Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна

Розділ 1

Понеділок 9 жовтня 1933 року почався як сірий день у Сіетлі. Сірий день у сірі часи.

Починаючи свої короткі перельоти до військово-морської судноверфі в Брементоні, уздовж берегової лінії з поверхні Пьюджет-Саунд повільно підіймалися гідроплани авіатранспортної компанії «Горст» та із дзижчанням відлітали на захід, летячи низько під хмарами. По воді від причалу Колман відповзали пороми, пласкі та незграбні, як старий олов’яний посуд. У центрі міста башта Сміт вказувала, наче піднятий палець, на похмуре небо. На вулицях довкола башти люди в потертому, зношеному взутті та пошарпаних фетрових капелюхах викочували дерев’яні тачки на перехрестя, де вони проводили свої дні, продаючи яблука, помаранчі й жувальну гумку по кілька пенні за штуку. За рогом, на крутому спуску Єслер Вей, старій вулиці Сіетла, що колись звалась Скід Роуд (Полозкова Дорога), у довгих чергах на мокрих тротуарах стояли натовпи людей з опущеними головами, неголосно перемовляючись між собою та чекаючи на відкриття кухонь із супом. Вантажівки газети «Сіетл Пост-Інтеллідженсер» гуркотіли вздовж бруківки, розкидаючи в’язки газет. Газетярі у вовняних шапках тягнули в’язки до жвавих перехресть, до зупинок тролейбусів та входів у готелі, де продавали газети по два центи, підіймаючи їх догори та викрикуючи головні новини дня: «15 мільйонів отримають допомогу в США».

Кількома кварталами південніше від Єслера, у нетрях, що розтягнулися уздовж краю затоки Елліот, діти прокидалися в сирих картонних коробках, що слугували їм за ліжка. Їхні батьки виповзали з халуп, зліплених із жерсті, смоли та паперу, у сморід нечистот та гнилих водоростей із західного берега моря, які наносив приплив. Вони розламували дерев’яні ящики та схилялися над димними багаттями, підгодовуючи полум’я. Вдивляючись в одноманітне сіре небо та помічаючи на ньому ознаки значно холоднішої погоди попереду, ромірковували, як вони переживуть ще одну зиму.

На північний захід від центра міста, у старому скандинавському кварталі Баллард, буксири, вивергаючи стовпи чорного диму, скеровували довгі плоти з колод у шлюзи, що піднімали їх до рівня озера Вашингтон. Але судноверфі на піску та човнові майстерні, скупчені навколо шлюзів, були переважно німі, фактично майже покинуті. У затоці Селмон, на сході, десятки рибальських човнів простоювали місяцями, погойдуючись пришвартованими на причалі, і фарба лущилася на їхніх корпусах. На гряді Фінні, що маячила над Баллардом, дим від дров клубочився з димоходів і коминів сотень скромних будинків та розчинявся в повітряній імлі.

Ішов четвертий рік Великої депресії. Кожен четвертий із працездатних американців — десять мільйонів людей — не мав роботи та жодних перспектив її знайти, і лишень чверть із них отримувала хоч якусь допомогу. Обсяг промислового виробництва за ті чотири роки впав удвічі. Щонайменше один мільйон, а можливо, навіть два мільйони, були безхатченками, живучи на вулицях у нетрях, таких як Гувервіль у Сіетлі. У багатьох американських містах неможливо було знайти банк, чиї двері не були би постійно зачиненими, а за тими дверима назавжди зникли заощадження безлічі американських родин. Ніхто не міг сказати, коли закінчаться важкі часи, та й чи станеться таке взагалі.

І це, напевно, було найгіршим. Банкір ти чи пекар, домогосподарка чи безхатченко, вона переслідувала тебе вдень та вночі — страхітлива, безжалісна невизначеність майбутнього, почуття, що земля може вислизнути з-під ніг у будь-який момент. У березні на екрани вийшов на диво слушний фільм «Кінг Конг», який швидко став бурхливим хітом. Довгі черги шикувалися перед кінотеатрами по всій країні, люди різного віку віддавали останню копійчину, щоб побачити історію про величезного химерного звіра, котрий вдерся у цивілізований світ, упіймав його жителів у свої лапи та залишив їх борсатися над безоднею.

Надія на те, що прийдуть кращі часи, залишалась, але то були лише її проблиски. Фондова біржа пожвавилась на початку того року, промисловий індекс Доу-Джонса злетів 15 березня до небувало рекордних 15.34 % за один день та закрився на рівні 62.10 пункта. Але американці бачили так багато розорених капіталів між 1929 та кінцем 1932 року, що мало не кожен розумів, як воно й сталося врешті-решт, що пройде добра частина життя цілого покоління — двадцять п’ять років — перш ніж Доу-Джонс покаже свої попередні висоти у 381 пункт. Та, у будь-якому разі, ціна акцій «Дженерал Електрік» нічого не означала для більшості американців, котрі загалом не володіли цінними паперами. Вони переймалися тим, що сейфи та скриньки під їхніми ліжками, де вони тепер зберігали залишки від заощадженого за життя, часто були небезпечно близькі до спустошення.

У Білому домі був новий президент, Франклін Делано Рузвельт, дальній кузен того найоптимістичнішого та найенергійнішого з президентів, Тедді Рузвельта. ФДР вступив на пост з оптимізмом, що бив через край, та виголошуючи безліч гасел і програм. Але Герберт Гувер прийшов у Білий дім із таким самим фонтануючим оптимізмом, життєрадісно пророкуючи, що скоро настане день, коли бідність проженуть з американського життя назавжди. «Ми маємо землю, багату на природні ресурси, що підтримує нас своєю славною красою, а також мільйони щасливих сімей, благословенних комфортом та можливостями, — сказав Гувер на своїй інавгурації перед тим, як додати слова, що вже скоро доведуть свою особливу іронію. — У жодній іншій державі плоди досягнень не є більш захищеними».

У будь-якому разі, було важко відразу зрозуміти, яке враження справляє новий президент Рузвельт. Щойно влітку він почав упроваджувати свої програми, здійнявся хор ворожих голосів, що стали називати його радикалом, соціалістом, ба навіть більшовиком. Спантеличувала інформація про те, що лише нечисленні американці хотіли йти шляхом Росії за таких кепських справ.

У Німеччині також був новий керівник, у січні приведений до влади Націонал-соціалістичною німецькою робочою партією, групою, що відзначалася агресивною поведінкою. Важко було тоді зрозуміти, що це означало. Але Адольф Гітлер одержимо домагався переозброєння своєї країни, не дивлячись на Версальську мирну угоду. І в той час, коли американці були відверто не зацікавлені у європейських справах, британці все більше переймалися усім цим, і кожен задумувався, чи бува не повторяться от-от страхіття Першої світової війни. Це видавалося неправдоподібним, але така можливість нависала в повітрі, як постійна тривожна хмара.

Днем раніше, 8 жовтня 1933 року, «Амерікан Віклі», недільний додаток до «Сіетл Пост-Інтеллідженсер», та десятки інших американських газет вийшли з однокадровою карикатурою на півсторінки із серії під назвою «Тіні міста». Чорна, намальована вугільним олівцем у стилі світлотіні, вона зображала чоловіка в капелюсі-казанку, котрий понуро сидів на тротуарі біля свого кіоску із солодощами разом із жінкою позаду, одягнутою в лахміття, та сином поруч, який тримав газети. Напис сповіщав: «Ох, не здавайся, татку. Певно, ти за цілий тиждень нічого не продав, та це не так страшно, як було би, якщо б я не мав роботи рознощика газет». Але найбільше привертав увагу вираз обличчя чоловіка. Перелякане, змарніле, десь за межами безнадії, це обличчя твердо вказувало, що людина більше не вірить у себе. Для багатьох мільйонів американців, котрі читали «Амерікан Віклі» кожної неділі, цей вираз був занадто знайомим — його вони бачили щоранку в дзеркалі.

Але суцільна хмарність не тривала довго, так само як і морок, у Сіетлі того дня. До кінця ранку просвіти почали відкриватися у хмарному покрові. Спокійні води озера Вашингтон, що розтягнулося за містом, поступово змінили сірий колір на зелений, а згодом — на блакитний. У студентському містечку університету Вашингтона, на пагорбі, який виходив на озеро, навскісні промені сонця почали гріти плечі студентів, які байдикували на широкому чотирикутнику трави перед новою масивною кам’яною бібліотекою університету. Вони їли свої сніданки, зосереджено вивчаючи книжки та ліниво перемовляючись. Лискучі чорні ворони походжали серед студентів, сподіваючись на шматочок ковбаси чи сиру, залишених без нагляду. Високо над вітражними вікнами та здійнятими догори неоготичними шпилями бібліотеки верещали чайки, котрі кружляли білими петлями на тлі неба, що поволі теж ставало блакитним.

Здебільшого хлопці та дівчата сиділи окремими групами. Хлопці носили цупкі широкі штани, свіжо відполіровані туфлі та пуловери з вовни. Снідаючи, вони аргументовано обговорювали свої навчальні години, майбутній великий футбольний матч з університетом Орегону та немислиме завершення Світової серії двома днями раніше, коли маленький Мел Отт привів «Гігантів Нью-Йорка» до виграшу кубка у грі із «Сенаторами Вашингтона» двома аутами в десятому іннінгу. Отт довів рахунок до «два два», а потім відбив довгий удар у центральні ряди поля та виконав переможну пробіжку. Це була саме та річ, що демонструвала кожному, як хлопець малого зросту здатен суттєво змінити справу, та нагадувала, що події в цьому світі можуть раптово повернути на краще або ж на гірше. Деякі молодики ліниво посмоктували вересові люльки, і солодкуватий аромат тютюну «Принц Альберт» витав над ними. В інших із губ звисали цигарки, і перегортаючи свіжу «Сіетл Пост-Інтеллідженсер», вони отримували чимале задоволення від реклами на півсторінки, яка кричала про найновіші докази користі куріння для здоров’я: «21 із 23 чемпіонів світу «Гігантів» курять «Кемел». Здорова сила духу перемагає у Світовій серії».

Дівчата, котрі сиділи окремими групками на галявині, носили туфлі на низьких підборах та віскозні рейтузи, спідниці завдовжки до середини ікри і просторі блузки з рюшами та брижами на рукавах і шиї. Їхні зачіски демонстрували широке різноманіття форм та стилів. Як і молодики, дівчата розмовляли про університетські заняття та деколи про бейсбол. Ті, котрі ходили на побачення на вихідних, обговорювали нові фільми в місті — Гаррі Купера у стрічці «Одного дня в неділю», що йшла в «Парамаунті», та «Леді на день» режисера Френка Капри у «Роксі». Так само, як і хлопці, деякі дівчата курили цигарки.

Близько полудня визирнуло сонце, даючи початок теплому, прозорому, наповненому золотим світлом дню. Двоє парубків, вищих за інших, ішли, поспішаючи, розгонистим кроком через укритий травою двір перед бібліотекою. Один із них, зростом 1.92 метра, на ім’я Роджер Морріс, мав незграбну довготелесу статуру. Їжак темного волосся з чубом, що постійно грозив упасти на видовжене обличчя, і важкі чорні брови надавали йому, на перший погляд, дещо сердитого вигляду. Інший хлопець, Джо Ранц, також першокурсник, був мало не таким же високим — 1.91, але більш підтягнутим, із широкими плечима та міцними ногами. Його світле волосся було коротко підстрижене. Мужнє підборіддя, тонкі, правильні риси обличчя та сіро-блакитні очі привернули до нього приховані погляди багатьох дівчат, котрі сиділи на траві.

Обидва хлопці вчилися в одній інженерній групі та мали спільну зухвалу мету того променистого дня. Вони завернули за ріг бібліотеки, обійшли цементне коло ставка Фрош, спустилися довгим трав’яним схилом і згодом перетнули бульвар Монтлейк, ухиляючись від постійного потоку чорних купе, седанів та родстерів. Пара попрямувала на схід між баскетбольним павільйоном та котлованом у вигляді підкови, що слугував за футбольний стадіон містечка. Потім вони знову повернули на південь, пройшли вздовж брудної дороги через рідколісся на болотисту місцевість, що обрамляла озеро Вашингтон. Ідучи, вони почали наздоганяти інших хлопців, котрі прямували туди ж.

Нарешті вони дійшли до мису, розташованого там, де канал, відомий як Коса Монтлейк, або в місцевому просторіччі Коса, впадає в затоку Юніон на західному боці озера Вашингтон. На мисі стояла будівля дивного вигляду. Її боки — криті побитим погодою гонтом та перемежані рядом великих вікон — косо хилилися всередину, підіймаючись до двосхилого даху. Хлопці обійшли будівлю по фасаду та побачили велетенські двері, що ковзали, верхні половинки яких складалися майже повністю з віконного скла. Широка дерев’яна рампа збігала донизу до довгого плавучого причалу, що колихався паралельно берегу Коси.

Це був старий ангар, побудований Військово-морським флотом США у 1918 році з метою розміщення гідропланів для Військово-морського авіаційного навчального корпусу під час Першої світової війни. Війна скінчилася до того, як приміщення фактично могло використовуватись, тож його передали університету Вашингтона восени 1919 року. Відтоді воно слугувало за човнову станцію для університетської веслувальної команди. Тепер широка дерев’яна рампа, що вела вниз до води, та вузький виступ землі на схід від будівлі були переповнені хлопцями, які гарячково тинялися туди-сюди. Їх було 175, переважно високих та худих, хоча з десяток із них вирізнялись невисоким зростом. Жменька старших хлопців теж були там. У білих футболках, прикрашених великими фіолетовими буквами «WS», притулившись до будівлі та схрестивши руки, вони оцінювали новачків.

Джо Ранц і Роджер Морріс увійшли до будівлі. Уздовж кожного боку просторого приміщення на дерев’яних стійках у штабелі по чотири були складені довгі гладкі гоночні човни. Їхні поліровані дерев’яні корпуси були звернуті догори, сяючи в білих променях світла, що падало з горішніх вікон, даючи відчуття собору. Повітря було сухе та нерухоме. Солодко пахло лаком і щойно спиляним кедром. Прапори університетів, побляклі, але все ще барвисті, звисали з високих крокв: Каліфорнії, Єлю, Принстону, Військово-морської академії, Корнелла, Колумбії, Гарварду, Сіракуз, Массачусетса. У кутках ангара десятки ялинових весел стояли дибки, кожне 3-3.60 метра завдовжки і з білою лопаттю на кінці. У задній частині приміщення, з верхнього поверху, чулося, як хтось працює рашпілем по дереву.

Джо і Роджер розписалися в реєстраційній книзі команди новачків, вийшли назовні, назад до яскравого світла, та сіли на лавку в очікуванні інструкцій. Джо подивився на Роджера, який, здавалося, був спокійним і впевненим у собі.

«Ти не нервуєш?» — прошепотів Джо.

Роджер поглянув на нього: «Я в паніці, просто намагаюсь мати такий вигляд, щоб деморалізувати конкурентів». Джо коротко усміхнувся, і сам занадто близький до паніки, щоб довго утримувати усмішку на обличчі.

Для Джо Ранца, можливо, більше, ніж для будь-кого з молодиків, котрі сиділи біля Коси Монтлейк, дещо важливе висіло на волосині того дня, і він занадто добре знав це. Дівчата на траві біля бібліотеки, які схвально дивилися йому вслід, не помічали того, що було так жагуче очевидним для нього. Його одяг був не таким, як у більшості інших студентів, — штани не ретельно випрасувані, туфлі не нові та не щойно відполіровані, светр ані новий, ані чистий, а радше старий і зношений. Джо розумів крижану реальність. Він знав, що він, можливо, зовсім не належить до цього місця і, звичайно, не зможе довго залишатися в цьому світі випрасуваних штанів, вересових люльок і вовняних светрів, цікавих ідей, вишуканих розмов та інтригуючих можливостей, якщо справи не підуть на лад на човновій станції. Йому ніколи не бути інженером-хіміком та не одружитися зі своєю шкільною коханою, яка поїхала за ним до Сіетла, щоб вони могли почати будувати життя разом. Поразка у веслувальному спорті означала б, у кращому випадку, повернення до маленького вогкого містечка на півострові Олімпік, із відсутністю будь-яких перспектив попереду та з одиноким життям у холодному, порожньому, напівзбудованому будинку, виживаючи, по можливості, на випадкових підробітках, добуваючи їжу та, можливо, якщо пощастить, влаштуванням на роботу на будівництво шосе в Цивільний корпус охорони довкілля. У гіршому випадку це означатиме приєднання до довгої черги зламаних людей, які стоять на вулиці біля кухонь із супом, як та, що внизу Єслер Вей.

Місце в команді першокурсників не принесло би стипендії, бо про неї навіть не йшлося у Вашингтоні у 1933 році, але воно означало б гарантію роботи з частковою зайнятістю десь на території студмістечка, що в поєднанні з тією дещицею, яку Джо зміг зібрати за довгий рік тяжкої ручної праці після закінчення середньої школи, допоможе йому втриматися в коледжі. Але він знав, що за кілька тижнів лише жменька з натовпу хлопців, які зібралися довкола нього, усе ще будуть кандидатами у команду новачків. Зрештою, у першому човні для новачків було всього лиш дев’ять місць.

Решту дня в основному збирали факти та цифри. Джо Ранцу, Роджеру Моррісу та іншим перспективним хлопцям сказали стати на ваги, потім біля мірної жердини, щоб заповнити форми з медичними показниками. Помічники тренерів і старші студенти з планшетами в руках стояли поруч, обдивляючись новачків та записуючи інформацію. Тридцятеро з новачків, як виявилося, були 1.83 метра зростом або вищі, двадцять п’ятеро мали 1.86 або більше, чотирнадцятеро — 1.89 або більше, шестеро — 1.92 або більше, один був зростом 1.95 і двоє «доросли до неба» до 1.98 метра, як відзначив один із присутніх спортивних репортерів.

Справою керував стрункий молодик, який тягав із собою великий мегафон. Том Боллес, тренер новачків, сам був колишнім веслярем університетської команди Вашингтона. Із м’яким, приємним обличчям, дещо впалими щоками та змушений носити окуляри в дротяній оправі, Боллес був студентом-істориком. Нині він працював над отриманням магістерського ступеня і мав виразний академічний вигляд, який сприяв тому, що деякі спортивні оглядачі Сіетла почали називати його «професором». І не дивно, адже до певної міри місія, покладена на нього тієї осені, як і кожної осені, була наставницька. У той час як його колеги в баскетбольному павільйоні чи на футбольному полі, уперше зустрічаючи перспективних новачків кожної осені, могли припустити, що хлопці грали в цей вид спорту в школі та знали принаймні основи відповідної гри, ніхто з молодиків, зібраних біля човнової станції, не зробив жодного удару веслом у своєму житті в такому делікатному та невблаганному судні, як гоночний човен, із веслами, удвічі довшими за їхній зріст.

Більшість із них були міськими хлопцями, як і ті, що, розвалившись, сиділи на траві університетського двору — синами юристів і бізнесменів, охайно одягненими у вовняні штани і светри. Дехто з них, як Джо, були фермерськими хлопцями або синами лісорубів чи рибалок, чадами туманних прибережних сіл, вологих молочних ферм та димних від спалюваної деревини містечок по всьому штату. Виростаючи, вони вміло вправлялися із сокирою, рибальськими баграми та вилами і завдяки цій праці отримували сильні руки та широкі плечі. Боллес знав, що їхня сила буде перевагою, але він добре розумів, як і кожен із присутніх, що веслування є не меншою мірою мистецтвом, тому інтелект такий же важливий, як і груба сила. Існували тисяча і одна дрібниця, що мала бути вивчена, засвоєна та задіяна суворо вивіреним методом, щоб бути в змозі штовхати кедровий човен завширшки 60 сантиметрів, який несе три чверті тонни людської плоті та кісток, по воді, ще й із певною подобою швидкості та витонченості. Протягом наступних кількох місяців він повинен буде навчити цих хлопців або тих кількох із них, хто стане членом команди новачків, кожної з тих тисячі і однієї дрібниць. А ще постають дуже важливі питання: чи зможуть фермерські хлопці впоратися з інтелектуальним боком спорту? Чи матимуть міські хлопці достатньо твердості, щоб просто вижити? Більшість із них, знав Боллес, не зможуть та не матимуть.

Ще один високий чоловік стояв і спокійно дивився з широких дверей човнової станції, одягнений бездоганно, як завжди, у темний діловий костюм-трійку, новеньку білу сорочку, краватку і м’який фетровий капелюх, крутячи ключ студентського товариства «Фі Бета Каппа» на стрічці, яку він тримав у руці. Ел Ульбріксон, головний тренер програми академічного веслування університету Вашингтона, був прибічником деталей, і його стиль в одязі розсилав простий сигнал: він бос і він увесь у справах. Йому було лише тридцять — достатньо молодий, щоб потребувати проведення демаркаційної лінії між собою та хлопцями, якими керував. Костюм та ключ «Фі Бета Каппа» допомагали в цьому сенсі. Також допомагало, що він разюче гарно виглядав та мав статуру весляра, яким він і був, колишнім загребним команди Вашингтона, що перемагала в національних чемпіонатах 1924 та 1926 років. Він був високим, м’язистим, із широкими плечима, мав чітко нордичні риси обличчя, з високими вилицями, точеною лінією підборіддя та холодними блакитно-сірими очима. То були очі, що швидко примушували вас замовкнути, якщо ви були молодиком, схильним поставити під сумнів бодай щось, сказане ним щойно.

Він народився саме тут, у районі Сіетла Монтлейку, недалеко від човнової станції. І виріс він усього за кілька кілометрів нижче від озера Вашингтон на острові Мерсер, задовго до того, як той став анклавом для багатих. Фактично його сім’я мала дуже скромні статки, зводячи кінці з кінцями. Щоб ходити до середньої школи Франкліна, він мусив щодня веслувати на маленькому човні понад три кілометри вгору до Сіетла та назад упродовж чотирьох років. Він досяг успіху у Франкліні, але насправді ніколи не відчував виклику від своїх учителів. Це сталося, коли він прибув до університету Вашингтона та за власним бажанням вступив у команду. Врешті-решт, зустрівши конкуренцію як у класі, так і на воді, він досяг успіхів в обох сферах. Тому коли він випустився у 1926 році, університет швидко найняв його тренером команди новачків, а згодом старшим тренером. Тепер він жив та дихав веслуванням Вашингтона. Університет та веслування зробили його тим, ким він став. Зараз обидва вони були майже релігією для нього. Завойовувати ново-навернених було його роботою.

