Дикий собака Динго

ХІІІ

Тим часом це був письменник. Невідомо, чого він приїхав у це місто взимку без валянок, тільки в чоботях. Та й чоботи в нього були не з коров'ячої шкіри, прошитої, як у старателів, жилками, а із звичайного сірого брезенту, котрий аж ніяк не міг зігріти його ноги. Щоправда, на ньому була довга тепла шуба і шапка з рудої лисиці. В цій шубі і в шапці його бачили в клубі прикордонників. Казали, ніби він народився в цьому місті і навіть учився в цій самій школі, куди сьогодні прийшов.

Можливо, йому захотілося згадати своє дитинство, коли він тут ріс хлопчиком і нехай холодний, а все-таки рідний вітер дув йому в обличчя і знайомий сніг лягав на його вії. Чи, може, йому захотілося подивитись, як нова поросль тепер шумить на березі його річки. Чи, можливо, скучив він зі своєю славою у Москві і надумав тут відпочити, як ті великі й зіркі птахи, що увесь день ширяють високо над лиманом, а потім сідають на низенькі ялини на узбережжі і відпочивають у тиші.

Але Таня не думала так.

Нехай це не Горький, міркувала вона, нехай це інший письменник, але ж він приїхав сюди, до неї додому, в її далекий край, щоб і вона могла подивитися на нього своїми очима, а можливо, навіть доторкнутися до його шуби рукою.

На скронях письменника — сивина, хоча він не видавався старим: його тонкий голос вразив дівчинку.

Таня тільки боялася, щоб він у неї не спитав раптом, ми любить вона Пушкіна і чи подобаються їй його власні книжки.

Але він нічого не питав. Тільки сказав:

Дякую тобі, дівчинко. Що ж ти робитимеш з мишеням?

І хоч, як багато хто чув, письменник нічого особливого не сказав, але все-таки завдав усім чимало клопоту.

Як добре було раніше, коли Олександра Іванівна після уроків увечері один раз на десять днів збирала літературний гурток!

Діти сідали за довгий стіл у піонерській кімнаті, а вчителька сідала в крісло. Вона ставала немов трохи іншою, ніж у класі, нібито припливала до них на невидимому кораблі з далеких мандрів. Поклавши підборіддя на сплетені пальці, раптом починала читати:

Коли хвилюється золотокоса нива І свіжий ліс шумить під леготом дзвінким…

Потім подумає трохи і скаже:

Ні, не те я хотіла вам прочитати сьогодні. Краще послухайте оце:

І він до уст моїх приник, І вирвав грішний мій язик, І марномовний, і лукавий, І…

Ох, діти, мені так хочеться, щоб ви зрозуміли, яким чудовим буває в поета слово, яким дивним смислом наповнене ізоно!

А Філько нічого не розумів і готовий був без жалю вирвати свій язик, який тільки те й робив, що без усякої користі бився об його Зуби, допомагаючи їм жувати все, що попадало до рота, а от жодного такого вірша скласти не міг. Проте він добре вимоьшів, як китаєць, що стояв на розі з липучками. «І мало-мало є,— казав він, — і погано є, і дуже добре».

Всі з нього сміялися.

Потім Женя читала вірші про прикордонників, Таня — оповідання. А Коля завжди критикував — холодно, жорстоко і сам нічого не писав, бо боявся написати погано.

Але зовсім недавно, кілька днів тому, Таня прочитала дітям своє оповідання про маленьке мишеня, яке оселилося в рукаві старої шуби. Воно там жило довго. Та одного разу шубу винесли з комори на мороз, і мишеня вперше побачило сніг. «І як тільки людям не соромно його топтати — адже це лежить цукор!» — подумало мишеня і виплигнуло з рукава. Бідне мишеня! Як воно тепер житиме?

Цього разу Коля нічого поганого не сказав. Його мовчання Таня визнала за похвалу й увесь день і всю ніч, навіть у сні, відчувала щастя. А вранці розірвала написане і викинула геть.

«Невже, — думала вона, — Давіть не похвала, а тільки мовчання цього зухвалого хлопчиська може зробити мене щасливою?»

Та сьогодні на заняттях було все інакше.

