Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна

Розділ 6

У січні Джо і Джойс повернулися до Сіетла, де продовжувало дощити мало не щодня. Коли 8 січня знову розпочалися тренування команди, Джо і 17 інших хлопців із першого і другого човнів першокурсників дізналися, що тепер їм дозволяли залишити баркаси та вперше ступити у справжні гоночні човни, гладкі й красиві кедрові судна, побудовані Джорджем Пококом у майстерні на горищі човнової станції університету Вашингтона.

Вони також довідалися, що те, що здавалося жорстоким графіком тренувань восени, було лише квіточками порівняно з планами, які Ел Ульбріксон та Том Боллес мали на них тепер. У найближчі кілька місяців, сказали їм, вони змагатимуться переважно в перегонах один проти одного та проти їхніх молодших і старших університетських колег. Після цього вони зможуть узяти участь у перегонах проти університету Британської Колумбії або кількох інших команд із північного заходу. Але реальний гоночний сезон був короткий, а ставки — високі. У середині квітня лише одна команда першокурсників, та, яка стане першим човном новачків, зустрінеться зі своїм основним суперником, університетом Каліфорнії в Берклі, саме тут, на озері Вашингтон, у щорічній регаті Тихоокеанського узбережжя. Якщо переможуть у цих перегонах, і лише в разі перемоги, вони можуть претендувати на перевагу на Заході. Це, швидше за все, дасть їм шанс змагатися в національному чемпіонаті першокурсників проти Військово-морського флоту і елітних східних університетів у Поукіпзі у червні. Ось і все. Цілий сезон — 9 місяців підготовки — зводився до двох основних перегонів.

За свої шість років тренером першокурсників Боллес ніколи не тренував команду, яка би програла перегони університету Каліфорнії або будь-якій іншій команді на озері Вашингтон. Боллес не мав на думці, що цей екіпаж буде першим, незважаючи на те, наскільки славилися першокурсники Каліфорнії, а він знав, що їхня репутація дійсно була дуже високою. Боллесу було фактично відомо, що хлопці Кая Ебрайта веслували із кінця серпня та змагались один проти одного у справжніх гоночних човнах від кінця жовтня, а першокурсники Вашингтона на той час лише почали попередньо випробовувати гоночні баркаси. Ебрайт, як помітив Боллес, здіймав у місцевій пресі останнім часом більше галасу, ніж зазвичай, про те, як ґрунтовно його першокурсники збиралися розгромити Вашингтон. Віднині і до дня перегонів, сказав Боллес своїм хлопцям, вони мали веслувати шість днів на тиждень у будь-яку погоду.

Ішов дощ, і вони веслували. Вони веслували під крижаним вітром, що пронизував мокрим снігом із дощем, іноді під справжнім снігом, до темної ночі щовечора. Вони веслували, коли холодна дощова вода текла по їхніх спинах, збираючись на дні човна та бовтаючись уперед і назад під їхніми ковзкими сидіннями. Місцевий спортивний оглядач, котрий спостерігав їхнє тренування того місяця, зазначив, що «дощ йшов, і йшов, і йшов. А потім дощ йшов, і йшов, і йшов». Інший зауважив: «Вони могли би перекинути човен догори дном і веслувати без особливої різниці в поступі. Було майже так само мокро над поверхнею озера, як і під нею». Але в будь-яку негоду Боллес уперто слідував за хлопцями назад і вперед через озеро Вашингтон і вниз Косою Монтлейк до озера Юніон, де вони веслували, рухаючись повз вологі чорні корпуси і стікаючі краплями бушприти старих шхун із пиломатеріалами. Долаючи хвилі у відкритій кабіні свого оздобленого латунню та обшитого червоним деревом катера «Алумнус», одягнутий у яскраво-жовтий дощовик, він безупинно викрикував їм команди через мегафон до хрипу в голосі та болю в горлі.

І знову хлопці, які витримали пронизливі холодні тренування в жовтні та листопаді, наприкінці дня складали весла в стійки, підіймались стомлено по пагорбу й відмовлялися повертатися назад. Чотири повні човни незабаром перетворилися на три, а до кінця місяця Боллесу іноді доводилося насилу заповнювати третій човен. Усі хлопці в човні Джо трималися до кінця, але легкий дух товариства, який вони ненадовго відчули першого разу, коли вийшли разом на озеро Юніон у листопаді, швидко випарувався. Тривога, невпевненість у собі та суперечки замінили собою життєрадісний оптимізм того вечора, коли Боллес заходився заново ретельно вивчати кожного з них, намагаючись з’ясувати, кого залишити в човні, а кого усунути.