Ульбріксон був також найменш говірким чоловіком на території університетського містечка, а можливо, навіть у всьому штаті, легендарним своєю стриманістю та незбагненним виразом обличчя. Він був наполовину данцем та уельсцем за походженням, і нью-йоркські спортивні оглядачі, розчаровані та дещо заворожені тим, як важко їм доводилось працювати, щоб витягнути з нього пристойну цитату, взяли за звичку називати його «строгим данцем». Його веслярі також визнали прізвисько доречним, але жоден із них не зміг би назвати його так в очі. Він здобув величезну повагу серед своїх хлопців і домігся цього, практично не підвищуючи голосу та, насправді, майже не розмовляючи з ними. Його нечисленні слова були настільки ретельно дібрані і так ефективно подані, що кожне з них падало наче клинок або ж бальзам на хлопця, якому призначалося. Він суворо заборонив своїм підопічним куріння, лайку та вживання алкоголю, хоча, як було відомо, подекуди все це робив сам, коли був надійно схований від очей та вух своєї команди. Хлопцям завше здавалось, що він майже був позбавленим емоцій, та все ж рік за роком йому якимось чином вдавалося збуджувати в них найглибші та найбільш позитивні почуття, які раніше навряд чи були їм знані.

У той час, як Ульбріксон стояв, обдивляючись новий урожай першокурсників того дня, Роял Брогем, спортивний редактор «Пост-Інтеллідженсер» підсунувся ближче до нього. Брогем був худорлявим чоловіком, котрого багатьма роками пізніше Кейт Джексон із телекомпанії «Ей-Бі-Сі» назве «веселим маленьким пустуном». Та навіть будучи веселим, він ще й відзначався лукавством. Добре знайомий із невпинною урочистістю Ульбріксона, він мав власні прізвиська для тренера: іноді той був «незворушним малюком», а подекуди «людиною з кам’яним обличчям». Зараз він вдивлявся в обличчя гранітного Ульбріксона і почав закидати його, промацуючи, дошкульними питаннями, сповнений рішучості з’ясувати, що тренер «Husky Clipper» думав про новий урожай першокурсників, про увесь цей «дрімучий ліс», як висловився Брогем. Ульбріксон якийсь час мовчав, роздивляючись хлопців на рампі і мружачись на сонце, що освітлювало Косу. Температура повітря піднялася вище 20 градусів, незвично тепло для жовтневого дня в Сіетлі, і деякі новачки познімали сорочки, щоб поніжитися на сонці. Кілька хлопців прогулювалися вздовж причалу, нахиляючись, піднімали довгі ялинові весла та виважували, щоб відчути їхню значну важкість. У золотому полуденному світлі хлопці рухались дуже граційно — гнучкі та спортивні, готові взятися за будь-що.

Коли врешті-решт Ульбріксон повернувся до Брогема та відповів, це було одне-єдине слово, яке навряд чи щось пояснювало: «Приємні».

Роял Брогем дуже добре знав Ела Ульбріксона, а тому швидко оговтався від сповільненої реакції. Було дещо в тому, як саме Ульбріксон надавав свою відповідь, чи то певні нотки в його голосі або блиск в очах, чи то сіпання в куточку рота, що приковувало увагу Брогема. Наступного дня він запропонував своїм читачам таке тлумачення відповіді Ульбріксона: «Що найменш обачними словами означає «дуже хороші».

Інтерес Рояла Брогема до того, що думав Ел Ульбріксон, був вельми не випадковим та набагато значнішим, ніж просто бажання заповнити свою щоденну колонку ще однією лаконічною цитатою Ульбріксона. Брогем був завжди в пошуках — один із багатьох, він започаткував свою 68-річну кар’єру в «Пост-Інтеллідженсер».

Із того часу, як почав працювати в газеті у 1910-му, Брогем став чимось на зразок місцевої легенди, відомий своєю надприродною здатністю витягувати інформацію з легендарних постатей, таких як Бейб Рут і Джек Демпсі. Його думка, його зв’язки і його завзятість так високо цінувались, що він швидко став чимось на кшталт інспектора манежу в суспільному житті Сіетла, розшукуваний грандами всіх мастей — політиками, зірковими спортсменами, президентами університетів, промоутерами борців, тренерами, ба навіть, букмекерами. Але насамперед, Брогем був майстерним промоутером. «Частково поет, частково Ф. Т. Барнум», — назвав його Емметт Уотсон, інший легендарний хронікер Сіетла. Та понад усе Брогем хотів просувати та розкручувати Сіетл. Він прагнув трансформувати світову думку про нього, як про сіре, сонливе, лісорубно-рибальське містечко, як про дещо значно грандіозніше та витонченіше.

Коли Брогем уперше приїхав у «Пост-Інтеллідженсер» програма команди Вашингтона, яка складалася зі жменьки безладних сільських хлопців, полягала у сновиганні навколо озера Вашингтон у дірявих бочкоподібних човнах, а тренером був рудоволосий молодик, який на багатьох справляв враження ідіота, на ймення Хірам Конібеар. У наступні роки програма значно вдосконалилася, та команда все ще не мала ніякого визнання за межами Західного узбережжя. Брогем зрозумів, що настав час змінити все це. Урешті-решт, у величі та вишуканості ніщо не перевершить команду світового класу з академічного веслування. Спорт пахнув належністю до вищих класів. І команда була хорошим засобом для університету або міста, щоб їх помітили.

У 1920-х і 1930-х університетська команда була несамовито популярною, часто посідаючи перші місця в рейтингах разом із бейсболом й університетським футболом за кількістю преси, яку отримувала, та величиною натовпу, який збирала. Видатні веслярі прославлялись у національній пресі навіть в епоху Бейба Рута, Лу Геріга і Джо ДіМаджіо. Найкращі спортивні оглядачі, такі як Грантланд Райс і Роберт Келлі з «Нью-Йорк Таймс», наділяли своєю увагою всі основні регати. Мільйони шанувальників завзято стежили за прогресом своїх команд упродовж тренувань та гоночних сезонів, особливо на сході, де навіть така дрібниця, як біль у горлі рульового, могла стати головною новиною. Східні приватні коледжі, які позиціонували себе після елітних британських інституцій, таких як Ітон, вивчали веслування як джентльменський вид спорту та просували своїх молодих джентльменів-веслярів у найпрестижніші університети країни — Гарвард, Єль та Принстон. Найбільш віддані фанати навіть колекціонували картки своїх улюблених команд.

У 1920-х західні шанувальники почали виявляти подібний інтерес до своїх власних команд, підбурювані гарячим суперництвом, що почалося ще з 1903 року, між двома великими державними вишами, університетом Каліфорнії в Берклі та університетом Вашингтона. Після багатьох років боротьби, навіть у своїх власних студмістечках, за фінансування і визнання, програми команд в обох університетах нарешті почали приносити час від часу успіхи в конкуренції з їхніми східними суперниками. Нещодавно команди з Каліфорнії навіть виграли двічі олімпійське золото. Тепер обидва університети могли розраховувати, що десятки тисяч студентів, випускників та збуджених громадян зберуться на їхніх щорічних подвійних регатах у квітні, коли вони б’ються за перевагу у веслуванні на Західному узбережжі. Але західним тренерам платили лише частину того, що отримували їхні східні колеги, і західні екіпажі все ще веслували переважно один проти одного. Жоден університет не мав ані копійки, щоб найняти людей, та практично нічого від своїх заможних покровителів. Усі знали, що центр ваги в американському університетському веслуванні все ще знаходиться десь між Кембриджем, Нью-Хейвеном, Принстоном, Ітакою та Аннаполісом. Роял Брогем вирішив, що якщо він може бути якимось чином зміщений на захід, то нехай приземлиться просто в Сіетлі та принесе місту багато такого жаданого визнання. Він також знав, що враховуючи те, як ідуть справи, центр ваги натомість може спокійно зробити посадку в Каліфорнії.

У той час, як Ел Ульбріксон вивчав своїх нових першокурсників на човновій станції в Сіетлі того дня, за вісім тисяч кілометрів на схід 39-літній архітектор на ім’я Вернер Марч працював до пізньої ночі, схилившись над редакційним столом в офісі десь у Берліні.

Кількома днями раніше, 5 жовтня, він та Адольф Гітлер вийшли з чорного броньованого «Мерседеса-Бенца» в сільській місцевості на захід від Берліна. Їх супроводжували доктор Теодор Левальд, президент Німецького олімпійського організаційного комітету, і Вільгельм Фрік, рейхсміністр внутрішніх справ. Місце, де вони вийшли з автомобіля, було трохи на узвишші, десь на тридцять метрів над центром міста. На захід лежав стародавній ліс Грюнвальд, де німецькі князі XVI століття полювали на оленів та кабанів, і де в наш час берлінці всіх класів насолоджуються прогулянками, пікніками та збиранням грибів. На сході древні церковні шпилі та гостроверхі дахи центрального Берліна здіймалися над морем дерев, що багряніли та золотавились у свіжому осінньому повітрі.

Вони прийшли, щоб оглянути старий стадіон «Дойче», побудований у 1916 році для невдалих Олімпійських ігор того року. Батько Вернера Марча, Отто, розробив та контролював будівництво структури найбільшого на той час у світі стадіону, але ігри були скасовані через Першу світову війну, яка так сильно принизила Німеччину. Тепер під керівництвом Марча-молодшого стадіон мав бути реконструйований у рамках підготовки до Олімпіади 1936 року, яку мала прийняти Німеччина.

Гітлер спочатку взагалі не хотів проводити ігри. Майже все в цій ідеї, насправді, ображало його. За рік до цього він прокляв ігри як винахід «євреїв та масонів». Сама серцевинна сутність олімпійського ідеалу, що спортсмени всіх націй та рас повинні об’єднуватись і конкурувати на рівних умовах, була антитезою глибинному переконанню його Націонал-соціалістичної партії, що арійський народ явно перевищує всіх інших. І він сповнювався огидою від думки, що євреї, негри та інші бродячі раси зі всього світу приїдуть та розходжатимуть Німеччиною. Але за вісім місяців після приходу до влади в січні Гітлер почав змінювати свою думку.

Людиною, яка більше, ніж будь-хто інший, несла відповідальність за цю трансформацію, був доктор Йозеф Геббельс, міністр народної освіти і пропаганди. Винятково гнівний антисеміт, котрий значною мірою був конструктором політичного підйому Гітлера, він тепер систематично руйнував те, що залишилося від вільної преси в Німеччині. Трішки вищий за півтора метра, з деформованою і вкороченою правою ногою, клишоногий, з головою дивної форми, яка здавалася занадто великою для його маленького тіла, Геббельс аж нітрохи не виглядав як впливова постать, але, насправді, був одним із найбільш важливих і впливових членів внутрішнього кола Гітлера. Він був розумним, виразним у висловленні своїх думок і на диво підступним. Багато з тих, хто знав його в соціальному середовищі, у тому числі американський посол у Німеччині Вільям Додд, його дружина Метті і його дочка Марта, вважали його «чудовим», «захопливим», «одним із небагатьох людей у Німеччині з почуттям гумору». Він мав на диво переконливий виразний голос, як для такої маленької людини — інструмент, яким він вправлявся, як рапірою, коли звертався до великих натовпів особисто або говорив по радіо.

Саме того тижня він зібрав три сотні берлінських журналістів, щоб проінструктувати їх щодо положень нового закону нацистів «Про національну пресу». Перше та найголовніше, як він оголосив, щоб працювати журналістом у Німеччині, відтепер кожному доведеться це робити як ліцензованому членові його організації «Німецька асоціація преси», і не будуть ліцензовані ті, хто мав або був одружений з людиною, яка мала хоча б одного єврейського предка. Що стосується редакційного змісту, то ніхто не зможе опублікувати бодай щось, заздалегідь не освячене партією. Зокрема не можна було надрукувати нічого такого, що було «розраховане послабити владу рейха на батьківщині чи за кордоном, волю співтовариства німецького народу, його військовий дух або його культуру й економіку». Жодне із вказаного не мало бути проблемою, як спокійно запевнив аудиторію онімілих журналістів Геббельс того дня: «Я не розумію, з якої причини ви могли би мати найменші ускладнення в пристосуванні до цього курсу того, що ви пишете в інтересах держави. Цілком можливо, уряд може іноді помилятися щодо окремих заходів, але було би нісенітницею допустити, аби будь-що, непідвладне урядові, могло мати місце. Яка користь, у такому разі, від редакційного скептицизму? Це лише принесе людям неспокій». Задля впевненості, на тому ж тижні новий нацистський уряд установив окрему міру щодо введення смертної кари для тих, хто опублікував «зрадницькі статті».

Однак Геббельс накинув оком на дещо більше, ніж управління німецькою пресою. Завше уважний до нових та кращих можливостей для формування більшого обсягу інформації, що виходить із Берліна, він одразу побачив, що проведення Олімпіади надасть нацистам особливий шанс показати світові Німеччину як цивілізовану і сучасну державу, дружню, але потужну націю, і дасть зрозуміти, що буде краще, якщо великий світ визнаватиме та поважатиме її. І Гітлер, слухаючи Геббельса та дуже добре знаючи, що планував для Німеччини на дні, місяці і роки вперед, поволі починав бачити важливість надання більш привабливого образу для світу, ніж той, що його штурмовики в коричневому та спецслужби в чорному спецодязі демонстрували досі. Принаймні олімпійська інтерлюдія допоможе йому затягнути час, щоб переконати світ у його мирних намірах, навіть якщо він почав відновлювати військову та індустріальну міць Німеччини для прийдешньої титанічної боротьби.

Гітлер стояв того дня із непокритою головою на місці проведення майбутніх Олімпійських ігор, спокійно слухаючи, як Вернер Марч пояснював, що трек для кінних перегонів, котрий примикає до старого стадіону, заважає значному розширенню. Поглянувши на мить на іподром, Гітлер зробив заяву, що здивувала Марча. Іподром мав «зникнути». Мав бути збудований значно ширший стадіон, який вмістить принаймні сто тисяч осіб. Ба більше, довкола мав постати масивний спортивний комплекс, щоб забезпечити місце проведення для широкого спектра змагань, єдине уніфіковане спортивне поле Рейха «Рейхсспортфельд». «Це буде завданням нації», — сказав Гітлер. Комплекс мав стати свідченням винахідливості німецької нації, її культурної вищості та зростаючої могутності. Коли світ збереться тут у 1936 році, на цьому узвишші з видом на Берлін, він споглядатиме майбутнє не лише Німеччини, а й усієї західної цивілізації.

П’ять днів по тому Вернерові Марчу, котрий схилився над креслярською дошкою, залишилося часу лише до ранку, коли він мав покласти попередні плани перед Гітлером.

У Сіетлі, приблизно в той самий час, Том Боллес та його тренери-помічники відпускали першокурсників. Дні вже почали вкорочуватись, та о 17:30 сонце сховалося за мостом Монтлейку точно на захід від човнової станції. Хлопці почали малими групами підійматися вгору по пагорбу до головного студмістечка, хитаючи головами та тихо перемовляючись між собою про свої шанси потрапити в команду.

Ел Ульбріксон стояв на плавучому причалі, слухаючи, як води озера плескали об берег, та очима проводжаючи їх. Під його непохитним поглядом хвилі поверталися навіть швидше, ніж зазвичай. Він залишався певною мірою занепокоєним більш-менш катастрофічним сезоном 1932 року. Понад сто тисяч осіб, як виявилося, були тоді глядачами щорічного змагання між Каліфорнією і Вашингтоном, скупчуючись уздовж берегів озера. На момент початку головної події року, перегонів університетських команд, дув сильний вітер, і озеро пінилося білими баранцями. Майже щойно перегонам дали старт, човен команди Вашингтона почало затоплювати. На півдорозі до фінішу веслярі у своїх ковзких сидіннях уже плюскалися назад і вперед на кілька сантиметрів у воді. Коли човен вашингтонців наблизився до фінішу, він був на вісімнадцять довжин корпусу позаду каліфорнійців, і єдиним реальним питанням було, чи потоне він до перетину фінішної лінії. Він таки залишився більш-менш на плаву, але результат був найгірший в історії поразок команди Вашингтона.

У червні того року університетська команда Ульбріксона намагалася виправдати себе на щорічній регаті Міжуніверситетської асоціації академічного веслування в Поукіпзі, штат Нью-Йорк, але команда Каліфорнії знову побила їх, випередивши на п’ять довжин цього разу. Пізніше того літа спортивна команда Вашингтона зважилася на олімпійські відбіркові змагання на озері Квінсігамонд у штаті Массачусетс, щоб спробувати ще раз. Тепер вони вибули ще на етапі попереднього змагання. І на довершення всього, у серпні в Лос-Анджелесі Ульбріксон спостерігав, як його колега з університету Каліфорнії, Кай Ебрайт, виграв найбажанішу нагороду в спорті, олімпійську золоту медаль.

Хлопці Ульбріксона швидко перегрупувалися. У квітні 1933 року свіжа та відновлена університетська команда швидко взяла реванш, змівши олімпійського чемпіона «Каліфорнійських ведмедів» зі своїх рідних вод у гирлі Окленда. Уже через тиждень вони зробили це знову, перемігши каліфорнійців та лосанджелесців на двокілометровому маршруті в Лонг-Біч, штат Каліфорнія. Регата в Поукіпзі 1933 року була скасована через депресію, але команда Вашингтона повернулася до Лонг-Біч того літа на перегони проти кращих команд, які міг запропонувати схід: Єль, Корнелл і Гарвард. Вашингтон відсунув Єль на друге місце, випередивши останнього на два з половиною метри, і став де-факто національним чемпіоном. Ця університетська команда, як сказав Ульбріксон у інтерв’ю журналу «Есквайр», була найкращою з тих, що він будь-коли збирав. Вона володіла тим, що газетярі назвали «удосталь стрімкості». Враховуючи цю нещодавню історію і багатообіцяючий вигляд декого з першокурсників, котрі залишали човнову станцію того вечора, Ульбріксон мав досить причин для оптимізму з приводу майбутнього сезону.

Та все ж у житті лишався один особливо прикрий факт. Жоден тренер вашингтонської команди навіть не наблизився до поїздки на Олімпійські ігри. За непримиренної ворожнечі, що останнім часом виникла між командами Вашингтона та Каліфорнії, дві золоті медалі останніх були надто гіркими пігулками, щоб проковтнути. Ульбріксон уже заглядав наперед у 1936 рік. Він прагнув привезти золото додому в Сіетл більше, ніж міг би сказати — звичайно, більше, ніж він сказав би.

Аби впоратися з цим завданням, Ульбріксон знав, він мав подолати низку вагомих перешкод. Незважаючи на невдачі минулого року, головний тренер каліфорнійців Кай Ебрайт залишався надзвичайно підступним опонентом, якого багато хто вважав інтелектуальним знавцем спорту. Він володів надприродною майстерністю вигравати великі перегони, ті, що дійсно багато означали. Ульбріксону потрібно було знайти команду, що змогла би побити найкращих підопічних Ебрайта та продовжувати перемагати їх в олімпійський рік. Згодом він збирався знайти спосіб, як перемогти елітні східні виші — зокрема Корнелл, Сіракузи, Пенсильванію та Колумбію — на регаті 1936 року Міжуніверситетської асоціації академічного веслування в Поукіпзі. Потім йому, можливо, випаде зіткнутися з Єлем, Гарвардом чи Принстоном — університетами, які навіть не удостоювали своєю участю перегони в Поукіпзі — на олімпійських відбіркових змаганнях. Єль, зрештою, виграв золото у 1924 році. Східні приватні веслувальні клуби, зокрема Пенсильванський та Нью-Йоркський атлетичні клуби, майже напевно будуть у складі претендентів на відбіркових змаганнях 1936 року. Нарешті, як добереться до Берліна, він повинен буде перемогти найкращих веслувальників світу — вірогідно, британських хлопців із Оксфорда та Кембриджа, хоча, казали, німці створюють надзвичайно могутні та дисципліновані команди під егідою нової нацистської системи, та й італійці дуже близько підібралися до золота у 1932 році.

Усе це, Ульбріксон знав, мало початися саме тут, на цьому причалі, з хлопцями, котрі зараз розходяться в затихаючих сутінках. Десь поміж них — цих зелених невипробуваних хлопчаків — криється багатий резерв, з якого він має обрати команду, здатну пройти увесь цей шлях. Фокус полягав у тому, щоб знайти, тих кількох з них, які мають потенціал неприборканої сили, майже надлюдської витривалості, завзятої сили волі та розумових здібностей, необхідних для оволодіння тонкощами технічних прийомів. І хто з них, маловірогідно наділений всіма цими та іншими якостями, матиме найважливішу з них: здатність відмести свої власні амбіції, перекинути своє «я» через борт та залишити його кружляти у вирі кільватера його човна, а ще веслувати, не лише для самого себе, не лише для слави, а й для інших хлопців у човні.

Розділ 2

Маршрут Джо Ранца через університетське подвір’я униз до човнової станції того дня 1933 року становив лише останні кілька сотень метрів значно довшого, важчого, а часом і похмурішого шляху, яким він мандрував протягом більшої частини свого молодого життя.

Його перші роки були досить обнадійливі. Він був другим сином Гаррі Ранца і Неллі Максвелл. Гаррі був дужим чоловіком, більше від 1.80 метра заввишки, кремезним у руках і ногах, важким у кості. Мав відкрите пересічне обличчя з невиразними, але приємними і правильними рисами. Жінки вважали його привабливим. Він дивився вам в очі з простим, щирим виразом. Але безтурботність його обличчя приховувала напрочуд жвавий розум. Він був завзятим ремісником і винахідником, любителем новинок і механічних пристроїв, дизайнером машин і пристосувань усіляких видів, мрійником величних мрій. Він знався на вирішенні складних проблем і пишався тим, що умів знайти нові рішення, до яких інші люди ніколи не додумаються навіть за мільйон років.

