Рано-вранці на початку серпня тією горою, де Пхик знайшов диво-капелюх, ішли собі Чубсля й Махсля.
Вони спинилися на вершині й поглянули в долину Мумі. У Чубслі на голові була червона шапочка, а Махсля несла велику валізку. Вони йшли здалеку і були стомлені. Внизу під ними з димаря в будиночку Мумі курилося.
— Димсля, — сказала Махсля.
— Щось варитьсля, — додала Чубсля й кивнула головою.
Вони почали спускатися в долину, розмовляючи тією чудною мовою, що й усі Чубслі та Махслі. Її годі було второпати, та самі вони знали, про що їм ідеться, а це головне.
— Зайдемсля? — запитала Чубсля.
— Побачимосля, — відповіла Махсля. — Не тікайсля, коли вонисля будуть непривітні до нассля.
Вони обережно придибали до будиночка й несміливо спинилися перед ганком.
— Я не постукаюсля, — мовила Чубсля. — Уявисля, як вийде щось страшнесля.
Тієї миті мама Мумі-троля визирнула у вікно й гукнула:
— Кава готова!
Чубсля й Махсля так налякалися, що крізь віконце шаснули в підвал.
— Що то? — скрикнула Мумі-мама і аж підскочила. — Ага, то, мабуть, дві мишки сховалися в підвал. Пхику, скоч віднеси їм молока.
Потім вона побачила валізку, залишену перед ганком.
— І речі з ними, — мовила вона. — Ох-ох-ох, бачу, вони не просто зайшли дорогою, а хочуть пожити в нас.
І вона пішла просити Мумі-тата, щоб він зробив ще двоє ліжок. Але дуже маленьких.
Тим часом Чубсля й Махсля залізли в картоплю, тільки очі видно було, і, нажахані до смерті, чекали, що станеться далі.
— Принаймні кавусля вони варилисля, — промурмотіла Махсля.
— Хтось ідесля! — прошепотіла Чубсля. — Сиди тихо, як мишасля!
Зарипіли двері, і на верхньому східці з’явився Пхик із ліхтарем в одній лапі і мисочкою молока в другій.
— Гей, де ви, нате їсти! — гукнув він.
Чубсля й Махсля ще глибше залізли в картоплю і притулилися одна до одної.
— Хочете молока? — гукнув Пхик трохи дужче.
— Він дуритьсля нас, — прошепотіла Махсля до Чубслі.
— Гадаєте, що я так півдня стоятиму? — сердито мовив Пхик. — Або ви злодійки, або дурепи. Старі мишиська, а не знають, що треба заходити в двері!
Тоді Махсля неабияк образилась і сказала:
— Ти самсля мишиськосля!
— Ох, то ви з-за кордону! — сказав Пхик. — Краще я покличу маму Мумі-троля.
Він замкнув двері й побіг до кухні.
— Ну що, пили молоко? — запитала Мумі-мама.
— Вони балакають чужою мовою, — відповів Пхик. — І ніхто не збагне, що вони кажуть!
— А що вони казали? — спитав Мумі-троль, який підпирав з Гемулем вазон.
— Сказали «ти самсля мишиськосля», — відповів Пхик.
Мумі-мама зітхнула:
— Буде нам морока! Як я знатиму, що їм подарувати на іменини і скільки подушок покласти під голови?
— Ми навчимося їхньої мови, — сказав Мумі-троль. — Вона, здається, легка. Одинсля, двасля, трисля…
— Я начебто її розумію, — подумавши, мовив Гемуль. — Вони сказали, що ти, Пхику, стара облізла миша.
Пхик почервонів і стріпнув головою.
— Іди сам побалакай з ними, як ти такий розумний, — сказав він.
Гемуль швиденько подався до підвалу і ласкаво покликав:
— Прошусля, ходітьсля!
Чубсля й Махсля висунули голови з купи картоплі й витріщилися на нього.
— Молокосля, добресля! — вів своєї Гемуль.
Тоді Чубсля й Махсля подріботіли за ним східцями і ввійшли до вітальні.
Пхик глянув на чужинок і про себе відзначив, що вони куди менші за нього. Тому він злагіднів і поблажливо сказав:
— Добрий день! Заходьте!
— Дякуємсля! — відповіла Чубсля.
— У вас єсля кавасля? — спитала Махсля.
— Що ви кажете? — не зрозуміла Мумі-мама.
— Вони голодні, — пояснив Гемуль, — але й досі бояться страшного Пхикового вигляду.
— Передай їм, — сердито сказав Пхик, — що я зроду ще не бачив таких риб’ячих пик, як у них. А тепер я йду собі!