Дивні турботи хвилювали їхній гурток. Де взяти квіти, щоб подарувати їх ввечері письменникові? Де їх роздобути взимку, під снігом, коли навіть остання травиця в лісі, коли навіть звичайні хвощі на болоті не лишились живими?

Всі думали про це. І Таня думала, але нічого придумати не могла — у неї більше не було квітів.

Тоді товстощока Женя сказала (вона завжди говорила корисні речі):

— У нас дома у вазонах розквітли царські кучері.

— І у нас, — закричали дівчатка, — зацвіли на вікнах китайські троянди і фуксії.

— А у нас… — вимовив Філько і тієї ж миті змовк, бо його хазяйка не вирощувала квітів у своїй хаті. В неї була свиня, яку його собаки будь-що хотіли роздерти на шматки.

Таким чином зібрали багато квітів. Але хто ж оддасть їх письменникові? Хто прилюдно, у великій шкільній залі, де яскраво світитимуть сорок ламп, підніметься на дощану сцену, потисне йому руку і скаже: «Від імені всіх піонерів…»

— Нехай це зробить Таня! — крикнув Філько голосніше за інших.

— Нехай це зробить Женя, — сказали дівчатка. — Адже це вона придумала, де дістати квіти.

І хоча вони мали рацію, хлопчики заперечували. Тільки Коля мовчав.

І коли все-таки обрали Таню, а не Женю, він прикрив очі рукою. Ніхто не зрозумів, чого він хотів.

— Отже, — сказала Олександра Іванівна, — ти піднімешся на трибуну, Таню, підійдеш до гостя, потиснеш йому руку і потім оддаси квіти. Скажеш йому те, що ми тут вирішили. Пам'ять у тебе добра, я більше тобі нічого не говоритиму. До початку лишилося небагато. Візьми квіти.

Таня вийшла, тримаючи квіти в руках.

«Так ось вона, справедливість! Ось справжня нагорода за всі мої кривди, — думала Таня, тулячи до себе квіти. — Не хто інший, а я потисну знаменитому письменникові руку і подарую квіти, я дивитимуся на нього скільки мені захочеться. І коли-небудь потім, через багато-багато часу— років через п'ять, — я зможу сказати друзям, що дещо бачила в світі».

Вона усміхалася всім, хто підходив до неї. Вона усміхалася й Жені, не помічаючи її злобливих поглядів.

Просто дивно, чому все-таки обрали Таню Сабанєєву, — звернулася Женя до друзів. — Я не кажу про себе — я не гоноровита і це мені зовсім не потрібно, але краще було обрати Колю. Він далеко розумніший за неї. А втім, дуже легко зрозуміти цих хлопчаків. Вони обрали її тому, що в неї красиві очі. Навіть письменник щось говорив про них.

Він тільки назвав їх сірими, — сказав Коля сміючись. — Але ти, Женю, як завжди, маєш рацію. Вони красиві. І тобі, мабуть, хочеться, щоб у тебе були такі очі?

От і не хочеться, далебі! — сказала Женя.

Таня не слухала більше. Квіти, які вона тримала в руках, здалися важкими, немов були зроблені з каменю. Вона кинулася бігти повз класи, повз велику залу, де, сідаючи, вже гуркотіли стільцями діти.

Вона збігла східцями і в порожній похмурій роздягальні зупинилася, задихаючись від обурення. Вона ще не знала всього красномовства заздрощів.

«Чи можливе те, що Женя каже про мене? Адже це було б негідно мене, піонерки. Нехай щастя не всміхається мені. Чи не ліпше відмовитись од нього, ніж таке слухати?»

Ноги не тримали її.

«Ні, все це неправда! — сказала вона собі.— Все це дурниці!»

І все-таки їй захотілося побачити свої очі.

У роздягальні, де, наче на лісовій галявині, завжди панувало тьмяне світло, було в цей час тихо. Велике старе дзеркало, трохи нахилене вперед, стояло коло білої стіни. Його чорна лакована підставка завжди здригалася, коли мимо пробігали школярі. І тоді дзеркало теж рухалося.

Немов світла хмара, пропливало воно трохи вперед, відбиваючи безліч дитячих облич.

Але зараз воно стояло нерухомо. Підставка була заставлена чорнильницями, — їх щойно помив сторож. І чорнило стояло також тут, на підставці, в звичайній пляшці, і у високій сулії, і ще в якійсь величезній скляній посудині. Як багато чорнила! Невясе його потрібно так багато, щоб їй, Тані, зачерпнути краплину на кінчик свого пера?

