Диво-капелюх

РОЗДІЛ ОСТАННІЙ,

Це було наприкінці серпня. Вночі кричали сови і темними зграями нечутно мигтіли над садком кажани. Шумів ліс, і хвилювалося море. В повітрі вчувалося якесь чекання й сум, а місяць висів великий та червонястий. Мумі-троль завжди найдужче любив останні тижні літа, але ніколи не задумувався, чому саме.

Голоси вітру й моря зливалися в одне, все пахло зміною, дерева були вже готові до зміни.

«Чи, бува, не станеться сьогодні чогось незвичайного», — подумав Мумі-троль.

Він прокинувся й лежав, дивлячись у стелю.

«Гарно, коли вранці встанеш і світить сонце», — знову подумав він.

Тоді повернувся й побачив, що ліжко Мумрика-Нюхайлика порожнє.

Тієї миті він почув таємний сигнал під вікном — довгий посвист і два короткі, що означало: «Які в тебе на сьогодні плани?»

Мумі-троль схопився з ліжка й виглянув надвір. Там було ще досить темно й прохолодно. А під вікном стояв Мумрик-Нюхайлик.

— Агов! — озвався Мумі-троль, але тихенько, щоб нікого не збудити. Потім спустився мотузяною драбиною.

— Привіт! — сказав він.

— Привіт! — відповів Мумрик-Нюхайлик.

Вони пішли до річки, посідали на поруччя містка й замахали ногами. Сонце вже визирнуло з-за верхівок дерев і світило їм в обличчя.

— Отак ми сиділи весною, — нагадав Мумі-троль. — Першого ж дня, коли прокинулися з зимової сплячки. А всі ще спали.

Мумрик-Нюхайлик кивнув головою. Він робив з очерету човники і пускав за водою.

— Куди вони пливуть? — запитав Мумі-троль.

— Туди, де немає мене, — відповів Мумрик-Нюхайлик.

Човники один по одному зникали за поворотом.

— Навантажені цинамоном, акулячими зубами, смарагдами, — мрійливо сказав Мумі-троль.

Мумрик-Нюхайлик зітхнув.

— Ти питав мене про плани, — мовив Мумі-троль. — А в тебе є якісь плани?

— Є, — відповів Мумрик-Нюхайлик. — Один план. Але він тільки для мене самого.

Мумі-троль уважно подивився на нього й запитав:

— Ти хочеш іти в мандри?

Мумрик-Нюхайлик кивнув головою.

Якийсь час вони сиділи мовчки, тільки вимахували ногами. Річка під ними пливла кудись у чужі краї, за якими тужив Мумрик-Нюхайлик і в які хотів податися сам один.

— Коли ти вирушаєш? — запитав Мумі-троль.

— Зараз! — відповів Мумрик-Нюхайлик і викинув у воду всі човники.

Він сплигнув з поруччя і потягнув носом повітря. День був чудовий, якраз мандрувати. В сонячному промінні червоніли гірські хребти, дорога звивалася до них і зникала з другого боку. Там була інша долина, а тоді знов інші гори…

Мумі-троль дивився, як Мумрик-Нюхайлик складав намет.

— Довго ти мандруватимеш? — запитав він.

— Ні, першого ж весняного дня вернуся, — відповів Мумрик-Нюхайлик. — І свисну тобі під вікном. Рік скоро мине.

— Еге ж, — зітхнув Мумі-троль. — Ну, то прощай!

— Прощай! — відповів Мумрик-Нюхайлик.

Мумі-троль лишився на мості. Він дивився, як Мумрик-Нюхайлик ставав дедалі менший і врешті зник між березами та яблунями. Аж ось він почув звуки губної гармонії. Мумрик-Нюхайлик грав: «Гей, тваринки, почіпляйте банти на хвости».

«Тепер він веселий», — подумав Мумі-троль.

Мелодія ставала тихіша й тихіша, а тоді й зовсім затихла. Мумі-троль пішов назад росяним садком.

На ганку він побачив Чубслю й Махслю, що грілися на сонечку.

— Вітаємосля тебесля, — озвалася до нього Чубсля.

— Привіт, — відповів Мумі-троль, бо вже навчився розуміти їхню мову (хоч розмовляти йому було важко).

