Джури і підводний човен

У ҐЬОЗЛОВІ

Коли зійшло сонце, Грицик знову опинився на рівнині і взяв напрямок на Ґьозлів. Сонце припікало дедалі нещадніше. Поодинокі отари ховалися від нього в затінку миршавих деревець. І лише далеко на обрії невтомно миготіли звиклі до всього дикі коні-тарпани.

За першими ґьозлівськими шатрами він звернув туди, де його знали як свого, — до мазанки муляра Гуркана, що рік тому очолював тутешніх змовників. Мазанка була зруйнована — схоже, таємна служба дізналася, чим займався Гуркан. Тож зупинятися чи розпитувати про подальшу долю його сім’ї не було сенсу…

Грицик повільно, мов на прогулянці, рушив курною вулицею далі. Зненацька за його спиною пролунало ледь чутне:

— Дудар?

Грицик озирнувся. Біля воріт, які він щойно проминув, стояв молоденький, ще й вуса не посіялися, татарчук.

— Ви мене не впізнаєте? — запитав він.

Грицик придивився.

— Масар?

Обличчя хлопчини на мить осяяла усмішка.

Атож, це був Масар. Грицик запам’ятав його, коли минулого літа зупинявся в Гуркана. З раннього ранку хлопчина крутився біля цих же воріт, чекаючи на появу Гурканової доньки Зульфії. А коли та виходила на вулицю, Масар червонів і завмирав, наче перетворювався на стовп. А Зульфія проходила повз нього з таким виглядом, наче його взагалі не існувало на світі. Проте варто було хлопчині не з’явитися бодай день, як дівчинка місця собі не знаходила. До Грицика Масар вітався ще здалеку, бо вважав усіх, хто знався із Зульфією, людьми з недосяжного світу.

І ось вони зустрілися знову. Грицик зістрибнув з коня, підійшов до хлопчини.

— Хотів би тебе дещо розпитати, — почав він. — Я щойно проїжджав повз руїни Гурканової хати… Ти не знаєш, що сталося з його ріднею?

Нараз Масарове обличчя пересмикнула судома, в очах спалахнув такий біль і відчай, що Грицикові аж замлоїло під грудьми.

— Вони… нікого немає, — над силу мовив Масар.

— Як це? — запитав Грицик, відчуваючи, як у ньому все холоне. Утім, хіба варто чекати іншого? Усе йде як заведено: дорослі б’ються, а страждають від цього беззахисні люди. — Ану, ходімо побалакаємо…

Їх схопили на третій день потому, як батько Зульфії кудись щез. У Ґьозлові подейкували, ніби він подався виручати якогось уруського вивідника Швайку. Увірвалися, схопили матір Зульфії, схопили саму Зульфію. Дівчинці заламали руки, і що голосніше вона благала про допомогу, то більше веселилися ті, хто її схопив. А потім їх повели кудись. Кажуть, на невільницький базар. Він, Масар, одразу побіг туди, проте їх там не було…

— Як же ти тепер? — запитав Грицик.

Масар із зусиллям проковтнув слину.

— А ніяк, — сказав він. — Батько минулої осені втопився, а я… тепер теж рибалю… — на його тонкій хлоп’ячій шиї забігав борлак. — А ти… її батькові був справжній товариш?

— Так, — твердо відказав Грицик. Щось йому підказувало, що перед цим хлопцем критися не варто. — Так, я йому був справжній товариш.

— А що з ним, ти не знаєш?

— Він загинув, — відказав Грицик.

Масар стиснув кулаки так, аж захрускотіли суглоби.

— А я його стільки шукав… — ледь чутно проше потів він.

— Навіщо?

— Щоб бути… разом з ним.

Нараз Масар випростався і, дивлячись в очі Грицикові, з викликом мовив:

— Я вже одного з тих, хто схопив Зульфію, порішив…

— Ти? — Грицик недовірливо окинув його худеньку постать.

Масар кивнув.

— Ага. Підстеріг, коли він повертався з Джурчи. Стріла вцілила йому в око.

— Он як… — сповільна мовив Грицик. — І коли це трапилось?

— Позавчора. Зараз вони шукають, хто його встрелив.

— А що буде, коли тебе знайдуть?

Масар пересмикнув плечем.

— Він її мучив найбільше.

— Зрозуміло… — по довгій паузі мовив Грицик. — А ти хоч розумієш, що залишатися тут — для тебе вірна смерть?

Ледь помітна зморшка пролягла між Масаровими бровами.

— Я оце збирався на човні дістатися Дніпра, — сказав він.

— Навіщо?