Гаррі жив у час, що породив сміливі мрії та зухвалих мрійників. У 1903 році двійко бляхарів, доволі схожих на Гаррі, Вілбур та Орвіл Райти, поблизу Кітті Хоук, Північна Кароліна, ступили на борт пристрою, який винайшли самі, і летіли на висоті трьох метрів над піском упродовж дванадцяти повних секунд. Того ж року каліфорнієць на ім’я Джордж Адамс Вайман в’їхав у Нью-Йорк на мотоциклі, яким він подолав увесь шлях від Сан-Франциско. Він був першою людиною, яка перетнула континент на моторному транспортному засобі й зробила це всього лише за п’ятдесят днів. Двадцять днів по тому Гораціо Нельсон Джексон і його бульдог Бад приїхали із Сан-Франциско у своєму пошарпаному та брудному «Вінтоні», ставши першими, хто здійснив подвиг на автомобілі. У Мілуокі 21-річний Білл Харлі та 20-річний Артур Девідсон прилаштували двигун власної конструкції до модифікованого велосипеда, повісили табличку на фасаді своєї майстерні та почали виробництво мотоциклів на продаж. А 23 липня того ж року Генрі Форд продав доктору Ернсту Пфеннінгу блискучу червону «Модель А», перший із 1750 автомобілів, що він продасть за наступні півтора року.

У епоху таких технологічних тріумфів Гаррі чудово розумів: людина, не обділена винахідливістю і кмітливістю, може досягти майже всього, а тому він не мав наміру залишатися осторонь нової золотої лихоманки. До кінця року він розробив і побудував з нуля свій власний варіант автомобіля і, на подив своїх сусідів, гордо «вишивав» на ньому вниз по вулиці з важелем для рульового управління замість керма.

Він одружився по телефону в 1899 році, саме через новизну й дивовижу обміну обітницями у двох різних містах за допомогою такого захопливого нового винаходу. Неллі Максвелл була вчителькою фортепіано, донькою священика «Учнів Христа». Перший син подружньої пари Фред народився пізніше того ж 1899 року. У 1906 році, шукаючи місце, де Гаррі міг би залишити свій слід на землі, молода сім’я залишила Вільямспорт, Пенсильванія, попрямувала на захід та осіла у Спокані, штат Вашингтон.

Значною мірою Спокан тоді недалеко втік від того безладного лісозаготівельного містечка, яким він був у ХІХ столітті. Розташоване в місцині, де холодна, ясна річка Спокан впадала білою піною в ряд низьких водоспадів, місто було оточене сосновим лісом та відкритим сільським ландшафтом. Літа були тріскуче спекотні, із сухим повітрям, що дихало ванільним ароматом соснової кори. Бувало восени шалені пилові коричневі бурі віяли з горбистих пшеничних полів на заході. Зими були пронизливо холодні, весни — скупі, що не квапились приходити на землю. Увесь рік суботніми вечорами ковбої та лісоруби юрмилися в барах та нічних клубах у середмісті, хлебтали віскі та вивалювалися звідти в п’яних бійках на вулиці міста.

Але щойно проклали Північно-Тихоокеанську залізницю наприкінці ХІХ століття і вперше перевезли десятки тисяч американців на північний захід, як населення Спокана швидко зросло, переваливши за сотню тисяч, і нове, благородніше товариство почало давати паростки поруч зі старим лісозаготівельним містечком. Заможний комерційний центр пустив коріння на південному березі річки, заповнений величними цегляними готелями, міцними банками, збудованими із вапняку, та широким різноманіттям вишуканих універмагів і поважних торговельних підприємств. На північному березі річки тепер виросли акуратні квартали невеликих каркасних будинків, розташованих на охайних квадратах газонів. Гаррі, Неллі та Фред Ранци переїхали до одного з таких будиночків на Іст Нора Авеню 1023, де й народився Джо в березні 1914 року.

Гаррі відразу ж відкрив майстерню з виготовлення й ремонту автомобілів. Він міг полагодити майже будь-який вид автомобіля, що заглох або був притягнутий мулом до дверей його гаража. Однак Гаррі спеціалізувався на створенні нових авто, часом збираючи популярні одноциліндрові мотоколяски «Макінтайр Імп», а деколи виготовляючи нові автомобілі повністю за власним задумом. Незабаром разом із партнером Чарльзом Халстедом він став власником місцевої торговельної агенції з продажу солідніших авто, нових «Франклінів», і завдяки розквіту міста невдовзі вони мали стільки замовлень, скільки лише могли потягнути, і в ремонтній майстерні, і в агенції.

Щоранку Гаррі підводився о пів на п’яту та йшов до магазину, частенько повертаючись додому добряче за сьому вечора. Неллі в будні дні давала уроки фортепіано сусідським дітям та піклувалася про Джо. Вона не могла натішитися своїми синами, пильно наглядала за ними і робила все можливе, щоб тримати їх подалі від гріха й нерозсудливості. Фред ходив до школи та допомагав у майстерні по суботах. Недільними ранками вся родина відвідувала Центральну християнську церкву, де Неллі була головною піаністкою, а Гаррі співав у хорі. Після обіду вони відпочивали: ходили до центру міста на морозиво, або на пікніки до озера Медікал на захід від міста, або ж прогулювалися серед тополь тінистим парком Нататоріум униз по річці. Там вони без поспіху вдавалися до таких розваг, як добре знаний напівпрофесійний бейсбол, або безтурботне катання на сліпучо новій каруселі, чи дивилися хвилюючий концерт Джона Філіпа Сузи на естраді. Загалом це було дуже прийнятне життя — принаймні це був шматочок тієї мрії, задля якої Гаррі переїхав жити на захід.

Але то було не все, що Джо пам’ятав про своє раннє дитинство. Натомість його мозок зберігав калейдоскоп розрізнених зображень, починаючи з весни 1918 року, коли йому майже виповнилося чотири роки. Він пам’ятав, як мати, стоячи поряд із ним у зарослому полі, надсадно кашляла в хустинку, а та ставала яскраво-червоною від крові. Він згадував лікаря з чорною шкіряною сумкою і нудотний запах камфори в будинку. А ще, як він сидів на жорсткій церковній лаві, гойдаючи ногами, у той час, як його мати лежала в труні в передній частині церкви та не вставала. Він пам’ятав, як лежав скраю ліжка біля старшого брата Фреда в кімнаті нагорі на Нора Авеню, а весняні вітри деренчали шибками, і Фред тихо говорив про смерть і про янголів, про коледж та чому він не може поїхати на схід до Пенсильванії з Джо. Він пам’ятав, як тихо сидів самотою в поїзді упродовж довгих днів і ночей, а блакитні гори, зелені поля, брудні іржаві залізничні станції та темні міста, повні димових труб, усе миготіли, проносячись повз вікна. Він пам’ятав товстого чорного чоловіка, з лисою головою, у свіжій синій уніформі, котрий, спостерігаючи за ним у поїзді, приніс бутерброди та прилаштував його на своє спальне місце на ніч. Він пам’ятав зустріч із жінкою, котра назвалася його тіткою Алмою. А потім, майже відразу — висип на обличчі і грудях, біль у горлі, висока температура та інший лікар з іншою чорною шкіряною сумкою. Потім настали дні, що розтягувалися на тижні лежання в ліжку в незнайомій мансардній кімнаті із завжди запнутими шторами — ні світла, ні руху, ні звуку, окрім подекуди самотнього стогону поїзда десь у далечі. Ні мами, ні тата, ні Фреда. Лише звук поїзда час від часу і дивна кімната, що обертається навколо нього. На додаток, початок ще чогось — нової туги, тупого похмурого передчуття, тягаря сумнівів і страху, — усе це тиснуло на його малі плечі та постійно запалені груди.

Поки він лежав хворий на скарлатину в мансарді жінки, якої насправді не знав, останні залишки його колишнього світу розчинилися в Спокані. Його мати лежала в занедбаній могилі, ставши жертвою раку горла. Фред поїхав закінчувати коледж. Його батько Гаррі, чиї мрії були розбиті, втік до нетрів Канади, не в змозі впоратися з тим, що він пережив у останні хвилини життя своєї дружини. Він міг лише сказати, що було більше крові, ніж, як він уявляв собі, може вмістити тіло, та більше, ніж він коли-небудь буде здатен змити зі своєї пам’яті.

Трохи більше, ніж за рік, улітку 1919-го, п’ятирічний Джо опинився в поїзді вдруге у своєму житті. Цього разу він прямував назад на захід на виклик Фреда. З того часу як Джо відправили до Пенсильванії, Фред закінчив коледж і, хоча мав лише 21 рік, отримав роботу шкільного інспектора в Нез-Персі, штат Айдахо. Крім того, Фред оженився. Його дружина Тельма Лафолетт була однією з пари сестер-близнючок із заможної селянської родини зі східного Вашингтона, котра займалася вирощуванням пшениці. Тепер він сподівався забезпечити свого молодшого брата чимось на кшталт безпечного й надійного дому, знаного ними обома, перш ніж їхня мати померла, а горем убитий батько втік на північ. Коли носильник допоміг Джо зійти з поїзда в Нез-Персі та поставив його на платформу, він заледве міг згадати Фреда та не знав, як ставитися до Тельми. Насправді, він подумав, що то його мама, підбіг до неї та обхопив своїми ручками її ноги.

Тієї осені Гаррі Ранц раптово повернувся з Канади, купив ділянку в Спокані й почав будувати новий будинок, намагаючись зібрати своє життя докупи знову. Як і його старший син, він потребував дружини, щоб створити затишний дім із нового будинка, та, як і син, знайшов саме те, що шукав, у іншій близнючці Лафолетт. Тула, сестра Тельми, у свої 22 роки була привабливою стрункою дівчиною з обличчям ельфа, з химерною купою чорних кучерів на голові та кокетливою усмішкою. Гаррі був на 17 років старшим за неї, але це аж ніяк не зупиняло ні його, ні її. Засади прихильності Гаррі були очевидні, а от мотиви Тули — менш видимі та навіть дещо загадкові для її сім’ї.

Ранц-старший певно видавався їй романтичною постаттю. Досі вона жила на ізольованій фермі в оточенні широких ланів пшениці, майже без будь-яких розваг, за винятком хіба звуків вітру, що шелестів пересохлими стеблами щоосені. Гаррі був високим і гарним. Він мав блиск в очах, був відносно світським, сповненим невгамовної енергії, надзвичайно винахідливим у механіці, та найвизначнішим було те, що він здавався свого роду далекоглядним провидцем. Лишень розмовляючи про певні речі, він міг змусити вас побачити їх у майбутньому в такому світлі, про яке ніхто навіть не подумав би.

Справи швидко просувались уперед. Гаррі закінчив будинок у Спокані. Вони з Тулою прослизнули через кордон і одружилися на березі озера Кер-д’Ален, Айдахо, у квітні 1921 року, на превелике невдоволення батьків дівчини. Так, в одну мить, Тула стала мачухою своєї сестри-близнючки.

Для Джо все це одруження означало ще один новий дім та ще одну адаптацію. Він залишив Нез-Перс та оселився разом із батьком, якого ледве знав, і мачухою, яку не знав зовсім.

Здавалося, на якийсь час щось на зразок нормальності поверталося до життя хлопчика. Будинок, зведений батьком, був просторий, добре освітлений і солодко пахнув щойно спиляним деревом. За ним стояла гойдалка із сидінням достатньо широким, щоб вони утрьох — батько, Тула та Джо — могли разом гойдатися теплими літніми вечорами. Джо ходив до школи навпростець через поле, де міг іноді поцупити стиглого кавуна, щоб злегка перекусити після уроків. На якомусь пустирі неподалік він міг цілими довгими літніми днями рити складні тунелі — прохолодні темні підземні сховки від часом аж пекучої сухої спеки Спокана. А ще, як і старий будинок за часів, коли мама була жива, новий завше був наповнений музикою. Гаррі зберіг найдорогоціннішу власність Неллі, її величний салонний рояль, і насолоджувався, сидячи за ним із Джо та голосно наспівуючи популярні мелодії, а Джо радісно підспівував йому «Чи не розважились ми», або гавайську «Яака хула хікі дула», або ж «Величний, як троянда», чи улюблену пісню Гаррі «Так! У нас немає бананів».

Тула вважала музику, яка так тішила Гаррі та Джо, низькосортною, окрім того, вона була не надто щасливою від присутності піаніно Неллі в її домі, тож гордувала приєднуватися до них. Вона була чудовою скрипалькою, справді, непересічною. Її талант так високо цінувався в рідному домі, що підростаючи, їй ніколи не доводилося навіть мити посуд через острах ушкодити пальці милом та водою. Вона сама і її батьки плекали в собі тверде переконання, що колись вона гратиме у великому оркестрі в Нью-Йорку чи, може, Лос-Анджелесі, ба навіть у Берліні чи Відні. Тепер же днями, коли Джо був у школі, а Гаррі — на роботі, вона музикувала на скрипці по кілька годин поспіль, і тоді звуки прекрасних класичних творів підіймалися й опускалися, випливали крізь зачинені вікна та летіли далі по курному, висохлому місту Спокану.

У січні 1922 року в Тули і Гаррі народилася їхня перша спільна дитина, Гаррі-молодший, а невдовзі, у квітні 1923 року — і другий син, Майк. Однак на той час, як народився Майк, сімейне життя в господарстві Ранців почало занепадати. Епоха великих мрійників відходила в історію на очах у Гаррі. Генрі Форд придумав, як виробляти свої автомобілі на рухомій складальній лінії, а незабаром й інші взяли з нього приклад. Масове виробництво, дешева робоча сила і великий капітал стали тепер гаслами дня. Гаррі опинився в цьому рівнянні на боці дешевої робочої сили. Протягом минулого року в робочі дні він жив і працював на золотих копальнях в Айдахо, а потім щоп’ятниці їхав 225 кілометрів по звивистих гірських дорогах додому в Спокан у своєму довгому чорному чотиридверному кабріолеті «Франклін» і повертався щонеділі вдень знову в Айдахо. Гаррі був щасливий мати роботу. Вона давала стабільний дохід та застосування його навичкам у механіці. Для Тули, проте, така зміна означала довгі похмурі тижні вдома наодинці, коли не було від кого чекати допомоги, ні з ким було побалакати вночі, ні з ким пообідати, окрім трьох вимогливих галасливих хлопчаків — немовляти, малюка, котрий лишень спинається на ноги, та відчужено стриманого й настороженого юного пасинка.

Невдовзі після народження Майка, під час одного з візитів Гаррі у вихідні, посеред темної, безмісячної ночі Джо раптом прокинувся від запаху диму та звуків тріскучого полум’я десь у будинку. Він згріб немовля, схопив Гаррі-молодшого за руку, висмикуючи його з ліжка, та вибіг, спотикаючись, із дому зі своїми маленькими зведеними братами. За мить його батько і Тула також вигулькнули з будинку в обпалених нічних сорочках, спантеличені, волаючи за своїми дітьми. Коли Гаррі побачив свою сім’ю неушкодженою, він кинувся назад у дим і полум’я. Кілька довгих хвилин минуло, перш ніж він з’явився, вимальовуючись на тлі вогню в гаражному вході до будинку. Він штовхав піаніно Неллі — єдину її річ, котру він залишив від їхнього шлюбу. Його лискуче від поту обличчя було маскою страждання, а кожен мускул напружився, коли він, схилившись над великим інструментом, пхав його за допомогою грубої сили сантиметр за сантиметром через широкий дверний отвір. Коли, нарешті, піаніно було в безпеці, Гаррі Ранц та його сім’я зібралися довкола нього й дивилися з благоговінням, як їхній будинок згорів дотла.

Стоячи в блиску мерехтливого світла, у той час як останні залишки даху падали у вогонь, Тула Ранц, напевно, думала, чому, заради Бога, Гаррі вибрав старе піаніно за ту єдину річ, задля рятунку якої він ризикував своїм життям. Джо, тепер 9-літній, стоячи поруч із нею, знову відчув, як і вперше у своєї тітки в мансарді в Пенсильванії п’ятьма роками раніше, ті самі холодність, страх та невпевненість.

На дім, як починало йому здаватися, не можна було покладатися вповні.

За відсутності іншого місця, куди б поїхати, Гаррі Ранц спакував свою сім’ю у «Франклін» і попрямував на північний схід, до гірничодобувного табору, де він працював головним механіком минулого року. Заснована в 1910 році типом на ім’я Джон М. Шнеттерлі, шахта була розташована на дальньому північному виступі території штату Айдахо, якраз на кордоні з Монтаною, де річка Кутенай текла на південь із Британської Колумбії. Спочатку бізнес називався «Золото- та радієвидобувна компанія Айдахо», після того, як Шнеттерлі заявив, що знайшов жилу радію, котра коштує мільйони. Коли ніяка жила не матеріалізувалась, уряд розпорядився, щоб Шнеттерлі перестав називати це радієвою шахтою, тож він безтурботно перейменував концерн у «Золото- та рубіновидобувну компанію Айдахо», адже рубіни, безсумнівно, були тими невеликими гранатами, що їх знаходили подекуди серед відходів шахти. До початку двадцятих років шахта все ще не виробляла багато, а то й зовсім нічого на кшталт золота, рубінів чи навіть гранатів. Це, однак, не завадило Шнеттерлі залучати стійкий потік заможних східних інвесторів, влаштовувати їм свята на своїй розкішній яхті, пливучи річкою Кутенай до гірничодобувного табору, і врешті-решт, виманювати з них мільйони доларів інвестицій. Таким чином, він обібрав більш ніж кількох людей, спромігся потрапити в три перестрілки та дістав три вогнепальні поранення за свої витівки, перш ніж остаточно помер у полум’ї, коли вибух струсонув його яхту. Ніхто не міг з упевненістю сказати, був то нещасний випадок чи помста, але відгонило останньою.

Практично всі три з половиною десятки працівників компанії та їхні сім’ї жили в гірничодобувному таборі Шнеттерлі в Боулдер-Сіті. Його різноманітні старезні будівлі — тридцять п’ять маленьких однаковісіньких необтесаних хатин із прибудованими туалетами, кузня, механічна майстерня, гуртожиток для одиноких чоловіків, церква, водяна лісопилка і скромна кустарно виготовлена гідроелектростанція — причепилися на схилі гори вздовж струмка Боулдер, пов’язані одна з одною мережею дерев’яних тротуарів. Однокімнатний будинок школи, оббитий кедровим гонтом, стояв серед сосен на пласкому кусневі землі вище від табору, але дітей було лиш кілька, і до школи вони ходили рідко та нерегулярно. Брудна вибоїста гужова дорога спускалася від будівлі школи вниз по схилу гори довгим рядом звивистих стежок, перш ніж випрямитись та перетнути міст через Кутенай до берега на боці штату Монтана, де стояли магазин компанії і халупа кухаря.

Це було сумовите поселення, але для Гаррі то був рай умільця та ідеальне місце, щоб спробувати забути Спокан. Зі своїми дивовижними здібностями в механіці він із радістю узявся за ремонт і технічне обслуговування лісопильного заводу на водяному приводі, електричної каменедробильної установки, 45-тонного парового ковшового екскаватора компанії «Парові екскаватори Маріон» та ще цілої низки транспортних засобів шахти й розрізнених частин машинного обладнання.

Для 9-річного Джо Боулдер-Сіті запропонувало приголомшливий ріг достатку розваг. Коли його батько керував величезним паровим екскаватором, Джо щасливо вмощувався на хвостовому кінці машини та насолоджувався карусельним атракціоном, у той час як Гаррі обертав монстра, що дихав парою. Коли Джо це набридло, Гаррі провів довгий вечір у майстерні компанії, збираючи картинг. Наступного дня Джо обережно витягнув його гужовою дорогою аж на вершечок гори, спрямував хитромудрий винахід до низу схилу, всівся в нього та відпустив гальма. Він промчав униз по дорозі на карколомній швидкості, вихиляючись на вузьких поворотах, репетуючи щодуху всю дорогу до річки та через міст. Опісля він виліз і почав довгий шлях на вершину гори, і робив це знову й знову, аж поки, нарешті, стало надто темно, щоби бачити дорогу. Бути в русі, на свіжому повітрі, з вітром в обличчя — це змусило його відчути себе живим, це змело занепокоєння, яке після смерті його матері, здавалося, буде без упину гризти його на периферії свідомості.

Коли настала зима, і схил гори глибоко занурився в пухкий сніг, батько виніс зварювальне устаткування і зробив для Джо санчата, на яких він міг спускатися вниз гужовою дорогою на ще страшніших швидкостях. І врешті-решт Джо виявив, що коли ніхто не дивиться, він міг узяти Гаррі-молодшого на гору, допомогти йому залізти у вагонетку на вершині розхитаної естакади, що бігла вздовж струмка Боулдер, штовхнути вагонетку, заплигнути самому і знову гриміти вниз з гори на страхітливих швидкостях із маленьким зведеним братом перед собою, волаючи від захвату.

Коли він не мчав униз із гори, не допомагав на лісопилці або не відвідував однокімнатну школу вище від табору, Джо міг вивчати ліси або дертися на гори 1.95 кілометра заввишки в Національному заповіднику Каніксу на заході. Він міг полювати на оленячі роги та інші скарби в лісах, купатися в Кутенаї або доглядати город, який він вирощував на невеличкій ділянці землі за частоколом, що стояв довкола хатини його сім’ї.

