Дикий собака Динго

XI

«Якщо людина зостається сама, вона ризикує попасти на поганий шлях», — подумав Філько, опинившись на безлюдній вулиці, якою завжди повертався додому із Танею.

Він чекав на неї годину, стоячи на розі біля лотка китайця. Чи то липучки з солодкого тіста, що лежали купою на лотку, чи то сам китаєць у дерев'яних черевиках привернули увагу Філька, але тепер він лишився сам, а Таня пішла сама, і це було однаково погано для обох.

У тайзі Філько знав би, що робити. Він пішов би по її слідах. Але тут, у місті, його, мабуть, вважатимуть за мисливського собаку або посміються з нього.

І, подумавши про це, Філько дійшов гіркого висновку, що він знає багато речей, які не можуть придатись у місті.

Він знав, наприклад, як поблизу струмка у лісі вислідити соболя по пороші, знав, що коли до ранку у хижі замерзне хліб, то можна вже їздити в гості на собаках — крига витримає нарту, а якщо вітер дме з Чорної коси, а місяць стоїть круглий, то слід чекати хуртовини.

Але тут, у місті, ніхто не дивиться на місяць; про те, чи міцна тсрига на річці, дізнаються просто з газет, а перед хуртовиною вивішують на каланчі прапор або стріляють з гармати.

Що ж до самого Філька, то його примушують тут не звіра висліджувати по снігу, а розв'язувати задачі і знаходити в книзі підмет і присудок, у яких навіть найкращий мисливець у стійбищі не знайшов би ніяких слідів.

Та нехай Філька вважають собакою ті, кому це подобається, і нехай сміються з нього скільки завгодно, а він цього разу зробить все-таки по-своєму.

Хлопчик сів навпочіпки посеред вулиці і перевірив усі сліди на снігу. Добре, що це був перший сніг, що він недавно впав і що цією вулицею майже ніхто не ходив.

Філько випростався і пішов, пильно вдивляючись у землю. Він впізнав усіх, хто тут був, неначе вони проминули перед рого очима. Ось Танині сліди, що лежать біля паркана, — вона йшла сама, намагаючись обережно ступати, щоб не дуже топтати цей слабкий сніг. Ось Женині сліди у калошах і Колині — він ступає не широко, і тільки впертість надає його крокам одпечаток твердості.

Але як дивно вони поводилися! Звертали, підстерігали Таню і знову наздоганяли її. Схоже на те, що вони сміялися з неї. А вона все йшла і йшла вперед, і неспокійно було в неї на серці. Хіба такі сліди вона залишає у Філька на подвір'ї або на піску біля річки, коли вонй разом ходять ловити окунів?

Але куди вона зникла?

Танині сліди закінчувалися раптово на місці, де не було видно ні ґанку, ні хвіртки в паркані. Вона, немов ластівка, піднялася в повітря. Чи, можливо, це саме повітря, темне від першого снігу, понесло її вгору, як листок, і кружляє тепер у хмарах і гойдає? Адже не могла вона, справді, перестрибнути через паркан!

Філько постояв секунду, потім пішов далі по слідах Жені й Колі — вони спочатку йшли поряд, а на розі розійшлись у різні боки, не дуже задоволені одне одним.

«Вони посварилися», — подумав Філько і, сміючись, повернув назад.

Біля паркана він знову постояв замислений, вдивляючись у Танині сліди, і підняв руку вгору.

«Так, на краю паркана є виступ, за який можна вхопитися рукою. І в Тані дужі ноги, — сказав собі Філько. — Але в мене вони повинні бути вдвічі дужчі. Інакше нехай наш фізкультурник закопає мене в землю живим».

І Філько, перекинувши сумку з книжками через паркан, підстрибнув так високо, що стара жінка, яка проходила мимо, кинула навздогін йому: «Сатана!»

Та Філько вже не чув цього. Він був за парканом і йшов чужим городом далі, поряд із Таниними слідами.

В кінці городу він перестрибнув ще через один паркан, уже не такий високий, і вийшов до гайочка, який був недалеко від будинку. Тут Філько обійшов кущі невисокої калини, що ронила ягоди в сніг, і подивився на гай. Увесь білий од шовковистих кам'яних берізок і молодого снігу, він здавався вигадкою, яка ніколи й не снилася йому, хоча він жив завжди серед лісу. Кожна гілка була виразна, ніби відкреслена крейдою, стовбури наче курилися, променисті іскри пробігали по їхній корі. І в цьому срібному гаю, серед нерухомих дерев, нерухомо стояла Таня і плакала. Вона не чула ні Фількових кроків, ні шуму гілок, що їх він розсував.

