Дикий собака Динго

І

Тонку волосінь було спущено у воду під товстий корінь, що похитувався від кожної хвилі.

Дівчинка ловила форель.

Вона нерухомо сиділа на камені, і ріка огортала її шумом.

Дівчинка дивилася вниз. Але погляд ЇЇ очей, втомлений розсіяним над водою блиском, не був пильний. Вона часто позирала навколо, вдивлялася вдалину, де понад самісінькою річкою височіли стрімкі гори, покриті лісом.

Повітря було ще прозоре, і небо, стиснуте між горами, здавалося серед них рівниною, трохи освітленою сонцем, що схилялося на захід.

Та ні це повітря, знайоме їй з перших днів життя, ані це небо зараз не приваблювали її.

Широко розплющеними очима стежила дівчинка за віч- порухомою водою, прагнучи відтворити в своїй уяві ті незвідані далі, куди і звідкіля бігла річка. Дівчинці кортіло побачити інші країни, інший світ, наприклад, дикого собаку динго. Крім того, вона хотіла ще бути пілотом, хотіла трохи співати.

І вона заспівала. Спочатку тихо, потім голосніше.

Дівчинка мала приємний голос. Але навколо було безлюдно. Тільки водяний щур, наляканий співом, хлюпнувся недалеко від кореня і поплив до комишів, тягнучи за собою в нору зелену очеретинку. Очеретинка була довга, і щур даремно старався. Протягти її крізь густу річкову траву не вистачало сили.

Дівчинка співчутливо подивилась на щура й увірвала спів. Потім підвелась і висмикнула волосінь з води.

Від помаху її руки щур шмигонув у комиш, а темна плямиста форель, що доти нерухомо стояла на світлій течії, підстрибнула і зникла в глибині.

Дівчинка лишилася сама. Вона глянула на сонце, що, схиляючись до заходу, вже торкнулося вершини ялинової гори. І, хоча було пізно, дівчинка не квапилася. Вона поволі повернулася на камені і тихенько пішла стежкою вгору, де назустріч їй пологим схилом спускався високий ліс.

Вона сміливо заглибилась у нього.

Шум води, що бігла між камінням, лишився позаду, і дівчинка ступила в тишу.

В цій одвічній тиші Бона раптом почула звук піонерської сурми. Цей звук покотився луною по просіці, де завмерли старі ялиці, і просурмив їй у вуха, нагадавши, що треба поспішати.

Проте дівчинка ходи не прискорила. Обійшовши кругле болітце, де росли жовті лілії, вона нахилилась і гострим сучком викопала з землі разом з корінцями кілька блідих квіток. У неї вже було їх чимало, коли ззаду почулися тихі кроки і хтось гукнув:

Таню!

Вона обернулася. На просіці, біля високої мурашиної купи, стояв нанайський хлопчик Філько і манив її рукою до себе. Дівчинка підійшла, дружелюбно усміхнувшись йому.

Коло Філька на широкій колоді вона побачила казанок, повний брусниць. А сам Філько вузьким мисливським ножем з якутської сталі зчищав кору з свіжої березової гілочки.

Хіба ти не чула сурму? — спитав він. — Чому ж ти не поспішаєш?

Вона відповіла:

Сьогодні батьківський день. Мати моя не зможе приїхати — вона чергує в лікарні, і в таборі мене ніхто не жде. А чому ти не поспішаєш? — додала вона всміхаючцсь.

Сьогодні батьківський день, — відповів він так само, як і вона. — І до мене приїхав із стійбища батько, я проводжав його до ялинової сопки.

І ти вже провів його? Це ж далеко.

Ні,— з гідністю відповів Філько. — Навіщо я його проводжатиму, адже він ночуватиме поблизу нашого табору, біля річки! Я викупався за Великим камінням і пішов шукати тебе. Я чув, як ти голосно співала.

Дівчинка глянула на нього і засміялась. А Фількове смугляве обличчя потемніло ще більше.

Але якщо ти нікуди не поспішаєш, — сказав він, — то постіймо трохи тут. Я почастую тебе мурашиним соком.

