Дев’ять кроків назустріч вітру

Дев’ятий крок назустріч вітру: «Згадувати»

Поліна Бігдаш була хорошою журналісткою. До річниці смерті Бенедикта Креха вона підготувала відвертий відеоролик — інтерв’ю з близькими йому людьми. Спочатку вона взагалі не хотіла братись за цей проект. Вона не знала, хто такий той Бенедикт і що він такого зробив для українського суспільства. Поліна була такою людиною, яка повинна була любити свою справу і розуміти сенс того, що вона робить, бо інакше матеріал буде скупим і бездушним. А зараз кожна клітина її організму говорила, що не потрібно братися до цієї справи.

— Чому я? Олені більше подобаються такі теми! Дайте їй це завдання! — говорила Поліна начальниці. — А я краще поїду на Книжковий Арсенал[18] і візьму кілька цікавих інтерв’ю з відомими письменниками! В мене це вийде набагато краще!

— Ні, — суворо відповідала сивувата жіночка. — Цю справу маєш зробити ти. В тебе все вийде.

Поліна зітхала і йшла геть, бо знала, що начальницю годі в чомусь переконати. Того самого вечора вона почала готуватись до майбутніх інтерв’ю. Після першої ж статті, яку прочитала, їй стало соромно, що вона не хотіла братись до цієї справи, і за те, що вона не знала всіх досягнень цієї великої людини.

Бенедикт Крех став символом борця в Україні. Його поетична книжка «Назустріч вітру» побила всі рекорди продажів за всю історію української літератури. Його пісні у виконанні Рути Кулакової не сходили з вершин хіт-парадів. Він став обличчям хвороби БАС. Він звернув на цю проблему увагу мільйонів. З його ініціативи відкрилось багато фондів допомоги хворим, які допомогли десяткам таких людей. Жаль, що заради цього йому довелось померти.

Журналістці подумалось, що коли вона примудрилась нічого не знати про цього чудесного хлопця і про його хворобу, то крім неї таких людей залишилось іще чимало. Поліна взяла собі за мету зробити матеріал цікавим, щоб він був простим для звичайної української душі. Щоб про Бенедикта дізнались ті, хто досі не чув.

Чотири тижні вона, разом з оператором, їздила до кожного, хто добре знав Бенедикта, додому і ставила їм одинакові запитання. А вони сідали перед камерою і відверто говорили про все, що було на душі. З якимсь дивним відблиском в очах вони згадували.

Поліну дуже здивувала добра атмосфера, яка линула від кожного з них. Ніхто не здавався сумним і пригніченим; ніхто — розбитим. У їхніх поглядах читалась якась щаслива ностальгія за минулим і радість, що в їхньому житті була така людина, як Бенедикт Крех.

Фільм Поліни Бігдаш починався великим білим написом на чорному тлі: «ІСТОРІЯ БЕНЕДИКТА КРЕХА».

А потім з’являлися запитання, на які відповідали Бенедиктові близькі.

Якою людиною був Бенедикт Крех?

Макс, друг Бенедикта: Життєрадісною… І дивною… Однозначно. Бо хто ще може подивитись на небо і радіти, ніби виграв в лотерею мільйон?

Наталя Чернушич, лікар Бенедикта: Сильною. Так, звісно в нього бували зриви, але він був найсильнішим пацієнтом, якого я коли-небудь лікувала.

Ліза, подруга Бенедикта: Веселим він був. Він міг запросто всіх розсмішити… Інколи його жарти здавалися страшними… Але зараз я їх згадую і розумію, що вони насправді були смішні… А ми, ідіоти, з них не сміялися… Просто він легко ставився до своєї хвороби і легко міг про неї жартувати. Нам теж потрібно було так ставитися, але ми чомусь не могли… хоча й дуже старалися.

Анна, дружина Бенедикта: Не знаю. Він для мене був загадкою, яку я розгадувала до останнього нашого дня. Яку я любила розгадувати; яку було цікаво розгадувати. Це як говорити про наш безкрайній всесвіт. От що ми про нього знаємо? Так само і з Бенедиктом. З ним просто було добре. І все. І ти не думав, яка він людина, й не думаєш тепер.

Що він любив?

