Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити

Розділ 12 Дев'ять слів, які можуть змінити ваше життя

ілька років тому під час радіоефіру ведучий запитав мене: «Який найважливіший урок ви отримали у житті?»

Мені було легко відповісти на це питання: найголовніший урок, який я засвоїв у житті, — це усвідомлення важливості наших думок. Скажи мені, про що ти думаєш, і я скажу тобі, хто ти. Наші думки визначають нашу особистість. Наше ставлення до життя — чинник, що визначає нашу долю. Емерсон казав: «Людина — це те, що вона думає протягом дня». Хіба може вона бути іще чимось?

Тепер я точно знаю, що найбільша проблема, з якою ми зустрічаємося, полягає в тому, як правильно спрямувати наші думки. Якщо ми зможемо це зробити, то знайдемо шлях до вирішення усіх наших проблем. Великий філософ Марк Аврелій, що правив Римською імперією, висловив цю думку дев'ятьма словами, які можуть змінити вашу долю: «Наше життя є тим, що ми про нього думаємо».

Авжеж, якщо ми думаємо про щастя, ми почуваємось щасливими. Якщо нас охоплюють сумні думки, ми журимося. Якщо у наших думках знаходиться місце для страху, ми боїмося. Якщо ми постійно думаємо про хвороби, то можемо і справді захворіти. Якщо наші думки — про невдачу, вона обов'язково спіткає нас. Якщо ми сповнені жалю до себе, то люди уникатимуть нас. Норман Вінсент Піл сказав: «Ви — не те, що ви про себе думаєте; ви — саме те, що ви думаєте».

Вам здається, я пропагую примітивно оптимістичне ставлення до всіх ваших проблем? На жаль, ні. Життя не таке просте. Проте я вважаю, що ми повинні мислити позитивно, а не негативно. Іншими словами, ми маємо докладати всіх зусиль до вирішення наших проблем, але не турбуватися про них. Що я маю на увазі, коли кажу це?

Наведу один приклад. Щоразу, коли мені доводиться перетинати захаращені автомобілями нью-йоркські вулиці, я дбаю про те, щоб не потрапити під колеса, але не відчуваю при цьому неспокою. Дбати про щось означає усвідомлювати, в чому полягає наша проблема, і планомірно здійснювати кроки для її вирішення. А непокоїтися — це бездумно й гарячково кружляти навколо цієї проблеми.

Людина може вирішувати серйозні проблеми, крокуючи тротуаром з високо піднятою головою і квіткою в петельці піджака. Я бачив, як Лоуелл Томас поводився саме таким чином. Це сталося у ті часи, коли я мав честь працювати з ним. Ми демонстрували його відомі стрічки про військові кампанії Алленбі і Лоуренса під час Першої світової війни. Томас із помічниками знімав бойові дії не менш ніж на шести фронтах, а, найголовніше, вони привезли хронікальні кадри, що зображували Т. Е. Лоуренса і його екзотичну арабську армію, а також документальну стрічку про те, як Алленбі завоював Святу Землю. Виступи Томаса, що супроводжувалися демонстрацією фільмів «З Алленбі у Палестині і з Лоуренсом в Аравії», стали справжньою сенсацію в Лондоні й усьому світі. Через ці виступи на шість тижнів було відстрочено відкриття оперного сезону в Лондоні. Це дало змогу Томасові продовжити розповіді про свої неймовірні пригоди і демонструвати свої фільми в Королівському оперному театрі в Ковент-Гардені. Після сенсаційного успіху в Лондоні Томас вирушив у тріумфальне турне багатьма країнами. Потім протягом двох років він працював над фільмом про життя в Індії й Афганістані. Але невдовзі сталося неможливе: після численних і геть неймовірних невдач він опинився в Лондоні без шеляга в кишені. Я був із ним у цей час. Я пам'ятаю, як ми харчувалися в найдешевших ресторанах. Але ми не могли б дозволити собі навіть цього, якби не позичили грошей у одного шотландця — Джеймса Макбі, відомого актора. Суть цієї історії в тому, що навіть коли Лоуелл Томас потрапив у скрутну ситуацію і опинився по вуха у боргах, він усі свої сили спрямував на вирішення проблем, а не на безглузде хвилювання з цього приводу. Він знав, що якщо спасує перед труднощами, то від нього не буде ніякої користі нікому, в тому числі й кредиторам. Тому кожного ранку, вийшовши з дому, він купував квітку, засовував її у петельку свого піджака, і бадьоро, з високо піднятою головою, простував по Оксфорд-стрит. Томас мислив позитивно, не втрачав мужності і не дозволяв собі засмучуватися. Він розглядав поразку як елемент гри, як тренування для того, хто прагне досягти успіху в житті.

Наш умонастрій неабияк впливає на наші фізичні сили. Відомий англійський психіатр Дж. А. Хедфілд у своїй чудовій книзі «Психологія сили» наводить приголомшливий приклад, що ілюструє цей факт. «Я здійснив експеримент із трьома чоловіками, — пише він. — Я перевірив вплив навіювання на їхню фізичну силу, яку вимірював за допомогою динамометра». Він запропонував кожному з чоловіків з усієї сили стиснути динамометр. Умови експерименту змінювалися тричі.

Спершу Хедфілд виміряв силу стискання досліджуваних, коли вони перебували у звичайному стані. Середній показник динамометра при цьому становив 101 фунт. Потім він занурив досліджуваних у транс і навіяв їм думку, що вони занедужали. Після цього випробування середній показник стискання дорівнював лише 29 фунтам, а це — менше третини нормальної сили цих чоловіків. (Один із досліджуваних був професійним боксером, і коли йому сказали, що він захворів, то, за його словами, рука «стала зовсім маленькою, як у дитини»).

Врешті досліджуваних під гіпнозом переконали, що вони дуже сильні. Середній результат вимірів потому склав 142 фунти. Це означає, що коли свідомість чоловіків наповнилася позитивними думками про велику фізичну силу, їхня реальна фізична сила збільшилася майже на п'ятдесят відсотків.

Ось така неймовірна потужність нашого умонастрою.

Для того щоб проілюструвати справді чарівну силу, котру має наша думка, дозвольте розповісти вам найприголомшливіший випадок в історії Америки. Я міг би написати про це цілу книгу, але обмежуся короткою розповіддю.

Якось морозної осінньої ночі невдовзі по закінченні Громадянської війни одна жебрачка постукала у двері матінки Вебстер, дружини відставного морського капітана, що мешкала в Еймсбері, штат Массачусетс.

Матінка Вебстер відчинила двері і побачила на порозі безпорадну істоту — «не більше сотні фунтів переляканої людської плоті». Незнайомку звали місіс Гловер. Вона пояснила, що хоче знайти притулок, де можна було б поміркувати і попрацювати над великою проблемою, що не давала їй спокою ні вдень, ні вночі.

«Ви могли б залишитися тут, — запропонувала місіс Вебстер. — Я сама-самісінька в цьому величезному будинку».

Місіс Гловер, можливо, залишилася б жити у матінки Вебстер назавжди, якби з Нью-Йорка на канікули не приїхав пасерб господині Вілл Елліс. Побачивши місіс Гловер, він заволав: «Мені не потрібні тут волоцюги!», — і грубо виштовхав безпритульну жінку за двері під ринву. Декілька хвилин вона стояла і мокла під струменями дощу, а потім попленталася дорогою, сподіваючись знайти хоч якийсь притулок.

А тепер починається найдивовижніша частина цієї історії. Цій волоцюзі, яку Вілл Елліс виштовхав у потилицю, судилося стати найвідомішою у світі жінкою-філософом. Нині вона має мільйони послідовників, які знають її під ім’ям Мері Бейкер Еді. Вона є засновницею релігійної течії «Християнська наука».

Проте все це було ще далеко попереду, а поки що життя підносило їй лише хвороби, біди та нещастя. Її перший чоловік помер невдовзі після весілля. Другий чоловік покинув її і пішов до заміжньої жінки. Пізніше він помер у притулку для старих. У неї була тільки одна дитина, хлопчик, але злидні, хвороби, заздрість змусили її відмовитися від нього, коли йому було чотири рочки. Вона нічого не знала про нього і не бачила його вже протягом тридцяти одного року.

У Мері Еді було дуже слабке здоров’я, тож вона багато років цікавилася тим, що називала «наукою духовного цілительства». Її доля різко змінилася, коли вона перебувала в місті Лінн, штат Массачусетс. У той зимовий день місіс Еді прямувала до центру містечка, але несподівано послизнулася на обмерзлому тротуарі, впала і знепритомніла. Вона серйозно пошкодила хребет, все її тіло здригалося у корчах. Лікарі вважали, що вона приречена і невдовзі помре. Якщо ж якимсь дивом вона все-таки залишиться жити, то решту життя пересуватиметься в інвалідному візку.

Багато хто вважав, що лікарняне ліжко стане її останнім притулком перед смертю. Напівпаралізована Мері Бейкер Еді відкрила Біблію — як вона казала потім, її вів Святий Дух, — і прочитала слова з Євангелія від Матвія: «І ось принесли до Нього недужого, що лежав на ношах. Ісус побачив їхню віру, а тому сказав розслабленому: збадьорся, сину! Прощаються тобі гріхи твої... підведися, візьми постіль твою й йди в оселю твою. І він підвівся, узяв постіль свою і пішов до оселі своєї»[11].

Ці слова, як стверджувала місіс Еді, збудили усередині неї таку силу, таку віру, такий імпульс цілющої сили, що вона «негайно встала з ліжка і пішла».

«Це подія, — оповідала місіс Еді, — стала тим самим яблуком Ньютона, яке підштовхнуло мене до відкриття способу, як одужати самій і допомогти іншим... Я достеменно зрозуміла, що причиною всього є Розум, і кожна подія має ментальну природу».

Таким чином Мері Бейкер Еді стала засновницею і вищим духовним обличчям нової релігії під назвою «Християнська наука». Це єдина з великих релігій, яку заснувала жінка.

Можливо, ви кажете собі: «Цей Карнегі вербує прибічників „Християнської науки“!» Ні, ви помиляєтеся. Я не сповідую цієї релігії. Але що довше я живу, то більше переконуюся в тому, що думка має величезну силу. Я викладаю тридцять п'ять років і знаю людей, які позбулися неспокою, страхів і різних хвороб і навіть цілком змінили своє життя, — і все це внаслідок того, що вони змінили спосіб мислення. Я знаю! Знаю! Я сам сотні разів був свідком того, як відбувалися такі неймовірні перетворення. Я бачив їх так часто, що вони вже не викликають у мене подиву.

Я глибоко переконаний, що наш душевний спокій і радісне сприйняття світу залежать не від того, де ми перебуваємо, що ми маємо або хто ми, а тільки від настрою наших думок. Зовнішні умови тут не відіграють майже ніякої ролі. Наприклад, випадок, що відбувся зі старим Брауном. Його повісили за загарбання військового арсеналу Сполучених Штатів Америки в Харперс-Феррі і спробу зчинити бунт рабів. До шибениці він приїхав верхи на своїй труні. Тюремник поряд із ним нервував і хвилювався, а старий Джон був спокійний. Поглянувши на гори Блу-Рідж у Віргінії, він вигукнув: «Що за чудове місце! Я ніколи раніше не мав можливості по-справжньому намилуватися ним».

Або, наприклад, випадок із Робертом Фальконе Скоттом і його компаньйонами, з якими він вперше досяг Північного полюса. Їхній зворотний шлях, — найважче з усіх випробувань, які випадали людині. У них скінчилися продукти і пальне. Вони не мали змоги просуватися вперед через сильний ураган, що лютував над ними протягом одинадцяти днів і ночей. Його сила була така, що полярна крига вкрилася розколинами. Люди знали, що приречені на смерть. На такий випадок у них був із собою запас опіуму. Варто було проковтнути велику дозу, й вони могли б спокійно заснути назавжди.

Але ніхто з членів експедиції не скористався цими ліками. Зазираючи смерті в очі, люди співали «радісних і життєствердних пісень». Ми дізналися про це з прощального листа, що його через вісім місяців знайшов пошуковий загін разом з їхніми закляклими тілами.

Тож якщо наша свідомість переповнена творчими думками, мужністю і спокоєм, то ми тішитимемося життям, сидячи на власній труні, чи будемо виспівувати в наметі «радісні пісні», вмираючи з голоду і холоду.

Триста років тому сліпий поет Мільтон відкрив для себе ту ж істину:

Ставлення до життя Наполеона і Хелен Келлер цілком підтверджують вислів Мільтона. Наполеон мав усе, чого зазвичай прагне людина: славу, владу, багатство, але на острові Святої Єлени він все ж таки скаржився: «У мене не було і шести щасливих днів за все моє життя». А ось Хелен Келлер, глуха, німа і сліпа, стверджувала: «Моє життя неймовірно прекрасне!»

Якщо за півстоліття свого життя я взагалі чомусь навчився, то це тому, що «ніщо у світі не спроможне забезпечити вам душевний спокій, крім вас самих».

Я просто намагаюся повторити прекрасні слова, сказані свого часу Емерсоном. Наприкінці есе «Довіра до себе» він написав: «Політична перемога, зростання прибутків од орендної плати, одужання, зустріч із другом або якісь інші приємні події вашого життя підвищують ваш настрій, і вам здається, що попереду лише радісні дні. Не вірте цьому. Ніщо у світі не спроможне забезпечити вам душевний спокій, крім вас самих».

Епіктет, знаний філософ-стоїк, попереджав, що нам слід більше уваги приділяти видаленню поганих думок із голови, ніж видаленню «пухлин і наривів на тілі».

Це було сказано дев'ятнадцять століть тому, але сучасна медицина охоче підтримала б ці слова. Доктор Дж. Кенбі Робінсон заявив, що четверо з кожних п'яти пацієнтів лікарні Джона Гопкінса потерпають від недуг, спричинених емоційною напругою і стресами. Це стосується навіть випадків, пов'язаних із органічними розладами.

«Врешті-решт, — сказав він, — ці хвороби є наслідком непристосованості людини до життя і його проблем».

Монтень, великий французький філософ, гаслом свого життя обрав такі слова: «Людина страждає не стільки через те, що сталося, скільки через те, що вона думає з цього приводу». А те, що ми думаємо з якогось приводу, цілком залежить лише від нас із вами.

Що я хочу цим сказати? Ви можете подумати: яке ж неймовірне нахабство слід мати, щоб у найтяжчі для вас часи, коли ви буквально розчавлені життєвими проблемами й ваші нерви мов напнуті струни, сказати вам прямо в обличчя, що змінити ситуацію можна легко і просто — варто лише вольовим зусиллям змінити свій психологічний стан! Так, саме це я і маю на увазі! Та й це ще не все. Я збираюся показати вам, як це зробити. Можливо, вам доведеться докласти деяких зусиль, але сам секрет дуже простий.

Вільям Джеймс, неперевершений авторитет у галузі практичної психології, якось зробив таке спостереження: «Вважається, що дія є наслідком відчуттів, але насправді дія і відчуття одночасні Регулюючи свої дії, які безпосередньо контролюються нашою волею, ми побічно контролюємо наші відчуття, які взагалі їй непідвладні».

Інакше кажучи, ми не можемо миттєво змінити свій емоційний стан, але можемо міняти характер і спрямованість своїх дій. І коли ми змінюємо дії, автоматично змінюються і наші відчуття.

«Таким чином, — пояснює Вільям Джеймс, — єдиний спосіб підняти настрій полягає в тому, щоб діяти і говорити так, немов ви вже розвеселилися».

Невже такий простий прийом дає якийсь результат? Спробуйте самі. Широко посміхніться, розправте плечі, дихайте глибше і наспівуйте веселу пісеньку. Якщо не можете співати — насвистуйте. І це не виходить — мугикайте щось без слів. Дуже скоро ви зрозумієте, що мав на увазі Вільям Джеймс. Адже фізично неможливо вдатися в тугу, якщо ви поводитеся як цілком щаслива людина.

Це одна з найпростіших і найфундаментальніших властивостей людської природи, яка здійснює справжні дива у нашому житті. Я знаю одну жінку з Каліфорнії, — не називатиму її на ім'я, — яка могла б за двадцять чотири години позбутися своїх нещасть, якби знала цей секрет. Вона вдова та ще й літнього віку. Все це, погодьтеся, сумно, але чи заважає це їй поводитися так, ніби вона щаслива? Якщо ви запитаєте її про самопочуття, вона відповість: «Дякую, все добре», але вираз її обличчя і сумний голос волатимуть: «О Господи, якби ви знали, як мені важко!» Здається, вона ганить вас за те, що ви наважилися бути щасливим у її присутності. Сотні інших жінок перебувають у значно гірших ситуаціях. Адже після смерті чоловіка вона отримала неабияку страховку — цих грошей цілком вистачить, щоб заможно жити до кінця своїх днів, — у неї дорослі діти, які вже мають власні родини, й вона може перебратися до них. Але її ніколи не можна побачити усміхненою. Вона скаржиться, що всі три її зяті — скнари й егоїсти, хоча вона місяцями гостює в їхніх оселях, а дочки ніколи не роблять їй подарунків, хоча сама вона потайки накопичує гроші «на старість». Ця жінка труїть життя не лише собі, а й своїм нещасним дітям! Але чи так має бути? Шкода, що вона не бажає змінити себе і перетворитися з нещасної буркотливої баби на гідного і шанованого члена сім'ї. І вона могла б це зробити, якби захотіла. Для цього їй просто слід поводитися як щаслива людина; вдати, ніби їй справді весело, і вона любить своїх близьких, — замість того, щоб плакати за своїм пропащим життям.

