Джури і підводний човен

РОЗМОВИ З ЧОРТОРИЄМ

Телесикові друзі і не завважили, коли почав розпадатися їхній гурт. Минулого літа вони один без одного не могли обійтися, а зараз зовсім не те.

Мусійка Хруню потягло до маляра Ониська, який такі картини взимку малював, що й очей не відведеш! Ванько Кожушний та Стешко Чумарний подалися у підпаски, бо понад усе люблять на конях гасати. Зенько Дряпаний, котрий отримав це прізвисько за довгий шрам на щоці, почав більше до Ждани хилитися, бо ж вона сказала, ніби в нього хист до соління та вуджіння риби. І лише Івасик не міг вирішити, що йому більше до вподоби. Ото як попросив Демко зробити й для нього три мармизи, то Івасик цілий тиждень розривався межи чинбарями і ковалями: він хотів вигадати для Демка щось таке, аби у звичайної людини аж зашпори в пальці заходили від жаху.

А тепер Івасик почав учащати до Марка Чортория. Цікава людина цей Марко. Козаки подейкували, що на всьому Дніпрі немає такого умільця робити човни. Днища для них Марко видовбує такі вже рівні й гладенькі, наче крига навесні. Потім товстелезними дошками обшиває їх так щільно, що й воді не просочитися. А він, бач, постійно невдоволений. То йому колода для днища не з того дерева, то дошки з ґанджем. А який саме у них ґандж — ніхто й не знає. От і запросив його Швайка на зиму в гості, щоб він сам вибирав потрібне дерево. І оце нещодавно привіз Марко з десяток довжелезних і товстелезних колод. Місцеві умільці одразу ж заходилися видовбувати з них зайве дерево, а Марко все це до пуття доводив. Бо ж не прості човни збирався він робити цього літа, а справжні чайки, що не пливуть, а ніби летять над водою. І жодна турецька галера їх не наздожене, жодна морська буря не потопить… В усякому разі, так він стверджував.

Зранку, коли козаки додивляються сни, Марко вже біля своїх колод увихається. І струмент у нього якийсь дивний: різні долота, рубанки, струганки. Їх Марко сам придумав. Ними можна й дерево рівненько витесати, і дірку продовбати, і рівчачок виорати. Марко так ними вміло та вправно орудує, що Івасикові аж руки сверблять і собі спробувати. Отож і ходить він за Чорториєм, як хвостик за овечкою. І Марко теж до нього звик. Дійшло до того, що гукає на весь затон, коли Івасик кудись завіється:

— Гей, Телесику, де ти?

А Телесик лише на хвильку відійшов, аби висмикнути з намулу солодкий корінець для себе й Чортория, бо тому ж і вгору поглянути ніколи; чи побіг до рибалок, аби подивитися, що вони щойно витягли на берег. А потім усі ці новини він приносить Чорториєві, і вони їх обговорюють удвох, бо Чорторий теж любить побалакати. У нього однаково вправно працюють і руки, і язик.

Та найбільше Івасик любить мріяти. От і сьогодні з самісінького ранку він почав:

— А пам’ятаєш, що ти розповідав мені того року?

— Мало що я міг розповідати, — відказує Чорторий, цюкаючи гострою, що нею навіть голитися можна, сокирою. — Підкажи, то, може, й пригадаю.

— Ти казав, що десь за морем, у теплих краях, люди навчилися дихати під великим дзвоном.

— Було таке. Ну то й що?

— А те, що ми теж пробували дихати… — Івасик бере з купи дощечку і придивляється, чи рівна вийшла. — Спочатку залазили під воду зі шкіряним відром, але хіба подихаєш у ньому, коли там повітря геть нема.

— Це так, — згоджується Чорторий, приміряючись, як би його зручніше цюкнути долотом. — Я теж у дитинстві дихав під відром, то знаю…

— Ми оце шаплик[10] притягли, — не вгаває Івасик. — Та не встигли перевернути його догори дном, як він набрав води і втопився. Трохи Ванька Кожушаного не придушив.

— То що, шаплик не підходить? — діловито запитує Чорторий і бере в руки якусь напівкруглу залізячку.

— Та підходить, — відказує Івасик, а очі його тим часом вбирають кожен порух Маркових рук. — Ми попросили Манюню, щоб той зразу поставив шаплика догори дном. Так, щоб не перевертався, розумієш?

— Та вже петраю, не дурний, — Марко цюкнув по залізячці, і в дереві виник такий ловкий виямок, ніби зроду там був. — А що далі?

— А нічого, — зітхнув Івасик. — Добре тим, хто у дзвоні дихав. Там же море тепле і дихай скільки тобі влізе, а в нашій воді довго не висидиш.

— Це правда, — згодився Чорторий і чіпким поглядом оглянув зроблене. — У наших краях треба вигадати щось інше.

— І що ж придумати? — пхикає Івасик. — От якби рибою стати…

Вони зітхають обидва. Бо як же ти станеш тією рибою?

Поруч проходить під веслами новий човен. Пливе він рівно, стрімко, і тільки слід за ним буруниться.

Івасик, провівши його очима, зітхнув:

— Гарно пливе. От якби він і під водою так плив.

