Дев'ять Принців Амбера

3

Коли я прокинувся наступного ранку, її в будинку не було, і записки вона мені теж не залишала. Служниця накрила сніданок на кухні і пішла у своїх справах. Я насилу відкинув природне бажання спробувати вивудити у неї все, що тільки можливо, тому що вона швидше за все або нічого не знала, або нічого не сказала б про те, що я хотів знати, а про мою спробу розпитати її обов'язково донесла б Флорі. І раз вже так виявилося, що я залишився на даний момент повним господарем будинку, я вирішив повернутися в бібліотеку і спробувати довідатися там якомога більше, якщо, звичайно, там було що взнавати. Та крім того, я люблю бібліотеки. Мені в них дуже затишно, я завжди відчуваю себе в цілковитій безпеці за стіною слів, красивих і мудрих. Я завжди відчуваю себе краще, коли усвідомлюю, що в світі ще залишилося щось, стримуюче в ньому найгірше.

Доннер або Блітцер, або один з їхніх родичів з'явився невідомо звідки і пішов за мною на негнучких ногах, втягуючи носом повітря. Я спробував було з ним подружитися, але це було все одно, що кокетувати з автоінспектором, який своїм жезлом наказав тобі зупинитися біля узбіччя дороги. По дорозі в бібліотеку я заглядав в інші двері, але це були звичайні кімнати, які досить невинно виглядали.

Коли я увійшов до бібліотеки, Африка все ще була прямо переді мною. Я зачинив за собою двері, щоб собаки мені не заважали, і пройшовся по кімнаті, читаючи назви книг на стелажах.

Тут було безліч книг з історії. По-моєму, вони складали основу всієї колекції. Були тут і книги з мистецтва, великі і дорогі видання, і я перегорнув деякі з них. Зазвичай мені найкраще думається, коли я займаюся чимось зовсім стороннім.

Мене трохи дивувало те, що Флора, очевидно, була багата. Якщо ми дійсно були братом і сестрою, чи означало це, що я теж був аж ніяк не жебраком? Я став думати про свої доходи, соціальне становище, професію, заняття. У мене було відчуття, що грошове питання мене завжди мало турбувало, і що коли мені потрібні були гроші, я діставав їх без всяких труднощів. Чи був у мене теж будинок? Я не міг пригадати.

Чим я займався?

Я сів за стіл і почав методично вишукувати в собі ті знання, якими я повинен був бути наповнений. Це дуже важко — дослідити самого себе, так би мовити, збоку, як якогось незнайомого. Напевно, саме тому у мене нічого і не вийшло. Що твоє, те твоє. Це є частиною тебе і відокремити це неможливо.

Звернутися до лікаря? Ця думка прийшла мені в голову, коли я розглядав деякі анатомічні малюнки Леонардо да Вінчі. Майже рефлекторно я став в розумі повторювати деякі стадії хірургічної операції. Тоді я зрозумів, що в минулому оперував людей.

Але все це було не те. Хоч я і згадав, що у мене була медична освіта, вона завжди було лише складовою частиною чогось іншого. Я знав, невідомо чому, що я не був практикуючим хірургом. Ким же тоді я був? Ким ще?

Щось привернуло мою увагу. Сидячи за столом, я не міг бачити всю кімнату до дальньої стіни, але, піднявши очі від книги, я глянув вздовж стелажів. Серед усього іншого там висіла антикварна кавалерійська шабля, яку я якось прогледів в минулий вечір. Я підвівся, підійшов до стіни і взяв шаблю в руки.

Про себе я навіть поцокав, побачивши, в якому стані була зброя. Менізахотілося взяти в руки масляну ганчірку і абразив, щоб привести шаблю вналежний вигляд. Значить, я розбирався і в антикварній зброї, по крайній мірі в рубаючій.