Я знайомий з одним чоловіком з міста Телл, штат Індіана, що живий завдяки тому, що знав цей секрет. Його звуть X. Дж. Енглерт. Десять років тому він захворів на скарлатину, яка спричинила ускладнення — нефрит. Він звертався до багатьох лікарів, навіть до знахарок, але ніхто не міг йому допомогти.

Трохи згодом стан його здоров’я ще погіршився: підскочив тиск. Він пішов до лікаря, де з’ясувалося, що його тиск піднявся аж до 214. Ситуація була критична — у будь-який момент чоловіка могло паралізувати. Лікар попередив, що хвороба прогресуватиме, і що йому слід готуватися до найгіршого і якнайшвидше впорядкувати свої справи.

«Я повернувся додому, — розповідав він, — перевірив, чи сплачений мій страховий поліс, зізнався Творцеві у всіх своїх гріхах і поринув у сумні роздуми. Через мене страждали мої близькі, а я перебував у якнайглибшій депресії. Тиждень я скаржився на життя і жалів себе, а потім сказав собі: „Ти поводишся безглуздо! Можливо, ти проживеш ще цілий рік, то чом би не прожити його щасливо?“.

Я випростався, посміхнувся і спробував поводитися так, ніби все йде нормально. Зізнаюся, що спочатку це вимагало від мене неабияких зусиль, але я змусив себе бути веселим і радіти життю. Це допомогло не лише моїй родині, а й мені самому.

Невдовзі я почав краще почуватися — майже так добре, як намагався виглядати. Мій стан значно поліпшився. І сьогодні (адже минуло багато місяців після визначеного мені терміну смерті) я не лише живий і щасливий, а й тиск у мене знизився! Одне я знаю напевно: прогноз лікаря неодмінно справдився б, якби я й далі думав, що вмираю. Але я дав шанс своєму тілу зцілитися, змінивши напрям своїх думок!»

Дозвольте мені запитати вас. Якщо одна людина врятувала собі життя тим, що почала мислити позитивно, то чому ми повинні миритися із власним поганим настроєм і депресією? Навіщо сумувати і вдаватися в тугу, псувати життя собі й оточенню, якщо існує реальна можливість самому стати щасливим? Адже для цього потрібно так мало: просто грати роль веселої і задоволеної людини.

Багато років тому я прочитав книгу, яка справила на мене надзвичайне враження. Вона називалася «Як людина мислить». Її автор — Джеймс Аллен, і ось що у ній було сказано: «Людина з часом розуміє, що тільки-но вона змінює своє ставлення до речей і інших людей, вони теж змінюються по відношенню до неї... Варто людині докорінно змінити свої думки, і вона з подивом побачить, як швидко змінюються матеріальні умови її життя. Люди притягують до себе не те, що вони хочуть, а те, чим вони є насправді... Божество, що визначає нашу долю, міститься у нас всередині. Воно — це наша справжня сутність... Все, чого людина досягає, є прямим наслідком його власних думок. Людина може отримати перемогу і досягти своєї мети тільки тоді, коли її думки будуть піднесені до рівня поставлених нею завдань. Якщо ж вона відмовиться піднести свої думки, то залишиться слабкою і нещасною».

Як сказано у Книзі Буття, Творець дав людині владу над усією землею. Це, безумовно, безцінний дар. Але мені така перевага ні до чого. Все, чого я бажаю, — здобути владу над собою; владу над своїми думками, над своїми жахами, владу над своїм розумом і над своєю душею. І найдивовижніше — що я знаю, як отримати цю владу у будь-якому обсязі і будь-коли, за моїм бажанням. Для цього мені треба лише керувати своїми діями, а вони своєю чергою справлять вплив на мої реакції.

Отже, давайте згадаємо такі слова Вільяма Джеймса: «Переважну більшість із того, що ми називаємо злом... часто можна обернути на збадьорливе і натхненне добро шляхом звичайної зміни умонастрою — від жаху і розпачу слід перейти до боротьби».

Тож борімося за наше щастя!

Давайте почнемо боротися за наше щастя за допомогою оптимістичного конструктивного мислення. Для цього я пропоную вам програму, яку треба виконувати щодня. Називається вона «Саме сьогодні». Я вважаю її надпотужним стимулом, тож розповсюджую її сотнями примірників. Її уклала нині покійна Сибілла Ф. Партридж. Якщо ми будемо дотримуватися цієї програми, то позбудемося більшості наших тривог і незмірно побільшимо те, що французи називають la joie de vivre[12].

САМЕ СЬОГОДНІ

1. Саме сьогодні я буду щасливий. Це означає, що я керуватимуся словами Авраама Лінкольна, який сказав, що «більшість людей щасливі приблизно настільки, наскільки вважають себе щасливими». Джерело щастя — всередині нас, воно не пов'язане із зовнішнім світом.

2. Саме сьогодні я спробую пристосуватися до того, що мене оточує, а не намагатимуся пристосувати навколишнє середовище до моїх власних бажань. Я прийму мою сім'ю, мою роботу і успіх такими, якими вони є, і пристосую себе до наявних умов.

3. Саме сьогодні я подбаю про свій організм. Я зроблю декілька фізичних вправ, піклуватимуся про своє тіло, правильно харчуватимуся. Я не завдаватиму шкоди своєму здоров'ю і не буду нехтувати ним. Мій організм має бути досконалим механізмом для виконання моїх вимог.

4. Саме сьогодні я тренуватиму свій розум. Я навчуся чомусь корисному. Я не буду розумовим ледарем. Я читатиму книги, розуміння яких вимагатиме зусиль, роздумів і концентрації уваги.

5. Саме сьогодні я розпочну моральне самовдосконалення. Для цього я планую здійснити три кроки: я зроблю будь-кому щось корисне, але так, щоб об'єкт не знав про це; я зроблю, принаймні, дві справи, які мені не хочеться робити, — просто як вправу, за порадою Вільяма Джеймса.

6. Саме сьогодні я стану доброзичливим. Я виглядатиму якнайкраще. По можливості вдягну те, що мені пасує понад усе. Я неголосно розмовлятиму, гідно поводитимуся, часто хвалитиму інших. Я взагалі нікого не критикуватиму, ні до кого не чіплятимуся і не намагатимуся кимось керувати або виправляти чиїсь помилки.

7. Саме сьогодні я намагатимуся жити тільки сьогоднішнім днем і не прагнутиму вирішити всі свої життєві проблеми одразу. В мене вистачить снаги упродовж дванадцяти годин виконувати ту роботу, яка наповнила б мене жахом, якби мені довелося виконувати її все життя.

8. Саме сьогодні я складу програму моїх дій. Я запишу, що я маю намір робити кожної години. Може, я не зумію точно дотримуватися всіх її пунктів, але таки складу її. Це позбавить мене одразу двох лих: поспіху і нерішучості.

9. Саме сьогодні я півгодини спокійно побуду наодинці з собою. Я думатиму про Бога, щоб мати змогу ширше подивитися на своє життя.

10. Саме сьогодні я нічого не боятимуся, — зокрема, не боятимуся бути щасливим, тішитися красою, любити і вірити, що ті, кого люблю я, люблять мене.

Якщо ви хочете виробити у себе умонастрій, який забезпечить вам спокій і щастя, дотримуйтеся Правила 1.

Думайте і поводьтеся життєрадісно — і почуватиметеся життєрадісним.

Розділ 13 Зведення рахунків дорого вам коштуватиме

агато років тому мені довелося відвідати Єллоустонський національний парк. Увечері разом із іншими туристами ми сиділи на балконі готелю і милувалися чудовим краєвидом. Невдовзі перед нами з'явився господар тутешніх лісів, на появу якого ми чекали, — ведмідь грізлі. Він вийшов на освітлений майданчик і спокійно взявся жерти недоїдки з готельної кухні. Тутешній лісник, майор Мартіндейл, сидячи верхи на коні, розповідав збудженим туристам про ведмедів. Ми дізналися, що грізлі може впоратися з будь-яким іншим звіром Західної півкулі, за винятком, хіба що, бізона і кадьяцького ведмедя. Втім, я звернув увагу, що на освітленому майданчику поруч із грізлі був ще один звір — скунс. Грізлі не чіпав його, хоча міг би вбити скунса одним помахом своєї лапи. Чому він цього не зробив? Бо з власного досвіду знав, що такий вчинок не має сенсу.

Я теж переконався в цьому. Коли я хлопчиськом жив на фермі, я ловив чотириногих скунсів у чагарниках на березі Міссурі. А коли виріс, то зіткнувся з декількома двоногими скунсами на тротуарах Нью-Йорка. Мій сумний досвід спілкування з цими істотами навчив мене уникати скунсів обох видів.

Відчуваючи ненависть до ворогів, ми дозволяємо їм взяти гору над нами. Вони впливають на наш сон, наш апетит, наш артеріальний тиск, наше здоров'я, наше щастя. Наші вороги танцювали б від радості, якби знали, стільки неспокою, мук і клопоту вони нам завдають. Це, звісно, надає їм чудовий шанс поквитатися з нами! Наша ненависть не завдає їм шкоди, але наше життя вона перетворює на суцільне пекло.

Не пам’ятаю достеменно, хто сказав цю фразу: «Якщо егоїстичні люди намагаються використовувати вас із вигодою для себе, викресліть їх зі списку ваших друзів, але не намагайтеся поквитатися з ними. Зведення рахунків завдасть вам більшої шкоди, ніж їм». Думаєте, ці слова належать якомусь ідеалісту в рожевих окулярах? Але ви помиляєтеся. Вони взяті з бюлетеня поліцейського управління міста Мілуокі.

Але чим може зашкодити вам спроба помститися недругові? Насправді, варіантів багато. Журнал Life писав про те, що це може навіть зруйнувати ваше здоров’я: «Головною особливістю характеру гіпертоніків, тобто людей, що страждають на підвищений тиск, є схильність до образ. Коли образи стають хронічними, вони спричиняються до хронічної гіпертонії й серцевих недуг».

Тож, сподіваюся, вам зрозуміло, що коли Ісус сказав: «Любіть ворогів ваших», він проповідував не лише правильні етичні принципи. Він також проповідував принципи медицини XX століття. Коли Він учив прощати до «семи разів по сімдесят», то навчав нас, як убезпечитися від підвищеного тиску, серцевих хвороб, виразки шлунка і багатьох інших недуг.

Нещодавно в однієї моєї знайомої стався серйозний серцевий напад. Лікар призначив їй постільний режим і заборонив гніватися. Лікарі добре знають: якщо у людини слабке серце, то напад гніву може її вбити. Я сказав — може убити? Кілька років тому такий напад справді убив власника ресторану в Спокейні, штат Вашингтон. Зараз переді мною лежить лист від Джеррі Свортаута, начальника поліцейського управління цього міста: «Кілька років тому Вільям Фолкабер — шістдесятивосьмирічний власник кафе у Спокейні — загинув через те, що страшенно розлютився на кухаря, який сьорбнув каву з його філіжанки. Фолкабер вихопив пістолет і погнався за кухарем, але в цей момент його самого наздогнав серцевий напад. Він помер, стискаючи зброю у руці. За висновком судової експертизи, причиною серцевого нападу став гнів».

Заклик Ісуса «Любіть ворогів ваших» одночасно радить нам, як покращити свою зовнішність. І ви, і я знаємо жінок, обличчя яких вкриті безліччю зморшок і набули неприязного виразу через хронічну ненависть до оточення і тотальне невдоволення усім на світі. Найкращі косметичні засоби не повернуть вашій зовнішності і половини тієї привабливості, якої можуть додати їй уміння прощати, ніжність і любов.

Ненависть позбавляє вас навіть можливості смакувати їжею. Біблія з цього приводу каже, що краще їсти саму зелень, але з любов’ю, ніж тлусту воловину, але з ненавистю.

Хіба ваші вороги не радітимуть, якщо дізнаються, що ненависть до них позбавляє вас сил, стомлює, псує вашу зовнішність, порушує роботу вашого серця і, можливо, скорочує вам життя?

Навіть якщо ми не можемо одразу полюбити своїх ворогів, то, принаймні, давайте полюбимо себе. Давайте любити себе настільки, щоб не дозволяти нашим ворогам контролювати наш емоційний стан, наше здоров’я і наш зовнішній вигляд. Шекспір сказав: «Не розпалюйте пені для своїх ворогів, а то можете згоріти у ній самі».

Коли Ісус говорив, щоб ми прощали своїх ворогів до «семи разів по сімдесят», Він тим самим проповідував і розумний діловий підхід до вирішення наших проблем. Наприклад, я одержав лист від Джорджа Рони з Уппсали, Швеція. Протягом багатьох років він працював адвокатом у Відні. Під час Другої світової війни він виїхав до Швеції. У нього не було грошей, і він шукав роботу. Він умів говорити і писати декількома мовами, тож сподівався влаштуватися кореспондентом у фірму, що провадить міжнародну торгівлю. Більшість фірм йому відмовили, посилаючись на війну, але обіцяли занести його ім’я до картотеки. Втім, власник однієї фірми написав йому таку відповідь: «У вас помилкове уявлення про діяльність моєї фірми. Ви справляєте враження нетямущої і недалекої людини. Мені не потрібний кореспондент. Але якби я і потребував його, я нізащо не взяв би вас на роботу, оскільки ви погано знаєте шведську мову. У вашому листі дуже багато помилок».

Прочитавши лист, Рона страшенно розлютився. Що цей самозакоханий бовдур має на увазі, коли каже, що я не можу писати шведською? У нього самого повно помилок! Тому Джордж Рона написав відповідь, яка мала знищити цього бізнесмена. Але потім він задумався: «Стривай, а якщо цей чоловік має рацію? Я вивчав шведську, але це не моя рідна мова, тому, можливо, я і припускаюся помилок, навіть не помічаючи їх. Якщо вони в мене є, то я, звісно ж, повинен вивчити мову краще, бо хочу отримати роботу. Напевне, ця людина, навіть не бажаючи того, зробила мені ласку. А той факт, що вона була недостатньо чемна зі мною, не применшує користі від її листа. Отже, я маю подякувати за надану послугу».

Тому Джордж Рона пошматував майже завершений лист і склав інший. «Дуже люб’язно з вашого боку було завдати собі клопоту відповісти мені, особливо зважаючи на те, що вам не потрібний кореспондент. Вибачте, що я неправильно зрозумів напрям діяльності вашої фірми. Свій запит я складав на підставі отриманої мною інформації про те, що ваша компанія посідає одне з чільних місць у галузі, яка цікавить мене. Я не знав, що зробив декілька граматичних помилок у листі. Я прошу вибачення за мою неуважність, мені дуже незручно за неї. Відтепер я ретельніше вивчатиму шведську мову і намагатимуся не припускатися помилок. Дозвольте подякувати вам за те, що ви допомогли мені стати на шлях самовдосконалення».

За кілька днів надійшла відповідь, у якій керівник фірми висловлював бажання зустрітися з Роною. Вони познайомилися, і Рона отримав роботу. Так він на власному досвіді переконався, що «лагідність угамовує гнів».

Можливо, ми недостатньо святі, щоб любити своїх ворогів, але заради нашого власного здоров’я і щастя давайте принаймні навчимося прощати їх і забувати про них. Це вельми розумна поведінка. Конфуцій говорив: «Грабіж або наклеп не матимуть для вас жодного значення, якщо ви повсякчас про них не згадуватиме». Якось я запитав сина генерала Ейзенхауера, Джона, чи мстився його батько своїм кривдникам. «Ні, — була відповідь. — Батько не витрачав жодної хвилини на роздуми про людей, які йому не подобалися».

Існує старовинна приказка: «Дурень не може розлютитися, а мудрий — не хоче».

Такої ж позиції дотримував колишній мер Нью-Йорка Вільям Дж. Гейнор. Його шалено цькувала жовта преса, а якийсь маніяк ледь не вбив його з вогнепальної зброї. Коли він лежав у шпиталі й боровся за своє життя, то сказав: «Щоночі я подумки вибачаю все і всім!» Чи не надто це ідеалістично? Чи не забагато доброти і світлої віри? Якщо так, то давайте звернемося за порадою до відомого німецького філософа Артура Шопенгауера, автора «Етюдів про песимізм». Він вважав життя безглуздою і болісною подорожжю. Кожним своїм рухом він, здавалося, випромінював смуток. І все ж таки з глибини свого розпачу він вигукнув: «По можливості уникайте відчуття ворожнечі до будь-кого».

