілька поховань — трупопокладення та трупоспалення на території поселень, а також трупопокладення з трипільським посудом під курганами. Ці поховання слушно вважаються жертовними і не можуть характеризувати обряд поховання трипільців загалом. Слід зауважити, що в цей час обряд був таким, що не фіксується в процесі археологічних досліджень. Відомі прецеденти існування нефіксованих обрядів поховання. Зокрема, в індуїзмі до наших днів зберігся звичай спалювання трупів по можливості на березі священної ріки, коли попіл поховального вогнища кидається у воду[243]. Ймовірно, у трипільців теж був поширений обряд трупоспалення, зафіксований на пізньому етапі в могильниках софіївського типу в Подніпров’ї.

Рис. 138. Реконструкція трипільського святилища з поселення Сабатинівка П. Автор М. Л. Макаревич.

На пізньому етапі в різних частинах ареалу розповсюдження трипільців виникають одразу кілька типів поховального обряду. У Подніпров’ї найбільш раннім (кінець першої половини пізнього етапу) є могильник біля с. Чапаївка, що на південній околиці Києва. Тут до поселення з північно-західного боку прилягав могильник із 31 похованням. Кістяки лежали у чотири ряди у випростаному положенні, головами на захід. Деякі супроводжувалися посудом, знаряддями праці з кременю і статуеткою. Наприкінці пізнього етапу у Подніпров’ї з’являються могильники софіївського типу (Софіївка, Червоний Хутір, Чернин, Завалівка), які включали від 16 до 200 поховань-трупоспалень. Перепалені кістки, а також поховальний інвентар (невеликі посудини, прикраси, знаряддя праці, зброя) складалися в горщики-урни або загорталися в тканину і закопувалися у землю.

Рис. 139. Розгортка орнаменту пізньотрипільської посудини з антропоморфними зображеннями.

Зовсім інший обряд побутував у Подністров’ї та Північно-Західному Причорномор’ї. У с. Вихватинці Рибницького району Молдови протягом 1947—1959 рр. було досліджено могильник початку другої половини пізнього етапу, де знайдено 63 поховання-трупопокладення. Небіжчика клали до овальної чи підпрямокутної ями у зібганому положенні, переважно на лівий бік, головою на північ або північний схід. Поховальний інвентар складався з посуду, знарядь праці з кременю, інших порід каменю, кістки, рогу, антропоморфної пластики. Грунтові могильники із скорченими на боці небіжчиками характерні і для пам’яток усатівського типу (Усатове, Маяки, Данку I, II, Данчени). Але тут існував ще й досить складний обряд поховання в курганних могильниках. Довкола могили будувалися грандіозні кромлехи, а ями перекривалися кам’яними закладами. Серед поховального інвентаря, крім посуду, багато прикрас і знарядь праці з міді.

Рис. 140. Посудина з антропоморфними зображеннями та прорисовка антропоморфного зображення. Кінець середнього Трипілля (Гребені).

Таким чином, обряд поховання трипільців фіксується лише на пізньому етапі, коли вони починають інтенсивно змішуватися з іноетнічним населенням, утрачаючи етнічну чистоту, а отже, і деякі традиції, набуваючи водночас нових, навіть у такій консервативній сфері, як ідеологія.

Поява випростаних трупопокладень, розташованих рядами у могильнику біля Чапаївки, може свідчити про включення до складу трипільського суспільства значної частини місцевого неолітичного населення дніпро-донецької культурної спільності, якому був притаманний саме такий обряд. Могильники софіївського типу є, очевидно, результатом поєднання трипільського обряду кремації та запозиченого, можливо у нащадків середньостогівської спільності, звичаю закопування останків у землю. Усатівські грунтові і курганні могильники виникли, очевидно, внаслідок поєднання обряду, засвідченого в пам’ятках вихватинського типу, з обрядом нижньомихайлівських та ямних племен. Щоправда, важко пояснити виникнення обряду трупопокладення у Вихватинському могильнику, але він також, очевидно, може свідчити про змішування трипільців із представниками іншого етносу. Щодо віри в життя після смерті може свідчити і залишення в трипільських будинках цілого посуду, зернотерок, деяких знарядь праці перед ритуальним спаленням. Тобто недавно ще житлові приміщення ставали культовою пам’яткою, де продовжували жити душі померлих тут мешканців, яким залишені речі мали стати у пригоді у потойбічному світі[244]. Спалення ж будинків вказує на існування культу вогню, за допомогою якого здійснювався перехід з однієї якості в іншу. Так само поводилися і з гончарними печами. За спостереженнями дослідників перед тим як залишити випалювальні камери, їх заповнювали спеціально відібраними посудинами, що було своєрідним жертвоприношенням не тільки для умилостивления божества, котре опікувалося гончарством, а й з метою подальшого забезпечення виробництва. Цей ритуал був, очевидно, складовою частиною великого ритуалу облишения поселень.

Рис. 141. Ранньотрипільська “чара” (Гренівка).

Світогляд степового населення енеолітичної та ранньобронзової доби формувався під безпосереднім впливом тих змін, що відбувалися у господарстві та суспільному устрої, а саме в процесі становлення та розвитку рухливих форм скотарства та утвердження патріархальних відносин. Чільне місце в житті людей посідали проблеми утримання худоби (биків, овець, коней), яка стала основним засобом існування та добробуту степовиків. Це, в свою чергу, не могло не позначитися на релігійних уявленнях, як і взагалі на характері мислення, давнього степового населення. Худоба стає центром космогонічних уявлень про навколишній світ, посередником у спілкуванні з богами, яким надаються риси найбільш шанованих тварин, що спричинилося до значного поширення такого культу, як культ бика. Останні відігравали головну роль при жертвоприношеннях, у поховальних ритуалах тощо. Звичайно, на археологічному матеріалі важко розкрити всі сторони світосприйняття степових скотарських племен, проникнути в сутність їхнього мислення, реконструювати міфологію та систему уявлень про навколишній світ. Ця проблема ускладнюється ще й тим, що скотарські племена набагато бідніші щодо образного та наочного відтворення свого світосприйняття в предметах матеріальної та духовної культури порівняно із землеробськими, зокрема трипільцями. Крім того, у діях степовиків досить складно відокремити міфологічне від практичного, ірраціональне від раціонального. Звичайно, екстенсивність господарства, залежність від примх природи вели до обожнення всього, що оточувало людей і не могло бути пояснене. Але виходити лише з міфологічності світосприйняття степовиків буде помилкою. З відокремленням та розвитком спеціалізованого пастушого господарства раціональні знання набувають дедалі більш самостійного значення, що простежується навіть у поховальних обрядах, які на початкових етапах з появою курганів відзначалися суто релігійно-міфологічною зумовленістю з багатьма, з погляду сучасної людини, нелогічними та невиправданими діями, матеріальними і трудовими витратами. Але з часом у ритуалах з’являється раціональніший підхід і в оформленні курганів та могил, і в характері та якості супроводжуючого інвентаря. Щоправда, в цілому кожна з груп степового населення дотримувалася протягом свого існування досить сталих ритуальних канонів. Саме тому поховання представників окремих культурних груп можна відносити до найбільш інформативних джерел у вивченні духовної культури первісного населення степової смуги. До таких джерел належать також культові речі — намиста з молоткоподібними амулетами, пластика з каменю та глини (зооморфні та антропоморфні фігурки), кераміка, прикрашена нестандартними орнаментальними мотивами та сюжетами. Особливе місце у ритуальній практиці посідали монументальна кам’яна скульптура (антропоморфні стели), монументальне оформлення курганів у вигляді кромлехів, крепід, ровів тощо та сам процес будівництва курганів. Останні не лише засвідчили про значні соціальні зміни в суспільстві, а й закріпили їх в певній релігійно-міфологічній системі, символом якої і стали кургани. У наш час кургани розглядаються не просто як купи землі, насипані над могилою шапками чи возами. Завдяки новітнім дослідженням археологів не викликає сумнівів не тільки суто технічна або архітектурна складність насипів, спорудження яких потребувало певного порядку та чіткої технологічної послідовності, й складна семантика цих споруд у системі релігійно-міфологічних уявлень їхніх будівників. Насамперед це стосується поховальних ритуалів та культів. Очевидно, що кургани — це лише деформовані з різних причин (внаслідок природних явищ, втручання людей) культові споруди, первісний вигляд яких відрізнявся від сучасного. Реконструкція такого вигляду надмогильних споруд, що стала нагальною потребою сучасного курганознавства, слугуватиме ключем до відтворення духовної культури степовиків, оскільки проллє світло на характер космогонічної системи поглядів скотарського населення степів. Зрозуміти цю систему вчені намагаються за допомогою найдавніших писемних джерел, передусім збірки давньоіндійських гімнів “Рігведи”, створення якої відносять до другої половини — кінця II тис. до н. е. Корені ж цієї усної традиції сягають у глиб тисячоліть, до часів існування індоіранської або арійської спільності. Спираючись на основні міфологічні сюжети “Рігведи” та проводячи певні паралелі з обрядовою практикою давніх єгиптян та греків, деякі дослідники вбачають у курганах міфічний первісний пагорб — символічний початок організованого Всесвіту. У курганах втілена також символіка сонця. Ритуал поховання під курганом передбачав для небіжчика досягнення вічного блаженства або відродження та перевтілення в новому світі. Поховальна споруда символізувала вічне житло, в якому забезпечувалися умови для відродження. Символами солярного культу вважаються кромлехи, крепіди та рови навколо курганів, які підкреслюють циклічність простору і часу, вічне оновлення життя, природи. Крім того, окремі дослідники вбачають у символіці курганних насипів відображення головних міфів “Рігведи”, зокрема міфу про боротьбу бога грози та війни Індри із змієм Врітру або міфу про утворення Всесвіту. Водночас космогонічність, покладена в основи курганного будівництва, вертикальна та горизонтальна будова курганного простору та могили не викликають сумнівів щодо кургану як засобу забезпечення умов для переходу та відродження померлого в іншому світі або забезпечення його безсмертя.

Рис. 142. Реконструкція первісного вигляду кургану доби ранньої бронзи (1) біля с. Новий Світ (курган 2) (за А. В. Андросовим) та модель розрізу кургану (2) ямного населення з обрисами руйнації під впливом природних факторів.

Перші кургани з’являються над похованнями населення скелянської культури. Це були ще невеликі насипи, іноді оточені кромлехом, що надавало їм вигляду кільця, заповненого чорноземом із плоскою поверхнею. Для своїх могильників скелянці обирали здебільшого місцевості, де було достатньо природних пагорбів, або високі місця на вододілах, там, де пізніше будували кургани інші племена, зокрема ямної культури. На відміну від неолітичних традицій випростаних поховань скелянці репрезентують вже обряд у зібганому положенні на спині з випростаними або підігнутими руками, кисті яких були складені на животі. Зігнуті ноги, як правило, зберігали первісне положення колінами догори. Небіжчиків клали головою на схід, а тіло та дно могили щедро посипали червоною вохрою. Останній акт не тільки символізував кров або вогонь очищення, а й сприяв головній меті ритуалу — відродженню померлого. Ці основні обрядові риси, що були привнесені скелянськими племенами, а саме зібганість положення небіжчика, східна його орієнтація та вохра, стали на багато віків визначальними в поховальних ритуалах степового населення й були притаманні населенню стогівської та дереївської культур, нижньомихайлівцям в енеоліті, ямному населенню та кемі-обинцям у ранньобронзовому віці. Щоправда, стогівцям та дереївцям не властивий курганний ритуал. Померлих вони ховали в грунтових могильниках. А у нижньомихайлівців та ямників відбуваються ускладнення та певна трансформація ритуалів, спричинені особливостями генези цих груп населення. У перших спостерігається поширення поряд із земляним насипом специфічних конструкцій у вигляді ровиків, кам’яних кромлехів та крепід, закладів, глиняних обмазок тощо. Небіжчиків ховали в овальних ямах, кам’яних скринях у зібганому положенні на боці з асиметричним положенням рук, коли одна випростана, а друга зігнута, кисть якої лежить на животі. Поховання супроводжувалися тризнами, які фіксуються у вигляді розкиданих на стародавній поверхні фрагментів битого посуду, кісток тварин. У ряді випадків поряд із тризною фіксуються святилища із стовповими конструкціями за межами кургану, залишки вогнищ, золи та вугілля.

Складні ритуальні дії відзначені у населення квітянської культури, яке не перейшло до зібганого положення похованих, зберігаючи традиції випростаних поховань неолітичної доби. Але зміни торкнулися ритуалів і цього, досить консервативного населення. Вони починають будувати кургани над індивідуальними похованнями або групами поховань. Небіжчиків ховали у вузьких ямах, дерев’яних та кам’яних скринях, у випростаному положенні та з випростаними уздовж тіла руками. Перевага надавалася східній орієнтації. Значне місце в ритуалі було відведене вогню та вохрі, оскільки вогнища та зола, а також тризна часто спостерігалися під курганними насипами, на давній поверхні, а померлих супроводжували специфічні формовані шматки рожевої вохри у вигляді серцеподібних плиток, циліндрів, “хлібців”. Останні, на думку І. Ф. Ковальової, уособлювали уявлення про серце як осередок душі, життєвої сили, забезпечуючи можливість відродження покійного. Квітянське населення перейняло у нижньомихайлівців, з якими межувало, звичай огороджування курганів кромлехами та ровиками, а ті в свою чергу, запозичили у них культ вогню, виготовлення формованих виробів з вохри тощо.

Рєпінське населення продовжило поховальну традицію, характерну для скелянського та стогівського населення. Покійників, зорієнтованих головою на схід, ховали у прямокутних ямах, перекритих колодами. Їхні руки лежали уздовж тіла, долонями донизу, зігнуті в колінах ноги, як правило, нахилені в один бік. Кургани були невеликими за розмірами, не складних конструкцій, хоча на півдні в зонах можливих контактів із нижньомихайлівцями відомі й невеликі кромлехи.

Зовсім інші поховальні традиції були притаманні мігрантам животилівсько-вовчанської культурної групи, які наприкінці енеолітичної доби принесли в степи обрядові елементи землеробів. Померлих ховали у ямах, кам’яних скринях, підбоях у зібганому положенні на боці, із зігнутими руками, кисті яких були перед обличчям. Незвичайною для степових суспільств була орієнтація на південь та південний захід. Досить рідко використовувалася вохра. Схожого обряду дотримувалися протягом тисячоліть землеробські суспільства Карпато-Балканського регіону, відомий він у пізньотрипільського населення вихватинської та усатівської культурних груп. З іншого боку, аналогічні обрядові ритуали існували у племен майкопської культури.

Як бачимо, кожна з груп енеолітичного населення дотримувалася досить стійких канонів при похованні одноплемінників, що і фіксують археологічні дослідження. Це, в свою чергу, свідчить не тільки про етнокультурні особливості скотарського населення, а й про суттєву різницю в царині духовної культури, світосприйняття окремих племен. Звичайно, нашому розумінню непідвладні всі етапи ритуалу, з поля нашого зору випадають підготовка померлого до похорону, поховальна процесія, цикли поминання, жертвоприношення тощо. Різницю ритуалів підкреслюють характер та якість інвентаря. Так, найбільш яскравий та багатий інвентар супроводжував елітні поховання скелянського населення. Це були високоякісні вироби з кременю, які ще, можливо, не були у вжитку, багаті мідні та черепашкові намиста, мідні браслети, скроневі підвіски, знаряддя праці, скіпетри тощо. Характерно, що у таких могилах не було посуду, що показово для стогівських та дереївських племен. Водночас населення, в генезі якого певну роль відігравали землеробські традиції, найчастіше супроводжувало померлих керамікою. Це видно у нижньомихайлівців та у мігрантів животилівсько-вовчанської групи. Найменш виразними щодо супроводжуючого інвентаря були рєпінські поховання, обмежуючись, як правило, одним, зрідка двома горщиками.

За доби ранньої бронзи нівелюється етнокультурна строкатість населення, встановлюється певна ритуальна уніфікованість, що вказує на загальну духовну єдність населення в межах ямної культурної спільності. Щоправда, ямне населення, порівняно з попередниками та сусідами, з погляду обрядовості було значно раціональнішим та прагматичнішим. Незважаючи на поширення курганних споруд, у ямників відсутні святилища, складні конструкції типу кромлехів, крепід. По суті, вони продовжують традиції того енеолітичного степового населення, яке дотримувалося досить обмеженого і найменш виразного зовні та щодо інвентаря ритуалу, який фіксується у стогівців та дереївців, а особливо у рєпінських племен. Ямне населення ховало своїх небіжчиків у прямокутних ямах, перекритих колодами або кам’яними плитами. Якщо поховання впускалося в уже існуючий курган, для перекриття робилися спеціальні виступи, після чого верхня частина засипалася, а камера з померлим залишалася вільною від землі. Небіжчиків ховали у зібганому положенні на спині та на боці. Часто ямні поховання утворювали цілі могильники в курганах, впускні поховання в яких розміщувалися по колу на периферії насипу. Тіла померлих, здебільшого обличчя, кисті, стопи, фарбували в червоний колір. Дно ям укривали підстілками з очерету, кори, трави, гілок дерев, шкірами або плетеними циновками.

Для ямного населення не прикметне багатство та розмаїття поховальних дарів. Це поодинокі горщики, вироби з кременю, каменю, кістки та рогу, що мали побутовий вигляд, нерідко з ознаками тривалого використання, а іноді і зовсім спрацьовані, непридатні для подальшого вжитку або зіпсовані при виготовленні. Це один із проявів раціонального підходу ямників до поховального ритуалу, не властивий населенню доби енеоліту. Це ж стає характерним і для курганного будівництва. Насипи набувають більш соціального значення з поступовою відмовою від первісного релігійно-міфологічного змісту. Тому у ямників з’являються значні відмінності в розмірах курганних споруд. Водночас зникають такі зумовлені суто релігійним змістом споруди, як кромлехи, ровики, крепіди. Спрощується і структура земляної споруди, в якій фіксується послідовність укладання окремих шарів і шматків дерну, взятих біля підошви кургану, навколо поховального майданчика з могилою в центрі. Очевидно, найпоширенішими були споруди у вигляді зрізаного конуса, які досить швидко втрачали свої вихідні форми, опливали і перетворювалися на напівсферу ще до того, як їх перекривали нові споруди. На завершальному етапі ямної спільності поширеними стають невеликі досипки до курганів, а при переході до ранньокатакомбного обряду курганне будівництво взагалі на деякий час занепадає.

Південні сусіди ямників — населення кемі-обинської культури, навпаки, зберегли складні культові традиції, які в енеоліті були притаманні насамперед нижньомихайлівським племенам, до того ж опосередковані впливами майкопської та дольменної культур Кавказу. Це спричинилося навіть до ускладнення поховальних споруд. З’являються купольні конструкції, поширюються кромлехи, крепіди. Особливостями обряду стають добре оброблені кам’яні та дерев’яні скрині, внутрішні стіни яких іноді прикрашені різьбленим та мальованим поліхромним розписом.

Це складні композиції з хрестів,. трикутників, кіл, ялинок, комбінацій точок та клітин, які, безперечно, несли значне семантичне навантаження. На жаль, до цього часу ще не існує переконливого тлумачення зображень на стінах кемі-обинських поховань. Деякі вчені вважали розпис звичайним декором та імітацією килимів або циновок, що прикрашали житла кеміобинців. Але нині не викликає сумнівів складний семантичний зміст зображень, які відповідають певній системі поглядів, пов’язаних із поховальним ритуалом. Зокрема, існує думка, що розпис скринь відповідає календарним системам. заснованим на спостереженнях за сонцем та місяцем, а конкретніше, певним, постійно повторюваним природним циклам. Останні символізують в обряді уявлення людей про безсмертя, відродження померлих у найліпші для життя пори року. Дослідники вбачають в окремих сюжетах навіть відображення міфів, зокрема згаданого вище міфу про боротьбу Індри з Врітрою, Посилаючись на досить стилізоване зображення людини, дерева життя та змія.

Рис. 143. Поховання кемі-обинської культури біля ст. Мойсеївка (курган 5, поселення 4) у кам'яній скрині з розписом:

1 — виріб з дерева; 2 — глиняна чаша; 3 — бронзова обойма; І—УШ — плити з розписом (див. рис. 144, 2).

Рис. 144. Зразки розпису вохрою внутрішніх стін скринь кемі-обинських поховань:

1 — Рахманівка, курган 4, поховання 9; 2 — ст. Мойсеївка, курган 5, поховання 4; 3 — Великозиминово, курган 1, поховання 1 (за Л. П. Криловою, О. О. Мельником, А. В. Андросовим, В. Г. Петренко, Г. М. Тощевим).

Рис. 145. Антропоморфні стели доби ранньої бронзи:

1 — с. Підгорне, “Крестова могила”, поховання 8; 2 — Ковалівка І, курган 1, поховання 11; 3 — реконструкція жертовника поблизу с. Ближнє-Бойове (за А. О. Щецинським).

Особливе місце в культовій практиці давніх скотарів посідає кам’яна монументальна скульптура, яка є вагомим джерелом у вивченні світогляду окремих племен. Вона набула розповсюдження на степових просторах від Дону до Дунаю, де знайдено до 330 статуй, 220 з них сконцентровані в Буго-Дніпровському межиріччі[245]. Як правило, ці скульптури перекривали поховання ямної культури. З енеолітичного часу відомі поодинокі поховання, що належали представникам нижньомихайлівської та квітянської культур, з якими можна було б пов’язати використання цих виробів. Застосовувалися кам’яні статуї і у кемі-обинському поховальному ритуалі. За своїми морфологічними ознаками кам’яні статуї поділяються на кілька класів, або груп. Так, російський дослідник О. О. Формозов склав еволюційний ряд із семи груп, починаючи від оброблених плит мигдалевидних обрисів без виступу і закінчуючи стелами з позначеними обличчям, руками, поясом та зображеннями на поверхні. Д. Я. Телегін виділяє примітивні та складні стели. Перші мають вигляд схематизованих людиноподібних фігур із підтрикутттим тілом та виділеною напівкруглим виступом головою; другі представлені статуями з добре проробленими деталями тіла та зображеннями на ньому сокир, посохів, тварин та людей. Більш оптимальну класифікацію запропонувала Н. Д. Довженко, яка вирізняє п’ять основних класів. Це стели-плити прямокутної форми без виступу-голови, антропоморфні стели-плити прямокутних, підтрикутних та трапецієвидних обрисів з добре позначеним виступом-головою, фаллоїдні камені у вигляді прямокутних або овальних у перетині стовпів, менгіри та ідоли. Такий детальний поділ кам’яної скульптури має вирішальне значення для з’ясування закономірностей розміщення різних типів, чи класів, статуй щодо поховань різних груп населення доби енеоліту та ранньої бронзи, інтерпретації змісту пов’язаної з нею ритуальної практики та походження монументального мистецтва.

Існують дві основні проблеми у вивченні стел. Перша стосується належності їх до конкретних груп населення, друга — визначення їхнього місця в системі культів та ритуалів давніх скотарів. Досить довго панувала думка, що стели, знайдені в перекритті поховань ямного населення, були повторного використання, оскільки їхні нижні завужені частини не мали такої старанної обробки, як верхні, і були призначені явно для вертикального вкопування в землю. Це породило судження про існування більш давніх енеолітичних святилищ, що були зруйновані ямним населенням, а кам’яні конструкції та стели використані повторно, але вже без свого первісного культового призначення, тобто як звичайний будівельний елемент. Ці зруйновані святилища Д. Я. Телегін вважає належністю нижньомихайлівців, а О. М. Лесков — кемі-обинців, від яких, на його думку, стели потрапили до ямників. А. О. Щепинський складні стели пов’язував з кемі-обинцями, а прості, примітивні — з ямним населенням. Існують і інші гіпотези, але попри певні розбіжності їх об’єднує загальний скептицизм щодо виготовлення стел ямним населенням і використання їх ямниками у культових цілях. До того ж складні культові споруди нижньомихайлівців типу кромлехів та крепід, а також виявлені за останні роки святилища із стовповими конструкціями біля курганів значною мірою говорять на користь такого скепсису, тим більше, що ямним племенам справді доводилося використовувати для перекриття могил частини кромлехів (плити, каміння) та крепід з більш давніх енеолітичних споруд. Відсутність зображень людини в камені спостерігається в східному ареалі проживання ямників між Доном та Волгою. Спроби ж пояснити це наявністю дерев’яних ідолів, що не збереглися, поки що не вдалося підтвердити фактичним матеріалом. Тому не викликає сумнівів, що традиція виготовлення антропоморфних стел була започаткована не племенами ямної культури, а більш давнім енеолітичним населенням, а значного поширення набула справді у нижньомихайлівців, від яких стели потрапили також до їхніх північних сусідів — квітянців. Причому у нижньомихайлівського населення традиція використання каменю зберігається навіть у місцях, віддалених від його природних виходів, на відміну від ямних племен. Незрозумілою залишається також належність стел кемі-обинському населенню, оскільки вони не відрізнялися від тих, що зафіксовані у ямників, тобто на перекритті. Зв’язки з Кавказом також не могли суттєво вплинути на монументальну скульптуру степовиків, оскільки для доби енеоліту та ранньої бронзи ні у майкопців, ні у населення дольменної культури не відзначене поширення антропоморфних скульптур.

Сама ідея монументального антропоморфного образу, на думку багатьох дослідників, зокрема В. М. Даниленка, О. М. Лескова, Н. Д. Довженко, виникла під впливом близькосхідної або передньоазіатської цивілізації за посередництвом населення Кавказу. Ми ж вважаємо прийнятною й іншу гіпотезу. Якщо ідея антропоморфного образу і була привнесена у релігійно-міфологічну систему поглядів скотарів у вигляді монументальної скульптури, то це могло трапитися ще за ранньоенеолітичної доби у період тісних контактів скелянського населення із землеробами Балкано-Карпатського регіону. Згодом вона була переосмислена нижньомихайлівським населенням, землеробський компонент у формуванні якого підкреслювався вище.

Становлення антропоморфного чоловічого образу в мистецтві скотарів збіглося із формуванням та пануванням патріархальних відносин з особливим статусом чоловіка-патріарха-вождя і встановленням таких ранніх форм релігії, як культ предків, культ вождя та культ племенного божества, які уособлювали уже в суто людських чоловічих образах, з переважанням певних зооморфних рис як залишків тотемізму.

Але було б помилкою заперечувати участь ямного населення України у розвитку антропоморфної скульптури. Документально зафіксоване використання стел в обрядах населення ямної спільності. Тим самим здобуває додаткову підтримку думка про участь ; місцевих енеолітичних племен у генезі ямного населення на теренах степової України. Безумовно, ямні племена сприйняли і розвинули основні культи, трансформувавши їх згідно із зміною форм скотарського господарства та суспільного устрою. Ритуали з використанням подоби людини (чоловіка) від енеоліту до ранньобронзової доби пройшли певну еволюцію. У нижньомихайлівців стела була елементом окремих святилищ або стояла біля підніжжя курганів, тобто постійних, відносно довготривалих культових споруд патріархально-родового устрою. В ямників антропоморф і образи набули тимчасового, більш персоніфікованого щодо померлого характеру, що відповідало патріархально-сімейним традиціям. Н. Д. Довженко має сенс, вказуючи на двохетапність ритуалу у ямників, коли після проведення необхідних ритуалів перед стелою (жертвоприношень, оплакування) монумент ховали разом із небіжчиком, часто супроводжуючи таку дію обрядом псування стели, тобто ритуального знешкодження іпостасі померлого. Такий обряд має паралелі в реконструйованому за давньоіндійськими та хетськими писемними джерелами індоєвропейському поховальному ритуалі, коли, на думку В. В. Іванова, приносилися жертвоприношення свійських тварин перед тимчасовим “образом” — зображенням померлого.

Щодо інтерпретації змісту ритуальних дій довкола стел та визначення характеру персонажа, який вони репрезентували, дослідники пропонували різні гіпотези. Однією з провідних можна вважати ідею, згідно з якою стели зображували видатних осіб, вождів, шаманів, повелителів стад тощо. Останніми роками набуває популярності більш вірогідна гіпотеза про відповідність кам’яних статуй не зображенню конкретної особи, а певним духовним субстанціям чи уособленню універсального божества, близького ведійському Пуруші. Останній уособлював першооснову Всесвіту, першопращура людини. Ця гіпотеза може бути зіставлена з ідеєю про зв’язок стел із культом предка-покровителя, який об’єднав віру в душу небіжчика та в її потойбічне існування з уявленням про образи тотемних пращурів, які почали уособлюватися в чоловічій іпостасі, та духів — покровителів роду чи патріархальної сім’ї.

Треба відзначити, що не всі кам’яні статуї мали тотожне символічне та ритуальне значення. Це залежало не тільки від етнічної належності населення чи хронологічного місця окремих його груп, а й від того, як саме втілювалися в монументальній формі ті чи інші образи. З цього погляду поділ стел на схематизовані, спрощені та складні, з деталями тіла та одягу, символічними зображеннями тварин, зброї чи людей має вирішальне значення. Остання група монументів представляє вже справжніх ідолів, не пов’язаних безпосередньо з похованням. Проте вони знайдені поблизу курганів або на курганах, чим нагадують положення скіфських та половецьких статуй. Безумовно, такі ідоли розташовувалися в центрах святилищ, пов’язаних з культом племінного бога, який поєднував у собі функції культурного героя-деміурга, творця усього сущого та уособлював небесні та атмосферні явища, пов’язані з культами небесних сил: сонця, дощу, грому — гарантами добробуту скотарів. На певному етапі розвитку скотарського суспільства культ племінного бога конкретизувався в особі бога-воїтеля, тотожного ведійському богові Індрі та його першим втіленням. Головною проблемою лишається визначення часу появи згаданих ідолів, найбільш відомі з яких Керносівський, Федорівський, Наталівський з Полтавщини та Дніпропетровщини, Казанковський, Ак-Чокракський, Верхньоріченський з Криму та ін. За аналогією з ідолами скіфів та половців, зображення предметів на яких повністю відповідали матеріальній культурі їхніх творців, такі ідоли — уособлення племенного бога, бога-воїтеля — могли з’явитися у населення доби ранньої та середньої бронзи, зокрема на завершальній стадії розвитку ямного населення та під час появи катакомбних племен, у яких фіксуються і бронзові окуття ременів, чисельні кам’яні сокири, дерев’яні посохи-герлиги, зображення стоп на дні могили тощо. Ширша інтерпретація таких ідолів подана в наступному розділі.

Рис. 146. Кістяні та бронзові шпильки-підвіски у населення животилівсько-вовчанської групи:

1 — Вовчанськ І, курган 1, поховання 21; 2 — Виноградне, курган 14, поховання 1.

Звернемося тепер до поховального інвентаря, який тим чи іншим чином сприяв переходу небіжчика в потойбічний світ і його відродженню. При цьому звичайні на вигляд речі набували сакрального значення. Це були горщики з їжею або водою, певний набір або окремі знаряддя праці, прикраси. Безперечно, наявність і характер дарів у похованні залежали насамперед від притаманних небіжчикові за життя індивідуальних рис, а також від його соціального стану. Особливу увагу степовики приділяли похованням дітей, охочіше супроводжуючи їх речами. Найбільшою мірою це було властиве ямникам. Можливо, через їхні уявлення про повернення душ померлих, перевтілення їх у дітей, що мають народитися в тому ж роду чи сім’ї.

Рис. 147. Намисто з кістяних пронизок та підвісок-кликів, молоточковидні шпильки та роговий амулет — сакральні речі в ритуалі ямного населення:

1 — Василівка, курган 2, поховання 6; 2 — Баратівка, курган 1, поховання 19; 3 — Іванівна ІІ, курган 1, поховання 8; 4 — Астаніне, курган 29, поховання 9.

Рис. 148. Ритуальні бронзові бляхи з пуансонним орнаментом:

1 — Відрадний, курган 22, поховання 16; 2—3 — Відрадний, курган 36, поховання 9.

Поховальний інвентар відігравав визначальну роль у подальшій долі небіжчика, відбиваючи характер “спілкування” з певним колом божеств-посередників або поводирів у потойбічний світ, зокрема з богом підземного царства, тотожним ведійському Ямі. Залежно від цього небіжчиків супроводжували певні категорії інвентаря, що підкреслювали не тільки соціальний стан людини за життя, а й її особисті якості — хоробрість, доброту, майстерність тощо. Від них залежали подальші перевтілення небіжчика.

Найбільш виразними речами, що супроводжували в царство мертвих, були намиста з кістяних пронизок, ікол хижаків та собак, специфічних культових амулетів, так званих молоточковидних шпильок, які зрідка доповнювалися круглими бронзовими бляхами, прикрашеними геометричними візерунками солярного типу. Традиційно дослідники відносили ці шпильки до культу бика, як і так звані рогатковидні амулети з двома виступами-ріжками. Голівки молоточковидних шпильок з двома дисками відповідають солярній символіці. Російський дослідник В. Я. Кияшко вважає шпильки частиною індивідуальних вівтарів і надає їм складного полісемантичного змісту, вбачаючи в них мініатюрні моделі світового дерева, яке об’єднує небо та землю. Тут є місце мотивам жінки, змія, сонця, тотемного пращура. Основну роль у поховальному обряді відігравали посередництво на шляху в потойбічний світ та запорука відродження в майбутньому.

Важливе значення надавалося посуду та його орнаментиці, в якій, на думку дослідників, була закодована сонячно-космічна символіка. Щоправда, ямне населення прикрашало горщики досить схематизованими, спрощеними композиціями з відбитків шнура, гребінців, защипів, наколів, що є особливістю саме культури скотарів як енеолітичного, так і значно пізнішого часу. У цій геометрично закодованій інформації дуже важко розкрити ритуальний зміст. Можливо, що сама орнаментика вже втратила своє первісне значення, набувши суто декоративного, традиційного характеру. Але трапляються посудини з аритмічною орнаментикою і певним сюжетом, які можна розглядати як певні космогонічні мотиви, поєднані в композиційну систему. Вони складають стилізовані зображення дерев, зміїв, символів землі та неба у різних комбінаціях. Це дає змогу розглядати їх як відображення світового порядку, благополуччя тощо, вбачати тут основи творчості індоєвропейців.

Рис. 149. Ямний посуд із складними семантичними орнаментальними зображеннями:

1 — Привільне, курган 3; 2 — Балки, “Довга могила”, поховання 26; 3 — Холмське, курган 1, поховання 7 (3 — шкіра) (за С. М. Ляшко, А. В. Гудковою, Є. Ю. Новицьким).

Рис. 150. Культова скульптура з каменю (Златопіль, курган 17, поховання 6).

Рис. 151. Кремінна скульптура (Василівка, курган 1, поховання 6).

У степового населення було поширене вшанування свійських тварин. Культ бика досить яскраво проявляється за енеоліту у вигляді кромлехів, викладених із черепів цих тварин довкола поховань, пов’язаних з космічним символом сонця. У ямного населення, крім вищевказаних рогатковидних амулетів-підвісок, культ бика уособлювався в так званих букраніях — невеликих схематизованих зображеннях голови тварини. У деяких племен ямної культури з поховальним обрядом пов’язані покладені поряд череп та кінцівки бика. Але певних закономірностей у проявах даного культу в поховальних ритуалах як енеолітичного, так і ямного населення зафіксувати не вдалося. Можливо, більшу увагу скотарі приділяли культу бика поза курганами, зокрема при принесенні жертвоприношень на сімейних та родових святилищах. Бик завжди вважався священною твариною, символом чоловічої сили та родючості. Він увійшов до міфів як першородна худоба, котра створила все суще на землі.

Культ коня з’явився ще у скелянського населення, про що свідчать чудові кам’яні скіпетри у вигляді голови коня. На Дереївському поселенні відкрито, на думку Д. Я. Телегіна, святилище із залишками ритуального поховання-черепа та кінцівок ніг коня та двох собак, що дало підстави стверджувати розповсюдженність культу коня у дереївців.

Очевидно, поширеним був і культ вівці, уособлений пізніше в образі ведійського божества — козлоногого Пушана. Саме з прообразом цього божества деякі дослідники пов’язують знахідки в похованнях щелеп, кінцівок, астрагалів та ратиць вівці.

Бик та вівця (корова та коза) найчастіше виступали жертовними тваринами при проведенні поминок в енеолітичну добу. Саме кістки перелічених тварин знаходять археологи серед решток заупокійних тризн.

Таким чином, разом із становленням і розвитком спеціалізованого скотарського господарства та перебудовою соціальних відносин у суспільстві, відповідно до нових життєвих реалій формувався новий світогляд степовиків. Попри значну роль тотемізму та анімізму відбувається перетворення тварин-тотемів у антропоморфних чоловічих предків, відомі також перехідні зооантропоморфні образи. Зрештою на арену виходять могутні племінні боги-покровителі. Виникає певний пантеон божеств — праобраз пантеонів “Рігведи” та “Авести”, складаючи основу індоіранської міфології. З часом формується уявлення про космос та закономірності руху небесних світил, з чим була пов’язана орієнтація померлих у курганах; створюється, очевидно, навіть штучна модель космосу. Циклічні природні та кліматичні зміни, дні весняного та осіннього рівноденства, зимового та літнього сонцестояння, що відігравали важливу роль у житті первісної людини, веденні господарства тощо, не могли бути зафіксованими без спостережень за закономірностями руху та фаз небесних світил, ритмів зміни природи. Це зумовило появу певної системи понять, що закріпилася саме в релігійно-міфологічних образах і використовувалася не тільки на практиці, а й у культурній сфері, тим більше, що вони були тісно переплетені в житті давніх скотарів. Найяскравішим символом того часу став курган — видатна культова та архітектурна споруда наших пращурів.

Глава 5 Антропологічний склад населення

Наше уявлення про фізичний тип населення три;, нільської культури базується на нечисленних антропологічних знахідках, які неодноразово вивчалися і достатньо описані в науковій літературі (Г. Ф. Дебец, Г. П. Зіневич, I. Й. Гохман, М. С. Великанова, С. І. Круц, І. Д. Потєхіна).

Ранній і середній періоди трипільської культури представлені лише поодинокими похованнями, розташованими переважно на поселеннях Лука-Устинська, Солончени II, Траян, Верем’є, Незвіско, Ліпкани. Відсутність могильників цих періодів утруднює вирішення питань походження і формування антропологічного типу трипільців. Відомі ж окремі могильники пізнього періоду (Більче-Злоте, Вихватинці, Чапаївка, Маяки, Усатове) лише якоюсь мірою проливають світло на ці питання.

На думку більшості дослідників, для трипільського населення характерні як середземноморські, так і протоєвропейські антропологічні варіанти європеоїдної раси (при переважанні першого), що може свідчити про неоднорідний склад населення. Майже всі пізньотрипільські могильники у своєму складі мають ці два морфологічні варіанти, за винятком печери Більче-Злоте, де були поховані представники лише середземноморського типу, поширеного серед племен Середземномор’я та Середньої Європи за доби неоліту та бронзи.

Досить своєрідне співвідношення двох морфологічних варіантів виявилося при вивченні матеріалів Вихватинського могильника: розміри чоловічих черепів дають змогу порівнювати їх з групами, які вважаються “класичними” середземноморцями (сучасні сардинці), жіночі наближаються до “пом’якшеного” протоєвропеїдного типу, що дало підставу М. С. Великановій зіставляти їх із черепами зрубної культури доби пізньої бронзи[246]. Така розбіжність у палеоантропологічному типі чоловіків і жінок підтверджується також різницею в будові тіла — жінки високоросліші за чоловіків, що також наближує останніх до населення Середземномор’я з його надзвичайно грацільною будовою кістяка. Є приклад поховання в степовому кургані на Миколаївщині жінки протоєвропеїдного вигляду, подібної до жінок Вихватинського могильника, яке супроводжувалося розписними пізньотрипільськими посудинами.

Краніологічні матеріали з пізньотрипільських пам’яток усатівського типу також свідчать про наявність як середземноморських, так і протоєвропейських варіантів, але з переважанням останніх. Джерелом постачання протоєвропейського компонента в середовище усатівців були, можливо, деякі групи степового енеоліту Північного Причорномор’я[247], про посилення контактів з якими неодноразово писала Т. Г. Мовша та ін.

Наявність серед черепів Чапаївського пізньотрипільського могильника, розташованого на північно-східній периферії трипільської культури, двох морфологічних варіантів — масивного (гіперморфного), типового для надпорізько-приазовського неоліту, та грацільного мезокранного середземноморського, характерного для більшості трипільців, е невипадковою. Найбільш близькі відкритим у Чапаївці поховання з могильників дніпро-донецької спільності та обряд, подібний до чапаївського, могли бути привнесені трипільцям на Середньому Подніпров’ї неолітичним населенням.

Рис. 152. Голови чоловіків із поселення трипільської культури. Незвисько. Реконструкція М. М. Герасимова.

На більш давні зв’язки неолітичного населення України з трипільцями може вказувати знайдене на поселенні Солончени II (ранній етап) окреме поховання чоловіка, фізичний вигляд якого дуже нагадує людей дніпро-донецької культури. Те саме можна сказати і про поховання чоловіка з Незвіска (середній етап), для якого прикметні ознаки протоєвропейського типу (перш за все дисгармонійна будова черепа, коли ширина обличчя перевершує поперечні розміри склепіння).

Безумовно, процес формування фізичного типу трипільців відзначався великою складністю, оскільки відбувався в умовах етнокультурного зближення їх з південно-західними і північно-східними сусідами внаслідок постійних і давніх контактів, особливо з населенням балканських і малоазійських культур. Знахідки на трипільських площадках глиняних статуеток з ознаками “вірменоїдального” типу іноді пояснюються проникненням передньоазіатських “вірменоїдів” через Балканський півострів на Правобережжя України. На цих зображеннях справді виступає ніс, хоча таке явище деякі дослідники пояснюють певним каноном[248]. Визначити ж величину виступання носа можна тільки на краніологічному матеріалі. На жаль, це зроблено лише на чотирьох черепах: три з них (Більче-Злоте) мають помірно виступаючі носи (за шкалою світового розподілу середньовиступаючі), і на одному чоловічому з Вихватинського могильника виступання носа сягає майже світового максимуму. У світлі наведених фактів можна тільки гадати, що якась частина трипільського населення могла мати риси передньоазіатських “вірменоїдів”.

Особливо показовим щодо цього є антропологічний склад населення усатівської культури (могильники Усатово, Маяки). У ньому відзначаються два морфологічні типи, відповідно двом різновидам європеоїдної раси: південної середземноморської і більш північної — східної протоєвропейської, хоча спостерігаються і змішані форми, що може свідчити про досить тривалий процес метисації[249]. Джерелом формування середземноморського типу найімовірніше було трипільське населення (Більче-Злоте, Вихватинці), а також землеробсько-скотарські племена неоліту та енеоліту, південні та південно-західні сусіди Балкан, Подунав’я (культури Кріш, лінійно-стрічкової кераміки, Хаманджія тощо), які відносилися в основному до вузьколицих грацільних південних європеоїдів, тоді як протоєвропеоїдний компонент переважав у більшості населення більш східних територій нео- та енеолітичної доби (середньостогівська, новоданилівська та інші групи).

Питання про походження середземноморського антропологічного типу у складі трипільського населення все-таки досі залишається відкритим, бо відсутні черепи людей, які жили в Україні до трипільців (перш за все це стосується носіїв буго-дністровської неолітичної культури). Відомо лише, що суттєву роль у формуванні трипільської культури відіграли племена неолітичної культури Боян, що просунулися з Балканського півострова і антропологічний склад яких відзначався достатньо стабільною одноманітністю — середземноморськими рисами.

На більшості теренів Лівобережної України в доямний час, поширений був масивний довгоголовий, з надто широким і середньо високим обличчям протоєвропеоїдний антропологічний тип (Олександрійський могильник; групи новоданилівська скелянська та постмаріупольська — квітянська в Самарсько-Орельському межиріччі, Олександрія), характерний і для тієї частини неолітичного населення дніпро-донецької культури, яке мало місцеві корені і було безпосереднім нащадком мезолітичного населення України (могильники Василівка I, III).

Населення Придніпров'я в цей час не відзначалося одноманітністю: поряд із представниками середземноморського антропологічного типу (могильник Огрінь) трапляються і типові масивні протоєвропеоїди (Кам’яні Потоки, Дереївка II) у носіїв середньостогівської культури, протоевропейські риси виявлені у населення нижньомихайлівської групи. Подібна картина спостерігається і серед енеолітичного населення, яке мешкало на захід від Дніпра.

Рис. 153. Реконструкція по черепу вигляду людини нижньомихайлівської культури в Подніпров’ї за антропологічними даними з Василівни (курган 1, поховання 22). Автор І. І. Капріцин.

Установлена завдяки археологічним дослідженням поява наприкінці доби енеоліту нових груп населення, що не мало генетичних коренів у степовій смузі України (йдеться про формування новосвободненськрї культурної групи із сильними впливами пізньотрипільського та населення культур лійчастого посуду та кулястих амфор), на антропологічних даних поки що не може бути ні підтверджена ні спростована. Невеличка серія черепів із поховань культури кулястих амфор (Суємці, Анетівка на Волині) позначена своєрідністю: вони мезокранні з високим склепінням, з нешироким і надто високим обличчям (на межі світового максимуму)[250]. Подібний комплекс морфологічних ознак зовсім не характерний для їхніх західних сусідів (носіїв культури кулястих амфор Польщі), як і для пізньотрипільського населення України. Два черепи новосвободненського типу (могильник Клади в Адигеї та Евдик-І в Калмикії) відносяться до двох різних антропологічних типів, що дало підставу А. В. Шевченку говорити про складний процес формування новосвободненського населення[251]. Але бажання підтримати ідею В. О. Сафронова про середньоєвропейське походження новосвободненських пам’яток примушує його зосередити свою увагу на черепі з могильника Клади, вбачаючи в ньому один із численних варіантів краніологічного типу, широко розповсюджений серед населення культур лійчастого посуду, кулястих амфор тощо. Водночас не згадує про велику подібність цього черепа до черепів з енеолітичного могильника Шенгавіт, розташованого набагато ближче, у Закавказзі.

До особливої лінії розвитку південностепового енеоліту відноситься і кемі-обинська культура, населення якої відіграло значну роль у формуванні антропологічного складу племен не тільки ямної культури, а й наступних хронологічних періодів. Воно відзначалося різкими довгоголовістю та горизонтальною профільованістю, вузьким і високим обличчям. Ці ознаки були характерні для населення Східного Середземномор’я, півдня Середньої Азії. У літературі воно називається східносередземноморським, що відповідає південній або індосередземноморській расі (за М. Абдушелішвілі).

Поєднання"доліхокранії з високим і порівняно вузьким обличчям постійно простежується на черепах із поховань Ірану та Месопотамії (Ур, Тепе-Гіссар, Убейд, Сіалк) V—III тис. до н. е., куро-араксінської культури Закавказзя (Гінчі, Шенгавіт, Беркабер), у збірній серії ранньобронзової доби Грузії (Тквіаві, Ахалцихе, Кікети, Ардісубані, Жінвалі та Сігнахи), а також на черепі з новосвободненського поховання могильника Клади (Адигея). Деякі дослідники (Л. I. Лавров, О. М. Лесков) пов’язували походження кемі-обинської культури з колом кавказьких дольменних пам’яток, припускаючи не тільки єдність поховального обряду, а й етнічну спорідненість. Характерно, що довгоголовий вузько та високолиций антропологічний тип прикметний майже для всіх мегалітичних поховань Атлантичного узбережжя (він ще зветься “дольменний” антропологічний тип, “давньоатлантичний”, дуже схожий на довгоголових та вузьколицих європеоїдів Середземномор’я). Спочатку мегаліти з’являються в північній Африці та Піренеях, потім у Франції (Бретань), врешті на Британських островах, у північно-західній Німеччині, Данії та Скандинавії. Не виключено, що розповсюдження мегалітів у Західній та Північній Європі, в крайньому разі хоча б частково, пов’язане із розселенням, середземноморських племен, які належали до південних європеоїдів. Подібність фізичного типу кемі-обинських племен із закавказькими та. близькосхідними може бути пояснена не тільки безпосереднім переселенням окремих груп людей наприкінці енеолітичного періоду, а й більш давніми зв’язками, принаймні з мезоліту. Відомо, що степова причорноморська смуга входила до зони формування південної європеоїдної раси. Як приклад можна назвати мезолітичний могильник біля с. Волоське, на черепах якого виявлений східносередземноморський комплекс ознак.

Рис. 154. Голова жінки з поховання культури кулястих амфор біля с. Довге Тернопільської обл. Реконструкція Г. В. Лебединської.

Рис. 155. Голова чоловіка з поховання ямної культури. Новопилипівка, курган 5, поховання 4. Реконструкція М. М. Герасимова.

Населення ямної культурно-історичної спільності в антропологічному плані вивчене на сьогодні досить докладно. Проведено дослідження майже у всіх її регіонах: Північному Причорномор’ї, басейні Сіверського Дінця, Дону (Кондукторова, Круц, Шевченко та ін.), у Калмикії, Поволжі тощо. Майже всі антропологи погоджуються з думкою про неоднорідний антропологічний склад населення ямної культури, що цілком логічно пояснюється і великою територією розповсюдження цієї культури, на якій в доямний час мешкало декілька культурних груп з різною генетичною підосновою. Тому фізичний тип ямного населення визначався через дослідження окремих, порівняно невеликих могильників, які відповідали вузьколокальним мікрогрупам у межах вододілів і долин малих річок, з метою з’ясування групових відмінностей, спорідненості, взаємовпливу і послідовності розвитку, виходячи з того, що лише на рівні невеликого замкненого колективу в найдавніші часи був можливий збіг мовних, етнічних та антропологічних особливостей[252].

Підтвердження того, що, незважаючи на інтеграційні процеси, населення різних груп досить довго зберігало вихідні генетичні риси (щодо поховального обряду, матеріальної культури тощо), є різноманітність антропологічних варіантів серед носіїв ямної культури України. Показово, що окремі морфологічні комплекси досить часто збігаються з відповідними територіями. При цьому треба брати до уваги той факт, що майже всі перелічені вище територіальні групи представлені антропологічним матеріалом із поховань пізньоямної доби, тобто за цей час населення пройшло тривалий шлях розвитку (деякі групи значно метисовані).

Відмінності між територіальними групами вже більше простежуються по лінії північ — південь, за незначними винятками, тоді як у ранньому енеоліті — по лінії схід — захід. Так, доліхомезокефальне населення з масивною будовою тіла, надто широким і високим обличчям (протоєвропейський антропологічний тип) займало територію лісостепового Правобережжя України (Баштечки), басейн Сіверського Дінця та Середнього Дону, а те саме населення, але не з таким широким і високим обличчям (“пом’якшений” протоєвропейський антропологічний тип) — межиріччя Бугу та Інгульця, лівого і правого берегів Нижнього Дніпра (каховська і вищетарасівська групи).

Порівняно вузьколице, довгоголове населення, комплекс морфологічних ознак якого тяжіє до південних (середземноморських) форм європеоїдної раси, мешкало у Північно-Західному Причорномор’ї, степовому Криму, на самому півдні Херсонської області (Примор’я), у басейні р. Молочної, степовому лівобережжі Придніпров’я (Запорізька група). До них відносяться і кемі-обинці.

Населення Самарсько-Орельського межиріччя та верхів’їв Інгульця (Криворіжжя).— більш короткоголове (мезодоліхокранне), з широким і середньовисоким обличчям — за комплексом ознак дещо відрізняється від інших груп ямного населення протоєвропейського типу.

Для більш східних територій розповсюдження ямної культури (Нижнього Поволжя, Північно-Західного Прикаспію) характерний в основному брахікранний, з надто широким і низьким обличчям антропологічний тип, який в Україні компактно не представлений.

Таке розмаїття антропологічних варіантів на всій території поширення ямної культури відображає складний процес формування її населення, в якому брали участь різні нео- та енеолітичні племена, насамперед нащадки дніпро-донецьких. Особливо це стосується групи з північно-західного Правобережжя (могильник у с. Баштечки), меншою мірою — з басейну Сіверського Дінця (зважаючи на малу кількість матеріалу). Для них характерна та ж сама масивність у будові тіла і черепа, що і у неолітичних племен, за винятком незначного зменшення ширини обличчя, можливо, за рахунок епохальних змін або внаслідок домішок більш вузьколицього компонента (згадаймо пізньотрипільське населення або носіїв культури кулястих амфор, що мешкали на цій території в попередні часи і мали значно меншу ширину обличчя). Простежується і значний вклад середньостогівських племен у формування фізичного типу ямного населення межиріччя Бугу та Інгульця, вищетарасівської та каховської груп (“пом’якшений” протоєвропейський тип), Криворіжжя і Самарсько-Орільського межиріччя. Треба зазначити, що і Криворізька і самарсько-орільська групи дуже змішані, в миколаївській (межиріччя Бугу та Ігульця) відчувається домішок якихось більш вузьколицих груп.

Як бачимо, більшість масивних протоєвропейських груп ямного населення України має місцеві корені. Суттєвих слідів участі в процесі формування східних племен поки що не встановлено.

Походження вузьколицього довгоголового населення на самому півдні причорноморської смуги викликає найбільше суперечностей. Воно навіть пов’язується з походженням взагалі всіх степових культур із Середньої та Північної Європи, оскільки на думку одного з авторів цієї гіпотези А. В. Шевченка усі вузьколиці доліхокрани півдня Східної Європи з морфологічного погляду є досить близькі варіанти одного і того ж краніологічного типу, який притаманний населенню Середньої Європи неолітичної доби. Інакше кажучи, важливість питання не в з’ясуванні витоків усіх ямників, а лише у визначенні носіїв відповідного комплексу ознак (довгоголовість у поєднанні з вузьким обличчям).

На нашу думку, поява на півдні України вузьколицих доліхокранів зумовлена складними етнічними процесами, що сягають більш давніх часів. З одного боку, участь Південної України у формуванні південної європеоїдної раси ще за доби мезоліту, довготривалі контакти із Закавказзям і Близьким Сходом (кемі-обинці здебільшого належали до давньосередземноморського антропологічного типу, особливістю якого є не тільки довгоголовість і порівняна вузьколицість, а й високе обличчя), з другого — помітна присутність на теренах Правобережної України протягом усієї трипільської культури доліхомезокранного вузьколицього, але з меншою висотою обличчя теж середземноморського південного типу.

Останнім часом розгорнулися дискусії щодо походження індоєвропейців, визначення їхньої прабатьківщини, часу і шляхів розселення. Про це сперечаються фахівці в галузі порівняльного мовознавства, історики та археологи. Їхні корені шукають і в Середній Європі, і на Балканах, і в Закавказзі, і в степах Східної Європи. У багатьох випадках індоєвропейців ототожнюють з племенами ямної, катакомбної і зрубної культур Південно-Східної Європи. Палеоантропологічні дані, безумовно, можуть зробити вірогіднішою одну з вищеперерахованих гіпотез, оскільки спостереження над фізйчним типом народу, стійким і консервативним, який незначною мірою змінюється в часі, відкриють історику багато такого, що вже зникло і в мові, і в культурі. В антропологічному типі народу повніше відображається його генеза.