Ліза: Все… От чесно… Йому все здавалось цікавим і гарним. Якось він півгодини, із захватом у погляді, розповідав про воду… Уявляєте? ПРО ВОДУ.

Рута Кулакова, співачка, подруга Бенедикта: Музику, поезію… Життя… Людей… Любив допомагати людям. В останні місяці він навіть не зважав на біль, а допомагав. Він допоміг десяткам.

Анна: Любив дізнаватися щось нове. Завжди говорив, що люди для цього й існують… що це сенс нашого життя — щоразу дізнаватися нове, вчитися, не зупинятися. Також він був меломаном і книгоманом. Шаленим просто! Щодня він повинен був щось читати і слухати. Ми так любили робити це вдвох… Просто сиділи мовчки і читали… Або лежали, мали по одному навушнику у вусі і слухали ту саму пісню… Це було класно.

Пилип, друг Бенедикта: Природу і свіже повітря. Він любив проводити час у парку… Пам’ятаю, ми одного разу, на його день народження, його туди завели, і він звідти не вилазив просто… Любив там сидіти і думати про щось. Думаю, в цьому щось є. Варто і собі спробувати.

Макс: Життя він любив, і що? Хтось зверху вирішив, що йому досить. Тяжко про таке говорити, правда? Але така реальність. А більше за життя? Не знаю… Мабуть, Анну.

Чого він вас навчив?

Макс: Жити моментами… Він завжди говорив, що треба жити моментами….

Ліза: Жити моментами.

Пилип: Жити моментами.

Анна: Жити моментами. Кохати.

Рута: Не боятися. Ризикувати. Любити життя.

Що б ви йому сказали, якби він міг вас почути?

Анна: Що я сумую за ним. Дуже. Що кожного дня про нього згадую. Що переїхала-таки в Польщу і потроху починаю нове життя, але все одно за ним сумую.

Ліза: Дякую. Я б сказала йому «дякую». За все, на що він відкрив мені очі… Він навіть не думав їх відкривати, та відкрив. Напевно, в цьому був його феномен.

Макс: Я б сказав, що в мене все добре, нехай не переймається. Бо я чомусь впевнений, що він переймається. Я роблю улюблену справу, насолоджуюся життям, а не так давно познайомився з хорошою дівчиною. До речі, на його похороні… Його б це, мабуть, розвеселило… Єва її звати… Хороша така дівчина… Художниця.

Яна Крех, мати Бенедикта: Я б спитала, чи в нього все добре… Звісно, я впевнена, що він у кращому світі, але я б хотіла почути це від нього. Тоді б стало легше жити. Стало б спокійніше.

Пилип: Що нарешті дочитав його збірку… і що вона мені сподобалась… Думаю, це було б саме те, що він хотів би від мене почути.

Рута: Що продовжую те, що ми з ним почали. Я пишу музику на його вірші, допомагаю хворим на БАС. Скажу, що вийшов уже другий альбом під назвою «Дерево без листя», так, як він і хотів. Розкажу, чого ми з ним добились… Думаю, він би зрадів.

Анна: Думаю, він чує нас. Тих, хто був поряд з ним. Він радіє.

Він помер у березні минулого року. Розкажіть щось про останні його місяці.

Пилип: Ой, це було страшно… І гидко, як він завжди казав.

Яна Крех: Коли я побачилася з ним після його втечі, його тіло майже не рухалося. Проте він ще говорив, добре дихав і міг ворушити правою рукою. Я дякую його другові Артемові, який якось прийшов до мене і показав ролик з новинами про те, що мій син написав пісні відомій співачці Руті Кулаковій. В мене був шок. Я раділа, що мій син такого добився, а ще більше я раділа, бо тоді нарешті взнала, де його шукати… до цього я не знала… І я дякую Артемові, бо він подарував мені ще кілька хоч і тяжких, але проведених зі сином місяців. Я буду до смерті за це вдячна.

Ліза: До кінця грудня він втратив свої кінцівки. Був в’язнем у власному тілі. Ви можете собі таке уявити? Правда, навіть страшно таке припустити? А він це проживав кожного дня… А в січні перестав говорити. Поки не привезли спеціальних комп’ютерів, у нас був лише його погляд.

Пилип: Мова відходила не зразу, а потрохи… Щоразу гіршала і гіршала… Інколи він розмовляв, як п’яний фізрук, а інколи ще гірше….

