Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити

Розділ 20 Пам'ятайте, що мертвого пса не б'ють

1929 році в Америці мала місце справжня сенсація. Представники освітньої галузі з усіх куточків країни з’їхалися до Чикаго, щоб стати свідками небувалої події. Кілька років тому юнак на ім’я Роберт Хатчинс наполегливою працею проклав собі шлях до Єльського університету. Щоб досягти своєї мети, йому довелося братися до будь-якої роботи. Він працював офіціантом, лісорубом, репетитором, продавцем одягу... А тепер, всього через вісім років, його призначили на посаду ректора Чиказького університету. За рейтингом освітніх закладів це був четвертий університет Америки. Скільки ж йому було років? Тридцять. Неймовірно! Сиві професори осудливо хитали головами. Навколо «вундеркінда» здійнявся шквал критики. Його атакували з усіх боків. Його звинувачували в молодості і недосвідченості. Подейкували, що у нього спотворене уявлення про освіту. Навіть газети публікували про Хатчинса тільки критичні статті.

Того дня, коли Хатчинс обійняв цю посаду, один з друзів сказав його батькові: «Я був просто шокований, коли сьогодні вранці прочитав передовицю, в якій критикували вашого сина».

«Так, — погодився старший Хатчинс, — критика була дуже різкою, але пам’ятай: мертвого пса не б’ють».

І це так, причому що поважніший «пес», то більшої втіхи зазнають усі, хто його стусає. Принц Уельський, згодом король Едуард VIII (потім герцог Віндзорський), знає це з власного досвіду. В той час він навчався в Дартмутському коледжі в Девонширі. В Англії це те саме, що Військово-морська академія в Аннаполісі. Принцові було тоді чотирнадцять років. Один із морських офіцерів якось побачив хлопця у сльозах і запитав його, що сталося. Спочатку принц уперто мовчав, але згодом все ж таки розповів правду. Виявилося, що курсанти училища надавали йому стусанів. Комодор коледжу викликав до себе курсантів і пояснив їм, що хоча принц ні на кого не скаржився, але він сам хотів би знати, чому саме принц став об'єктом для знущань.

Курсанти довго затиналися і мимрили щось незрозуміле, аж врешті-решт зізналися. Виявилося, хлопці мріяли про те, як, ставши офіцерами королівського флоту, будуть усім вихвалятися, що замолоду частували стусанами самого короля!

Отже, коли на вас нападають з усіх боків чи нещадно критикують, пам'ятайте, що цим ваші кривдники зазвичай хочуть підвищити власну значущість. Здебільшого це означає, що ви досягли неабияких успіхів у своїй справі і заслуговуєте на увагу. Чимало людей відчувають якесь дикунське задоволення, піддаючи критиці тих, хто більш освічений чи досяг більших успіхів. Наприклад, коли я працював над цим розділом, мені прийшов лист від однієї жінки, в якому вона викривала підступність генерала Вільяма Бута, засновника «Армії спасіння». Нещодавно в радіопередачі я позитивно оцінив його діяльність, і ця жінка написала мені, щоб висловити свою незгоду. Вона повідомила, що генерал Бут викрав вісім мільйонів доларів, які зібрав для надання допомоги бідноті. Звинувачення, звісно ж, абсурдне. Але цю жінку істина не цікавила. Вона тішилася, що їй вдалося облити брудом людину, яка досягла в житті значно більшого, ніж вона. Я викинув цей наклепницький лист у кошик для сміття і подякував Богові, що Він уберіг мене від такої дружини. З її листа я не дізнався нічого нового про генерала Бута, але багато дізнався про саму жінку. Шопенгауер колись сказав: «Ницість зазнає величезної втіхи, коли дізнається про вади і безглузді вчинки відомих людей».

Звісно, ректора університету не можна вважати ницою людиною. Проте колишній ректор Єльського університету Тімоті Дуайт, певно, був у захваті, критикуючи кандидата на посаду президента Сполучених Штатів Америки. Дуайт попереджав, що, обравши його президентом, «ми побачимо наших дружин і дочок серед жертв узаконеної проституції. Їх безжально зганьблять, а їхні душі навмисне заплямують. Вони будуть позбавлені ніжності та цноти й викликатимуть огиду в Бога і в людей».