Бернард Барух був радником шести президентів — Вілсона, Гардінга, Куліджа, Гувера, Рузвельта і Трумена. Якось я запитав його, чи дошкуляли йому колись вороги. «Жодна людина не може ні принизити мене, ні дошкулити мені, — відповів Барух, — я не дозволю їй це зробити».

Ніхто не зможе ні принизити нас, ні дошкулити нам, поки ми самі не дозволимо це зробити.

Протягом усієї своєї історії людство шанувало тих людей, котрі, як і Христос, не мали ненависті до своїх ворогів. Я часто відвідую національний парк «Джаспер» у Канаді і завжди милуюся однією з наймальовничіших гірських вершин західної півкулі, яку назвали на честь Едіт Кейвелл — англійської медсестри, яку розстріляли німецькі солдати 12 жовтня 1915 року. У чому ж полягав її злочин? Вона жила в Бельгії й у власному будинку переховувала, годувала й лікувала поранених французьких і англійських солдатів, а потім допомагала їм дістатися до Нідерландів. Коли вранці перед розстрілом англійський капелан завітав до її тюремної камери, щоб підготувати її до смерті, Едіт Кейвелл вимовила дві фрази, гідні увічнення у бронзі і граніті: «Я зрозуміла, що патріотизм — це ще не все. Я ні до кого не повинна відчувати ні ненависті, ні ворожнечі». За чотири роки її останки перевезли до Англії, і церемонія поховання відбулася у Вестмінстерському абатстві. Мені довелося прожити в Лондоні цілий рік. Я часто стояв перед пам'ятником Едіт Кейвелл навпроти Національної картинної галереї і перечитував безсмертні слова, викарбувані у граніті: «Я зрозуміла, що патріотизм — це ще не все. Я ні до кого не повинна відчувати ні ненависті, ні ворожнечі».

Найнадійніший спосіб навчитися прощати наших ворогів і забувати про них полягає в тому, щоб з головою поринути в будь-яку важливу справу. Тоді образи, з якими будемо зустрічатися ми в житті, нічого для нас не означатимуть, бо ми будемо цілком зосереджені на своїй справі. Наприклад, давайте розглянемо один дуже драматичний випадок, що стався у сосновому лісі на берегах Міссісіпі у 1918 році. Лінчів суд! Його жертвою мало не став чорношкірий учитель і проповідник Лоуренс Джонс. Кілька років тому я відвідав засновану ним школу. Ця сільська школа називається Пайні-Вудс. Я виступав перед її учнями. Ця школа відома сьогодні всій країні, але я хочу розповісти про те, що сталося дуже давно, ще за напружених часів Першої світової війни. Серед мешканців центральної частини Міссісіпі почали поширюватися чутки, що німці підбурюють місцевих негрів зчинити заколот. Лоуренс Джонс — людина, що, як я вже казав, дивом уникла лінчування, — був звинувачений у сприянні спробам здійняти колотнечу серед негрів. Декілька білих чоловіків проходили повз церкву і чули, як Лоуренс Джонс казав своїй пастві: «Життя — це боротьба, в якій кожен чорношкірий повинен міцно тримати свою зброю і битися за те, щоб вижити і досягти успіху».

«Битися!» «Зброя!» Цих слів цілком вистачило, щоб білі чоловіки зібрали натовп, вдерлися до церкви, зв'язали проповідника, цілу милю тягли його волоком по дорозі, а потім поставили на купу хмизу і вже ладні були повісити його і спалити тіло, аж хтось крикнув: «Нехай скаже своє останнє слово перед смертю. Хай говорить! Хай говорить!» Лоуренс Джонс стояв на купі хмизу із зашморгом на шиї і говорив, боронячи своє життя і свою справу. У 1907 році він закінчив університет в Айові. Він мав спокійну вдачу і хист до музики, що допомогло йому здобути популярність серед студентів університету. По закінченні навчання він відмовився від пропозиції одного власника готелю, який хотів долучити хлопця до свого бізнесу. Він також відхилив пропозицію, зроблену йому однією заможною людиною, яка обіцяла профінансувати його подальшу музичну освіту. Чому? Тому що у нього була висока мрія. Коли він прочитав про життя Букера Т. Вашингтона, він захопився ідеєю присвятити своє життя навчанню бідних неосвічених чорношкірих братів. Він поїхав у найбідніший район на півдні країни, у містечко, що було розташоване за двадцять п'ять миль на південь від Джексона, штат Міссісіпі. Він заставив свого годинника за один долар шістдесят п'ять центів і на ці гроші заснував школу, де наука відбувалася надворі, а за парти слугували пні. Лоуренс Джонс розповідав розлюченому натовпу, як він навчав неписьменних чорношкірих хлопчиків і дівчаток, щоб у майбутньому вони мали змогу стати досвідченими фермерами, механіками, кухарями, економками. Він розповідав і про білих людей, що допомагали йому створити школу. Вони надали йому землю, ягнят, поросят, корів і гроші, щоб він міг продовжити свою викладацьку діяльність.

Коли Лоуренса Джонса запитали, чи ненавидів він тих, хто волочив його шляхом, збираючись повісити і спалити, він відповів, що надто заклопотаний для того, щоб ненавидіти. Його цілком поглинула справа, незрівнянно більш важлива, ніж його власне життя: «У мене немає часу на суперечки, немає часу на те, щоб шкодувати за чимось,і ніхто не може змусити мене настільки себе зневажати, щоб ненавидіти когось».

Лоуренс Джонс говорив щиро і зворушливо, тому що він вболівав не за себе, а за свою справу, і юрма притихла. Нарешті один старий ветеран армії конфедератів вимовив: «Схоже, він каже правду. Я знаю тих білих, чиї імена він згадав. Він гарно працює. Ми помилилися. Йому треба допомагати, а не вішати». Він пустив колом свого капелюха, і той самий натовп зібрав йому п'ятдесят два долари і сорок центів. Ці гроші дали ті ж самі люди, які щойно мали намір лінчувати Лоуренса Джонса — засновника сільської школи Пайні-Вудс, людину, що сказала: «У мене немає часу на суперечки, немає часу, щоб шкодувати за чимось, і ніхто не може примусити мене настільки себе зневажати, щоб ненавидіти когось».

Дев'ятнадцять століть тому Епіктет зазначив, що ми зазвичай пожинаємо плоди того, що посіяли, і доля майже завжди змушує нас розплачуватися за вчинені нами лиходійства. «Врешті-решт, — сказав Епіктет, — кожна людина заплатить за скоєний нею злочин. Людину, яка про це пам’ятає, ніхто і ніщо не буде дратувати, ніхто не стане жертвою її обурення чи ненависті; вона нікого не звинувачуватиме і не ображатиме».

Напевно, жодного державного діяча за всю історію Америки так не ображали й не ненавиділи, як Лінкольна. Але, як писав Герндон у книзі про Лінкольна, яка нині вважається класичною біографією цього політичного діяча, він «у своїх міркуваннях ніколи не виходив із власних симпатій або антипатій. Якщо треба було зробити щось важливе, він міг звернутися по допомогу навіть до заклятого ворога. Якщо людина завдавала йому особистих образ, але була найкращим кандидатом на якусь посаду, Лінкольн без вагань призначав її, наче вона була його другом... Не думаю, що він колись звільняв когось із посади через те, що той був його ворогом, чи з особистої неприязні».

Частіше за все Лінкольна винуватили і ображали ті люди, яких він особисто призначав на відповідальні посади, — Макклеллан, Сьюард, Стентон і Чейз. Крім того, за словами Герндона, Лінкольн вважав, що жодну людину не слід ні вихваляти, ні ганити за те, що вона зробила чи не зробила, тому що «всі ми — лише діти умов, обставин, навколишнього середовища, освіти, набутих звичок і спадкових рис, які формують людину і роблять її такою, як вона є і якою залишиться назавжди».

Може, Лінкольн і мав рацію. Якби ми успадковували фізичні, розумові й емоційні якості наших ворогів, якби життєві умови складалися для нас таким же чином, як і для наших ворогів, то ми діяли б, як вони. Ми просто не могли б учинити інакше. Тож давайте знайдемо в собі хоч трохи духовного вогню і повторимо за індійцями сіу їхню молитву: «О Великий Духу, не дозволяй мені ганити чи судити людину, поки я не поношу її мокасини два тижні». Тому замість того, щоб плекати ненависть до своїх ворогів, поспівчувайте їм і подякуйте Богові, що він не створив вас такими, як вони. Замість того щоб ганити ваших ворогів і мститися їм, поставтеся до них із розумінням, допомагайте їм і моліться за них.

Я виріс у родині, яка читала Біблію і постійно цитувала її. Щовечора ми ставали на коліна і промовляли «сімейну молитву». Я досі чую, як мій батько на далекій фермі у Міссурі повторює слова Ісуса — слова, які цитуватимуть доти, доки люди сповідуватимуть Його ідеї: «Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, благословляйте тих, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і женуть вас».

Мій батько намагався будувати своє життя згідно з цими словами. І вони запалили в його душі світло, яке можновладці всього світу шукають і не можуть знайти.

Тож якщо ви хочете виробити у себе умонастрій, який забезпечить вам спокій і щастя, дотримуйтеся Правила 2.

Ніколи не намагайтеся зводити рахунки з вашими ворогами, тому що це завдасть вам значно більшої шкоди, ніж їм. Беріть приклад із генерала Ейзенхауера, який ніколи не думав про людей, котрі йому не подобалися.

Розділ 14 Зробіть це — і ви ніколи не страждатимете через невдячність

ещодавно я познайомився з бізнесменом із Техасу, який нетямився від люті. Мене попередили, що він обов’язково викладе мені причини свого гніву за п’ятнадцять хвилин після нашого знайомства. І він справді зробив це. Випадок, який розлютив його, стався одинадцять місяців тому, але він і досі не міг заспокоїтися. Йому було несила говорити про щось, крім цього. Він дав різдвяну премію своїм тридцяти чотирьом працівникам, тобто виплатив кожному по триста доларів, але ніхто йому за це не подякував. «Я шкодую, — повторював він, — що взагалі заплатив їм ці гроші!»

«Розлючена людина, — казав Конфуцій, — завжди переповнена отрутою». Цей бізнесмен аж бризкав отрутою, і я щиро йому поспівчував. Йому було шістдесят років. За розрахунками страхових компаній, людина може прожити трохи більше двох третин від різниці між її нинішнім віком і вісімдесятьма роками. Отже цей чоловік, якщо йому пощастить, проживе ще чотирнадцять — п'ятнадцять років. Проте з того часу, що йому залишився, він майже рік витратив на гірку образу і обурення через подію, яка давно пішла у небуття. Мені було його шкода.

Замість того щоб обурюватися і жаліти себе, йому, напевно, слід було б поставити собі запитання: «Чому мій вчинок не отримав належної оцінки співробітників?» Можливо, він платив їм замалу зарплату і примушував працювати понаднормово? Чи вони не сприйняли премію як подарунок, бо вважали її цілком заслуженим заробітком? Можливо, він настільки дошкуляв їм своєю критикою і був такий пихатий, що ніхто просто не наважився звернутися до нього зі словами подяки? А, може, вони вирішили, що він видав їм премію, бо все одно велика частина його прибутку йшла на податки?

Але, з іншого боку, можливо, його співробітники були егоїстичними, підлими й невихованими людьми. Може бути те, може — інше. Я знаю про цей випадок не більше, ніж ви. Але я знаю, що сказав доктор Самуель Джонсон: «Подяка — це результат високого рівня розвитку людини. Її не зустрінеш серед невихованих людей».

Ось що я хочу до вас донести: цей чоловік припустився вельми поширеної, але досить неприємної помилки, очікуючи на подяку. Він просто не знав людської природи.

Якби ви врятували людині життя, то хіба чекали б на подяку від неї? Ви, може, й чекали б, але Самуель Лейбовіц — ні. До того як стати суддею, він працював адвокатом у кримінальних справах. Він врятував сімдесят вісім душ від страти на електричному стільці! Як ви гадаєте, скільки з них знайшли час подякувати Самуелю Лейбовіцу, або просто не полінувалися надіслати йому листівку з привітанням до Різдва? Скільки? Здогадайтеся! Правильно — жоден із них цього не зробив.

Ісус вилікував десять хворих на проказу за один день. Скільки з них спромоглися на слова подяки йому? Лише один. Подивіться самі в Євангелії від Луки. Коли Ісус звернувся до своїх учнів із запитанням: «А де ж інші дев'ятеро?» — з'ясувалося, що всі вони втекли, навіть не подякувавши Спасителеві! Дозвольте мені запитати вас: «Чому ви, я або той бізнесмен із Техасу за наші дрібні добрі справи повинні чекати більшої подяки, ніж та, яку отримав сам Ісус Христос?»

Що вже казати про справи, які стосуються грошей! У цьому разі ситуація ще безнадійніша. Чарлз Шваб розповів мені, як одного разу врятував банківського касира, який спекулював на фондовому ринку грошима, що належали банку. Шваб дав йому власні гроші, щоб врятувати того чоловіка від ув'язнення. Чи був касир йому вдячний? Так, але це тривало недовго. Потім той касир напався на Шваба, почав оббріхувати людину, яка врятувала його від в'язниці!

Чи буде вдячним вам ваш родич, якщо ви залишите йому мільйон доларів у спадок? Саме це зробив Ендрю Карнегі. Але якби трохи згодом Ендрю устав із могили, то був би шокований, почувши, як нещадно його родич кляне його! Чому? Тому що 365 мільйонів старий Карнегі заповів благодійним організаціям, а найближчому родичеві, за його словами, «залишив якийсь жалюгідний мільйон»!

От як все це відбувається. Людська природа завжди була людською природою, і навряд чи вона зміниться протягом вашого життя. То чом би не визнати цього факту? Чом би не ставитися до цього настільки ж реалістично, як ставився старий Марк Аврелій — один із наймудріших правителів Римської імперії? У своєму щоденнику він записав: «Сьогодні зустрічатимуся з надто балакучими людьми. Вони егоїстичні, захланні й невдячні. Але мене це не дивує і не турбує, бо світ не можна уявити без таких людей».

У цьому є сенс, чи не так? Якщо ми весь час будемо лише нарікати на людську невдячність, то кого в цьому звинувачувати? Людську природу чи наше незнання цієї природи? Тож не будемо чекати на подяку. І якщо ми раптом її отримаємо, вона стане для нас приємним сюрпризом, а якщо ні — то ми не відчуватимемо розчарування.

Це перша теза, на якій я хочу наголосити в цьому розділі: «Людям властиво забувати про вдячність; тому якщо ви чекатимете на подяку, приготуйтеся до розчарувань».

Я знаю одну жінку в Нью-Йорка, яка постійно нарікає на свою самоту. Ніхто з її родичів не бажає підтримувати з нею стосунків, і це не дивно. Якщо ви завітаєте до неї в гості, то вона годинами розповідатиме вам, як багато зробила для своїх племінниць, коли ті були малими. Вона доглядала їх, коли вони хворіли на кір, свинку і кашлюк; протягом багатьох років вони жили у неї; вона допомогла одній племінниці закінчити школу бізнесу, а друга жила в неї аж до заміжжя.

Чи відвідують її племінниці? Так, час від часу вони роблять це з почуття відповідальності. Але вони ненавидять ці візити, бо знають, що їм доведеться півтори години вислуховувати завуальовані докори своєї тітки, її нескінченні скарги і нарікання на свою долю. А коли ні докори, ні скарги, ні навіть погрози не змушують її племінниць приїхати до неї, у жінки починається «напад». Вона хапається за серце.

Чи справді у неї хворе серце? Так, лікарі кажуть, що у неї так зване «нервове серце», вона страждає на тахікардію. Але вони також зізнаються у власній безпорадності, оскільки її хвороба спричиняється емоційним станом.

Насправді цій жінці потрібні любов і увага. Вона називає це «вдячністю». Але вона ніколи не отримає подяки, тому що вимагає її. Вона переконана, що ця подяка належить їй по праву.

Існують тисячі жінок, схожих на неї, — жінок, які хворіють від «невдячності», самоти і браку уваги з боку рідних. Вони несамовито 124 прагнуть, щоб їх любили. Але у світі існує тільки один спосіб заслужити любов — припинити її вимагати і почати дарувати свою, не сподіваючись на взаємність.

