Дикий собака Динго

XIV

І тоді наставали найприємніші години. Все, що ввечері Таня їла й пила і чим частувала гостей, — все вона робиласама. Товкла чорні зернятка маку, видавлюючи з них білий сік, схожий на молоко кульбаби. Бігала щохвилини в комору. А в коморі страшенно холодно! Все позамерзало, змінило свій вигляд, свій стан, який визначила природа. М'ясо було тверде, як камінь. Таня різала його маленькою пилкою. А молоко на полиці лежало кусками. Дівчинка кришила його ножем, а з-під ножа сипалися їй на руки довгі волокна і пил, схожий на пил каніфолі. Потім вона приносила хліб. Він сивів у коморі, як старий дід. З кожної пори його віяло смертю. Але Таня знала, що він живий, що все живе у її коморі. Ніщо не вмерло. Вона ставила хліб і м'ясо на вогонь, даючи їм життя. М'ясо ставало м'яке, лило сік, молоко вкривалося піною, а хліб починав дихати.

Потім Таня йшла на лижах у гай. Вона бігла пологим схилом униз, де з-під снігу було видно тільки верхівки молоденьких ялиць. Дівчинка вибирала одну, наймолодшу, в якої глиця була голубіша, ніж в інших, зрізала її гострим ножем і на плечах приносила додому.

Це було маленьке деревце, і Таня ставила його на табурет. Але й на маленькій ялиці вона знаходила кілька краплин живиці, яку любила жувати. І запах цієї живиці надовго оселявся в хаті.

Прикрас на ялиці було небагато: її голубі шпильки, на яких блищала освітлена свічками канитель, по гілках повзли срібні танки, на парашутах спускалися золоті зірки. От і все.

Але як добре було в цей щасливий день! Приходили гості, і Таня раділа друзям. А мати крутила для них патефон, який приносила з лікарні.

І сьогодні мало бути аж ніяк не гірше. Прийде батько, прийде Коля… Чи прийде він?

«Я, здається, знову його образила, — подумала Таня. — Навіщо? Яка дивна істота людина, якщо два слова, що вимовив хлопчисько Філько, можуть потьмарити її радість, убити добрі слова, готові вихопитися з серця, зупинити подану для дружби руку!»

Тані захотілося подивитися на своє плече, де недавно кілька секунд лежала Колина рука.

Ніяких слідів на Таниному плечі не було.

Зате, повернувши голову, вона побачила матір, яка пильно дивилася на неї.

Мати тримала щоденник — Танині шкільні оцінки. Не все було там відмінно, як раніше, але мати цього разу мовчала. Її погляд, звернений на дочку, був замислений і жалісний, наче вона роздивлялася не Таню, а крихітну істоту, яка колись гойдалася на її колінах.

Мати вже одягнулася в своє вихідне плаття, пошите з чорного шовку. З якою гідністю тримала вона сьогодні голову, яке важке і блискуче було волосся на потилиці! Хіба є на світі людина, вродливіша і миліша за неї?

«Як батько не може зрозуміти цього?» — подумала Таня.

Кілька пушинок з вати причепилося до материного вбрання. Таня здмухнула їх.

— Скоро прийде батько, — зауважила вона.

— Так, я чекаю, — сказала мати. — І Надія Петрівна прийде. Я просила її прийти.

— Ох, краще б вона не приходила! — мимоволі скрикнула Таня.

— Але чому, Таню? — спитала мати.

— Не треба.

— Чому ж, дурненьке дитя?

Але замість відповіді Таня покружляла з матір'ю навколо свого маленького деревця, весь час боячись, що, можливо, й дорослі прикидаються так, як діти; вони довго кружляли.

Скрип кроків і тупіт на ґанку перервали їхнє кружляння.

— Тато прийшов, — сказала сміючись мати. — Облиш.

Таня відскочила в куток.

— Коля прийшов, — сказала вона, пополотнівши.

Але це прийшли інші — три дівчинки, з якими Таня дружила в загоні.

Таня вийшла до них з кутка.

— А танцювати у тебе можна? — спитали дівчатка, хоча з морозу їхні очі ще нічого не бачили і обличчя були червоні.

— Можна. Сьогодні все можна! — сказала Таня. — Зараз я накручу патефон.

Голосна музика наповнила увесь дім, як сонцем, залила його звуками, затопила до самого даху.

Потім прийшли батько і Надія Петрівна. Батько кілька разів обняв Таню і поздоровив її з святом, а Надія

Петрівна подарувала їй торбази — м'які оленячі чоботи — і маленьку доху, всю гаптовану бісером.