Ці слова цілком можна застосувати до Гітлера, чи не так? Але сказали їх про Томаса Джефферсона. Якого Томаса Джефферсона? Невже безсмертного Томаса Джефферсона, автора Декларації незалежності, який відстоював засади демократії? Так, уявіть собі, ці нападки були спрямовані саме проти нього.

Кого з американців, на вашу думку, називали «лицеміром», «шахраєм» і «майже вбивцею»? А одна газета надрукувала карикатуру, яка зображала його на гільйотині, великий ніж якої вже був готовий зірватися вниз і відтяти йому голову? Юрми глузували з нього і свистіли навздогін, коли він крокував вулицями. Хто це був? Джордж Вашингтон.

Але ж усе це сталося багато років тому. Можливо, відтоді людська вдача змінилася? Давайте подивимося, чи це так. Розглянемо приклад із адміралом Пірі — дослідником, який дістався Північного полюса 6 квітня 1909 року. Він пересувався на нартах, запряжених собаками. Весь світ з ентузіазмом зустрів повідомлення про цей подвиг. Чимало таких сміливців потерпало від холоду й голоду, ба навіть і гинуло в крижаній пустелі заради досягнення цієї мети, та й сам Пірі мало не помер через нестачу продуктів і палива. Він відморозив собі вісім пальців на ногах, і згодом їх довелося ампутувати. На його долю припало стільки випробувань, що він дивом не збожеволів. Проте командувачі військово-морських сил, яким адмірал був підпорядкований, аж казилися від заздрощів, бо Пірі здобув визнання і популярність у всьому світі. І вони звинуватили його в тому, що він зібрав гроші на наукову експедицію, а натомість «жив собі на втіху й розважався в Арктиці». Певна річ, вони так і вважали, адже можна переконати себе будь у чому, якщо поставити це собі за мету. Їхнє прагнення принизити Пірі і завадити його подальшій діяльності було таке сильне, що лише безпосередній наказ президента Мак-Кінлі надав йому змогу продовжувати дослідження в Арктиці.

Чи став би Пірі об'єктом нападок, якби обіймав якусь незначну посаду в міністерстві військово-морських сил у Вашингтоні? Нітрохи. Там він був би настільки незначною собою, що не викликав би заздрості.

На долю генерала Гранта випали ще суворіші випробування. V 1862 році він здобув першу значну вирішальну перемогу над південцями. Ця перемога була здобута за один день, за одну ніч вона зробила Гранта героєм нації. Про цю перемогу говорили навіть у далекій Європі. На честь цієї перемоги урочисто дзвонили церковні Дзвони і палали вогнища від Мена до берегів Міссісіпі. Та не минуло й шести тижнів, як Гранта — героя Півночі — заарештували й усунули від командування армією. Він плакав від приниження і розпачу.

Чому генерал Грант був заарештований на вершині своєї слави? Передовсім тому, що викликав заздрість у своїх зарозумілих начальників.

Якщо вас непокоїть безпідставна критика, скористайтеся Правилом 1.

Пам’ятайте, що безпідставна критика часто є прихованим компліментом. Не забувайте: мертвого пса не б’ють.

Розділ 21 Дотримуйтеся цієї’поради — і критика не завдасть вам шкоди

дного разу я розмовляв із генерал-майором Смедлі Батлером на прізвисько Старий Всевидюще Око. Старий «пекельний диявол Батлер»! Пам'ятаєте його? Це був найколоритніший і найвідчайдушніший генерал з усіх, хто будь-коли командував морськими піхотинцями США.

