Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити

Розділ 6 Як витіснити неспокій зі своє душі

ніколи не забуду розмови з Маріоном Дж. Дугласом, яка відбулася одного вечора кілька років тому. Маріон відвідував мої заняття. (З особистих міркувань він просив не називати його справжнього імені. Але ця історія правдива, і я навожу її в тому вигляді, як він сам виклав її нам.) Він сказав, що в його сім'ї сталася трагедія, ба навіть дві поспіль. Спочатку померла п'ятирічна донечка. Маріон з дружиною мало не збожеволіли від горя. «Через десять місяців, — розповідав він, — Господь подарував нам ще одну дівчинку, але й вона через п'ять днів померла. Ця подвійна трагедія зламала нас. Я не міг спати, не міг їсти, не міг ні відпочити, ні заспокоїтися. Моя нервова система була геть розхитана, я втратив сенс життя». Врешті-решт Маріон звернувся до лікарів. Один із них призначив йому снодійне, другий порадив податися в мандрівку. Він виконав обидві рекомендації, але жодна з них не допомогла. «Мені здавалося, — казав він, — що моє тіло потрапило в лещата, які дедалі міцніше стискаються». Якщо ви хоч раз опинялися у стані морального паралічу від горя, то знаєте, що він відчував.

«Але, слава Богу, у мене залишалася ще одна дитина — мій чотирирічний синок — він і підказав мені шлях до вирішення проблеми. Одного дня я приречено сидів у кріслі, поринувши у своє горе. Хлопчик підійшов до мене і запитав: „Тату, ти зробиш мені човника?“ У мене й рухатися не було бажання, не те що робити щось. Але мій син — дуже наполеглива особа, і мені довелося капітулювати.

Щоб змайструвати човника, я витратив три години. Коли я віддав синові готову іграшку, то зрозумів, що під час тієї роботи не відчував звичної для мене нервової напруги і вперше за багато місяців знайшов душевний спокій!

Це відкриття збудило мене зі сну, в якому я перебував, і змусило замислитися. Вперше за багато місяців я спробував тверезо оцінити ситуацію. Я зрозумів, що неспокій зникає, коли ми зайняті справою, пов'язаною з плануванням і обмірковуванням. Я подолав неспокій, майструючи човник для сина, тож вирішив постійно щось робити.

Наступного вечора я походжав з кімнати в кімнату і складав перелік робіт, які необхідно виконати. З'ясувалося, що дрібного ремонту потребують десятки речей: книжкові шафи, східці, кватирки, штори, дверні ручки, замки, водогінні крани. Це приголомшило мене. Протягом двох тижнів я склав перелік необхідних робіт з 242 пунктів.

За останні два роки я виконав більшість із них. Крім того, я наповнив своє життя справами, які додавали мені сил. Двічі на тиждень я відвідую вечірню школу в Нью-Йорку. Я поринув у громадську діяльність, і зараз очолюю шкільну раду. Я беру участь у десятках зборів. Я допомагаю збирати гроші для Червоного Хреста і займаюся безліччю інших справ. Я настільки зайнятий, що в мене немає часу для неспокою».

Немає часу для неспокою! Саме це сказав Вінстон Черчилль, коли працював по вісімнадцять годин на добу у розпалі війни. Його запитали, чи непокоїться він через покладену на нього величезну відповідальність, і він відповів: «Я надто заклопотаний, щоб витрачати час на неспокій».

У такій же ситуації опинився Чарлз Кеттерінг, коли розпочав роботу над винаходом автоматичного стартера для автомобіля. Нещодавно містер Кеттерінг пішов на пенсію, а до цього він обіймав посаду віце-президента компанії General Motors і очолював у цій корпорації відділ з наукових досліджень і розробок. А на початку кар'єри він був такий убогий, що лабораторія його містилася в хліві! Щоб купити продукти, йому доводилося брати гроші у дружини — та отримувала півтори тисячі доларів за уроки гри на фортепіано, — згодом він мусив позичити п'ятсот доларів під заставу своєї страховки. Я запитав його дружину, чи хвилювалася вона в той важкий для них час. «Звісно, — відповіла вона, — я так нервувала, що не могла спати, але Чарлз випромінював спокій. Він надто поринув у свою роботу, щоб хвилюватися за її результат».

Видатний учений Пастер казав, що «душевний спокій можна знайти в бібліотеках і лабораторіях». Чому саме там? Тому що люди, які працюють у бібліотеках і лабораторіях, зазвичай надто захоплені справою, щоб турбуватися. Дослідники рідко страждають на нервові розлади. У них просто немає часу на таку розкіш.

Чому така проста річ, як заняття якоюсь справою, допомагає позбутися неспокою? Один з основних законів психології стверджує, що будь-яка людина, хоч яка розумна вона була б, може думати тільки про один предмет. Ви не певні щодо цього? Добре, тоді давайте проведемо експеримент.

Відкиньтеся у кріслі, заплющіть очі і спробуйте одночасно подумати про статую Свободи і про ваші плани на завтрашній ранок.

Правда ж, ви з'ясували, що про те і про те можна думати лише по черзі, але не одночасно? Це правило стосується й емоцій. Ми не можемо відчувати задоволення від заняття улюбленою справою, перебуваючи у пригніченому настрої. Один вид емоцій витісняє інший. До речі, це просте відкриття дозволило армійським психіатрам творити справжні дива під час війни.

Солдати поверталися з поля бою настільки приголомшені пережитими жахами, що ставали «психоневротиками». У цих випадках військові лікарі призначали їм як ліки постійну зайнятість якоюсь справою. Кожна хвилина їхнього життя була наповнена діяльністю. Зазвичай вона відбувалася на свіжому повітрі. Вони рибалили, полювали, ганяли м'яча, грали у гольф, займалися фотографією, садівництвом або танцями. У них не залишалося часу на жахливі спогади.

У сучасній психіатрії метод лікування нервових хвороб роботою отримав назву «працетерапія». Цей метод не можна назвати новим. За п'ять століть до нашої ери лікарі використовували його в Стародавній Греції!

Квакери застосовували працетерапію у Філадельфії за часів Вена Франкліна. У 1774 році чоловік, що відвідав квакерську лікарню для психічно хворих, був приголомшений, побачивши, що пацієнти прядуть льон. Він вирішив, що їх нещадно експлуатують, але квакери пояснили йому, що стан здоров'я недужих значно покращується, коли вони виконують нескладну монотонну роботу. Вона заспокоює нерви.

Будь-який фахівець у галузі психіатрії скаже вам, що робота — трудова діяльність — найкращі ліки для хворих нервів. Генрі Лонгфелло зрозумів це, коли померла його молода дружина. Вона хотіла розтопити сургуч над свічкою, але вогонь несподівано перекинувся на її вбрання. Лонгфелло намагався врятувати її, але було вже пізно. Вона померла від опіків. Лонгфелло був настільки приголомшений цією непоправною втратою, що ледве не збожеволів від скорботи. На щастя, троє його дітей потребували постійної уваги і турботи. Попри своє горе, Лонгфелло став для них і батьком, і матір'ю. Він виводив дітей на прогулянку, розповідав казки, грався з ними. Цей період свого життя він відобразив у безсмертній поемі «Дитяча година». Крім того, він перекладав Данте. За всіма тими справами він забув про своє горе і знову знайшов душевний спокій. Як сказав Теннісон, втративши свого найкращого друга Артура Хеллема: «Я маю загубитися в роботі, інакше загину від скорботи».

Ми легко можемо «загубитися в роботі», бо завжди заклопотані проблемами й повсякденними справами. Але у нас залишається час після роботи, і він найнебезпечніший. І тоді, коли ми, здавалося б, могли тішитися дозвіллям і почуватися щасливими, на нас чатує біс неспокою. Ми починаємо думати, що обрали хибний шлях у житті і тупцяємо на одному місці; нам здається, що випадково кинута начальником фраза мала якийсь прихований зміст, а колеги поза очі кепкують із нашої лисини.

Коли ми не зайняті якоюсь роботою, наш мозок має тенденцію наближатися до стану вакууму. Кожен студент-фізик знає, що «природа не терпить порожнечі». Найзрозуміліший приклад вакууму — це звичайна електрична лампочка. Розбийте її, і повітря одразу заповнить цей теоретично порожній простір.

Точно так само природа поспішає заповнити порожнечу нашого розуму, якщо він не зайнятий якоюсь діяльністю. Чим заповнити? Зазвичай емоціями. Чому? Тому що такі емоційні стани, як неспокій, страх, ненависть і заздрість, пускаються в хід первісними силами і динамічною енергією джунглів. Ці емоції такі сильні, що можуть витіснити з нашого розуму всі мирні й щасливі думки і відчуття.

Джеймс Л. Марселл, професор Колумбійського педагогічного коледжy, дуже добре висловив цю думку такими словами: «Неспокій особливо дошкуляє вам не тоді, коли ви дієте, а коли денна праця закінчена. Ваша уява малює тоді безглузді картини життєвих невдач, які нібито вас спіткали, і перебільшує найнезначніші помилки. В цей час ваш мозок нагадує двигун, що працює без навантаження. Він розкручується з неймовірною швидкістю, підшипники починають плавитися, і двигун ось-ось розлетиться на шматки. Щоб подолати цей неспокій, ви повинні постійно займатися будь-якою конструктивною діяльністю».

Не треба бути професором коледжу, щоб усвідомити цю істину і застосовувати її на практиці. Під час війни я познайомився з однією домогосподаркою з Чикаго, і вона розповіла мені, як з'ясувала для себе, що «найкращі ліки від неспокою — діяльність, яка забирає весь час і сили». Я зустрів цю жінку і її чоловіка у вагоні-ресторані потягу, коли їхав із Нью-Йорка на свою ферму в Міссурі. (На жаль, я не поцікавився, як їх звуть, — не люблю наводити приклади, не зазначаючи імен людей. Подробиці додають історіям переконливості.)

Ця подружня пара розповіла мені, що їхній син пішов в армію наступного дня після бомбардування Перл-Харбору. Жінка постійно хвилювалася за єдиного сина і майже занапастила своє здоров'я. Де він? Чи він у безпеці? Чи в бою? Поранений? Убитий?

На моє питання про те, як вона спромоглася подолати свій неспокій, жінка відповіла: «Я поринула у справи». Перш за все вона відмовилася від послуг наймички і сама взялася до хатньої роботи. Але й це не дуже допомогло.

«Проблема полягала в тому, — пояснила вона, — що я все робила майже автоматично, мій мозок не включився до тієї роботи. Я продовжувала хвилюватися, застеляючи ліжко і миючи посуд. Я зрозуміла, що мені потрібна інша робота, яка потребувала б від мене не лише фізичних, а й розумових зусиль. І я пішла працювати продавцем у великий універсальний магазин.

Це допомогло. Я відразу ж опинилася у вирі справ: навколо мене постійно товклися покупці, які цікавилися цінами, розпитували про наявні розміри і кольори. У мене й секунди не було на те, щоб згадувати про свої проблеми, а вночі я думала тільки про те, як позбутися болю в ногах. Після вечері я падала в ліжко і миттю засинала. У мене не було ні часу, ні сил для хвилювання».

Вона зрозуміла для себе те, про що писав Джон Кавпер Повіс у книзі «Мистецтво забувати прикрощі»: «Коли людина поринає у виконання дорученої їй справи, її охоплює якесь приємне відчуття безпеки, глибоке заспокоєння і щасливе забуття».

І яке щастя, що ми на це здатні! Оса Джонсон, найвідоміша у світі жінка-мандрівник, нещодавно розповіла мені про те, як вона подолала неспокій та смуток. Можливо, ви читали історію її життя. Вона називається «Я одружилася з авантюрою». Якщо якась жінка і вийшла заміж за пригоди, то це вона. Мартін Джонсон став її чоловіком, коли їй виповнилося шістнадцять років. Залишивши асфальтовані тротуари міста Чанута, штат Канзас, вона опинилася на вузьких стежинах диких джунглів Борнео. Протягом чверті століття подружжя з Канзасу мандрувало світом, знімаючи фільми про майже рідкісних диких тварин Азії й Африки. Дев'ять років тому вони повернулися до Америки і вирушили в подорож країною із лекціями та кінофільмами. Вони вилетіли з Денвера літаком, який мав сісти на узбережжі. Але літак розбився у горах. Мартін Джонсон загинув, Осі лікарі сказали, що решту життя вона буде прикута до ліжка. Але вони не знали, з ким мають справу. Три місяці потому вона вже пересувалася в інвалідному візку і виступала з лекціями перед великими аудиторіями. Не підводячись зі свого візка, вона прочитала сотні лекцій. Коли я запитав жінку, навіщо їй все це, Оса відповіла: «Я навантажую себе, щоб не мати часу для суму і неспокою».