Проте для Тули Боулдер-Сіті був майже найжалюгіднішим місцем на землі. Воно було нестерпно спекотне влітку, мокре і брудне навесні та восени й достатньо паскудне цілий рік. Зима приносила найгірше з усього цього. Приходив грудень, і пронизливо холодне повітря стікало вниз у долину Кутенаю з Британської Колумбії, прокладало свій шлях через кожну щілину і тріщину в стінах її хисткої хатини та проникало через усі шари одягу чи постелі, хоч скільки б їх не напинав у пошуку прихистку. Вона все ще була обтяжена крикливим немовлям, набридливим примхливим малюком, який спинався на ноги, і пасинком, якого, що старшим той ставав, було важче контролювати, і вона починала сприймати його як небажане нагадування про попередній і занадто цінований чоловіком шлюб. Не допомагало вподобати таке життя й те, що Джо, щоб згаяти час, безкінечно перебирав струни гавайської гітари, наспівував та насвистував примітивні мелодії, які так полюбляли він та його батько. Не сприяло і те, що Гаррі, прийшовши з роботи, часто наносив у дім мастило і тирсу. Це припинилося раптово одного холодного гірського вечора, коли Гаррі прийшов у своєму засаленому спецодязі наприкінці дня, втомлено тягнучи ноги гірською стежкою. Коли він увійшов у хатину, Тула поглянула на нього, скрикнула і виштовхала назад через передні двері. «Зніми ці мерзенні речі, спустись до струмка та вимий себе від бруду», — скомандувала вона. Присоромлений, Гаррі сів на колоду, зняв чоботи, роздягнувся до пари білих бавовняних кальсонів і пошкандибав униз босоніж скелястою стежкою до струмка Боулдер. Із того часу, незалежно від температури чи пори року, Гаррі слухняно купався в струмку та заходив до хатини, несучи чоботи, та з комбінезоном, перекинутим через руку.

Виростаючи, Тула завжди була скарбом своєї сім’ї не лише за красу, що значно перевищувала вроду її близнючки Тельми, чи за непересічний талант скрипальки, а також за вишуканість її смаку та чутливість натури. Вона була настільки винятково вразливою, що всі в її родині вважали, наче дівчина володіє «ясновидінням». Це переконання різко підсилилось, коли вони прочитали газету вранці 15 квітня 1912 року. Попередньої ночі Тула раптово прокинулась, волаючи про айсберги та величезний корабель, що тоне, і людей, котрі кличуть на допомогу.

Тула була освіченою та артистичною, покликаною прагнути більш прекрасних речей, ніж могла запропонувати пшенична ферма. Тепер, коли вона опинилась у Боулдер-Сіті, її нечисленне соціальне оточення складали неосвічені малограмотні дружини лісорубів і шахтарів. Вона що далі, то більше болісно усвідомлювала, якою неймовірно далекою була від будь-яких засобів до здійснення своєї мрії — гордовито сидіти попереду в центрі як перша скрипка у великому симфонічному оркестрі. Вона заледве могла навіть практикувати. Узимку її пальці були занадто холодні, щоб танцювати вгору і вниз по грифу. Влітку вони були такі потріскані та болючі від сухого повітря Айдахо, що вона ледве могла втримати смичок. Її скрипка переважно лежала на полиці в ці дні, волаючи до неї, майже глузуючи, поки вона мила нескінченні купи тарілок і прала брудні підгузки. Речі того штибу призначена була робити її сестра Тельма, а не вона. Натомість, нині Тельма жила комфортно в гарному будинку в Сіетлі. Що більше Тула думала про несправедливість цього, то більша напруга наростала в хатині.

Нарешті одного теплого літнього дня ця напруга скипіла. Тула була вагітною третьою дитиною. Вона провела більшу частину дня рачки, вишкрібаючи соснову підлогу хатини, і її спина пульсувала болем. Наближався час вечері, і вона почала звичну щовечірню роботу, пораючись біля гарячої дров’яної печі, закидаючи скіпки для розпалювання в топку та силуючись отримати достатньо вогню для тяги в комині. Дим вивалив з-під плити і потрапив їй в очі. Коли, нарешті, вогнище запалало, вона заходилася готувати вечерю для Гаррі і хлопчаків. Маючи обмежений бюджет і вбогий вибір продуктів, доступних у магазині компанії, важко було поставити гідну їжу на стіл щовечора. Ще важче було втримати її на столі досить довго, щоб її діти могли добряче попоїсти. Джо ріс як бур’ян і ковтав їжу так само спритно, як Тула готувала її. Тож вона повсякчас хвилювалася, що її рідні хлопчики не отримують достатньо.

Вона почала сердито розпихати каструлі по плиті, намагаючись звільнити місце, не впевнена, що саме збирається готувати. Раптом почувся крик іззовні хатини, а потім довгий, болісний звук плачу — голос малого Майка. Тула впустила горщик на піч та кинулась до вхідних дверей.

Джо був на вулиці — стояв на колінах, доглядаючи за грядкою. Город був чимось на кшталт притулку для нього, місцем, де керував саме він, а не Тула, і це було джерелом його величезної гордості. Коли він приносив кошик свіжих помідорів чи оберемок кукурудзяних качанів до хати, а потім бачив їх на столі за вечерею, це давало йому відчуття, що він робить свій внесок у родину, допомагаючи Тулі та, можливо, загладжуючи те, чим міг дошкулити їй останнім часом. Рухаючись по городу вздовж грядок та вириваючи бур’яни, він обернувся і побачив, що 18-місячний Майк іде позаду, наслідуючи його та вдало висмикуючи напівзрілу моркву із землі. Джо повернувся і гаркнув на нього у гніві, і Майк зайшовся несамовитим криком. За мить Джо глянув на ґанок і побачив Тулу з червоним обличчям, вона закипала від злості. Вона збігла вниз по сходах, схопила Майка із землі, заштовхала його в хатину і грюкнула за собою дверима.

Коли пізно ввечері Гаррі повернувся додому з роботи, Тула чекала його на порозі. Вона зажадала, щоб Гаррі вивів Джо подалі від її очей та дав йому добрячої прочуханки. Натомість Гаррі просто взяв Джо нагору, всадовив його і прочитав довгу нотацію. Тула вибухнула від гніву, узрівши таке. Вона вважала це слабкою дисципліною. Почуваючись, наче в пастці, її відчай зростав, і вона, нарешті, заявила, що не житиме під одним дахом із Джо, мовляв, або він, або вона. Якщо їй судилося лишитися в такому забутому богом місці, як це, Джо мав виїхати. Гаррі ніяк не міг її заспокоїти і не хотів миритися з думкою про втрату другої дружини, та ще й такої прекрасної, як Тула. Він повернувся нагору і сказав синові, що той має виїхати з дому. Джо було десять років.

Рано-вранці наступного дня батько повів його вгору по гужовій дорозі до оббитої гонтом будівлі школи на вершині пагорба. Він залишив Джо сидіти на сходах і пішов поговорити з учителем. Джо сидів і чекав у вранішньому сонячному світлі, паличкою малював кола в порохняві й похмуро спостерігав за стеллеровою сойкою, котра сиділа неподалік на гілці та почала верещати, ніби сварячи його. Минуло чимало часу, поки батько і вчитель вийшли з будівлі школи та потиснули один одному руки. Вони уклали угоду. В обмін на дозвіл ночувати в будівлі, Джо мав рубати досить хмизу для розпалювання та колоти достатньо дров, щоб топити величезний кам’яний камін школи безперервно вдень і вночі.

Так почалося життя Джо у вигнанні. Тула більше не готувала їжу для нього, тож щоранку перед школою і потім знову щовечора він плентався вниз гужовою дорогою до літньої кухні біля підніжжя гори, щоб допомагати кухарці компанії матінці Клівленд в обмін на сніданок і вечерю. Його роботою було носити важкі таці з їжею — тарелі з викладеними високими купами гарячими пиріжками й беконом уранці та м’ясом з паруючою картоплею ввечері — від літньої кухні до прилеглої їдальні, де шахтарі і пилярі в брудних комбінезонах сиділи за довгими столами, вкритими білим обгортковим папером, голосно розмовляли та жадібно ковтали їжу. Коли чоловіки закінчували їсти, Джо перетягав брудний посуд назад у літню кухню. Вечорами він утомлено волочився назад нагору по схилу до школи, щоб нарубати побільше дров, зробити свої шкільні домашні завдання та лягти спати — так міцно, як лишень міг.

Він сам себе прогодовував і вправлявся з цим, але його світ потьмянів, став обмеженим і самотнім. У таборі не було жодного хлопчика його віку, з ким він міг би подружитися. Найближчими та єдиними його друзями з моменту переїзду в Боулдер-Сіті завжди були батько та Гаррі-молодший. Тепер, живучи в будівлі школи, він сумував за часами, коли разом утрьох вони утворювали свого роду конфедерацію для опору зростаючій уїдливості Тули, вислизали потайки за хатину, щоб покидати м’яч серед соснових дерев, або поборюкатися в пилюці, або ж, сидячи за піаніно, награвали свої улюблені пісні, поки жінка була на безпечній відстані, щоб їх не чути. Ще більше він скучив за тими моментами, які проводив наодинці з батьком, коли вони сиділи за кухонним столом та грали в карти, у той час як Тула вправлялася на своїй скрипці, або копирсались під капотом «Франкліна», підтягуючи та налагоджуючи всі частини двигуна, поки батько роз’яснював призначення і функції кожної з них. Найбільше ж він скучив за часами, коли вони з батьком сиділи вночі на ґанку хатини і видивлялися дивовижні падаючі зірки на мерехтливому чорному склепінні нічного неба Айдахо, не мовлячи ні слова, просто були разом та вдихали холодне повітря, чекаючи на падіння зірки, щоб загадати бажання. «Продовжуй дивитися, — сказав би батько. — Будь насторожі. Ніколи не знаєш, коли падатиме зірка. Лише тоді їх не бачиш, коли перестаєш дивитися на них». Джо жахливо сумував за цим. Сидіти самотою на сходинках школи вночі і дивитися на небо наодинці зовсім не здавалося тим самим.

Джо швидко ріс того літа, в основному догори, хоча походи уверх і вниз по горі швидко наростили м’язову масу в ногах і стегнах, а постійні розмахування сокирою в школі та піднімання таць у літній кухні почали виліплювати верхню частину тіла. Він жадібно їв за столом матінки Клівленд. Одначе він досі, здавалося, був зголоднілим за добавкою, і їжа рідко виходила йому з думки.

Якось восени вчитель узяв Джо і решту своїх учнів на природознавчу екскурсію до лісу. Він привів їх до старого, гнилого пня, на якому ріс великий білий гриб — округла кручена маса кремових складок і зморшок. Учитель зірвав гриб із пня, підняв його в повітря та проголосив, що це грибна капуста, або спарассіс кучерявий. Він підкреслив, що цей гриб не просто їстівний, а надзвичайно смачний, якщо його повільно протушкувати. Одкровення, що можна знайти безкоштовну їжу, просто сидячи на пні в лісі, вразило Джо, наче грім. У ту ніч він лежав на своєму ліжку в шкільному будинку, дивлячись на темні крокви нагорі, та роздумував. Напевно, було дещо більше, ніж урок шкільної науки, у відкритті гриба. Якщо просто тримати очі відкритими, як виявилося, можна знайти щось цінне в найнесподіваніших місцях. Фокус був у тому, щоб розпізнати хорошу річ, коли побачиш її, байдуже, якою дивною чи невартісною вона може здатися на перший погляд, та не зважаючи на тих, хто міг просто пройти повз і лишити її позаду.

Розділ 3

Змагання з веслування — заняття незвичайної краси, якому передує жорстоке покарання. На відміну від більшості видів спорту, які залучають переважно конкретні групи м’язів, веслування полягає в інтенсивному багаторазовому використанні практично всіх м’язів тіла, попри те, що весляр, як любив казати Ел Ульбріксон, «змагається на своєму задньому додатку». І у веслуванні ці м’язові зусилля докладаються не через певні інтервали, а у швидкій послідовності, протягом тривалого періоду часу, багаторазово і без перепочинку. Якось після перегляду тренування першокурсників університету Вашингтона репортер «Сіетл Пост-Інтеллідженсера» Роял Брогем виказав здивування безжалісністю цього спорту. «Ніхто жодного разу не взяв тайм-аут у перегонах на човні, — зазначив він. — Там немає змоги зупинитися і вгамувати спрагу ковтком води чи вдихнути повні легені холодного освіжаючого повітря. Ти просто невідривно тримаєш погляд на червоній спітнілій шиї хлопця перед тобою і веслуєш, поки не скажуть, що все скінчилося... Сусіде, це гра не для м’якотілих».

Коли веслуєш, основні м’язи на руках, ногах і спині — зокрема чотириголові, трицепси, біцепси, дельтовидні, найширші м’язи спини, черевного преса, біцепси стегон та сідничні м’язи — виконують більшу частину важкої роботи, рухаючи човен уперед проти безжалісного опору води і вітру. Водночас десятки дрібних м’язів в області шиї, зап’ясть, рук і навіть стоп весь час підлагоджують ці зусилля, тримаючи тіло в постійній рівновазі, щоб зберегти відмінний баланс, необхідний для підтримання судна 60-сантиметрової ширини — приблизно довжина талії людини — на рівному кілі. Результатом усіх цих м’язових зусиль, як у великому масштабі, так і в малому, є те, що організм спалює калорії і споживає кисень зі швидкістю, яка не має собі рівних у будь-якій іншій людській діяльності. Фізіологи, насправді, підрахували, що веслування у 2000-метрових перегонах — олімпійський стандарт — потребує таких самих фізіологічних витрат, як зіграти дві баскетбольні гри поспіль. І це при тому, що перегони тривають усього лише близько шести хвилин.

Хороший весляр чи веслярка, що бере участь у змаганнях високого рівня, має бути в змозі вдихати і споживати аж цілих 8 літрів кисню на хвилину, тоді як у середньому людина здатна прийняти близько 4-5 літрів щонайбільше. У перерахунку на кілограм ваги веслярі-олімпійці можуть вдихати та переробляти стільки кисню, як чистокровний скаковий кінь. Варто зазначити, що не лише ця надзвичайна швидкість споживання кисню має велике значення. У той час як 75-80% енергії, що виробляє весляр у 2000-метрових перегонах, є аеробною та підживлюється киснем, перегони завжди починаються і, як правило, закінчуються жорстким спринтом. Ці спринти вимагають таких рівнів виробництва енергії, які значно перевищують здатність організму виробляти аеробну енергію, незалежно від споживання кисню. Натомість тіло має негайно виробити анаеробну енергію. Це, у свою чергу, продукує велику кількість молочної кислоти, яка швидко накопичується у тканині м’язів. Як наслідок, м’язи часто починають волати в агонії майже від початку гонки і продовжують волати до самого її кінця.

Страждають не лише м’язи. Кісткова система, до якої всі ці м’язи кріпляться, також зазнає величезних навантажень і стресів. Без належного тренування та хорошої фізичної форми, а іноді навіть із ними, спортсмени-веслярі схильні до безлічі недуг у колінах, стегнах, плечах, ліктях, ребрах, шиї і насамперед хребті. Ці травми і скарги різняться від пухирів до важких тендинітів, бурситів, зміщення хребців, дисфункцій обертальної манжети плеча та стресових переломів, зокрема переломів ребер.

Спільним знаменником усіх цих болячок — у легенях, м’язах чи кістках — є нестерпний біль. Та, мабуть, перше і найголовніше, що всі веслярі-початківці мають дізнатися про веслування у верхніх ешелонах спорту: біль є невід’ємною частиною угоди. Питання не в тому, чи буде боляче або наскільки боляче буде. Питання в тому, що ти робитимеш і наскільки добре ти будеш це робити у той час, як біль підступно прийде до тебе.

Усе це незабаром стало більш ніж очевидним для Джо Ранца та інших хлопців, яких відбирали у команду новачків університету Вашингтона восени 1933 року.

Кожного дня після занять Джо проходив довгий шлях униз до гоночної станції. Він одягав футболку і шорти. Він зважувався — то був щоденний ритуал. Зважування задумувались, з одного боку, щоб нагадати хлопцям, що кожен додатковий десяток грамів у човні має бути виправданий виробленою енергією, та, з іншого боку, щоб переконатися, що хлопчики не перетреновувались і не опускались нижче від їх оптимальної ваги. Джо перевіряв дошку, щоб побачити, до якої команди його призначено на цей день, а потім приєднувався до групи хлопців, які юрмилися на дерев’яній рампі перед човновою станцією, щоб послухати, що скаже тренер Боллес перед початком тренування.

У ті перші тижні тема промови Боллеса змінювалася щодня, залежно від факторів, настільки ж непередбачуваних, як і погода в Сіетлі, або від того, які конкретні недоліки в техніці веслування він помітив під час попереднього тренування. Джо скоро відзначив, що в цих повчаннях неодмінно порушувалися дві великі взаємопов’язані теми. Знову і знову хлопці чули, що шлях, на який вони вибрали ступити, був неймовірно важкий, що їхні тіла та моральні риси будуть випробовуватись у найближчі місяці, що лише ті кілька з них, хто володіє надлюдською фізичною витривалістю і моральною стійкістю, будуть гідними носити знак «WS» на грудях, і що до різдвяних канікул більшість із них здадуться, можливо, щоб грати у щось менш фізично та інтелектуально вимогливе, наприклад, футбол. А іноді Боллес говорив про досвід, який змінює життя. Він розкривав перспективи стати частиною чогось більшого, ніж вони самі, знайти в собі те, чим володіють, але ще не знають про це, вирости з хлопчаків у змужнілих чоловіків. Часом він трохи понижував голос, змінював тон та інтонацію і говорив про майже містичні моменти на воді — миті гордості, захоплення і глибокої прихильності до товаришів по команді, моменти, які вони пам’ятатимуть, плекатимуть і переказуватимуть своїм онукам у старості, моменти, які навіть піднесуть їх ближче до Бога.

Якось, поки Боллес говорив із ними, юнаки помітили фігуру, що стояла позаду, тихо спостерігаючи й уважно слухаючи. Чоловік років сорока, високий, як майже всі на човновій рампі, він носив рогові окуляри, за якими ховалися гострі, проникливі очі. Його лоб був високий, і він хизувався дивною стрижкою — його темне хвилясте волосся було довге зверху, але обрізане високо над вухами і навколо голови, так що вуха виглядали завеликими, і здавалося, ніби він носить казанок на маківці голови. Майже завжди він носив фартух теслі, вкритий червоною тирсою і завитками кедрової стружки. Він говорив із чітким британським акцентом — аристократичним акцентом, на кшталт того, що можна почути в Оксфорді чи Кембриджі. Багато хлопців знали, що його звуть Джордж Покок, і він будує гоночні човни на верхньому поверсі човнової станції не лише для університету Вашингтона, а й для веслувальних команд по всій країні. Але жоден із них ще не знав, що більша частина того, що вони тільки-но почули від Боллеса, сама сутність його промов, брала витоки з таємної філософії та глибоких роздумів британця.

Джордж Йомен Покок народився мало не з веслом у руках. Він з’явився на світ у Кінгстоні на Темзі 23 березня 1891 року, у місці з видом на найкращу для веслування воду у світі. Джордж походив із давньої династії суднобудівників. Його дід по батьківській лінії заробляв на життя ремеслом виготовлення гребних човнів для професійних човнярів, які курсували Темзою в Лондоні, надаючи послуги водного таксі та перевезення на поромі, як робили і їхні попередники протягом багатьох століть.

На початку XVIII століття човнярі Лондона започаткували спортивні перегони, влаштовуючи імпровізовані змагання у своїх плоскодонках. То були метушливі та безладні події. Іноді друзі суперників маневрували великими човнами або баркасами, перекриваючи дорогу своїм опонентам, або займали позиції на мостах через іподром, щоб кидати важкі камені у човни супротивників, коли ті пропливатимуть унизу. З 1715 року найдосвідченіші з човнярів також проводили значно шляхетнішу подію — щорічні перегони від Лондонського мосту до Челсі, призом у яких було право носити ефектну барвисту й абсолютно британську регалію: яскраво-малинове пальто зі срібною емблемою, розміром майже з тарілку, пришитою на лівій руці, разом із малиновими бриджами до коліна та білими панчохами. І донині перегони під назвою «Пальто і емблема Доггетта» проходять на Темзі щороку в липні з пишними церемоніями і величчю.

Дід Покока по материнській лінії також працював у суднобудівному ремеслі, проектуючи та будуючи різноманітні малі судна, серед них «Леді Еліс» — секційний човен, виготовлений за спеціальним замовленням, котрий сер Генрі Стенлі використав для пошуку доктора Девіда Лівінгстона в Центральній Африці у 1874 році. Його дядько Білл побудував перший безкільовий човен у своїй суднобудівній майстерні під Лондонським мостом. Його батько Аарон також займався будівництвом гоночних човнів для коледжу Ітона, де сини джентльменів змагалися у веслуванні з 1790-х років. І саме в стародавньому елінгу Ітона, якраз через річку навпроти величного Віндзорського замку, виріс Джордж. У віці 15 років він підписав документи як офіційний підмайстер свого батька і протягом наступних шести років гарував пліч-о-пліч із ним, працюючи ручними інструментами над обслуговуванням та розширенням величезного флоту гоночних човнів Ітона.

Але Джордж не лише будував човни. Він також навчився веслувати на них і робив це дуже добре. Він уважно вивчив веслувальний стиль човнярів Темзи, який характеризувався короткими, але потужними ударами зі швидкою фіксацією і швидким випуском, та адаптував його до цілей човнових перегонів. Стиль, котрий він розробив, як скоро виявилося, багато в чому перевершував традиційні довгі удари веслом, яких навчали в Ітоні. Байдикуючи на Темзі після офіційних тренувань, аристократичні хлопці Ітона виявили, що мають зважати на Джорджа і його брата Діка, хоч ті й були з нижчого соціального класу, бо вони залишали їх у кільватері раз за разом. Тож невдовзі хлопчаки Покок почали давати неофіційні уроки веслування таким особам, як молодий Ентоні Іден, князь Сіаму Праджадіпок та лорд Гросвенор, син герцога Вестмінстерського.

Джордж Покок, у свою чергу, дечого навчився від родовитих хлопців Ітона. За своєю натурою він був схильний робити все, за що брався, на найвищому рівні. Він навчився уміло вправлятися з кожним інструментом, що потрапляв йому до рук у майстерні батька, засвоїв, як веслувати з найбільшою віддачею, та опанував науку будування найелегантніших і найбільш ефективних гоночних човнів. Тепер, почуваючись враженим британськими класовими відмінностями та розмірковуючи над різницею між тим, як говорили він і його батько та хлопці Ітона, він вирішив докласти зусиль, щоб навчитися розмовляти не зі своїм природним акцентом кокні, а з чіткою «освіченою» вимовою юнаків, котрим слугував. І на превеликий подив усіх, йому це вдалося. Його чіткий голос скоро став вирізнятися в елінгу, що було не манірністю, а відправною точкою гордості та демонстрацією його глибокої прив’язаності до вишуканості, точності і до того, що стане прагненням до ідеалу протягом усього життя.