Обережно обійшовши сулію, що стояла на підлозі, Таня підійшла до дзеркала. Вона озирнулась — сторожа не було видно — і, поклавши на піддзеркальник лікті, присунулася до скла. З глибини його, світлішої, ніж присмерк, що панував тут, дивилися на Таню її сірі, як у матері, очі. Вони були розплющені, постійний блиск вкривав їхню поверхню, а в глибині хиталися легенькі тіні, і здавалося, очі не мали ніякого дна.

Так вона стояла кілька хвилин, вражена, немов лісовий звірок, що вперше побачив своє відображення. Потім тяжко зітхнула:

— Ні, які ж це очі!

З відчуттям жалю Таня відсунулася назад, випросталась.

І одразу ж, ніби повторюючи її рух, хитнулося на підставці дзеркало, повертаючи Тані її очі. А пляшка з чорнилом раптом нахилилася і, зачіпаючи порожні чорнильниці, з брязкотом покотилася.

Таня швидко простягла руку. Але пляшка, мов жива істота, вислизнула і котилася далі. Дівчинка хотіла впіймати її на льоту, навіть доторкнулася до неї пальцями. Але пляшка ковзала, боролася, мов спрут, вивергаючи чорну рідину. Вона впала на підлогу навіть не дуже дзвінко, так, як падає у воду глина, що зірвалася з берега.

З Танею сталося те, що хоч раз у житті трапляється з кожною дівчинкою, — вона розлила чорнило.

— От лихо! — скрикнула Таня.

Вона одскочила, піднявши ліву руку, в якій тримала квіти. Все-таки кілька чорних краплин блищало на ніжних пелюстках китайських троянд. Проте це нічого, можна обірвати зіпсовані пелюстки. Але права рука! Таня у розпачі крутила її перед очима, повертаючи долонею то вгору, то вниз. Аж до самого згину кисті вона була чорна й жахлива.

— Цікаво!

Цей вигук пролунав так близько, що Тані здалося, ніби то промовила вона сама.

Дівчинка швидко підвела голову.

Перед нею стояв Коля і теж дивився на її руку.

— Цікаво, — повторив він, — як ти тепер потиснеш руку письменникові. До речі, він уже прийшов і сидить в учительській. Усі зібралися. Олександра Іванівна послала мене покликать тебе.

Секунду Таня стояла нерухомо, і очі її, що тільки-но з такою цікавістю дивилися в дзеркало, тепер виражали страждання.

Дивно, як їй не щастить!

Вона подала Колі квіти. Їй хотілося сказати: «Візьми у мене й це. Нехай їх подарує Женя. Адже і в неї добра пам'ять».

І він узяв би ці квіти і, можливо, посміявся б разом із Женею.

Таня рвучко одвернулась од Колі і побігла поміж рядами дитячих шуб, що супроводили її, немов шеренга нерухомих свідків. В умивалці вона знайшла воду. І вилила її всю, до останньої краплини.

Таня терла руку піском, але все-таки рука була чорна.

«Коля все одно скаже! Він скаже Олександрі Іванівні. Розповість Жені, всім».

Отже, вона сьогодні не вийде на сцену, не віддасть квіти і не потисне руку письменникові.

Дивно, як їй не щастить з квітами, до яких так прив'язане її серце. То вона віддає їх хворому хлопчикові, а той виявляється Колею, і зовсім їх не слід було віддавати йому, хоча то й були звичайні лілії. І тепер — ці ніжні квіти, що ростуть тільки в хаті! Опинилися б вони в руках іншої дівчинки — скільки чудових і красивих історій могло б з ними статися! А вона повинна од них відмовитися.

Таня струсила краплини води з руки і, не витираючи її, попленталася з роздягальні, вже нікуди не поспішаючи. Тепер однаково!

Вона піднялась сходами, що були оббиті мідною смужкою, і пішла коридором, поглядаючи у вікна, чи не побачить на подвір'ї свого дерева, яке іноді розважало її. Але і його не було. Воно росло не тут, воно росло під іншими вікнами, з другого боку. А по цей бік, перетинаючи їй дорогу, йшов письменник. Таня побачила його, відірвавшись на секунду од вікна.