Перевага антропологічного матеріалу перед усіма видами історичних джерел (особливо це стосується найдавніших часів) у тому, що антропологічний тип не може проникати на нові території без свого фізичного носія — людей, розповсюдження антропологічних ознак відображає рух народу, але причинного закономірного зв’язку між мовою та расою, народом і расою немає, хоча відповідне співвідношення між ними, яке повинно визначатися у конкретних випадках, існує. Кордони раси та мови не збігаються, але вони збігалися у давні часи. І там, де проходив мовний бар’єр, проходив і кордон між антропологічними типами[253].

Розподіл антропологічних типів за доби енеоліту та ранньої бронзи в Україні, динаміка їх у часі не дають підстав твердити про якесь масове переселення на цьому історичному етапі, за винятком окремих місцевих переміщень. Майже всі антропологічні типи ямного населення мають місцеве, але різне коріння і не були привнесені ззовні.

Питання про середньоєвропейське походження індоєвропейців (Сафронов, Шевченко та ін), яке пов’язується із розповсюдженням вузьколицього антропологічного типу на півдні Східної Європи, поки що залишається відкритим через відсутність антропологічних даних по буго-дністровській, сурсько-дніпровській неолітичним культурам тощо. Але більшість фактів (наявність середземноморських комплексів у мезолітичного населення України, у племен трипільської культури з початку IV тис. до н. е.) схиляють нас до думки про глибшу давність формування вузьколицього доліхокранного антропологічного типу на нашій землі. І якщо справді район причорноморських степів, уключаючи Крим, був ареалом мешкання давнього індоєвропейського населення, то відокремлення племен почалося ще в мезоліті, а лінія розвитку, яку представляли кемі-обинські племена, могла бути пов’язана з протоіндоіранцями.

В історії України доба бронзи посідає чітко окреслене, яскраве та вагоме місце. За хронологією бронзовий вік на теренах нашої держави тривав понад тисячу років — від XX—XVIII до X—IX ст. до н. е. Та головне його значення не в абсолютних датах, які можуть ще уточнюватися, а в тих важливих культурно-економічних змінах, що відбулися в цю пору.

Добою бронзи традиційно називають час, коли основні знаряддя виробництва, зброю та прикраси виготовляли не з міді, як у попередній період, і не з заліза, як у наступному, залізному віці, а із сплаву — бронзи. Окреслений вище відтинок часу досить умовний, позаяк процес заміни бронзових виробів на залізні розтягнувся на значно довший термін.

Винахід бронзи та виготовлення з неї різноманітних знарядь і прикрас не слід уважати єдиним чи навіть головним досягненням доби. З нею в історії України пов’язані суттєві зміни у господарчому та культурному житті населення. Слід відзначити, що здатність оцінити нову металеву сполуку та витягти з неї усю можливу користь могла проявитися лише на досить високому щаблі суспільного поступу. Поза сумнівом, опанування людиною знарядь пращ з бронзи сприяло розвитку продуктивних сил, що яскраво виявилося і в землеробстві, і в будівництві, і особливо в деревообробній справі. Доба бронзи позначена також суттєвими зрушеннями у соціальному житті суспільства. Оскільки литво та кування потребували спеціальних навичок, утворюються групи професійних металургів, засвідчуючи своєю появою зародження металообробного ремесла. Із винаходом бронзи активізувався міжплемінний обмін високоцінними виробами з неї. Останні стали також престижними речами, знаком соціального статусу, були задіяні у культових церемоніях.

Бронза, яка є сплавом міді з оловом, рідше із свинцем чи миш’яком, характеризується більшою від міді твердістю при значно нижчій температурі плавління. Припускають, що винаходу бронзи сприяли деякі мідні руди з природними домішками олова. Плавка цих руд дала змогу одержати перший, фактично природний, сплав міді з оловом. Оцінивши переваги сплаву над чистою міддю, майстри почали вже свідомо додавати до міді ту чи іншу кількість олова, поки не досягли оптимального співвідношення. З приводу прабатьківщини бронзи існують різні думки. Тривалий час була популярна теорія французького археолога Гарбрієля де Мортільє, згідно з якою бронза з’явилася в Європі завдяки циганам — вихідцям з Індії, які рознесли по світу бронзові вироби із секретами їхнього виготовлення.

Інший французький археолог К. Шеффер уважав, що винахід бронзи належав народам Передньої Азії. Розповсюдження ж її пов’язане з грандіозним землетрусом у східній частині Малої Азії та Вірменії. Стихія зруйнувала велику кількість міст і буцімто змусила багатьох металургів — знавців секретів плавлення бронзи покинути батьківщину і розселитися на величезних теренах, несучи з собою технологію бронзоливарного виробництва.

Новітні археологічні дослідження підтверджують припущення щодо виникнення бронзоливарного виробництва у Європі під впливом цивілізації Переднього Сходу. Швидше за все на певному етапі, коли ресурси мідної руди у країнах Переднього Сходу вже не могли задовольнити зрослі тут потреби у цій сировині, почалися далекі мандри рудознавців у пошуках нових її джерел. Вони й поклали кінець близькосхідній монополії на виготовлення бронзи. Цінний метал швидко поширювався і невдовзі став відомий на теренах Індії, Китаю, Японії і тієї частини Європи, де були значні поклади мідної або цинкової руди. Порівняно з іншими державами Європи Україна рано увійшла до бронзової доби, значно раніше за своїх північних сусідів, де вона настала лише із середини II тис. до н. е. Такому ранньому знайомству з металом, насамперед міддю, Україна зобов’язана носіям трипільської культури, пов’язаним з одним із найдавніших у Європі Балкано-Карпатським металургійним центром. Це переконливо засвідчують результати металографічних[254] та спектральних аналізів[255] металевих речей. Вирішальне значення для утвердження в Україні бронзової доби мало поширення тут кавказьких бронзових виробів, які потрапили у сприятливе середовище, де давно вже знали і вміли цінувати вироби з металу. Головним регіоном Кавказу, звідки племена України могли отримувати метал, було Прикубання. Вироби з бронзи надходили сюди переважно за посередництвом носіїв культур катакомбної спільності, пов’язаних, з одного боку, з племенами Кавказу, а з іншого — з племенами Північної України через безпосередні територіальні контакти. Попервах це були вже готові металеві вироби, зокрема прикраси, згодом — знаряддя праці та зброя.

Рівень розвитку бронзоливарного виробництва у степовій та лісостеповій смугах України був неоднаковий. Лісостеп, розташований далеко від великих металургійних центрів і позбавлений сировини, упродовж тривалого часу не мав місцевого виробництва бронзи. Та й імпортовані бронзові вироби були тут рідкими, і представлені здебільшого прикрасами, ймовірно, через збитковість. До того ж на Поділлі та Волині існували величезні легкодоступні поклади високосортного кременю, з якого виготовляли знаряддя, що не поступалося за своїми технологічними якостями виробам з бронзи. Інша ситуація склалася у степовій смузі. У правобережних регіонах, здавна і міцно пов’язаних із Балкано-Карпатським металургійним центром, відносно рано виникає місцевий осередок бронзоливарного виробництва, який працював на довізній сировині. Продукція цього осередку поширювалася на всі терени України[256]. Десь із середини II тис. до н. е. у Донбасі фіксуються поява та активна діяльність місцевого центру видобутку мідної руди та виготовлення бронзових речей[257].

Доба бронзи в Україні досить умовно може бути поділена на три періоди: ранній (2000—1600 рр. до н. е.), середній (1600— 1200 рр. до н. е.) та пізній (1200—800 рр. до н. е.), відображаючи головні історичні події доби та зміни у розвитку металургійного виробництва.

Єдиної хронологічної системи для датування пам’яток бронзової доби на території Східної Європи не існує. Тут використовується головним чином добре розроблена хронологічна схема Карпатського басейну у викладі А. Можоліч. Визначення абсолютних дат для різних періодів доби бронзи грунтується на хронології пам’яток за писемними джерелами. За допомогою останніх встановлюються досить точні дати виготовлення окремих категорій речей (фаянсового намиста, псаліїв, мікенських прикрас, пізньоеладської кераміки тощо). Враховуються також датування археологічних об’єктів природничими методами (радіовуглецевим, геомагнітним, дендрохронологічним).

Нині в українській та зарубіжній археології найефективнішим методом вивчення давньої історії є виділення археологічних культур. Використовується він певною мірою і для характеристики бронзової доби. Одним із першочергових завдань при дослідженні конкретної епохи вважається виявлення головних груп населення, які існували тоді й були головними дійовими особами історичних подій. В етнічних процесах, притаманних добі бронзи на теренах України, найсуттєвішими, вірогідно, були тенденції до об’єднання та асиміляції. Північна Україна, заселена протягом II тис. до н. е. спорідненими племенами, постійно перебувала під загрозою вторгнення степовиків. Охорона своїх земель потребувала спільних зусиль та відповідної організації. Тому окремі племінні групи об’єднувалися у союзи, які відігравали помітну роль в етногенетичних процесах. Не менше значення мали й обмінні зв’язки, що активізувалися з появою бронзи. Природно, що все це сприяло асиміляційним культурним, мовним та етнічним процесам. Як їх результат на середину II тис. до н. е. на теренах України простежується існування трьох великих етнічних утворень. Це протослов’яни, що локалізувалися у лісостеповій Правобережній Україні та на Поліссі, фіно-угри, які займали переважну частину лісостепової Лівобережної України, та індоіранці, котрі заселяли всю степову Україну. Поза ними, у межиріччі Десни та Дніпра простежується група прабалтських племен. А за доби пізньої бронзи із заходу на терени України просуваються значні групи фракійського та іллірійського населення.

Глава 1 Етнічний склад населення

Велику роль у розумінні етнічних та історичних процесів відіграє демографія — наука, що вивчає чисельність, розташування та склад населення.

Існують різні думки щодо загальної схеми та механізму демографічного розвитку. Широко визнаною, зокрема, є ідея про здатність суспільства з найдавніших часів різними засобами регулювати відтворення населення. Демографи вважають, що у первісному суспільстві це проявлялося у вигляді вірувань, обрядів, заборон, пов’язаних з віком вступу до шлюбу, граничною кількістю дітей, дітовбивством тощо. При цьому не виникає сумнівів, що зростання народонаселення залежало насамперед від соціально-економічних умов та рівня розвитку виробничих сил.

Одним із важливих джерел демографічних досліджень є статистичні дані. На ранніх етапах історії це встановлення кількості пам’яток та визначення числа мешканців житла, поселення, мікрорайону тощо. Іншим таким джерелом виступають могильники, які дають матеріал для антропологічних визначень статево-вікового складу населення.

На початок нашої ери народонаселення Землі становило приблизно 250 млн чоловік, Європи — приблизно 35 млн. В Україні, яка складає приблизно 1/20 частину Європейського континенту, проживало близько 1,5—1,7 млн чоловік[258].

Більшість демографічних висновків щодо бронзової доби на теренах України досить умовна та приблизна через брак повного обліку тогочасних пам’яток. І все ж є підстави говорити, що протягом усієї доби бронзи чисельність населення безперервно зростала. Так, у лісостеповій Україні із раннього періоду відомо 220 поселень, середнього — 610, пізнього — 400. При цьому постійно збільшуються розміри селищ та кількість жител на них. Скажімо, на поселеннях ранньої бронзи типу Ісковщина проживало 40—50 осіб, на поселеннях середньої бронзи типу Пустинка та Усове Озеро — 150—200, а на поселеннях пізньої бронзи типу Степове — вже до 500 осіб. Таким чином, упродовж бронзової доби на територій лісостепової України населення збільшилося приблизно у 10 разів.

Розташування пам’яток свідчить про нерівномірне заселення різних смуг України. Сприятливіша для землеробства лісостепова смуга, а для скотарства степова були заселені значно щільніше від поліської. Велика концентрація населення спостерігається на багатих якісним кременем, металевими рудами, солями тощо Волині, Прикарпатті, Донбасі.

Важливим чинником зміни чисельності та складу населення є міграції.

На теренах України за доби бронзи можно виділити кілька міграційних хвиль, які значно вплинули і на чисельність, і на склад населення. До найдавніших міграцій бронзової доби відносимо просування племен катакомбної культури, яке спричинилося до зміни типу пам’яток та збільшення населення, особливо у степовій частині України. Навіть приблизні підрахунки дають підставу стверджувати, що завдяки пришельцям-катакомбникам чисельність населення у степовій смузі як мінімум подвоїлася.

Більш пізня міграційна хвиля пов’язана з просуванням на територію України групи племен із Доно-Волзького межиріччя. Як наслідок порівняно мало заселені до того райони лівобережного лісостепу виявляються суцільно вкриті селищами та могильниками племен зрубної спільності.

Істотні зміни у кількості народонаселення Північно-Західного Причорномор’я спостерігаються наприкінці II тис. до н. е. У третій чверті II тис. до н. е. тут фіксується колосальне скупчення сабатинівських племен, репрезентоване грандіозними поселеннями з кам’яним домобудуванням та високорозвиненим землеробством. Карта поширення пам’яток сабатинівської культури дає змогу зробити приблизні підрахунки населення, котре складає 12 осіб на 1 км². Однак наприкінці II тис. до н. е. тут відбувається виразний відплив населення, який вдалося зафіксувати по скороченню, аж до майже зовсім повного зникнення, сабатинівських пам’яток. Найвірогіднішою причиною цього є масова міграція у більш східні райони. Даний приклад гарно ілюструє міцний зв’язок економіки та народонаселення, коли розвиток продуктивності праці зумовлює прискорене зростання населення, внаслідок чого створюється кризова ситуація, єдиним виходом з якої є міграція.

Вважається доведеним, що етнос не біологічна, а соціальна категорія і що етнічні спільності за час свого формування та подальшої еволюції під впливом різних чинників зазнають значних змін як щодо займаної території, так і у плані культурних та етнографічних характеристик.

Складність виділення етнічних спільностей на території України полягає насамперед у майже цілковитій відсутності згадок про них у писемних пам’ятках. Слід зауважити, що стосовно сусідніх з Україною регіонів Південної Європи та Подунав’я відомо кілька культур бронзової доби, етнічна належність яких відображена у давній писемності. Серед них греки, котрі залишили знамениту мікенську культуру, відгомін про яку сягав Подніпров’я і навіть більш східних областей, а також фракійці та іллірійці, з якими пов’язана гальштатська культура, що частково поширилася на Правобережну Україну.

Проблемою етногенезу протягом тривалого часу займалися головним чином мовознавці. Неможливість нерідко визначити, до якого часу відносяться ті чи ті гідроніми, топоніми тощо, спричинила їхнє звернення до археології, здатної, як правило, співвідносити назви річок, озер та інших даних лінгвістики з певним хронологічним горизонтом пам’яток, значно сприяючи вирішенню даної проблеми. Нині більшість дослідників — і мовознавців і археологів — виділяють на території України за бронзової доби такі головні етнічні утворення, як протослов’яни, фіно-угри та індоіранці. Серед менш значних груп вирізняються протобалти та фракійці. Ймовірно, були й дрібніші етнічні утворення, котрі не залишили по собі помітних слідів.

Найбільш ранні відомості про слов’ян містяться у творах грецьких та римських письменників і відносяться до перших століть нашої ери. Сам термін “слов’яни” (“склавіни”) вперше трапляється у VI ст. н. е. у працях готського історика Йордана. Лінгвістами встановлено, що слов’янська мова належить до вельми давньої мовної сім’ї і що предки слов’ян сформувалися у північній зоні індоєвропейського масиву. Матеріали мовознавства показують, що відособлення сталося ще за неоліту. Використовуючи здобутки палеогеографії, хронології, Б. В. Горнунг розділив доісторичний період слов’янства на чотири етапи: мовні предки слов’ян (неоліт, енеоліт); протослов’яни (кінець енеоліту, III тис. до н. е. — початок II тис. до н. е.); праслов’яни (бронзовий вік, друга половина II тис. до н. е.); праслов’яни, що зазнали впливу та інфільтрації фракійців, іллірійців, германців, скіфів та інших народів (кінець II — початок І тис. до н. е.)[259]. Є ще кілька періодизацій доісторичної доби слов’ян. Зокрема, болгарський лінгвіст В. Георгієв виділив у ній три етапи: балто-слов’янський (III тис. до н. е.); перехідний (рубіж III та II тис. до н. е.); відособлення слов’ян (середина II тис. до н. е.)[260]. Окремі лінгвісти припускають також існування германо-балто-слов’янської спільності, яка передувала балто-слов’янській. Загалом же всі періодизації близькі.

Як би не вирішувалося питання щодо походження індоєвропейців, розглянуте у попередньому розділі, на кінець III тис. до н. е., тобто на початок доби бронзи, від Ельби до Середнього Подніпров’я складається відносна культурна спільність. Стосовно цього часу лінгвісти вже говорять про праслов’ян, розміщуючи їх у східній зоні індоєвропейської спільності. Протягом довгих років головним завданням при вивченні праслов’ян було визначення та уточнення опанованої ними території. Спочатку більшість дослідників уважала, що праслов’яни заселяли землі між Одером на заході та Дніпром на сході, між Карпатами на півдні та Балтійським морем на півночі. Згодом відбулося уточнення ареалу їхнього поширення: на думку одних учених, праслов’яни мешкали лише у Середній Європі, інші розміщували їх на схід від Вісли.

За даними лінгвіста Ф. П. Філіна на початок II тис. до н. е., коли припускається консолідація слов’янських племен та їхнє відособлення від загальноіндоєвропейського масиву, слов’яни вже мали великий словниковий запас (понад 20 тис. слів), який відображав різні сторони їхнього життя: скотарство, землеробство, номенклатуру знарядь праці тощо. Від цього часу, тобто з перших віків II тис. до н. е., розпочинається вивчення праслав’ян у межах бронзової доби. Перелічити усіх, хто займався цим питанням, неможливо. Серед українських та російських учених, які стояли біля витоків цієї надскладної проблеми, слід назвати В. В. Хвойка, Д. Я. Самоквасова, М. І. Ростовцева, В. Б. Антоновича, М. Ф. Біляшевського, О. А. Спицина. У працях О. А. Спицина та М. І. Ростовцева показано, що населення лісостепової та степової України істотно різнилося за матеріальною культурою ще в добу бронзи і що за характерними рисами цієї культури лісостепові племена тяжіють до західних центральноєвропейських регіонів[261]. Загалом історіографія питання величезна, у ній є і видатні наукові відкриття, і політичні спекуляції, що нічого спільного з наукою не мають. Багато з теорій, створених відомими вченими, виявилися хибними і були забуті. Слід визнати, що остаточно питання розміщеності археологічних культур, з якими можно пов’язувати праслов’ян, дотепер не вирішене. Тому доцільно викласти лише деякі, найпопулярніші погляди, пам’ятаючи колишні трансформації проблеми та намагаючись уникати категоричності, навіть за власної упевненості.

Упродовж тривалого часу особливою популярністю користувалася теорія польського археолога Я. Костжевського, згідно з якою праслов’яни ототожнювалися з лужицькою культурою[262]. На його думку, центр праслов’ян збігався з центром лужицької культури і розташовувався поміж Одером та Віслою. Вже потім буцімто слов’яни розселилися аж до Дніпра, просунувшись на схід. На підтримку цієї теорії з’явилася низка праць. Однак у 1960-х роках так звана вісло-одерська, або лужицька, теорія була піддана різкій критиці з боку як археологів, так і лінгвістів. Поступово кількість її прихильників зменшилася і в самій Польщі. Хибність теорії переконливо довели О. І. Тереножкін[263] та Я. Домбровський[264]. В археологічній літературі з’явилися серйозні сумніви щодо слов’янської належності власне лужицької культури. Нині праслов’янами визнається лише та частина лужицьких племен, яка за своїм походженням може бути пов’язана з тшинецькою культурою[265]. Тшинецька культура, що опинилася таким чином у центрі слов’янського етногенезу, викликає неабияку зацікавленість у дослідників. Зокрема, велике значення має встановлення того факту, що північна частина Правобережної України виявилася обійнятою культурою, надзвичайно близькою до тшинецької та названою східнотшинецькою. Нині більшість дослідників, як вітчизняних, так і зарубіжних, праслов’ян розміщує на всій території тшинецької культури, пов’язуючи їх за доби бронзи з історією та культурою тшинецьких племен. Ареал поширення тшинецької культури розташований поміж Одером та Середнім Подніпров’ям, утворюючи смугу завширшки 350—400 км.

Як і колишня, сучасна теорія розміщення праслав’ян має низку вразливих місць, бо значною мірою заснована на інтуїції. Головний її недолік полягає в тому, що генетична спадковість між племенами тшинецької спільності та слов’янами раннього середньовіччя через культури пізнього бронзового та раннього залізного віків простежується з великими труднощами, а іноді й зовсім не простежується. Однак польські археологи вважають, що археологічні матеріали дають найвагоміші підстави для реконструкції лінії спадковості від доби бронзи до середньовіччя[266].

Вельми істотна думка археологів про те, що найдавніший центр слов’янства розташувався не на захід, а на схід від Вісли. Нині вона дістає підтримку і серед лінгвістів, які на основі даних гідронімії та картографії дійшли висновку, що найдавнішою територією слов’янства є та, котру займали в Україні східнотшинецькі племена.

Так, К. Мошинський, аналізуючи назви річок Дніпровського басейну, встановив, що найрясніше скупчення річкових назв, які вдається пояснити за допомогою слов’янського лексичного матеріалу, без залучення аналогічних матеріалів з інших мов, у розлогому тупому трикутнику поміж Прип’яттю та південними ділянками Середнього Дніпра. .

У дослідженні, присвяченому назвам річок Правобережної України, О. М. Трубачов пише, що найбільше слов’янських гідронімів у центральній частині басейну правобережної Прип’яті та на правобережжі Середнього Подніпров’я. Він також відзначає, що найдавніші слов’янські гідронімічні основи виявлені лише на Прип’яті.

Виходячи із специфіки словоутворень, О. М. Трубачов виділяє три локальні групи слов’янської мови: верхньодністровську, західно- та східноприп’ятську. Вони досить добре узгоджуються з виділеними на археологічному матеріалі комарівською та варіантами східнотшинецької культур. Так, верхньодністровській групі відповідає комарівська культура, західноприп’ятській — ровенський варіант, а східноприп’ятській — київський варіант східнотшинецької культури. Остання група, на думку О. М. Трубачова, є немовби головним плацдармом стародавнього слов’янства[267].

Лінгвісти вважають, що у середині II тис. до н. е. слов’янська спільність мала більш замкнене ядро та відкриту різним впливам периферію. Так, ядро праслов’ян можна пов’язати з племенами прип’ятського басейну, а як слов’янську периферію, напевне, можна розглядати споріднену тшинецькій комарівську культуру, відкриту з півдня карпато-дакійським впливам, західнотшинецьку культуру, на якій позначався германський мовний вплив, та сосницьку групу пам’яток, відкриту балтським та північноіранським впливам.

Наступний етап історії праслов’янських племен починається з настанням залізного віку.

Генетична спадковість поміж тшинецькою та білогрудівською культурами в археологів нібито сумнівів не викликає. Білогрудівська культура репрезентує вже добу пізньої бронзи на значній території Правобережної України, поміж Дністром та Середнім Дніпром, Прип’яттю на півночі та Россю на півдні, де мешкали племена, які можна відносити до одного етносу — праслов’янського. Для визначення етнічної належності цих племен у більш пізній час археологи та славісти використовують ретроспективний метод. Вони пов’язують білогрудівську та частково чорноліську культуру з культурами раннього залізного віку і через них — із зарубинецькою культурою, слов’янська належність якої до останнього часу визнавалася більшістю археологів.

Дослідники вважають, що під час формування слов’янського етносу на суміжних територіях, у межах Правобережної України певний час проживали ще два етнічні утворення: балти та фракійці. Їхня роль у давній історії України, зокрема за доби бронзи, була значно скромнішою, ніж роль слов’ян. Але щоб скласти цілісне уявлення про історичний процес, необхідне вивчення усіх стосовних до цього фактів.

Більшість археологів, лінгвістів та антропологів (X. А. Моора, П. М. Третьяков, Д. А. Крайнов, Г. С. Кнабс, Р. Я. Денисова та ін.) північно-східну групу культур шнурової кераміки відносять до стародавніх балтів. Головною підставою для цього є те, що на території даної групи, яка включає частину середньодніпровської, фатьянівську, баланівську культури, а також пам’ятки Південно-Східної Прибалтики, від шнурових культур до історичних балтів не спостерігається істотних переміщень населення. Щодо найцікавіших для давньої історії України середньодніпровських племен відомо, що вони не були однорідними. Основна їхня частина, мабуть, входила до праслов’янської спільності. З балтами слід пов’язувати лише північно-східні групи пам’яток середньодніпровської культури, близькі до фатьянівської культури.

Попри дискусійність питання щодо існування балто-слов’янської спільності такі тверді прихильники наявності цієї спільності, як Т. Лер-Сплавінський та В. Георгієв, уважають, що кінець її не міг настати раніше II тис. до н. е.[268]. Отже, культури бронзової доби, навіть такі відносно ранні, як культури шнурової кераміки, а тим більше ті, що прийшли їм на зміну за доби середньої бронзи, відображали вже період роз’єднаних балтів та слов’ян. Попервах кордони поміж ними були, вірогідно, нечіткими, що підтверджує зафіксована лінгвістами надзвичайна близькість балтійської та слов’янської мов. В. Георгієв, зокрема, пише, що серед індоєвропейців немає інших груп, які були б так схожі між собою, як балтська та слов’янська. Їхню близькість відзначають і археологи, характеризуючи, ймовірно, різноетнічні культури шнурової кераміки. Вони аргументовано показують, що шнуровики були генетичною основою групи культур доби середньої бронзи, репрезентованих тшинецько-комарівською спільністю, яка включала комарівську, західно- та східнотшинецьку культури. В останній чітко вирізняються чотири локальні варіанти. Найбільш східний, сосницький, розташувався у межиріччі Дніпра та Десни. Його генетична близькість до середньодніпровської культури переконливо висвітлюється у ряді археологічних праць[269]. Ф. П. Філій вважає, що до області найдавнішого слов’янського етногенезу слід включати також і район Лівобережного Подніпров’я поміж річками Сож та Десна[270]. Та оскільки область балтської гідронімії охоплює межиріччя Дніпра та Десни, а також правобережжя Сейму, існує ймовірність того, що сосницькі пам’ятки належали балтам[271]. Є підстави відносити час виникнення балтських гідронімів до доби середньої бронзи, бо саме для цього періоду характерні контакти балтських та іранських племен. Низка іранських гідронімів у Лівобережній Україні пов’язується з поширенням пам’яток зрубної культури.

За доби пізньої бронзи відміни поміж племенами, які населяли північ України, що намітилися наприкінці існування культур шнурової кераміки та почали виявлятися за доби середньої бронзи, увиразнюються. На базі сосницького варіанта виникають лебедівські пам’ятки, що сприймаються рядом археологів як хронологічно пізній етап сосницького варіанта. Дуже близькі за усіма головними показниками, сосницькі та лебедівські пам’ятки дають можливість говорити про їхню генетичну спадковість та єдиний етнос. При цьому в лебедівській культурі з’являється ряд ознак, що зближують її з юхновською та дніпро-двінською культурами, віднесеними більшістю дослідників (X. А. Моора, П. М. Третьяков, В. В. Седов, Б. А. Шмідт) до давніх балтів. Балтам, вірогідно, належала підгірцівська культура, яка побутувала на південь від Прип’яті у ранньому залізному віці та мала багато спільних рис з пам’ятками лебедівського типу. На доказ того, що підгірцівська культура пов’язана з балтами, Ю. В. Кухаренко наводить дані щодо їхньої близькості до відомої культури західнобалтських курганів голіндів[272]. Антропологи зазначають, що провідним типом усіх балтських племен на території Литви, Південної Латвії, значної частини Білорусі, а також деяких районів північно-східної Польщі та України є доліхокранний європеоїдний тип із широким та відносно високим обличчям.

Підсумовуючи, слід сказати, що на території північної частини Правобережної України та в межиріччі Дніпра та Десни протягом усього бронзового віку проживали споріднені поміж собою племена, які відносяться до балто-слов’янського етносу. На початку бронзової доби етнічний розподіл на балтів та слов’ян швидше за все був ще відносним. На користь цього говорить близькість середньодніпровської культури та культур шнурової кераміки Західної України: городоцько-здовбицької, стрижовської та підкарпатської, а також, вірогідно, правобережних та лівобережного (сосницького) варіантів східнотшинецької культури. Але вже на кінець доби бронзи відміни як у культурному, так, імовірно, і в етнічному плані між балтами та слов’янами окреслились вже досить чітко.

За доби бронзи фракійці проживали на південний захід та захід від слов’ян. Це була численна група племен, яка обіймала величезну територію сучасних Румунії, Болгарії, Угорщини та частково Західної України. Перші свідчення про фракійців, які є в античних писемних джерелах, відносяться до X—VIII ст. до н. е., тобто до рубежу бронзової доби та раннього залізного віку. Для історії України найважливішими є взаємовідносини фракійців із кіммерійцями та скіфами, що аналізуватимуться у наступному томі. Тут слід відзначити, що виділення фракійського етносу відбулося ще за доби бронзи й найпевніше пов’язане із знаменитою гальштатською культурою, початок якої датується XII ст. до н. е. На території України проживали дві порівняно невеликі групи північнофракійських племен, котрі відносилися до гетів, даків та, ймовірно, агафірсів. Одна із цих груп іменується голіградською за скарбом, знайденим біля с. Голігради Тернопільської області. Вона займала Прикарпаття та придністровські райони Чернівецької, Івано-Франківської та Тернопільської областей. Другу групу можна назвати молдовською. Вона розташовувалася у Прутсько-Сіретському межиріччі Румунії та у лісостепових районах Молдови. Східні кордони гальштатських груп не зовсім з’ясовані. Існує думка про проникнення окремих груп фракійського населення далеко на схід.

Вважається, що пам’ятки фракійського гальштату голіградеької групи на Середньому Дністрі межують із чорноліською культурою, слов’янська належність якої упродовж тривалого часу не викликала сумнівів. Нині ж питання щодо шляхів формування та етнічної належності чорноліської культури стало спірним. Одні дослідники висловлюють думку, що на її формування справили значний вплив фракійські культури голіградської та молдовської груп[273]. Інші припускають проникнення на схід та північний схід із середнього Подністров’я якоїсь частини південнофракійського населення[274]. Треті схильні вбачати у чорноліській одну з культур фракійського гальштату, яка у своєму русі досягла Дніпра. Остання думка, що належить і авторові цього розділу, є найбільш дискусійною, тому розглянемо її детальніше. Чорноліська культура була виділена О. І. Тереножкіним. Він же охарактеризував цю культуру та визначив її етнічну належність — як слов’янську[275]. Багата, яскрава та гарно досліджена чорноліська культура викликала зацікавленість, а її етнічна належність одержала палку підтримку. Упродовж останніх трьох десятиліть з’явилися матеріали, які змушують по-іншому поглянути на етнічні процеси в давній Україні, зокрема на етнічну належність чорноліської культури. Висновки О. І. Тереножкіна базувалися на тому, що чорноліська культура цілком місцева, своїм походженням зобов’язана розвитку білогрудівської культури. Остання, в свою чергу, генетично пов’язана з тшинецькою. Далі відбулося переростання чорноліської культури у лісостепові скіфські, що згодом еволюціонували у зарубинецьку.

Тим часом порівняння білогрудівських та чорноліських пам’яток детально ніколи не проводилося. А проведене дало змогу дійти висновку про їхні суттєві відмінності. Насамперед слід відзначити різницю у рівні розвитку, попри незначний між ними хронологічний розрив. Білогрудівська культура — типовий зразок суспільства пізнього бронзового віку Полісся та північних районів Лісостепу з примітивним побутом, відсталим, певною мірою застійним господарством. Чорноліська ж культура для усієї Східної Європи явище унікальне — з розвинутим бронзоливарним виробництвом, високим рівнем керамічного, косторізного та будівельного ремесел.

Усі ці факти спричинилися до того, що ряд археологів переглянули свою думку щодо чорноліської культури. В усіх останніх працях Г. І. Мелюкової та Г. І. Смирнової — головних дослідників фракійських культур у Молдові та на Середньому Дніпрі — підкреслюється великий вплив названих культур на формування чорноліської. Незважаючи на такі зміни, принципова оцінка чорноліської культури як місцевої, що є продовженням білогрудівської і, отже, слов’янської залишається в силі. Однак відмінності між білогрудівською та чорноліською чи, вірніше, чорнолісько-жаботинською культурами настільки значні, що одними впливами, навіть найсильнішими, пояснені бути не можуть. Досить очевидно, що поява у Закарпатті, Прикарпатті та західних районах Молдови пам’яток фракійського гальштату пов’язана з масовим переселенням із території початкового проживання — регіону, розташованого на південний схід від Трансільванії та Карпат. Серед прийшлого населення розрізняються кілька груп. У зв’язку з чорноліською культурою найцікавішою видається сахарнянсько-солонченська група фракійського населення, яка із зони первинного проживання на території Нижнього Подунав’я переселилася до Середнього Подністров’я і далі на схід, углиб лісостепової України. Своєрідні пам’ятки, рішуче відмінні від Білогрудівки, на Дністрі, Південному Бузі, Тясмині, Дніпрі та Ворсклі, вказують на шлях руху фракійського населення. Дані археологів підтверджуються лінгвістами. О. М. Трубачов саме на території Правобережної України встановлює велику кількість гідронімів фрако-дакійського та іллірійського походження. Показовим є скупчення цих гідронімів на порівняно вузькій смузі, що простяглася від Верхнього та Середнього Подністров’я на північний схід до Дніпра[276].

Група племен чорноліської культури, належна до фракійського етносу, перетнула Дніпро і розселилася на р. Ворсклі[277]. У зв’язку з цим слід нагадати, що багато хто з лінгвістів відзначають паралелі у балтійських та фракійських мовах[278]. В. В. Седов пише про існування якихось балто-фракійських контактів і про те, що на півдні свого ареалу балти, можливо, стикалися із фракійським населенням. Не варто виключати можливість таких контактів на території ворсклинської групи чорноліської культури.

Як українські, так і зарубіжні археологи пам’ятки фракійського гальштату Молдови та Середнього Подністров’я пов’язують із племенем агафірсів. Останнім часом для цього з’явилися нові докази[279].

Усе сказане становить інтерес для можливого ототожнення чорноліської культури не лише із фракійським етносом, а й, більш конкретно, з одним з історично засвідчених племен цього етносу.

На території лісостепової частини Лівобережної України вирізняється група населення, що належала до протофіно-угорського етносу. Як з археологічного, так і з лінгвістичного погляду вона досліджена недостатньо. Не викликає сумнівів лише те, що упродовж усієї доби бронзи у північно-східних районах Лівобережної України проживали племена, у матеріальній та духовній культурі яких добре простежується спадковість. Оскільки між археологічними пам’ятками Північно-Східної України та більш східними районами за доби енеоліту та бронзи спостерігається безсумнівна близькість, питання спільної культурної та етнічної їхньої належності не може вирішуватися поза етнічними процесами, що відбувалися на території Подоння та Волго-Окського басейну сусідньої держави.

Почати слід із того, що неолітичні пам’ятки із ямково-гребінцевою керамікою складають південно-західну периферію великої спільності на просторах від Уралу до східної Прибалтики. Протягом довгого часу етнічна належність носіїв культури ямково-гребінцевої кераміки і лінгвістами (Д. X. Бубрах, П. А. Арісте), і археологами (Ю. Айліо, А. М. Таллгрен, Б. С. Жуков, X. А. Моора, Л. Ю. Янітс, Д. Я. Телегін та ін.) визначалася як фіно-угорська. Нині це питання уявляється складнішим, однак, як і колись у носіях культури ямково-гребінцевої кераміки вбачають один із субстратів фіно-угорської народності (П. М. Третьяков, А. X. Халіков, Н. Н. Гуріна).

Кінець ямково-гребінцевої культури в Україні визначається на підставі співіснування її носіїв з носіями культури кулястих амфор і віднесений до кінця III — початку II тис. до н. е. Доля нащадків цих племен у різних регіонах була різною. Але будь-яких помітних змін у північно-східній частині Лісостепової України не фіксується, через що можна припускати розвиток місцевих племен. Це тим більше вірогідно, що тут відома група пам’яток, котру можна розглядати як результат цього розвитку. 1928 р. М. Я. Рудинський та Я. Морачевський виявили поселення на р. Сейм (Мар’янівка Путивльського району Сумської області). Аналізуючи його матеріали, вони дійшли висновку, що, незважаючи на безсумнівні пережитки традицій ямково-гребінцевої культури, поселення відноситься до бронзової доби[280]. У 1950-ті роки на Десні та Сеймі було знайдено іще кілька поселень (Волинцеве, Глушень, Дорошівка), які значно розширили уявлення про мар’янівську культуру та підтвердили думку М. Я. Рудинського щодо її генетичного зв’язку з ямково-гребінцевою культурою.

Виявлення мар’янівських пам’яток на Дону, Сожі, Оці та Усі дає можливість припустити, що вони обіймали велику територію. Відносно добре вивчені поселення пізнього етапу мар’янівської культури. Пам’ятки, які відносяться до нього, займають практично увесь ареал, заселений у попередній період носіями культури ямково-гребінцевої кераміки. Багато з посудин пізнього етапу мар’янівської культури мають своєрідну технічну особливість — вони вкриті розчосами, які іноді нагадують сітчастий візерунок або відбиток грубої тканини. Ймовірно, цю рису, слід пов’язувати з культурами так званої текстильної кераміки, поширеними від пониззя Ками до Балтійського моря[281]. Дослідники відзначають, що ці своєрідні пам’ятки виявляють спадковість з більш ранніми місцевими культурами, а також те, що регіон поширення текстильної та рогожної кераміки повністю відповідав ареалові розселення фіно-угорських племен[282].

Наступним етапом у розвитку етнокультурної лінії, репрезентованої в Україні ямково-гребінцевим енеолітом, мар’янівськими та малобудківськими поселеннями, є бондарихінська культура доби пізньої бронзи. Усі дослідники одностайно відзначають і місцеве походження і генетичну спадковість цієї культури з пам’ятками більш раннього часу[283]. Як один із доказів цього наводяться поселення, життя на яких продовжувалося безперервно за доби і середньої і пізньої бронзи.

Використовуючи ретроспективний метод аналізу археологічного матеріалу, можна припустити, що розглянуті культури близькі за етносом і складають базу східної (волзько-окської) групи фіномовних племен. Західний кордон групи угро-фінського населення в Україні, мабуть, проходив по Сулі та середній течії Десни, бо на захід від цієї межі повністю відсутні пам’ятки з ямково-гребінцевою керамікою, а пізніше і пам’ятки мар’янівської та бондарихінської культур.

Етнокультурний кордон між угро-фінами та балтами залишається не до кінця з’ясованим. Стосовно межиріччя нижньої течії Десни та Сули за доби пізньої бронзи, мабуть, слід говорити про змішаний етнос, який невідворотно виникає у прикордонних районах. В археології сказане підтверджується тим, що пам’ятки лебедівської (балтської) та бондарихінської (угро-фінської) культур розташовані частково на одній і тій же території.

Згідно з гіпотезою лінгвістів, протягом II тис. до н. е. у степовій та на схід від Дніпра лісостеповій смугах Східної Європи стався поділ індоіранців на індоарійську та протоіранську (північноіранську) мовні спільності. Починаючи з другої половини XIX ст., такий поділ обгрунтовується лінгвістами, а з 30-х років XX ст. підтверджується і археологічними матеріалами. На проти вагу цій гіпотезі з являється концепція пізнього проникнення на південь Східної Європи іранського етнічного елемента в особі скіфів, підтримана рядом археологів, зокрема В. А. Ільїнською, В. В. Сєдовим, Д. Я. Телегіним. На лінгвістичному рівні її поділяють Т. В. Гамкрелідзе і В. В. Іванов та висувають принципово нову і популярну нині концепцію походження індоєвропейської спільності з території Вірменського нагір’я. Вони пов’язують нерозчленовані ще давньоєвропейські діалекти індоєвропейської прамови з племенами давньоямної спільності, прийшлими у III тис. до н. е. із Центральної Азії, і датують розпад давньоєвропейських діалектів та розселення індоєвропейських племен по Європі II тис. до н. е. Іранські ж племена в III—II тис. до н. е. нібито розташувалися південніше Аральського моря у Середній Азії, і лише невелика група просочувалася у степ, зокрема в Приуралля[284].

Підтвердження першої гіпотези, на відміну від другої, певним колом археологічних матеріалів зумовило нашу підтримку та звернення до неї.

Історичні дані щодо індоарійських племен свідчать про їхній прихід на територію Індії та Ірану ззовні. У Передній Азії поява носіїв мітанійської арійської мови фіксується між 1750—1650 рр. до н. е.[285] У писемних пам’ятках Передньої Азії 1500—1300 рр. до н. е. вдалося виявити кілька десятків слів арійського походження — імена богів, царів, терміни, пов’язані з тренуванням коней[286]. Із середини II тис. до н. е. відмічається проникнення арійських племен на територію Індії та Пакистану, а у другій половині II тис. до н. е. були створені гімни “Рігведи”[287]. І, нарешті, наприкінці II тис. до н. е. іраномовне населення з’являється на північному заході Іранського нагір’я[288]. Перелічені історичні події є відправними для реконструкції давньої історії індоіранських племен на теренах Східної Європи.

Дані історичної лінгвістики засвідчують мовні контакти індоіранських племен з “праіталійськими”, кельтськими, германськими, “пратохарськими”, балтійськими, слов’янськими індоєвропейської сім’ї та угро-фінськими і кавказькими з ряду неіндоєвропейських. Принципово важливо, що ці контакти відбувалися іще у передскіфський період та тривали протягом багатьох віків. Так, угро-фінські та індоіранські племена, співіснуючи на мовному рівні, пройшли шлях розвитку від арійської спільності, через поділ цієї спільності на протоіндоарійську та протоіранську і до відособлення північноіранської (скіфо-сарматської) групи[289].

А ось як виглядає історія Східної Європи, включаючи Україну, за даними історичної лінгвістики.

Друга половина III тис. до н. е. — тривалі контакти фіно-угорського світу з арійською спільністю.

Перша половина II тис. до н. е. — поділ арійської спільності на протоіранську та протоіндійську. Остання залишила територію Європи і через Передню Азію просунулася до Індії.

Кінець II — початок І тис. до н. е. — поділ протоіранської спільності на дві групи: кімеро-скіфську та протомідоперсидську. Остання проходить через Кавказ на південь і займає Іранське нагір’я[290].

Розроблена періодизація та хронологія культур степової смуги бронзової доби дає можливість зіставити дані лінгвістики та археології. Періоду нерозчленованої арійської спільності відповідає ямна культурно-історична спільність другої половини III тис. до н. е. Керуючись результатами ретроспективного аналізу етнічної належності степових культур бронзової доби, М. Я. Мерперт та В. О. Сафронов дійшли висновку, що ямні племена відносяться до індоіранської спільності.

У першій половині II тис. до н. е. у степовій та лісостеповій смугах Лівобережної України послідовно панували носії катакомбної культури та культури багатоваликової кераміки. Першу Е. О. Берзін, Е. А. Грантовський та Л. С. Клейн ідентифікують вже не з індоіранцями загалом, а конкретно з індоарійською спільністю. Під індоаріями (праіндоаріями) розуміються пращури тих арійських племен, які у другій половині II тис. до н. е. вдерлися на територію Пакистану та Індії і започаткували нову індійську цивілізацію. Упродовж останніх десятиліть у Прикубанні, Надазов’ї та Північному Причорномор’ї — регіонах найщільнішої концентрації пам’яток катакомбної культури виділено шар індоарійської гідронімії, топонімії та ономастики. О. М. Трубачов релікти індоарійської мови відносить виключно до скіфо-сарматського часу[291]. Інші дослідники вважають, що індоарії могли мешкати у названих регіонах значно раніше — у період поділу індоіранської спільності на дві гілки у Південно-Східній Європі[292].

За спостереженнями Л. С. Клейна індоарійськими елементами у культурі катакомбної спільності є: катакомба як форма поховальної споруди; парні поховання чоловіка та жінки; використання вохри у поховальному ритуалі; кам’яні булави та сокири як репліка “ваджри” — кийка Індри; комплекти гральних костей; наявність половини тулуба коня у могилі; курильниці. Проте катакомбна спільність не може бути визнана одноетнічною, індоарійською, оскільки складається з кількох, вельми відмінних між собою культур. Поряд з індоарійським у катакомбній спільності можна припустити наявність прагрецького та давньопівнічнокавказького етнічних елементів.

Якщо катакомбні племена були переважно аріями, що вже виділилися з індоіранської спільності, то до іранської гілки могли належати племена полтавкінської спільності, які займали на початку II тис. до н. е. простори Поволжя та Приуралля. Волга як велика священна ріка фігурує у літературних пам’ятках і індоаріїв під назвою Рангха, Раса, і давніх іранців під назвою Ранха. Давня назва Волги (Ра, Рас) трапляється в античних авторів, а у мордовського народу вона збереглася донині як Раво.

Культурні трансформації, що відбувалися у другій чверті II тис. до н. е. за участю абашівських, полтавківських та катакомбних племен, спричинилися до значних переміщень населення та утворення нових культур — синташтинської та багатоваликової кераміки — на південному сході Європи. В етнічному плані носіїв названих культур пов’язують з індоіранськими племенами[293].

Можна припустити, що індоарії займали переважно західний ареал (культура багатоваликової кераміки), а праіранці — східний (синташтинська культура), наслідуючи відповідно катакомбну та полтавкінську лінії розвитку. Ближче до середини II тис. до н. е, індоарії мігрують з теренів Східної Європи, а на величезній території від Уралу до Дніпра поширюється досить уніфікована за усіма показниками зрубна культура. Належність її носіїв до північноіранського етносу обстоюється практично усіма дослідниками. За такої ситуації в Україну зі сходу, із Середнього Подоння, у середовище носіїв культури багатоваликової кераміки, точніше, їхніх залишків просувається іраномовне населення зрубної культури. Таким чином, у XV ст. до н. е. відбувається поступова іранізація спочатку лісостепової та степової смуг Лівобережної України, а згодом і Північного Причорномор’я.

Отже, висновок лінгвістів щодо появи іраномовного населення у Північному Причорномор’ї не пізніше другої половини II тис. до н. е.[294] підтверджується археологічними матеріалами. Український лінгвіст О. С. Стрижак[295] виділив шар іранських гідронімів, а С. С. Березанська пов’язала його з низкою пам’яток зрубної культури цього регіону. В. І. Абаєв визнав слушність такого зіставлення, вказавши на конкретні іранські гідроніми доскіфського часу в Україні. Лише в басейні Дніпра збереглися такі доскіфські іранські назви річок: Апажа, Апака, Артополот, Асмонь, Амонька, Ворскла, Домоткань, Есмань, Рать, Рашевка, Реть, Реут, Руда, Самоткань, Свала, Сев, Сейм, Сноропод, Сула, Сура, Удай, Удав, Хон. Відносно незначну кількість найдавніших іранських гідронімів у степовій смузі України, найзахідніший серед яких р. Прут, Е. Фасмер пояснює тим, що вони були “змиті” тюркською гідронімією наступних епох. На схід від нашої держави — до Волги і далі на Урал та в Зауралля — простежується доскіфська іранська гідронімія, охоплюючи, таким чином, увесь зрубно-алакульський блок культур[296][297].

У XVI—XV ст. до н. е. культура багатоваликової кераміки в Правобережній Україні та зрубна в Лівобережній еволюціонують у сабатинівську та пізньозрубну культури, які характеризуються наявністю значного відсотка Баликового посуду та близьким, до тотожності, поховальним ритуалом. Можна припускати етнічну близькість вищевказаних культур у межах північноіранської мовної спільності, враховуючи згаданий процес іранізації носіями зрубної культури племен культури багатоваликової кераміки. Обидві культури, сабатинівська та пізньозрубна, включені до так званої спільності культур валикової кераміки, котру пов’язують із найдавнішими іраномовними народами[298].

У XII ст. до н. е. відбувається чергова зміна археологічних культур в Україні. У степовій смузі утверджується білозерська культура, віднесена до пізнього горизонту культур валикової спільності. У IX ст. до н. е. значне скорочення населення у степу, криза осілого скотарсько-землеробського господарства та коливання клімату спричинили перехід до кочового скотарства окремих груп іраномовних племен євразійських степів. Археологічно простежується вторгнення до Північного Причорномор’я нової хвилі іраномовних племен, які разом із місцевим населенням формують культуру історичних кіммерійців.

Історичні події в Україні протягом II тис. до н. е. позначені взаємодією п’яти значних етнічних груп населення, котрі репрезентують індоєвропейську та фіно-угорську мовні спільності. Різноманітні відносини взаємодіючих етносів складають суть історичного процесу бронзової доби, надто збідненого відсутністю писемних джерел.

Для висвітлення бронзової доби в Україні велике значення має не лише виявлення головних етнічних груп, які населяли її тоді, а й встановлення конкретної ролі кожної з них та характеру їхньої взаємодії упродовж II тис. до н. е. До того ж тогочасні події слід розглядати у контексті історичних процесів Старого Світу, зокрема у найдавніших державних утвореннях.

Можливість реконструкції історичних подій в Україні протягом II тис. до н. е. зумовлена об’єктивним станом дослідженості її регіонів. За цей час більш-менш одночасно у всіх регіонах відбулися чотири зміни археологічних культур. Цим змінам відповідають чотири карти поширення синхронних культур[299]. Причому століття культурних трансформацій (XXI—XX, XVII—XVI, XIII—XII ст. до н. е.) змінювалися віками стабільності. Важко заперечити думку, що за змінами культурними стояли певні етнічні трансформації.

Карта 11. Культури доби ранньої бронзи.

Катакомбна культурно-історична спільність (І):

1 — Улянівка; 2 — Олександрівка, учгосп “Самарський”; 3 — Соколове; 4 — Хащеве; 5 — Вербки; 6 — Губиниха; 7 — Павлівна; 8 — Пологи; 9 — Терни; 10 — Печеніги; 11 — Бунакове; 12 — Сердюкове; 13, 14 — Мечебелове, Петровське; 15 — Савинці; 16 — Куньє; 17 — Воронцівка; 18 — Куп’янськ; 19 — Піски Радьківські; 20 — Преображение; 21 — Ковалівна; 22 — Сватове; 23 — Новомикільське; 24 — Проказіне; 25 — Петровське; 26 — Нова Астрахань; 27 — Петрівка; 28 — Войтове; 29 — Трьохізбенка; 30 — Велика Комишуваха; 31 — Стратилатовка; Кам’янка; 32 — Мала Комишуваха; 33 — Селимівка, Шпаківка; 34 — Слов’яногорськ; 35 — Миньївський Яр; 36 — Черевків; 37—44 — Слов’янськ, Ступки, Родионівка, Кам’янка, Дронівка, Миколаївка, Переїзна, Покровське; 45—49 — Тополівка, Лисичанськ, Привільне, Горський, Тошківка; 50—61 — Жолобок, Сокольники, Знам'янка, Пришиб, Фрунзе, Зимогір'я, Говоруха, Олександрівськ, Луганськ, Родакове, Кіровськ, Миколаївка; 62 — Стрільцівка; 63 — Новоселівка; 64—65 — Благівка, Астахове; 66 — Провалля; 67 — Мар'їне; 68 — Прирічне, 69 — Ізобільне; 70 — Портове; 71 — 73 — Калініне, Криловка, Степне; 74—78 — Славне, Шалаши, Солдатове, Наташине, Донузлав; 79, 80 — Колоски, Привітне; 81—83 — Оріхівка, Дальнє, Лугове; 84 — Донецьк; 85 — Олександрівка; 86 — Василівка; 87 — Новоселівка; 88 — Орловське; 89 — Приморське; 90 — Маріуполь; 91 — Кременівка; 92 — Октябрське; 93 — Покровське; 94 — Бердянськ; 95 — Новопилипівка; 96 — Терпіння (Аккермень); 97 — Троїцьке; 98 — Виноградне; 99 — Токмак; 100 — Заможне; 101 — Лубни; 102 — Жовнин; 103, 104 — Адамівка, Новогригор’ївка; 105 — Мишурін Ліг; 106—111 — Петриківка, Могилів, Верхня Маївка, Перещепине, Минівка, Підпорожнє; 112, 113 — Стрільча Скеля, Перун; 114, 115 — Виноградний, Дурна Скеля; 116, 117— Вільноуланівка, Вільногрупгівка; 118—123— Нікополь, Внщетарасівка, Хмельницький, Кут, Грушівка, Мар’янське; 124—128 — Золота Балка, Гаврилівна, Леонтіївка, Філатівка; 129—137— Златопіль, Дніпрорудне, Балки, Михайлівна, Орлянка, Велика Білозерна, Гюнівка, Менчикури, Первомаївка; 138—147 — Велика Ільїнка, Тавричанка, Вільна Україна, Костогризове, Семенівка, Роздольне, Новокам’янка, Любимівка, Василівка, Софіївка; 148 — Снігурівка; 149 — Львове; 150 — Антонівка; 151 — Білозерна; 152 — Олешня; 153—159 — Новочорномор’я, Шевченко, Широке, Красне, Чаплінка, Бабенкове, Першокостянтинівка; 160 — Сергіївна; 161 — Новотроїцьке; 162—170 — Цілинне, оз. Старе, Танкове, Рисове, Болотне, Мартинівка, Чкалове, Богачівка, Філатівка; 171 — Чорний Камінь; 172 — Новогорський; 173 — Астаніне; 174 — Леніне; 175, 176 — Кривий Ріг, Афанасьеве; 177—187— Привільне, Пелагеївка, Майорівка, Новорозанівка, Антонівка, Баратівка, Старогорожене, Костянтинівка, Булгакове, Відрадне, Піски; 188 — Касперо-Миколаївка; 189 — Христофорівка; 190 — Петропавлівка; 191 — Новогригор’ївка; 192 — Калинівка; 193 — Нова Одеса; 194 — Новопетрівка; 195 — Покровка; 196 — Ковалівна; 197 — Матвіївна; 198— Жовтневе; 199— Лимани; 200— Лупарєве; 201—204— Іванівна, Чапаївка, Яблуня, Кам’янка; 205 — Одеса; 206 — Монаши; 207 — Нерушай; 208 — Глибоке; 209 — Холмське; 210—216 — Новоселиця; Трапівка, Вишневе, Жовтий Яр, Хаджидер I, III (Ярославка); 217, 218 — Надлиманське, Єфимівна; 219 — Великозименове; 220 — Успенка; 221, 222 — Головковка, Звенигородка. Культури шнурової кераміки (II): підкарпатська культура, верхньодністровська група: 1 — Баличі; 2 — Коропу ж; 3 — Комарно; 4 — Кульчиці; 5 — Залужани; 6 — Ковпець; 7 — Кавське; 8 — Красів; 9 — Серники; 10 — Бовшев; 11 — Лотатники; 12 — Крилос; 13 — Комарів; 14 — Вікторів. Підкарпатська культура, подільська група: 15 — Жуличі; 16 — Ясенівка; 17 — Дусанів; 18 — Висоцьке; 19 — Хотин, 20 — Коритне; 21 — Плужне; 22 — Сивки; 23 — Климівці; 24 — Остап'е; 25 — Хоростків; 26 — Завадинці; 27 — Окняки; 28 — Перед і ванн є; 29 — Кошилівці; 30 — Студениця. Городоцько-здовбицька культура: 31 — Заказника; 32 — Ляховичі; 33 — Гірки; 34 — Острівці; 35 — Молодове; 36 — Завишня; 37 — Іванчиці; 38 — По ловля; 39 — Городок; 40 — Острожець; 41 — Грабовець; 42 — Берестечко; 43 — Липа; 44 — Переділи; 45 — Жорнів; 46 — Моквинський Майдан; 47 — Городок; 48 — Хотин; 49 — Зозів І; 50 — Малий Олексин; 51 — Зозів II; 52 — Великий Олексин; 53 — Старий Мільськ; 54 — Здовбиця; 55 — Стадники; 56 — Кургани; 57 — Петрівка; 58 — Горичів; східнословацька курганна група: 59 — Зняцеве; 60 — Медведівці; 61 — Мукачеве-Мала Гора; 62 — Батрадь Середньодніпровська культура: 63—65 — Новосілки, Шуляки, Шандри; 66 — Долинка (Яцковиця); 67—69 — Івахни, Підвисоцьке, Коритне; 70 — Рижанівка; 71 — Будківка; 72 — Дібровка; 73 — Сухини; 74 — Мокиївка; 75 — Городище; 76 — Пекарі; 77 — Медвин; 78 — Кедина Гора; 79 — Лубни; 80 — Пирятин; 81 — Козинці; 82 — Трахтемирів; 83 — Канів І—V; 84 — Бурти; 85—87 — Гамарня, Яблунівка, Деренковець; 88—90 — Зеленьки, Лип овець, Кагарлик; 91 — Нетеребки; 92 — Гришенці; 93 — Іванковичі; 94 — Гатне; 95 — Забара; 96 — Красне; 97 — Вишгород; 98 — Стасеве; 99 — Моства; 100 — Кийлів; 101, 102 — Бортничі I, II; 103 — Гречаники; 104 — Новосілки; 105 — Чернин; 106 — Пустинка; 107 — Завалівка; 108 — Євминка; 109 — Золотники; 110 — Онисів; 111 — Бахмач; 112 — Річки; 113 — Воливцеве; 114 — Погорілівка; 115 — Мезин; 116 — Куликова Гора; 117—119 Дубина, о-в Березовий, о-в Свердловський, Дзвонкове; 120 — Курилівка; 121 — Мис Очкінський. Культура Ніршег: 1 — Добрань; 2 — Дрпсина; 3 — Мукачеве-Висока Гора; 5 — Бобове.

