Дикий собака Динго

V

Цей перший день у школі, радісний для всіх інших дітей, був тяжким днем для Тані. Вона сама ввійшла на шкільне подвір'я, витоптане ногами дітей.

Сторож уже оддзвонив.

Таня штовхнула важкі двері. У коридорі, як і на вулиці, було видно, порожньо, й тихо. Невже вона запізнилася?

— Ні,— сказав їй сторож, — біжи швидше. Вчителі ще не розходилися по класах.

Але бігти не вистачало сил. Поволі, немов сходячи на пручу, вона йшла довгим коридором, який був натертий іюсісом. Над її головою висіли плакати. Сонце освітлювало їх з усіх десяти величезних вікон, не приховуючи жодної коми:

«Діти, вітаємо вас з початком нового навчального року. Ласкаво просимо! Бажаємо вчитися на відмінно».

Маленьке дівчатко з маленькими кісками, що закручувалися на кінчику, пробігло повз Таню і, біжачи, обернулося до неї.

Іх бін, ду біст, ер іст! — прокричало воно по-німецьки і показало язика.

Які тонкі, спритні ноги в цього дівчатка! Чи це не колишня Таня, маленька Таня, показала сама собі язика?

Та дівчатко вже зникло за поворотом, а Таня зупинилася біля високих дверей. Тут був її новий клас.

Двері були зачинені, але з класу долинав гомін.

І цей гомін, як милий її серцю гомін ріки і дерев, що з дитинства оточував Таню, допоміг зібратися з думками.

Вона, ніби примирившись сама з собою, промовила:

Ну гаразд, забудемо про все.

Таня широко розчинила двері. Голосний крик зустрів її на порозі.

А вона вже усміхалася. Так людина, що з морозу зайшла до хати і ще не розрізняє з холоду ні облич, ні речей у кімнаті, все-таки усміхається і теплу і словам, які ще не вимовлені, але котрі — вона знає — не будуть ворожі їй.

— Таню, до нас! — кричали одні.

— Тишо, о нами сідай! — гукали інші.

Філько зробив на парті стойку — чудову стойку, якій міг би позаздрити кожний хлопчик, хоча вигляд у нього був сумний.

А Таня осміхалася.

Вона вибрала собі в подруги Женю і сіла поряд з нею, як у таборі біля вогнища. Філько сів позаду.

І тієї ж, хвилини до класу зайшла Олександра Іванівна, вчителька російської мови.

Вона піднялася на кафедру й одразу ж зійшла.

«Бо, — подумала вона, — якщо чотири пофарбовані дошки можуть піднести людину над іншими, то цей світ нічого не вартий».

І, старанно обминувши кафедру, вона підійшла до учнів так близько, що між ними і нею вже не було ніяких перепон, крім власних вад коленого.

Вона була молода, обличчя в неї було свіже, погляд такий ясний і спокійний, що привертав до себе увагу найвідчайдушніших пустунів. І завжди на її чорній сукні сяяла маленька зірочка, виточена з уральського каменю.

І дивно: свіжість і молодість вчительки діти ніколи не сприймали як недосвідченість, з якої не пропустили б нагоди поглузувати.

Вони ніколи не глузували з неї.

— Діти! — сказала вчителька, пробуючи свій голос після тривалої літньої перерви. Він був у неї, як і раніше, глибокий і так само привертав до себе увагу. — Діти! — повторила вона. — Сьогодні свято — ми починаємо навчання, я рада, що знову з вами, знову буду вашим класним керівником — ось уже який рік. Ви всі виросли за цей час, а я трохи постаріла. Але все-таки ми вчилися завжди відмінно.

І, звичайно, вона сказала б до кінця все, що годиться казати дітям перед початком нового навчального року, якби в цей час не зайшли до класу двоє нових учнів. Це були ті самі хлопчики, яких Таня вранці зустріла на пристані. Один — худий і високий, другий — низенький, з угодованими щоками, схожий на справжню бестію.

Всі зацікавлено подивилися на них. Але ніхто з цих сорока хлопчиків і дівчаток, які неспокійно сиділи за партами, не дивився на них з таким сподіванням, як Таня. (Ось зараз вона дізнається, хто з них завдав їй страждань, далеко більших, ніж страх. Можливо, все-таки один з них Коля.

Вчителька спитала, як їх звуть.

Гладкий хлопчик відповів:

Годило-Годлевський.

А худий сказав:

Борщ.

«Отже, «вони» справді не приїхали, — полегшено подумала Таня. І вирішила: — Гаразд, поки що забудемо про це».

Зате вчительці сміх, що пролунав у класі, не провіщав доброго початку.

Але вона сказала:

Отже, почнемо урок. Я сподіваюся, що протягом літа діти, ви нічого не забули.

Філько голосно зітхнув.

Вчителька секунду дивилася на нього. Але її погляд не був суворий. Вона вирішила бути сьогодні поблажливою до дітей. Все-таки це їхнє свято, і нехай їм здається, що сьогодні вона у них в гостях.

— Чого ти зітхаєш, Філько? — спптплп вона.

Філько підвівся.

— Я сьогодні прокинувся на світанку, — сказав він, — щоб написати своєму другові листа, і надіслав його, бо забув, які знаки треба поставити в такому реченні: «Куди ти вранці так рано ходила, друже?»

— Погано, якщо ти забув, — зауважила вчителька і подивилась на Таню.

Та сиділа, опустивши очі. І, зрозумівши це ЯК бажання уникнути відповіді, Олександра Іванівна скапала:

Таня Сабанєєва, чи не забула ти, які розділові знаки потрібні у цьому реченні? Скажи нам правило.

«Що ж це! — подумала Таня. — Адже він каже про мене. Невже всі, і навіть Філько, такі жорстокі, що весь час нагадують мені про те, що я намагаюся забути».

І, думаючи так, вона відповіла:

Якщо в реченні є звертання, потрібні кома або знак оклику.

— Ось бачиш, — звернулася вчителька до Філька, — Таня добре пам'ятає правило. Ану, йди до дошки, напиши який-небудь приклад, де було б звертання.

Філько підійшов до дошки, взяв крейду.

Таня сиділа, як і раніше, опустивши очі і ледь закрившись рукою. Але й закрите рукою обличчя дівчини здалося Фількові таким пригніченим, що хлопець ладен був провалитися крізь землю, якщо це він своїм жартом завдав їй хоч якоїсь прикрості.

«Що з нею?» — подумав Філько.

І, піднявши руку, крейдою написав на дошці російською мовою: «Ей, товарищь, больше жизни!»

Вчителька розвела руками.

— Філько, Філько, — сказала вона докірливо, — все ти забув, геть усе! Які вже там коми! Чому ти слово «товариш,» пишеш із знаком пом'якшення?

— Це дієслово другої особи, — відповів безсоромно Філько.

— Яке дієслово, чому дієслово? — вигукнула вчителька

Звичайно, дієслово другої особи, — затято відпонін Філько, — «Товариш! Ты, товарищ, что делаешь?» Відповідає на запитання «что делаешь».

Регіт, що розлігся в класі, змусив Таню підвести обличчя. І, коли Філько знову глянув на неї, вона вже сміялася своїм милим сміхом голосніше за всіх.

Філько, ледь усміхнувшись, струсив із пальців крейду.

Він був задоволений.

А вчителька здивовано стежила за ним, злегка притулившись до стіни.

Як цей хлопчик, якого вона цінувала за його кмітливість і швидкий розум, міг бути задоволений своєю грубою помилкою? Ні, тут криється щось інше. Діти обманюють її. А вона думала, що добре знає дитяче серце!