Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна

Розділ 9

Хлопці сиділи на твердих лавах і тремтіли від холоду, одягнені не за погодою в шорти й бавовняні майки. Сонце вже зайшло, і величезний внутрішній простір човнової станції продувався протягами і був незатишний. Вечір був кусюче холодний. Вікна на великих розсувних дверях підмерзли по кутках. Це було 14 січня 1935 року, перший збір екіпажа в новому році. Хлопці і кілька репортерів очікували на Ела Ульбріксона, що мав викласти свій план на майбутній сезон перегонів. Після довгого, незручного чекання Ульбріксон вийшов зі свого офісу і почав говорити. На той час, коли він закінчив, нікому в приміщенні вже не було холодно.

Він почав просто, оголосивши зміну базової стратегії. Замість того, щоб братися за тренування відносно повільно протягом перших кількох тижнів зимової чверті, як вони зазвичай робили, опрацьовуючи деталі форми і техніки в очікуванні поліпшення погоди, тепер вони веслуватимуть щодня, від самого початку цього року, і до біса ту погоду. Найперше, вони мали працювати над досягненням своєї найкращої фізичної форми, а вже потім турбуватися про вдосконалення техніки. Більше того, усі вони, а не лише другокурсники, мали почати змагатись між собою командами з усталеним складом, тому екіпажі не будуть змішувати. І перегони відбуватимуться за найвищими ставками. Це не буде звичайний сезон. «У ті чи інші роки, — заявив він, — екіпажі Вашингтона завойовували найбільші призи в Америці. Однак вони ніколи не брали участі в Олімпійських іграх. Це наша мета». Форсовані зусилля з підготовки до поїздки в Берлін у 1936 році та завоювання там золота мали розпочатися того вечора.

Відкинувши свою звичну стриманість і попри присутність журналістів на станції, Ульбріксон почав говорити дедалі енергійніше, ба навіть емоційно. Існує більший потенціал у цьому приміщенні, сказав він, ніж він будь-коли бачив на човновій станції за всі свої роки у веслуванні і тренерстві, більший, ніж він будь-коли сподівався побачити знову у своєму житті. Він сказав хлопцям, що десь серед них є найкращий екіпаж із будь-коли бачених раніше у Вашингтоні. Кращий, ніж видатний екіпаж 1926 року, який він сам привів до перемоги в Поукіпзі. Кращий, ніж знамениті екіпажі Каліфорнії, що здобули олімпійське золото у 1928 і 1932 роках. Можливо, навіть кращий за всі, що Вашингтон коли-небудь побачить у майбутньому. Дев’ять із них, заявив він на закінчення своєї промови так, ніби це уже був довершений факт, стоятимуть на подіумі переможців у Берліні в 1936 році. І це мало стати вибором кожного з них — буде він там чи ні. Коли Ульбріксон закінчив, хлопці схопилися на ноги і вітали його виступ схвальними вигуками, аплодуючи здійнятими над головами руками.

Цей виступ був настільки нехарактерним для Ела Ульбріксона, що привернув увагу кожного, хто виявляв хоч найменший інтерес до веслування. Наступного ранку «Сіетл Пост-Інтеллідженсер» торжествував: «Нова ера в академічному веслуванні Вашингтона. Можлива участь в Олімпійських іграх у Берліні!» Газета «Вашингтон Дейлі» повідомляла, що «незважаючи на сильний холод, човнова станція минулого вечора випромінювала більше вогню і сили духу, ніж протягом багатьох днів за увесь рік».

На човновій станції швидко спалахнула тотальна війна. Мляві суперництва, що виникли під час осіннього сезону, тепер перетворилися на відкриті битви. Очі, які раніше холодно відводились один від одного, зараз зчіплювались між собою прямими крижаними поглядами. Випадкові буцання плечима перетворились на відверті поєдинки зі штовхання. Двері шафок зачинялися зі стуком. Хлопці лаялись між собою. Злість таїлась у їхніх серцях. Брати Сід і Джордж Лунди — один у човні другокурсників, інший — в юніорському, тепер щодня заледве віталися один до одного невиразним буркотінням.

Дев’ять хлопців у човні другокурсників були впевнені, що Ульбріксон говорив безпосередньо до них і про них. Вони змінили свою веслувальну примовку «М-І-B» на «L-G-В». Коли їх питали, що це означає, вони усміхались і казали: «Let’s get better — Давайте станемо кращими». Але то була неправда. Це означало: «Йдемо на Берлін». Це стало своєрідним секретним кодом, що втілював їхні амбіції. Але вони, як і раніше, зазначалися на дошці як човен номер чотири з п’яти, незалежно від того, що саме скандували на воді. І Ульбріксон, принаймні публічно, здавалося, більше брав до голови інших хлопців. Зокрема, протягом найближчих кількох тижнів у розмовах із кожним репортером він, схоже, надавав більше ваги золотим перспективам загребного основної університетської команди, хлопця на ім’я Бруссас С. Бек-молодший. Батько Бека був менеджером культового універмагу Сіетла «Бон Марше» і запеклим противником профспілок, відомим тим, що наймав шпигунів, які прослизали в профспілки і все доповідали йому. Він також у свій час був видатним загребним веслом в екіпажі Вашингтона і пізніше головою Ради правління програмою веслування університету Вашингтона. Його власний батько був одним із найвизначніших першопоселенців Сіетла, що заснував великий маєток у околицях Равенна Парк, на північ від університету. Бізнесове співтовариство і велика кількість випускників дуже хотіли зараз бачити, як молодий Бек веслує за університетську команду Вашингтона. Він міг мати чи не мати той самий потенціал, про який торочив Ульбріксон, але, без сумніву, він був тим хлопцем, якого тренери воліли тримати біля себе задля ощасливлення випускників. Джо, наприклад, відразу звернув на це увагу. Бек був, досить очевидно, одним із хлопців, яким не доводилось турбуватися ні про гроші, ані про те, щоб одягнути чисту сорочку. Джо сумнівався, чи йому взагалі доводилось турбуватись бодай про що-небудь.

План Ульбріксона, щоб хлопці швидко досягли бойової форми, виявився під загрозою зриву, починаючи з наступного дня після його полум’яної промови. Чергова перша шпальта «Дейлі» розповіла про цю історію або принаймні про її початок: «Майбутні чемпіони збивають бурульки зі своїх весел». Погода, що була волога і вітряна від кінця жовтня, тепер перетворилась на арктичну. Того вечора, коли Ульбріксон виголошував свою промову, холодні північні вітри нагнали величезні прибійні хвилі у П’юджет-Саунд, виштовхуючи солону воду на два квартали вглиб берега в районі Алкі-Біч і вздовж берегової лінії Західного Сіетла. Протягом наступних кількох днів температура впала до 7-10 градусів морозу, короткочасні снігопади перетворились на легкі завірюхи, а ті, у свою чергу, перейшли в повномасштабні хуртовини. Снігова облога продовжувалась майже безперервно увесь третій тиждень січня. Як і восени, Ульбріксону доводилось тримати свої екіпажі на човновій станції день за днем або, у кращому випадку, тренувати їх швидкими спринтами вгору і вниз по Косі. Хлопці веслували під снігом, допоки їхні руки не німіли настільки, що вони більше не в змозі були тримати весла. Він ніколи не казав їм про це, але вже починав думати, що віддав би перевагу отим веслувальним тренажерам під дахом, якими володіли команди на сході. Хлопці зі сходу принаймні були на веслах, а його спортсмени сиділи, запроторені на човновій станції, дивлячись із вікна на одну з найкращих веслувальних акваторій у світі.

Поки погода погіршувалась, Том Боллес спостерігав, як швидко його загін першокурсників зменшився із 210 охочих, котрі прийшли восени на станцію, до 53 станом на 14 січня. На третьому тижні січня «Дейлі» відзначила, що «ще три дні хуртовини, і Том Боллес більше не матиме екіпажа першокурсників». Боллес, проте, здавався незворушним. «Веслування — це той вид спорту, де немає потреби у скороченні», — зауважив він. І хоча Боллес не багато говорив про це, він все ж добре знав, що серед тих небагатьох хлопців, які прийшли, були неабиякі таланти. Він починав думати, що, насправді, зможе зібрати команду новачків, котра перевершить навіть досягнення торішнього екіпажа.

До того часу, коли сніг наприкінці січня нарешті перейшов у дощ, студмістечко на 215 гектарах загрузло у снігову кашу, і лікарня була настільки переповнена студентами, хворими на застуди, грип і пневмонію, що всі ліжка були зайняті, і недужих студентів залишали лежати на тапчанах у коридорах. Ульбріксон поспішно повернув усі 5 човнів-кандидатів та основну університетську команду на воду — під вітер і дощ.

Війна, що кипіла на повільному вогні на човновій станції, перейшла в повноцінну морську битву. Інша замітка в «Дейлі» 24 січня заварила нову кашу. Під великою світлиною Джо і другокурсників, що веслували на човні «Місто Сіетл» був підпис жирним шрифтом: «Вони мріють про Поукіпзі та Олімпійські ігри». А підзаголовок сповіщав: «Екіпаж першокурсників-чемпіонів минулого року гарно виглядає для тренера Ульбріксона». Хлопці з торішньої основної університетської команди були обурені. Протягом багатьох місяців здавалося, ніби Ульбріксон проявляє прихильність до молодших хлопців, але це було завуальовано. Тепер же все відкрилось, написане чорним по білому, і стало явним для них та їхніх друзів, і, що найгірше, це прочитають їхні подружки. Вочевидь, вони будуть відсунуті вбік, принижені, і все заради надто дорогоцінних для Ульбріксона другокурсників.

Один із хлопців у човні другокурсників, Боб Грін, мав звичку входити в запал і кричати заохочення своїм членам екіпажа під час перегонів. Це було чимось на зразок порушення протоколу, адже зазвичай лише рульовий може говорити в човні, бо є вірогідність, що слова, вимовлені іншими членами екіпажа, можуть заплутати відлік ходу, особливо під час перегонів. Але це, схоже, спрацьовувало для другокурсників рік тому, і Джордж Моррі, постійний рульовий другокурсників, добродушно мирився з цим.

Але це до чортиків дратувало декого зі старших хлопців у інших човнах, особливо Боббі Мока, кмітливого невисокого рульового в човні, що, схоже, обіцяв бути кращою юніорською командою. Щойно в лютому човни почали конкурувати один на один за статус основної університетської команди, Мок все більше обурювався поведінкою Гріна. Але незабаром він зрозумів, що може повернути це на свою користь. Щоразу, коли його човен підходив близько до човна Джо і другокурсників, Мок спокійно нахилявся до свого загребного і шепотів: «Дайте мені 20 дійсно великих через 5 гребків». Грін тим часом улюлюкав і репетував на свою команду, закликаючи їх піддати. Через 5 гребків Мок направляв свій мегафон на човен другокурсників і казав: «Добре, Грін знову роззявив свій великий рот. Давайте переженемо їх!» До того часу, поки він закінчував говорити це, його власний човен вже починав ривок, немов за помахом чарівної палички. У човні другокурсників Грін, злий за публічну образу, починав репетувати ще голосніше. У сидінні керманича Моррі командував: «Дайте мені десять великих!» Але весь цей час човен Мока мовчки прискорювався, віддаляючись від них. Кожного разу, коли Мок практикував це, другокурсники робили одне і те ж — раптово, в унісон, усі вони втрачали свою холоднокровність. Вони молотили веслами, опускали їх занадто глибоко або занадто мілко у воду, не встигали один за одним, лютуючи й відчайдушно намагаючись наздогнати, та зрештою, втрачали будь-яку подобу злагодженості. Раз за разом вони діставали, як Мок називав це, «цілком заюшені носи». І ніхто з них, як і Джо, кому все це здавалося ще одним жартом на його власний рахунок, не міг придумати, як відплатити йому. Але це завжди спрацьовувало. Мок щоразу закінчував свою витівку, сидячи на кормі човна, озираючись через плече та насміхаючись із несподівано нещасного вигляду другокурсників, що випадали з конкурентної боротьби, і невимушено махаючи їм на прощання рукою. Боббі Мок, як, у кінці кінців, дізналися всі зацікавлені особи, був хлопець не промах.

Не промах був і Ел Ульбріксон, хоча його почали гризти серйозні сумніви щодо другокурсників. Він відверто очікував, що тепер вони рішуче проявляться у складі нової основної університетської команди. Але, спостерігаючи, як ті несподівано насилу конкурували навіть з юніорами, він подумав, що вони просто не виглядали як екіпаж, що так неймовірно легко переміг у Поукіпзі. Вони, здавалося, йшли до біса. Він вивчав їх протягом кількох днів, намагаючись з’ясувати все і шукаючи індивідуальних недоліків. Після цього він покликав тих, хто, схоже, мав найбільші труднощі — Джорджа Лунда, Чака Хартмана, Роджера Морріса, Коротуна Ханта і Джо Ранца — до свого кабінету для розмови. Це був не весь склад човна, але майже весь.

Страшна річ, коли когось викликали в офіс Ела Ульбріксона. Таке ставалося нечасто і справляло враження, коли він це робив. У цьому випадку, як і в більшості інших, він не кричав та не стукав по столу, але всадовив хлопців, націлив на них свої сірі очі і сказав їм відкрито, що всі вони були під загрозою виключення з конкуренції за човен, якщо не повернуть себе у форму. Вони зруйнували його план утримати їх екіпаж у цілісності, чи цього вони хотіли? Якщо ні, то чому вони не веслували так, як робили це на чемпіонаті? Для нього це виглядало як доказ їхніх лінощів. Вони не веслували на повну силу. Вони не виявили темпераменту. І вони були недбалими. Вони розсікали веслами воду, замість того щоб занурювати їх у неї. Вони не залучали роботу спини в цей процес. Була відсутня точність ходу. Та найгірше з усього, що вони дозволяли своїм емоціям піднятися разом із ними в човен, втрачаючи холоднокровність у дрібницях, через що їм доводилося зупинятися. На закінчення він нагадав їм, що за кожне місце в першому університетському човні змагаються щонайменше 4 хлопців. Потім він припинив говорити і просто вказав їм на двері.

Хлопці вийшли з човнової станції приголомшені, намагаючись ігнорувати купку старших та молодших юнаків, що глузливо дивилися на них із порога. Джо, Роджер і Коротун почали свій шлях угору під дощем, обговорюючи те, що тільки-но відбулося, та стаючи все більш схвильованими.

Коротун і Роджер були приятелями з першого ж дня. Коротун був настільки природно балакучим, а Роджер — настільки природно стриманим і грубуватим, що це здавалося чудернацьким поєднанням. Але чомусь воно працювало для них. І Джо цінував, що обидва вони ніколи не завдавали йому образ. Насправді, коли старші хлопці дражнили його, Джо все більше і більше міг розраховувати, що ця пара на його боці. Коротун веслував на місці номер 2, безпосередньо позаду Джо, і останнім часом він призвичаївся класти руку йому на плече, коли той здавався пригніченим, і казати: «Не хвилюйся, Джо. Я за твоєю спиною».

Хант був надзвичайним юнаком із будь-якого погляду. І ще ніхто не знав, наскільки він був винятковим. Але всього кілька років по тому Роял Брогем назве його, разом із Елом Ульбріксоном, одним із двох найвизначніших веслярів, що будь-коли сиділи в човні університету Вашингтона. Як і Джо, він виріс у маленькому містечку Пуйаллап, між Такомою і передгір’ями гори Реньє. На відміну від Джо, його сімейне життя було стабільне, тож він виріс у гармонії із самим собою і високоосвіченим. У середній школі Пуйаллапа він був суперзіркою. Він грав у футбол, баскетбол і теніс. Він був скарбником класу, помічником бібліотекаря, членом радіоклубу і щороку висів на дошці пошани, поки ходив до школи. Він був активним членом почесного товариства і шкільної філії клубу «Hi-Y» Юнацької християнської асоціації. Школу він закінчив на два роки раніше. Він був також досить гарним, із темним хвилястим волоссям. Люди любили порівнювати його із Сезаром Ромеро. На першому курсі він мав зріст 1.92 метра, і однокурсники швидко охрестили його Коротуном. Він використовував це прізвисько решту свого життя. Хлопець був чимось на зразок модної платівки, завжди гарно одягався й завжди притягував погляди дівчат навколо, хоча він, схоже, не мав постійної подружки.

Незважаючи на свої досягнення, він був зітканим із протиріч. Балакучий і товариський, юнак любив бути в центрі уваги, але, разом із тим, надзвичайно оберігав своє приватне життя. Йому подобалося, щоб багато людей, що крутилися навколо нього, продовжували крутитися, але завжди на відстані. Він був схильним вважати, що його думка була неминуче правильною думкою, і юнак не виявляв багато терпіння до людей, які думали інакше. Як і у випадку з Джо, навколо нього існував невидимий кордон, який не можна було перетинати іншим. І, як Джо, він був чутливим. Ви ніколи не могли бути впевнені, що саме може засмутити його, примусити закритись або втратити рівновагу. Глузування з іншого човна, здавалося, призводили саме до таких наслідків.

Крокуючи того вечора разом угору по схилу від човнової станції після зустрічі з Ульбріксоном, Джо, Коротун і Роджер розмовляли схвильовано, але стишеними голосами. Ел Ульбріксон вів давно усталену стратегію, що одне дисциплінарне порушення в тренуванні вартуватиме хлопцеві пониження на два човни; друге порушення означало виключення з команди. Вони не були певні, чи вважалося те, що тільки-но відбулося, порушенням у тренуванні чи ні, але побоювалися, що так могло бути. Так чи інакше, вони сердились за цей рознос. Коротун був особливо схвильованим, так що аж спітнів під коміром. Роджер ішов поряд пригнічений, виглядаючи навіть більш похмурим, ніж зазвичай. Обходячи ставок Фрош, вони бурчали один одному: Ульбріксон був несправедливим, він лиш холодний наглядач, надто суворий до них, надто сліпий, щоб побачити, як важко вони працюють. Він досяг би кращих успіхів, якби хоч деколи плескав хлопців по спині, ніж завжди вимагати більшого. Він, швидше за все, не зміниться. Вони знали це надто добре. І справи ставали небезпечними. Хлопці погодили між собою, що відтепер усім їм не завадить турбуватися та оберігати один одного.

Коли Джо відділився від групи і попрямував угору по Юніверсіті Авеню до Юнацької християнської асоціації зі згорбленими плечима та зіщуленими від вітру й дощу очима, він проминув дешеві ресторани, заповнені легковажними студентами, котрі були щасливі від перебування в затишку подалі від холоду та їли китайську їжу чи гамбургери, курили цигарки і пили пиво. Джо кидав на них косі погляди, але продовжував іти, схиляючись проти дощу. Він бушував і скаржився на Ульбріксона поряд із Коротуном і Роджером, але тепер, коли був наодинці, його запал випарувався, і давній тягар тривоги та невпевненості знову тиснув на нього. Після всього, що він пройшов, було очевидно, що він, як і раніше, залишався цілковито незахищеним, навіть на човновій станції, у єдиному місці, де почав почуватися більш-менш як удома.

Наступного дня після невеликої розмови в його кабінеті Ел Ульбріксон щасливо зазначив у своєму журналі, що екіпаж другокурсників раптом відновив свою форму і спритно переміг усі чотири інші човни на першому ж тренуванні. Ухиляючись від шквалів дощу, веслуючи через спінені хвилі й зупиняючись між запливами, щоб відкачати воду з човнів, 5 потенційних університетських екіпажів боролися не на життя, а на смерть протягом найближчих кількох тижнів, і у всьому цьому другокурсники, здавалось, віднайшли себе знову. Ульбріксон вирішив поставити їх на випробування. Він влаштував перегони на час на дистанцію 1.6 кілометра. Другокурсники вискочили вперед на одну довжину і ні разу не озирнулись назад, рішуче відірвавшись на середині дистанції і прийшовши на крейсерській швидкості, здавалося б, зовсім без зусиль, до перемоги. Але коли Ульбріксон поглянув на секундомір, він був розчарованим. Вони десь на 10 секунд відстали від темпу, якого він очікував на цьому етапі сезону. Тим не менш, вони виграли, так що на дошці човнової станції наступного дня він, нарешті, вперше позначив човен другокурсників як першу університетську команду.

Наступного дня вони незграбно веслували й ганебно програли. Ульбріксон оперативно понизив їх до третього човна. Того вечора, пишучи у своєму журналі, розчарований Ульбріксон розкритикував їх ущент: «жахливо», «кожен сам за себе», «ніякої подоби роботи в команді», «повністю поснули», «занадто багато критики», «потрібен старий бойовий дух». Через кілька днів він провів випробування на дистанцію 4.8 кілометра. Другокурсники волочилися позаду протягом першої третини дистанції. На другій третині вони веслували нарівні з провідним човном юніорів. Але згодом вони просто перегнали старших хлопців на останній третині дистанції, вирвалися вперед і переконливо перемогли, на півтори довжини попереду. Ульбріксон почухав потилицю і повернув їх назад у статус першого човна на дошці. Але тільки-но він підвищив їх, хлопці знову зазнали поразки. Тренер записав у журналі: «цілком виснажені», «запороли час», «Ранц утримує ковзання і руки занадто довго». Тепер Ульбріксон перебував на шляху від легкої розгубленості до абсолютного жаху, якщо не безумства. Він швидко ставав, на свій власний прихований манер, одержимим, майже як Ахав, у своєму прагненні отримати досконалу університетську команду, яка могла б перемогти Кая Ебрайта у Каліфорнії в квітні і в Поукіпзі в червні, і була би в змозі поїхати до Берліна наступного року.

Ебрайт часто був у нього на думці. Зазвичай гучноголосий тренер Каліфорнії став нетипово мовчазним у себе в Берклі. Один спортивний оглядач у районі Затоки почав називати його «сфінксом Берклі» і дивувався, чи він цими днями хоча би вітався зі своєю дружиною ввечері. Востаннє він був таким неговірким напередодні олімпійських сезонів 1928 і 1932 років. Тепер усе, що Ульбріксон міг знайти в газетах району Затоки, була пікантна неоднозначна подробиця про те, що Дік Бернлі, сенсаційне загребне весло Каліфорнії, який так ефектно привів університетську команду Ебрайта до перемоги над хлопцями Ульбріксона в Поукіпзі, виріс ще на сантиметр.

Однак не лише Ебрайт спантеличував Ульбріксона. І не раптова нестабільна результативність другокурсників, на яких він покладав стільки надій. Почасти те, із чим Ульбріксон боровся, було, насправді, хорошою новиною — збентеження від багатства. Він почав бачити багато несподіваних талантів у інших своїх командах.

Для початку, було нове покоління першокурсників Тома Боллеса. Поки що вхід їм було заборонено, але Ульбріксон знав, що має враховувати їх у своїх планах на наступний рік, а наступний рік був найважливіший. Боллес повідомляв, що новачки веслували лише на кілька секунд повільніше від рекордних темпів, установлених Джо і його командою рік тому, і вони, схоже, ставали щораз кращими. У човні першокурсників на загребному веслі був кучерявий хлопець, Дон Х’юм, що виглядав особливо перспективним. Він поки що не був бездоганним, але, здавалося, ніколи не втомлювався, не показував болю, просто продовжував веслувати, продовжував вести вперед, незважаючи ні на що, як добре змащений локомотив. Однак на жодному іншому місці, крім рульового, досвід не був таким важливим, як на загребному веслі, і Х’юмові належало накопичити ще багато досвіду. Були кілька інших хлопців у екіпажі новачків, які також виглядали дійсно добре — великий, м’язистий, спокійний юнак на ім’я Горді Адам на місці номер 5 і Джонні Уайт на місці номер 2. Батько Уайта колись був видатним веслярем у класі двохвесельних човнів-одиночок, і його син просто жив і дихав веслуванням.

Один із човнів юніорів, той, яким рулював Боббі Мок та який час від часу залишав човен другокурсників у кільватері, так само мав у складі кілька перспективних сюрпризів, також другокурсників. Тут був ще один кучерявий хлопець, каланча 1.98 метра на зріст, на вигляд дещо нетямущий, з усмішкою, що могла зачарувати будь-кого, на ім’я Джим МакМіллін. Члени екіпажа називали його Обрубком. Він не особливо добре веслував у другому човні першокурсників минулого року. Тепер раптом він, схоже, знайшов свою нішу в човні Мока. Хлопець був достатньо великим, щоб забезпечити підйомну силу і потужність, необхідні визначному екіпажеві в середині човна, і ніколи, здавалось, не вірив, що переможений, навіть якщо таке ставалось. Він потужно веслував як у програшному, так і у виграшному випадках. Юнак просто мав багато енергії і давав ясно зрозуміти, що вірив у свою належність до першого човна. У команді юніорів був також хлопець в окулярах на ім’я Чак Дей. Ульбріксон помітив його на першому курсі. Його було майже неможливо не помітити, насправді, хоча би тільки тому, що він був базікою і жартівником та завжди звертав на себе увагу. Як і Х’юм, він ще не відпрацював свої веслярські здібності, але йому була притаманна природна схильність у першу чергу боротися, а потім ставити питання, що вже свідчило на його користь. У деяких випадках екіпаж потребував такої собі свічки запалювання, щоб прискоритись та йти повним ходом.