Культурній трансформації XXI—XX ст. до н. е. передували вагомі історичні події у Месопотамії. На початку XXII ст. до н. е. сюди вторглися кутії. 2137 р. до н. е. впало царство Аккад, а на зламі XXII—XXI ст. до н. е. утворилося нове царство Шумеру та Аккаду[300]. Згідно з вірменськими історичними хроніками, приблизно у XXI ст. до н. е. легендарний ассирійський цар Нін здійснив великий похід на північ. Не можна повністю ігнорувати можливий вплив цих подій на ситуацію довкола Азовського моря, де, як доводить С. Н. Братченко, з’являються найдавніші пам’ятки катакомбної культури. Причому слід мати на увазі можливість не лише культурних впливів, а й проникнення окремих груп населення з Північного Кавказу на терени України та їхньої участі разом із корінним на той час населенням ямної спільності у формуванні катакомбної культури. Поширення катакомбної культури спричинилося до зникнення ямних старожитностей у степу та на півдні лісостепової смуги України. Лише у Північно-Західному Причорномор’ї на місцевій ямній основі за участю північних племен культури шнурової кераміки формується своєрідна буджацька культура, синхронна ранній катакомбній. Індоарійська етнічна належність принаймні певної частини катакомбних племен є найбільш археологічно аргументованою. Використання катакомбниками Північного Причорномор’я техніки порошкового живопису, поширеного з прадавніх часів у аріїв Північно-Західної Індії, говорить на користь цієї гіпотези[301].

У першій чверті II тис. до н. е. з південними племенами співіснували носії культур шнурової кераміки, які заселяли Полісся, північну смугу лісостепу та Прикарпаття. Загалом же культури шнурової кераміки, або “бойових сокир”, займали величезні терени Середньої та Східної Європи. Згідно з лінгвістичними та археологічними даними зона поширення цих культур відповідає ареалу розселення північної групи індоєвропейців. До їхнього складу входили предки слов’ян, балтів та германців. На територіях Волині, Поділля та Прикарпаття у попередню епоху хазяйнували носії трипільської культури та культури кулястих амфор. Стосовно великої кількості кам’яних сокир, пов’язаних із культурами шнурової кераміки, що домінують в усіх археологічних збірках музеїв лісостеової частини Правобережної України, досі немає жодного цілком переконливого пояснення. Існує думка, що це матеріальні свідчення перебування тут під час воєнних походів войовничих племен. Такій трактовці суперечить низка фактів. Головний із них полягає в тому, що сокири функціонально поділяються на дві групи: меншу складають бойові сокири, більшу — сокири для рубання та корчування дерев. У зв’язку з цим вірогіднішою є версія, згідно з якою значне поширення сокир зумовлене розвитком землеробства. Приймаючи теорію К. Ренфрю щодо поширення прото- та праслов’ян разом із розвитком землеробства, можна твердити, що гіпотеза про використання сокир для підсіки та приготування землі під посіви більше відповідає поясненню швидкого та широкого розповсюдження культур шнурової кераміки на території України, аж до Середнього та Верхнього Подніпров’я.

Просуваючись на північний схід, носії найпівденнішої групи культур шнурової кераміки контактували із степовиками. Кілька типових для шнуровиків посудин знайдено у похованнях інгульської катакомбної культури. У Подніпров’ї взаємини із степовими племенами виявилися більш сталими й досить мирними. Племена шнурової кераміки, ймовірно, збували катакомбникам кремінь та готові крем’яні знаряддя, про що свідчить наявність в обох культурах подібних за формою та технологією виготовлення предметів озброєння: кинджалів, вістер до дротиків, бойових сокир. Замість крем’яних виробів, напевне, вони одержували металеві речі, що їх степовики виготовляли самі чи вивозили з Північного Кавказу. Так слід розуміти знахідки бронзових сокир, наконечників до списів та прикрас у похованнях середньодністровської культури шнурової кераміки. У районі безпосередніх контактів цих двох головних груп населення України, що локалізується на Середньому Дніпрі, виникає якась не досить виразна і вочевидь етнічно змішана група населення, репрезентована пам’ятками типу Бортничі, Ісковщина та ін. Напевне, аналогічний процес змішування двох різних етнічних груп відбувався у контактній зоні й більш східних районів. Проникнення культур шнурової кераміки на Лівобережну Україну фіксується вузькою смугою уздовж кордону між степом та лісостепом (карта 11).

У північно-східних районах, у лісовій смузі, проживала найзахідніша група племен фіно-угорської етнічної належності, репрезентована мар’янівською культурою. Остання контактувала з культурами шнурової кераміки на Сеймі та Десні, де на селищах мар’янівської культури виявлено велику кількість своєрідного посуду, прикрашеного шнуровим орнаментом. Зрештою мар’янівські племена змушені були, можливо, відійти на північний схід, за межі України.

Завершуючи опис міжетнічних процесів на початку II тис. до н. е., слід торкнутися ситуації у Закарпатті, де землі на північ від р. Латориці заселяли носії культури східнословацьких курганів, що входила до спільності культур шнурової кераміки. На півдні ж Закарпаття досліджено культуру Ніршег, носіїв якої можна віднести до протофрако-іллірійського етнічного масиву. Вважається, що носії культури східнословацьких курганів проникли у Потисся з районів Сяну та Дністра й були з часом асимільовані місцевими землеробськими племенами[302].

Загалом перша чверть II тис. до н. е. показова взаємозв’язками більш-менш рівних за силою та культурним розвитком груп населення, одна з яких (катакомбна спільність) домінувала у степу, а друга (спільність культур шнурової кераміки) — у лісостепу та Поліссі. Взаємовідносини названих спільностей із племенами фіно-угорської та протофрако-іллірійської етнічних груп у цей період особливої ваги на території України не мали.

Знаменно те, то зоною найактивніших контактів землеробських та скотарських племен вже у першій чверті II тис. до н. е. стало Київське Подніпров’я. Як зазначалося, у цьому регіоні відбувався активний обмін між протобалто-слов’янськими племенами культур шнурової кераміки та індоіранським населенням культур катакомбної спільності. Ще раніше, у III тис. до н. е., Київське Подніпров’я притягувало до себе спочатку носіїв землеробської трипільської культури, скотарів середньостогівської спільності та неолітичних мисливців Полісся, а згодом носіїв культури кулястих амфор правобережного лісостепу та племена ямної спільності з півдня та сходу України. Особлива роль Київського Подніпров’я у міжетнічних контактах населення України, починаючи від III тис. до н. е., зумовлена перш за все його вигідним географічним розташуванням. Завдяки розгалуженій річковій мережі Верхнього Подніпров’я на сході Десною та Сеймом можно було дістатися до Середнього Дону та Оки; на півночі головним руслом — до верхньої течії Волги, а правими притоками — до Даугави; на заході Прип’яттю та її притоками — до Західного Бугу та Німану.

Усі ці водні артерії сходилися в єдине річище Дніпра біля Київських гір. Повз ці гори проходив важливий трансєвропейський суходольний шлях, західний відрізок якого з’єднував Київщину, через Карпатські перевали, з Угорською рівниною, а східний — з Казанським Поволжям та Приураллям. До Київських гір виходили природні смуги України — Полісся, лісостеп і степовий коридор уздовж лівого берега Дніпра, який робив Київщину приступною для степовиків. Таким чином, Київське Подніпров’я стало центром притягання для різних за системою господарства, суспільною структурою та етнічною належністю груп населення України. Контроль над Київщиною давав важливі економічні, а відтак і політичні переваги тій чи іншій етнічній групі населення. Пам’ять про Київщину як історичне перехрестя етносів найліпше збереглася в гідронімах регіону. Зокрема, за спостереженнями Д. Я. Телегіна, в слов’янських, іранських, іллірійських, фракійських, германських назвах річок, які, принаймні частина з них, сягають доби бронзи. Конкретні прояви міжетнічних контактів на теренах Київського Подніпров’я розглядатимуться нижче.

Відносно краще знання старожитностей катакомбних племен дає змогу визначити певні віхи їхньої історії. У XIX ст. до н. е. відбувалися значні переміщення населення всередині катакомбної спільності та просування окремих груп катакомбного населення на захід, аж до пониззя Дунаю, тобто в ареал буджацької культури. Антропологічні матеріали свідчать про проникнення на південь України з-за Дону окремих груп катакомбного населення калмицьких степів. Просуваючись уздовж Сіверського Дінця та Самари, вони перетнули Дніпро у районі порогів та вийшли до Поінгулля, де виділено інгульську катакомбну культуру[303]. Помітні зміни в антропологічному типі населення збіглися з відчутними змінами у поховальному ритуалі (замість скорченого — випростане положення небіжчиків у катакомбах). Зникають риси ямної культури, притаманні пам’яткам ранньої катакомбної культури. Локальні ознаки окремих груп катакомбного населення стають настільки своєрідними, що в межах спільності було виділено окремі катакомбні культури. Найяскравішими у межах України були донецька та інгульська. Частина катакомбного населення Дніпровського Надпоріжжя просунулася уздовж Дніпра до теренів Київщини, де вступила у контакти з носіями середньодніпровської культури шнурової кераміки. Є певні підстави стверджувати переважаючий вплив катакомбних традицій у вказаному регіоні.

Рішучі зміни культурної та політичної ситуації в світі пов’язані з подіями другої чверті II тис. до н. е. Характерно, що вирішальну роль у них зіграли скотарські племена, які розводили коней, незалежно від того, у якій частині Старого Світу такі події відбувалися. Іще у другій половині XVIII ст. до н. е. касити вдерлися до Месопотамії. Близько 1680 р. до н. е. озброєні бойовими колісницями гіксосн захопили єгипетський трон. Набуває могутності перша документально засвідчена держава індоєвропейців — Хеттське царство з великими підрозділами бойових колісниць. У 1965 р. до н. е. цар хеттів Мурсиліс II руйнує Вавилон. Протягом XVII ст. до н. е. утворилася найдавніша на Європейському материку держава — Мікенське царство. Його царі також воювали на бойових колісницях, запряжених кіньми. Споруджувалися протоміста-фортеці у Південному Заураллі, Карпато-Дунайському басейні та у дельті Дону. І тут натхненником перетворень виступає військова аристократія, що воювала на бойових колісницях[304].

Карта 12. Культури доби середньої бронзи (XVIII—XVI ст. до н. е.)

Культури багатопружкової кераміки (І):

1 — Білопілля; 2 — Волинцеве; 8 — Борзна; 4 — Білоус; 5 — Рудня; 6 — Боденки; 7 — Пухівка; 8 — Бортничі; 9 — Кийлів; 10 — Мирне; 11 — Любарці; 12 — Переяслав-Хмельницький; 13 — Козинці; 14 — Кулішівка; 15 — Оташів; 16 — Зозхів; 17 — Перевередів; 18 — Жорнів; 19 — Остап’є; 20 — Кочержинці; 21 — Берецків; 22 — Собківка; 23 — Сандраки; 24 — Підгірці; 25 — Обухів; 26 — Трахтемирів; 27 — Яблунівка; 28 — Шкарівка; 29, 30 — Зарубинці І, ІІ; 81—85— Канів: Княжа Гора, Ємчиха, Московка, Прохорівка, Нижня Гребля; 36 — Сміла, урочище; 87—45 — Калантаїв, Велика Андрусівка І, ІІ, Адамівка (урочище Чамайданівка, Солониця), Новоселиця, Бондарівна, Стецівка, Кириченко, 46 — Головківка; 47 — Защита; 48 — Вільшана; 49 — Сухий Ташлик; 50 — Мишурін Ріг; 51—53 — Топило, Гусине, Сурки; 54 — Галицьке; 55 — хутір Шамолове; 56 — Чапаївка; 57 — Вереміївка; 58 — Лубни — Лиса Гора; 59 — Баранівка; 60 — Кириківка; 61 — Велика Рублівка; 62 — Марки; 63 — Мачухівка — Біла Гора; 64 — Михайлики; 65 — Білики; 66 — Компанійці; 67 — Красне; 68 — Дніпропетровськ, сад ім. Т. Г. Шевченка; 69 — Верхня Маївка; 70 — Попова Балівка; 71 — Новоподкряж; 72 — Поливанівка; 73 — Олександрівка, учгосп ‘‘Самарський”; 74 — Соколове; 75 — Губиниха; 76 — Терни; 77 — Морокіне; 78 — Леб’яже; 79 — Рунівщина; 80 — Кутнє; 81—84 — Бражники, Реп’яхівка І, П, Тимченки; 85—87 — Карачівка (Донецьке городище), Коваленки І, П; 88 — Задонецьке; 89— 93 — Верхній Салтів, Новодонівка І, ІІ, Писарівна, Хотомля; 94—98 — Комсомольське I, II, Маринчине І, ІІ, Матрове; 99, 100— Куп’янськ I, II; 101 — Олександрія; 102—104 — Радьківка, Малієве, Піски Радьківські; 105, 106 — Банівське — Сахалін І, ІІ; 107—111 — Сніжківка, Гнчарівка І—IV; 112—114 — Вареничівка, Велика Тополиха, Сердюкове; 115 — Кремінна; 116— Трьохізбенка; 117— Окніне; 118— Бондарівна; 119— Нижньобараниківка; 120 — Погорілий; 121 — Болотенний; 122 — Провалля; 123 — Астахове; 124 — Лівенцівка І; 125 — Благівка; 126 — Олександрівськ; 127 — Пришиб; 128 — Молодогвардійськ; 129 — Лисичанськ; 130 — Комишуваха; 131 — Донецьк; 132 — Старомихайлівка; 138 — Новоамвросіївка; 134 — Маріуполь; 135 — Приморське; 136 — Новотроїцьке; 137 — Відродження; 138 — Басань; 139 — Любимівка; 140 — Василівка; 141 — Орлів; 142 — Петромихайлівка; 143 — Новогупалівка; 144 — Гнаровське; 145 — о-в Тавілжаний; 146 — о-в Виноградний; 147 — Хортицьке; 148 — Пологи; 149 — Заможне; 150 — Виноградне; 151 — Новопилипівка; 152 — Нове; 158 — Барвинівка; 154 — Михайлівна; 155 — Златопіль, 156 — Балки; 157 — Велика Білозерна; 158 — Солоха; 159 — Бабине ІІІ; 160 — Каїри; 161 — Новоолександрівка; 162 — Олешня; 163 — Білозерна; 164 — Золота Балка; 165 — Кут; 166 — Нікополь; 167 — Вищетарасівка; 168 — Біленьке; 169 — Квітяна; 170 — Королівська; 171 — Ямбург; 172 — Кривий Ріг; 173 — Старогорожене; 174 — Кам’янка; 175 — Кременчук; 176 — Іванівка; 177 — Станіславчик; 178 — Кам’яна Балка; 179 — Усатове; 180 — Одеса; 181 — Киселове; 182 — Нікольське; 183 — Огородне; 184 — Жовтневе; 185 — Плавні; 186 — Ор лівка; 187 — Вишневе; 188 — Любимівка; 189 — Громівка; 190 — Далеке; 191 — Штормове; 192 — Крилівка; 193 — Євпаторія (Кара-Тюбе); 194—196 — Дальнє, Григор'ївка, Ленінське; 197— Ак-Таш. Кам’янсько-лівенцівська група (II): 198, 199 — Лівенцівська фортеця, Каратаївська фортеця; 200 — Кам’янка; 201 — Глейки; 202— 206 — Тасунове, Лібкнехтівка, Бєлінське, Зелений Яр, Астаніне; 207—209 — Кіммерік I, II, Яковенко; 210—218 — Слюсареве ІІ, ІІІ, Кірове, Красна Гірка, Леніне, Чапаеве II, Єрофєєве І, ІІ; Бранне Поле, 219—221 — Планерське І, ІІ, Феодосія І, 222, 223 — Щебетівка І, ІІ (Челки); 224 — Севастополь; 225 — Штурмове. Стжижовська культура (III): 1 — Стжижув; 2 — Лежниця; 3 — Володимир-Волинський; 4 — Зимне; 5 — Грудек Надбужний; 6 — Черників; 7 — Вільхове; 8 — Ромош; 9— Яструбичі; 10 — Грядки; 11 — Тур; 12 — Ковель; 13—15 — Валентинів, Торчин, Гнідава; 16—19 — Сьомаки, Коршів, Великий Борятин, Лопавше; 20 — Випіків; 21—24 — Ставок, Муравиця, Озліїв, Підгайці; 25 — Стеблівка; 26 — Здовбиця; 27—31 — Сморжів, Диків, Пересопниця, Білів, Зарицьк; 32 — Чудви; 33 — Перевередів; 34 — Жорнів; 35 — Зозів ІІ; 36—89 — Великий Олексин, Шпаків, Забороль, Білокриниця. Культура Хлопіце-Веселе, почапська група (IV): 40 — Львів; 41 — Чижиків; 42 — Звенигород; 43 — Почали; 44 — Золочів. Культура Отомань (V): 1 — Дідове; 2 — Берегове — Мала Гора; 3 — Квасове; 4 — Заболоття; 5 — Дякове. Мар'янівська культура (VI): 1— 3 — Курилівка, Мезин, Свердлівка; 4—6 — Накот, Курені, Свердлівський острів; 7 — Новгород-Сіверський; 8 — Погорілівка; 9 — Путивль; 10 — Дорошівка; 11 — Волинцеве; 12 — Мар’янівка; 18 — Глушець; 14 — Пересилки.

На тлі згаданих вище епохальних подій видається природним, що панівними на теренах України стають племена культури багатоваликової кераміки, які першими у північнопричорноморському регіоні оволоділи мистецтвом ведення бою на легких колісницях, запряжених кіньми та з колесами на шпицях.: Пам’ятки культури багатоваликової кераміки поширюються майже на всій території України від східних кордонів і гирла Дону до Волині, Прикарпаття, Пруту та гирла Дунаю. На півночі вони опанували Київщину, лівобережжя Десни та Сейму. З етнічного погляду ця культура репрезентує лінію розвитку індоіранського етносу. На заході мобільні племена культури багатоваликової кераміки мали жваві контакти з населенням постшнурових культур (здовбицької та стрижовської), а також із носіями ранньої фази комарівської культури. Землі Закарпаття входили до ареалу поширення культури Отомань протофрако-іллірійської лінії розвитку. Фіно-угорський етнос (воронезька культура) на теренах України у цей час майже непомітний (карта 12).

Феномен поширення культури багатоваликової кераміки був яскравим, але нетривалим. Особливо на півночі України, де протобалтійсько-слов’янські племена досить швидко відновили контроль над Поліссям та північним лісостепом, включаючи Київщину (східнотшинецька та комарівська культури). Розповсюдження багатоваликового посуду певною мірою може бути пояснене й модою — реакцією на кількавікове панування в орнаменті шнурових композицій. Загалом же мода мала й досі має надкультурний і надетнічний характер. Іншою модною прикметою часів поширення культури багатоваликової кераміки були кістяні та рогові поясні пряжки в одязі чоловіків та разки фаянсового намиста у жінок.

У степу та на півдні лісостепу розвиток цієї культури тривав довше, поділяючись на два-три етапи. Показником часу стають контакти племен Східної Європи з Мікенською державою та населенням Центральної Європи. Вони були започатковані під час воєнних походів XVII—XVI ст. до н. е. Одним із свідчень останніх є Бородінський (Бессарабський) скарб XVI ст. до н. е., що сполучає зброю та символи влади, виконані зброярами та ювелірами Крито-Мікенського світу, з одного боку, й майстрами сейминського кола — з іншого[305]. Із стабілізацією політичної ситуації ці відносини стають мирними, торговими. Золотий посуд та клепані бронзові казани, карпато-мікенський стиль орнаментики поширюються на схід, аж до Приуралля. Окремі символи та знаки цього стилю органічно вплітаються у декор місцевого посуду, утворюючи своєрідну знакову систему.

Грунтознавчі та палеокліматичні дослідження засвідчують, що на часовому відтинку від 1700 до 1200 р. до н. е. на півдні Європи встановлюється період оптимальної зволоженості[306].

Сприятлива екологічна ситуація зрештою вплинула і на політичні процеси на теренах України. Розпочинається період сталої осілості. Кожна із досліджених культур цього часу (доба пізньої бронзи) репрезентована сотнями поселень. Уперше за добу бронзи побутові пам’ятки помітно переважають над поховальними. Відносно високий рівень розвитку землеробства та скотарства був забезпечений розвиненою металообробкою.

Після широкого, але короткочасного розвою культури багатоваликової кераміки етнічна ситуація в Україні стабілізується в усталених раніше межах. Протослов’янська етнічна група займає правобережний лісостеп та Полісся. Із протослов’янами у третій чверті II тис. до н. е. більшість археологів та лінгвістів пов’язує тщинецько-комарівську спільність, що локалізується приблизно на тій же території, що й носії культур шнурової кераміки. Ніяких значних переміщень населення у цей час археологічно не фіксується. Слід відзначити, що останні дослідження комарівської культури дають підстави припустити, що наприкінці існування посилюються контакти її носіїв з племенами, котрі населяли Балканський півострів та Дунайську долину. Такі зв’язки могли відбитися на етнічному складі носіїв комарівської культури (карта 13).

На заході протослов’янські племена тшнецької культури межували з германцями, але яскравих контактів між ними не простежено. На північному сході група племен тшинецької культури розселяється Лівобережжям. І тут, головним чином у межиріччі Сейму та Дніпра, виникає своєрідна за культурою та, можливо, етнічно змішана балто-слов’янська група, репрезентована пам’ятками сосницького типу. На сході ці племена межували безпосередньо з фіно-угорським населенням, а на південному сході мали широкі контакти з іраномовними племенами зрубної культури.

Останньою ланкою в розвитку індоарійських племен на півдні Східної Європи вважаються видатні за пишністю ритуалу, величчю поховальних споруд та багатством речового супроводу могили воїнів-колісничих. Вони відкриті протягом останніх десятиліть у Заураллі, Середньому Поволжі та Подонні. Можливе їхнє виявлення на теренах України, враховуючи етнічну спорідненість носіїв культури багатоваликової кераміки з масивом індоіранських племен. Уже у XVI ст. до н. е. індоарії зникають з етнічної карти Південно-Східної Європи, але з’являються на Передньому Сході та у Північно-Західній Індії на чолі колісничих армад, засновуючи нові династії царів. Зникнення чинника політичної напруги відкрило шлях до мирного розвитку етнічних та міжетнічних процесів, економічних відносин, але і відсунуло, принаймні на тисячу років, перспективу побудови державності. Перші протоміста-фортеці були знищені й спалені. На їхніх руїнах мирно поскубували травицю вівці.

По міграції індоаріїв в ареалі їхньої найбільшої активності розвиваються дві могутні археологічні культури: зрубна у Європі та алакульська в Азії. Іраномовність носіїв названих культур обстоюється як археологами, так і лінгвістами. У XVI ст. до н. е. племена зрубної культури мігрують в Україну. Хвиля міграції досягає Сіверського Дінця. У пам’ятках цього часу виразно простежуються елементи синташтинського культурного комплексу, характерного для раннього (покровського) періоду розвитку зрубної культури. На Дніпровському лівобережжі та у Надпоріжжі носії зрубної культури утверджуються у XV ст. до н. е. Західною межею поширення зрубних племен можно вважати р. Інгулець. Просуваючись на захід, носії зрубної культури збагачувалися за рахунок контактів з місцевим населенням культури багатоваликової кераміки. Прямим наслідком таких контактів стало поширення Баликової орнаментики на банкуватих та гостроребрих посудинах зрубної культури (так званий маївський тип пам’яток). Складнішими виявилися відносини племен зрубної культури з фіно-угорським населенням на північному сході України. Декілька поселень типу Студенок V на Харківщині загинули від пожежі. Кінець кінцем, напевне, фіно-угорське населення було витіснене іраномовними племенами до більш північних районів, у верхів’я Сіверського Дінця.

Карта. 13. Культури доби пізньої бронзи (XVI—XV ст. до н. е.).

Культури багатопружковоі кераміки (І):

1 — Бабине ІІІ (верхній шар). Синхронні пам’ятки культури багатопружкової кераміки займали степову Україну. Зрубна культура, покровська група (II): 1 — Великий суходіл; 2 — Герасимівка; 3 — Новобараниківка; 4 — Плотина; 5 — Петрівка; 6 — Проказіне; 7 — Шульгінка; 8 — Бахмутівка; 9 — Райгородка; 10 — Капітанове; 11 — Миколаївка; 12 — Луганськ; 13—15— Пришиб, Привіля, Олександрівськ; 16 — Ханжонкове; 17 — Івано-Дар’ївка; 18 — Іллічівка; 19 — Рудівка; 20 — Олександрія; 21 — Слов’яногорськ; 22 — Суха Гомольша; 23 — Сердюкове; 24 — Приходнянське; 25 — Михайлики; 26 — Миколаївка; 27 — Петромихайлівка; 28 — Гнаровське; 29 — Ювілейне; 30 — Бородіно. Тшинецька культура (III): 1 — Страдач; 2 — Приборове; 3 — Піски Річицькі; 4 — Вітли; 5 — Невер; 6 — Ляховичі; 7 — Небель; 8 — Кургани; 9, 10 — Холмськ, Горбів; 11 — Камінь Каширський; 12 — Нуйно; 13 — Черськ; 14 — Великий Борятин; 15 — Чаруків; 16 — Скучне; 17 — Дитинячі; 18 — Саланів; 19—23 — Луцьк, Дроздів, КостянеЦь, Дубно, Мости; 24 — Гоща; 25 — Могиляни; 26—28 — Кургани, Святе, Нетиши; 29—31 — Ходан, Шепель, Солов’є; 32—34 — Іванкове, Жереб’ятин, Кийлів; 35—38 — Рахманів, Шумське, Мала Боровиця, Корчі; 39 — Шушківці; 40 — Сергіївна. Комарівська культура (IV): 1 — Кам’янка Бузька; 2 — Ріпнів; 3 — Романівна; 4 — Неслухів; 5 — Самбір; 6 — Городище; 7 — Красів; 8 — Серники; 9—12 — Чижиків, Гончари, Звенигород, Лагодів; 13 — Зіньки; 14 — Ставки; 15 — Чигиринець; 16 — Лотатники; 17 — Дапгава; 18 — Тенетники; 19—22 — Підгороддя, Комарів, Крилос, Вікторів; 23 — Братківці; 24 — Тлумач; 25 — Остовець; 26 — Стрільче; 27 — Стопчатів; 28 — Буківка; 29 — Окняни; 30 — Незвисько; 31 — Іванівна; 32 — Путятин; 33 — Бовшів; 34 — Білий Потік; 35 — Нагорянка; 36 — Ставки; 37 — Зелений Гай; 38 — Городниця; 39 — Новоселка; 40 — Кадієвці; 41 — Бабине; 42 — Бурдюг; 43 — Комарів; 44 — Седлшце; 45 — Оселів; 46 — Лепесівка; 47 — Браїлів; 48 — Бар; 49 — Гайсин. Сосницька культура (V): 1 — Войцехівка; 2—4 — Райки, Бердичів, Швайківка, 5 — Ворошилівка; 6 — Троянів; 7 — Мошни; 8—16 — Білгородка, Пирогове, Ходосівка, Черкаси, Нещирів, Підгірці, Обухів, Зозулі, Велика Салтанівка, Новоукраїнка; 17— Здвижівка; 18, 19 — Гостомель І, ІІ; 20—26 — Лапутьки, Страхолісся, Домантове, Оташів, Плютовище, Янівка, Новосілка; 27—30 — Ротні, Тетерівка, Ясногородка І, ІІ; 31, 32 — Народичі I, II; 33 — Селець; 34 — Радуль; 35 — Мньове; 36 — Пустинка; 37 — Навози; 38—51 — Жукин, Олітки, Тарасовичі, Старосілля, Воропаїв, Новоселки, Хотянівка І, ІІ; Осещана, Вигурівщина, Зазим’є, Бортничі І, ІІ, Вишеньки; 52 — Ладанка; 53 — Козелець; 54 — Борзна; 55 — Гришівка; 56 — Вершина; 57 — Сосниця; 58 — Савинки; 59—61 — Мезин, Райгородка, Ряботин; 62 — Діхтярівка; 63—65 — Попова, Березова, Свердлівський о-в; 66 — Волинцеве; 67 — Мар’янівка; 68 — Хар’ївка.

Карта 14. Культури доби пізньої бронзи (XV—XIII ст. до н. е.).

Сабатинівська культура (І):

1 — Табаки; 2—4 — Болград, Жовтневе, Криничне; 5 — Новотрояни; 6 — Борисівна; 7 — Глибоке; 8—10 — Зарічне, Новоселівка, Трапівка; 11 — Колісне; 12 — Південне; 13 — Чабанівка; 14 — Червона Коса; 15 — Маяки; 16 — Черевичне; 17 — Ільїнка; 18 — Воронівка; 19 — Вікторівна; 20 — Бецилове; 21 — Червоні Маяки; 22 — Балта; 23 — Пужайкове; 24 — Червоне Озеро; 25 — Сабатинівка; 26 — Журавлинна; 27 — Добрянка; 28 — Синюшин Брід; 29 — Ташлик; 30 — Виноградний Сад; 31 — Бузьке; 32 — Кременчук; 33 — Новогригор’ївка; 34 — Шуцьке; 35 — Степове; 36—38 — Тілігуло— Березанка, Анатоліївна, Коблєве; 39 — Кам’янка; 40—42 — Велика Корениха, Дідова Хата, Новобогданівка; 43 — Жовтневе; 44 — Калинівка; 45 — Пересадівка; 46 — Антонівка; 47—50 — Привільне, Пелагеївка, Новорозанівка, Новорозанівка І; 51 — Калуга; 52 — Новоселівка; 53 — Заградівка; 54 — Афанасіївка; 55 — Павлівна; 56 — Зміївка; 57 — Берислав; 58 — Дрімайлівка; 59—61 — Дудчани, Новоолександрівка, Михайлівна; 62 — Марийське; 63 — Капулівка; 64 — Нікополь; 65 — Вищетарасівка; 66—68 — о-в Хортиця, балка Аврамова, хутір Божків; 69—71 — Вовніги (скеля Діденка), балка Дзвонецька, Волоське; 72 — Чикалівка; 73 — о-в Тавілжаний; 74 — Оріхів; 75 — Василівка; 76 — Златопіль; 77 — Ушкалка; 78 — хутір Шевченків; 79 — Князьгригорівка; 80 — Каїри; 81 — Солонці; 82 — Малі Копані; 83 — Новокиївка; 84—86 — Обіточна 12, 20, Андрійка; 87 — Кіммерік; 88 — Кам'янка; 89 — Кірове; 90 — Сазонівка; 91 — Михайлівна. Зрубна культура, розвинений та пізній етапи (II): I — Річки; 2 — Кириківка; 3 — Шибеники; 4 — Вовчок; 5 — Березняки; 6 — Градіжськ; 7 — Велика Багачка; 8 — Прилипка; 9 — Баранівка; 10 — Байрак; 11 — Ярохівка; 12 — Котельна; 13 — Полтава — Біла Гора; 14 — Буланівка; 15 — Компанійці; 16 — Орлик; 17 — Климівка; 18 — Любівка; 19 — Полкова Микитівна; 20 — Корбини Івани; 21 — Козача Долина; 22 — Коломак; 23 — Копанки; 24 — Залінійне; 25 — Мажарове; 26 — Хижняківка; 27 — Орельська; 28—30 — Мерефа, Тимченки VI, урочище Таранцеве; 31 — Васищеве; 32 — Липці; 33 — Вовчанськ; 34 — Печеніги; 35 — Суха Гомольша; 36 — Червона Гусарівка; 37 — Мечебілове; 38 — Морокине; 39—42 — Велика Комишуваха, Мала Комишуваха, Сніжківка, Поляни; 43 — Янохине; 44 — Рубці; 45 — Куп'янськ; 46 — Голубівка; 47 — Сватове; 48 — Студенок; 49—52 — Діброва, Іллічівка, Ямпіль — Усове Озеро, Дронівка — Лиманське Озеро; 53 — Капітанове І; 54 — Лиман; 55 — Проказіне І; 56 — Бахмутізка; 57 — Троїцьке; 58 — Рудівка; 59 — Райгородка; 60 — Щастя; 61 — Нижньобараніківка; 62 — Біловодськ; 63 — Плотина; 64 — Великий Суходіл; 65 — Провалля; 66 — Свердловськ; 67 — Бірюкове; 68 — Астахове; 69 — Благівка; 70 — Молодогвардійськ; 71 — Переможне; 72 — Миколаївка; 73 — Луганськ; 74 — Олександрівськ; 75 — Зимогір’я; 76—78 — Слов'яносербськ, Привітне, Пришиб; 79, 80 — Лисичанськ, Привілля; 81—83 — Степанівка, Брянка, Городище; 84—87 — Артемівськ, Клинове, Пилипчатине, Мідна Руда; 88 — Переїздна; 89 — Єнакієве; 90 — Донецьк; 91 — Шахтарськ; 92 — Зрубне; 93 — Новоамвросіївка; 94 — Старобешеве; 95 — Роздольне; 96 — Широка Балка II; 97 — Безіменне II; 98 — Кременівка; 99 — Маріуполь — Азовсталь; 100 — Миколаївка; 101 — Волноваха; 102 — Дружківка; 103 — Слов'янськ; 104 — Комишуваха; 105 — Іванівна; 106 — Павлівна; 107 — Великомихайлівка; 108 — Петропавлівка; 109—111 — Троїцьке, Павлоград, Богуслав; 112 — Богданівна; 113 — Вербки; 114 — Терни; 115 — Хащеве; 116 — Личкове; 117—120 — Йосипівка, Дмухайлівка, Новоподряж, Лобойківка; 121, 122 — Попова Балівка, Верхня Маївка; 123 — Олександрівськ; 124 — Огрінь; 125—128 — Петромихайлівка, Новогупалівка, Гнаровське, Вільнянські кургани; 129 — Басань; 130 — Костянтинівка; 131 — Запоріжжя — Вознесенська Гора; 132—134 — Таврія, Заможне, Виноградне; 135 — Троїцьке; 136 — Новолипівка — Аккермень; 137—139 — Тимошівка, Михайлівна, Пришиб; 140 — Новоукраїнка, 141 — Новоолександрівка; 142 — Велика Білозерна; 143—146 — Гюневка, Зповітне, Благовіщенка, Балки; 147 — Верхні Сірогози; 148—151 — Софіївка, Любимівка, Вільна Україна — Червоний Перекоп, Новокам'янка — Чорна Долина; 152 — Ювілейне; 153—156 — Чорноморське — Комінтерн; Новочорномор'я, Нововолодимирівка, Широке; 157 — Бабенківка; 158 — Рисове; 159 — Танкове; 160 — Чкалове; 161 — Криловка; 162 — Сусаніне; 163 — Лугове; 164 — Далеке; 165 — Акташ; 166 — Лугове; 167—169 — Борозенське, Костирка, Новокаїри; 170 — Кут; 171 — Чортомлик; 172—174 — Солоне, Оріхове, Вовніги; 175 — Олесандропіль; 176 — Пушкарівка; 177 — Головківка; 178 — Кривий Ріг. Білогрудівська культура (III): 1 — Нетішин; 2 — Славута; 3 — Іванівна; 4 — Миропіль; 5 — Чортория; 6 — Слободище; 7 — Троянів; 8 — Райки; 9 — Швайківка; 10 — Сандраки; II — Новоселки; 12 — Чернин; 13 — Старосілля; 14 — Хотянівка; 15 — Бортничі; 16 — Вишеньки; 17 — Кийлів; 18 — Козинці; 19 — Пирогів; 20 — Підгірці; 21 — Мокіївка; 22 — Салтанівка; 23 — Сміла; 24 — Суботів; 25 — Велика Андрусівка; 26 — Стецівка; 27 — Тростянець; 28 — Северинівка; 29 — Печера; 30 — Яриня; 31 — Букатинка; 32 — Чернявка; 33 — Яруга; 34 — Кричанівка; 35 — Оленівка; 36 — Білий Камінь; 37 — Гайсин; 38 — Гордіївка; 39 — Якубець; 40 — Паланка; 41 — Пісковець; 42 — Собківка; 43 — Попу дня; 44 — Кочержинці; 45 — Білогрудівський ліс. Культура Hoya (IV): 1 — Ісаків; 2 — Держів; 3 — Дем’янів; 4 — Бовшів; 5 — Сидорів, 6 — Підгора; 7 — Улашківді; 8 — Королівна; 9 — Островець; 10 — Вікторів; 11 — Коцюбинчики; 12 — Магала; 13 — Кельменді; 14 — Бурдюги; 15 — Берново; 16 — Оселівка. Культура Станово (V): 1 — Холмді; 2 — Meдведівці; 3 — Німецька Кучава; 4 — Старе Давидкове; 5 — Мукачеве; 6 — Станове; 7 — Дідове; 8 — Берегове; 9 — Дякове. Малобудківська група (VI): 1 — Малі Будки; 2 — Гай; 3 — Бесідівка; 4 — Воїнська Гребля; 5 — Ницаха; 6 — Сердюкове ІІ; 7 — Тимченки-мис; 8 — Студенок V; 9 — Головач — Пінчукові Горби; 10 — Лагері — Лисий Горб.

Значно складніше визначити етнічний склад населення степової частини Правобережної України у другій половині II тис. до н. е. У XV ст. до н. е., коли припиняє існування культура багатоваликової кераміки, а Лівобережну Україну заселяють племена зрубної культури, на території Північно-Західного Причорномор’я складається сабатинівська культура. Участь у її творенні брали носії культури багатоваликової кераміки. Це простежується у кераміці та інших рисах матеріальної культури. Разом з тим, очевидно, для народження нового великого етнічного масиву з високим рівнем розвитку економіки та надзвичайною щільністю заселення території, новою технікою домобудівництва, спеціалізованою металообробкою однієї культури багатоваликової кераміки було недостатньо. У формуванні сабатинівської культури, з огляду на специфічні форми кераміки, мали брати участь і носії балканського кола структур, зокрема культури Монтеору. Етнічна належність останньої була швидше за все протофракійською. На усіх правобережних степових поселеннях більшою чи меншою мірою представлений посуд у вигляді дворучних чаш, кубків із петельчатими ручками, наліпами. Для культур Ноуа, Кослоджень та сабатинівської характерні єдині типи кістяних знарядь праці, вістря стріл та псалії. Така схожість може бути пояснена спільною генетичною підосновою, спільними витоками цих племен. Загалом серед культур другої половини II тис. до н. е. сабатинівська була однією з найрозвиненіших, що впливала на західних, північних та східних сусідів.

Північно-західними сусідами сабатинівців були носії культури Ноуа у лісостеповому Подністров’ї, яких деякі дослідники відносять до протофракійського етносу. Всебічні міжкультурні зв’язки носіїв названих культур дали підставу зробити припущення про існування історичної спільності культур Кослоджень — Ноуа — Сабатинівка. Водночас сабатинівська культура розглядається як західна пізня ланка зрубної культурно-історичної спільності та відзначається участь зрубної культури у формуванні сабатинівської.

Відокремлено продовжувала розвиватися культура племен Закарпаття, де внаслідок переміщення племен курганної культури та культури Віттенберг і певного змішування населення на зміну культурі Отомань прийшла своєрідна культура Станове. Носії останньої належали до фрако-іллірійського масиву (карта 14).

Три століття стабільності (XV—XIII ст. до н. е.) спричинилися до демографічного вибуху, коли щільність населення досягла небаченого раніше рівня. За умов екстенсивного ведення господарства перенаселення неминуче вело до виснаження пасовиськ, збитих гуртами худоби, та й орних земель у заплавах річок. Близько 1200 р. до н. е. завершується період кліматичного оптимуму. Клімат стає більш прохолодним та посушливим, що мало катастрофічні наслідки для населення Південної України.

Суттєві події відбуваються у Циркумпонтійеькій зоні. Близько 1225 р. до н. е. вибухнула Троянська війна, що закінчилася загибеллю Трої. Розпочинається грандіозний рух “народів моря” з Балканського півострова до Малої Азії і далі, аж до Єгипту. Близько 1200 р. до н. е. у війну з “народами моря” вступає фараон Рамзес III[307]. Існує гіпотеза про можливість участі у походах “народів моря” племен сабатинівської культури[308]. Принаймні одним із пояснень щодо цього може бути вражаюче скорочення населення у Північно-Західному Причорномор’ї. Намічено й інший напрям міграції з Лівобережної України та Північного Надазов’я — пізньозрубне населення просувалося через Крим на Тамань та до Західного Прикубання, де більшість пам’яток зрубної культури Західного Передкавказзя датується XIII—XII ст. до н. е.[309] За твердженням Е. А. Грантовського просування пізньозрубного населення уздовж Кавказького хребта збігається у часі з проникненням іраномовних племен із північного заходу, через Кавказ, на територію Іранського нагір’я.

Отже, у XII ст. до н. е. історична ситуація в середовищі головних етнічних груп населення України суттєво змінюється. Замість сотень селищ сабатинівської культури з кам’яним домобудуванням маємо лише десятки поселень білозерської культури з житлами — землянками. Деградує культура землеробства. Для збирання небагатого збіжжя замість бронзових використовуються кістяні та дерев’яні серпи з крем’яними вкладними. Занепад переживає металообробка. Нестача мідної руди могла спричинити активізацію спроб використання заліза для виготовлення знарядь праці, в усякому разі новоутворена білозерська культура істотно відрізняється від сабатинівської. Формування білозерської культури було зумовлене значною мірою впливом фракійського населення, що просунулося із заходу, з Прутсько-Дністровського межиріччя та з районів лісостепу на півночі.

Існує й інша думка щодо походження білозерської культури. Згідно з нею, частина пізньозрубного населення під тиском фіно-угорської групи племен бондарихікської культури мігрує з басейну Сіверського Дінця у Нижнє Подніпров’я й далі на захід, де разом із залишками місцевого сабатинівського населення утворюють білозерську культуру. Білозерські племена продовжують лінію розвитку іранського етносу[310].

Карта 15. Культури доби фінальної бронзи (XII—X ст. до н. е.).

Білозерська культура (І):

1 — Плавні — Будуржель; 2 — Озерне; 3—8 — Криничне, Залізничне, Ялпуг IV, Баннівка, Василівка, Кальчеве; 9 — Дзинілор; 10 — Приозерне І; 11 — Струмок; 12 — Баштанівка; 13 — Павлівна; 14—17 — Вишневе, Кочковате, Дивізія, Широке; 18 — Красна Коса; 19 — Чорноморка; 20 — Лямайське; 21 — Усатове; 22 — Воронівка П; 23 — Ранжеве; 24 — Тілігульський лиман; 25—27 — Балта, Посіцели ІІ, Сорокова Балка; 28—30 — Балта І, Гербине ІІ, Полянецьке І; 31 — Олександрівка — Крутянська ІІ; 32 — Новогригор’ївка; 33 — Показове; 34 — Миколаїв — Дикий Сад; 35 — Білозерна; 36 — Снігурівка; 37 — Кривий Ріг; 38 — Калантаїв; 39 — Дереївка; 40 — Волоське; 41 — Верхня Хортиця; 42 — Федорівна; 43—44 — Біленьке; 45 — Новоолександрівка; 46 — Зміївка; 47 — Берислав; 48—51 — Цюрупинськ, Раденьськ, Кардашинка І—III, Великі Копані І; 52 — Перотте; 53 — Збур’ївка; 54 — Широке; 55 — Брилівка; 56 — Каланчак; 57 — Чернянка; 58—60 — Лук’янівка, Нова Каховка; 61 — Каїри; 62 — Завадівка; 63—65 — Мала Лепетиха, Первомаївка, Ушкалка; 66—69 — Солоха, Білозерський лиман, Кам’янка-Дніпровська, Заповітне — Степний; 70 — Василівка — Лиса Гора; 71 — Запоріжжя — Вознесенка; 72 — Стара Огрінь; 73 — Соколове; 74 — Верхня Маївка; 75 — Чернеччина; 76 — Компанійці; 77 — Таранцеве (верхній шар); 78 — Іллічівка; 79 — Ямпіль — Усове Озеро; 80 — Слов’янськ; 81 — Безіменне II (комплекс 6); 82 — Кременівка; 83 — Новолипівка — Аккермень; 84 — Атманай; 85 — Сивашівка; 86 — Новотроїцьке; 87 — Сергіївська затока б; 88 — Фонтани; 89 — Таутай; 90 — Кірове. Чорноліська культура, ранній етап (II): 1 — Суботів; 2 — Імбек. Висоцька культура (III): 1 — Шкло; 2 — Терновиця; 3 — Черепин; 4 — Ріпнів; 5 — Неділиська; 6 — Липівці; 7—9 — Свірж, Гончарівна, Жуличі; 10 — Почали; 11 — Золочів; 12—14 — Тернопіль, Біла, Смиківці; 15 — Великі Вікнини; 16 — Висоцьке, Броди, Старі Броди, Кути. Лужицька культура (IV): 1 — Головне; 2 — Млинисько; 3 — Зимне; 4 — Вільхове (Ульвивок); 5 — Новоукраїнка (городище Варязьке); 6 — Червоноград (Новий двір); 7 — Скварява. 8 — Терновиця; 9 — Олесько; 10 — Вербень. Культура Гава-Голігради (V): 1 — Ужгород; 2 — Мукачів; 3 — Велика Паладь; 4 — Чопівці; 5 — Сільце; 6 — Арданове; 7 — Виноградове; 8 — Звенигород; 9 — Заліски; 10 — Ясенів; 11 — Смереківка; 12 — Верхня Липиця; 13 — Бовшів; 14 — Вікторів; 15 — Медина; 16 — Крилос; 17 — Підлужжя; 18 — Грушка; 19 — Корнич; 20 — Кливодин; 21 — Давидівці; 22—26 — Хартонівці, Шване-Золоте, Угриньківці, Касперівці, Лисичники; 27—33 — Голігради, Новосілка, Городок, Колодрібка, Михалків, Мельниця Подільська, Нижнє Кривче; 34 — Кудринці; 35 — Кадіївці; 36 — Жванець; 37 — Комарів; 38 — Остриця; 39 — Чернігівці; 40—42 — Магала, Нова Жучка, Рогізна; 43—46 — Городниця, Стрільче, Репужинці, Дорошівці; 47 — Хмільове; 48 — Федорівна; 49 — Увисла; 50 — Скала Подільська. Лебедівська культура (VI): 1 — Лебедівка; 2 — Хотянівка; 3 — Новоселки; 4 — Пивці; 5 — Савинки; 6 — Мазин; 7,8 — Плитовище; 9 — Козаровичі; 10 — Народичі; 11 — Житомир; 12 — Гостомель; 13 — Бірки; 14 — Погреби; 15 — Козинці — Загай; 16 — котлован Канівської ГЕС; 17 — Бобриця; 18 — Таценки.

Бондарихинська культура (VII): 1 — Бондариха; 2—5 — Брусівка, Діброва, Іллічівка, Ямпіль — Усове Озеро; 6 — Кибикінське; 7 — Оріхове-Донецьке; 8 — Лиман; 9, 10 — Студенок, Синичине; 11 — Андріївна; 12—14 — Імужівка, Зміїв, Артюхівка; 15 — Тимченки; 16 — Червоний Шлях; 17 — Залінійне; 18 — Бузівка; 19 — Гупалівка; 20 — Мале Перещепине; 21 — Полтава; 22 — Марки; 23 — Важенька; 24 — Ницаха; 25 — Хухра; 26 — Порубіжне; 27 — Уди; 28 — Велика Данилівна; 29 — Дергачі; 30 — Пришиб; 31 — Оскол; 32 — Великі бази.

Група фіно-угорського населення у завершальний період бронзової доби активізується, розширюючи, порівняно з попередніми періодами, свій ареал. Репрезентує її бондарихінська культура, що зайняла майже все лівобережжя лісостепового Подніпров’я, басейни Сіверського Дінця, Сейму та частково Подоння. Вище згадувалося, що під час руху на захід зрубних племен з-за Дону фіно-угорське населення змушене було тимчасово відійти на північ, звільнивши частину лісостепу. Однак згодом їхнє проникнення на Сіверський Донець відновлюється. Наприкінці доби бронзи та на початку залізного віку це була сильна життєспроможна група населення, яка займала значну частину Північно-Східної України.

Протослов’янське населення цього періоду представляють білогрудівська, висоцька, а на пізньому етапі і північна група пам’яток чорноліської культури. До утворення чорноліської культури археологія не фіксує будь-яких значних переміщень чи зміни населення на території, котру обіймала у попередній період протослов’янська тшинецько-комарівська спільність племен. Навпаки, дослідники відзначають застійний характер історичного процесу на теренах Волині, пов’язаний з відсутністю будь-яких переміщень та припливу нового населення. Ситуація змінюється на фінальному етапі доби бронзи внаслідок масового пересування племен фракійського гальштату. Зокрема, під їхнім впливом у лісостеповій частині Правобережної України на основі білогрудівської культури складається своєрідна й явно фракізована чорноліська культура. Ряд дослідників уважає за можливе говорити не про вплив, а про пряме проникнення груп фракійського населення на територію України. Їхню появу тут пов’язують із просуванням фракійських племен із Нижнього Подунав’я у вигляді декількох хвиль, які захльоснули спочатку Закарпаття та Прикарпаття, а згодом західні райони Молдови, басейни Пруту та Дністра у верхній та середній течіях (карта 15).

Тепер за археологічними даними можна прослідкувати шлях подальшого просування фракійських племен теренами Правобережної України, аж до Дніпра. Вони утворюють ланцюжок від Середнього Дністра на Південний Буг, через Південне Поділля та Уманщину на Рось, а далі на Дніпро. Східною межею відчутного міграційного руху можна вважати пам’ятки на лівому березі Дніпра та Ворскли. Отже, були можливими безпосередні контакти фракійського та фіно-угорського населення протягом кількох століть. Немає сумніву, що таке вторгнення в чуже етнічне середовище не могло бути мирним. Білогрудівське населення, напевне, було витіснене з південних районів своєї території на північ. Завмирає життя на поселеннях Уманщини, від пожежі гинуть такі поселення й городища, як Суботів та Інбек. Утім, їхня загибель пояснюється і активізацією кочових племен кіммерійців, як і загибель бондарцхінських поселень по Орелі, що також були спалені кочовиками.

Можливо, що з чорноліською культурою вдасться пов’язати фракійські племена агафірсів та гелонів. Дослідники зіставляють з агафірсами, як правило, племена фракійського гальштату лісостепової Молдови та Середнього Подністров’я. Однак якщо з чорноліською культурою пов’язувати міграцію фракійців далеко на схід, то ототожнення з нею агафірсів виглядає досить умотивованим.

Глава 2 Поселення та житла

Вітчизняна археологічна наука завжди приділяла велику увагу розкопкам та вивченню поселень. У повоєнні роки їхньому дослідженню починають надавати більшого значення також археологи Західної Європи та Америки. Показовим щодо цього є створення тут окремого розділу науки — «археологія поселень». У всякому випадку загальновизнано, що матеріали поселень є одним із найважливіших джерел для висвітлення багатьох сторін життя давніх племен, зокрема їхньої духовної культури та суспільної організації.

Перші відкриття поселень мали випадковий характер і здебільшого були пов’язані з дослідженням слов’янських городищ та інтерпретацією літописних свідчень про полян на середньому Дніпрі. Так були відкриті поселення доби ранньої бронзи в урочищах Лиса гора під Дубнами (1881—1883), Княжа гора поблизу Канева (1892—1893) та Києво-Кирилівські висоти (1893—1896)[311].

До найбільш ранніх на території України можна віднести розкопки майстерні кремінних виробів на поселенні культури шнурової кераміки біля с. Городок Рівненської області. В основному ж це були або розвідкові роботи або розкопки пам’яток інших часів. Здобуті матеріали не оброблялися і не використовувалися. Лише в 90-х роках минулого століття М. Ф. Беляшівський, оглянувши кілька стоянок Південного та Північного Полісся, в своїй публікації про них вказав на важливе значення пам’яток цього типу для вивчення давньої історії[312].

