Джури і підводний човен

ПІДВОДНИЙ ЧОВЕН

Чорторий зустрів Івасика без посмішки. Мабуть, ображався на хлопця за те, що той прийшов аж сьогодні.

— Ходиш… — пробурмотів він. — Одні ходять, а другі мусять віддуватися за них…

Проте з того, як старанно затісував він усілякі нерівності та виступи, з яким задоволенням обдивлявся зроблене, було видно, що Марко не «віддувається», а навпаки — роботою своєю непомалу вдоволений.

— Вибач, — винувато сказав Івасик, ще й носом шморгнув, аби було переконливіше. — Ми вчора повернулися пізно, але я тебе одразу ж почав шукати. Та хіба тебе знайдеш…

Це була правда. Не в тому, що Івасик його шукав, а в тому, що Чорторий не любив спати в курені. Він любив прокидатися на чистому повітрі — у човні, під берегом, чи просто серед чистого поля.

Чорторий недовірливо гмукнув, проте його погляд, який він кинув на Івасика, уже не був сердитий. А по хвилі Чорторий зненацька сказав:

— Ну от і все. Можеш приймати роботу.

— Та невже? — радо стріпнувся Івасик. — І наш човен попливе? Під водою, так?

— А ми це зараз перевіримо…

Ніде в світі немає цікавіших людей за дніпровських козаків. Їм нічого не варто, забувши про роботу, здійняти гамірну суперечку, яка птаха першою спурхне з дерева, яка тріска першою пропливе он повз той кущ, або в якому казані куліш сьогодні смачніший. От і зараз, почувши Івасикові вигуки, вони почали гуртуватися біля Чортория. Краєм ока Івасик завважив, що їх було аж шестеро. Але нехай дивляться, йому не шкода. У нього свої справи…

Івасик уважніше пригледівся до того, що мало бути підводним човном. На перший погляд, у цьому човні аж нічого особливого: звичайна довбанка з нашитими облавками. На ній догори дном лежала плоскодонка. З кожного боку довбанки стирчало по три звичайних весла. От і все. Хіба що у днищі плоскодонки була ляда, немов у льосі, а весла з довбанкою з’єднували шкіряні рукави. А ще по обидва боки човна звисали сіті в дрібну чарунку. Івасик знав, що туди треба накидати каміння чи мішків з рінню, аби притопити човен. А от рукави викликали у нього занепокоєння.

— А вони не відірвуться? — запитав Івасик.

— То вже буде видно, коли почнемо гребти, — відказав Чорторий. Він ще раз заклопотаним поглядом окинув свою роботу, тоді відкинув ляду і запропонував:

— Ну, хазяїне, можеш залазити.

— Я не хазяїн, — зніяковів Івасик.

— А хто? — заперечив Марко. — Якби не ти, я зроду не взявся б за таке діло.

Івасик обережно забрався в човна і став його оглядати. Це було доволі просторе дерев’яне помешкання, яке чимось нагадувало вузький і довгий льох із закругленими кутами. Ляда була оббита м’якою шкірою, з боків стирчали руків’я весел. Ще тут були сидіння для веслярів. А більше не було нічого.

— Ну як? — зазирнув у отвір Чорторий. — Подобається?

— Ага, — сказав Івасик.

— Тепер дивися сюди…

Марко показав на ляду, що однією гранню кріпилася до човна. Посеред неї була широка петля, а по боках Марко навіщось припасував кілька защіпок.

— А вони навіщо? — запитав Івасик.

Чорторий скрушно похитав головою.

— Ото якби ти не гасав казна-де, то не задавав би дурних запитань, — сказав він. — А тепер сам здогадуйся…

Чорторий закрив отвір лядою, й Івасик опинився в суцільній темряві.

— Ну як? — наче здалеку долинув до нього Марків голос. — Є щілини?

Івасик озирнувся.

— Та ніби немає, — відгукнувся він і сам здивувався зі свого голосу, такий він був здушений і глухий. — Хіба ось навколо ляди…

— А ти візьми її на ті защіпки, — порадив Марко.

Спочатку защіпки защіпатися не хотіли. Вони піддалися лише тоді, коли Івасик потягнув за петлю.

— А тепер? — запитав Чорторий наче з того світу. Івасик знову озирнувся. Атож, Марко знав свою справу. Ніде не те, що дірки, а навіть найменшої шпаринки не лишилося.

— Темно, як у льосі! — вигукнув він.

— Це добре. Можеш відкривати…

Сліпуче сонце вдарило Івасикові в очі. А коли він знову розплющив їх, то побачив край берега до двох десятків козаків. Вони сиділи хто де і обмінювалися враженнями від того, що бачили.

— Схоже на домовину з лядою, — мовив один з козаків.

— Атож, — згодився інший. — От тільки для чого тут ляда?

— Як для чого? А щоб мерці вистрибували.

— Так вони ж не стрибають.

— Приспічить — застрибають!

— От дурні, — засміявся Чорторий. — Замість варнякати казна-що, ви краще б у човна залізли.

— А навіщо? — обережно поцікавився хтось.