А Колі не було.

І мати спитала:

— Де ж Коля?

— От упертий хлопчисько! — сказав батько. — Нізащо не хотів іти разом з нами. У мене, каже, є свій власний подарунок для Тані, я принесу його сам.

Слідом за ними прийшов Філько з батьком, матір'ю і трьома маленькими братами, які на собаках приїхали до нього в місто. Всі вони були смагляві і вишикувалися перед Танею, низько вклоняючись їй, як господині. Потім, як за командою, вийняли з кишень хустки, згорнуті вчетверо, і витерли ними носи. Мисливець пишався поведінкою своїх дітей, а їхня мати спокійно палила люлечку, поцяцьковану мідними цвяхами. І цвяшки ці блищали при свічках.

Малюків брали на руки, і Таня цілувала їх усіх без винятку, зрідка озираючись на свою матір. А та увесь вечір стояла поряд з Надією Петрівною, тримаючи її попід руку. Таня вже кілька разів намагалася їх розлучити: просила то потримати подаровану їй доху, то допомогти взути торбази. Але щоразу, з усмішкою поплескавши доньку по плечу, мати поверталася до Надії Петрівни, дружелюбно розмовляючи з нею.

Гості знову нагадали про танці.

Таня підійшла до патефона, радіючи, що хоч на хвилинку може повернутися до всіх спиною.

Вона старанно крутила ручку. Чорний блискотливий диск обертався перед її очима, і, працьовита, як кінь, ходила в своїй борозні голка. Вона співала в три голоси, співала в один, вона грала, грала, неначе хор мідних труб і флейт — ці світлі чарівники — оселився на її вістрі.

А Колі не було.

«Де ж він?» — думала в тузі Таня.

За її спиною, гойдаючи маленьку ялицю і великий паперовий абажур під стелею, танцювали діти. З ними разом танцював батько.

Він сьогодні був дуже веселий і танцював чудово, викликаючи у дітей захоплення.

— Подивись-но, Таню, — щохвилини казала мати, — це ж батько танцює!

— Так, — відповіла Таня, — я бачу, мамо, він дуже добре танцює.

Вона дивилася на батька. Але її думки і погляд блукали. І незабаром вона піймала себе на тому, що батько, і його танок, і всі веселощі мало привертають її увагу. А зовсім недавно стільки гірких і солодких почуттів юрмилося в її серці при самій думці про батька! Що з нею? Вона весь час думає про Колю.

«Де ж він тепер? У Жені сьогодні теж ялинка».

Але тут Філько з братами почав тихо кружляти, дедалі більше розширюючи коло. Вони піднімали ноги м'яко, трохи одриваючи їх од підлоги, і то один з них, то інший кликав до себе Таню.

Діти виконували танок, який танцюють звичайно веселі евенки на піщаному березі Тугуру тоді, коли над лісом сходить місяць.

Таня ввійшла в їхнє коло. Вона танцювала, щохвилини поглядаючи на двері.

— Молодці! — захоплено крикнув батько. — Хай йому дідько, ми сьогодні веселитимемося! Таню, попроси у мами вина. У мене є ще для вас подарунок.

Мати сказала:

— Батьку, не втрачай глузду. Їм не можна вина.

— Я твердо знаю тільки одне, — сказав батько, — не можна їсти вовчих ягід. Але вина — по краплині можна.

— По краплині можна, — повторили за ним разом діти.

І нянька принесла на великому підносі пляшку солодкого вина. А слідом за нянькою зайшов зовсім молодий червоноармієць Фролов. Він був у шоферському кожусі, лукаво всім усміхався, а в руці тримав відро.

— Фролов, друже, — сказав батько, — покажи-но наш подарунок дітям.

Діти самі заглянули у відро, але побачили там тільки сніг.

— Що це? — спитали вони. — Тут сніг, і нічого більше не видно.

— А ось зараз, Діти, — сказав Фролов.

І, всунувши руку у відро, витяг з-під снігу великий апельсин, потім ще два і ще. Діти закричали. Вони брали плоди в руки і одразу ж клали назад, бо апельсини були тверді й холодні. Вдержати їх було так само важко, як залізо, що довго лежало на морозі.

— Почекайте, діти, — сказав сміючись батько. — Їх треба спочатку розморозити. І тоді — даю слово — вони вам сподобаються.

Він поклав апельсин у холодну воду, і за хвилину його поверхня взялася крижаною шкуринкою, і апельсин блищав, мов куля, що висіла на маленькій ялиці. Батько вдарив по кірці ножем, вона розкололася на частини, і з шматочків льоду, що швидко танули на долоні, з'явився круглий і свіжий плід. Незнайомий і чарівний був на півночі його запах і колір. Маленький брат Філька боявся його і не їв.