Після 1917 р. слід відзначити розкопки Т. Сулимирського на поселеннях у майдані Моквинському та біля с. Комарів поблизу Галича[313]. У Путивльському районі Сумської області М. Я. Рудинський та Я. Морачевський дослідили стоянку поблизу с. Мар’янівка, яка протягом довгих років залишалася єдиним поселенням бронзового віку, відомим у північній частині Лівобережної України. На півдні А. В. Добровольський вивчив Сабатинівське поселення.

1947 р. О. О. Кривцова-Гракова розкопала Білозерське поселення. Внаслідок масштабних комплексно-планових робіт та експедицій, здійснюваних під керівництвом, зокрема, Т. С. Пассек, П. П. Єфименка, І. І. Ляпушкіна, Ю. В. Кухаренка, О. І. Тереножкіна, Д. Я. Телегіна на Дніпрі, Прип’яті, Осколі, Дінці, Десні та Сеймі, було відкрито велику кількість поселень бронзової доби. У 1950-х роках, у зв’язку із будівництвом водосховищ (Каховського, Кременчуцького та ін.) провадяться роботи на поселеннях Ушкалка, Зміївка, Бабине III та IV, Чикалівка, Анатоліївна, Пересадівка. Проте це були головним чином розвідкові роботи, які полягали в поверховому огляді, збиранні матеріалів, у розкопках 1—2 житлових приміщень.

Лише в останні два десятиріччя суттєво змінилося ставлення до вивчення поселень. На теренах України нині можна назвати близько двох десятків поселень доби бронзи, розкопаних на значній площі, що дало змогу здобути відомості про їхню топографію, планування, розміри та типи жител. Це, зокрема, Здолбиця та Ісковщина, Пустинка, Усове Озеро, Іллічівка, Андрусівка, Чикалівка. Особливо слід відзначити такого плану розкопки поселень на Південному Бузі (Степове, Ташлик, Новогригор’ївка, Виноградний Сад, Бузьке та ін.), здійснені І. М. Шарафутдіновою та В. М. Клюшинцевим.

Матеріали розкопок зазначених пам’яток, а також одержані під час невеликих розкопок та розвідкових досліджень минулих років у цілому дають можливість скласти уявлення про характер поселень доби бронзи та про деякі особливості домобудування в окремі її періоди на теренах України.

За доби бронзи на території України вирізнялися лісостепова та степова смуги. Північна Україна включає в себе Полісся та лісостеп. Дніпро поділяє всю Україну на Правобережну та Лівобережну. Цей поділ, зумовлений не лише їхньою географічною, а й культурною своєрідністю, має прояви і в південній, і в північній частині держави. Дослідження палеоботаніків, палеозоологів та вчених інших суміжних дисциплін дали змогу зробити висновки про клімат та рослинний світ цих районів за бронзової доби[314]. Нові відомості про них з’явилися внаслідок пилкового аналізу, здійсненого під час дослідження зразків грунту низки поселень Північної України[315].

Тогочасний клімат був більше подібний до сучасного. Із суворою зимою та спекотливим літом, як і нині в Україні, він був у Лівобережному Поліссі. Про рослинний світ можна говорити лише в загальних рисах. Фахівці стверджують, що в цілому видовий склад дерев змінився мало. Різним грунтам та різним рівням грунтових вод відповідали певні ліси. Зокрема, на піщаних лесах росли сосни, на супісках — граб, дуб, сосна, береза, ліщина. Великі масиви низових боліт були вкриті луговими чагарниками. Чільне місце в рослинності Полісся посідали різноманітні мохи та папороті[316].

У лісостеповій смузі ліси, головним чином широколистяні, дубові, грабові, кленові, липові, займали понад 10 % території. І лише в долинах Дніпра та Сіверського Дінця траплялися соснові та сосново-дубові ліси. На просторах, не зайнятих лісами, поряд зі степовими злаками, у великій кількості росло північностепове різнотрав’я[317].

Степова частина Причорномор’я разюче відрізнялася від лісостепової та поліської. Рельєф тут був переважно рівнинний, у різних місцях більш чи менш розчленований річками, ярами. Грунти та рослинний покрив головним чином типово степові. У долинах невеликими ділянками лісу переважала степова рослинність. Приморську зону займали типчаково-ковилові степи.

Фауністичний матеріал, здобутий під час розкопок поселень, дає змогу зробити висновки про тварин, які водилися за бронзової доби на теренах України. Серед свійських тварин фіксуються бик, свиня, кінь, вівця, собака, серед диких — лось, олень звичайний, косуля, ведмідь, кабан, вовк, лисиця.

Загалом територія України за бронзової доби була придатною для життя людей. Порівняно легко можна було збудувати житло, займатися землеробством, скотарством, рибальством, іншими видами господарської діяльності.

Вивчення поселень Північної України підтверджує слушність думки про те, що такі особливості, як топографія, планування, розміри поселень та жител, зумовлювалися не лише соціальними, а й екологічними чинниками. Так, наприклад, хоча загальний характер східноєвропейського ландшафту визначився вже в післяльодовиковий період, однак і в пізніший час тут відбувалися певні зміни, спричинені підвищенням та зниженням, осіданням суходолу, відхиленням русел річок, виникненням торфовищ тощо. Внаслідок цього частина поселень опинилася в нетипових умовах, далеко від річок, на берегах старих, іноді непомітних русел, у торфових покладах, на дні боліт, що часом утруднює встановлення топографії населень бронзової доби. Розміри поселень могли зумовлюватися також природними чинниками. Поза сумнівом, спеціалізовані поселення металургів на Донбасі або племен, які видобували чи обробляли кремінь на Волині, були меншими за поселення землеробів та скотарів цих же культур. Утім розміри поселень за бронзової доби на теренах України часто залежали від розмірів дюнних підвищень, на яких, як правило, розташована більшість поселень у заплавах великих річок. Порівняно більші розміри жител Лівобережної України також не можуть розглядатися виключно як показники соціального ладу даного суспільства. Необхідно мати на увазі, що в порівняно суворих кліматичних умовах Північної України, де зима триває значно довше, ніж у Причорномор’ї, багато видів робіт мали виконуватися у хатніх умовах, а не просто неба.

Загальновідомо, що поселення стає повноправним джерелом інформації лише при комплексному вивченні розташованих на ньому у взаємозв’язку та взаємозалежності жител., господарчих будов, культових місць, системи водопостачання тощо. Це дасть змогу судити не лише про домобудівництво, а й про характер господарства, суспільний устрій, матеріальну та духовну культуру даного поселення. Подібний підхід щодо поселень на теренах України не завжди можливий через наявність поодиноких поселень, що розкопані повністю чи хоча б на значній площі.

Згідно з результатами досліджень топографічні умови розташування поселень доби ранньої, середньої та пізньої бронзи зазнавали змін, що відбувалися більш-менш одночасно на значній території. Як і в попередню неолітичну добу, більшість поселень була на високих мисах та підвищених ділянках.

Не зовсім слушною є думка про те, що вибір високих ділянок плато зумовлювався прагненням до захисту та укріплення поселень від ворожих нападів. Наприклад, навряд чи поселення доби ранньої бронзи Ісковщина, що на Дніпрі, або поселення Ставок, що в Західній Україні, слід розглядати як укріплені. На них не знайдено ні оборонних ровів, ні валів; в інвентарі майже бракує предметів озброєння, які б вказували на наявність воєнної загрози.

Топографія поселень доби ранньої бронзи пояснюється, напевне, кліматичними умовами. Як пишуть численні дослідники палеоморфології, для цього періоду було характерне значне зволоження клімату та спричинене ним підвищення грунтових вод[318]. Через це доводилося використовувати під поселення сухіші ділянки. Водночас «висока топографія» могла зумовлюватися розвитком землеробства, насамперед підсічного, пов’язаного з розробкою та засіванням надзаплавних ділянок корінного берега, порослого сухими листяними лісами. У цьому зв’язку становить інтерес опублікована Ю. А. Красновим карта порівняння поселень доби ранньої бронзи з розміщенням ділянок, придатних для землеробства. Вона яскраво демонструє зацікавленість населення у високих пласких ділянках, зайнятих лісом[319].

Близьку до висловленої думку про причини «високої топографії» поселень культур шнурової кераміки дотримуються деякі чеські археологи, зокрема Є. Неуступний, який проаналізував з цього погляду низку пам’яток Чехії та Словаччини[320].

Поодинокі поселення доби ранньої бронзи розташовані на малих підвищеннях у заплавах, поблизу води. Наприклад, Козинці Переяслав-Хмельницького району або Майдан Моквинський на Рівненщині. Напевне, це були сезонні стоянки з літнім випасом тварин.

Як відзначалося, за доби середньої—бронзи, десь із середини II тис. до н. е., топографія поселень разюче змінюється. Вони головним чином стають низькими надзаплавними і поширюються на значній території України та суміжних регіонів. Можливість жити безпосередньо поблизу водоймищ та пасовищ сприяла розвитку скотарства, яке, в свою чергу, не могло не прив’язувати людей до долин та заплав.

Протягом усієї бронзової доби топографія поселень залишалася без змін, тобто була здебільшого низькою. Лише наприкінці епохи, на межі II—І тис. та в перші століття І тис. до н. е. замість неукріплених заплавних та болотяних поселень виникають городища. У степових районах спостерігаються ті самі зміни у топографії поселень доби ранньої та середньої бронзи. Лише на пізньому етапі більшість поселень починають розташовуватись уздовж річок, часто уздовж балок, де протікали невеликі степові річки (Степове, Ташлик).

На теренах України фіксуються два типи поселень: відкриті та укріплені, головним чином за допомогою природних перешкод — боліт, озер, річок тощо. Наявні також штучні оборонні споруди у вигляді ровів, валів або частоколу з дерев, виявлені на поселеннях Пустинка, Усове Озеро, Іллічівка.

Винятком є Лівенцівська фортеця, розташована на невисокому березі протоки Дону. Вона датується серединою II тис. до н. е. і належить до Кам’янсько-Лівенцівської групи пам’яток, спорідненої з культурою багатоваликової кераміки[321]. У плані фортеця становить собою півколо площею близько 2 га, по периметру якого розміщено чотириметрової висоти кам’яні споруди, що утворюють оборонний мур. Уздовж нього викопано рови шириною від 2 до 6 м. Фортеця складається з широких та вузьких ділянок валу, що чергуються. У плані вони становили меандроподібну лінію, яка сприяла ефективності оборони. Із зовнішньої сторони стіни фортеці усіяні крем’яними вістрями стріл.

Загалом розміри поселень від ранньої до пізньої бронзи поступово збільшувалися. На ранньому етапі площі відомих поселень варіюють від 0,1 до 0,2 га; на середньому збільшуються приблизно вдвічі і в основному становлять 0,4—0,7 га; на пізньому стають від 2 до 4 га, тобто порівняно з поселеннями ранньої бронзи збільшуються у 5—10 разів.

Відповідно до збільшення площі поселень зростає кількість жител на них. Так, на поселеннях ранньобронзової доби (Майдан Моквинський, Здолбиця, Ісковщина та ін.) виявлено по 2—4 житла. За доби середньої бронзи кількість жител на поселеннях значно зростає. Так, на поселенні Пустинка (рис. 156) зафіксовано 12 жител, на Зазим’ї — 10, у Каштановому — 10, на Іллічівці — 14, на Усовому Озері — 15. Таким чином, у середньому на цих поселеннях було 10—15 жител, тобто вдвічі більше, ніж раніше. Кількість жител на поселеннях доби пізньої бронзи коливається від 20 до 30. Отже, є підстави говорити про збільшення площі поселень і кількості жител протягом усієї бронзової доби. Загалом це є показником зростання населення на теренах України. Особливо це характерно для Північного Причорномор’я. Тут відомо понад 1000 поселень доби пізньої бронзи. Вони розташовані настільки щільно, що навряд чи поступаються в кількості сучасним селам. Площа цих поселень коливається від 0,5 до 18 га, але в середньому становить 2—3 га.

Рис. 156. Загальний вигляд поселення сосницької культури біля с. Пустинка на Дніпрі. Реконструкція С. С. Березанської.

Найбільш розповсюдженим за доби бронзи було лінійне, вуличне планування поселень, при якому житла розташовувалися в один або два паралельні ряди. Таке планування органічно пов’язане з топографією поселень, розміщених або по краю миса, або на надзаплавних терасах біля води, на берегах річок та озер. Виникнувши в енеоліті, в середовищі землеробських культур, вуличне планування існує протягом бронзового віку, аж до доби раннього заліза.

За доби середньої бронзи на деяких поселеннях простежується вуличне планування з двох рядів будинків, повернутих один до одного короткими стінами. Взагалі поселення забудовували таким чином, що до водоймища (річки, озера тощо) будівлі були повернуті не довгою, а короткою стіною, що слід уважати типовим для бронзового віку.

На поселенні Пустинка планування жител здійснювалося по колу. Використана під загін для худоби центральна частина підвищення оточувалася будівлями та, напевне, якоюсь огорожею. На поселеннях Гришівка, Зазим’я, Іванівна в центрі також бракувало культурного шару. Тенденція до планування по колу спостерігається і на лівобережних поселеннях. Однак тут вона визначається топографією. На Іллічівському поселенні будови утворюють напівовал з великим, близько 500 м², вільним простором у центрі. Цікавим є спостереження, що із зростанням площі поселень та кількості жител відстань між спорудами скорочується, але вільний простір у центрі залишається.

Близьким за плануванням до Іллічівського є поселення Усове Озеро та Ляпічів хутір на Дону. Про існування загонів для худоби в центрі поселень свідчить і той факт, що тут є значний шар гумусованого грунту. Основний сенс такого планування полягає в тому, що воно гарантує безпеку худоби, а також мешканцям поселення, захищеним зовні своєрідною стіною, утвореною із жител та господарських будівель. На Усовому Озері припускається наявність рову та дерев’яного частоколу.

На Пустинківському поселенні вдалося простежити ще одну особливість планування: житла, так би мовити, компонувалися двома групами. У центрі кожної з груп знайдено культову будову. Відстань між групами була значно більшою за відстань між житлами. На цьому ж поселенні деякі житла разом із розташованою поблизу господарською будівлею становлять окремий господарчий комплекс, чимось (напевне, тином) відгороджений від інших, таких самих садиб.

Своєрідне планування виявлено на степових поселеннях пізньої бронзи. Для них головним чином характерна вулична, в 2—3 ряди, забудова. Однак трапляються житлові комплекси, які становлять своєрідні блоки. Навкруги одного житла прибудовано з одного, двох або трьох сторін різноманітні за формою та розмірами споруди.

Загалом незначна кількість достатньо розкопаних поселень позбавляє можливості з певністю стверджувати про існування закономірності в їхньому плануванні. Найбільш розповсюджені поселення з лінійно-вуличним одно-, дво- або навіть і багаторядним плануванням. Відомі поселення з коловим та овальним плануванням жител, згрупованих у так звані гнізда або блоки. Планування по колу із загоном для худоби в центрі більш притаманне правобережним районам України.

Цікаво, що таке планування широко практикувалося на чорноліських (доба пізньої бронзи) та ранньоскіфських поселеннях лісостепової частини Правобережної України. Житла та господарські будівлі розташовувалися по колу, біля підніжжя городища або в його межах. У центрі завжди лишався простір для утримання худоби[322]. Таким самим переважно було планування ранньоскіфських городищ, зокрема Немирівського, Нільського, Трахтемирівського, котрі використовувалися, як слушно відзначав М. І. Артамонов, для захисту головного багатства того часу — худоби[323].

Як відомо, за доби енеоліту правобережна частина лісостепової України була заселена трипільськими племенами. Планування по колу трипільських поселень, яке виникло ще на ранньому етапі цієї культури і проіснувало до її кінця, можливо, є прикладом сталості традицій у домобудівництві.

Головним матеріалом для будівництва як жител, так і господарських споруд протягом бронзового віку на теренах України були дерево, глина та очерет. У степовій частині України таким матеріалом уважався камінь, виходи якого на поверхню спостерігаються на берегах багатьох річок та балок. У лісостеповій Україні, починаючи з доби ранньої бронзи, в обладнанні жител велику роль відігравала глина. Яскравим прикладом щодо цього може бути Ісковщина. В одному із жител даного поселення траплялися фрагменти глини з відбитками тонких лозин. Це є свідченням того, що стіни жител були глинобитними. Про близькі за устроєм житла на території Західної України пише І. К. Свєшніков[324].

Рис. 157. Пустинка. Реконструкція будівельного процесу. Автор С. С. Березанська.

Рис. 158. Пустинка. Узагальнена реконструкція зовнішнього вигляду житла, Автор С. С. Березанська.

У житлах поселень Пустинка, Комарів, Зазим’я знайдено уламки печини з відбитками обробленого дерева (дощок, лозин), а також печина з відбитками лозин від зруйнованих вогнищ. При розкопках Пустинки майже в кожному житлі знайдено обпалені глиняні вальки — прототип сучасної цегли. Вальки мали стандартні розміри та круглу або яйцеподібну форму. Глина, з якої вони виготовлялися, містила значну кількість піску або товченого графіту. Такі вальки знайдено і на інших поселеннях Правобережної України. Вальками викладалися підлога, облицьовувалися земляні стіни, з них споруджували вогнища та склепіння купольних печей. У степових районах глину комбінували не лише з деревиною, а й з каменем. Виявлено багато жител, фундамент та нижня частина яких з каменю, а верх глинобитний. Про це останнє свідчать численні знахідки глини з відбитками дерев’яних брусків, жердин. Як матеріал для покриття дахів найчастіше використовували очерет.

Рис. 159. Пустинка. Інтер'єр житла.. Реконструкція С. С. Березанської.

Рис. 160. Пустинка. Узагальнена реконструкція господарчої споруди. Автор С. С. Березанська.

Протягом доби бронзи в Україні існували два типи жител — наземні будови та землянки. За ранньої бронзи поряд із землянками значного розповсюдження набули наземні або трохи заглиблені житла. За середньої бронзи основним типом житла майже на всій території України стають більш чи менш глибокі землянки та напівземлянки і лише в західних районах Дніпровського лівобережжя зберігаються також і наземні житла.

Найбільш давніми за доби бронзи все ж можна вважати наземні житла з дерев’яною каркасною конструкцією стін. Для їхнього обладнання по периметру майбутнього житла вкопувалися стовпи, які потім запліталися лозою. Після цього стіни з одного або двох боків обмазувалися глиною (рис. 157). Траплялися також і наземні житла із стінами з вертикально складених колод, закріплених у рівчаках. І. К. Свєпгаікову вдалося виявити поодинокі житла культур шнурової кераміки, де стіни зроблено з двох рядів тонких жердин, простір між якими забутовано глиною, землею, соломою або травою.

Тоді ж у степу для будівництва жител широко використовувалися камінь, лоза та очерет. На Михайлівському поселенні знайдено прямокутні в плані одно-, дво- або трикамерні наземні житла, цоколь яких до метрової висоти був викладений з каменю. Овальні житла досліджено на поселенні Кам’янка у Східному Криму. Верхня частина стін тут була глинобитною. В окремих випадках камені скріплювалися земляним розчином. У ряді жител знайдено кам’яні «гнізда», які були, напевне, підвалинами стовпів, що підтримували дах. За доби пізньої бронзи в степу житла також були наземними, головним чином прямокутними в плані, але часто доповнювалися напівкруглими абсидами та різноманітними прибудовами.

Можна виділити такі типи жител: наземні кам’яні чи глинобитно-кам’яні (Степове, Кам’янка, Анатоліївка), наземні глинобитні (Сабатинівка, Беліне) та напівземляночні (Тудорово, Чикалівка). При спорудженні кам’яних наземних жител спочатку готувалася будівельна площадка, здійснювалися нівеліровка та розмітка, викопувалися рівчаки для фундаменту. Простежено кілька видів кам’яної кладки. Найпростіша полягала в накладанні пласких каменів один на одного та забутовці щебнем щілин. Друга кладка, напевне, була подібна до способу зведення типових стін у житлах. На приблизно метровій відстані виплітали дві паралельні стіни, простір між якими забутовували глиною, змішаною із землею та дрібними камінцями. Інший вид використовувався для спорудження фундаменту. Він полягав у закопуванні у заздалегідь підготовлені рівчаки двох рядів вертикально поставлених плит та забутовці простору між ними.

Легше уявити побудову землянок та напівземлянок. Відносно невелика глибина останніх (1—1,2 м) була розрахована на спорудження наземної частини. Розміри заглиблених жител, як і наземних, були різноманітні (від 25 до 100 м²) та збільшувалися від ранньої до пізньої бронзи. Більшість землянок прямокутної форми та із закругленими кутами. Частіше трапляються майже квадратні житла, рідше — овальні. Напевне, найбільш трудомістким при спорудженні заглиблених жител було будівництво котловану. Зважаючи на те, що в добу бронзи не було залізних лопат, викидання 1000—1500 м³ грунту на значну висоту потребувало великих зусиль. Виходячи із розташування ям, можна дійти висновку, що дерев’яний каркас, який правив за основу для стін та даху, споруджувався усередині котловану. Стіни облицьовувалися тином. У житлах лісостепової частини Правобережної України (Андрусівка) збереглися залишки глиняної обмазки і навіть побілки. Перекриття ніколи не зберігалися, і їхня реконструкція уможливлюється головним чином завдяки розташуванню стовпових ям. Дахи могли бути пласкими, двосхилими та шатровими. Над глибокими землянками невеликих розмірів доцільними були пласкі дахи — накат із колод, засипаний зверху землею. Про наявність двосхилих дахів свідчить порівняно вузький котлован зі стовповими ямами уздовж центральної осьової лінії або лінії, зміщеної до однієї із стін. Великі розміри деяких жител та безладне розміщення в них стовпових ям дають змогу зробити припущення про існування так званої напівшатрової, або пірамідальної конструкції даху (рис. 158).

Долівка в більшості жител була земляною. Час від часу її обмазували глиною або посипали піском. Лише в кількох житлах зафіксовано повністю або лише в окремих місцях біля вогнища обпалену глинобитну долівку.

Щодо внутрішньої будови житла, напевне, також не були цілком тотожними. Складалися вони з одного або двох приміщень. Останні відокремлювалися або дерев’яною перетинкою від якої збереглися стовпові ями поперек житла, або земляним порогом (Костянець). На поселеннях Пустинка та Гришівка знайдено житла з двома приміщеннями різної глибини. На поселенні Здвижівка про існування двох приміщень свідчить розташування вогнищ та господарських ям. Призначення приміщень було різноманітним. Одне, найчастіше перше від входу, було кухонним. Тут розміщувалися вогнище, господарські ями, посуд та інше хатнє начиння. Друге приміщення служило для відпочинку. У ньому рівніша підлога та менше кухонних залишків. Печей майже немає, трапляються сліди маленьких освітлювальних вогнищ. У багатьох житлах наявні добре збережені нари. У деяких вони глинобитні, складені з вальків, зверху обмазані глиною. Приблизно в половині з розкопаних жител нари становлять собою земляні підвищення висотою 0,3—0,4 м та шириною 0,8—1,2 м. Земляні нари, як і стіни, облицьовувалися деревом або тином (рис. 159).

Майже в кожному з жител знайдено по одному, а в деяких — і по два вогнища. Вони можуть бути класифіковані на багаття, відкриті кам’яні або глиняні вогнища, печі із склепінням, переносні вогнища-жаровні.

Кухонні вогнища, від яких залишаються великі плями випалу, займали центральну частину житла, переважно ту половину, котра була ближче до виходу. Вони становили собою ділянку підлоги, де упродовж тривалого часу розпалювали вогонь. Унаслідок цього під шаром золи виникав обпалений до кольору цегли майданчик. Texніка приготування їжі на таких вогнищах не зовсім зрозуміла, скоріше за все горщик ставили просто у полум’я. У ряді жител навкруги обпаленої ділянки вогнища знайдено ямки від стовпів, укопуваних під нахилом, на які, напевне, підвішували горщики. Особливо цікавою є наявність над вогнищем своєрідної триноги (Рубці Луганської області). До речі, клепаний казан-трипод цього часу знайдено у сусідній Молдові[325].

Відкриті вогнища, споруджені з каменю або глини, знайдено головним чином у житлах. В одному з вогнищ Костянецького поселення, яке збереглося найліпше, чітко простежується черінь у вигляді глиняної сковороди з товстим дном та загнутими краями. Бортики череня висотою 30—35 см викладені підковою з невеликих камінців. В іншому вогнищі цього ж поселення бортики з каміння утворюють не підкову, а замкнене коло. Приблизно так само були збудовані вогнища на поселеннях Здвижівка та Долинське. На поселенні Пустинка, де каменю замало, відкриті вогнища робилися цілком із глини. Тут вони нагадували великі сковороди діаметром 35—40 см із товстим дном та невисокими, 10—15 см бортиками.

У степових житлах крім відкритих вогнищ трапляються переносні жаровні з обрізаними краями для висипання золи. Особливістю правобережних поселень є купольні, або склепінчасті, печі, майже невідомі на Лівобережжі. Такі печі споруджувалися на невеликому підвищенні, зробленому з глиняних вальків або з утрамбованої глини. Склепіння печі було дерев’яним, найчастіше його виплітали з лози, а потім із зовнішнього та внутрішнього боків обмазували глиною. Слідами такої обмазки є аморфні фрагменти печини з відбитками лозин. Про використання деревини у склепінчастих печах свідчать знайдені в деяких житлах невеликі ямки від стовпчиків.

Незмінною складовою частиною купольних печей є передвогнищеві ями. Їхнє розташування — добрий орієнтир для визначення топки. Такі ями полегшували працю людини, яка стояла перед низькою піччю, спорудженою майже на рівні долівки. Передвогнищеві ями овальної форми та близько 0,5 м завглибшки.

У всіх житлах зафіксовано різні за формою, глибиною та призначенням ями. Так, існували ями-льохи та спеціальні ями для зерна. Зерно зберігалося або у самій ямі, або в глиняних корчах, які ставили в яму. Під підлогою та вогнищами часто трапляються кістяки та черепи тварин. Звичай приносити в жертву тварин перед будівництвом житла був широко розповсюджений із часів енеоліту. Як культові, наприклад, слід розглядати поховання людей, знайдені головним чином на Лівобережжі України (Кірове, Ушкалка, Усове Озеро, Йосипівна). Вісім знайдених на Мосолівському поселенні поховань супроводжувалися посудом[326].

Є підстави зробити припущення, що біля хат був невеликий огороджений двір, де розташовувалися господарські споруди, літні вогнища, льохи тощо. На існування плетених огорож (тинів) указують заглиблення діаметром 2—3 см між ямами для стовпів. Шахове розміщення маленьких ям е свідченням того, що плетіння було горизонтальним.

На багатьох поселеннях поряд із житлами знайдено та розкопано залишки господарських споруд. Майже завжди вони були наземними, тому й збереглися значно гірше від жител, що утруднює їхню реконструкцію. На деяких поселеннях розкопано будівлі, які, судячи з їхніх великих розмірів та ночвоподібної долівки, вкритої дрібними вибоїнами, правили за приміщення для тварин. Крім таких трапляються, зокрема на поселеннях Пустинка, Іллічівка, Усове Озеро, господарські споруди, що безпосередньо прилягають до жител і утворюють з ними єдиний комплекс. Від жител вони відрізняються меншими розмірами, а також тим, що в них звичайно не буває вогнищ та значної кількості різноманітних господарських ям.

Ще одну групу становлять господарські будівлі з піднесеною на стовпах підлогою. Незважаючи на те, що Пустинка поки що єдине в Україні поселення, де розкопано споруди на палях, можна припустити, що воно не було поодиноким. Здійснені у Волинському та Чернігівському районах Полісся розвідки були багаті на знахідки (кераміка, кістки тварин, обпалене дерево, сокири), які походили з торфовищ (рис. 160).

Про те, що болотяні поселення, можливо, з будівлями на палях існували також на території правобережного Волинського Полісся, свідчать розкопки у Мостві та Майдані Моквинському. У Мостві під час торфорозробок на глибині 1,2—1,7 м розкопано два скупчення різноманітних культурних залишок, очевидно, сліди затонулої будівлі. Поєднання м’якого клімату з великою вологістю та болотистими грунтами, характерними для цього району, зумовило досить широку розповсюдженість тут стовпових будівель. Якоюсь мірою про це свідчить той факт, що комори на стовпах, з підлогою, підвищеною над землею, до сьогодні будують у кожному поліському селі. Використовують їх для зберігання сіна, зерна, пального тощо. Все повідомлене вище дає загальне уявлення про домобудування за доби бронзи на теренах України, про топографію поселень, їхні розміри, будову, обсяги жител та господарських споруд, будівельні матеріали, знаряддя праці.

З огляду на те, що в деяких районах існували досить значні відмінності у домобудуванні, спричинені, з одного боку, природними умовами, а з іншого — більш давніми традиціями, які яскраво виявилися в будівництві жител та господарських споруд, трохи схематизуючи, в Україні можна виділити три райони домобудування, які суттєво різняться.

Найбільший район правобережного лісостепу, який займає територію від Прип’яті до середнього Дніпра та від Дніпра до кордону з Польщею, частково охоплюючи її східні райони.

Другим районом є лівобережний лісостеп. Він виходить далеко за межі України, охоплює лісостепове Подоння, Поволжя та сягає Уралу.

Третій район складається з причорноморських степових територій. Східний його кордон не зовсім зрозумілий. Археологічні дослідження фіксують його окремі фракції у північних степових районах.

Незважаючи на те, що в лісостепу на Правобережжі та Лівобережжі житла будувалися головним чином із дерева, спостерігаються певні особливості у використанні будматеріалів. Протягом усієї доби бронзи у будівництві жител Правобережної України одночасно з деревом використовувалася глина. Так, наземні житла доби ранньої бронзи випліталися з лози та обмазувалися з обох боків товстим шаром глини. Глиною обмазувалася також підлога, яка крім того ще й обпалювалася (Ісковщина, Андрусівка). На поселеннях доби середньої бронзи були широко розповсюджені вальки — своєрідні цеглини, зроблені з глини та домішок соломи, трави, гною. Можливо їх випалювали в спеціальних печах. За формою вони поділялися на круглі, яйце- та коржоподібні. З вальків викладалися стіни, підлоги, печі, передвогнищеві та культові вимостки (Пустинка). Для Лівобережжя та степових районів глина як будматеріал не прикметна. На Лівобережжі широко використовувався грунт, добутий з котловану. Ним присипалися стіни, іноді дахи У степових житлах кам’яні стіни забутовувалися щебнем, піском, жорствою. Характерно, що підлогу та черені печей також устеляли щебнем та піском.

Традиції глинобитного домобудівництва, обмазки стін та підлоги глиною, виготовлення обпалених вальків сягають своїм корінням трипільської культури. Наскільки вдалося простежити, ці традиції не втрачалися упродовж усього бронзового віку. Житла Лівобережної України за своїм розміщенням, плануванням шатрового даху, іноді присипаного землею, близькі до жител східних сусідів із Волго-Уральського межиріччя, зокрема до так званої андронівської культури у Західній Азії (Олексіївське поселення на Тоболі).

Кам’яне домобудівництво степових районів України має давні традиції. Судячи з археологічних пам’яток цієї території, видобування місцевого каменю, його обробка та будівництво з нього жител і оборонних споруд широко практикувалося вже з часів енеоліту. Яскравим прикладом щодо цього є Михайлівське городище з кам’яними житлами та складною системою масивних захисних стін. Про те, що ці традиції не втрачалися і пізніше, свідчить Лівенцівська фортеця.

Ще однією і, напевне, найбільш показовою етнографічною ознакою трьох відокремлених груп є планування та внутрішнє оздоблення жител. На всій лісостеповій Правобережній Україні домінують трохи заглиблені житла прямокутної форми, здебільшого поділені на дві частини: чисту, в якій спали, та кухонну, що використовувалася для приготування їжі. Особливістю цих жител, на відміну від розташованих на схід від Дніпра, є те, що перше, кухонне приміщення буває глибшим за друге. Двокамерність можна вважати характерною рисою заглиблених жител лісостепової Правобережної України, починаючи з енеоліту. Тут і слід шукати корені цієї особливості жител на даній території за бронзової доби. Широко розповсюджені були двокамерні житла у трипільській культурі (Городок, Бортничі, Троянів та ін.). За доби ранньої бронзи, на думку І. К. Свєшнікова, типовими були житла, які складалися із наземної та заглибленої частин (Здолбиця, Зозів). Особливо поширеними двокамерні житла стають за доби середньої бронзи, коли приблизно 80 % жител мали по два приміщення, які розділялися або перетинкою, від якої збереглися стовпові ями, або земляним порогом.

На території лісостепової Лівобережної України житла відрізняються великими розмірами, пірамідальною, округлою чи овальною формою та відсутністю чітких ознак розділення на дві половини. Розташування вогнища в центрі житла дає підстави стверджувати, що воно таки не розділялося (рис. 161).

Своєрідним було планування багатьох степових жител, назване гніздовим. Його суть у тому, що до одного, звичайно найбільшого приміщення прибудовувалися з одного або частіше з двох боків менші найрізноманітнішої форми: напівкруглі, трикутні, прямокутні, у вигляді невеликих відсіків, тамбурів. Між собою вони з’єднувалися коридорами та перетинками, які огороджували внутрішнє подвір’я. Поява гніздового планування жител пов’язана нібито лише з добою пізньої бронзи.

Різні типи жител якоюсь мірою відображають різний побут та господарство. Найстійкішим та налагодженим був побут, мабуть, у лісостепових правобережних племен. Наявність двох приміщень у житлах сприяла більшій охайності. Під час розкопок тут не знайдено кісток тварин та уламків посуду. Серед знахідок звичайними є пряслиця, прикраси, знаряддя праці. Порівняно теплий клімат правобережного лісостепу давав можливість значну частину року вести господарство просто неба. На користь цього говорять численні рештки вогнищ, знайдені біля жител. На території лівобережного лісостепу зими були суворі. Насамперед через це житла тут утеплені, присипані землею. Люди проводили в них тривалі зимові місяці.

Великі заглиблені житла було легше споруджувати чисельною групою людей. Усі вони потім мешкали в одному приміщенні, про що свідчить наявність кухонних вогнищ. Землянки заповнені золою, кістками тварин, уламками посуду, іншими побутовими відходами. У таких землянках жили довго, напевне, стільки, скільки використовувалися навколишні землі та випаси. Потім колектив переходив на іншу територію, де будувалися нові житла.

Рис. 161. Усове Озеро. Реконструкція житла № 2 зрубної культури. Автор С. С. Березанська.

Побут степових племен не зовсім з’ясований. Очевидно, на поселеннях мешкали довго, перебудовуючи або реконструюючи старі житла. Під час розкопок знайдено кладки різних періодів, які перекривають одна одну. У цілому компактність забудови та гніздове планування, використання тієї самої будівельної ділянки вказують на прив’язаність сім’ї до місця проживання. Молоді сім’ї намагалися селитися поряд із батьками. Загалом же побут був позбавлений будь-якої комфортності. У житлах не лише спали та харчувалися, а й займалися виробничою діяльністю, часто шкідливою для здоров’я, холодної пори року утримували худобу. Звідси масова дитяча смертність, низький рівень та середній вік життя, що не перевищував сорока років. II тис. до н. е. залишилося в історії України періодом найбільш сталої осілості в усіх географічних зонах, що й зумовило порівняно високий розвиток домобудівництва.

Глава 3 Господарство

За енеолітичної доби, яка передувала бронзовій, на теренах України чітко визначилися дві господарські зони. Головним заняттям степового населення було скотарство, а лісостепового та поліського — землеробство. Сказане не виключає твердження, що на ранньому етапі історії господарство було комплексним, але для території України чітке розмежування на два світи у IV— III тис. до н. е. мало свої об’єктивні причини.

За доби бронзи ситуація суттєво змінилася. Трипільська культура, через не досить з’ясовані причини, припинила своє існування. Лісостепова її територія, а також деякі суміжні регіони були зайняті племенами культур шнурової кераміки, господарство яких майже не вивчене. На думку багатьох археологів, основою його було скотарство. У степу також відбувалися великі зміни. Своєрідні умови цього регіону спонукали займатися переважно скотарством. Водночас у племен південно-західних частин степової смуги, що репрезентували сабатинівську культуру, дуже успішно та інтенсивно розвивалося землеробство. Таким чином, за доби бронзи під впливом двох головним чинників: зміни кліматичних умов, а саме підвищення вологості, а також активізації міграційних процесів — значних змін зазнали традиційні господарські типи. Викладене змусило нас відмовитися від узагальненої характеристики степу та лісостепу та спробувати окреслити більш складну реальну ситуацію. Джерелом для характеристики господарства бронзової доби, як і попередніх періодів, є клімат, знаряддя праці, виробничі комплекси, остеологічні та палеоботанічні матеріали, образотворче мистецтво.

На ранніх етапах історії суспільства, зокрема за бронзової доби, природні умови були одним із найважливіших чинників, які визначали спосіб життя та господарство людей. Як зазначалося, на теренах України розташовані три природні смуги: степова, лісостепова та Полісся. II тис. до н. е. загалом характеризується потеплінням та зволоженням клімату. Степова смуга в цей період займала південну територію України — від пониззя Дунаю на заході до відрогів Середньоруської височини на сході. В економічному плані вирізняється західна частина європейських степів. З одного боку, тут наявні давні скотарські традиції, з іншого — завдяки кордону з Подунав’ям та Балканами — було розвинене землеробство. На степових поселеннях знайдено невелику кількість землеробських знарядь із бронзи. Майже у всіх житлах були зернотерки, ступки, товкачики, виготовлені з місцевих порід кварциту, пісковику та дрібнозернистого граніту. Враховуючи кліматичні умови та майже щорічні посухи та суховії, посіви здебільшого робилися в заплавах, котрі давали порівняно високі врожаї. Головною проблемою був не брак земель, а складність їхньої обробки. Грунт обробляли землекопачками, які становили собою палиці товщиною від 2 до 4 см із загостреним робочим кінцем. Експерименти підтвердили достатню ефективність таких знарядь. Не можна відкинути і факт існування орного землеробства, що виникло в степах Північного Причорномор’я. На думку Б. А. Шрамка та Ю. О. Краснова, ще в енеоліті вирощувалися такі культури, як полба, просо, ячмінь, горох, що підтвердили й палеоботанічні аналізи[327]. Врожай збирали серпами. Збіжжя зберігалося в спеціальних сховищах або посудинах-зерновиках. Ями-зерносховища, знайдені на багатьох поселеннях сабатинівської культури, мали циліндричну, грушо- або дзвоноподібну форму. Їхні стінки обмазувалися глиною та обпалювалися. В окремих ямах знайдено обпалені камені, що слугували для їх висушування перед засипкою зерна. Як тара для зерна могли використовуватися і високі (до 1,5 м) посудини-корчаги.

Дуже цікава споруда досліджена І. М. Шарафутдіновою на поселенні Виноградний Сад. Вона становила собою глинобитний майданчик, на якому розміщувалися декілька печей для просушки зерна. Розміри майданчика та місцезнаходження його у центрі поселення свідчать про те, що цей комплекс був швидше не індивідуальною, а громадською власністю.

Загалом же землеробство степової України наприкінці бронзової доби було розвиненим і в XIII—XII ст. до н. е. домінувало у господарстві.

В останні століття II тис. до н. е. роль землеробства зменшується. Причини цього не досить зрозумілі. Можна лише припустити, що збільшення орних земель призвело до зменшення пасовиськ та підриву скотарства. Крім того, оранка заплавних земель негативно позначилася на рослинності та природних умовах: вигорали степи, міліли річки, з’являлися напівпустельні регіони, майже непридатні для землеробства.

Трохи інакше розвивалося землеробство в північніших лісостепових районах. Завдяки пилковим аналізам, здійсненим на деяких поселеннях середньодніпровської, тшинецької та зрубної культур, розташованих у цих місцях, підтвердилося припущення про те, що клімат та рослинний світ з часів бронзи майже не змінилися. Вони були не просто придатними, а сприятливими для заняття землеробством. Доказом землеробського характеру господарства, як і в степу, є знайдені майже на всіх поселеннях та чи не в кожному житлі серпи, мотики та інші відповідні знаряддя. Важко з певністю твердити, які землі використовувалися під орні ділянки. Можна лише припустити, що це були насамперед заплави річок, укриті високородючими алювіально-луковими грунтами. Зручність використання заплавних ділянок у тому, що вони практично не виснажуються і можуть слугувати протягом необмеженого часу. Вірогідно, орними ставали ділянки лісу, розташовані поблизу поселень.

Цей тип підсічно-вогняного землеробства, при якому вирубувалися та випалювалися прилеглі до поселень ділянки лісу, був поширений упродовж усієї доби бронзи[328]. Розміри підсічного землеробства визначалися людськими ресурсами та наявністю вільних земель, позаяк відомо, що кожні 5—6 років оброблювані ділянки треба було залишати через їхнє виснаження. Виходячи з даних етнографії про чисельність людей на поселеннях бронзової доби (80—100 осіб), ділянки підсіки були невеликими за розмірами і становили в середньому приблизно 1 га. Якщо такі ділянки були розташовані недалеко від поселень, то освоєння нових місць досить тривалий час могло здійснюватися без переходу на нове місце. При цьому не відкидається й інший варіант, про який пише ряд етнографів та археологів[329]. Поселення лишається на місці, а на певній відстані від нього, недалеко від ділянок, оброблених для подальшої підсіки, виникають невеликі тимчасові «виселки». Таким чином, мешканцям лісостепової України було властиве заплавне та підсічно-вогняне землеробство.

Складніше відповісти на питання, чи використовувалися надзаплавні ділянки. Глинисті та суглинисті підзоли були дуже родючі, але й важкі для обробки. Археологи вважають, що обробка цих грунтів була під силу лише тим племенам, які вже знали плуг. Б. А. Шрамко переглянув уявлення щодо існування в Україні орного землеробства. Час, коли з’явилися тут рала. можна визначити добою бронзи. Залишки дерев’яних плугів архаїчної форми було знайдено у Чернігівській, Сумській та Запорізькій областях (рис. 162)[330]. Напевне, плуг та упряжні тварини розповсюджуються майже водночас із появою возів. На пам’ятках України дуже часто знаходять глиняні модельки коліс, іноді із ступицями. На використання як тяглової сили великої рогатої худоби вказують наявність кісток волів на деяких поселеннях доби середньої та пізньої бронзи, а також петрогліфи Кам’яної могили. Попри все це слід сказати, що головним знаряддям по обробці землі залишилися мотики. Про це, зокрема, свідчить той факт, що абсолютна більшість поселень доби бронзи розташована в долинах річок, поблизу родючих заплавних намулів, обробка яких не потребувала ніяких інших знарядь, окрім мотик. На поселеннях початку та середини доби бронзи знайдено кам’яні мотики клиноподібної форми з широким лезом. Напевне, такі знаряддя прив’язувалися до колінчатого дерев’яного руків’я або вставлялися у рогові муфти. Крім мотик, серед землеробських знарядь знайдено своєрідні кістяні лопати. Вони зроблені з тазових кісток та лопаток великих рогатих тварин. Напевне, більшість із них кріпилася до дерев’яного держака. Не виключається й існування дерев’яних лопат, схожих на лопати, знайдені на торфовищах типу Горбуновського на Уралі. Найрозповсюдженішими культурами на полях мешканців лісостепових просторів України були плівчастий та голозерний ячмінь, просо, овес, боби.

Рис. 162. Дерев’яні плуги бронзового віку:

1 — с. Токарі Сумської обл.; 2 — с. Калинковичі під Мінськом; 3 — с. Полісся Чернігівської обл.

Збирання врожаю здійснювалося серпами, спочатку з кременю та кварциту, а із середини II тис. до н. е. з бронзи. Протягом тисячоліть типи та форми серпів змінювалися. Уперше суцільні крем’яні серпи дугоподібної форми трапляються лише на поселеннях кінця ранньої бронзи. Масове ж розповсюдження припадає на середній період. Особливою популярністю користувалися так звані волинські серпи — великі знаряддя з вузьким гострим кінцем та широкою п’яткою. Їхньою особливістю була чудова обробка ретушшю, внаслідок чого одержували знаряддя завтовшки 0,5 см. Крім типових серпів, що мають характерну дзеркальну залощеність, використовувалися жнивні знаряддя, названі серпами-сікачами. Це були грубі знаряддя із слабо вигнутим, майже рівним лезом. Існує думка, що такі сікачі, або різаки, слугували для обробки та розчистки ділянок, які заросли чагарником. Усі серпи закріплювалися в руків’я — кістяні чи дерев’яні. Засоби кріплення, запропоновані Г. Кларком, Е. Кервеном, С. М. Вібіковим та Г.-Б. М. Бланке, виглядають досить переконливо[331].

Існує припущення, що зрізали, вірніше, відламували лише колос та верхню частину стеблини, а стерню спалювали на добриво. Однак наявність великої кількості серпів указує на те, що відламування не мало широкого розповсюдження.

Порівняння ефективності роботи сучасних серпів та давніх кременевих свідчить про бездоганність форми останніх та їхню високу продуктивність. Не виключено, що волинські серпи виникли під впливом бронзових знарядь. Збігається час їхньої появи (XVI— XV ст. до н. е.), вражає типологічна тотожність. За доби пізньої бронзи, особливо на території лісостепової Правобережної України, розповсюджуються своєрідні серпи, що складаються з 2—3 тонких загострених пластинок, які встановлюються у рогову або дерев’яну загострену основу. Поламка однієї з пластинок потребувала лише заміну її й не псувала всього знаряддя. Так, приблизно через 1000 років населення оцінило своїх енеолітичних попередників і повернулося до більш давніх складених серпів, які використовувалися поряд із суцільними.

Майже у всіх житлах доби бронзи зернотерки та ступки пов’язані з мливом зерна. Зернотерки були дво- та одноручними. Вони мало змінилися протягом бронзової доби. Їх виготовляли з місцевих порід каменю, твердих та крупнозернистих. Крім зернотерок трапляються уламки неправильної форми кам’яних брил із чашеподібними заглибленнями в центрі. Заглиблення добре оброблені крапковою технікою, але не відшліфовані. Г. Ф. Коробкова вважала, що ніздрювата поверхня таких ступок робилася свідомо — для полегшення обробки зерна. Експериментальні досліди показали виключну трудомісткість борошно мельного виробництва. Дослідники пишуть, що на зернотерках, подібних до тих, що відносяться до бронзової доби, за день можна було намолотити не більше як 2— 2,5 кг борошна. Велика кількість різноманітних ступок є свідченням того, що населення часто виготовляло не борошно, а крупу, та їло не хліб, а переважно кашу.

Природні умови, родючі грунти лісостепової України, а також велика кількість землеробських знарядь праці дає можливість із достатньою певністю твердити, що землеробство в господарстві населення, яке мешкало на цій території за доби бронзи, було головним заняттям.

Третю географічну зону на теренах України становить Полісся — велика низина в басейні річок Прип’яті, Дніпра та Десни. Грунтотворні породи Полісся складаються з піщаних та супіщаних відкладів, зрідка суглинистого лесу. Багато тут боліт. Підраховано, що сухі, незаболочені ділянки складають менш як третину всієї площі Полісся. Отже, в регіоні дуже мало місць, придатних для землеробства. Протягом тривалого часу існувала думка, що через погані природні умови, зокрема заболоченість, Полісся досить довго, приблизно до перших віків н. е., було майже не заселене і зовсім не знало землеробства. Розвідки ж та розкопки білоруських, українських та російських археологів спростували цю думку та дали змогу скласти уявлення про характер землеробських робіт за бронзової доби. Цікаво, що одним із найдавніших районів, в якому зафіксовано сліди землеробства, є південний край Полісся. Це пояснюється тим, що за існування примітивних форм землеробства зерна просто кидалися у необроблений вологий грунт, укритий родючим наносом[332]. За спостереженнями етнографів Прип’ять для Полісся відігравала ту ж роль, що й Ніл для Єгипту. За доби бронзи тут вже були відомі м’яка пшениця, полба, ячмінь, просо і, можливо, льон[333]. Чільне місце посідав, напевне, ячмінь, який має малий вегетаційний період. Про те, що населення займалося землеробством, свідчать зернотерки, серпи, відбитки зерен на уламках кераміки. Однак знахідки таких речей рідкісні, що також указує на своєрідний характер землеробства в Поліссі. Навряд чи в поліських районах за бронзової доби існувало орне землеробство. Але навіть якщо тут і знали плуг, головною формою землеробства була, напевне, підсіка. Ця система довго існувала в Поліссі. Так, досліджуючи землеробство Давньої Русі, В. Й. Довженок пише, що підсіка зберігається у Прип’ятському Поліссі до XIX ст. н. е.[334]. Виходячи із спорадичних знахідок знарядь праці, можна твердити, що великих ланів тут не існувало. Скоріше був розповсюджений спосіб сіяти на дюнних підвищеннях, де землю рихлили мотиками. Для використання заплавних земель необхідно було знищувати густу рослинність. Дуже трудомістке, підсічне землеробство в Поліссі ускладнювалося браком достатньої кількості сокир, які привозили з більш південних районів Волині і які, звичайно, були дорожчими. Погано розкорчовані підсіки або підсіки, на яких залишилися корчі, вже через 2—3 роки вкриваються такою густою зарістю, що їх треба кидати та переходити на інше місце. Ось яку картину змальовують етнографи XVIII ст. Весною селяни, взявши на плечі соху або борону, поспішають на заплавні «острови». Навкруги все залито водою. Вони ідуть по живіт у воді, іноді навіть пливуть. На «острові» орач будує халабуду, розпалює вогнище, що ніколи не згасає. Оре та сіє. Потім таким самим чином переходить на інший «острів», де так само обробляє шматок грунту. Загалом археологічні матеріали свідчать про те, що землеробство від ранньої до пізньої бронзи розвивалося поступово. Збільшується кількість знарядь праці, відбитків злаків, частіше трапляються різноманітні зерносховища, в тому числі й на полях. Відомостей про розміри земельних угідь, які були у підпорядкуванні тих чи інших племен та племінних груп, та пов’язану з ними кількість зерна немає. Ці питання нерідко розглядають суто гіпотетично. Так, на добре вивченій ділянці Сіверського Дінця в районі Червоного Лиману, довжиною 15 км та шириною 2 км, знайдено п’ять поселень доби бронзи. На кожне з них припадало приблизно по 600 га. Важко сказати, як розподілялася ця площа між лісом, болотами, озерами, випасами та землями, придатними для сівби. За відомостями XIX ст., заплавні ділянки річок лісостепової України на 60 % були зайняті лісами, на 30—35 % — болотами та старицями і лише 5— 10 % цієї території могли використовуватися під оранку[335]. Судити про врожаї за доби бронзи також важко. Говорячи про врожаї трипільської культури, С. М. Бібіков уважав за можливе послуговуватися відомостями більш пізнього часу — Київської Русі. Розглядаючи питання про продуктивність землеробства в Київській Русі, В. Й. Довженок пише, що історичні джерела навіть стосовно цієї епохи не містять якихось вірогідних даних. Відомий економіст С. Г. Струмилін на основі сукупності даних дійшов висновку, що врожайність у Давній Русі домонгольського часу, навіть у районах Середньої Русі з добрими чорноземними грунтами, становила не більше як 26 пудів із десятини. Не виникає сумнівів, що на менш родючих поліських грунтах урожайність була нижчою. Як відзначають дослідники, в поліських районах урожайність пшениці та ячменю з однієї десятини коливалася від 16 до 26 пудів. Ураховуючи необхідність залишати частину зерна для сівби, на одну людину припадало не більше як шість пудів. Нагадаємо, що прожитковий мінімум становив 12 пудів.

Найбільша врожайність була, напевне, у сприятливих для землеробства районах степу за доби пізньої бронзи, зокрема у носіїв сабатинівської культури. Однією з підстав для такого твердження є демографічна ситуація, за якою на невеличких ділянках заплав Південного Бугу, Інгулу та Інгульця сконцентрована велика кількість поселень. Численні дослідження українських та іноземних археологів свідчать, що при відносно низькому рівні розвитку продуктивних сил будь-яка окрема галузь господарства, в тому числі і землеробство, не може полегшити життя людей. Можна зробити припущення, що в Україні, навіть в її лісостеповій частині, найсприятливішій для землеробства, господарство могло бути лише комплексним — землеробсько-скотарським[336]. Головний сенс такого господарства в можливості змінювати та регулювати співвідношення різних видів господарської діяльності залежно від різних обставин, як природних, так і соціальних.

Як і землеробство, скотарство мало неоднаковий характер і рівень розвитку в різних регіонах України. Зрозуміло, що найрозвиненішим було скотарство у степу. Цьому сприяли і безкраї простори пасовиськ, і те, що землеробство тут було заняттям дуже важким. Свійська худоба забезпечувала населення м’ясом і молоком, тобто складала харчову базу.

Протягом тривалого часу культури степових племен доби бронзи змальовувалися на основі матеріалів могильників, оскільки поселення були невідомі. Обмежена кількість кісток тварин у похованнях породжувала хибні уявлення про скотарство степовиків. Зокрема, утвердилася думка, що степові племена доби ранньої бронзи займалися головним чином збиральництвом, полюванням та рибальством[337].

Кардинальні зміни в оцінці скотарства на теренах степової України сталися після розкопок Михайлівського поселення, де було знайдено велику кількість кісток тварин, серед яких свійські становили 90 %, а дикі лише 10 %. Таким чином, їхнє співвідношення свідчить про перевагу скотарства над полюванням. Пізніше це було підтверджено матеріалами з інших поселень, а також поховань. Було ясно, що головну роль у степовій череді відігравала велика рогата худоба, відтак — дрібна, кінь та свиня. У західних районах степу кінь набув значного розповсюдження. А. А. Браунер на поселенні біля Сухого Лиману визначив кістки коней трьох порід: тонконогої східної, ширококопитної, яка використовувалася для сільськогосподарських робіт, та проміжної.

Клімат західних районів, найбільш м’який у євроазіатських степах, уможливлював утримування худоби на паші з березня по грудень. За доби пізньої бронзи скотарство регулювалося. Із червня по вересень, коли степ вигоряв через незначну кількість опадів, пасовиська поділялися на ділянки, випас на яких здійснювався по черзі. Напевне, перевага надавалася приселищному типу скотарства. Найповніше вивчене скотарство сабатинівської культури, котра відноситься до доби пізньої бронзи. Встановлено відсотковий склад окремих видів. Так, великої рогатої худоби було від 32 до 39 %, коней — 18—21 %. Свиней було мало. Їхні кістки знайдено на одному з найпівнічніших поселень — Чикалівці, де вони становлять 10—11 %. На південних поселеннях їх зовсім мало[338]. Про важливу роль коней свідчать досить часті знахідки псаліїв (Степове, Ташлик, Сабатинівка, Чикалівка та ін.).

Важко уявити картину різних скотарських систем. Але не виникає сумнівів, що скотарство степових районів відрізнялося від лісостепових, а особливо від поліських.