Ви можете сказати, що все це — ідеалізм, позбавлене практичної доцільності витання у хмарах. Ні, це звичайний здоровий глузд. Це дієвий спосіб здобути щастя, про яке ми мріємо. Я знаю. Я бачив, як це сталося у моїй сім'ї. Мої батьки із задоволенням допомагали іншим. Ми були бідні й завжди у великих боргах. Але, попри скруту, мої тато і мама щороку надсилали гроші до сиротинцю в Каунсіл-Блафс, штат Айова. Вони жодного разу не були в цьому притулку. Може, ніхто й ніколи особисто не дякував їм за ці гроші, хіба листом. Але вони отримували іншу, незрівнянно вищу винагороду — радість допомагати маленьким дітям, не чекаючи на подяку.

Після того як я покинув рідну домівку, я щороку надсилав батькам грошовий переказ до Різдва і просив їх купити собі щось приємне. Але вони майже ніколи не витрачали ці гроші на себе. Коли одного разу я приїхав додому за декілька днів до Різдва, батько сказав мені, що купив на мій переказ вугілля і продукти для однієї вдови, у якої було багато дітей і мало грошей. Яку ж радість відчули від цих подарунків мої батьки? Це була радість від можливості щось віддати, не чекаючи нічого натомість!

Гадаю, мій батько точнісінько відповідає портретові ідеальної людини, яку змалював Аристотель. «Ідеальна людина, — писав Аристотель, — отримує втіху від того, що допомагає іншим, але відчуває незручність, коли інші допомагають їй. Величні натури роблять добро, ниці натури його приймають».

Ось друга теза, на яку я звертаю вашу увагу в цьому розділі:

«Якщо ми хочемо стати щасливими, то давайте перестанемо думати про подяку чи невдячність і почнемо робити добро заради внутрішньої радості, яку при цьому відчуваємо».

Протягом десяти тисяч років батьки рвуть на собі волосся через невдячність дітей.

Навіть шекспірівський король Лір вигукує: «...гадючі зуби — це менший страх, як від дітей невдячність»[13].

А чому, власне кажучи, наші діти мають бути вдячними нам, якщо ми самі не навчили їх цьому? Невдячність природна, і цим схожа на бур'яни. Подяку ж можна порівняти з трояндою. Її потрібно доглядати, поливати, плекати й захищати.

Якщо наші діти невдячні, то кого в цім звинувачувати? Може, самих себе? Якщо ми не навчили їх бути вдячними людям, то чому ж чекаємо, що вони будуть вдячні нам?

Я знаю одного чоловіка з Чикаго, який мав усі підстави скаржитися на невдячність своїх пасербів. Він працював на картонній фабриці і рідко заробляв більше сорока доларів на тиждень. Він одружився з удовою, яка переконала його позичити гроші, щоб послати двох її дорослих синів на навчання до коледжу. За свою зарплату в сорок доларів на тиждень він повинен був годувати сім'ю, платити за будинок, купувати дрова, одяг і, крім того, сплачувати борг. Він працював як віл протягом чотирьох років і не скаржився.

Чи подякували йому? Ні. Нікому й на думку не спало дякувати цьому чоловікові. Його дружина сприймала це як належне, а її сини брали з неї приклад. Вони ніколи не думали, що чимось зобов'язані своєму вітчимові, тож про вдячність і не йшлося!

Кого слід звинувачувати у такій ситуації? Хлопчиків? Безумовно, але їхня мати винна ще більше. Їй здавалося принизливим обтяжувати їхні юні долі «почуттям обов'язку». Вона не хотіла, щоб її сини починали життя «боржниками». Тому їй і на думку ніколи не спадало сказати їм: «Ваш вітчим зробив вам неоціненний подарунок — навчання в коледжі». Натомість вона постійно повторювала: «Хоч це він може для вас зробити».

Вона вважала, що оберігає своїх дітей, та насправді виховувала в них таке ставлення до життя, ніби весь світ їм заборгував. То було небезпечне виховання: один з її синів «позичив» гроші у свого працедавця і опинився у в'язниці!

Ми повинні пам'ятати, що наші діти здебільшого стають такими, якими ми їх виховуємо. Наприклад, сестра моєї матері, Віола Александер, є чудовим прикладом жінки, яка ніколи не мала жодних підстав нарікати на «невдячність» дітей. Коли я ще був хлопчиком, тітонька Віола забрала до себе свою матір, щоб піклуватися про неї, доглядала вона і матір свого чоловіка. Я заплющую очі і подумки лину в минуле. Мені здається, я й зараз бачу цих двох старих жінок, що мирно розмовляють, сидячи біля каміну в будинку на фермі у тітоньки Віоли. Чи дошкуляли вони їй? Гадаю, таке частенько траплялося. Але ви ніколи не здогадалися б про це, спостерігаючи за її поведінкою. Вона щиро любила цих старих жінок, в неї вони почувалися як удома. Тітонька Віола доглядала їх, хоча в неї самої було шестеро дітей. Але вона ніколи не вважала, що робить щось надзвичайне, і не чекала подяки за турботу про бабусь. Для неї така поведінка була цілком природною, вона охоче це робила.

Де тітонька Віола зараз? Двадцять із гаком років вона вдова. У неї шестеро дорослих дітей, які усі живуть окремо, в них свої родини. І всі вони нетерпляче очікують на її візити і запрошують до себе жити. І діти, й онуки її обожнюють і намагаються якнайчастіше спілкуватися з нею. Що ж, вони роблять це все через почуття обов'язку? Нісенітниця! Це любов, щира любов. Вони зростали в атмосфері тепла і доброти. Тож і не дивно, що зараз ці діти віддають матері ту любов, яку отримали від неї у дитинстві.

Отже, слід пам'ятати: щоб наші діти були нам вдячні, ми повинні самі виявляти вдячність до інших людей. Пам'ятайте, що маленькі дітки мають дуже великі вушка, якими уважно слухають, про що ми говоримо. Тож завжди будьте напоготові. І коли вам наступного разу спаде на думку применшити чиюсь доброту в їхній присутності, — зупиніться. Ніколи не кажіть: «Погляньте на ці серветки, які тітка Сью надіслала до Різдва. Вона виплела їх власноруч. І тут зекономила — стара скнара! Вона ж жодного цента на них не витратила!» Це зауваження може видатися вам цілком природним, але вас чують діти. Краще натомість похвалити тітку: «Погляньте, які гарні серветки надіслала нам тітка Сью на Різдво. Вони просто чудові! А скільки часу вона витратила на них! Давайте подякуємо їй листівкою». І ваші діти таким чином підсвідомо засвоять звичку цінувати добро і висловлювати вдячність тим, хто його робить.

Щоб уникнути образ і розчарувань через невдячність, дотримуйтеся Правила 3.

1. Замість того щоб нарікати на чиюсь невдячність, просто не чекайте на подяку. Пам'ятайте, що Ісус вилікував десять хворих на проказу за один день і лише один із них подякував Йому за це. Чому ж ми повинні очікувати на більшу вдячність, ніж отримав Ісус?

2. Пам'ятайте, що єдиний шлях стати щасливим полягає не в очікуванні подяки за свої вчинки, а в тому, щоб робити добро задля власної втіхи.

3. Пам'ятайте, що вдячність — це риса характеру, яку можна виховати. Тому якщо ми хочемо, щоб наші діти були вдячні, ми повинні навчити їх цьому.

Розділ 15 Віддали б ви те, що маєте, за мільйон доларів?

знаю Гарольда Еббота багато років. Він жив у Вебб-Сіті, штат Міссурі, і був завідувачем учбової частини на курсах, де я викладав. Якось ми зустрілися в Канзас-Сіті, і він підкинув мене своєю автівкою на мою ферму в Белтон, штат Міссурі. Під час цієї поїздки я запитав у нього, як він долає свій неспокій. У відповідь він розповів вельми цікаву історію, якої я ніколи не забуду.

«Раніше я часто хвилювався, — сказав він, — та якось весняним днем 1934 року крокував вулицею Вест-Доверті у Вебб-Сіті і несподівано став свідком видовища, яке змусило мене забути про всі мої тривоги. Все сталося протягом десяти секунд, але за ці десять секунд я дізнався більше про те, як треба жити, ніж за останні десять років мого життя. Два роки я хазяйнував у бакалійному магазині у Вебб-Сіті. За цей час я не лише втратив всі свої заощадження, а набрався таких боргів, що довелося виплачувати їх упродовж семи років. У неділю, за тиждень до цих подій, я зачинив свій магазин, а того дня прямував до банку, щоб узяти там позику на поїздку до Канзасу в пошуках роботи.

Я йшов, як людина, котру спіткало лихо. Я втратив віру в життя і здатність боротися. Раптом я побачив безногого чоловіка. Він сидів на маленькому дерев'яному візку, до якого були прикручені коліщатка від роликів, і пересувався, відштовхуючись від бруківки дерев'яними полінцями. Я побачив, як він перетнув дорогу і намагається заїхати на тротуар. Для цього він злегка нахилив свій візок. Цієї миті наші очі зустрілися, і чоловік усміхнувся. „Доброго ранку, сер! Прекрасний ранок, чи не так?“ — радісно промовив він. Я приголомшено дивився на нього і раптом зрозумів, який я багатий. У мене дві ноги. Я можу ходити. Мені стало соромно за те, що кілька хвилин тому я жалів себе. Я сказав собі, що коли ця людина може бути щасливою, радісною і упевненою в собі навіть без ніг, то, звісно ж, і я можу бути таким, адже у мене є аж дві ноги. Я відчув, як мене переповнює бадьорість. Раніше я збирався позичити у банку лише сто доларів, а зараз подумав, що подвою цю суму. Я мав намір сказати банківським службовцям, що їду до Канзаса, щоб спробувати знайти там роботу, але тепер я вирішив сказати, що їду, аби отримати роботу. Я взяв гроші і знайшов роботу». До дзеркала у моїй ванній кімнаті прикріплений аркуш паперу, де написані слова, які я читаю кожного ранку під час гоління:

«Я був засмучений, бо не мав черевиків.

Але тільки до тієї миті, коли зустрів чоловіка, в якого не було ніг».

Якось я запитав Едді Рікенбейкера про те, який найцінніший урок він отримав для себе, коли разом із товаришами двадцять один день просидів на рятувальних плотах у Тихому океані без жодної надії на порятунок. «Головний урок, який я отримав за цей час, — сказав він, — полягає в тому, що немає причин скаржитися на долю, якщо вам вистачає води і їжі».

У журналі Times була надрукована стаття про одного сержанта, що отримав поранення у битві під Гвадалканалом. Осколок снаряда поцілив йому в горло, і сержантові зробили сім переливань крові. Він написав своєму лікареві записку: «Я житиму?» Лікар відповів: «Так». Сержант написав другу записку: «Я зможу говорити?» Відповідь знов була ствердною. І тоді поранений написав: «То якого біса я хвилююся?.»

Чом би вам не запитати себе прямо зараз: «Якого біса я хвилююся?» Можливо, тоді ви зрозумієте, що причина вашого неспокою не така вже й суттєва.

Загалом у нашому житті близько 90% позитиву і лише 10 % негативу. Тож якщо ми хочемо бути щасливими, нам слід лише сконцентрувати свою увагу на тих 90 % хорошого в нашому житті й ігнорувати 10 % поганого. Якщо ж ми хочемо хвилюватися, ображатися і отримати виразку шлунка, то все, що нам треба зробити, — це зосередитися на 10 % поганого в нашому житті й ігнорувати 90 % хорошого.

«Думай і дякуй!» — такі слова викарбувані на багатьох англійських церквах, побудованих під час правління Кромвеля. Ці ж слова, «думай і дякуй», слід викарбувати і в наших серцях.

Думай про всіх, кому ти маєш дякувати, і дякуй Господові за всю Його благодать.

Джонатан Свіфт, автор «Мандрів Лемюеля Гуллівера», був одним із найпохмуріших песимістів у англійській літературі. Він так жалкував про те, що з’явився на світ, що кожен рік у день свого народження вдягався у все чорне і постував. Але навіть у своєму розпачі цей неперевершений песиміст віддавав належне цілющій силі веселощів і щастя. «Найкращими лікарями у світі, — заявляв він, — є лікар Дієта, лікар Спокій і лікар Радість».

Ми можемо звертатися по послуги до «лікаря Радість» безоплатно й цілодобово, варто лише сконцентрувати свою увагу на тих багатствах, якими ми володіємо. Ці багатства перевершують усі казкові скарби Алі-Баби. Чи продасте ви обидва своїх ока за мільярд доларів? У яку суму ви б оцінили обидві свої ноги? А свої руки, вуха? Своїх дітей? Свою сім’ю? Подумки складіть усі свої активи, і ви зрозумієте, що не віддасте те, що маєте, за всі багатства Рокфеллерів, Фордів і Морганів, разом узяті.

Але чи цінуємо ми це багатство? На жаль, ні. Як сказав Шопенгауер: «Ми зрідка думаємо про те, що у нас є, але постійно — про те, чого у нас немає». Так, саме схильність «зрідка думати про те, що у нас є» — це найбільша трагедія людства. Можливо, ця схильність завдала йому більшої шкоди, ніж усі війни і епідемії в історії.

Саме ця схильність призвела до того, що мій знайомий Джон Палмер перетворився «зі славного хлопчини на старого буркотуна» і мало не зруйнував свою родину. Він сам розповідав мені про це.

Містер Палмер жив у місті Патерсон, Нью-Джерсі. «Незабаром після повернення з армії я розпочав власний бізнес. Я працював удень і вночі. Спочатку все складалося якнайкраще. Потім виникли проблеми. Я ніде не міг знайти необхідні мені деталі й матеріали. Я злякався, що мені доведеться закрити свою справу. Я так нервував, що перетворився зі славного хлопчини на старого буркотуна. Я постійно лютував і дратувався. Я став нестерпним для всіх моїх близьких. Але я не помічав цього. І лише тепер я розумію, що мало не втратив своє щасливе родинне вогнище. Одного разу молодий інвалід війни, що працював на моєму підприємстві, сказав мені: „Джонні, тобі має бути соромно. Ти поводишся так, ніби ти — єдина у світі людина, яка зіткнулася з проблемами. Припустімо, тобі доведеться на деякий час закрити майстерню, то й що з того? Ти зможеш знову відкрити її, тільки-но все налагодиться. У тебе є так багато всього, за що ти повинен дякувати долі. Але ти завжди на щось нарікаєш. Боже милий, як би я хотів бути на твоєму місці! Подивися на мене. У мене тільки одна рука, а половина обличчя спотворена шрамом, але я ніколи ні на що не скаржуся. Якщо ти не перестанеш бурчати і нервувати, то втратиш не лише свій бізнес, а й здоров'я, сім'ю та друзів!“

Ці слова приголомшили мене. Завдяки їм я оцінив те, що мав, і усвідомив, наскільки ганебною була моя поведінка. Я негайно вирішив змінитися і стати таким, яким був раніше. І я зробив це!»

Одна моя знайома, Люсіль Блейк, довго була на межі життя і смерті, перш ніж навчилася радіти тому, що в неї є, і не хвилюватися за те, чого вона позбавлена.

Я познайомився з Люсіль багато років тому. Ми разом навчалися на факультеті журналістики Колумбійського університету, опановуючи майстерність написання коротких оповідань. Дев'ять років тому з нею стався нещасний випадок, що геть змінив її життя. Вона жила тоді в місті Туксон, штат Аризона. Ось історія, яку вона розповіла мені.

«Я тоді жила активним життям: навчалася грі на органі в Аризонському університеті, завідувала міською клінікою з виправлення дефектів мовлення і викладала музику в Дезерт-Віллоу-Ранч, відвідувала вечірки, танцмайданчики, захоплювалася нічною верховою їздою. Одного разу вранці я знепритомніла. У мене стався серцевий напад. Лікар сказав, що мені потрібно пролежати в ліжку рік, щоб повністю відновитися. Та він не був певен, що я колись цілком одужаю.

Пролежати рік у ліжку! Стати інвалідом і, можливо, навіть померти! Я не тямилася з жаху. Чому це сталося зі мною? У чому я завинила? Я ридма ридала з розпачу. Я була розлючена й обурена. Але таки дотримала поради лікаря і лягла у ліжко. Мій сусід містер Рудольф, художник, сказав мені: „Зараз ти думаєш, що пролежати рік у ліжку — це трагедія. Але це не так. У тебе буде час подумати і достеменно пізнати себе. За ці декілька місяців ти духовно розвинешся більше, ніж за все своє минуле життя!“ Я заспокоїлася і спробувала здійснити переоцінку життєвих цінностей. Я читала книги, які надихали мене. Якось із радіоприймача я почула такі слова: „Ви можете висловити тільки те, що міститься у вашій свідомості“. Подібні слова я не раз чула й раніше, але зараз я глибоко замислилася над ними.

Я вирішила думати тільки про те, що допомагає мені жити: про радість, щастя і здоров'я. Прокинувшись, я щоранку змушувала себе згадати все, за що мала дякувати долі. Я думала про те, що зараз ніде мені не болить, що в мене є чарівна маленька донька, я маю гострий зір і слух. Із радіоприймача лунає приємна музика. У мене є багато часу для читання. Я маю змогу добре харчуватися. В мене хороші друзі. Я перебувала у такому піднесеному настрої й мене відвідувало так багато людей, що лікар повісив на дверях моєї палати оголошення, щоб відвідувачі заходили за спеціально складеним розкладом.