Він ішов швидко. У брезентових чоботях, без шуби, в довгій кавказькій сорочці з високим коміром, підперезаній вузьким ремінцем. На потилиці блищало сиве волосся, блищав срібний пасок, і ґудзиків на його довгій сорочці було просто не злічити.

Ось-ось він поверне за ріг коридора до вчительської і назавжди зникне від Тані.

— Товаришу письменник! — крикнула вона у розпачі.

Він зупинився. Потім оббрнувся, як на пружині, і пішов назад, їй назустріч, розмахуючи руками і зморщивши лоба, наче хотів наперед зрозуміти, що потрібно цій дівчинці. Чи не квіти принесла вона йому? Як багато, як часто приносять йому квіти! Він навіть не подивився на них.

— Товаришу письменник, скажіть, ви добрий?

Він нахилився до неї.

— Ні, скажіть, добрий ви? — благально повторила Таня і повела його за собою в глибину безлюдного коридора.

— Товаришу письменник, скажіть, ви добрий? — втретє повторила вона.

Що він міг відповісти на це?

— Але що ти хочеш?

Якщо ви добрий, то прошу вас, не подавайте мені руки.

— Хіба ти зробила щось погане?

— Ні, не те! Я не те хотіла сказати, я повинна подарувати вам квіти, коли ви закінчите читати, і подякувати від імені всіх піонерів. Ви подасте мені руку. А як я подам вам свою? Зі мною сталося нещастя. Гляньте.

І вона показала йому свою руку — худу, з довгими пальцями, вимазану чорнилом.

Він сів на підвіконня і зареготав, притягнувши Таню до себе.

Його сміх вразив дівчинку більше, ніж голос, — він був ще тонший і дзвенів.

Таня подумала:

«Він, мабуть, добре співає. Але чи зробить він те, про що я прошу?»

— Я зроблю так, як ти просиш, — сказав письменник.

І пішов, усе ще всміхаючись і якось по-своєму розмахуючи руками.

Це була весела хвилина в його довгій подорожі. Вона розважила його, і на сцені він був теж веселий. Сів ближче до дітей і почав читати, не дочекавшись, поки ті перестануть кричати. Школярі замовкли. Таня, що сиділа близько, весь час вдячно слухала його. Він читав їм про те, як син прощався з батьком, — це було дуже сумне прощання, але кожен ішов виконувати свій обов'язок. І дивно: тонкий голос письменника, що так вразив Таню, у його книзі був інший. В ньому тепер було чути мідь, дзвін сурми, на який відлунює каміння, — всі звуки, які Таня любила більше, ніж звуки струни, що дзвенить від удару пальців.

Ось він закінчив. Навколо кричали й плескали, а Таня не наважувалася вийняти руки з кишені светра, вив'язаного з грубої вовни. Квіти лежали у неї на колінах.

Дівчинка дивилася на Олександру Іванівну, дожидаючи знака.

Нарешті всі замовкли, письменник відійшов од столу, закрив свою книгу. Олександра Іванівна ледь помітно кивнула Тані.

Дівчинка збігла сходинками, не виймаючи руки з кишені. Швидко підійшла до письменника, потім пішла повільніше, зупинилась. А він дивився в її блискучі очі і навіть не поворухнувся.

«Він забув, — подумала Таня. — Що тепер буде?» її аж мороз пройняв.

— Від імені всіх піонерів і школярів… — сказала вона слабким голосом.

Ні, він не забув. Він їй не дав закінчити; широко розкинувши руки, підбіг до неї, закрив її від усіх і, взявши квіти з її міцно стиснутої руки, поклав на стіл. Потім обняв дівчинку, і разом вони зійшли зі сцени до залу. Письменник нікому не давав доторкнутися до Тані, аж поки їх з усіх боків не оточили діти.

Маленьке дівчатко йшло перед ними й кричало:

— Дядю, ви живий письменник, справжній чи ні?

— Живий, живий, — казав він.

— Я ніколи не бачила живого. Я думала, що він зовсім не такий.

— А який же?

— Я думала, товстий.

Він сів перед дівчинкою навпочіпки і потонув серед дітей, як у траві. Вони мацали його, гомоніли навкруги, і ніколи найгучніша слава не співала йому так солодко у вуха, як цей страшний крик, що оглушав його.