— Ти плакавсля? — запитала Махсля.

— Ет, — сказав Мумі-троль. — Мумрик-Нюхайлик пішов від нас.

— Шкодасля, — співчутливо мовила Чубсля. — Чи ти не втішишсля, коли поцілуєшсля мене в ніссля?

Мумі-троль ласкаво поцілував Чубслю в ніс, але не повеселішав.

Чубсля й Махсля нахилилися одна до одної і довго шепотілися. Потім Махсля урочисто заявила:

— Ми вирішилисля показати тобісля схованесля.

— У валізці? — запитав Мумі-троль.

Махсля й Чубсля жваво закивали головами.

— Ходімосля, мерщійсля! — сказали вони й побігли під живопліт.

Мумі-троль поліз за ними і серед найгустіших заростів, де було майже темно, побачив таємний сховок Чубслі й Махслі. Землю в ньому вони встелили пухом, а гілля навколо прикрасили черепашками та біленькими камінцями. Ніхто б не здогадався, що там є сховок, хоч би навіть ішов повз живопліт. На ликовій маті стояла валізка.

— Це Хропчина мата, — сказав Мумі-троль. — Вона вчора шукала її.

— Таксля, — сказала Махсля. — Вона не знаєсля, що ми її взялисля!

— Гм, — буркнув Мумі-троль. — Ви хочете показати мені, що сховане у валізці?

Чубсля й Махсля радісно кивнули. Вони поставали обабіч валізки й почали урочисто рахувати:

— Разсля, двасля, трисля! — І одним махом відчинили її.

— Ото лиха година! — вигукнув Мумі-троль.

Темний сховок наповнився лагідним червоним світлом. Перед ним лежав рубін, великий, як голова пантери, яскравий, як сонце навзаході, мерехтливий, мов полум’я чи брижі на воді.

— Сподобавсля тобісля? — запитала Чубсля.

— Так, — стиха відповів Мумі-троль.

— Ти більше не будешсля плакатисля? — спитала Махсля.

Мумі-троль похитав головою.

Чубсля й Махсля полегшено відітхнули й сіли помилуватися самоцвітом. Вони дивилися на рубін мовчки, з щирим захватом.

А він мінився, як море. То був просто ясний, то рожевів, як снігові вершини, коли сходить сонце, то раптом зсередини його пробивався багряний блиск, а то ще здавався чорним тюльпаном з іскристими тичинками.

— О, якби його побачив Мумрик-Нюхайлик! — сказав Мумі-троль.

Він довго-довго дивився на самоцвіт. Час поволі спливав, а в голові його роїлися різні думки.

— Гарний самоцвіт, — сказав він нарешті. — Можна мені буде ще колись поглянути на нього?

Але Чубсля й Махсля нічого йому не відповіли.

Мумі-троль виліз з-під живоплоту, і йому аж у голові трохи запаморочилося від білого денного світла. Довелося посидіти на траві, поки все минулося. «Ото лиха година, — думав він. — Я ладен собі хвоста відкусити, коли це не Королівський Рубін, якого Чарівник подався шукати на Місяць. А він у Чубслі й Махслі, ці маленькі дивачки весь час носять його в своїй валізці!»

Мумі-троль глибоко задумався. Він не помітив, як Хропка підійшла садком і сіла коло нього. За хвилинку вона обережно полоскотала його за хвіст.

— О, це ти! — аж підскочив Мумі-троль.

Хропка всміхнулася.

— Як тобі подобається моя нова зачіска? — запитала вона й покрутила головою.

— Ага, — сказав Мумі-троль.

— Ти думаєш про щось інше? Цікаво, про що ж?

— Цього я тобі не скажу, моя зоре, та Мумрик пішов, і гнітить мене горе, — продекламував Мумі-троль.

— Ти жартуєш! — сказала Хропка.

— Ні. Але зі мною він попрощався. Нікого не збудив попрощатися, тільки мене, — сказав Мумі-троль.

Вони сиділи на траві, сонце здіймалося вище й пригрівало дужче. На ганок вийшли Пхик і Хропик.

— Агов! — покликала їх Хропка. — Ви знаєте, що Мумрик-Нюхайлик подався в мандри на південь?