Філько сховався за кущами, мов за стіною, і трохи посидів на снігу. Потім тихенько відповз і нечутно пішов назад.

«Якщо людина лишається сама, — знову подумав хлопчик, — то вона, звичайно, може опинитися на поганій дорозі: вона може бігати по слідах, як собака, і як лисиця стрибати через паркани, підглядаючи за іншими з-за кущів. Та якщо людина плаче сама, то краще її не чіпати: нехай плаче».

І Філько, далеко обминувши гай, звернув у провулок і підійшов до Таниних воріт.

Він розчинив хвіртку і так сміливо зайшов у будинок, як-ніколи ще не заходив.

Стара нянька спитала, чого йому треба.

Філько відповів, що хотів би побачити Танину матір і сказати їй, що сьогодні в школі гурток, а тому Таня прийде пізніше.

Нянька показала на кімнату, де сиділа мати.

Він прочинив трохи двері і швидко зачинив їх.

У кімнаті, на червоній канапці, поряд з матір'ю Тані сиділа Олександра Іванівна.

Обнявши Танину матір, вона щось казала їй, і в обох у руках були малесенькі білі хусточки, якими вони витирали очі.

Невже й вони горювали по чомусь?

Філько позадкував, не рипнувши жодною мостиною.

Він вийшов на ґанок і швидко пішов до воріт.

Так, він знав багато речей, які в місті були йому ні до чого. Він знав голоси звірів, знав коріння трав, знав глибочінь води, навіть знав, що не слід свій будинок у лісі конопатити повстю, бо птахи розтаскають волосся на кубла. Але, коли люди не сміються, а плачуть удвох, — він не знав, що в такому разі робити. Тоді нехай усі вони плачуть, а йому краще зайнятися своїми собаками, бо вже зима і крига скоро підніметься над водою і від місяцевого сяйва позеленіє, мов мідь.

Сніг падав майже до самих канікул; ущухав і падав, ущухав і знову падав, засипаючи все містечко. В будинках стало важко відчиняти віконниці. На тротуарах прокопували траншеї. Дорога піднялася високо. А сніг усе падав, засипаючи і річку, і гори, і тільки в одному місці, на шкільному подвір'ї, де його постійно топтали дитячі ноги, він нічого не міг зробити. Тут він міцніше притиснувся до землі, став твердий і рівний, і можна було з нього ліпити що завгодно.

Ось уже кілька днів на кожній великій перерві Таня ліпить із снігу постать.

Сьогодні вона закінчила її. Хлопчики, що допомагали їй, віднесли до паркана драбину, відсунули відро з водою. Дівчинка стала осторонь, щоб подивитися на свій витвір.

Це був вартовий у шоломі, з широкими плечима, як у батька, і з його поставою. Ніби на краю світу стояв він, спираючись на рушницю і вдивляючись у далечінь, а перед ним розлягалося темне море. Звичайно, ніякого моря не було. Але враження від постаті воїна було таке глибоке, що першої хвилини діти принишкли. Потім старші хлопчики непомітно оточили Таню і з криками підняли її у повітря.

Інших дівчаток зовсім не чіпали, але вони заверещали. А Таня навіть не скрикнула. Вона тільки зніяковіла від того, що й справді вартовий вийшов чудово. Адже вона й не думала, що так вийде. Вона тільки вхопилася за свою думку і цупко трималася її, не випускаючи доти, поки не прилаштувала до гвинтівки багнета, покривши його блискотливим льодом. Тепер її пальці боліли од води, од снігу, і вона гріла їх, засунувши в рот.

Коля стояв осторонь, ні на крок не підходив до Тані.

Олександра Іванівна, увагу якої привернув дитячий гомін, вийшла на подвір'я і без шуби постояла перед сніговою постаттю вартового. Вона була здивована її красою.

Тонкі шерстинки на чорній сукні вчительки вже вкрилися памороззю, гранатова зірочка на грудях затуманилась, а вона все стояла, пригадуючи власне дитинство.

Адже й вона колись ліпила постаті з снігу. Одну пам'ятала добре. Це була снігова баба, що стояла в кутку двора. Вночі, коли двір і цегляні стіни освітлював місяць, на неї було страшно дивитись. Кругла розпухла голова з чорним вуглем замість рота була оточена сяйвом. Одного разу ввечері, глянувши на неї з вікна, вона злякалась і заплакала. Ніхто не знав, чого вона плаче. А вона не могла заснути. Всю ніч ввижалася їй у місячному сяйві снігова баба, схожа, на вигадку якихось підземних істот.