Оса Джонсон з'ясувала для себе істину, яку сто років тому висловив Теннісон: «Я маю загубитися в роботі, інакше загину від скорботи».

Сталося так, що адмірал Берд відкрив ту саму істину. Протягом п'яти місяців він жив у халупі, похованій під крижаним панциром, що вкриває Південний полюс. Цей панцир зберігає прадавні таємниці природи і вкриває невідомий континент, який за своїми розмірами більший від США та Європи. Усі п'ять місяців адмірал мешкав геть один. На сотні миль навколо — жодної живої душі. Холод був такий, що він чув, як замерзає його віддих, коли вітер бив йому в обличчя. У своїй книзі «Сам» адмірал розповідає про ті п'ять місяців, які він прожив у вічній пітьмі. Дні були такі ж темні, як і ночі. Він мусив постійно щось робити, щоб не збожеволіти.

«Вечорами, — писав він, — перш ніж загасити ліхтар, за виробленою звичкою я планував роботу на завтрашній день. Наприклад, на розчищення рятівного тунелю від снігу я давав собі одну годину, на визначення швидкості дрейфу — півгодини, на встановлення діжок для палива — годину, ще одну на те, щоб видовбати книжкові полиці в стіні тунелю для продуктів і дві години — на ремонт зламаної поперечини у санях...

Чудово, коли є можливість розподіляти таким чином свій час. Це дозволило мені набути виняткової здатності контролювати себе. Без цього я втратив би сенс життя, що скінчилося б деградацією особистості».

Звернемо увагу на ці слова: «Беззмістовне життя зазвичай призводить до деградації особистості».

Якщо ви та я чимось занепокоєні, давайте згадаємо про давній лікувальний засіб — про роботу. Про нього казав такий авторитет, як нині покійний доктор Річард 3. Кебот, колишній професор клінічної медицини в Гарварді. У своїй книзі «У чому сенс людського життя» Кебот пише: «Обіймаючи посаду лікаря, я мав щасливу нагоду спостерігати, як робота зцілює багатьох людей, що страждали на параліч душі, причиною якого є тягар сумнівів, нерішучості, неспокою і страху... Робота додає людині сміливості й певності в собі. Таку людину навіки звеличив Емерсон».

Якщо ми сидимо, згорнувши руки, нас відвідують марища, яких Чарлз Дарвін називав «духами зневіри». Немов горезвісні гремліни, вони спустошують нашу душу, позбавляючи нас сили волі та здатності діяти.

Я знаю одного бізнесмена з Нью-Йорка, який переміг цих «духів зневіри» завдяки тому, що надміру завантажував себе роботою і не мав вільного часу для хвилювання та скарг на долю. Його звуть Тремпер Лонгмен, а його офіс розташований на Уолл-стрит. Він відвідував мої курси для дорослих слухачів. Його розповідь про те, як він позбувся звички хвилюватися, видалася мені такою приголомшливою й цікавою, що я запросив його повечеряти зі мною після лекцій. Обговорюючи його досвід, ми просиділи в ресторані майже до ранку.

Ось що він розповів мені. «Вісімнадцять років тому я був такий занепокоєний, що не міг спати. Я постійно перебував у напруженні, весь час дратувався і нервував. Я відчував, що все це рано чи пізно закінчиться нервовим зривом.

У мене були причини для неспокою. Я був фінансовим директором компанії Crown Fruit and Extract у Нью-Йорку. Ми вклали півмільйона доларів у торгівлю полуницями — ми продавали їх у бляшанках місткістю один галон. Протягом двадцяти років ми продавали цей товар виробникам морозива. Раптом наші продажі припинилися, бо великі виробники морозива, такі як National Dairy і Borden’s, збільшили своє виробництво і для економії коштів і часу почали купувати полуниці в діжках.

Ми не лише не реалізували ягоди, куплені на півмільйона доларів, а й уклали контракт на закупівлю протягом року додаткової партії полуниць загальною вартістю в мільйон доларів! Ми вже взяли у банку позику на триста п'ятдесят тисяч доларів. І ми не мали змоги ні сплатити кредит, ні відтермінувати його повернення. Тож не дивно, що я був занепокоєний!

Я помчав у Ватсонвілл, штат Каліфорнія, де була наша фабрика, і спробував переконати президента компанії в тому, що ситуація змінилася і ми опинилися на межі банкрутства. Він відмовився мене слухати і переклав усю провину за наявні труднощі на наше відділення в Нью-Йорку, звинувативши нас у невмінні належним чином організувати продаж.

Кілька днів умовляв я його припинити фасування полуниць у бляшанки і продати весь наш запас ягід на ринку свіжих фруктів у Сан-Франциско. Врешті він погодився, і це майже вирішило наші проблеми. Здається, час уже й полишити неспокій, але я не міг цього зробити. Неспокій — це звичка, і я її вже набув.

Повернувшись до Нью-Йорка, я почав непокоїтися з будь-якого приводу: за вишні, які ми купували в Італії, за ананаси, придбані на Гавайських островах, тощо. Я постійно перебував у напруженому стані, нервував і не міг спати. Як я вже казав, мені загрожував нервовий зрив.

І тоді я змінив стиль свого життя, і це допомогло мені позбутися безсоння і неспокою. Я поринув у справи, що потребували від мене концентрації всіх моїх зусиль. Я почав працювати по п’ятнадцять-шістнадцять годин на добу. Я приходив на роботу о восьмій годині ранку і залишався там майже до півночі. Відтепер у мене були нові обов'язки, нова відповідальність. Повертаючись додому десь опівночі, я був такий стомлений, що падав у ліжко й одразу ж засинав.

Я дотримував цього ритму життя місяців зо три. За цей час я позбувся звички хвилюватися і врешті повернувся до нормального, 7-8-годинного робочого дня. Все це сталося вісімнадцять років тому. Відтоді я не страждаю на неспокій і забув, що таке безсоння».

Джордж Бернард Шоу свого часу віднайшов причину всіх людських бід: «Таємниця наших нещасть криється в тому, що ми маємо забагато вільного часу, щоб розмірковувати — щасливі ми чи ні». Отже, перестаньте думати про це. Засукайте рукави і беріться до роботи! Ви одразу ж відчуєте, що ваша кров завирувала і мозок почав працювати швидше. Незабаром ваш життєвий тонус підвищиться, й ви забудете про неспокій. Беріться до роботи. Працюйте. Це найдешевші і водночас найкращі ліки на землі.

Щоб позбутися звички хвилюватися, дотримуйтеся Правила 1.

Беріться до роботи. Людина, яка почуває неспокій, повинна поринути у роботу, а то розпач зашкодить її здоров’ю.

Розділ 7 Не дайте дрібницям звалити вас із ніг

ю приголомшливу історію я пам’ятатиму все життя. Її розповів мені Роберт Мур із Мейплвуда, штат Нью-Джерсі.

«Я отримав найважливіший урок у своєму житті в березні 1945 року, в морі, на глибині 276 футів біля узбережжя Індокитаю. Я був одним із вісімдесяти восьми членів команди підводного човна „Байя С. С. 318“. Радари показали, що до нас наближається невеликий ескорт з японських суден. Удосвіта ми поринули у глибину і приготувалися до атаки. У перископ я побачив японський есмінець, танкер і мінний загороджувач. Ми випустили три торпеди по есмінцеві, але вони не влучили у ціль. Це сталося через пошкодження торпедних механізмів. Есмінець, не помітивши пострілів, прямував своїм курсом. Ми приготувалися атакувати мінний загороджувач, який ішов останнім в ескорті, але той несподівано повернувся і рушив просто на нас (японський пілот з літака помітив наш човен, що був на глибині шістдесяти футів, і повідомив кораблі про нашу позицію). Аби сховатися від супротивника, ми занурилися на глибину 150 футів і вжили всіх необхідних заходів, щоб витримати атаку глибинними бомбами. Ми наклали на люки додаткові шурупи; а щоб рух човна був геть нечутним, вимкнули всі вентилятори, систему охолодження і електричні пристрої.

За три хвилини довкола нас було справжнісіньке пекло. Поблизу підводного човна вибухнули шість глибинних бомб, і нас жбурнуло вниз, на дно, на глибину 276 футів. Нас охопив жах. Для підводного човна небезпечною вважається атака вже на глибині 1000 футів, а на глибині менше 500 футів небезпека стає смертельною. Над нами ж було трохи більше 250 футів — з погляду безпеки ми стояли по коліна у воді. Японський загороджувач кидав бомби протягом п’ятнадцяти годин. Якщо бомба вибухне в радіусі сімнадцяти футів від підводного човна, його корпус буде пошкоджено. Важко було підрахувати, скільки бомб вибухнуло в радіусі п’ятдесяти футів від нас. Ми отримали наказ „убезпечитися“ — спокійно лежати на ліжках і не втрачати контролю над собою. Я був такий переляканий, що ледве дихав. „Це смерть, — раз за разом повторював я. — Це смерть!..“ Оскільки всі вентилятори і системи охолодження були вимкнені, температура повітря усередині човна перевищила 100 градусів[6], проте я так тремтів від жаху, що вдягнув светр і хутряну куртку, — та мої зуби все одно вибивали морзянку. Моя шкіра вкрилася холодним липким потом. Атака тривала п’ятнадцять годин. Потім вибухи припинилися. Мабуть, загороджувач витратив увесь запас глибинних бомб і пішов. Ці п’ятнадцять годин атаки видалися мені п’ятнадцятьма століттями. По думки я ще раз прожив усе своє життя. Я пригадав усі свої погані вчинки, всі дурниці, через які непокоївся. До служби на флоті я працював клерком у банку. Я нервував через те, що мусив багато працювати, але отримував невелику зарплатню, і що у мене відсутні були будь-які перспективи зробити кар’єру. Я тривожився, що у мене немає свого будинку, що не можу купити нове авто, нове вбрання для дружини. І як же я ненавидів свого начальника — діда, який постійно був чимось незадоволений, бурчав і чіплявся до мене! Я пригадав, як пізно ввечері виснажений повертався додому і сварився з дружиною через якісь дурниці. Я комплексував через непривабливий шрам на лобі, що залишився в мене після автомобільної аварії.

Як давно це було! Якими безглуздими здавалися всі ці проблеми, коли навколо все кипіло від вибухів, і я щомиті міг загинути. І тоді я заприсягнувся: якщо знову побачу сонце і зірки, то ніколи більше не хвилюватимуся. Ніколи! Ніколи! Ніколи! За ці п’ятнадцять годин я Дізнався про мистецтво жити більше, ніж за чотири роки навчання в університеті в Сіракузах».

Так трапляється досить часто: ми мужньо зустрічаємо серйозні життєві випробування, але не можемо протистояти дрібницям, які взагалі не заслуговують на нашу увагу.

Наприклад, у своєму «Щоденнику» Семуель Пепіс розповідає про страту сера Гаррі Вейна. Він бачив, як Вейну публічно в Лондоні відтяли голову. Піднявшись на ешафот, той не благав зберегти йому життя — він просив ката, щоб сокира не зачепила болючого фурункула на його шиї.

Це — та сама риса людської натури, яку виявив адмірал Берд у жахливому холоді й темряві полярної ночі. Людина може витерпіти будь-які серйозні життєві злигодні, але пасує перед дрібницями. Вона долає труднощі, нехтує небезпекою і не зважає на нестерпний холод. «Проте, — каже адмірал Берд, — я знав двох нерозлучних друзів, які перестали спілкуватися через те, що один поставив скриню зі своїм інструментом на місце, відведене другому. Я був знайомий з людиною, яка не могла їсти, поки не знаходила в їдальні місце, звідки не було б видно одного завзятого прибічника правильного харчування, який робив двадцять вісім жувальних рухів, перш ніж проковтнути їжу».