Він розповідав мені, що замолоду мріяв про популярність. Йому хотілося на всіх справляти гарне враження. В ті дні навіть найневинніше зауваження завдавало йому глибоких страждань. Але він зізнався, що тридцять років у морській піхоті загартували його. «Мене усіляко кривдили і ганили, — згадував Батлер. — Мене називали пройдисвітом, паскудою і скунсом. Мене лаяли справжні майстри Цієї справи. Мене називали всіма можливими комбінаціями нецензурних слів, які лишень існують в англійській мові. Чи звертав я на це увагу? Нітрохи. Якщо я зараз чую, що хтось мене лає, то навіть голови не обертаю, щоб поглянути, хто це».

Можливо, Старий Всевидюще Око і навчився спокійно сприймати критику на свою адресу, але я достеменно знаю: більшість із нас приділяє незначним образам надмірну увагу. Я пам'ятаю, як багато років тому репортер нью-йоркської газети Sun відвідав показові заняття на моїх курсах для дорослих, а потім написав пасквіль про мене і мою роботу. Чи скипів я від люті? Я сприйняв це як особисту образу. Я зателефонував Джилу Ходжесу, голові виконавчого комітету газети Sun, і фактично зажадав, щоб він надрукував статтю зі справжніми фактами про мою діяльність замість недолугих домислів. Я був сповнений рішучості зробити так, щоб покарання відповідало злочину.

Нині мені соромно за мою тодішню поведінку. Тепер я розумію, що половина людей, які купили тоді газету, взагалі не читали тієї статті. Половина з тих, хто прочитав статтю, сприйняли її як дотепний жарт, а друга половина — ті, хто тішився написаним, — забули про неї вже через декілька тижнів.

Зараз я розумію, що люди не думають ні про вас, ні про мене, і їх геть не цікавить, що про нас кажуть. Вони заклопотані лише собою, вони думають тільки про себе до сніданку, після сніданку і решту часу до десяти хвилин після півночі. Вони в тисячу разів більше турбуватимуться за власний головний біль, ніж од звістки про вашу або мою смерть.

Навіть якщо один із шести ваших найліпших друзів узяв вас на глум, оббрехав вас, обдурив, зрадив чи навіть устромив вам ножа у спину, — не треба себе жаліти. Натомість пригадайте, що це саме сталося і з Ісусом Христом. Один із дванадцяти найближчих друзів зрадив Його за винагороду, яка зараз дорівнювала б приблизно дев'ятнадцяти доларам. Другий прилюдно зрікся Христа, коли Він опинився у скрутному становищі, тричі заявивши, що навіть не знає Його, і присягнувшись в тому. Ось що сталося з Христом. Чому ж ми маємо сподіватися кращого результату?

Багато років тому я зрозумів, що хоч і не можу завадити людям безпідставно критикувати мене, та можу зробити дещо важливіше: вирішити, чи слід мені хвилюватися через цю критику.

Скажу відверто: я не пропоную вам узагалі ігнорувати критику. Я дуже далекий від цього. Я кажу про необхідність ігнорувати лише безпідставну критику. Якось я запитав Елеонору Рузвельт, як вона ставиться до несправедливої критики. Одному Аллаху відомо, скільки такої критики пролунало на її адресу. Цілком імовірно, що у неї було більше щирих друзів і запеклих ворогів, ніж у будь-якої іншої жінки, яка мешкала у Білому домі.

Вона розповіла мені, що в юності була надто сором'язливою і весь час боялася, що про неї скажуть інші люди. Вона так боялася критики, що звернулася за порадою до своєї тітоньки, сестри Теодора Рузвельта: «Тітонько Бай, я хотіла б зробити ось те і те. Але я боюся, що мене за це критикуватимуть».

Сестра Тедді Рузвельта поглянула їй в очі і сказала: «Ніколи не тривожся про те, що скажуть люди, якщо в душі ти впевнена, що робиш правильно». Елеонора Рузвельт сказала мені, що ця порада була для неї точкою опору протягом усіх тих років, коли вона мешкала у Білому домі. Вона сказала, що єдиний спосіб уникнути критики — це наслідувати статуетку з дрезденської порцеляни і стояти на полиці. «Роби те, що підказує тобі серце, — тебе критикуватимуть у будь-якому разі. Тебе клястимуть, якщо ти це зробиш, і клястимуть, якщо не зробиш». Такою була її порада.