Ел Ульбріксон так само важко працював зі старшокурсниками, намагаючись провести відбір до першого юніорського і першого університетського човна для перегонів проти Каліфорнії у квітні та проти східних університетів у червні. Але проминув вогкий січень, що поступився вітряному лютому, а він досі залишався рішуче незадоволеним результатами на воді, зокрема своєю командою. Після кожного тренування Ульбріксон мав звичай засісти в кабінеті й робити помітки в журналі. Ці особисті коментарі були часто значно виразніші ніж ті, що дозволяла собі його стримана публічна персона. Серед багатьох записів про невдоволення погодою, він усе дужче скаржився на відсутність сили духу в старших хлопців, коли влаштовував їм перегони човнів один проти одного. Що далі, то більше він завалював журнал уїдливими коментарями: «Занадто багато: цей день останній», «Забагато скигліїв», «Не вистачає перцю», «Вони могли б бути ближчими до мети, якби дужче прагнули».

16 лютого Ульбріксон, нарешті, знайшов те, що хотів, але не там, де шукав. Повертаючись до човнової станції того вечора, човен першої університетської команди підійшов борт до борту з першим човном першокурсників Тома Боллеса, котрий також повертався. Усе ще за три кілометри від станції обидві команди почали, за раптовим поривом, гнати додому. Спочатку першокурсники йшли на рівні з університетською командою, веслуючи за однаковим відліком гребків. Ульбріксон не був страшенно здивованим. Він знав, що Боллес важко працював із першокурсниками. Але обидва екіпажі веслували протягом кількох годин поспіль до цього, і пантруючи за ними у своєму катері, Ульбріксон очікував, що молодші, менш досвідчені хлопці, здадуться. Натомість, однак, за 800 метрів до гоночної станції першокурсники раптом вирвалися вперед на чверть довжини човна. Це привернуло увагу Ульбріксона. Але також це помітив Харві Лав, рульовий в університетському човні, який відчайдушно закликав до більш високої частоти гребків. Команда викладалась на повну протягом останніх 30 секунд і зрівнялась із першокурсниками, коли ті досягли плавучого доку на човновій станції. Дошкульний коментар Ульбріксона в його журналі того вечора був такий: «Перша справжня робота, яку виконала університетська команда».

За 1080 кілометрів на південь, на лимані Окленда — рідній воді університету Каліфорнії — Кай Ебрайт мав на дивовижу подібні проблеми. Тільки один із його олімпійських золотих медалістів 1932 року досі веслував за Каліфорнію, і команда навіть при найкращій розстановці сил багато разів зазнавала поразки. Ебрайт не міг зрозуміти, що було не так. «Вони мають належний розмах і багато сили, але я ніяк не можу побачити їхніх перемог», — поскаржився він «Сан-Франциско Кронікл». На додачу до всього, останніми тижнями його першокурсники почали перемагати його ж університетську команду в змаганнях на час і один на один.

Багато в чому Кай Ебрайт був протилежністю Елу Ульбріксону. Ульбріксон, колишнє загребне весло — один із найкращих, кого будь-коли знав Вашингтон — був високим, доладно скроєним та виразно красивим. Ебрайт, колишній керманич, був приземкуватим, худим, в окулярах, із гострими рисами обличчя, видатним носом і виступаючим підборіддям. Ульбріксон одягався консервативно, як правило, носив м’який фетровий капелюх і фланелевий костюм-трійку. Ебрайт також носив фланелеві костюми, але був схильний немислимо поєднувати їх зі старою клейончастою зюйдвесткою або крислатим капелюхом, перед якого він загинав догори, від чого виглядав як Смайлі Бернетт, комічний приятель Джина Отрі, або як молодша версія Габбі Хейєса, друзяки персонажа коміксів Хопалонга Кессіді. Ульбріксон був стриманим, часто грубуватим; Ебрайт був виразним, також нерідко до брутальності. Один із його веслярів, Базз Шульте, згадував: «Він кричав, підбурював, дражнив, робив будь-що можливе, лишень щоб мотивувати своїх хлопців». Схильний бити мегафоном по борту свого тренерського катера в розпачі, він якось жбурнув ним у весляра, котрий зловив краба. Мегафон, не будучи особливо аеродинамічним, пролетів свою ціль із великим відривом і приземлився на коліна рульового Дона Блессінга, який, роздратований нападом на свого товариша по команді, підштовхнув його коліном через борт. Коли пристрій занурився на глибину, розлючений Ебрайт вибухнув: «Блессінг! Чорт тебе забирай! Це був дорогий мегафон. Навіщо ти знищив його?»