Племена доби бронзи знали всі основні види свійських тварин. Крім того, на Лівобережжі був відомий верблюд, а на Правобережжі за доби пізньої бронзи — свійські осел та кіт. Є підстави зробити припущення, що у степових та лісостепових районах протягом доби бронзи переважала велика рогата худоба — головний постачальник м’яса та молочних продуктів. Результати статистичного аналізу дають змогу дослідникам говорити про деякі зміни порід великої рогатої худоби. Так, В. І. Цалкін відзначає дуже великі розміри кісток на Поділлі та Верхньому Подніпров’ї.

Кістки дрібної рогатої худоби виявлено на всіх поселеннях лісостепу, починаючи від ранньобронзової доби. У середньому її періоді кількість дрібної рогатої худоби в цих районах помітно зростає, а наприкінці доби бронзи у деяких районах, наприклад Подністров’ї, вона відіграє значну, якщо не домінуючу, роль. Є відомості, що вівці були значно меншими за сучасних, самці були рогатими, а самки — комолими. Досить численними були свійські свині. Особливого поширення вони набули у смузі широколистяних лісів. На погляд В. І. Цалкіна, було принаймні три популяції свійських свиней. Надто великими були свині Оки та Подесення[339].

Існує думка, що свійський кінь з’явився у населення городоцько-здовбицької культури шнурової кераміки[340]. Але в культурах шнурової кераміки, найрозповсюдженіших у цей період у лісостепу, відсутні деталі упряжі. Разюче змінюється становище у середній період, коли майже на кожному поселенні виявлено кістяні, а згодом і бронзові, псалії. Про значну роль коня у господарстві лісостепового Правобережжя за доби пізньої бронзи свідчать досить часті знахідки глиняних фігурок коней.

Відмінним був розвиток скотарства у поліських районах України. Напевне, при низькому рівні розвитку виробничих сил своєрідний ландшафт Полісся мав свої позитивні сторони для заняття скотарством. Багаті пасовиська, велика кількість води та ліси притягували людей. Фауністичний матеріал у поліських грунтах зберігся погано, тому відсоткове співвідношення видів не зовсім зрозуміле. Однак більш за все розводили велику рогату худобу, порівняно багато було свиней. Значну роль у господарстві відігравали дрібна рогата худоба та коні. Тип господарства, що базується на розведенні великої рогатої худоби, давав можливість поєднувати його із землеробством. Палеозоологи зазначають, що у племен Полісся особливо масштабним було скотарство[341]. Це пояснюється передусім сприятливими умовами для розведення худоби. Як відзначають етнографи, ще до недавнього часу свині тут утримувалися в напівдикому стані. Рано навесні їх виганяли у ліси та на болота, де вони харчувалися жолудями, горіхами, коріннями та рибою. Восени, з настанням холодів, свині самі поверталися у село та приводили з собою молодняк і диких родичів. Коней у Поліссі було мало навіть за доби пізньої бронзи. У списках фауни вони завжди стоять на останньому місці[342]. На думку етнографів, у Поліссі кінь так і не зміг витіснити бика. Показово, що до XIX ст. коні тут практично не розмножувалися. Потомство народжувалося настільки слабким, що його майже одразу знищували. На енеолітичному поселенні біля с. Гришівка Чернігівської області знайдено кістки собаки. Виходячи з їхньої великої кількості, можна зробити припущення, що цих тварин розводили не лише для полювання та щоб допомагали пастухам, а й для їжі. Пізніше, за доби середньої та пізньої бронзи, кісток собак трапляється мало. Можливо, це свідчить про те, що собаки більше не вживалися у їжу і їх використовували лише для охорони худоби. Це підтверджується декількома випадками поховання собак біля людини. Для розуміння того, яким було скотарство, велике значення має з’ясування питання про характер випасу та утримання худоби взимку. Будь-яких спеціальних споруд, в яких узимку утримувалася б худоба, не знайдено. Деякі дослідники вказують на існування громадських загонів, розташованих у центрі поселення[343]. Не викликає сумнівів, що головною проблемою у скотарів були корми, які доводилося запасати навіть у степових районах, де худоба більшість часу перебувала на паші. Основним кормом було сіно. В умовах лісу велику роль також відігравали листя, гілки, молоді дерева. Заготівля кормів провадилася руками або серпами-сікачами з кременю чи бронзи. Найбільш реально поширеною за доби бронзи формою тваринництва було придомне з вільним або пастушим, з щоденним поверненням худоби на поселення, випасом. З вільним випасом пов’язане виникнення різноманітних загород, кам’яних стін, рівчаків, якими відгороджувалися від тваринного світу поселення, лани, городи. Крім того, вільний випас худоби в безпосередній близькості від поселення міг призвести до потрави сінокісних угідь, які використовувалися для заготівлі кормів на зиму. Тому більш імовірне пастуше тваринництво, можливо, з незначними перегонами — на відстань 10—20 км, які давали можливість прилеглі сінокісні угіддя зберігати для заготівлі кормів на зиму. У степових районах з добою бронзи деякі дослідники пов’язують виникнення кочового скотарства. Але це питання поки що залишається відкритим, принаймні для теренів України. За писемними та етнографічними джерелами в євразійських степах кочове скотарство завжди базувалося на розведенні овець та коней. На початку II тис. до н. е. в українських степах переважало розведення великої рогатої худоби. Яскравим прикладом цього є склад михайлівської череди. Осілість та домінуюча роль великої рогатої худоби не говорять на користь кочового скотарства. Більш імовірно, що серед степових племен доби ранньої та середньої бронзи існували племена, які на літні місяці залишали свої поселення та відходили на північ на десятки кілометрів. Форми відгонного, аж до кочового, скотарства залежно від багатьох обставин, як природних, так і соціальних, могли змінюватися.

Головною проблемою утримання худоби майже на всій території України були корми. І зумовлена вона була в основному не так холодними зимами, як глибоким сніговим шаром, точніше, крижаною плівкою, утворюваною на ньому, що перешкоджало тваринам добувати собі їжу навіть з-під неглибокого снігу. Таким чином, заготівля кормів була вкрай необхідною. Як відзначалося, головним кормом було сіно, а в умовах лісу велику роль відігравали листя, гілки, молоді пагони дерев. Використовувалася також і солома, особливо просяна, яка, на думку фахівців, не поступалася калорійністю сіну. Можна зробити припущення, що основним був м’ясний напрям тваринництва. Погляд, згідно з яким критерієм молочного спрямування тваринництва служить перевага великої рогатої худоби, навряд чи вірний. Етнографи та палеозоологи стверджують, що надійнішим критерієм є вік забійної худоби. На теренах України надто мало свідчень молочного напряму тваринництва. Майже повністю відсутні тут дірчасті друшляки, яких багато за доби середньої бронзи на території лісостепової частини Правобережної України. Навряд чи слушно судити про рівень молочного господарства лише по наявності чи відсутності друшляків. Доїння корів аріями у другій половині II тис. до н. е. зафіксоване у «Рігведі»[344]. Існує також повідомлення Геродота про те, що скіфи доїли кобилиць та збивали масло у дерев’яних посудинах[345]. Згідно з етнографічними даними населення Комі виготовляло сир у мішечках з тканини й глиняних друшляків також не мало.

Таким чином, специфіка господарства в різних районах була різною та, мабуть, понад усе залежала від господарських традицій, що склалися в енеоліті. Важливим джерелом для характеристики скотарства є знаряддя праці, виготовлені з кістки та рогу. Трасологічний аналіз дає змогу виокремити інструменти для різних робіт із шкірою. Так, для розробки туш та первинної обробки шкіри використовувалися ножі, скребачки, скобелі, для міздріння шкір — ножі, ножі-стамески, струги, тупіки. Останні виготовлялися здебільшого із щелеп великої рогатої худоби. Ще одну групу становлять скребачки, зроблені із копитних фаланг коней. Вони слугували для пом’якшення шкіри та розгладжування на ній зморщок. В етнографічній літературі їх називають шкуром’ятками чи розбивальниками. Багато знарядь виготовлялося з великих кісток, найчастіше щелеп. Існували також знаряддя, названі «ковзанами». Слушною є думка С. А. Семенова, що ці своєрідні вироби призначалися для обробки шкіри[346].

Готова шкіра йшла на різні потреби, насамперед на пошиття одягу та взуття. З цією діяльністю пов’язана значна кількість швайок, голок та проколок, виготовлених переважно із трубчастих кісток. Велику групу знарядь становлять різноманітні муфти, руків’я, основи для кременевих серпів. Трапляються кістяні знаряддя, використовувані у керамічному виробництві. Це лопатки для зняття зайвої глини та знаряддя для нанесення орнаменту.

За бронзової доби, головним чином у середній та пізній періоди, з кісток у великій кількості виготовляли предмети кінної упряжі, зокрема псалії. Звичайно, є бажання хоча б приблизно оцінити як кількість поголів’я на поселенні, так і кількість м’яса, що припадала на душу населення. Залучаючи етнографічні дані та приймаючи середній забійний вік за одиницю, можна припустити, що велика рогата худоба забивалася у віці не менше як у чотири рази більшому, ніж у свині, у три рази, ніж у коня, та у півтора раза, ніж у дрібної худоби. Взявши середній забійний вік свині за одиницю, дрібної рогатої худоби за півтора, коня за три, великої рогатої худоби за чотири, можна отримати виправданий коефіцієнт, перемножуючи на який кількість кісткових залишків відповідних видів у остеологічному матеріалі того чи іншого поселення матимемо реальний склад стада. Зробивши подібні розрахунки щодо поселень раннього залізного віку, Ю. О. Краснов дійшов висновку, що вони складалися приблизно із 50 осіб та мали реальне стадо із 70—100 голів. Дослідження скотарства на поселенні зрубної культури Усове Озеро дає можливість припустити, що на ньому одночасно існувало 15—20 голів великої рогатої худоби, 10—20 голів коней, 30—40 овець та кіз, 15—20 свиней, що загалом складало стадо із 80—100 голів. На поселенні східнотшинецької культури Пустинка у стаді було приблизно 100—120 голів.

На зиму поголів’я худоби скорочувалося, оскільки населення не мало змоги заготувати достатню кількість кормів. Базуючись на етнографічних даних західносибірських татар, Л. М. Плетньова вважає, що на зиму залишали лише необхідну для розмноження худобу[347]. Виходячи із зроблених підрахунків, можна припустити, що на поселеннях доби бронзи до зими забивалося близько 40—45 голів різних порід, що приблизно становило майже половину літнього стада. При середній вазі 20 пудів за голову забита худоба давала понад 80 пудів м’яса. Якщо на поселенні мешкало 100—120 осіб, то на кожного припадало близько 0,5 кг м’яса в день. Приблизно ті самі відомості приводить Ю. О. Краснов[348]. Забивання за короткий час великої кількості худоби потребувало вмінь запасати м’ясо на майбутнє. Його коптили, сушили, солили, заливали смальцем у глиняних горщиках тощо.

У цілому аналізуючи дані, які характеризують скотарство та землеробство доби бронзи, доходимо висновку, що в більшості районів України харчовий раціон забезпечувався в основному завдяки скотарству.

У господарстві племен України, яка багата лісами та водоймищами, різноманітною дикою фауною, полювання, звичайно, посідало значне місце. На різних поселеннях знайдено кістки лося, зубра, оленя, ведмедя, дикого кабана, борсука, лисиці, зайця та інших, дрібніших тварин.

Таким чином, полювання могло значною мірою компенсувати відсутність м’ясної їжі. Про вагому роль полювання свідчить також велика кількість крем’яних, кістяних та бронзових вістер до стріл та дротиків. Форма та розміри цих знарядь різноманітні, що пояснюється, напевне, особливістю полювання на різні види тварин. Можна говорити про загальну тенденцію зменшення ролі полювання в господарстві племен доби бронзи від її раннього до пізнього періоду. Свійські та дикі тварини за енеоліту у племен городсько-волинського варіанта пізньої трипільської культури становили відповідно 72 та 28 %. За доби ранньої бронзи їхнє співвідношення не дуже змінюється. На Ісковщині — поселенні середньодніпровської культури на Дніпрі — кістки свійських тварин становлять 55 %, диких — 45 %. На поселенні зрубної культури відповідно 90,3 та 2,6 %.

Значно більше відомостей, що висвітлюють роль полювання у Північній Україні, маємо для доби пізньої бронзи. Вони свідчать про різке скорочення полювання та зменшення питомої його ваги у господарстві. Так, на Собківському поселенні білогрудівської культури кістки свійських тварин становлять 83 %, диких — 17 %. У чорноліській культурі кістки диких тварин становлять лише 8 % від загальної кількості.

Цікаві зміни спостерігаються у складі дикої фауни. На відміну від раннього періоду бронзової доби, де кістки належали в основному таким великим тваринам, як олень, лось, зубр, в пізній більше кісток дикого кабана, лисиці, бобра, борсука, зайця. Це головним чином хутряні звірі, яких убивали перш за все з метою отримання хутра.

Незважаючи на наявність цілої низки озер, річок та інших водоймищ, здавалося б, стимулюючих рибальство, археологічних відомостей, які б вказували на це заняття в добу бронзи замало. Невелику кількість кісток риб зафіксовано лише на деяких поселеннях. Так, на поселенні Сердюково-2 Харківської області знайдено кістки коропа. На поселенні культури шнурової кераміки біля с. Ставок — кістки щуки. Кістки та луску риб виявлено в кількох житлах поселень Пустинка, Усове Озеро, Іллічівка. Із поселення Усове Озеро маємо кістяний гарпун.

При розкопках чорноліських Московського та Лубенецького городищ знайдено два кістяні гарпуни поворотного типу. Із Середнього Подніпров’я походять два бронзові гарпуни. О. І. Тереножкін відносить їх до чорноліської культури на тій підставі, що вони відлиті в широко розповсюджених тут формах за технікою воскової моделі. Слід відзначити, що дуже рідко, переважно на поселеннях зрубної культури, трапляються також грузила.

Висловлене дає підставу припустити, що порівняно з енеолітом рибальство значно скоротилося і в господарстві не відігравало великої ролі.

Явне пожвавлення риболовлі спостерігається у степових племен доби пізньої бронзи. На поселеннях сабатинівської культури уздовж Південного Бугу знайдено значну кількість кісток великих риб. Переважали залишки вирезуба з вагою окремих особин до 4 кг. Найбільшою ж здобиччю рибалок були соми довжиною до 2— 2,5 м та вагою 9—10 кг. Ловили також судаків, сазанів, лящів, красноперів, пліток. Показовим є факт, що одне з приміщень поселення Ушкалка на Дніпрі використовувалося для переробки риби[349].

Наприкінці II тис. до н. е. розквіт рибальства зафіксований у носіїв кобяковської культури, що мешкали у дельті Дону. Велика кількість кам’яних грузил так званого кобяковського типу вказує на поширення сітьового рибальства. Серед виловлених риб переважав сом (довжина до 1,65 м) та судак, третіми йшли осетрові[350]. Слід додати, що грузила кобяковського типу виявлені у носіїв білозерської культури на Дніпрі та Південному Бузі та у бондарихінського населення на Орелі. Отже, наприкінці доби бронзи спостерігається виразний перехід до сітьового лову риби на півдні України.

Глиняний посуд у господарстві племен бронзового віку займав значне місце. Судячи з відбитків пальців, що збереглися на деяких посудинах, його виготовляли в основному жінки. Слід відзначити, що за енеоліту у деяких регіонах України, перш за все у трипільців, гончарне виробництво посуду було дуже розвиненим. Збереглися гончарні печі. Посуд відрізнявся розмаїттям форм, чудовими технологічними якостями, вигадливою орнаментикою. Дослідники припускають існування у трипільському середовищі ремісників-гончарів, які обслуговували не лише мешканців свого селища, а й сусідів. Кераміка ж доби бронзи за всіма показниками поступається трипільській. Уся вона ліпна, виготовлена стрічковим способом, що добре простежується на уламках із пошкодженим верхнім шаром поверхні. Грубина глиняних джгутів коливається від 1 до 2 см. Денця формувалися окремо, а потім з’єднувалися із стінками, утворюючи іноді невеликий піддон. Для потовщення вінець до верхнього краю прилаштовувався ще один глиняний джгут. Більш-менш ретельно посудини згладжувалися зсередини та ззовні. На теренах лісостепового Правобережжя був поширений звичай ангобувати пбсудини ледь підфарбованою рідкою глиною. У технології виготовлення посуду протягом бронзової доби особливих змін не відбувається. Винятком є чорне лискування, що з’явилося наприкінці доби бронзи.

Керамічний посуд різних регіонів мав свої особливості. Хоча для окремих хронологічних періодів відомі подібні типи, орнаменти та прийоми їх нанесення на поверхню виробу. Так, на поширеній ледь не на всіх теренах України кераміці доби ранньої бронзи (рис. 164) спостерігається шнуровий орнамент (рис. 165), середньої — поглиблено-прокреслений, пізньої — валиковий (рис. 166). Майже увесь посуд виготовлявся з глини, до якої додавалися різні домішки, частіше пісок. Грубий пісок або випалений подрібнений камінь та граніт характерні для кераміки доби середньої бронзи. У пізньому ж її періоді до глини починають додавати шамот, слюду, графіт, тальк, вапняк тощо.

Рис. 163. Рештки довбаного човна з Ізюмщини.

Рис. 164. Форми та декор кераміки у населення Північної України на початку ІІ тис. до н. е.

Рис. 165. Горщик катакомбної культури, декорований шнуровим візерунком (с. Новопилипівка, курган 4, поховання 2).

Рис. 166. Форми та декор кераміки у населення Північної України в середині ІІ тис. до н. е.

Як відзначалося, наприкінці доби бронзи з’являються посудини, вкриті чорним лискуванням. Воно принципово відмінне від відомого у попередній період. Тепер лиск досягається не ретельним загладжуванням, а особливим випалом, коли у певний момент зачинялася тяга, припинявся доступ кисню і відбувалася реакція, внаслідок якої дим тонким шаром укривав усю поверхню посудини. Відтак ця посудина обмащувалася жиром і знову обпалювалася. Цей технологічний прийом був відомий, точніше, приступний невеликій частині населення Правобережної України. Окремі чорнолисковані посудини потрапляли у різні, іноді досить віддалені райони. Цікавим є питання щодо способу випалу кераміки. Поширена думка, що за доби бронзи у межах України посуд випалювався на відкритому вогні. Система доказів базується на тому, що посуд, обпалений нерівномірно, має темні не пропечені усередині смуги та плями різного кольору на зовнішній поверхні. Згідно із спостереженнями І. К. Свєшнікова в окремих культурах, наприклад, фракійського гальштату, домішки зерен вапняку у глину не перетворювалися під час випалу на гашене вапно, а зберігали свою структуру, що було можливим лише за температури нижче 500 °С. Це стало додатковим аргументом на користь відсутності гончарних печей за доби бронзи.

Найбільш розповсюдженими формами посуду були горщики, банки та миски. Останні значного поширення набувають за доби пізньої бронзи, що, напевне, можна розглядати як наслідок поширення культури побуту. У різних груп населення всі три названі типи посуду відрізнялися як за конфігурацією, так і за орнаментикою. Для степових районів характерні приземлені горщики, висота яких приблизно дорівнює діаметру. У прабалто-слов’янському лісостеповому ареалі протягом II тис. до н. е. найпоширенішими були так звані тюльпаноподібні горщики, висота яких у два рази перебільшувала діаметр вінець та у чотири — денця. Така відмінність основної форми посуду, який служив для приготування їжі, безумовно, не могла бути випадковою і пояснюється особливостями будови вогнищ. Банки мають більше спільних рис, але, як і горщики, різняться за пропорціями та деякими деталями форми. На теренах правобережного лісостепу вони мають ледь опуклий тулуб, у степових районах їм притаманні низькі прямі або конусоподібні стінки. Особливу форму тут складають гостроребрі горщики, стінки яких у середній чи верхній частині мають різкий перегин (рис. 167). Згаданими формами, звичайно, не вичерпується керамічний комплекс доби бронзи. Враховуючи імпорт, обмін та індивідуальність виготовлення кераміки, котра продукувалася мало не в кожному господарстві, вона була набагато різноманітнішою.

Рис. 167. Чаша зрубної культури (с. Новосолдатка, курган 1).

До певної міри це ж стосується і орнаментації посуду. Найбільш багато та пишно прикрашена кераміка доби ранньої бронзи. У цей час орнаментом укривалася переважно уся зовнішня поверхня посуду від вінець до денця. За доби середньої бронзи — верхня половина посудини, а за пізньої — лише вінця та фриз попід ними. Найскладнішим є питання, яке виникає при аналізі орнаменту і полягає в тому, що саме є декором, а що відображенням різних ідеологічних уявлень. В орнаментиці доби бронзи обидва ці моменти є і вони майже неподільні. Символічні деталі настільки переоформлені та стилізовані, що їхній давній сенс та первісна форма вже майже невловимі.

Для більшості етнічних груп України характерний ряд спільних орнаменталізованих знаків, пов’язаних із символікою обожнення природи, Сонця, вогню, рослин. Давно вже встановлено значення таких прадавніх знаків, як коло та хрест, поширених по усьому світу. І всюди вони мають одне й те саме значення — Сонце та вогонь. Ці та інші подібні знаки: коло, розділене на чотири частини двома навскісними лініями, що перехрещуються, коло із зіркою, коло з променями, що розходяться, коло із зубцями — є в орнаментиці всієї України.

Солярні знаки іноді трапляються у поєднанні з рослинними символами. Останні у Північній Україні мають три найпоширеніші символи: деревце з піднятими догори гілками, «ялинка» та багатопелюсткова розетка. Ці символи наносилися лініями, відбитками шнуру, валиками. На особливу увагу заслуговує мотив трикутника, що посідав у декорі кераміки бронзової доби особливе місце. Трикутник прийнято вважати традиційним символом землі, а трикутник із крапками усередині, можливо, означав розоране поле.

На групі кераміки є спіральний візерунок, побудований за принципом повторів спіралі, яка переходить у «біжучу хвилю». Магічне значення спірального орнаменту відоме з давніх-давен. Часто його розглядають як символічно передані воду та Сонце або ж як плин часу.

Різноманітність форм, розмірів та розмаїття орнаментики на посуді дає підстави припускати, що виробництво кераміки за доби бронзи було індивідуальним заняттям у сфері домашнього виробництва.

На більшій частині Європейського континенту бронзовий вік тривав близько тисячі років — від початку II тис. до н. е. до початку І тис. до н. е. Порівняно з іншими частинами Європи Україна рано увійшла до бронзової доби. Ранньому знайомству з цим металом племен Правобережної України сприяли зв’язки з чи не найдавнішим у Європі Балкано-Карпатським металургійним центром, а Лівобережної — з Кавказьким, де вже у III тис. до н. е. відомі штучні мідно-миш’яковисті сплави.

Із раннього періоду бронзових виробів маємо дуже мало. Головним чином це невеликі ножі, шила та дрібні прикраси у культурах шнурової кераміки та катакомбної спільності, куди вони потрапляють унаслідок обміну у готовому вигляді. Є підстави говорити про зародження місцевої металургії. Спектральний аналіз деяких речей (спіральних підвісок, втульчастих сокир тощо) свідчить, що вони виготовлені із змішаного матеріалу — кавказько-карпатського, тобто вже на місці, й не мають аналогій ні на Кавказі, ні у Карпатській зоні. Знайдено також поодинокі глиняне сопло, кам’яне коваделко та глиняну формочку для відливки клиновидної сокири, які підтверджують виникнення місцевої обробки металу. Активізація місцевого ливарного виробництва у степових районах пов’язана із розселенням високорозвинених племен катакомбної спільності, котрі, на думку ряду археологів, просунулися на терени України з Північного Кавказу. У Північному Причорномор’ї, Донбасі та Криму виявлено понад 30 поховань, які, судячи з речового супроводу (тиглі, ллячки, сопла, ливарні формочки та кам’яні знаряддя для обробки металу), належали майстрам-металургам[351]. Ливарні матриці засвідчують розширення асортименту металевих знарядь. Чільне місце серед них посідають втульчасті сокири та бруски-напівфабрикати для виготовлення інших знарядь — ножів, тесел, стамесок тощо. Сировина у вигляді злитків миш’яковистої бронзи надходила з Кавказу. Про це на підставі даних спектрального та металографічного аналізів пишуть фахівці[352].

У західних регіонах України цього періоду теж виявлено ознаки місцевої металургії[353]. Але досить невелика кількість бронзових виробів надходила сюди у готовому вигляді, головним чином прикраси. Відомі поодинокі знахідки у Західній Україні балкано-карпатських та північнокавказьких сокир, зокрема у складі скарбу Стубло із Волині.

Рис. 168. Кам’яні знаряддя для подрібнення мідної руди (за С. Й. Татариновим).

Середина II тис. до н. е. позначена утворенням значного гірничо-металургійного центру в Донбасі, який функціонував протягом кількох століть. Походження цього центру пов’язане з відповідними осередками металообробки Південного Уралу та Східного Казахстану і міграцією населення із названих регіонів на захід. Однією з причин міграційного руху могла бути кризова ситуація, зумовлена демографічним вибухом XVI—XV ст. до н. е. Донецький басейн з його міднорудними родовищами, про які мігранти могли довідатися, іще перебуваючи на Південному Уралі, природно виявився для них особливо привабливим місцем. Головні рудні родовища Донбасу локалізуються на теренах Бахмутської котловини, зокрема в Артемівському районі Донецької області. Найвиразніші рудні прояви зафіксовано біля сіл Вискрівка, Пилипчатине, Клинове, Новозванівка[354].

Давні копальні розташовані на вододільних височинах. Від них збереглися великі задерновані западини глибиною від 3 до 5 м та діаметром від 50 до 200 м, котрі, як правило, утворюють ланцюжок із вузькими перетинками. По краях западин лежать відвали — викиди порожньої породи. І самі відвали, і довколишня площа набули зеленкувато-сірого кольору. На розораних ділянках трапляються шматочки руди, знаряддя праці, кістки тварин, уламки кераміки. Розкопками встановлено, що у копальнях не лише видобували руду, а й займалися виплавкою металу. На підставі відомостей щодо видобутку мідної руди в інших регіонах (на Кавказі, Уралі, в Болгарії) можна реконструювати технологію розробок копалень Донбасу. Видобуток зводився до монотонного повторення кількох операцій: відколювання рудоносної породи, подрібнення та сортування, тобто відбору найбільш рудомістких шматочків (рис. 168). Для видобутку руди радше використовувався так званий метод підпалу, до якого, напевне, зверталися і на донецьких копальнях. На це вказує виявлене у відвалах вугілля. Подальша обробка збагаченої руди могла відбуватися як у копальнях, так і на поселенні. Спектральний аналіз міді в Пилипчатинській копальні показує, що кінцевим продуктом виробництва ставала низькомиш’яковиста мідь із високим умістом заліза. На думку фахівців, для отримання бронзи з такої міді кількість миш’яку повинна бути штучно доповнена. Із геологічної літератури відомо, що необхідний для отримання бронзи свинець є на Нагольному кряжі, розташованому у 200 км від давніх мідних копалень. Нещодавні розкопки на поселенні Усове Озеро дали можливість відтворити подальший процес металургійного виробництва.

Плавильні печі становили собою ями, до яких насипалися руда та деревне вугілля. Розплавлена мідь стікала на дно ями, утворюючи там злиток у вигляді товстого круглого коржа. Такий мідний відливок вагою 155 г було знайдено на одній із копалень біля с. Вискрівка Артемівського району Донецької області (рис. 169).

Рис. 169. Реконструкція горнів для плавлення мідної руди у носіїв зрубної культури. Автори А. Г. Копил та С. Й. Татаринов.

Рис. 170. Найдавніші вироби з заліза в Україні за доби пізньої бронзи:

1 — м. Брянка, поховання зрубної культури у кам’яній скрині; 2 — Бондариха; 8 — Бобриця, селище лебедівської культури; 4 — Оскол, селище бондарихінської культури; 5 — Воронезька ГЕС, селище зрубної культури

Донецький гірничо-металургійний центр, найдавніший в Україні, обмеживши кавказький вплив, став головним постачальником бронзових виробів на терени Лівобережної України. Правобережні праслов’янські племена (носії культур тшинецько-комарівської спільності) власної металургії практично не мали. Доказом тому є майже повна відсутність знарядь праці, пов’язаних із бронзоливарним виробництвом, а також незначна загалом кількість металевих виробів, репрезентованих головним чином прикрасами. Хімічний аналіз цих речей вказує на використання металу балкано-карпатського походження. Типологічна схожість виробів Правобережної України та південно-західних сусідів, засвідчує, що вони переважно потрапляли до наших споживачів у готовому вигляді. Об’єктивності ради слід зазначити, що слабкі прояви можливих давніх мідних копалень виявлено на Правобережжі. На дні котлованів біля с. Великий Мідськ Рівненської області геологи знайшли кам’яні сокири та невиразні уламки глиняного ліпного посуду. Час функціонування згаданих копалень визначити не вдалося. Незначні прояви мідяних пісковиків є й на півдні Тернопільської області у Городенківському районі. Геологи не виключають видобуток руди там у давнину.

Наприкінці бронзової доби ситуація з металургійним виробництвом істотно змінилася. Донецький гірничо-металургійний центр на кінець II тис. до н. е. практично припиняє своє існування. Різко скорочується кількість металевих виробів у вжитку. Брак металу дається взнаки: на багатьох селищах трапляються крем’яні серпи, а відливка бронзових припиняється. Це тим більше показово, що за час існування Донецького гірничо-металургійного центру крем’яні серпи вийшли з ужитку взагалі, витіснені металевими. Занепад місцевої металургії проявляється і у тому, що на Лівобережжі з’являються чужі, привезені здалеку металеві вироби і цілі скарби імпортних бронзових речей. Можливо, вони походять із металургійного центру, що виник у другій половині II тис. до н. е. в степовій Правобережній Україні, відомий під назвою Інгуло-Красномаяцький[355]. Не маючи власної сировини, металурги отримували її з Трансільванії, звідки, як свідчать спектральні аналізи, надходять мідь та олово для північнопричорноморських майстрів. Іноді копіювалися вироби трансільванських майстрів, при загальному переважанні власних оригінальних форм. Вплив карпатського, зокрема трансільванського, осередку триває аж до кінця бронзової доби, хоча найпізніший в Україні Кардашинський центр металообробки відзначається самобутністю бронзових виробів, відмінних від трансільванських.

На останню чверть II тис. до н. е. припадають і перші на теренах України ознаки місцевого видобутку та використання заліза[356]. Найбільше їх виявлено на півдні, у зоні розселення іраномовних племен. В одній із господарчих ям поселення сабатинівської культури Ташлик 1 на Південному Бузі знайдено залізне шило та шматки шлаків. Цей комплекс датується XIII ст. до н. е. Залізну шпильку виявлено разом із керамікою комарівської культури у кургані біля с. Городище Львівської області (рис. 170).

Серійне виробництво залізних та біметалевих речей фіксується протягом трьох наступних століть у племен білозерської культури. Із заліза виготовлялися виключно знаряддя праці (одно- та дволезові ножі, мініатюрні кинджали, шила), й лише одного разу відмічені залишки залізної фібули. У цей же час навички обробки заліза поширюються і на лісостепові регіони. На селищі бондарихінської культури Лиманське Озеро на Сіверському Дінці виявлено залишки залізоробного горна із залізним злитком (коржем) на дні[357]. У прафіно-угорських бондарихінських племен також виявлено окремі залізні речі (ніж, шило). Є певні ознаки залізоробного виробництва у праслов’янських племен білогрудівської культури. Але значно більше їх у фрако-іллірійського населення Середнього та Верхнього Подністров’я. Усі знайдені залізні речі зроблені із металургійного кричного заліза, а за формою повторюють бронзові прототипи, що свідчить про їхнє місцеве виробництво. Виготовлення перших залізних речей відбувалося ще у системі бронзоливарного ремесла і було зумовлене хронічною нестачею сировини (міді та олова) в Україні. Таким чином, бронзовий вік у заключній своїй стадії стає своєрідним прологом до доби раннього заліза.

Рис. 171. Бронзовий ніж із м. Краматорська, катакомбна культура.

Рис. 172. Ливарна форма зрубної культури із с. Пилипчатине.

Уявлення про технологію бронзоливарного виробництва дають як самі речі, так і ті знаряддя, за допомогою яких вони виготовлялися. Щонайдавніші бронзові вироби одержані шляхом кування металу у розігрітому чи холодному вигляді. Однак головним засобом виготовлення речей за доби бронзи виступає литво. Поширені в основному були два типи ливарних форм: керамічні та кам’яні. На використання глиняних чи навіть земляних матриць за ранньобронзової доби у лісостепу вказують результати спектрально-аналітичного дослідження бронзової сокири, знайденої біля с. Дерев’яне Кам’янець-Подільського району. На знарядді добре помітні ніздрюваті натьоки та дрібні вищербини, що є відтворенням у матеріалі вад недбало оброблених стінок ливарної форми. Переважну кількість подібних ливарних форм виявлено у похованнях на теренах степової України. І надалі у Донецькому гірничо-металургійному центрі керамічні форми продовжують побутувати, але вже удосконалені. Виготовлені з такої ж глини, як і посуд, матриці були із значним домішком дрібного піску. Вони мали вигляд акуратних брусків підпрямокутної форми та різної товщини, залежно від речі, що повинна в них відливатися. Бруски для відливки сокир були грубими, а для відливки тесел чи ножів — тонкими (рис. 171). Кути брусків були прямими, а грані — рівними, паралельними одна одній. Негативи знарядь, вирізьблені ще у сирій глині, часто вкривалися шаром вогнетривкого каоліну. Готові вже матриці піддавалися сильному випалу, допоки вони не набували специфічного цегельного кольору. Керамічні форми могли бути одно- та двостулковими. Останні по заливці металу накривалися керамічними кришками-брусками. На використаних кришках помітні обриси відлитих предметів. Є підстави твердити, що одна кришка могла встановлюватися поміж двома матрицями, утворюючи своєрідний ливарний блок (рис. 172).

Десь на початку другої половини II тис. до н. е. на теренах України з’являються кам’яні ливарні форми. Їхнє походження пов’язане з Уральським гірничо-металургійним центром, а найбільше поширення припадає на Лобойківський, Інгуло-Красномаяцький та Кардашинський центри металообробки[358]. Такі матриці виготовлялися з різних порід м’якого каменю — тальку, сланцю, вапняку, пісковику. Здійснивши комплексний аналіз значної серії кам’яних ливарних форм, петрографи дійшли висновку, що базовим джерелом сировини, головним чином тальку, за бронзової доби було Криворіжжя[359]. Населення України високо цінувало кам’яні ливарні форми, прирівнюючи їх, судячи із численних скарбів, за вартістю до металевих виробів. Для різьблення негативів використовуються усі грані кам’яних брусків, кожна вільна ділянка. Особливо це стосується матриць, знайдених у лісостеповій смузі.

Крім матриць, до речей, пов’язаних із ливарним виробництвом, відносяться ллячки, глиняні ложки — розливачки металу та конічні сопла-рурки. Названі пристосування трапляються головним чином у похованнях степової смуги і фігурують у комплексах із керамічними ливарними формами.

Бронзова доба позначена постійним зростанням кількості металевих виробів, зміною асортименту — від дрібних ножів, шил та прикрас раннього періоду до втульчатих сокир, тесел, гаків, долот, стамесок, декоративного оздоблення металом культового дерев’яного посуду у носіїв розвиненої катакомбної культури. До найпростіших спіральних прикрас із дроту додаються солярні медальйони, стрижневі підвіски, литі біконічні намистини тощо. Ще більше бронзових виробів побутувало у племен бронзового віку Закарпаття, безпосередньо пов’язаних із Трансільванським гірничо-металургійним центром. Тут виявлено велику кількість скарбів бронзових виробів. До складу таких знахідок входили знаряддя праці, зброя, прикраси. Серед знарядь пращ слід зазначити сокири, тесла, ножі. Зброя репрезентована двообушними сокирами, мечами, кинджалами (рис. 173). Гарнітур прикрас складався із різноманітних шпильок, підвісок, медальйонів, нашивних бляшок тощо. Бронзові ж вироби лісостепу України представлені майже виключно прикрасами. Така ситуація зумовлена тим, що населення правобережного лісостепу, власне праслов’янське, місцевої металургії на середину II тис. до н. е. практично не мало. Про це свідчать як мала кількість бронзових виробів узагалі, так і відсутність місцевих ознак ливарного виробництва. Знайдені прикраси за формами, типами та технологічними особливостями тотожні виробам Трансільванського гірничо-металургійного центру. Хімічний склад металевих виробів із Войцехівського могильника, Гуляй-Города, Дитинчів та інших пунктів вказує на те, що вони виготовлені з міді південно-західних гірничо-металургійних центрів[360]. У північних регіонах лісостепу металевих виробів було мало взагалі. Навіть на таких добре досліджених поселеннях, як Пустинка, Мошни, майже не знайдено бронзових речей. Отже, метал був дорогим, вироби з нього берегли, а металевий брухт не викидався, а йшов на переплавку і відливку нових предметів.

Рис. 173. Бойові та робочі сокири карпато-трансільванського походження. Журавлинський скарб.

Ситуація, яка спостерігається у другій половині II тис. до н. е. у степовій смузі, істотно різниться від змальованої вище. Тут функціонують згадувані вище центри металообробки. Серед них особливою продуктивністю відзначався Інгуло-Красномаяцький. Виявлено скарби бронзових речей та ливарних форм, пов’язані із цим центром. Територіально та хронологічно він збігається з ареалом поширення двох розвинених археологічних культур — Ноуа та сабатинівської. Для продукції Інгуло-Красномаяцького центру, яка відпивалася у кам’яних ливарних формах, показові кельти кількох типів, серпи, кинджали, сокири із закраїнами, вістря до списів, ножі з кільцевим упором, шпильки, браслети, бляшки, гудзики тощо. На місцеве виготовлення усіх цих речей указують як знахідки комплексів ливарних форм, так і матеріали розкопок селища Острівець на Середньому Дністрі, де виявлено рештки бронзоливарного виробництва[361]. Хімічні аналізи свідчать, що переважна більшість сировини, і не лише міді, а й олова, надходила до Інгуло-Красномаяцького центру з родовищ Карпато-Балканського ареалу. Звідси ж запозичені окремі форми кельтів, шпильок, антропоморфних підвісок, серпи з отворами в основі. З часом простежується вплив Інгуло-Красномаяцького центру на лісостепових сусідів та племена степового Лівобережжя і далі на схід, що яскраво підтверджують знахідки Райгородського скарбу на Луганщині та Сосновомазинського у Саратовському Поволжі.

Високою продуктивністю відзначався згадуваний Донецький гірничо-металургійний центр, пов’язаний із гірничовидобувною та ливарною практикою носіїв зрубної культури. На ранньому етапі його існування у глиняних формах відпивалися провушні сокири, серпи, ножі так званого зрубного типу, тесла, вістря до списів (рис. 174). На пізньому етапі, гарно репрезентованому виробами Лобойківсько-Головурівського осередку металообробки, замість провушних сокир з’являються кельти, а ножі зрубного типу поступово замінюються ножами з кільцевим упором. Відпиваються також вістря до списів, серпи, бритви. Поряд із глиняними на пізньому етапі використовувалися і кам’яні ливарні форми. Із Новомосковського району на Дніпропетровщині походить скарб ливарника загальною вагою 40 кг, який складався із злитків міді та двох серпів[362]. Прямі ознаки металургійного виробництва виявлено на поселеннях іраномовних носіїв зрубної культури Усове Озеро, Проказіне 1, Калинівка, Токівка, Ковпаківка та ін. Глиняні ливарні матриці знайдено на селещах уздовж течії Сіверського Дінця (Капітанове 1, Іллічівка, Усове Озеро) та його правої притоки Бахмутки (Пилипчатине). Важливо зазначити, що ливарники Донецького гірничо-металургійного центру забезпечували потреби у сировині та готових виробах не лише своїх іраномовних одноплемінників у степовій та на півдні у лісостеповій смугах, а й праслов’янські та прабалтські племена північного лісостепу та Полісся. На це вказує велика концентрація металевих виробів східного та південно-східного походження у Київському Подніпров’ї. Серед них переважають знаряддя для обробки землі (мотики), збирання врожаю (серпи), сокири та кельти, конче необхідні для підсічного землеробства. Висловлено припущення, що скотарські племена півдня обмінювали металеві знаряддя праці у землеробів на хліб, тобто на продукти землеробства[363].

Рис. 174. Наконечники списів із Бородінського скарбу. Бронза олов’яниста з позолотою.

Рис. 175. Бронзові клепані казани, пов’язані з блоком культур валикової кераміки.

Рис. 176. Золота чаша балканського походження з Крижовліна Одеської обл.

Наприкінці II тис. до н. е., мабуть, унаслідок певних етнічних переміщень населення, відбувається згортання Донецького гірничо-металургійного центру та скорочення обсягів бронзоливарного виробництва. Майже зникають скарби металевих речей, припиняється виготовлення металомістких речей на кшалт бронзових клепаних казанів (рис. 175). Знахідки останніх зосереджені переважно на теренах України, і саме тут могло бути налагоджене їхнє виготовлення. На зміну бронзовим серпам знову приходять крем’яні. Центр металообробки зосереджується у пониззі Дніпра, на Олешківських (Кардашинських) кучугурах і набуває назви Кардалганського. Тут виявлено кілька металообробних Майстерень, що працювали виключно на сировині із Волго-Уральського регіону та Трансільванії. Вироби Кардашинського центру відзначаються мініатюрністю, та досить широким асортиментом. Це кельти, втульчасті тесла, ножі з паралельними лезами, кинджальчики, бритви, вістря до списів із прорізним пером, різноманітні прикраси. За традицією Кардашинський центр обслуговував не лише носіїв білозерської культури, а й північних сусідів — лісостепові племена бондарихінської та білогрудівської культур. Таким чином, поширення металевих виробів сприяло контактам та взаємозбагаченню різних етнічних груп населення України, налагодженню обмінних зв’язків, а фактично створенню спільного економічного простору.

Одночасно з Кардашинським виникає локальний центр металообробки на заході лісостепової Правобережної України у середовищі франкомовних племен, які просунулися сюди із Закарпаття. Цей осередок металообробки мав і свої технологічні особливості (литво за восковою моделлю), і свій набір продукованих речей, головним чином прикрас, чим істотно відрізнявся від інших металургійних центрів на теренах України.

Основним засобом виготовлення речей із кольорових металів за бронзової доби було литво, хоча паралельно використовували такі давні прийоми обробки металу, як кування, тиснення карбування, штампування. Особливо це стосувалося прикрас із золота та срібла. Техніка обробки кольорових, а надто благородних металів шляхом тиснення добре була відома давнім ювелірам. Проста орнаментація металевих виробів рисками, крапками, лініями, перлинками тощо здійснювалася за допомогою карбування. Місцеві майстри також знали техніку плакування, тобто покриття золотою фольгою прикрас із кістки, бронзи, дерева. Вона була використана при оздобленні кинджалу та шпильки із Бородінського скарбу, скроневих підвісок зрубної культури, кістяних руків’їв та дерев’яних чаш із Гордіївського могильника.

Відомостей щодо організації металургійного виробництва бракує. Можна припустити, що на початку бронзової доби виготовлення дрібних бронзових виробів — шил, гачків, кілець — здійснювалося майстрами в індивідуальних господарствах. Пізніше індивідуальний характер виготовлення металевих речей також зберігся. На це вказують знахідки скарбів знарядь праці та ливарних форм, а також поховання ливарників. Майстри-металісти, споряджені сировиною та відповідним реманентом, мандрували від селища до селища, продаючи свій товар та виконуючи поточні замовлення. Звичайно, що “продаж” за відсутністю грошового еквівалента був досить умовним. Реально ж відбувався обмін металевих речей на іншу продукцію (хліб, сіль, худобу).

Рештки бронзоливарного виробництва, виявлені на поселеннях та поряд з ними, свідчать про те, що загальнопоселенські чи громадські майстерні задовольняли не лише потреби свого селища, а, мабуть, і кількох сусідніх. З огляду на організацію металургійного виробництва цікаві деякі спеціалізовані селища Донбасу та Подоння. На поселенні Усове Озеро та Мосолівському селищі Воронезької області у багатьох житлах виявлено ливарні печі, глиняні матриці й кришки, різноманітні кам’яні знаряддя для подрібнення руди та обробки відлитих речей. Складається враження, що до ливарного виробництва було причетне майже все чоловіче населення згаданих селищ. Одні займалися, напевне, постачанням чи й видобутком руди, інші плавили бронзу та виготовляли з неї необхідні предмети. Можливе й існування поселень, які спеціалізувалися на видобутку та первинній обробці мідної руди, що завершувалася одержанням злитків металу. Напівфабрикати йшли на обмін, стаючи з часом найзручнішим еквівалентом обміну. Такий тип організації виробництва мав уже риси товарного, необхідною сходинкою до ремісничого виробництва у суспільствах раннього залізного віку, у тому числі і ранньокласових.

Дерево продовжувало посідати важливе місце у господарстві племен доби бронзи. З нього будували житла, господарські споруди, поховальні конструкції, виготовляли вози та човни, орні та землеробські знаряддя, предмети озброєння: сагайдаки, щити, луки, різноманітні речі побутового призначення: посуд, футляри, руків’я для металевих та кремневих знарядь, використовуючи в основному місцеві породи дерева. У лісостепу переважали сосна, береза, ялина, ліщина, дуб, липа, граб, а в степу, де ліси займали долини, заплави та тераси річок, — сосна, граб, бук, дуб, липа, тополя[364].

Давні майстри добре знали і враховували фізико-хімічні властивості різних порід дерева. Особливо широко використовували дуб, ясень, березу, вільху та сосну. У лісостепу головним матеріалом при побудові жител, як наземних, так і заглиблених, були стовбури дерев, здебільшого дуба. У степових регіонах, де фундаменти переважно були кам’яними, частіше трапляється оброблена деревина правильних геометричних форм — бруси, дошки, горбилі. Заглиблені частини землянок та поховальних споруд нерідко обличковувалися деревом. Майстри вміли з’єднувати дошки за допомогою шпилів та пазів, будувати зруби.

Дерево було незамінним при виготовленні довбаних човнів-однодеревок. Їх робили з товстих стовбурів дерев шляхом випалювання з наступною обробкою сокирами та теслами. На сьогодні майже бракує вірогідних знахідок таких човнів, що відносилися б до бронзової доби (рис. 163). Але ж вони відомі як для більш раннього, так і для пізнішого часу. Крім того, наявні поховання з Полтавської та Київської областей, де кістяки містяться у довбаних колодах, які імітували човни-довбанки.

Чи не найбільшу цінність серед дерев’яних виробів становлять засоби пересування, зокрема колісний транспорт. Вози або ж їхні деталі, головним чином колеса, є одним із показових елементів поховань індоіранських племен ямної та катакомбної культур. Колеса укладалися навпроти кутів поховальної ями або ж використовувалися як заслінка, що закривала вхід до катакомби. Серед колес вирізняються дископодібні — вирізьблені з цілого шматка деревини, дво- та трискладові. Складові частини колес з’єднувалися за допомогою штифтів або шкіряних пасів. Кузови возів за формою були гратчасті, арочні, у вигляді платформи. У другій чверті II тис. до н. е. з’являються колеса із шпицями та новий тип легкої бойової колісниці, запряженої кіньми. На виготовленні колісниць спеціалізувалися окремі ремісники (рис. 177)[365].

Рис. 177. Дерев'яний візок ранньокатакомбної культури з кургану біля м. Кам’янка-Дніпровська. Реконструкція Л. А. Черних.

Поширення колісного транспорту відіграло важливу роль у розвитку палеоекономіки на теренах України, висунувши на чільні позиції ті племена, які запровадили колісний транспорт першими, а саме індоіранські.

Велике значення у господарстві індоіранських племен мали дерев’яні знаряддя для обробки землі. Найпримітивнішими з них вважаються палки-копачки, палиці з кремінними, кістяними та бронзовими наконечниками[366]. Особливу групу землерийних знарядь становили дерев’яні кілки з обпаленим кінцем. Однак найцікавішими видаються найдавніші орні знаряддя, також виготовлені з деревини. Зокрема, дерев’яне рало з поховання катакомбної культури біля с. Балки Запорізької області[367], два плуги із Сумської та Чернігівської областей. У більш пізній час наральники виготовляли з металу, але самі знаряддя лишалися дерев’яними.

Незамінним було дерево у побуті. Судячи з поховальних знахідок, дерев’яний посуд використовувався і для господарчих потреб, і як ритуальний. Залежно від технології виготовлення посудини можна розділити на довбані, плетені та бондарні. Останні складалися з окремих шматочків деревини, скріплених металевим дротом, скріпами чи заклепками. Металеві елементи виконували одночасно і конструктивну і декоративну функції. Плетений посуд звичайно виготовлявся з липової та березової кори (берести), яка особливо гарно гнеться. Дерев’яними були ложки, ступи, довбні, найрізноманітніші руків’я до ножів, шил, сокир, серпів тощо. У деяких похованнях знайдено залишки знарядь, котрі дають уявлення про те, як саме бронзові та кам’яні сокири скріплювалися з дерев’яними руків’ями за допомогою шкіряних ремінців, та розклинювання деревини.

У виготовленні озброєння теж не останнє місце посідала деревина. З неї виробляли древки стріл, списів, руків’я бойових сокир та булав, а також луки та щити. В Одеському археологічному музеї експонується дерев’яна основа щита, знайдена біля с. Борисівна. Згідно з реконструкцією цей щит був обтягнутий шкірою, прикріпленою до основи за допомогою бронзових заклепок, розміщених у вигляді складної фігури — ромбо-свастики[368]. Існує й інше припущення, за яким дерев’яна основа борисівського щита була вкрита бронзовим листом, знятим перед покладенням щита до могили.

Головні прийоми обробки деревини, що були винайдені задовго до початку бронзової доби, удосконалюються упродовж усього її існування. З’являється й багато нових прийомів. На це вказують, по-перше, численні знаряддя праці, призначені для роботи з деревиною, по-друге, рештки дерев’яних виробів, що збереглися, свердлені кам’яні та втульчасті бронзові сокири, а також кельти — сокирки з колінчастим держаком. Для виконання ж більш тонких та складних операцій використовувалися такі спеціальні металеві знаряддя, як долота та стамески. Остаточна обробка поверхні деревини могла здійснюватися скобелями, стругальними ножами, абразивами. Використання у роботі з деревиною свердла засвідчене знахідками просвердлених виробів. Відома технологія свердління за допомогою трубчастого кістяного свердла з підсипкою вологого піску. Такий прийом добре знаний за етнографічними та експериментальними даними[369]. Отвори також могли пробиватися за допомогою розжареного металевого стрижня.

Під час роботи з деревиною значні складнощі виникають при скріпленні окремих шматків дерева. Розкопуючи житла та поховальні споруди бронзової доби, вдалося виявити декілька типів вузлів: “у стик”, “в обло”, “в лапу”. У низці випадків зафіксовано додаткові кріплення у вигляді дерев’яних шипів, нагелів. З’єднання шпунтами багаторазово простежене на складених колесах. Загалом же слід відзначити, що майстри, які займалися деревообробкою, вже володіли досить широким набором спеціальних знань.

Реконструкція дерев’яних жител та поховальних споруд дає підстави припускати, що давні майстри-будівельники вживали такі поняття, як “вертикаль” та “горизонталь”; вірогідно, знали “висок”. Особливо складним було виготовлення возів та колес. За підрахунками В. П. Шилова на виготовлення візка слід було видовбати близько 2000 отворів різної величини. Виготовлення монолітних і особливо складених коліс потребувало вміння вимірювати радіус, діаметр, визначати центр околії, використовуючи циркуль тощо.

Немає сумніву, що кожен чоловік за доби бронзи володів сокирою та основними прийомами обробки дерева. Однак цієї пори ужитковими стають такі вироби, виготовлення яких, вимагало особливої майстерності. Це насамперед візки з колесами, цільними, складеними та на шпицях. Їх робили, напевне, окремі майстри-ремісники, які обслуговували кущ поселень. У такому ж становищі могли бути майстри-бондарі.

Обробка кістки та рогу не становила визначального напряму серед виробничих технологій бронзової доби, але посідала помітне місце у господарстві усіх без винятку етнічних утворень на теренах України. Традиції косторізної справи сягають в Україні верхнього палеоліту. Відтоді навички обробки кісток та рогу передавалися від покоління до покоління упродовж тисячоліть. Великою перевагою саме цього виробництва є наявність сировини. Практично всі частини кістяка забитої тварини майстер міг використовувати. Але перевагу надавав тим кісткам, які вже мали задану форму і не потребували трудомісткої обробки, наприклад рогу, нижнім щелепам, лопаткам, трубчастим кісткам ніг, масивним тазовим крижам, альчикам, копитам, зубам. Зуби, зокрема ікла, використовувалися здебільшого як амулети, але й вони вимагали певної обробки, свердління отвору для підвішування. Окрім пересічної, існувала й дефіцитна сировина на кшалт слонової кістки, рогу благородного оленя. В окремих випадках послуговувалися як сировиною кістками людини. Робилося це свідомо і було пов’язане з певними магічними віруваннями.

Розвиток металообробки не спричинив згортання косторізної справи, як це було у випадку з обробкою кременю. Навпаки, у культурах з високим рівнем металообробки спостерігається процвітання косторізної справи. Мабуть, дався взнаки ефект використання металевих інструментів для обробки кістки. Найбільші серії кістяних речей походять із пам’яток доби пізньої бронзи на теренах Південної України, в ареалі поширення іраномовних племен, а також культури Ноуа Середнього та Верхнього Подністров’я.

Серед знарядь праці з кістки та. рогу важливе місце посідали такі, що слугували для обробки землі (рогові мотики), копання (спеціально оброблені лопатки великих тварин), гірничовидобувної справи (кайла з рогів диких тварин), збирання врожаю (серпи та основи крем’яних серпів із нижніх щелеп великої рогатої худоби). З кістки нерідко робили ручки ножів, шил, кинджалів.

Значна кількість кістяних знарядь праці у скотарських племен була задіяна у технологічному циклі обробки шкіри. На стадії волосозгонки та мездріння використовувалися зубчасті знаряддя із кінських та бичачих лопаток, струги з ребер великих тварин, скобелі. Відтак — тупики з нижніх щелеп тварин для розминання шкіри, “ковзани” з п’ястних та плюсневих кісток, що прив’язувалися до босої ноги, для прасування шкіри. Широко вживалися лощила, вирізані з ребер. Напинання шкір здійснювалося за допомогою невеликих шпильок із фігурними голівками. Велику кількість знахідок складали проколки, виготовлені з променевих кісток.

У ткацькому, шевському ремеслах, прядінні та плетінні послуговувалися кістяними кочедиками, проколками, голками, шилами, шпильками із фіксованою голівкою, гребенями, пряслами. У виробництві кераміки — кістяними штампами, лопаточками, “олівцями” у кістяній оболонці, писалами для нанесення орнаменту та написів по сирій глині.