— Без мене? — обурився Пхик.

— Часом хочеться побути самому, — сказав Мумі-троль. — Ти надто малий, щоб це збагнути. А де ще наші?

— Гемуль пішов по гриби, — відповів Хропик, — а Ондатр забрав до хати гамак, бо ночі стали холодні. До речі, твоя мама сьогодні в кепському гуморі.

— Сердита чи засмучена? — вражено спитав Мумі-троль.

— Мабуть, швидше засмучена, — відповів Хропик.

— То я негайно біжу до неї, — сказав Мумі-троль і підвівся. — Що там за біда?

Мумі-мама сиділа у вітальні і, видно, справді була дуже засмучена.

— Що сталося? — запитав Мумі-троль.

— Страшне лихо, серденько моє, — мовила вона. — Пропала моя торбинка. А я без неї не можу. Я вже скрізь шукала, та дарма.

— Який жах! — сказав Мумі-троль. — Треба її знайти.

І всі кинулися на пошуки. Всі, крім Ондатра.

— З усіх непотрібних речей торбинки найнепотрібніші, — заявив він. — Самі поміркуйте: дні йдуть за днями однаково, чи пані Мумі має торбинку, чи ні.

— Зовсім не однаково, — заперечив Мумі-троль. — Мені мама здається чужою, коли вона без торбинки. Бо досі я без торбинки ніколи її не бачив!

— Там було щось коштовне? — запитав Хропик.

— Ні, — відповіла Мумі-мама. — Тільки те, що може раптом знадобитися: сухі панчохи, цукерки, шматок дроту, порошок від шлунку та інший дріб’язок.

— А яку ми дістанемо винагороду, коли знайдемо торбинку? — запитав Пхик.

— Яку схочете, — відповіла мама. — Влаштую вам бучний бенкет, і на обід подам саме тільки солодке, і не загадаю вмиватися й лягати зарані в ліжко!

Тоді всі кинулися шукати ще пильніше. Перетрусили весь будинок, заглядали за килими й під ліжка, в плиту і в підвал, на горище й на дах. Шукали по всьому садку, в повітці, біля річки. Та дарма.

— Ви часом не вилазили з нею на дерево або не купалися? — запитав Пхик?

— Ні, — відповіла Мумі-мама. — Ох, яка я нещасна!

— Розішлемо телеграму, — запропонував Хропик.

Так вони й зробили. В телеграмі були дві приголомшливі новини:

Почувши новину, вся звірина в лісі, в горах і над морем заворушилася. Всі, до найменшої миші, подались на пошуки. Лише старі й немічні залишилися вдома. Долина Мумі аж гула від голосів і тупоту.

— Ой-ой-ой, таке зчинилося! — казала Мумі-мама, але сама була вдоволена.

— Що там шукаютьсля? — запитала Махсля.

— Та ж мою торбинку, — відповіла Мумі-мама.

— Таку чорнусля? — допитувалась Чубсля. — З чотирмасля кишенькамисля і люстеркомсля?

— Що ти кажеш? — запитала Мумі-мама: вона була надто схвильована й не дуже дослухалася.

— Чорнусля з чотирмасля кишенькамисля?

— Так, так, — сказала мама. — Ідіть, любі, грайтеся і не журіться мною.

— Що ти думаєшсля? — запитала Махсля Чубслю, коли вони вийшли в садок.

— Я не можусля дивитись, як вона сумуєсля, — відповіла Чубсля.

— Требасля віддати, — зітхнула Махсля. — А таксля було гарносля спати в кишенькахсля.

Вони подалися до свого сховку, якого ніхто ще не знайшов, і витягли з-під куща троянди торбинку Мумі-мами.

Була рівно дванадцята година, коли Чубсля й Махсля тягли садком торбинку. Яструб відразу помітив їх і розголосив новину по цілій долині. Знову скрізь розіслано телеграму: «ТОРБИНКА МУМІ-МАМИ ЗНАЙШЛАСЯ! На неї натрапили Чубсля й Махсля! Зворушлива сцена в будинку Мумі!»

— Справді зворушлива, — сказала Мумі-мама. — О, яка я рада! Де ви її знайшли?