Чорторий відірвався від роботи й озирнувся на Івасика.

— Як ти сказав? Щоб човен під водою плавав? Може, його теж догори дном, як той шаплик, поставити?

— Не вийде, — похитав головою Івасик. — Он Демко який здоровий — та й то двічі шаплика перевертав, бо той усе тонув. А човен набагато важчий.

— То правда…

Після цих слів вони трохи посмутнішали і якусь хвилину мовчали. А тоді хотів було Івасик знову щось докинути, та Демко завадив. Він став на урвищі й почав подавати Івасикові якісь таємні знаки.

— Я зараз повернуся, — сказав Івасик Чорториєві і подерся на урвище. Демко, завівши його за найближчі кущі, по-змовницьки запитав:

— Ну як, страховидло моє готове?

— Майже… — відказав Івасик. — Коваль Гаврило ще кілька залізних смуг припасує — і можеш одягати.

— Але ж він мірку з мене не зняв, — нагадав Демко.

— Дивак ти, — відказав Івасик. — Чинбар же з твоєї голови мірку зняв?

— Ну, зняв…

— То й доста…

— Ага, — повагом сказав Демко і почухав потилицю. — Воно, звісно…

Тут його покликала Ждана. Демко зірвався на її голос, а Івасик повернувся до Чортория.

— А гарно, що з нами зараз староста черкаський, — продовжував він, ніби нікуди й не ходив. — З ним якось упевненіше чуєшся.

— Еге ж, — охоче згодився Чорторий. — То раніше наші ламали голову, де роздобути чи залізо, чи дерево й дошки. А тепер тільки кажи, чого хочеш — і тобі все піднесуть.

— От тільки важко переправлятися з ними за пороги, — поскаржився Телесик таким голосом, наче все це мало звалитися на його плечі. — Розвантажувати, переправляти на інший берег, знову вантажити… Як би ти знав, скільки наші з усім цим торік намучились!

— Бо не були знайомі зі мною, — посміхнувся Чорторий і знову оглянув свою роботу. Потому цюкнув по лише йому відомому місцю і вдоволено хитнув головою. — Непогано, — похвалив сам себе.

— А якби були знайомі, то що? — запитав Телесик.

— Тоді б не везли усе це сушею.

Івасик витріщився на Марка.

— Ти хочеш сказати, що все те можна було доставити водою?

— Так.

— Через пороги?

— А чом би й ні? — як про щось звичне сказав Чорторий.

— Але ж… там же таке твориться!

— Це для того, хто їх не знає. А коли знає, то не так уже й страшно.

— Отже це все, — Івасик кивнув головою на гори дощок і з десяток вибраних зсередини колод, — можна через пороги?

— Звісно, що можна, — запевнив Чорторий, і чи не вперше від ранку випростався. — Коли вміло направляти, то на них і подряпини не залишиться. Хочеш спробувати? — зненацька запитав він.

— Я? — Івасик затнувся. — Та… Сам же чув, як минулого літа Швайка казав, що нізащо вдруге не захоче перебиратися за пороги. І Колотнеча теж.

Чорторий поворушив носом так, наче збирався чхнути.

— Бо якби вони перед тим, як сунутися на пороги, порадилися з нашими — усе було б інакше.

— Ага, — тільки й сказав Івасик. Точнісінько так, як допіру Демко.

— Гаразд, — сказав Чорторий і увігнав сокиру в колоду з такою силою, що її й двоє не витягли б. — Ну, Івасику, ходім обідати. Бо вже кличуть.

Лише тепер Івасик завважив, скільки людей тирлується довкола. Трохи нижче від угідь діда Кібчика був чималий шмат нічийної землі. І зараз на ній стояли кілька великих куренів, розрахованих не на одну сотню людей. Їх поставили ще ті, хто разом з Вирвизубом місяць тому подалися на Низ, аби стежити за татарами. Тепер, подейкують, на Низ збирається навіть староста черкаський зі своїми козаками. А от і він сам…

Івасик пригнувся за кущем, бо старості черкаському чомусь не подобалося, щоб діти козакували разом з дорослими.

Богдан Глинський під’їхав кілька хвилин тому. Запилюжений, засмаглий до чорноти, він нічим не відрізнявся від решти козаків, хіба що сережкою у вусі та довгим чубом-оселедцем, що звисав з тімені. Такі самі чуби носили і його найближчі люди. Князь час від часу озирався — видно, когось шукав. Вигледівши Швайку, рушив до нього. Привітавшись, запитав упів голоса:

— Ну, як?

— Поки що нічого не чути, — відказав Швайка.

— Я маю на увазі твого Грицика, — уточнив князь Богдан Глинський.

— Та про нього ж і мова…

У Швайчиних очах виразно струменіла тривога. Схоже, він волів би сам піти у степ, аніж посилати туди когось іншого.

Глинський повів по ньому очима й невдоволено похитав головою.

А вголос сказав:

— Сам знаєш, не можна тобі показуватися біля Перекопу. Тепер твоя справа — посилати туди тих, кого ти навчив цій справі.

— Та я розумію, — зітхнув Швайка. — Проте щось муляє на душі. Щоб тільки Грицик знову чогось не вигадав на свою голову…