Вражений наполегливістю Джорджа та його здібностями на воді, Аарон Покок ввів його в професійні перегони «Гандикап спортсменів» у Путні на Темзі, коли йому виповнилось 17. Він сказав своєму синові, що той може побудувати свій власний човен для участі в змаганнях із залишків пиломатеріалів у елінгу Ітона, і дав йому кілька порад, котрі Джордж ніколи не забував: «Ніхто не питатиме тебе, скільки часу знадобилося, щоб збудувати човен. Спитають лише, хто його побудував». Тож Джордж заходився ретельно й кропітливо вручну виготовляти човен для одиночного веслування з норвезької сосни і червоного дерева. У Путні він спустив свій човен на воду, низько схилився над веслами і протягом трьох заїздів здобув перемогу над 58 веслярами, повернувшись додому з цілим статком — 50 фунтами призових. Незабаром після цього Дік, брат Джорджа, перевершив його досягнення, вигравши найбільшу з нагород у веслуванні — майже 200-літні перегони «Пальто і емблема Доггетта».

Наприкінці 1910 року Джордж якраз збирався почати тренування для власного виступу на цих перегонах, коли його батько несподівано втратив роботу в Ітоні, звільнений через те, що здобув репутацію занадто поблажливого до чоловіків, котрі працювали з ним. Раптово опинившись без засобів до існування, батько почав шукати роботу в суднобудуванні на берегах Лондона. Джордж і Дік, не бажаючи бути тягарем для нього, зненацька вирішили емігрувати на захід Канади, де, як вони чули, можна було заробити десять фунтів на тиждень, працюючи в лісі. Вони зібрали свої речі і кілька інструментів для суднобудування, витратили свої виграші в перегонах на бронювання квитків третього класу до Галіфакса, сіли на пароплав «Тунісець» та вирушили в плавання із Ліверпуля.

Два тижні по тому, 11 березня 1911 року, перетнувши Канаду залізницею, Пококи прибули у Ванкувер із 40 канадськими доларами на двох у кишені. Брудні, приголомшені та голодні, вони побрели пішки від залізничного вокзалу до цегляного центру міста під холодним похмурим дощем. Це був 20-й день народження Джорджа. Дік був на рік старший. Покинуті раптово й несподівано напризволяще у світі, не знаючи, що робитимуть далі, обидва почувалися ніяково в місці, що здавалося їм примітивним прикордонним містечком, абсолютно відмінним від статечних, але зручних околиць Ітона. Усе ще перебуваючи у володіннях британської корони, вони почувались так, ніби приземлилися на іншій планеті. Врешті, вони знайшли брудну кімнату в будинку в середмісті, винайняли її за 18 доларів на тиждень і відразу ж подалися на пошуки роботи. Маючи в кишенях грошей на оренду лише на два тижні, вони бралися за все, що лишень могли знайти. Дік трудився теслею в місцевій «божевільні», психіатричній лікарні в сусідньому Коквітламі. Джордж пішов працювати в лісозаготівельний табір на річці Адамс за Ванкувером, де, як скоро виявилося, він мав шалено дертися вгору і вниз по горі, намагаючись задовольнити нещадний механічний апетит парового двигуна до дров і води. Через місяць відчайдушного розпилювання деревини й тягання бляшаних відер із водою по два одразу, він звільнився і повернувся до Ванкувера, де отримав відносно легку роботу на судноверфі — таку, де він не мав працювати в одному темпі з паровим двигуном. Але то була безжалісна, небезпечна праця, що незабаром вартувала йому двох пальців.

У 1912 році доля змилувалася над Пококами. Ванкуверський веслувальний клуб, дізнавшись про їхню репутацію в Англії, доручив їм побудувати два одиночні човни по сто доларів за штуку. Пококи відкрили майстерню в старому занедбаному сараї, що плавав на колодах у 45 метрах від берега у вугільному порту, і нарешті відновили те, що було справою їхнього життя — побудову вишуканих гоночних човнів. Вони заходилися невтомно працювати у своїй майстерні внизу, припиняючи роботу лише на ніч, щоб поспати в неопалюваній кімнаті над майстернею.

Умови не були ідеальними. Денне світло пробивалося через дах, а вітер і дощ здригали стіни, проникаючи через широкі проміжки між стіновими панелями. Щоб скупатися, вони пірнали в холодну солону воду гавані з вікна своєї спальні. По питну воду їм доводилося веслувати до громадського джерела в парку Стенлі. Час від часу якір вислизав, і сарай безцільно дрейфував серед океанських лайнерів, що припливали і відпливали, у той час як Пококи спали. При відливі сарай осідав на похилий брудний берег, під кутом двадцять п’ять градусів від носа до корми. Коли прилив повертався, промоклі колоди, на яких стояла конструкція, прихиляли її і швидко присмоктувались до бруду. Джордж пізніше описував повсякденну рутину: «У майстерні піднімалась вода, поки ми знаходили притулок у кімнаті нагорі і пробували оцінити, коли відбудеться наступний акт драми. Зрештою, зі свистом і ревом колоди долали тяжіння бруду і піднімали будівлю, як виринаючого на поверхню підводного човна, і вода виливалась із дверей на кожному кінці. Тоді ми починали працювати знову, аж до наступної зміни відливу та приливу». Тим не менш, брати завершили свою роботу, а оскільки слава про їхню майстерність ширилась по всій Канаді, почали отримувати нові замовлення. До середини 1912 року самі удвох, у віці лише 20 і 21, вони почали відчувати, що мають ґрунт під ногами.

Одного вітряного сірого дня Джордж Покок виглянув у вікно плавучої майстерні й побачив довготелесу і незграбну людину з копицею рудуватого, але сивіючого волосся, що розвівалося на вітрі, котра веслувала так, ніби стояла на ліктях і колінах. Чоловік молотив веслами, як «розгублений краб», як зазначив Джордж. Він явно намагався дістатися до них, хоча, здавалося, йому погано це вдавалось. Веслування було таке незграбне й неефективне, що він мав бути напідпитку, як зробили висновок Пококи. Урешті-решт, вони знайшли багор, зачепили човен чоловіка і притягнули його до майстерні. Коли вони з острахом допомогли йому залізти на борт, він усміхнувся, простягнув свою велику руку і прогримів: «Мене звуть Хірам Конібеар. Я тренер із веслування в університеті Вашингтона».

Конібеар, котрого пізніше назвуть батьком веслування Вашингтона, став тренером команди Вашингтона, бо не було більше нікого, хто би міг узятися за цю роботу, а не тому, що він знав бодай дещицю про веслування. Він був професійним гонщиком-велосипедистом у ті часи, коли цілих 8 чоловіків могли осідлати один багатомісний велосипед і нестись по вибоїстих брудних гоночних трасах у диких сутичках, які часто закінчувалися видовищними і кровопролитними зіткненнями. Він став спортивним тренером університетських команд із футболу та легкої атлетики і, зовсім нещодавно, спортивним тренером чемпіона світу чиказької команди «Уайт Сокс» у 1906 році. Коли він прибув до Вашингтона в 1907 році як наставник легкоатлетичної команди і спортивний тренер футбольної команди, його єдиним досвідом у веслуванні були чотири тижні літа 1905 року, коли він тренував хлопців на чотиривесельному баркасі на озері Чаутоква в Нью-Йорку. Одначе у 1908 році він зайняв посаду тренера веслувальної команди, більш-менш за замовчуванням, замінивши пару добровольців, що працювали неповний день.

Конібеар був, за словами тих, хто його добре знав, «простим, прямим і безстрашним». Він напав на свою нову роботу з характерним захватом, який Джордж Покок пізніше назвав «займистим ентузіазмом». Не маючи тренерського досвіду, він бігав угору і вниз берегами озера Вашингтон та кричав на своїх хлопців у мегафон, вільно змішуючи сленг бейсболу з термінологією веслування і великою добіркою буйної ненормативної лексики. Він лихословив так голосно, так часто і так барвисто, що ображені жителі берегів озера незабаром почали скаржитися до університету. Будучи переконаним, що тренування у веслуванні має бути більш науково обґрунтованим, він засиджувався над книгами з анатомії і фізики. Потім він поцупив людський скелет із біологічної лабораторії, прив’язав його на місце веслувальника, прикріпив його руки дротом до держака мітли й уважно спостерігав за його рухами, у той час як його студенти-помічники маніпулювали ним для імітації різних ударів веслами. Переконавшись, що був на правильному шляху в механіці спорту, він зосередився на самих човнах. Команда Вашингтона покладалася на човни, збудовані вдома, багато з яких були помітно бочкоподібні і повільні, деякі мали звичку розвалюватися, якщо на них сильно гребли, а один мав дуже кругле дно і був настільки схильний до перекидання, що Гомер Кірбі, загребне весло команди 1908 року, сказав, що для того, щоби втримати його на рівному кілі, треба зробити проділ на голові точно посередині та розподілити жувальний тютюн рівномірно між щоками.

Тепер Конібеар хотів щось на зразок човнів, які виробляли в Англії: довгих, гладеньких, елегантних і швидких. Дізнавшись, що пара англійських суднобудівників оселилася на півночі, у Ванкувері, він подався їх шукати.

Знайшовши їх плаваючу майстерню у вугільному порту, він сказав Пококам, що планує створити справжній веслувальний флот. Йому треба було купити флот із, можливо, 50, але не менш ніж 12 восьмивесельних човнів. Конібеар хотів, щоб Пококи переїхали до Сіетла негайно, де він дасть їм майстерню на території студентського містечка — суху майстерню на твердій землі, у якій можна збудувати флот.

Приголомшені, але задоволені від розміру потенційного замовлення, Пококи відвідали Сіетл, а потім телеграфували своєму батькові в Англію, щоб поквапився до Вашингтона, де вони знайшли достатньо роботи для них трьох. Лише тоді, як Аарон був на шляху через Атлантичний океан, Джордж і Дік отримали від Конібеара лист, що їх протверезив. Як з’ясувалося, він мав достатньо коштів, щоб купити одного човна, а не 12. Коли батькові сказали про невдачу, Аарон сухо відповів синам: «Ви маєте пам’ятати, що містер Конібеар — американець».

Незважаючи на вкрай знижені очікування, незабаром Пококи влаштувалися в студмістечку Вашингтона, і Хірам Конібеар почав розуміти, що він найняв дещо більше, ніж досвідченого суднобудівника в особі Джорджа Покока. Коли той почав спостерігати за веслярами команди Вашингтона на воді, він швидко помітив вади й недоліки в механіці їхнього ходу, котрі не могли виправити жодні махінації зі скелетом. Спочатку він мовчав, не схильний за своєю натурою давати непрохані поради. Але коли Конібеар почав питати в Пококів їхню думку про веслування своїх хлопців, Джордж поступово заговорив. Він почав навчати Конібеара елементів удару, який він перейняв від човнярів на Темзі в дитинстві і якого вчив юнаків у Ітоні. Конібеар жадібно слухав, швидко вчився, і те, що потім стало називатися «хід Конібеара», найближчим часом розвинулось із цих обговорень. Цей хід характеризувався коротшим прогином тіла назад, швидшим підхопленням весла та коротшим, але потужнішим притягненням весла у воді. При цьому веслярі сиділи більш вертикально в кінці удару, готові ковзати вперед і починати наступний удар швидше, з меншими метушнею і морокою. Він помітно відрізнявся від веслувального ходу з перебільшеним прогином тіла і довгим відновленням, що протягом чималого часу використовувався східними університетами (у тому числі й Ітоном), і почав майже відразу давати результат — перші значні перемоги Вашингтона. Незабаром навіть східні університети взяли до уваги хід Конібеара, намагаючись з’ясувати, як щось, настільки неортодоксальне, може бути таким успішним.

Конібеар помер лише кілька років по тому, у 1917 році, коли виліз надто далеко по гілці, тягнучись за сливою на дереві у своєму дворі, і зірвався униз головою об землю. До того часу, однак, Вашингтон став серйозним суперником на Західному узбережжі, гідним супротивником для Стенфорду, Каліфорнії і Британської Колумбії, досягнувши ледь не того, про що мріяв Конібеар — створити команду «Корнелл Тихого океану».

Після Першої світової війни Дік Покок переїхав на схід, щоб будувати човни для Єльського університету, у той час як Джордж залишився в Сіетлі, і замовлення на його вишукано змайстровані човни посипалися з усієї країни. Протягом наступних кількох десятиліть тренери і команди Вашингтона, що змінювали одна одну, дійшли висновку, що англієць, котрий спокійно працює на верхньому поверсі їхньої човнової станції, може багато чого навчити їх у веслуванні. Вони дивилися на нього, як на щось нове під сонцем — те, що, говорячи сучасною мовою, можна було б назвати як веслувальний «фанатик». Його розумінню деталей спорту — фізики води, дерева і вітру, біомеханіки м’язів і кісток — не було рівних.

Але вплив Покока не закінчувався майстерністю у технічному боці спорту. Він лише починався з неї. Протягом багатьох років, коли він бачив одне за іншим наступні тренування веслярів, які приходили і йшли, коли він спостерігав, як надзвичайно дужі і горді хлопці прагнуть осягнути дошкульні тонкощі свого виду спорту, коли він вивчав їх і працював із ними, наставляв їх і слухав, як вони розкривають свої мрії і зізнаються у своїх недоліках, Джордж Покок багато чого дізнався про серця і душі юнаків. Він навчився бачити надію там, де хлопець думав, що не було жодної надії, бачити майстерність там, де вона затьмарювалася власним его або занепокоєнням. Він помітив крихкість довіри і спокутну силу віри. Він виявив міцність тонких ниток прихильності, які іноді виростали між парою молодиків або серед цілої команди, що чесно прагнула зробити усе якнайкраще. І він прийшов до розуміння того, як ці, майже містичні зв’язки довіри і любові, якщо правильно їх плекати, можуть підняти команду над буденністю та перенести її до місця, де дев’ять хлопців якимось чином стануть одним цілим — річчю, яка не може бути цілком визначена, річчю, що перебуває настільки в гармонії з водою, і землею, і небом над ними, що їхні веслувальні зусилля зміняться на екстаз. Це була рідкісна річ, свята річ, на яку можна лише благоговійно сподіватися. І за роки після приїзду до Вашингтона Джордж Покок непомітно став її первосвящеником.

Багато років по тому рульовий команди Вашингтона підсумував настрій сотень хлопців, які відчули його вплив: «У його присутності команда Вашингтона завжди стояла, бо він символізував те, при чому діти Божі завжди стоять».

Кожного дня, після того як Том Боллес закінчував промову, і Джордж Покок пробирався назад у свою майстерню, хлопці витягували довгі весла з білими лопатями зі стійок, несли їх униз до води і готувалися до веслування. Вони були геть не готові ступити в делікатні межі гоночного човна, тому чекали черги, щоб сісти на поважний тренувальний баркас «Старий Нерон». Це судно — широка шаланда з пласким дном та довгим містком, що спускався донизу всередину, і місцями для 16 веслярів-початківців, слугувало за початковий полігон для першокурсників із 1907 року, практично протягом усіх 30 років, упродовж яких Вашингтон підтримував програму з веслування.

Щойно першокурсники 1933 року змахнули веслами в перші кілька днів, Том Боллес і Ел Ульбріксон покрокували вгору і вниз за «Старим Нероном» у сірих фланелевих костюмах і фетрових капелюхах. Ульбріксон переважно просто тихо спостерігав за хлопцями, досі прицінюючись до них. Боллес, проте, безупинно репетував на них — то схопити весло таким чином, а не іншим, то вирівняти весла перпендикулярно до води, то виструнчити спину, то зігнути чи випрямити коліна, то потягнути сильніше в один момент, щоб полегшити інший. Це збивало з пантелику і виснажувало. «Старий Нерон» призначався, зокрема, для управління хлопцями, які за темпераментом ще не були скроєні в одну команду, — «пестунчиків», як їх називав Ульбріксон, щоб до того, як вони зрозуміють це, ті не могли зламати дорогі весла і гоночні човни. Хлопці напружувались, тужилися й хапали ротом повітря, але попри всі їхні зусилля, рухали «Старого Нерона» поволі та хаотично з Коси на хвилястий простір озера Вашингтон. Намагаючись всотати уроки та досвід і синхронізувати свої зусилля, вони жили в постійному страху зробити якусь із багатьох кричущих помилок, на які їм продовжував вказувати Боллес.

Одна помилка, зокрема, не потребувала наганяю. Скоро хлопці дізналися, що якщо лопаті весла увійшли у воду занадто глибоко, під неправильним кутом або невчасно з іншими, або якщо залишилися у воді на частку секунди довше у кінці ходу, вони мали шанс «зловити краба»: весло несподівано й безповоротно застрягало у воді, знерухомлене так міцно, ніби якесь гігантське ракоподібне дотягнулося з глибин і заволоділо лопаттю, швидко вхопивши її. «Старий Нерон» продовжував рух, але весло — ні. Хлопця, що тримав весло, воно або сильно вдаряло в груди і вибивало з місця, або, якщо він налягав на весло занадто довго, безцеремонно катапультувало його у воду. Таким чином будь-який удар веслом давав кожному хлопцю можливість мокрої, холодної і ефектної привселюдної форми приниження.

З усіх новачків єдиним, хто хоч раз у житті вдарив веслом по воді, був Роджер Морріс. Перед Великою депресією сім’я Морріс зберегла невелику сільську хатину на західному боці острова Бейнбридж у Пьюджет-Саунд. Хлопчиком Роджер гаяв свої літа, ліниво веслуючи в затоці Манзаніта, прекрасній блакитній бухті, розташованій з підвітряного боку Олімпійських гір. Але він був високим і сильним та, коли хотів, міг би заплисти значно далі в цій гребній шлюпці, що він і довів одного дня, коли йому було 12 років. Страждаючи від зубного болю і бажаючи повернутися до затишку свого будинку в районі Сіетла Фремонті, він веслував 24 кілометри на північ через проїзд Агат, 10 кілометрів на південний схід по відносно відкритій воді П’юджет-Саунд, серед вантажних суден і поромів, а потім на схід через Баллард Локс, де вклинив свою маленьку гребну шлюпку серед траулерів на лосося, буксирів і плотів із колод та проплив через затоку Селмон, щоб нарешті увійти в будинок на превеликий подив своєї матері. Але на борту «Старого Нерона» Роджер швидко виявив, що його стиль веслування вільним ходом був швидше перешкодою, ніж перевагою, коли довелося оволодівати веслувальним стилем, котрий викладали Том Боллес та Ел Ульбріксон у 1930 роки.

Жодному з першокурсників, насправді, не було легко освоїти його. Для досягнення навіть помірно гладкого й потужного удару вони мали навчитися виконувати низку точно розрахованих і ретельно скоординованих рухів. Сидячи обличчям до корми човна, кожен хлопець починав із того, що схиляв груди над колінами, стискаючи ручку одного довгого весла обома руками, витягнутими перед собою. На початку удару, «захоплення», він опускав лопать свого весла у воду й сильно нахиляв тулуб назад до носової частини човна, тримаючи спину прямою. Коли його плечі ставали вертикально над центром тіла, він починав «рух ніг», пересуваючи ноги вперед, а його місце ковзало в напрямку носа на змазаних полозах під ним. Одночасно він тягнув весло до грудей проти опору води, вкладаючи в удар усі об’єднані зусилля м’язів рук, спини і ніг. Щойно весло наближалося до грудей, і спина нахилялась на 15 градусів по відношенню до носа, він досягав повною мірою «прогину». Потім починав «вивільнення». Він опускав руки до талії і витягав лопать із води швидко й рішуче, одночасно крутячи зап’ястям руки, найближчої до води, для того щоб розвернути лопать паралельно до поверхні води. Далі, щоб почати «відновлення», він обертав плечі вперед і штовхав руки в напрямку корми проти весла, тягнучи коліна вгору до грудей і, таким чином, просуваючи своє тіло вперед на полозах та повертаючись до положення навпочіпки, з якого починав. Нарешті, коли човен рухався вперед під ним, він знову повертав весло, щоб розмістити його перпендикулярно до поверхні для наступного захоплення, опускав його акуратно назад у воду саме в той самий момент, що й інші хлопці, і негайно повторював усю процедуру знову й знову саме в тому темпі, до якого закликав рульовий через маленький мегафон, закріплений на його голові. Виконаний правильно, цей процес рухав човен уперед по воді плавно і потужно. Але він мав бути здійснений як єдиний безперервний і невпинний цикл розкручування і скручування тіла. Він мав бути виконаний швидко і точнісінько у той самий спосіб — із тією ж швидкістю і з таким само обсягом прикладеної сили, — у який і всі інші в човні мали його виконати. Це було шалено важко, так, ніби вісім чоловіків, стоячи на плаваючій колоді, що грозиться перекинутися, мали вдарити вісім м’ячів для гольфу в один і той самий момент, із точно однаковою силою, направляючи м’яч у абсолютно ту ж точку на газоні, і мали робити це знову й знову, раз на дві або три секунди.

Тренування тривали протягом трьох годин кожного дня, і коли дні зробилися коротші, вони розтягувалися до темних і більш холодних вечорів жовтня. На той час, коли хлопці виходили з води щовечора, їхні долоні були вкриті пухирями і кровоточили, руки і ноги пульсували, спини боліли, а тіла були наскрізь просякнуті липкою сумішшю поту і води з озера. Вони ставили весла у стійки, розвішували свій одяг для веслування на просушування у шафки в човновій станції, які прогрівалися парою, переодягалися та починали довгий шлях на пагорб назад до студмістечка.

Щовечора Джо Ранц із наростаючим задоволенням відзначав, що все менше хлопців здійснюють цей підйом. Також він помітив ще одну річ. Першими відпали хлопці в бездоганно випрасуваних брюках і щойно відполірованих черевиках. У той час, коли фото успішних веслярів з’являлися на обкладинках «Лайф» і «Сетердей Івнінг Пост», університетська команда здавалася для багатьох із них шляхом побудови свого соціального статусу та поваги на території студмістечка. Але вони не розраховували на надмірні фізичні та психологічні вимоги цього спорту. Коли Джо йшов униз до човнової станції кожного дня, він бачив дедалі більше знайомих хлопців, які покинули свої човни та лежали, розвалившись на траві перед бібліотекою «Саззалло», кидаючи швидкі погляди йому услід. Біль брав своє, але Джо добре справлявся з ним. Біль не був чимось новим для нього.