— В кущахсля, — пояснила Чубсля. — Так було гарносля спатисля…

Але маму якраз усі почали вітати зі знахідкою, і вона так і не дізналася, що Чубсля та Махсля зробили з торбинки собі спальню (та й добре, мабуть, що не дізналася).

Зрештою, всяк тепер думав тільки про бенкет. Треба було все приготувати, поки зійде місяць. Уявіть собі, приготуватись до бучного бенкету, запросити всіх, кого слід, і зробити так, щоб усім було весело!

Навіть Ондатр зацікавився.

— Треба поставити багато столів, — сказав він. — Маленьких і великих. І в несподіваних місцях. На бенкеті ніхто не любить весь час сидіти на одному місці. Боюся, що гості будуть скрізь нишпорити, і буде ще гірше, як звичайно. І пригощайте їх спершу найкращим, що є. Потім їм буде байдуже, вони й так веселитимуться. І не заважайте їм усякими виставами, концертами тощо, нехай самі себе розважають.

Сказавши цю дивовижну життєву мудрість, Ондатр вернувся до свого гамака читати далі книжку «Про все непотрібне».

— Що мені одягти? — спитала Хропка. — Чи прикрасу з блакитних пер, чи діадему з перлин?

— Одягни пера, — порадив Мумі-троль. — Прикрась ними вуха й кісточки лап. Можна ще причепити двоє чи троє на кінчик хвоста.

— Дякую за пораду, — сказала Хропка й побігла одягатися.

У дверях вона нагналася на Хропика, що виносив різнобарвні паперові лампіони.

— Дивися, куди біжиш! — гримнув він. — Усе пом’яла! І хто тих сестер видумав!

Він пішов у садок і заходився вішати на дерева лампіони. Тим часом Гемуль готував у відповідних місцях фейєрверк. У нього були блакитний зоряний дощ, вогненні змії, бенгальський снігопад, срібні водограї та ракети з патронами.

— Я такий схвильований! — сказав Гемуль. — Не могли б ми одну вистрілити на пробу?

— Вдень нічого не видно буде, — сказав Мумі-тато. — Але як хочеш, то візьми одного вогненного змія й запали в підвалі.

Мумі-тато стояв на ганку й готував у барильцях пунш. Насипав туди родзинок, мигдалю, варення з лотоса, імбиру, цукру, цвіту мускатного горіха, цитрин і залив кількома літрами лікеру з горобини, щоб вийшов гарний колір.

Час від часу він куштував, що виходить, і приказував:

— Смачно.

— Одне тільки погано, — сказав Пхик. — Немає в нас музики. Мумрик-Нюхайлик пішов…

— Ми ввімкнемо підсилювач до нашої старої музичної скриньки. Все якось уладнається. І другий тост вип’ємо за Мумрика-Нюхайлика.

— А за кого перший? — з надією запитав Пхик.

— Звичайно, за Чубслю й Махслю, — відповів Мумі-тато.

Вся околиця готувалась до бенкету. Мешканці долини, лісу, гір і берега поспішали до садка з наїдками та напоями і складали їх на столи, що аж угиналися під купами лискучих овочів і тацями, повними бутербродів. На маленьких столиках під кущами стояли горіхи, зв’язане в пучечки листя, нанизані на нитки ягоди, морква, буряки, ріпа і пшеничне колосся. Мумі-мама замісила тісто на пиріжки в пральній балії, бо інший посуд був замалий. Потім винесла з підвалу одинадцять величезних дзбанів з варенням (слоїк, на жаль, лопнув, коли Гемуль влаштував у підвалі фейєрверк, але нічого, Чубсля й Махсля вилизали майже все, що витекло з нього).

— Подуматисля! — дивувалась Чубсля, — стільки метушнісля задля нассля!

Їх посадовили на почесному місці за найбільшим столом.

Коли вже стемніло й можна було засвічувати лампіони, Гемуль вдарив у гонг, що означало: «Починаємо!»

Бенкет почався дуже врочисто.

Всі причепурилися, хто як умів, і почували себе трохи ніяково. Віталися, кланялись, перекидались такими зауваженнями: «Добре, що нема дощу» або «Диви, торбинка таки знайшлася». Ніхто не зважувався сісти.

