Дев’ять кроків назустріч вітру

Восьмий крок назустріч вітру: «Літати, коли падаєш»

Коли почала прогресувати Бенедиктова хвороба, всі моменти його життя, за якими він так полював, мали б асоціюватися йому тільки з нею. Мали б… Та такого не було.

Коли він згадував початок осені, він не згадував те, що почав ходити вже на двох милицях, він згадував прекрасні вечори і ранки, проведені з коханою. Він згадував закінчення його найпрекраснішого в житті літа, хоч, на жаль, і останнього. Він згадував довгі вечори, проведені в Рутиній студії. Згадував кожен свій вірш, який Рута перетворювала на прекрасну пісню. Він згадував, як буде сумувати за школою поезії, яка, на жаль, теж закінчилась.

Він згадував тренування Макса, прогулянки з Лізою, розмови з Пилипом. Згадував, як вперше складав вірша на прохання Анни.

— Давай, ну будь ласка… — просила його Анна.

Вони лежали на поки зеленій травичці у парку. Зверху над ними було сотні гілочок, поцятковані найпершими жовтими листочками, поміж яких виднілось блакитне небо.

— Та я не можу отак взяти й написати вірш, — сміявся Бенедикт. — Можна я просто скажу, що в тебе прекрасні очі?

Дівчина на секунду засумнівалась.

— Ні, так не вийде, — простягала вона Бенедиктові аркуш та ручку. — Напиши мені вірш.

— Ну, добре, — погодився врешті він. — Зараз спробую.

Він взяв аркуш, поглянув в очі коханої і написав прекрасні рядки:

— Це навіть кращий вірш, ніж я чекала, — призналась Анна, читаючи. — Бо він не про мене, він про нас.

— Дякую.

Вона йому теж подякувала, але поцілунком.

Отож, початок осені Бенедикту запам’ятався аж ніяк не двома милицями, ліками та лікарнею. Він йому запам’ятався її запахом, доторками, поцілунками, прекрасними і щасливими днями.

Бенедикт весь свій час присвячував коханій, творінню разом з Рутою прекрасної музики, друзям і писанню віршів. Хлопець прекрасно розумів, що скоро прийде той момент, коли йому почнуть відмовляти руки так, як вже відмовляють ноги. Він писав всюди і завжди. Літня школа багато чого його навчила. Його вірші стали ще прекраснішими, ніж будь-коли.

І жоден з них не був про тяжке життя хворого на БАС хлопця. Всі вони були про очевидні речі, які люди примудряються не помічати. Про прекрасні речі, які оточують кожного — варто лише придивитися.

Тієї осені Бенедикт зрозумів ще одну просту суть життя — не потрібно старатися цікаво писати своє життя. Його потрібно вміти цікаво читати. Бо люди здебільшого пишуть однакові історії. Всі народжуються, вчаться у школі, закінчують інститути, одружуються, народжують дітей…Всі життєві сюжети практично однакові. Нас різнить тільки те, як ми їх читатимемо.

Бенедикт це зрозумів, і йому, чорт забирай, стало набагато легше жити.

Того дня він сидів у своїй кімнаті, за столом, і дописував черговий вірш. Анни не було, вона пішла провідати тата. Були тільки він, прекрасна картина за вікном і його думки, які він викладав на аркуші.

Коли він дописав останній рядок, у його кімнату зайшла Рута. Тепер вона часто провідувала Бенедикта. Жінка любила його провідувати, бо він її заряджав. Він був її музою; був її героєм. Безпосередня розмова з ним була набагато краща за спілкування по телефону. А сьогодні у неї були ще й прекрасні новини про справи, над якими вони працювали останні кілька тижнів.

Жінка увійшла, привіталась і сіла на ліжко.

— Бенедикте, маю хороші новини, — почала вона. Хлопець нічого не казав, а уважно дивився і хотів, власне, їх почути. — Ми в студії дописали останню пісню з альбому.

— Це прекрасно! — зрадів Бенедикт.

— Сьогодні увечері я приїду і заберу вас із Анною в студію — послухаєте фінальні версії тих композицій, над якими ми працювали.

— Це дуже хороша новина.

— І ще одне, — продовжила співачка. — З того вечора, коли ми почали співпрацювати, я задумала ще одну справу. Думаю, вона тобі сподобається.

— Що? Яку?

— В тебе сотні віршів, Бенедикте. І я подумала, що люди мають їх побачити всіх а не тільки ті сімнадцять, які я заспіваю, — пояснювала Рута. — Звісно, я, якщо дозволиш, буду працювати й над іншими альбомами, але… але…

— …не факт, що я їх почую, — закінчив Бенедикт.

Руту завжди крутило на таких моментах.

— Одним словом, з того вечора, як ти погодився на співпрацю, я шукала хороші видавництва, які можуть опублікувати твої вірші… всі твої вірші, — закінчила Рута.

Хлопець не вірив своїм вухам. Йому стало так дивно — крім перших днів прогресування своєї хвороби, він жодного разу не плакав, та зараз не міг стримати сліз. Його вірші стануть книгою. Він був безмежно вдячний та щасливий.

— Ти серйозно? — радів хлопець.

— Звісно, серйозно, Бенедикте! Твої вірші опублікують! Усі! Вони стануть величезною збіркою поезії! — і собі раділа Рута.

— Підійди, я хочу тебе обійняти.

Вона підійшла, і він міцно, наскільки вистачало сил, обійняв цю прекрасну жінку, яка звалилася у його життя, як сніг на голову і кожний його день робила по-своєму прекраснішим.

— Правда, ще залишилось багато роботи, — продовжила Рута. — Треба знайти художника до твоєї книги… Зробити редакцію… Вибрати назву збірки… Тобі докладніше про все розкаже редактор, він зателефонує до тебе.

— Це неймовірна новина, — витираючи сльози радості, прохрипів хлопець. — Дякую тобі за все.

— Це тобі дякую, — усміхнулась Рута. — Тоді ввечері побачимося.

Жінка піднялася і попрямувала до дверей.

— Почекай, — зупинив її Бенедикт. — Я хочу… я повинен… тобі дещо розказати.

Рута стривожилася, вона побачила серйозне обличчя хлопця і зрозуміла, що це щось важливе і не надто приємне.

— Щось сталося?

— Та нічого такого, на що я не чекав, — промовив Бенедикт. — Просто я сьогодні піднімався по сходах сюди нагору, у свою кімнату… І дещо зрозумів…

Хлопець замовчав, наче про щось замислившись. Жінка кинула на нього питальний погляд, у якому заіскрився страх.