— Пхиксля сердитийсля! — пояснив Гемуль. — Дурнийсля.
— Ходіть випийте кави, — трохи стривожено сказала Мумі-мама.
Вона повела гостей на веранду. А Гемуль ішов ззаду й пишався своїм новим становищем перекладача.
Отак Чубсля й Махсля залишилися жити в будиночку Мумі. Вони поводилися дуже скромно, здебільшого ходили коло хати, тримаючись за руки. І валізку весь час носили з собою. Та коли настав вечір, вони якось дивно занепокоїлися, крутились на сходах і ховалися за килими.
— Щосля сталосьсля? — запитав Гемуль.
— Ідесля Мора! — прошепотіла Махсля.
— Мора? А хто це? — здивувався Гемуль, і собі трохи злякавшись.
Чубсля витріщила очі, вищирила зуби й щосили надулася.
— Лютасля й страшнасля, — сказала вона. — Замкніть дверісля!
Гемуль помчав до Мумі-мами й сказав:
— Ті чужинки кажуть, що йде страшна й люта Мора. Нам треба замкнути на ніч усі двері!
— Але ж у нас замикаються тільки двері до підвалу, — зажурилася Мумі-мама. — Отак завжди буває з чужинцями.
Вона пішла порадитися з Мумі-татом.
— Доведеться всім озброїтись і поприсувати під двері меблі, — сказав тато. — Та страшна Мора може виявитися дуже небезпечною. Я почеплю у вітальні дзвінок тривоги, а Чубсля й Махсля хай ляжуть під моїм ліжком.
Але Чубсля й Махсля вже сховалися в шухляду й боялися вилазити звідти. Мумі-тато похитав головою і пішов до повітки по рушницю. Надворі було вже темно, в садку скрізь лежали чорні тіні. З лісу долинав якийсь шурхіт, світляки з своїми ліхтариками вже повиходили зі сховків.
Татові теж було трохи моторошно, коли він ішов по рушницю. А що, як та Мора причаїлася десь за кущем? Аби хоч знати, яка вона на вигляд. Чи дуже велика?
Вернувшись на веранду, тато підпер двері канапою і сказав:
— Світло горітиме цілу ніч. Усі будьте готові, і нехай Мумрик-Нюхайлик спить сьогодні в хаті.
Запало прикре напруження. Мумі-тато постукав по шухляді й гукнув:
— Ми вас оборонимо!
Але звідти не чутно було ні звуку. Тоді він висунув шухляду, щоб поглянути, чи, бува, Чубслю й Махслю вже не вкрадено, і побачив, що вони спокійно сплять, а біля них стоїть валізка.
— Мабуть, і ми підемо спати, — сказав він. — Але захопіть зброю!
Схвильовані й збуджені, всі подалися до своїх ліжок, і невдовзі в будинку стало тихо. Тільки гасова лампа самітно горіла на столі у вітальні.
Минула дванадцята година. Вибило першу. Десь після другої Ондатр прокинувся й захотів вийти надвір. Він потупав сонний верандою і вражено спинився перед канапою, що підпирала двері. Канапа була досить важка.
— Що їм тільки не спадає на думку! — промурмотів він і заходився щосили відсувати канапу.
І тоді, звичайно, задзеленчав дзвінок тривоги, якого почепив Мумі-тато.
За мить будинок сповнився крику, брязкоту зброї й тупоту. Всі примчали вниз, хто з сокирою, хто з ножицями, хто з каменем, хто з лопатою чи ножем, а хто з граблями, і вражено витріщили очі на Ондатра.
— Де Мора? — запитав Мумі-троль.
— Та це я, — сердито відповів Ондатр. — Я лише хотів вийти прогулятися. І геть забув про ту вашу безглузду Мору.
— Ну то гайда, — сказав Хропик. — Але більше такого не робіть.
Він відчинив навстіж двері.
І тоді… тоді всі побачили Мору. Вона сиділа непорушно перед ганком і дивилася на них круглими, без жодного виразу, очима.
Виявилося, що Мора не надто велика й не дуже небезпечна. Відчувалося тільки, що вона безмежно лиха і здатна чекати скільки завгодно.
А це було страшно.
Нікому не довелося нападати на неї. Вона ще трохи посиділа, тоді зникла в темряві садка. Але там, де вона сиділа, земля геть замерзла.
Хропик зачинив двері й здригнувся.
— Бідні Чубсля й Махсля, — сказав він. — Гемулю, поглянь, чи вони не прокинулись.
Вони справді не спали.
— Мора пішласля? — спитала Махсля.
— Спітьсля спокійносля, — сказав Гемуль.
Чубсля полегшено відітхнула:
— Дякуватисля богусля.