Мумі-тато почав з коротенької промови, нагадав, з якої причини влаштовано бенкет, подякував Чубслі й Махслі.

Далі він щось сказав про коротке північне літо, яким, мовляв, треба користатися й веселитись, поки можна, потім згадав свою молодість.

Мумі-мама притягла цілий візок пиріжків, і всі заплескали в долоні.

Відразу стало не так урочисто, а за годину всі вже бенкетували, аж гуло. Цілий садок — та що там! Ціла долина була повна освітлених столиків. Мигтіли світляки й блискуча гусінь, а лампіони на деревах гойдалися від нічного вітерця, мов величезні спілі яблука.

У серпневе небо знявся пучок ракет; описавши горду дугу, вони лопалися вгорі й дощем білих зірок поволі спадали додолу. Було так гарно, що всі позадирали носи й закричали:

— Слава!

Ось шугнув срібний водограй, потім завирував між деревами бенгальський снігопад! А тим часом Мумі-тато викотив стежкою в садок велике барило червоного пуншу. Всі кинулися до нього з посудом, хто з чашкою, хто з чаркою, з келихом, а хто з черепашкою або й скрученим листком, і кожного Мумі-тато пригостив.

— Тост за Чубслю й Махслю! — луною покотилося по долині.

— Слава! Слава!

— Славасля! — й собі закричали Чубсля й Махсля і почали з усіма цокатись.

Потім Мумі-троль вибрався на стілець і сказав:

— Вип’ємо за Мумрика-Нюхайлика, що десь тепер мандрує на південь, сам один, але напевне такий веселий, як і ми. Побажаймо йому гарного місця під намет і доброго гумору!

І знову вся долина підняла чарки.

— Ти гарно говорив, — похвалила його Хропка, коли він знову сів.

— Так, — скромно мовив Мумі-троль, — я наперед подумав, що скажу!

Мумі-тато виніс у садок музичну скриньку і з’єднав її з великим гучномовцем. І вся долина пішла в танок. Хто стрибав, хто тупцяв, хто літав. Жуки витанцьовували в повітрі, аж вуса маяли, а миші, притупуючи негнучкими ніжками, кружляли парами навколо альтанок.

— Дозвольте! — сказав Мумі-троль і вклонився Хропці.

Він глянув угору й побачив над верхів’ями дерев червону заграву.

То сходив серпневий Місяць. Великий-величезний, жовтогарячий, мов помаранча, і ніби з торочками по краях, він таємниче засяяв над долиною, сповненою світла й тіней.

— Такої ночі, як сьогодні, можна побачити й кратери, — сказала Хропка. — Глянь!

— Там, мабуть, страшенно порожньо, — задумливо сказав Мумі-троль. — Бідний Чарівник, як йому сумно блукати по кратерах у пошуках рубіна!

— Коли б ми мали добрий бінокль, то побачили б і його, — сказала Хропка.

— Авжеж, — сказав Мумі-троль. — Ну, та ходімо танцювати!

Бенкет був у розпалі.

— Ти втомиласля? — запитала Махсля.

— Нісля, — відповіла Чубсля. — Я думаласля. Всісля до нас такі добрісля. Треба б їх трохисля втішитисля.

Вони пошепотілися хвилину, покивали головами, тоді полізли до свого сховку й витягли звідти валізку.

Було вже за північ, коли садок раптом сповнився рожевого сяйва. Всі перестали танцювати, думаючи, що буде знову фейєрверк. А то просто Чубсля й Махсля відчинили валізку. На траві лежав гарний-прегарний Королівський Рубін. Вогонь, світло, навіть Місяць померкли при його сяйві. Мовчки, врочисто всі збиралися навколо полум’яного самоцвіту дедалі щільнішим кільцем.

— І є ж на світі така краса! — мовила Мумі-мама.

А Пхик глибоко зітхнув і сказав:

— Щасливі Чубсля й Махсля!

Королівський Рубін блищав, ніби червоне око на тлі темної Землі, і Чарівник помітив його з Місяця. Він уже кинув пошуки, сидів стомлений, сумний на краю кратера й відпочивав, а його чорна пантера спала неподалік.