— Я зрозумів, що востаннє піднімаюся по тих сходах, — продовжив хлопець. — Мої ноги відмовляють… Мій мозок думає, що вони роблять крок, а вони насправді незворушні. Руто, це таке дивне відчуття… Я довго з цим боровся, але не можу тепер себе обманювати. Треба визнати, що ноги я втратив, — і жити далі.

— Боже… Бенедикте… Мені дуже жаль, — говорила Рута, а хлопець бачив у її погляді безпорадність.

— Отож, я, напевно, поміняю житло, хоч і дуже не хочу, та мені тепер варто знайти щось на першому поверсі… Я, бовдур, якось не думав про це, коли сюди поселявся на півроку. Думав, що ноги мені ще не зрадять, а вони зрадили.

Рута мовчала. Вона дивилась на нього глибоким поглядом, у якому страх уже добряче палахкотів. Жінка думала, як допомогти. І придумала.

— Слухай, — врешті задумливо озвалась вона. — А ти не хочеш жити у мене? Тобто у Тані? Пам’ятаєш, вона приходила на студію? У їхньому будинку є прекрасна кімната на першому поверсі. Ми все організуємо, тільки скажи.

— А вона не проти?

— Звісно, ні. Ти їй подобаєшся ще більше, ніж мені, — усміхнулась Рута. — І Анні буде легше. Ми допомагатимемо.

— Я дуже вдячний тобі, — признався Бенедикт. — Я тобі чужа людина, а ти так мені допомагаєш.

— Це я тобі вдячна… І ти, від того вечора, коли я приїхала сюди, збожеволівши твоїми віршами, став мені не чужий, — промовила Рута. — Тоді я заїду вже завтра? Заберу тебе?

— Добре.

— Бенедикте, я хочу, щоб ти знав, що ти не самотній, — наостанок сказала Рута. — Ти маєш нас. Не забувай про це ні на секунду. І дякую, що ти мені все розказав. Я ціную це.

Бенедикт тільки легко їй усміхнувся.

Переїжджаючи в це місто, Бенедикт і не надіявся зустріти тут стільки хороших людей. Він ні про що таке, що з ним зараз відбувалося, навіть і не мріяв — то яке він має право сумувати? Отож того дня, коли він покидав пансіонат пані Ярини, він усміхався.

Усі стояли на рецепції: пані Ярина, Анна, Єва, дві сестри-близнючки. Рутина подруга Таня і сама Рута заносили Бенедиктові речі в машину. Їх уже доволі побільшало: якісь книги, які вони з Анною купували на розпродажах; якийсь одяг, який з’явився в нього після походів у секонд-хенд; юнак не хотів усе це тут залишати, бо з кожною такою річчю йому асоціювався прекрасний день з Анною. Хлопець стояв, спираючись на дві милиці, і усміхався до сумних облич людей, які з ним ділили цей дах.

— Усе буде добре, — промовив він.

— Бережи себе, Бенедикте, — мовили сестри-близнючки.

— Їдьте звідси.

— Перепрошую? — обурилась пані Ярина на Бенедиктову пораду.

— Їдьте звідси, — повторив хлопець. — Їдьте і навіть не думайте. Змініть усе і станьте щасливими, якщо життя у цьому місті вас виснажує. Я, як той, хто це зробив, скажу вам, що це мій найкращий вчинок у житті.

Жінки обійняли хлопця, а потім зі смішинкою в поглядах дивились просто хлопцю в очі. Чомусь Бенедикт був впевнений, що вони його послухають.

— А ти, Єво, не здавайся, — перевів погляд на дівчину Бенедикт. — Я, звісно, не бачив твоїх картин, але переконаний, що вони дивовижні, як і ти. Йди до своєї мрії, і ти її досягнеш. Колись я ще, може, навіть якщо й не пройдусь на ногах, то проїдусь на колесах свого інвалідного крісла по твоїй несамовитій галереї.

З Євиних очей покотилися сльози.

— Це тобі, — мовила вона, простягаючи йому якийсь великий конверт.

Він здогадався, що там.

— Дякую.

— А це від мене, — прохрипіла пані Ярина, простягаючи йому книгу… ту саму… «Злочин і кару».

— Що? Я не можу її прийняти, — заперечив юнак.

— Можеш, — відрізала жінка. — Мені колись дісталась вона від однієї хорошої людини зі словами «не бійся». А я боюсь. Ти не боїшся. Вона твоя.

Хлопець прийняв дарунок.

— Ви найдобріша людина, яку я коли-небудь зустрічав, — признався Бенедикт.

Згодом Бенедикт покинув пансіонат назавжди. Більшість з тих людей він ніколи вже не бачив. Та завжди, до останнього його подиху, ті люди парили десь у його думках. Незабаром після від’їзду він бачився тільки з Євою, бо ті картини, які вона йому подарувала, настільки його вразили, що він попросив її ілюструвати його книгу. Він був впевнений, що ніякий інший художник не зможе зрозуміти його, як вона.

Зайшовши у Танін дім, Бенедикт одразу зрозумів, що тут помре. Він був у цьому впевнений. Йому згадався Ярон. Чому Ярон не міг знати про свою смерть, якщо Бенедикт знає місце своєї смерті? Десь краєм свідомості Бенедикт зрозумів Ярона і його відчуття смерті.

Але, крім цього знання, більше ніщо в цьому домі не навіювало на Бенедикта смуток. Тут було весело. Тут була весела Таня, яка залишилась в Україні і не повернулась із Нілом у Нідерланди, бо хотіла бути свідком, коли люди вперше почують пісні, які готують Рута і Бенедикт. Вона шалено допомагала — з Бенедиктом тепер повинен був хтось завжди залишатися, бо хлопець міг будь-якої хвилини впасти з милиць і більше не піднятись.

Жінки вже приготували чорне інвалідне крісло, яке стояло в кутку вітальні і грізно зиркало на хлопця, мовляв, «скоро ти у мене сядеш». Він, звісно, сяде, та не хотів це робити завчасно.

Тут була Рута, з якою щовечора Бенедикт поринав у творчий процес. Вони думали наперед, бо прекрасно знали, що хлопець не зможе довго залишатися з ними і підказувати, тож жінка хотіла його випитати про все — поки був час. Вона не сумнівалась, що продовжить справу навіть після того, як хлопець відійде.

І в тому новому будинку також була Анна. Мабуть, через неї його легко можна було назвати домом. З дівчиною навіть на краю світу був би дім.

Перші дні хлопець не виходив зі своєї нової кімнати. Він писав. Про все, що ще ніколи не писав. І якось увечері, коли він займався тою справою, до нього підійшла Анна. Всі ті кілька днів вона була сумна.