До суто скотарських знарядь відносилися невеликі кістяні рурочки, відполіровані та акуратно обрізані з двох боків. Їх використовували під час доїння тварин для стимуляції молоковіддачі[370]. Із кістки та рогу виготовляли найпростіші музичні інструменти чабанів: флейту Пана, ріжок, мундштук волинки. Найяскравішими виробами із кістки та рогу вважаються деталі кінської вузди. Використання коней попервах у колісничній запряжці, а згодом і для верхової їзди фіксується за знахідками псаліїв, розподілювачів ременів, застібок та декоративних оздоб вузди. Спочатку усі названі речі вирізалися з рогу та кістки, відтак налагоджується їхня відливка у металі за кістяними прототипами. Серед кістяних деталей кінської вузди чільне місце посідали псалії. Ці складні пристрої для керування конем під час руху виготовляли з особливою ретельністю та нерідко оздоблювали пишним орнаментом. Найдавнішими вважаються дисковидні псалії із шипами, що фіксуються у поховальних комплексах не пізніше XVII ст. до н. е.[371] Вони швидко розповсюдилися із загонами воїнів-колісничих від Південного Зауралля до Пелопоннесу, включаючи терени України, започаткувавши євразійську лінію розвитку кінської вузди. Із часом в ужиток входять дисковидні псалії без шипів, із фігурним відростком для кріплення нащічного ременя, а потім і у формі знаку запитання, з таким же відростком на кінці. Паралельно функціонують жолобчасті псалії із шипами або без них, також пов’язані походженням із дисковидними[372]. У Карпато-Дунайському регіоні вироблюється інша лінія розвитку псаліїв — стрижневидних, найповніше репрезентованих у декількох різновидах на теренах Угорщини[373]. Косторізи України виготовляли псалії як східних, так і західних зразків, але у підсумку віддали перевагу стрижневидним, посприявши їхньому поширенню далі на схід. Наприкінці бронзової доби вони приходять до виготовлення єдиного виду — стрижневидного псалія з трьома різновеликими отворами в одному плані, який поширюється на всю Східну Європу. Мінливість форм псаліїв та поширення їх у різноетнічному середовищі допомогло уточнити абсолютну хронологію пам’яток середньої та пізньої бронзової доби на теренах України. Кістяні вироби прикрашали не лише коня, а й людину. Разки різноманітного намиста, підвіски-амулети, медальйони, пронизки, кільця створюються протягом усієї бронзової доби. Як прикрасу та деталь одягу використовують шпильку. Взірцями косторізної справи залишаються кістяні молоточковидні шпильки доби ранньої бронзи, нерідко прикрашені геометричним візерунком. Можна сказати, що молоточковидна шпилька виступала своєрідним символом епохи[374].

Фінал доби середньої бронзи символізувала інша популярна річ — поясна пряжка. Вона була елементом чоловічого костюма і мала круглий великий отвір посередині та одну—три маленькі дірочки збоку. Унікальні антропо- та зооморфні пряжки носили окремі представники культури багатоваликової кераміки Лівобережної України. Загалом косторізи бронзової доби не ставили перед собою завдання відтворити в своєму улюбленому матеріалі образи реального світу, але тут вони підійшли до образності найближче[375]. За доби пізньої бронзи кістяні прикраси витісняються металевими, але криза бронзоливарного виробництва у XII—X ст. до н. е. сприяла поновленню виготовлення дрібних кістяних прикрас, особливо помітних у степового населення.

Не менш дбайливо, ніж прикраси та інші речі особистого вжитку, різьбилися предмети озброєння, головним чином кістяні накладки на лук, вістря до стріл та дротиків, хвостові “яблучка” стріл. Виготовлення кістяних вістер до стріл відоме у населення шнурової кераміки, де вони використовувалися поряд із кремневими (розкопки І. К. Свєшнікова).

Кістяні вістря до стріл особливо поширюються із середини II тис. до н. е., коли припиняється виготовлення кременевих. Форма кістяних стріл здебільшого тригранна, втульчаста, але є й черешкові зразки. Кістяні вістря побутували також поряд із бронзовими і використовувалися швидше на полюванні, ніж у військових сутичках. Для полювання та риболовлі слугували кістяні поворотні та неповоротні гарпуни, гачки.

Із дорогоцінного для косторіза матеріалу — слонової кістки — виготовляли гральні кості. Три такі у формі октаедра виявлено у похованні катакомбної культури біля с. Миколаївка на Донбасі[376]. Зважаючи на ритуальний характер гри в кості в індоарійських племен[377], не доводиться дивуватися, що саме гральні кості виготовлені з такою ретельністю з найліпшого матеріалу. Крім гральних костей із цифровими позначками, з рогу вирізалися фішки. Великою популярністю користувалися альчики вівці, кози та великої рогатої худоби. Нерідко їх спеціально готували для гри, підпилюючи грані та роблячи на них необхідні позначки. У похованнях трапляються ігрові набори, що налічують до двохсот альчиків. Отже, косторізи чутливо реагували на духовні запити суспільства.

Не менш тонкою та делікатною справою було виготовлення клейнодів (тростей, нагайок, булав, сокирок), руків’я та навершшя яких прикрашалися кістяними кільцями, рурками, голівками. Інсигнії влади були набірними предметами (комбінація дерева, каменю, кістки, бронзи) — шедеврами майстерності бронзової доби. Як і деталі кінської вузди клейноди прикрашалися врізним орнаментом у карпато-мікенському стилі, на рівні кращих європейських взірців.

Щодо організації косторізного виробництва за доби бронзи інформації обмаль[378]. Проте навряд чи можна погодитися з думкою, що цим ремеслом володіло багато членів первісних колективів. Знайомство з властивостями матеріалу, необхідними операціями по підготовці кості та рогу до обробки (виварювання, розм’якшення, вигинання), володіння набором металевого інструмент тарію навряд чи було приступним для більшості дієздатного населення. Професійними навичками обробки кістки та рогу володіли лише окремі представники громад. Про це свідчить поховання косторіза, досліджене В. О. Городцовим біля с. Шпаківка Ізюмського повіту на Харківщині. Небіжчика супроводив набір бронзових інструментів, кістяні стрижні заготовки, один з яких мав шість кільцевих надрізів, а поряд лежали зразки готової продукції — дві гральні кості[379]. Залишки спеціалізованих косторізних майстерень було знайдено на Кіровському селищі у Східному Криму та поселеннях Ташлик 1, Виноградний Сад, Степове на Миколаївщині. Усі вони репрезентують сабатинівську культуру. Такі майстерні, на думку І. М. Шарафутдінової, обслуговували потреби усієї громади. Далеко не в усіх випадках косторізне виробництво було єдиним заняттям вправної людини. Частіше воно поєднувалося з іншими видами діяльності майстрів широкого профілю.

Видобуток та обробка каменю беруть початок у глибинах первісної історії, а виготовлення кам’яних, насамперед кремневих, знарядь пройшло багатовіковий шлях розвитку. Терени України різною мірою забезпечені покладами кременю, а сама сировина суттєво різниться за якістю. З одного боку, ця обставина, а з іншого — те, що в низці регіонів, розташованих поблизу металургійних центрів, переважна кількість знарядь виготовлялася вже з металу, спричинили велику різноманітність асортименту та якості кременевих знарядь у різних регіонах України за доби бронзи. Невичерпними покладами першосортного кременю, видобуток якого не становить великої проблеми, володіє Волинь, особливо у межиріччі Стиру, Горині та у верхній течії Західного Бугу. Волинський кремінь чорного чи брунатного кольору, часто з характерними білими смугами або вкрапленнями, є одним із найякісніших у Європі. Експериментальним шляхом доведено, що виготовлені з нього знаряддя практично не поступаються за виробничими якостями металевим. Відносно багаті поклади красивого темно-сірого та темно-жовтого прозорого кременю маємо на Середньому Подністров’ї. На півдні виходи кременю є у долинах річок Інгул та Інгулець. Лівобережжя відносно бідне на кремінь. Виходи цієї сировини відомі на Десні, Сожі та головним чином у Донбасі. Для лісостепових районів прикметний непрозорий кремінь світло-сірого кольору з білими прожилками. Значні виходи високоякісного донецького сірого кременю відомі у північно-західному районі Донбасу, довкола Краматорська, Слав’янська, Кривої Луки, Ізюму.

У господарстві племена бронзової доби використовували й інші породи каменю. Так, у регіонах степу є багаті поклади пісковику та ракушнику, гожі не лише для домобудівництва, а й для виготовлення найрізноманітніших знарядь.

Особливу цінність становлять тверді кристалічні породи: граніт, гнейс, кварцит та ін. Їхні поклади відомі у різних місцевостях, зокрема у районі Вознесенська на Південному Бузі. Найцінніші парадні сокири та булави виготовлялися із кристалічних порід Криворізького родовища, зокрема з діабазу. Наприкінці бронзової доби особливо цінними стали м’які породи каменю, на взірець тальку чи амфіболіту, що йшли на виготовлення ливарних матриць.

За доби бронзи існували два способи видобутку кременю: натуральний, що полягав у збиранні кременевих жовен, які лежать на поверхні, та шахтовий — з використанням різного роду підземних розробок: ям, підбоїв, штолень тощо. В Україні шахтовий спосіб відомий мало. Уявлення про нього дають розкопки у суміжних регіонах Білорусі та Польщі. Вони дають можливість говорити про те, що шахти мали різну глибину: від зовсім крихітних до 10—12-метрових. Форма шахт також була різною. Іноді вони з’єднувалися між собою переходами. Кількість шахт коливається від 5 до 100. Біля с. Красне Гродненського району розчищено 650 ям[380]. У шахтах знайдено знаряддя типу мотик з рогу благородного оленя, вугілля та сажу від вогнищ, залишки спаленої драбини, виготовленої з дерева з відпиляними гілками. Поряд із шахтами розміщувалися майстерні по виготовленню знарядь.

На початок бронзової доби уже були відомі усі головні засоби обробки кременю: різноманітна ретуш, шліфування, полірування, пікетаж тощо. За доби ранньої бронзи спостерігається їх удосконалення. Цей час, мабуть, слід уважати апогеєм кременеобробного виробництва. На середину II тис. до н. е. головні технологічні прийоми обробки кременю досягли своєї довершеності й фізичні можливості мінералу були вичерпані. Уже тоді в окремих регіонах помітні ознаки занепаду цього виробництва. Трапляються знаряддя з недбалою ретушшю, яка вкриває не всю поверхню, а лише окремі ділянки — кут, лезо, один робочий бік тощо. Погіршується якість шліфування, рідким стає суцільне шліфування, частіше шліфують лише робочу частину. Процес якісного та кількісного занепаду виробництва крем’яних знарядь триває. Їхнє місце поступово займають бронзові. Втрачається престижність крем’яних речей, що призвело до погіршення технології їх виготовлення. Степові племена на базі Кавказького, Карпато-Балканського та місцевого Донецького гірничо-металургійних центрів поступово нарощують виробництво металевих знарядь. Але у Північній Україні, віддаленій від головних осередків металургії та багатій практично невичерпними покладами кременю, провідний виробничий реманент лишається кам’яним майже до кінця бронзового віку.

За доби пізньої бронзи кількість кам’яних знарядь скорочується ще більше, та деякою мірою вони ще побутують на всіх теренах України. Лише на початку раннього залізного віку виробництво кам’яних знарядь, за винятком зернотерок, практично припиняється. Лише на Волині та у носіїв висоцької культури відомі на цей час крем’яні вироби. Таким чином, протягом бронзової доби кам’яні знаряддя відігравали значну роль у побуті та господарстві племен України. Для їхньої характеристики важливо уявити історію технології обробки кременю, яка пройшла у своєму розвитку ряд етапів. Виділено первинну та вторинну стадії обробки. За енеоліту та ранньобронзової доби побутувала так звана пластинчата техніка. У місцях залягання кременю майстри заготовляли різні за розмірами та формою пластини, відколюючи їх від жовен. До селища приносили лише пластини, а відтак із них виготовляли різноманітні знаряддя. Найбільшого поширення пластинчата техніка набула у племен, що населяли лісостепове Правобережжя. Одночасно з пластинчатою розвивається й техніка збереженої основи, пов’язана з масовим використанням тесел та сокир. На вироблення цих знарядь йшла велика кількість жовен. У такому випадку первинна обробка полягала у відборі найбільш відповідних за формою до запланованої речі шматків та сколюванні з них зайвих частин. Ця техніка відома в усій Центральній та Східній Європі. Польські археологи вважають, що її виникнення зумовлене значним розвитком землеробства, зокрема підсічного, для якого потребувалось безліч сокир. Побутує думка, що техніка збереженої основи пов’язана з появою та розселенням племен культури “бойових сокир”, яку іменують також культурою шнурової кераміки. На значній території Правобережної України ця техніка існує до кінця бронзової доби.

Вторинна обробка від початку епохи розрізнялася залежно від типу знарядь. Знаряддя повсякденного ужитку в господарстві та побуті: ножі, скребачки, сокири — не вимагали особливо ретельної обробки, що була адекватна прямому призначенню знарядь — рубати, скребти, різати. Предмети ж озброєння, крім прямого призначення, мали милувати око витонченістю, довершеністю форм та чепурним дизайном. Тут ретельно добирався матеріал, використовувалися пікетаж та шліфування, декоративне оформлення.

За призначенням кам’яні знаряддя можна розділити на пов’язані із землеробством, скотарством, обробкою деревини, озброєнням, побутові тощо. Серед землеробських знарядь вирізняються мотики, зернотерки, ступки з товкачами, ріжучі частини серпів. Майже на усіх поселеннях, а також у деяких похованнях бронзової доби виявлено мотики. Це знаряддя клиноподібної форми з широким, головно сплощеним лезом, загостреним протилежним кінцем. Звичайно мотики були оброблені грубими великими відколами, рідше лезова частина підшліфована або загострена за допомогою дрібніших відколів. Зрідка трапляються мотики із суцільно відшліфованою поверхнею та чітко позначеним пристроєм для закріплення держака — на штик просвердленого отвору або ж кільцевої виїмки довкола верхньої частини знаряддя. Окремо слід згадати кам’яну мотику, виявлену біля с. Новопокровське Чугуївського району Харківської області. Вона має вигнуту форму, загострене лезо та просвердлений отвір. Уся її поверхня ретельно відшліфована. Аналогічна за формою мотика походить із могильника біля с. Іванковичі на Київщині. Кам’яні мотики без отворів уставлялися, напевне, у рогову муфту або ж прив’язувалися до колінчастого дерев’яного держака.

Зернотерки, товкачі та ступки мало змінюються протягом бронзової доби. Виготовляли їх переважно з грубозернистих порід каменю. За формою зернотерки поділяються на овальні, підпрямокутні, зрідка круглі. Вони звичайно складаються із двох плит — нижньої, більшої за розмірами, та верхньої, меншої та вужчої. За доби пізньої бронзи поширюються невеликі ступки на піддоні з ретельно відполірованою поверхнею. З ними, напевне, пов’язані також ретельно зроблені товкачики, орнаментовані канелюрами та хрестоподібно розташованими рельєфними пуп’янками. Існує думка, що у таких ступках перетиралася вохра та інші речовини, які стосувалися культових відправ. Ширше були розповсюджені ступки, виготовлені із квадратних та круглих брил із чашоподібними заглибинами у центрі робочої поверхні. Шерехата поверхня заглибин дає можливість припустити, що такі ступки використовувалися для одержання крупи. Найчисленнішими є знахідки крем’яних серпів. Домінуючим типом крем’яних серпів від початку бронзової доби були масивні знаряддя, які за обрисами нагадували ножі з горбатою спинкою та прямим лезом. На добу середньої бронзи їхня кількість зменшується, а технологія виготовлення удосконалюється та урізноманітнюється, залежно від призначення знаряддя: для збирання зернових, заготівлі зеленого корму для худоби тощо. Серед виокремлених кількох типів найбільшого поширення набувають серпи дзьобовидної форми з розширеною п’яткою, вигнутою спинкою та трохи увігнутим лезом. Рідше трапляються тонкі серповидні знаряддя типу сікачів. За доби пізньої бронзи, крім суцільних серпів, подібних до більш ранніх, з’являються складені з двох-трьох, іноді чотирьох крем’яних платівок, які вставлялися до кістяної або дерев’яної муфти-руків’я. Такі серпи були вигідніші, позаяк заощаджували працю майстра — зламана частина не псувала знаряддя загалом, її легко було замінити новою пластиною-вкладнем. Осередок виготовлення складених серпів розташовувався десь на півдні Правобережної України. Саме там вони збережуться до ранньоскіфського часу, побутуючи уже поряд із залізними.

Кам’яні знаряддя, пов’язані із скотарством, складають, мабуть, найчисленнішу групу. За твердженням трасологів, вони слугували для обробки шкір, кісток, рогу. Насамперед це різноманітні за формою та розмірами ножі. На початку бронзової доби їх виготовляли із крем’яних платівок, а згодом — із відщепів. Деякі з ножів мали виділений черенок, що вставлявся до муфти-руків’я. Загалом же серед знахідок кількісно переважають скребачки. Залежно від конфігурації відщепів скребачки бувають круглими, прямокутними, трикутними та інших обрисів. Як робоча оформлялася вся поверхня або ж її окремі ділянки. Скребла різняться від скребачок лише більшими розмірами. Близькими до них за призначенням були скобелі та струги. Осібну групу знарядь складали різаки, різці та різачки. Для них показові ретельно загострене лезо та навмисне затуплена спинка з протилежного боку. Побутували також знаряддя із залощеним робочим кінцем, оформленим специфічною двобічною ретушшю, що призначалися для свердління отворів.

Наприкінці бронзової доби кількість згаданих вище знарядь помітно зменшується. Найдовше вони зберігаються на території лівобережного лісостепу. Технологія їх виготовлення збіднюється. Часто використовуються різні зовсім не оброблені відщепи. Ретушшю загострюється невелика ділянка на одній із граней відщепу або ж на куті. При цьому ретуш груба, велика з поодинокими фасетками. В інших регіонах знаряддя, пов’язані з обробкою продуктів тваринництва, були, очевидно, вже металевими.

Чималу групу складали знаряддя для обробки деревини: робочі сокири, сокири-молоти, долота, тесла. Серед сокір розрізняють два основні типи: крем’яні, рідше з інших порід каменю, тесловидні знаряддя, що вставлялися до колінчастого держака й були відомі ще з неоліту; кам’яні сокири з просвердленими для закріплення руків’я отвором. У лісостеповій смузі Правобережної України знайдено величезну кількість таких сокир. Причину їх масового виробництва можна вбачати у розвитку підсічного землеробства. Окрему групу складають долота з характерним вузьким лезом та тесла з дуговидним вигнутим лезом та звуженим протилежним кінцем.

Частину сокир слід віднести до сфери озброєння. Бойові сокири мали різну форму, були виготовлені з коштовних рідких порід каменю, завжди гарно оброблені, суцільно відполіровані, іноді орнаментовані. Зразками можуть слугувати бойові сокири з відомого Бородінського скарбу. Особливою вишуканістю форми та стрункістю пропорцій виділяється одна з них, що має тонкий обух та фігурно вигнуте лезо. Усі сокири Бородінського скарбу зроблені з нефриту, родовища якого відомі у віддалених від України Саянських горах. Їхня поверхня відшліфована до дзеркального блиску та оздоблена канелюрами[381]. Бойові кам’яні сокири загалом характерні для ранньо-бронзової доби. Надалі вони трапляються значно рідше та стають менш ошатними. Це переважно пласкі сокири ромбічної форми із загостреним лезом. Наприкінці бронзової доби кам’яні сокири як бойові та робочі знайдено лише на кількох поселеннях Північної України. Більшість із них трикутної чи овальної форми, з клиновидним лезом та круглим обухом. Техніка їх виготовлення досить груба та примітивна.

Рис. 178. Кам’яні сокири інгульської катакомбної культури, оздоблені рельєфним візерунком:

1 — Старогорожене; 2 — Широке; 3 — Старобешеве; 4 — Баратівка.

Одночасно з бойовими сокирами в ужитку були кам’яні булави, особливо поширені серед індоіранських племен. Вони відомі різної форми — кулясті, грушовидні, хрестоподібні, приплюснуті. Надто гарні три булави з Бородінського скарбу, виготовлені з білого тальку. Призначення булав, як і деяких парадних сокир, було подвійним — вони слугували зброєю та виконували функції атрибутів влади — клейнодів (рис. 178).

Серед крем’яних предметів озброєння не останнє місце посідають вістря до стріл і дротиків та кинджали. За ранньо-бронзової доби вістря до стріл у великих кількостях знайдено на поселеннях і в могильниках. Звичай класти стріли у поховання зберігається і пізніше, в окремих регіонах до раннього залізного віку. На початку доби найтиповішими були підтрикутні вістря з виїмкою в основі, а також ромбовидні та лавролистої форми. Згодом з’являються вістря з черешками. Пізньому періоду властиві найрізноманітніші форми вістер, виготовлених недбало, з ретушшю, нанесеною лише уздовж краю однієї із сторін. У похованнях поряд із стрілами часто бувають випростувачі древків — парні шматки обробленого пісковику із жолобом уздовж пласкої грані. Вістря до дротиків дещо більших розмірів, але за формою мало різняться від призначених для стріл. Крем’яні кинджали трапляються порівняно рідко, головним чином у культурах доби ранньої бронзи — катакомбній та шнурової кераміки. Звичайно вони чудово відретушовані по всій поверхні, мають трикутний чи овальний клинок та виділений черешок, що вставлявся У руків’я з кістки, дерева або шкіри.

Оцінюючи загалом виробництво кам’яних знарядь за доби бронзи, слід відзначити, що на теренах України простежуються три зони, що різняться за кількістю знарядь та рівнем виробництва. До першої зони з найрозвиненішою технологією відносяться лісостепове Правобережжя, Волинь та Середнє Подніпров’я, де обробка кременю мала давні традиції, пов’язані з енеолітичними, насамперед трипільськими, племенами. Другу зону складає степова смуга, де кам’яні знаряддя на середину II тис. до н. е. вже значною мірою були замінені металевими. І третю зону — лісостепове Лівобережжя. Тут кам’яних знарядь було багато й вони використовувалися протягом усієї бронзової доби. Що ж стосується технології виробництва, то на сході помітне певне відставання порівняно з двома іншими зонами, а також низка архаїчних рис, витоки яких є у місцевій неолітичній, навіть мезолітичній культурі.

Набір знарядь значною мірою залежав від господарчої спрямованості населення. Так, у степовій Україні знайдено більше знарядь праці, пов’язаних із скотарством, а в лісостеповій — із землеробством. Предмети озброєння, хоча й відзначаються низкою рис, притаманних тій чи тій археологічній культурі, загалом досить уніфіковані на всіх теренах України, а їхні зміни, зникнення одних і поява інших форм, диктувалися часом.

Є невелика група пам’яток, котрі містять дані щодо організації каменедобувного та каменеобробного виробництва. Перш за все це залишки різних підземних розробок. Той факт, що шахти як в Україні, так і в суміжних регіонах переважно відносяться до більш раннього енеолітичного періоду, а за бронзової доби практично невідомі, слугує непрямим показником того, що внаслідок появи бронзи потреби у кам’яних знаряддях зменшилися. Тепер вони могли задовольнятися за рахунок використання каміння, яке лежало на поверхні.

Найцікавішим типом пам’яток, що висвітлюють організацію кременеобробного виробництва, є майстерні. Відомі невеликі майстерні, розташовані у житлах або у безпосередній близькості від них. Судячи з характеру відходів — численних відщепів, шматків жовен із кіркою та форм, непридатних для виготовлення будь-яких знарядь, — такі майстерні були сімейними. Лише у такому випадку був сенс приносити крем’яні конкреції у необробленому вигляді до житла і там вже відпрацьовувати усі ланки виготовлення знарядь. Подібні сімейні майстерні відомі у лівобережному лісостепу.

Другий тип майстерень можна назвати загальнопоселенськими. Раніше їх іменували громадськими. Як правило, вони розташовані на околиці селища або ж неподалік від місця розробки кременю. У таких майстернях більшість виробів складають заготовки знарядь. Відходи виробництва, зокрема непотрібні частини жовен, відщепи, уламки, лишали на місці видобутку сировини. До майстерень приносили лише заготовки і там вже виготовляли з них різні знаряддя. Кількість заготовок та зіпсованих знарядь вказує на те, що такі майстерні обслуговували усе поселення. Наявність спеціалізованих майстерень для виготовлення лише одного виду знарядь — сокир, серпів, вістер до стріл та дротиків — можна розглядати як свідчення того, що вони задовольняли потреби кількох сусідніх поселень. Найбільше таких поселень відомо на Волині. Польські дослідники дійшли висновку, що за ранньобронзової доби поблизу багатьох виходів кременю виникали і функціонували спеціалізовані поселення. Головними заняттями їхніх мешканців були видобуток, виготовлення та, напевне, реалізація виробів із кременю[382]. Існування аналогічних поселень можна припустити і в Україні, наприклад на р. Горинь біля с. Сапанів Кременецького району. Там на площі кількох квадратних кілометрів виявлено велику кількість майстерень по виготовленню головним чином знаменитих волинських серпів. Складається враження, що кількість майстерень значно перевищувала реальні потреби населення, яке там проживало. Водночас серпи своєрідної форми з волинського кременю виявлено далеко за межами Волині — на Дніпрі, Сіверському Дінці і навіть на Дону. Таким чином, на Волині існували поселення, мешканці яких спеціалізувалися на виготовленні та реалізації серпів, а можливо, й інших знарядь праці.

Важливим джерелом, що дає змогу скласти уявлення про каменеобробне виробництво, є поховання майстрів, що супроводжуються виготовленими ними ж знаряддями. Відмінну ознаку найбільш ранніх поховань становить різнобічність майстра, який пішов із життя. Він, мабуть, обслуговував потреби усього селища, виготовляючи усі можливі кременеві знаряддя: скребачки, ножі, вістря до списів та стріл тощо[383]. Про диференціацію виробництва можна говорити вже для більш пізнього часу. Трапляються, зокрема, поховання майстрів по виготовленню стріл, сокир, булав тощо. Згадані факти дають підстави припустити, що на теренах України побутували сімейне та громадське, чи загальнопоселенське, виробництво. Наприкінці бронзової доби організація виготовлення виробів з каменю, можливо, носила вже товарний характер. Майстер самотужки чи в контакті із спеціалістами з видобутку сировини виготовляв знаряддя, що мали попит: вістря до стріл, серпи, зернотерки, ступки, ливарні формочки. Далі самостійно чи через посередників реалізовував свою продукцію шляхом продажу чи обміну на необхідний для нього товар.

Глава 4 Суспільний устрій

Суспільний устрій первісних племен надто важко реконструювати на археологічному матеріалі за браком писемних джерел. Будь-які логічно побудовані конструкції не підкріплені живим словом очевидця, носитимуть тут гіпотетичний характер. Попри всю обмеженість інформаційної бази археологічних джерел вони дають змогу намітити риси суспільного устрою племен бронзової доби. Якщо суспільства кам’яного віку з привласнюючими формами господарства вважаються ранньопервісними, то етносоціальні організми, основою яких є розвинені форми відтворюючого господарства, відносяться до пізньопервісних. Усе без винятку населення України у II тис. до н. е. відповідає критеріям пізньопервісного суспільства, яке наближалось у своєму розвитку до ранньокласових структур.

Загалом же етнічні утворення бронзової доби в Україні близькі до моделі ранніх землеробсько-скотарських комплексних суспільств, для яких характерні ускладнення структур у соціальній, політичній та економічній сферах, соціальна ієрархія, суспільна та майнова диференціація, підвищення ролі центру, а в політичному плані вождя-лідера, інтеграція суспільства. Археологічні матеріали дають можливість реконструювати такі клітини суспільних структур бронзової доби, як сім’я, громада, патронімія, плем’я, союз племен.

Поява малої сім’ї, ймовірно, збігається саме з добою бронзи. Напевне, першою формою окремої сім’ї була велика сім’я, яку називають також великосімейною громадою. Вона добре простежується, наприклад, у трипільській культурі. З часом потреба у постійній праці великих сімей, як і у спільному проживанні далеких родичів, відпадає. З великих сімей виділяються малі, пов’язані щонайтіснішими родинними зв’язками, — чоловік, жінка, діти. Житла стають меншими, єдиним — кухонне вогнище.

Свідчення щодо сімейних відносин можуть дати матеріали поселень та могильників. На деяких найповніше досліджених поселеннях, таких, як Андрусівка на Тясмині, Пустинка на Дніпрі, Усове Озеро на Сіверському Дінці, мала сім’я проживала в окремому житлі площею 60—80 м². Враховуючи, що частина житла використовувалася під худобу та для господарчих потреб, для Проживання лишалося 30—40 м². У такому приміщенні могли мешкати 7—8 осіб, які й складали малу сім’ю. Це підтверджується також розмірами нар у ряді жител. Одне кухонне вогнище чи піч та спільні нари для відпочинку вказують на те, що мешканці домівок справді складали одну сім’ю. Етнографічні паралелі уможливлюють припущення, що до такої сім’ї входили чоловік, жінка, двоє-троє дітей та один-два самітні родичі (дядько, тітка, рідше бабуся чи дідусь)[384]. Показово, що таке число небіжчиків налічується в окремих склепах-катакомбах басейну р. Молочної та на окремих ділянках грунтових могильників доби пізньої бронзи. Групи (мабуть, сімейні) поховань простежені на могильнику культури Ноуа Острівець Івано-Франківської області (156 поховань)[385]. Особливо цікавий матеріал дає могильник білозерської культури біля с. Широке на Херсонщині, де 128 поховань розділено на окремі ряди з 4—12 могил у кожному (розкопки О. М. Лескова). За антропологічними визначеннями у такому ряду є поховання чоловіків, жінок, дітей, імовірно, членів однієї сім’ї.

Деякий матеріал щодо сімейних відносин містять парні поховання. Дуже багато їх виявлено в індоіранському ареалі на початку II тис. до н. е., коли кожне п’яте поховання було колективним у носіїв катакомбної культури (20 %). Серед них переважають поховання чоловіка й жінки та дорослого з дитиною. Відомі парні поховання чоловіків, але відсутні — жінок[386]. На жаль, антропологічних визначень парних поховань надто мало для певних висновків, крім хіба що про залежність жінки від чоловіка та можливість насильницької смерті жінки по смерті голови сім’ї. Але вже на середину II тис. до н. е. відсоток парних поховань знижується до 0,7 %. Їхня наявність тут може бути пояснена одночасною смертю родичів, оскільки ніяких доказів насильницької смерті одного з небіжчиків немає.

Малі сім’ї залишалися складовими частинами роду. Більшість поселень бронзової доби, які налічували 5—10 житлово-господарчих комплексів, були, напевне, родовими колективами. Крупніші населені пункти мали до 15—20 жител, розподілених на дві групи. З певною групою жител пов’язана окрема культова споруда. Це дає змогу припустити існування на одному поселенні двох сусідських родів, які разом утворювали громаду.

Особливий інтерес становлять великі селища сабатинівської культури на Південному Бузі та Дніпрі з гніздовим або вуличним плануванням будівель. З’явилася навіть спокуса пов’язати їх із “безналацовими містечками” Ахейської Греції, що спричинилося до слушної критики. Проте немає сумніву, що такі пункти були заселені кількома родами або навіть громадами. Межею поділу могли правити вибалок, струмок чи невелика річка. Така ситуація простежена на Миколаївщині, де селище Бузьке на лівому березі Південного Бугу було розділене на дві частини струмком, а на протилежному боці ріки, через острів, розташовувалося ще більше селище — Виноградний Сад. Мабуть, люди, які жили на різних берегах річки, належали до різних громад.

Скупчення поселень на малій відстані одне від одного, буквально в полі зору, характерне для окремих районів розселення більшості етнічних спільностей. Кущове розташування селищ особливо помітне при дослідженні пам’яток другої половини II тис. до н. е., коли внаслідок демографічних процесів значно зростає щільність населення. Тут скупчення включали до десяти і більше окремих населених пунктів. Наприклад, у Ямпільському кущі селищ доби пізньої бронзи уздовж лівого берега Сіверського Дінця обстежено 7 чи 8 пунктів. Там могли проживати одночасно до 500 чоловік. Безперечно, це прояв певної соціальної організації населення вже на міжселищному рівні. Для його оцінки археологи використовують поняття “патронімія”. За даними етнографії патронімія включає спільності, пов’язані родинними або територіальними зв’язками. У найменуванні таких спільностей звичайно є вказівка на походження від спільного чоловічого предка[387].

За зразок територіальної патронімії може правити Пилипчатинський кущ міднорудних копалень та селищ рудокопів іраномовного населення доби пізньої бронзи у верхів’ях правих приток р. Бахмутки на схід від Артемівська (Бахмута). Тут на площі близько 60 км² виявлено 10 копалень та 6 селищ із виразними ознаками ливарного виробництва[388]. Ймовірно, що контроль за видобутком та переробкою мідної руди здійснювала ця патронімія. Тоді ж мешканці згаданих вище Ямпільських селищ контролювали гирло р. Бахмутки, напевне, маючи зиск від транспортування мідної руди водою як посередники. На Правобережній Україні, довкола Кременця, спостерігається, зокрема, скупчення правослов’янських поселень, жителі яких спеціалізувалися на виготовленні крем’яних знарядь: серпів, тесел, наконечників до дротиків.

Такі археологи, як С. С. Березанська та І. К. Свєшніков, розуміють патронімію інакше. Вони схильні обмежувати її частиною великого селища. Співіснування декількох патронімій припускається для поселення стржижовської культури Зозів II Рівненської області[389]. На Пустинці та Усовому Озері співіснували по дві патронімії, а відповідний кущ поселень С. С. Березанська зіставляє з племенем. Дане твердження неспроможне, оскільки племена різняться між собою не лише територією, а й мовою, самосвідомістю, обрядами (поховальними, наприклад) і, нарешті, апаратом влади[390]. Такі відмінності між двома сусідніми кущами одноетнічних поселень уявити важко. За історичними джерелами на теренах України існували дві класичні групи племен. Це скіфські племена V ст. до н. е. та їхні сусіди, за Геродотом, а також східнослов’янські племена напередодні утворення Київської держави, за “Повістю минулих літ”. В обох випадках за цими групами племен були закріплені значні території. За доби бронзи племені може відповідати локальний варіант якої-небудь культури або й культура загалом, якщо вона займає відносно невелику територію, скажімо висоцька.

За приклад археологічної відповідності племен може правити гірськокримський варіант білозерської (пізньозрубної) культури, поширений у межах трьох хребтів Кримських гір. Основою економіки тут було яйлажне скотарство, яке диктувало часту зміну місць проживання. У гірських умовах склався і своєрідний обряд поховання у кам’яних скринях. Для такого екологічно замкненого середовища можливе утворення мовного діалекту. Згадаймо, що саме у цій місцевості у середині І тис. до н. е. Геродот засвідчує проживання таврів[391]. Враховуючи, що археологічно простежена еволюція гірськокримського варіанта білозерської культури у культуру історичних таврів І тис. до н. е.[392], пам’ятки пратаврів можуть слугувати еталоном для вивчення структури племен бронзової доби. Характерно, що в окремих районах гірського Криму також спостерігаються скупчення поселень та могильників, відповідні патроніміям.

Союзи племен є формою етносоціальної організації та організації влади, властивою добі пізньопервісного суспільства. Добі бронзи притаманні воєнні сутички поміж племенами, захоплення чужих територій, протиборство різних племінних груп у боротьбі за худобу, землю, копальні та інші цінності. Зростання ролі воєн призвело до принципових змін у структурі суспільства. Потреби захисту спричинювали укрупнення спільностей. Вистояти поодинці було дедалі важче. Помітною ставала тенденція до утворення надплемінних структур, що складалися з кількох племен. Це й були союзи племен, або конфедерації. З часом інтеграційні процеси посилювалися, а союзи дедалі збільшувалися та могутнішали. Ускладнення суспільної організації вимагало створення особливих органів для керування союзом племен. Знать, яка виділилася при цьому, поступово посідала панівне місце у суспільстві.

Перетворення війни на постійний промисел зумовлювало до відокремлення стану військових. Часті війни, у яких брала участь переважна більшість дорослого чоловічого населення, дедалі помітніше посилювали статус воїна.

Можна було б чекати, що воєнні сутички на теренах України відбувалися здебільшого поміж степовими скотарськими племенами та лісостеповими землеробськими. Однак, мабуть, це не так. Напевне, існували якісь домовленості або діяли сталі традиції невтручання. Адже ще за доби енеоліту, коли правобережний лісостеп населяли багаті трипільські племена, дивує їхнє невтручання у життя степовиків. Ряд дослідників уважає, що немає жодних підстав говорити про воєнні зіткнення поміж племенами степового енеоліту та трипільцями. Така ж картина спостерігається і пізніше, за доби бронзи. Відомий лише один факт глибокого проникнення на північ степових індоарійських племен першої чверті II тис. до н. е., коли носії катакомбної культури, рухаючись уздовж Дніпра та Сіверського Дінця, вийшли на широту Києва та Харкова, на землі, зайняті праслов’янським та фіно-угорським населенням. Однак помітних слідів воєнних зіткнень, зброї, спалених селищ там немає. І на яких умовах відбувалося просування індоаріїв, лишається тільки здогадуватися.

Попри усю логічність аргументації така ідилічна картина взаємовідносин землеробів та скотарів протягом мало не трьох тисяч років викликає сумнів. Адже ворожі стосунки між рухливими скотарями та осілими землеробами, а саме такий розподіл сил маємо в Україні за часів енеоліту — бронзи, започаткувалися з переходом до відтворюючих форм господарства. На це неоднозначно вказує “Старий заповіт”: “І був Авель пастух овець, а Каїн був землероб”[393]. Трагічний результат їхніх “братерських” відносин — загальновідомий. Опанувавши степ, союзи племен індоаріїв, іранців, кіммерійців і так далі постійно здійснювали силовий тиск на землеробські і перш за все праслов’янські племена лісостепу на головних напрямках (у сучасній топографічній номенклатурі це Харків, Київ, Вінниця). Звичайно,' археологічних проявів активного протистояння землеробських та скотарських племен поки що замало для II тис. до н. е. Але ж і не відпрацьована методика їхнього цілеспрямованого пошуку. Вважаємо за потрібне звернути увагу на один історичний збіг. На початку І тис. до н. е. гине у вогні низка поселень прафіно-угорського населення уздовж правого берега Орелі, на лівому та селищ і городищ праслов’ян уздовж Тясмина на правому боці Дніпра. Одні дослідники вважають, що це результат агресії іранських племен з півдня, інші цими ж фактами обгрунтовують рух фракійських племен на лівобережжя Дніпра із заходу. Через дві тисячі років, у другій половині XI ст. н. е., по цій же лінії (Орель — Дніпро — Тясмин) пройде південний кордон Переяславської України[394]. Таким чином найдавніша Україна перекрила найуразливіший для землеробів з боку скотарів київський степовий коридор. Відповідно, далі на захід, постала Подільська Україна.

Інша система городищ, які виникли на перетині доби бронзи та раннього залізного віку, зафіксована у західних регіонах України уздовж лівого берега верхньої течії Дністра та у Дністро-Прутському межиріччі[395]. Вони захищали ареал розселення фракійських племен від загрози зі сходу.

Збройні конфлікти відбувалися як між етнічно однорідним населенням, так і між різноетнічними союзами племен. Добре простежується об’єднання у могутній союз праслов’янських племен — носіїв східнотшинецької та комарівської культур. Імовірно, такий союз був спрямований проти іраномовних носіїв зрубної культури, які просувалися на північ та захід. На правий берег Дніпра, зокрема, просочилися лише порівняно невеликі групи іраномовного населення. Воєнне протистояння було між праслов’янським населенням білогрудівської культури та фракійськими племенами, що насувалися на Наддніпрянщину із заходу. Щодо характеру відносин фіно-угорського населення, яке обіймало північно-східний кут України, з індоаріями — носіями катакомбної культури, то можна вважати красномовним факт із галузі історичної лінгвістики, датований II тис. до н. е. Фінське слово “огеа” у значенні “раб” походить від етноніма “арій” (“агуа”). Так само етнонім “слов’янин” (“slave”) у значенні “раб” використовувався у германців, а “хазар” (’’gazaerag”) у значенні “раб, кріпак” — у осетинів — іраномовного народу[396]. Таким чином, міжетнічні конфлікти призводили до воєнних сутичок. Як наслідок утворювався прошарок нерівноправних членів громад за рахунок полонених.

Союзи племен не були чимось сталим та тривким. Вони виникали та розпадалися залежно від конкретної ситуації. Багато що значили не лише чинники зовнішньої небезпеки, а й особисті взаємини вождів усередині союзноплеменної верхівки.

Племена, що населяли Україну в II тис. до н. е., не пішли урбаністичним шляхом розвитку, до якого тяжіли, наприклад, носії трипільської культури. Тут формувались досить стрункі економічні та політичні структури, типові для землеробсько-скотарських суспільств, що базувалися на екстенсивному веденні господарства. Незважаючи на відносно низький рівень розвитку, воно вже виробляло продукцію понад прожитковий мінімум. Оскільки основним виробником продукції вже виступала мала сім’я, то вона й намагалася закріпити за собою право власності на оселю, господарські споруди, землю та худобу. Поступове відособлення власності об’єктивно призводило до майнової, а згодом і соціальної нерівності. Адже розпорядитися майном, навіть розподіленим “по справедливості”, можна по-різному, зважаючи хоча б на природні здібності господаря та кількість дужих робочих рук.

Процес диференціації суспільства за доби бронзи відбувався у напрямку зростання кількісних показників, без кардинальних змін суспільного ладу. На археологічному матеріалі соціальну диференціацію простежувати складно. Мало інформації тут дають поселення та житла. Лише на деяких селищах доби пізньої бронзи (Анатоліївна, Чикалівка) помітні окремі будівлі більшого розміру та нестандартної архітектури. Напрошується висновок, що умови існування різних верств суспільства за доби бронзи навряд чимось істотно різнилися. Суттєве значення, очевидно, мали кількість та якість споживаної їжі, одягу, металевих знарядь праці, зброї, прикрас, престижних речей. Показником майнового розшарування є скарби, що складаються головним чином із металевих речей та брухту, окремі коштовні знахідки. Згадаємо Бородінський (Бессарабський), Лобойківський, Колонтаївський скарби, золоту чашу із Крижовліна. Зрозуміло, що такими речами не могли володіти усі. Власниками скарбів металевого брухту могли бути ремісники-металурги, але й вони у соціальному плані стояли вище від рядових представників громад. Матеріали могильників дають більше інформації щодо формування станових відмінностей у суспільстві. Багатство супроводжуючого інвентаря, ознаки складних ритуальних дій під час поховальної церемонії, монументальність усипальниці та надмогильної споруди можуть бути надійними свідченнями того, що тут похований не рядовий одноплемінник. З іншого боку, відсутність речей у могилі за умови, що наявність їх була нормою поховального обряду усіх етнічних груп II тис. до н. е. в Україні, вказує на низький соціальний ранг похованого. Поховальні комплекси, інвентар яких обмежувався однією річчю, а розміри могильної ями збігаються з розмірами тіла небіжчика, звичайно складають більшість і, мабуть, репрезентують групу рядових членів суспільства. У середовищі індоіранських племен вони складали близько 45 % населення[397]. Третю соціальну групу становили люди, що були поховані з кількома предметами у досить просторих гробницях. Вони утворювали прошарок заможних сімей. Горішній щабель суспільної ієрархії займала знать. Саме їй, імовірно, належали коштовна зброя, золотий посуд, худоба і влада.

Поховання осіб найвищого рангу містять багату інформацію, яка дає змогу уточнити функції окремих представників цього прошарку суспільства, адміністративні (старости різного рангу), духовні (жерці, шамани), військові (вожді). До знаті були наближені ремісники престижних професій: ливарники, ковалі, зброярі, виробники колісниць, ювеліри. Таким чином, знать виступала організуючою та рушійною силою тих суспільно-економічних процесів, що вели від варварства до цивілізації. Особливий статус представників знаті поширювався на членів їхніх сімей, також наділених певними привілеями.

Оскільки наявність індоаріїв на півдні Східної Європи засвідчена значним колом археологічних та лінгвістичних фактів, є сенс навести соціальну структуру ведійських аріїв на підставі писемних джерел. Суспільство аріїв було чітко структуроване на чотири варни. Варна означає “колір”, “якість”, “розряд” людей. За легендою, викладеною в одному з гімнів “Рігведи” (X, 90), першу людину, Пурушу, було принесено в жертву. І от із вуст Пуруші походять брахмани, із рук — кшатрії, із стегон — вайш’ї, а зі стоп — щудри. Варну брахманів — “тих, хто знає священне вчення”, складали жрецькі роди, а їхнім кольором виступав білий. До варни кшатріїв — “наділених могутністю” — належали княжі роди, військова знать, колір — червоний. Варна вільних общинників — вайш’їв — була найчисленнішою, колір — жовтий. До найнижчої варни — шудр — належали неповноправні члени суспільства. Їхнім кольором був чорний, що символізує темноту (“tamas”)[398]. Відповідний становий поділ існував, можливо, і у найдавніших іраномовних племен.

Серед поховань знаті індоєвропейської спільності в межах України переважають комплекси з ознаками осіб духовного рангу — жерців-брахманів. Їхнім становим символом, окрім білого кольору (наявність порошку крейди в могилі), виступає пишно оздоблена чаша. Окремий тип таких чаш складають дерев’яні посудини, куті металевими фігурними платівками. Вони трапляються у похованнях усієї вервечки степових культур цієї етнічної спільності й передані у спадок іраномовним кіммерійцям, скіфам, сарматам. Серед інших ознак поховань осіб духовного сану назвемо широке використання крейди, вохри та вогню у ритуалі, обряди кремації, моделювання обличчя по черепу, наявність менгіра, стели чи ідола біля могили, влаштування святилища.

Причини, з яких так виразно простежується саме духовна функція знаті, іще не з’ясовані. Це тим більш дивно, що на схід від України, у середовищі теж індоіранських племен яскраво проявилася військова функція знаті, її високий майновий стан[399]. І все ж дана функція знаті підкреслена у низці поховань індоіранської, праслов’янської та прабалтійської етнічних спільностей (Борисівна, Івання, Дніпропетровськ, Стрелиця). Ширше, особливо в індоіранському середовищі, коло поховань людей, наділених адміністративними функціями, що не завадило виконанню ними ж і військових функцій. Ознакою таких поховань є наявність клейноду, тобто атрибута влади. За історично-етнографічними свідченнями до розряду клейнодів можуть бути віднесені кам’яні шліфовані сокири та булави, дерев’яні жезли та костури (герлиги), штрикала з бронзовими вістрями, нагайки та трості, оздоблені деталями з кістки та рогу. Клейноди можна легко поділити на дві групи — предмети озброєння (булави, сокири) та знаряддя праці (герлиги, штрикала, нагайки, трості). Отже, носії клейнодів могли виконувати як військові, так і адміністративні функції, поєднуючи їх у разі необхідності. В окремих випадках вождь чи старшина виконував обов’язки жерця. Розподіл та перерозподіл адміністративної, військової та духовної влади були джерелом постійних конфліктів у середовищі родоплемінної знаті. Розстановка сил перебувала у стані постійної динаміки.

Дискусійною є проблема участі представників знаті безпосередньо у сфері матеріального виробництва, здатності займатися конкретним ремеслом. Справа у тому, що більша половина поховальних комплексів ливарників та зброярів індоарійської групи поряд із відповідними знаряддями праці містить також атрибути влади — клейноди. З одного боку, це може свідчити про безпосередню участь знаті в окремих видах виробничої діяльності, з іншого — може вказувати на те, що влада вождя поширювалася на всі цінності суспільства. Зображення ллячки та форми для розливу металу на стелі з Керносівки ілюструє особливу роль ливарного виробництва, що природно для бронзової доби. Верхівка суспільства контролювала розподіл металу та виготовлення найцінніших видів зброї, бойових колісниць тощо. У Ведах є вказівка на те, що окремі ремісники, зокрема майстри по виготовленню колісниць, складали особливу суспільну категорію “царських слуг”, не зараховану до аристократії.. Загалом же ремеслом займалися переважно шудри — неповноправні[400].

Суспільство бронзової доби на всіх етапах розвитку виступає як патріархальне. Чоловіки відігравали провідну роль на всіх щаблях соціальної структури, починаючи з сім’ї.

Становище жінки у таких умовах великою мірою залежало від суспільного стану її чоловіка, батька. Об’єктивно важкі умови життя, недоїдання, антисанітарія спричинювали велику смертність, перш за все серед жінок-матерів, залучених до шлюбу[401] вже з підліткового віку. Водночас чималу кількість коштовних прикрас із золота, срібла, бурштину та інших матеріалів виявлено саме у похованнях жінок, так чи інакше пов’язаних із знаттю. За яскравий приклад таких поховань правлять кургани Гордіївського могильника на Південному Бузі. Тут, навіть у пограбованих похованнях, знайдено золоті діадеми, браслети, сережки, велику кількість розсипаного бурштинового намиста та інших прикрас.

Ієрархічна побудова суспільства бронзової доби в Україні простежена на археологічному матеріалі. Одним із проявів відособлення знаті від рядових общинників було спорудження окремих могильників, які містили поховання представників панівної верстви та залежних від неї осіб. Серед них можна назвати курганні могильники біля с. Івання Рівненської області, Заможне — Степовий на Запоріжжі. На таких могильниках зводилися окремі кургани на одне-два поховання, ритуальні майданчики, святилища, жертовники з черепами свійських тварин. Поховання залежних осіб розміщувалися на периферії цих курганів, у ровиках. Деякі з таких могильників знаті служили племінними святилищами, місцями вшанування пам’яті героїзованих предків.

Логічним завершенням розшарування суспільства на рівні сім’ї, роди, громади, патронімії була диференціація племен. Наявність Гордіївського могильника є доказом на користь існування бідних та багатих племен або племінних груп — вищої форми розшарування суспільства.

Археологічні матеріали свідчать, що концентрація влади на племінному, а у випадках воєнної небезпеки і міжплемінному рівні вела до поєднання адміністративних, військових, культових та виробничих її функцій у руках вождя. Випадки такого поєднання простежуються при аналізі інвентаря у деяких похованнях індоіранської спільності. Лише особі найвищого соціального рангу, яка перебрала на себе низку керівних обов’язків, міг належати унікальний комплекс речей знаменитого Бородінського скарбу. Фактично це набір клейнодів, де символами влади виступають мармурові навершшя булав; військового рангу — золочені вістря до списів та кинджал, нефритові сокири; культових обов’язків — бронзові окуття дерев’яної ритуальної чаші. Для поховання осіб князівського рангу була споруджена, ймовірно, десятиметрова Широка могила, оточена кам’яним кільцем. Виявлено дві дерев’яні гробниці, влаштовані у великих ямах, перекритих стовбурами дерев.

Реальність концентрації управління різними сторонами життя племені в руках однієї особи підтверджує аналіз зображень на керносівському ідолі, датованому кінцем III — початком II тис. до н. е.[402] Кремезний лисий чолов’яга з вусами, бородою та підкресленими ознаками статі стискає правицею булаву — символ влади. Вражає кількість зброї, зображеної на передній площині ідола: дві бронзові та кам’яна сокири, спис, лук. Ними володіти міг лише воєначальник. Малюнки задньої площини: дерево життя, символ Сонця та Місяця, вовчий хвіст, обриси стоп — репрезентують духовну сферу, якою мав керувати жрець-шаман. Зображення виробничої сфери показано нижче пояса: загін для худоби, кобила із жеребцем, віл, знаряддя ливарника. Вони засвідчують вплив вождя на сферу економіки. Дві динамічні сцени на передній та лівій площинах ідола (полювання та запліднення жінки) доповнюють функції вождя. Таким чином, поліфункціональність верховної влади ніби закладена в образний ряд керносівського ідола (рис. 179).

Рис. 179. Кам’яний ідол із Керносівки — взірець монументальної скульптури індоіранців.

З іншого боку, керносівського ідола можна сприймати як антропоморфізовану модель суспільного устрою іноаріїв, відому з вед. Вище згадувалося, що брахмани походять із вуст, себто голови першолюдини Пуруші, кшатрії — виконавці військових обов’язків — з рук. Уся зброя зосереджена саме біля рук ідола. Спускаючись нижче, ми переходимо до вайш’їв — рядових общинників-скотарів, які походили із стегон Пуруші. Відповідно, на ідолі худоба та загін для неї зображені нижче пояса, на стегнах. Неповноправні, темні шудри походять із стоп, зображення яких вміщене поперек пояса, ззаду. Поруч із стопами — інструменти ливарника, а саме ремеслом і повинні були займатися шудри згідно з ведійськими джерелами. Навряд чи така тотожність моделей суспільного устрою є випадковою. Тут образна інформація лише доповнює писемну. Відлуння арійської соціальної структури збереглося і в українському фольклорі, як оповіді про мудрих людей, рахманів. Дослідники пов’язують їх з брахманами[403]. Біля Кривого Рогу є с. Рахманівка, а серед українських прізвищ трапляється Шудря — від “шудри”. Термін “вайш’я” (vaisya, vis) близьке за змістом до слов’янського “весь” (село, община).

Структурованість суспільства стимулювала розвиток форм власності на майно, реманент, худобу, землю. У скотарсько-землеробському середовищі найгостріше стояло питання власності на худобу. Саме худоба вважалася головним мірилом багатства ведійських аріїв, за її переділ точилися нескінченні воєнні сутички. Згідно зі схемою, розробленою О. І. Першицем та доповненою К. П. Бунятян, є підстави говорити про три форми власності на худобу: особисту, як складову частину колективної (громадської), на стадії приручення тварин;відособлену (посімейну) на стадії одомашнення та утвердження скотарства як галузі діяльності; приватної на завершальному етапі розвитку первісного суспільства та для вторинних формацій. Аналізуючи практику жертвоприношень у поховальному ритуалі індоіранських племен, можна дійти висновку, що власність на худобу була в них відособленою. Жертви тварин, пов’язані з конкретними похованнями, вказують на можливість існування індивідуальної власності на худобу в межах сім’ї.

Для вивчення форм власності на землю матеріали бронзового віку в Україні дають мало підстав. Можна лише припустити, що правом на володіння землею були наділені повноправні члени суспільства. Форма цієї власності швидше за все була відособленою (посімейною). Соціальна та майнова диференціація наближали племена бронзової доби в Україні до утвердження інституту приватної власності.

Розвиток форм власності вів до удосконалення організації суспільства, до впровадження певних форм податкової системи, без якої важко уявити реалізацію надлишкової продукції, точніше, її перерозподіл. Обмежені можливості екстенсивного скотарсько-землеробського господарства та віддаленість від центрів первинних цивілізацій не давали змоги населенню України вийти на шлях державотворення за доби бронзи. За такої ситуації найактивніші та структурно оформлені спільності періодично мігрували з теренів України у напрямку до вогнищ цивілізації. Такі явища стримували процес державотворення, вели до стагнації у суспільстві.