Розділ 4

Бурхливої ночі в листопаді 1924 року Тула Ранц почала народжувати у своїй хатині на шахті «Золото- та рубіновидобувної компанії Айдахо». Вона лежала, стогнучи, в ліжку, а Гаррі вирушив за лікарем у Боннерз Феррі, штат Айдахо, за 28 кілометрів по звивистих гірських дорогах. Невдовзі він наткнувся на розмитий міст на єдиній дорозі з міста. Із допомогою декількох шахтарів він відновив міст, дістався до Боннерз Феррі та повернувся якраз вчасно, щоб лікар прийняв його першу дочку Роуз. Але це тривало цілісіньку ніч.

Це стало останньою краплею для Тули. З неї було досить хатини, досить шахти та досить Айдахо. Через кілька тижнів вони спакувалися у «Франклін», забрали Джо зі школи, поїхали до Сіетла та оселились у підвалі будинку батьків Тули на Алкі Пойнт. Уперше цього року вся сім’я зібралась під одним дахом.

Одначе справи не повернули на краще. Тула з іще одним немовлям, яке потребувало постійного піклування, не стала щасливішою в тісноті їхнього підвалу, ніж була в хатині. І знову Джо, здавалося, увесь час найбільше заважав і дратував її. Тому коли Гаррі отримав роботу механіка в лісозаготівельній компанії «Хама Хама» на каналі Худ, на відстані півдня їзди на захід від Сіетла на машині чи поромі, Джо теж довелося виселитися. Гаррі влаштував сина, все ще 10-літнього, жити з родиною Шварц недалеко від лісозаготівельного табору.

До 1925 року Гаррі накопичив трохи грошей на роботі в «Хама Хама» і сплатив початковий внесок за майстерню з ремонту автомобілів і шин у Секвімі, на північному боці півострова Олімпік. Майстерня розташовувалася в самому центрі на вулиці Вашингтон, головній магістралі через усе місто, акурат на шляху всякого туриста, що мандрував із Сіетла в Порт-Анджелес або далі на півострів. Це здавалося вдалим місцем, окрім того, воно повертало Гаррі до роботи, яку він любив найбільше — порпатися в автомобілях. Уся сім’я переїхала в невелику квартиру над магазином. Джо вступив до школи Секвіма. Він проводив вихідні, допомагаючи батькові в роботі з автомобілями, пораючись із карбюраторами та навчаючись вулканізувати гуму, почасти, від палкого бажання практикувати свої все більші здібності до механіки, а частково через прагнення не мозолити очі Тулі. Коли мер Секвіма ущент розбив батькового «Франкліна», витріщившись на дівчину, що проходила повз, та розламав його дерев’яний каркас, він купив Гаррі нову модель, і той дав Джо старого «Франкліна», щоб хлопець міг вчитися, ремонтуючи його. Друга дочка, Поллі, народилася того ж року, й оскільки бізнес пішов на лад, Гаррі купив ферму — 65 гектарів землі із пнями від нещодавньої вирубки лісу на північний захід від міста. Там він почав власноруч зводити великий будинок.

Секвім простягнувся на широкому просторі прерії між покритими снігом Олімпійськими горами на півдні і широкою блакитною протокою Хуан-де-Фука на півночі. Острів Ванкувер було видно просто на горизонті. Розташована з підвітряного боку гір, укрита від штормів, що циркулюють на Тихому океані, з південного заходу ця місцевість була значно менш дощова, ніж більшість земель на заході Вашингтона, і небо було частіше блакитне ніж сіре. Клімат тут, насправді, був настільки посушливий, що перші поселенці знаходили кактуси, котрі росли в кількох місцях. Це було таке місто, де люди збиралися разом на вихідних, щоб будувати нову церкву, проводити недільні громадські заходи з морозивом чи постукати підборами, танцюючи кадриль у суботу ввечері. У Секвімі м’ясник також міг бути добровольцем-пожежником, котрий рятував ваш будинок чи комору від вогню, або сусідом, що допомагав відновити його. Це було місце, де тутешні жінки із сусіднього племені Джеймстаун С’Клаллам могли ділитися рецептами з дружиною протестантського пастора за чашкою кави в кафе Драйка, де старенькі мешканці сиділи перед поштовим відділенням у суботу, цвиркаючи коричневі пасма слини від жувального тютюну в стратегічно розташовані плювальниці, де хлопчаки могли продавати поцуплені з місцевих городів дині Гонолулу Піту в його вантажівці з фруктами, припаркованій на вулиці Сіл, де дітлахи могли вештатись по м’ясному ринку Лемана й отримати безкоштовний хот-дог у булочці лиш тому, що виглядали голодними, або де вони могли зазирнути в аптеку Брайтона й дістати цукерку за те, що сказали «будь ласка».

Будинок, який заходився будувати Гаррі серед пнів за містом, став працею в безкінечному процесі. Зі зрошувального каналу, що витікав із сусідньої річки Дандженесс, Гаррі із допомогою Джо нелегально вирив канаву для відводу води. Далі батько спорудив лісопилку, яка живилася енергією від відведеної ним води. Він зрубав кілька кривих дерев, залишених лісозаготівельною компанією, що недавно позбулась своєї власності, та напиляв достатньо грубо порізаних колод для каркаса двоповерхового будинку і прилаштував кедровий сайдинг для його обшивки. Гаррі і Джо зібрали гладкі річкові камені з Дандженесс і ретельно звели величезний кам’яний камін. Будинок був ще тільки напівзавершений, коли батько вирішив продати автомайстерню і переїхати із сім’єю на ферму.

Протягом наступних кількох років Гаррі і Джо продовжували забивати цвяхи, як мали трохи часу. Вони побудували широкий ґанок і сарай для дров, курник, що найближчим часом став домівкою для більш ніж 400 курей, і похилений корівник для доїння півдесятка корів, що паслися серед пнів. Гаррі змайстрував маховик і генератор для водяного колеса, що живило енергією його лісопилку, провів електричний дріт до будинку і підвісив лампочки під кроквами. Коли постачання води з арика зростало чи спадало, освітлення мерехтіло, вимикалось і вмикалось, то блимало яскравіше, то тьмяніло. Але йому ніяк не вдавалося закінчити будинок.

Для Джо стан будинку не мав жодного значення. Він знову отримав подобу рідного дому і новий світ для дослідження. Позаду будинку був луг майже на півгектара, вкритий влітку килимом із солодких суниць. Навесні вода текла по водяному колесу батька з такою силою, що вимила озерце майже 3 метри глибиною і 7 з половиною метрів довжиною. Незабаром лосось, сьомга і форель із Дандженесс проклали шлях угору по арику і збирались зграйками у ставку. Джо спорудив сітку на довгій жердині й щоразу, коли хотів риби на вечерю, просто брав сітку, ішов за будинок, відбирав рибу та витягав її. Ліси відразу за фермою були повні ведмедів і пум. Це турбувало Тулу і змушувало, ясна річ, нервувати через маленьких дітей, але Джо був у захваті, коли чув, як ночами ведмеді з плескотом ловлять рибу в ставку або як верещать пуми, зустрічаючи своїх одноплемінників у темряві.

Джо був хорошим і популярним школярем. Однокласники вважали його доброзичливим, розкутим, завжди готовим пожартувати та веселим компаньйоном. Проте деякі з них, хто знав його краще, виявили, що він може раптом несподівано стати похмурим — ніколи не злостивим чи ворожим, але застережним, так ніби існувала та його частина, яку він хотів лишити недоторканою.

Особливо хлопець був улюбленцем міс Флатебо, вчительки музики. Завдяки обміну й щедрості кількох друзів, він незабаром заволодів пошарпаною колекцією старих струнних інструментів — мандоліною, кількома гітарами, старою укулеле і двома банджо. Сидячи на ґанку після школи, а також щовечора, коли домашні завдання були зроблені, він займався музикою — хлопець терпляче й ретельно сам учився уміло грати на кожному з інструментів. Він узявся щодня носити одну з гітар у шкільний автобус. Джо сидів позаду, граючи і співаючи пісні, котрі любив, — гамірливі мелодії з актів водевілів, які чув по радіо, довгі комічні балади і сумні ритмічні ковбойські пісні. Він розважав інших школярів, приваблюючи їх цілими групами на задню частину автобуса, де вони слухали і співали разом із ним. Невдовзі він помітив, що має одну особливу шанувальницю, прегарну струнку дівчину на ім’я Джойс Сімдарс, із білявими кучерями, носом ґудзиком і чарівною усмішкою, котра все частіше сідала поруч із ним, співаючи разом в ідеальній гармонії двох душ.

Для Джо Секвім ставав мало не раєм. Для Тули, проте, це було ще одне розчарування, лише незначне поліпшення у порівнянні з Боулдер-Сіті, підвалом її батьків чи квартирою над автомайстернею. Ув’язнена в напівзбудованому домі, оточеному гниючими пнями і дикими тваринами всіляких видів, вона почувалася, як завше, далекою від вишуканого життя, яке вона уявляла для себе. Усе, що було пов’язане з життям ферми, приголомшувало її: щоденне доїння корів, всюдисущий запах гною, невпинний збір яєць, щоденне чищення сепаратора вершків та завжди мерехтливі лампи, що звисали з крокв. Вона зневажала нескінченне рубання хмизу для розпалювання дров’яної печі рано-вранці і пізно ввечері. А ще жінка була постійно роздратованою Джо, його друзями-підлітками та їхніми імпровізованими музичними групами на широкому ґанку, що галасували вдень і вночі.

Усі ці нещастя, здавалося, зійшлися в один страхітливий момент одного туманного зимового ранку, коли Тула відвернулася від дров’яної печі із залізною сковородою, повною гарячого свинячого жиру, картоплі та цибулі, і заточилася об Гаррі-молодшого, який лежав на спині на підлозі. Вона впустила сковороду та її вміст просто на шию і груди хлопчика. Мати та син залементували воднораз. Гаррі вибіг із дверей, зірвав із себе сорочку і кинувся у сніжний замет, але шкоди вже було завдано, його груди були жахливо обпечені й покрилися пухирями. Він вижив, але лише після того, як захворів на пневмонію, пролежав довгі тижні в найближчій лікарні та пропустив цілий рік у школі.

Після цього становище знову почало погіршуватися для всієї родини. Восени 1929 року в житті Джо з’явилася діра. Родинний дім Джойс Сімдарс згорів дотла в ніч на 29 вересня, у той час як сім’я була далеко. Джойс вислали жити з тіткою у Грейт-Фоллс, штат Монтана, поки будинок буде відновлений. Несподівано поїздка на автобусі до школи перестала бути тим, чим була раніше.

Через місяць прийшло значно серйозніше лихо. Сільське господарство США вже восени було в жахливому стані протягом якогось часу. Величезні надлишки пшениці, кукурудзи, молока, свинини та яловичини, що вироблялися на Середньому Заході, спричинили крах цін на сільськогосподарські товари. Пшениця давала прибутку тільки на одну десяту від того, що приносила 9 чи 10 років тому. В Айові за бушель (35 літрів) кукурудзи давали менше, ніж коштувала пачка жувальної гумки. І обвал цін став поширюватися на Далекий Захід. Справи в Секвімі ще не були такими поганими, як на Великих рівнинах, але стало досить важко. Фермі Ранців, як і безлічі інших по всій країні, досі насилу вдавалося залишатися прибутковою. Але взявши «Секвім Прес» за 30 жовтня і прочитавши про те, що відбулося в Нью-Йорку протягом останніх кількох днів, Гаррі і Тула Ранци зрозуміли з холодною впевненістю, що світ безповоротно змінився, та вони не будуть ще довго захищені від шторму на Уолл-стріт навіть у Секвімі, далекому північно-західному закутку країни.

Протягом наступних кількох тижнів події продовжували розгортатись у будинку Ранців на Сілберхорн-Роуд. Через тиждень після фінансового краху щодня на фермі почали з’являтися дикі собаки. Десятки сімей просто покинули свої будинки і ферми у Секвімі тієї осені, і багато хто залишав собак напризволяще. Тепер вони зграями ганялися за коровами по всій фермі Ранців, нещадно кусаючи їх за ноги. Ревучи, бідолашні корови незграбно тупали серед пнів, поки не виснажились та не перестали давати молоко, яке було основним грошовим продуктом ферми. Два тижні по тому норки прокралися до курника і загризли десятки курей, залишаючи їхні криваві трупи зваленими по кутках. За кілька днів вони зробили це знову, майже ніби як для спорту, і тепер виручка від яєць значно скоротилася. Гаррі-молодший пізніше скаже про події тієї осені: «Все просто завмерло у воді. Це було так, ніби хтось сказав Богу: «Переслідуй їх!»

Якось пізнього дощового вечора в листопаді шкільний автобус випустив Джо, коли пітьма вже обволікала будинок. Ідучи доріжкою до будинку, переступаючи через вибоїни, повні дощової води, Джо помітив «Франклін» батька, з працюючим двигуном та пір’їнами білого диму, що розліталися із вихлопної труби. Щось було прив’язане до даху автомобіля з тентом над ним. Наблизившись, він побачив, що молодші діти сидять на задньому сидінні серед валіз і видивляються на нього через запітнілі вікна. Тула сиділа на передньому сидінні, уп’явшись очима прямо перед собою та дивлячись на будинок, де на ґанку стояв Гаррі, спостерігаючи, як підходить Джо. Хлопець піднявся сходами ґанку. Обличчя батька було витягнуте і бліде.

— Що сталося, татку? Куди ми їдемо? — пробурмотів Джо.

Гаррі подивився вниз на дошки опалубки ґанку, потім підняв очі й уп’явся поглядом у темний, вологий ліс поверх плеча Джо.

— Ми не можемо зостатися тут, Джо. Тут уже нічого не поробиш. Тула не залишиться, у жодному разі. Вона наполягає.

— Куди ми їдемо?

Гаррі повернувся, щоб зустрітися очима з Джо.

— Я не впевнений. Зараз у Сіетл, потім, можливо, в Каліфорнію. Але, сину, річ у тому, що Тула хоче, щоб ти зостався тут. Я хотів би лишитися з тобою, але я не можу. Маленьким дітям батько потрібен більше, ніж тобі. Ти в будь-якому випадку вже добре підріс.

Джо завмер. Погляд його сіро-блакитних очей прикипів до обличчя батька, несподівано порожнього й невиразного, як камінь. Приголомшений, намагаючись зрозуміти те, що він тільки-но почув, не в змозі говорити, Джо простягнув руку і поклав її на необтесані кедрові перила, намагаючись здобути рівновагу. Дощова вода, що стікала з даху, розбризкувалась унизу в бруді. Шлунок Джо рвонувся. Нарешті, він пробурмотів: «Але чи не можу я просто поїхати з тобою?»

— Ні. Це не спрацює. Послухай, синку, чи не єдина річ, яку я насправді зрозумів про життя — це те, що якщо ти хочеш бути щасливим, маєш навчитися стати щасливим самостійно.

Із цими словами Гаррі ступив назад до машини, заліз у неї, закрив двері і поїхав униз по доріжці. На задньому сидінні Майк і Гаррі-молодший заглядали через овальне дзеркало заднього вікна. Джо дивився, як червоні задні фари віддалялися та зникали в темній завісі дощу. Він повернувся, зайшов до будинку і зачинив за собою двері. Усе це зайняло менше від п’яти хвилин. Дощ тепер гримів по даху. Будинок був холодний і вогкий. Лампи, що звисали з крокв, спалахнули на мить. Потім потьмяніли та залишились погаслими.

Дощ усе ще дріботів об дах напівзбудованого будинку в Секвімі, коли Джо прокинувся наступного ранку. Вночі прилетів вітер і стогнав у верхівках смерек за домом. Джо лежав у ліжку протягом тривалого часу, слухаючи вітер, згадуючи ті дні, які він провів, лежачи в ліжку в мансарді тітки в Пенсильванії та слухаючи з віддаля скорботний звук поїздів, зі страхом і самотністю, що обтяжували його, тиснули на груди та штовхали на матрац. Те відчуття повернулось. Він не хотів вставати, його навіть не обходило, чи він коли-небудь встане.

Одначе, врешті-решт, він підвівся, розпалив багаття в дров’яній печі, поставив воду кип’ятитися, посмажив бекон і зробив собі каву. Дуже поволі, поки він з’їв бекон, та кава прояснила розум, запаморочення в голові почало зникати, і Джо зрозумів, що підходить до нового осмислення. Він відкрив очі і вхопився за нього, збагнув усе відразу і з’ясував, що воно прийшло разом із запеклою рішучістю, відчуттям наростаючого вирішення. Він був утомленим від того, що опинився в такому становищі — наляканий і ображений, покинутий, безкінечно питаючи себе, чому. Що б не трапилося на його шляху, він не збирався допустити, щоб будь-що подібне повторилося. Відтепер він ітиме своїм власним шляхом, знайде свою власну дорогу до щастя, як і сказав його батько. Він доведе своєму батькові і собі, що може зробити це. Він не стане відлюдником. Джо занадто любив інших людей для цього, і друзі могли допомогти йому відвернути самотність. Він ніколи не дозволить собі знову залежати ні від них, ні від своєї сім’ї, ані від будь-кого іншого у власному відчутті того, ким він є. Він виживе і зробить це самостійно.

Запах і смак бекону потужно стимулювали апетит, і він усе ще був голодним. Джо встав і почав копирсатись у кухні, щоб провести інвентаризацію. Там знайшлося не так багато — кілька пакетів вівсянки, банка маринованих огірків, трохи яєць від курей, що пережили атаки норок, півголовки капусти і трохи болонської ковбаси в холодильнику. Не бозна-скільки для 15-річного хлопця, який уже наближався до зросту 1.80 метра.

Він приготував трохи вівсянки і сів думати далі. Батько завжди вчив його, що кожна проблема має рішення. Але він завжди підкреслював, що іноді рішення було не там, де люди зазвичай очікували на нього, що, можливо, доведеться заглядати в найнесподіваніші місця та думати по-новому і творчо, щоб знайти відповіді, які шукаєш. Він пам’ятав про гриби на гнилих пнях у Боулдер-Сіті та зрозумів, що зможе вижити самотужки, якщо просто буде насторожі й триматиме очі відкритими для можливостей та не дозволить, щоб його життя диктувалося думкою інших людей про те, що він мав робити.

Протягом наступних кількох тижнів і місяців Джо почав учитися повністю самостійно піклуватися про себе. Він забив залізні стійки в землю, щоб укріпити курник проти майбутніх нападів норок, і цінував ті кілька яєць, які збирав щоранку. Хлопець промишляв у мокрих лісах за грибами і завдяки недавнім дощам назбирував їх цілі корзини — гарних рифлених помаранчевих лисичок і жирних, м’ясистих королівських боровиків — та смажив на свинячому жирі, який Тула зберігала в бляшанці. Він зібрав останні осінні ягоди ожини, виловив сіткою останню рибу зі ставка за водяним колесом, зривав крес-салат, додавав ягоди і готував із них салати.

Проте ягід і крес-салату вистачило лише на деякий час. Було ясно, що йому потрібні якісь гроші в кишені. Він їхав до центру міста в старому залишеному батьком «Франкліні» і паркував його на вулиці Вашингтона, де сидів на капоті, грав на своєму банджо і співав, сподіваючись на зайві дрібні гроші від перехожих. Але незабаром виявилось, що у 1929 році не було такого поняття, як зайві дрібні гроші.

Катастрофа почалася на Уолл-стріт, але швидко підкосила все суспільство від узбережжя до узбережжя. Центр Секвіма спорожнів. Державний банк міста ще був на плаву, але його падіння було справою кількох місяців. Що далі, то більше магазинів щодня забивали дошками свої вітрини. Поки Джо співав, собаки сиділи довкола на дерев’яних тротуарах, ліниво спостерігаючи за ним та вичісуючи бліх під дощем. Чорні автомобілі мчали вниз ґрунтовою вулицею, підскакуючи на брудних вибоїнах та розбризкуючи струмені коричневої води, але водії приділяли Джо мало уваги. Чи не єдиною публікою, на яку він міг розраховувати, був бородатий персонаж на прізвисько «божевільний росіянин», котрий тинявся вулицями Секвіма босоніж, бурмочучи собі під ніс увесь час, скільки його пам’ятали.

Джо занурився глибше у свою уяву. За кілька місяців до того він і його друг Гаррі Секор виявили на річці Дандженесс місце, де величезні королівські лососі, деякі більші від метра завдовжки, залягали в глибокій, зеленій, закрученій заплаві, чекаючи на метання ікри. Джо знайшов у сараї гак та почав приховано носити його із собою.

Одного туманного раннього ранку в суботу він та Гаррі пробралися через стікаючі краплями зарості тополь і вільх, що обрамляли Дандженесс, уникаючи лісника, який регулярно патрулював річку під час сезону ікрометання лосося. Вони вирізали товсту жердину з молодої вільхи, приладнали до неї гак та нишком підійшли до швидкої холодної річки. Джо зняв черевики, закатав штани і тихо пробрався до порогів на мілководді вгорі за течією від заплави. Коли Джо зайняв позицію, Гаррі почав кидати велике річкове каміння в заплаву і бити палицею по поверхні води. У паніці риба кинулася вгору за течією до Джо на мілководді. Щойно замиготіли лососі, Джо спрямував багор на одного з найбільших із них, встромив жердину у воду і спритно зловив рибу під зябра, де гачок не залишить примітних знаків. Тоді, серед шуму і плескоту, він ступнув із води й витяг лосося, що метався на гачку, нагору на гальку берега.

Джо бенкетував лососем того вечора на самоті в будинку. Згодом він заходився перетворювати браконьєрство на лосося на бізнес. Кожної суботи пообіді Джо пішки долав 5-кілометровий маршрут до міста з одним або кількома величезними лососями, перекинутими через плече на вербовому пруті, і їхні хвости волочилися по пилюці позаду нього. Він доставляв улов до задніх дверей м’ясного ринку Лехмана та різних домогосподарств по всьому Секвіму, де продавав їх за готівку чи обмінював на вершкове масло, м’ясо, бензин для «Франкліна» або на будь-що, чого потребував на тому тижні, урочисто й по-доброму запевняючи своїх клієнтів, що так, дійсно, він упіймав рибу на гачок з волосінню, чесно й справедливо.