«Під час зимівлі за Полярним колом, — стверджує адмірал, — дрібниці мають таку силу, що можуть довести до сказу навіть дисципліновану людину». Вони ж є причиною «половини серцевих нападів у світі».

Принаймні, такої думки дотримують фахівці. Наприклад, суддя Джозеф Сабат із Чикаго, який провів понад сорок тисяч шлюборозлучних процесів, упевнено заявляв: «Всі нещасливі шлюби засновані на дрібницях». Френк С. Хоган, прокурор округу Нью-Йорк, казав: «Більше половини кримінальних злочинів, що потрапляють на розгляд суду, були вчинені через дурниці. Показна ресторанна бравада, сімейні суперечки, ущипливі зауваження, зухвалі слова та поведінка — ось ті дрібниці, які спричиняють напади і вбивства. Мало хто з нас стикався у житті зі справжніми труднощами й жорстокістю. Адже саме ляпаси нашому себелюбству, амбіціям і гордощам є причиною половини серцевих захворювань у світі».

У своєму першому шлюбі Елеонора Рузвельт «тривалий час почувалася некомфортно», бо її новий кухар погано готував. «Але якби це сталося зараз, — казала місіс Рузвельт, — я просто знизала б плечима і забула про цю дрібницю». Чудово! Саме так поводяться дорослі люди. Навіть деспотична Катерина Велика зазвичай лише кепкувала з невдалих «шедеврів» кухаря.

Якось ми з дружиною обідали у нашого друга в Чикаго. Він не дуже рівно відрізав шматок м'яса. Я не помітив цього. А навіть якби й помітив, не звернув би уваги. Але його дружина побачила це і напала на нього при нас: «Джоне, — скрикнула вона, — чи ти не бачиш, що робиш? Невже ти не можеш різати акуратніше?»

Потім вона звернулася до нас: «Він завжди незграбно поводиться за столом. І навіть не намагається виправитися». Може, він і не збирався лінійкою вимірювати відрізувані скиби, але мене вразив його терпець — як він міг прожити з такою дружиною двадцять років. Як по правді, то я краще харчувався б хлібом із сосисками та гірчицею, але в доброзичливій атмосфері, — ніж їсти качку по-пекінському й акулячі плавці під акомпанемент жінчиної лайки.

Незабаром і ми запросили на обід цю подружню пару. Якраз перед тим, як вони мали прийти, моя дружина виявила, що три серветки на столі не гармонують зі скатертиною.

«Я кинулася до кухаря, — розповідала вона мені пізніше, — і дізналася, що три інші серветки з комплекту відправили до пральні. Гості вже стояли на порозі, і часу накрити стіл наново вже не залишалося. Я готова була розридатися. В голові снувала лише одна думка: „І через цей безглуздий збіг обставин я маю зіпсувати собі весь вечір?!“ Потім я опанувала себе, і вирішила будь-що перебути час собі на втіху. І цілий вечір у мене був піднесений настрій. Я подумала, що краще виглядатиму в їхніх очах неохайною господинею, ніж знервованою жінкою з кепським характером. Та, наскільки я зрозуміла, ніхто навіть уваги не звернув на ті серветки!»

Відомий правовий принцип каже: «De minimis non curat lex», що в перекладі означає: «Закон не вдається до дрібниць». І людина не повинна зважати на дрібниці, якщо хоче зберегти душевний спокій.

Здебільшого, все, що нам слід зробити, щоб не дратуватися через дрібниці, — це створити в своєму мозку нову настанову, спрямовану на задоволення. Мій друг Хоумер Крой, автор книги «Вони мали побачити Париж» і десятка інших творів, наводить чудовий приклад того, як можна це зробити. Під час роботи над однією зі своїх книг Крой мало не збожеволів. Причиною його розпачу було деренчання радіаторів у його нью-йоркській квартирі. Пара клекотіла в трубах, а мій друг клекотів од люті за своїм письмовим столом.

«Тоді, — розповідав Хоумер Крой, — я вирушив із друзями у похід. Я слухав, як тріскотять гілки в багатті, і думав, що цей звук нагадує мені шипіння пари в радіаторах. Чому ж мені приємно чути тріскотіння палаючого хмизу, а булькіт у трубах викликає відразу? Коли я повернувся додому, то сказав собі: „Мені подобається звук, із яким горять дрова. Шум води у трубах опалення дуже на нього схожий. Я зараз засну, й мене не турбуватиме цей шум“. Так я і зробив. Ще декілька днів я звертав увагу на булькотіння, але незабаром просто забув про нього.

Таке відбувається з більшістю дрібниць, які нас нервують. Але вони достають нас до печінок лише тому, що ми переоцінюємо їх значення».

Дізраелі казав: «Життя надто коротке, щоб витрачати його на дрібниці». «Ці слова, — писав Андре Моруа в журналі This Week, — допомогли мені витримати багато тяжких випробувань. Я зрозумів, що ми часто дозволяємо собі турбуватися через дрібниці, які насправді заслуговують лише на зневагу і забуття. Для життя на цій землі нам відведено лише декілька десятиліть, а ми безповоротно втрачаємо час, переймаючись образами, про які вже за рік не пам'ятатимемо. Ні, так не повинно бути. Давайте присвятимо своє життя гідним людини справам і мріям, нехай нас надихають великі задуми, справжні відчуття і безсмертні вчинки. Адже наше життя надто коротке, щоб витрачати його на дрібниці».

Навіть така неординарна особа, як Редьярд Кіплінг, час від часу забував про те, що «життя надто коротке, щоб витрачати його на дрібниці». Що ж відбувалося внаслідок цього? Він судився зі свояком, і то був найскандальніший процес в історії Вермонта. Справа набула такого розголосу, що про неї навіть видали книгу: «Судовий процес Редьярда Кіплінга у Вермонті».

Ось в чому полягала суть справи. Кіплінг одружився з дівчиною із Вермонта, Кароліною Балестьєр. Він оселився у затишному будинку в Бреттлборо, Вермонт, і збирався провести у ньому решту свого життя. Його свояк, Бітті Балестьєр, став нерозлучним другом Кіплінга. Вони разом працювали і розважалися.

Далі події розвивалися ось як. Кіплінг купив у Балестьєра ділянку землі, причому друзі домовились, що Бітті матиме змогу кожного року скошувати там собі траву на сіно. Трохи згодом Балестьєр випадково дізнався, що Кіплінг облаштовує на придбаній ділянці квітник, і шалено розлютився. Та й Кіплінг не попустив свого. Над зеленими пагорбами Вермонта згустилися чорні хмари.

За кілька днів Кіплінг вирушив на велосипедну прогулянку, аж раптом шлях йому перетнув запряжений кіньми фургон, яким керував Балестьєр. Від несподіванки Кіплінг не втримав рівноваги і впав з велосипеда. І та людина, яка написала: «Коли ти бережеш залізний спокій всупереч загальній паніці й клятьбі...»[7], втратила здоровий глузд і зажадала, щоб Балестьєра заарештували! Розпочався сенсаційний судовий процес. Репортери з великих міст юрбою сунули у Бреттлборо. Новина миттєво облетіла весь світ. Ця справа змусила Кіплінга і його дружину назавжди виїхати з Америки. Скільки колотнечі й хвилювань через таку дрібницю, як копиця сіна!

Ще двадцять чотири століття тому Перикл казав: «Годі вже, громадяни! Ми забагато часу витрачаємо на дурниці». Схоже, те саме можна сказати і про нас із вами.

А зараз я ознайомлю вас із однією з найцікавіших історій, які оповів мені доктор Гаррі Емерсон Фосдік. Це історія про перемоги і поразки одного лісового велетня.

На одному зі схилів гори Лонгс-Пік, Колорадо, лежать рештки велетенського дерева. Вчені-натуралісти стверджують, що воно простояло чотириста років. Воно пустило коріння, коли Колумб зійшов на берег Сальвадору, і виросло наполовину, коли англійські колоністи оселилися у Плімуті. Чотирнадцять разів за його довге життя в нього влучала блискавка, незліченні бурі та сніговії чотирьох століть шарпали його гілля. Але воно вистояло. Проте врешті його почали підточувати дрібні жучки. Комахи прогризли кору й поступово руйнували його стовбур. Дерево пропало від безлічі незначних укусів. Лісовий велетень, якого не здолали століття, не зламали блискавки і бурі, звалився під натиском маленьких жучків — таких мізерних, що людина могла б роздушити їх двома пальцями.

Чи не нагадує цей лісовий велетень нас із вами, а його битви — наші життєві труднощі? Ми долаємо серйозні життєві перешкоди, але краємо серце через маленьких жучків неспокою — таких мізерних, що їх можна роздушити двома пальцями.

Кілька років тому я подорожував Тетонським національним парком разом із Чарлзом Сейфредом, старшим інспектором дорожнього руху штату Вайомінг, та кількома його друзями. Ми планували відвідати маєток Джона Д. Рокфеллера, розташований на території парку. Але на якомусь перехресті водій машини, в якій їхав я, повернув не в той бік, і ми заблукали, тож опинилися біля маєтку на годину пізніше.

Ключ від воріт був у містера Сейфреда, і весь цей час він чекав на нас у лісі, ховаючись від спеки. У хащах було повнісінько комарів, від укусів яких міг би осатаніти навіть святий. Але здолати Чарлза Сейфреда вони не змогли. Гадаєте, він сипав прокльонами у бік надокучливих комах, коли ми нарешті прибули на місце? Аж ніяк. Чекаючи на нас, він вирізьбив з осики свистульку і вигравав якусь мелодійку. Я й досі бережу цей свисток як пам'ять про людину, що була здатна із легкістю долати життєві дрібниці.

Щоб подолати звичку до турбот, дотримуйтеся Правила 2.

Не дозволяйте собі хвилюватися через дрібниці. Ними слід нехтувати, їх треба якнайшвидше забувати. Пам’ятайте, що «життя надто коротке, щоб витрачати його на дрібниці».

Розділ 8 Правило, яке поставить поза законом більшу частину вашого неспокою

виріс на фермі у штаті Міссурі. Одного разу я допомагав матері виймати кісточки з вишень, аж раптом із моїх очей полилися сльози. Мати перелякалася: «Господи, Дейле, що сталося?» У відповідь я промимрив: «Я боюся, що мене поховають живцем!»

У ті дні неспокій дошкуляв мені. Під час грози я боявся, що в мене влучить блискавка. Коли для нас настали важкі часи, я боявся, що помру з голоду. Я відчував страх через те, що після смерті потраплю у пекло. Я страшенно боявся, що Сем Байт, який був старшим за мене, здійснить свою погрозу і відріже мені вуха. Я тривожився, що дівчата глузуватимуть із мене, якщо я почну до них залицятися. Я боявся, що жодна дівчина не погодитися стати моєю дружиною. Я турбувався, бо не знав, що сказати своїй дружині одразу після весілля. Я уявляв, як ми повінчаємося у маленькій сільській церковці, потім сядемо в кабріолет, прикрашений торочками, і вирушимо на батьківську ферму... Але про що ми говоритимемо? Про що? Я сушив собі голову, намагаючись вирішити цю проблему світового масштабу, кілька годин, поки орав поле.

Але з роками я зрозумів, що дев'яносто п'ять відсотків моїх тривог були уявними, і ті страшні події так і не відбулися.

Наприклад, як я вже зазначав, я страшенно боявся блискавки. Але тепер я знаю, що вірогідність моєї смерті від влучення блискавки, за розрахунками Національної ради з безпеки, становить один шанс із трьохсот п'ятдесяти тисяч.

Побоювання, що мене поховають живцем, ще безглуздіші. Навіть у ті далекі часи, коли бальзамування померлих ще не набуло поширення, випадок поховання людини живцем був один на десять мільйонів. Але у дитинстві ця думка не давала мені спокою, і я навіть плакав через неї. Від раку вмирає кожен восьмий. Якщо мені й треба було турбуватися, то через те, що я захворію на рак, а не через імовірність смерті від блискавки чи поховання живцем.