Коли лютий поступився березневі, Ульбріксон вирішив, що настав час знову змінити тактику. Він відмовився від ідеї усталених екіпажів і почав змішувати та добирати хлопців із різних човнів, кажучи їм: «Я мінятиму хлопців знову і знову, поки не отримаю університетський човен, який перемагає і залишає всі інші склади команд позаду. Тоді я знатиму, що маю правильне поєднання в одному човні». Він почав із переміщення Джо із його човна другокурсників. Але, як це вже було минулого року, коли Том Боллес забрав Джо, човен сповільнився. Наступного дня Джо знову повернувся у свій човен. Ульбріксон спробував Обрубка МакМілліна на місці номер 7 у човні другокурсників, але наступного дня забрав його звідти. Він спробував знову перемістити Джо, але результати були ті самі. Він перевів Коротуна Ханта в човен юніорів, де рулював Мок. Він перетасовував хлопців туди-сюди з одного човна в інші. Пройшов березень, і він поступово почав зупиняти свій вибір на двох провідних претендентах на статус університетської команди: на одному з юніорських човнів із попереднього сезону, з Моком, МакМілліном і Деєм, і на човні другокурсників, чия команда залишилась цілісною, незважаючи на його численні спроби перебудувати і вдосконалити її. Обидва човни тепер показували вражаючі результати у випробуваннях на час, але жоден із двох не виглядав як такий, що здатен рішуче перемогти інший. Ульбріксон потребував прориву одного з них, щоб покласти край своїм сумнівам, але цього просто не відбувалось.

Ульбріксон знав, у чому справжня проблема. Він завалив свій журнал міріадами технічних помилок, які спостерігав: Ранц і Хартман усе ще не ослаблювали захват руками в потрібний момент гребка; Грін і Хартман захоплювали воду занадто рано; Ранц і Лунд захоплювали її запізно; і так далі. Але реальна проблема полягала не в накопиченні незначних помилок. Ще в лютому він прокоментував для Джорджа Варнелла із «Сіетл Таймс», що «є більше хороших індивідуальних хлопців у команді цього року, ніж у будь-якій, котру я колись тренував». Основна проблема, насправді, полягала в тому, що він був змушеним вжити це слово «індивідуальних» у реченні. Було занадто багато днів, коли вони веслували не як екіпажі, а як човни, заповнені індивідуумами. Що більше він сварив їх за особисті технічні недоліки, навіть коли закликав працювати єдиною командою, то більше хлопці, здавалося, поринали у свої власні окремі й деколи зухвалі маленькі світи.

Негода, що атакувала Сіетл із жовтня минулого року, нарешті, припинилася, хоча й налетіла на місто наприкінці весни, 21 березня, сніжною заметіллю на додачу. Тепле сонце 2 квітня розпустило промені над озером Вашингтон. На території кампусу студенти вийшли із затхлості бібліотеки «Саззалло» і вогкості їхніх орендованих кімнат, насторожено кліпали й озирались у пошуках місця, щоб розтягнутися на траві. Хлопці виходили на вулицю в спортивних сорочках і білих туфлях уперше з минулого літа. Дівчата почали носити квітчасті спідниці і короткі шкарпетки. Безліч вишень у дворі університету розквітла. Дрозди стрибали по траві, схиляючи голівки і прислухаючись до ворушіння хробаків. Перші фіолетово-зелені ластівки цього року кружляли серед шпилів бібліотеки. Сонячне світло струменіло через вікна в класи, де викладачі читали лекції, запинаючись, коли задивлялися на умите сонцем студмістечко.

На човновій станції хлопці з екіпажів познімали свої футболки і простягнулись на рампі, гріючись, як гнучкі білі ящірки на сонці. Сторож складу каное відзначив раптовий попит на ці судна, усі з яких орендувались парами хлопець-дівчина. «Дейлі» вийшла із заголовком: «Кампус сп’янів від напливу закоханих голубків».

Джо і Джойс були серед перших, хто орендував каное. Джойс усе ще жила і працювала в будинку судді та ненавиділа свою роботу дедалі більше з кожним прожитим днем. Джо подумав, що розважить її, витягнувши на воду. Коли він знайшов її, дівчина сиділа на галявині перед бібліотекою в літній сукні та базікала з кількома подругами. Він узяв її за руку і потягнув униз до складу каное. Там він зняв сорочку, допоміг їй залізти в човен і жваво повеслував через Косу. Він повільно прокладав шлях серед зеленого простору плаваючого листя латаття і хаток бобрів на південному боці затоки Юніон, поки не знайшов місце, що йому сподобалося. Тоді він залишив човен у дрейфі.

Джойс сиділа, випроставшись, на носі, проводячи рукою по воді та гріючись на сонці. Джо простягнувся, наскільки зміг, на кормі, дивлячись на прозоре блакитне небо. Час від часу квакала жаба і гепалась у воду, стривожена повільним наближенням човна, що дрейфував. Сині бабки зависали над головою, сухо стрекочучи крилами. Червонокрилі дрозди фиркали і чіплялись за очерет, що ріс уздовж берегової лінії. Заколисаний тонким розгойдуванням каное, Джо почав занурюватися в сон.

Поки хлопець спав, Джойс сиділа на носі, вивчаючи обличчя юнака, якому віддала своє серце. Він став ще гарнішим ніж у школі, а в такі моменти, коли він був повністю розслаблений, його обличчя і скульптурно виліплене тіло були настільки наповнені спокоєм і грацією, що нагадали Джойс древні мармурові статуї грецьких атлетів, які вона нещодавно вивчала на своїх заняттях з історії мистецтва. Дивлячись на нього такого, вона думала: важко повірити в те, що він коли-небудь зазнавав важких часів.

Гладкі моторні човни із червоного дерева проносились повз них із ревом на шляху від озера Вашингтон до Коси. Студентки в купальниках сиділи на задніх палубах, махаючи, коли проминали їх. Широкі кільватери катерів піднімали хвилі серед латаття і різко вертіли каное з боку в бік, змусивши Джо прокинутись. Він усміхнувся Джойс, що радісно сяяла до нього з носа човна. Він сів, потряс головою, щоб прояснити розум, вийняв свою гітару з пошарпаного старого футляра й почав співати. Спершу він заспівав пісні, які він і Джойс разом співали в шкільному автобусі колись у Секвімі — смішні, безтурботні пісеньки, які змусили обох сміятися, і Джойс знову радісно приєдналася до нього, як і тоді.

Згодом Джо перейшов на ніжні, повільні, солодкі пісні про кохання, і Джойс притихла, уважно слухаючи, щаслива по-іншому, на більш глибокому рівні. Коли Джо перестав грати, вони говорили про те, як буде, коли вони одружаться та матимуть будинок і, можливо, дітей. Вони розмовляли щиро, безперервно, без перепочинку і без відчуття часу, що минав, поки сонце не почало тонути за пагорбом Капітолію, і Джойс стало холодно в її легенькій сукні. Джо доправив їх назад до університетського боку затоки і допоміг їй вийти з човна. Це був день, котрий вони обоє добре пам’ятатимуть до самої старості.

Наступного дня Джо, усе ще почуваючись переповненим душевністю, купив трохи бензину і поїхав на своєму старому «Франкліні» до Фремонту, де запаркувався на стоянці перед цехом компанії «Молочні та хлібобулочні вироби «Золоте правило». Він опустив скло і чекав, намагаючись насолодитись багатим запахом хліба, що випікається, але занадто нервував, щоб дійсно смакувати ним. Незабаром після полудня люди, одягнені в біле, висипали з будівлі та почали розсідатися на газоні, відкриваючи ланч-бокси. Трохи пізніше з’явилися кілька чоловіків у темних комбінезонах, і Джо відразу помітив свого батька. Зростом 1.89 метра, він був, без сумніву, найвищим чоловіком у групі. Він, здавалось, нітрохи не змінився. Навіть його робочий комбінезон був схожий на той, що він завжди носив колись на фермі в Секвімі. Джо виліз із машини і побіг через вулицю.

Гаррі підняв очі, побачив, що він іде, і застиг на місці, притискаючи до себе ланч-бокс. Джо простягнув руку і сказав: «Привіт, тату».

Вражений, Гаррі нічого не відповів, але взяв руку сина. Пройшло 5 із половиною років, відколи він бачив Джо. Він більше не був худою дитиною, яку той залишив колись у Секвімі. Гаррі мусив задуматись. Джо прийшов, щоб протистояти йому чи щоб пробачити його?

«Привіт, Джо. Чудово тебе бачити».

Удвох вони перетнули вулицю і залізли на передні сидіння «Франкліна». Гаррі розгорнув бутерброд із салямі і мовчки запропонував половину його Джо. Вони почали їсти, а потім, після довгого, незручного мовчання, і розмовляти. Спочатку Гаррі говорив переважно про обладнання в пекарні — величезні печі, міксери для тіста та флот автофургонів для доставки, які він обслуговував. Джо не спиняв батькову розповідь із численними подробицями, не надто зацікавлений, але насолоджуючись знайомим звуком його гучного, глибокого голосу — голосу, який розказав йому так багато історій, сидячи вночі на східцях хатини на золото- та рубіновидобувній шахті, голосу, що навчив його так багато, коли вони вовтузились із машинами ще в Секвімі або шукали дерева з бджолиними дуплами в лісі.

Коли Джо, нарешті, почав говорити, він засипав батька питаннями про своїх зведених братів і сестер. Як поживає Гаррі-молодший? Чи справляється він із навчанням після нещасного випадку зі свинячим жиром? Наскільки виріс зараз Майк? Як справи у дівчат? Гаррі запевнив, що усім їм ведеться добре. Запала довга пауза. Джо запитав, чи зможе він заскочити, щоб побачити їх. Гаррі опустив очі додолу на свої коліна і сказав: «Я так не думаю, Джо». Глибоко всередині живота Джо щось поставало — гнів, розчарування, образа, він не був упевненим, що саме, але це було давнім, знайомим і болючим відчуттям.

Але згодом, після чергової паузи, Гаррі додав, не дивлячись на сина: «Проте іноді ми з Тулою виходимо на невеличкі екскурсії. Нікого не буде вдома, крім дітей». Він подивився у вікно, ніби відсторонюючись від того, що тільки-но сказав. Він, здавалося, видихнув із полегшенням — Джо не збирався розпитувати його про той жахливий вечір у Секвімі, коли вони залишили його самого.

Існує певна річ, яка часом відбувається в академічному веслуванні, яку важко досягти і складно визначити. Багато навіть переможних екіпажів ніколи не досягали її. Інші досягали, але не могли підтримувати її. Вона називається «резонанс». Він відбувається тільки тоді, коли всі 8 гребців веслують так досконало в унісон, що не існує жодного руху будь-кого з них поза синхронізацією з рухами усіх інших. Це полягає не тільки в тому, що весла входять у воду і виходять із неї точно в одну і ту ж мить. Шістнадцять рук мають почати гребти, шістнадцять колін мають почати згинатися і розгинатися, вісім тіл мають почати ковзати вперед і назад, вісім спин мають зігнутись і випрямитись одночасно. Дія кожної хвилини — кожен легкий поворот зап’ястя — мають бути точно віддзеркалені кожним веслярем, від одного кінця човна до іншого. Тільки тоді човен продовжуватиме плисти безперешкодно, плавно і граціозно між помахами весел. Тільки тоді прийде відчуття, ніби човен є частиною кожного з них, рухаючись ніби сам собою. Тільки тоді біль повністю поступиться захвату.

Веслування тоді стає свого роду довершеною мовою. Поетичності — ось якого відчуття дає хороший резонанс.

Хороший резонанс не обов’язково призводить до пришвидшення екіпажа, за винятком хіба того, що коли нічиї дії не перешкоджають поступу човна, веслярі отримують найбільшу віддачу при менших зусиллях на кожному гребку. Переважно він дозволяє їм зберегти силу, веслувати з нижчою частотою ходу і при цьому рухатися по воді максимально ефективно і часто швидше, ніж інший екіпаж, що веслує менш результативно з вищою частотою гребків. Це дає запас енергії для спринту на фініші перегонів, що вивертає шлунок і примушує м’язи волати від болю. Неймовірно складно утримати хороший резонанс, коли підвищується частота ходу. Зі збільшенням темпу кожна з безлічі окремих дій має відбутися за дедалі коротші проміжки часу, так, що в певний момент стає практично неможливим підтримувати хороший резонанс на високій швидкості. Але що ближче екіпаж може підійти до цього ідеалу — підтримання хорошого резонансу, веслуючи на високій швидкості — то ближчим він стає до веслування на іншому рівні — тому, на якому веслують чемпіони.

Джо і його товариші по команді віднайшли свій резонанс ще першокурсниками в той день, коли перемогли в Поукіпзі, і Ел Ульбріксон не забув цього. Він, насправді, ніяк не міг викинути те видовище з голови. Було щось чудесне, майже магічне в тому, як вони завершили ті перегони. Він мусив вірити, що це диво досі перебувало з ними.

Наближалась регата Тихоокеанського узбережжя в Каліфорнії на початку квітня, а погода знову погіршилася, і другокурсники, схоже, були не в змозі, як лишень не старалися, відновити й утримати свою магію. Одного дня вони володіли нею, а вже наступного дня втрачали її. Вони перемагали юніорів у понеділок, ганебно програвали у вівторок, вигравали ще раз у середу і програвали в четвер. Перемагаючи, вони робили це дуже майстерно, а програючи — зазнавали нищівної поразки. У гніві Ульбріксон надав розголосу своїй дилемі, розповідаючи «Сіетл Таймс» 2 квітня: «Я зроду не бачив подібної ситуації... Ніколи раніше в моїй практиці тренувальна кампанія університету Вашингтона не підходила до цього етапу з невирішеним питанням щодо кращого екіпажа, зазвичай усе вирішувалось значно раніше». Одначе він мусив ухвалити рішення.

Нарешті, він зробив те, що хотів зробити увесь цей час. Він офіційно проголосив човен другокурсників першим основним університетським екіпажем 1935 року. Місцеві газети повідомили про це світові. І другокурсники швиденько програли в наступних перегонах один на один проти човна юніорів. Останні вимагали, щоб їх призначили першою університетською командою на регату. Ульбріксон мало не здався та заявив, що подумає. Вони мали брати участь у ще одних перегонах у Каліфорнії. Хто виграє перше випробування на час після прибуття в Окленд, веслуватиме як основний університетський екіпаж у регаті Тихоокеанського узбережжя.

Підвищення другокурсників до статусу першої університетської команди було незвичайним кроком, але не безпрецедентним. Кай Ебрайт, у дійсності, робив точнісінько те саме — можливо, реагуючи на все, що читав про другокурсників Вашингтона. Неймовірно, але перед поїздкою на регату Тихоокеанського узбережжя Ебрайт понизив хлопців університетської команди, які рік тому завоювали звання національних чемпіонів у Поукіпзі, на користь змішаного екіпажа другокурсників та юніорів. Тільки один із переможців минулого року тепер сидів в основному університетському човні, і Ебрайт залишався спантеличеним поганими результатами старших хлопців. Коли Роял Брогем приїхав до Окленда для освітлення регати, Ебрайт благав його: «Будь ласка, скажіть мені, чому екіпаж, що у червні минулого року був найкращим у США, не може веслувати досить швидко, щоб побити збірний човен другокурсників і юніорів?» Брогем поняття не мав, чому, але був щасливий телеграфувати розвідане Ульбріксону до Сіетла. І додати попередження. Він засік час проходження дистанції новим збірним човном Ебрайта. «Не думайте, що нові «Ведмеді» повільні, пане Ульбріксоне... Цей човен має чималий запас енергії». Коли Ульбріксон дізнався подробиці, а особливо той факт, що Ебрайт замінив навіть Діка Бернлі, величезного загребного, який привів Каліфорнію до перемоги над його хлопцями в Поукіпзі, він був приголомшений. Він знав, що Ебрайт заглядав наперед у наступний 1936 рік, шукаючи молодих талантів, так само, як і він. Але кого, чорт забирай, міг Ебрайт знайти, хто міг вибити з човна національних чемпіонів таку машину, як Бернлі?

На восьму годину ранку 7 квітня усі три екіпажі Вашингтона були в Каліфорнії, на блискучих від нафтових плям водах лиману Окленда, веслуючи під дощем та вітром, що зі швидкістю 56 кілометрів бушував у затоці Сан-Франциско, вперше шмагаючи їхні обличчя солоними бризками. За винятком смаку солі у воді, вони почувалися як удома. Із собою на південь вони привезли частинку Сіетла. Човнів Каліфорнії ніде не було видно. Вони веслували через лиман і далі вздовж мулистих берегів східної частини затоки. Срібні вежі частково завершеного висячого мосту через затоку вражаюче виростали перед ними, елегантні шпилі з дивовижною грацією простягались над водою до Острова Скарбів та Сан-Франциско. На відкритому просторі затоки, проте, вітер сік ще дужче, такий сильний, що загрожував потопити човен. Ульбріксон завернув хлопців назад.

На виході йому здалося, що юніорський човен рухався краще, ніж човен другокурсників. На зворотньому шляху другокурсники, схоже, вправлялися швидше, ніж юніори. Усі чекали, коли Ульбріксон призначить вирішальне випробування на час, яке він обіцяв перед від’їздом із Сіетла. Хлопці з кожного човна не надто багато розмовляли з будь-ким з іншого екіпажа.

Тим часом Ел Ульбріксон і Кай Ебрайт виконали практикований ними танець — танець фатуму. Кожен намагався перевершити іншого в похмурих пророкуваннях щодо майбутньої регати. Ульбріксон заявив, що його хлопці занадто важкі й у поганій формі через скасування тренувань у Сіетлі. Він сподівався, але не зміг привести їх у бойову готовність на даний час. «Оцінюйте їх як «темних конячок», — сказав він. — Мої хлопці не готові до гонки. Вчора вони почали веслувати 4.8 кілометра і сиділи, висолопивши язики, вже у кінці першої третини дистанції. Ми ніколи не мали менше роботи і гірших умов». Журналісти, однак, відзначили, що хлопці виглядали шалено підтягнутими, коли зійшли з потяга.

Коли його запитали, чому він приїхав із човном другокурсників, Ульбріксон люто подивився на репортера і сказав: «Вони кращі з тих, що ми маємо». Ебрайт, намагаючись повернути сприйняття публіки в інше русло, сказав менше, але був більш відвертим, коли вже говорив щось. У бесіді з «Нью-Йорк Таймс» він відкрито заявив: «Каліфорнія має шанс, але я думаю, що Вашингтон переможе». І додав: «Наші шанси не такі великі. Наша університетська команда, безсумнівно, повільніша, ніж екіпаж минулого року, і зовсім недосвідчена в перегонах». Він продовжував залишатися на диво мовчазним щодо своїх власних хлопців.

10 квітня Ульбріксон, нарешті, призначив офіційне випробування на час, яке мало визначити, яка з команд веслуватиме як основний університетський екіпаж. Джо та його товариші-другокурсники прийшли до фінішу майже на довжину човна позаду юніорів. Вони у відчаї та зневірі попадали у своєму човні. Хлопці в юніорському човні тріумфували. Ел Ульбріксон повернувся до готелю і нашкрябав у своєму журналі: «Тепер у великій халепі». Але він досі не оголосив склад основної університетської команди.

Зранку 12 квітня відбулося те саме, але Ульбріксон спробував ще один трюк. Другокурсники приїхали на південь із новим, ще не охрещеним човном. Але вони відразу незлюбили його. Хлопці скаржились від самого приїзду, що він просто не підходить їм. Тож Ульбріксон вивів їх на воду знову, цього разу в старому човні «Місто Сіетл», у якому вони так переконливо перемогли в Поукіпзі. Вони прекрасно веслували й наздогнали час юніорів. «Старий човен дав їм змогу відчути себе як удома», — занотував Ульбріксон у журналі.

Після вечері в готелі «Окленд» він скинув бомбу на юніорів. Тренер збирався виставити на перегони другокурсників як основну університетську команду, незважаючи на їхні численні поразки. «Мені дуже шкода, — сказав він. — Я, напевно, не повинен цього робити, але я не можу нічого із собою вдіяти». Розлючені, хлопці юніорського екіпажа вийшли з кімнати, вирвалися в темряву і намагалися позбутися свого гніву на вулицях Окленда. Пояснюючи свою перестановку «Ассошіейтед Пресс», Ульбріксон не таївся, відмовився від фатального танцю і просто сказав, що вірить своїм серцем у другокурсників. Вони були, як він заявив, «потенційно найкращим екіпажем із тих, що я будь-коли тренував». Але у своєму журналі тієї ночі він написав із сумом: «Я в пекельному становищі за день до перегонів».

У день перегонів, 13 квітня, знову дощило, і пронизливий зустрічний вітер дув із півдня по всій довжині лиману Окленда. Лиман був не тим, що будь-хто може назвати незайманим водним простором для веслування навіть у найкращі дні. Довга, вузька смуга води між Оклендом і островом Аламіда була, по суті, морським шосе через уже старіючий індустріальний пейзаж. Стягнута кількома сталевими мостами, дистанція перегонів робила невелику дугу на Юніон-Пойнті, якраз перед фінішною лінією на мосту Фрутвейл Авеню. Зруйновані цегляні склади, резервуари для зберігання нафти, заіржавілі крани і щебеневі заводи вишикувалися по обидва боки водного шляху. Прив’язані вздовж його берегів, тут були всі можливі види суден — китайські джонки, буксири, хиткі плавучі будинки, старі шхуни і баржі з наваленим безладними купами промисловим вантажем. Сама вода була розбухлою, сіро-зеленою навіть у сонячні дні, глянсуватою від плям нафти і смердючою від дизельного палива та водоростей. Поруч із човновою станцією університету Каліфорнії 10-сантиметрова труба скидала неочищені стічні води прямо у водойму.

У такому ландшафті непросто було знайти місце, щоб спостерігати за перегонами екіпажів, але до полудня 13 квітня близько 40 тисяч глядачів зібралися під парасольками на порожніх ділянках берега, на розкиданих доках, на дахах складів і на малих суднах, пришвартованих уздовж дистанції перегонів. Безумовно, найбільша концентрація уболівальників була на фініші, на мосту Фрутвейл Авеню. Там тисячі каліфорнійських шанувальників, одягнені в синє і золоте, змішалися на прольоті моста із сотнями прихильників Вашингтона в пурпурному і золотому, штовхаючись, щоб дістатися місця з хорошим видом на воду. Радіокоментатори сиділи, затиснуті під навісом недалеко від мосту, готові транслювати результати на всю країну.

О 15:55 регата почалась із перегонів новачків на дистанції 3.2 кілометра. Дон Х’юм, загребний екіпажа Вашингтона, лише кілька днів тому вийшов із лікарні й ще досі не оговтався від важкої ангіни, але про це годі було здогадатись, спостерігаючи перегони. Першокурсники Вашингтона рано відірвалися і лідирували на півдовжини попереду. На півдорозі вони вели з перевагою в повну довжину, причому обидві команди веслували з частотою ходу 32 гребки. Вийшовши після повороту на фінішну пряму, першокурсники Каліфорнії спробували зібратись із силами і підняли хід до 34 гребків. Вашингтон відповідно збільшив свою частоту. Обидва човни веслували з однаковою частотою, але гребки Х’юма надавали відчутної різниці. На останній чверті дистанції Х’юм веслував так плавно, так потужно і так ефективно, що із хлопцями, які синхронно повторювали за ним, човен Вашингтона промчав ще далі вперед і перетнув фінішну смугу на 3 довжини попереду Каліфорнії. Чиновники на мосту викинули білий прапор, який сповіщав перемогу білих лопатей Вашингтона.

Перегони юніорських команд мали для раптово понижених старших хлопців з університету Вашингтона особливу вагу. Вони відкривали їхнє майбутнє. О 16:10, все ще лютуючи через перестановку Ульбріксона, вони підвели свій човен до стартової лінії біля початку Вебстер Стріт, що на південь від площі Джека Лондона і за 4.8 кілометра від фінішу. Коли дали старт, Каліфорнія вискочила вперед, а потім налаштувалась на частоту 32 гребки. З Боббі Моком, що задавав ритм, і величезним Обрубком МакМілліном у машинному відділенні, екіпаж Вашингтона повільно й методично веслував нарівні з Каліфорнією, а згодом почав просуватись уперед. На позначці половини дистанції вони вже відкрили смугу води між собою і човном Каліфорнії.

Тоді вони почали веслувати не на жарт. Мок гаркнув на них, щоб підняли частоту ходу, згодом гаркнув знову. Вони потужно гребли. Кожним ударом весла вони почали карати Каліфорнію, і Ульбріксона, і другокурсників, і всіх, хто міг сумніватися в них, вивільнюючи багатомісячне розчарування та образи через пониження в статусі, із силою кидаючи їхні спини на зустрічний вітер і дощ. Боббі Мок мав звичку закликати до великих десятків, приєднуючи чиєсь ім’я до команди, щоб надати їй більшого емоційного впливу. Іноді це було: «Дайте мені 10 для Ела» або «Дайте мені 10 для пана Покока». Тепер він крикнув у свій мегафон: «Дайте мені 10 великих для Джо Біслі!» Ніхто в човні, у тому числі й сам Мок, очевидно, ніколи не чув про Джо Біслі, але зараз він веселився. Хлопці дали йому 10 великих. Тоді він закричав: «А дайте-но мені 10 великих для тих другокурсників!» Човен вистрибнув уперед. Коли юніори обігнули поворот і ввійшли в межі видимості натовпу на мосту, вони були на 5 довжин попереду. Перетнувши фінішну лінію і пропливши під мостом, вони вже були на 8 довжин попереду і все ще віддалялись.