Відтоді минуло дев'ять років. Зараз я знову живу активним життям. Я глибоко вдячна долі за той рік, який провела на лікарняному ліжку. Це був найнасиченіший і найщасливіший рік мого життя в Аризоні. Звичка, яку я виробила тоді у себе, — звичка дякувати долі за те хороше, що вона для мене зробила, — залишилася зі мною на все життя. Це одне з моїх найцінніших надбань. Мені соромно згадувати, що я навчилася жити лише тоді, коли опинилася на порозі смерті».

Люба моя Люсіль! Ти, можливо, і не здогадуєшся про це, але ти отримала такий самий урок, що й доктор Самуель Джонсон двісті років тому. «Уміння бачити позитивний бік кожної події, що відбулася, — сказав доктор Самуель Джонсон, — коштує значно більше, ніж річний прибуток у тисячу фунтів».

Зверніть увагу на те, що ці слова належать не оптимісту-професіоналу. Їх виголосила людина, що прожила у душевних муках, злиднях і голоді понад двадцять років, аж стала найвідомішим письменником свого покоління і найцікавішим співрозмовником усіх часів.

Логан Пірселл Сміт заклав глибоку мудрість у свої слова: «В житті існують дві головні мети: по-перше, здійснити свою мрію, а по-друге, зуміти отримати від цього задоволення. Друге під силу тільки наймудрішим».

Якщо хочете дізнатися, як перетворити миття посуду на найзахопливіше заняття, — прочитайте книгу про неймовірну мужність, яку виявила її авторка Боргільд Даль. Ця книга називається «Я хотіла бачити».

Ця книга написана жінкою, яка фактично була сліпа протягом півстоліття. «Я мала лише одне око, — пише вона, — та й те було вкрите шрамами. Я могла дещо розрізняти тільки крізь невеличкий отвір у лівому куточку ока. Читала я, тримаючи книгу дуже близько до обличчя і щосили скошуючи погляд ліворуч».

Але Боргільд Даль нікому не дозволяла жаліти себе й ніколи не вважала себе «неповноцінною». Дитиною вона хотіла гратися у «класи» із подругами, але майже не бачила накреслених ліній і позначок. Тому коли всі дітлахи розходилися по домівках, вона повзала рачки, запам'ятовуючи розташування ліній. Вона вивчила кожен сантиметр майданчика, де вони гралися, і незабаром стала найкращим гравцем серед своїх однолітків. Вона багато читала, тримаючи книгу з великим шрифтом так близько до очей, що її вії торкалися сторінок. Вона отримала два вчених ступені: один — бакалавра мистецтв в університеті міста Міннесота, другий — магістра мистецтв у Колумбійському університеті.

Вона почала свою викладацьку діяльність у крихітному селі Твін-Веллі, штат Міннесота, а згодом стала професором журналістики й літератури в коледжі Августина в Сіу-Фолз, штат Південна Дакота. Боргільд Даль викладала там протягом тринадцяти років. Крім того, вона читала лекції у жіночих клубах і брала участь у радіопередачах, присвячених критиці літературних творів. «Глибоко в душі, — пише вона, — я завжди здригалася від думки про цілковиту сліпоту. Щоб подолати цей страх, я намагалася поводитися невимушено, жити весело й радісно, майже безтурботно».

Потім у 1943 році, коли жінці було вже п'ятдесят два роки, сталося диво. Після операції в клініці Мейо її зір покращився у сорок разів!

Перед нею відкрився новий приголомшливий світ. Їй здавалося невимовно прекрасним усе — навіть миття посуду. «Я бавлюся з білою мильною піною в мийці, — пише вона. — Я занурюю в неї руки і набираю жменю малесеньких мильних бульок, підношу їх до світла і милуюся невеличкими грайливими веселками!»

Поглянувши у кухонне вікно над мийкою, вона побачила «горобців, що тріпотіли чорно-сірими крильцями. Вони стрімко летіли, незважаючи на хуртовину».

Боргільд Даль відчувала таке захоплення від споглядання мильних бульок і горобців, що завершила свою книгу словами: «Боже! — прошепотіла я. — Отче Небесний, дякую Тобі, дякую!»

Уявіть собі, що ви дякуєте Господу за можливість бачити грайливі веселки в мильних бульках і горобців, що летять крізь хуртовину! Нам із вами має бути невимовно соромно. Ми щомиті живемо серед казкової краси навколишнього світу, але надто сліпі, щоб помічати її, й надто пересичені, щоб нею тішитися.

Якщо хочете позбутися неспокою і почати жити, дотримуйтеся Правила 4.

Помічайте все позитивне у своєму житті й не зважайте на негативне.

Розділ 16 Знайдіть себе і будьте собою: пам'ятайте, що на світі немає другої такої людини, як ви

ереді мною лежить лист від Едіт Олред із Маунт-Айрі, штат Північна Кароліна. «Дитиною, я була дуже чутлива і сором'язлива, — пише вона. — Я завжди мала зайву вагу, а мої пухкі щічки іще додавали мені огрядності. Моя мати була тим іще консерватором і вважала, що людина не обов'язково має гарно вдягатися і виглядати. Вона завжди казала: „Широке вбрання практичніше на відміну від вузького, яке розлазиться по швах“, тож і вдягала мене так. Я ніколи не відвідувала вечірки, ніколи не розважалася, ніколи й нікуди не ходила зі своїми однокласниками після уроків. Я не займалася спортом. Я була занадто сором'язлива. Я відчувала, що не схожа на інших, і вважала себе непривабливою.

Минали роки, я подорослішала і вийшла заміж за чоловіка, який був старший від мене на кілька років. Але й це не змусило мене змінитись. Його родина складалася з урівноважених і певних у собі людей. Вони знали собі ціну. Такою хотіла бути і я. Я щосили намагалася бути подібною до них, та ніяк не могла цього зробити. Усі їхні спроби розворушити мене призводили до того, що я ще більше замикалася в собі. Я стала нервовою і дратівливою. Я уникала всіх своїх друзів. Мій стан настільки погіршав, що я лякалася будь-якого дзвінка у двері! Моє життя не склалося. Я — невдаха. Я боялася, що мій чоловік помітить це, тож як ми були на людях, намагалася виглядати веселою і часто перегравала. Після таких зустрічей я кілька днів почувалася нещасною. Врешті мене охопив такий розпач, що я не бачила сенсу жити далі. Я вирішила накласти на себе руки».

Що ж змінило долю цієї нещасної жінки? Лише одне випадкове зауваження!

«Випадкове зауваження, — продовжувала місіс Олред, — докорінно змінило моє життя. Якось моя свекруха розповідала про те, як вона виховувала своїх дітей. „Я завжди вимагала, — сказала вона, — щоб вони залишалися самими собою“. „Бути самим собою“. Це зауваження змінило все моє життя! Я вмить зрозуміла, що всі мої негаразди спричинені намаганнями грати роль, яка мені зовсім не пасувала!

Я змінилася за ніч! Я стала собою. Я намагалася зрозуміти власну особистість. Намагалася з'ясувати, хто ж я насправді така. Я проаналізувала всі свої плюси й мінуси. Навчилася розбиратися в кольорах і стилях одягу, почала носити вбрання, яке надзвичайно мені личило. Я знайшла нових друзів, стала членом невеликої громадської організації і страшенно злякалася, коли мені доручили зробити доповідь. Але що частіше я виступала, то сміливішою ставала. На все те пішло чимало часу, та сьогодні я щасливіша, ніж будь-коли. Виховуючи власних дітей, я завжди навчала їх тому, чого сама навчилася з власного гіркого досвіду: „Будь-що залишайтеся самими собою“.»

Ця проблема — бути самим собою, — за словами доктора Джеймса Гордона Джилкі, «стара як світ, і вирішення її таке ж універсальне, як і людське життя». А небажання бути собою є причиною численних неврозів, психозів і комплексів. Алджело Патрі, який написав тринадцять книг і тисячі газетних статей про виховання дітей, каже: «Найнещаснішою є та людина, яка прагне стати кимось чи чимось іншим, ніж та особистість, якою вона є за своїм фізичним та психічним станом».

Це пристрасне бажання бути кимось іншим надзвичайно поширене в Голлівуді. Сем Вуд, один з найвідоміших режисерів Голлівуду, розповідав, що найбільші труднощі при спілкуванні з молодими амбітними акторами виникали у нього саме через цю проблему: примусити їх бути самими собою. Вони всі хотіли бути другою Ланою Тернер чи третім Кларком Гейблом. «Глядачам вже знайома гра цих акторів, — не втомлюється повторювати їм Сем Вуд, — і тепер вони прагнуть чогось новенького».

Перш ніж поставити такі стрічки, як «Прощавайте, містере Чіпс» і «По кому подзвін», Сем Вуд багато років працював у сфері торгівлі нерухомістю, готуючи агентів із продажу. Він переконаний, що і в бізнесі, й у кіно існують однакові принципи. «Ви нічого не досягнете, якщо тупо, неначе мавпа, копіюватимете інших людей. Не можна бути папугою. Досвід навчив мене, — говорить Сем Вуд, — що слід якнайшвидше позбуватися людей, які намагаються видавати себе за інших».

Нещодавно я запитав Пола Бойнтона, начальника відділу кадрів однієї великої нафтової компанії, якої найбільшої помилки припускаються люди, що звертаються до нього у пошуках роботи. Хто, як не він, має це знати? Адже він розмовляв більш ніж із шістдесятьма тисячами кандидатів на посади в його компанії і написав книгу «Шість способів отримати роботу». Він відповів: «Найбільша їхня помилка полягає в тому, що вони намагаються видавати себе за інших. Замість того щоб поводитися невимушено і відверто, вони прагнуть давати такі відповіді, які, на їхню думку, хочу почути я. Але це не дає результату, тому що брехуни нікому не потрібні. Як і фальшиві гроші».

Ось історія однієї дівчини, яка переконалася у правдивості цих слів на власному гіркому досвіді. Вона була дочкою кондуктора трамвая і дуже хотіла стати співачкою, та в неї був завеликий рот і випнуті зуби. Коли вона дебютувала на сцені нічного клубу в Нью-Джерсі, то намагалася верхньою губою прикривати нижні зуби, щоб виглядати більш привабливою, та від того була кумедною і виступ міг скінчитися провалом.

Проте серед відвідувачів нічного клубу був чоловік, який, почувши її спів, розпізнав у ній справжній талант. «Послухай, — відверто сказав він, — я бачив твій виступ, і знаю, що ти намагаєшся приховати. Ти соромишся своїх зубів!» Дівчина збентежилася, але чоловік продовжував: «Ну то й що з того? Це не злочин — мати такі зуби. Не намагайся їх приховати! І глядач полюбить тебе, коли побачить, що ти не соромишся. До того ж, — прозірливо зазначив він, — ці зуби, які ти намагаєшся приховати, можливо, забезпечать тобі успіх і багатство».

Кесс Дейлі дотримала цієї поради і забула про свої зуби. Відтоді вона думала лише про публіку, яка її слухає. Вона широко розкривала рота і співала з таким натхненням і пристрастю, що стала зіркою радіо і телебачення. Тепер інші співачки намагаються її наслідувати!

Широко відомий Вільям Джеймс вважав, що кожна людина в середньому розвиває лише десять відсотків своїх розумових здібностей. Він мав на увазі людей, які не змогли знайти самих себе. «Порівняно з тим, якими ми повинні бути, — писав він, — ми перебуваємо у напівсні. Ми використовуємо тільки невеличку частку своїх фізичних і духовних сил. Загалом, людська істота має величезні можливості для розвитку. Людина обдарована різними талантами, але зазвичай їх не використовує».

Ми теж маємо такі здібності, тож давайте не гаяти часу на хвилювання з приводу нашої несхожості на решту людей. Ви — щось нове у цьому світі. Ніколи раніше, за весь час існування людства, не було нікого подібного до вас, і протягом усіх наступних тисячоліть не буде. Згідно з даними генетики, ми є наслідком взаємодії 24 батьківських і 24 материнських хромосом. Ці сорок вісім хромосом містять всю інформацію про нашу спадковість. «У кожній хромосомі, — говорить Амран Шейнфелд, — може налічуватися від двох десятків до сотні генів, причому для того, щоб повністю змінити напрям розвитку людини, іноді достатньо зміни лише в одному гені». Справді, ми створені «жахливим і чудовим чином».

Навіть після того, як ваші батьки зустрілися і одружилися, існував лише один шанс із 300 000 мільярдів, що народиться саме така людина, як ви! Іншими словами, якби ви мали 300 000 мільярдів братів і сестер, вони всі були б несхожими на вас. Гадаєте, все це припущення? Ні, це науковий факт. Якщо ви хочете отримати додаткові відомості з цього питання, завітайте до бібліотеки і візьміть книгу, що називається «Ви і спадковість». Автор — Амран Шейнфелд.

У мене є всі підстави наполягати на необхідності «знайти себе», тому що я сам глибоко зацікавлений цим питанням. Я знаю, про що кажу. Мій сумний досвід коштував мені надто дорого. Так, коли я вперше приїхав до Нью-Йорка з кукурудзяних ланів Міссурі, я вступив в Американську академію драматичного мистецтва. Я хотів бути актором. Мені спала на думку, як я вважав, блискуча ідея, така проста і така безпрограшна, що я дивувався, як на неї ще не натрапили тисячі людей. Ідея полягала ось у чому: я дізнаюся, як відомі актори того часу, наприклад Джон Дрю, Волкер Хемпден і Отіс Скіннер, здобули собі славу. Потім я збирався взяти найкращі якості кожного з них і поєднати їх у собі. Я був переконаний, що завдяки цьому стану найвидатнішим і неперевершеним актором. Яким безглуздям це було! Якою нісенітницею! Мені довелося витратити роки свого життя, щоб навчитися копіювати інших людей, аж у моїй нетямущій міссурійській довбешці майнула думка про те, що я повинен бути самим собою і що я ніколи не буду кимось іншим.

Цей сумний досвід мав би стати мені гарним уроком на все життя. Але не став. Він навчив би кого завгодно, але тільки не мене. Я був надто дурний для цього. Мені довелося отримати ще один подібний урок. За декілька років я взявся писати книгу, котра, я сподівався, стане найкращим посібником з ораторського мистецтва для бізнесменів. Щодо цієї книги у мене була така сама дурна ідея, як і щодо акторської гри. Я збирався запозичити ідеї багатьох інших авторів і об'єднати їх в одній книзі, яка розповідатиме про все. Отож, я позбирав десятки книг про ораторське мистецтво і витратив цілий рік на те, щоб виловити з них корисні думки і скомпонувати їх у моєму рукописі. Але врешті-решт мені знову стало зрозуміло, що я клею дурня. Моя книга являла собою безладну суміш чужих думок. Вона була така штучна і нудна, що жоден бізнесмен не став би витрачати на неї час. Тому я викинув на смітник плід своєї річної роботи і почав усе спочатку. Цього разу я сказав собі: «Ти маєш залишатися Дейлом Карнегі з усіма його вадами і пристрастями. Ти не можеш бути кимось іншим». Я відмовився від наміру поєднати в собі риси і думки інших людей, засукав рукави і зробив те, що мав зробити з самого початку: написав підручник з ораторського мистецтва на підставі власного досвіду, спостережень і переконань як оратора та викладача теорії публічних виступів. Я засвоїв — сподіваюся, назавжди — урок, який засвоїв і сер Волтер Релей. (Я маю на увазі не того сера Волтера, який застелив брудну бруківку своїм плащем, щоб королева могла стати на нього. Тут йдеться про сера Релея, що був професором англійської літератури в Оксфорді в 1904 році.) «Я не здатен написати книгу, гідну творів Шекспіра, — сказав він, — але я можу написати свою власну книгу».

Будь собою. Дій відповідно до поради, яку Ірвінг Берлін дав покійному Джорджу Гершвіну. Коли вони зустрілися, Берлін був вже знаним композитором, а Гершвін робив у музичній кар'єрі лише перші кроки. Він писав легку музику і отримував за це 30 доларів на тиждень. Гершвін глибоко вразив Берліна своїми здібностями, і той запропонував йому посаду свого музичного секретаря із зарплатою втричі вищою, ніж та, яку тоді отримував Гершвін.

«Проте вам не слід приставати на мою пропозицію, — порадив Берлін. — Якщо ви працюватимете моїм секретарем, то можете перетворитися на другого Берліна. Якщо ж ви наполегливо йтимете своїм шляхом, то прийде час — і ви станете першим Гершвіном».

Гершвін дотримав цієї поради і врешті став одним з найвідоміших американських композиторів свого покоління.