З шаблею в руці я почував себе зручно і легко. Віддав салют. Потім кілька разів провів атаки, зробив пару випадів і прийняв оборонну позицію. Так, я вмів фехтувати.

Так що ж у мене було за минуле? Я озирнувся, намагаючись побачити ще що-небудь, що могло б прояснити мій розум.

Але більше нічого не приходило в голову, так що я повісив шаблю на місце і повернувся за стіл. І, сівши зручніше, став обстежити його вміст.

Я почав з середнього ящика, потім ретельно обстежив ящики з правої і лівої сторони.

Чекові книжки, конверти, поштові марки, аркуші паперу, огризки олівців — словом, все, чого і слід було очікувати.

Кожен ящик я витягав повністю і тримав на колінах, поки досліджував вміст. Робив я це не спеціально. Це, очевидно, було частиною тієї підготовки, яку я отримав в минулому, і вона підказала мені, що у ящиків потрібно завжди оглядати бічні сторони і днище.

І тим не менше я мало не випустив з уваги одну деталь, яка привернула мою увагу лише в найостаннішу хвилину: задня стінка правого нижнього ящика була ближча, ніж у всіх інших.

Це про щось говорило. Довелося нахилитися і засунути голову всередину простору, куди всувався ящик. Там було щось схоже на невелику коробку.

Коробка ця виявилася невеликою потайною скринькою, замкненою на замок.

Приблизно хвилина пішла на дурну метушню зі скріпками, шпильками і, нарешті, металевим ріжком для взуття з іншого ящика. Ріжок для взуття був саме тим, що потрібно.

У потайному ящику лежала лише колода гральних карт.

Побачивши малюнок на обкладинці пачки, я здригнувся, мене пройняв холодний піт, дихання почастішало.

Білий єдиноріг на трав'яному полі.

Я знав, знав цей малюнок, але не міг згадати, що він означає, і це заподіювало біль.

Я відкрив пачку і вийняв карти. Це була колода з одних картинок, з їх чашами, шпагами, списами і всіма іншими атрибутами. Звичайна вкорочена колода — але червова масть була зовсім не типовою.

Я вставив на місце обидва ящика, але досить обережно, щоб не закрити потайного, поки не досліджу колоду до кінця.

Картинки червової масті виглядали зовсім як живі, здавалося, вони в будь-яку хвилину можуть зійти зі своїх блискучих поверхонь. На дотик карти були холодними, і мені приносило задоволення їх поверхня. Раптово я відчув, що колись і в мене була така ж колода.

Я почав розкладати карти на столі перед собою.

На одній з них був намальований хитрий маленький чоловічок з гострим носом, усміхненим ротом і копицею солом'яного волосся. Він був одягнений в щось, що нагадує костюми Ренесансу, жовтих, червоних і коричневих тонів — довгий плащ-накидка і коротка обтягуюча шкіряна куртка. Я впізнав його. Його звали Рендом.

З наступного карти на мене дивилося незворушне обличчя Джуліана. Темне волосся нижче плечей, нічого не відображаючі блакитні очі. Він був повністю укритий білими обладунками, саме білими, а не сріблястими або з металевим відтінком, і виглядав так, як ніби з ніг до голови покритий емаллю. Я знав проте, що незважаючи на уявну декоративність, обладунки ці неможливо пробити, вони пом'якшували будь-який удар. Це була та сама людина, яку я переміг в його улюбленій грі, за що він кинув у мене склянку з вином. Я знав його, і я його ненавидів.

Потім був смаглявий, темноокий Каїн, одягнений в чорний і зелений сатин, з трикутною шляпою, недбало збитою набакир, з неї стирчав зелений плюмаж. Він стояв до мене в профіль, відкинувши руку в сторону, вивернувши носки чобіт, на поясі висів кинджал з величезним смарагдом в рукояті. Я не міг визначити свої почуття до нього.