— Бенедикте, ходімо погуляємо. Ти вже три дні сидиш і пишеш.

— Давай завтра, — промовив хлопець, туплячись у свої нотатки. — Я повинен писати.

— Ні, сьогодні, — відрізала дівчина.

— Що з тобою?

— Пам’ятаєш, ти просив мене з тобою завчасно не прощатися?

— Пам’ятаю.

— Ти теж з собою не прощайся. Ти поки що живий. І ще довго проживеш. Не бійся, що не встигнеш. Ти напишеш усе, що маєш написати.

Хлопець мовчав. Він дивився на неї, і йому відкривалися очі. Бенедикт повільно відклав ручку.

— Вибач. Ходімо.

Того вечора Бенедикт востаннє гуляв. Це були останні, хоч і з милицями, хлопцеві кроки. Вони були зроблені біля пожовклих живоплотів, по дзвінкому тротуару, під прекрасним зоряним небом. Закохані повільно гуляли по тихих, спокійних вулицях Таниної околиці. Кожного разу, коли вони ось так гуляли, — не було нічого, крім їхнього кохання. Були тільки він та вона. Ніякої хвороби, ніяких милиць, ніяких думок про кінець.

— Я так тебе кохаю, — призналась Анна. — Ти мій найкращий друг.

— Я тебе кохаю сильніше, — заперечував хлопець.

— Знаєш, коли ти відійдеш, я поїду до мами, в Польщу, — промовила Анна. — Почну там нове життя, заведу нових знайомих. Ти мені показав, що не варто того боятися. Змін. Я хочу, щоб ти це знав. Я не опущу руки. Не переймайся щодо мене.

— Буде класно, от побачиш, — зрадів таке чути Бенедикт. — А знаєш, я придумав, як назву свою збірку.

— Як?

— «Назустріч вітру».

— Бо кораблі пливуть за вітром, а ми йому назустріч йдем? — підморгуючи, процитувала Анна.

— Саме так, — кивнув юнак. — І на обкладинці будемо ми з тобою. Я домовився з Євою, і вона завтра приїде, щоб малювати нас.

— Це прекрасна ідея, — обійняла коханого дівчина.

А коли вони прийшли додому, в порозі Бенедикт звалився з милиць. Анна пробувала його підвести, та нічого не вдавалось. Потім Рута повільно підвезла візочок, і Бенедикт у нього сів. Тепер це були його нові ноги. Вони були не такі вже й погані — возили Бенедикта, куди тільки йому заманеться. Усі дивились на нього з сумом, а він, зараза, усміхався.

— Чому не питаєш, чого я вже у візку? — запитав Бенедикт Єву, коли вона наступного дня прийшла малювати картину, яка стане обкладинкою його збірки.

Вона ставила мольберт і розставляла фарби. Прикинулася, що навіть не почула хлопцевого запитання. Його це трішки дратувало, він хотів, щоб люди не соромились цієї теми.

— Чуєш? Ти навіть не дивишся на крісло — що таке?

— А що я маю питати? — відрізала Єва. — Все і так зрозуміло. Твоя хвороба прогресує, для чого тикати у це носом зайвий раз?

— Просто я хочу, щоб ти почувалася вільною і не думала, що мені боляче про це говорити, — пояснив Бенедикт.

— Я так і не думала, — буркнула Єва.

— Вам чимось допомогти? — зайшла у вітальню Таня.

— Так, — мовила художниця. Вона ніби зраділа, що не продовжуватиме попередньої теми. — Потрібно зробити фон, пропоную завісити вікно якоюсь однотонною скатертиною, бо ваші штори в орнаментах, а потрібне чисте тло.

— Добре, зараз зроблю, — кивнула Таня.

— А де я можу набрати води?

— Ось там, на кухні.

Йшли приготування до ще одного творчого процесу. Бенедикт тільки спостерігав за всіма. Останнім часом усе, що він міг, — це спостерігати. Звісно, в його грудній клітці щось нило через те, що помаленьку він втрачає незалежність, та він щосили пробував ігнорувати це ниття.

— І що це буде за малюнок? — спитала Анна, коли ввійшла у кімнату. Дівчина питальним поглядом зиркнула на поки біле полотно і на завішене білою тканиною вікно.

— Це буде ваш портрет, — відповіла Єва. — Але я хочу, щоб ви роздягнулися.

— Що?

— Я хочу, щоб ви були оголені, — повторила художниця.

— Ну, мені, напевно, треба вийти, — засоромилась Таня і подріботіла з кімнати.

— Ти хочеш, щоб ми були голі? — не розумів Бенедикт. — Перед тобою?

— Мене можете не соромитися… І не до кінця голі… Ти, Бенедикте, можеш залишатися в трусах, а ось тобі, Анно, бюстгальтер все-таки доведеться зняти, — спокійно продовжувала Єва. — Просто я почитала твої вірші і думаю, що така картина підійде якнайкраще… Ваші молоді й інтимні тіла — такі ж, як і твої ніжні вірші.

— У цьому щось є, — прошепотіла Анна. — Я згодна.

Дівчина почала знімати із себе одяг. Ось так просто, ніби Єви тут взагалі не було. Бенедикта це здивувало. А коли дівчина з легкістю зняла ліфчик, в нього взагалі роззявився рот.

— Труси теж знімати? — спитала вона Єву.

— Ні, можеш бути в них, ти і так стоятимеш за Бенедиктом… А ти чому не роздягаєшся? — зиркнула вона на хлопця в кріслі. — Ти ж і так помираєш — невже ще чогось соромишся?

Анна спохмурніла, а Бенедикт усміхнувся.

— Що? — зловила обурений погляд Анни Єва. — Він хотів, щоб я вільно про це говорила… Я і говорю… Що йому соромитися? Він і так без п’яти хвилин мрець.

Бенедикт аж зареготав, так його смішила реакція оголеної Анни.

— Ну вас в баню, — махнула рукою вона і рушила до білої тканини. — Роздягайся, і будемо позувати цій найтолерантнішій у світі художниці.

Хлопець розслабився. Він почав роздягатись. Анна хотіла підійти і допомогти коханому, та він зупинив її. Поки він може це робити сам, він робитиме.

Потім під’їхав до білої тканини і став перед Анною, обличчям до мольберта і художниці. Вона кілька секунд дивилась оцінювальним поглядом.

— Анно, поклади руки на Бенедиктові плечі, — попросила вона. — Але спершу розпусти волосся.

