Дикий собака Динго

IX

Все-таки Таня прийшла обідати. Вона піднялася на ґанок і різко штовхнула засклені двері, широко розчинивши їх перед собою, а собака, що прибіг з нею, лишився на ґанку.

Таня сильно грюкнула дверима. Зрештою, це її право приходити, коли захоче, в цей дім. Тут живе її батько. Вона приходить до нього. І нехай ніхто не думає, що вона приходить сюди заради когось іншого або заради чогось іншого, наприклад заради пиріжків з черемхою.

І Таня ще раз грюкнула дверима, сильніше ніж будь-коли.

Двері задзеленчали і заспівали своїм скляним голосом.

Таня пішла і сіла за стіл на своє місце.

Усі вже обідали. На столі стояла повна миска пельменів.

— Таню! — радісно закричав батько. — Ти прийшла? А Коля казав, що ти сьогодні не прийдеш. Оце добре! Їж гарненько. Тьотя Надя зробила сьогодні для тебе пельмені. Подивись, як вдало їх зліпив Коля.

«Он як, — подумала Таня, — він і це вміє робити!»

Вона пильно глянула на батька, на стіну, на дружні руки Надії Петрівни, які подавали їй то хліб, то м'ясо, а от на Колю глянути не могла.

Вона сиділа, низько нахилившись над столом.

Коля теж сидів на своєму місці зігнувшись, увібравши голову в плечі. Проте його губи морщилися в посмішці.

— Тату, — сказав він, — навіщо ти розповів Тані, що я ліпив ці пельмені? Тепер вона й поготів їх не їстиме.

— Ви хіба сваритеся? — в тривозі спитав батько.

— Що ти, тату! — відповів Коля. — Ми ніколи не сваримося. Адже ти казав, що ми повинні бути друзями.

— Ну отож-то! — сказав батько.

А Коля, нахилившися через стіл до Тані, прошепотів:

— А хто це казав мені, що сьогодні не прийде обідати?

Таня відповіла йому голосно:

— І не обідати я прийшла. Я не хочу їсти. Ні, ні, я зовсім не хочу їсти! — голосно повторила вона батькові і його дружині, що разом повернулися до неї.

Чому ж ти не хочеш їсти? — розгублено ще раз перепитав батько. — А пельмені?

— Ні, дякую, я вже пообідала з мамою.

— Не запрошуй її, тату, втретє,— сказав Коля глузливо, — вона однаково не їстиме.

— Що ж, — із жалем зауважив батько, — не хоче — не буде. А даремно: пельмені такі смачні!

О, звичайно, вони страшенно смачні, ці кусочки вареного тіста, напхані рожевим м'ясом; а ці дурні поливають їх оцтом. Божевільні люди! Їх їдять з молоком, посипаючи перцем, і ковтають, мов чарівний вогонь, що вмить оживляє кров.

Думки в Таниному мозкові мчали ніби маленькі вихори, хоч сама вона суворо дивилася на свою тарілку, де хололи пельмені. В голові паморочилося, тому що вдома вона не їла, тому що в неї були здорові плечі, міцні руки, міцні ноги, і тільки її серце не знало, чого йому треба. Вона прийшла сюди, у цей дім, до батька, мов сліпець, і нічого не бачить, нічого не чує, крім пульсування своєї крові.

Можливо, її заспокоїть суперечка з наукових питань.

— Тату, — раптом сказала Таня, — а правда, що оселедці в морі солоні? Так мені казав Коля. Він зовсім не визнає зоології.

— Що таке? — спитав батько. — Не розумію.

Коля перестав їсти. Здивовано витер губи і провів долонею по обличчю. Він ніколи такого не казав. Проте його здивування минуло, коли пригадав, що він ще вранці вирішив не дивуватися — ні тому, що зробить, ні тому, що скаже Таня

І через якусь мить хлопчик знову спокійно і нерухомо дивився на дівчинку ясними очима, в яких, наче з глибокого дна, спливала тиха усмішка.

— Так, не визнаю, — сказав він. — Що це за наука: у кицьки чотири ноги і хвіст.