Коли настала черга перегонів основних університетських команд, вболівальники Каліфорнії, нарешті, отримали щось підбадьорливе.

Коли Джо і екіпаж другокурсників підійшли до стартової позиції, вони розуміли, що були просто зобов’язані перемогти зараз, після того, що тільки-но зробили юніори, не лише щоб виправдати віру в них Ульбріксона, а й щоб оживити свої олімпійські амбіції. Вони по-справжньому затямили собі, що відтепер мали вигравати кожні перегони, або все скінчиться для них. Протягом наступних 16 хвилин вони зробили все, що в їхніх силах, щоб переконатися, що все не було скінчено. Після перегонів жорсткий спортивний редактор «Сан-Франциско Кронікл» Білл Лейзер просто сказав: «Це була велика битва. Найкращі перегони з тих, що я будь-коли бачив на лимані».

Каліфорнія практикувала швидкі старти весь тиждень, але жоден із човнів не був достатньо готовий на старті. Після відплиття Вашингтон рано вирвався в лідери. Каліфорнія відповіла, швидко і рішуче, піднімаючи частоту ходу і веслуючи нарівні з ними, а потім швидко просунулась уперед на півкорпусу. Обидва човни увійшли в ритм і утримували свої позиції протягом наступних двох із половиною кілометрів. Лопаті весел Вашингтона занурювались у воду і виринали з неї майже гребок у гребок з Каліфорнією у стійкому ритмі 30 ударів на хвилину. Коли вони наблизилися до Урядового острова і позначки половини дистанції, Каліфорнія поволі збільшила частоту і закріпила своє лідерство на повну довжину попереду. Джордж Моррі на сидінні рульового закликав до прискорення, і частота Вашингтона підійшла до 32 гребків, але Моррі утримував її на цьому рівні, коли Каліфорнія прискорилась до 34 з половиною, не бажаючи поступитися спокусі паніки чи метання. Дуже повільно Вашингтон почав скорочувати відставання, сантиметр за сантиметром, підтримуючи хід низьким, але починаючи набирати швидкість суто на силі. До того часу, коли вони дісталися до південного краю острова, лідерство Каліфорнії скоротилось до чверті довжини. Потім вони йшли ніс у ніс. Підійшовши до дуги на дистанції, Вашингтон повільно висунувся попереду човна Каліфорнії. Тепер Вашингтон підняв частоту до 34 гребків, а Каліфорнія — до каторжних 38.

Два човни розвернулися уздовж дуги бік у бік і з’явились у полі зору фанатів на мосту. Армада катерів і прогулянкових суден слідувала за ними. Спостерігачі у цих човнах, що вивчали хлопців у біноклі, подумали, що обидва екіпажі виглядають втомленими.

Каліфорнія прискорилась, починаючи спринт і підійшовши до 40 гребків на хвилину, та знову вирвалась уперед до лідерства. Фанати Каліфорнії вибухнули оваціями. Їхні хлопці були попереду на чверть довжини і спрямували човен на фініш. Але Джордж Моррі виконав те, що йому сказано було зробити. Ульбріксон дав йому команду тримати частоту ходу такою низькою і так довго, наскільки можливо. Його хлопці все ще веслували із частотою 34 гребки, і Моррі опирався спокусі закликати до прискорення, у той час як Каліфорнія підтримувала свої несамовиті 40 гребків, і міст Фрутвейл Авеню вже почав вимальовуватися попереду них. Швидкість ходу — це одне, а сила — дещо інше. Моррі знав, що він, як і раніше, мав багато сили у своєму розпорядженні. Він оцінив, що тепер Каліфорнія майже не має її. Він нахилився вперед і крикнув: «Дайте мені 10 великих!» Хлопці Вашингтона завзято взялись за справу. Човен вистрибнув уперед. Наприкінці 10 гребків носи човнів були намертво нарівні знову. Коли міст і фінішна лінія наблизилися впритул до них, Моррі знову закричав: «Дайте мені 10 великих!» Джо, і Коротун, і Роджер, і всі, хто був із веслом у руках, вклали всі сили, що мали, в останні кілька гребків. У тренерському катері безпосередньо за своїми хлопцями Ел Ульбріксон затамував подих. Човни пролетіли під мостом бік у бік.

Синій і білий прапори були викинуті з моста одночасно. Фанати раптово замовкли, розгублені. Хтось в одному з човнів позаду крикнув: «Вашингтон на 30 сантиметрів попереду!» Вболівальники «Ескімосів» заревли. Потім голос в офіційному гучномовці прогримів: «Каліфорнія попереду на 60 сантиметрів». Тепер волали шанувальники Каліфорнії. Радіокоментатори тулилися під навісом, вагаючись, а потім транслювали новину нації: «Каліфорнія перемогла». Те ж повідомлення прогриміло по стрічках новин. На мосту вболівальники Вашингтона були непохитні, сердито вказуючи на воду і жестикулюючи. Їхні хлопці вирвались уперед у кінці перегонів — кожен міг бачити це. Вболівальники Каліфорнії, що звішувались над поручнями, коли човни проходили під ними, наполягали, що ніс човна Каліфорнії пройшов під мостом першим, щонайменше на метр попереду. Натовп розростався. Минуло кілька довгих хвилин. А потім, ураз, тріскуче ожив голос гучномовця: «Судді фінішу офіційно оголосили, що Вашингтон переміг, випередивши Каліфорнію на 2 метри». Неймовірний лемент здійнявся з маси вболівальників Каліфорнії. У Сіетлі екстрені новини з Окленда переривали регулярні програми на радіо, і люди, що понуро сиділи біля радіоприймачів, схоплювалися на ноги, плескали один одного по спині і потискали руки.

Виявилося, що ні жоден з екіпажів, ні будь-хто з офіційних суддів насправді не мали жодних сумнівів щодо результату. Вони просто мали проблему з тим, щоб дістатися до гучномовця крізь натовп людей на мосту. Більшість глядачів не зрозуміли, що міст перетинав лиман під невеликим кутом. Фінішна лінія, з іншого боку, проходила прямо по воді, майже перетинаючи міст на боці доріжки Каліфорнії, але перетинаючи бік Вашингтона на кілька метрів не доходячи до мосту. Ніс човна Каліфорнії дійсно пройшов під мостом першим, але на той момент перші два метри човна Вашингтона були вже за фінішною смугою. Коли Ульбріксон повернувся до готелю того вечора, він накидав у бортовий журнал простий коментар: «Оце так день».

Поїздка на потязі додому була тріумфальною. Прикрі почуття довгої осені і зими були забуті, всі вийшли переможцями. Том Боллес був упевненим, що тепер він мав екіпаж першокурсників, принаймні, нарівні з минулим роком. Юніорська університетська команда утвердила своє положення, принаймні, зараз. Другокурсники були чемпіонами серед університетських команд Тихоокеанського узбережжя. Разом вони змели Каліфорнію з її рідної води. Тепер усе здавалося можливим.

Наступного дня після перегонів вони були головною новиною в Сіетлі. Заголовок на першій шпальті «Сіетл Таймс» трубив: «Екіпажі «Ескімосів» провели тотальну чистку». 18 квітня місто проводило свою версію урочистого параду на честь веслувальних екіпажів, а також команди дівчат із плавання, які щойно повернулися з Чикаго із купою медалей і шістьма національними рекордами, і Джека Медіки, суперзіркового плавця, який сам щойно повернувся з перемогами на Сході. 80 членів маршируючого оркестру «Ескімосів» повели процесію вгору по Другій Авеню і Пайк Стріт, коли конфетті та шматочки серпантинів змішались зі стійким холодним дощем, що почав падати з хмар високо над головою. За оркестром у прикрашеній квітами машині мер Сміт їхав з Елом Ульбріксоном і Томом Боллесом, махаючи збудженому натовпові, що радісно заполонив увесь простір на 4-5 вулицях довкола. Медіка і команда дівчат із плавання їхали в другому автомобілі. За ними рухались головні винуватці свята — довгий лісовоз, задрапірований квітами і зеленим листям, віз університетську команду і їхній човен. Хлопці були одягнуті в білі светри з великими пурпуровими літерами «WS» на грудях. Кожен із них тримав вертикально весло завдовжки три з половиною метри. Повзучи через центр міста, їхня платформа виглядала як величезна зелена рептилія із гладким кедровим хребтом і вісьмома ялиновими голками, що коливалися в такт руху. Час від часу хтось із родичів чи друзів хлопців викрикував вітання з тротуару або вибігав на середину вулиці для швидкого рукостискання. Джойс була на роботі, але Джо оглядав людей у натовпі, вишукуючи свого батька та зведених братів і сестер, проте їх ніде не було видно.

Процесія попрямувала до Спортивного клубу Вашингтона на Юніон Стріт. Там хлопців провели в прокурену залу, ущент заповнену сотнями визначних громадян Сіетла, кожен з яких заплатив 75 центів за можливість бути присутнім на спеціальному обіді і зблизька поглянути на героїв, що повернулися з перемогою. Роял Брогем був розпорядником церемонії, і вона транслювалась у прямому ефірі по радіо.

Мер, Том Боллес і Ел Ульбріксон виступили з короткими промовами. Ульбріксон розхвалив усі три екіпажі та закінчив словами вдячності: «За такої підтримки, як ваша, ми переможемо в Поукіпзі, а згодом на порядку денному — Берлін і Олімпійські ігри». Потім мали промови декан університету і президент Торгово-промислової палати. Практично всі, хто мав певну вагу в місті, сказали своє слово. Після цього на сцену викликали хлопців з усіх трьох човнів. Кожного з них відрекомендували публіці під гучні й тривалі оплески.

Коли настала черга Джо, він спинився на мить, розглядаючись довкола. Біле світло лилося в залу із високих вікон, облямованих важкими оксамитовими шторами. Величезні кришталеві люстри звисали й мерехтіли з високої, чудернацько оздобленої стелі. Сяючі обличчя пузатих чоловіків у костюмах-трійках і поважного вигляду жінок, прикрашених коштовностями, були націлені на нього. Вони сиділи за столами, покритими хрусткими білосніжними лляними скатертинами, уставленими блискучим столовим сріблом, кришталевими келихами і тарелями, заваленими гарячою їжею. Офіціанти в білих кітелях і чорних метеликах снували між столами, несучи ще більше їжі на тацях.

Коли Джо підняв руку, відповідаючи на хвилю оплесків на його честь, він із усіх сил відчайдушно намагався стримати сльози. Він ніколи не дозволяв собі навіть мріяти про те, що стоятиме в такому місці в оточенні таких людей. Це вразило його і водночас наповнило вдячністю, і стоячи того дня перед заповненою залою під оплески, він відчув раптовий прилив чогось незнайомого — відчуття гордості, що було більш глибоким і щирим, ніж будь-що, пережите ним раніше. Тепер на порядку денному знову Поукіпзі, а згодом, можливо, навіть Берлін. Усе нарешті, схоже, починає ставати золотим.

Розділ 10

В епоху, коли американці дивляться десятки кабельних спортивних каналів, коли професійні спортсмени часто-густо розпоряджаються річними зарплатами в десятки мільйонів доларів, і коли ціла нація практично випадає з життя задля віртуального національного свята в неділю Суперкубка, складно вповні оцінити, наскільки важливою була зростаюча популярність університетської команди Вашингтона для мешканців Сіетла в 1935 році. Це місто довго вважалось багатьма, та навіть іноді саме було схильне вважати себе, тихим болотом у багатьох царинах, і не в останню чергу у світі спорту. Футбольна команда університету історично була виграшним проектом із дивовижними досягненнями у своєму активі — рекордом у 63 матчі поспіль без поразок між 1907 і 1917 роками. Протягом цієї вдалої смуги під керівництвом тренера Гіла Добі команда Вашингтона здобула 1930 очок проти 118 очок суперників. Але, слід зазначити, що Добі був не надто відданим дотриманню правил. Одного разу він відзначився тим, що спорядив двійко своїх менших зростом гравців залізними підплічниками, і таке коригування екіпіровки надало хлопцям, здавалося би, надприродної здатності збивати з ніг значно могутніших чоловіків. Так чи інак, «Сонячні щити» Вашингтона (перейменовані на «Ескімосів» за пропозицією команди 1922 року) грали майже винятково на Західному узбережжі і діставалися до національного етапу «Рожевої чаші» лише двічі, один раз, зігравши внічию із командою Військово-морського флоту, і ще раз, програвши Алабамі.

Бейсбольні команди Сіетла взагалі ніколи, насправді, не доходили до національного етапу змагань. Було лиш кілька професійних бейсбольних команд починаючи із 24 травня 1890 року, коли «Червоні» Сіетла кинули виклик команді «Водоспади Спокана». У наступні роки місто бачило бейсбольні команди, що називались по-різному: «Сіетлці», «Клондайкери», «Викликачі дощу», «Сміливці», «Гіганти», «Рейніри», «Сайвошці», «Індіанці» і, за невдалим збігом обставин, «Бриджі Сіетла». Але все це були дрібні команди нижчої ліги, що грали лише в місцевих і регіональних змаганнях. Бейсбол у Сіетлі нещодавно пережив серйозний удар, один із багатьох майбутніх ударів, коли дерев’яні стенди на бейсбольному стадіоні індіанців «Дагдейл Парк» згоріли дотла в липні 1932 року. Команда перебралась на муніципальний стадіон у середній школі. Але на ньому не було трави, а поле було нічим іншим, як прямокутником, укритим грязюкою і камінням. Під час матчів і між ними бригади обслуги снували по полю з джутовими мішками, підбираючи якомога більше каміння, щоб уберегти гравців від спотикань під час гонитви за м’ячем на льоту або від здирання шкіри при ковзанні на базу. Це виявилося безнадійною справою і нескінченним завданням. Один із школярів, які грали в команді, Едо Ванні, що пізніше став менеджером «Рейнірів», сказав про цей стадіон: «Якщо би там застряг кінь, він помер би з голоду. Це ніщо інше, як скелі». Протягом десятиліть шанувальникам бейсболу в Сіетлі доводилося вибирати східну команду, за яку вони могли би вболівати, якщо хотіли робити ставки у вищій лізі.

Спорт у Сіетлі одного разу ненадовго піднявся до міжнародного визнання у 1917 році, коли професійна хокейна команда міста «Метрополітанс» стала першою американською командою, що виграла Кубок Стенлі, перемігши «Монреаль Канадієнс». Але «Метрополітанс» зазвичай грали лише в змаганнях Хокейної асоціації Тихоокеанського узбережжя, і коли власник їхнього спортивного комплексу не продовжив із ними договір оренди в 1924 році, команда згорнула свою діяльність.

З огляду на таку мізерну спортивну спадщину, перемоги екіпажів Вашингтона у веслуванні дали мешканцям Сіетла те, чого вони не мали протягом тривалого часу, те, чого, насправді, у них ніколи не було. Після цілковитого тріумфу в Каліфорнії, недавнього успіху в Поукіпзі і тепер навіть розмов про майбутні перемоги в Олімпійських іграх будь-який мешканець Сіетла міг випнути груди і трішки повихвалятися. Він міг написати про це друзям і родичам на сході. Він міг прочитати про це в «Пост-Інтеллідженсері» вранці і згодом насолоджуватися цим знову в «Сіетл Таймс» ввечері. Він міг побалакати про це з перукарем під час стрижки і знав, що перукар переймався цим так само, як і він. Ці хлопці у своїх човнах раптом почали, довжина за довжиною і перемога за перемогою, прославляти Сіетл і, ймовірно, зроблять ще більше для його визнання у світі найближчим часом. Усі в місті тепер вірили в це, і ця віра згуртовувала їх докупи та дозволяла почуватися упевненіше в такі неспокійні часи.

Навіть якщо тріумф веслувальників Вашингтона надто довго затримався на першій сторінці «Таймс» чи «Пост-Інтеллідженсера», сіетлці не могли не помічати провісників інших прийдешніх бід.

Наступного дня після регати Тихоокеанського узбережжя на лимані Окленда, 14 квітня, пилові бурі останніх кількох років раптом затьмарила катастрофа, яку донині пам’ятають у штатах Рівнин як Чорну неділю. Лиш за кілька годин холодні, сухі вітри налетіли з півночі, видули із сухих полів удвічі більшу кількість ґрунту, ніж була вирита з Панамського каналу, і підняли його на два з половиною кілометри в небо. На більшій частині території п’яти штатів сонячне світло у середині дня поступилося цілковитій темряві. Часточки пилу, принесені вітром, генерували стільки статичної електрики в повітрі, що колючі дроти огорож світилися в полуденній темряві. Фермери за роботою у полях падали навколішки й наосліп безцільно шарили довкола, не в змозі знайти дорогу до власних осель. Автомобілі збивалися зі шляху і падали в канави, де їхні пасажири закривали обличчя хустинками, намагаючись дихати, але лише відхаркували землю. Іноді вони залишали свої авто і, похитуючись, брели до будинків чужих людей і стукали у двері, просили притулку й отримували його.

Наступного дня головний редактор бюро «Ассошіейтед Пресс» у місті Канзас Ед Стенлі вжив фразу «пилова чаша» у повідомленні телеграфного агентства про руйнування, спричинені бурею, і цей новий термін увійшов до американського слововжитку. Протягом наступних кількох місяців, коли розмах спустошення локалізувався, струмок обірваних біженців у західному напрямку, який спостерігав Джо Ранц минулого літа, став потоком. Протягом кількох років два з половиною мільйони американців залишали домівки і тяглися на захід у невизначене майбутнє — без коренів, без власності, позбавлені простого комфорту і гідності, без місця, яке могли б назвати своїм домом.

Протягом місяців становище в Америці покращувалось. Пропозиції роботи знову почали з’являтися в «Сіетл Таймс» і «Пост-Інтеллідженсері» та в сотнях газет по всій країні. Такі люди, як Гаррі Ранц, нарешті, почали знаходити вагому роботу. Але вітри 14 квітня ураз розмели надії мільйонів, що поволі накопичувалися в серцях людей. Протягом кількох тижнів «Пост-Інтеллідженсер» попереджав місцевих жителів, що конкуренція за робочі місця посилиться найближчим часом. «Велике переселення на захід ось-ось почнеться: біженці в пошуках домівок звертають свої погляди на північний захід як на землю обітовану», — повідомляв заголовок статті на першій шпальті «Пост-Інтеллідженсера» 4 травня. Кадрові агенції в Сіетлі отримували запити про наявність вільних робочих місць — будь-яких місць, незалежно від того, як низько вони оплачувались — із таких віддалених штатів, як Міссурі та Арканзас. Більшість мігрантів були фермерами, і агенції нерухомості були завалені запитами про наявність дешевих земельних ділянок недалеко від Сіетла. Жадібні агенти відповідали на запити із запевненнями, що є багато недорогої вільної землі. Але вони рідко згадували, що навколо Пьюджет-Саунд ділянки, як правило, продавалися з пнями, сотнями пнів на гектарі, кожен з яких треба було витягнути чи вирити, або підірвати динамітом із землі. Не згадували вони ні про те, що нижні шари ґрунту були льодовиковою мореною, щільно утрамбованою глиною, що чергувалася з камінням; ані про те, що клімат був холодний і похмурий та не годився для розведення тих видів сільськогосподарських культур, які вже давно вирощували люди на американському Середньому Заході.

У той же час барабанний бій зловісних новин, що надходили з Європи, почав неухильно ставати все голоснішим і наполегливішим тієї весни. Лише самі заголовки «Сіетл Таймс» упродовж чотирьох тижнів варті були стати вагомою причиною для занепокоєння: «Смертна кара для пацифістів прийнята в Німеччині, що підперезується зброєю» (19 квітня); «Нацисти ув’язнюють літніх монахів і монахинь у новій атаці на християнство» (27 квітня); «Німецький поступ у побудові підводних човнів викликає занепокоєння у Великобританії» (28 квітня); «Британія зрівнює свої літаки з фашистськими. Заклик до Гітлера зафіксувати кордони» (2 травня); «Британія застерегла Гітлера від мілітаризації Рейнської зони» (7 травня); «Нацисти мають нову зброю: корабель зі швидкістю 60 вузлів (110 кілометрів на годину)» (17 травня); «Поліція Гітлера ув’язнює громадянина США» (18 травня). Лихі новини було важко ігнорувати. Але не так вже й неможливо. І більшість американців, у Сіетлі чи будь-де іще, саме так і робили. Справи Європи, як і раніше, здавалися віддаленими на мільйон кілометрів, і саме на такій відстані більшість людей воліли їх тримати.

У перший день підготовки до перегонів у Поукіпзі Ульбріксон здивував зграйку спортивних оглядачів на човновій станції, оголосивши, що другий курс не конче утримає свій статус основної університетської команди в Поукіпзі, незважаючи на їхню перемогу в Окленді. Він зазначив, що є старші хлопці в човні юніорів із великим досвідом і талантом. Деякі з них заслужили на участь у національному чемпіонаті університетських команд, перш ніж закінчать навчальний заклад. Зважаючи на те, як ішли справи, Ульбріксон був, ймовірно, цілком щирим щодо цього питання. Він почувався зле через те, що розчарував старших хлопців у Окленді, особливо у світлі того факту, що вони виграли заключні випробування на лимані, після чого тренер порушив свою обіцянку їм. Але було щось іще. Він добре знав, що старші хлопці абсолютно домінували в конкурентній боротьбі в Окленді. Другокурсники, натомість, перемогли своїх суперників із найменшою перевагою і завдали багато хвилювань своєму тренерові, поки він чекав на офіційні результати. Це аж ніяк не грало на їхню користь.

Джо та інші другокурсники не могли в це повірити. Вони не лише перемогли інший екіпаж на лимані. Вони побили університетську команду Каліфорнії, що відстоювала свій титул національних чемпіонів. Вони вже перевершили самих себе, перемігши старших і значно досвідченіших хлопців, той самий екіпаж, який Ебрайт, імовірно, візьме до Поукіпзі. І раптом їхній статус університетської команди знову опинився під загрозою. Розлючені, вони вирішили поставити юніорів на місце, щойно вийдуть на воду.

Натомість вони вправно саботували себе і своє становище. 9 травня Ульбріксон провів ще одне змагання один на один між цими двома човнами. У катері тренера був важливий гість: Дж. Лайман Бінгем із Аматорської спортивної спілки (АСС), близький соратник Ейвері Брандеджа, президента АСС і Американського Олімпійського комітету. Коли Ульбріксон викрикнув команду на старт через свій мегафон: «Усім готуйсь... Веслуй!», човен юніорів із Боббі Моком на кормі відірвався від другокурсників швидко, легко і рішуче. Ульбріксон завів двигун катера, проплив униз повз обидва човни і гаркнув: «Шлях, достатньо!» Він вишикував їх знову і скомандував ще один старт. Знову ж таки, юніори рішуче відірвалися вперед. Бінгем повернувся до Ульбріксона і сухо запитав: «Який, ти казав, був основний університетський? Може, я дивився не на той екіпаж?» Ульбріксон був збентежений.

Протягом наступних кількох тижнів Ульбріксон ганяв обидва човни один проти одного знову і знову. Іноді другокурсники вигравали, але, як правило, програвали. Вони веслували добре, коли пливли самі, але тільки-но бачили старших хлопців, зазнавали повної поразки. Місяці насмішок далися взнаки — вони в’їлися їм в печінки.

У квітні Ульбріксону не залишалося нічого, крім як оголосити обом національним телеграфним агенціям, що екіпаж другокурсників був прекрасним. «Потенційно найкращий екіпаж із тих, котрі я тренував», — сказав він перед усім світом. Тепер, схоже, вони збирались зробити з нього дурня. Він провів їх у свій кабінет, закрив двері і зачитав їм акт протесту. «Якщо ви не можете взятися за справу, я розіб’ю команду», — прогарчав він. Ульбріксон ненавидів навіть промовляти це. Він досі не забув приголомшливий спосіб, у який другокурсники роком раніше вибороли свою перемогу серед новачків в Поукіпзі. Цього не забув ніхто. Майже кожне згадування у пресі про них повертало назад до того моменту в Нью-Йорку, коли їхній човен відірвався від суперників, так, наче його рухали вперед молоді боги, а не юнаки. Але Ульбріксон знав, що, врешті-решт, це були не боги, а хлопці, які мали виграти веслувальні перегони і, на відміну від богів, були схильні до помилок. Це була його робота — віднайти їхні недоліки і виправити їх, якщо можливо, або замінити їх, якщо виправити неможливо.

Академічне веслування у багатьох аспектах є спортом фундаментальних парадоксів. Із одного боку, восьмивесельний гоночний човен, що живиться енергією незвичайно великих і фізично сильних чоловіків або жінок, керується, контролюється та спрямовується найменшою і слабшою людиною в човні. Рульовий (нині це часто жінка навіть у чоловічому екіпажі) мусить мати силу характеру, щоб управляти чоловіками і жінками, удвічі більшими за себе, викрикувати їм накази і бути впевненим, що левіафани миттєво і беззаперечно реагуватимуть на ці команди. Це, мабуть, найбезглуздіше співвідношення серед усіх видів спорту.

