Джури і підводний човен

НАД ПОРОГАМИ

Івасик картав себе за зраду. Коли староста черкаський заборонив його ватазі йти з козаками на Низ, він теж мав би залишитися з хлопцями. Та замість цього Івасик нишком, як останній боягуз, зібрав свої лахи й перебрався до Чортория. І що найгірше — навіть не пробував попросити Марка взяти й решту. Боявся, що тоді Чорторий з Саньком проженуть і його самого.

Але що далі човни спускалися по Дніпру, то кращав настрій у Івасика. Ні, усе ж таки молодець він, що напросився у товариство до Чортория!

Слідом за Марковим човном пливло ще з десяток човнів-довбанок. Згодом, як казав Чорторий, на них наростять такі товстелезні дошки, що човни ці зможуть плавати навіть по бурхливому морю. І влазитиме в них чоловік з тридцять, а то й більше. А поки що там сиділо по шість-сім козаків. Решту місця займали всілякі вантажі: діжки з салом, похідні кузні, всілякі залізяки, що видзенькували в цупких рядняних мішках — узагалі все найважче, щоб полегшити шлях волам. Час від часу з човнів долинав сміх, а то й нестримний регіт.

Телесик відвернувся від човнів і поглянув уперед. Назустріч напливали все нові й нові береги. Вони то сходилися так, що з одного на інший можна було перекинути грудку, то розходилися настільки, що ледве мріли в далині. А ще Івасик завважив, що по всій течії Дніпра лівий берег був низький і всуціль поріс очеретами та вербами, а правий нависав над річкою високими стрімкими кручами.

Перший день Телесик лише те й робив, що захоплено ойойкав і термосив то Санька, то Чортория.

— Саньку, глянь, яке урвище! Марку, а там що таке?

Санько у відповідь лише здвигував плечима — схоже, його знову обсіли якісь думки. Зате Чорторий радів кожному запитанню. І поки він розповідав про те й про інше, у Телесика напоготові було вже нове запитання. Він навіть поцікавився, чому Чорторий гребе одним — легким — веслом, а більше й товще лежить на дні.

— А то для порогів, — відказав Чорторий.

— Для порогів?

— Еге ж. Там треба не лише гребти, а й відштовхуватися від скель. А як ти цим, — він кивнув на звичайне весло, — відштовхнешся, коли воно таке тонке?

Санько слухав Івасикове щебетання одним вухом і вже вкотре подумки повертався до останньої розмови з житомирським волхвом Куделею. Яку іншу науку той мав на увазі?

Нараз у пам’яті зринула геть давня розмова — коли він ще у Вовкулацькому куті супроводжував діда Кудьму до Сторожового дуба, де на них чекав дід Кібчик. Про що вони розмовляли, він, Санько не дослуховувався, бо стежив, щоб дідівській розмові ніхто не заважав.

Все ж інколи до нього долітали окремі слова, з яких Санько зрозумів, що дід Кібчик дорікає дідові Кудьмі, що вони, волхви, лише ховаються у своїх нетрях, а для звичайних людей нічого не роблять. А довкола таке горе, такі сльози… Невже волхвам це байдуже?

«Ні, друже, не байдуже, — тихо гудів у відповідь дід Кудьма. — Але безсилі ми втручатися в мирські справи…»

І, мабуть, він таки мав рацію, бо помер невдовзі по тому, як разом з Саньком звелів канівецьким слугам відшмагати свого хазяїна пана Кобильського. Чи не тому помер, що втрутився в мирські справи?

Ще що він, Санько, може пригадати? Ага, незадовго до тієї розмови дід Кібчик бурчав, що, мовляв, на порубіжжі путящих хлопців лишилася якась жменя. І щоб зупинити таку навалу, потрібно, аби кожен з них не поступався десятку степовиків.

Один на десятьох… А де їх взяти, коли навіть Швайка заледве може впоратися з п’ятьма? Принаймні він показував таке на дружніх виправах. Ну, Грицик ще сяк-так вистоїть проти трьох. А інші? І все ж щось підказувало Санькові, що є вихід. І він десь близько. Але який і де?

Кілька разів по лівому березі вигулькували кінні татари. Якийсь час вони галопували берегом і погрожували човнярам. А дехто навіть стрілу пускав. Проте відстань була така, що стріли опадали далеко від човнів. Затим кінні по одному відставали. А ще за якусь годину-другу з’являлися інші.