Свого часу, коли нині покійний Метью С. Брані обіймав посаду президента Американської міжнародної корпорації на Уолл-стрит, я запитав його, наскільки він переймався критикою на свою адресу. Він відповів: «Авжеж, колись я дуже болісно на неї реагував. Я тоді прагнув, щоб усі співробітники в компанії вважали мене ідеалом. Я нервував, якщо вони не захоплювалися мною. Я намагався здобути прихильність людини, яка першою виступала проти мене. Але варто мені було налагодити стосунки з одним зі співробітників, як через це починав страшенно дратуватися інший. З ним я також намагався порозумітися, що своєю чергою не подобалося ще комусь. Врешті-решт я зрозумів: що більше я прагну догодити своїм кривдникам, щоб уникнути критики на свою адресу, то швидше збільшується кількість моїх ворогів. І я сказав собі: „Якщо ти піднесешся над юрбою, тебе критикуватимуть. І ти маєш звикнути до цього“. Це дуже допомогло мені. Відтоді я взяв за правило робити все, що від мене залежить, а потім розкривав свою стару парасольку, щоб захиститися від дощу критичних зауважень, і дбав, щоб дощові струмені не потрапили мені за комір».

Дімс Тейлор пішов ще далі. Він дозволив дощу критичних зауважень потрапити йому за комір, а потім публічно покепкував з усього цього. Тейлор вів передачу на радіо в перерві між недільними трансляціями концертів Нью-Йоркського філармонічного оркестру, коли йому в студію занесли лист від однієї жінки, в якому вона називала його «брехуном, зрадником, гадюкою і недоумкуватим ідіотом». У своїй книзі «Про людей і музику» містер Тейлор пише: «У мене виникло таке враження, що вона не слухала радіопередачі». Наступного тижня в ефірі він зачитав цей лист мільйонам слухачів, а через декілька днів знов отримав послання від тієї ж жінки. У ньому вона висловлювала непохитну впевненість у тому, що він назавжди залишиться брехуном, зрадником, гадюкою і недоумкуватим ідіотом. Можна лишень захоплюватися людиною, яка вміє так сприймати критику. І ми захоплюємося його врівноваженістю, спокоєм і почуттям гумору.

Коли Чарльз Шваб виступав перед студентами у Прінстоні, він зізнався, що найважливіший урок у своєму житті отримав від одного старого німця, що працював у нього на сталеливарному заводі. Цей німець посварився з іншими робітниками, й ті вкинули його в річку. «Коли мокрий і брудний він увійшов до мого кабінету, — розповідав містер Шваб, — я запитав його, що він сказав своїм кривдникам. Він відповів: „Я просто сміявся“».

Містер Шваб узяв слова цього німця собі за гасло: «Просто смійся!»

Надто ж помічне це гасло, коли вас кривдять незаслужено. Можна щось відповісти людині, яка сперечається з вами, але що сказати тому, хто просто сміється у відповідь?

Лінкольн, мабуть, не витримав би неймовірного напруження Громадянської війни, якби не усвідомив, що не можна дати відповідь усім критикам. Він описав способи, що допомагають боротися з критикою, і той опис увійшов до скарбниці літературної класики. Лінкольн писав: «Якби я спробував бодай прочитати всі нападки на мене, не кажучи вже про те, щоб на них відповісти, то ні на що інше в мене б уже не залишилося часу. Я роблю все, що можу, — геть усе, й маю намір діяти так і надалі. Якщо на мене чекає перемога, то будь-які закиди у мій бік не матимуть жодного значення. Якщо ж на мене чекає поразка, то тут нічим не зарадять навіть десять янголів, які присягатимуться, що я робив правильно».

Отже, коли вас безпідставно критикують, скористайтеся Правилом 2.

Зробіть усе, що від вас залежить. А потім розкрийте свою стару парасольку, щоб захиститися від дощу критичних зауважень. І тоді дощові струмені не потраплять вам за комір.