Чарівник відразу здогадався, що означає та червона цятка на Землі. То був найбільший рубін, Королівський Рубін, якого він шукав не одну сотню років! Чарівник схопився на ноги і, натягаючи рукавиці та плащ, палючими очима дивився на Землю. Камені, які він зібрав, розсипалися, та він тепер думав тільки про один самоцвіт, про той, що менше ніж за півгодини повинен бути в його руках.

Пантера кинулась у простір, несучи на спині свого господаря. Швидше за світло мчали вони світовим безмежжям. Їм перетинали дорогу шипучі метеори, а зоряний пил укрив Чарівників плащ, мов сніг у метелицю.

Під ним дедалі яскравіше променіла червона іскра. Він скерував пантеру просто в долину Мумі і невдовзі сплигнув з неї на поблизькій горі.

Мешканці долини ще й досі зачаровано дивилися на Королівський Рубін. Сяйво дивовижного самоцвіту викликало в них спогади про найсміливіші їхні вчинки, про найкраще, що вони спізнали в житті або про що мріяли: вони ніби переживали його знову. Мумі-троль згадав про нічну мандрівку з Мумриком-Нюхайликом, Хропка думала про те, як гордо вона скорила дерев’яну королеву, а Мумі-мамі здавалося, ніби вона знову гріється до сонця на теплому піску й бачить над собою небо та морські гвоздики, що похитують голівками.

Геть усі полинули в свої спогади, тому аж стрепенулися, коли зненацька з темряви з’явилася біла миша з червоними очима й подріботіла просто до Королівського Рубіна. За нею вийшла чорна, як сажа, кицька і обляглася на траві.

Всім було відомо, що в долині не жила ані біла миша, ані чорна кицька.

— Киць-киць! — покликав Гемуль.

Проте вона дрімала собі й не думала відповідати.

— Добрий вечір, сестро! — привіталася лісова миша.

Але біла миша тільки підвела червоні очі й зміряла її довгим, понурим поглядом.

Мумі-тато простяг прибульцям по келихові пуншу, та вони не звернули на нього уваги.

Долину скувало якесь напруження, всі перешіптувалися й дивувались. Чубсля й Махсля занепокоїлися, сховали рубін у валізку й замкнули її. Та тільки-но вони взяли валізку в руки, як біла миша зіп’ялася на задні лапки й почала рости.

І виросла майже така, як будиночок Мумі, і з неї зробився Чарівник у білих рукавичках і з червоними очима. Коли Чарівник зовсім виріс, він сів на траву й подивився на Чубслю та Махслю.

— Йдисля геть, дідуганесля! — сказала Махсля.

— Де ви знайшли Королівський Рубін? — запитав Чарівник.

— Не твоє ділосля, — відрубала Чубсля.

Ніколи ще Чубсля й Махсля не були такі відважні, як тепер.

— Я шукав його триста років, — сказав Чарівник, — І, крім нього, мені не треба нічого на світі.

— Намсля такожсля! — сказала Махсля.

— Ви не маєте права відняти в них рубіна, — озвався Мумі-троль. — Він чесно куплений у Мори.

Мумі-троль промовчав, що його куплено за Чарівників-таки капелюх (до речі, Чарівник уже мав іншого капелюха на голові).

— Дайте мені чимось підживитися, — попросив Чарівник. — Усе це дуже мене знервувало.

Мумі-мама поспішилася з великою тарілкою пиріжків та варення.

Поки Чарівник їв, усі підступили трохи ближче. Бо той, хто їсть пиріжки з варенням, не може бути дуже небезпечний. З ним, либонь, можна поговорити.

— Смакуєсля? — запитала Чубсля.

— Так, дякую, — відповів Чарівник. — Я не їв пиріжків уже вісімдесят років.

Усім відразу стало шкода Чарівника: вони підступили ще ближче.

Попоївши, Чарівник утер вуса і звернувся до Чубслі й Махслі:

— Я не можу забрати у вас Королівський Рубін, бо куплену річ ви повинні або продати, або подарувати. Чи не продали б ви мені його, скажімо, за дві гори діамантів і долину різних самоцвітів?

— Нісля, — в один голос заявили Чубсля й Махсля.

— То, може, подаруєте?