Ще один парадокс полягає у фізиці цього спорту. Об’єктом зусиль є, звичайно, намагання змусити човен рухатись по воді так швидко, наскільки це можливо. Але щодовше човен пливе, тим важче добре веслувати. Складність виконати послідовність рухів, кожен із яких весляр має зробити з досконалою точністю, зростає в геометричній прогресії при збільшенні частоти ходу. Веслування в ритмі 36 гребків на хвилину є значно складнішим, ніж веслування з 26 гребками. Коли темп прискорюється, покарання за промах — наприклад, якщо весло торкається води на частки секунди зарано або запізно — стає все суворішим, а можливість катастрофи навіть більшою. Водночас, зусилля, необхідні для підтримки високої частоти, роблять фізичний біль усе виснажливішим а, отже, імовірність похибки більшою. У цьому сенсі швидкість є як кінцевою метою весляра, так і його великим ворогом. Іншими словами, красиве й ефективне веслування часто означає болісне веслування. Кажуть, якось один із тренерів відверто висловився так: «Веслування — як красивий качур. На поверхні він сама граційність, але під водою байстрюк гребе як божевільний!»

Проте найбільший парадокс спорту полягає у психологічному складі людей, які орудують веслами. Визначні веслярі обов’язково зліплені з конфліктуючих матеріалів — масла і води, вогню і землі. З одного боку, вони мусять мати неймовірну впевненість у собі, сильне его і титанічну силу волі. Вони мають бути майже непідвладні фрустрації. Той, хто не вірить глибоко в самого себе, у свою здатність долати труднощі і переборювати негаразди, швидше за все, навіть не намагатиметься спробувати щось настільки зухвале, як конкурентне веслування на найвищих рівнях. Цей спорт пропонує так багато можливостей для страждань і так мало шансів для слави, що лише найнаполегливіші, найбільш упевнені у своїх силах і цілеспрямовані, ймовірно, досягнуть успіху в ньому. Проте водночас — і це ключовий аспект, жоден інший спорт не вимагає і не винагороджує повну відмову від власного «я» так, як це робить веслування. Визначні екіпажі можуть мати членів виняткового таланту або сили; вони можуть мати видатних рульових, загребних чи носових веслярів; але в них немає зірок. Командне зусилля — це ідеально синхронізований рух м’язів, весел, човна і води; єдина, цілісна, об’єднана, прекрасна симфонія, якою стає екіпаж у русі — це все, що має значення. А не окрема людина, не чиєсь власне «я».

Психологія є складною. Навіть якщо веслярі мають підпорядкувати команді своє, часто-густо, затяте почуття незалежності і самовпевненості, вони також мусять залишатися вірними своїй індивідуальності, своїм унікальним можливостям як веслярів або, якщо на те пішло, як людських істот. Навіть якщо б це було можливо, тренери не клонували би своїх найбільш сильних, розумних і здібних веслярів. Клони не виграють перегони. Перегони виграють команди, і визначні команди мають ретельно збалансоване поєднання фізичних здібностей і типів особистостей. У натуральному вираженні, наприклад, руки одного весляра можуть бути довшими, ніж у інших, але останні можуть мати сильнішу спину. Жоден із членів екіпажа не обов’язково є кращим або ціннішим за інших, але як довгі руки, так і міцна спина є активами човна. Але якщо вони хочуть веслувати разом, кожен із цих веслярів має пристосуватись до потреб і можливостей інших. Кожен має бути готовий до компромісу, до чогось на зразок оптимізації його гребків для загального блага човна — весляр із коротшими руками тягнутись трохи далі, а довгорукий гребець — трохи вкорочувати свій розмах таким чином, щоб весла обох членів команди залишалися паралельними, і обидві лопаті входили у воду і виходили з неї точнісінько в одну і ту ж мить. Ця дуже витончена координація та співпраця мають бути помножені на 8 осіб із різною статурою та будовою тіла, щоб отримати найбільше зиску із сильних сторін кожного члена екіпажа. Лише в цьому випадку можливості, які надає різноманіття, наприклад, легші, технічніші веслярі в носовій частині і сильніші, важчі гребці в середині човна, принесуть користь, а не втрати.

І користь від різноманіття, мабуть, навіть важливіша, коли справа доходить до характерів веслярів. Екіпаж, що повністю складається з восьми сильних, відкрито агресивних веслярів, часто опускається до руйнівних конфліктів у човні або вичерпує себе вже на першому відрізку довгих перегонів. Подібним чином команда із тихих, але сильних інтровертів може не знайти спільної серцевини для вивільнення полум’яної рішучості, що примушує човен пронестися повз конкурентів, коли все здається уже втраченим. Хороші екіпажі — це вдалі поєднання особистостей: хтось очолює атаку, а хтось притримує щось у резерві; хтось приймає бій, а хтось встановлює мир; хтось обмірковує речі, а хтось мчить уперед, не задумуючись. Певним чином усе це має зчепитись воєдино. Це найбільший виклик. Навіть після того, як знайдене правильне поєднання, кожен член команди човна має визнати своє місце в структурі екіпажа, прийняти його, а також прийняти інших такими, як вони є. Це тонка справа, коли все сходиться разом потрібним чином. Результат такої гармонії — глибоке єднання і почуття радісного хвилювання, це те, заради чого багато веслярів займаються цим спортом більше, ніж задля призів чи похвал. Але перемагають у веслуванні юнаки чи дівчата із надзвичайними характерами і винятковими фізичними здібностями.

Ось що, як Ел Ульбріксон вважав, він бачив у човні другокурсників Вашингтона в Поукіпзі у червні минулого року. Вони були тим ідеальним поєднанням, якого шукають усі тренери веслувальних команд. Він майже відчайдушно не хотів тепер рвати тканину, що тримала їх тоді разом, але хлопці, здавалося, не залишали йому вибору. Вони, схоже, самі допустили, щоб усе пішло на смарку.

22 травня він знову провів випробування обох човнів на дистанції 3.2 кілометра в ритмі перегонів. Старші хлопці випередили другокурсників на одну довжину човна. Наступного дня він випробував їх на дистанції 4.8 кілометра. Старші хлопці видали вражаючий час — 15 хвилин 53 секунди, прийшовши до фінішу на 8 повних секунд швидше, ніж другокурсники. Нарешті, Ульбріксон повідомив журналістам, які чатували на рампі, те, що вони очікували почути багато тижнів поспіль. Дива не сталося, старші хлопці веслуватимуть у перегонах у Поукіпзі як основний університетський екіпаж, а другокурсники, майже напевне, будуть понижені до статусу юніорської команди, незважаючи на перемогу в Каліфорнії. Але він додав, що другокурсники продовжуватимуть веслувати цілісним екіпажем. Тренер сказав, що поки залишить питання відкритим і продовжуватиме неупереджено спостерігати, як обидва човни тренуватимуться на Гудзоні до регати. Усім було зрозуміло, однак, у тому числі Джо і його пригніченим товаришам по команді, що він вже практично ухвалив рішення.

Спортивні оглядачі Сіетла зовсім не були впевнені, що це було правильне рішення. Роял Брогем із «Пост-Інтеллідженсера» вголос підтримував другокурсників протягом кількох місяців, незважаючи на їхню недавню недбалість. Джордж Варнелл із «Сіетл Таймс» пильно спостерігав кілька останніх випробувань і відзначив те, що, Ульбріксон, либонь, не вловив. У випробуваннях на дистанції 3.2 та 4.8 кілометра другокурсники погано відривались від лінії старту, неефективно молотячи веслами по воді, так ніби були перезбуджені і схвильовані, дозволяючи старшим хлопцям випередити їх. Але до кінця першої половини дистанції, вони, здавалося, веслували так добре, як і старші хлопці. Ба більше, у випробуванні на 4.8 кілометра старші хлопці почали виглядати помітно виснаженими на момент, коли вийшли на останню третину дистанції. Кларенс Діркс, оглядач «Пост-Інтеллідженсера» вже помітив те саме. Другокурсники, здавалося, гребли все плавніше з кожним помахом весла, швидко наближаючись до фінішу 4.8-кілометрової дистанції. У Поукіпзі дистанція для основних університетських команд була завдовжки 6.4 кілометра.

Поїздка в Поукіпзі не була тією галасливою і безтурботною мандрівкою, як рік тому. Погода була спекотна протягом усього шляху по країні, а потяг — задушливий і незручний. Ел Ульбріксон перебував на межі. Після потрійного успіху в Каліфорнії, як тренер оголосив Сіетлу, він отримає повну перемогу в регаті у Поукіпзі цього року, вигравши всі три запливи. У відповідь схвильовані громадяни пожертвували дорогоцінні центи і долари, зібравши дивовижну суму у 12 тисяч доларів, щоб відправити екіпажі на схід. Ульбріксон усвідомлював, що має віддати борг і дотримати свого слова.

Напруженість між другокурсниками і старшими хлопцями була відчутна на дотик. До тої міри, наскільки це можливо, вони намагалися триматися подалі один від одного, але потяг був обмеженим простором, і це стало проблемою для обох команд на всьому шляху на схід. День за днем, тренери та екіпажі сиділи у задусі невеликими, майже закритими групами, граючи в карти, читаючи бульварні журнали, знічев’я базікаючи та вибираючи, з ким іти у вагон-ресторан, а з ким — ні. Джо, Коротун Хант і Роджер Морріс продовжували триматись головно разом в одному кутку з тренером. Цього разу співів не було — Джо залишив свою гітару вдома.

П’ять днів по тому вони прибули в Поукіпзі. Зійшовши з потяга в неділю вранці, усі вони зітхнули з полегшенням, опинившись під прохолодною, освіжаючою літньою зливою, а не в липкій, гнітючій спеці, якої очікували. Покок видав клопіткі інструкції, і вони обережно вивантажили човни з багажного вагона. Великий будівельний кран підняв тренерський катер з гальмівного майданчика і обережно опустив його в Гудзон. Потім юнаки почали розвантажувати десятки молочних бідонів, привезених із собою. Кожен містив 38 літрів свіжої, чистої, солодкої води з північного заходу. Вони веслуватимуть по воді Гудзону. Вони могли навіть митися нею в душі. Але вони аж ніяк не збиралися знову її пити.

Журналісти згрупувалися навколо Ульбріксона, тільки-но він зійшов з потяга. Тренер, як і раніше, все ще офіційно не оголосив свої призначення в команди, але був відвертим: «Екіпаж другокурсників став глибоким розчаруванням для мене». Він розгорнув свою думку далі: «Ми не можемо зрозуміти, що з ними сталося... Вони почали втрачати свою енергійність незадовго до перегонів у Каліфорнії. Якщо вони не повернуться у форму, веслуватимуть тут як юніорська команда». Східні спортивні оглядачі були вражені. Вони не могли навіть припустити, що Ульбріксон розглядатиме пониження хлопців, які так легко прийшли до перемоги минулого року — це вони бачили на свої власні очі, хлопців, що продовжили свій успіх перемогою над університетською командою Каліфорнії усього два місяці тому.

Наступного дня екіпажі «Ескімосів» виконали в Поукіпзі ритуал, що підтримувався століттями: відвідали кожну з човнових станцій своїх конкурентів, щоб неохоче віддати шану суперникам, перш ніж зійтися з ними на річці. На кожній зупинці Ульбріксон мусив пояснювати знову і знову своїм колегам-тренерам, що, так, дійсно, він планує понизити другокурсників до юніорської команди. Тренери були налаштовані так само скептично, як і репортери. Вельмишановний старий Джим Ейк «Десятка» із Сіракуз, на той час у віці 83 роки, похитав сивою головою і сказав, що не може повірити, що Ульбріксон дійсно зробить це. На його думку, це було крутійством, і 18 червня другокурсники вийдуть на воду в основній університетській команді. Після того, як Ульбріксон і його хлопці пішли, Ейк «Десятка» знову похитав головою і сказав: «Ульбріксон певно має дві визначні команди, якщо може зробити це».

Човен другокурсників тепер, насправді, не повністю складався з другокурсників. Ульбріксон замінив Джорджа Моррі на місці рульового старшим хлопцем Вінком Уінслоу, щоб отримати зиск із більшого досвіду останнього у веслуванні на річці. У всьому іншому це був екіпаж, який так легко дістав тут перемогу рік тому.

До того часу, коли вони взялись за веслування, негода на воді посилилась. Усе ще дощило, і холодний, сильний вітер поривався вниз за течією. Річка стала спученою масою бурунів, а вода — темною і масною. Це були саме ті умови, яких хлопці Вашингтона найбільше боялися, не через дощ чи вітер, з якими вони були знайомі краще, ніж більшість суперників, а через своєрідний бічний рух води у річці, коли нагнані вітром хвилі взаємодіяли з припливною течією. Ульбріксон поспішно вивів хлопців на воду двічі того дня, щоб дати їм змогу більше призвичаїтись до цих складних умов. Вашингтонські човни були єдиними на воді. Усі інші екіпажі, яких відвідали «Ескімоси», крадькома слідкували за їхніми діями, задоволені тим, що залишалися у теплі своїх човнових станцій решту дня.

Найтепліше і найзатишніше з них почувалися «Ведмеді» з Каліфорнії. Кай Ебрайт і його першокурсники та університетські команди приїхали на кілька днів раніше і вселились у прекрасний новий елінг на більш зручному березі річки з боку Поукіпзі, оснащений водопровідною водою, гарячим душем, їдальнею, кухонним обладнанням для приготування їжі, електричним освітлення і просторими спальнями. Хлопцям із Вашингтона не сподобався контраст з їхніми власними зручностями. Тоді як дощ продовжував падати, і дув сильний вітер, їхній хиткий старий елінг на березі річки з боку Хайленду, із дахом, що протікав, і холодним душем із річкової води, схоже, у порівнянні, був спроектований таким чином, щоб зробити їх якомога більш нещасними. І мізерна плата за пансіон матінки Палмер, розташований вище по схилу, доводила, що цього року їх очікує явне голодування. Замість того, щоб спати по 6 осіб у кімнаті, як минулого року, тепер вони мали знайти місця, щоб вкласти 8 або 9 довготелесих тіл у кожній кімнаті. Навіть за відсутності задушливої спеки попереднього року їхнє житло було, поза всяким сумнівом, незручне.

А от що, ймовірно, примушувало Ела Ульбріксона почуватись найбільш незручно, то це останні важливі новини, які він щойно отримав від Ебрайта. Незадовго до від’їзду із Берклі той перемістив 4 хлопців зі свого чемпіонського екіпажа минулого року назад у човен основної університетської команди цього року. Усі казали, що, дійсно, тепер 6 із хлопців у човні Каліфорнії — ветерани торішнього чемпіонського екіпажа. Ульбріксон мусив засумніватись, чи програші команд Каліфорнії в Окленді були в якійсь мірі трюком, застосованим Ебрайтом на шляху до більшого призу в національному чемпіонаті у Поукіпзі. Гіршим, з точки зору Ульбріксона, було те, що після кількох днів спостережень за тренуваннями оновленого основного університетського човна Каліфорнії на Гудзоні натовп букмекерів і спортивних оглядачів, які прибули до Поукіпзі, вже почали порівнювати цей екіпаж зі знаменитою командою, що виграла олімпійське золото для Каліфорнії у 1932 році. А ще гіршою новиною, багато у чому, був худющий і високий Юджин Беркенкамп на загребному веслі Каліфорнії. У сигарних магазинах Поукіпзі, де люди збиралися, щоб обмінятися останніми новинами і підглянути за шансами, що пропонують букмекери, курсувала інформація з надійних джерел, що Беркенкамп був рівнею великому Пітеру Донлону. Донлон був загребним, що привів Каліфорнію до її іншої олімпійської золотої медалі, в 1928 році, і до найкращого результату в часі за всі роки проведення регати в Поукіпзі.

12 червня, за 6 днів до перегонів, Ульбріксон знову вивів обидва човни на річку у змаганні один на один, і другокурсники зазнали невдачі, щойно побачили старших хлопців. Вони прийшли на приголомшливі 8 довжин позаду. Це, нарешті, вирішило питання. Ульбріксон здався. Другокурсники були офіційно понижені до статусу юніорської команди; старші хлопці веслуватимуть як основна університетська команда. Для Джо і його товаришів по екіпажу це був страшний удар, але, на думку Ела Ульбріксона, перемога на 8 довжин його нової університетської команди, здавалося, віщувала про майбутні хороші перспективи в кульмінаційних перегонах 18 червня. І це були перегони, у яких він найбільше прагнув перемогти. Вашингтону це не вдавалося із 1926 року, коли він сам привів «Ескімосів» до перемоги тут, у Поукіпзі. У той же день Ульбріксон зробив пониження другокурсників остаточним, хоча Роберт Келлі з «Нью-Йорк Таймс», спостерігаючи щойно освячену основну команду Вашингтона у випробуванні, угледів те саме, що журналісти у Сіетлі помітили раніше — на четвертій, останній частині дистанції старші хлопці, здавалося, дещо гальмували.

Пізніше того ж дня Ульбріксон отримав повідомлення через кур’єра від президента США. За кілька днів до цього Ульбріксон запросив Франкліна Рузвельта, захопленого вболівальника веслувального спорту, чий син Франклін-молодший через кілька днів веслуватиме за Гарвард проти Єлю, проїхатись разом у його тренерському катері і подивитись випробування на час. Президент відповів із прикрістю, що не зможе прийняти запрошення, оскільки мав бути у Вашингтоні, округ Колумбія, на підписанні продовження терміну дії закону про Національне управління економічного відновлення, перш ніж податися до Нью-Лондона, щоб подивитися на веслування Франкліна-молодшого. Але того вечора Ульбріксону подзвонили з Гайд-Парку, розташованого неподалік вгорі по течії річки. Це був Джон Рузвельт, наймолодший син президента. Він також веслував у Гарварді і питав, чи не може він супроводжувати тренера замість президента.

Наступного дня із Джоном Рузвельтом у катері — високим, гарним хлопцем із зачесаним назад волоссям і теплою, чарівною усмішкою, Ульбріксон провів ще одне останнє випробування, щоб подивитися, чого очікувати в день перегонів. Він дав старт старшим хлопцям, своїй новій основній університетській команді, на дистанцію 6.4 кілометра. Коли вони пройшли позначку 1.6 кілометра, до випробування приєдналися Джо і другокурсники. Вони швидко вирвались уперед. Біля позначки 3.2 кілометра видатні першокурсники Тома Боллеса також вступили у змагання. Решту шляху другокурсники і першокурсники змагалися за перше місце, а явно виснажена основна університетська команда пасла задніх. Зрештою, першокурсники прийшли на півкорпусу попереду Джо і другокурсників, і обидва човни далеко випередили новопризначений університетський екіпаж. Здивований Джордж Покок сказав: «Другокурсники сьогодні вперше за кілька тижнів виглядали непогано. Це, безумовно, багатообіцяючий екіпаж». Хоч, як відомо, Ел Ульбріксон нічого не сказав ні публічно, ані своїм найближчим друзям, він, мабуть, крутився у ліжку тієї ночі. Наразі, жереб був кинутий, програми були надруковані, й старші хлопці веслуватимуть як основна університетська команда. Але йому не могло сподобатися те, що він побачив цього дня.

14 червня Ульбріксон запросив Рояла Брогема нагору в житло екіпажа, щоб показати дещо. Протягом багатьох місяців Брогем щодня використовував свою спортивну колонку «Ранок опісля», щоб співати дифірамби другокурсникам, іноді за рахунок старших хлопців, які зараз були у складі основної університетської команди. Старші хлопці сприйняли це як виклик. Тепер у своїй роздягальні вони розвісили знаки, щоб підтримувати свою мотивацію: «Пам’ятайте ранок опісля!», «Доженемо малюків Брогема!» Більше того, Ульбріксон сказав Брогему, що Боббі Мок мав нову мантру, коли закликав до додаткових зусиль: «Дайте десятку для РБ». Коли Мок вдався до цієї команди, як розповів Ульбріксон, «хлопці так гаряче взялись її виконувати, що варто було б обгорнути азбестом рукоятки їхніх весел, щоб вони не спалили човен».

Ульбріксон, ймовірно, не знав, що Боббі Мок виробив складний набір словесних кодів, реальне значення яких знали лише він і його команда. Деякі з них були просто скороченими варіантами довших команд, які він деколи давав у човні. «SOS», наприклад, означало «slow on slides — повільно на слайдах». «ОК» означало «keep the boat on keel — тримай човен на кілі». Більшість, однак, були закодовані, адже ні Мок, ні його хлопці не хотіли, щоб інші екіпажі або тренери знали їхнє точне значення. «WTA» означало «wax their ass — начисть їм дупу». «BS» означало «beat the sophs — побий другокурсників». І ще, за тією ж схемою, «BAB» означало «beat Al’s babies — побий малюків Ела».

Все було тихо на човновій станції Вашингтона у ранок регати. На відміну від футбольних тренерів, які часто намагаються налаштувати своїх гравців на велику гру, тренери з веслування іноді займають протилежну позицію. Добре треновані веслярі, за досвідом Ульбріксона, були як збудливі скакові коні. Щойно вони перебували в русі, хлопці розривали свої серця, щоб виграти. Їхня сила волі була неприборканою. Але він не хотів привести їх на старт у милі, тому завжди давав їм спокій перед змаганнями, і хлопці провели ранок дрімаючи, граючи в карти і теревенячи між собою.

Аж 100 тисяч осіб, як очікувалось, мали приїхати на регату, але на середину дня з’явилася, мабуть, лише третина з них. Це був дуже вологий, вітряний день, дощ косими потоками падав із темних небес — вочевидь, невдалий день, щоб стояти у негоду і дивитися перегони. Есмінець Військово-морського флоту і катер берегової охорони, 73-метрова «Тампа», розташувались поруч, але близько 100 менших суден — вітрильники, плавучі будинки і яхти — попрямували до фінішу, де стояли, погойдуючись і підстрибуючи на якорі. Майже кожен, хто був на борту, залишався в каюті якомога довше, очікуючи на початок перегонів.

У другій половині дня вони почали з’являтися на своїх палубах у бушлатах і макінтошах. У Поукіпзі група фанатів купила яскраво-рожеві клейончасті скатертини і змайструвала з них накидки і капюшони. Інша група зробила наліт на будівельний магазин, купивши рулон толю, і примудрилася зліпити з нього плащі. Поволі темні маси людей, що тулилися під парасольками, спустилися униз крутим берегом від Мейн Стріт до води, де зайняли позиції уздовж берега або чекали в черзі, щоб перетнути річку на поромі. Оглядовий потяг почав заповнюватись пасажирами, хоча цього року відкриті вагони не користувались такою популярністю, як закриті, у яких швидко були зайняті всі місця. В елінгах по обидва боки річки хлопці закінчували оснащення своїх човнів. Із 16 човнів, що були на річці того дня, Джордж Покок побудував 15.

Незадовго до 16:00 під проливним дощем першокурсники Тома Боллеса підгребли вгору по річці до заякорених човнів і стали на стартову позицію, із Колумбією з одного боку і Каліфорнією з іншого. Том Боллес і Ел Ульбріксон піднялися в потяг у вагон преси разом із Джоном Рузвельтом, який відразу за одну ніч став запеклим шанувальником «Ескімосів». Вода капала з крисів старого поношеного щасливого капелюха Боллеса. З того часу, як він почав одягати його в дні перегонів у 1930 році, він не програв жодного змагання.

На воді негода була ще дошкульніша, ніж на суші. Човни вишикувалися, вистрілив стартовий пістолет, і регата почалася, перш ніж будь-хто зрозумів це, а з нею почалась і спроба Вашингтона отримати тотальну перемогу на Гудзоні. Роял Брогем, згорбившись над мікрофоном «Ен-Бі-Сі», почав коментувати перегони. Фанати уздовж берегової лінії заглядали крізь завісу дощу з усіх сил, щоб відрізнити один човен від іншого.

Перегони стартували на частоті 30 гребків. Потім, коли з Доном Х’юмом на загребному веслі, великим Горді Адамом у середині човна і чіпким Джонні Уайтом на місці номер 2 всі увійшли в свій ритм, першокурсники Вашингтона почали вириватися вперед, віддаляючись від інших, начебто без будь-яких зусиль, гребок за гребком.

До позначки чверті дистанції все було майже вирішено. Інша частина шляху була лиш легкою прогулянкою. На другій половині дистанції човен Вашингтона з кожним гребком покращував своє лідерство. На останніх 100 метрах у вагоні преси Том Боллес став збудженим, потім схвильованим, а згодом і зовсім «істеричним», розмахуючи своїм наскрізь промоклим старим капелюхом у повітрі, коли його першокурсники — команда ще краща, ніж минулого року, про що він торочив багато місяців — ковзнули через фінішну лінію, випередивши Каліфорнію на 4 довжини.