Розділ 22 Мої безглузді вчинки

власному архіві я зберігаю теки з позначкою «МБВ». Це скорочення означає: «Мої безглузді вчинки». У ці теки я складаю записи про всі дурниці, яких я наробив у своєму житті. Іноді я диктую такі автобіографічні історії своїй секретарці, але часом вони надто інтимні і несосвітенно дурні, щоб звіряти їх стороннім людям, і я записую їх власноруч.

Я дотепер пам'ятаю кілька критичних зауважень у бік Дейла Карнегі, які я поклав у теку «МБВ» п'ятнадцять років тому. Якби я був цілком відвертим із собою, то шафа давно б розвалилася від моїх тек із літерами «МБВ». Отже я можу повторити слова царя Саула, сказані ним тридцять століть тому: «Безтямно я поводився і дуже багато грішив».

Коли я розкриваю теки із написом «МБВ» і перечитую критичні зауваження, написані мною про себе самого, вони допомагають мені вирішити найскладнішу проблему, з якою я постійно зустрічаюся, — проблему керівництва Дейлом Карнегі.

Зазвичай я звинувачував у своїх проблемах інших, але у міру того, як дорослішав і, сподіваюся, мудрішав, я дійшов висновку, що в усіх моїх невдачах я винен сам. Такого висновку із віком доходить переважна більшість розумних людей. «Ніхто, крім мене, — сказав Наполеон на острові Святої Єлени, — не винен у моєму фіаско. Мій найзапекліший ворог — я сам — причина моєї трагічної долі».

Дозвольте розповісти вам про мого знайомого, який досяг справжньої майстерності в мистецтві самооцінки і керування самим собою. Його звали X. П. Хавелл. Коли звістка про його несподівану смерть у Нью-Йорку в аптеці готелю «Амбасадор» 31 липня 1944 року поширилася країною, фінансові кола Америки були приголомшені. Річ у тому, що Хавелл очолював раду директорів Комерційного національного банку і трастову компанію, а також був директором низки великих корпорацій. Не здобувши замолоду пристойної освіти, свою трудову діяльність він розпочав клерком у сільському магазині, згодом працював розпорядником кредитів великої сталеливарної компанії U. S. Steel і поступово прямував до високих посад і більшої влади.

«Вже багато років я веду книгу, в якій записую всі свої ділові зустрічі протягом дня, — розповів мені містер Хавелл, коли я попросив пояснити причину його успіху. — Моя сім'я ніколи нічого не планує на суботній вечір, бо всі знають, що в цей час я аналізую свої дії, переглядаю справи за тиждень і оцінюю свою роботу. Після обіду я усамітнююсь, розгортаю книгу зустрічей і обмірковую всі бесіди, наради і засідання минулого тижня. Я запитую себе: яких помилок я припустився цього разу, що я зробив правильно й що міг зробити краще? Іноді внаслідок такого щоденного огляду я почуваюся пригніченим. Подеколи мої прикрі помилки приголомшують мене. Певна річ, із часом я дедалі рідше припускаюся таких помилок. Я застосовую цю систему самоаналізу протягом багатьох років, і вона дала мені більше користі, ніж будь-який інший мій почин».

Можливо, X. П. Хавелл запозичив свою ідею в Бена Франкліна. Щоправда, Франклін не чекав суботи, він займався самовдосконаленням кожного вечора. Він виявив у себе тринадцять серйозних вад. Ось три з них: схильність до гаяння часу, хвилювання через дрібниці, схильність до суперечок. Мудрий старий Бен Франклін зрозумів, що якщо він не позбудеться цих недоліків, то нічого не досягне у житті. Тому кожен день він присвячував боротьбі з однією зі своїх вад. Наслідки цієї боротьби він записував у щоденник. Наступного дня він обирав іншу погану звичку і, вийшовши на ринг у боксерських рукавичках, викликав її на бій. Франклін боровся зі своїми недоліками понад два роки.