Макс: Йому давно було важко говорити, та він не здавався. Він говорив увесь час! Інколи добряче цим набридав. Думаю, він просто хотів наговоритися… А в січні, коли він ротом уже не міг керувати і розмовляв за допомогою комп’ютера, я зрозумів, як скучатиму за його голосом. Мене страшенно дратував той технічний голос якогось чужого дядька.

Рута: Але він не переставав писати вірші. І тепер йому доводилось буквально очима їх писати… знаєте, за допомогою спеціального комп’ютера… Та він писав, незважаючи на важкість.

Анна: Він усміхався. Коли бачив сніг; коли дочекався весну. Він радів кожен свій день. І я раділа разом з ним.

Ліза: Десятого лютого посеред ночі до мене подзвонила Анна, і я, ще не піднімаючи трубки, зрозуміла, що все погано.

Анна: Я прокинулась від його стогонів. І побачила поряд з його головою велику калюжу крові. Це було страшно. Він бився в конвульсіях, а поряд з шиєю — велика калюжа крові.

Наталя Чернушич: Тієї ночі в нього стався рецидив інфекції. А плюс до тієї проблеми додалось іще те, що він не мав сил дихати. Лікарям довелось підключити його до апарату.

Яна Крех: Мій синочок дихав через трубку, їв через трубку… Але не здавався… Він продовжував усміхатись…

Пилип: Боже, той звук вентиляторів чується мені ще досі.

Анна: Та він не здавався. Він хотів продовжувати лікування. Казав, що має донести до людей все, що знає про хворобу. Це була його мета. Він не хотів іти, не досягнувши її.

Макс: Мені здається, що він надіявся на чудо. Хоч і завжди казав, що всі чудеса, які мали з ним статися, сталися, але десь глибоко в серці він надіявся на чудо.

Тетяна Крикун, подруга Бенедикта: Коли я приходила до нього в лікарню, я весь час йому щось розповідала. Зачитувала статті про нього, рецензії на його книгу. Думаю, йому це додавало сил.

Анна: Він мені казав, що його надихала наша підтримка, бо в той час він відчував тільки біль… Як він казав, «страшенний, диявольський біль». Його тримала наша підтримка. А нас, в свою чергу, тримала його витримка. Часто він кудись подумки відлітав… Моргав, був у свідомості, але відсутній… Казав, що тільки наші голоси повертали його до життя і реальності.

Наталя Чернушич: Він пробув у лікарні три довгі тижні. Признаюсь, всі вони були насичені муками для нього. Це було жахливо. Але він все, що міг, — витерпів.

Рута: Інколи, коли йому ставало легше… ну це так, відносно… він просив організовувати йому зустрічі і прес-конференції про бічний склероз. Ми забирали його з лікарні, і він ділився з іншими своїм досвідом.

Пилип: Просто він сам знайомився з тією хворобою. І кожного разу, коли дізнавався про неї щось нове, хотів поділитися з іншими, щоб тим людям, на яких це тільки чекає, не було так страшно, як йому.

Макс: Я був на кількох таких зустрічах. Бачив, як він тим своїм комп’ютерним голосом змушував плакати цілі зали. Всі люди слухали його, заливалися слізьми, навіть коли він жартував… Мовляв, «як нам жаль того хлопчика». А мені ставало просто дивно… Для них усіх це була сентиментальна історія, а для нас це було життя.

Анна: Я була проти тих зустрічей. Усі вони дуже його виснажували. Після них його повертали в лікарню і він проходив додаткові, жахливо болісні процедури. Я не могла на це дивитися. Він катував сам себе. Просила його, благала… Але коли він дивився на мене своїм поглядом… Ех… я не могла боротися з ним. Я знала, що він має рацію… Що він повинен це робити…

Наталя Чернушич: Після цих зустрічей інфекція посилювалась. В області шиї набирався гній, і інколи лікарі не могли знайти вену, щоб поставити катетер… У такі моменти його життя висіло на волосині. Але він, як тільки йому ставало легше, знову залишав лікарню і вирушав на прес-конференції.

Яна Крех: Інколи я питала у нього, чи йому боляче, то він відповідав, що ні… Знаю, що він лукавив… Навіть тоді він думав про мене. Але яку ж то треба мати силу, щоб, коли ти мало не помираєш від болю, казати, що тобі нічого не болить?