Він на секунду прикрив очі рукою.

А Таня стояла поряд, майже торкаючись його плеча. Раптом вона відчула, що хтось намагається вийняти її руку, заховану глибоко у кишеню. Це Коля вхопив її за кисть і щосили тягнув до себе. Дівчинка пручалася, згинаючи лікоть, поки рука не ослабла. Коля витяг її з кишені, але не підняв угору, як на те чекала Таня, а міцно стиснув.

— Таню, — сказав він тихо, — я так боявся за тебе! Я думав, що з тебе сміятимуться. А ти молодець! Не сердься на мене, не сердься, прошу тебе. Мені так хочеться танцювати з тобою на шкільній ялинці!

Ні звичайної посмішки, ні впертості не почула вона у його словах.

Він поклав руку їй на плече, ніби веселий танок уже почався, наче вони вже кружляють.

Дівчинка зашарілася, збентежено дивлячись на Колю. Ніжна усмішка освітила її обличчя, наповнила очі, губи. Тепер вона нічого не боялася і теж підняла руку. Вона зовсім забула про свої образи, і кілька секунд її замазана худа рука лежала на його плечах.

Раптом Філько обняв обох, допитливо глянув на Таню, глянув на Колю. Його безтурботне обличчя цього разу не виражало радості.

— Помирилися, значить, — голосно сказав він.

Таня відсмикнула руку з Колиного плеча.

— Що ти верзеш дурниці, Філько! — сказала вона, ще більше червоніючи. — Він просто звернувся до мене з проханням, щоб я запросила його до себе завтра на свято. Але я не запрошую. А втім, нехай приходить, якщо вже він так бажає цього.

— Так, так, — тихенько зітхнув Філько, — завтра Новий рік, я пам'ятаю — це твоє свято. Я прийду до тебе з батьком, він питав мене: можна?

— Приходь, — квапливо відповіла Таня. — Можливо, у мене буде весело. Приходь, — сказала вона й Колі, торкнувшися його рукава.

Філько силоміць протиснувся між ними, а слідом ринув натовп і широкою рікою роз'єднав їх.

Новорічна ніч приходила в місто завжди тиха, без хуртовин, і небо в цю ніч іноді було чисте, іноді з тонкою млою, що спалахувала від кожного мерехтіння зірок. А трохи вище за цю млу, над нею, у величезному, на півнеба, колі, ходив своїм шляхом місяць.

Цю ніч Таня любила більше, ніж найтеплішу ніч влітку. Цієї ночі їй дозволяли не спати. Це було її свято. Щоправда, вона народилася не в саму ніч під Новий рік, а раніше, але чи має це значення! Свято є свято, якщо воно твоє і якщо навколо тебе також радіють. А цієї ночі в місті ніхто не спав. Сніг з тротуарів скидали на дорогу, і ходили один до одного в гості, і серед ночі лунали пісні, і рипів під ногами сніг.

Цього дня мати ніколи не працювала, і Таня, прийшовши із школи, ще з порога кричала:

— Стоп! Без мене пиріжків не ліпить!

А мати стоїть посеред кімнати, і руки в неї у тісті. Вона відводить їх назад, як два крдила, що готові підняти її в повітря. Та мати лишається на землі. Вона нагинається до Тані, цілує її в чоло й каже:

— Із святом тебе, Таню, з канікулами. А ми ще нічого не починали робити. Чекаємо на тебе.

Таня, кинувши книжки на полицю, поспішала надіти свою стареньку, в чорних цяточках, сукню. Вона ледве влазила в неї. Дівчинка за рік виросла, і тепер у цій сукні чимось нагадувала вітрило, що його наповнив попутний вітер.

Мати, поглядаючи на доньку хитала головою:

— Велика, велика!

А Таня, не боячись замазатися в тісто, хапала її ззаду за руки і, трохи піднявши, проносила через усю кімнату.

— Ти надірвешся! — перелякано кричала мати.

Але мати була не важка. Ця ноша була для Тані легша за жмут сухої трави.

Донька обережно опускала матір на підлогу, і обидві ніяково дивилися на стареньку, що стояла у дверях.

Обидві з'їхали з глузду, — казала нянька, — забули про тісто!