Ти вже частував мене вранці сирою рибою.

Так, але то була риба, а це вже зовсім інше. Покуштуй! — сказав Філько і встромив гілку в самісіньку середину мурашиної купи.

І, схилившись разом над нею, вони почекали, аж поки тоненьку обчищену гілку обліпили мурашки. Тоді Філько струсив мурах, злегенька вдаривши гілкою по кедру, і показав її Тані. На блискучій заболоні було видно краплі мурашиної кислоти. Хлопчик лизнув гілку і дав покуштувати Тані. Вона також лизнула і сказала:

Це дуже смачно. Я завжди любила мурашиний сік.

Дівчинка пішла далі, а Філько простував з нею поряд, не відстаючи ні на крок.

Обоє мовчали. Таня — тому, що любила думати про все потроху і замовкала щоразу, коли входила в цей мовчазний ліс. А Філько не хотів розмовляти про таку дрібницю, як мурашиний сік. Адже це був тільки сік, який Таня могла добувати й сама.

Так вони минули просіку, не сказавши одне одному жодного слова, і вийшли на протилежний схил гори. І тут, зовсім близько, під кам'яним урвищем, знову-таки біля тієї річки, яка невтомно поспішала до моря, побачили свій табір — просторі намети, що вишикувалися на галявині.

З табору долинав шум. Дорослі, мабуть, уже поїхали, і гомоніли тільки діти. Але їхні голоси були такі гучні, що тут, нагорі, серед мовчання сірого зморшкуватого каміння, Тані здалося, ніби десь далеко гуде і хитається ліс.

А там, либонь, уже збираються на лінійку, — сказала вона. — Тобі, Філько, краще повернутися б до табору раніше за мене, а то глузуватимуть, що ми так часто приходимо разом.

«Оцього їй не варто було казати», — засмучено подумав Філько.

І, вхопившись за чіпкий кущ, який звисав над урвищем, хлопчик стрибнув униз на стежку так далеко, що Тані стало страшно.

Але він не розбився. І Таня кинулася бігти іншою стежкою, між невисоких сосон, які криво росли на камінні…

Стежка вивела її на дорогу, що, ніби річка, виринула з лісу і, мов річка, блиснула їй в очі камінням і щебенем та ще прошуміла довгим автобусом, у якому було повно людей.

Це дорослі їхали з табору в місто.

Автобус промчав мимо. Та дівчинка не провела поглядом його колеса, не глянула у його вікна: вона знала, що нікого з рідних там не побачить.

Таня перетнула дорогу і вбігла в табір, легко перестрибуючи через купини й канави.

Діти зустріли її криком. Прапорець на жердині пролопотів в обличчя. Вона стала в свій ряд, поклавши квіти на землю.

Вожатий Костя посварився на неї очима і сказав:

Таню Сабанєєва, на лінійку треба приходити вчасно. Струнко! Пра-во-руч рівняйсь! Відчувайте ліктем сусіда.

Таня ширше розсунула лікті, подумала: «Добре, коли в тебе друзі праворуч. Добре, якщо вони й ліворуч. Добре, якщо вони й там і тут».

Повернувши голову праворуч, Таня побачила Філька. Після купання його обличчя виблискувало, наче камінь, а галстук був темний од води.

І вожатий сказав йому:

Філько, який же ти піонер, коли щоразу робиш з галстука плавки!.. Не обманюй, не обманюй, будь ласка! Я все знаю. Почекай, я ще серйозно говоритиму з твоїм батьком.

«Бідолаха Філько, — подумала Таня, — йому не щастить сьогодні».

Вона дивилася весь час праворуч. Ліворуч не дивилася. По-перше, тому, що це було не за правилами, а по-друге, тому, що там стояла дебела дівчинка Женя, яка не подобались Тані.

Ох, цей табір! Таня в ньому вже п'яте літо. І сьогодні піп чомусь видався їй не таким веселим, як раніше. А вона заажди так любила прокидатися в наметі на світанку, коли з тонких колючок ожини капає на землю роса! Любила в лісі почути сурму, що ревіла, немов ізюбр, і стукіт барабанних паличок, любила кислий мурашиний сік і спів біля багаття, лісе вміла розпалювати краще за всіх у загоні.