— Треба дізнатися, чи довго в ньому можна всидіти без повітря. Це ж скільки нас сюди влізе — га, Івасику?

— Не знаю, — сказав Телесик.

— Гадаю, щонайменше семеро. Шестеро гребтимуть, сьомий сидітиме на стерні, а заодно й розповідатиме байки. Ну, можна ще двох-трьох узяти, щоб слухали брехунця… Гей, Володко, а підійди-но сюди! — гукнув він до Кривопичка, що саме проходив понад берегом зі снопом довжелезного очерету на плечі. — І ти, ти, — закликав він ще кількох козаків.

— Навіщо я тобі? — поцікавився Кривопичко і скинув з плечей снопа.

— Хочемо дізнатися, на скільки нам стане повітря, — відказав Чорторий.

— Дізнавайтесь без мене, — відказав Кривопичко і знову схилився до снопа.

— Е, зачекай…

Троє козаків підвелися з землі. Це були відомі лежні Гавро Колотий, Панько Рак і Хвесько Калюжа. Вони хоч і не відставали від інших під час козацьких виправ, проте коли діло доходило до роботи, ця трійця використовувала кожну хвилинку, аби перележати в холодочку. От і зараз, завваживши, що Кривопичко поклав свого снопа в затінок, вони турнули Володка так вправно, що той і не зчувся, як опинився у довбанці. А самі усілися на сніп.

— Іди, йди, — промовив Гавро Колотий. — Тобі таку честь виявляють, а ти носом крутиш.

— Можу тією честю поступитися вам, — огризнувся Володко.

Слідом за ним до довбанки залізло семеро козаків, не рахуючи Івасика. Чорторий зазирнув усередину і вигукнув:

— Ого, та сюди ще стільки ж влізе!

Потому теж ускочив у човна і закрив за собою ляду.

Човен осів майже наполовину, кілька разів гойднувся і завмер. Мовчали й глядачі.

— А він тепер таки справді схожий на домовину, — сказав хтось.

— Дивися не накаркай, — зупинив його Ротько Беззубий, котрий тільки-но підійшов. — Гей, хлопці! — погукав він. — Як ви там — дихаєте?

— Та ніби дихаємо, — відказав за всіх Чорторий. — О, трохи не забув! Ви ж там хтось сідайте в човна і помалу гребіть на той берег. А потім назад.

— Це ж навіщо?

— Щоб дізнатися, скільки ми тут витримаємо.

— Добре. Ми Миколу Сирого пошлемо.

Запала тиша. Микола Сирий усівся в маленьке човенце і неспішно погріб на той берег. А на цьому невідомо звідкіля вродилося вже до сотні козаків. Вони дивилися то на Миколу Сирого, то на перевернуту догори дриґом плоскодонку. А заодно й прислухалися до розмов, що долітали з підводного човна.

— Довго так сидітимемо? — здушеним голосом поцікавився Кривопичко. — Мені треба стіну куреня прикрити. Дірка там така, що й собака пролізе.

— Зачекає твоя дірка, — відказав Чорторий. — Тут, хлопці, діло таке, що ми, може, перші на білому світі так сидимо.

— Як так?

— Під водою. У підводному човні, — пояснив Івасик.

— Ага, — сказав Кривопичко. — Тоді звісно… А спати можна?

— Можна, — дозволив Чорторий.

Незабаром Кривопичко засвистів носом. Трохи згодом почулося тихе похропування його товаришів.

Нарешті Івасик почув якісь зміни. Щось задушливе підпирало йому горло, в голову заповзав туман…

— Марку, — тихо покликав він.

— Що? — сонно відгукнувся Чорторий.

— Здається, важко дихати.

— Ага. Я теж це відчув. Але нічого, потерпимо ще трошки. Гей ви, прокидайтеся, бо ще, чого доброго, навіки заснете!

— Га, що? — почулося у відповідь. — А чого так темно?

— Бо це підводний човен, — нагадав сонькам Чорторий. — То як вам дихається?

— Та ніби не дуже…

— Душно щось…

— Тоді відчиняймо, — сказав Чорторий.

Ляда відкинулася. Козаки, мружачись на сонце, почали один за одним вибиратися з човна.

— Добре сиділи! — похвалив їх Ротько Беззубий. — Микола оце повертається з того боку.

І справді, до них наближався човен, у якому сидів Сирий. Він був усього за кілька помахів весла від цього берега. А протилежний ледь мрів удалині.

— То я вже не потрібний? — запитав Кривопичко.

— Та йди, коли такий нетерплячий, — дозволив Чорторий. Кривопичко підійшов до свого очеретяного снопа, на якому розсілося трійко лежнів, і гримнув:

— Ану киш з мого очерету!

Козаки знехотя підвелися.

— Навіть подивитися не дадуть, — буркнув Хвесько Калюжа.

— Слухай, Марку, а не пустиш нас посидіти замість цих роботящих? — звернувся до Чортория Панько Рак. — Там що, спати треба? То ця робота саме для нас.

— Та залазьте, чого вже там, — дозволив Чорторий.