Вони посунули валізку далі в куток шухляди і знову поснули.
— Можна тепер лягати? — запитала Мумі-мама, поклавши сокиру.
— Лягайте, — сказав Мумі-троль. — А ми з Мумриком-Нюхайликом стерегтимемо вас, поки зійде сонце. Але про всяк випадок сховайте свою торбинку під подушку.
Мумі-троль з Мумриком-Нюхайликом сиділи у вітальні до ранку і грали в карти. Тієї ночі Мора більше не з’являлася.
Другого ранку Гемуль зайшов до кухні і стурбовано заявив, що він розмовляв з Чубслею і Махслею.
— Ну, що там у них знову? — зітхнувши, запитала Мумі-мама.
— Мора хоче забрати в них валізку, — пояснив Гемуль.
— Ото потвора! — обурилася мама. — В них того добра нема на що глянути, а вона й те хоче пограбувати!
— Я теж так кажу, — погодився Гемуль. — Але є одна обставина, що ускладнює справу. Та валізка, здається, Морина.
— Гм, це справді ускладнює справу, — сказала Мумі-мама. — Треба побалакати з Хропиком, він на все знаходить раду.
Хропик дуже зацікавився.
— Це незвичайний випадок, — сказав він. — Треба вчинити суд. О третій годині зберімося всі біля кущів бузку й розгляньмо цю справу.
Стояло тепле, сонячне надвечір’я. Пахли квітки, гули бджоли. Садок, у яскравих барвах пізнього літа, був такий гарний, мов букет нареченої.
Ондатрів гамак знову прив’язали між деревами і до нього причепили табличку з написом: «Морин звинувач». Хропик сидів на скриньці й чекав, поки всі зберуться. На голову він натяг перуку з лика, так кожен бачитиме, що він суддя. Перед ним, за переділкою для підсудних, примостилися Чубсля й Махсля і їли вишні.
— Прошу дозволу бути їхнім звинувачем, — сказав Пхик (він не міг забути, як Чубсля й Махсля назвали його старою облізлою мишею).
— Тоді я буду їхній оборонець, — заявив Гемуль.
— А я хто? — запитала Хропка.
— Присяжний засідатель, — сказав їй брат. — Мумі будуть свідками. А Мумрик-Нюхайлик хай веде протокол. Але щоб нічого не пропустив.
— Виникає питання, чому Мора не має адвоката? — сказав Пхик.
— Їй не треба адвоката, — заявив Хропик. — На її боці право. Ви ж самі чули. Ну, годі. Починаємо!
Він тричі стукнув молотком по скриньці.
— Ти щось розумієшсля? — запитала Чубсля.
— Нічогісінькосля, — відповіла Махсля і стрельнула кісточкою в суддю.
— Будете говорити, коли я вас запитаю, — сказав Хропик. — Так або ні. І більше нічого. Ця валізка ваша чи Морина?
— Таксля! — сказала Чубсля.
— Нісля! — сказала Махсля.
— Запиши, що вони плутають! — вигукнув Пхик.
Хропик постукав по скриньці і сказав:
— Тихо! Питаю вас востаннє: чия це валізка?
— Нашасля! — відповіла Махсля.
— Вони кажуть, що їхня, — переклав Гемуль. — А вранці казали навпаки.
— Ну, то ми можемо віддати її Морі, — з полегкістю мовив Пхик. — Хоч мені й дуже шкода.
Чубсля стала навшпиньки й щось прошепотіла Гемулеві.
— Вона каже, — переклав Гемуль, — ніби тільки те, що у валізці, належить Морі.
— Ха! — пирхнув Пхик. — Цілком вірю. Тепер справу з’ясовано. Мора дістане те, що всередині, а ці риб’ячі пики нехай тримають свою стару валізку.
— Нітрохи не з’ясовано, — відважно заперечив Гемуль. — Річ не в тім, чиє те, що лежить у валізці, а в тім, хто має на нього більше права. Добра річ має бути в доброму місці. Ви всі бачили Мору. От я й питаю вас, чи по ній видно, що вона має право на сховане в валізці?
— Слушно, — сказав вражений Пхик. — Ти таки справді розумний! Але ж уяви собі, яка самітна Мора через те, що її ніхто не любить і вона про всіх думає погано! Те, що у валізці, — мабуть, усе її майно. Невже треба і його відняти в неї? Самітної, відштовхнутої, — вів далі Пхик тремтячим голосом. — У бідолахи, в якої Чубсля й Махсля хитро видурили єдину її втіху…
Він схлипнув і замовк.