Що лс сталося сьогодні? Невже ця річка, що біжить до моря, навіяла їй такі чудернацькі думки? З яким невиразним передчуттям стеясила вона за нею! Куди хотілось їй плисти? Навіщо знадобився їй австралійський собака динго?

Навіщо він їй? Чи, може, це йде від неї дитинство? Хто відає, коли минає воно!

Таня здивовано міркувала про це, стоячи струнко на лінійці, думала про це й пізніше, сидячи за вечерею в їдальні. І тільки біля багаття, яке доручили їй розпалити, дівчинка опанувала себе.

Вона принесла з лісу тонку берізку, що висохла на землі після бурі, і поставила її посеред багаття, а навколо майстерно розклала вогонь.

Філько обкопав його і зачекав, поки зайнялися суччя.

Берізка горіла без іскор, але з легким шумом, з усіх боків оповита сутінню.

Діти з інших ланок приходили милуватись багаттям. Приходив вожатий Костя, і лікар з поголеною головою, і навіть начальник табору. Він запитав дітей, чому вони не співають і не грають, якщо в них таке красиве багаття.

Діти проспівали одну пісню, потім другу.

А Тані не хотілося співати.

Як раніше на воду в річці, так тепер, широко розплющивши очі, вона, дивилася на вогонь, що завжди прагне вгору, і так само, як і вода, вічно рухомий. І він шумів про щось, навіваючи серцю неясні передчуття.

Філько, який не в силі був бачити Таню сумною, приніс до багаття свій казанок з брусницею, намагаючись порадувати її тією дещицею, що була в нього. Він почастував усіх товаришів з ланки, але для Тані вибрав найбільші ягоди. Вони були достиглі й холоднуваті, і дівчинка з насолодою з'їла їх.

А Філько, побачивши її знову веселою, почав оповідати про ведмедів, адже батько його мисливець. Хто ж іще міг так добре розповісти про них.

Але Таня спинила його.

Я народилася тут, у цій місцевості, в цьому місті, і міде більше не бувала, — сказала вона, — проте завжди ди- нуиалася, чому в нас так багато розповідають про ведмедів. Завжди про ведмедів…

Тому, що навколо тайга, а в тайзі багато ведмедів, — підповіла дебела дівчинка Женя, що не мала ніякої фанта- ііїї, але вміла на все дати правильну відповідь.

Таня задумливо подивилася на неї і спитала Філька, чи не може він щось розповісти про австралійського собаку дінго.

Та про дикого собаку динго Філько нічого не знав. Він міг би розповісти про злих нартових собак, про лайок, але про австралійського собаку йому нічого не було відомо. Не знали про нього й інші діти.

І дебела дівчинка Женя спитала:

А скажи, будь ласка, Таїно, навіщо тобі австралійський собака динго?

Але Таня не відповіла, бо й справді їй не було чого сказати. Вона тільки зітхнула.

Неначе від цього тихого зітхання берізка, що досі горіла яскраво і рівно, раптом похитнулася, мов жива, і впала, розсипалася на попіл. У колі, де сиділа Таня, стало темно. Морок обступив дітей. Всі загомоніли. І одразу з темряви пролунав голос, якого ніхто не знав. Це пе був голос вожатого Кості.

Незнайомий сказав:

Ай-яй, друга, чого кричиш?

Чиясь темна велика рука пронесла над головою Філька великий оберемок суччя і кинула його у багаття. Це були ялинові лапи, від яких буває багато світла та іскор, що з гуготінням злітають угору. І там, нагорі, вони гаснуть не скоро, вони горять і блимають, немов купки зірок.

Діти схопилися на ноги, а до багаття сів чоловік. Він був невеликий на зріст, носив шкіряні наколінники, а на голові — берестяний капелюх.