А сам Філько приніс свого апельсина батькові.

З'їж його, — сказав Мисливець, без усякого здивування поглядаючи на цей плід. — Тобі його подарували друзі, і в ньому не може бути ніякої шкоди. Але якби він був не такий великий, я подумав би, що то впала на землю ягода горобини, і почистив би нею свою нову мідну люльку, яка од холоду так швидко темніє. Проте, — додав з гідністю він, — горобина в нас така велика буває перед морозом.

Він одсунув апельсин рукою. Мисливець був уже старий і нічому не віддавав переваги, нічому, що не росло в його рідному лісі.

Тоді Філько поклав свій апельсин за пазуху щоб поділитися ним з Танею. Він нічого не міг з'їсти сам — ні солодкого кореня, який знаходив у лісі, ні весняної заболоні лип, ні джмелиного меду, ні кислого соку мурашок.

Але Тані не було серед її гостей. Куди вона поділася? Що з нею? Вона сьогодні була сумна.

Філько зазирнув у другу кімнату, де було темно і на ліжках лежали шуби. Її не було й тут. Тоді він пішов на кухню і в сінцях побачив Таню. Дівчинка нишком пробиралася до дверей. Вона була вже одягнена в подаровану шубку і, нахилившись, затягувала біля кісточки ремінці своїх нових торбазів.

Філько мовчки відсунувся, закривши її від поглядів гостей.

Таня вийшла на ґанок. Повітря стовпами піднімалося вгору і на величезній височині перетворювалося в тонкі хмари, що волочилися по освітленому небу. І крізь них, наче крізь прозоре скло, затуманене подихом, виднівся невеликий холодний місяць.

Таня ступила на сніг, намагаючись не рипіти. Легка блискотлива імла посипалася їй на плечі, на обличчя. Дівчинка провела рукою по своїй непокритій голові і вийшла за ворота. Вона перебігла вулицю і зупинилася біля будинку, де жила Женя. Навколо височіли кучугури снігу.

Таня сіла на сніг і трохи посиділа, соромлячись зазирнути у вікно. Потім здерлася на замет. Вікно було якраз пбред очима. І крізь скло вона побачила світло, що своєю неясною білістю було схоліє на місяць. Це горіли свічки на ялинці. А навколо неї рухалися діти. Їхні тіні пропливали повз нерухомий погляд Тані, і в кожній вона пізнавала Колю.

Голова на морозі пашіла. А вона все дивилась. І тіні пливли і пливли, як у похмурому царстві води. Тільки одна лишалася нерухомою, чорніша і глибша, ніж інші, — тінь величезної риби з опущеним хвостом. Та незабаром і ця попливла. Вона рухалася то вгору, то вниз, то ставала впоперек усього скла. І навіть бульки, які вилітали у неї з рота, було добре видно.

«Що це? — з острахом подумала Таня. — Та це ж стоїть на вікні Женин акваріум».

Але ось чиїсь темні руки простяглися до вікна, і риба зникла. Зникла й уся чарівна картина, яку так довго роздивлялася Таня. Хтось спиною затулив вікно.

На ґанку грюкнули двері. Таня швидко присіла. Вона скотилася з замету і, перестрибуючи через сніг, через лід, через мерзлі дошки палісаду, помчала геть.

Вона бігла хтозна-куди, блукала хтозна-де, поки не заспокоїлася. Але глибокий сум все ще стискав її груди!

Таня не наважувалася зайти, додому. Вона постояла трохи на подвір'ї під парканом за стовбуром берези, що заступала її від усіх.

— Що зі мною? — говорила вона, невідомо до кого звертаючись. — Що зі мною? Звідки все це, скажіть мені хто-небудь!

Береза мовчала, і тільки ялина шуміла, неохоче пропускаючи крізь глицю холодне повітря.

Філько вийшов без шапки на ґанок і тихо покликав: Таню! Дівчинка не відгукнулася. Він визирнув навіть за хвіртку і побрів назад. І тільки коли він зник, Таня повернулася в хату. Вона зайшла до кімнати, де діти все ще кружляли навколо її батька. А на стільці стояв Коля і заміняв свічки, що вже догоріли на ялиці. Побачивши його, Таня похитнулась — у неї перехопило подих. Її волосся було вологе від інею, весь одяг у снігу.

— Таню, де ти була? — стривожено запитав батько.

— Я виходила на вулицю подихати повітрям. У мене запаморочилася голова.