Тож не дивно, що він став однією з найшанованіших і найвпливовіших осіб, які колись мешкали в Америці.

Елберт Хаббарт сказав: «Кожна людина хоча б п'ять хвилин на день буває справжнім дурнем. Мудрість полягає в тому, щоб не переступати цю межу».

Недалека людина дратується через найменшу критику на свою адресу, але мудрець намагається чомусь навчитися у того, хто ганить і сварить його, хто «не дає йому дороги». Уолт Уїтмен висловив цю думку таким чином: «Ви вчитеся тільки у тих, хто захоплюється вами, симпатизує вам і дає вам дорогу? А чи не пробували ви засвоїти уроки мудрості, отримані від тих, хто не сприймає і ненавидить вас чи не бажає поступитися вам?»

Навіщо чекати, щоб вороги критикували нас або нашу діяльність? Давайте випередимо їх і самі собі станемо найсуворішими критиками. Давайте виявимо і виправимо всі наші слабкості, перш ніж їх встигнуть помітити наші вороги. Саме так вчинив Чарлз Дарвін. Він витратив на самокритику п'ятнадцять років свого життя. А сталося це так. Завершивши свою безсмертну роботу «Походження видів», він зрозумів, що публікація цієї революційної концепції зародження життя збурить інтелектуальний і релігійний світ. Тому він став своїм власним критиком і наступні п'ятнадцять років перевіряв свої дані, заперечував свої міркування і критикував свої висновки.

Припустимо, хтось назвав вас «чортовим дурнем». Як би ви вчинили в цьому разі? Розлютилися б? Обурилися? А Лінкольн зробив ось що. Едвард М. Стентон, міністр оборони за часів правління Лінкольна, одного разу назвав його «чортовим дурнем» за те, що той втрутився в його справи. Аби догодити одному егоїстичному політикові, Лінкольн підписав наказ про передислокацію декількох полків. Стентон не лише відмовився виконувати цей наказ, а й заприсягнувся, що Лінкольн — чортів дурень, позаяк ухвалює такі рішення. Коли Лінкольну доповіли про те, що сказав про нього Стентон, Лінкольн спокійно відповів: «Якщо Стентон сказав, що я чортів дурень, то так воно і є, бо він майже завжди має рацію. Мені слід самому розібратися в ситуації».

Лінкольн зустрівся зі Стентоном. Той переконав його, що рішення було хибним, і Лінкольн скасував наказ. Лінкольн вітав критику на свою адресу, коли знав, що вона щира, доброзичлива і базується на фактах.

Ми також повинні схвалювати подібну критику, бо не можемо навіть сподіватися на те, що маємо рацію у трьох випадках із чотирьох. Принаймні, лише на такий результат, за його словами, міг сподіватися Теодор Рузвельт. Ейнштейн, найвідоміший мислитель нашого часу, визнавав, що його висновки є хибними на дев'яносто дев'ять відсотків!

«Думка наших ворогів про нас, — говорив Ларошфуко, — значно ближча до істини, ніж наша власна думка про самих себе».

Я знаю, що це твердження дуже часто відповідає дійсності. Проте коли мене починають критикувати, а я не готовий до цього, я автоматично починаю захищатися — навіть якщо і близько не уявляю, що, власне, людина збирається мені сказати. Я ненавиджу себе кожного разу, коли поводжуся так. Всі ми схильні обурюватися критикою і радіти, коли нас хвалять, незалежно від того, наскільки виправданою є критика або похвала. Нам не властива логіка. Ми керуємося емоціями. Наша логіка подібна до човна, якого кидають з боку на бік штормові хвилі наших емоцій.

Якщо ви нервуєте через чиїсь недоброзичливі висловлювання на вашу адресу, не намагайтеся захищатися у відповідь. Кожен дурень так робить. Вчиніть оригінальніше, будьте розумнішими! Завдайте нищівного удару вашому критикові й одночасно здобудьте собі прихильників. Ви зможете це зробити, якщо скажете: «Добре, що мій критик не знає про решту моїх вад, а то він би озброївся набагато серйознішими аргументами».