На 17:00, коли мали розпочатись перегони юніорських команд, дощ трохи вщух, злива поступилась місцем переривчастій дощовиці, але все ще було вітряно, і вода досі бурлила. Коли Джо гріб угору по річці до стартової лінії, він, як і його товариші по команді, мав багато над чим задуматись. Каліфорнія не виставила на змагання в Поукіпзі юніорську команду в цьому році, але східні університети мали багато сили і таланту. Військово-морський флот становив особливу загрозу. Найбільша небезпека, проте, залягла в межах бортів їхнього власного човна. Поразки від старших хлопців похитнули впевненість у собі Джо та інших другокурсників. Уже протягом кількох тижнів їхній човен був предметом безперестанної критики і приниження. Усі, від Сіетла до Нью-Йорка, здавалося, хотіли знати одне — що, чорт забирай, сталося з ними? Ні він, ні будь-хто інший у човні не міг відповісти на це питання. Усі вони знали, що їхня природна віра в себе після перемоги в Каліфорнії вже давно зруйнована та поступилася місцем суміші відчаю і тривоги, а також роз’ятреній рішучості, що межує з гнівом — усепоглинаючому бажанню врятувати хоч дещицю поваги перед тим, як закінчиться сезон. Поки вони сиділи на старті в човні «Місто Сіетл», гойдаючись на неспокійних хвилях, чекаючи на постріл стартового пістолета, і дощова вода текла по їхніх шиях і спинах та капала з носа, справжнім питанням було, чи досить у них зрілості і дисципліни, щоб утримати розум у човні, а чи гнів, страх і невпевненість виведуть їх із рівноваги. Вони неспокійно совались на своїх місцях, злегка регулюючи рукоятки на своїх веслах, переміщуючи вагу своїх тіл, вивіряючи кути прикладення сил і намагаючись вберегти свої м’язи від судом і замерзання на місці. Перемінний вітер шмагав їхні обличчя, змушуючи примружувати очі.

За пострілом пістолета вони повільно рушили, відстаючи від усіх трьох інших човнів: Військово-морського флоту, Сіракуз і Корнелла. На перших 800 метрах здавалося, неначе вони справді можуть розпастися як екіпаж, як вони часто робили останнім часом. Потім щось підштовхнуло їх — щось, чого не вистачало довгий час. Якимось чином рішучість перемогла відчай. Вони почали веслувати довгими, плавними, точно синхронізованими ударами на стриманій частоті ходу 33 гребки. До кінця першої третини дистанції вони віднайшли свій резонанс і вирвалися в лідери. Корнелл підкрався до них ззаду і недовго грозив перегнати, але потім відстав. Військово-морський флот спробував поборотися і кинувся уперед, коли вони проходили під залізничним мостом на позначці 1.6 кілометра, але Вінк Уінслоу закликав до прискорення. Частота ходу піднялась до 34 гребків, а згодом відразу ще на одну позначку — до 35. Човен Військово-морського флоту нерішуче завагався, а потім почав віддалятися.

На решті дистанції 2.4 кілометра другокурсники встановили свій ритм і веслували чудово, у довгій, плавній досконалій послідовності, пройшовши під автомобільним мостом і завершивши перегони в зручній позиції на дві довжини попереду команди Військово-морського флоту. Шквал ракет розірвався на мосту на ознаменування їхньої перемоги. Сидячи за своїм радіомікрофоном, Роял Брогем радів тріумфові своїх фаворитів. Наприкінці перегонів на 4.8 кілометра, як він заявив, другокурсники виглядали, на його думку, так само, як після завершення перегонів на 3.6 кілометра рік тому, так наче вони могли продовжувати веслувати вниз по річці до Нью-Йорка і допливти до міста, навіть не спітнівши.

У вагоні преси в оглядовому потязі Ел Ульбріксон мовчки спостерігав. Він залишився цілковито незворушним, коли потяг рушив у зворотньому напрямку на 6.4 кілометра вгору вздовж річки перед початком перегонів основних університетських команд. Лише всередині він міг кипіти. Зараз тренер був у непростому становищі — він робив те, чого раніше не досягав жоден тренер. Він мав виграти всі три категорії перегонів у Поукіпзі в класі восьмивесельних човнів, виконати свою обіцянку мешканцям Сіетла і повернутись додому з чіткою націленістю на Берлін.

Із наближенням 18:00 і початку кульмінаційних перегонів погода ще трохи покращилася, хоча, як і раніше, час від часу накрапав невеликий дощ. Більшість людей залишили бари і вестибюлі готелів у Поукіпзі і попрямували вниз до річки. Незважаючи на дощ, того дня ніхто в місті не хотів прогавити шанс побачити, що то за команда, привезена Ульбріксоном, яка може потіснити його талановитих другокурсників.

Сім основних університетських команд підпливли до стартової лінії, щоб веслувати за титул національних чемпіонів у примарній легкій імлі. Каліфорнія отримала найбільш сприятливу доріжку номер 1, найближчу до західного берега річки, де течія менше впливала на хід човна. Вашингтон був по-сусідству, на доріжці номер 2. Човни Військово-морського флоту, Сіракуз, Корнелла, Колумбії і Пенсильванії простягнулись через річку на доріжках від третьої до сьомої.

Суддя крикнув: «Усі готові?» Один за другим рульові віддали кілька останніх команд своїм екіпажам, а потім підняли руки. Вистрілив стартовий пістолет. Усі 7 човнів разом відірвалися від лінії старту. Веслуючи гребок за гребком, вони залишалися щільно згрупованими на перших 100 метрах. Потім Вашингтон повільно і обережно просунувся приблизно на метр. У кормовій частині його човна, нещодавно побудованого судна під назвою «Таманавас», Боббі Мок наказав команді підтримувати досягнутий ритм. Він був щасливий виявити, що вони могли втримувати своє лідерство на частоті 32 гребки. Пройшовши 800 метрів, Вашингтон продовжував вести приблизно 3 тим самим відривом, Сіракузи йшли за ним, а Військово-морський флот — усього в метрі за Сіракузами. Корнелл і Каліфорнія тягнулися далеко позаду.

Протягом наступного кілометра дистанції Корнелл повільно підтягнувся до третьої позиції, а Вашингтон розширив своє лідерство над Сіракузами. Каліфорнія все ще пасла задніх. У вагоні на оглядовому потязі Кай Ебрайт дуже хвилювався. Він нахилився уперед, вдивляючись у бінокль та пильно вивчаючи човни. Він не думав, що його хлопці перебували досить близько до лідерів, щоб пізніше надолужити відставання. Пройшовши 2.4 кілометра, Вашингтон оголив смугу відкритої води за собою і продовжував своє лідерство. У вагоні преси спортивні оглядачі і вболівальники Сіетла вже почали гикати і верещати, на чолі з Джоном Рузвельтом, який почав скандувати: «Уперед, Вашингтон. Уперед...» Вболівальники на причалах і яхтах в Поукіпзі почали викрикувати варіації цього ж скандування, коли човни увійшли в поле зору вгорі за течією річки. Дивовижна кількість людей, здавалося, хотіла побачити тут щось історичне — ту важко досяжну тотальну перемогу на Гудзоні, навіть якщо це була західна команда, яка здійснить цей подвиг. Коли вони перетнули позначку 4 кілометри, Вашингтон залишився лідером, хоча його перевага скоротилася до близько 3 метрів. Ел Ульбріксон уважно стежив зі свого місця у вагоні преси серед ґвалту скандуючих фанатів. Він усе ще був за 2.4 кілометра від досягнення того, чого так відчайдушно прагнув, і він це знав. Він міг бачити, що Каліфорнія і Корнелл, нарешті, почали рухатися вперед по обидва боки його човна. Військово-морський флот і Сіракузи відстали. Це мав бути Вашингтон, Корнелл або Каліфорнія.

Сантиметр за сантиметром інші два човни почали наганяти Вашингтон. Боббі Мок тепер осідлав корму «Таманаваса», як жокей, нахилившись вперед під дощем, наказуючи прискорити човен, закликаючи до великих десяти гребків та знову і знову піднімаючи частоту. У середині човна великий Джим МакМіллін робив величезні, потужні, плавні гребки. Попереду Чак Дей на місці номер 2 старався вдосконалити замах, намагаючись утримати човен в ідеальному балансі гребок за гребком, навіть після того, як Мок зазивав прискоритись у черговий раз. Але вони втрачали свою стрімкість, а Каліфорнія і Корнелл продовжували йти вперед. На той момент, коли всі 3 човни пройшли під залізничним мостом дистанцію 4.8 кілометра, Корнелл був носом попереду. Потім Каліфорнія почала наздоганяти його. Повільно, болісно, Вашингтон відійшов на третю позицію. Протягом фінальної чверті дистанції Каліфорнія і Корнелл змагалися ніс до носа, так близько один до одного, що ніхто не міг сказати напевно, хто з них був попереду в будь-який момент. Але кожен міг сказати, що Вашингтон відстав на 2 довжини позаду.

Коли лідери перетнули фінішну лінію, почалася тиснява. На автомобільному мосту Майк Бого, бармен з Поукіпзі вагою 136 кілограмів, котрий відповідав за вибухи, що сигналізували номер доріжки переможця, підірвав 5 ракет на честь Корнелла. Вболівальники Каліфорнії завили у гніві. Фанати Корнелла кинулися вгору по схилу до головного букмекера міста, зажадали оплати, і їм виплатили їхні виграші. Через кілька хвилин були оголошені офіційні результати: Кай Ебрайт і Каліфорнія виграли свій третій поспіль титул національного чемпіона серед університетських команд, випередивши Корнелл на одну третину секунди. Фанати Каліфорнії ринули вгору по схилу і зажадали своїх виграшів у того ж букмекера, який знову виплатив їм усе. Тепер він мав дірку у 30 тисяч доларів і незабаром офіційно пішов із бізнесу. Майк Бого, пригнічений, пізніше прокоментував: «Мене не хвилює, хто виграє. Я просто люблю підривати для них ракети».

Каліфорнія не лише виграла, вони зробили це в майже рекордний час — 18 хвилин 52 секунди, незважаючи на пронизливий вітер і важкі хвилі. Єдиний екіпаж, що будь-коли перевершував цей час, був власною командою Ебрайта, що виграла олімпійську медаль у 1928 році.

Ел Ульбріксон ні на мить не зрадив себе навіть проблиском емоцій. Перед тим як залишити вагон преси, він покірно привітав Кая Ебрайта, а потім браво й не задумуючись відповідав на шквал запитань, націлених на нього. Роял Брогем випалив перше і, можливо, найбільш смертоносне питання: «Чи не зробив він критичної помилки, понизивши своїх другокурсників?» «Ні, аж ніяк!» — прогримів Ульбріксон. «Другокурсники чудово веслували в перегонах, але вони ніколи б не посіли третє місце серед основних університетських команд. Це були одні з найшвидших змагань в історії регати. У нас не було досить сили чи ваги, щоб перемогти всіх інших хлопців». Але наступного ранку Брогем ще раз зазначив у своїй колонці, що «ці мої незграбні другокурсники» виглядали надзвичайно свіжими на фініші, на його думку, а от університетська команда — не надто.

Для Ульбріксона існував один домінуючий і похмурий факт, з яким він стикнувся: йому знову не вдалося виконати свої публічні обіцянки. І залишалося відкритим, чи отримає він ще один шанс.

21 червня «Пост-Інтеллідженсер» вийшла з великим заголовком на першій шпальті спортивної секції: «Тому Боллесу зробили пропозицію стати тренером на 10 тисяч доларів». Стаття, що супроводжувала заголовок стверджувала, що представник неназваного східного університету підійшов до Боллеса через кілька годин після перегонів першокурсників. Зарплата — 164 тисячі доларів у перерахунку на сучасний курс — була значно більша, ніж міг запропонувати Вашингтон, як відразу прояснили посадові особи університету в Сіетлі. У другій половині дня Боллес заперечив, що до нього будь-хто звертався із такою пропозицією, але, ймовірно, тому що він уже відмовився від неї. Ширились чутки, що замість поїхати на схід, Боллес замінить Ульбріксона в Сіетлі. Боллес працював над здобуттям ступеня магістра з історії, і здавалося малоймовірним, що він хотів би залишити університет, поки не закінчить його. Так чи інак, було очевидно, що ситуація з тренерами у Вашингтоні стала раптом невизначеною, і в той час, як зірка Боллеса раптово піднялася, Ульбріксонова — так само зненацька впала. 23 червня Роял Брогем порадив своїм читачам ігнорувати чутки. Він сказав, що йому відомо з достовірного джерела, що Боллес обіцяв Ульбріксону ніколи не приймати посаду в університеті Вашингтона, аж поки Ульбріксон сам не перейде на краще місце. Але ніхто за межами адміністрації університету, в тому числі й Ел Ульбріксон, не був упевненим у тому, що саме відбувається. Ульбріксон був, проте, переконаний в одному: він вважав, що працював занадто важко та привів програму з веслування занадто далеко, щоб його безцеремонно відсторонили. «Я не чекатиму, поки вони мене звільнять, — зізнався він своєму другові. — Я піду першим».

Розділ 11

Старий «Франклін» Джо тужився, кашляв і хрипів, повзучи вгору по довгому, крутому підйому на перевалі Блювітт, високо в горах Каскадах. Сніг ще залежався в тіні високих гірських піків, і повітря було прохолодне, але «Франклін» мав схильність до перегріву на крутих схилах. Джо радів, що не забув повісити полотняну сумку з водою перед радіатором того ранку, коли кинув свої банджо й одяг на заднє сидіння, попрощався з Джойс на все літо і поїхав із Сіетла, прямуючи на схід у пошуках роботи.

Він переїхав через перевал і почав спускатися вниз через сухі соснові ліси до яблуневих і вишневих садів у Венатчі, де чорно-білі сороки шугали серед вишень, шукаючи стиглу червону здобич. Хлопець перетнув річку Колумбія по вузькому сталевому відрізку моста та вибрався з вузької річкової ущелини на пшеничні поля плато Колумбія, що колосилися ніжними хвилями. Він проїхав багато кілометрів на схід дорогою, що невпинно мчала прямою стрілою між пагорбами з нефритово-зеленими полями пшениці.

Згодом він повернув на північ і спустився на кам’янисті плато Вашингтона, розрізані каналами від танення льодовиків, понівечений ландшафт яких сформувався завдяки низці катаклізмів, що відбулися тут 12-15 тисяч років тому. Коли закінчився останній льодовиковий період, крижана гребля 600 метрів заввишки, яка стримувала чимале озеро у Монтані — його пізніше охрестили Міссулою, не раз піддавалася натискові води і породжувала низку повеней неймовірного масштабу і неприборканості. Під час найбільшої з них за 48 годин 220 кубічних кілометрів води хлинули на більшу частину території, що зараз є північною частиною Айдахо, східною частиною Вашингтона і північними околицями Орегону, несучи потік, що більш ніж у 10 разів перевищував об’єм усіх річок у світі. Масивна стіна води, бруду і каміння, місцями добре за 300 метрів заввишки, вибухнула на поля і, клекочучи, ринула на південний захід до Тихого океану зі швидкістю до 160 кілометрів на годину, зрівнюючи із землею цілі гори, вимиваючи з товщі скель мільйони тонн верхнього шару ґрунту й утворюючи глибокі шрами, названі «кулі», тобто «яри».

Коли Джо спустився в найбільшу з цих тіснин, Гранд-Кулі, він стикнувся зі світом, що багато в чому був незвичним і, водночас, зухвало красивим — світом розламаних скель, срібного полину, рідко розсіяних пустельних трав, надутого вітром піску і низькорослих сосен. Під блідо-блакитними небесами він їхав уздовж підніжжя високих стрімких базальтових скель. Зайці, завбільшки з невелику собаку, незграбно стрибали по шосе. Кістляві койоти розбігались, крадучись через полин. Кролячі сови, що сиділи не моргаючи на стовпах огорожі, проводжали його безглуздим порожнім поглядом. Ховрахи з тривожним виглядом сиділи на скелястих кручах, однієї миті слідкуючи за гримучими зміями в полині внизу, а вже наступної, зводячи голови, щоб поглянути на яструбів, що ширяли високо вгорі. Пилові вихори танцювали в глибині яру. Жорсткий, сухий, безжальний вітер наскрізь продував ущелину завдовжки 80 кілометрів, приносячи із собою солодкий аромат шавлії та різкий мінеральний запах щебеню.

Джо проїхав угору по тіснині до абияк нашвидкуруч зведеного містечка Гранд-Кулі, що вмостилось понад річкою Колумбія саме в тому місці, де уряд США нещодавно взявся будувати греблю, настільки масивну, що до того часу, коли будівництво буде завершено, вона стане найбільшою спорудою із кам’яною кладкою, побудованою після Великої Піраміди в Гізі понад 4 тисячі років тому. Він попрямував дорогою з гравію, що круто спускалася вниз до річки, перетнув широку смугу зеленавої води по сталевому мосту й припаркувався на стоянці перед будівлею Національної служби з відновлення робочих місць.

Тридцять хвилин по тому він вийшов з офіса, маючи роботу. Більшість робочих місць, що залишилися на будівництві греблі, як йому сказали, були для простих робітників, із зарплатою 50 центів на годину. Але вивчаючи бланк заяви про прийом на роботу, Джо помітив, що були певні категорії робіт, за які платили більше, особливо чоловікам, чия праця полягала в гойданні у стропах на прямовисних скелях та роздроблюванні непіддатливої гірської породи відбійним молотком. За це платили 75 центів на годину, тож Джо поставив галочку поруч із цією категорією і зайшов у екзаменаційну кімнату для перевірки його фізичного стану. Робота з відбійним молотком у таких умовах вимагала достатньо сильної верхньої частини тіла, щоб долати важку віддачу механізму; міцних ніг, щоб відштовхувати тіло від прямовисної скелі увесь день; достатньої вправності і атлетизму, щоб дертися по скелях, ухиляючись від каміння, що падало згори; і насамперед достатньої впевненості в собі, щоб перелазити через край стрімчака. На той момент, коли Джо роздягся до трусів і сказав лікареві, що веслує в університетській команді, його прийняли на роботу.

Тепер, у довгих сутінках, що поволі затухали на північному заході, пізнього червневого вечора Джо всівся на капот «Франкліна» перед офісом і почав вивчати ландшафт, що випростався перед ним. На протилежному боці тіснини і трохи вище, розлігшись на гравійній подушці на західному боці, розташувалось побудоване урядом поселення. Як сказав Джо клерк у офісі, то було Інженерне містечко — помешкання для технічного та керівного персоналу. Будинки були скромні, але акуратні, з латками нових газонів, які здавалися дивно зеленими і недоречними в одноманітному коричневому оточенні. Вгору за течією вузький підвісний міст розтягнувся на 450 метрів через річку, ледь похитуючись, як павутина, від вечірнього бризу. Поблизу був інший, міцніший міст, побудований низько над водою. Він ніс величезний конвеєр, що транспортував купи каміння і гравію з одного берега річки на інший. Велика перемичка, виготовлена із листів сталі, була збудована на західному боці річки, щоб відвести там воду від підніжжя скель. Майданчик за перемичкою кишів людьми і машинами, і усі вони піднімали окремі хмари пилу.

Парові лопати та електричні екскаватори вгризалися в купи опалої породи; бульдозери штовхали землю і каміння з одного місця в інше; дизельні трактори «Катепіллар» повзали вперед і назад, вирубуючи тераси; величезні самоскиди «Мак» серії АП надвисокої вантажопідйомності надсадно ревіли, здіймаючись вибоїстими дорогами, що вели з каньйону, тягнучи валуни завбільшки з автомобіль; фронтальні навантажувачі зачерпували купу каміння і викидали її у самоскиди з бічним перекиданням кузова, які везли її до конвеєрів; високі крани підіймали сталеві листи над водою, де пальові копри на баржах, вивергаючи білі клуби пари, запруджували ними русло річки. Біля підніжжя скель сотні чоловіків із кувалдами і ломами повзали через купи скинутого каміння, подрібнюючи його для фронтальних навантажувачів. На самих скелях чоловіки, підвішені на мотузках, розгойдувалися і повзали від одного місця до іншого, як численні чорні павуки. Уважно спостерігаючи за ними, Джо побачив, що вони сверлили отвори у прямовисних скелях відбійними молотками. Пролунав довгий пронизливий свисток, і чоловіки з відбійними молотками швидко видерлися до верху своїх строп. Чоловіки з кирками і ломами метнулися вбік від підніжжя скелі. Глибокий, порожнистий, шокуючий звук вибуху прогримів і поширився по каньйону, помножений багатократним відлунням, що відбивалося від його кам’яних стін. Клуби білого кам’яного пилу вистрілили з прямовисної стіни західних скель, і потік каміння й валунів повалив на купи внизу.

Джо спостерігав із глибоким захопленням і помітним побоюванням. Він зовсім не знав справи, у яку тут втягувався. Але хлопець рішуче налаштувався з’ясувати це. Під час довгої поїздки пагорбами через поля пшениці на плато він мав багато часу, щоб подумати про те, де він був і де збирався бути.

Де він був. Насамперед він знову був без копійки в кишені і більш ніж пригнічений. Не лише через безкінечну потребу знайти гроші, а й загалом через становище з його екіпажем. Цей рік стягнув свою емоційну данину з нього. Понижений, і підвищений, і знову понижений у статусі, він почав думати про себе, як про щось на зразок іграшки «йо-йо» в руках тренерів чи то богинь долі Мойр. Джо не був певен, у чиїх саме руках він в одну мить здіймався вгору, а наступної — котився донизу. Відчуття мети, яке дала йому команда, принесло із собою постійну загрозу поразки, а отже, втрати дорогоцінної, але крихкої гордості, набутої завдяки його раннім успіхам.

І все ж ідея олімпійського золота почала торувати свій шлях у його душі. Медаль була б реальною і матеріальною. Чимось, що ніхто не зміг би заперечити чи забрати. Його дивувало, як багато вона почала важити для нього. Він подумав, що, можливо, це мало відношення до Тули. Чи до його батька. І звичайно, це мало відношення до Джойс. Так чи інак, він дедалі більше відчував, що має дістатися до Берліна. Шлях до Берліна, однак, обертався навколо призначення в основну університетську команду. А призначення в університетську команду залежало, найперше, від оплати ще одного року навчання. І оплата за університет залежала від обв’язування себе стропами та спускання через край стрімчака щоранку.

Того ж дня Ел Ульбріксон зализував свої рани знову. Перед від’їздом із Поукіпзі він домовився зустрітися з командами Каліфорнії, Пенсильванії, Сіракуз, Вісконсіна і Лос-Анджелеса у змаганні на один заплив на дистанцію 2 кілометри у Лонг-Біч, штат Каліфорнія.

Два кілометри — олімпійська дистанція, і за результатами Поукіпзі національна преса знову стверджувала, що екіпаж Каліфорнії тепер майже напевно представлятиме Сполучені Штати в Берліні у 1936 році. Ульбріксон зі шкіри ліз, щоб довести, що вони помиляються. Він чудово знав, що перегони на цю дистанцію цілковито відрізнялись від виснажливих змагань на 6.4 кілометра в Поукіпзі. Було надзвичайно складно вивести на воду екіпаж, який міг би домінувати на обох дистанціях. У теорії, добре тренований екіпаж мав би робити ті ж самі основні речі на обох дистанціях: вийти на хороший старт, щоб набути рушійної сили, якомога довше триматись на середньому ходу, щоб зберегти енергію для фінішу, але при цьому весь час залишаючись у межах атакуючої відстані, а потім вкласти всі наявні сили у спринт до фінішної лінії. Різниця була в тому, що у 2-кілометрових перегонах усе відбувалося значно швидше і важче. Величина рушійної сили, набутої на початку, важила більше, визначення, де позиціонувати себе на середині дистанції, було важче й більш критичне, і остаточний спринт був неминуче набагато відчайдушніший. Хоча обидві дистанції вимагали неймовірних масштабів м’язових зусиль, 2-кілометрові перегони потребували також блискавичного мислення. І тут, як вважав Ульбріксон, він мав перевагу на коротшій доріжці — він мав Боббі Мока на місці рульового.

Перемога над Каліфорнією в цих перегонах дасть Ульбріксону можливість негайного реваншу, шанс змінити поширені припущення щодо майбутніх Олімпійських ігор, і якщо чутки, які повзли Сіетлом, були правдою, то й спосіб зберегти свою роботу.

Більш ніж 6 тисяч уболівальників втиснулись у стадіон «Морський» в Лонг-Біч у день перегонів, сидячи на трибунах або стоячи на піску по обидва боки прямої, як стріла, смуги солоної води, а за ними піднімався ліс нафтових вишок. Лиш легкий перемінний бриз повівав із Тихого океану. Тонкий їдкий запах нафти висів у повітрі.

Вашингтон і Каліфорнія вискочили вперед, відірвавшись від інших учасників змагань. Обидва човни увійшли в ритм, веслуючи в повному режимі спринту. Вони мчали більшу частину шляху так, ніби були зв’язані між собою. За 200 метрів до фінішу Каліфорнія просунулась уперед Вашингтона на кілька сантиметрів. За 100 метрів вони розширили свою перевагу до чверті довжини. Боббі Мок раптом щось крикнув своєму екіпажеві. Він недавно поповнив свої команди новою примовкою, «FERA», зазначивши її у своєму альбомі і коротко написавши поруч: «Непристойність стосовно Ебрайта». Можливо, саме її він оце вигукнув. Він ніколи не зізнався. Як би там не було, це подіяло. На останніх 50 метрах човен Вашингтона рвонув уперед знову, швидко скорочуючи відставання від Каліфорнії.