Це Фільків батько, мисливець! — закричала Таня. — Він сьогодні ночує тут, поблизу нашого табору. Я його добре знаю.

Мисливець присунувся ближче до Тані, кивнув головою до неї і всміхнувся. Усміхнувся й до інших дітей, показавши свої широкі зуби, сточені довгим мундштуком мідної люлечки, яку він тримав у руці. Щохвилини він підносив жаринку до своєї люлечки і сопів нею, нікому нічого не кажучи.

Проте це сопіння, цей тихий і мирний звук говорив усім, хто хотів його слухати, що в голові цього чудного мисливця немає ніяких поганих думок.

І тому, коли підійшов до багаття вожатий Костя і спитав, чому в їхньому таборі стороння людина, то діти всі разом закричали:

Не займай його, Костю, це Фільків батько, нехай посидить з нами біля багаття! Нам добре з ним!

Ага, так це Фільків батько, — зрадів Костя. — Чудово! Я впізнав його. Мушу сказати вам, товаришу мисливець, що ваш син Філько завжди їсть сиру рибу і частує нею інших, наприклад Сабанєєву Таню. Це раз. А по-друге, він перетворює свій піонерський галстук на плавки, купається біля Великого каміння, що категорично було йому заборонено.

Сказавши це, Костя пішов до іншого багаття, що яскраво палало на галявині. А мисливець, який зрозумів далеко не все з того, що казав Костя, з повагою подивився услід вожатому і про всяк випадок похитав головою.

Філько, — мовив він, — я живу у стійбищі і полюю на звіра і плачу гроші для того, щоб ти жив у місті, вчився і був завжди ситий. Але ким ти станеш, якщо ти тільки протягом одного дня накоїв так багато поганого, що на тебе скаржаться начальники? Ось візьми мій ремінь, піди в ліс і приведи сюди мого оленя. Він пасеться десь недалеко. Я ночуватиму біля вашого вогнища.

І він дав Фількові ремінь, зроблений з лосиної шкіри, такий довгий, що його можна було закинути на верхівку найвищого кедра.

Філько підвівся, глянув на товаришів: чи не поділить з ним хто-небудь його кару? Тані стало шкода хлопця: адже це її вранці він частував сирою рибою, а ввечері мурашиним соком і, можливо, заради неї купався біля Великого каміння.

Вона скочила з землі і сказала:

Ходімо, Філько. Ми впіймаємо оленя і приведемо його твоєму батькові.

І вони побігли до лісу, що зустрів їх мовчазно, як і раніше. Схрещені тіні лягли на мох між ялинами, а вовчі ягоди на кущах виблискували од світла зірок. Олень стояв недалеко, під ялицею, і ласував мохом, що звисав з гілок. Олень був такий лагідний, що Фількові навіть не довелося розмотувати аркан, щоб накинути його на роги. Таня взяла оленя за налигач і по росяній траві ттивела на узлісся, а Філько привів до батька.

Побачивши коло багаття дітей з оленем, мисливець засміявся. Він запропонував Тані свою люлечку, щоб нона покурила, бо він був людиною доброю.

Та діти голосно засміялись. А Філько суворо сказав:

Батьку, піонери не курять, їм не можна курити.

Ц<і іідниувало мисливця. Але недаремно ж він платить гроші аи енна, недаремно живе син у місті, ходить до шкоди і на шиї носить червону хустку. Отже, він повинен.'пінти про такі речі, яких не знає батько. Мисливець заку- рітп сам, поклавши руку на плече Тані. А його олень подихав їй в обличчя і доторкнувся до неї рогами, які теж могли бути ніжні, хоч уже й давно затверділи.

Таня, майже щаслива, сіла на землю поряд з мисливцем.

На галявині скрізь палали вогнища, навколо них співали діти, між ними ходив лікар — він піклувався про здоров'я своїх підопічних.

І Таня здивовано думала:

«Справді, хіба це не краще за австралійського собаку динго?»

Але чому ж їй все-таки маниться пливти річкою, чому досі дзвенить у вухах голос її струменів, які б'ють об каміння, і так хочеться змін у житті?..