Одначе яким би важким не був подекуди його характер, Кай Ебрайт, як і Ел Ульбріксон, був видатним тренером. Йому судилося, як і Ульбріксону, потрапити в галерею слави веслувального спорту. І він дбав про хлопців, що були в його підпорядкуванні. Того вечора, коли Каліфорнія виграла олімпійське золото в Амстердамі в 1928 році, емоційний Ебрайт підійшов до Блессінга, обійняв молодика та промовив надтріснутим голосом: «Ти знаєш, Дон, я сварився на вас багато разів і часто-густо примушував вас скаженіти, але ти був найвизначнішим рульовим і найкращим студентом, якого я коли-небудь мав, і я хочу, щоб ти знав, як сильно я ціную це». «Це довело мене до сліз, — сказав пізніше Блессінг. — Я маю на увазі, він був для мене богом». Це почуття поділяли більшість хлопців, яких тренував Ебрайт, серед них Роберт МакНамара, пізніше міністр оборони США, і кінозірка Грегорі Пек, який у 1997 році пожертвував 25 000 доларів команді університету Каліфорнії у пам’ять про Ебрайта.

Як і Ульбріксон, Ебрайт виріс у Сіетлі, навчався в університеті Вашингтона і почав там свою кар’єру у веслуванні в 1915 році як рульовий. Саме він керував командою Вашингтона, коли вона випередила Каліфорнію на принизливі 15 довжин. Після закінчення університету він продовжував тинятися довкола човнової станції, неофіційно консультував студентів і тренерів та взагалі допомагав у всьому. У 1923 році, коли головний тренер Вашингтона Ед Лідер перейшов тренувати команду Єльського університету, Ебрайт був серед кандидатів, охочих замінити його, але університет Вашингтона відхилив його на користь Рассела Каллоу «Іржавого».

Незабаром після цього в університеті Вашингтона дізналися, що тренер команди університету Каліфорнії Бен Уолліс виїжджає з Берклі, і що заклад на межі відмови від своєї програми веслування після багатьох років аж ніяк не зіркових результатів. Рада правління програмою веслування у Вашингтоні хутко взяла це до відома. Каліфорнія мала веслувальну команду з 1868 року, тобто це була одна із найстаріших програм у країні. Стенфорд відмовився від цього виду спорту в 1920 році. Якщо Каліфорнія також здасться, управляючі побоювались, що Вашингтон матиме мало підстав для продовження своєї власної програми без серйозного конкурента на Західному узбережжі. Але рішення, схоже, було під рукою: Каліфорнія хотіла ефективного тренера, Ебрайт прагнув тренерської роботи, Вашингтон хотів суперника, і скінчилося тим, що Кай Ебрайт став головним тренером у Каліфорнії в лютому 1924 року з місією відновлення університетської програми. Що він і зробив із подвоєною силою.

До 1927 року програма Каліфорнії відновилась до такої міри, що Берклі міг резонно боротися з Вашингтоном за перевагу на Західному узбережжі. Почали зростати протиріччя між двома програмами. Від самого початку дехто на човновій станції Вашингтона вважав, що, погодившись поїхати в Берклі, Ебрайт зрадив заклад, який виховав його. Інші думали, справедливо чи помилково, що Ебрайту було прикро не отримати роботу у Вашингтоні, і він налаштувався на зведення особистих рахунків. Поки Каліфорнія продовжувала поліпшувати свої досягнення, на поверхню виринули й інші питання, виникли нові образи, і відносини між двома програмами погіршилися. Незабаром суперництво між ними стало, як пізніше прямо висловився Ебрайт, «порочним і кривавим».

Неймовірно, але давня ворожнеча скупчилася серед найшляхетніших осіб на кожній човновій станції. Кай Ебрайт знав із власного досвіду в університетські роки, що присутність Джорджа Покока багато важила для програми команди Вашингтона. І розробляючи свою власну програму, він почав роздумувати над цим.