Але цього було недостатньо. «Каліфорнійські ведмеді» Кая Ебрайта перетнули фінішну лінію з приголомшливим часом 6 хвилин 15.6 секунди, на півсекунди раніше Вашингтона. Замість реваншу Ел Ульбріксон рушив додому з черговою поразкою. Цілком можливо, його останньою поразкою.

Робота з відбійним молотком була жорстока, але Джо почав отримувати задоволення від неї. По 8 годин на день у несамовиту спеку каньйону він бовтався на мотузці, довбаючи стіну скелі перед собою. Відбійний молоток важив 34 кілограми і, здавалося, мав власні життя і волю, нескінченно штовхаючись назад, силкуючись вирвати себе з рук Джо, коли він, у свою чергу, намагався втиснути його у скелю. Постійне швидкострільне дирчання його механізму і молотків чоловіків навколо Джо було оглушливе. Кам’яний пил із гострими часточками щебеню дратував, кружляв навколо нього, осідав у очах, роті й носі. Гострі уламки й осколки гірської породи відлітали та жалили обличчя. Піт капав зі спини і падав далеко в порожнечу під ним.

Сотні метрів пухкої породи — «покривні відклади», як інженери називали її — мали бути зчищені з прямовисних стін скель, щоб дістатись до давнішої гранітної скельної основи, на якій збудують фундамент загати. Потім сам граніт мав бути сформований таким чином, щоб відповідати контурам майбутньої греблі. Це було важкою справою. Такою важкою, що близько 600 метрів сталі стирались щодня з наконечників усіх відбійних молотків і пневматичних свердел на роботах у каньйоні.

Але якою би тяжкою не була праця, багато що в ній було до вподоби Джо. Того літа він навчився тісно співпрацювати з чоловіками, що гойдалися по обидва боки від нього, кожен із яких був насторожі, наглядаючи за камінням, що падало зверху, та викрикуючи попередження, щоб ті, хто перебував нижче в пошуках кращих місць, могли знайти заглибини у скелі. Йому подобався спокійний дух товариства серед них та проста, сувора мужність цих людей. Зазвичай він працював без сорочки та капелюха. Його м’язи швидко забронзовіли, а волосся стало ще білішим під гарячим сонцем пустелі. На кінець робочого дня він був виснаженим, пересохлим від спраги і дуже зголоднілим. Але, як і часто після важких тренувань вдома на озері Вашингтон, хлопець також почувався очищеним роботою. Він відчував себе гнучким і моторним, повним молодості та грації.

Три рази на день, а іноді на вихідних — і чотири, він їв у великій обшитій вагонкою їдальні компанії у Мейсон-Сіті, поспішно зведеному містечку під керуванням МВАК (Мейсон-Волш-Аткінсон-Каєр), консорціуму компаній, що будували греблю. Сидячи пліч-о-пліч із чоловіками за довгими рядами столів, притулених близько один до одного, він їв так, як колись у дитинстві на золото- та рубіновидобувній шахті — обличчям в тарілку, впиваючись зубами в гори їжі, що подавалась на дешевому посуді. Їжа не являла собою нічого особливого, але порції були велетенські. Щоранку 30 чоловіків, що працювали на кухні, готували 3 сотні десятків яєць, 25 сотень млинців, 230 кілограмів бекону і ковбаси та 680 літрів кави. На обід вони видавали 300 великих буханок хліба, 570 літрів молока і 12 сотень чашок морозива. На вечерю кухарі розкладали 680 кілограмів яловичини (крім неділі, коли вони подавали 540 кілограмів курятини) і 330 пирогів. Джо ніколи не залишав жодного шматочка на тарілці, як і будь-хто в межах досяжності.

Щовечора він піднімався пагорбом до місця під назвою Містечко халуп, де знайшов дешеву кімнату в довгому, розхитаному бараку, призначеному для розміщення самотніх чоловіків. Чіпляючись за скелясті схили й запилені тераси вище від того місця, де проводились будівельні роботи, Містечко халуп було нічим іншим як сухою, курною версією Гувервілля внизу портового району Сіетла. Більшість будівель були зліплені з грубо обтесаних колод, а деякі чи не з самого толю, прикріпленого на дерев’яний каркас. Як і в більшості хатин, в оселі Джо не було водопроводу, а в його кімнаті електроенергії вистачало лише для одної лампочки над головою і плитки на полиці. Кожна з півдесятка гравійних вулиць у Містечку халуп мала будиночок із громадською душовою, але Джо незабаром з’ясував, що навіть за величезного бажання змити із себе кам’яний пил, приймати душ було не надто комфортно. Орди павуків чорна вдова ховалися у кроквах над душами і зазвичай падали донизу на оголених чоловіків, щойно відкривалася вода і до них здіймалась пара. Надивившись, як деякі з його сусідів вискакували з душових у чому мати народила, верещали та били себе по тілу, Джо, зрештою, почав щовечора приносити в душову віник, щоб перш ніж відкривати воду, позмітати з крокв восьминогих зловмисників.

Протягом кількох перших тижнів Джо переважно тримався осторонь від інших, після роботи і вечері сидів у темряві бараку та грав на банджо. Його довгі тонкі пальці танцювали вгору і вниз по грифові інструмента, і він тихо наспівував собі під ніс. Через кожні кілька вечорів він сидів під своєю єдиною лампочкою і писав довгі листи Джойс. Іноді хлопець виходив поночі на вулицю, сідав на скелі та дивився на каньйон, захоплений його видовищем. Прожектори освітлювали більшу частину робочого майданчика, і в безмірній навколишній темряві пустельного високогір’я ефект був потойбічним. Краєвид під ним, здавалося, розгортався так, наче це була величезна діорама в підсвіченій вітрині. Завіси пилу дрейфували під прожекторами, як туман під вуличними ліхтарями. Жовті передні й червоні задні фари вантажівок і підйомно-транспортних машин перетинали межі світла і тіні, коли ті повзли нерівною місцевістю. Зварювальні пальники робітників, що працювали на сталевій перемичці, мерехтіли, спалахуючи і згасаючи, світились помаранчевим і блакитним кольорами. Ланцюги білих вогнів виблискували і відображали контури підвісних мостів через річку. Сама річка була чорною, невидимою під вогнями.

Через два тижні своєї роботи в Гранд-Кулі Джо виявив, що серед багатьох хлопців із коледжу, які того літа стікалися сюди в пошуках роботи, було двоє із човнової станції Вашингтона. Він не знав добре жодного з них, але скоро це змінилося.

Джонні Уайт був веслярем номер 2 у видатній команді першокурсників Тома Боллеса того року. На 2 сантиметри нижчий від Джо і з тоншою статурою, він, тим не менш, був прекрасним зразком фізично розвинутого юнака і вражав своїми тонкими, правильними рисами, витончено складеними кінцівками і відкритим, енергійним обличчям. Хлопець мав теплі, привітні очі й сонячну усмішку. Якби ви шукали модель для плаката із зображенням типово американського юнака, Джонні відповідав би всім вимогам. Він був дуже славним хлопцем і майже таким же бідним, як і Джо Ранц.

Він виріс у південній частині Сіетла, на західній околиці озера Вашингтон, на південь від парку Сьюард. Справи йшли добре до 1929 року. Але з фінансовим крахом бізнес його батька — експорт сталевого брухту до Азії — практично випарувався. Джон Уайт-старший відмовився від свого офіса в центрі «Аляска» в середмісті та відкрив новий офіс нагорі в будинку на озері. Протягом наступних кількох років він сидів там, день за днем, дивлячись на озеро, слухаючи цокання годинника та чекаючи, що задзвонить телефон, у надії на матеріалізацію бодай якогось бізнесу. Але телефон мовчав.

Нарешті, одного дня він піднявся з крісла, спустився до берега озера й почав висаджувати город. Його дітей треба було годувати, а в нього не було грошей, але їжу можна було виростити. Незабаром він мав найкращий город у районі. На багатому чорноземі біля озера він виростив високу солодку кукурудзу і великі, соковиті помідори. Обидві культури були вічною проблемою городників Сіетла. Він виростив логанові ягоди і збирав груші та яблука зі старих дерев у маєтку. Він вирощував курчат. Мати Джонні, Меймі, міняла яйця на інші товари, консервувала помідори, робила вино із логанових ягід. Вона виростила півонії в садочку біля будинку і продавала їх флористам у Сіетлі. Жінка брала на млині мішки для борошна, вибілювала їх і робила з них кухонні рушники, які продавала по всьому місту. Раз на тиждень вона купувала ростбіф і готувала його на недільний обід. Решту тижня вони їли залишки. Потім, у 1934 році, міська влада вирішила відкрити плавальний пляж на березі перед їхнім будинком і відібрала прибережний город Уайтів.

У батька Джонні була одна пристрасть, що затьмарювала всі інші інтереси та підтримувала його в ті важкі часи — веслування. Перед тим як переїхати на захід до Сіетла, він був першокласним веслярем престижного Спортивного клубу Пенсильванії у Філадельфії. Він привіз свій човен у Сіетл і тепер проводив довгі години, веслуючи на самоті на озері Вашингтон, методично плаваючи вперед і назад перед своїм будинком, і пляжем, і тим, що колись було його городом, щоб розігнати своє розчарування.

Джонні був світлом його очей, і він понад усе на світі хотів, щоб син став веслярем. Джонні, у відповідь, не хотів нічого більше, ніж справдити дуже високі очікування батька, якими б вони не були. І досі хлопець не підводив. Він був надзвичайно розумним, вихованим і амбітним та закінчив середню школу імені Франкліна на 2 роки раніше, у 16-річному віці.

Це створювало невеличку проблему. Він був занадто молодим і слаборозвиненим, щоб веслувати за університет, єдиний веслувальний осередок у місті. Тож, за взаємною угодою з батьком, Джонні пішов працювати — як з метою заробити достатньо грошей для навчання в університеті, так і, що не менш важливо, для нарощення достатніх м’язів, щоб вони працювали якнайкраще, коли дійде до веслування. Хлопець обирав найважчу, найбільш фізично тяжку роботу, яку міг знайти: спочатку орудував сталевими балками і важким устаткуванням на верфі в портовому районі Сіетла, а потім укладав лісоматеріали і переносив масивні ялинові й кедрові колоди кантувальним гаком на сусідній лісопилці. На той час, коли двома роками пізніше він прибув до університету, у нього було достатньо грошей, щоб протриматись упродовж кількох років навчання, і досить м’язів, щоб швидко стати одним із найбільш виразних членів команди першокурсників Тома Боллеса. Тепер, улітку 1935 року, він приїхав у Гранд-Кулі, щоб отримати ще більше — і грошей, і м’язів.

Інший хлопець з університету, що з’явився у Гранд-Кулі того літа, був Чак Дей. Як і Джонні Уайт, він був гребцем на місці номер 2 у своєму човні: суцільні м’язи, широкий у плечах, але трохи легший, ніж хлопці, що сиділи в середині човна. Мав каштанове волосся і квадратне обличчя із сильним, широким підборіддям. Його очі бували веселими одної миті, а вже наступної — гнівно виблискували. Загалом, хлопець справляв вигляд трохи забіякуватого. Носив окуляри, але при цьому умів виглядати жорстким. І майже завжди «Кемел» чи «Лакі Страйк» звисав з його губи, окрім випадків, коли Ел Ульбріксон був неподалік. У будь-який момент, проте, він міг бути 3 однаковою ймовірністю і веселим, і злим. Хлопець любив зіграти з кимось злий жарт, радів можливості поклеїти дурня і завжди, здавалося, мав напоготові якусь витівку. Минулого року він веслував як один із суперників Джо в юніорській команді, що стала основною університетською. Переважно через це він і Джо навряд чи обмінялися хоч парою слів, принаймні цензурних.

Американець ірландського походження до самих кісток, Дей зростав у районі на півночі від кампуса університету Вашингтона, де були розташовані студентські братства. Його батько був успішним дантистом, тому його сім’я уникла найгірших наслідків Великої депресії і жила безбідно, адже зуби мають схильність псуватися незалежно від економічних тенденцій. На перший погляд Джо здавалося безглуздим, що такий хлопець, як Дей, мав будь-які підстави працювати в такому брудному й небезпечному місці, як Гранд-Кулі.

Однак насправді, як Джо скоро довідався, Гранд-Кулі було саме тим місцем, де найімовірніше мав опинитися Чак Дей того літа. Щоб зрозуміти його, ви мали би осягнути його душу. Він був запеклим суперником. Якщо перед ним стояло завдання, він кидався на нього, як бульдог. І хлопець просто не відав, що значить здаватися. Якщо річку необхідно було загатити греблею, то, заради Бога, зійди з його дороги і дай йому зайнятися цим.

Джо, Джонні і Чак утворили легку й зручну конфедерацію. Не мовивши про це жодного слова, вони залишили своє суперництво на човновій станції осторонь, забули про гарячі образи минулого року та проігнорували те, що наступного року їх чекала конкуренція.

Гранд-Кулі був несхожим на жодне місце, у якому вони коли-небудь бували. Робота була нищівно важка, сонце запекле, бруд і безперервний шум майже нестерпні, але простори були величезні, краєвиди приголомшливі, а компанія стійка і захоплива. Усі типи і різновиди людей, здавалося, дісталися до Кулі того літа, і найяскравіші з них оселилися в Містечку халуп. Змішані в одну купу зі студентами, робітниками ферм і безробітними лісорубами, тут були сивіючі гірники зі всього Заходу. Були також філіппінці, китайці, валлійці, мешканці островів Південного моря, афроамериканці, мексиканці та індіанці, більшість з останніх — із сусідньої резервації Колвілл. Не всі жителі Містечка халуп працювали на самій греблі. Багато з них були тут, щоб надавати різні послуги робітникам цього грандіозного будівельного майданчика — прати їхній одяг, готувати для них їжу в їдальні, продавати їм усяку всячину, позбуваючись свого непотребу. Тут також були жінки, хоча майже всі вони практикували одну професію.

Угору по схилу від головної вулиці в Гранд-Кулі тяглася Бі-Стріт. По обидва боки ділянки, вкритої грязюкою і гравієм, протяжністю три квартали, вишикувалися нашвидкуруч зведені будівлі, що давали притулок всіляким розвагам, які лиш міг собі уявити молодий парубок, — картярські казино, бари, більярдні і борделі, дешеві готелі і танцювальні зали. У денний час, коли всі чоловіки були на роботі на будівництві греблі, Бі-стріт перебувала в напівсонному стані. Собаки плюхалися посередині вулиці, щоб подрімати. Іноді автомобіль фуркотів угору від центра міста і об’їжджав сплячих собак, перш ніж припаркуватись перед офісом «Незрівнянного безболісного дантиста». Водій виходив і знервовано прямував усередину. Привабливі молоді жінки з’являлися час від часу із «Червоного півня» чи «Номерів моделей Грейсі» і переходили через дорогу, щоб купити щось у «Магазині суконь Бланш» або зайти в «Салон краси Ла Джеймс» на хімічну завивку. Гаррі Вонг, кухар ресторану «Кухня Ву Діп», зазвичай з’являвся близько полудня, несучи ящики з овочами в ресторан, замикаючи за собою двері, щоб приготуватися до відкриття закладу для клієнтів.

Але ввечері, особливо по п’ятницях та суботах, після того, як люди шикувалися в чергу у касі МВАК за зарплатнею, Бі-Стріт розцвітала. Джазова і кантрі музика лунала з барів і танцювальних залів. Чоловіки натовпом тяглися в ресторани, освітлені мерехтінням гасових ламп, і всідались поїсти дешевих стейків та попити несвіжого пива за столи, які були нічим іншим, як сосновими дошками, що спиралися на два козли. Повії, у місцевому просторіччі «ю-ху дівчата», вивішувались із вікон верхніх поверхів дешевих готелів і танцювальних залів, ба навіть протипожежного депо, зазиваючи чоловіків з вулиці. Інші чекали нагорі в номерах офіційно визнаних борделів, таких як «Червоний півень» чи «Номери моделей Грейсі», у той час, як на вулиці сутенери, одягнені в дешеві костюми, намагалися скерувати клієнтів у потрібному їм напрямку. Картярські акули засиджувалися за вкритими зеленим сукном столами в задніх кімнатах, палячи сигари та чекаючи на своїх жертв. У «Клубі Гранд-Кулі» і «Срібному доларі» невеликі оркестри грали танцювальні мелодії для професійних партнерок. За 10 центів самотній парубок міг станцювати один танець із привабливою жінкою. Вечір минав, і спиртне лилося рікою, оркестр грав усе швидше й швидше, інтервали між танцями ставали дедалі коротшими, і чоловіки спустошували свої кишені все блискавичніше, відчайдушно прагнучи довше потанцювати в шовковистих дівочих руках, зануривши обличчя в запашне волосся.

У досвітні години чоловіки, зрештою, починали, похитуючись, вертатись у свої ліжка у Мейсон-Сіті, Інженерному містечку чи Містечку халуп. Тих, що прямували до Мейсон-Сіті, на шляху додому чатувала халепа. Найпряміший шлях через каньйон пролягав по вузькому 450-метровому підвісному мосту, що погойдувався над річкою. Схоже, ніхто не переймався цим, прямуючи до Бі-Стріт на початку вечора. Але повернення додому о 3-й годині ночі під зав’язку наповненим спиртним — то вже зовсім інша справа. Одночасно кілька десятків п’яних чоловіків, похитуючись, перетинали міст, і він підскакував, вихилявся й розгойдувався, як змія під тортурами. Майже кожних вихідних хтось уночі падав з мосту. Насправді, у воду мимоволі пірнали стільки людей, що МВАК по п’ятницях і суботах запровадив пост із черговим у човні нижче за течією, щоб виловлювати вцілілих із води.

Джо, Джонні й Чак прогулювались по Бі-Стріт по суботах, споглядаючи все це широко відкритими очима. Жоден із них ніколи не бачив нічого подібного, і жоден із них не знав, як поводитися в цьому новому світі. Настанова Ела Ульбріксона «не палити, не вживати алкоголю, не жувати жуйку, не лаятись» постійно бриніла, наче дзвін, у їхніх головах. Як спортсмени вони пишалися своєю самодисципліною. Але тут було надто багато спокус. Тож вони гарячково бродили по барах, картярських казино і танцювальних залах, пили пиво, а деколи й віскі, та співали разом зі всіляким ковбойським набродом. Іноді Чак чи Джонні викладали гроші на танці, але Джо ціна здавалася марнотратною. За 10 центів можна було купити буханець хліба або десяток яєць у бакалійному магазині Карстена на початку вулиці. І вдома на нього чекала Джойс, про яку він завжди думав. Вони стояли і боязко дивилися вгору на ю-ху дівчат, що манили їх із вікон, але сторонилися їхніх лігвищ. У картярських казино хлопці юрмилися довкола вкритих сукном столів, але Джо тримав свій гаманець у кишені. Йому гроші діставалися занадто важко, щоб ризикувати ними в картах, навіть у тому малоймовірному випадку, що це була чесна гра. Коли Чак Дей сідав за столи, Джо і Джонні стояли поруч, пильно стежили за ним, готові вирвати товариша з будь-якої біди. Вони помітили, що суперечки тут, як правило, призводили до кулачних боїв, що виливалися згодом на Бі-Стріт, і застосування ножів і пістолетів не було дивиною в таких чварах.

Кінотеатр «Гранд-Кулі» демонстрував прем’єрні покази кінофільмів щовихідні. Джо, Джоні і Чак виявили, що це було гарне місце, де можна провести суботній день, сховавшись від сонця і пилу, поїсти попкорн, попити холодного рутбіру та поспілкуватися з іншими глядачами, багато з яких були професійними партнерками для танців і ю-ху дівчатами, одягненими у звичайний буденний одяг. Балакаючи з ними перед сеансом і в антрактах, хлопці побачили, що багато хто з них були доброзичливими, простими, чесними молодими жінками, що, насправді, не дуже відрізнялися від тих дівчат, з якими вони зростали у своїх рідних містах, за винятком того, що важкі часи примусили їх до відчайдушних кроків.

Їжа також приваблювала їх до Бі-Стріт: чау-мейн, рагу по-китайськи у «Кухні Ву Діп»; домашні тамале (мексиканські коржики з кукурудзяного борошна з начинкою із м’ясного фаршу з перцем чилі, загорнуті в кукурудзяне листя) у будці «Гарячі тамале»; ріжки морозива з фруктами на ятці з газованими напоями біля аптеки «Етвотер»; свіжоспечений вишневий пиріг у кафе «Вагончик». І «Найкращий маленький універмаг» на створі греблі був гарним місцем для покупки пригощань, подарунків і дрібних предметів розкоші, усього — від дешевих сигар до шоколадних батончиків «О Генрі!».

Коли хлопці хотіли уникнути шуму Бі-Стріт і Гранд-Кулі, вони іноді їздили в Спокан і досліджували старі прихистки Джо або спускалися вниз по тіснині поплавати в Мильному озері — геологічній дивовижі, де жваві, теплі вітри нагромадили мінеральну піну в кремово-білі заноси завширшки 60-90 сантиметрів уздовж усього пляжу, що й дало назву озеру.

Здебільшого, проте, вони залишалися в Гранд-Кулі, де могли побуцати у футбол у полині, пожбурляти камінці, стоячи на краю урвища, поніжитися, скинувши сорочки, на кам’яних терасах під теплим ранковим сонцем, посидіти вночі із затуманеними від диму очима навколо багаття, розповідаючи історії про привидів під віддалені крики койотів, і взагалі, поводились як підлітки, якими вони, в дійсності, і були — вільними і легкими хлопцями, що бешкетували на широких просторах західної пустелі.

Розділ 12

У той час, як Джо Ранц, Джонні Уайт, Чак Дей і тисячі інших молодих американців гарували в гарячих кам’янистих розколинах Гранд-Кулі влітку 1935 року, тисячі молодих німців роїлися на будівельному майданчику іншого великого проекту громадської споруди в Берліні. Відколи Адольф Гітлер відвідав це місце восени 1933 року, майданчик «Рейхсспортфельду», що розгорнувся на 132 гектарах, разюче трансформувався. Прилеглий іподром був знесений, і наразі понад 5 сотень компаній, найнятих нацистською державою, працювали над підготовкою його до Олімпійських ігор. Щоб залучити до робіт якнайбільшу кількість людей, Гітлер видав припис, що практично все повинно бути зроблено вручну, навіть те, що машини могли би виконати більш ефективно. Однак усі найняті чоловіки мали бути «відповідними працівниками німецького громадянства і арійської раси, що не перебувають у профспілці».

Усе в цьому проекті було масивне. Великий амфітеатр Олімпійського стадіону, з полем на 13 метрів нижче від рівня землі, розкопали і вирівняли, центральне поле засіяли травою, яка вже виросла пишною і зеленою. Навколо периметра майбутньої двоповерхової колонади звели 136 рівномірно розташованих квадратних стовпів. Побудували опалубку для 72 ярусів сидінь, що вміщуватимуть 110 тисяч глядачів. Тепер опалубку заливали 17 тисячами тонн бетону. Приварювались один до одного 7300 тонн листового металу. Понад 30 тисяч кубічних метрів натурального каменю доставили на майданчик, і сотні мулярів працювали молотками і зубилами, покриваючи фасад стадіону блоками вишуканого франконійського вапняку кольору слонової кістки. Хокейний стадіон, плавальний басейн, кінноспортивний комплекс, величезна монолітна виставкова зала, гімнастична зала, грецький амфітеатр, тенісні корти, ресторани і розлогі адміністративні будівлі, — усе було на різних стадіях завершення. Як і стадіон, більшість споруд обкладали натуральним каменем. Увесь камінь був німецького походження — вапняк із Франконії, базальт із пагорбів Айфелю, граніт і мармур із Сілезії, травертин із Тюрінгії, порфір із Саксонії.

На захід від стадіону була вирівняна величезна площа для зборів «Майфельд», і на ній зводилася велика дзвіниця з вапняку. Зрештою вона здійметься угору на 75 метрів. Великий дзвін у ній матиме довкруж свого нижнього краю напис, затиснутий між двома свастиками: «Ich rufe die Jugend der Welt!» («Я закликаю молодь світу!»). І молодь дійсно відгукнеться на заклик, спочатку щодо Олімпіади, а потім — дечого іншого. Трохи менш ніж через 10 років, в останні відчайдушні дні існування Третього Рейха, безліч хлопців із «Гітлерюгенду» в ніжному віці 10-11 років, присівши біля підніжжя дзвіниці серед блоків вишуканого франконійського вапняку, з яких складалась кам’яна кладка будівель, що зводилися зараз, стрілятимуть у значно старших за себе російських хлопців, що наступатимуть. У ті останні кілька днів, коли Берлін горів навколо них, декотрих із тих німецьких хлопчаків — тих, що плакали, відмовлялися стріляти чи намагалися здатися — офіцери вишикують перед цими вапняковими плитами і розстріляють.