Дівчина витягла шпильку, і волосся впало їй на плечі. Воно, до речі, ще досі мало синій відтінок. Бенедиктове теж. Потім вона делікатно поклала руки Бенедиктові на плечі, від чого у нього аж мурашки пішли по шкірі. Єва кілька секунд дивилась то на них, то на полотно. Хлопець із дівчиною — на неї. Всі мовчали.

— Прекрасно, ну тоді поїхали… дивіться на мене… — мовила художниця і зробила свій перший штрих.

Це був інтимний момент Бенедиктового й Анниного життя. По шкірі бігали мурашки, а серце тремтіло від романтики. Хлопець сидів у інвалідному кріслі, а позаду нього стояла Анна, тримаючи руки у нього на плечах. Єва геніальна. Це було саме те, що хотів бачити Бенедикт на палітурці своєї збірки. Силу людських стосунків. Інтимність.

Єва дивилась в очі своїм натурникам і відчувала їх. Їй теж бігали мурашки по шкірі. Від їхніх поглядів, від їхньої гусячої шкіри, від того, як ніжно Анина рука лежала на Бенедиктовому плечі. Від її тендітної талії і прекрасних грудей. Художниця хотіла нічого не пропустити і показати все таким, яким воно є насправді. Вона ретельно змальовувала подряпини на Бенедиктових колінах, синці від виснаження під Аниними очима. Ретельно змальовувала їхні, незважаючи ні на що, щасливі погляди.

— Ти плачеш? — побачила Анна.

— Вибачте, — шморгнула носом художниця, опанувала себе і продовжила малювати.

Це був дуже інтимний момент Бенедиктового й Анниного життя. Картина вийшла чудовою, живою і реалістичною.

— Ти снитимешся мені? — спитала кілька днів по тому Анна.

Був день, вони лежали у ліжку обличчями одне до одного. Бенедикт пестив її волосся.

— А ти хочеш?

— Так, — прошепотіла вона.

— Снитимусь.

Бенедиктова хвороба прогресувала. Але він не звертав уваги. Він насолоджувався прекрасними моментами цієї чарівної осені. Якось увечері до нього завітали Макс із Пилипом і взяли його з собою в місто. Це був хороший, хлопчачий вечір.

— Не переймайся, ми його привеземо цілим і неушкодженим! — говорив до стурбованої Анни Макс. — Ну, точно не більше ушкодженим, ніж він зараз є, — додав він, зиркаючи на хворого юнака в інвалідному кріслі.

— Відпочивайте, — усміхнулась Анна. — І телефонуйте, коли щось.

Вона відчинила двері, і хлопчаки викотили Бенедикта на вулицю. Анна всміхнулась і зачинила двері.

— Ти мусиш сьогодні напитися як свиня! — прошепотів Макс, щойно двері зачинилися. — Ми всі повинні сьогодні напитися.

— Добре, — не заперечував Бенедикт.

Макс віз Бенедикта у візку, а біля них ішов Пилип, на диво, одягнений не у звичну для нього спортивну кофту, а у молодіжну сорочку.

Спочатку хлопчаки намірились піти у стриптиз-бар, та грізні охоронці їх не пустили.

— Як ви можете не пускати людину з обмеженими можливостями?! — не здавався Макс. — Ви порушуєте кодекс толерантності до інвалідів!

— Іди звідси, маля! — незворушно буркнув м’язистий чоловік. — Бо зараз зателефоную до твоєї матусі і скажу, куди ти хочеш зайти!

— Та ну вас! — махнув рукою Макс і пригнічено взявся везти Бенедикта кудись в інше місце.

— Що це за такий кодекс толерантності? — збентежився Бенедикт.

— Не знаю, я щойно його вигадав.

Усі троє засміялись.

Їм, хоча і з четвертої спроби, все-таки вдалося потрапити в якесь місце, де був алкоголь, драйвова музика і танці. Того вечора Бенедикт вперше напився до безпам’яті. І, як це не гірко визнавати, востаннє.

Останнє, що він пам’ятав, — це те, що переконував Пилипа не соромитись свого тіла.

— Я ж не соромлюсь того, що за кілька місяців перетворюсь на дерево! Не соромлюсь свого крісла! — переконував Бенедикт. Так, звісно, він бачив на собі здивовані і перелякані погляди людей, але з легкістю їх сприймав, бо, може, частково розумів їх. — То ти тим більше не маєш нічого соромитись!

Закінчилось усе тим, що Пилип, надихнувшись словами друга, зіскочив з крісла і потяг дівчину, яка сиділа з подругами поряд, на танцювальний майданчик. А там почав «віджигати» шалені танці, під час яких скинув з себе сорочку і махав нею на всі боки.

— Бенедикте, поглянь! Заціни, що він робить! О, мамо рідна, подивись, він мацає ту дівку за цицьки! — давився сміхом і подивом Макс.

Це був один з тих вечорів, які ніби не пам’ятаєш, але не забудеш ніколи.

Рута Кулакова старалася, як могла. Її так запалила співпраця з Бенедиктом, що їй цього запалу вистачить на багато-багато років вперед. Майже всю осінь вона присвятила Бенедиктовим пісням і книзі. В неї не було часу ні на що — жінка хотіла організувати все якнайкраще, як тільки може.

Рута перейнялась історією Бенедикта, його хворобою. Крім пісень і книги вона хотіла донести до людей і те, що не потрібно здаватися, навіть якщо в тебе великі проблеми. Вона хотіла донести до людей історію цього хлопця. Жінка дивувалася, що люди, навіть які ніколи не чули про хворобу бічного склерозу, одразу переймалися цією проблемою і йшли їй на зустріч. Протягом осені за допомогою небайдужих людей їй вдалось організувати велику рекламну компанію. Їй вдалось організувати багато благодійних акцій для людей з подібною до Бенедиктової хворобою.

Вона організувала багато зустрічей на тему БАСу, на деякі запрошувала Бенедикта. Він любив туди ходити, навіть коли йому було вже геть погано. Там він розказував про свою хворобу. Звісно, він сам до кінця всього не знав, але розповідав те, що вже пережив. Руту дивувала його спокійна мова на такі теми, але вона раділа і навіть пишалася тим, що хлопець настільки мужньо все переносить і ділиться страшним досвідом з іншими людьми.

«Рута Кулакова повертається», «У листопаді відбудеться презентація нового альбому Рути Кулакової», «Альбом Рути Кулакової «Моменти» написав хлопець із захворюванням БАС», «Рута Кулакова написала музику на слова хворого на БАС хлопця!» — такі заголовки в листопаді були всюди. Вона колись правду сказала, що життя хлопця зміниться. Потроху він ставав відомою людиною.