Чарлі Чаплін, Вілл Роджерс, Мері Маргарет Макбрайд, Джин Отрі та мільйони інших знаних людей повинні були засвоїти урок, який я намагаюся донести до вас у цьому розділі. Їм це дорого коштувало — так само, як і мені.

Коли Чарлі Чаплін робив свої перші дублі в кіно, режисер вимагав, щоб він наслідував відомого на той час німецького коміка. Чаплін не міг розвиватися як актор, поки не виявив свою індивідуальність. Щось подібне сталося і з Бобом Хоупом. Він витратив роки на виконання танців і пісень, але нічого не досяг, поки не зрозумів, що треба бути самим собою. Він здобув популярність, лише обравши власний жанр — мистецтво розповідати гуморески. Роджерс протягом багатьох років грав у водевілях ролі без слів. Він так і залишився б статистом, якби не виявив у себе унікальний талант розповідати гумористичні історії.

У своїх перших радіопередачах Мері Маргарет Макбрайд зазнала невдачі, тому що намагалася наслідувати одну ірландську комічну актрису. Коли ж вона стала грати саму себе — сільську дівчину з Міссурі, — то швидко перетворилася на одну з найпопулярніших зірок нью-йоркського радіо.

Коли Джин Отрі намагався позбутися свого техаського акценту і стверджував, що народився в Нью-Йорку, люди лише реготали в нього за спиною. Але коли він заграв на своєму банджо і заспівав ковбойських балад, то швидко став найвідомішим у світі ковбоєм як у кіно, так і на радіо.

Кожен із нас — це щось нове у цьому світі. Радійте цьому. Максимально використовуйте те, що подарувала вам природа. Врешті, будь-яке мистецтво є автобіографічним. Ви можете співати лише своїм голосом і малювати лише своєю рукою. Ви повинні бути такими, якими вас зробили ваш досвід, умови вашого життя і спадковість. Будь-що ви повинні обробляти свій власний «маленький сад». У своєму есе «Довіра до себе» Емерсон писав: «У духовному житті кожної людини настає такий момент, коли вона усвідомлює, що заздрість є породженням невігластва; що наслідування — це самогубство; що людина, бажає вона того чи ні, повинна примиритися з собою і зі своєю долею; що на хліб насущний заробить вона лише тоді, якщо оброблятиме свій клаптик землі. Сили, закладені в кожній людині, не мають аналогів у природі, й лише їй самій судилося пізнати, на що вона здатна, а цього не можна з'ясувати, поки вона сама не випробує себе».

Так сказав Емерсон. А ось як висловив ту ж думку поет Дуглас Меллок.

Щоб виробити у себе таке ставлення до життя, яке дозволить вам заспокоїтися, дотримуйтеся Правила 5.

Не наслідуйте інших. Знайдіть себе і будьте самими собою.

Розділ 17 Якщо вам дістався лимон, зробіть із нього лимонад

ід час роботи над цією книгою я відвідав Чиказький університет і запитав у його ректора, Роберта Мейнарда Хатчинса, як він долає неспокій. Він відповів: «Я завжди намагався дотримуватися поради покійного Джуліуса Розенвальда, колишнього президента фірми Sears, Roebuck and Company, який сказав: „Якщо тобі дістався лимон, зроби з нього лимонад“».

Саме так і чинить відомий освітянин. Але дурень робить навпаки. Якщо життя підсовує йому лимон, він здається і говорить: «Я програв. Це доля. У мене немає шансів». Потім він починає нарікати на життя і жаліти себе. Але коли лимон потрапляє до мудреця, той каже: «Який урок я можу отримати з цієї невдачі? Як я можу виправити ситуацію, що склалася? Як лимон перетворити на лимонад?»

Великий психолог Альфред Адлер все життя вивчав людей і запаси життєвих сил, які в них приховані. Він заявляв, що одна з найдивовижніших людських якостей полягає в умінні «перетворювати мінуси на плюси».

Ось повчальна історія про жінку, яка вчинила саме так. Її звуть Тельма Томпсон. «Під час війни, — розповідала вона, — мій чоловік служив у навчальному військовому таборі неподалік від пустелі Мохаве в штаті Каліфорнія. Я поїхала туди разом із ним, щоб не розлучатися. Я зненавиділа це місце. Воно було просто огидне. Ніколи в житті я не була такою нещасною. Мого чоловіка послали на маневри в пустелю, а я залишилася в крихітному будиночку одна-однісінька. Спека була нестерпна — 125 градусів за Фаренгейтом[14] в тіні кактусів. Поблизу не було жодної душі, з якою я могла б поспілкуватися. Там мешкали самі лише індіанці й мексиканці, які не розуміли англійської. Вітер віяв безперервно, і в стравах, які я їла, було повно піску, піску, піску!

Я почувалася страшенно нещасною і так жаліла себе, що написала своїм батькам листа. Я писала, що сил моїх вже немає, що я здаюся і повертаюся додому, і що я не можу більше жодної хвилини це терпіти. Їй-богу, краще я опинилася б у в'язниці! У відповідь батько написав мені лише два рядки. Ці два рядки назавжди закарбувалися у моїй пам'яті. Вони цілком змінили моє життя.

Я знов і знов перечитувала ці рядки, і мені стало соромно за свою поведінку. Я вирішила відшукати хоч щось позитивне у моїй ситуації. Я намагалася побачити зірки.

Невдовзі я заприятелювала з місцевими мешканцями, і мене вразило їхнє ставлення до мене. Коли я зацікавилася їхніми тканинами і керамікою, вони подарували мені свої найкращі вироби, які відмовлялися продавати туристам. Я вивчала дивовижні форми кактусів: юки і юки деревовидної. Я багато нового дізналася про лугових песиків, милувалася заходами сонця в пустелі, збирала морські мушлі, що пролежали тут три мільйони років відтоді, коли піски пустелі були дном океану.

Що ж спричинило такі вражаючі зміни у мені? Пустеля Мохаве не змінилася. Індіанці не змінилися. Але змінилася я сама. Я змінила своє ставлення до того, що відбувається. І в такий спосіб найжахливіший кошмар обернула найцікавішою пригодою у своєму житті. Я відкрила для себе новий світ. Він схвилював і надихнув мене. Я була така зворушена, що написала про це книгу — роман, який був виданий під назвою „Осяяні бастіони“. Я визирнула зі зведеної мною в'язниці і побачила зірки».

Тельмо Томпсон, ви відкрили для себе стару істину, якій навчали греки за п’ятсот років до Різдва Христового: «Найкращі речі зробити найскладніше».

Гарі Емерсон Фосдік вже у XX столітті повторив це знову: «Щастя здебільшого не є задоволенням, переважно це — перемога». Так, це перемога, яка сприймається як наслідок подолання труднощів, як тріумф, коли ми свої лимони перетворюємо на лимонад.

Якось я відвідав будинок одного щасливого фермера у Флориді, який спромігся перетворити на лимонад навіть отруйний лимон. Коли він купив цю ферму, то деякий час перебував у цілковитому розпачі. Земля там виявилася ні до чого не придатною. На ній не можна було ні вирощувати фрукти, ні розводити свиней. На ділянці росли дуби та жили гадюки-гримучки. Але згодом йому майнула думка перетворити мінуси на плюси. Чому б не отримати користь від гадюк-гримучок? На подив усіх сусідів, він почав консервувати їхнє м'ясо. Кілька років тому я зупинився у нього і виявив натовпи туристів, що бажали побачити цю ферму гримучих змій. За рік її відвідували двадцять тисяч чоловік. Його бізнес процвітав. Отруту із зубів змій він доправляв до лабораторій, де з неї робили сироватку проти зміїних укусів. Зміїну шкіру він продавав за нечувані гроші. З неї виробляли дамські сумочки і черевики. Я бачив, як консервоване зміїне м'ясо відвантажувалося покупцям по всьому світу. Я купив листівку із зображенням цієї ферми і відіслав її з поштового відділення в селі, яке нещодавно змінило свою назву на «Змія-Гримучка» — на честь чоловіка, який перетворив отруйний лимон на солодкий лимонад.

Я багато подорожував Америкою і мав змогу познайомитися з десятками людей, які виявили свою «здатність перетворювати мінус на плюс».

Нині покійний Вільям Боліто, автор книги «Дванадцятеро проти богів», виразив цю думку такими словами: «Найважливіше в житті полягає не в тому, щоб максимально використовувати свої досягнення. Це здатен зробити будь-який дурень. Найважливіше полягає в тому, щоб отримувати користь зі своїх втрат. Це потребує розуму. У цьому і полягає різниця між мудрецем і дурнем».

Боліто сказав це після того, як внаслідок нещасного випадку на залізниці втратив одну ногу. Також я знаю чоловіка, який утратив обидві ноги, але — не повірите! — спромігся перетворити цей мінус на плюс. Його звуть Бен Фортсон. Я зустрів його в ліфті готелю в Атланті, штат Джорджія.

Коли я увійшов до ліфта, мою увагу привернув усміхнений і життєрадісний чоловік без обох ніг. Він сидів у інвалідному візку в кутку ліфта. Ліфт зупинився на його поверсі, і він ввічливо звернувся до мене з проханням посунутися вбік і дати йому можливість виїхати. «Вибачте, будь ласка, — сказав він, — що я завдаю вам незручностей», — і при цьому його обличчя осяяла тепла промениста усмішка.

Я вже зайшов у свій номер, а перед очима в мене все ще стояла та посмішка. Я довго не міг заспокоїтися. Я відшукав того життєрадісного каліку і попросив розповісти про своє життя.

«Це сталося у 1929 році, — знов усміхнувшись, почав він. — Я поїхав у ліс по ліщинову лозу, щоб зробити з неї опори для витких бобів на своєму городі. Я завантажив лозою свій „форд“ і рушив додому. Аж раптом одна лозина потрапила під колесо. Машина втратила керування в той самий момент, коли я здійснював різкий поворот. Автівка врізалася в дерево, я випав з неї й пошкодив собі хребет. Мої ноги спаралізувало.

Мені тоді було двадцять чотири роки. Відтоді я не зробив жодного кроку».

У двадцять чотири роки він був довічно засуджений до інвалідного візка! Я поцікавився, як за таких умов йому вдалося зберегти мужність і спокій. Він відповів: «О, я був у розпачі! Я кляв свою долю!» Але з роками чоловік переконався, що постійні нарікання не дають нічого, крім люті. «Врешті я зрозумів, — сказав він, — що як інші люди ставляться до мене уважно і доброзичливо, так і я повинен ставитися з добротою і увагою до них».

Я запитав його, чи вважає він після стількох років, що та аварія була жахливим нещастям у його житті. Він швидко відповів: «Ні, — і додав: — Я тепер майже радий, що так сталося». Чоловік розповів мені, що після того, як подолав шок і обурення, він відкрив для себе новий світ. Він захопився читанням і полюбив літературу. За чотирнадцять років він прочитав близько тисячі чотирьохсот книг, які відкрили для нього нові обрії і зробили його життя надзвичайно насиченим. Він почав слухати гарну музику, і зараз отримує величезне задоволення від симфоній, які раніше примушували його нудьгувати. Але найголовніше, що в нього з'явився час на роздуми. «Вперше у житті, — сказав він, — я зміг неупереджено подивитися на світ і зрозуміти справжню цінність речей. Я почав усвідомлювати, що більшість моїх колишніх прагнень нічого не варті».

Завдяки читанню книг він зацікавився політикою, вивчив суспільні проблеми і виголошував промови на засіданнях, сидячи у своєму інвалідному візку! З часом він познайомився з багатьма людьми, і люди дізналися про нього. Сьогодні Вен Фортсон, інвалід без обох ніг, є секретарем штату Джорджія!

Останні тридцять п'ять років я вів курси для дорослих у Нью-Йорку. За цей час я виявив, що більшість моїх слухачів глибоко засмучені через відсутність у них вищої освіти. Вони вважають, що це створює їм у житті суттєві перешкоди. Я натомість можу засвідчити, що знайомий із тисячами людей, які досягли успіху, не закінчивши коледжу. Тому я часто розповідаю цим своїм слухачам історію про одного мого знайомого, який не закінчив навіть середньої школи. Він виріс у жахливих злиднях і був ще дитиною, коли помер його батько. Гроші на труну зібрали батькові друзі. Мати пішла працювати на фабрику, де виготовляли парасольки. Її робочий день тривав десять годин, але вона ще брала роботу додому і працювала майже до півночі.

Хлопчик почав ходити в театральний гурток при церкві. Він так захопився акторською грою, що вирішив опанувати ораторське мистецтво. Це привело його у політику. В тридцять років його обрали членом законодавчих зборів Нью-Йорка. Але він, на жаль, виявився не підготовленим до такої відповідальності. Він навіть відверто зізнався мені, що взагалі не розуміє, що там до чого. Він вивчав великі складні законопроекти, за які мав голосувати, — але для нього вони були такими ж незрозумілими, неначе написані мовою індіанців чоктоу. Він розгубився і розхвилювався, коли його обрали членом комітету з лісів і лісового господарства. Він був украй розгублений і схвильований, коли його обрали членом Банківської комісії штату, адже він ніколи не мав свого рахунку в банку. Він зізнався мені, що вже був готовий відмовитися від тієї посади. Але йому було соромно розповісти про це матері, тож він працював далі. У розпачі він вирішив витрачати на навчання по шістнадцять годин на день і перетворити свій лимон неуцтва на лимонад знання. Внаслідок цього з місцевого політика він перетворився на політичну постать національного масштабу. І навіть газета New York Times назвала його «найшанованішим мешканцем Нью-Йорка».

Я розповідаю про Ела Сміта.

За десять років після того, як Ел Сміт розпочав реалізацію своєї програми політичної самоосвіти, він став найвидатнішою особистістю в уряді штату Нью-Йорк. Чотири рази він обирався губернатором Нью-Йорка. Цей рекорд не повторив ніхто. У 1928 році він був кандидатом у президенти від демократичної партії. Шість найбільших університетів, зокрема, Колумбійський і Гарвардський, присвоїли почесні наукові ступені людині, що не мала навіть середньої освіти.

Ел Сміт сам говорив мені, що все це він отримав завдяки наполегливій праці. Якби він не займався самоосвітою шістнадцять годин на добу, йому не вдалося б перетворити свої мінуси на плюси.

Що більше я вивчаю причини успіху людей, то більше переконуюся в тому, що багато хто із них досяг своєї мети завдяки перешкодам, що виникли на початку їхньої діяльності. Саме труднощі спонукали їх докласти значних зусиль, що призвело до приголомшливих результатів. Як казав Вільям Джеймс: «Наші проблеми несподівано допомагають нам».

Так, цілком можливо, що Мільтон писав прекрасні вірші, тому що був сліпий, а Бетховен ніколи не створив би такої чарівної музики, якби не був глухий.

Елен Келлер досягла неперевершених висот завдяки своїй сліпоті й глухоті.

Якби Чайковський не пережив страшного розчарування через нещасливий шлюб, яке мало не змусило його накласти на себе руки, якби його власне життя не було б сповнене пафосу трагедії, то, можливо, світ ніколи б не почув його безсмертної «Патетичної симфонії».

Коли б у житті Достоєвського і Толстого не траплялися болісні події, то, напевне, вони ніколи б не змогли написати своїх безсмертних романів.

«Якби я не був таким безнадійним інвалідом, — писав чоловік, що дав людству нову наукову концепцію життя на Землі, — я не подужав би цієї величезної роботи». Так Чарлз Дарвін відверто зізнавався в тому, що його фізичні вади несподівано допомогли йому в житті.

У той самий день, коли в Англії народився Дарвін, у хатинці в лісах Кентуккі на світ з’явилася інший хлопчик. Йому теж допомогли труднощі. Його звали Лінкольн — Авраам Лінкольн. Якби він виріс у родині аристократів, здобув юридичну освіту в Гарварді і був щасливим у шлюбі, він, можливо, ніколи б не знайшов у глибині свого серця ні тих проникливих слів, які увічнив у Геттісберзі, ні священної поеми, яку прочитав того дня, коли вдруге обійняв посаду президента, — найпрекрасніші і найшляхетніші слова, які промовив можновладець: «Без ненависті, але з милосердям до всіх...»

Гарі Емерсон Фосдік у своїй книзі «Здатність бачити суть» писав: «У скандинавів є приказка, яку більшості з нас слід було б обрати гаслом свого життя: „Північний вітер створив вікінгів“». Хто сказав, що безтурботне й радісне життя, позбавлене труднощів і клопоту, саме робить людей гарними чи щасливими? Навпаки, люди, що звикли жаліти себе, залюбки робитимуть це, зручно вмостившись на м’яких подушках. Але за всіх часів існування людства було так, що найбільший успіх і щастя припадали на долю тих, хто за будь-яких обставин — сприятливих, несприятливих або нейтральних — міг узяти на себе відповідальність. Тому я повторюю, що «вікінгів створив північний вітер».