За 24 кілометри на південний схід, у вкритій зеленню озерній місцевості спільноти Грюнау, що милувала око, підготування до змагань з олімпійського веслування, веслування на каное та каякінгу, також ішли повним ходом. Грюнау був розташований на західному березі довгого, вузького Лангер-Зее, одного з кількох озер, які живила річка Даме, якраз там, де околиці починали поступатися відкритим лукам і ділянкам темного лісу на південний схід від Берліна. Лангер-Зее, з глибокою синьою водою, давно було центром водних видів спорту в Берліні. Веслувальні і вітрильні регати проводились там із 1870 років. Кайзер Вільгельм II побудував розлогий літній флігель у Грюнау, щоб імператорська сім’я могла перебувати в комфорті під час перегляду змагань чи купання у воді. До 1925 року десятки веслувальних клубів мали свої головні осередки в Грюнау і навколо нього, серед них ті, чиї учасники були винятково євреями або винятково вихідцями нордичної раси, а також багато таких, де представники різних рас були змішані. З 1912 року у цих клубах веслували і жінки, хоча дрес-код для них вимагав геть незручного вбрання для веслування: високо зашнурованих черевиків, довгих спідниць і блузок із довгими рукавами та горловиною, яка щільно прилягала до шиї.

З нагоди чемпіонату Європи з академічного веслування 1935 року інженери нещодавно завершили велику криту трибуну місткістю 7500 сидінь. Простора ділянка з травою була закладена вздовж води на схід від трибуни, щоб розмістити ще 10 тисяч стоячих глядачів. Тепер, коли наближалась Олімпіада, влада планувала додати численні дерев’яні трибуни, побудовані над водою на іншому боці озера. Тим часом мулярі й теслі працювали над зведенням просторого і величного нового елінга «Хаус Вест», на схід від постійних трибун, на додачу до двох діючих великих елінгів «Хаус Мітте» і «Хаус Ост». Жоден із них не був схожий на човнові станції, які знав Джо і члени його екіпажа, — старий ангар для гідропланів у Сіетлі чи хиткі елінги в Поукіпзі. Це були вражаючі, сучасні будівлі з вапняку з червоними черепичними дахами. Вони містили 20 окремих роздягалень, 4 душові кімнати, 20 душів із гарячою водою, склад на нижньому поверсі для 97 гоночних човнів і кімнати, заповнені масажними столами для втомлених веслярів. Протягом Олімпіади «Хаус Вест», найближчий до фінішу, слугуватиме, значною мірою, для адміністративних послуг із приміщеннями, відведеними для репортерів, обладнання для радіотрансляції, телетайпів, телефонів, експрес-лабораторій для обробки плівки та митним постом для сприяння міжнародній пресі в імміграційних та митних питаннях. «Хаус Вест» також матиме оглядову терасу на другому поверсі. Даючи безперешкодний вид на дистанцію змагань, тераса слугуватиме оглядовим майданчиком, із якого найбільш впливові особи Німеччини зможуть споглядати Олімпійські перегони, і сценою, на якій світ зможе побачити їх.

У середині вересня Джо повернувся з Гранд-Кулі, маючи достатньо грошей, щоб пережити ще один рік, якщо буде ощадливим. Він ненадовго завітав до Секвіма, щоб відвідати МакДональдів і батьків Джойс, а потім швидко повернувся до Сіетла, щоб побути із самою Джойс. Дівчина несподівано покинула свою роботу в Лаурелхерсті того літа, після того як одного дня суддя бігав за нею навколо обіднього столу, претендуючи на послуги, яких зазвичай не вимагають від покоївок. Вона швидко знайшла роботу в іншій родині поблизу, але справи там одразу незаладились. У перший день роботи Джойс місіс Теллрайт, господиня дому, мимохідь попросила її приготувати качку у помаранчевому соусі на вечерю. Джойс вжахнулася. Вона знала, що таке качка, і що таке помаранчі, але як ці два продукти з’єднати в одній страві, було поза межами її кулінарних здібностей. На приготуванні їжі вона розумілася, більш менш, як звичайна сільська дівчина. Смажене курча і м’ясний рулет були більше їй до снаги. Але дівчина хотіла справити враження, тож доклала до приготування страви максимум зусиль. Результат був відверто несмачний, а то й зовсім неїстівний. Місіс Теллрайт відкусила один шматочок, скорчила невеличку гримасу, поклала виделку і весело промовила: «Що ж, люба, можливо, заняття з кулінарії будуть доречні». Це виявилося початком довгої і щасливої дружби. Місіс Теллрайт справді оплатила кулінарні курси для Джойс і сама почала навчатися пліч-о-пліч із дівчиною. Протягом наступних кількох років вони провели багато приємних годин разом на кухні.

Але Джо і Джойс були більше стурбовані серйознішими справами, ніж качка в помаранчевому соусі. Коли Джо відновив візити до батька в пекарню, сидячи у «Франкліні» і розділяючи його обід, Гаррі згадав, що він і Тула провели більшу частину літа в довгих екскурсіях — «пікніках», як вони їх називали — у різних місцевостях по всьому штату, переважно, в їхніх улюблених місцях у східній частині штату Вашингтон, і планували робити подібні вилазки цієї осені. Спочатку це чудово влаштовувало Джо, адже означало, що він міг відвідувати зведених братів і сестер, не турбуючись, що Тула виставить його за поріг. Але завітавши до них на Беглі-Авеню із Джойс уперше, щойно трапилась така нагода, Джо побачив, що Гаррі і Тули не було протягом трьох днів. Вони залишили Гаррі-молодшого, Майка, Роуз і Поллі самих, без нагляду й майже без їжі. Найстарший, 13-літній Гаррі-молодший сказав, що батьки спакували скороварку, повну тушкованої яловичини, картоплі і овочів, взяли буханець хліба і кілька консервів та пішли на прогулянку до Медичного озера, де вони вперше залицялись. Він не знав, коли вони повернуться. Тим часом він і його брати та сестри вже практично спорожнили шафи, намагаючись знайти достатньо їжі.

Джо і Джойс повели чотирьох дітей на морозиво, а потім зупинилися біля продуктового магазину й купили деякі основні продукти, перш ніж висадити їх біля будинку. Наступного дня, коли Джо перевірив, Гаррі і Тула вже повернулися. Але хлопець не міг зрозуміти, що його батько і Тула собі думали. Вочевидь, таке діялося протягом усього літа.

Тула Ранц мала дивовижне літо. Нарешті почала сходити її зірка. З того часу як Гаррі отримав роботу в «Золотому правилі», вона, нарешті, мала досить вільного часу, щоб віддаватися своїй скрипальській кар’єрі цілими днями, і тепер роки суворих цілеспрямованих занять ще в хатині у штаті Айдахо й незавершеному будинку в Секвімі почали приносити плоди. Вона домоглася прослуховування в Лос-Анджелесі, та ще й у такого світила, як Фріц Крейслер.

Крейслер був одним із найвидатніших скрипалів ХХ століття. Австрієць, син сімейного лікаря Зигмунда Фройда, він у віці 7 років став наймолодшим студентом, якого будь-коли зараховували до Віденської консерваторії. У віці 10 років він отримав там престижну золоту медаль, перш ніж перейти до Паризької консерваторії, де навчався у Жозефа Массара і Лео Деліба. Звідти він почав свій зірковий шлях до справжньої величі, граючи при аншлагах протягом десятиліть у всіх найсвященніших концертних залах світу — в Берліні, Відні, Парижі, Лондоні, Нью-Йорку, і записуючись на провідних звукозаписних студіях у Європі та Сполучених Штатах. Важко поранений у Першій світовій війні, він вижив і повернувся ще видатнішим маестро. Але коли нацисти прийшли до влади в 1933 році, він відмовився знову грати в Німеччині, став громадянином Франції і переїхав до США.

Тула повернулася до Сіетла з прослуховування тріумфаторкою. Крейслер назвав її, за її власними словами, «найвизначнішою жіночою скрипалькою, яку я чув». Поки що, це не призвело до отримання нею місця у великому оркестрі, але прослуховування дало надію на таку можливість і стало кульмінацією всього життя Тули до теперішнього часу, підтвердженням того, у що вона і її батьки вірили від самого початку. І це дійсно вилилось у певну славу, принаймні на місцевому рівні. Тієї весни і літа радіо «КОМО» в Сіетлі транслювало серію виступів Тули в прямому ефірі, і вперше тисячі людей почули, на що вона була здатна. Тепер, маючи основу для розбудови кар’єри в майбутньому і стабільний дохід від роботи Гаррі, вона була налаштована на те, щоб виходити у світ і святкувати — жити різноманітним, цікавим життям, яким воно і мало бути.

Джо тепер щодня приходив на човнову станцію, відновлюючи форму та готуючись до майбутніх подій. Джонні Уайт і Чак Дей також з’явилися тут, запилені й засмаглі після Гранд-Кулі, їхні широкі усмішки викликали багато запитань у товаришів, коли вони і Джо балакали про таємниче місце під назвою Бі-Стріт.

Ел Ульбріксон також повернувся. Як Роял Брогем пророкував ще у червні, чутки про його відставку виявилися передчасними, на превелике полегшення Джо та інших хлопців. Як би там не було, але задум замінити його після Поукіпзі та Лонг-Біч випарувався в міжсезоння або принаймні був призупинений. Справа в тому, що адміністрація не вірила, що знайде кращого тренера, а особливо за безцінь, яку вони платили Ульбріксону. Залишалося незрозумілим, однак, як довго вони взагалі збиралися йому платити.

Одного раннього вересневого ранку його дружина Хейзел прокинулась і побачила, що Ульбріксон вже не спав, сидів у піжамі за старою друкарською машинкою, старанно дзьобаючи її клавіші. Його обличчя було похмуре та рішуче. Він вирвав папір із машинки, розвернувся на кріслі й простягнув його Хейзел. Це була заява для «Сіетл Таймс». Змістом її було просте, сміливе припущення — університетський восьмивесельний екіпаж Вашингтона збирається виграти золото на Олімпійських іграх в Берліні у 1936 році. Хейзел підвела очі від документа і втупилася на нього, ошелешена. Вона подумала, що чоловік збожеволів. Ел Ульбріксон, якого вона знала, ніколи не робив таких декларацій і рідко говорив речі, що навіть віддалено натякали на його надії і мрії, навіть удома, не кажучи вже про газети. Але він підвівся, склав документ і вклав його в конверт, адресований «Сіетл Таймс». Він перетнув певний рубікон. Якщо він збирається залишитися у веслувальному спорті, сказав він Хейзел, цього року не буде ніяких фінішів на другому місці. Ні у Поукіпзі, ні будь-де інде. Він зі шкіри геть лізтиме. Він ніколи, ймовірно, не матиме хлопців такого калібру, як має цієї осені, сказав він дружині. Якщо він не зможе виграти з ними, якщо не зможе знайти правильну комбінацію цього разу, якщо не пройде весь шлях і не здобуде золото в Берліні у 1936 році, він покине тренерську роботу наприкінці сезону.

10 вересня Ульбріксон зустрівся з журналістами на човновій станції. Він не поділився з ними обітницею, яку дав Хейзел, але ясно дав зрозуміти, якими будуть ставки в новому році. Спокійно, у виважених тонах, без перебільшення, він сказав, що він і його хлопці зіткнуться з «найжорсткішою конкуренцією, яку коли-небудь знала ця країна, щоб виграти право носити зоряно-смугастий прапор у Берліні... У нас є амбіції, і від самого початку осінніх зборів веслярі університету Вашингтона матимуть на меті олімпійські випробування». Він сказав, що розуміє — це буде важкодосяжне завдання. Усі знали, що Каліфорнія була у вигіднішому положенні. Але, як завершив свою промову тренер: «Поза всяким сумнівом, нас не заарештують за спробу».

Ульбріксон знав, що казати — це одне, а робити — зовсім інше. Впоратися з цим завданням означало зосередити всі свої ресурси і ухвалити деякі дуже жорсткі рішення. Йому доведеться ігнорувати хлопців, вподобаних ним особисто, і працювати з тими, що не обов’язково були йому до душі. Йому доведеться перехитрити Кая Ебрайта — це непростий виклик. Він мав знайти фінансування у період, що обіцяв бути ще одним бідним роком. І він збирався якнайкраще використати, можливо, найцінніший свій ресурс — Джорджа Покока.

Ел і Хейзел Ульбріксони часто розділяли вечерю із Джорджем і Френсіс Пококами в будинку однієї чи іншої пари. Після вечері двоє чоловіків насолоджувалися розмовами про веслування протягом кількох годин поспіль. Вони обговорювали дизайн човнів і методи такелажного оснащення, сперечалися щодо перегонових стратегій, згадували минулі перемоги і поразки, аналізували сильні й слабкі сторони інших екіпажів і тренерів. Це було можливістю для стриманого Ульбріксона розслабитися, відкритися та довіритися англійцеві, пожартувати з приводу подій на човновій станції та викурити сигарету поза полем зору хлопців. Але найперше, це було шансом зробити те, що тренери університету Вашингтона робили з 1913 року: дізнатися щось від Покока, будь то доречна цитата з Шекспіра, кращий спосіб проходження перегонів чи розуміння внутрішніх механізмів роботи розуму весляра. З наближенням до олімпійського року, їхні розмови неминуче зосередилися на сильних і слабких сторонах хлопців, що були в розпорядженні Ульбріксона.

Для успішного походу за олімпійським золотом потрібно було знайти 9 хлопців виняткової сили, грації, витривалості та, більш за все, психологічної стійкості. Вони мали веслувати майже бездоганно в довгих і коротких перегонах та в різноманітних умовах. Вони мали добре співіснувати разом, перебуваючи тижнями в безпосередній близькості один з одним — подорожуючи, приймаючи їжу і сон та веслуючи в перегонах без жодного внутрішнього тертя між собою. Вони мали виступати під величезним психологічним тиском на найвизначніших змаганнях у спорті, під пильними поглядами цілого світу.

У певний момент тієї осені постало питання Джо Ранца. Ульбріксон вивчав Джо вже протягом року, з тих пір як Том Боллес уперше попередив його, що хлопець був образливим і неврівноваженим, що були дні, коли він міг веслувати як ртуть — так гладко, плавно й потужно, що здавався частиною човна, свого весла і води одночасно, але були дні, коли він працював відверто огидно. З того часу Ульбріксон перепробував усе — він лаяв Джо, заохочував його, понижував і знову підвищував. Але тренер ні на йоту не наблизився до розуміння його таємниці. Тепер Ульбріксон звернувся до Покока за допомогою. Він попросив англійця зайнятися Ранцом — поговорити з ним та спробувати з’ясувати, у чому справа, і якщо це можливо, усунути причину.

Одного яскравого, свіжого вересневого ранку, коли Покок почав підніматися по сходинках до своєї майстерні на верхньому поверсі, він зауважив Джо, що робив присідання на лавці в задній частині човнової станції. Він жестом запросив Джо підійти, сказав, що помітив, як той іноді заглядає в його майстерню, і запитав, чи хотів би він поглянути на неї. Джо не залишалось нічого іншого, як піднятися сходами.

Горище було світле й просторе, уранішнє світло заливало його з двох великих вікон у задній стіні. Повітря було густе з кисло-гострим запахом морського лаку. Купи тирси і завитки стружок лежали на підлозі. Довга двотаврова балка розтягнулась майже на всю довжину горища, а на ній лежав каркас восьмивесельного човна в процесі виготовлення.

Покок почав із пояснень про різноманітні інструменти, які використовував. Він показав Джо рубанки з дерев’яними ручками, відполірованими десятиліттями їх використання, із лезами настільки гострими й точними, що вони могли зістругати завитки деревини такі тонкі й прозорі, як цигарковий папір. Він давав йому в руки різні старі рашпілі, шнеки, долота, напилки і молотки, які він привіз із Англії. Деякі з них, сказав він, мали 100 років. Покок пояснив, що кожен вид інструмента має багато варіацій, як кожен напилок, наприклад, відрізняється від іншого, і кожен із них виконує іншу функцію, але всі вони незамінні у створенні прекрасного човна. Він провів Джо до стійки з пиломатеріалами і витягнув зразки різних порід дерева, які він використовував, — м’якої, податливої цукрової сосни, твердої жовтої ялини, ароматного кедра і чистого білого ясена. Він показував кожен шматок, оглядав його, перевертаючи знову і знову у своїх руках, і говорив про унікальні властивості кожного з них, та як їхні індивідуальні якості роблять свій внесок у те, щоб створити човен, що оживе у воді. Він витягнув довгу кедрову дошку зі стійки і вказав на річні кільця росту. Джо вже знав багато про якості кедра і про річні кільця ще з часів, коли колов черепицю разом із Чарлі МакДональдом, але Покок повністю захопив його увагу, коли почав говорити про те, що вони означали для нього.

Джо присів поруч із Пококом, вивчав деревину й уважно слухав. Покок сказав, що кільця говорять значно більше, ніж про вік дерева; вони розказують усю історію життя дерева за цілих 2 тисячі років. Їх товщина і тонкість свідчать про важкі роки у впертій боротьбі впереміш із багатими роками стрімкого росту. Різні кольори свідчать про різні ґрунти і мінерали, з якими зустрічаються корені дерева, деякі — бідні, що затримують ріст, а деякі — багаті й поживні. Вади й недосконалості текстури розповідали, як дерево переживало пожежі, удари блискавки, бурі і нашестя шкідників, але все ще продовжувало рости.

Що довше розповідав Покок, то більше він заворожував Джо. Англієць захопив увагу хлопця не лише тим, що говорив, чи м’якою, низькою модуляцією свого голосу, а й спокійною повагою, з якою він розмовляв про дерево — так, ніби було щось святе і священне в ньому. Дерево, стишено промовив Покок, учить нас виживати, долати труднощі, переборювати негаразди, але воно також насамперед повідомляє нам дещо про основний мотив для виживання. Дещо про нескінченну красу, про невмирущу благодать, про речі ширші і більш визначні, ніж ми самі. Про причини того, чому ми всі існуємо тут.

«Звичайно, я можу створити човен, — сказав він, а потім додав, цитуючи поета Джойса Кілмера, — але тільки Бог може створити дерево».

Покок витягнув тонкий лист кедра, той, що був зіструганий до товщини 4 міліметри для обшивки човна. Він зігнув дерево і попросив Джо зробити те ж саме. Він говорив про вигин і життя, яке той вдихав у корпус, коли деревина перебувала під напруженням. Він говорив про силу окремих волокон у кедрі і як, поєднуючись із пружністю, вони надають дереву здатності відновити свою форму цілісною і неушкодженою, або як під парою і тиском вони можуть набути нової форми та утримувати її назавжди. Здатність поступитися, зігнутися, піддатися, пристосуватися, сказав він, іноді була джерелом сили у чоловіках, як і в деревині, до тих пір, поки нею керує внутрішня рішучість і принципи.

Він підвів Джо до одного кінця довгої двотаврової балки, на якій будував каркас для нового човна. Покок поглянув уздовж соснового кіля і запросив Джо зробити те саме. Він мав бути точно прямим, сказав він, по всій 19-метровій довжині човна, ні на сантиметр не відхиляючись від одного кінця до іншого, інакше човен ніколи не пливтиме правильно. А правильність, зауважив Покок, приходить лише від його будівельника, від ретельності, з якою він виконує своє ремесло, від того, скільки серця він вклав у човен.

Покок зупинився і відступив від каркаса човна, поклав руки на стегна, уважно вивчаючи роботу, яку вже зробив. Він сказав, що для нього ремесло будування човнів було як релігія. Замало просто освоїти його технічні деталі. Ви маєте віддатися йому духовно, цілком розчинитися в ньому. Коли ви закінчили будівництво човна і віддаєте його, маєте відчути, що назавжди залишаєте в ньому шматочок себе, трохи вашого серця. Він повернувся до Джо. «Веслування, — сказав він, — схоже на це, як і багато що в житті. Це ті його частини, які дійсно мають значення в будь-якому випадку. Ти знаєш, що я маю на увазі, Джо?» Хлопець трохи нервував, не знаючи, що робити, кивнув невпевнено, спустився вниз і відновив свої присідання, намагаючись осягнути все сказане.

Того ж місяця Нацистська партія організувала свій 7-й щорічний конгрес у Нюрнберзі, тематичний, за приголомшливою іронією названий «З’їзд за волю». Знову штурмовики і чорносорочечники прибули сотнями тисяч. Знову Лені Ріфеншталь, якій тепер було 33 роки і яка вже надійно утвердилася як улюблений режисер Гітлера, була там, щоб задокументувати видовище. Хоча відзнятий матеріал, який будь-коли з’явиться на екранах, втілиться у єдиний короткометражний фільм, що відобразив військові ігри, які Гітлер влаштував на з’їзді, щоб драматизувати порушення Німеччиною Версальського договору про заборону німецького переозброєння. Роки по тому, після війни, Ріфеншталь намагатиметься говорити якомога менше про свою участь у «З’їзді за волю». А на той час він запам’ятався перш за все не військовими іграми, а тим, що трапилося ввечері 15 вересня.

Конгрес досяг свого апогею того вечора, коли Адольф Гітлер вийшов перед німецьким парламентом, Рейхстагом, щоб ввести три нові закони. Рейхстаг був зібраний у Нюрнберзі вперше з 1543 року, щоб прийняти закон про перетворення емблеми Нацистської партії, свастики, на офіційний прапор Німеччини, і щоб зробити публічне видовище з процесу його прийняття. Але Гітлер вводив ще два закони, і саме через ці другий і третій закони з’їзд 1935 року назавжди запам’ятається, і саме від них Ріфеншталь пізніше намагатиметься дистанціювати себе.

Закон «Про громадянство Рейха» визначав, що громадянином міг бути будь-який німецький підданий «німецької чи спорідненої крові», який «доводив своєю поведінкою бажання і здатність вірно служити німецькому народові і Рейху». За замовчуванням, будь-який підданий не «німецької чи спорідненої крові» був понижений до статусу суб’єкта держави. Метою закону було позбавити німецьких євреїв їхнього громадянства та всіх пов’язаних із цим прав, починаючи з січня 1936 року.

Закон про кров — офіційно, закон «Про захист німецької крові і німецької честі» — заборонив шлюби євреїв і неєвреїв; зробив недійсними будь-які такі шлюби, укладені в обхід закону, навіть якщо вони були зареєстровані в іноземній державі; заборонив позашлюбні сексуальні відносини між євреями і неєвреями; заборонив євреям наймати на роботу в себе вдома жінок — громадянок Німеччини у віці до 45 років; і заборонив євреям вивішувати новоприйнятий національний прапор. І це, як виявилося, був лише початок. У найближчі місяці і роки Рейхстаг прийме ще десятки додаткових законів, що обмежували кожен аспект життя німецьких євреїв, аж поки просто бути євреєм стало незаконно.

Ще до появи Нюрнберзьких законів життя для німецьких євреїв стало практично нестерпним. Із моменту приходу Нацистської партії до влади в 1933 році євреї, шляхом залякування і відкритого насильства, були за законом виключені з роботи на державній службі та на державних посадах; позбавлені права практикувати в таких галузях, як медицина, юриспруденція та журналістика; усунуті від участі в роботі фондових бірж; а також їм був заборонений вхід у цілу низку державних і приватних закладів. У кожному німецькому містечку і місті таблички, що проголошували «Juden unerwunscht» («Євреї небажані»), з’явилися над входами в готелі, аптеки, ресторани, громадські басейни і магазини всіх видів. Підприємства, що належали євреям, були мішенями масивних спонсорованих державою бойкотів. Поблизу міста Людвігсхафен дорожній знак повідомляв: «Їдьте обережно! Стрімкий поворот! Євреям дозволено 120 кілометрів на годину». До 1935 року, напевно, половина німецьких євреїв утратили свої засоби до існування.

Усе це було очевидно по всій Німеччині, навіть у найбільш мирних і пасторальних місцях. Коли липи і берези, що прикрашали Лангер-Зее в Грюнау, почали жовтіти й червоніти тієї осені, чоловіки і жінки, що належали до багатьох веслувальних клубів району, продовжували зустрічатися рано вранці або у вихідні дні, виводячи свої човни на чисту блакитну воду озера та веслуючи вгору і вниз уздовж курсу регати, як вони це робили протягом багатьох десятиліть. Після гарного веслування вони, як і раніше, збиралися в місцевому ресторані на пиво і кренделі або, розлігшись на газонах перед елінгами, спостерігали за прогресом будівництва нових олімпійських об’єктів.

Але під поверхнею все змінилося в Грюнау. Значна частина колишньої святковості веслування зникла. Великий веслувальний клуб «Єврейська Гельвеція» був заборонений відразу в 1933 році. Тепер багатьом клубам зі змішаним єврейським і неєврейським членством загрожувала ліквідація, якщо вони не очистять свої ряди. Деякі невеликі, скромні єврейські клуби продовжували існувати. Але тепер, коли євреї вже не були громадянами, ці клуби та їхні члени залежали від примх місцевих чиновників Нацистської партії — вони могли бути захоплені і закриті, а їхнє обладнання конфісковане в будь-який момент.

Чоловіки, які веслували один з одним усе своє життя, почали повертатися спинами до своїх колишніх товаришів по екіпажу і сусідів. Їхні імена були викреслені зі списків. Заборонні знаки були розвішані над дверима човнових станцій. Двері були замкнені, ключі замінені. У прекрасній сільській місцевості, що оточувала Грюнау, великі, зручні будинки, що належали єврейським торговцям та спеціалістам, були забиті або здані в оренду німецьким сім’ям за невелику частку їхньої вартості, а їхні власники опинилися серед тих, хто був досить багатим і досить передбачливим, щоб виїхати з Німеччини.

У Сполучених Штатах розмови про бойкот Олімпійських ігор 1936 року підігрівались на повільному вогні з того моменту, коли нацисти прийшли до влади у 1933 році. Тепер у деяких частинах країни вони закипіли.