— Нісля, — сказали Чубсля й Махсля.

Чарівник зітхнув, посмутнів і якийсь час замислено мовчав. Потім сказав:

— Бенкетуйте собі далі. А я вам трохи почарую. Кожному щось вичарую. Будь ласка, замовляйте. Господарі перші.

Мумі-мама трохи повагалася, нарешті спитала:

— А замовляти можна тільки якісь видимі речі чи й поняття? Не знаю, чи ви розумієте, що я маю на думці…

— Авжеж, розумію, — відповів Чарівник. — Речі, звісно, легше вичарувати, але можна й щось інше.

— Тоді я б дуже хотіла, щоб Мумі-троль не сумував за Мумриком-Нюхайликом, — сказала Мумі-мама.

— Я не знав, що по мені видно, — промурмотів Мумі-троль і почервонів.

А Чарівник махнув полою плаща, і Мумі-троль відразу повеселішав. Смуток змінився чеканням, а це почуття куди приємніше.

— Мені ось що спало на думку! — сказав Мумі-троль. — Любий Чарівниче, нехай цей стіл і все, що на ньому, полетить до Мумрика-Нюхайлика, хоч де б він тепер був!

Тієї миті стіл піднявся між деревами й полетів у південному напрямку з пиріжками, варенням, садовиною, квітками, з пуншем, цукерками і Ондатровою книжкою, що лежала скраю.

— Ну ні! — обурився Ондатр. — Прошу вас, негайно відчаруйте назад мою книжку!

— Що зроблене, те зроблене, — відповів Чарівник. — Але як хочете, то ви матимете нову книжку. Прошу!

— «Про все потрібне», — прочитав заголовок Ондатр. — Це помилка! В моїй книжці мовилося про все непотрібне!

Та чарівник тільки засміявся у відповідь.

— Тепер уже моя черга, — сказав Мумі-тато. — Але страшенно важко щось вибрати! Спадає на думку безліч речей, проте всі ні до чого. Теплицю я можу зробити сам. Човна також. Та я вже й маю його!

— Може, ви взагалі нічого не бажатимете? — втішився Пхик. — То дозвольте мені побажати двічі.

— Е ні, — відповів Мумі-тато. — Коли вже маєш право чогось побажати…

— Тільки не гайся, — сказала Мумі-мама. — Можеш побажати гарні палітурки до своїх мемуарів!

— О, це було б добре! — зрадів тато.

І всі аж охнули з дива, коли Чарівник простяг йому прикрашені перлами палітурки з червоного й золотого сап’яну.

— Тепер я! — нетерпеливився Пхик. — Я хочу мати човен! Човен з червоним вітрилом, зі щоглою з рожевого дерева й смарагдовими кочетами!

— Багато ти хочеш, — лагідно сказав Чарівник і махнув плащем.

Усі затамували віддих, але човен не з’являвся.

— Не вичарувався? — засмучено спитав Пхик.

— Він є, — відповів Чарівник. — Але я, звичайно, поставив його при березі. Завтра побачиш свого човна.

— Зі смарагдовими кочетами?

— Авжеж. Чотири закладені й один запасний, — сказав Чарівник. — Хто далі?

— Дозвольте мені, — озвався Гемуль. — Я, бачите, позичив ботанічну лопатку в Хропика, а хотів би мати зовсім свою.

І він чемно присів по-дівчачому,[6] коли Чарівник простяг йому нову лопатку.

— Ви не втомлюєтесь чарувати? — запитала Хропка.

— Ні, коли просять чогось легкого, — відповів Чарівник. — А що б ти хотіла, люба панно?

— Це буде трохи важче. Можна сказати вам на вухо?

І коли Хропка щось прошепотіла йому, Чарівник здивовано запитав:

— А ти певна, що тобі личитиме?

— Аякже! — одним духом випалила Хропка.

— Ну, нехай, — погодився Чарівник.

Наступної миті всі вражено охнули: перед ними стояла Хропка з зовсім іншим обличчям.

— Що ти з себе зробила? — схвильовано вигукнув Мумі-троль.

— Я попросила таких очей, як у дерев’яної королеви. Вони ж тобі сподобалися!