Звичайно, слід зважати на те, що тут йдеться про неспокій, котрий мав місце в дитинстві або у підлітковому віці. Але більшість тривог дорослих людей не менш безглузді. Ми могли б усунути дев'ять десятих наших тривог просто зараз, якби нам вдалося заспокоїтися на досить тривалий проміжок часу, щоб мати можливість проаналізувати їх з позицій закону великих чисел і переконатися, що наші тривоги і побоювання не мають під собою реальних підстав.

Найвідоміша страхова компанія Lloyd, розташована в Лондоні, заробила багато мільйонів доларів, використовуючи властиву людям схильність хвилюватися через події, які насправді відбуваються надзвичайно рідко. Lloyd, по суті, іде зі своїми клієнтами на своєрідний заклад: чи станеться катастрофа, ймовірність якої так їх лякає. Але компанія називає це не «заклад», а «страхування». Насправді ж це стовідсотковий заклад, що спирається на закон великих чисел. Ця компанія процвітає вже понад двісті років, і, якщо людська природа не зміниться, існуватиме ще п'ятдесят століть, протягом яких, як і раніше, страхуватиме взуття і кораблі від нещасних випадків, які, за законом великих чисел, трапляються зовсім не так часто, як ми це собі уявляємо.

Детальніше ознайомившись із законом великих чисел, ми будемо вражені деякими фактами. Наприклад, якби я знав, що протягом наступних п'яти років мені доведеться брати участь у такій же запеклій і кривавій битві, як та, що мала місце під Геттісбергом, я жахнувся б. Я оформив би всі можливі страховки на випадок смерті. Я склав би заповіт і впорядкував свої справи. Я б сказав: «Скоріше за все, я загину в цій битві, тому час, що мені лишився, треба витратити якнайкраще». Проте, за законом великих чисел, у мирний час життя людини віком від п'ятдесяти до п'ятдесяти п'яти років таке ж небезпечне, і має стільки ж шансів завершитися смертю, як і участь у кривавій битві. Цим я хочу сказати, що в мирний час на кожну тисячу осіб віком від п'ятдесяти до п'ятдесяти п'яти років припадає стільки ж смертей, скільки і на кожну тисячу з 163 тисячі учасників битви під Геттісбергом.

Декілька розділів цієї книги були написані в будинку Джеймса Сімпсона. Цей будинок називається «Нам-Ті-Га» і розташований на березі озера Боу в Скелястих горах у Канаді. Я гостював там якось влітку і познайомився з містером Гербертом X. Селінджером і його дружиною місіс Селінджер. Вони приїхали із Сан-Франциско. Мені здалося, що місіс Селінджер ніколи і ні про що не хвилюється — такою спокійною і витриманою була її поведінка. Одного вечора ми сиділи біля каміна, де палахтіли дрова, і я запитав цю жінку, чи відчувала вона коли-небудь неспокій.

«Чи відчувала я неспокій? — посміхнулася вона. — Ще б пак. Неспокій ледь не занапастив моє життя. І перш ніж я навчилася боротися з ним, я власноруч перетворила одинадцять років свого життя на справжнє пекло. Я була дратівливою і запальною. Я жила у неймовірному напруженні. Щотижня я їздила з Сан-Матео, де жила, у Сан-Франциско за покупками. Блукаючи між полицями у магазині, я хвилювалася аж до розпачу: „А що, як я не вимкнула праску? Мабуть, у нашому домі вже пожежа. Чи, може, служниця пішла десь у своїх справах і залишила дітей без нагляду? А вони каталися на велосипеді, виїхали на дорогу, і їх збила машина“. Не поклавши до візка ще й половини необхідних речей, вся вкрита холодним потом, я бігла на касу, хапала придбаний товар, сідала в автобус і їхала додому, щоб переконатися, що там все нормально. Тож не дивно, що мій перший чоловік пішов від мене.

Мій другий чоловік — юрист. Він — спокійна людина аналітичного складу розуму, ніколи ні про що не турбується. Коли я починаю нервувати з якогось приводу, він каже:

„Заспокойся, люба, зараз ми обміркуємо цю ситуацію... Через що ти, власне кажучи, хвилюєшся? Давай застосуємо закон великих чисел і подивимось, яка ймовірність того, що подія, якої ти так боїшся, справді відбудеться“.

Наприклад, я пам'ятаю, як одного разу ми їхали на машині з Альбукерке, штат Нью-Мексико, до Карлсбадських печер. Дорога була ґрунтова. Зненацька розпочалася жахлива злива з ураганом. Автівка не могла пересуватися, ковзала і буксувала на грязькій дорозі. Чоловік майже втратив керування. Я була переконана, що ми заїдемо у рів. Але він постійно повторював: „Не хвилюйся. Я посуваюся помаленьку. Нічого серйозного з нами не станеться. Навіть якщо машина і сповзе у придорожню канаву, то, за законом великих чисел, ми не постраждаємо“. Його спокій та упевненість передалися і мені.

Якось влітку ми вирушили в похід у Туквінську долину в Скелястих горах у Канаді. Одної ночі ми поставили намети на висоті сім тисяч футів над рівнем моря, аж раптом знялася буря. Вона могла вщент пошматувати наші намети, припнуті мотузком до помосту. Ось зовнішній намет затремтів і захитався від поривчастих ударів штормового вітру. Щохвилини чекала я, що намет ось-ось зірветься і злетить у повітря. Я не тямила себе від жаху. А мій чоловік повторював: „Не хвилюйся, люба, ми подорожуємо разом із провідниками з компанії Brewster, а вони чудово знають свою справу. Вони ставлять намети в цих горах вже шістдесят років. Наш намет простояв тут вже багато сезонів. Досі його не зривало вітром, і, за законом великих чисел, не зірве і сьогодні вночі. Але навіть якщо це станеться, ми сховаємося в іншому наметі. Тому заспокойся...“ Я скористалася його порадою і міцно проспала решту ночі.

Кілька років тому в тій частині Каліфорнії, де ми жили, вибухнула епідемія поліомієліту. Раніше мене охопила б істерика. Але чоловік умовив мене зберігати спокій. Ми вжили всіх запобіжних заходів, які були нам під силу. Ми не дозволяли дітям відвідувати місця великого скупчення людей — вони не ходили ні до школи, ні в кіно. В місцевому департаменті охорони здоров'я нам сказали, що навіть під час найстрашнішої епідемії поліомієліту, що будь-коли траплялася в Каліфорнії, захворіло лише 1835 дітей, а зазвичай число хворих коливається від 200 до 300 випадків. Хоч які жахливі були ті цифри, та ми зрозуміли, що, за законом великих чисел, імовірність того, що захворіє наша дитина, дуже мала.

„За законом великих чисел цього не станеться“. Ось фраза, яка на дев’яносто відсотків позбавила мене неспокою і дозволила прожити останні двадцять років спокійно і щасливо».

Озираючись назад, я розумію, що більша частина мого неспокою була породжена уявою. Джим Грант розповідав мені, що теж зустрічався з цією проблемою. Він є власником торгової компанії James A. Grant у Нью-Йорку, займається оптовим продажем помаранчів і грейпфрутів, причому обсяги його торгівлі досить значні: за раз він постачає десять-п’ятнадцять вагонів фруктів.

Він розповідав мені, що раніше його мордували думки: «А що як станеться залізнична катастрофа? А раптом мої фрукти висипалися і попсувалися? А якщо міст розвалиться, коли по ньому рухатиметься вагон із моїми фруктами?» Фрукти, звісно, були застраховані, але чоловік хвилювався, що коли вони не потраплять на ринок вчасно, він втратить своїх постійних покупців. Він так нервував, що запідозрив у себе виразку шлунка і звернувся до лікаря. Лікар оглянув його і запевнив, що зі здоров'ям у нього все гаразд, за винятком украй розладнаних нервів.

«Я раптом зрозумів, у чому справа, — розповідав він, — і запитав себе: „Послухай, Джиме Грант, скільки вагонів із фруктами пройшло через твої руки за роки роботи?“ І сам собі відповів: „Близько двадцяти п'яти тисяч“. Тоді я знову запитав: „А скільки було випадків, що вагони не дісталися місця призначення?“ „Можливо, п'ять“. Я розмірковував далі: „Лише п'ять із двадцяти п’яти тисяч? Ти знаєш, що це означає? Співвідношення п'ять тисяч до одного! Іншими словами, за законом великих чисел, виведеним на підставі досвіду, вірогідність того, що з твоїми вагонами станеться халепа, становить один випадок до п'яти тисяч. То чому ти, власне, хвилюєшся?“ Потім я сказав собі: „Добре, припустімо, міст може розвалитися. Скільки вагонів я втратив з цієї причини? Жодного. То чого ж ти, дурню, хвилюєшся і заробляєш собі виразку шлунка через той клятий міст, який стоїть і не думає руйнуватися? А що ж стосується можливої залізничної катастрофи, то шанси, що твій вагон потрапить у неї, лише один до п'яти тисяч!“»

«Оцінивши на проблему з такого погляду, — розповідав мені Джим Грант, — я почувався справжнім дурнем. Тоді я вирішив, що нехай замість мене турбується закон великих чисел, а я відтепер забуду про неспокій і про виразку шлунка».

Коли Ел Сміт обіймав посаду губернатора штату Нью-Йорк, я чув, як він відбивав напади своїх політичних ворогів, повторюючи знову і знову: «Давайте звернемося до фактів... давайте розглянемо фактичний бік справи». І наводив факти. Наступного разу, коли ми почнемо хвилюватися через те, що може статися, давайте згадаємо слова старого мудрого Ела Сміта: проаналізуймо факти і вирішимо, чи є підстави для неспокою. Саме так і вчинив Фредерік Дж. Малстедт під час Другої світової війни. Свою історію він оповів нам під час лекцій.

«На початку червня 1944 року я сидів у шанці поблизу Омаха-Біч. Я служив в 999-й роті зв'язку, й ми допіру окопалися у Нормандії. Коли я вперше побачив прямокутну яму в землі, то сказав собі: „Це схоже на могилу“. А коли я ліг у неї і спробував заснути, мені здалося, що я справді лежу в могилі. І я мимохіть подумав: „Може, це і є моя могила“. Наступного дня об 11-й ранку нас бомбардували німецькі літаки. Я закляк від жаху. Дві або три ночі потому я взагалі не міг спати. На четверту чи п'яту ніч я вже перебував на межі нервового зриву. Я зрозумів, що треба негайно вжити якихось заходів, а то збожеволію. І я нагадав собі, що сиджу в цьому шанці вже п'ять діб, і все ще живий і неушкоджений, як, втім, і решта солдатів нашого підрозділу. Поранених було лише двоє, та й ті — не німецькими бомбами, а осколками снарядів од наших власних зеніток. Я вирішив подолати неспокій і взятися за щось конструктивне. Я накрив свій шанець товстим дощаним помостом для захисту від осколків. Я думав про те, що мій підрозділ розосереджений на великій території. Я казав собі, що в цьому вузькому і глибокому шанці я можу загинути лише в тому випадку, якщо бомба влучить просто у нього. Я вирахував, що ймовірність прямого потрапляння у мій шанець приблизно один до десяти тисяч. Я розмірковував таким чином протягом двох ночей, повністю заспокоївся і спав навіть під час бомбардувань!»

У військово-морських силах США статистика закону великих чисел використовувалася для підняття бойового духу особового складу. Один колишній моряк розповідав мені, що коли його із товаришами по службі послали на танкер, який перевозив високооктанове пальне, вони страшенно налякалися. Всі вважали, що коли торпеда влучить у танкер з високооктановим бензином, він одразу ж вибухне і забере їхні життя.

Проте у командування були інші дані. Воно навело такі цифри: зі ста танкерів, поцілених торпедами, шістдесят залишилися на плаву; із сорока тих, що затонули, лише п'ять занурилися у воду менш ніж за десять хвилин. Це означало, що екіпаж мав достатньо часу на те, щоб покинути корабель, і, крім того, що втрати мінімальні. Чи могло це зміцнити бойовий дух? «Розуміння закону великих чисел позбавило мене неспокою, — сказав Клайд Маас, який розповів мені цю історію. — У всієї команди поліпшився настрій. Тепер ми знали, що у нас є шанс, і що, за законом великих чисел, ми, можливо, залишимося живими».

Для того щоб позбутися звички турбуватися, дотримуйтеся Правила 3.