Пізніше тієї зими він знайшов іншу можливість для бізнесу. Сухий закон був у повному розпалі, а Канада — заледве у 24 кілометрах через протоку Хуан-де-Фука, тому Секвім був живим портом ввезення алкоголю усіх видів. Багато що із ввезеного прямувало до магазинів та барів Сіетла, що незаконно торгували спиртними напоями, але один бутлегер спеціалізувався на місцевих замовниках. Байрон Ноубл із ревом в’їжджав у передмістя Секвіма щоп’ятниці ввечері на довгому, гладкому чорному «Крайслері» і розставляв плоскі фляжки, наповнені джином, ромом або віскі за певними стовпами огорожі, де його клієнти знали, що шукати. Незабаром Джо і Гаррі Секор також знали, де їх шукати.

Одягнені в темний, важкий одяг, морозними ночами вони ішли слідом за Ноублом по його нічному маршруту, виливаючи вміст обраних фляжок у банки для фруктів і підміняючи алкогольний напій кульбабовим вином, котре варили самі в сараї Джо. Таким чином, вирішили вони, клієнтам Ноубла буде здаватися, що вони просто отримали погану партію самогону, радше ніж хтось украв товар. Але хлопці були обережними та не крали занадто часто в тому ж самому місці, побоюючись, що Ноубл або його клієнти можуть залягати в кущах, чекаючи на них із дробовиком. Після нічної роботи Джо потайки доставляв банки для фруктів, наповнені якісним товаром, до стовпів огорожі своїх власних, обережно залучених клієнтів.

Коли він не займався браконьєрством риби або крадіжкою випивки, Джо працював на будь-якій законній роботі, яку лишень міг знайти. Він копав тунелі під пнями на пасовищах своїх сусідів і викорчовував їх із землі довгими залізними прутами. Коли викорчовування не спрацьовувало, він запихав під них палички динаміту, запалював шнур і біг, як скажений, поки динаміт розривав пні і здіймав чорний шлейф бруду й каміння високо в повітря. Він горбився і шкріб лопатою, копаючи арики вручну. Двосічною сокирою з довгою ручкою він розрубував масивні кедрові колоди на бруси для огорожі, що сплавлялись по Дандженесс навесні. Він рив колодязі. Він будував комори, повзаючи на кроквах і забиваючи цвяхи. Він вручну заводив сепаратори вершків і тягав 55-кілограмові бідони з молоком і вершками на молочних фермах, завантажуючи їх на ваговози для доставки на «Кооперативний маслозавод Дандженесс-Секвім». Коли настало літо, він гарував під блакитними небесами на засушливих полях довкола Секвіма, косячи сіно, складаючи його на вози і піднімаючи тоннами на горища в коморах своїх сусідів.

У всьому цьому Джо постійно ставав сильнішим та дедалі більш самостійним. Попри все, він залишився у школі і отримував гарні оцінки. Наприкінці дня, однак, хлопчина стоїчно залишався наодинці, повертаючись щовечора в порожній напівзбудований дім. Він усамітнено їв, сидячи на одному кінці великого обіднього столу, за яким його родина раніше збиралася на галасливі вечері. Щовечора він мив одну тарілку, яку використовував, витирав насухо і клав назад на її місце на вершині стосу тарілок, залишених Тулою в кухонній шафі. Згодом сідав за старе піаніно своєї матері у вітальні, натискав клавіші та наповнював простими мелодіями темні й порожні простори будинку. Часом хлопець виходив на ґанок, грав на банджо і тихо співав собі під ніс.

У наступні місяці Джо полював за новими можливостями в Секвімі. Внизу Сілберхорн Роуд він знайшов роботу на неповний день, допомагаючи своєму старшому сусідові Чарлі МакДональду. Той заробляв на життя рубкою величезних тополь, які росли на галькових заплавах уздовж річки Дандженесс. Робота була каторжна. Тополі були настільки великі, а їх діаметр настільки широкий, що іноді за годину або й більше Джо і Чарлі спромагалися звалити лише одне дерево, тягаючи двометрову пилу для двох уперед і назад через м’яку білу серцевину. Навесні, коли соки текли по стовбуру, пилка злітала із пнів на метр, а то й вище, у повітря, після того як дерево нарешті перекидалося. Потім Джо і Чарлі обрубували сокирами всі гілки, знімали кору довгими залізними прутами і впрягали тяглових коней Чарлі, Фріца і Діка, щоб витягти колоди з лісу та відправити на целюлозний завод у Порт-Анджелесі.

Чарлі був отруєний газом у Першій світовій війні, тож його голосові зв’язки були майже знищені. У кращому випадку він міг спромогтися на хрип і шепіт. Коли вони працювали разом, Джо дивувався, як Чарлі міг змусити великовагових тяглових коней виконувати його накази ледь чутним «но» або «хо» чи нерідко просто свистом і кивком голови. Чарлі давав сигнал, і Фріц та Дік в унісон присідали на круп, поки він прив’язував їх один до одного. Він віддавав наступний сигнал, і обидва піднімались та тягли так, ніби були одним конем, настільки їхні рухи були точно синхронізованими. І вони тягли від усієї душі. Коли коні працювали таким чином, Чарлі сказав Джо, що вони можуть тягти набагато більше ніж удвічі від того, що кожен міг би тягти поодинці. Вони тягнутимуть, сказав він, поки колода не зрушиться, упряж не порветься, або не відмовлять їхні серця.

Через певний час Джо почав деколи вечеряти із сім’єю МакДональдів в обмін на його працю. Він швидко став надзвичайно популярним серед їхніх дочок передпідліткового віку Маргарет і Перлі. Залишаючись часто після вечері допізна, Джо бринькав на банджо і співав для дівчаток або, лежачи на плетеному килимі в передній вітальні, грав із ними в доміно, маджонг або бирюльки.

Незабаром він знайшов ще один спосіб заробити кілька доларів, водночас розважаючись. Він і двоє його шкільних друзів, Едді Блейк і Ангус Хей-молодший, сформували музичний ансамбль-тріо, у якому Джо грав на банджо, Едді на барабанах і Ангус на саксофоні. Тріо грало джазові мелодії в антрактах у Олімпійському кінотеатрі Секвіма в обмін на можливість дивитися фільми. Вони також грали кадриль на танцях у Грейндж Холлі в Карлсборзі. По суботах увечері вони грали в танцювальному залі в сусідньому Блині, де фермер, додавши кілька рядів електричних ламп, перетворив свій курник у найпопулярніше місце для танців у Секвімі. Дівчата проходили сюди безкоштовно, а хлопці платили 25 центів, але Джо і його колеги не сплачували за вхід, коли виступали. Це багато важило для Джо. Кілька тижнів тому Джойс Сімдарс повернулася з Монтани, і безкоштовний вхід означав, що він міг дозволити собі взяти її на побачення. Але незабаром хлопець, на свій превеликий жаль, зрозумів, що їй рідко дозволяють виходити, лише коли мама могла її супроводжувати, манірно й пильно їдучи на широкому плюшевому задньому сидінні «Франкліна», контролюючи небезпечну територію.

Чи не єдине у світі, чого прагнула Джойс Сімдарс, це щоб її мати стала менш пильною.

Побут у сім’ї Сімдарсів був аскетичний, а виховання Джойс — суворе. Походячи з німецьких і шотландських іммігрантів, котрі оселилися в Секвімі як першопоселенці, обоє батьків вважали, що робота була самоціллю, виправляючи норовливу душу, і її кількість ніколи не буває завеликою. Батько Джойс, насправді, був близький до того, щоб загнати себе роботою до смерті. Страждаючи від збільшеного серця і запального ревматизму, тим не менш, він продовжував орати свої поля в старомодний спосіб, управляючи мулами. Під кінець його життя мули більш-менш волочили його по полю від раннього світанку до вечора, іноді шість днів на тиждень протягом посівної.

Але саме мати Джойс і, зокрема, її релігійні погляди, найбільше пригнічували Джойс. Енід Сімдарс гаряче підтримувала обмеження християнської науки, віри, яка вчила, що матеріальний світ і все те зло, яке оселилося в ньому, є ілюзорними, що єдина реальність — духовна. Це означало, серед іншого, що молитва і тільки молитва може зцілити недуги, такі як ревматизм, що завдавав болю батькові Джойс, і що лікарі були марним витрачанням часу. Це також значило дещо, від чого Джойс дедалі більше страждала як особистість, що дорослішою вона ставала. Енід вірила, що існує тільки «хороша Джойс», що «погана Джойс» не може існувати з богословської точки зору, та що будь-яка такого роду особа, котра може з’явитися, є за визначенням самозванцем під виглядом її дочки. Коли Джойс погано поводилася, вона просто переставала існувати для матері. Погану Джойс примушували сидіти в кріслі і в жодному разі не помічали її присутності. Їй не дозволяли залишити крісло, поки хороша Джойс мимоволі не з’явиться знову. Відтак Джойс провела добрячу частину свого дитинства в боротьбі з уявленням, ніби будь-яка грішна думка або погана поведінка з її боку означала, що вона не гідна любові й по суті перебуває під неминучою загрозою припинити своє існування. Багато років по тому вона згадувала це, сидячи в кріслі, ридаючи та впевнюючись знову й знову у думці: «Але я все ще тут. Я все ще тут».

Якщо й був у неї прихисток, то скоріше вона знаходила його в праці надворі ніж у будинку. Джойс терпіти не могла хатню роботу, почасти тому, що їй не було кінця-краю в домашньому господарстві Сімдарсів, і певною мірою тому, що ця праця утримувала її під ковпаком пильного ока матері. Не допомагало й те, що з підліткового віку Джойс почала страждати на артрит — очевидно, генетичний подарунок від батька. Нескінченне миття посуду, чищення підлоги і витирання вікон були тими частими видами роботи, від яких посилювався біль у її руках і зап’ястях. Щоразу, коли вдавалося, вона вислизала на вулицю — попрацювати на городі або попоратися біля худоби з батьком. Він був не дуже щедрий на любов до доньки, більш схильний балувати сімейного пса ніж когось зі своїх дітей, але принаймні завжди, здавалось, приховано тішився її присутністю поряд, і для Джойс фермерська праця батька була цікавіша, ніж домашня. Часто вона полягала у вирішенні практичних завдань або створенні чогось нового, і це значно приваблювало її та розвивало розумову допитливість, яка вже зробила її надзвичайно успішною студенткою у школі, ба навіть, ерудиткою. Вона завжди була готова вникати глибоко в те, що зачіпало її цікавість, починаючи з фотографування й закінчуючи латиною. Дівчина любила логіку, любила розбирати речі на частини та складати їх назад докупи, чи то був виступ Цицерона, чи вітряк. Проте наприкінці дня посуд і багато іншої домашньої роботи та пильне око матері завжди чекали на Джойс у похмурих і тісних межах будинку.

І тому, коли Джойс уперше зустріла Джо Ранца, котрий сидів у задній частині шкільного автобуса, бринькав на гітарі, співав якусь веселу пісню і сяяв широким білим зубастим оскалом, коли вона вперше почула його сміх і помітила веселинки в його очах, як той поглянув на неї через прохід, він привабив її, адже в ньому дівчина відразу побачила вікно у ширший і сонячніший світ. Хлопець, здавалося, був утіленням самої свободи.

Вона знала, як склалися його обставини, знала, яким було його існування на грані, та якими бідними були його перспективи. Вона знала, що багато дівчат відвернулися би від такого хлопця, та що, можливо, вона мала б зробити так само. Але що більше вона спостерігала, як він справлявся з тими обставинами, яким сильним та винахідливим був, як він, так як і вона, любив виклики у вирішенні практичних проблем, то сильніше захоплювалася ним. Свого часу дівчина також прийшла до розуміння, що він, як і вона, жив із невпевненістю, що невпинно гризла його серце. Найбільше вона дивувалася й раділа простому та незаперечному факту, що він, здавалося, турбувався про неї таку, як вона була, добру чи погану. Поступово вона вирішила, що коли-небудь знайде спосіб компенсувати те, як світ досі обходився із Джо Ранцом.

Улітку 1931 року Джо отримав лист від свого брата Фреда, на той час викладача хімії середньої школи імені Рузвельта в Сіетлі. Фред хотів, щоб Джо приїхав у Сіетл пожити з ним і Тельмою та ходити останній навчальний рік до його школи. Якщо Джо закінчить такий високошанований заклад, як школа імені Рузвельта, сказав Фред, він запросто зможе вступити до університету Вашингтона. А звідти все в житті може виявитися можливим.

Джо був обережним. Відколи Фред уперше забрав його в Нез-Перс, як йому було 5 років, Джо завжди відчував, що Фред був трохи авторитарним та, можливо, надто рішуче налаштованим направити Джо в житті та допомогти в скруті. Здавалося, Фред довго думав, що молодший брат був дещо невмілим і його потрібно настановити на певні речі. Тепер, коли Джо, нарешті, почав ставати на ноги та робив це самостійно, він зовсім не був упевненим, що хоче, аби Фред чи будь-хто інший розповідали йому, як він має влаштовувати своє життя. Він також не був певним, що хотів би жити із сестрою-близнючкою Тули. І, в дійсності, раніше він не подумував вступати до університету. Одначе коли Джо розмірковував над листом Фреда, ця думка почала посідати місце в його голові. Він завжди був хорошим учнем, жадібно зацікавленим у численних предметах, та вподобав ідею перевірки своїх інтелектуальних здібностей. Більше того, він добре знав, що ніколи Секвім не дасть йому шлях у майбутнє, яке почало складатися в його уяві, — майбутнє, зосереджене на Джойс Сімдарс і власній сім’ї. Щоб домогтися цього, знав він, йому доведеться залишити Джойс, принаймні зараз.

Зрештою, він забив дошками будинок у Секвімі, сказав Джойс, що повернеться наприкінці навчального року, сів на пором до Сіетла, оселився з Фредом і Тельмою та почав навчатися в школі імені Рузвельта. Це був дивний поворот: уперше з тих пір, як пам’ятав себе, він мав три щедрі прийоми їжі на день і жодної роботи, окрім відвідання школи та вивчення своїх захоплень. Він накинувся на перше і друге одразу. І знову Джо досяг успіху в класі та швидко проклав шлях до почесного списку декана. Він приєднався до пісенного клубу й насолоджувався можливістю співати, виступати в п’єсах і грати музику. Також хлопець записався на чоловічу гімнастику, де величезна міць верхньої частини тіла зробила його видатним спортсменом на кільцях, різновисоких і паралельних брусах. Зрештою, ввечері він іноді виходив у місто з Фредом і Тельмою, їв у справжніх ресторанах, які показували в голлівудських фільмах, навіть ходив на мюзикли в театр «П’ята авеню». Джо здавалося, це привілей і життя надзвичайної легкості, та підтверджувало те, про що він довго думав. Юнак хотів від життя чогось більшого ніж те, що міг запропонувати Секвім.

Одного дня навесні 1932 року, коли Джо тренував «гіганти» на різновисоких брусах у гімнастичній залі, він зауважив високого чоловіка в темному сірому костюмі і фетровому капелюсі, котрий стояв у дверях і пильно спостерігав за ним. Чоловік зник, але кількома хвилинами пізніше Фред увійшов до зали і покликав Джо до дверей.

«Чоловік просто прийшов до мого класу і спитав, хто ти, — мовив Фред. — Сказав, що він з університету. Він дав мені це. Сказав, ти маєш знайти його, коли дістанешся до університету. Він певен, що зможе знайти застосування для такого хлопця, як ти».

Фред простягнув Джо картку, і хлопець поглянув на неї:

ЕЛВІН М. УЛЬБРІКСОН

ГОЛОВНИЙ ТРЕНЕР КОМАНДИ

УНІВЕРСИТЕТУ ВАШИНГТОНА

ДЕПАРТАМЕНТ АТЛЕТИКИ

Джо на мить замислився над карткою, потім підійшов до своєї шафки і поклав її до гаманця. Не завадить спробувати. Веслування не могло бути важчим за вирубування тополь.

До літа 1932 року Джо закінчив із відзнакою школу імені Рузвельта і повернувся в Секвім. Якщо він дійсно збирається вступати до університету, необхідно буде нашкребти достатньо грошей на оренду, книжки і навчання. У хлопця зайняло цілий рік заробити досить коштів для першого курсу навчання. Він подбає про другий рік, і третій, і четвертий пізніше. Джо радів поверненню додому. Як він і побоювався, у Сіетлі Фред направляв кожен його крок. Це робилося з найкращих намірів, був упевнений Джо, але він задихався від безперервних зауважень та порад буквально у всьому, починаючи з того, які предмети вивчати, і закінчуючи тим, як зав’язувати краватку. Фред навіть запропонував, щоб він ходив на побачення з певними дівчатами зі школи імені Рузвельта, припускаючи, що дівчина Сімдарсів у Секвімі, либонь, трохи селючка, і що, можливо, Джо має цілитися вище, на міських дівчат. І було ще дещо. Як минув рік, Джо поступово почав підозрювати, а згодом упевнив себе, що Фред і Тельма точно знали, де його батько, мачуха, зведені брати і сестри, і що вони недалеко. Бували уривки підслуханих бесід, різко перервані теми розмов, квапливо відведені погляди, телефонні дзвінки, що здійснювались приглушеним голосом. Джо розмірковував над тим, щоб прямо оголосити їм про свою упевненість, але завжди передумував, відганяючи цю тему з голови. Останнє, що він хотів би знати, це те, що його батько був поруч і не докладав жодних зусиль, щоб зв’язатися з ним.

У Секвімі Джо безупинно працював. Він вважав себе щасливчиком, коли йому вдалося отримати роботу в Цивільному корпусі охорони довкілля з укладання асфальту на новому Олімпійському шосе за 50 центів на годину. Гроші були достойні, але праця — жорстока. По вісім годин на день він перелопачував паруючий асфальт із вантажівок і розрівнював його перед паровими катками, і безжалісне тепло, що підіймалося від чорного асфальту, зливалося з жаром сонця над головою, ніби змагаючись, котре джерело спекоти вб’є його першим. На вихідних він знову косив сіно з Гаррі Секором і копав арики для місцевих фермерів. Узимку хлопець повернувся до лісу з Чарлі МакДональдом, рубав тополі, прив’язував їх до тяглових коней і волочив із лісу по снігу та ожеледі.

Але була й рятівна благодать. Майже кожного дня тепер Джойс виходила зі шкільного автобуса на Сілберхорн, унизу біля річки, а не біля свого будинку на Хеппі Веллей. Вона бігла через ліс у пошуках Джо. Коли дівчина знаходила його, Джо завжди міцно обіймав її, пахнучи, як вона пам’ятатиме ще 70 років по тому на смертному одрі, мокрим деревом, потом і солодкою здичавілістю свіжого повітря.

Одного променистого дня наприкінці квітня вона поспішала до Джо, як зазвичай. Коли Джойс знайшла хлопця, він узяв її за руку і повів до невеликого лугу серед тополь на південному березі Дандженесс. Джо всадовив дівчину на траву і попросив почекати хвильку. Він відійшов десь на метр, сів і почав ретельно оглядати землю, перебираючи траву. Джойс знала, що він робить. Юнак завжди мав надприродну здатність знаходити чотирилисники конюшини та любив дарувати їх дівчині як невеличкі знаки його прихильності. Те, як легко він їх знаходив, спантеличувало її, але він завжди казав їй, що це аж ніяк не питання удачі, а всього лише вміння тримати очі відкритими. «Ти не зможеш знайти чотирилисник конюшини лише в одному-єдиному випадку, — любив говорити він, — коли перестанеш шукати його». Їй це дуже подобалось. Це узагальнювало в кількох словах те, що вона найбільше любила в ньому.

Вона відкинулася на траву й заплющила очі, насолоджуючись теплом сонця на обличчі і ногах. Через деякий час, швидше, ніж зазвичай, вона почула, що Джо наближається. Вона сіла й усміхнулася йому. «Знайшов одного», — сказав він, сяючи.

Хлопець простягнув кулак, і вона потягнулася, щоб узяти конюшину. Але коли він повільно розкрив долоню, побачила, що він тримає не чотирилисник, а золотий перстеник із невеликим, але бездоганним діамантом, що іскрився у рідких променях весняного сонця.

Розділ 5

Щойно осінь 1933 року пішла на спад, денні температури в Сіетлі понизились до 4 градусів тепла, а вечірні — до 6 градусів морозу. Завше похмурі небеса почали безжально дощити. Кусючі вітри дули з південного заходу, піднімаючи легіони білих баранців на озері Вашингтон. 22 жовтня штормові вітри позривали таблички з будівель у центрі міста, розметали плавучі будинки по озеру Юніон і призвели до того, що довелося рятувати 33 людей із кількох прогулянкових суден, розкиданих штормом на Пьюджет-Саунд.

Для хлопців, котрі все ще конкурували за місця в команді новачків, погіршення погоди означало нові види мордувань, коли вони працювали на веслах на борту «Старого Нерона». Дощ тарабанив по непокритій голові і плечах. Весла ляскали по збурених вітром хвилях, піднімаючи стовпи крижаних бризок, які віяли їм в обличчя і жалили очі. Руки німіли так сильно, що хлопці ніколи не були певні, чи тримають весла в належному положенні. Від холоду вони не відчували ні вух, ні носа. Крижана вода в озері під ними, здавалося, висмоктувала з них тепло і енергію швидше, ніж вони могли їх виробляти. М’язи, що нили від болю, корчилися в судомах щойно вони припиняли рухати ними. І хлопці відпадали, як мухи.

До 30 жовтня первісний склад із 175 юнаків скоротився до 80, що змагалися за місце в перших двох човнах першокурсників. Мали також бути третій і четвертий човни, але ніхто з їхнього складу, ймовірно, не встиг би взяти участь у перегонах навесні чи досить швидко увійти до університетської команди в кінцевому підсумку. Том Боллес вирішив, що настав час перевести найкращих із них зі «Старого Нерона» на гоночні баркаси. Джо Ранц і Роджер Морріс були серед тих, кого він обрав.