І тепер, через двадцять років, вчителька озирнулася: чи немає й тут цієї страшної снігової баби? Ні, вона її не побачила. Тут були й інші постаті, не так майстерно зроблені, як вартовий, але все-таки це були воїни, герої, був навіть богатир на коні — фантазія наївна й висока, що населяла усі куточки подвір'я.

— Це ти виліпила вартового? — спитала вчителька.

Таня кивнула головою і вийняла пальці з рота.

— Вам холодно, Олександро Іванівно, — сказала вона, — ваша зірочка зовсім потьмяніла. Можна мені доторкнутися до неї?

І Таня, простягши руку, потерла зірочку пальцем, і зірочка знову заблищала на гранях.

— Хочеш, я тобі її подарую за те, що ти так добре виліпила вартового? — сказала вчителька.

Таня злякано зупинила її:

— Не треба! Не робіть цього, Олександро Іванівно. Ми всі пам'ятаємо вас із цією зірочкою. Не треба її віднімати в інших.

Таня відбігла до воріт, де стояв Філько і манив її до себе рукою.

А вчителька тихенько побрела до ґанку і, поки йшла, весь час думала про Таню. Як часто останніми днями бачить вона дівчинку і неуважною, і сумною, і все-таки кожний крок її пройнято красою.

Можливо, справді кохання торкнулося своїм лагідним диханням її лиця?

«Ну що ж, це зовсім не страшно, — думала вчителька усміхаючись. — Але що вона там жує так старанно? Невже вони знову роздобули в китайця оту гидку сірку? Авжеж! Кохання, о миле кохання, яке ще можна вгамувати сіркою!»

Олександра Іванівна засміялася тихенько і пішла од дітей.

Справді, Філько роздобув у китайця великий шматок ялицевої смоли і тепер охоче частував нею всіх. Він дав тим, хто стояв од нього праворуч, і тим, хто стояв ліворуч, і тільки Жені не дав ні крихти.

— Чого ти не даєш мені сірки? — крикнула Женя.

— Філько, не давай сірки дівчиськам, — сказали хлопці, сміючись, хоч еони добре знали, що його рука завжди була щедра.

— Ні, чого ж? — відповів Філько. — Я їй дам найбільший шматок. Нехай тільки підійде до мене.

Женя підійшла.

Філько витяг з кишені невеликий пакетик, зроблений із паперу, і обережно поклав їй у руку.

— Ти даєш мені надто багато, — здивувалася Женя.

Вона розгорнула папірець.

Маленьке мишеня, що недавно народилося, тремтячи, сиділо на Жениній руці. Вона скрикнула і кинула його на землю, а дівчатка, які стояли поблизу, розбіглися.

Мишеня тремтіло, сидячи на снігу.

— Що ви робите? — сердито сказала Таня. — Воно ж замерзне!

Дівчинка нахилилась, підняла мишеня, подула на нього, гріючи своїм теплим диханням, потім засунула під шубку — за пазуху.

До гурту підійшов чоловік, якого ніхто в цьому місті раніше не бачив. Він був у сибірській шапці з лисячого хутра і в дорожній шубі.

Взуття ж було дуже благеньке. І це одразу помітили всі.

— Хтось приїхав до нас, — сказав Філько, — нетутешній.

— Нетутешній, — погодились інші.

Діти дивилися на незнайомого, поки він підходив до ких. А маленьке дівчатко із спритними ногами навіть ухопило його за шубу.

— Дядю, ви інспектор? — спитало воно.

Чоловік підійшов до гурту, де стояла Таня, і попросив:

— Покажіть мені, діти, як потрапити до директора?

Всі відступили назад. Це й справді міг бути інспектор.

— Чому ж ви мовчите? — спитав він і звернувся до Тані: — Проведи мене, дівчинко.

Таня озирнулася, гадаючи, що він звертається до когось іншого.

— Ні, ти, дівчинко, ти, з сірими очима, в якої сидить мишеня.

Таня глянула на незнайомця, широко розплющивши очі і голосно жуючи сірку.

З-за її плеча визирало мишеня, що пригрілося під коміром шубки.

Чоловік усміхнувся.

Тоді Таня виплюнула сірку і пішла до гайку.

— Хто це? — спитав Коля.

— Це, напевно, інспектор з Владивостока, — відповіли йому інші.

А Філько раптом перелякано крикнув:

— Це герой, слово честі! Я бачив у нього на грудях орден.