Того дня, коли Рута мала презентувати альбом, у Бенедикта стався напад. Хлопець прокинувся посеред ночі, хапаючи ротом повітря. Хлопець страшенно злякався. Так само як і Анна, котра дрімала поряд і мусила все це бачити. Його відвезли в лікарню, обстежили, зробили купу уколів.

Лікарка Наталя Чернушич повідомила, що в хлопця ускладнення, якась інфекція в районі шиї. Та хлопець і без неї знав, що все погано, бо відчував, як його тіло здається ще швидше, ніж до цього. Йому останнім часом ставало тяжко рухати руками, а після нічного нападу три пальці на лівій руці дивно зігнулися і посіпувалися — він зрозумів, що втратив їх уже назавжди.

Після того як він потрапив того дня до лікарні, час для нього пришвидшився. Його життя дійсно стало потоком окремих моментів. Веселих, романтичних і навіть страшних.

Це було зовсім не таке світле вмирання, про яке він вичитував у книжках. Воно було гидке.

— І що ця інфекція змінює? — запитав у лікарки Бенедикт після всіх лікарняних процедур.

— Що тобі буде важче, — відповіла Наталя.

Збоку сиділа Анна і дивилась на це все порожнім поглядом.

— Важче? Погляньте на мою руку! — мовив він, показуючи лікарці сіпаючі пальці. Вона нічого не відповідала. — Я зможу сьогодні покинути лікарню? Я хочу бути на презентації своїх пісень.

— Звісно, — кивнула лікарка. — Ти зможеш усе, що захочеш. Просто тобі доведеться бути обережнішим.

— Я й так обережний.

— Ти молодець. Кілька годин ми ще за тобою подивимось, а потім можеш іти.

Лікарка вийшла, а Анна піднялась, ніби теж хотіла йти.

— Ти йдеш кудись?

— Так, — глухо відповіла вона. — Усе так швидко відбувається, Бенедикте. Мені треба побути на самоті. Я зателефоную Лізі, Пилипу і Максу, щоб прийшли посиділи з тобою.

Він нічого не відповідав, просто дивився, як кохана покидає палату. Йому було важко, але він не міг і уявити, через що проходить вона. Він картав себе за все, що вона повинна була терпіти. Усе, чим він міг їй допомогти, — так це давати побути на самоті, без зайвих запитань.

Потім прийшли Ліза, Пилип і Макс і забрали його додому, але Анни там не було.

Попри те що друзі заспокоювали Бенедикта тим, що Анна разом з Рутою вже в клубі, де проходитиме презентація альбому, хлопець почувався спустошеним. Йому було дивно їхати туди без неї, навіть якщо вона й дійсно там його чекає і буде підтримувати. Це був його тріумф — він хотів його ділити з коханою.

Бенедикт дуже боявся. Він боявся кожної зміни у своєму організмі. Він навіть уявити не міг того, що з ним зараз відбувається. Він не здавався лише заради мистецтва. Заради сьогоднішньої презентації, заради своєї збірки. І, безсумнівно, він не здавався через Анну.

Коли вони приїхали в клуб і Бенедикт пересів з машини у крісло, їх одразу оточили журналісти, спалахи фотокамер і запитання. Таня з Бенедиктовими друзями розганяла їх, як тільки могла. Це дивувало хлопця і водночас тішило. Він досяг того, чого бажав усе життя, — його талант помітили, ним зацікавилися. Тепер лишилось їх усіх змусити звернути увагу на хворобу. Здається, він саме тоді, коли пропихався серед натовп у клуб, заприсягся собі, що перед тим, як померти, приверне увагу суспільства до проблем, які сам проживав.

У клубі були десятки людей. Усі чекали на нові пісні Рути Кулакової, кричали і раділи. Охоронці провели друзів у відведене спеціально для них місце перед сценою. На сцені поки нічого і нікого не було, окрім чорного фортепіано й музикантів.

— Де Анна? — спитав Бенедикт. — Чому її тут немає?

— Це сюрприз, — промовила Таня. — Поки про це не думай! Просто насолоджуйся концертом, добре? Без тебе всього цього не було б.

— Ну, добре, — мусив миритися хлопець.

Рута Кулакова захоплювалась Бенедиктом, але він захоплювався нею не менше. Вона була неймовірно талановитою. Ці останні місяці, які він з нею співпрацював, його в цьому переконали. Але того вечора він вперше бачив її на сцені. Вона була і вогнем, і водою, і землею, і вітром — вона була сукупністю всіх стихій. Кожну пісню вона пропускала крізь свою душу і закохувала у неї весь той набитий людьми клуб. Вона з ними спілкувалась, розказувала їм щось. Казала, що останні місяці змінили її назавжди.

Люди їй вірили. Бенедикт їй вірив теж. Ці пісні нагадували йому весну. Запашну, всіяну прекрасними квітами і блакитним небом. Він не вірив, що це його вірші. Це було щось неймовірне. Люди сміялися, кричали, плакали. Це був найкращий день у Бенедиктовому житті.

Слухачі не хотіли відпускати співачку зі сцени. Кілька годин концерту промайнули, як кілька секунд. Бенедикт і всі, хто був поряд з ним, теж не хотіли, щоб концерт закінчувався. Він бачив щасливі обличчя друзів, Рутиних знайомих… Усі вони хотіли чути ще ті пісні. Вони направду були мистецтвом, якого українська музика ще не знала. Бенедикт був радий, що допоміг співачці повернутися до улюбленої справи.

Та Рута, проспівавши декілька разів на біс, все-таки залишила сцену.

— Це був прекрасний концерт, — говорила вона перед тим, як піти. — Він доказ того, що навіть приречена людина може літати, коли падає у прірву. Всі ці слова… Всі ці пісні, які ви чули сьогодні… Всіх їх написав хлопець, який зараз тут… Хлопець, який бореться за своє життя кожного дня. Ми, здорові люди, не маємо бути до цього байдужими! Ми маємо допомагати і підтримувати… — Зал настільки зашумів аплодисментами і криками, що Руті довелось почекати кілька секунд, щоб продовжити: — Мене історія Бенедикта Креха зачарувала… Вона, попри всю свою трагічність, насичена щастям. І зараз на цю сцену вийде дівчина, яка теж у цьому переконана.

Бенедикт роззявив рота з подиву. Якби він мав здорові ноги, вони, безперечно, йому б підкосилися. Зі сцени пішла Рута, але натомість вийшла Анна. Вона мружилась від світла прожекторів, переживала і не могла повірити, що робить це.