Отже, за бронзової доби на теренах України структури степових та лісостепових колективів, а тим паче поліських, істотно різнилися. Степові простори Північного Причорномор’я та Надазов’я протягом II тис. до н. е. були ареною міграцій, переміщень населення, воєнних сутичок. Поза тим, населення українських степових районів на сході перебувало під відчутним впливом племен Кавказу, а на заході — фракійців із Прутсько-Дністровського межиріччя. Під впливом останніх на півдні України виникли високорозвинені культурні утворення, які викликають аналогії з міськими цивілізаціями Греції. У лісостепових та поліських районах, віддалених від металургійних центрів, життя йшло спокійніше. Відсутність тут наприкінці доби бронзи значних переміщень населення спричинилася до того, що в матеріальній культурі (і, напевне, в суспільному устрої) простежуються вельми давні традиції та сталі, навіть застійні явища.

Глава 5 Духовна культура

Вивчення духовної культури на археологічному матеріалі утруднюється специфікою джерел. Палітра її збіднена внаслідок відсутності будь-яких матеріалів з усної народної творчості (пісень, легенд, переказів історичних подій, прислів’їв тощо). Про музику та танці можна скласти якесь уявлення за знахідками залишків окремих інструментів та шумливих прикрас, але відтворити її первісне звучання та хореографію практично неможливо. За кадром залишаються події та обряди, пов’язані з народженням дитини, входженням її до стану дорослих, шлюбні звичаї, перші фази похоронного ритуалу, що здійснювалися поза цвинтарем. Збереглися лише окремі твори образотворчого та декоративного мистецтва, виконані у камені, глині, металі, склі. Мало дійшло до нас виробів із дерева, іще менше — із шкіри, тканин, лози, очерету та соломи. Безслідно зникли малюнки на землі (геогліфи), татуїровки, декоративне оздоблення жител та святилищ. Усе це слід мати на увазі, оцінюючи доробок людей бронзового віку у царині духовної культури.

Сенс життя людини ніколи не зводився до тваринного та рослинного існування ради того, щоб не померти з голоду самому і забезпечити прожитковий та побутовий мінімум своїм дітям та онукам. І хоч піклування про хліб насущний упродовж тисячоліть було, та й нині лишається, первинним, але паралельно йому розвивалося начало духовне. Вічні запитання: Хто ми? Звідки прийшли? Куди підем? — хвилювали людину бронзової доби. Та чи інша відповідь на них накладала особливий відбиток на духовну культуру. Культурні досягнення доби бронзи своєрідні, що відрізняє їх як від попередньої енеолітичної епохи, так і від наступної доби раннього заліза. Відхід від образотворчості, особливо помітний на пам’ятках України, зробив орнамент та знак головними інформативними елементами культури. Схематизм та лаконізм і навіть аскетизм відбилися на культурі усіх племен тієї доби в Україні та інших регіонах Східної Європи. Однак певні традиції простежуються окремо для степової та лісостепової смуг, що визначило деякі відмінності у конкретних проявах матеріальної та духовної культури.

Населення лісостепу, перш за все правобережного, сприйняло, хоча й незначною мірою, традиції трипільської культури (глинобитне домобудівництво, дрібна культова пластика, календарні землеробські обряди, насичена та різноманітна орнаментація посуду тощо). Степовики в основному наслідували та модифікували спадщину ямної та кемі-обинської культур (кам’яне домобудівництво, курганна архітектура, антропоморфна скульптура великих форм, солярні культи, вшанування тварин, орнаментальний лаконізм тощо). При цьому степове та лісостепове населення перебувало у постійному спілкуванні, відчуваючи сильні взаємовпливи. Курганний обряд поховання, наприклад, просочується у лісостепову смугу, а ритуал трупоспалення — у степову. Те саме можна сказати щодо специфічних землеробських та скотарських культів. Таким чином, степова та лісостепова лінії розвитку духовної культури позначені взаємозбагаченням та взаємовпливами. З іншого боку, культура України II тис. до н. е. була відкритою для зовнішніх впливів. Північний Кавказ, Балкани, Центральна Європа, неозорий світ лісових племен півночі, євразійські степи у різні відтинки часу з різною силою впливали на племена України, збагачуючи їхню культуру. Утворювалися зони певних міжплемінних контактів. Так, племена північного лісостепу та Полісся мали постійні зв’язки з етнічно близьким населенням на теренах Польщі, праугро-фіни — з носіями культур лісової смуги Східної Європи, іраномовні племена — із спорідненим населенням євразійських степів, мешканці Криму та Надазов’я — з етнічно строкатим світом північнокавказьких племен, а жителі Північно-Західного Причорномор’я — з колом Карпато-Балканських культур. Племена Закарпаття, входячи фактично в систему культур бронзового віку Карпато-Дунайщини, підтримували жваві зв’язки із Центральною Європою. Поза тим, терени України були сполучною ланкою у контактах населення Кавказу та Ватіканського півострова, Приуралля та Угорської рівнини, що сприяло не лише товарообміну, а й руху культурних цінностей.

Джерела до вивчення духовної культури бронзової доби, головним чином археологічні, здобуті внаслідок розкопок курганів, грунтових могильників, зольників, селищ та городищ. Велику вагу мають випадкові знахідки (кам’яна скульптура, глиняна пластика, скарби високохудожніх виробів та окремі їхні екземпляри). У гірських районах та на місцях виходу кам’яних порід на поверхню виявлено комплекси наскельних зображень, частина з яких відноситься до бронзового віку.

Прямих писемних свідчень щодо проявів духовної культури в Україні у II тис. до н. е. немає. Можна тільки припустити, що деякі обряди, вірування та легенди скіфів та інших племен Північного Причорномор’я, зафіксовані античними авторами, були створені ще за доби бронзи. Певний інтерес у реконструкції давніх явищ духовної культури мають етнографічні та фольклорні матеріали сучасних народів нашої держави, насамперед українців. Останнім часом, вивчаючи духовну культуру індоіранських племен, фахівці активно використовують найдавніші писемні пам’ятки Індії та Ірану: “Рігведу” (“Відання гімнів”), що є збіркою духовних текстів індоаріїв, складених наприкінці II тис. до н. е., та “Авесту” (“Текст”) — священну книгу зороастрійців Ірану, складену у VI—IV ст. до н. е. Однак користуватися названими книгами слід обережно, враховуючи той факт, що складалися вони вже тоді, коли арії та іранці покинули степову смугу, а записані на тисячу років пізніше.

Втім, і наявний матеріал дає змогу досить предметно розглянути такі відгалуження духовної культури, як мистецтво, культи та обряди.

Твори мистецтва входять до сфери духовних потреб людини. Їхню появу не можна зрозуміти з позицій доцільності. Мабуть, тяжіння до прекрасного невід’ємне від людського єства, бо завжди супроводить людину розумну. Доба бронзи становить особливу форму розвитку мистецтва в Україні, позначену приматом декоративності над образністю. Причини такого явища вивчаються мистецтвознавцями і не мають однозначного пояснення. Цікаві міркування з цього приводу висловив російський археолог О. О. Формозов, дійшовши висновку про схильність до образного мислення в одних народів та відсутність такої в інших[404]. Але тут слід зважати і на епохальні ритми розвитку мистецтва, співзвучні ритмам історії. Митцями класових суспільств цієї пори були створені такі шедеври світового мистецтва, як скульптура Єгипту з портретом Нефертіті, фрески палацу Міноса на острові Кріт, золота маска-портрет “Агамемнона” з Мікен, хетські наскельні рельєфи Язили-кая. Європа ж, виключаючи південь Греції і включаючи Україну, продовжувала жити за нормами первісного суспільства, лише накопичуючи економічний, технологічний, культурний та політичний потенціали для стрибка у державність. Може, й не дивно, що такий період накопичення сил виявився скупуватим на мистецькі злети.

Витвори мистецтва бронзової доби можна розділити на монументальні, пластику малих форм та декоративні. Окремо буде розглянута знакова система та сюжет, оскільки їхні елементи трапляються в усіх трьох розділах мистецтва та потребують узагальнення.

Серед творів монументального мистецтва окремого розгляду потребують наскельні рисунки, кургани, скульптура великих форм. Елементи архітектури житлових та культових споруд на поселенні висвітлені у главі 2.

Наскельні рисунки О. О. Формозов умовно поділяє на чотири типи: печерні, на горизонтальних відкритих площинах каміння, на вертикальних площинах скель, на окремих кам’яних брилах[405]. В Україні відомі усі типи наскельних малюнків, але лише деякі з них можуть бути пов’язані з добою бронзи.

Справжньою енциклопедією первісного монументального мистецтва є комплекс гротів та навісів Кам’яної Могили біля Мелітополя[406]. Друга частина назви — “могила” — щодо природного пісковикового останця серед рівного степу у заплаві правого берега р. Молочної умовна, бо він лише ззовні нагадує могилу. Більшість малюнків Кам’яної Могили датована кам’яним віком, і лише частина з них залишена людьми бронзової доби. Це брили із зображенням супряги биків, датовані першою половиною II тис. до н. е., та більш пізні брили з профільними зображеннями коней[407] та солярними знаками. Малюнки протиралися на площинах та зламах пісковику за допомогою ребристих кавалків кварцу. Умовні зображення, що не піддаються розпізнанню, загалом губляться на тлі сотень прямих, кривих та перехрещених ліній, ямок, цяток, штрихів. Наявність у таких композиціях людини позначена зображенням однієї чи двох стоп, узутих або босих. Тобто перед нами не людина, а знак людини чи антропоморфізованого божества. Загалом малюнки на брилах Кам’яної могили не можна і не треба сприймати як картини реального життя. Перш за все це певні системи знаків, характерних для бронзової доби.

Останніми роками наскельні малюнки відкриті у Горгано-Покутських та Буковинських Карпатах і на північному схилі хребта Високий Безкид. Це головним чином солярні знаки, датовані рубежем II—І тис. до н. е. і пов’язані з рухом фракійських племен у Прикарпаття[408].

Сім малюнків на стінах та стелі карстової печери біля Докучаєвська Донецької області виконані вохрою. Розпізнані дві антропоморфні фігури, водоплавний птах та хвиля під ним, бик (?), косуля (?), знак-свастика, лук. Схожі знаки відомі на кераміці зрубної культури з курганів Північно-Східного Надазов’я, що дає змогу відносити зображення Докучаївської печери до пізньої бронзи. Існує й інший погляд, згідно з яким ці малюнки відносяться до ранньої бронзи[409].

Окремі наскельні малюнки відомі у горах Криму, Миколаївській та Черкаській областях. Але їх зв’язок з добою бронзи менш переконливий. Загалом же наскельні малюнки більш притаманні мистецтву жителів гір та кряжів, де наявні виходи назовні кам’яних порід. Але й степовики не минали можливості залишити свій знак на камені. Цікаво, що одна пам’ятка монументального мистецтва доби бронзи описана Геродотом: “біля ріки Тіра (Дністер) на скелі показують слід Гераклової ноги, схожий на слід людської ноги, але завбільшки він у дві стопи”[410]. Цей “слід Геракла” треба зіставляти із стопами Кам’яної могили, зображеннями стоп на антропоморфних стелах доби ранньої бронзи та у катакомбних похованнях.

Курганні споруди як пам’ятки архітектури і, отже, монументального мистецтва розглянуті вперше М. П. Грязновим. Такий підхід до степових “пірамід” дістав загальне визнання і підкріплений грунтовними розробками. Жоден курган не насипався шапками, а становить собою складну архітектурну споруду, що будувалася за виробленим заздалегідь планом. Існувала технологія побудови насипу, яка передавалася від покоління до покоління, від племені до племені і втрачена лише з прийняттям християнства на півночі України (988 р.) та ісламу на півдні (1312 р).

Понад 95 % курганів мають круглу в плані та конічну зі сплощеною верхівкою у перетині форму. Основним будівельним матеріалом слугували земляні “цеглини” у вигляді акуратно накраяного шматками дерну (вальків). Викладений вальками конус становив ядро курганної споруди. Щоб запобігти швидкому розмиванню насипу, схили трамбувалися, промазувалися глинистою сумішшю, обкладалися камінням, глиною, стовбурами дерев. Кам’яні (кромлех, крепіда) та земляні (ровики) конструкції дають змогу встановити первинні обриси кургану, кут нахилу схилів. Для курганів бронзового віку характерні періодичні добудови, пов’язані із здійсненням нових поховань у вже існуючу курганну споруду. Так поступово зростали діаметр та висота насипу. Якщо найбільш ранні енеолітичні кургани тяжіли до річкових долин, то споруди бронзового віку займають головним чином підвищені ділянки степових плато, вододілів, верхівки пагорбів. Така топографія підсилювала сприйняття кургану як монументальної споруди. В архітектурі курганів використовувалася також гра кольорів чорнозему, глини, дерева, різних порід каменю (вапняк, пісковики, граніти).

У процесі розкопок курганів виявилося, що не всі споруди мали правильну круглу форму у плані. Обриси окремих насипів, за контурами кромлехів та ровиків, реконструюються як овальні, іноді прямокутні. Односторонні прибудови до вже існуючого круглого кургану порушували симетрію споруди, робили її у зовнішньому сприйнятті “хвостатою”. Значного поширення у середовищі індоіранських племен набуло будівництво так званих довгих могил, особливо у середині та другій половині II тис. до н. е. Основу конструкції Довгої могили складали два-три первинні насипи, найчастіше круглі у плані, які з’єднувалися між собою кам’яними та земляними добудовами у формі алеї та валу з покатими схилами та сплощеним гребенем. У середній частині алеї і валу встановлювалася антропоморфна стела чи менгір.

Величний комплекс із трьох довгих могил можна й досі споглядати на верхівці Мамай-гори, при виїзді з м. Кам’янка-Дніпровська Запорізької області на Каховку. Наймонументальнішою спорудою типу довгих могил є Канат-могила у Північному Надазов’ї (висота до 6 м, довжина близько 500 м). На гребені довгого кургану “Кемі-Оба”, що біля Білогорська в Криму, був побудований кромлех із менгіром (кам’яним стовпом) у центрі.

Взагалі для курганних споруд характерна чіткість геометричних форм, що дає змогу М. О. Чмихову та Ю. О. Шилову вбачати у них не лише поховальні, культові, архітектурні, а й астрономічні споруди — обсерваторії. Отже, курган — споруда поліфункціональна. Функція кургану як поховальної споруди є головною, але не єдиною. Адже відомі курганні споруди, під якими зовсім не було поховання. Їх будували для здійснення певних ритуалів, і тут не можна виключати можливість використання курганних споруд для астрономічних спостережень.

Від початку 1970-х років Ю. О. Шилов висунув і обстоює гіпотезу, що частина курганів будувалася цілеспрямовано, як велетенські земляні скульптури людей, зміїв, тварин, птахів, адресовані небу. Адже споглядати їх можна було лише з висоти пташиного польоту. Антропо-, зоо- та теріоморфні форми мали окремі кромлехи, ровики, досипки насипів[411]. Ця гіпотеза лишається гостродискусійною. Позитивність її у посиленні інтересу до вивчення конструктивних особливостей курганних споруд.

Унікальну щодо курганної архітектури споруду у вигляді багатопроменевої зірки досліджено у кургані 3, названому місцевими жителями “Кінський Брід”, біля с. Виноградне на правому березі р. Молочної в Запорізькій області. Всього простежено 11 “променів”, викладених на схилах кургану доби ранньої бронзи з великих блоків глини. Іще один чи два “промені” були знищені кар’єром. Отже, споруда мала вигляд дванадцяти- чи тринадцятипроменевої зірки, з вівтарем у центрі, на верхівці кургану. Вівтар також був вибудуваний із глиняних блоків і оточений по колу доріжкою, притрушеною травою[412].

Кургани залишаються окрасою степового ландшафту — пам’ятками монументального мистецтва найкращого стану збереженості, приступними для візуального сприйняття.

Монументальна кам'яна скульптура бронзової доби упродовж тривалого часу була майже невідома, бо більшість виявлених зображень відносили до енеолітичної доби чи до ямної культури. Практично лише у 1980-ті роки відкрито нечисленні кам’яні фігури в ареалі поширення індоіранських племен у степовій зоні та фракійських у Карпатах. Отже, традиція монументального різьблення по каменю широко представлена скульптурою III та І тис. до н. е., не переривалася і у II тис. до н. е.

Величне антропоморфне зображення “голови-Сонця” відкрите в урочищі Камінь, біля с. Урич у північних передгір’ях Українських Карпат. Округле обличчя розмірами 2,5 х 1,5 м було витесане над входом до невеликого навісу та орієнтоване точно на південь. “Очі” та “рот” передані місяцеподібними заглибленнями, а “ніс” — рельєфом[413]. Близьке до цього зображення виявлено разом із комплексом фракійських наскельних малюнків у Родопах у Болгарії.

Індоіранські племена Південної України практикували виготовлення круглої скульптури. Виділено три класи скульптур: стели у вигляді плоских гарно оброблених брил без елементів зображення, антропоморфні стели, фалоїдні камні або ж менгіри.

Найбільш ранні в межах доби бронзи антропоморфні скульптури катакомбної культури. Виявлені 15 тяжіють до пізньоямних, але відрізняються від них значно меншими розмірами. Стели катакомбної культури завжди перекривають вхід до катакомби, що й пояснює їхні відносно невеликі параметри. Найвиразнішою є стела з Первомаївки на Херсонщині, яка передає поясне зображення бородатого чоловіка із складеними на грудях руками. Аналогічні скульптури вирізьблювали, напевне, і з дерева. Так, у похованні катакомбної культури біля с. Виноградне на Запоріжжі вхід до підземної усипальниці був закритий фалоїдним зображенням із дерева.

Н. О. Ніколаєва та В. О. Сафронов опубліковали два антропоморфні барельєфи, зафіксовані на стінах катакомби у кургані біля Горська на Луганщині. Це зображення бороданів із підкресленими бровами, западинами очей, носом та широко відкритим ротом, що кричить[414]. На жаль, рівень документованості цього відкриття та його вірогідність не можна перевірити, бо звіт за ці дослідження так і не був зданий до Наукового архіву Інституту археології НАН України.

Із пам’яток культури багатоваликової кераміки відомі лише дві антропоморфні фігури: кам’яна та дерев’яна. За розмірами вони близькі до катакомбних.

Ширше коло кам’яних фігур зрубної належності. Їх вже відомо понад десять у Нижньому Подніпров’ї та на Донбасі. Відносяться вони до тих же трьох класів, що й кам’яна скульптура інших індоіранських племен бронзової доби. Найвиразніша з антропоморфних стел цього періоду виявлена у ровику кургану 10 біля с. Велика Білозерка на Запоріжжі. Боковими виїмками виділена округла голова, а очі, ніс та рот намічені неглибокими борозенками.

Окремі антропоморфні та фалоїдні зображення виявлено також на пам’ятках сабатинівської та білозерської культур. За формою вони подібні до кам’яних фігур зрубної культури. Підкреслюючи безперервність індоіранської традиції виготовлення антропоморфних скульптур, слід зазначити, що скульптура бронзової доби виконана більш грубо та примітивно порівняно з шедеврами монументальної антропоморфної пластики племен ямної та кемі-обинської культур III тис. до н. е.

Антропоморфна та зооморфна пластика малих форм відрізняється від монументальної скульптури не лише розмірами, а й сферою обігу. Вироби малих форм призначалися для домашнього ужитку, супроводили людей у повсякденному побуті і готувалися ними до урочистих подій.

Від середини III тис. до н. е. в ареалі розселення індоіранських племен на півдні України, а особливо серед носіїв інгульської катакомбної культури набуло поширення виготовлення так званих модельованих черепів, тобто відтворення рис обличчя померлої людини на її ж черепі за допомогою спеціально підготовленої глиняної суміші. Технологія моделювання обличчя на черепі досить складна. З відтятої голови небіжчика видалялися усі м’які тканини. На лицеву частину очищеного таким чином черепа накладався тонкий шар пластичної маси (суміш глини, землі, подрібнених вуглинок, вохри та кісток на жировій основі). При цьому ретельно замазувалися порожнини очей, носа, вух, а далі моделювалися стулені повіки, ніс, щільно стиснуті губи. Пластичною масою вкривалася лише передня частина обличчя, від надбровних дуг до підборіддя. Змодельоване таким чином обличчя та вільна від глини тім’яна частина черепа додатково розфарбовувалися вохрою. Вже відкрито близько ста оброблених таких чином черепів. Усі зразки найліпшої збереженості позначені рисами індивідуальності, що дає змогу вбачати в них портрети людей доби бронзи. Більшість знахідок зосереджена у курганах, розташованих уздовж правого берега р. Молочної у межах Запорізької області.

Л. А. Новикова простежує традицію виготовлення модельованих черепів від VII—VI тис. до н. е. у Палестині до сучасних народів Океанії. На її думку, це та “лінія портрета” у мистецтві, що бере початок від натурального макету палеолітичної доби — одного з різновидів маски. Підмічено, що частина черепів з глиняними накладками є безобразною, коли процес моделювання обмежений лише замазуванням отворів лицевої частини черепа, тобто зняттям образу. Отже, другий етап моделювання — створення антропоморфного образу — призначався для обраних[415].

За доби бронзи майже переривається практика виготовлення дрібних статуеток жінок, що мала поширення у енеолітичних племен трипільської культури. Відгомін енеолітичної традиції простежений на трьох статуетках із поховання катакомбної культури біля с. Бірюкове на Луганщині. Крихітні зображення жінок з наміченою головою та трикутними стегнами орнаментовані по обрисам насічками і нагадують пізньотрипільські. Водночас ці фігурки близькі до статуеток з Ульських курганів доби середньої бронзи у Передкавказзі.

Певний розквіт дрібної глиняної пластики відбувався за доби пізньої бронзи у фракійських, праслов’янських та іранських племен. Його можна пов’язати з інтенсифікацією землеробства. Антропоморфні статуетки, як чоловічі, так і жіночі, трапляються вкрай рідко. Виділимо знайдену у Блигцанках Тернопільської області глиняну іграшку-брязкальце у вигляді чоловічої фігури. Досконалим зразком антропоморфної пластики є жіноча статуетка скрипкоподібної форми із фракійського городища Нижнє Кривче Тернопільської області. Вона вбрана у спідницю, підперезану паском на вузькій талії. Фактура тканини передана орнаментом у вигляді горизонтальної ялинки. Оголені груди позначені двома крапками. На шиї — дворядне намисто, на спину спадає довге волосся, заплетене у п’ять кісок. На руках та спині помітна татуїровка (?) — вертикальні ялинки. Голівка аналогічної статуетки виявлена на городищі Лисичники. Ці шедеври дрібної пластики виготовлені у стилі антропоморфних статуеток із Кікладських островів Греції[416].

Значно більшою є кількість глиняних фігурок тварин. Лише на території правобережного лісостепу їх виявлено 25. Здебільшого це домашня тварина взагалі, без конкретизації виду. В окремих зразках можна вгадати зображення свині, корови, коня, вівці. На поселенні культури Ноуа в Румунії виявлено фігурку дракона із роззявленою пащею та частоколом шпичаків на вигнутій спині[417]. Саме такий тип дракона згодом став популярним в українських керамістів. На відміну від трипільської зоопластики за доби пізньої бронзи фігурки виготовлялися ніби поспіхом, лише в окремих випадках пророблялися деталі. Можливо, вони призначалися для разового використання. У фракійського населення улюбленим був образ коня, у праслов’ян-білогрудівців — бика.

Окрему групу дрібної пластики складають фігурки пташок на конічній підставці. Вони відомі у праслов’янських племен Правобережної України. Зображувалася швидше за все курка, бо кістки саме цього птаха виявлено на поселенні Собківка біля Умані та на Чорноліському городищі. На спині та шиї птахів штриховкою позначене пір’я, а на одній із пташок із Висоцького могильника на Львівщині відтворена навіть ціла сюжетна композиція: три хрести у колах, бик, кінь, людина (?)[418]. У фракійських племен особливою популярністю користувався поряд із конем образ качки. Це підтверджується знахідками шумливих прикрас у вигляді зтроєних кілець та підвісок, на яких зображено качині голівки, із с. Кудринці Тернопільської та с. Смереківки Львівської областей[419].

Поряд з антропо- та зооморфними фігурками виготовлялися глиняні “палянички”, “коржі”, “зерна”, “пироги з начинкою”, фалічні зображення. Тема хліба користувалася підвищеною увагою у землеробських племен вже за доби бронзи. Носії катакомбних культур виготовляли керамічні моделі колисочок та санчат.

Якщо образотворче мистецтво за доби бронзи не набуло значного розвитку, то декоративне стало невід’ємною рисою усіх без винятку племен. Елементи його простежуються в оздобленні жител та поховальних споруд. Найліпше збереглися орнаментальні композиції на керамічному посуді, металі, кістці та камені, гірше — на дереві, майже зовсім втрачені на шкірах та тканинах.

Декоративне оформлення жител можна уявити в загальних рисах, і не так за матеріалами поселень, де воно практично не збереглося, як вивчаючи поховальні споруди — зменшені моделі реальних домівок. Коли долівки були не глинобитні, а дерев’яні, тобто дощані, їх фарбували у червоний колір. Фрагменти фарбованої дощаної підлоги зафіксовано на могильнику білозерської культури Степний Запорізької області. Безумовно, практикувалася побілка стін, особливо у глинобитних будівлях на дерев’яному каркасі. Використовувалися в оздобленні стін також інші фарби, зокрема червона, як Свідчать спостереження під час розкопок жител на поселенні білогрудівської культури біля с. Велика Андрусівка на Кіровоградщині. Дерев’яні стіни прикрашалися різьбленням. Так, на дерев’яних дошках попід стінами поховальної споруди у похованні зрубної культури біля с. Іванівни Дніпропетровської області були вирізьблені кола-колеса (?). Ткані килимки, плетені циновки, залишки яких раз у раз знаходять у могилах, використовувалися і в декоративному оформленні жител.

Значно більше спостережень маємо щодо декоративного оформлення поховальних споруд, особливо в ареалі поширення індоіранських племен. Тут широко використовувалися крейда та вохра в оформленні долівок, особливо при похованні осіб високого соціального статусу. Була вироблена техніка специфічного порошкового живопису вохрою по крейді або безпосередньо на грунті. Вона зафіксована у камерах понад 50 катакомб у вигляді зображення стоп людини, від однієї до чотирьох, солярних знаків, складного плетива ліній, загадкових зображень. Концентруються виконані вохрою знаки у передній частині камери, тобто біля входу. Аналогічна техніка порошкового живопису відома у декоративному мистецтві Північно-Західної Індії під назвою “ранголі”. Вісімкоподібні (стопи) та солярні знаки виконуються порошковою вохрою та золою на притоптаній землі біля порогу будівлі як обереги. Напрошується припущення, що індоарії принесли з собою Декоративну техніку “ранголі” до Індії з теренів України. Загалом же система декоративних знаків, яка використовувалася в оздобленні житлових та поховальних споруд, виконувала функції оберегів.

Репрезентативною ланкою декоративного мистецтва було виготовлення прикрас, які є важливим показником етнічної специфіки населення. Для доби бронзи відомі прикраси голови (діадеми, скроневі підвіски, сережки), шиї та грудей (гривні, разки намиста, медальйони), рук (браслети, персні, кільця), поясу (пряжки), ніг (браслети), а також шпильки, шумливі підвіски, гребінці тощо. Матеріалом для виготовлення прикрас могли бути бронза, золото, срібло, кістка, ріг, мушлі, різні породи каменю, бурштин, фаянси, гагат, кристалічний гіпс, дерево, шкіра.

На початку II тис. до н. е. своєрідний комплекс прикрас склався в ареалі поширення прабалто-слов’ян на півночі України. Типовим тут є Київський скарб у складі пластинчастої гривни, місяцеподібної підвіски та трьох скроневих підвісок верболистої форми. У прабалто-слов’ян відомі також дротяні діадеми, браслети, рурчасті пронизки, разки намиста з ікол тварин, бурштинові медальйони, підвіски, кільця. Інший набір прикрас походить з індоіранського ареалу півдня України: срібні дротяні скроневі кільця і прикраси, бронзові бляхи з пуансонним орнаментом, кістяні молоточковидні булавки, пронизки з гвинтовою нарізкою, фаянсове намисто, набірні браслети з бронзових обойм, бронзові медальйони та підвіски з литою імітацією шнура. Фіксується також обмін прикрасами між великими етнічними ареалами, що може бути пов’язане з практикою міжетнічних шлюбів.

У другій чверті II тис. до н. е. на теренах України переважає система прикрас індоіранського населення (носіїв культури багатоваликової кераміки). У чоловіків прикрасою одягу була кістяна чи рогова пряжка з одним-двома отворами, похідна від бурштинових кілець Прибалтики. Окрему групу становлять рогові зооантропоморфні пряжки з гачком, поширені лише в Лівобережній Україні. Коло жіночих прикрас ширше і включає жолобчасті округлі скроневі кільця, іноді плаковані золотом, гривні з крученого та плавкого дроту, вічковиді підвіски, рурчасті пронизки, намисто та набірні браслети з фаянсових ріжкових намистин. Цікаво, що близьким до індоіранського виявився гарнітур прикрас фіно-угорського населення з поховання у Хохольському кургані Воронезької області: кручена дротяна гривня, круглі жолобчасті скроневі та вічковида підвіски. Це свідчення прямих контактів між індоіранським та фіно-угорським населенням.

На північному заході України кістяні пряжки трапляються у праслов’янського населення постшнурових культур, але населення продовжує вже вироблені традиції у виготовленні прикрас (вербо-лисні скроневі підвіски та персні, шийні гривні, діадеми). Знайдені також прикраси з кабанячих ікол та фаянсове намисто.

У середині та третій чверті II тис. до н. е. гарнітур прикрас праслов’янського населення значно розширюється за рахунок різноманітних шпильок (з ромбічною, кільцевою, цвяховидною голівками, “кіпрського” типу, з протуберанцями тощо). Провідним елементом декору стає спіраль. Мотиви спіралі простежуються і в прикрасах іраномовних племен Східної України (дротяні персні та скроневі підвіски). Розвивається техніка оздоблення бронзових прикрас золотою фольгою. Намисто виготовляли з фаянсу та нефриту.

Яскравий сплеск ювелірного мистецтва спостерігається в останній чверті II тис. до н. е., і пов’язаний він великою мірою з міграцією фрако-іллірійських племен у Прикарпаття, Подністров’я та Правобережну Україну. У матеріалах Гордіївського курганного могильника на Вінниччині кількісно переважають вироби із золота (спіральні пронизки, трилопатеві пронизки, листовидні та двоспіральні підвіски білогрудівського типу, широкі браслети з гофрованих золотих платівок), бронзи (рурчасті, з шумливими кільцями та дротяні з спіралями браслети, шпильки з протуберанцями) та бурштину (намисто). Внаслідок фракійських впливів прикраси праслов’янського, іранського і навіть фіно-угорського населення України стають досить близькими. Серед нових типів прикрас слід назвати бронзові та залізні одно- та двопружинні фібули, скляне намисто, вироби з геширу.

Орнаментика є найбагатшим джерелом до вивчення декоративного мистецтва доби бронзи. Складними чи найпростішими візерунками вкривався посуд, керамічний та дерев’яний, вироби з бронзи, каменю, скла, шкіри, кістки, рогу та інших матеріалів. Саме в орнаментиці наочно спостерігається етнічна самобутність населення.

На початку II тис. до н. е. переважала шнурова техніка нанесення орнаменту на кераміку. Вона була поширена як у праслов’янських та прабалтійських племен півночі, так і в індоіранського населення півдня. Водночас у фіно-угорських племен протягом бронзової доби переважала накольчаста орнаментація, а у прафрако-іллірійців Закарпаття — врізна та рельєфна. У другій чверті II тис. до н. е. набуває поширення так звана багатоваликова кераміка, коли посуд прикрашався численними наліпними валиками, які утворювали складні візерунки з трикутних та ялинкових мотивів. Така орнаментика розповсюджена в індоіранському ареалі, а праслов’янське населення переходить від шнурової до прокресленої орнаментації. Окремі прокреслені лінії на кераміці нагадують колючий дріт або ж проорану борозну. У орнаментальних композиціях переважає мотив трикутника вершиною донизу.

Іранське населення другої половини II тис. до н. е. надає перевагу орнаменту у вигляді одинарного наліпного валика, частково відроджується шнуровий орнамент, відомий також гребінцевий. Валик поширюється і в орнаменті інших етнічних спільностей. Водночас стають популярними мотиви фрако-іллірійського орнаменту (канелюри, конічні та серповидні рельєфні наліпи), лискування зовнішньої та внутрішньої поверхні посуду. Гальштатські впливи позначилися на декоруванні кераміки як праслов’янських, так і іранських племен.

Орнамент на металевих виробах відомий менше внаслідок відносно невеликої кількості знахідок, але головні орнаментальні мотиви простежуються і тут. Робилися спроби імітувати шнур, валик, наколи у бронзі. Була відпрацьована технологія відливки орнаментального декору разом із річчю. Особливого поширення набув литий орнамент на кельтах. Відлиті речі прикрашалися також карбованим візерунком за допомогою долота та пуансона.

Унікальним досягненням різьбярів по каменю можна вважати орнаментальні композиції на кам’яних парадних сокирах в ареалі поширення індоіранських племен. Складні композиції з трикутників, напівкіл, колосків, зигзагів виконувалися у техніці рельєфу на тлі полірованої поверхні. Матеріалом для виготовлення таких сокирок слугував порфиритовий діабаз та інші тверді породи каміння.

Близько середини II тис. до н. е. на терени України поширився так званий карпато-мікенський стиль орнаментації виробів із кістки, рогу, металевих речей. Основу стилю становлять складні хвилеподібні композиції, виконані за допомогою циркуля. Рухаючи ніжку циркуля у двох рівнях, майстер створює вибагливі лопаті, гачки, та вигини “хвилі”. Тому цю техніку іноді називають “мікенською хвилею”. Високими зразками орнаменту карпато-мікенського стилю є декор срібних із позолотою кинджалу та шпильки з Бородінського (Бессарабського) скарбу, бронзового вістря до списа із Цюрупинська, кістяних голівок жезла з Херсонщини та Луганщини. Речі, прикрашені у карпато-мікенському стилі, виявлено в ареалі поширення прафракійських та індоіранських племен в Україні.

Своєрідна техніка виконання орнаменту металом по дереву практикувалася головним чином у племен індоіранської спільності. Дерев’яний посуд декорувався бронзовими стрічками, які, пронизуючи товщу стінок, утворювали геометричний візерунок, а також гвіздками та фігурними платівками. Деякі з таких платівок додатково прикрашалися пуансонним орнаментом. Особливо пишно прикрашалися дерев’яні чаші з Нижнього Подніпров’я та Північного Надазов’я. А чаші з Гордіївського могильника на Вінниччині були оздоблені золотими накладками. У ранньому залізному віці традицію виготовлення бронзового посуду з металевими декоративними накладками зберегли іраномовні кіммерійці, скіфи, сармати.

Орнамент виконував не лише декоративну функцію, він містив певну суму закодованої інформації. Окремі його елементи (трикутник, хрест, коло, налівколо, сегмент, ромб, зигзаг, хвиля, ялинка) мали семантику і могли бути прочитані сучасником. Відособлення окремих знаків від орнаменту, розташування їх у певному порядку вело до виникнення писемності. Далі від інших щодо цього просунулися племена іранської спільності, на кераміці яких (134 посудини) виявлено як окремі “значки”, так і їхні рядки, прошкрябані гострою паличкою по сирій глині ще до випалу. Класифіковано 33 види знаків. Але спроби їх прочитання ще не дали позитивного результату. Це ще не писемність у повному розумінні цього слова, а лише рух до неї. Окрім кераміки, знаки відомі на виробах із металу, кістки, каменю.

Від розуміння семантики окремих знаків та зображень можна прийти до розуміння деяких сюжетів мистецтва доби бронзи. Є й окремі сюжетні малюнки. Так, на торфовищі біля Путивля знайдено половину нижньої щелепй бика із схематичним зображенням будівель обабіч шляху, череди корів та коней, що тягнуться до села, та відособлений клаптик поля. На іншому боці щелепи вигравіруваний складний геометричний орнамент[420]. На цій речі, яка, можливо, була калатачкою шамана, відтворено картину землеробсько-скотарського осілого побуту, характерного для доби бронзи. Можливо, на калатачці відтворено уявлення людини бронзової доби про реальний та потойбічний світи, медіатором між якими був шаман.

На іншому торфовищі біля с. Дударків на Київщині виявлено рогову сокирку із сюжетними малюнками на двох площинах. Збереглася лише одна половина знаряддя з гравірованим зображенням процесії тварин (свиня, осел, кінь) довкола солярного знаку та символічного дерева — пальми. Традиційно цю знахідку пов’язують з добою бронзи, але осел та пальма насторожують. Тим більше, що аналогічна трактовка пальми відома на рельєфах часів Асаргаддона та Ашурбаналала в Ассірії, а це вже VII ст. до н. е. Та незалежно від конкретизації дати цієї знахідки можна дійти висновку, що сюжет, пов’язаний із зображенням вервечки свійських тварин, був найпопулярнішим для бронзової доби. Його можна розгледіти і на кількох посудинах, і на окремих брилах Кам’яної Могили.

Серед племен індоіранської спільності відомі композиції із знаком бика (трикутник з ріжками) у центрі, які сприймаються окремими дослідниками як умовна передача дванадцяти сузір’їв зодіаку — дванадцяти сонячних місяців року[421]. Низка сюжетів пов’язана з уявленнями первісної людини про тричленну побудову Всесвіту з підземною, земною та небесною сферами. Центральним елементом такої композиції є дерево або ж антропоморфна фігура — оранта. Усі сюжетні малюнки створювалися виходячи з потреб культової практики, а не для задоволення естетичних уподобань.

Підпорядкованість мистецтва бронзової доби культовій практиці сумнівів не викликає. Виявлено численні культові споруди та ритуальні речі, прояви окремих культів. Заслуговують на увагу похоронний обряд та ігри як показові елементи духовності.

Культові об’єкти обстежені у різних куточках України — на горах, пагорбах, рівнинах та у лісі. Влаштовувалися вони як у селищі, так і на могильниках. Окремим типом святилищ є зольники. Не страх та безпорадність перед могутніми силами природи спонукали людей до утвердження святинь, а потяг до взаємопорозуміння з ними, пошук компромісу як запоруки стабільного функціонування соціальних організмів.

Маємо незаперечні свідчення використання, як культових, пам’яток природи — печер, навісів, скель та лисих гір. Одвічно використовувалися для виконання релігійних церемоній гроти та навіси Кам’яної могили на р. Молочній. Площини таких святилищ прикрашалися малюнками та скульптурою, на них влаштовувалися вівтарі. Отже, природний об’єкт добудовувався перед виконанням на ньому певних ритуалів. При цьому шанувалися як старі малюнки, вже оточені ореолом легенд, так і нові, орієнтовані на ідеологічні доктрини сьогодення. В заплаву р. Молочної, до Кам’яної Могили, у певні пори року сходилися та з’їжджалися не лише місцеві жителі, а й представники інших регіонів Причорномор’я та Надазов’я.

У пониззі Південного Бугу височить інший культовий об’єкт — скеля Кременчук — над заплавою лівого берега річки у полі зору численних селищ із розвиненим кам’яним домобудівництвом. На скелю орієнтовані ланцюжки курганів на плато обох берегів. На сплощеній верхівці Кременчука досліджені матеріали доби середньої та пізньої бронзи але-відсутні ознаки жител. Зате вирізняються кілька величезних кам’яних брил підромбічної форми, що могли слугувати вівтарями.

Святилище в урочищі Камінь біля с. Урич у Карпатах мало вигляд навісу з величезною антропоморфною головою над входом, витесаною із скелі. Тім’яна частина голови переходила у невеликий майданчик із слідами інтенсивного обпалу. Потрапити на цей майданчик можна було по вирубаному у скелі карнизу. Площини скель довкола вкриті солярними знаками.

Цікава печера Малої Академії наук у гірському Криму. Вона становить собою порожнину у скелі довжиною 35 м, шириною до 5 м та висотою 7—8 м. У найдальшому кінці цього підземелля розташовувалося природне нагромадження каміння з рівним майданчиком на висоті 4,5 м від дна печери. Над ним, на стінці печери вирізьблені хрест та кругла антропоморфна личина. Між краєм вівтарного майданчика та стіною зяяло провалля, куди скидали жертовних тварин. На думку А. О. Щепінського, зображення датуються кінцем ІІІ — першою половиною ІІ тис. до н. е.[422] Подібні культові комплекси відомі також на Донеччині, острові Хортиця та в інших областях держави.

Більше інформації маємо щодо святилищ, влаштованих у курганах. Тут слід зауважити, що курган, крім поховальної та архітектурної споруди, виконував функції святилища, як місця зберігання батьківських могил і можливого контакту з потойбічним світом. Невеличкий курган із похованням конкретних предків відігравав певний час роль сімейного святилища. Але виявити сліди культових відправ удається не завжди. Інша річ велетенські курганні споруди чи конструкції якоїсь особливої форми. Досліджуючи їх, постійно стикаєшся із залишками культових споруд.

Матеріали розкопок свідчать, що освяченню підлягали місця спорудження майбутніх курганів. І ще до влаштування першого поховання тут певний час функціонували невеликі ритуальні майданчики, оточені ровиком, викладкою з кам’яних брил та грунтовою огорожею. Форма такого майданчика звичайно буває кругла в плані, що пов’язано з вірою у магічну рятівну силу кола, що захищає людину, живу чи у стані небуття, від зовнішніх недоброзичливих сил. У центрі майданчика або ж в огорожі іноді встановлювалася кам’яна чи дерев’яна статуя, з вівтарем перед нею. Поховання небіжчика відбувалося як у середині кола, так і за його межами, збоку. Після цього будувався курган, на сплощеній верхівці якого встановлювався новий культовий майданчик. Згодом його місцерозташування могло ще декілька разів мінятися у процесі здійснення нових поховань та розбудови насипу.

Підкурганні та курганні святилища відомі в ареалі поширення індоіранських племен. Простежується еволюція культових споруд від переважно круглої форми за доби ранньої та середньої бронзи до видовжено підпрямокутної у пізньому бронзовому віці. Серед перших особливо відомий комплексом ритуальних споруд курган 3 біля с. Виноградне на р. Молочній, згадуваний при розгляданні архітектури курганів. До вівтаря на сплощеній верхівці насипу вели дві вимощені камінням та щебенем дороги із встановленими на обочинах стелами. Сюди ж була завезена величезна кам’яна брила, що нагадувала обрисами сокиру. На одному з попередніх етапів свого існування це ж святилище нагадувало багатопроменеву зірку з вівтарем у центрі.

Особливе враження справляють культові споруди у вигляді кам’яних алей та валоподібних земляних конструкцій, які з’єднують у один комплекс по кілька курганів або ж височать на вододілах самі по собі. Вони посідають центральне місце у курганних групах і можуть розглядатися як святилища вищого рангу. На це вказує як їхнє особливе розташування, так і відносно невелика кількість. На Дніпропетровщині одна довга могила припадає на 30 курганів[423]. У межах кам’яних алей та валів оформлювалися спеціальні вівтарні майданчики із статуєю. Значна довжина подібних споруд, яка іноді перевищувала 100 м, давала змогу влаштовувати урочисті процесії за участю великого числа людей. Серед досліджених святилищ виділимо кам’яну алею біля с. Баштанівка на Одещині та на могильнику Кічкас II у Запоріжжі, валоподібні споруди біля с. Вільна Україна на Херсонщині, Шахтарськ на Донеччині, с. Терни Дніпропетровської області.

Укріплене з довгих боків подвійними кам’яними стінами, святилище біля с. Сусаніне у Західному Криму мало ступінчасту конструкцію. У підошві зовнішнього фасу північної стіни виявлено два антропоморфні ідоли, поставлені вертикально. Після кількох добудов біля східної поли цієї споруди було здійснено поховання під кам’яною закладкою.

В окремих випадках спостерігається концентрація до п’яти довгих могил у складі однієї курганної групи. Тут можна говорити вже про своєрідні ансамблі святилищ — культові центри племінного, а може, і міжплемінного рангу. Взірцем є ансамбль довгих могил на верхівці Мамай-гори понад Кам’янкою-Дніпровською Запорізької області, біля відомої переправи через Дніпро. Оскільки курганний обряд поховання за доби бронзи був поширений на всіх теренах України, то й культові споруди в курганах використовувалися різними етнічними групами населення.

Інформація щодо культових споруд на поселеннях набагато бідніша. Дві з них досліджені на праслов’янському селищі Пустинка на Дніпрі, на північ від Києва. Споруди були розташовані у центральній частині селища. Перша з них мала форму ротонди. У середині кільця, утвореного десятьма стовпами, був довгастий рівчачок, засипаний уламками обпалених зернотерок. Серед них знайдено фрагменти кераміки з рослинним мотивом та відбитками зерен. Форма другої споруди — п’ятикутна, заглиблена на 1,25 м у материк. У центрі трикутної прибудови виявлено жертовник круглої форми (діаметр 0,5 м), засипаний попелом, поряд — розвал пишно орнаментованої посудини. У п’ятикутному приміщенні знайдено два вогнища та шість лунок із перепаленими кістками. Аналіз здобутих матеріалів свідчить про те, що перша споруда була пов’язана із землеробським культом, а друга — з культом мертвих. Наземну споруду із жертовником виявлено також на Почепському селищі прабалтів, синхронному Пустинці (рис. 181)[424].

В ареалі розселення північноіранських племен, на селищі Усове Озеро в заплаві Сіверського Дінця культове місце досліджене у найвищій відмітці берега, збоку від жител. На вирівняному майданчику розміщувався жертовник — вимостка з кісток тварин, покладених на прошарок світлого піску з домішками білої глини. Костище мало прямокутну форму і було орієнтоване з північного сходу на південний захід, розміри — 1,8 х 1,5 м. Серед знахідок — два крем’яні ножі, шматочки обпаленої глини, кераміка, абразивний камінь. Довкола жертовника зафіксовано багато попелу.

До культових відносять також зольники. Виявлені вони іще 1918 року в с. Білогрудівка біля Умані, залишені праслов’янським населенням. Найліпше досліджені зольники, що поряд із селищем Собківка Кіровоградської області. Між житлами та зольниками (а їх тут виявлено 34) протікав струмок. За зовнішніми ознаками зольник нагадує невеличкий курган, але не містить у собі поховань. В основі кожного зольника залягає шар золи 0,3—1 м завтовшки. Він містить культурні залишки або кілька зольних плям. Зверху зола перекривалася конусом чорнозему глибиною 0,2— 0,8 м. Численні знахідки (уламки невеликих посудин, багато мініатюрних малих, прясла, глиняні “палянички”, статуетки, крем’яні вкладні до серпів, окремі вироби з кістки та бронзи) концентруються у зольному шарі та відсутні у чорноземі).

Відомі зольники також і у дофракійського населення Подністров’я та у північноіранських племен степової смуги. На особливу увагу заслуговує Новоселицький зольник на Одещині. Він влаштований на лівому березі р. Сарата, 0,7 км на захід від селища Зарічне II. Основою зольника є кам’яна кладка, вкрита шаром золи. Золу, у свою чергу, перекриває кам’яний панцир (діаметр 20 м, висота 1,1 м). Під час розкопок цього зольника виявлено ритуальні поховання черепів биків та коней, зернотерка, “палянички”, уламки кераміки. Згодом Новоселицький зольник став використовуватися для поховань, як звичайний курган[425].

За характером знахідок зольники слід відносити до пам’яток землеробського культу. Показово, що серед землеробського населення лісостепу традиція використання зольників існувала близько тисячі років, а в скотарському степу вона простежується лише як короткочасний епізод, пов’язаний з підвищенням ролі землеробства у максимально сприятливій кліматичній ситуації XIV—XIII ст. до н. е.

Не можна обійти увагою також невеличкі сімейні жертовники у житлах. Так, у житлі 5 селища Пустинка поряд із вогнищем розміщувалася кам’яна вимостка округлої форми, вкрита шаром необпаленої глини. На неї поклали два глиняні вальки яйцеподібної форми. Виявлено жертовники і в інших житлах Пустинки. Подібні комплекси досліджені також на кількох поселеннях Центральної та Південної України, де мешкали північноіранські племена. На Іллічівському селищі Донецької області у житлі 2 між вогнищами був зведений жертовник із пісково-крейдяної маси у формі круглої тумби. Довкола стояли чотири посудини, одна з яких використовувалася як курушка, і лежала нефритова голівка булави у ямці (рис. 180)[426]. Біля південно-східного кута житла 5 на Усовому Озері зафіксовано овальний майданчик з ошлакованого піску, на якому були складені дві глиняні фігурки тварин, три яйця та два коліщатка з наскрізними отворами. “Столик”, викладений з глиняних вальків, та 12 “паляничок” знайдено поряд із кам’яним черенем вогнища на селищі Ушкалка на Херсонщині[427]. Інший жертовник поряд із вогнищем виявлено у напівземлянці Чикалівського селища на Кіровоградщині. Між ними у ямці лежали “палянички”, зооморфна фігурка, два червоно-фіолетові камені та ступир[428].

Рис. 180. Селище Іллічівка. План та інтер'єр житла зрубної культури з жертовником. Реконструкція Т. О. Шаповалова

Рис. 181 Пустинка. Жертовник із культової споруди ІІ

Рис. 182. Ритуальний посуд культури багатоваликової кераміки:

1 — Василівка; 2 — Троїцьке, курган 4, поховання 21; 3 — Садове

Як домашні жертовники використовувалися і власне вогнища, під якими на селищах Пустинка, Долинське, Круг, Волинцеве, Чикалівка, Іллічівка та інших було виявлено вотивні посудинки, прясла, глиняні ложки, зернотерки тощо. Наведені факти засвідчують насиченість духовного життя племен бронзової доби.

Коло культових предметів досить різноманітне як за формою, так і за матеріалом, з якого виготовлені. Вони включають і витвори мистецтва: антропоморфні стели, менгіри, дрібну пластику, речі, оздоблені складними малюнками, загадковими знаками, прикраси тощо. Серед численних форм посуду, призначеного для зберігання сипучих речовин, вжитку та готування їжі, трапляються окремі, які використовувалися переважно у культовій практиці. Найяскравіші зразки культового посуду походять з ареалу розселення індоіранських племен у степовій зоні України, що цілком відповідає свідченням писемних джерел та етнографічним даним. Так, чаша була одним із трьох-чотирьох предметів, спущених богами іраномовних скіфів на землю людям, і стала становою ознакою духовних осіб. У ній зберігався священний напій індоіранців сома (хаома), вичавлений за допомогою ступки та песта з м’якоті мухомора[429].

На початку II тис. до н. е. типовим різновидом ритуального посуду були так звані курушки, якими користувалися, зокрема, для обкурювання поховальних споруд. Курушки складалися із чаші з відділенням для пахощів та хрестоподібної, круглої чи квадратної ніжки піддона. Їхня зовнішня поверхня вкривалася пишним орнаментом. Окремі елементи останнього підфарбовувалися вохрою. Використання вохри у декорі є важливим показником належності посудини до розряду культових. Пізніше серед культового посуду переважають півсферичні чаші з фігурними виступами з одного боку та амфорки, з наскрізно проколотими вушками. Такі чаші та амфорки виготовлялися не лише з глини, а й з дерева та необпаленої остеокерамічної маси. Посудини з остеокерамічної маси призначалися виключно для обрядових дій, оскільки їхнє утилітарне використання було неможливим унаслідок крихкої структури. Фактично таким чином створювався образ, муляж, посуду у натуральну величину[430].

За доби пізньої бронзи набір культового посуду помітно розширився за рахунок металевих зразків. Вельми ефектний вигляд має золота дворучна чаша із Крижовліна Одеської області, що повторює зразки ювелірного мистецтва Мікенської Греції. Можна припустити, що нею користувалися в особливо урочистих церемоніях. Бронзова чаша виявлена в одному з курганів Луганщини і є виробом місцевих майстрів. М. М. Чередниченко звернув увагу на схожість авестійського жертовника атеш-гах у формі металевої посудини з клепаними казанами доби пізньої бронзи, переважна більшість яких походить із теренів України. Звичайно ж, великі бронзові казани використовувалися не лише у культових, а й у суто утилітарних цілях.

До культових віднесені дерев’яні чаші, окуті металевими платівками. Висловлено припущення, що ними супроводжувалися поховання жерців[431]. В одному з гімнів “Рігведи” є пряма вказівка на те, що у таких посудинах зберігався напій сома[432].

Цілком логічно, що понад 30 знахідок подібних чаш локалізуються в ареалі розселення індоіранських племен, в усіх культурах цієї мовної спільності. Залишки дерев’яних чаш із золотим окуттям виявлено і в фракійському ареалі (Гордіївський могильник), що може бути пояснене впливами степового населення у духовній сфері.

У різноманітних обрядах, напевне, використовувалися численні посудини із прокресленими, рельєфними, відтиснутими шнуром чи тасьмою знаками, що трапляються у культурі усіх етнічних спільностей бронзового віку України. Ліпший зразок такої чаші виявлений у кургані біля с. Прядівки на Дніпропетровщині. Її зовнішня поверхня вкрита вохряним ангобом, а на червоному тлі зроблено розпис жовтою фарбою: подвоєні кінські голівки, хрест, трикутники, городки.

Особливу групу культових речей праслов’янського населення складають мініатюрні посудинки. Вотивний характер засвідчують численні знахідки їх саме на культових об’єктах. Від 30 до 35 посудинок знаходили у білогрудівських зольниках; біля вогнищ та домашніх жертовників також постійно знаходять вотивні посудинки, не кажучи вже про поховання. Іноді у тісті мініатюрних посудинок вдається виявити домішки вигорілих зерен, колосків. Узагалі ж їх виготовляли з погано відмуленої глини для одноразового використання.

Культові знаряддя складають нечисленну, але яскраву категорію артефактів. Найвиразнішим комплектом ритуальних знарядь є ступир та ступка, які у широкому плані символізують природу чоловіка та жінки. Етимологічна спорідненість[433] “ступиря” та “ступи” засвідчена в індоєвропейських мовах. Звичайно, що цими знаряддями послуговувалися у повсякденному побуті, так само, як і сьогодні. Але використання ступиря та ступки у поховальному ритуалі, а також фольклорні свідчення того, що ці знаряддя виступають атрибутами Баби-яги, охоронниці царства мертвих[434], змушують нас розглядати їх як культові речі, коли вони трапляються у похованнях чи при жертовниках. Ступирі, що датуються початком II тис. до н. е., відзначаються простотою форм, а більш пізні можна віднести до зразків камнерізного мистецтва. Вони поділяються на три типи: грибовидні з пуп’янками, грибовидні з валиком або виступом на шийці, плавкотілі[435]. Ступирі другого та третього типів мають фаломорфні обриси. Половина всіх відомих знахідок фігурних ступирів зосереджується на теренах України. Така ж еволюція простежується і в формах ступок. Якщо ранні відзначаються недбалою технікою обробки каменю, то пізні — фігурні, на конічній ніжці. Їх використовували у парі з фігурними ступирями, оскільки діаметри заглиблення ступки та робочого краю ступиря збігаються. У деяких ступках виявлено залишки вохри. В обрядових діях скотарських племен півдня на початку II тис. до н. е. використовувалися кам’яні вівтарики, зручні для транспортування. У Музеї історії запорізького козацтва на острові Хортиця зберігається вівтарик трикутної форми. Кожен верхній кут цього виробу закінчується антропоморфною личиною.