— Так піди й ляж на моєму ліжку, — сказала мати.

Коля стрибнув із стільця і зовсім близько підійшов до Тані.

— Почекай, — сказав він, — я хочу показати тобі свій подарунок. Я ходив по нього далеко, до знайомого китайця.

Хлопчик спочатку приніс їй купу мотилів — тонких черв'ячків, червоніших, ніж ягоди лісової шипшини. Вона поклала їх на припічок, де сушилися дрова. Потім Коля показав їй маленький акваріум, де плавала золота рибка. Вона була велика, з опущеним хвостом, схожим на довге плаття. Рибка, ледве вміщаючись у прозорих стінах, тикалася у скло. Листячко зелені плавало зверху.

Таня сказала:

— Ти ходив по неї до китайця? І зовсім даремно. Я не держу, як Женя, рибок за склом на вікні. Доведеться її засмажити.

Коля насупив брови, очі його потемніли і стали непроникливі. Він ніби не почув Таниних слів. Тільки руки в нього ослабли, акваріум захитався, рибка, плеснувши хвостом, виринула вгору, і кілька краплин води впало на підлогу.

Коля підійшов до старої, що весь вечір стояла біля дверей.

— Няню, — сказав він, — засмажте цю рибу з картоплею, Таня просить.

— Так, так, — сказала Таня, — засмажте її, няню. Вона дуже смачна. Вона з породи карасевих.

І, підійшовши до батька, Таня взяла його за руки:

— Тату, ми з тобою довго танцюватимемо. Ти добре танцюєш.

І ось її ноги, що так багато пробігли сьогодні по кучугурах, по снігу, знову почали рухатися — тепер уже по рівній підлозі. Таня ставала навшпиньки, щоб покласти руку батькові на плече, і коли її трохи відкинута назад голова втомлювалася, дівчинка нагиналась і чолом притулялася до його рукава. А батькові руки злегенька погойдували її. Таня нахилялася туди й сюди, як річкова трава, що виросла на тихій течії. Батько сяяв од щастя, усміхався. Нарешті він був винагороджений за свої страждання, які, здавалося йому сьогодні, були марні: за свої багаті подарунки, за веселий танок, за апельсини в льоду, за кілька краплин вина, котрі він дозволив випити дітям.

Мати ходила поміж гостями також щаслива. Хоч кожний крок її відзначався стриманістю, — обличчя було веселе, і навіть голос у неї став інший.

Таня танцювала і з матір'ю, і з Надією Петрівною і, втомившись од танців, зупинилася в кутку за своїм уїс вітчаним деревцем.

Поряд з нею біля вікна самотньо стояв Філько. Про нього вона зовсім забула: протягом усього вечора не скипала йому жодного слова.

Філько кілька разів покликав її. Таня неуважно подивилася на нього.

— А завтра хтось із Колею піде на ковзанку, — сказав Філько.

— Мабуть, ти? — спитала Таня.

Філько похитав головою.

— А хто?

— Женя.

— А-а…

Таня вхопилася за деревце. Воно захиталося, срібна кулька впала на підлогу і розбилася. Таня наступила на скалки ногою.

— Що ще просив тебе Коля сказати мені?

Але Фількові вже стало шкода її.

Його обличчя, темне, як у батька й братів, блищало при світлі свічок.

Він сказав:

— А я можу свічку з'їсти.

Таня мовчки дивилася на нього. А Філько справді зняв з ялиці запалену свічку, дмухнув на неї й почав жувати.

Таня раптом отямилася.

— Що ти робиш, Філько? — закричала вона. — Можливо, це шкодить!

— Пусте, Таню, це зовсім не шкодить, — відповів Філько. — Це не дуже смачно, зате смішно. Адже смішно?

Справді, Таня не могла втримати сміху.

А на очах у Філька заблищали сльози. Вони, мов жаринки, світилися з-під його товстих повік. Він усе жував і жував.

«Чого він ніби плаче?»

Таня озирнулася навколо, але не знайшла нікого, хто примусив би Філька плакати.

«Можливо, у ці дитячі свічки домішують якусь гірку речовину».

Вона силоміць одняла в нього свічку.

— Ти захворієш, Філько, — сказала Таня. — А я вранці хотіла піти з тобою на виставу до школи. І навіщо ти, — додала вона, — показуєш дітям поганий приклад? Дивись.

Поряд з Фільком стояв його маленький брат і теж жував свічку. Але він, мабуть, не почував при цьому гіркоти. Він був задоволений, на його вилицюватому обличчі грала лукава посмішка.

А в руках він тримав апельсин.