Проаналізуйте факти і запитайте себе: «Які в мене шанси, за законом великих чисел, що подія, яка мене непокоїть, справді відбудеться?»

Розділ 9 Прийміть неминуче

кось у дитинстві я грав із друзями на горищі старого занедбаного дерев'яного будинку на північному заході Міссурі. Збираючись додому, хлопці почали спускатися драбиною, а я став на підвіконня і стрибнув униз. На вказівному пальці лівої руки я носив каблучку. Коли я стрибнув, вона зачепилася за цвях, і мені відірвало пальця.

Я закричав від болю. Мене охопив жах, я був переконаний, що зараз-таки помру. Але коли рука загоїлася, я більше ніколи не хвилювався через цю травму. Який сенс думати про це?.. Я примирився з неминучим.

Іноді я місяцями не згадую про те, що на лівій руці у мене лише чотири пальці.

Кілька років тому я познайомився з людиною, яка працювала ліфтером у вантажному ліфті однієї з офісних будівель у центрі Нью-Йорка. Я помітив, що в нього відсутня п'ясть лівої руки. Я запитав, чи турбується він через це. «Анітрохи, — сказав він, — я взагалі не звертаю на це уваги. Я не одружений, і згадую, що у мене немає п'ясті, тільки тоді, коли мені потрібно засилити нитку в голку».

Потрапивши у безвихідь, ми дуже швидко приймаємо будь-яку ситуацію, — якщо ми змушені це зробити. Ми пристосовуємося до неї і забуваємо про неї.

Я часто згадую напис, який побачив на руїнах собору п'ятнадцятого століття в Амстердамі, у Нідерландах. Напис фламандською мовою каже: «Це так. Це не може бути інакше».

На своєму життєвому шляху ми часто потрапляємо в неприємні ситуації, які не можна змінити. Вони не можуть бути іншими. У нас є вибір: або прийняти цю ситуацію як неминуче і пристосуватися до неї, або занапастити своє життя, заперечуючи неминуче, та опинитися через це на межі нервового зриву.

Я наведу тут мудру пораду мого найулюбленішого філософа Вільяма Джеймса. «Охоче приймайте те, що є, — сказав він. — Сприйняття того, що вже сталося, є першим кроком до подолання наслідків будь-якого нещастя».

Елізабет Коннлі з Портленда, штат Орегон, переконалася у правдивості цього вислову на власному сумному досвіді. Ось який лист я нещодавно отримав від неї.

«Того дня, коли вся Америка святкувала перемогу наших збройних сил у Північній Африці, — пише вона, — я отримала офіційне повідомлення, що мій племінник, якого я любила понад усе у світі, пропав безвісти під час бойових дій. Незабаром надійшла ще одна телеграма, в якій повідомлялося про його загибель.

Я була убита горем. Досі я вважала своє життя щасливим. У мене була улюблена робота. Я допомагала виховувати племінника. Він утілював усе найпрекрасніше, що властиве юності. Я відчувала, що мої зусилля не марні, що я отримую більше, ніж віддаю! І раптом ця телеграма. Світ, у якому я досі жила, було зруйновано. Я відчула, що моє життя втратило сенс. Мене більше не цікавила моя робота, я уникала зустрічей із друзями. Мені до всього було байдуже. Чому така доля спіткала саме мого племінника? Чому загинув цей чудовий хлопчик, життя якого лише починалося? Я не могла змиритися з утратою. Моє горе настільки захопило мене, що я вирішила покинути роботу і звікувати свій вік у сльозах і гірких думах.

Я упорядковувала папери на своєму робочому столі, аж раптом натрапила на лист, про який давно забула, — лист від мого загиблого племінника. Він написав його мені ще кілька років тому, коли померла моя мати. „Звісно, ми всі сумуватимемо за нею, — писав він, — і особливо ти. Але я знаю, що ти не опустиш руки. Твої особисті внутрішні переконання не дозволять тобі зробити це. Я ніколи не забуду тих дивовижних мудрих істин, яких ти мене навчала. Хоч де я буду, хоч як далеко ми перебуватимемо одне від одного, я завжди пам'ятатиму, що ти вчила мене всміхатися і приймати будь-які події, як годиться чоловікові“. Я читала і перечитувала цей лист. Мені здавалося, що племінник стоїть біля мене і промовляє: „Чому ти сама не робиш того, чого навчала мене? Тримайся й не опускай руки. Сховай своє особисте горе під усмішкою і рухайся вперед“.

І я вирішила повернутися до роботи. Я більше не дратувалася і не скаржилася на життя. Я сказала собі: „Це вже сталося. Я не можу змінити цього. Але я йтиму вперед так, як цього хотів він“. Всі свої знання і енергію я спрямувала на роботу. Я писала листи солдатам — дітям інших людей. Вечорами я відвідувала курси. У мене з'явилися нові інтереси й нові друзі. Мені несила повірити, що зі мною відбулася така зміна. Я не шкодую за минулим. Зараз кожен мій день наповнений радістю, як і бажав того мій племінник. Я примирилася зі своєю долею. Тепер я живу більш насиченим і повноцінним життям, ніж досі».

Елізабет Коннлі з Портленда, штат Орегон, усвідомила те, що ми всі рано чи пізно зрозуміємо: треба приймати неминуче і зважати на нього. «Це так. Це не може бути інакше». Цьому важко навчитися. Навіть королі повинні були постійно нагадувати собі про цю істину. На стіні в бібліотеці покійного Георга V у Букінгемському палаці в рамці висіли такі слова: «Навчи мене не вимагати неможливого і не побиватися за непоправним». Ту саму думку Шопенгауер висловив так: «Чималий запас покори має першорядну вагу при підготовці до життєвих мандрів».

Зрозуміло, ми не почуваємося щасливими чи нещасними через самі лише життєві обставини. Важливо те, як ми реагуємо на них. Саме це визначає наші відчуття. Ісус сказав, що царство небесне всередині нас. Втім, усередині нас і пекло.

Всі ми здатні перебути катастрофи і трагедії, здатні вийти з них переможцями, якщо змушені це зробити. Нам здаватиметься, що це перевершує наші можливості, але ми володіємо внутрішніми ресурсами надзвичайної сили, які допоможуть витримати все, якщо ми їх використаємо. Ми дужчі, ніж нам здається.

Покійний Бут Таркінгтон[8] любив повторювати: «Я можу прийняти все, що нав'язуватиме мені життя, окрім одного — сліпоти. Це єдине, чого я не зможу пережити».

Якось, коли Таркінгтону було вже за шістдесят, він поглянув на килим на підлозі і побачив замість нього невиразну пляму. Він не міг розрізнити візерунок. Таркінгтон звернувся до лікаря і дізнався страшну правду: він втрачає зір. Одне око в нього вже майже не бачить, а на друге чекає така сама доля. Сталося те, чого він понад усе боявся.

І яка ж була реакція Таркінгтона на це «найгірше з усіх можливих нещасть?» Чи було у нього відчуття: «От і все. Це кінець»? Ні. На свій подив, він зберігав гарний настрій, навіть жартував. Його дратували невиразні плями. Вони пропливали перед очима і затуляли навколишній світ. Та коли з'являлася найбільша пляма, він говорив: «Привіт! Знову дідусь завітав! Цікаво, куди він прямує такого чудового ранку».

Чи могла доля зламати такий дух? Відповідь одна: звісно, ні. Коли настала цілковита темрява, Таркінгтон сказав: «Я зрозумів, що можу змиритися з утратою зору так само, як людина може змиритися з багатьма іншими подіями. Навіть якщо б я втратив всі п’ять відчуттів, я б зміг жити далі у своєму внутрішньому світі. Адже ми бачимо розумовим зором і живемо всередині нашої свідомості незалежно від того, знаємо ми про це, чи ні».

Сподіваючись повернути зір, Таркінгтон зніс понад дванадцять операцій за один рік, причому під місцевою анестезією! Чи нарікав він на це? Він розумів, що їх треба було зробити. Він знав, що не може уникнути цього, і що єдиний спосіб зменшити страждання — примиритися з неминучим і гідно його прийняти. Він відмовився від окремої палати в лікарні і попросився у загальну, де б міг спілкуватися з іншими хворими. Він намагався підбадьорювати їх. І коли він повинен був раз у раз зносити все нові й нові операції, під час яких перебував у цілковитій свідомості, то намагався переконати себе в тому, що йому ще дуже пощастило. «Як чудово! — повторював він. — Як чудово, що зараз наука в змозі оперувати навіть такий складний орган, як людське око!» Звичайна людина неодмінно б отримала нервовий розлад, якби їй довелося осліпнути, а потім витерпіти понад дванадцять операцій. Але Таркінгтон казав: «Я не погодився б проміняти свій досвід на інші, щасливіші події». Він навчив його миритися з неминучим. Він дав йому розуміння того, що в житті немає нічого понад його силу. Таркінгтон усвідомив те, про що казав Джон Мільтон: «Нещасливий не той, хто сліпий, а той, хто не в змозі витерпіти сліпоту».

Маргарет Фуллер, відома феміністка з Нової Англії[9], якось висловила своє життєве кредо: «Я приймаю Всесвіт!» Коли старий буркотун Томас Карлейль почув ці слова в Англії, він пробурчав: «Бігме, для неї це краще!» І справді, нам теж краще прийняти неминуче!

Якщо ми висловлюватимемо своє обурення, чинитимемо опір і тужитимемо, ми все одно не змінимо неминучого, — зате змінимося самі. Я знаю це напевне. Я вже спробував.

Якось я відмовився приймати неминуче. Я поводився безглуздо, нервував і обурювався. Мої безсонні ночі перетворилися на суцільний кошмар. Зі мною сталося все, чого я не бажав. Цілий рік отак я катував себе, аж мусив змиритися з тим, що, як я знав із самого початку, не можна було змінити. Мені слід було б разом з Уолтом Уітменом вигукнути:

Дванадцять років я доглядав худобу на фермі. Але я жодного разу не помічав, щоб у джерсійської корови підвищувалася температура через те, що на пасовищі посохла трава, чи через дощ зі снігом або суховій; чи через те, що бугай залицяється до іншої корови. Тварини спокійно терплять злигодні. І тому у них не буває ні нервових зривів, ні виразок шлунка, вони ніколи не божеволіють.

Чи означає все це, що я закликаю вас мовчки миритися з усіма прикрощами долі? Нітрохи! Я не прибічник фаталізму. Поки існує хоча б найменший шанс змінити хід подій, треба боротися! Та коли здоровий глузд підказує нам, що ми зіткнулися з чимось, що залишиться таким, як воно є, і не може бути іншим, — тоді, задля збереження душевного здоров'я, не зазирайте наперед і не озирайтеся назад, шкодуючи за тим, чого нема.

Нині покійний декан Колумбійського університету Хокс казав мені, що своїм життєвим гаслом він обрав один чотиривірш із казок «Матінки Гуски»[10]. Ось він.

Працюючи над цією книгою, я спілкувався з багатьма знаними бізнесменами і був приголомшений тим, що всі вони уміють приймати неминуче, а їхнє життя позбавлене неспокою. Якби не це, то вони не витримали б величезного нервового навантаження, пов'язаного з їхньою роботою. Наведу декілька прикладів.

Дж. С. Пенні, засновник однойменної мережі магазинів, сказав мені: «Я не хвилювався б навіть у тому випадку, якщо б втратив усі свої заощадження до останнього цента, адже хвилювання нічому не зарадить. Я зазвичай роблю все, що можу, а результат — в руках Господа Бога».

Генрі Форд сказав мені приблизно те ж саме: «Коли я не можу керувати подіями, я надаю їм змогу самим керувати собою».

Я запитав К. Т. Келлера, президента Chrysler Corporation, як він уникає неспокою, і той відповів: «Коли я потрапляю у складну ситуацію, то, якщо я маю таку змогу, роблю все для її виправлення. Якщо ж я не здатен її змінити, я просто забуваю про неї. Я ніколи не турбуюся про завтрашній день, бо знаю, що ніхто не може передбачити свого майбутнього. Існує так багато чинників, здатних вплинути на це майбутнє! Ніхто не в змозі сказати, чим вони обумовлені, і ніхто не може їх зрозуміти. Тож навіщо турбуватися про них?»