Наступним був Ерік. Красивий чоловік по будь-яких стандартах, з волоссям настільки чорними, що воно навіть відливало синім. Борода кучерявилась біля завжди усміхненого рота. Він був одягнений в простий шкіряний камзол, шкіряні ж панчохи, плащ-накидку і високі чорні чоботи, на червоному поясі висів срібний меч, скріплений великим рубіном, а високий стоячий комір і манжети були теж оторочені червоним. Руки його, з великими пальцями, заткнутими за пояс, виглядали сильними і впевненими. Пара чорних рукавичок звисала з ременя біля правого стегна. Це він намагався вбити мене в той день, і мало не досяг успіху у своєму намірі. В глибині душі я відчував страх.

Потім з'явився Бенедикт, високий і суворий аскет з худим тілом, худим обличчям і з потужним розумом. Його кольори були жовто-оранжево-коричневі, і це дивним чином нагадувало мені копиці запашного літнього сіна. Сильний, вольове підборіддя, карі очі і каштанове волосся, яке ніколи не вилося. Він стояв поруч з гнідим конем, спираючись на спис, увінчаний квітковою гірляндою. Він рідко сміявся. Мені він подобався.

Коли я перевернув наступну карту, подих на секунду завмер, і серце мало не вистрибнуло з грудей.

Це був я.

Я дивився на карту, як в дзеркало. Зелені очі, чорне волосся, весь в чорному і срібному. На мені був плащ, злегка відкинутий, як від пориву вітру. Чорні чоботи, такі ж, як у Еріка, і на боці меч, тільки він був важчий, хоча і не такий довгий, як у нього. Чорні рукавички з сріблястим відливом і застібка на шиї у формі срібної троянди.

Я, Корвін.

Високий, могутній чоловік дивився на мене з наступної карти. Дуже схожий на мене, тільки підборіддя важче, і я знав, що він більший за мене, хоча значно повільніше. Про його силу ходили легенди. Він був одягнений у сіро-блакитний костюм із широким чорним поясом, і стояв і сміявся. Навколо його шиї на широкому ланцюгу висів срібний мисливський ріг. Борода була коротко підстрижена, в правій руці кубок з вином. Відчувши до нього раптову прихильність, я згадав і його ім'я. Його звали Жерар.

За ним пішов чоловік з великою світлою бородою і вогняним волоссям, виряджений в червоні і жовті шовки. У правій руці — меч, в лівій — кубок з вином, і сам диявол танцював в його очах, таких же блакитних, як у Флори і Еріка. Борода приховувала вузьке підборіддя. Меч був викладений золотим орнаментом. Він носив два великих кільця на правій руці і одне на лівій смарагд, рубін і сапфір. Це, я теж знав, був Блейз.

Потім з'явилася фігура, схожа одночасно на Блейза і на мене. Мої риси обличчя, хоча і більш дрібні, мої очі, волосся — Блейза, але бороди не було. На ньому був зелений мисливський костюм і сидів він на білому коні, лицем до правої сторони карти. У ньому відчувалися одночасно сила і слабкість, воля і нерішучість. І я так само схвалював і не схвалював цю людину, ставився до нього добре, але не любив його. Звали його Бранд. Я згадав його ім'я, як тільки подивився на карту. Відразу ж.

Так, я знаю їх усіх, причому добре, несподівано зрозумів я, пам'ятаю їх усіх, і всі їх достоїнства і слабкості, знаю, в чому їх сила і чим їх можна перемогти.

Тому що вони — мої брати.

Я закурив сигарету з пачки, що лежала на столі Флори, відкинувся на спинку стільця і спробував усвідомити те, що згадав.

Вони всі мої брати, ці вісім дивних людей в дивних шатах. І я знав, що це їх право — одягатися в що не побажають, і що в цьому немає нічого дивного, так само як я мав повне право одягатися в чорне з сріблом. З усмішкою пригадав я свої покупки в маленькій крамничці Грінвуда.