— Доброго вечора, — сказала дівчина, підійшовши до мікрофону. — Мене звати Кравчишин Анна… Я дівчина Бенедикта Креха, автора тих пісень, які ви сьогодні чули. Я познайомилася з ним на початку літа, коли він втік від батьків і переїхав у наше місто. Він одразу мене зачарував. У нас із ним було і, не сумніваюсь, буде ще багато прекрасних днів. Але я хочу сказати вам, що він зовсім не хворий. Він найздоровіша людина, яку я коли-небудь знала… Це я була хвора до зустрічі з ним, і кожен день, проведений з тим юнаком, я лікувалась від страхів, від комплексів… — Голос дівчини лунав в абсолютній тиші. Кожна людина у залі уважно її слухала і дивилась, як вона витискає з себе слова й усміхається крізь сльози. — Господи, я навіть не думала, що можна так сильно когось кохати… Але я кохаю… Для мене зустріч з ним — зовсім не випробування, а найкращий у житті подарунок долі.

Бенедикт дивився на неї і плакав. Вона дивилась на нього і робила те саме.

— Ти мій янгол… — промовила вона. — Я хочу, щоб ти став моїм чоловіком.

Зал загудів. І під цей шум Анна спустилась до хлопця і стала навколішки перед його інвалідним кріслом.

— Я кохаю тебе всім серцем, — мовила вона. — Ти згодний?

Бенедикт не міг зупинити сліз. Усі, хто був біля нього, теж плакали. Вони захоплювались тим коханням, яке зараз бачили.

— Так, — відповів він.

Вони одружились у маленькій світлій капличці, в якої був похилий дах, старі стіни і не надто гарна підлога, але вона стала тим місцем, де з’єднались два направду прекрасних серця. Там були лише близькі: Рута, Таня, Анин батько, Ліза, Макс і Пилип. Усі красиво одягнені і щиро захоплені подією, раді за наречених.

Усі ті люди стали сім’єю для закоханих. Близькими людьми, які пройшли випробовування лихом. Бракувало тільки Бенедиктових батьків. Та хлопець про це не думав. Він не думав про погане. Не думав, що його прекрасна наречена одружується з хлопцем, який помирає. Не думав, що їй буде важче, — вона ж залишиться жива; їй потрібно буде все це пережити. Він подумає про це згодом, коли буде на самоті… Щоб цього ніхто не бачив. Бо зараз він не має права споганювати цю прекрасну мить.

Вона стояла перед ним у простій білій сукні і дивилася своїми сірими очима прямо у його душу. Та дівчина, жінка, була прекраснішою за весь світ: за таємничі глибини океанів чи за лісисті вершини гір. Її руки, шия, розпущене волосся, скроні… Її глибокий погляд, у якому він втопав з головою… Все було дивовижним, мов у казці. Священик говорив свою промову, а вони милувалися одне одним.

Хлопець сидів у інвалідному кріслі і не вірив у те, що відбувалося… Тобто не вірив, що таке відбувається з ним. Хвороба йому відкрила очі на те, що будь-яка людина у будь-якій, навіть безнадійній, ситуації може почуватися щасливою, якщо захоче.

Коли прийшов час мінятися обручками, дівчина опустилась на коліно, щоб бути на рівні зі своїм чоловіком. А потім ніжно взяла його праву руку і натягла обручку на його безіменний палець. Коли прийшла його черга робити це, хлопець дещо зашарівся. Його ліва рука конвульсивно сіпалась, а права була майже безсила. Він боявся, що впустить обручку і розвіє всю інтимність моменту.

Та цього не сталося, бо Анна, делікатно взявши його праву руку за зап’ястя, допомогла, і за секунду в неї на руці теж виблискувала обручка. Після цього вона не втрималась, щоб не поцілувати свого чоловіка.

До самого останнього свого подиху він полював за моментами, свіжістю повітря і доторками Анни. Вони провели прекрасний медовий місяць за містом, який, в їхньому випадку, виявився трьома незабутніми днями. Це їм організувала Рута. Вона допомагала їм у всьому: у підтримці, у творчості, і, найголовніше, вона віддавала їм гроші, які приносили Бенедиктові пісні. Гроші, які полегшували цю безнадійну ситуацію.

Чи щось змінилось після їхнього одруження? Зовсім ні. Здається, ці двоє завжди знали, що колись одружаться. Вони були одним цілим, завжди розуміли одне одного.

— Йа лубу тепе, — прохрипів Бенедикт, коли вони з коханою сиділи на терасі будиночку в лісі, у якому вони проводили свої прекрасні три медові дні.

Він сидів у кріслі, мов якась бездушна лялька, якій дітлахи спочатку відірвали, а потім прикрутили назад голову — так неприродно вона тепер лежала на плечі. Але для Анни він був тим самим, здоровим хлопцем, який одного літнього дня підійшов до неї запитати дорогу до моста. Дивно, але вона не помічала хвороби, якої б гидкої форми та не набирала.

Вона бачила Бенедикта, а не його хворобу.

Перед ними була ніч і тихі дерева, над якими зависли магічні зірки. Анна усміхнулась і опустила голову на плече коханого.

— І я тебе кохаю.

Вони були щасливими.

Моменти. Час для Бенедикта Креха дійсно спливав. Він пережив багато болю і страху. Багато того, чого більшість людей не витримали б. Лікування, болюча фізіотерапія, процедури… Але завжди серед усього того лайна, на яке перетворилось його життя, він міг віднайти безцінні діаманти — незабутні моменти.

Чи то, наприклад, той момент, коли Рута принесла перший екземпляр його книжки. Він її давно чекав, він жив заради неї. Той момент був дійсно незабутнім. Хлопець поки що міг її торкнутися долонею, погортати сторінки. Вона мала вісімсот сторінок; на обкладинці вони з Анною — ніжні, оголені, мов нерви, чесні; а всередині сотні шматочків його безкрайньої душі.

«Назустріч вітру» — так вона називалась.

— ‘она пгекасна, — усміхнувся Бенедикт.

На той момент його ліва рука вже абсолютно не працювала. А щоб ворухнути правою, йому треба було докласти чимало зусиль. Язик заплітався, а тіло немало схуднуло, що раніше здавалось неможливим. Та він не здавався, а писав далі. Він бачив, у що можуть перетворитись його вірші — у величезну збірку, яка, безумовно, комусь-таки й допоможе.

Моменти… На схилі свого життя він зрозумів, що незабутнім моментом для нього може стати найзвичайніша розмова. Він розмовляв з Анною годинами; сміявся з Максом і Пилипом; давав останні настанови Руті, яка продовжуватиме їхню справу після його смерті. Після презентації вона давала багато концертів. І на кожному такому пробувала привернути увагу людей до хвороби БАС. Бенедикт Крех став символом тієї хвороби. Про нього говорили преса і люди.

Моменти… він так їх любив.