Припустімо, ми настільки зневірилися у власних силах, що втратили останню надію перетворити коли-небудь наші лимони на лимонад. Проте навіть у цій ситуації існує дві причини, чому ми все ж таки повинні спробувати це зробити. Дві причини, що дають нам можливість здобути жадане й нічого при цьому не втратити.

Причина перша: ми можемо досягти успіху.

Причина друга: навіть якщо ми його не досягнемо, вже сама спроба перетворити наші мінуси на плюси примусить нас дивитися вперед, а не озиратися назад; витіснить наші негативні думки позитивними; вивільнить нашу творчу енергію. Занурившись у справи, ми не матимемо ні часу, ні бажання шкодувати за тим, чого вже не повернеш.

Одного разу в Парижі під час концерту у скрипки відомого скрипаля Оле Булля раптом лопнула струна. Але він дограв мелодію до кінця на трьох струнах. «Таке життя, — каже Генрі Емерсон Фосдік. — Воно змушує вас грати на трьох струнах, коли четверта виходить із ладу».

Так, це життя. Це навіть більше, ніж життя, — це життя переможне! Якби у мене була така можливість, то я б в усіх школах повісив бронзові таблички із викарбуваними на них словами Вільяма Боліто:

Найважливіше в житті полягає не в тому, щоб максимально використовувати свої досягнення. Це здатен зробити будь-який дурень. Найважливіше полягає в тому, щоб отримувати користь зі своїх втрат. Це потребує розуму. У цьому і полягає різниця між мудрецем і дурнем.

Отже, щоб сформувати у себе таке ставлення до життя, яке забезпечить вам душевний спокій і допоможе почуватися щасливими, дотримуйтеся Правила 6.

Коли вам дістається лимон, спробуйте зробити з нього лимонад.

Розділ 18 Як позбутися меланхолії за два тижні

оли я розпочав роботу над цією книгою, то вирішив оголосити конкурс на найбільш повчальне автобіографічне оповідання на тему: «Як я подолав неспокій». Я запропонував за нього премію у двісті доларів.

До складу журі я запросив трьох чоловік: Едді Ріккенбаккера, президента компанії Eastern Air Lines, Стюарта Макклелланда, директора Меморіального музею Лінкольна, і X. В. Калтенборна, політичного радіокоментатора. Проте серед інших творів були дві настільки гарні розповіді, що члени журі так і не змогли визначитися, яка ж із них краща, тож ми поділили винагороду між двома авторами. Я наведу тут одне з цих оповідань, автор якого — С. Р. Бертон (працює в компанії Whizzer, яка продає автомобілі, у Спрінгфілді, штат Міссурі).

«Я залишився без мами, коли мені було дев'ять років, а в дванадцять років я втратив батька. Мій батько загинув, а мати одного дня просто пішла з дому, й відтоді я її ніколи не бачив. Я більше не бачив і двох своїх маленьких сестричок, яких вона взяла з собою. І лише за сім років я одержав від неї листа. Мій батько трагічно загинув три роки потому, як пішла мама. Він придбав разом із партнером невеличкий ресторанчик у маленькому містечку в штаті Міссурі, та поки батько був у відрядженні, його партнер продав ресторан і втік із готівкою. Один із друзів надіслав батькові телеграму, щоб той швидше повертався додому. Батько дуже поспішав і загинув в автомобільній катастрофі в місті Салінасі, штат Канзас. Батько мав двох сестер. Вони були вбогі, старі й недужі, та все ж таки взяли до себе трьох дітей із нашої сім'ї. Лише я і мій молодший брат виявилися зайвими. Нами опікувалася міська влада. Ми дуже боялися, що до нас будуть ставитись як до сиріт. Незабаром так і сталося. Якийсь час я жив в одній бідній родині. Але часи були скрутні, й вони не змогли утримувати мене. Потім я жив на фермі у подружжя Лофтін. Їхня ферма знаходилася за одинадцять миль від міста. Містерові Лофтіну було сімдесят років, він хворів на оперізуючий лишай і був прикутий до ліжка. Він дозволив мені жити в його будинку, якщо тільки я не брехатиму, не крастиму і не бешкетуватиму. Це стало моєю Біблією. Я дотримувався цих трьох заповідей.

Я пішов у школу, але вже за тиждень відмовився туди йти і, залишившись удома, плакав як маленька дитина. У школі діти дражнили мене „сирітським виродком“ і кепкували з мого довгого носа. Я дуже близько до серця сприймав їхні знущання, і мені весь час кортіло побитися з ними. Але містер Лофтін сказав мені: „Завжди пам'ятай, що відмова від боротьби вимагає більшої мужності і шляхетності, ніж відсіч супротивнику, який накинувся на тебе“. Я весь час уникав бійки, аж мій однокласник жбурнув курячий послід мені в обличчя. Я добряче натовк йому пику, після чого у мене з'явилися двоє друзів. Вони сказали, що мій кривдник на це заслужив.

Місіс Лофтін подарувала мені нового капелюха, яким я дуже пишався. Якось одна старшокласниця зірвала його з мене і наповнила водою. Капелюха було геть зіпсовано. Свій вчинок вона пояснила так: „Я хотіла намочити твого мідного лоба, щоб твої курячі мізки не засмажились“.

У школі я ніколи не плакав, але, повернувшись додому, ридма ридав. І тоді місіс Лофтін дала мені пораду, яка позбавила мене усіх тривог і неспокоїв та перетворила моїх ворогів на друзів. Вона сказала: „Ральфе, вони не чіпатимуть тебе і не дражнитимуть „сирітським виродком“, якщо ти виявиш до них цікавість і спробуєш зробити їм щось корисне і приємне“. Я так і вчинив. Я наполегливо вчився і незабаром став найкращим учнем у класі. Але мені ніхто не заздрив, бо я всім намагався допомагати.

Комусь я допомагав писати твори і перекази. За когось писав виступи. Одному хлопцеві соромно було зізнатися батькам, що я допомагаю йому робити домашні завдання. Тому він казав своїй матері, що йде полювати на опосумів, а натомість вирушав до мене. Він приходив на ферму містера Лофтіна, прив'язував своїх собак у повітці, й ми сідали за уроки. Ще одному учневі я писав огляди книжок, і декілька вечорів допомагав одній дівчинці з математики.

Сталося так, що кілька сусідських сімей зазнали лиха. Двоє літніх фермерів померли, а одну жінку покинув чоловік. Я залишився єдиним чоловіком на чотири родини. Два роки я допомагав цим жінкам. Ідучи до школи і повертаючись додому, я заходив до них на ферми, рубав дрова, доїв корів, порався біля худоби. Тепер мене всі благословляли і ніхто не лаяв. Мене всюди зустрічали як друга. Коли я повернувся зі служби у військово-морському флоті, в перший же день мого перебування вдома мене відвідали двісті фермерів. Так вони виявили мені свою вдячність. Декому з них довелося проїхати близько вісімдесяти миль, і їхня радість від зустрічі зі мною була справді щирою. Я з радістю допомагав іншим людям, тож не відчував неспокою. Я був цілком щасливий. І ось уже тринадцять років мене ніхто не називає „сирітським виродком“».

Хай живе містер Бертон! Він знає, як знаходити друзів! А ще він знає, як здолати неспокій і тішитися життям.

Точнісінько так поводився і покійний нині доктор Френк Луп із Сіетла, штат Вашингтон. Протягом двадцяти трьох років він був інвалідом. Артрит. Проте Стюарт Вітхаус, кореспондент газети Seattle Star, писав мені: «Я не раз брав інтерв'ю у містера Лупа. Ніколи в житті я не зустрічав настільки неегоїстичної людини, яка, при цьому, живе повноцінним життям».

Як цей прикутий до ліжка інвалід міг «жити повноцінним життям»? У вас є можливість висловити два припущення з цього приводу. Він весь час нарікав на життя і всіх ганив? Ні... Він жалів себе і вимагав уваги від оточення? Ні. Ви знову помилилися. Він лише взяв собі за гасло напис німецькою мовою на гербі принца Уельського: «Ich dien» — «Я служу», і все життя його дотримував. Луп шукав прізвища і адреси інших інвалідів і підбадьорював їх і себе радісними листами. Він навіть організував клуб листування для інвалідів і спонукав їх писати листи одне одному. Врешті-решт він створив національну організацію, яку назвав «Товариство замкнених».

Не підводячись зі свого ліжка, він писав близько 1400 листів на рік і тішив тисячі ізольованих від зовнішнього світу людей, даруючи їм радіоприймачі і книги.

Чим же відрізнявся Френк Луп від інших людей? Лише одним: його душа була осяяна світлом високої мети, шляхетної справи. Він відчував радість, усвідомлюючи, що його життя підпорядковане ідеї, котра значить набагато більше, ніж він сам. Він справді жив, а не просто існував, як більшість людей, про яких Шоу казав: «ексцентричний клубок недуг і образ, який безупинно нарікає на весь світ за те, що той не бажає ощасливити його увагою».

Ось найприголомшливіша заява, що будь-коли виходила з-під пера відомого психіатра. Вона була зроблена Альфредом Адлером. Своїм пацієнтам, які страждали на меланхолію, він зазвичай казав: «Ви можете одужати за два тижні, якщо скористаєтеся моїм рецептом. Намагайтеся щодня думати про те, як подарувати радість іншим людям».

Ця заява видається доволі неймовірною, тому я вважаю за потрібне пояснити її, процитувавши пару сторінок із чудової книги доктора Адлера, яка називається «Що для вас має означати життя» (до речі, цю книгу слід обов'язково прочитати).

«Меланхолія; — пише Адлер, — подібна до прихованого гніву і докору, спрямованих на оточення, хоча пацієнт, задля того щоб забезпечити собі догляд, симпатію і підтримку, справляє враження лише пригніченого власною провиною. Перші спогади меланхоліка приблизно такі: „Я пам'ятаю, що мені дуже кортіло полежати на канапці, але там уже влаштувався мій брат. Я зчинив такий ґвалт, що він був вимушений поступитися мені місцем“.

Меланхоліки зазвичай схильні мститися кривдникам, наклавши на себе руки, тому перше завдання лікаря полягає в тому, щоб не дати їм підстав для цього. Я особисто намагаюся послабити їхнє напруження, пропонуючи дотримуватися першого правила лікування: „Ніколи не робіть того, чого ви не хочете робити“. Ця порада видається дуже простою, але, на мій погляд, вона спрямована на усунення найголовнішої причини хвороби. Якщо меланхолік має змогу робити все, що йому заманеться, то кого ж він буде звинувачувати? Кому і за що мститиметься? „Якщо ви хочете піти до театру, — кажу я,— або поїхати у відпустку, робіть це. Якщо раптом ви усвідомили, що передумали і вже не бажаєте цього,— зупиніться“. Це найзручніша ситуація для будь-кого. Вона задовольняє прагнення пацієнта до першості. Він удає із себе Бога і може робити все, що захоче. З іншого боку, таку поведінку нелегко поєднати зі способом його життя. Він прагне довести свою перевагу над іншими і звинувачувати їх у всьому, але якщо вони згодні з ним, то він втрачає можливість реалізувати своє прагнення до домінування. Дотримання цього правила значно полегшує перебіг хвороби, і серед моїх пацієнтів не було жодного випадку самогубства.

Зазвичай пацієнт дає таку відповідь: „Але я взагалі нічого не хочу робити“. Я чи не щоразу таке чую, тому маю напоготові наступну пораду: „Тоді не робіть нічого, що вам не подобається“. Втім, деколи пацієнт заявляє: „Мені хотілося б весь час лежати в ліжку“. Я знаю, що коли дозволю йому це, він швидко позбудеться такого бажання. А якщо я заперечуватиму, наробить бешкету. Тому я завжди погоджуюся.

Це одне правило. Друге правило впливає на спосіб їхнього життя більш безпосередньо. Я кажу їм: „Ви можете одужати за два тижні, якщо скористаєтеся моїм рецептом. Намагайтеся щодня думати про те, як подарували радість іншим людям“. Ось що це для них означає. Зазвичай вони стурбовані думкою: „Як дошкулити комусь?“ Відповіді трапляються вельми цікаві. Дехто каже: „Це дуже легко, адже я роблю це все своє життя“. Насправді, вони ніколи цього не робили. Я пропоную їм подумати про це ще раз. Вони не хочуть думати. Я раджу їм: „Коли ви не в змозі заснути, поміркуйте про те, як зробити комусь щось приємне, і це стане першим кроком до вашого одужання“. Наступного дня при зустрічі я запитую їх: „Чи замислювалися ви над моєю порадою?“ І у відповідь чую: „Ні, я одразу заснув, тільки-но ліг у ліжко“. Певна річ, все це слід робити ненав'язливо, дружньо, без натяку на зверхність.

Інші відповідають: „Я ніколи не зможу цього зробити. Я дуже занепокоєний...“ Таким я говорю: „Непокойтеся і далі; але ж ви одночасно можете думати і про інших“. Я завжди намагаюся примусити їх цікавитися ближніми. Багато хто заперечує: „Чому я маю дбати про те, як задовольнити інших? Вони ж не намагаються зробити мені щось приємне!“ Я пояснюю: „Ви повинні опікуватися своїм здоров'ям. Інші хворітимуть пізніше“. Дуже рідко пацієнт дає таку відповідь: „Я обміркував вашу пропозицію“. Всі мої зусилля спрямовані на те, щоб активізувати соціальну зацікавленість пацієнта. Я знаю, що реальна причина його хвороби — це відсутність співпраці з його боку, і я хочу, щоб він це зрозумів. Щойно він зможе спілкуватися з іншими людьми на засадах рівності і співпраці, як одразу ж одужає... Найважливішим обов'язком, який поклала на людину релігія, завжди була вимога: „Люби ближнього свого...“ Людина, яка не цікавиться своїм оточенням, зустрічається у своєму житті з найбільшими труднощами і завдає найбільшої шкоди іншим. Поміж таких особистостей і зустрічаються найбільші невдахи... Всі наші вимоги до людини полягають у тому, щоб вона вміла працювати спільно з іншими людьми, бути дружньо налаштованою до оточення і бути надійним супутником у коханні й шлюбі».

Доктор Адлер закликає нас щодня вчиняти добро. А що воно таке, те («добро»? «Добро, — повчає пророк Магомет, — це те, що здатне осяяти обличчя іншої людини радісною усмішкою».

Чому щоденні добрі вчинки справляють приголомшливий вплив на людину, яка їх здійснює? Бо прагнення втішити інших заважає нам думати про себе, а ці думки здебільшого і спричиняють неспокій, тривогу й меланхолію.

Місіс Вільям Т. Мун, директору школи для секретарів у Нью-Йорку, знадобилося менше, ніж два тижні, щоб подолати свою меланхолію. Вона випередила Альфреда Адлера — точніше, перевершила його у тринадцять разів. Вона перемогла меланхолію не за чотирнадцять днів, а всього за один, зумівши розвеселити двох сиріт.

Все було так: «У грудні, п'ять років тому, — розповідає місіс Мун, — я задихалась від смутку і жалю до себе. Після багатьох років щасливого шлюбу я втратила чоловіка. З наближенням різдвяних свят моє горе поглиблювалось. Друзі запрошували мене провести Різдво з ними. Але я не знаходила у собі сил для веселощів. Я відчувала, що розплачусь на вечірці. Тому я відхилила їхні люб’язні запрошення. Але що ближче до свят, то більше я жаліла себе. Насправді, я мала бути вдячна Богові, оскільки у кожного з нас є багато речей, за які слід дякувати долі. У переддень Різдва я вийшла з офісу о третій годині, переповнена смутком і меланхолією. Вулицю заполонив щасливий натовп — сцена, що викликала у пам’яті минулі роки, яких уже не повернути. Я просто не могла витримати думки, що зараз опинюсь у порожній і самотній квартирі. Я не знала, куди піти. Я не могла стримати сліз. За годину безцільної прогулянки я опинилась на автобусній станції. Я згадала, як ми з чоловіком брали квиток до незнайомого міста і вирушали на пошуки пригод. І ось я сіла в перший же автобус, який стояв на вокзалі. Коли ми перетнули Гудзон і проїхали кілька кілометрів, кондуктор оголосив: „Кінцева, леді“. Я вийшла. Я навіть не знала назви міста. Це було тихе мирне маленьке містечко. В очікуванні наступного автобуса додому я рушила вулицею. Проходячи повз церкву, я почула прегарну колядку. Я зайшла досередини. У церкві нікого не було, крім органіста. Я тихенько присіла на один зі стільців. Вогники на ялинці мерехтіли, і здавалось, що це тисячі зірок блищать у височині. Заспокійлива мелодія — і той факт, що я забула пообідати — заколисали мене. Я була втомлена, тому непомітно задрімала.