На мені одягнені чорні штании, і всі три сорочки, які я вибрав, були сірувато-сріблястого відтінку. Куртка теж чорна.

Я повернувся до карт і побачив Флору в наряді, зеленому, як море, зовсім такою, як я згадав її в попередній вечір. Потім чорняву Дівчину з такими ж блакитними очима, причому волосся в неї було густе і довге, а одягнена вона була у все чорне з срібним поясом навколо талії. Очі мої наповнилися слізьми, сам не знаю, чому. Її звали Дейдра.

Потім з'явилася Фіона. Колір волосся такий же, як у Блейза або Бранда, мої очі і перлова шкіра. Я відчув ненависть до неї в ту саму секунду, як тільки побачив зображення на карті. Наступною була Льювілла. Волоссяпід колір нефритових очей, в переливається блідо-зеленій сукні, з м'яким виразом на сумному обличчі. Чомусь я знав, що вона несхожа на всіх нас. Але і вона — моя сестра.

Я відчув жахливу самотність, віддаленість від усіх них. І тим не менше мені здавалося, що я майже фізично відчуваю їх присутність.

Карти були так холодні, що я знову склав їх разом, хоча й з явним, незрозумілим мені небажанням, що доводиться розлучатися. Але інших картинок в червах не було. Всі інші були самими звичайними картами. І я чомусь — Ах! Знову це чомусь! — Знав, що колода неповна і декількох карт в ній бракує.

Однак я й гадки не мав, що повинно було бути на відсутніх картах, і це викликало дивну печаль.

Я взяв сигарету і задумався.

Чому мені все згадалося так чітко, коли я тримав карти в руках — практично відразу ж? Тепер я знав більше, ніж раніше, але тільки те, що стосувалося осіб і імен, все інше як було, так і залишалося в тумані.

Я ніяк не міг зрозуміти всю важливість того, що ми зображені на картах. Хоча бажання мати в себе таку колоду було сильним. Правда, Флорину колоду взяти не вдасться — вона відразу помітить пропажу і у мене виникнуть великі неприємності. Так що довелося покласти їх в потайний ящик і знову замкнути його. А потім — господи, як я напружував свій розум! Але все було марно. Поки не згадав магічного слова.

АМБЕР!

Це слово сильно схвилювало мене в минулий вечір. Мабуть, навіть занадто сильно, тому що я мимоволі уникав думок про нього. Але зараз я повторював його знову і знову, кожного разу обмірковуючи викликані їм асоціації.

Слово навівало тугу, бажання і важку ностальгію. У ньому було почуття забутої краси і хвилювання, могутності й сили, непереборної, майже божественної. Це слово було для мене рідним. Воно було частиною мене, а я — частиною його. Раптово я зрозумів, що це — назва місця, місця, яке я колись знав. Але в голові не виникало ніяких спогадів, пов'язаних з ним, одні лише почуття переповнювали мене.

Як довго я сидів так, замислившись, не пам'ятаю. Час перестав для мене існувати.

Як крізь туман я почув слабкий стукіт у двері. ручка стало повільно повертатися, а потім Кармела — служниця — зайшла в бібліотеку і запитала, чи не бажаю я, щоб мені був поданий ленч.

Я бажав, і поволі пішов за нею на кухню, де і ум'яв половину холодного курчати і кварту молока.

Кавник я забрав з собою в бібліотеку, по шляху ретельно обходячи собак. Я допивав свою другу чашку, коли задзвонив телефон.

Дуже хотілося підняти трубку, але в будинку напевно повно паралельних апаратів, так що Кармела підійде і без мене.

Я помилився. Телефон продовжував дзвонити.

Зрештою я не витримав і зняв трубку.

— Алло, — сказав я. — Резиденція Флаумель.

Чоловік заговорив швидко і трохи нервово. Він трохи задихався, і в телефоні чулися інші далекі голоси, що вказувало на дзвінок з іншого міста.