Макс: Насправді йому було неймовірно боляче. Це були найболючіші тортури в його житті. Це було помітно по очах. І хоч він нам брехав, ми всі бачили, що він слабне.

Ліза: Тоді ми всі часто бачили кров.

У що він вірив?

Рута: У нашу з ним справу. Безмежно вірив. Зараз, щоб мені знайти натхнення, варто тільки згадати його погляд. Цілеспрямований погляд, іскристий такий, знаєте. Він хотів, щоб люди чули ці слова, читали його вірші… і не здавалися.

Ліза: У долю. Він був впевнений у тому, що все відбувається так, як відбувається, — не просто так. Що він неспроста втік з дому саме у наше місто.

Макс: Якщо поглянути збоку на всю цю історію, дійсно можна повірити в долю. Він приїжджає в місто, знайомиться з Анною, вона його записує в школу поезії, де він знайомиться з Рутою, з якою він разом здобуває свої вершини… Веселий ланцюжок, ге?

Тетяна Крикун: Ще до лікарні він почав цікавитися Церквою, релігією, Ісусом. Він часто просив мене сходити з ним у церкву. Думаю, він шукав щось, щоб йому було легко все пережити.

Яка Крех: Він часто мене питав про Бога після тих походів до церкви. Він шукав відповіді на глибокі питання. Шукав спокою для душі.

Анна: Церква, безперечно, йому допомагала. Він мені казав, що за все своє життя він нечасто туди навідувався. Також казав, що жаліє про це. Його заворожувала історія про Ісуса; про те, що Він віддав своє життя заради спасіння людей.

Як він провів останні дні свого життя?

Анна: Він перестав писати. Спочатку це було дуже страшно розуміти… Розуміти, що він навіть перестав пробувати… Такого навіть я не очікувала. Це ніби як ваш друг, який завжди посміхається, раптом перестав це робити. Моторошно. Панічний страх невідворотного кінця.

Наталя Чернушич: Він був у лікарні до третього березня минулого року, а потім виявив бажання виписатись. Пам’ятаю, після його виписки я взяла відпустку. Я повинна була відійти від вражень, які мала, коли лікувала його. Він похитнув мій світ, ви не уявляєте наскільки. Я ніколи ще не бачила такого життєлюбного пацієнта. Він помирав, але не здавався. Він допомагав іншим навіть у найтемніші періоди своєї хвороби.

Макс: Він не здався, він просто вирішив, що його час піти прийшов. Він вирішив попрощатися. І хотів це зробити не в лікарняній палаті, а в домашній атмосфері.

Рута: Після останнього його рецидиву я приїхала в лікарню і сиділа поряд з його ліжком, чекала, поки він прокинеться. Всі кудись пішли, а я просто дрімала біля нього. Я нечасто до нього могла навідатись, а коли навідувалась, то спала. Він не ображався на мене, він знав, що я викладаю всі сили на те, щоб зробити всі речі, які ми з ним задумали.

Яна Крех: Тоді, коли з ним була Рута, він прокинувся і вперше попросив відвезти його додому.

Пилип: Він не просто захотів додому. Він прямо сказав, що хоче податися додому, щоб там померти. Без болю й у спокої.

Анна: Я його не відмовляла. Я не мала права змушувати його мучитися. Як взагалі я могла тоді його відмовляти? Він давно мене до цього готував. Я зрозуміла, що час прийшов.

Тетяна Крикун: Щось мені видається, що він не себе жалів. Він пожалів близьких. Безумовно, йому було важко, але він не міг дивитися, як страждають його мама, його дружина, його друзі. Як стільки життів, як йому здавалось, стояло через нього на місці. Думаю, заради них він вирішив не продовжувати лікування.

Макс: Це було без сенсу. Я б теж обрав померти в спокої, ніж мучитись і померти у стражданні. Всі б це обрали.

Анна: Я розуміла, що це наші останні дні.

Рута: Анна не відходила від нього. Вона хотіла якомога більше часу провести з ним.

Анна: Я насолоджувалася тим часом, його запахом і можливістю торкатися до нього. Якось дивно зараз це усвідомлювати, але навіть тоді ми проживали з ним свої маленькі незабутні моменти. Я пам’ятаю кожен його погляд, кожне слово з того періоду.