Хропик постукав по скриньці:
— Морі не треба захисника! Крім того, твої докази спираються на почуття, і Гемулеві також. Давайте сюди свідків. Нехай вони скажуть своє слово!
— Нам дуже сподобалися Чубсля й Махсля, — заявили Мумі. — А Мора з першого погляду видалась недоброю і лихою. Шкода, що доведеться віддати їй сховане у валізці.
— Закон є закон, — урочисто мовив Хропик. — Говоріть про діло. Тим паче, що Чубсля й Махсля не вміють відрізнити, на що вони мають право, а на що ні. Така вже їхня натура, нічого не вдієш. Звинувачу, а ви що скажете?
Та Ондатр уже заснув у гамаці.
— Ну так, — мовив Хропик, — йому байдуже. Більше ніхто не хоче говорити?
— Вибачте, — озвався присяжний засідатель, — а чи не легше було б розсудити їх, якби ми знали, що там у валізці?
Чубсля знову щось прошепотіла, і Гемуль кивнув головою.
— Це таємниця, — сказав він уголос. — Чубсля й Махсля вважають, що воно найкраще, а Морі воно тільки найдорожче.
Хропик похитав головою і наморщив лоба.
— Складний випадок, — заявив він. — Чубсля й Махсля розважили слушно, але все ж таки вчинили хибно. А закон є закон. Мені треба поміркувати. Не заважайте мені.
Запала мертва тиша. Тільки гули бджоли й сонце осявало садок.
Раптом над травою повіяло холодом, сонце зайшло за хмару, а садок посірів.
— Що сталося? — запитав Мумрик-Нюхайлик і підвів голову від протоколу.
— Вона знову прийшла, — прошепотіла Хропка.
На обмерзлій траві справді сиділа Мора і дивилася на них.
Спинивши погляд на Чубслі й Махслі, Мора загарчала й поволі почала наближатися.
— Рятуйтесля! — крикнула Чубсля. — Поможітьсля!
— Стривай, Моро, — сказав Хропик. — Я ще тобі нічого не сказав!
Мора спинилася.
— Я саме скінчив обдумувати вашу справу, — вів далі Хропик. — А що, якби Чубсля й Махсля захотіли купити в тебе сховане у валізці? Скільки ти заправиш?
— Дорого, — крижаним голосом сказала Мора.
— Стане моєї золотої гори на острові Гатіфнатів? — запитав Хропик.
Мора похитала головою.
— Б-р-р, як холодно, — сказала Мумі-мама. — Піду візьму хустку.
І вона побігла на веранду через садок, де лишилися морозяні сліди Мори.
Запинаючись у хаті, Мумі-мама мимохідь глянула на диво-капелюх, і раптом їй спала чудова думка. Може, він сподобається Морі?
Вона хутенько захопила диво-капелюха з собою і, вернувшись, поклала його на траву:
— Ось найкоштовніша річ у цілій долині Мумі. В цьому капелюсі, щоб ти знала, Моро, утворюються найкращі хмарки, виростають найбуйніші садки, вода обертається на сік. Це єдиний диво-капелюх на світі.
— Доведи! — глузливо сказала Мора.
Тоді Мумі-мама вкинула в капелюх кілька кісточок з вишень. Запала глибока тиша.
— Аби тільки з нього не вилізло щось погане, — пошепки сказав Мумрик-Нюхайлик Гемулеві.
Проте їм пощастило. Коли Мора зазирнула в капелюх, там лежали червоні рубіни.
— Ось бачиш! — зраділа Мумі-мама. — А уяви собі, що буде, як туди покласти, скажімо, цілий гарбуз!
Мора глянула на капелюха. Тоді перевела погляд на Чубслю й Махслю. Потім знову на капелюха. Видно було, що вона вагається.
Нарешті Мора мовчки сягнула по капелюх і зникла, мов холодна сіра тінь. Більше вона не з’являлася в долині Мумі, і більше ніхто нічого не чув про диво-капелюх.
Відразу засвітило сонце, садок засяяв барвами, сповнився гомону й пахощів.
— Дякувати богу, що ми спекалися того капелюха, — мовила Мумі-мама. — Хоч раз він нам пригодився на щось путнє.
— Але хмарки були гарні, — сказав Пхик.
— І гратися в джунглях було приємно, — мрійливо додав Мумі-троль.
— Чудовосля все вийшлосля, — радісно сказала Махсля й забрала валізку, що досі стояла перед звинувачем.
— Кращесля й бути не можесля! — додала Чубсля і взяла її за руку.
І вони подріботіли до будинку Мумі.
Всі стояли й дивилися їм услід.
— Що вони сказали? — запитав Пхик.
— Майже, те саме, що «До побачення», — пояснив Гемуль.