— Мені дуже шкода, але в даний момент її немає вдома. Можливо, потрібно що-небудь передати, або ви подзвоните ще раз?

— З ким я говорю? — Вимогливо запитав він.

Після деякого коливання я відповів:

— Це Корвін.

— О Боже, — сказав він.

За цим послідувало досить тривале мовчання.

Я було вирішив, що він повісив трубку, але на всяк випадок знову сказав:

— Алло?

І одночасно зі мною він теж заговорив:

— Вона ще жива?

— Звичайно, вона ще жива! Якого біса! І взагалі, з ким я говорю?

— Невже ти не впізнав мого голосу, Корвін? Це Рендом. Слухай. Я в Каліфорнії, і я потрапив у біду. Я збирався попросити у Флори притулку. Ти з нею?

— Тимчасово, — сказав я.

— Зрозуміло. Послухай, Корвін, ти за мене заступишся?

Він помовчав, потім додав:

— Дуже тебе прошу.

— Настільки, наскільки зможу, — відповів я. — Але я не можу відповідати за Флору, поки не пораджуся з нею.

— Але ти захистиш мене від неї?

— Так.

— Тоді мені це цілком підходить. Зараз я спробую пробратися в Нью-Йорк. Доведеться йти в обхід, так що не можу сказати, скільки невірних відображень і часу це в мене займе. Сподіваюся, що скоро побачимося, Побажай мені удачі.

— Удачі, — сказав я.

Почулося клацання повішеної трубки, і я знову почув віддалені голоси і тихі гудки.

Значить, хитрий маленький Рендом потрапив у біду! У мене було таке почуття, що мене це не повинно особливо турбувати. Але зараз він був одним з ключів до мого минулого, і цілком імовірно, також і до майбутнього. Значить, я спробую допомогти йому, звичайно, чим зможу, поки не дізнаюся від нього все, що мені потрібно. Я знав, що між нами не було ніякої особливої братської любові. Але я також знав, що Рендом аж ніяк не був дурнем: він був рішучий, з гострим розумом, навдивовиж сентиментальний з самими дурними речами. З іншого боку, слово його не коштувало виїденого яйця, і, клянучись у вічній вірності до гробу, йому нічого не варто продати мій труп в будь-яку анатомічку, лише б добре заплатили. Я добре пам'ятав цього маленького шпигуна, до якого відчував деяку слабкість, ймовірно, через ті кілька приємних хвилин, які ми провели разом. Але довіряти йому? Ніколи! Я вирішив, що нічого не скажу Флорі до самої останньої хвилини. Нехай це буде моєю козирною картою, якщо вже не тузом, то щонайменше валетом.

Я додав гарячої кави до залишків в моїй чашці і став повільно присьорбувати.

Від кого він переховувався?

Явно не від Еріка, інакше він ніколи б не подзвонив сюди. Потім я став роздумувати про його питання щодо того, чи жива Флора чи ні, коли він почув, що я тут. Невже вона була такою сильною прихильницею мого брата, якого я ненавидів, що всі мої родичі вважали, що я уб'ю її, якщо тільки випаде така можливість? Це здавалося мені дивним, але все-таки він поставив це питання.

І в чому вони були союзниками? Чому всюди панує така напружена атмосфера? І від кого втікає Рендом?

Амбер.

Ось відповідь.

Амбер. Якимось чином я точно знав, що ключ до всього лежить в Амбері. Розгадка була в Амбері, в якійсь події, яка відбулася там зовсім недавно, наскільки мені здавалося. Мені доведеться бути напоготові. Доведеться робити вигляд, що я все знаю, у всьому розбираюся, а тим часом вивуджувати краплини відомостей і спробувати зібрати їх в одне ціле. Я був упевнений, що мені вдасться це зробити. Надто вже всі не довіряли один одному, так що мої замовчування нікого не здивують. Доведеться зіграти на цьому. Так я дізнаюся все, що мені потрібно, отримаю те, що хочу, і не забуду тих, хто допоможе мені, а решту— розтопчу. Тому що, і я це знав, такий був закон, за яким жила наша родина, а я був справжнім сином свого батька… Раптово у мене знову заболіла голова і запульсувало в скронях.