Прокинувшись, я не відразу зрозуміла, куди потрапила. Я перелякалась. Наді мною схилились двоє дітлахів, які, очевидно, прибігли подивитись на ялинку. Маленька дівчинка показала на мене і сказала: „Певне, її приніс Санта Клаус“. Дітлахи не менше за мене злякались, коли я прокинулась. Я сказала, що не зроблю їм нічого поганого. Вони були бідно вдягнені. Я запитала, де їхні батьки. „У нас немає мами і тата“, — відповіли вони.

Доля повелась із цими двома сиротами набагато гірше, ніж зі мною. Поряд з ними я відчула сором через свою депресію. Я показала їм ялинку і відвела до кафе, де ми перекусили, потім я купила їм цукерок і кілька подарунків. Моя самотність зникла, як від помаху чарівної палички. Ці сироти вперше за багато місяців дали мені відчуття щастя та дозволили забути про страждання. Ми розмовляли, і я зрозуміла, яка я була щаслива. Я подякувала Богу за те, що всі свої різдвяні свята у дитинстві я зустрічала з батьками у любові і ніжності. Ці двоє дітлахів зробили для мене значно більше, ніж я для них. Їхній досвід іще раз довів, як важливо робити інших людей щасливими, щоб самому бути щасливим. Я зрозуміла, що щастя — це заразна річ. Віддаючи, ми отримуємо. Допомагаючи комусь і віддаючи любов, я перемогла тривогу і жаль до себе, і відчула себе новою людиною. І я стала іншою людиною — і не лише на ту мить, а й на багато років після цього».

У мене зібралося стільки розповідей про те, як люди, забувши про себе, повернули собі здоров'я і щастя, що їх вистачить на цілу книгу. Наприклад, давайте розглянемо випадок, який стався із Маргарет Тейлор Єйтс, — однією з найпопулярніших жінок у військово-морському флоті США.

Місіс Єйтс пише романи, але жодна з її детективних історій навіть наполовину не така цікава, як реальна історія про те, що сталося з нею того доленосного ранку, коли японці завдали удару по американських кораблях у Перл-Харборі. Місіс Єйтс вже понад рік була інвалідом через проблеми з серцем. Двадцять дві години на добу вона проводила в ліжку. Найдовшою подорожжю для неї була прогулянка садом, куди вона виходила подихати свіжим повітрям. Але і тоді вона мала спиратися на руку своєї прислуги. В той час жінка була переконана, що залишиться інвалідом назавжди. «Я ніколи б не повернулася до повноцінного життя, — казала мені вона, — якби японці не бомбардували Перл-Харбор. Вони „пошматували“ мій спокій. Коли це сталося, усюди запанували хаос і розгубленість. Одна бомба вибухнула зовсім поруч із моїм будинком, і мене ударною хвилею вижбурнуло з ліжка. Армійські вантажівки поспіхом рушили до аеродрому Хікем-Філд, казарм у Скоуфілді й авіабази в Кеніохе-бей, щоб евакуювати дружин і дітей військовослужбовців. Працівники Червоного Хреста обдзвонювали всіх, хто мав вільні кімнати, і просили розмістити цих людей у себе. У Червоному Хресті знали, що біля мого ліжка завжди стоїть телефон, тому звернулися до мене із проханням стати чимось на зразок інформаційного центру, куди б надходили всі дані про пересування евакуйованих сімей. Я збирала у себе відомості про те, куди поселяли жінок і дітей. Усім військовослужбовцям повідомили номер мого телефону.

Невдовзі я дізналася, що мій чоловік, капітан третього рангу Роберт Релей Єйтс, живий. Я намагалася підбадьорити жінок, які нічого не знали про своїх чоловіків. Я співчувала вдовам, яких було чимало. Адже загалом тоді загинуло 2117 офіцерів і рядових флоту та морської піхоти, а 960 вважалися зниклими безвісти.

Спочатку я відповідала на дзвінки, лежачи в ліжку. Потім я робила це сидячи. Врешті-решт мене настільки захопила і зворушила ця справа, що я, забувши про свою хворобу, пересіла з ліжка за письмовий стіл. Завдяки турботі про тих, хто зазнав більшого лиха, я забула про свою недугу. Відтоді до ліжка я вкладалася тільки поспати. Зараз я розумію, що якби японці тоді не завдали удару по Перл-Харбору, то я на все життя залишилася б інвалідом. Я добре почувалася в ліжку. Мене доглядали і обслуговували, тож підсвідомо я втрачала жагу до життя і здатність боротися за своє одужання.

Атака на Перл-Харбор була однією з найжахливіших трагедій в американській історії, але особисто для мене вона стала найзнаменнішою у житті подією. Вона надала мені сил, про які я вже навіть і не мріяла. Я відволіклася від власних проблем і зосередилася на нещастях інших людей. Завдяки цьому моє життя набуло глибокого і значущого сенсу. У мене вже не було часу думати і піклуватися про себе».

Третина людей, які звертаються до психіатрів по допомогу, можливо, вилікувалися б самостійно, якби вчинили так, як Маргарет Єйтс, котра спрямувала свої зусилля на те, щоб допомагати ближнім. Гадаєте, це моя ідея? Ні. Аналогічні думки висловлював Карл Юнг, а він розумівся на цих питаннях. Юнг писав: «Близько третини моїх пацієнтів страждають на неврози, які не мають клінічної картини. Причиною хвороб є безглуздість і нікчемність їхнього життя». Іншими словами, вони чекають, поки хтось «підвезе їх», але охочих не видно, і життя спливає марно. Тому вони квапляться до психіатра, нарікаючи на своє обмежене, безглузде і нікчемне життя. Запізнившись на корабель, вони стоять на пристані, винуватять усіх, крім себе, і вимагають, щоб весь світ потурав їхнім ексцентричним бажанням.

Можливо, ви зараз кажете собі: «Ну то й що? Ці історії не справили на мене жодного враження. Якби я опинився у Перл-Харборі, то вчинив би так само, як Маргарет Тейлор Єйтс. Але у мене зовсім інша ситуація: моє життя буденне й одноманітне. У мене нудна робота, на яку я витрачаю вісім годин на день. Нічого драматичного в моєму житті не відбувається. Яку ж допомогу я можу надати іншим? І, власне кажучи, чому я маю це робити? Яка мені від цього користь?»

Це цілком обґрунтоване питання. Я спробую відповісти на нього. Хоч яке одноманітне ваше життя, та ви щодня зустрічаєте якихось людей. Як ви до них ставитеся? Мовчки проминаєте їх чи намагаєтеся збагнути, що їх турбує? Що ви, приміром, думаєте про листоношу, який долає щороку сотні миль, доставляючи пошту? Ви хоч раз поцікавилися, де він живе, чи одружений, чи є у нього діти? Запитали, чи болять йому ноги від безперервного ходіння, і чи не набридла йому ця робота?

А що вам відомо про пекаря, газетяра, чистильника взуття на розі вулиці? Адже вони теж люди, і кожен з них має свої проблеми, мрії, амбіції. Вони теж шукають нагоду поділитися ними, але чи дозволяли ви їм це зробити? Чи виявляли ви щиру зацікавленість ними або їхнім життям? Саме це я і маю на увазі. Вам не треба бути Флоренс Найтінгейл або соціальним реформатором, щоб покращити світ — ваш власний світ. Ви можете зробити це вже завтра вранці, зустрівшись із людьми!

Яка вам від цього користь? Ваше життя стане значно щасливішим! Ви будете більш задоволені й пишатиметеся собою! Аристотель називав таке ставлення до життя «освіченим егоїзмом». Заратустра сказав: «Робити добро іншим — не обов'язок, а радість, оскільки це покращує ваше здоров'я і дає щастя». Бенджамін Франклін резюмував цю думку дуже стисло: «Роблячи добро іншим, ви насамперед робите добро собі».

«На мою думку, — писав Генрі С. Лінк, директор Центру психології в Нью-Йорку, — жодне відкриття сучасної психології не є таким важливим, як наукове обґрунтування необхідності самопожертви або самодисципліни для самореалізації і щастя».

Турбота про інших не лише позбавить вас хвилювань через власні проблеми; завдяки їй ви знайдете безліч друзів і отримаєте втіху від життя. В який спосіб? Одного разу я запитав про це професора Вільяма Лайона Фелпса з Єльського університету. І ось що він мені відповів.

«Кожного разу, завітавши до готелю, перукарні або магазину, я обов'язково кажу якісь приємні слова усім, кого там зустрічаю. Я намагаюся кожному сказати щось таке, що б підкреслило його індивідуальність, а не висловлюю свої думки загальними фразами. Інколи я роблю компліменти дівчині, яка допомагає мені вибрати товар у магазині. Я висловлюю своє захоплення її чарівними очима або пишним волоссям. Я запитую перукаря, чи не втомлюється він весь день стояти на ногах? Крім того, я цікавлюся, чому він став перукарем, як довго він працює за фахом і скільки клієнтів обслужив. Я допомагаю йому порахувати їх. Я помітив, що щира зацікавленість співбесідником примушує його сяяти від щастя. Часто я тисну руку носильнику, який приніс мої валізи в номер. Це надихає його і заряджає енергією на весь день. Одного спекотного літнього дня я зайшов пообідати у вагон-ресторан залізничної компанії New Haven. У ресторані було повно людей, і він скидався на розжарену піч. Відвідувачів там обслуговували вкрай неспішно. Коли врешті я отримав меню, то сказав офіціантові: „Вашим кухарям, мабуть, сьогодні непереливки“. У відповідь офіціант вигукнув: „Боже милий! Відвідувачі постійно нарікають на нашу їжу! (Я вирішив, що він вкрай розлючений.) Вони день у день скаржаться на повільне обслуговування, спеку і високі ціни. Я слухаю все це вже дев’ятнадцять років... (здається, зараз я почую сумну історію про те, як йому не пощастило з роботою!) ...і ви — перший і, треба сказати, єдиний, хто поспівчував кухарям, що працюють біля розпеченої плити. Я молитиму Господа, щоб у нас було якомога більше таких відвідувачів, як ви!“.

Офіціант був приголомшений тим, що я побачив у чорношкірих хлопцях-кухарях людей, а не гвинтики величезного механізму залізничної компанії. Всі хочуть, — продовжував професор Фелпс, — щоб на них зважали. Коли на вулиці я зустрічаю людину з гарним собакою, я завжди висловлюю своє захоплення твариною. А коли проминаю їх, то обертаюсь і часто спостерігаю, як хазяїн зупиняється і пестить свого пса. Моє щире захоплення поліпшує людині настрій.

Якось в Англії я зустрів пастуха із величезною розумною вівчаркою. Я відверто милувався собакою, і сказав про це пастухові. Я попросив його розповісти, як він виховував свого пса. Розпрощавшися з цією парою, я рушив далі, але невдовзі обернувся і побачив, що собака поклав свої лапи на плечі пастуха, а пастух його пестить. Моя зацікавленість його особистістю і його улюбленцем ощасливила пастуха. А частинка його щастя перепала і нам із собакою».

Чи можете ви уявити собі, що людина, яка потискує руку носильнику в готелі, висловлює співчуття кухарям і захоплюється чужими псами на вулицях, звернеться по допомогу до психіатра? Чи можете ви уявити таку людину засмученою і знервованою? Навряд чи. Китайське прислів’я каже: «Пахощами троянди віє від руки, що її подарувала».

Якщо ви чоловік, то не читайте цього абзацу. Він не зацікавить вас. Адже я розповідатиму тут, як одна стурбована нещасна дівчина змогла підкорити серця одразу кількох парубків. Всі вони запропонували їй побратися з ними. Зараз ця дівчина вже стала бабусею. Кілька років тому я приїхав у місто, де вона мешкала, щоб прочитати лекцію, і вона запросила мене до себе в гості. Ранком вона взялася відвезти мене на станцію за п’ятдесят миль, щоб я встиг на швидкий потяг до Нью-Йорка. Дорогою ми розговорилися про те, як набувати друзів, і вона сказала: «Містере Карнегі, я хочу вам розповісти те, в чому ніколи нікому не зізнавалася, навіть своєму чоловікові». (До речі, ця історія не настільки цікава, як ви, можливо, сподіваєтеся.) Вона розповіла мені, що виховувалася в родині, яка належала до аристократичних кіл Філадельфії. «Трагедія мого дитинства й юності, — сказала вона, — полягала в тому, що ми були бідні. Я не могла дозволити собі жити так, як жили інші дівчата мого кола. У мене не було елегантних суконь. Я роками носила одяг, аж поки не виростала з нього. Моє вбрання не пасувало мені і було старомодним. Я почувалася приниженою, й мені було так соромно, що я плакала ночами. Коли я вже цілковито поринула в розпач, мені сяйнула рятівна думка. Я вирішила завжди розпитувати своїх кавалерів на вечірках про їхнє життя, погляди і плани на майбутнє. Я ставила ці запитання не тому, що мене цікавили відповіді на них. Я робила це лишень для того, щоб відволікти їхню увагу від моєї старомодної сукні. Але сталося диво: чим більше я слухала розповіді юнаків про себе і що більше дізнавалася про їхнє життя, то цікавіше мені було спілкуватися з ними. Захопившись бесідою, я сама іноді забувала про свій непоказний одяг. І це ще не все! Оскільки я була гарною слухачкою і заохочувала юнаків розповідати про себе, вони почувалися щасливими і наступного разу знов шукали мого товариства. Незабаром хлопці почали сперечатися за право супроводжувати мене додому, а ще трохи згодом одночасно троє юнаків запропонували мені взяти з ними шлюб».

Дехто з читачів, напевне, скаже: «Всі ці балачки про інтерес до інших людей — цілковита нісенітниця! Безглузді релігійні вигадки! Все це не для мене! Мені треба заробляти гроші. Я збираюся скористатися з життєвих благ, причому зараз. Мені начхати на ці теревені!»

Чи заперечуватиму я вам? Нітрохи. Це ваша думка, ви маєте на неї право. Але якщо ви маєте рацію, то помиляються всі великі філософи й мудреці, — Христос, Конфуцій, Платон, Аристотель, Сократ, Святий Франциск. Якщо ж посилання на цих духовних вчителів викликає у вас лише зневажливу посмішку, то давайте звернемося за порадою до атеїстів. Ось що казав про це найвідоміший американський атеїст двадцятого століття Теодор Драйзер. Він глузував з усіх релігій, називав їх казками і вважав, що життя — це «повість, яку переказав дурень: у ній багато слів і емоцій, немає лише змісту». Але Драйзер дотримувався Христової заповіді про служіння людям. «Для того щоб вона [людина] могла хоча б чомусь радіти протягом відведеного їй відрізку часу, — писав Драйзер, — вона повинна міркувати і складати плани щодо того, як поліпшити не лише своє життя, а й життя інших людей, оскільки радість, яку вона відчуває, зумовлена тим, наскільки вона радіє за інших, а інші — за неї».

Якщо ми хочемо «поліпшити не лише своє життя, а й життя інших людей», як ото пропонував Драйзер, нам треба поспішати. Час минає. «Цим шляхом я пройду лиш раз, тому вже зараз потрібно зробити якийсь шляхетний вчинок або принести добро. Не слід відкладати цього, не можна втрачати такої нагоди, бо мені не дано пройти цим шляхом знову».

Отже, якщо ви хочете позбутися хвилювань і знайти душевний спокій, дотримуйтеся Правила 7.

Забудьте про себе, зацікавившись іншими. Щодня робіть добро, яке осяє радісною усмішкою чиєсь обличчя.

Резюме Частини IV Сім способів сформувати у себе позитивне мислення

Правило 1

Наповніть свій розум думками про спокій, мужність, здоров’я і надію, адже «наше життя — це те, що ми про нього думаємо».

Правило 2

Ніколи не намагайтеся зводити рахунки з вашими ворогами, тому що цим ви завдасте собі значно більшої шкоди, ніж їм. Наслідуйте приклад генерала Ейзенхауера: жодної хвилини не витрачайте на думки про людей, які вам не подобаються.

Правило 3

1. Аби не хвилюватися через невдячність, просто не чекайте на подяку. Пам’ятайте, що Ісус вилікував десятьох хворих на проказу за один день — і лише один із них подякував Йому. Чому ви сподіваєтеся отримати більшу вдячність, ніж Христос?

2. Пам’ятайте, що єдиний шлях стати щасливим полягає не в очікуванні подяки за свої вчинки, а в тому, щоб робити добро задля власної втіхи.

3. Пам'ятайте, що вдячність — це риса характеру, яку можна виховати. Тому якщо ви хочете, щоб ваші діти були вдячними, — навчіть їх цього.

Правило 4

Помічайте позитивне у своєму житті й не зважайте на негативне.

Правило 5

Не наслідуйте інших. Віднайдіть себе і будьте самими собою, адже «заздрість — це невігластво», а «наслідування — самогубство».

Правило 6

Якщо вам дістався лимон, спробуйте зробити з нього лимонад.

Правило 7

Забудьте про себе, прагнучи дати хоч трохи щастя іншим. «Роблячи добро іншим, ви допомагаєте передусім собі».