К. Т. Келлер зніяковів би, якби його назвали філософом. Він — просто тямущий бізнесмен, а ще застосовує у житті ту ж таки філософію, яку пропагував Епіктет у Римі дев'ятнадцять століть тому. «Існує лише один шлях до щастя — перестати турбуватися про речі, що непідвладні нашій волі».

Сара Бернар, яку називали «божественною Сарою», теж володіла талантом миритися з неминучим. Півстоліття вона була королевою театральної сцени на чотирьох континентах. Вона була найшанованішою актрисою у світі. У сімдесят один рік її лікар, професор Поцці з Парижа, повідомив, що їй доведеться ампутувати ногу. Подорожуючи Атлантикою, вона під час шторму впала на палубу і забила кінцівку. Внаслідок цього розвинувся флебіт, і нога набрякла. Біль був просто нестерпний, і лікар, не маючи змоги полегшити страждання пацієнтки, вирішив ампутувати їй ногу. Він боявся повідомити запальній, експансивній божественній Сарі про необхідність такої операції. Він мав усі підстави вважати, що ця жахлива новина призведе до істерики. Та лікар помилився. Capa подивилася на нього і спокійно промовила: «Якщо треба, то треба. Ріжте». Це була доля.

Коли актрису забирали до операційної, поруч стояв її син і плакав. Вона весело помахала йому рукою і бадьоро сказала: «Не йди. Я скоро повернуся».

Дорогою в операційну вона декламувала сцену з однієї п'єси, в якій колись грала. Хтось запитав її, чи робить вона це для того, щоб підбадьорити себе. Вона відповіла: «Ні, я хотіла підбадьорити лікарів і медперсонал, адже вони взяли на себе величезну відповідальність».

Оклигавши після операції, Сара Бернар вирушила у навколосвітнє турне і захоплювала публіку ще сім років.

«Коли ми припиняємо боротьбу з неминучим, — писала Елсі Маккормік у статті, опублікованій у Reader's Digest, — ми вивільняємо енергію, яка дозволяє значно збагатити наше життя».

Ніхто з людей не має достатньої сили духу і енергії, щоб боротися з неминучим і одночасно будувати нове життя. Необхідно зробити вибір. Ви можете або похитнутися під натиском життєвих бур, або ж опиратися їм і зламатися.

Я був свідком цього на моїй фермі в Міссурі. Я посадив декілька дерев. Спочатку вони росли дуже швидко. Потім під час хуртовини кожна гілочка вкрилася грубою кригою. Замість того, щоб граціозно зігнутися під її вагою, ці дерева гордо опиралися негоді і врешті розчахнулися. Мені довелося їх викорчувати. Вони не осягнули мудрості північного лісу. Я проїхав сотні миль вічнозеленими лісами Канади, проте ніколи не бачив ні ялини, ні сосни, які зламалися б під вагою мокрого снігу чи криги. Дерева у цих вічнозелених лісах добре знають, як треба зігнутися, як схилити гілки, як прийняти неминуче. Майстри джіу-джитсу навчають своїх учнів «згинатися, як верба, а не чинити опір, як дуб».

Як ви гадаєте, чому автомобільні шини здатні довгий час витримувати навантаження під час руху? Спочатку виробники випускали скати, які опиралися навантаженням, але такі шини довго не витримували і репалися. Потім вони почали виготовляти скати, що поглинають поштовхи. Нова конструкція дозволяла шинам довгий час витримувати навантаження. Ми проживемо довше і спокійніше, якщо навчимося поглинати удари і поштовхи на кам'янистому життєвому шляху.

Що станеться з нами, якщо ми опиратимемося ударам життя замість того, щоб поглинати їх? Що буде з нами, якщо ми відмовимося «згинатись, як верба» і постійно «чинитимемо опір, як дуб»?

Відповідь дуже проста.

Ми зіткнемося з безліччю внутрішніх конфліктів. Ми хвилюватимемося, перебуватимемо у напрузі й невротичному стані. Якщо ми будемо опиратися і відмовимося прийняти жорстоку реальність нашого життя, то спочатку сховаємося у створеному нами ж ілюзорному світі, а потім збожеволіємо.

Під час війни мільйони переляканих солдатів повинні були або прийняти неминуче, або зламатися від спротиву. Як приклад, розглянемо випадок з Вільямом X. Касселіусом. Ось його розповідь, що отримала премію під час наших занять у Нью-Йорку.

«Невдовзі після того як я розпочав службу в береговій охороні, мене доправили до найгарячішого місця на березі Атлантичного океану. Мене призначили інспектором із вибухових речовин. Ви можете собі це уявити? Продавець крекерів стає інспектором із вибухових речовин! Кров холола у мене від самої думки про те, що я матиму справу з тисячами тонн тротилу. Курс навчання тривав два дні. І те, про що я дізнався, наповнило мене ще більшим жахом. Я ніколи не забуду свого першого завдання. Похмурої імлистої днини я отримав наказ вирушити на відкритий пірс Кейвен-Пойнт у Бейонні, штат Нью-Джерсі.

Я відповідав за трюм №5 на моєму кораблі. Я повинен був працювати там із п'ятьма вантажниками. Вони мали неабиякі м'язи, але нічого не тямили у вибухових речовинах. Вони вантажили надпотужні фугасні бомби, кожна з яких містила тонну тротилу — цього вистачило б, щоб висадити в повітря цю стару посудину і вирядити усіх нас до пращурів. Бомби спускали за допомогою двох канатів. Я постійно повторював про себе: „А раптом один трос зісковзне чи розірветься?“ О Боже! Який я був наляканий! Мене морозило. В роті пересохло. Ноги підкошувалися. Серце ледь не вистрибувало з грудей. Але ж я не міг утекти! Це було б дезертирство. Я зганьбив би себе і своїх батьків. Можливо, мене б навіть розстріляли як дезертира. Я не міг утекти. Я повинен був залишитися. Я бачив, що вантажники недбало поводяться із бомбами. Будь-якої миті корабель міг вибухнути. Близько години я перебував у стані невимовного жаху, від якого мені заклякло все тіло. Нарешті я звернувся по допомогу до здорового глузду. Я сказав собі: „Припустимо, вибух таки станеться. То й що? Ти все одно нічого не встигнеш відчути. Це найлегша смерть. Це значно краще, ніж померти від раку. Не будь дурнем. Ти ж не зможеш жити вічно. Ти повинен виконати це завдання, а то тебе розстріляють. Невідомо, що краще“.

Так я умовляв себе протягом кількох годин, доки нарешті відчув полегшення. Я подолав свій неспокій і страх, примусивши себе прийняти неминуче.

Я ніколи не забуду цього уроку. І тепер щоразу, коли я потрапляю в ситуацію, яку не можу змінити, я знизую плечима і кажу собі: „Забудь про це“. Цікаво, що це спрацьовує навіть для продавця крекерів».

Ура! Слава бравому продавцеві кондитерських виробів!

Крім розпинання Христа, найвідомішою і найтрагічнішою сценою смерті в історії людства вважається смерть Сократа. Навіть через десять тисяч років люди захоплюватимуться зворушливим описом цієї події, який належить перу Платона. Це один з найприголомшливіших і найпрекрасніших творів світової літератури. Декілька афінських громадян, що заздрили старому босоногому Сократові, висунули проти нього неправдиві звинувачення. Сократа засудили до смерті. Тюремник відчував до Сократа симпатію, тому, подавши йому келих із отрутою, сказав: «Намагайся легко приймати неминуче». Сократ так і вчинив. Він зустрів смерть зі спокоєм і гідністю.

«Намагайся легко приймати неминуче». Ці слова були сказані за 399 років до нашої ери. Та більше, ніж будь-коли, потребує цієї істини наш старий і вічно стурбований світ: «Намагайся легко приймати неминуче».

Упродовж останніх восьми років я прочитав майже все, що стосувалося боротьби з неспокоєм. Може, ви хотіли б дізнатися, яку найкращу пораду я знайшов у всіх цих книгах? Добре, ось вона. Це невеличкий текст. Ми повинні прикріпити його до дзеркала у ванній кімнаті і повторювати щоразу, коли вмиваємося, щоб не лише очистити наші обличчя від бруду, а й позбавити неспокою наші душі. Ця безцінна молитва належить перу Рейнольда Нібура, професора практичного християнства Об'єднаної теологічної семінарії в Нью-Йорку.

Якщо ви хочете подолати звичку хвилюватися, дотримуйтеся Правила 4.

Приймайте неминуче.

Розділ 10 Поставте «обмежувач» на свій неспокій

очете знати, як заробляють гроші на Уолл-стрит? Авжеж! Цьому мріють навчитися й мільйони інших людей. Але якби я знав відповідь, то примірник цієї книги коштував би десять тисяч доларів. Втім, є одна розумна ідея, яку застосовують успішні біржові маклери. Цю історію розповів мені Чарлз Робертс із Нью-Йорка, консультант із капіталовкладень.

«Я приїхав до Нью-Йорка з Техасу з двадцятьма тисячами доларів у кишені. Ці гроші дали мені друзі. Я мав купити на них акції. Я думав, що добре знаюся на діяльності фондового ринку, але втратив усі гроші до останнього цента. Щоправда, деякі оборудки дали мені неабиякий прибуток, але врешті я втратив усе.

Я не переймався б так, якби втратив власні гроші, — та я був приголомшений, бо змарнував гроші своїх друзів, хоча всі вони й були людьми зі статками. Я боявся зустрічатися з ними після провалу нашої непевної справи. Проте, на мій подив, вони не лише не образилися на мене, а й виявилися непоправними оптимістами.

Я знав, що діяв за принципом „пан або пропав“, і сподівався на успіх, здебільшого спираючись на думки інших людей. Як зазначив X. І. Філліпс, я „грав на біржі на слух, не знаючи нот“.

Я проаналізував свої помилки і вирішив, що, перш ніж повертатися на фондову біржу, мені слід більше дізнатися про те, як вона працює. Я познайомився з найуспішнішим біржовим гравцем за всю історію існування біржі. Його звали Бартон С. Кастл. Я вірив, що можу багато чому в нього навчитися, адже він мав репутацію людини, яка тривалий час успішно здійснює фондові операції. Я розумів, що цей успіх не є наслідком просто щасливого збігу обставин.

Він поставив мені декілька запитань про мої минулі операції на фондовому ринку. Потім він пояснив мені найважливіший принцип цього бізнесу: „На кожну зі своїх біржових операцій я поставив „обмежувач збитків“. Якщо я купую акції, скажімо, по п'ятдесят доларів за штуку, то негайно встановлюю режим „обмеження збитків“ на рівні сорока п'яти доларів. Це означає ось що: якщо ціна на ці акції впаде більш ніж на 5 пунктів, то вони автоматично будуть продані. Таким чином мої збитки обмежаться п'ятьма пунктами“.

„Головне — розумно організувати свої біржові справи, — продовжував досвідчений наставник, — тоді в середньому ваш прибуток становитиме двадцять п'ять або навіть п’ятдесят пунктів. Отже, обмеживши свої збитки п’ятьма пунктами, ви можете помилитися більш ніж у половині операцій, і при цьому все ж таки заробити чимало грошей“.

Я одразу ж застосував цей підхід і застосовую його донині. Це допомагає мені захищати інтереси моїх клієнтів і заробляти десятки тисяч доларів.

Поступово я зрозумів, що режим „обмеження збитків“ можна використовувати не лише стосовно фондового ринку. Я почав ставити „обмежувач“ на будь-які свої прикрощі та образи. І цей режим завжди виправдовував себе.

Наприклад, я часто снідаю разом зі своїм другом, який ніколи не приходить на зустріч вчасно. Раніше його запізнення дратували мене, оскільки він з’являвся у кафе рівно тоді, коли половина відведеного на сніданок часу вже спливала. Врешті-решт я розповів йому про „обмежувач“, який я встановив на свій неспокій. Я сказав: „Послухай, Білле, мій „обмежувач“ вмикається через десять хвилин після призначеного часу нашої зустрічі. Якщо ти не з’явишся у цей період, я вважатиму нашу домовленість недійсною і не чекатиму на тебе“.