Яна Крех: Перші дні, коли він повернувся з лікарні, були світлими і хорошими. Він часто усміхався, радів, що нарешті не в лікарні.

Пилип: Він хоч і перестав писати вірші, та заставляв нас читати йому книги. Він хотів якомога більше почути книг.

Макс: Інколи, коли він лежав і нічого не говорив, я показував йому еротичні журнали. І що ви думаєте? Він усміхався!

Анна: Думаю, йому хотілось писати, але він вирішив присвятити ті останні дні своїм близьким. Не писати; не відволікатись. Тільки він і ми.

Ліза: Але раптом він заснув.

Пилип: Він заснув.

Макс: Заснув.

Яна Крех: Він довго спав. Сорок шість годин.

Тетяна Крикун: Він ніби знав, що засне. Бо ближче до цього він почав прощатися.

Макс: Інколи я стояв позаду його комп’ютера і бачив те, що він пише, ще до того, як це озвучувалось. Перед тим довгим сном я збирався додому і побачив, що він написав «Па-па, друже. Бережи себе». Я швидко витер сльози і, усміхаючись, обійняв його. Він ніколи зі мною так не прощався. Завжди говорив «До завтра».

Анна: Коли він спав, я весь час була з ним… Я боялася такого довгого періоду без його погляду… Знала, що щось не так; знала, що людина не може так довго спати.

Наталя Чернушич: Вони дзвонили до мене і питали. Я сказала, що інколи таке буває, коли людина все чує, просто не може відповісти. Рецептори всі працюють — він чутиме їх.

Ліза: Ми відкрили його повіки і почали перевіряти зіниці — світили на них ліхтариком.

Рута: Зіниці реагували, тож ми всі зрозуміли, що він не спить і чує нас.

Пилип: Відтоді ми збирались у його кімнаті і просто розмовляли. Читали йому книги.

Яна Крех: Ми знали, що він чує нас. Хотіли, щоб він не відчував себе самотнім у тій тьмі, в якій перебував.

Ліза: Навіть пісні йому співали.

Анна: Інколи, коли всі розходились спати і з ним залишалась тільки я, я розмовляла з ним про особисте. Я зізнавалась йому в коханні, говорила, наскільки він змінив моє життя… бо… справді, я стала з ним дорослою. Згадую себе до всіх тих мук, які я з ним пройшла, — і не впізнаю себе.

Ліза: Він нас багато чого навчив.

Анна: Лікарі нам казали, що він прокинеться. Що на короткий період часу, перед тим як піти, йому полегшає.

Пилип: І йому полегшало.

Рута: Була ніч. Я сиділа біля нього і раптом прокинулась. Побачила, що він дивиться на мене. Я поцілувала його в щоку і сказала, що він мені дуже дорогий. А потім кинулась усіх будити.

Ліза: Нам був потрібен той час, щоб попрощатися. Ми всі бігли стрімголов у його кімнату.

Анна: Найперша прощалася я. Я попросила всіх залишити нас і почала відверту розмову. Спочатку розповіла йому про все, що сталося, про його довгий сон. Він не мав сил розмовляти за допомогою комп’ютера, та й ми не знали, скільки у нас часу, бо, коли він спав, ми відключили його, тож не можна було гаяти час на повторне підключення… Я ставила йому запитання, на які було дві відповіді — «так» і «ні». Спершу спитала, чи йому боляче… Він поглядом відповів «ні»… Потім запитала, чи хоче він, щоб відключили дихальний апарат, чи готовий він… Він відповів «так»… Потім я сказала, що кохаю його… Він сказав «так»… Я сказала, що він найкраще, що в мене було… Він знову сказав «так»… Я сказала, що він найкращий друг, який коли-небудь у мене був… І знову «так»… Потім я його поцілувала.

Яна Крех: Коли ми повернулися в кімнату, всіх здивувала тиша.

Пилип: Була страшенна тиша. Вперше за довгий час не чулись вентилятори дихального апарату… Я зрозумів, як це — сумувати за тим, що спочатку тебе дратувало.

Ліза: Моторошна тиша, яка ніби сміялася з нас, говорячи, що скоро прийде кінець.