У Сіетлі Ел Ульбріксон відклав збори університетської команди до 21 жовтня. Він потребував додаткового часу для вивчення фігур на шахівниці, щоб з’ясувати стратегію свого олімпійського ендшпілю, перш ніж почати рухати шахи по дошці.

Це дало Джо кілька тижнів, протягом яких він мав змогу налаштуватися на свої заняття з інженерії та проводити більше часу з Джойс, коли вона могла взяти вихідний на день чи півдня. У довгі, ліниві вихідні дні, коли повітря було прозоре і сповнене запахом палаючого листя, вони знову брали каное і веслували в затоці Портедж. Вони ходили на футбольні матчі і танці, які завжди починалися після гри. Вони заїжджали в будинок на Беглі, коли Гаррі і Тули не було вдома, садовили зведених братів і сестер Джо до «Франкліна», купували ковбасу, вчорашній хліб і молоко в магазині на розі й насолоджувались короткими пікніками на озері Грін. Потім вони закидали дітей додому, перш ніж Гаррі і Тула мали повернутися. Прохолодними, темними, зоряними вечорами вони прогулювалися до центра й і любили видивлятися на вітрини магазинів «Бон Марше», «Фрідріх та Нельсон» і «Взуттєва крамниця Нордстрома», розмовляючи про своє майбутнє весілля та про прийдешні дні, коли вони насправді будуть у змозі робити покупки в таких місцях. По неділях, коли можна було потрапити в кінотеатр за 15 центів, вони ходили в кіно: «А ось і цукерочка» з Джорджем Бернсом і Грейсі Аллен в «Парамаунті»; «Вона вийшла заміж за свого боса» з Клодетт Кольбер в «Ліберті»; «Циліндр» з Фредом Астером і Джинджер Роджерс в «Орфеумі».

Коли Джойс не могла вийти, Джо проводив більшу частину свого вільного часу на човновій станції. Конкуренція за місця мала початись лише через кілька тижнів, а напруженість минулого року трохи послабилась, і він любив тинятися без діла з Джонні Уайтом, Чаком Деєм, Роджером Моррісом і Коротуном Хантом. Вони разом робили гімнастику, перекидались м’ячем, виводили човни на імпровізоване веслування та робили все, що могли, аби тільки не говорити про майбутній сезон.

У кінці дня, після того як інші йшли по домівках або на підробітки, Джо часто затримувався на човновій станції до пізнього вечора, як і минулої весни. В один із таких вечорів він вийшов з парної, загорнутий у рушник, і побачив великого, незграбного весляра номер 5 із торішнього човна юніорів, Обрубка МакМілліна, що орудував мітлою довкола і спорожнював сміттєві баки. Джо зрозумів, що МакМілліна взяли на роботу прибиральником на човнову станцію. При всіх образах між двома човнами, Джо ніколи не мав справи з МакМілліном, але тепер, спостерігаючи за його роботою, він пройнявся прихильністю до хлопця. Він підійшов до нього і простягнув руку. Зав’язалася розмова, і Джо, нарешті, зізнався у тому, що давно тримав у секреті від інших хлопців — що він сам працював двірником у нічну зміну в Юнацькій християнській асоціації.

Джо швидко виявив, що йому дуже подобається Обрубок МакМіллін. Він виріс у Сіетлі у районі Квінн Енн Хілл і був майже таким же бідним, як і Джо. Він виживав у коледжі, працюючи на всіх можливих роботах, які траплялись йому на шляху, — косив газони, розносив газети, мив підлоги. Коли не веслував, навчався або спав, він працював, і йому ледве вистачало на одяг і їжу. Джо почувався комфортно поруч із МакМілліном. Він відчував, що може дозволити собі трохи розслабитися, коли дійшло до розмови про його особисті фінансові обставини. Незабаром Джо залишався допізна майже кожного дня, махаючи мітлою разом із МакМілліном, допомагаючи йому швидко закінчити роботу, щоб той міг повернутися додому і займатись навчанням.

Іноді в кінці дня замість того щоб допомагати МакМілліну, Джо піднімався сходами в задній частині човнової станції, щоб подивитися, чи Джордж Покок має час поговорити. Якщо англієць все ще працював, Джо сідав на лаву, зігнувши свої довгі ноги, і просто мовчки спостерігав за ним, вивчаючи, як суднобудівник формував деревину. Коли Покок завершував роботу, Джо допомагав йому скласти інструменти й деревину на місця або змести тирсу і деревні стружки з підлоги. Покок більше не вдавався в довгі міркування про деревину, веслування чи життя, як першого разу, коли вони розмовляли. Натомість, він, схоже, був зацікавлений дізнатись більше про Джо.

Одного дня він запитав Джо, як сталося, що він прийшов сюди, на човнову станцію. Джо зрозумів, що то було велике питання, поставлене ніби мимохідь. Він відповів невпевнено, обережно, незвиклий відкривати своє серце. Але Покок продовжував розпитувати, м’яко і спритно промацуючи його щодо сім’ї, цікавлячись тим, звідки він приїхав і куди сподівався йти далі. Джо говорив уривками, нервово кружляючи навколо історій про своїх матір і батька, про Тулу, Спокан, золото- і рубіновидобувну шахту, Секвім. Покок запитав про його симпатії й антипатії, про речі, з якими він прокидався уранці, про те, чого він боявся. Поволі він націлився на те, що йому найбільше кортіло дізнатись: «Чому ти веслуєш? Що, як ти сподіваєшся, вийде з цього, Джо?» І що більше Покок заохочував Джо говорити, то глибше він проникав у внутрішню будову цього хлопчини-загадки.

Допомагало зрозуміти хлопця те, що власна мати Покока померла через 6 місяців після його народження. Друга дружина батька померла кілька років по тому, і Джордж не пам’ятав її також. Він знав, як це — зростати в домі без матері, і яку діру це залишило в серці хлопця. Він знав про безперервне прагнення стати цілісною особистістю і про нескінченну тугу. Поволі він почав наближатися до розуміння сутності Джо Ранца.

Коли в другій половині дня 21 жовтня почалися збори університетських команд, з’явилися чотири повні човни хлопців, усі ветерани-веслярі. Із самого початку знову спалахнули суперництво, образи і невпевненість попереднього сезону. Відчутна напруга заповнила широкий простір човнової станції, коли веслярі переодягались у свою спортивну форму. Ульбріксон не доклав жодних зусиль, щоб розвіяти її.

Цього разу не було полум’яної промови. У ній не було жодної потреби. Усі точно знали, якими були ставки цього року. Тренер зібрав усіх хлопців на рампі, поправив краватку і зробив ряд монотонних заяв: за винятком підготовчого періоду до змагань між курсами «Класс Дей Рейсис» навесні, немає необхідності формувати човни другокурсників, чи юніорів, чи старших хлопців у цьому році, чи будь-які човни винятково із хлопців з одного курсу. Він може іноді виводити їх на випробувальні перегони у старих конфігураціях, але здебільшого змішуватиме екіпажі на свій власний розсуд, експериментуючи, поки не знайде одну команду, що явно перевершуватиме інші. Доки не буде знайдене ідеальне поєднання, кожен весляр — сам за себе. І від самого початку вони веслуватимуть у спринтах на 2 тисячі метрів, а також у довгих перегонах. Щоб виграти в Поукіпзі і Берліні, йому потрібна команда, що матиме як швидкість для спринту, так і витривалість для 6.4-кілометрових перегонів, — така ж неймовірна команда, яку Кай Ебрайт привіз у Поукіпзі і на Лонг-Біч минулої весни і з якою, без сумніву, він повернеться навесні наступного року.

Ульбріксон мав чарівні, майже алхімічні, матеріали для роботи — видатних новачків-чемпіонів минулого року Тома Боллеса, на даний час другокурсників; хлопців у човні Джо, юніорів, що досі були непереможними; і деяких видатних хлопців з юніорського човна минулого сезону, наразі змішаний екіпаж юніорів і старшокурсників. І роздуми, на які Ульбріксон витратив багато часу у вересні, схоже, давали свої дивіденди з самого початку. Він багато думав щодо початкових призначень у човни, і в перші кілька днів веслування два з нових екіпажів, здавалося, демонстрували особливо обнадійливі результати. Перший був утворений переважно навколо ядра торішніх новачків: Дон Х’юм, великий потужний загребний, Горді Адам під номером 7, Вільям Сімен під номером 6, Джонні Уайт під номером 4. Єдиним членом старого екіпажа Джо в цьому першому човні був Коротун Хант, під номером 2. Другий човен, який подавав надії, складався із трьох старих членів екіпажа Джо: Боба Гріна під номером 6, Чарльза Хартмана під номером 2 і Роджера Морріса в носовій частині. Але Джо Ранц не потрапив у жоден із цих човнів. Протягом наступних кількох тижнів він метався між двома іншими човнами, веслуючи важко, але його дух починав підніматися знову, коли хлопець зрозумів, наскільки жорсткою буде конкуренція цього року.

Тієї осені Джо турбувало не просто призначення в човни чи наростаюче усвідомлення того, що дістатися до Берліна буде складніше ніж усе, що він будь-коли робив. Як і більшість конкурентоздатних веслярів, його тягнуло до найважчих завдань. Хороші виклики завжди цікавили і вабили його. Переважно заради цього він займався веслуванням.

Зараз його не так роз’ятрював страх поразки, як повзуче почуття втрати. Він нудьгував за стриманим духом товариства, який виріс серед його товаришів-другокурсників після двох років веслування і спільних перемог. Щоразу, коли Ульбріксон гаркав на нього, він сумував за тим, як Коротун Хант сидів позаду і шепотів: «Не хвилюйся, Джо. Я за твоєю спиною». Він скучив за легкою, майже безслівною дружбою з грубим, уїдливим старим Роджером Моррісом, що почалася від найпершого дня зборів першокурсників. Раніше він не замислювався над тим, що для нього важило, що ці два хлопці були з ним у човні, але виявилося, що це таки значило багато. Прийшло болюче й несподіване усвідомлення того, що він щось мав і втратив це, не зрозумівши до кінця, що це було в нього на першому місці. Він почував те саме щоразу, коли спостерігав, як його новий приятель по Гранд-Кулі Джонні Уайт і Коротун мчали повз нього в іншому човні, будучи частиною чогось іншого — екіпажа хлопців, які рішуче налаштувались перегнати човен, у якому сидів Джо. Коли його кинули напризволяще в Секвімі, він пообіцяв собі, що ніколи не залежатиме від когось, навіть від Джойс, у своєму щасті або відчутті того, ким він є. Він почав розуміти, що дозволив собі зробити саме це, і ось пожинає звичайні болючі плоди. Він не очікував цього, не був готовим до цього, і тепер земля, здавалося, непередбачувано хиталася під ним.

Потім, усього за кілька днів, земля під ногами Джо похитнулась у його бік. Коли після довгого, холодного, мокрого тренування 25 жовтня він повернувся до човнової станції, його брат Фред, зі зблідлим обличчям, чекав на нього, стоячи під дощем на плавучому доці, і дивився похмуро з-під крисів свого м’якого фетрового капелюха. Він отримав дзвінок від Гаррі з лікарні, а потім поїхав у будинок на Беглі сказати дітям. Тула померла. Сепсис, викликаний непрохідністю кишківника.

Джо онімів. Він не знав, що думати або відчувати по відношенню до Тули. Як би патетично це не звучало, вона була найближчою до матері людиною, яку він знав з віку 3 років. Були певні хороші часи у Спокані, коли вони разом сиділи на гойдалці на задньому дворі в солодкому вечірньому повітрі, коли всі збиралися навколо піаніно у вітальні, щоб поспівати. Через багато років по тому він обмірковував, що міг би зробити для покращення стосунків між ними, коли почались проблеми. Як він міг би спробувати поладнати з нею, поспівчувати її власним скрутним обставинам, можливо, побачити принаймні частину того, що в ній бачив його батько. Тепер він ніколи не матиме шансу показати їй, чим він міг би для неї стати. Але хлопець також зрозумів, що існують межі його жалю, і після певної точки він просто не може мати багато почуттів до неї. Переважно він хвилювався за свого батька і навіть ще більше — за зведених братів і сестер. Чи не єдина річ, яку Джо добре знав — це як бути дитиною без матері.

Наступного ранку Джо поїхав до будинку на Беглі. Він легенько постукав у двері. Коли ніхто не відповів на його стукіт, Джо пройшов мощеною доріжкою через кущі гортензії та обігнув будинок, щоб спробувати задні двері. Він знайшов свого батька і дітей, що сиділи за столом для пікніка на мокрій галявині. Гаррі помішував у глечику вишневий «Кул-Ейд», улюблений напій дітей. Не кажучи ні слова, Джо сів за стіл із ними і почав вивчати їхні обличчя. Роуз і Поллі, а також Майк сиділи з червоними очима. Гаррі-молодший мав розгублений, втомлений вигляд, так ніби він не виспався. Батько Джо виглядав глибоко враженим і раптом на багато років постарілим.

Джо сказав батькові, що дуже співчуває. Гаррі подякував йому, вилив «Кул-Ейд» у паперові чашки і втомлено сів.

Вони поговорили деякий час про життя Тули. Джо, усвідомлюючи, що діти спостерігають за ним поверх країв своїх кухлів, продумано говорив про речі, що пам’ятав, із ніжністю. Гаррі почав розповідати, як нещодавно вони поїхали на Медичне озеро, але потім через приступ задухи в Тули мусили припинити поїздку. Загалом, однак, він здавався Джо відносно стриманим як для людини, що тепер уже двічі втратила молоду дружину. Цього разу він не проявив жодної схильності тікати в Канаду або ще кудись. Натомість він, схоже, опирався на певну внутрішню рішучість.

Нарешті він повернувся до Джо і сказав: «Синку, я маю план. Я збираюся побудувати будинок, де ми зможемо жити всі разом. Щойно це буде зроблено, я хочу, щоб ти повернувся додому».

Під час цієї заяви Джо сидів за столом, дивлячись прямо на батька, наче онімів. Він не знав, що з цим робити, не знав, чи може довіряти чоловікові. Тож хлопець пробурмотів ухильну відповідь. Вони з батьком ще трохи погомоніли про Тулу. Джо сказав дітям, що відтепер буде приходити до них, щоб триматися однією компанією. Але того вечора він їхав назад у своє житло в Юнацькій християнській асоціації, не знаючи, що робити. Сум’яття переходило в обурення, образа переливалась у тиху лють, а гнів знову поступався замішанню, і всі ці почуття хвилями накривали його.

Джо закляк емоційно всередині і фізично — зовні. Уже третій рік поспіль незвично холодна, вітряна погода спустилась на Сіетл незабаром після початку тренувань екіпажів. 29 жовтня штормові вітри зі швидкістю 80 кілометрів на годину атакували зовнішнє узбережжя Вашингтона; вітри швидкістю 48 кілометрів на годину перекидали човни на озері Вашингтон. У ту ніч ртуть понизилась до позначки 7 градусів морозу, і почав падати важкий сніг. У Сіетлі через труби, забиті снігом, згоріли 9 будинків. Протягом наступних 7 днів кожен новий день був холодніший за попередній.

Тим не менш, Ел Ульбріксон послав свої 4 потенційні університетські човни на озеро Вашингтон. Це було серйозне веслування в холодну погоду. Хлопці гребли з побілілими кісточками пальців і цокаючи зубами, їхні руки так замерзли, що навряд чи могли відчувати весла, а ноги пульсували болем. Бурульки звисали з носа човна, корми і кронштейнів, які тримали кочети. Шар за шаром чистий, твердий лід наростав на рукоятках самих весел, коли вони занурювались у воду і виринали з неї, тягнучи їх униз своєю вагою. Шматки льоду утворювались там, де вода хлюпала на светри хлопців, а їхні в’язані шапки сповзали вниз до вух.

Вони практикували веслування з позицій половини слайду і чверті слайду. Одного дня вони веслували спринт, а вже наступного — довгі виснажливі 16-19 кілометрів. Ульбріксон, здавалося, не помічав морозу. Він плив за ними вгору і вниз по озеру у своєму катері, загорнутий у пальто і кашне, репетуючи на них через свій мегафон. Коли вони, нарешті, переставали веслувати в сталево-морозній темряві кінця дня та поверталися в доки, їм доводилося скидати лід із кочетів, щоб витягнути весла. Потім, перекинувши над головами човен, із кронштейнів якого прямо вгору дивно стирчали бурульки, зі спазмами м’язів ніг і рук на морозному повітрі, вони ковзали і послизались на вкритому ожеледицею причалі та шкандибали рампою догори на човнову станцію. Всередині вони розтягувались на лавах і скрикували від болю, намагаючись повернути рухомість своїм кінцівкам у парній.

До середини листопада погода пом’якшилась, іншими словами, вона стала холодною і дощовою, як завжди в Сіетлі на цю пору. Для хлопців це було майже тропіками порівняно з тим, що вони нещодавно пройшли. Ульбріксон оголосив, що завершить тренування 25 листопада змаганням на 2 кілометри в повних умовах перегонів. Результати продемонструють усім, на якому місці вони перебувають, перед довшими і важчими тренуваннями, що чекали попереду після різдвяних канікул.

Ще одне різке раптове похолодання настало саме 25 листопада. Ульбріксон сказав рульовим усіх 4 човнів веслувати з частотою ходу не вище ніж 26 гребків. Він хотів побачити, де полягала сила, і нижчий хід якнайкраще мав проявити її. Результати дуже втішили Ульбріксона. Він був, за його стандартами, життєрадісним, коли зустрівся з журналістами після випробувань. «У нас є, — сказав він, — сильніший склад, ніж навесні 1935 року, і ми вважаємо, що маємо 3 хороші швидкі човни для конкуренції в січні». Той самий човен, який домінував усю осінь, чий екіпаж був вибудуваний навколо 4 першокурсників минулого року, переміг із разючою перевагою у 3 довжини і з часом 6:43. Цей результат був далекий від того, щоб вважатись швидким для дистанції 2 кілометри, але для низької частоти ходу він був достатньо добрим. На 2-му місці опинився човен, який був другим за успіхами усю осінь, — команда з великим Обрубком МакМілліном в середині човна і Роджером Моррісом у носовій частині. Човен Джо прийшов третім.

Протягом кількох тижнів Джо з останніх сил боровся за те, щоб справлятися з веслуванням, особливо коли померла Тула. Потім він отримав лист із Секвіма. Чарлі МакДональд теж помер. Він загинув у автомобільній аварії на шосе 101. Це був оглушливий удар. Чарлі був йому порадником і учителем, єдиним дорослим, який підтримував його і дав йому шанс, коли ніхто інший не давав. Тепер його більше немає, і Джо зрозумів, що не в змозі зосередитися на будь-чому іншому, крім своїх втрат удома.

У той час як осінній сезон згортався, його розум майже ніколи не був у човні, і це відбилося на його веслуванні. Він отримав деяку розраду, коли Ульбріксон сказав журналістам, що 3-й човен досі залишався у конкурентній боротьбі. Але хлопець не міг не гадати, чи дійсно Ульбріксон мав це на увазі. Наскільки Джо міг сказати, ніхто в тренерському катері навіть не дивився на нього більше.

Але, насправді, дехто спостерігав за ним дуже уважно. Джо помітив, що Джордж Покок часто бував у тренерському катері тієї осені, але він не зауважив, коли Покок діставав свій бінокль.

Трохи більше ніж через місяць після смерті Тули, 2 грудня, Гаррі Ранц вклав деякі гроші в ділянку прибережної смуги озера ціною 2 тисячі доларів, розташовану поруч із будинком, у якому жили Фред і Тельма, неподалік від північного кінця озера Вашингтон. Потім він дістав олівець і папір і почав проектувати новий будинок — будинок, який він знову зведе своїми власними руками, і в якому він, нарешті, возз’єднає Джо з родиною.

Кілька днів по тому, 8 грудня, у готелі «Коммодор» у Нью-Йорку Аматорська спортивна спілка (АСС) Сполучених Штатів голосувала за резолюцію відправити комітет із трьох осіб до Німеччини, щоб розслідувати заяви про жорстоке поводження нацистів із євреями у цій країні. Коли всі голоси, у тому числі часткові, були підраховані, рішення не пройшло — 58.25 на 55.75. Із таким результатом голосування, після кількох років боротьби, остання серйозна спроба американців добитися бойкоту Олімпійських ігор у Берліні фактично провалилася. У багатьох відношеннях це була перемога для тисяч молодих американців, які тоді конкурували за шанс узяти участь в Олімпіаді. Це була також перемога Ейвері Брандеджа, президента Американського олімпійського комітету, і його союзників, які воювали на смерть, щоб уникнути бойкоту. А найбільшою перемогою це було для Адольфа Гітлера, який швидко затямив, наскільки світ був готовий стати обдуреним.

Зовсім нещодавно, ще наприкінці листопада, рух за бойкот був дуже активний. Антинацистська демонстрація, що зібрала 10 тисяч учасників, 21 листопада під ескортом поліції пройшла мирною ходою Нью-Йорком у години пік. Несучи плакати і транспарант «Антинацистська коаліція закликає всіх американців бойкотувати Олімпійські ігри у фашистській Німеччині», демонстранти похмуро пройшли 8-ю Авеню, а потім на схід по 23-й Стріт, зібравшись на мітинг у парку Медісон Сквер. Там натовп — переважно євреї, профспілкові лідери, професори університетів і католики — слухали понад 20 промовців, які розповідали подробиці того, що відбувається в Німеччині, як нацисти приховують це, і чому для Сполучених Штатів Америки було би кричуще безвідповідально брати участь в іграх.

Ейвері Брандедж і його союзники по Американському олімпійському комітету давали рішучу відсіч цим спробам. Брандедж твердо вірив в олімпійський дух і, зокрема, у принцип, що політика не має грати жодної ролі у спорті. Він резонно стверджував, що буде несправедливо по відношенню до американських спортсменів, якщо німецька політика позбавить їх шансу конкурувати на світовій арені. Але коли ситуація в Німеччині погіршилась, і боротьба за можливий бойкот посилилася, багато з його аргументів почали набувати іншого змісту. У вересні 1934 року Брандедж їздив по Німеччині. Він здійснив короткий тур під пильним наглядом нацистів, оглянувши німецькі спортивні споруди. Нацистські маніпулятори запевнили його, що з єврейськими спортсменами поводяться справедливо. Він повернувся до Сполучених Штатів, впевнено і голосно звітуючи, що єврейський протест — це лиш багато галасу з нічого.

Нацистам, однак, не довелося докладати значних зусиль, щоб ввести в оману Брандеджа. В дійсності, його погляди, як і багатьох американців його класу, були заплямовані власними антисемітськими забобонами. Він писав у 1929 році у виразах, від яких холонуло серце, про ймовірне пришестя вищої раси, «раси фізично сильної, розумово розвинутої і морально здорової; раси, яка не може бути нав’язана». Тепер, у боротьбі з рухом за бойкот, він висунув ряд тривожних аргументів. Він зазначив, що євреї також не були допущені до жодного клубу, до яких він належав, так ніби одне зло виправдовувало інше. Як і нацисти, він послідовно поєднував євреїв і комуністів разом, і часто відносив усіх прихильників руху за бойкот до тієї ж загальної групи. Він і його союзники, навіть виступаючи публічно, регулярно проводили розмежування між американцями і євреями, так ніби вони не могли бути однією категорією людей. Мабуть, найбільш впливовий із цих союзників, Чарльз Х. Шеріл, колишній посол США в Туреччині, часто оголошував себе другом американських євреїв. Але, як і Брандедж, він нещодавно здійснив поїздку до Німеччини. У дійсності, він узяв участь у Нюрнберзькому конгресі 1935 року як особистий гість Гітлера. Там, на приватній зустрічі з Гітлером, він був заворожений, як і багато американців, що приїхали сюди, силою особистості фюрера і його незаперечними досягненнями у відродженні економіки Німеччини. Повертаючись додому з тими ж порожніми запевненнями, що й Брандедж, Шеріл став систематично заперечувати дедалі більш очевидні докази того, що відбувалося з євреями в Німеччині. Він також узявся примішувати погрози до своїх «проєврейських» коментарів: «Я займаю відверто проєврейську позицію, і з цієї причини хочу застерегти американських євреїв. Існує велика небезпека в цій олімпійській агітації... Ми майже впевнені, що піднялась хвиля антисемітизму серед тих, хто ніколи раніше навіть не припускав такої думки, і хто може вважати, що 5 мільйонів євреїв у цій країні використовують 120 мільйонів американців, щоб останні тягали для них каштани з вогню». Але саме Брандедж придумав, мабуть, найбільш хитромудру логіку на підтримку боротьби проти бойкоту: «Спортсмени цієї країни не потерплять використання незаплямованого американського спорту як засобу перенесення зненавистей Старого Світу до Сполучених Штатів». Іншими словами, за його аргументацією, біда — «зненависті Старого Світу» — прийшла не від нацистів, а від євреїв і їхніх союзників, які насмілилися виступити проти того, що відбувається в Німеччині. До кінця 1935 року, свідомо чи ні, Брандедж перетнув межу між обдуреним і брехуном.

Одначе питання було вирішене. Америка поїде на Олімпійські ігри в Берліні. Залишалося вибрати спортсменів, гідних внести американський прапор у серце нацистської держави.