Боже милий! Якби багато років тому мені вистачило глузду поставити „обмежувач“ на своє нетерпіння, на свій характер, на своє прагнення виправдати себе, на свій жаль, на своє розумове й емоційне напруження! Чому мені забракло здорового глузду, аби оцінити кожну ситуацію, яка загрожувала моєму душевному спокою? Адже я міг сказати собі: „Послухай, Дейле Карнегі, це повинно тебе хвилювати лише ось до такої межі, і все“. Чому я не робив цього раніше?

Проте я все-таки можу похвалити себе за той випадок, коли я виявив здоровий глузд. Це було у надзвичайно складний період мого життя — під час життєвої кризи, коли мої мрії, мої плани на майбутнє і плоди багаторічної праці розсипалися, мов картковий будиночок. А сталося ось що. Коли мені виповнилося тридцять років, я вирішив присвятити своє життя написанню романів. Я збирався стати другим Френком Норрісом, Джеком Лондоном або Томасом Харді. Я так прагнув досягти цієї мети, що два роки прожив у Європі. Там можна було непогано існувати, маючи запас доларів, оскільки після Першої світової війни постійно відбувалися грошові реформи і безупинно друкувалися гроші. Протягом цих двох років я працював над головним твором свого життя. Він називався „Сніговій“. Назва якнайкраще відповідала тому крижаному холоду, з яким зустріли мій роман у видавництвах. Такий холод панує хіба що на рівнинах Дакоти, коли їх охоплює завірюха. Коли мій літературний агент сказав мені, що роман нічого не вартий і що мені бракує хисту для літературної діяльності, в мене ледве серце не стало. Я вийшов з його офісу, неначе в тумані. Я був приголомшений і почувався так, ніби мене добряче загилили дрючком по голові. Я остовпів од розчарування. Проте я зрозумів, що стою на життєвому роздоріжжі і маю ухвалити найважливіше рішення у своєму житті. Що я повинен робити? Який шлях мені обрати? Минуло кілька тижнів, перш ніж я вийшов із заціпеніння. Тоді я ще й гадки не мав про те, що можна поставити „обмежувач“ на свій неспокій. Але зараз, озираючись назад, я розумію, що зробив саме це. Я поставив хрест на двох роках каторжної роботи над романом, реально оцінив свій твір як невдалу спробу зайнятися високим мистецтвом, після чого вирішив змінити своє життя. Я знову почав викладати на курсах для дорослих, а на дозвіллі писав біографії відомих людей і загальноосвітні книги на зразок тієї, яку ви читаєте зараз.

Чи відчуваю я задоволення від ухваленого тоді рішення? Чи радий я цьому? Щоразу, коли я згадую той момент, мені хочеться танцювати від щастя! Можу сказати відверто, що відтоді я жодного разу не пошкодував про те, що не став другим Томасом Харді.

Однієї ночі сто років тому, коли сова зловісно пугукала в лісі на березі Уолденського ставу, Генрі Торо вмочив гусяче перо в саморобне чорнило і записав у своєму щоденнику: „Вартість речі — це така кількість субстанції під назвою „життя“, яка необхідна, щоб обміняти на неї цю річ одразу чи протягом тривалого часу“.

Інакше кажучи, ми — дурні, коли платимо за якусь річ більше, ніж вона коштує для нашого життя.

Проте саме так вчинили Гілберт і Салліван. Вони писали чудові веселі вірші й чарівну музику, але нічого не тямили у тому, як наповнити радістю власне життя. Вони створили найкращі у світі оперети: „Терпіння“, „Фартушок“, „Мікадо“, але не могли контролювати свої емоції. Вони хвилювалися через дурниці, такі, наприклад, як ціна килима! Салліван замовив для придбаного ними театру килим. Коли Гілберт побачив рахунок, він оскаженів. Чоловіки судилися з цього приводу і ніколи більше у житті не сказали один одному жодного слова. Музику для нової постановки Салліван надсилав Гілберту поштою. Той, у свою чергу, писав на неї вірші і повертав бандероль поштою Саллівану. Якось їм довелося разом вийти на сцену, коли глядачі викликали їх „на біс“. Вони стали по обидва кінці сцени і кланялися в різні боки, щоб не бачити один одного. Їм забракло здорового глузду, щоб установити „обмежувачі“ на свої образи, як це зробив Лінкольн.

Якось під час Громадянської війни, коли прибічники Лінкольна ганьбили його запеклих ворогів, він сказав: „Ви відчуваєте більшу неприязнь до моїх ворогів, ніж я. Можливо, мені її бракує, але я ніколи не вважав, що вона себе виправдовує. Життя людини таке коротке, що вона не може дозволити собі згаяти половину його на суперечки. Якщо хтось із моїх ворогів припинить боротьбу зі мною, я ніколи не дорікатиму йому нашими колишніми незгодами“.

Шкода, що моя стара тітонька Едіт не поділяла поглядів Лінкольна на прощення. Вони з дядечком Френком жили на фермі, що перебувала під заставою. Земля там була неродюча, вона заросла бур'янами і була покопана ровами. Подружжя насилу зводило кінці з кінцями й економило кожен цент. Але тітонька Едіт будь-що бажала прикрасити свою убогу оселю і час від часу купувала в борг фіранки та інші гарненькі дрібнички в галантерейному магазині Дена Еверсола у Мерівіллі, штат Міссурі. Дядечка Френка турбували ці борги. Він, як і всі фермери, боявся несплачених рахунків, тож попросив Дена Еверсола більше не продавати товари його дружині в кредит. Коли вона про це дізналася, то не тямилася від люті. І дорікала чоловікові за той учинок ще протягом наступних п'ятдесяти років. Я не раз чув, як вона розповідала цю історію. Востаннє тітонька згадувала про неї, коли їй було вже близько вісімдесяти років. Я сказав їй: „Тітонько Едіт, я розумію, дядечко Френк вас тоді принизив, і це була його помилка, але чи не думаєте ви, що вчиняєте набагато гірше за нього, дорікаючи йому з цього приводу протягом вже майже півстоліття?“ Але мої слова не справили на неї жодного впливу. Такі ж наслідки мала б моя розмова, скажімо, з місяцем.

Тітонька Едіт заплатила велику ціну за свою дратівливість і злопам'ятність. Вона втратила душевний спокій.

Коли Бенджаміну Франкліну було сім років, він припустився помилки, про яку пам'ятав сімдесят років. Хлопчик дуже хотів мати свисток. Він увійшов до магазину іграшок у такому збудженому стані, що висипав на прилавок усі гроші, які в нього були, забрав свисток і побіг додому, 92 навіть не поцікавившись у продавця, скільки ж той насправді коштує. „Вдома я бігав по всіх кімнатах і свистів, страшенно задоволений своєю покупкою“, — писав Франклін своєму другові через сімдесят років. Але коли його старші брати і сестри дізналися про те, що він заплатив за свисток значно більше, ніж той насправді коштував, вони безжально висміяли малюка. „Я плакав з досади“, — згадував Бенджамін Франклін.

Минуло багато років, Франклін став славетним політичним діячем і послом США у Франції, та, як і раніше, пам’ятав, що переплатив за свисток, і ці спогади викликали у нього „більше жалю, ніж все те задоволення, яке він отримав від свистка“.

Але за цей життєвий урок Франклін, врешті-решт, заплатив не таку вже й велику ціну. Він казав: „Коли я подорослішав і почав спостерігати за людською поведінкою, то зустрів багато, дуже багато осіб, які заплатили надто високу ціну за свій свисток. Одне слово, я зрозумів, що, як правило, всі нещастя людського роду спричиняються хибною оцінкою цінності тієї або іншої речі, і тим, що люди платять надто високу ціну за свої свистки“.

Гілберт і Салліван якраз із таких. Вони теж заплатили за свій свисток надто високу ціну. Як і моя тітонька Едіт. Та і Дейл Карнегі слабував на це час від часу. До цієї ж компанії потрапив і безсмертний геній Лев Толстой, автор двох всесвітньо відомих романів „Війна і мир“ і „Анна Кареніна“. У Британській енциклопедії зазначається, що останні двадцять років свого життя Лев Толстой, можливо, „був найбільш шанованою людиною у світі“. За двадцять років до його смерті, в період з 1890 по 1910 роки, його відвідували незліченні шанувальники, які прагнули бодай раз побачити його обличчя, почути голос або доторкнутися до його одягу. Кожне вимовлене ним слово негайно занотовувалося і вважалося майже „святим одкровенням“. Але коли йшлося про звичайне життя, Толстой виявляв ще менше здорового глузду, ніж Франклін у свої сім років! Він був геть нерозсудливий!

Ось що я маю на увазі. Толстой одружився із дівчиною, яку кохав понад усе. Вони і справді були такі щасливі разом, що іноді, ставши на коліна, молили Бога, щоб той дав їм змогу чимдовше жити таким чудовим і радісним життям. І все було б добре, та молода дружина виявилася страшенно ревнивою. Вона перевдягалася в сільське вбрання і стежила за чоловіком навіть у лісі. В сім’ї почалися скандали. Вона ревнувала його навіть до своїх дітей. Дійшло до того, що одного разу жінка вистрілила з пістолета у портрет своєї дочки. Вона звивалася на підлозі, стискаючи в руках пляшку з опіумом і погрожувала накласти на себе руки. Діти в цей час перелякано сиділи в кутку кімнати і плакали від жаху.

І що ж зробив Толстой? Я не винуватив би його, якби він розлютився і почав трощити меблі — у нього були на це всі підстави. Але він вчинив щось зовсім незрозуміле: вхопився за перо і описав у своєму щоденнику події, що відбулися, звинувативши в усьому дружину! Це був його „свисток!“ Письменник хотів, щоб прийдешні покоління виправдали його, поклавши всю відповідальність за невдалий шлюб на жінку. А що зробила його дружина? А вона видирала сторінки з його щоденника, де йшлося про неї, і палила їх. Крім того, вона почала робити записи у власному щоденнику, звинувачуючи свого грубіяна-чоловіка в тому, що він занапастив її життя, написала навіть новелу під назвою „Чия провина?“ У ній вона зобразила свого чоловіка домашнім тираном, а себе — мученицею.

Чим же все це скінчилося? Чому ці двоє закоханих людей перетворили свій дім, за словами самого Толстого, на притулок для божевільних? Вочевидь, на це було декілька причин. Одна з них полягала в тому, що вони прагнули справити враження на нащадків. Їх турбувала наша думка про них! Але кого з нас сьогодні цікавить, хто винен в їхніх сімейних чварах? Нікого. Ми заклопотані вирішенням власних проблем, і у нас немає ні часу, ні бажання думати про родину Толстих. Яку велику ціну заплатили за свій свисток ці двоє нещасних людей! П'ятдесят років прожити в щоденному пеклі, й усе лише тому, що у жодного з них не вистачило здорового глузду сказати: „Досить! Давай зараз же поставимо „обмежувач“ на наші стосунки. Ми марнуємо наші життя. Час припинити наші чвари“.»

Я переконаний, що розуміння справжньої цінності речей — це найважливіша таємниця, знання якої дозволяє знайти душевний спокій. Я вважаю, що ми зараз же позбудемося п'ятдесяти відсотків неспокою, якщо зможемо розробити власний золотий стандарт, за яким оцінюватимемо важливість тих чи інших речей і подій для нашого життя.

Отже, щоб подолати звичку турбуватися, дотримуйтеся Правила 5.

Тільки-но у вас з'явиться бажання розбити собі лоба задля досягнення мети, яка цього не варта, зупиніться і поставте собі три запитання.

1. Чи справді ця мета важлива для мене?

2. На яку позначку мені слід встановити «обмежувач збитків», аби вчасно зупинитися і забути про нікчемні наміри?

3. Скільки коштує цей свисток? Чи не переплатив я за нього?

Розділ 11 Не намагайтеся «пиляти тирсу»

ишучи цю фразу, я можу визирнути з вікна і побачити відбитки лап динозавра у моєму садочку — вони викарбувані у глині й камені. Я придбав їх у музеї Пібоді Єльського університету. В мене є лист від доглядача цього музею, в якому повідомляється, що цим відбиткам 180 мільйонів років. Навіть несосвітенному дурневі не спаде на думку спробувати повернутися у минуле на 180 мільйонів років для того, щоб змінити ці відбитки. Не меншим безглуздям було б непокоїтися через те, що ми не можемо цього зробити. Проте більшість людей саме це і робить. Так, ми можемо спробувати змінити наслідки події, яка сталася 180 секунд тому, але ми, звісно, не можемо втрутитися в неї і змінити її перебіг.

