Джури і підводний човен

КРИМСЬКІ ПОШУКИ ХАСАНА

Що ближче до Перекопу, то більшу цікавість проявляли тамтешні чабани й табунники до тих, хто супроводжував Менгиза. Схоже, козаків тут ще не боялися.

З одним таким цікавим Грицик познайомився. Той виїхав з-за могили і завмер, здивовано кліпаючи вузькими безбровими очицями. Грицик відламав чималий шмат уже черствої перепічки, і татарин узяв хліб, наче якусь дивовижу. Вдячно схилився, проте їсти не став, а заховав за вилогу замащеного халата. Певно, беріг для дітей.

— Слухай, — довірливо, мов до старого друга, звернувся до нього Грицик. — У вас тут невільники часом не продаються?

Чабан здивовано поглянув на нього.

— Ні, шановний, — відказав він. — Ми люди бідні і нам невільники не по кишені.

— Шкода, — посмутнішав Грицик. — Бо ми купили б кілька чоловік. О, нам казали, ніби через ваші місця прогнали ясир з-під Сули?

— Це був не ясир, шановний, — поштиво заперечив чабан. — Це були наші боягузи. За те, що вони втекли під час битви, їх зв’язали, мов худобу, і погнали кудись у Крим. Казали, що частину мають доставити у Ґьозлів[14], а решту до Карасубазару[15].

— Ні, ваші боягузи нам не потрібні, — посміхнувся Грицик. — У нас і своїх достатньо.

Він пригостив чабана ще одним шматом перепічки, бо його відомості були того варті. Потому свиснув у повітрі нагайкою і кинувся доганяти своїх.

— Чого такий радісний? — поцікавився Менгиз, коли Грицик на повному скаку осмикнув коня біля його воза. — Якісь добрі новини почув?

— Та які в цій глушині можуть бути новини? — ухильно відказав Грицик. — То я просто так…

— Просто так… — Менгиз замріяно усміхнувся. — Ет, молодість, молодість…

Посол Менгиз почувався значно краще. Він навіть пробував сідати на коня. Правда, за кілька поприщ болісна гримаса спотворила його обличчя. і Грицик ледь не на руках доправив його до воза з м’яким духмяним сіном.

Вони подружилися, — як узагалі може подружитися простий нукер з вельможним агою. Менгиз дивувався з розуму та вправності молодого уруса, а коли довідався, що той знає Крим як свої п’ять пальців, — почав ставитися до нього ще приязніше. Годинами згадували вони смарагдове море, найкращі в світі виноградники, гори з кришталевими водоспадами і таким живлющим повітрям, що, вдихнувши його, мимоволі почуваєшся орлом. Та коли Грицик повідав, як одного разу зустрів Менглі-Гірея, обличчя Менгизове посуворішало. Мабуть, шановний ага не дуже любив свого повелителя. І Грицик вирішив цим скористатися.

— Шановний, — якось сказав він. — Ти випадково не брав участі у зимовому поході на Сулу?

— Не мав такого безчестя, — сухо відказав Менгиз.

— Вибач, — схилив голову Грицик. — Я згадав про це тому, що до ясиру було забрано мого чудового друга. Лише за те, що він не прагнув битися. То я б усе віддав, щоб його розшукати.

Погляд Менгизів пом’якшав.

— Він урус?

— Та ні, татарин.

— І ти, урус, шукаєш татарина? — здивовано запитав Менгиз.

— Не тільки шукаю. Я ж, кажу, все віддав би, щоб його визволити.

— Але ж він твій ворог!

— Не ворог він мені.

— Он як… На жаль, про твого друга мені нічого невідомо.

Менгиз відкинувся на сіно. Але Грицик увесь час відчував на собі його уважний, сповнений приязні, погляд.

До Перекопа було вже рукою подати. З кожним днем ставало спекотніше. Вигорілі трави сухо шурхотіли під ногами. Хотілося пити.

По обіді попереду зблиснуло невеличке озеро. і козаки стрімголов кинулися в нього. І так само швидко вернулися назад. У привітному й чарівному на вигляд озері вода виявилася така гірка й солона, що краще б його взагалі не було.

Під вечір їх перехопила татарська сторожа. Старший зі знаком сотника повертів ярлик Менгиза в руках, тоді недовірливим поглядом окинув його супровід.

— А ці до чого? На татарів ніби не дуже схожі.