— Так, але… — пригнічено промурмотів Мумі-троль.

— То вони тобі не гарні? — спитала Хропка й заплакала.

— Ну, чого ти, — мовив Чарівник. — Якщо вони тобі не личать, то скажи братові, хай попросить, щоб вернулися твої давні очі.

— Так, але я хотів попросити щось інше, — заперечив Хропик. — Я не винен, що в неї такі дурні бажання.

— А чого ж ти хочеш? — запитав Чарівник.

— Лічильну машину! — сказав Хропик. — Таку, що могла б вирахувати, чи якийсь вчинок справедливий чи ні, гарний чи поганий.

— Це занадто важке бажання, — похитав головою Чарівник. — Я з ним не впораюся.

— Ну, то друкарську машинку, — сказав Хропик. — А сестра проживе й з такими очима!

— Так, але буде не така гарна, — мовив Мумі-троль.

— Ну, любий! — плакала Хропка, вдивляючись у дзеркало. — Побажай, щоб вернулися мої колишні очі! Я така страшна з цими новими!

— Добре, — зглянувся брат. — Тільки задля родинної честі. І щоб надалі не була дурна!

Хропка знову глянула в дзеркало й радісно скрикнула, побачивши свої звичні маленькі очі. Тільки вії стали довші. Променіючи, вона обняла брата й вигукнула:

— О любий Хропику! Ти дістанеш друкарську машинку від мене у весняний подарунок!

— Та годі тобі, — засоромився Хропик. — Хто це цілується при людях! Я не міг дивитися на тебе з тими баньками, от і все.

— Ну, лишилися ще Чубсля й Махсля, — сказав Чарівник. — Побажайте щось одне на двох, бо вас не можна розпізнати!

— А для себесля Ви не можетесля щось побажати? — запитала Чубсля.

— Ні, — сумно сказав Чарівник. — Я можу тільки виконувати бажання інших і змінюватися в що завгодно.

Чубсля й Махсля пильно глянули на нього, тоді нахилились одна до одної і хвилинку про щось шепотілися.

Врешті Махсля врочисто заявила:

— Ми вирішилисля побажати для вас, бо висля добрийсля. Ми хочемо матисля такий самийсля завбільшки рубінсля, як нашсля, і такий самий гарнийсля.

Усі вже бачили, як Чарівник сміється, але ніхто не сподівався, що він уміє всміхатися. А в нього засяяло усмішкою все: і обличчя, і вуха, і капелюх, і черевики. Не промовивши й слова, він махнув плащем над травою… і диво! Знову садок сповнило рожеве світло, бо перед Чарівником лежав близнюк Королівського Рубіна — Королевин Рубін.

— Теперсля ви вдоволенісля? — спитала Чубсля.

— Ще б пак! — вигукнув Чарівник і ніжно поклав блискучий самоцвіт на плащ. — Нехай усі лісові істоти кажуть, що кому хотілося б. Я виконуватиму ваші бажання до світанку, бо перше ніж зійде сонце, мені треба бути вдома!

У долині аж загуло від веселих голосів.

Перед Чарівником вишикувалася довга черга писклявих, жартівливих, буркотливих, крикливих мешканців лісу, кожне з якимось бажанням. Коли то була навіть якась дурниця, Чарівник виконував і її, бо був у чудовому гуморі. Знову почалися танці, знову до садка привезено цілий візок пиріжків. Гемуль запалював один за одним фейєрверки, а Мумі-тато приніс свої мемуари в нових палітурках і заходився голосно читати про свою молодість.

Ніколи ще в долині Мумі не було такого бучного бенкету!

А коли вже все було з’їдене й випите, коли про все переговорено, коли ноги підгиналися від танців, гості розійшлися додому, щоб трохи поспати в такий передранковий час.

Чарівник полетів на край світу, а лісова миша залізла в своє трав’яне гніздо — проте обоє були однаково вдоволені.

Та, мабуть, найщасливіший був Мумі-троль. Він вертався садком додому разом з мамою, саме тоді, коли місяць почав блякнути перед сходом сонця, коли дерева зашепотіли від ранкового вітру, що подув з моря. В долині Мумі наступала прохолодна осінь. Так і мало бути, а то як би потім прийшла весна?