Думка про мого батька, здогадка, відчуття — ось що викликало цей біль. Але я нічого не міг згадати.

Через деякий час біль стихла і я заснув прямо на стільці.

А потім відчинилися двері і увійшла Флора. Вже був пізній вечір. На ній була зелена шовкова блузка і довга вовняна спідниця, волосся покладені пучком на потилиці. Виглядала вона блідо. На шиї все ще висів собачий свисток.

— Добрий вечір, — сказав я, підводячись з місця.

Але вона не відповіла. Підійшовши до бару, вона налила собі солідну порціюДжека Деніелса і перекинула чарку як справжній чоловік. Знову наповнивши її, вона підійшла до столу і сіла.

Я закурив сигарету і простягнув їй.

Вона кивнула, потім повідомила:

— Дорогу в Амбер майже неможливо пройти.

— Чому?

Вона подивилася на тебе достаточно здивовано.

— Ти коли в останній раз нею користувався?

Я знизав плечима.

— Не пам'ятаю.

— Ну що ж, хай буде по-твоєму, — сказала вона. — Просто мені цікаво, яку лепту ти у все це вніс.

Я промовчав, тому що поняття не мав, про що вона говорить. Але потім я згадав, що крім Дороги, потрапити в Амбер можна було куди більш легким шляхом. Було абсолютно очевидно, що вона не могла ним скористатися.

— У тебе не вистачає декількох Карт, — раптово сказав я майже своїм справжнім голосом.

Вона підскочила на стільці і пролила на спідницю віскі.

— Віддай! — Скрикнула вона, хапаючись за свисток.

Я швидко встав і схопив її за плечі.

— Я їх не взяв, — сказав я. — Просто роздивлявся, що тут до чого.

Вона явно заспокоїлася, потім почала тихо плакати, і я м'яко підштовхнув її назад до стільця.

— Я думала, ти забрав ті, що я залишила, — сказала вона, — та й як я могла зрозуміти твої слова?

Я не став вибачатися. Мені чомусь здавалося, що для мене це зовсім необов'язково.

— І далеко ти зайшла?

— Зовсім недалеко.

Тут вона подивилася на мене, розсміялася, і в очах її запалилися вогники.

— Так значить, це твоїх рук справа? Ти закрив мені дорогу в Амбер ще до того, як з'явився сюди? Ти ж знав, що я піду до Еріка. Тепер мені треба чекати, поки він прийде сюди. Ти ж хотів заманити його сюди, вірно? Але ж він когось пришле. Він не прийде сюди сам.

Дивна нотка захоплення пробивалася в голосі цієї жінки, яка спокійно зізналася, що збиралася зрадити мене ворогові, і більш того, обов'язково зрадить, якщо тільки їй представиться ця можливість, — коли вона говорила про те, що, як вона вважала, я зробив, щоб перешкодити її планам. Як могла вона так спокійно признаватися в зраді у присутності передбачуваної жертви?

Відповідь сама собою виникла в мозку: такі були всі в нашій родині. Нам нідо чого було хитрувати один з одним. Хоча мені чомусь здавалося, що у неї все ж відсутній справжній професіоналізм.

— Невже ти думаєш, що я настільки дурний, Флора? Невже ти думаєш, що я з'явився сюди і буду тепер просто сидіти і чекати, поки ти не піднесеш мене Еріку на блюдечку з блакитною облямівкою? Що б тобі не помішало, так тобі і треба.

— Ну добре, я була дурепою. Але і ти не особливо розумний! Адже і ти знаходишся у засланні!