— Кажуть, десь там засіли ті, хто був з дядьком Гурканом. Хотів би бути з ними. Знаєш, де це?

— Знаю.

Масар благально притис руку до грудей.

— Допоможи мені дістатися до них! — попрохав він. — Я не можу тут, розумієш? Не можу дивитися на їхні лиця!

— Розумію, хлопче, — кивнув Грицик і встав. — Отже, вирішимо так: я зараз подамся на невільницький ринок. Треба поглянути, чи є там хто з наших. А ти чекай мене тут. І нікуди не йди, зрозумів?

Масарове обличчя посвітлішало.

— Зрозумів, — сказав він. — Тільки ти повертайся якнайшвидше!

Грицик скочив на коня і поквапився від’їхати від хлопця, бо до них уже наближався, стріляючи хитрими очицями, якийсь чолов’яга.

Невільницький ринок — одне з тих небагатьох місць, до якого душа звичайної людини не може звикнути ніколи. З самого початку на Грицика налетів вихор горя і розпачу. На цих обідраних, скривавлених людей не можна було дивитися без болю.

Проте на них дивилися. І обмацували їх, мов худобину. Грицик ледь стримався, щоб не полоснути по жирній шиї спітнілого гендляра, що торсав носаками знесилену жінку, наказуючи їй підвестися. За десяток кроків від неї похитувався до краю знеможений хлопець. Проте голову він тримав високо і дивився на перехожих з такою ненавистю, що ті мимоволі відводили очі вбік. Грицик аж зіщулився, коли хлопець обпік поглядом і його. Мабуть, вважав за одного із своїх мучителів…

Він обійшов невільницький ринок раз, удруге, проте Хасанових слідів не виявив. І був так з того розчарований, що не одразу завважив, з якого саме часу довкола нього почала кружляти ставна жінка. Лице її було закрите, тільки зблискували гарячі темні очі.

А коли він виходив з ринку, молодиця рішуче наблизилася до нього.

— Вибач, господарю, але я знаю, кого ти шукаєш, — неголосно мовила вона.

— Що? — сторопів Грицик. — Ти знаєш, кого я шукаю?

— Так, — кивнула жінка. Вона сторожко озирнулася, чи ніхто їх не підслуховує, і повела далі: — Хасана, чи не так?

Грицикові перехопило подих. Це було неймовірно. У чужому краї, серед байдужого, пожадливого натовпу…

— Звідки ти знаєш про нього? — запитав він раптово охриплим голосом.

Вона не відповіла. Натомість мовила:

— Я знаю, де він…

— Веди! — вихопилося у Грицика. — Утім…

Нараз його охопила підозра. Щось воно не так, щось воно дуже вже легко. Так не буває.

— Ану, покажи своє обличчя! — зажадав він.

Вона відсахнулася, наче Грицик збирався її ударити. Тоді озирнулася і на мить від крила обличчя. Грицик полегшено зітхнув: не чоловік крився під накидкою, а таки жінка, молода й миловидна. Але вирішив запитати ще:

— А який він на вигляд?

Жінка стрельнула в нього швидким поглядом.

— Трохи нижчий за тебе. На лівій щоці невеликий слід від порізу.

Так, поріз у Хасана був. І саме на лівій щоці. — І в нього був товариш, — вела далі жінка. — Урус, що прикидався татарином. Сартаком його звали.

Атож, він, Грицик, під Сулою звався Сартак. А тут його знають як Дудара. Отже, про те, що він деякий час мешкав у Криму, жінка не відала. А щодо Сартака… То чи не сам Хасан повідомив їй про це? Мабуть, завважив, що вулицею проїздить товариш, і попрохав цю жінку наздогнати його…

Уже не вагаючись, Грицик наказав:

— Веди!

Вони довго пробиралися вузькими сморідними вуличками. Перейшли через гамірливу площу і звернули в довгий, покручений провулок. Зрештою жінка зупинилася перед приземкуватою будівлею з білого черепашника і порухом руки показала на низькі двері.

Грицик відчинив їх, зробив крок — в ту ж мить його обхопили чиїсь чіпкі руки. М’язи спрацювали поза його волею. Грицик блискавично присів, вислизнув з обіймів і перекинув нападника через себе. Проте другий вчепився йому в руку, третій кинувся під ноги. А на шиї якимось чином опинився зашморг і перед очима попливли різнокольорові плями…

Коли свідомість повернулася до нього, виявилося, що він стоїть прив’язаний до стовпа, а перед ним походжає Борихан — той, що присікувався до нього в таборі над Сулою.

— От ми й здибалися, — яро посміхнувся Борихан. — Що, не радий?