Рута: А потім, по черзі, ми почали з ним прощатись…

Яна Крех: Я слухала тих людей… І те, що вони говорили моєму сину… Це найкраще, що може почути мати… Що твою дитину щиро любить стільки людей. Ти в такі моменти переконуєшся, що добре виховувала свого сина.

Анна: А через дев’ять годин він пішов.

Про що була ваша остання з ним розмова?

Яна Крех: Про довіру. Він дякував мені, що я йому довіряла і не шукала, коли він втік з дому. А ще він просив, щоб я передавала вітання родичам і друзям.

Рута: Він був дуже розумною людиною. Він бачив тебе наскрізь. Останнє, що він мені сказав, то це, щоб я помирилася з чоловіком. Що в житті людини немає часу на образи. І я помирилася. Він, зараза, завжди мав рацію.

Макс: Ну, що може сказати вмираючий друг? Він сказав, щоб я беріг себе і наглядав за Анною. Я це і роблю. Чуєш, Бенедикте? Я роблю це.

Пилип: Останнє, що він мені сказав, — це те, що він говорив протягом усієї нашої дружби, — щоб я не комплексував. Знаєте, кращої поради я в своєму житті ще не чув.

Тетяна Крикун: Він сказав мені, що я прекрасна людина. Ех… Ви б знали, як це приємно чути від іншої прекрасної людини…

Ліза: Він сказав, що в мене все буде добре. Щоб я ніколи його не забувала. Щоб піклувалась про Анну.

Макс: Він, напевно, всіх просив наглядати і не покидати Анну.

Анна: Про нас. Я завжди згадувала йому наші з ним прекрасні моменти, а він зупиняв мене і казав, що найпрекрасніші тільки попереду…. А ще в останній розмові я таки з ним попрощалася. Сказала це. «Прощавай, любов моя». Найогидніша фраза на світі.

Що б ви порадили людям, які ніколи не знали Бенедикта?

Ліза: Порадила б ніколи не здаватися. Йти до своєї мети.

Пилип: Не думати про погане. Погані думки — погане життя. Варто думати про хороше.

Яна Крех: Любити своїх близьких.

Макс: Бути хоробрими. Навіть якщо капець як страшно.

Рута: Вони легко можуть познайомитися. Нехай відкривають «Назустріч вітру» і читають. Я впевнена, що після цього вони з впевненістю розумітимуть, що за людина той Бенедикт Крех.

Анна: Вірити. Той хлопець навчив мене вірити у прекрасне… Боже… Вже минув рік від його смерті, а я не перестаю про нього думати. Це досі прекрасно.

Ні для кого не секрет, що Бенедикт любив моменти. Який для вас найкращий момент, пов’язаний з ним?

Тетяна Крикун: Усі.

Ліза: Думаю, що всі.

Пилип: Усі… Жаль, що їх було так мало.

Яна Крех: Усі. З того моменту, коли я його народила і вперше взяла на руки, до його останнього подиху — вони всі незабутні.

Макс: Кожен… довбаний… момент…

Рута: Абсолютно всі. Я ним заряджалась. Він надихав мене.

Анна, плачучи крізь посмішку: Всі… Сповнені кохання і якоїсь свіжості, ніби ти стоїш на причалі біля моря і дихаєш теплим, трохи солоним, зате чистим-пречистим повітрям… Всі.

І на цьому прекрасному слові розмови закінчувались. Далі в ролику показувались фотографії Бенедикта за все його життя: дитинство, школа, життя після втечі і його боротьба з хворобою. Вони мінялись під одну з пісень Рути Кулакової… під його власний вірш.

Поліна Бігдаш була прекрасною журналісткою. Тепер дівчина була вдячна начальниці, яка все-таки змусила її виконати завдання. Ця історія, навіть якщо журналістка ніяким боком до неї не торкалась, її змінила. Поліна надіялась, що її короткий фільм теж зможе, хоча б на краплину, змінити ставлення суспільства до хворих людей.

Їй було цікаво спілкуватися абсолютно з кожним. Вона бачила тих людей наскрізь. І, говорячи з кожною цією людиною, вона розуміла, що Бенедикт Крех справді був незвичайним. Це було очевидно. Його всі любили. Слухаючи їх, вона сама трішки в нього закохувалась. Жаль, що вона не була з ним знайома.