У попередніх розділах я розповідав про те, як слід поводитися, якщо вас безпідставно критикують. Тепер до вже сказаного я хочу додати: коли ви починаєте дратуватися через те, що вас необгрунтовано, на ваш погляд, засудили, зупиніться і скажіть собі: «Зачекай-но... Я далекий від ідеалу. Якщо Ейнштейн визнавав, що помиляється у дев'яносто дев’яти відсотках випадків, то я точно помиляюся не менш, ніж у вісімдесяти. Можливо, я заслуговую на цю критику. Якщо так, то я маю дякувати за неї і спробую отримати з неї користь».

Чарлз Лакман, президент компанії Pepsodent, витрачав мільйон доларів за рік на радіопередачу, в якій виступав Боб Хоуп. Він отримував величезну кількість листів із відгуками про цю програму. Але його не цікавили схвальні листи. Він просив, щоб йому обов’язково давали читати усі критичні відгуки, бо знав, що вони можуть містити корисні рекомендації.

Керівники компанії Ford зацікавлені в тому, щоб виявити хиби у своїй діяльності, тому нещодавно провели серед своїх співробітників опитування, запропонувавши їм вільно висловити всі свої критичні зауваження щодо виробничих і адміністративних аспектів роботи компанії.

Я знаю одного продавця мила, який навіть наполягав, щоб його критикували. Коли він починав торгувати милом фірми Colgate, замовлень було дуже мало. Він боявся втратити роботу. Оскільки він знав, що пропонує якісний товар за помірну ціну, то дійшов висновку, що проблема криється у ньому самому. Коли йому не вдавалося здійснити жодної торгової операції, він блукав вулицями і міркував про причини невдачі. Можливо, він висловлювався надто туманно? Чи йому бракувало ентузіазму? Іноді він повертався до людини, яка відмовилася купувати в нього товар, і говорив: «Я прийшов не продавати мило. Я повернувся, щоб вислухати ваші поради і критику. Не могли б ви мені сказати, в чому я помилився, коли пропонував вам придбати у мене мило кілька хвилин тому? Ви більш досвідчені, ніж я, і досягли значно вищих результатів. Будь ласка, зробіть мені критичні зауваження. Будьте відвертими. Не перебирайте словами».

Завдяки такій поведінці він здобув багато друзів і отримав чимало цінних порад.

Як, на вашу думку, склалася подальша доля цього чоловіка? Зараз він є президентом компанії Colgate-Palmolive-Peet Soap — найбільшого виробника мила у світі. Його звуть Е. X. Літтл. Минулого року в Америці тільки чотирнадцять підприємців мали більший прибуток, ніж він, — Літтл заробив 240 тисяч 141 долар.

Треба бути справді великою людиною, щоб зробити те, що зробили X. П. Хавелл, Бен Франклін і Е. X. Літтл. А зараз, поки ніхто не бачить, погляньте у дзеркало і запитайте себе, чи гідні ви такого товариства!

Щоб не хвилюватися через критику, дотримуйтеся Правила 3.

Записуйте свої безглузді вчинки і самі критикуйте себе. Оскільки ми далекі від ідеалу, давайте робити так, як робив Е. X. Літтл: просити інших, щоб вони піддавали нас неупередженій, корисній, конструктивній критиці.

Резюме Частини VI Як не зважати на критику

Правило 1

Необгрунтована критика нерідко є прихованим компліментом. Вона здебільшого означає, що вам заздрять. Пам'ятайте, що мертвого пса не б'ють.

Правило 2

Робіть усе, що від вас залежить. А потім розкрийте свою стару парасольку, щоб захиститися від дощу критичних зауважень, і подбайте, щоб його струмені не потрапили вам за комір.

Правило 3

Записуйте свої безглузді вчинки і самі критикуйте себе. Оскільки ми далекі від ідеалу, давайте робити так, як робив Е. X. Літтл: просити інших, щоб вони піддавали нас неупередженій, корисній, конструктивній критиці.