У цьому світі існує лише один спосіб отримати користь від минулого. Для цього треба спокійно проаналізувати помилки, яких ми припустилися, щоб не повторювати їх у майбутньому.

Я переконався, що це справді так. Але чи завжди вистачало мені сміливості і розуму діяти саме так? Щоб дати відповідь на це запитання, дозвольте мені розповісти вам про один цілком фантастичний випадок, який трапився зі мною багато років тому. А сталося тоді ось що: понад триста тисяч доларів моїх заощаджень пішли за вітром, і я не отримав жодного цента прибутку. Почалося все з того, що я створив велике підприємство в галузі освіти для дорослих, відкрив відділення в багатьох містах країни і не шкодував грошей на покриття поточних видатків і витрат на рекламу. Я був такий заклопотаний викладацькою справою, що не мав ні можливості, ні бажання контролювати фінанси. Я був надто наївний і не розумів, що мені потрібен розумний і пильний фінансовий директор.

Та ось минув рік, і я дізнався про реальний стан справ — дійсність витверезила й приголомшила мене. Я зрозумів, що, попри значні капіталовкладення в організацію курсів, вони не дали мені ніякого пожитку. Після того як я з'ясував це, мені слід було б зробити два кроки. По-перше, слід було звернутися до здорового глузду і вчинити так, як вчинив Джордж Вашингтон Карвер, темношкірий учений, що втратив сорок тисяч доларів, бо луснув банк, де вони зберігалися. Коли хтось зі студентів запитав його, чи йому відомо про те, що він зубожів, вчений відповів: «Так, я щось про це чув», і спокійно продовжив читати лекцію. Він просто забув про цю втрату, причому так ґрунтовно, що ніколи більше не згадував про неї.

По-друге, мені слід було б проаналізувати свої помилки і здобути науку на все подальше життя.

Але, відверто сказати, я не зробив ні першого, ні другого. Натомість я поринув у неспокій. Місяцями я жив, наче у тумані. Я втратив сон і апетит. Замість того, щоб здобути науку з цієї величезної помилки, я повторив її (щоправда, вже у меншому масштабі!).

Мені дуже ніяково зізнаватися у такій безрозсудній поведінці, але багато років тому я переконався, що «легше навчити двадцятеро людей тому, що робити в тій чи іншій ситуації, ніж стати тим одним із цих двадцятьох, який зможе цьому навчитися».

Мені, на жаль, не довелося учитися в школі ім. Джорджа Вашингтона в Нью-Йорку в класі Пола Брендвайна, того самого вчителя, у якого навчався Аллен Сондерс.

Містер Сондерс розповідав мені, як викладач курсу гігієни Пол Брендвайн дав йому один із найцінніших уроків у його житті.

«Я був ще підлітком, але вже тоді мав звичку непокоїтися з будь-якого приводу, а то й просто так. Я зазвичай нервував і хвилювався через свої помилки. Здавши на перевірку екзаменаційну роботу, я не спав цілу ніч і гриз нігті, тому що боявся провалу. Я постійно непокоївся за те, що зробив, і журився, що не зробив цього по-іншому. Мені весь час здавалося, що я щось не так сказав чи вчинив.

Якось вранці наш клас увійшов до наукової лабораторії, де на нас чекав учитель містер Брендвайн. На його столі на видноті стояла пляшка молока. Ми розсілися за партами і з подивом втупили очі у пляшку, не розуміючи, як вона стосується до уроку гігієни. Раптом Пол Брендвайн підвівся і жбурнув цю пляшку в мийку. Пляшка з гуркотом розбилася, а він голосно вимовив: „Не плачте за розлитим молоком! Втраченого не повернеш!“

Потім він звелів нам підійти до мийки і поглянути на скалки. „Дивіться уважніше, — сказав він, — я хочу, щоб ви запам'ятали цей урок на все життя. Молоко розлилося, його вже немає — ви бачите, що воно збігло у каналізаційну трубу. Ніякі ваші емоції не здатні повернути його назад — жодної його краплини вже не повернеш. Якби ви були обачнішими і обережнішими, молоко можна було б зберегти. Але зараз вже надто пізно. Все, що ми можемо зробити, — це списати його з рахунку, забути про нього і рухатися далі“.

Ця невеличка вистава надовго закарбувалася у моїй свідомості. Я пам’ятав її і тоді, коли забув усе — і стереометрію, і латину. Насправді, з погляду практичного життєвого досвіду, цей урок дав мені значно більше, ніж решта всіх предметів, які ми вивчали за чотири роки перебування у школі. Цей досвід навчив мене, по можливості, не розливати молока, та якщо воно вже розлилося і збігло у каналізацію, цілком забути про нього».

Деякі читачі іронізуватимуть з того, що я витрачаю на змалювання цієї ситуації забагато слів, тоді як можна було б охарактеризувати її прислів’ям: «Що з воза впало, те пропало», або «Втраченого не повернеш». Я знаю, що ця істина досить банальна. Я знаю, що ви чули її вже тисячі разів. Але мені також відомо, що ці заїжджені прислів’я містять у собі саму суть відшліфованої століттями мудрості всього людства. Вони народилися з багатовікового досвіду людства і передавалися з покоління в покоління упродовж сотень років. Якби ви могли прочитати все, що було написано великими мудрецями всіх століть про неспокій, то ви не знайшли б глибшої мудрості, ніж та, що міститься у таких заяложених прислів’ях, як «Не кажи „гоп“, поки не перескочиш», — тобто не створюй собі труднощів зарання, або «Що з воза впало, те пропало». Якби ми не іронізували над цими прислів’ями, а керувалися ними у житті, то нам узагалі не потрібна була б ця книга. Більше того, якби ми застосовували на практиці давні прислів’я, то наше життя було б майже досконалим. Але знання є силою лише тоді, коли воно застосовується практично. І мета цієї книги полягає не в тому, щоб повідомити вам щось нове, а в тому, щоб нагадати вам про добре відомі речі, спонукати вас до дій і надихнути на практичне застосування давніх істин.

Я завжди захоплювався такими людьми, як покійний Фред Фуллер Шедд, який умів талановито зобразити ці давні істини в новому світлі. Фред Фуллер Шедд був редактором журналу Philadelphia Bulletin. Звертаючись до випускників коледжу, він запитав: «Хто з вас у своєму житті пиляв дрова? Підніміть руки». Більшість присутніх зробили це. Потім він запитав: «А хто з вас у своєму житті пиляв тирсу?» Не піднялося жодної руки.

«Звісно, ніхто не може пиляти тирсу! — вигукнув містер Шедд. — Вона вже напиляна. Те саме з минулим. Коли ви починаєте турбуватися про те, що вже відбулося і скінчилося, ви просто намагаєтеся пиляти тирсу».

Коли великому майстрові бейсболу Конні Макку виповнився вісімдесят один рік, я запитав його, чи турбувався він колись через програші своєї команди.

«Авжеж, раніше вони мене страшенно засмучували, — відповів він. — Але я позбувся цієї звички багато років тому. Я зрозумів, що нервувати через поразки безглуздо. Неспокій нічим не зарадить. Адже не можна змолоти пшеницю водою, яка вже збігла у річку».

Це справді так. До того ж, якщо ви будете постійно хвилюватися, ваше обличчя вкриється зморшками, і ви заробите собі виразку шлунка.

Минулого року в День Подяки я обідав із Джеком Демпсі. Поки ми смакували індичкою під журавлинним соусом, він розповів мені про той поєдинок, в якому втратив своє звання чемпіона світу у важкій вазі, поступившись ним боксеру на ім’я Танні. Звичайно, це дуже вразило його самолюбство. «У розпалі бою, — розповідав мені Джек Демпсі, — я раптом зрозумів, що постарів... Наприкінці десятого раунду я ще тримався на ногах, але це був кінець. Моє обличчя розпухло і вкрилося саднами. Я майже не міг розплющити очі... Я бачив, як рефері підняв руку Джина Танні на знак перемоги... Я вже не був чемпіоном світу. Лив дощ, я йшов крізь натовп у роздягальню. Кілька людей намагалося потиснути мені руку. У декого в очах стояли сльози.

Через рік я знову бився з Танні. Але все було марно. Зі мною було покінчено назавжди. Мені було важко зберігати душевний спокій, але, я сказав собі: „Я не збираюся жити минулим чи шкодувати за розлитим молоком. Я мужньо витримаю цей удар і не дозволю повалити мене з ніг“.

Джек Демпсі так і вчинив.. Як? Може, він повторював собі: „Я не побиватимуся за минулим“? Ні, це лише змусило б його згадувати про свою поразку. Він змирився з неминучим, а потім взагалі викреслив сумну подію із пам'яті й зосередився на майбутньому. Він відкрив ресторан „Джек Демпсі“ на Бродвеї і „Великий північний готель“ на 57-й стрит і паралельно організовував боксерські поєдинки і показові виступи. Він був настільки заклопотаний, що не мав ні часу, ні бажання копирсатися у минулому. „Останні десять років, — говорив Джек Демпсі, — я прожив краще, ніж за тої пори, коли був чемпіоном світу“.»

Містер Демпсі зізнався мені, що прочитав за своє життя дуже мало книжок, але це не завадило йому дотримувати поради Шекспіра: «Мудрець не сидить, склавши руки, не жалкує за тим, що втратив, а докладає всіх зусиль, щоб відшкодувати свої збитки».

Коли я читаю історичні і біографічні романи чи спостерігаю за людською поведінкою в надзвичайних ситуаціях, мене завжди дивує і надихає здатність декого із них відмежовуватися від тривог і жити щасливо.

Якось я відвідав відому в’язницю Сінг-Сінг. Понад усе мене шокувало те, що в’язні зовні виглядали так само щасливими, як і звичайні люди поза тюремними стінами. Я відзначив це у розмові з Льюїсом Е. Лоуесом, який тоді обіймав посаду начальника в’язниці. Він пояснив мені, що злочинці, потрапляючи до Сінг-Сінгу, зазвичай ще деякий час відчувають образу і лють. Але вже за кілька місяців більшість із них забувають про свої нещастя, приймають тюремні порядки і намагаються влаштувати своє життя. Лоуес розповів мені про одного в’язня — садівника, — який співав, копирсаючись у невеличкому тюремному садку, де примудрявся вирощувати квіти й овочі.

Цей в’язень виявив більше здорового глузду, ніж більшість із нас. Він знав, що:

Отже, немає сенсу проливати сльози. Ми, звісно, припускаємося прикрих помилок і безглуздих вчинків! Ну то й що? Хто від цього застрахований? Навіть Наполеон програв третину всіх своїх головних битв. Цілком можливо, що співвідношення наших перемог і поразок нітрохи не гірше, ніж у Наполеона. Хто знає?

Хай там як, нашого минулого не поверне ні вся королівська кіннота, ні вся королівська рать.

Тому запам'ятайте Правило 6.

Не намагайтеся «пиляти тирсу».

Резюме Частини III Як подолати неспокій, перш ніж він здолає вас

Правило 1

Витісняйте неспокій зі своєї душі, поринувши у роботу. Активна діяльність — найкращий спосіб терапевтичного лікування нудьги і смутку.

Правило 2

Не дозволяйте собі хвилюватися через дрібниці. Нехтуйте ними і якнайшвидше про них забувайте.

Правило 3

Користуйтеся законом великих чисел для того, щоб позбутися неспокою. Запитайте себе: «Які в мене шанси, що подія, яка мене непокоїть, справді станеться?»

Правило 4

Прийміть неминуче. Якщо обставини дужчі й ви неспроможні змінити або виправити якусь ситуацію, скажіть собі: «Це так. Це не може бути інакше».

Правило 5

Поставте «обмежувач» на свій неспокій. Проаналізуйте ситуацію і вирішіть, чи заслуговує вона на те, щоб ви турбувалися через неї. І турбуйтеся не більше, ніж цього вимагає здоровий глузд.

Правило 6

Хай минуле саме ховає своїх мерців. Не «пиляйте тирсу».