Рис. 183. Магічні вироби з кістки із зображеннями: І — Іллічівка; 2 — Путивль

Невелика серія жертовних ножів виділена на матеріалах бронзового віку Східної Європи[436]. Найбільш ранньою знахідкою цієї групи є кривий ніж із поховання доби ранньої бронзи біля с. Сватове на Луганщині[437]. Для жертовних ножів показовим є асиметричність леза, яке закінчується відігнутим убік кінцем. У Сватівському комплексі жертовний ніж був покладений поряд із звичайним, листовидної форми. Цей факт підкреслює різне функціональне навантаження названих знарядь. Добою пізньої бронзи датуються жертовні ножі з селища Вознесенка у Запоріжжі та із с. Єлисеєвичі у Північному Надазов’ї. Такі ножі використовували для забою та розробки жертовних тварин, зокрема на поховальних церемоніях. До культових знарядь також можна віднести згадану вище колотачку шамана з-під Путивля (рис. 183, 2) та двозубе знаряддя, вирізьблене із стегнової кістки людини, виявлене у ровику культової споруди на кургані 17 біля с. Виноградне Запорізької області. Використання кісток людини у косторізній справі не може бути пояснене браком відповідної сировини тваринного походження. Швидше це один із проявів магії, так само як і використання модельованих черепів.

Амулети входили складовими елементами до набору прикрас, виконуючи магічну захисну функцію оберега. Враховуючи невелику кількість знахідок амулетів у похованнях, слід припустити, що володіння ними було доступним не кожному. В індоіранських племен таким амулетом або навіть, як вважає В. Я. Кияшко, фетишем були молоткоподібні шпильки та рогачки, вирізьблені з кістки та рогу. Серед різних етносів трапляються амулети з просвердлених ікол хижих тварин. Для праслов’ян та прабалтів показові кільцевидні підвіски з бурштину та вічковидні бронзові. Серед прафрако-іллірійського населення Закарпаття були поширені медальйони з місяцеподібними підвісками у формі закручених досередини волют. Однак незрівнянно більшою популярністю у представників різних етнічних груп користувалася солярна символіка, коли дрібним речам особистого вжитку надавалася форма хреста, кола та хреста, вписаного до кола. Побутували також амулети у вигляді мініатюрних копій, знарядь праці (серпиків, сокирок, молоточків, гачків та ін.).

Розквіт землеробства за доби пізньої бронзи сприяв поширенню металевих амулетів у вигляді високого трикутника, увінчаного трьома хрестоподібно розташованими кільцями, які нагадують обрис жінки. І. К. Свєшніков відзначив схожість таких підвісок із давньоєгипетським символом “анх” — ієрогліфом “життя”[438]. Як амулети використовували окремі кістки тварин, роблячи у них отвори для підвішування, зокрема метаподії бика та коня[439].

Бронзовий вік позначений особливим розвитком солярного культу на всіх континентах Старого Світу, як у перших цивілізаціях (Єгипет, Месопотамія), так і у первісних племен. Поклоніння Сонцю пов’язане з успіхами у розвитку скотарства, землеробства, металообробки. Таким чином, економічний прогрес надав нового імпульсу розвиткові духовної культури. Огляд ритуальних споруд та предметів культу показує, що в курганах, кромлехах, ровах, огорожах, зольниках, жертовниках, вівтарях, головним конструктивним елементом є коло — найпоширеніший символ Сонця. Солярна символіка (коло, хрест, та їхні комбінації) зафіксована в наскельних малюнках, на посуді ритуального призначення, амулетах, клейнодах, зброї (рис. 184). В індоіранських племен солярний знак нерідко подавався у вигляді свастики. На нашу думку, обряд поклоніння Сонцю відбувався на згаданих вище святилищах округлої форми, біля вівтарів згідно з найважливішими календарними обрядами, а також на висотах біля наскельних зображень світила. Із появою легкої швидкохідної колісниці, з колесами на шпицях та запряженої кіньми, образ Сонця став асоціюватися з умовним чотиришпицевим колесом із крапкою або кружальцем у центрі, на перехрещенні шпиць. Складається міф про сонячну колісницю, запряжену небесними конями або ж птахами. Візницею на ній виступає сам сонячний диск — уособлення світила. Елементи солярного міфу відображені, зокрема, на так званих кінських брилах Кам’яної могили, де домінують солярні знаки, коні, колісниці.

Рис. 184. Керамічні вироби з малюнками та знаками

Якщо Сонце є вогнем небесним, із рухом якого пов’язані річний господарчий цикл та регулярна зміна пір року, то повсякденне життя не могло обійтися без вогню земного, що палахкотів у кожній оселі. Уявлення про велику очисну силу вогню увійшло у свідомість людини, бо підтверджувалося на практиці. Вогнем очищалося місце будівництва житла та поховальної споруди. Великі багаття та малі вогнища палали на святилищах і перед домашніми вівтарями. У мешканців лісостепу культ вогню засвідчений численними зольниками, де місцевлаштування величезного багаття, після відповідних культових церемоній, увічнювалося земляним насипом. Населення степової смуги було менш схильним до влаштування грандіозних вогнищ за браком деревини, але й воно віддавало належне вогненному ритуалу, користуючись жаровнями чи курушками.

У власній оселі члени сім’ї поклонялися духові домашнього вогнища. Поряд з останнім, як правило, розташовувався невеличкий вівтарик. Жертвоприношення здійснювалося колосками злаків або глиняними “паляничками” з домішками зерен. Забивалися тварини та птахи або ж приносилися у жертву їхні глиняні подоби. Такі обряди мали у майбутньому гарантувати приріст сім’ї, худоби та рясний урожай.

Поклоніння Сонцю, вогню та домашньому вогнищу взаємопов’язані і не піддаються чіткому розмежуванню, принаймні на археологічному матеріалі, так само як і вогненна та солярна символіка. Ряд дослідників саме із солярно-вогняного циклу обрядів виводить звичай кремації[440]. Спалення небіжчиків мало значне поширення у праслов’янських, прабалтійських, фракійських та фіно-угорських племен України і вибірково використовувалося в індоіранському середовищі. Душа небіжчика з димом поховального багаття могла піднятися до неба чи опуститися у землю, зникнувши за обрієм. Отже, вогонь сприймався як універсальний медіатор, зв’язковий, що з’єднував при виконанні певних ритуалів підземний, земний та небесний світи.

Суб’єктами поклоніння у населення бронзової доби в Україні виступали окремі види свійських тварин, птахи, змії. Зосередимо увагу лише на показових фактах.

Рис. 185. Горщик із с. Бахмутівка з парними схематичними зображеннями “людини” та “стріли”.

Згідно з розрахунками астрологів, Україна розташована під знаком Тільця. Слід відзначити, що саме бик виступає найшанованішою твариною у II тис. до н. е. на теренах нашої держави. Є суто економічне пояснення цього явища — велика рогата худоба переважала серед свійських тварин у більшості етнічних груп населення, щедро постачаючи людям молочні продукти, м’ясо, шкіру та кістки. Водночас М. О. Чмихов настійно доводить, що аборигенам України вже був відомий зодіакальний цикл і серед інших знаків Зодіаку вони вирізняли знак Тільця. Названий знак, зокрема, наявний на ритуальному посуді індоіранців, у їхній знаковій системі.

Серед невеликої групи дрібних ідолів теж переважав бик[441]. Ю. О. Шилов простежує декілька курганів та досипок, які у плані нібито дають обриси бичачої голови та рогів, та пов’язує їх із культом Тільця. У праслов’янського населення лісостепу образ бика наявний на дрібній глиняній пластиці. Звичайно, можна піддавати сумніву деякі з наведених фактів, спостережень та інтерпретацій, але лишається незаперечним, що жоден інший представник фауни не має такої виразної іконографії у II тис. до н. е. У цьому переконує і комплекс малюнків на “бичачих” брилах Кам’яної могили, де образ бика має глибокі іконографічні традиції, починаючи з “протобика”.

З огляду на наведені факти не дивно, що саме велику рогату худобу найбільше приносили в жертву. Черепи та інші частини кістяків тварин цього виду постійно знаходять у насипах курганів, при поховальних спорудах, на святилищах та зольниках біля вівтарів. У кургані поблизу с. Комишуваха Донецької області ритуальний майданчик обмежувався черепами чотирьох биків по кутах, а п’ятий череп був покладений при верхівці насипу. Жертовна тварина виступає тут як супутник померлого під час його переходу на той світ. Шкірою бика чи корови накривали поховальну споруду. Можливо, навіть виготовляли опудало тварини, бо в курганах 14 та 16 біля с. Морокіно Харківської області над дерев’яними трунами-зрубами череп, чотири кінцівки ніг та хребці хвоста розташовувалися у такому порядку, ніби тварина нависала над зрубом[442].

Шанування коня як культової тварини спостерігається ближче до середини та у другій половині II тис. до н. е. внаслідок використання цієї тварини як тяглової сили. У цей час відомі зображення коня у фракійських, праслов’янських та іранських племен. У фракійського населення кінь кількісно переважав серед інших видів свійських тварин. Отже, і тут можна вбачати певні економічні передумови поклоніння саме коню. При культових церемоніях кінь виступає як жертовна тварина. Так, на Новоселицькому зольнику Одеської області зафіксовано жертвоприношення одинадцяти коней. Черепи тварин були покладені дугою у південно-східному секторі зольника, причому чергуючись тіменем то догори, то донизу, що мало символізувати одвічне протистояння життя та смерті. У первісному мистецтві мертва істота зображувалася головою вниз.

Як засіб пересування кінь відігравав значну роль у поховальному ритуалі, перевозячи померлого у потойбічний світ. Функції коня та вола щодо цього збігаються. Тому черепи, а іноді і кістяки коней трапляються у насипах курганів та на перекриттях поховань, у комплексах святилищ та жертовників. Для особливо’ урочистих випадків робилося опудало коня. Залишки такого опудала виявлено над похованням 3 у кургані 5 біля с. Новогупалівки Запорізької області. Тіло небіжчика було закрите двох’ярусним дерев’яним щитом, на який і поставили опудало коня. При дослідженні тут було знайдено череп, кістяк та кінцівки ніг. У сусідньому кургані відзначено жертвоприношення семи коней та чотирьох овець, що стосується цього ж часу.

Розвиваючись, культ коня поступово витісняє вшановування бика, хоча ще протягом деякого часу згадані культи співіснують. Матеріали дослідження наскельних малюнків Кам’яної могили свідчать, що брили із зображенням биків відносяться до першої половини II тис. до н. е. Після руйнування цих брил з’являються малюнки з конями[443].

За доби бронзи відомі поклоніння й іншим живим істотам: вівцям, свиням, птахам, зміям. Система вірувань була досить складною та різноманітною у різних груп населення.

Поховальний культ залишив нам найбільшу кількість матеріальних свідчень і виступає як одна з форм релігії, пов’язаних із культом предків. Тож розділити їх на археологічному матеріалі практично неможливо. Поняття “поховальний культ” охоплює сукупність релігійних обрядів, що стосуються померлих, та пов’язані з цими обрядами вірування[444]. На жаль, відомі вади археологічної інформації не дають можливості простежити ряд дій із тілом небіжчика. Тому доводиться звертатися до етнографічних джерел.

Враховуючи, що населення України у бронзовому віці було індоєвропейським, за винятком невеликого масиву фіно-угрів на північному сході, за основу взята схема поховального обряду індоєвропейців, розроблена на лінгвістичному та етнографічному матеріалі.

Реконструйовано такі фази індоєвропейського поховального обряду: 1) приготування тіла до поховання, початок оплакування та трауру; 2) транспортування тіла до місця поховання на возі; 3) віддання тіла разом із жертовними тваринами, а іноді і людьми вогню в основному варіанті обряду, землі та воді в інших його варіантах, узливання вина у вогонь; 4) створення із кісток небіжчика його зображення, тобто ритуального двійника; 5) спорудження тимчасового житла для двійника небіжчика; 6) поховання урни з кістками. Суть ритуалу полягає у символізації переправи до іншого світу[445].

Ця схема, запропонована Вяч. Вс. Івановим, загалом відповідає археологічним фактам бронзової доби, що підтверджує можливість етнічних реконструкцій за археологічними джерелами. Де в чому вона має бути доповнена та перевірена.

Першу фазу похоронного обряду (приготування тіла до поховання, початок оплакування та трауру) на археологічному матеріалі простежити важко. Відомі окремі спроби муміфікації та надання небіжчикові певної пози, коли тіло доводилося зв’язувати. Здебільшого померлого укладали у зібганому положенні на лівий чи правий бік, рідше — на спину із зігнутими у тазових та колінних суглобах ногами, практикувалися і випростані поховання.

Друга фаза обряду (транспортування тіла на возі до місця поховання) документується наявністю за доби бронзи возів, запряжених спочатку волами, а потім кіньми. Деталі таких возів виявлено при дослідженні поховальних пам’яток. Відомі зображення поховальних кортежів у мистецтві індоіранських та фракійських племен. Проте транспортні залишки, використовувані при похованні, не обмежувалися візками. У зимову пору року послуговувалися саньми, а біля с. Чорнокінці на Тернопільщині виявлено залишки кремації у дерев’яному човні[446].

Третя фаза (віддання тіла вогню, землі чи воді) зафіксована у перших двох варіантах у всіх етнічних груп населення України бронзової доби. Загалом практика трупоспалення переважала у праслов’янського, прабалтського та фракійського населення, в інших групах фіксується спорадично. У цей же час обряд інгумації, тобто поховання небіжчика у землі, також відомий повсюди, переважав у індоіранських племен степової смуги та протофракійського населення Подністров’я. Наведений факт поховання у човні свідчить про можливість поховань у воді. Нас не повинні дивувати різні типи поховань у представників однієї і тієї ж етнічної спільності, общини і навіть сім’ї. Відомі факти поєднання обрядів кремації та інгумації в одній могилі. Строкатість поховальних обрядів у етнічно однорідного населення відзначається етнографами[447]. Чинники впливу на поховальну обрядовість могли бути найрізноманітнішими. Звідси й різні типи поховань.

Так, кремація померлого могла здійснюватися як на місці поховання, так і на стороні. В останньому випадку перепалені кістки та попіл збиралися до урни чи в мішечок і перевозилися до поховальної споруди. При обряді інгумації тіло ховали у зібганому, випростаному або ж сидячому положенні. Тут спостерігається велика кількість варіантів положення рук, ніг, орієнтації небіжчика за сторонами світу. Відомі випадки так званих вторинних поховань, коли у землю клали кістки уже зітлілого трупа, тобто практикувалося перенесення кісток із попередньої могили. Колективні поховання за доби бронзи трапляються досить рідко. Серед поховальних споруд переважають прямокутні ями, відомі також овальні та круглі у плані, із сходинками та заплічками, катакомби, підбої, дерев’яні склепи, скрині та закладки, стовпові конструкції, довбані колоди тощо.

Четверта фаза обряду (створення з кісток померлого його зображення) фіксується лише в окремих випадках. При дослідженні деяких поховань індоіранської спільності виявлено мацерацію тіла (очищення кісток померлого від м’яких тканин). Далі скелет використовувався для виготовлення подоби людського тіла, а на черепі моделювалося обличчя небіжчика, підфарбоване вохрою. У такий спосіб відтворювався двійник померлого. Але значно частіше тіло померлого ховали у підземному склепі (катакомбі), а для виготовлення двійника використовували лише череп із модельованим на ньому обличчям.

Маніпулювати з кальцинованими кістками спалених небіжчиків було набагато простіше. Їх зберігали у посудині-урні або ж зашивали у спеціально виготовлену ляльку — подобу небіжчика, яка виконувала функції ритуального двійника[448]. Наявність такої ляльки можна припустити у найбагатшому похованні 43 прабалтського могильника Стрелиця у Верхньому Подніпров’ї. Вузька та довга яма була розрахована на випростаного небіжчика, але у центрі її виявлено скупчення перепалених кісток, а трохи вище — гривню місяцеподібної форми та бурштинове намисто. Іще вище, де могла б бути голова, лежала дротяна діадема, обнизана бісером. Така реконструкція ляльки дає змогу уточнити функції окремих речей. Адже автор розкопок називає місяцеподібну гривну діадемою, а дротяну діадему — гривнею[449].

П’ята фаза обряду (спорудження тимчасового житла для двійника небіжчика) може бути проілюстрована культовою спорудою 2 на поселенні праслов’ян Пустинка на Дніпрі, де виявлено жертовник та ямки з перепаленими кістками людей. Згадана споруда пов’язана з культом мертвих, але з огляду на загальну структуру поховального культу індоєвропейців її також можна розглядати, як тимчасове житло небіжчиків. В аналогічних спорудах мали зберігатися двійники з модельованими черепами у степового населення до того моменту, як їх остаточно переносили до склепів — катакомб.

Шоста фаза обряду включає поховання урн із кістками, а також ритуальних двійників, черепів та інших частин тіла предків. Фактично вона повторює третю фазу, на якій і закінчується поховальний ритуал для більшої частини населення. Четверта і шоста фази були привілеєм видатних осіб.

Але поховальний обряд індоєвропейців не завершувався шостою фазою. За нею логічно йде сьома — зведення надмогильної споруди. Адже поняття “курган”, “могила” є загальноіндоіранськими, що були запроваджені до вжитку не пізніше III тис. до н. е., коли й поширилася традиція спорудження курганів на території України[450]. У II тис. до н. е. вони вже зводилися повсюди представниками усіх етнічних груп. Звичайно спостерігається поєднання курганного та безкурганного обрядів поховання. У степу переважав перший, а в лісостепу та Поліссі — другий. На безкурганних грунтових могильниках довкола окремих поховань також споруджувалися ровики, кромлехи, огорожі, а над ними влаштовувалися кам’яні закладки, встановлювалися кам’яні та дерев’яні знаки.

Важливим елементом поховального культу було принесення у жертву тварин, іноді людей, після чого влаштовувалися поминальні “страви” та “тризни”. Виходячи із загальноіндоєвропейських традицій, можна припустити, що поминальні трапези правилися також на дев’ятий (десятий) та сороковий день по смерті. Сліди багать, уламків посуду та подрібнених кісток тварин можна віднайти на місцях таких тризн у межах могильників.

Поховальний інвентар був більш-менш традиційним для всіх етнічних груп і включав головним чином посуд із рідкою, іноді м’ясною їжею. У похованнях доби ранньої бронзи постійно знаходять крем’яні знаряддя праці та елементи озброєння. Відомі комплекси інструментарію майстрів-ливарників, спеціалістів з обробки кременю, дерева, шкіри. Із розвитком ливарного виробництва поховальний інвентар поступово насичується металевими речами. Компонентом поховального інвентаря також виступають атрибути влади — так звані клейноди: кам’яні сокири, булави, дерев’яні посохи та жезли, стрекала з бронзовими вістрями, металева зброя. Різноманітні прикраси характеризують комплекси жіночих поховань.

Надзвичайно рідкісною категорією поховального інвентаря є музичні інструменти. Адже ритуальні церемонії вимагали відповідного звукового оформлення. У похованнях скотарів зафіксовані флейти Пана — музичний інструмент із семи — дев’яти різних невеликих кістяних рурочок. Відомі також знахідки волинки, пастушого ріжка. Усі вони належать до розряду духових, а грали на них чабани.

Рис. 186. Система знаків на гральних костях катакомбної культури. Автор С. М. Санжаров

На особливу увагу заслуговують ігрові набори у складі інвентаря. Гра у ті часи була не розвагою, а складовим елементом культової практики. В індоіранському середовищі була поширена гра у кості. Найпростіші з них складалися з наборів альчиків — суглобових кісточок дрібної рогатої худоби. Вони виступають і інструментом гри, і нагородою переможцю. У похованнях найудатніших гравців можна нарахувати до двохсот альчиків. Рідше трапляються спеціально вирізьблені гральні кості з позначками на гранях (рис. 186). Так, у похованні 5 кургану 1 біля с. Малозахар’їне на Дніпропетровщині чотири такі кості були прикриті дерев’яними ковпачками, що роз’яснює принцип гри[451]. Показово, що знаки на гральних костях відповідають цифрам “1”, “10” і “40”[452] — дням поминального циклу. Отже, простежується певний зв’язок між грою та поховальним культом. Як засвідчують індоарійські та давньогрецькі писемні джерела, гра у кості була прерогативою знаті. З часом ігрові набори удосконалюються, поряд з альчиками з’являються кістяні та кам’яні фішки, ігрове поле. Ігрову “дошку” у вигляді глиняного прямокутника, розділеного на 12 полів-клітин, виявлено поряд із набором із 77 альчиків у похованні 1 кургану 2 у групі 1 біля с. Суха Калина Дніпропетровської області[453]. Окремі альчики спеціально підшліфовувалися для гри, на їхніх гранях робилися спеціальні позначки.

Дослідження поховального культу розкриває, таким чином, різні аспекти духовної культури населення України, дає матеріал для певних історичних висновків.

Глава 6 Антропологічний склад населення

Антропологічний склад племен катакомбної культури, яка наприкінці III — на початку II тис. до н. е. займала майже увесь південь Східної Європи, на сьогодні вивчений досить грунтовно на базі великої кількості палеоантропологічних матеріалів. Більшість антропологів дійшли висновку про неоднорідність її антропологічного складу, що підтверджується і дослідженнями археологів, котрі поділяють катакомбну культуру на ряд окремих культур і визнають її різноетнічність. Своєрідність цих культур, на думку дослідників, пов’язана з нашаруванням попередніх груп ямного населення та інокультурними контактами[454].

Дослідження палеоантропологічних матеріалів із поховань катакомбної культури не тільки засвідчило розмаїття антропологічних типів та варіантів, а й переконало в тому, що антропологічний склад катакомбного населення і походження складаючих його типів можна розглядати лише в межах конкретних археологічних варіантів, а ще краще — на окремих вузьколокальних мікрогрупах у межах вододілів і долин невеликих річок, а в деяких випадках і окремих курганних могильників.

Найліпше вивчений антропологічний склад племен, які мешкали в степовій смузі Північного Причорномор’я, від Дунаю до Західного Приазов’я, включаючи басейн р. Молочної, тобто інгульської та азово-дніпровської культур, кордон між якими досі не визначений. Для цієї території антропологічний склад населення пов’язувався з наявністю мінімум двох антропологічних типів, які корелювали з відмінностями положення небіжчика в ямі. Після виділення комплексу обрядових ознак ранньо- та пізньокатакомбного поховань існування на території Північного Причорномор’я названих раніше морфологічних комплексів дістало реальне підтвердження[455].

Населення раннього етапу катакомбної культури в цілому довгоголове, порівняно вузько- і високолице, мезогнатне, високоросле; пізнього — мезобрахікефальне, з надто широким ортогнатним обличчям, дещо нижче на зріст. Різниця між “ранніми” та “пізніми” настільки суттєва, що мова може йти про зміну населення на другому, пізньому етапі існування катакомбної культури майже на всій території Північного Причорномор’я. Це особливо яскраво виявляється в причорноморських степах, де є “ранні” та “пізні” поховання, а саме в межиріччі Інгульця і Південного Бугу, верхів’ї Інгульця (Криворіжжя), Самаро-Орельському межиріччі, районі Каховки, Примор’ї (крайній південь Херсонської області), басейні р. Молочної, районі Запоріжжя[456].

Усі ранньокатакомбні групи та буджакська пізня (ранні матеріали не виявлено) дуже схожі між собою і значно відрізняються від пізньокатакомбних. Серед ранніх виділяються територіально доліхокранний, порівняно вузьколиций (район Каховки, Запоріжжя, Примор’я, басейн р. Молочної) і доліхокранний, масивний з широким обличчям, характерний для населення Правобережного Придніпров’я (район Вищетарасівки), а також більш східного Приазов’я.

Для пізнього етапу показова підвищена мінливість багатьох морфологічних ознак, але основним для більшості населення Північного Причорномор’я був мезобрахікранний з широким ортогнатним обличчям комплекс, особливо яскраво виражений у населення межиріччя Інгульця та Південного Бугу, Самаро-Орельського межиріччя, Примор’я (ширина обличчя сягає тут 145 мм), району Запоріжжя та басейну р. Молочної. Слід відзначити, що серед мезобрахікранного населення пізнього етапу досить часто трапляється і більш грацільний мезобрахікранний тип, схожий на західний середземноморський, в основному поширений у причорноморських степах, який поки що не корелюється ні з якими обрядовими ознаками. Але факт знаходження досить компактної (на жаль, малочисельної) групи вузьколицих мезобрахікефалів у курганній групі в районі Нікополя — Михайлівни може служити деякою мірою доказом реального існування такої групи населення, а не проявом індивідуальної мінливості.

Рис. 187. Голова чоловіка з поховання 1 у кургані 12 групи “Аккермень”. Рання катакомбна культура. Реконструкція М. М. Герасимова

Є в Північному Причорномор’ї райони, де масивний мезобрахікранний тип із широким обличчям майже не фіксується. Це перш за все територія Правобережного Придніпров’я (район Вищетарасівки) та Приазов’я. Тут панує також масивний, але довгоголовий з широким обличчям морфологічний варіант, притаманний здебільшого попереднім епохам.

Інакше кажучи, різка зміна населення на другому етапі катакомбної культури відбулася насамперед у районах Самаро-Орельського межиріччя, Запоріжжя, Криворіжжя, межиріччі Бугу та Інгульця, на півдні Херсонської області (Примор’я), в басейні р. Молочної. У районах, які безпосередньо прилягали до Дніпра (Вищетарасівка), а також у Східному І Приазов’ї зміни в антропологічному типі не виявлено.

Багатоплановість антропологічного складу носіїв катакомбної культури в степовому Придніпров’ї зумовлює цілу низку питань. Перш за все щодо характеру відносин катакомбного і населення попереднього періоду в цьому регіоні. Судження про генетичну спорідненість ямного і катакомбного населення виникло, на нашу думку, через слабку на той час диференціацію поховань за доби енеоліту та бронзи, яка призводила до нівелювання середніх показників. На сьогодні цей погляд видається слушним лише стосовно окремих районів і в цілому стосовно деяких ранніх катакомбних груп, дуже близьких за фізичним типом до ямних і кемі-обинських. Це дає підставу твердити про їхню автохтонність, незважаючи на деякі переміщення серед споріднених племен — просування кемі-обинських груп у район Каховки і Примор’я. Таким чином, обидва морфологічні варіанти ранньокатакомбного населення України (довгоголового з широким обличчям і довгоголового з вузьким обличчям) мають місцеві корені та були притаманні більшості давньоямного і кемі-обинського населення.

Рис. 188. Голова чоловіка з кургану 9 групи “Аккермень”. Інгульська катакомбна культура. Реконструкція М. М. Герасимова

Друге, не менш важливе питання стосується походження мезобрахікранного, надто широколицього антропологічного комплексу, поширеного на другому етапі катакомбної культури. Його поява у причорноморських степах поки що не може бути пояснена безперервністю місцевої лінії розвитку, оскільки на цій території подібні комплекси[457] траплялися лише за неолітичної доби. Відтак вони відомі на суміжних територіях у населення пізнього етапу ямної культури та носіїв північнокавказької культури Калмикії та Передкавказзя, де було виявлено морфологічні комплекси (тип А, за А. В. Шевченком), які походять від неолітичного населення Надпоріжжя — Приазов’я[458]. Про те, що це пізньонеолітичне населення дожило до катакомбної доби, можуть свідчити і спостереження, зроблені А. Д. Столяром, який писав, що “маріупольський могильник і синхронні йому аналогічні некрополі не передували усій давньоямній культурі загалом, а існували одночасно, у крайньому випадку із самими різними групами цих поховань, локалізуючись, імовірно, головним чином у більш східній частині південноруських степів. Деякі традиції культури траншейних могильників Надцоріжжя — Приазов’я (випростане положення небіжчиків) продовжують проявлятися у катакомбних похованнях цієї ж території”[459]. Про те саме говорять спостереження І. Ф. Ковальової, яка в південному лісостепу Лівобережної України в катакомбних похованнях знайшла посудини біконічної форми, орнаментовані накольчатою і шнуровою технікою, дуже схожі з посудом ранньонеолітичного Микільського могильника. На її думку, саме південний лісостеп із численними підкурганними похованнями постмаріупольської культури (випростаними) і можуть бути вихідними у формуванні “західного катакомбного варіанта”. Але, на жаль, ця думка не може бути ні спростована, ні підтверджена, бо антропологічні матеріали з постмаріупольських поховань дуже нечисленні.

Рис. 189. Голова хлопчика з поховання донецької катакомбної культури в м. Луганську. Реконструкція М. М. Герасимова

Водночас велика схожість фізичного типу пізньокатакомбних груп причорноморських степів з ямними і північнокавказькими групами Північно-Західного Прикаспію (III і IV групи, за В. А. Сафроновим), тотожність поховального обряду (випростане положення покійників у катакомбах та ін.), чималий вплив “північнокавказців”, який простежується на виробах із металу та кераміки в північнопричорноморських степах, дають змогу припустити, що якась, досить-таки значна частина “північнокавказців” просунулася на захід. Тим більше, що до середини II тис. до н. е. увесь Кавказ разом із суміжними територіями стає рухливим. Тут відбуваються різного роду переміщення, утворюються, квітнуть і швидко змінюються культури, носії яких беруть активну участь у етнокультурних процесах від Південно-Східної Європи до Близького Сходу. Ймовірно, просування “північно-кавказців” на захід йшло через Дон, по території Самаро-Орельського межиріччя в район Огріньської переправи, у верхів’ях Інгульця (Криворіжжя), а далі в межиріччя Інгульця та Бугу[460], що спричинило рух значної частини пізньоямного і ранньокатакомбного населення Придніпров’я в південно-західному (в район Буджака), південно-східному (Передкавказзя) та, можливо, північному (уверх по Дніпру) напрямках.

Просування мезобрахікранного широколицього ортогнатного населення різною мірою вплинуло на фізичний тип населення окремих груп катакомбної культури причорноморських степів. Так, на території Самаро-Орельського межиріччя, Криворіжжя, Запоріжжя і межиріччя Бугу та Інгульця відбулася повна заміна місцевого „населення північнокавказьким. На самому „півдні „Херсонської області (Примор’я) і в басейні р. Молочної населення також повністю змінилося, але поки що неясне його походження. Хоча воно теж мезобрахікранне, однак з ширшим обличчям та масивніше. Уздовж правого берега Дніпра (вигцетарасівська група) населення майже не змінилося, відчувається лише незначна домішка мезобрахікранів. Здається, що цей район обминули великі переміщення.

Про немирне вторгнення “північнокавказців” у Північне Причорномор’я свідчать показові саме для пізнього етапу катакомбної культури на цій території великий відсоток у похованнях трепанованих черепів (понад 10 %) або з травмами[461], а також поява багатих поховань зі зброєю.

Впливом населення Близького Сходу, який теж ішов через Північний Кавказ (вірогідніше через Північно-Східний), можна пояснити і традицію ховати черепи із модельованими за допомогою глини обличчями, що розповсюджується також на пізньому етапі катакомбної культури, в західній її провінції, в похованнях еліти.

Подібна практика обличкування черепів глиною з’являється ще в Давній Палестині, в Ієрихоні, починаючи з VII—VI тис. до н. е., трапляється в Анатолії, Месопотамії, пов’язана з культом родючості, та зберігається у населення Східного Середземномор’я до античності[462]. Цікаво, що на всіх обличкованих черепах із басейну р. Молочної та Криворіжжя наявні трепанаційні (посмертні) отвори в потиличній ділянці, що виникли, очевидно, внаслідок бальзамування небіжчиків, яке було поширене також на Близькому Сході, в Стародавньому Єгипті[463]. Серед модельованих черепів виділяються різні морфологічні варіанти, прикметні для населення катакомбної культури Причорномор’я, — від різко виражених доліхокранів до ультракороткоголових, різниця між якими наочно ілюструється формами модельованих поверх кісткової основи носів — від горбоносих (“вірменоїдних”) до прямих з досить невисоким переніссям.

Дещо своєрідним було формування фізичного типу катакомбної культури в басейні Сіверського Дінця. Складається враження, що тут він не мав генетичної підоснови і, можливо, з’явився в уже сформованому вигляді (питання це поки що залишається відкритим за браком антропологічних матеріалів як ямного, так і ранньокатакомбного часу). Різкої зміни фізичного типу на пізньому етапі не фіксується, хоча і відчувається переважання більш широколицього населення.

Характерною особливістю населення басейну Сіверського Дінця катакомбної доби є штучна деформація черепа (до 60 % на пізньому етапі, 15 % на ранньому), притаманна населенню більш східних територій поширення катакомбної культури: Калмикії, Нижнього Поволжя, басейну Дону, а також Північно-Східного Приазов’я, згідно з дослідженнями К. О. Шепель та А. В. Шевченка.

Рис. 190. Череп людини з модельованими глиняною сумішшю рисами обличчя з поховання інгульської катакомбної культури біля с. Жовтневе

Рис. 191. Череп людини з модельованим обличчям із поховання інгульської катакомбної культури біля с. Старобогданівка

Хоча найпростіші форми штучної деформації черепа фіксуються ще в неандертальців[464], на території східної Європи, а вірніше, на Кавказі поодинокі знахідки штучно деформованих черепів відносяться лише до IV—III тис. до н. е. (могильники Гінчі та Гоно в Дагестані). Масовими вони стають тільки в похованнях катакомбної культури. Вважається, що штучна деформація є даниною естетичним традиціям колективу та буває різних типів (лобно-потилична, циркулярна та ін.), що пояснюється різними способами накладання давлячої пов’язки. Питання витоків цього явища не зовсім з’ясоване, але в багатьох випадках воно було стійкою етнокультурною ознакою. Окремі дослідники походження штучної деформації пов’язують із Близьким Сходом, звідки вона через Великий Кавказ потрапила в передкавказькі степи і далі на захід та схід. Деякі паралелі виявлено на Передньому і Середньому Сході, в Східній Анатолії. Слід відзначити, що штучна деформація не стосується якогось окремого антропологічного типу (як і модельовані черепи-маски). Морфологічно деформовані черепи досить різнорідні. Це може свідчити про складний процес формування катакомбного населення, до якого входили різні антропологічні типи. Поодинокі знахідки штучно деформованих черепів маємо і в більш західних регіонах Європи: жіночий череп стжижовської культури, декілька черепів із поховань культури Злота, у Волосово-Данилівському могильнику фатьянівської культури тощо. Наявність традиції штучної деформації голови у Волго-Донському регіоні в таких віддалених районах, як Польща, і відсутність її в Дніпровському степовому регіоні, на думку деяких дослідників, зокрема, К. О. Шепель, може свідчити, з одного боку, про контакти східних катакомбних провінцій із заходом і з північчю через лісостепову смугу, з другого — про якесь протистояння більш східних і західних причорноморських районів.

Для басейну Сіверського Дінця, як і для більшості районів Північного Причорномор’я, зовнішнім імпульсом для складання місцевих катакомбних культур виявилися Північний Кавказ і Північно-Західний Прикаспій. Але якщо для причорноморських районів це були групи пізньоямного і північнокавказького населення, то для басейну Сіверського Дінця велику роль відіграло населення більш пізньої передкавказької (маничської) культури. Можливо, цим і пояснюються відсутність штучно деформованих черепів у причорноморських степах і велика кількість їх у басейні Сіверського Дінця, позаяк на території Калмикії деформація з’являється тільки в передкавказькій катакомбній культурі. На думку деяких дослідників, вона більш пізня щодо західних культур катакомбної провінції, так само, як і донецька. Невеликі групи населення передкавказької культури проникали в басейн Сіверського Дінця. Виключно строкатий антропологічний склад передкавказьких катакомбників зі штучною деформацією, серед яких більшість гіперморфних антропологічних типів, як з високим, так і з низьким обличчям, спостерігається і в басейні Сіверського Дінця.

Населення передкавказької культури, яке не практикувало штучної деформації голови, виявилося в основному порівняно вузьколицим і довгоголовим. Для території Калмикії вузьколиці до ліхокрани були прийшлими, тому що в попередні часи тут був розповсюджений гіперморфний мезобрахікранний антропологічний тип (пізньоямне і північнокавказьке населення, згадуване раніше), найбільш характерний для Північного Причорномор’я на другому етапі катакомбної культури. А. В. Шевченко, який вивчав антропологічний склад катакомбного населення Калмикії і Передкавказзя, пов’язує появу тут вузьколицих доліхокранів з населенням культур шнурової кераміки Середньої Європи, особливо Польщі, не беручи до уваги наявність подібних типів на більш близьких територіях причорноморських степів, а саме деяких груп вузьколицих нижньодніпровських ямників і кемі-обинців, цілком сприймаючи гіпотезу В. О. Сафронова про більш західне походження всіх степових культур Південно-Східної Європи. Враховуючи те, що більшість ранньокатакомбних груп Придніпров’я (басейн р. Молочної) і передкавказької культури дуже схожа і що ця схожість підкріплюється подібністю деяких рис у поховальному обряді (скорчені на боці небіжчики, обличчям повернуті до входу в катакомбу), можна припустити проникнення причорноморського населення на південний схід, тим більше, що в багатьох працях археологів йдеться про бурхливі процеси етнічних переміщень, про пересування північнокавказького населення в степи і навпаки.

Ці, безперечно, важливі історичні події відбиваються на палеоантропологічних матеріалах. Так, окремі причорноморські ранньокатакомбні групи могли просуватися через Крим, Керченську протоку і далі на Північний Кавказ, де могли взяти участь у формуванні антропологічного складу населення передкавказької культури. Що шлях цей лежав не через територію Приазов’я, ми відзначали (населення там було незмінним з енеоліту і, можливо, протистояло вторгненню чужорідних племен на свою територію).

Отже, перша половина П тис. до н. е. характеризувалася важливими міжетнічними контактами, переселенням окремих груп, ілюстрацією чому є виявлена на антропологічному матеріалі різка зміна населення в степовому Подніпров’ї, поява масивного гіпероморфного типу. Але здається, що вторгнення “північнокавказців” нечуло тривким і не залишило слідів у фізичному вигляді наступних поколінь. На зміну широколицим брахікефалам у XVII ст. до н. е. прийшло довгоголове, порівняно вузьколице населення, яке домінувало на цій території в наступні часи у населення культури багатоваликової кераміки, білозерської і навіть зрубної культур, тобто до кінця бронзової доби.

Тривалий час антропологічні характеристики населення пізньої бронзи на теренах України (в основному степового Подніпров’я) базувалися на вивченні серії черепів, відомих у науковій літературі як черепи зрубної культури[465] — доліхокранних, порівняно вузько- і високолицих, які були відмінні від черепів катакомбної і зрубної культур більш східних територій, зокрема Нижнього Поволжя. Це дало підставу твердити про автохтонне походження населення зрубної культури на території України та заперечувати міграційні хвилі зі сходу[466].

Рис. 192. Голова чоловіка з поховання 2 в кургані 5 катакомбної культури біля с. Новопилипівка. Реконструкція М. М. Герасимова

Після виділення культури багатоваликової кераміки в окрему черепи зрубної культури були розділені на дві групи відповідно до археологічної атрибутики поховань, одна з яких належала культурі багатоваликової кераміки, друга — зрубній. Внаслідок такого розподілу черепи зрубної культури походили тільки з поховань Лівобережжя, багатоваликової кераміки — з більш широкої території.

Обидві групи за багатьма ознаками подібні і відносяться до доліхокранних, порівняно вузьколицих варіантів європеоїдної раси. Різниця між ними в будові обличчя: багатоваликові — вузьколиці, ортогнатні, вузьконосі; зрубні мають середньої ширини мезогнатне обличчя. Помітна відмінність і в будові тіла. Населення зрубної культури високоросле (174,2 см), багатоваликової кераміки більш низькоросле (169,6 см). Розходження виявилися і в чоловічій, і в жіночій групі населення. Додатковим аргументом на користь різниці між цими двома групами населення може бути і неоднакова частота зустрічання дискретно-варіюючих ознак, яка є показником генетичної близькості або відсутності її залежно від концентрації черепних “аномалій”. Так, частота зустрічання метопічного шва на черепах зрубної культури 5 %, на черепах багатоваликової 12 %, вставочних кісточок відповідно 3 % і 12 % і т. ін. Ще два факти можуть свідчити про різні умови життя населення цих двох культур. Середня тривалість життя населення культури багатоваликової кераміки значно вища, ніж зрубного (відповідно 42,4 і 37,2 роки). Особливо це стосується жіночого населення культури багатоваликової кераміки: 43,9 роки порівняно з 33,1 року у зрубників. Заслуговує на увагу і високий відсоток ураженості карієсними захворюваннями у населення багатоваликової кераміки — 20 %, тоді як у зрубного тільки 5 %, що говорить про різний характер харчування. У перших переважала їжа, насичена вуглеводами, у других — білками.

На сьогодні пам’ятки культури багатоваликової кераміки розповсюджені на великій територїї, що дає змогу дослідникам виділити декілька її локальних варіантів. На жаль, по окремих районах антропологічні дані досить обмежені: чотири черепи поганої збереженості з басейну Сіверського Дінця[467], серія черепів із грунтового могильника Калфа, раніше опублікованих як зрубні[468]. Від усіх перелічених матеріалів черепи культури багатоваликової кераміки відрізняються різкою доліхокранією, більш вузьким ортогнатним обличчям, саме тими рисами, за якими вони наближаються до тшинецько-комарівських (безумовно, беручи до уваги малочисельність останніх), а також до калмицьких (VI група за В. О. Сафроновим, синхронна придніпровським).

Порівняно з населенням попереднього часу на території степового Подніпров’я і суміжних (ямної, ранньо- і пізньокатакомбної культур, а також культур шнурової кераміки Волині, Чехії та Словаччини) населення багатоваликової кераміки цього регіону подібне до найпівденніших груп ямників (Запоріжжя, Примор’я, Буджак), населення кемі-обинської культури, деяких ранньокатакомбних груп (наприклад, каховської), а також до вказаних вище культур шнурової кераміки і дуже відрізняється від пізньокатакомбного населення степового Причорномор’я. Отже, можна твердити, що фізичний тип населення багатоваликової кераміки Подніпров’я має місцеві корені, які сягають у ранньокатакомбні часи.

Антропологічний склад населення зрубної культури на всій території її поширення на сьогодні вивчений достатньо. За винятком окремих районів (зокрема Нижнього Поволжя, Приазов’я) він майже одноманітний. В основі його доліхокраннии високорослий тип із середньошироким обличчям. Мова йде про Лівобережжя України (включаючи басейн Сіверського Дінця) та Середнє Поволжя. Серед усіх названих груп населення Лівобережної України найбільш вузьколице. На наш погляд, це пояснюється взаємодією двох компонентів — місцевого (населення культури багатоваликової кераміки Придніпров’я) і деякою мірою прийшлого зі сходу. Підтвердженням цього можуть бути знахідки масивніших черепів у похованнях Запорізької та Херсонської областей і велика частота зустрічання (50 %) горіхоподібних потовщень на нижніх щелепах, більш характерних для східних груп населення. Але місцевий компонент, мабуть, був домінуючим. Висновок цей підкріплюється і дослідженнями археологів, згідно з якими зрубна культура в Україні великою мірою сформувалася на базі попередньої культури багатоваликової кераміки, яка не тільки доживає до зрубного періоду, але і на якомусь відрізку часу на відповідній території співіснує з нею.

Вивчення фізичного типу населення заключного етапу доби бронзи на території степової України грунтується тільки на палеоантропологічних матеріалах білозерської і Ноуа.

Населення культури Ноуа за фізичним типом було неоднорідним, тому генезис його досить складний. Неоднозначні і думки щодо утворення самої культури. Згідно з однією вона походить від місцевих культур доби середньої бронзи, головним чином Монтеору. Згідно з другою виникла на основі синтезу місцевих культур і культур прийшлих (скотарські племена півдня Східної Європи). Антропологічні дані підтверджують скоріше другий погляд. Носії місцевих культур, особливо на території Румунії, Молдови, — грацільні, вузьколиці. їм здебільшого притаманні ознаки середземноморського типу, прикметні для культури Монтеору. Місцеві елементи поширені на заході культури Ноуа (могильники Пробота, Дойна, Клуж). Вплив прийшлого протоєвропеоїдного населення (масивнішого, з широким обличчям) виявляється на території Дніпровсько-Прутського межиріччя (могильники Трушешть, Старі Бедражі, Острівець), хоча археологічні дані цьому суперечать — у формуванні культури Ноуа у Попрутті більша питома вага належить місцевому (або західному) компоненту. Антропологічні матеріали вказують на домінуючу роль прийшлого компонента і, можливо, більш вірно відображають процес формування культури Ноуа в східному ареалі її розповсюдження: як складний процес синтезу двох різноетнічних культур — місцевої і прийшлої, де своєрідно поєдналися матеріальна культура місцевого субстрату з переважанням фізичного суперстрату[469]. Але походження цієї групи протоєвропейців у чистому вигляді на даній території дослідники пов’язують лише з населенням, що залишило могильник біля с. Калфа (культура багатоваликової кераміки). Поява гіпероморфного антропологічного типу в Дніпровсько-Прутському межиріччі безпосередньо зі сходу, з причорноморських степів, стосується, на наш погляд, більш давнього часу, а саме першої чверті II тис. до н. е., коли під тиском “північнокавказців” окремі групи пізніх ямників із межиріччя Південного Бугу та Інгульця просунулися на захід у буджакські степи, де взяли участь у формуванні місцевих груп культури багатоваликової кераміки, на базі яких і формувалося населення східних районів культури Ноуа (могильники Трушешть, Острівець, Старі Бедражі). Лише таким чином можна пояснити локалізацію за доби пізньої і середньої бронзи на крайньому південному заході Причорномор’я масивних протоєвропейців, тоді як на схід від цієї території, в степах Придніпров’я, панував вузьколиций середземноморський тип[470]. Особливо це стосується населення білозерської культури.

Фізичний тип населення білозерської культури відомий за антропологічними матеріалами з грунтових і курганних могильників, таких, як Широке, Чернянка, Первомаївка. Найхарактернішими ознаками його є довгоголовість, (але іноді трапляються і короткоголові екземпляри), вузьке і високе обличчя, значна довжина тіла (171,3 см для чоловіків). Одні дослідники відносять цю культуру до кола пам’яток фракійського гальштату, інші — до іранського етносу, вказуючи на генетичні зв’язки із зрубною. В археологічних матеріалах відчувається значний фракійський вплив, пов’язаний з культурою Ноуа. Попри схожість окремих ознак, таких, як довгоголовість і довжина тіла (маються на увазі матеріали Дністровсько-Прутського межиріччя), антропологічний матеріал виявляє велику різницю щодо ширини обличчя — білозерське населення більш вузьколице, ніж його західні сусіди. Що стосується населення зрубної культури України, то воно за більшістю таксономічно важливих ознак, таких, як ширина обличчя, довгоголовість, значна довжина тіла, схоже з білозерським. Не заперечуючи зовнішніх впливів на формування фізичного вигляду білозерського населення, можна припустити його автохтонний розвиток, беручи до уваги велику схожість із вузьколицими довгоголовими морфологічними комплексами попередніх епох, починаючи з кемі-обинського.

Незважаючи на бурхливі події протягом усього II тис. до н. е. в степовому Придніпров’ї і Приазов’ї (переміщення окремих груп населення, вторгнення, воєнні зіткнення і т. ін), які не могли не відбитися на формуванні фізичного типу носіїв різних етнічних угрупувань, основні чотири антропологічні комплекси, відомі нам з енеоліту, розвиваються в часі і на окремих етапах то один, то другий стають домінуючими.

Спорідненість антропологічних типів населення кемі-обинської культури, ранньокатакомбної, деяких груп Нижнього Подніпров’я (наприклад, каховської) та населення багатоваликової кераміки підтверджується спостереженнями В. М. Даниленка, який вважає, що усі три культури складають у часі єдину генетичну лінію (В. М. Даниленко мав на увазі взагалі катакомбну культуру, антропологічний же матеріал стосується лише ранньокатакомбних груп окремих територій Північного Причорномор’я і маничського варіанта передкавказької катакомбної культури). Так, дослідження антропологічних матеріалів із поховань ямної, ранньо- і пізньокатакомбної культур одних і тих же локальних територій (каховська група, Примор’я, басейн р. Молочної, запорізька група) виявило зміну антропологічних типів наприкінці III — на початку II тис. до н. е., яка може свідчити про активний рух племен кемі-обинської культури із степів і передгір’їв Криму в райони Примор’я, Каховки, Запоріжжя, басейну р. Молочної (про експансію кемі-обинських племен говорив і В. М. Даниленко), а також про відхід населення цих територій на захід, південний захід (можливо, і на інші території). Пізніше під тиском північнокавказьких племен з північного сходу частина кемі-обинських і ранньокатакомбних груп могла бути відсунута на північ, на територію Середнього Подніпров’я, де, можливо, і формувалося населення культури багатоваликової кераміки, яке після відходу “північнокавказців” розповсюдилося по всьому Подніпров’ю і відіграло велику роль у формуванні фізичного типу населення як зрубної, так і білозерської культур України. Ця генетична лінія якоюсь мірою відповідає етнокультурній лінії, котру В. М. Даниленко назвав протоіндоіранською[471].

Зокрема, В. О. Сафронов уважає, що вже за доби ямної культури відбулося відокремлення індоаріїв від протоіранців і що вузьколиці та довгоголові групи ямників і кемі-обинців, які мешкали в причорноморській смузі і в Криму, можна вважати першими індоаріями на цій території, доказом чого можуть служити виявлені О. М. Трубачовим індоарійські топоніміка і гідронімія.

Ще одна генетична лінія, в основі якої лежить теж південний середземноморський антропологічний тип (але менш довгоголовий, скоріше мезодоліхокефальний), хоча й не так чітко визначена, представлена більшістю трипільців, частиною усатівців, можливо, окремими групами середньостогівців (Огрінський могильник), ямників (запорізька група), у катакомбників нікополь-михайлівської групи. У добу пізньої бронзи поки що не фіксується (можливо, за браком матеріалу), але трапляється в більш пізні історичні часи (жіночі поховання скіфського часу правобережного лісостепу, окремі черняхівські групи). Можливо, вона може бути зіставлена з протодакійсько-мізійською етногенетичною лінією, яка, за даними В. М. Даниленка, щільно змикається із протофракійською.

Найпоширеніший у населення раннього енеоліту Лівобережної України і степового півдня у багатьох груп ямників (доліхокранний або мезодоліхокранний з широким і середньовисоким або високим обличчям) так званий протоєвропеоїдний антропологічний тип продовжує розвиватися і в наступні часи у катакомбного населення Правобережного Придніпров’я (Вищетарасівка), Приазов’я, в південно-західних групах культури багатоваликової кераміки та культури Ноуа (Калфа, Старі Бедражі, Острівець), існує у вигляді поки що незначної домішки у населення зрубної культури Лівобережної України та притаманний головним чином населенню більш східних територій. Можливо, ця лінія розвитку і була іранською.

Давньопівнічнокавказькі мовні елементи, які визначають лінгвісти навіть у межиріччі Інгульця та Бугу, напевне, пояснюються переселенням на другому етапі існування катакомбної культури в Північне Причорномор’я значних мас північнокавказького населення, для якого здебільшого був характерний мезобрахікранний антропологічний тип із широким обличчям. У наступні історичні періоди він трапляється як домішка у населення багатоваликової кераміки, білозерської культури. За доби пізньої бронзи поширений на більш східних територіях (наприклад, у населення андронівської культури). Але у ранньоскіфський час цей морфологічний комплекс яскраво проявляється у могильнику Фронтове в Криму, Мастюгінських курганах на Середньому Дону.

Слід зауважити деяку нерівномірність в антропологічному вивченні населення України за доби бронзи. Якщо фізичний тип населення степових культур досить ґрунтовно досліджений на базі великої кількості палеоантропологічного матеріалу, то, на жаль, кістякові залишки населення Північної України (лісостепової і поліської смуги) дуже нечисленні.

Рис. 193—194. Голови людей (чоловіків) із поховання сосницької культури біля с. Хар’ївка (поховання 1, 2). Реконструкція М. М. Герасимова

Перші антропологічні матеріали з поховань племен шнурової кераміки з описом черепного покажчика та зросту опублікував В. Неліпінський. Дослідник звернув увагу на доліхокранність серії та на її схожість із черепами культур шнурової кераміки Німеччини. Невеличка серія черепів із поховань городоксько-здовбицької та стжижовської культур також відзначалася виразною доліхокранією і грацільністю та відносилася, на думку Т. С. Кондукторової, до кола вузьколицих типів культур шнурової кераміки (ближче до Польщі і Словаччини).

За археологічними даними С. С. Березанської та І. К. Свєшнікова, прямими нащадками населення культури шнурової кераміки в Україні були племена тшинецько-комарівської культури. Антропологічний матеріал невеликий (по п’ять чоловічих і жіночих скелетів із Житомирської області), але досить-таки характерний. Серія доліхокранна, вузьколиця (середня довжина тіла 167,7 см) і подібна до городоксько-здовбицької та стжижовської. На думку Т. С. Кондукторової, антропологічні дані підтверджують висновки археологів про генетичну спорідненість племен шнурової кераміки і тшинецько-комарівських.

Із лівобережного лісостепу ще менше відомостей. Два чоловічі черепи з басейну Сейму (з поховань сосницького варіанта тшинецької культури) європеоїдні та належать до одного і того самого антропологічного типу (один мезокранний, другий доліхокранний, але обидва з високим склепінням, з відносно широким, добре профільованим обличчям), який, на думку М. М. Герасимова, відрізняється від населення ямної, катакомбної та зрубної культур і становить собою якийсь окремий тип. Поява нового значного матеріалу з поховань цих культур не підтверджує думки М. М. Герасимова щодо виключності сейминських черепів. Їхнє широке обличчя і масивність показові також для населення степу за доби енеоліту та бронзи.

Невеличка серія черепів із поховань білогрудівської культури (с. Заломи Кіровоградської області) дає деяке уявлення про фізичний тип населення завершального етапу доби бронзи на території правобережного лісостепу. Воно характеризувалося помітною грацільністю, мезодоліхокранією, незначною шириною обличчя, вище середньої довжиною тіла. Такий комплекс ознак не є випадковим для даної території. Він притаманний тшинецькому населенню, безпосередньому попереднику білогрудівців, деяким групам катакомбної культури правобережного Дніпра, більшості трипільців.

Територія Північного Правобережжя України за доби бронзи вважається багатьма дослідниками фактично батьківщиною праслов’ян. Тому факт генетичної спорідненості фізичного типу населення стжижовської і городоксько-здовбицької культур із тшинецьким і білогрудівським може мати велике значення для встановлення безперервної лінії розвитку праслов’янського населення. Але сучасний стан джерел повинен застерігати нас поки що від категоричних тверджень.