Так минуло два дні. Захоплені Івасикові зойки трохи вщухли, і натомість йому в голову почали западати інші думки.

— Слухай, Марку… Знаєш, про що я оце думав уночі?

— Скажеш, то знатиму, — посміхнувся Чорторий, без поспіху налягаючи на весло.

— Я думав про те, як би воно гарно було змайструвати щось таке, в чому можна плавати під водою…

— Та ти ж уже плавав, — Чорторий показав в усмішці міцні зуби. — Пам’ятаєш, ти мені про шаплик догори дном розказував?

— То не те, — нетерпляче відмахнувся Івасик. — І не плавали ми, а лише сиділи під ним. А тут треба щось таке… — Івасик з нетерплячки засовався. — Геть інше.

— Інше, кажеш? — зацікавлено озирнувся на нього Чорторий. — Воно гарно було б. Але що саме?

— А це вже тобі знати, — відказав Івасик. — Ті твої товариші, — він кивнув на людей, що кермували довбанками позаду, — кажуть, ніби ти такий умілець, що можеш зробити все, що завгодно.

— Може, й можу, — відказав Чорторий, і повільно, начебто погладив воду, повів веслом. — Коли, звісно, знаю, що саме треба робити. А от чи відаєш ти, на що має бути схоже те, що плаватиме під водою? Перевернуте барило, діжка, чи, може, скриня з лядою? Га, на що воно буде схоже? — І Чорторий хитро примружився на Івасика. Мабуть, вважав, що запитав таке, на що відповіді взагалі немає.

Івасик замислився. Але тільки на мить.

— Мабуть, воно схоже на човна… О, на підводного човна! Є такі? — зненацька звернувся він до Санька.

Той неохоче відірвався від своїх думок. Неуважно запитав:

— Що це ти маєш на увазі?

— Ну, тих, хто житиме після нас. Є в них підводні човни, чи ні?

— А я не придивлявся, — стенув плечем Санько. — Може, є, а може, ще тільки придумують.

— От бачиш! — переможно посміхнувся Івасик Чорториєві. — А ти кажеш…

— Та нічого я не кажу, — покрутив головою Чорторий. — Я тільки питаю, яке воно на вигляд…

— Та я ж кажу, що таке, як підводний човен! Щоб можна було в ньому пливти під водою і дихати.

— То може, все ж згодишся на діжку?

— Але ж діжа зверху плаватиме.

Чорторий відклав весло. Видно, що розмова йому починала подобатись.

— А я каменюку до неї прив’яжу, — сказав він.

Івасик замотав головою. Він був проти каменюки. Це все одно, що прив’язати її до шиї. Після цього вже ніколи не випірнеш.

— Та я… Там же треба, щоб і весла були, — додав він. — Щоб гребти ними.

— Ага, весла…

Тепер Чорторий замислився надовго.

— Може, ще й свіже повітря треба? — нараз сказав він.

— Ага, — підтвердив Івасик. — І такого, щоб можна було дихати. А то під тим шапликом повітря ніби теж було, а от дихати чомусь не було чим.

— Так-так, — захитав головою Чорторий.

Наразі на правому березі замріло кілька вершників. Чорторий поглянув на них і втішно гмукнув.

— То наші, — сказав він. — Сторожа. — Перехопив здивований Івасиків погляд і пояснив: — Вони стежать, щоб не налетіли татари, коли ми будемо перевантажуватися з човнів на вози.

— А якщо вони візьмуть та й налетять?

— Тоді верхові дадуть знати і ми відійдемо від берега. Але таке буває рідко.

— Чому?

— Як тобі сказати… Розумієш, татари хоч і погрожують з берега, проте їхнім ханкам з мурзами чи навіть турецькому султанові теж треба чогось. Скажімо, київських полотен, чи воску, чи хутра. Тож вони й зацікавлені, щоб той товар був доставлений. Але як це краще зробити? — Чорторий примружився. — Берегом — воно довго й небезпечно. А водою — саме те, що треба.

— То вони, виходить, через це на вас не нападають?

— На нас, перевізників хортицьких, — ні. Бо хто ж тоді їхнім мурзам товари доставлятиме?

— Але ми зараз нічого такого не веземо. Ні воску, ні полотен.

— Тут ти добре зауважив, — сказав Чорторий. — Тепер на нас може напасти будь-хто, і за це йому нічого не буде. Тому давай дочекаємось, поки до нашої хортицької сторожі приєднається й черкаська.