Якось одного, вже зимового, дня в кімнату, де він лежав, увійшла Анна і сказала, що має для хлопця сюрприз. А згодом у двері позаду неї зайшли Бенедиктові батьки. Після довгої розлуки вони нарешті побачилися… Чи були тоді сльози? Звісно. Чи були вони від щастя? Безперечно. Чи був то ще один момент, який не давав Бенедикту втонути? Був.

Мати одразу припала до сина і почала виціловувати руки, щічки і плакати. Грізний батько теж не стримував сліз. Вона так довго його не бачила… Вона так довго думала про нього… Він живий, ось він, перед нею. Вона дякувала Господу Богу за цю зустріч.

— Синочку мій маленький… Ти такий молодець… — плакала мати. — Я так за тобою сумувала…

Вони пишалися своїм сином, як ніколи. Він робив благородні речі. Він був радий, що вони з’явилися саме у цей момент. Це був вчасний момент, бо поки він міг говорити і ще своїм власним голосом сказати, що дуже їх любить; бо міг вибачитися перед ними особисто. Для нього було це важливо.

Його останні місяці були гидкі, але люди, які були поряд з ним, зробили їх дивовижними. Друзі, батьки, кохана. Анна робила Бенедиктів світ дивовижним. Йому ставало все гірше і гірше, а вона ставала все сильнішою і сильнішою. Хлопець бачив це і щиро радів.

Він не звертав уваги на свою популярність. Тепер його впізнавали. Звісно, не так, як якихось зірок шоу-бізнесу, але час від часу, коли Анна, чи Макс, чи Ліза, чи Таня, чи мама з татом, чи Пилип його возили по вулицях міста, до нього підходили люди і впізнавали того приреченого хлопця, який написав пісні знову відомій Руті Кулаковій. Йому це подобалось, хоча він добре розумів, що люди ним цікавляться не тільки через його талант, а більше через його, скажімо, драму життя.

Але для нього було важливішим те, що він тепер мав більше можливостей достукатись до людських сердець. Він міг донести їм, що таке БАС і як допомагати таким людям. Звісно, їх неможливо врятувати, але можливо полегшити їхні страждання. Бенедикт це знав з власного досвіду.

Моменти. Він літав серед них, навіть якщо збоку здавалося, що падає.

Ось його тіло вже цілком нерухоме.

Ось він вчиться писати за допомогою комп’ютерів Тобі[17].

Ось він вже до кінця втрачає здатність розмовляти.

Ось він вже мало не помирає від болю.

Та він не здається.

Спочатку він хотів дожити до Різдва і Нового року. Він дожив. Це були прекрасні дні. Йому дуже подобалось говорити Анні, що він її кохає, саме під зеленою, прикрашеною ялинкою, навіть якщо й комп’ютерним голосом і з динаміків ноутбука.

Потім хотів протриматись до лютого. Він теж це зміг.

Потім хотів побачити, як тане сніг і приходить весна. Йому це теж вдалось.

Як? Бо він був сильним.

Йому було зле і боляче… нестерпно боляче… та він при цьому знаходив сили цікавитись життям до останньої секунди… Також він примудрявся допомагати іншим, які були в подібній ситуації. Він став українським феноменом. До нього писали сотні його читачів, сотні слухачів, сотні людей, яких привернула і розчулила його хвороба.

Він зміг усе, що хотів.

Останнє, чого він бажав, — це спокійно піти. Попрощатись і піти. І йому, чорт забирай, це теж вдалось.

Він помер у березні.

Весь той час Анна Крех була сильною — вона ніколи не плакала. Вона бачила, як страждає її чоловік, і не могла допустити, щоб він, і так скривджений життям, бачив на лицях близьких сум. Тому важко їй було чи ні, але дівчина усміхалася і прикрашала Бенедиктове життя своєю красивою усмішкою до кінця його днів.

Вона не плакала на його похороні. Там були десятки людей, доль яких торкнувся Бенедикт. Там були пані Ярина, професор Любомир, сестри-близнючки з пансіонату, Єва, тітка Діна з дочкою Веронікою та чоловіком, інші родичі, учні з Літньої школи прози та поезії, люди з зустрічей на тему хвороби бічного аміотрофічного склерозу, які відвідував Бенедикт. Там було багато людей, яким Бенедикт допоміг, тож вона пишалася тим, що він встиг все, що задумав, і не плакала. Вона згадувала цю прекрасну людину з усмішкою.

За кілька днів після похорону всі знову зібрались у домі, де Бенедикт провів останні моменти свого життя; у будинку прекрасної людини — Тані. Був хороший, уже весняний вечір. Вони наводили порядки в кімнаті, де він робив останні свої подихи, складали в коробки всі книги, які йому читали перед смертю, віддавали представникам благодійного фонду все Бенедиктове приладдя (дихальний апарат, комп’ютери Тобі, крісло тощо) — це була його воля, віддати все на благодійність; щоб ці всі речі полегшили комусь життя, як полегшили йому.

Всі були заклопотані своєю справою — хтось допомагав представникам фонду виносити приладдя (Макс і Пилип), хтось складав одяг і речі Бенедикта в коробки (його мама і Ліза), — всі хотіли допомогти. А Таня шукала вчасний момент, щоб підійти до Анни. Вона мала дещо їй віддати, дещо від Бенедикта. І ось, коли видалась така можливість, вона підійшла до Анни, яка поралась біля ліжка, на якому помер її чоловік.

— Вона ще досі пахне ним, — сумно говорила Анна, тримаючи в руках ковдру.

Таня трохи помовчала, а потім наважилась.

— Анно, — почала жінка. — Я дещо для тебе маю… Це для тебе залишив Бенедикт… Казав, щоб я це віддала, коли він піде. Думаю, це хороший момент.

— Що? — не розуміла дівчина.

Жінка поклала руку в кишеню, а за секунду витягнула звідти подряпану чорну флешку. Простягла її Анні.

— Це відеозапис, — пояснила Таня. — Він його зробив іще осінню, коли переїхав з пансіонату сюди. Можеш його подивитись.

Анна взяла флешку, одразу потягнулась до ноутбука і сіла на ліжко. Вона хотіла переглянути це відео зараз, не відкладаючи. Ніби вона помре, якщо цього не зробить.

— Тоді залишаю тебе, — делікатно мовила Таня, але Анна її, здається, вже навіть не чула.

Жінка вийшла з кімнати і зупинила всіх, хто хотів туди заходити, щоб закінчити прибирання.

— Не турбуйте… Там Анна… Їй потрібно побути самій… Давайте продовжимо завтра…

Такі речі тут розуміли одразу. Без зайвих запитань.