Гоночні баркаси були дуже подібні до гоночних човнів, у які так прагнули потрапити хлопці, але вони були на десяток сантиметрів ширші, мали пласкіші днища і кілі. Значно стійкіші, ніж гоночні човни, вони, одначе, були ексцентричними суднами, що легко перекидалися й важко маневрували. Те, що було правдою раніше, залишалося такою і тепер: хлопці мали освоїти абсолютно новий набір навичок, щоб бодай лишатися в них у вертикальному положенні. Наразі достатньо було просто перебратися зі «Старого Нерона» в судно, подібне до гоночного човна, і Джо аж розпирало від гордості, коли він уперше сів у баркас і закріпив свої ноги в упорах.

Як для Джо, так і для Роджера, пересісти в гоночний баркас було солодкою винагородою за дні, що були від самого початку університетських занять такими безжалісно довгими та висмоктували всі сили. Кожен будній день Роджер брів пішки 4 кілометри від дому своїх батьків у Фремонті до університету, де займався в інженерному класі, поки не починались тренування команди, і коли вони закінчувались, повертався додому, щоб допомогти по господарству і зробити домашні завдання. Вечорами по п’ятницях та суботах, щоб оплатити навчання і допомогти сім’ї із фінансами, він грав на саксофоні та кларнеті у свінговому ансамблі «Блакитні ліри», створеному ще в середній школі. У вихідні він працював у сімейному бізнесі, «Трансферній компанії «Франклін», піднімаючи та спускаючи дивани, ліжка й піаніно в будинках по всьому місту. У той час майже половина іпотечних кредитів в Америці була несплачена, тисячі продажів закладеного майна відбувалися щодня, і нерідко це була дуже сумна робота, адже він перевозив сім’ї з будинків, на придбання яких вони працювали все життя. Надто часто люди стояли з порожніми очима, а жінки плакали в під’їздах, коли Роджер підіймав на вантажівку останні з їхніх пожитків, призначених для перевезення не до іншого будинку, а до аукціонного дому. Щоразу, коли це відбувалося, Роджер шепотів коротку молитву подяки, що досі його власній сім’ї вдавалося втриматися у своєму будинку. Як і багато інших сімей, вона скотилася за кілька коротких років зі зручного, безпечного життя середнього класу до існування, коли кожен наступний цент, здавалося, зароблявся значно складніше ніж попередній. Але принаймні вони все ще мали власний дім.

Роджер був кумедним на вигляд парубком — дещо непривітним, схильним говорити прямо, майже грубо. З ним було не просто заприятелювати, але іноді Джо сидів із ним разом у їдальні. Вони деколи перемовлялися між собою, переважно недоладно обговорюючи свої інженерні заняття. Часто-густо, проте, хлопці їли в тиші. Здавалося, між ними виростала незначна, невисловлена павутинка прихильності та поваги, але в інших випадках Джо не відчував себе надто спорідненим із більшістю хлопців на човновій станції. Навіть тепер, коли найохайніше одягнені хлопчики пішли, він, як і раніше, почувався затиснутим у лещата боротьби за виживання. Він завжди ходив у тому самому м’ятому светрі, єдиному, яким володів, і майже щодня лунали єхидні зауваження щодо цього в роздягальні. «Бродяга Джо, — сміялися хлопці, — як життя внизу в Гувервіллі? Ти намагаєшся ловити метеликів цією штукою, Ранц?» Джо взявся приходити рано, щоб переодягтися у форму для веслування до того, як з’являться інші.

Кожного дня він поспішав після інженерних занять на тренування веслувальної команди. Негайно опісля він знову біг, цього разу на роботу в студентський спортивний магазин, де працював до опівночі, продаючи все — від шоколадних батончиків до того, що магазинна реклама заради пристойності називала «оті охоронці життєво важливих зон». Під дощем і в теміні він плентався після роботи вгору по Юніверсіті Авеню до Юнацької християнської асоціації, де працював двірником в обмін на невеличку, схожу на клітку кімнату, куди поміщались лише стіл і ліжко. Вона була лише одною з лабіринту таких кімнат, відгороджених у переобладнаному підвалі для зберігання вугілля. Вогкі, брудні номери вміщали унікальну колекцію студентів, як чоловіків, так і жінок. Серед них був не по роках розвинений і приголомшливо молодий театральний студент на ім’я Френсіс Фармер, на якого менш ніж два роки по тому інші будуть дивитися на кіноекрані. Але мешканці підвалу мало спілкувались між собою, і для Джо його кімната була навряд чимось більшим ніж місцем, де можна зробити домашні завдання та простягнути ниюче тіло на кілька годин, перш ніж податися вранці знову на заняття. Це аж ніяк не скидалося на те, що можна було б назвати домом.

Якою б виснажливою не була осінь 1933 року для Джо, у ній існували не лише сама робота і самотність. Джойс була поруч, і це було розрадою.

Вона приїхала до Сіетла, щоб бути із Джо, але також для втілення своїх власних мрій. Її академічні успіхи налаштували її на курс, відмінний від того, що визначали для себе більшість фермерських дівчат, із якими вона ходила до школи в Секвімі. Вона не шукала кар’єри за межами дому, а хотіла ростити дітей і робити це дуже добре. Але вона не мала жодного наміру жити життям її матері, у якому хатня робота визначала і обмежувала горизонт її світогляду. Вона хотіла жити розумом, і університет був її квитком у таке життя.

За іронією долі, проте, єдиний шлях до її мети лежав через ще більшу кількість хатньої роботи. Вона зійшла з порому та прибула до центру Сіетла у вересні, відчайдушно потребуючи місця для проживання та роботи, щоб платити за навчання, їжу і книги. Вона вступила до університету і скоро оселилася з тіткою Лаурою. Але незабаром стало ясно, що в такі важкі часи годувати ще один рот було небажаним навантаженням на вже й так вичавлений бюджет тітки. Протягом наступних двох тижнів Джойс щоранку вставала на світанку й поспішно переглядала всі мізерні пропозиції в оголошеннях рубрики «Потрібна допомога» в «Сіетл Пост-Інтеллідженсері». Багато днів підряд з’являлись менш ніж по півдесятка таких пропозицій, супроводжувані довжелезними колонками численних оголошень «Шукаю роботу».

Окрім живого розуму, усе, що Джойс могла б запропонувати світові роботодавців, було її вміння робити те, що вона найменше любила, — прибирання і приготування їжі. Отже, вона зосередилась на оголошеннях із побутового обслуговування. Одягнена в найкращий недільний одяг, не бажаючи платити за проїзд на автобусі, вона йшла пішки багато кілометрів щоразу, як знаходила оголошення для покоївки, доходячи до віддаленого модного району Лаурелхерст на схід від студмістечка або підіймаючись по крутих схилах гребеня Капітолійського пагорба, де стояли в тихих, тінистих провулках величні вікторіанські будинки. Знову і знову її зустрічали біля дверей гордовиті дружини місцевої еліти, які проводили її в задушливі передні кімнати, садовили на пишно оздоблені дивани, а потім вимагали рекомендацій та доказів її робочого досвіду, жодного з яких Джойс не могла запропонувати.

Зрештою, одного спекотного полудня, після чергового невтішного інтерв’ю в Лаурелхерсті, Джойс вирішила просто почати стукати у двері. Будинки тут були масивні й елегантні. Можливо, хтось потребує допомоги і не спромігся розмістити оголошення в газеті. Вона ходила вгору і вниз по вулиці, її опухлі артритні ноги боліли, піт виступав під руками, волосся дедалі більше пітніло й розтріпувалось, але дівчина вперто долала довгі доріжки до грізних передніх дверей і обережно стукала.

Пізніше того дня виснажений на вигляд літній джентльмен, відомий місцевий суддя, підійшов до дверей, вислухав її, підняв голову та почав уважно вивчати дівчину, не поставивши жодного важкого запитання про рекомендації чи досвід. Постало довге, незручне мовчання, поки суддя пильно розглядав її. Нарешті він прохрипів: «Давай приходь знову вранці, і побачимо, чи тобі підійде форма попередньої покоївки».

Форма підійшла, і таким чином Джойс отримала роботу.

Тепер вечорами у вихідні, коли мала вільний час, вона і Джо могли сісти на трамвай за кілька центів і поїхати в центр міста, щоб упіймати фільм з Чарлі Чаном або Меєм Уестом ще за сорок центів. Вечорами по п’ятницях були університетські вечірки в клубі «Віктор», які означали безплатний вхід та шанс потанцювати під те, що пропонував місцевий капельмейстер Вік Мейєрс. Суботи часто приносили футбол, і після кожного футбольного матчу молодь збиралася на танці в жіночій гімнастичній залі. Джо і Джойс ходили на майже всі з них, і Джо сплачував 25 центів за вхід. Але танці на баскетбольному майданчику під гримотіння університетського ансамблю не були особливо романтичними, насправді, не надто кращими, ніж танці у тісних, спітнілих межах курника колись у Секвімі. Джо не міг зробити те, чого найбільше хотів — запросити Джойс до шикарних місць міста, які часто відвідували багато хто з її подруг. Це були такі місця, куди Джойс, можливо, одягнула б шифонову сукню, а Джо — костюм, якщо будь-хто з них колись мав таку річ, такі місця, як бальна зала «Тріанон» на розі Третьої та Уолл-Стріт, з її величезним танцполом із полірованого клена, здатним уміщати 5 тисяч людей одночасно, її блискучими люстрами та рожевими стінами, розфарбованими тропічними сценками, її срібним навісом у вигляді мушлі над естрадою. У таких місцях можна було б танцювати цілісіньку ніч, як Дорсі Бразерс і Гай Ломбардо. Джойс робила вигляд, що їй байдуже на це, але Джо було боляче, що не міг повести її туди.

У середині листопада студмістечко тріщало від хвилювання й очікування щорічної гри з університетом Орегону на день зустрічі випускників. Як прелюдія до цього, Джо і його колеги по команді першокурсників прийняли виклик університетської команди на футбольну гру та були безцеремонно розбиті старшими хлопцями. Це була втрата, яку першокурсники не могли забути, і вони поклялися, що помстяться за цю поразку на воді. Між тим, традиція вимагала, щоб переможені накрили бенкет для переможців, і студентська газета «Юніверсіті оф Вошингтон Дейлі» вхопилася за можливість покепкувати над командою першокурсників: «Їм буде легко вибрати меню, адже вони зловили багато крабів у неділю».

17 листопада похмура атмосфера огорнула територію студмістечка, коли якраз у розпалі святкувань нагрянула біда. Першокурсник Вілліс Томпсон, намагаючись розпалити багаття для зльоту, хлюпнув бензин на свій одяг і підпалив сам себе. Після затяжного страждання від сильного болю протягом кількох днів Томпсон помер наступного тижня.

Інша пелена, цілком буквальна, продовжувала висіти і над навколишнім світом того місяця. 11 листопада фермери в Дакоті прокинулися після вітряної ночі та виявили те, чого ніколи не бачили раніше — денне небо перетворилося на чорне від верхнього шару ґрунту, здутого з полів і піднятого вітром у повітря. Наступного дня небо над Чикаго потемніло, коли хмара пилу мандрувала на схід, і кілька днів по тому люди в північній частині штату Нью-Йорк вдивлялися вгору і дивувалися небу кольору іржі. Ніхто поки ще не знав, але пил того місяця, той перший «чорний буран», був усього лише передвісником того, що потім почнуть називати «Пиловою чашею», другого великого акту в довгій трагедії 1930-х і початку 1940-х. Вітри листопада 1933 року скоро зміняться іншими, навіть сильнішими, щоб здути більшу частину верхнього шару ґрунту американських рівнин і зірвати з місця сотні тисяч біженців, котрі прямуватимуть на захід через континент у пошуках роботи, якої не існувало, ітимуть за течією, безрідні, бездомні, знедолені на своїй землі, а їхня впевненість у своїх силах, як і засоби до існування, будуть віднесені вітром далеко-далеко.

І все частіше докочувався далекий, але темний гуркіт із Німеччини, натяки на третій і найтрагічніший акт. 14 жовтня Гітлер раптово покинув Лігу Націй і припинив тривалі переговори Німеччини з Францією та її союзниками про роззброєння. Це було дуже тривожною низкою подій, по суті, скасуванням Версальського договору і підривом основ, на яких будувався європейський мир із 1919 року. Крупп, легендарний виробник озброєння і боєприпасів у Німеччині, почав таємно працювати над початковим замовленням на 135 танків «Панцер I». Спостерігачі в Панамі, незадовго до цього, відзначили величезне зростання числа поставок нітратів, які використовувалися у виробництві боєприпасів, що проходили через канал під таємними наказами про вихід у море на шляху з Чилі на Азорські острови, прямуючи до Європи з невідомим кінцевим пунктом призначення.

На вулицях німецьких міст тієї осені американці та інші іноземні громадяни зазнавали нападів штурмовиків, коли відмовлялися віддавати нацистські салюти, спонукаючи США, Великобританію та Голландію до видачі попереджень Берліну про «найсерйозніші наслідки» у разі, якщо атаки продовжуватимуться. До кінця осені звіти про це докотилися до Сіетла. Річард Тайлер, декан інженерного факультету в університеті Вашингтона, який щойно повернувся із самої Німеччини, виклав свої спостереження у статті в «Дейлі». «Люди в Німеччині сьогодні бояться висловлювати свою думку, навіть у дрібницях», — писав він, перш ніж зауважити, що коли будь-хто говорив те, що могло бути витлумачене як несхвальне для нацистів, той підлягав арешту й ув’язненню без суду. І хоча ні Тайлер, ні будь-хто з його читачів ще не знали того, насправді нацисти вже запроторили тисячі політичних дисидентів у табір, який вони відкрили в березні біля чарівного маленького середньовічного села Дахау.

Звіт Тайлера та десятки інших, ще більш зловісних свідчень, особливо єврейських емігрантів із Німеччини, впали на майже повністю глухі вуха в Америці тієї осені. Коли студентську спільноту у Вашингтоні опитали з приводу того, чи слід США вступати у союз із Францією і Великобританією, щоб протистояти Німеччині, результати були такі ж, як у подібних опитуваннях майже скрізь по країні: 99 відсотків сказали: «Ні». 15 листопада Уїлл Роджерс акуратно й характерно підсумував американське ставлення до перспективи другого французько-німецького конфлікту простим, грубуватим образом. Сполученим Штатам, сказав він, належить «просто дати спокій цим двом старим домашнім котам, чиї хвости зв’язані докупи через паркан, і спробувати залікувати подряпини, які ми отримали, коли востаннє намагалися розв’язати їх».

У другій половині дня 28 листопада, в останній день осіннього семестру, першокурсники провели завершальне холодне тренування. Коли останній із них повернувся на човнову станцію, тренер Боллес сказав хлопцям, щоб вони залишилися, бо настав час оголосити, хто потрапив до команд першого і другого човнів. Потім він пірнув у офіс Ела Ульбріксона.

Хлопці переглянулися. Через запітнілі панелі заскленої комірки, яка слугувала тренерам за офіс, вони могли бачити Ульбріксона і Боллеса, що згорбилися над столом у фланелевих костюмах, вивчаючи аркуш паперу. Човнова станція кисло пахла потом і вологими шкарпетками та цвіллю, як і зазвичай тепер, коли почався сезон дощів. Пообіднє кволе світло просочувалося з вікон угорі. Іноді пориви вітру вдаряли в масивні розсувні двері. Поки обидва тренери зволікали в офісі, звичайні після тренування кепкування і жарти хлопців зійшли нанівець та змінились незручною тишею. Єдиним звуком було м’яке постукування. На горищі в задній частині приміщення Покок збивав докупи каркас нового човна. Роджер Морріс тихо переступав з ноги на ногу поруч із Джо, висушуючи рушником волосся.

Боллес вигулькнув із офіса й виліз на лавку, стискаючи в руках папір. Хлопці згуртувалися в півколо навколо нього.

Він почав із того, що це був усього лише попередній відбір, що всі вони можуть продовжувати конкурувати за місця, які він збирався оголосити, що він закликав їх робити це, і що ніхто не має загордитися тільки тому, що почув своє ім’я названим зараз. Жоден не мав думати, що його місце в човні гарантоване. Такого не буде. Потім він почав зачитувати список, починаючи з тих, хто призначений у другий човен, оголошуючи імена хлопців, які мали стати першорядними суперниками для передбачуваних фаворитів у першому човні новачків.

Коли Боллес закінчив оголошувати команду другого човна, Джо подивився на Роджера, який похмуро втупився у підлогу. Жоден із них не був названий. Але їм недовго довелося чекати. Боллес почав називати призначених до першого човна: «Носове місце — Роджер Морріс. Місце номер два — Шорті Хант. Місце номер три — Джо Ранц...» Поки Боллес продовжував, Джо зціпив кулак при боці і злегка стискав його, не бажаючи явно святкувати перемогу перед хлопцями, що не були обрані. Роджер поруч із ним почав м’яко видихати.

Коли решта хлопців попрямували в душ, обрані для першого човна зняли гоночний баркас зі стійки, підняли його над головами й помарширували до потемнілого озера для святкового веслування. Легкий, але пронизливий вітер збрижував воду. Коли сонце сіло, вони закріпили ноги в упорах і почали гребти на захід через Косу і затоку Портедж на озеро Юніон, шукаючи спокійнішої води, ніж можна було знайти на відкритому просторі озера Вашингтон.

Температура впала нижче від нуля, а на воді холод відчувався ще дужче. Але Джо не помічав цього. Коли човен ковзнув на поверхню озера Юніон, шум міського транспорту віддалився, і він увійшов у світ повної тиші, за винятком ритмічного гавкоту рульового на кормі. Сидіння Джо методично й тихо ковзало вперед і назад на змащених полозах під ним. Його руки і ноги тягли та штовхали плавно, майже легко. Коли біла лопать його весла входила в чорну воду, вона лише плюскотіла.

У північній частині озера рульовий крикнув: «Шлях... Достатньо!» Хлопці перестали веслувати, і човен ковзнув до зупинки, а довгі весла волочилися за ним уздовж бортів у воді. Темні хмари, облямовані срібним місячним світлом, проносились над головою, жваво гнані вітрами високо в небі. Хлопці сиділи, не кажучи ні слова, важко дихаючи та видихаючи білі клуби повітря. Навіть тепер, коли вони перестали гребти, їхнє дихання було синхронізованим, і на коротку, тендітну мить Джо здалося, ніби всі вони були частиною єдиного, живого організму із власним диханням та душею. На заході срібні прожектори повільно повзли по павукоподібній сталевій арці нового мосту Аврора. На півдні бурштинові вогні міста Сіетл танцювали на хвилях. На вершині пагорба королеви Анни рубіново-червоні вогні на радіовежах мерехтіли, вмикаючись та вимикаючись. Джо ковтав холодне повітря величезними дозами та сидів, дивлячись на цей краєвид, спостерігаючи за його перетворенням, на м’які неясні контури кольорів, аж раптом, уперше, відколи родина залишила його, очі його наповнилися сльозами.

Він повернув обличчя до води та почав возитися зі своїм кочетом, щоб інші не бачили. Він не знав, звідки прийшли сльози та за чим вони були. Але щось усередині нього змінилося, навіть якщо лиш на кілька хвилин.

Хлопці відновили дихання й говорили тихо, не обмінюючись жартами, не клеячи дурня, просто тихо розмовляючи про вогні та краєвид, що простягався перед ними. Тоді рульовий крикнув: «Усім готуйсь!» Джо повернувся обличчям до корми човна, посунув сидіння вперед, опустив білу лопать весла в нафтово-чорну воду, напружив м’язи та чекав команди, щоб рухати човен уперед, у мерехтливу темряву.

На другий день грудня 1933 року в Сіетлі почався такий дощ, якого ніколи не бувало ні раніше, ні будь-коли потім. Протягом наступних тридцяти днів лише одного дня небо не було оповите свинцевими хмарами, та були тільки чотири дні, коли не йшов дощ. До кінця місяця 362 міліметри дощу випали на території університету Вашингтона, а в центрі міста — 389 міліметрів, абсолютний рекорд досі за увесь час для будь-якого місяця року. У деякі дні дощ накрапав, а деколи, лив як із відра. У будь-якому разі, він просто не переставав іти.

Річки по всьому заходу Вашингтона — Чехаліс, Сноквалмі, Даваміш, Скайкоміш, Стіллагуаміш, Скокоміш, Снохоміш — вийшли з берегів, змітаючи ферми, вимиваючи мільйони тонн верхнього шару ґрунту в Пьюджет-Саунд, затоплюючи ділові райони берегових населених пунктів від канадського кордону по всьому шляху на південь до Колумбії. На північ від Сіетла розбухла річка Скагіт просочилась крізь земляні дамби біля її гирла й розлила приливну солону воду на 8 тисяч гектарів одних із найбагатших сільськогосподарських угідь у країні.

На багатьох найкрасивіших схилах — таких місцях у Сіетлі, як Алкі, Мадрона і Магнолія — будинки сповзали через ерозію та падали в озера Вашингтон або П’юджет-Саунд. Дороги тріскались і повзли слідом за будинками схилом донизу. У центрі міста дощова вода переповнювала колектори, пузирилася через каналізаційні люки та затоплювала вулиці і підприємства в низинному районі Інтернешнл. У жалюгідних нетрях, поширених уздовж берега затоки Еліот, безжальний дощ розчиняв газети, якими були позатикані щілини в хитких стінах, прокладав шлях через побиті погодою тканини старих наметів і крапав через іржаві дахи з гофрованої сталі, просочуючи старі матраци, що лежали на брудних підлогах, та пробираючи холодом кістки тих, хто намагався на них спати.

У розпал цього натиску, щойно випускні іспити за осінній квартал закінчилися, Джойс узяла вихідні на своїй роботі й поїхала із Джо додому, щоб побути в Секвімі на різдвяні свята. Джо відвідав МакДональдів та перевірив будинок на Сілберхорн, але зупинився в будинку батьків Джойс, де спав на ліжку в мансарді. Коли він оселився, мати Джойс дістала вирізку з місцевої газети й показала йому заголовок: «Джо Ранц потрапляє в першу команду». Він стає, сказала вона йому, зовсім притчею во язицех.