Лоб і щоки в Тані почервоніли. Вона добре знала» про яку кицьку говорить Коля.

— А що ж ти визнаєш? — спитала вона.

— Математику визнаю… Якщо дві окружності м» ають спільну точку, то… Літературу люблю, — додав він, — це наука ніжна.

— Ніжна, — повторила Таня.

І хоча душа в неї була схильна до мистецтва, хоча вона любила і Діккенса, і Вальтера Скотта, а ще більше любила Крилова і Гоголя, проте сказала зневажливо:

Що ж це за наука: «Осел побачив солов'я…»

Так розмовляли вони, не усміхаючись власним жартам і позираючи одне на одного очима, сповненими презирства, аж поки батько, який не міг зрозуміти їхньої суперечки, зауважив:

Діти, не говоріть дурниць, я вас перестаю розуміти.

А в голові у Тані дедалі більше паморочилося, голосно стукало у вухах. їй хотілось їсти. Дівчинка знемагала від голоду. Він краяв їй груди й мозок, проникав, здавалося, в кожну краплину крові. Вона заплющила очі, щоб не бачити їжі. А коли розплющила їх, то побачила, що зі столу вже прибирають. Прибрали миску з пельменями, прибрали хліб і сіль у скляній сільниці. Тільки її тарілка ще стояла на місці. Але й її вже хотіла взяти Надія Петрівна. Таня мимоволі притримала тарілку й одразу ж прокляла свою руку.

— Ти чого? — спитала Надія Петрівна. — Може, пельмені тобі залишити?

— Ні, ні, я тільки хотіла кілька штук дати собаці. Можна?

— Будь ласка, — сказав батько, — віддай хоч усе, адже це твоє.

Таня, нанизавши на виделку кілька штук вже захололих пельменів, вийшла на ґанок. І тут, сівши навпочіпки перед старим собакою, вона з'їла їх, змочуючи слізьми.

Пес, нічого не розуміючи, голосно гавкав. За цим голосним гавкотом Таня не почула кроків за спиною.

Батькові руки раптом лягли на її плечі. Як пильно подивився він у її очі та на її вії! Ні, вона зовсім не плакала.

— Я все бачив крізь скляні двері,— сказав батько. — Що з тобою, рідна Танюшо? Яке в тебе горе?

Він підняв її над землею і потримав так, ніби хотів на власних руках зважити, чи тяжке горе в доньки. Вона потихеньку роздивлялась його. Батько здавався їй дуже далеким і великим, як ті високі дерева в лісі, котрі вона не могла охопити відразу очима. Вона могла тільки доторкнутися до їхньої кори.

І Таня легенько притулилася до батькового плеча.

— Скажи мені, що з тобою, Таню, можливо, я допоможу. Розкажи, що тебе радує, чого ти сумуєш, про що думаєш.

Але вона нічого не сказала, бо подумала:

«Ось у мене є матір, є в мене дім, і обід, і навіть собака і кицька, а батька в мене все-таки немає».

Хіба вона могла це сказати йому, сидячи на його колінах? Хіба, сказавши йому це, вона не примусила б його змінитися на обличчі, можливо, навіть пополотніти так, як не блід він — хоробра людина — перед найстрашнішим штурмом?

Вона не знала, що тепер — чи він спав, чи не спав — батько завжди думає про неї, з любов'ю вимовляє її ім'я, яке так рідко, раніше згадував. Навіть цієї хвилини, тримаючи її на колінах, він думав: «Минулося моє щастя, не колисав я її на руках!»

Про що вона могла знати?

Таня тільки притулилася до нього, схилилася трохи на груди.

Як солодко! Ох, як солодко лежати на грудях у батька! Як вона цього чекала!

Хоч тепер і не весна, і ґанок вологий од холодних дощів, і тіло в легкому вбранні мерзло на повітрі, але й пізньої осені, в ці хвилини, Тані було тепло. Вона довго сиділа з батьком, поки над дорогою у фортецю, над вибіленим вапном камінням, над будинком із скляними дверима засвітилися її рідні сузір'я.