Анна навіть не звернула уваги на те, що ніхто не повертається в кімнату. Вона тремтячими руками ввіткнула флешку в ноутбук і ввімкнула відео.

Анна Крех весь той час була сильною — вона не плакала. Та, побачивши на моніторі Бенедикта вже після смерті, вона заплакала. Її пробило, мов дамбу, — сльози котилися зливою.

Бенедикт стояв у цій самій кімнаті, підпираючись двома милицями. Дівчина зрозуміла, що відео було записане вже давно. Зараз здавалося, ніби в іншому житті.

— Можна? — спитав він оператора.

— Так, запис пішов, — відповів Танин голос за кадром.

— Привіт, Анно. Бачиш, який я здоровий? Стою ще на своїх ногах, — підсміхаючись, почав Бенедикт. — І волосся у мене ще синє… Пам’ятаєш наш візит у перукарню влітку? Ти казала тоді, що це на кілька тижнів, що воно змиється. А воно не змивається, — засміявся він. — Так от… Я хочу, щоб ти мене запам’ятала таким. Здоровим. Хочу, щоб ти пам’ятала мій голос і мої поцілунки. Хочу, щоб у твоїй памяті залишилось не те, як ти підтирала моє лайно, а те, як я до тебе торкався, цілував і любив. Постараєшся пам’ятати мене таким?

— Постараюся, — заливаючись слізьми, відповіла Анна.

— Ти завжди говориш мені, що я змінив твоє життя, — продовжував хлопець у моніторі. — Це, можливо, правда, але я хочу сказати, що ти внесла в моє життя не менше змін. Господи, я навіть не уявляю собі такого. Життя без тебе. Ти змінила його, внесла у нього сенс. Я закохався в тебе, як… не знаю… як Місяць у Землю чи День у Сонце… Знаєш, я багато разів пробував описати свої почуття до тебе у віршах. Та не міг дібрати слів. Їх просто не існує, Анно. Я зрозумів, що про найсильніші свої почуття людина не може нічого сказати… Абсолютно!.. Бо нема слів, щоб їх описати… Всі слова применшують значення справжніх почуттів. Ти не опишеш великий біль, не опишеш неймовірний страх, так само ти не опишеш велике кохання, якщо воно справжнє… Таке можливо лише відчувати… Так ось — воно в мене справжнє, і я просто скажу, що кохаю тебе. З тобою я відлітаю на край всесвіту.

Анна плакала, затуляючи рукою обличчя. Вона так хотіла його обійняти. Поцілувати. Торкнутись. І, здається, плакала не тільки вона, бо об’єктив камери затремтів і за кадром чулися шморгання носом.

— Тань, перестань, — буркнув хлопець, дивлячись кудись за камеру.

— Вибач, — озвався закадровий голос Тані.

— Ти це відео побачиш уже після того, як я піду, — продовжив Бенедикт. — Знаю, ти зараз дивишся його і плачеш. Ти не уявляєш, як би я хотів бути там, біля тебе, і обійняти, заспокоїти. Хоча знаєш, давай будемо вірити, що я буду. Ти мене не побачиш, але я буду з тобою. Завжди. Просто повір, кохана, я буду біля тебе. Можеш мені розказувати все, що забажаєш. Я завжди тебе чутиму. — Хлопець перевів подих. — Одного разу мене Пилип запитав, чи змінив би я той день, коли з тобою познайомився. Чи заводив би з тобою стосунки. Чи вберіг би я тебе від усіх страждань, якби міг. Знаєш, мені хотілось його вдарити цією милицею. — Хлопець підняв її. — Звісно, я зробив би все так, як зробив! Я не поміняв жодної би секунди! Як можна хотіти позбутись найпрекрасніших днів свого життя?!

— Ніяк… Боже… Ніяк… — крізь ридання промовила Анна.

В неї стався такий приплив сліз, що вона була змушена зупинити відео, щоб заспокоїтись. Вона взяла подушку і почала в неї не те що плакати, вона почала кричати. Так було кілька хвилин, а потім вона повернулася до перегляду.

— Ти подарувала мені прекрасні миті, — вів далі Бенедикт. — Анно, я хочу, щоб у тебе було таке ж прекрасне життя. Воно в тебе й буде — я в цьому не сумніваюсь. Тобі варто лише не боятися. Слухай хорошу музику — це завжди розслаблятиме. Коли тобі траплятимуться дешеві й цікаві подорожі, не думай і вирушай! Побачити світ — чого більшого може бажати кожна людина? Слідкуй за своїм здоров’ям: ти ж бачиш, як це погано — бути хворим. Бач красу в усьому, навіть у поганому — кожна річ на цій планеті красива, тобі варто про це пам’ятати. Читай книги — та кому я це розказую? Ти читаєш їх весь час! І це прекрасно, скажи? Я пишаюся собою, що прищепив тобі любов до книг… Краще знову скажу, щоб ти не боялася, страх — це гидка річ, на яку просто не потрібно звертати увагу. Це ніби кайдани, які людина власноруч на себе натягає. Слухай своє серце. Живи моментами. — Хлопець зробив коротку паузу. — І наостанок скажу, щоб ти, любов моя, навчилася відпускати минуле, бо воно ж не для того створене, що його всюди з собою носити. Минуле для того, щоб згадувати й усміхатися… Так от, кохана, я — твоє минуле… Можливо, прекрасне, а можливо, не зовсім. Але я тут, а ти там. Тобі варто жити. Я не кажу, щоб ти мене забувала… Я й не хочу цього. Єдине, чого я хочу, — це щоб ти просто відпускала мене… Не зразу, потрошку… Ти найпрекрасніша людина на цій планеті, і ти не маєш права в’янути… Радій, смійся і веселись… Знайомся… І я кохаю тебе…

— Все? — прошепотів закадровий голос Тані.

— Все, — кивнув хлопець, і відео зупинилось.

Анна була сильною… І навіть зараз, коли вона плаче, вона є сильною.

— І я тебе кохаю, мій Бенедикте, — проплакала вона.

Дівчина лягла на ліжко, закуталась у ковдру, яка досі пахла Бенедиктом, і ввімкнула відео ще раз. І ще раз. І ще раз. Це повторювалось і повторювалось… Так Анні було спокійніше. З кожним разом сліз ставало менше, а згодом їх взагалі не було. Разом з ними кудись виходив увесь біль, який накопичився в її чистій душі. Останні рази вона навіть підсміхувалась до Бенедикта.

Вона так його кохала…

А згодом дівчина просто заснула, відчуваючи запах коханого… Відчуваючи, що він лежить поряд, як колись.