Її слова чомусь заподіяли мені біль, але я знав, що вона помиляється.

— Ще чого! — Сказав я.

Вона знову розсміялася.

— Так і знала, що ти розсердишся і зізнаєшся, — сказала вона. — Що ж, значить, ти ходиш в Відображення з якоюсь метою. Ти божевільний.

Я знизав плечима.

— Чого ти хочеш насправді? Чому ти прийшов до мене?

— Мені було просто цікаво, що ти збираєшся робити. Ось і все. Ти не можеш втримати мене тут, якщо я цього не захочу. Навіть Еріку це ніколи не вдавалося. А може мені просто хотілося побачити тебе. Може я старію і стаю сентиментальним. Як би там не було, я ще трохи в тебе поживу, а потім, напевно, піду геть. Якби ти не квапилася видати мене, то, в кінцевому рахунку, може, ти вигадала би більше. Пам'ятаєш, тільки вчора ти просила, щоб я не забув тебе, якщо відбудеться одна обставина…

Минуло кілька секунд, перш ніж вона зрозуміла, про що я говорю, хоча сам я цього не розумів.

Потім вона сказала:

— Значить, ти збираєшся зробити цю спробу! Ти дійсно спробуєш!

— А в цьому можеш навіть не сумніватися, збираюся! — Сказав я, знаючи, що про що б ми не говорили, я дійсно спробую зробити ЦЕ, — можеш повідомити про це Еріку, якщо хочеш. Але тільки пам'ятай, що я можу перемогти. І пам'ятай, якщо це відбудеться, краще бути моїм другом, а не ворогом.

Я диявольськи бажав хоча б приблизно знати, про що це я кажу, але тепер я вже набрався достатньо всяких слів і розумів, що стоїть за ними, для того щоб вести більш або менш важливі розмови, не розуміючи їх значення. Але я відчував, що говорю правильні речі, що інакше я й не міг говорити…

Раптово вона кинулася до мене на шию і розцілувала.

— Я нічого йому не скажу. Ні, правда, Корвін! І я думаю, що у тебе все вийде! З Блейзом тобі правда буде важко, але Жерар напевно захоче допомогти, а може, навіть і Бенедикт. А коли Каїн побачить, що відбувається, він теж до нас перекинеться…

— Я звик сам складати свої плани.

Вона знову підійшла до бару і налила два келихи вина.

— За майбутнє, — сказала вона.

— За майбутнє гріх не випити.

І ми випили.

Потім вона знову наповнила мій келих і пильно на мене подивилася.

— Ерік, Блейз, або ти, — сказала вона. — Так, більше нікому. І ти завжди був розумний і спритний. Але про тебе так давно не було ні слуху, ні духу, що я навіть не вважала тебе претендентом.

— Ніколи не треба зарікатися.

Я сьорбав вино, сподіваючись, що вона замовкне хоч на хвилину. Вже занадто очевидно вона намагалася вести подвійну гру. Мене щось невиразно турбувало, і мені хотілося подумати про це в тиші.

Скільки мені років?

Це було частиною відповіді на моє відчуття віддаленості і відчуженості від людей, які я випробував, дивлячись на гральні карти.

Років тридцять, якщо вірити дзеркалу, але тепер я знав, що все залежало від Відображення. Я був куди, куди старше, і пройшло дуже багато часу з тих пір, як я бачив своїх братів і сестер разом, в дружній обстановці, такими ж невимушеними, якими вони були на картах.

Ми почули дзвінок у двері і кроки служниці, яка пішла відкривати.

— А, це напевно Рендом. — Сказав я, відчуваючи, що не помилився. — Я обіцяв йому своє заступництво.

Її очі розширилися, потім вона посміхнулася, ніби оцінюючи по заслугах той вчинок, який я зробив.

Звичайно, нічого подібного у мене і в думках не було, але я був радий, що вона так думає.

Так я відчував себе безпечніше.