Менгиз холодно відказав:

— По дорозі до Черкас на мене напали татарські кайсаки. То моя кримська охорона побігла від них, мов зграя наляканих шакалів. І якби не ці уруські батири, до яких ти, шановний, так презирливо ставишся, то бути б мені на іншому світі. А щоб на зворотному шляху кайсаки знову не напали на мене, уруський князь дав свою охорону. І я мав нагоду переконатися, що вона поводиться значно мужніше, ніж кримська.

Сотник спаленів. Кинув уже відверто неприязний погляд на козаків і сказав:

— Чужинцям при зброї вступати в межі Кримського ханства не велено.

— Але ж вони мене супроводжують, — заперечив Менгиз.

— Тут, шановний, небезпеки вже немає, — відрізав сотник. — А вони… Нехай або повертаються назад, або здають зброю. Іншої ради нема і не буде, шановний.

— Мені мій князь наказував провести шановного Менгиза-агу до його дому, — втрутився Грицик. — І я мушу виконати цей наказ.

— Тоді доведеться здавати зброю, — ще раз нагадав сотник. — І ярлик на дозвіл заїжджати до Криму треба мати.

— Маю, — відказав тихо Грицик і показав ярлик, що його дав ще живий тоді Басман-бек. Сотник вражено втупився в ярлик, тоді схилив голову і відступив убік. А Грицик від’їхав до Колотнечі і тихо мовив:

— Отже, так: візьми ось це, — він подав шаблю, — і веди хлопців під Тягиню, до Вирвизуба. А я подамся далі.

— Та ти що? — вигукнув Федір. — Ні, ти собі як хочеш, а я не згоден. Це ж…

Санько поплескав Федора по крутому плечу.

— Маєш слухати, що тобі велить твій порадник, — сказав він. — Чи не так тобі наказував князь?

— Але ж… — знову затявся Колотнеча, проте Грицик відвернувся від нього. Без поспіху витягнув ножа, кілька разів покрутив ним навколо пальця, і запитав сотника:

— А цей кинджал… сподіваюся, він лишиться при мені?

— Шаблю можеш залишити теж, — посмішка не пом’якшила обличчя сотника. — Людям з таким ярликом дорога відкрита скрізь.

Решту шляху сотник ледь не до землі згинався, коли звертався до Грицика. Мабуть, вважав його за якогось значного татарського вивідника.

І все ж Грицик до Бахчисараю не доїхав. У містечку Джурчи, де посол Менгиз вирішив трохи перепочити, Грицик обійшов увесь базар з невільниками, а тоді повернувся і сказав сотникові.

— Маю їхати в інший бік. Служба…

— Так, так, — кивнув сотник. — Розумію.

— Тож, шановний, далі супроводжувати Менгиза-агу маєш ти. А за мною не пропаде…

Він кивнув сотникові, розвернув коня і подався назад до Перекопу. За якихось три поприща звернув на путівець, що вів до Карасубазару. Там, у горах, ще рік тому була одна криївка — для тих, кому невільницький хомут був не до шмиги.

Як він і сподівався, криївка була не порожня. За десяток кроків від замаскованої печери назустріч йому виступило два чоловіки.

— Ти хто? — почав один. Проте усмішка тут же осяяла його сухорляве обличчя.

— Та це ж Дудар! — вигукнув другий.

— Сафар! — і собі вигукнув Грицик. Це був чи не єдиний з тих гірських хлопців, що не подався минулого літа на виручку Швайці, бо лежав з раною в грудях, отриманою в перестрілці з татарськими нукерами.

— То що ж тебе привело сюди? — запитав Сафар після обов’язкового пригощання куснем перепічки з бринзою та кухлем джерельної води.

— Товаришів шукаю, — відказав Грицик. — Їх у неволю погнали. Хочу, щоб ви помогли.

— Допоможемо чим зможемо, — пообіцяв Сафар. — А поки що розказуй, як там і що…

— Почни краще ти, — усміхнувся Грицик. — Дехто з наших вважає, що тут ані живої душі не лишилося.

— Як бачиш, воно не зовсім так, — без посмішки відказав Сафар.

Цілу ніч просиділи вони перед крихітним вогнищем. Вітер тонко попискував десь угорі. Перед входом до печери походжав вартовий. Усе було як і минулого літа. І все було зовсім інакше.

Під ранок, коли Грицик сідлав коня, Сафар сказав:

— Не турбуйся. Якщо тільки розшукаємо Хасанові сліди — дамо знати, а вдасться визволити — переховаємо в себе. І скажи Швайці, що ми не забули про нього…