Почасти його образа живилася підозрами щодо обладнання. Як майже кожен другий тренер команди в країні, Ебрайт до кінця 1920-х купував чи не все своє обладнання в Покока, який вів бізнес, незалежний від майстерні на човновій станції Вашингтона. Кедрові гоночні човни і ялинові весла Покока, як уже зрозуміли по всій Америці, були неперевершеними за майстерністю виконання, міцністю і, найголовніше, швидкістю на воді. Вони були збудовані за останнім словом техніки, такі елегантні й обтічні, що люди полюбляли говорити, ніби ті, схоже, перебувають у русі, навіть коли стоять у стійках. До середини 1930-х років восьмивесельний човен Покока мав таку ж ринкову ціну, як і цілковито новий «ЛаСалль», випущений підрозділом «Кадиллак» компанії «Дженерал Моторз». Але Ебрайт, реагуючи на чутки від свого батька, запідозрив, що Покок надсилав йому другосортне або дефектне обладнання, щоб стриножити основного суперника Вашингтона. Він сердито писав Пококу про це: «Він чув, що ви сказали, ніби човен, котрий, як ви сподівалися, використовуватиметься у Вашингтоні, значно кращий ніж той, який ви зробили для Каліфорнії цього року». Протягом наступних кількох місяців низка все більш неприємних і викривальних листів із Берклі прибула до поштової скриньки Покока. Щоразу англієць відповідав ввічливо і дипломатично, заявляючи, що обладнання, яке він послав до Каліфорнії, було ідентичним тому, котре постачав Вашингтону чи будь-кому іншому з його клієнтів. «Даю слово, що Вашингтон із радістю поміняється з вами човнами, — писав він. — Викорінюйте будь-яку думку серед ваших людей, що вони отримують човни від ворога. Це геть не так. Моя робота — абсолютно на першому місці, а вже потім іде розширення веслувального спорту». Але Ел не полишав своїх підозр і продовжував атакувати Покока: «Це найприродніша річ у світі для наших людей — почуватися так, як вони почуваються, наче отримують обладнання від ворога. Це підриває їхній моральний дух і ускладнює для нас завдання конкурувати на рівних умовах».

Силуючись упоратися з Ебрайтом, Покок опинився в скрутному становищі. У 1931 році наслідки Великої депресії викликали припинення програм із веслування по всій країні або різке скорочення витрат на закупівлю обладнання. Навіть виробляючи такі затребувані човни, Покок сам потрапив у ситуацію, коли мав боротися за те, щоб залишитись у бізнесі, вимушений писати жалібні листи до тренерів по всій країні, благаючи про замовлення. Ебрайт, здавалося, прагнув скористатися можливістю, щоб помститися за образи, які ставив у провину Пококові. У своєму листуванні із суднобудівником він погрожував, що закуповуватиме обладнання в постачальника з Англії, зажадав цінових поступок і наполягав на внесенні змін у конструкцію, якщо він купуватиме. Знову і знову Покок пояснював, що потребує замовлень, але не може знизити ціну: «Жодна людина, котра замовила човен цього року, не просила про таке. Вони знають, що човни того варті». Але Ебрайт лише посилював свою позицію: «Ви не зможете тримати ваші старі ціни дуже довго, їх просто неможливо буде оплатити... Гуски, що несла золоті яйця, більше немає».

Найбільше, що, либонь, дратувало Ебрайта, коли він думав про програму університету Вашингтона, була не якість чи ціна устаткування, котре він отримував від Покока, — це була якість порад, які отримували екіпажі Вашингтона, а його хлопці — ні. Ебрайт знав, що Покок володів глибоким розумінням кожного аспекту спорту, специфічних елементів техніки, а також психології перемоги й поразки у ньому, і він не вважав, що Вашингтон мусить мати монополію на мудрість Покока. Коли два університети збиралися разом, його перекошувало від злості, коли він бачив англійця, що балакав із хлопцями команди Вашингтона навприсядки біля причалу або плив у катері Ульбріксона, схиляючись до нього та щось шепочучи на вухо. Дещо ексцентрично, враховуючи географічне положення, він напосідався на Покока: «Я повторюю, ви ніколи не виходили з нашою командою на тренування. Ви маєте їздити з нами і давати нам поради щодо веслування так само, як робите це для Вашингтона».

Цілісність Покока, його майстерність і насамперед його честь були його життєвою силою. Листи дошкуляли. У них не було жодних логічних підстав, чому він винен Каліфорнії щось більше ніж якість обладнання, яке продовжував постачати. І було дещо ще. Коли Каліфорнія звернулась до Вашингтона з пропозицією про нового головного тренера восени 1923 року, саме Джорджу Пококу першому запропонували роботу. Покок вважав, що буде ціннішим для спорту, якщо продовжуватиме будувати човни. Саме він був людиною, котра вперше порекомендувала Кая Ебрайта.

Тим не менш, Покок спробував згладити гострі кути. Щоразу, коли два університети зустрічалися, він усіма силами намагався поспілкуватися з хлопцями Каліфорнії. Він допомагав їм екіпірувати човни перед змаганнями. Він узяв за звичай теревенити з тренерським штабом Каліфорнії, даючи поради. Але нападки Ебрайта на Покока не лишились непоміченими на човновій станції Вашингтона, і до 1934 року відносини між двома програмами були вкрай напружені.

До середини весни Том Боллес перебував у щоденній боротьбі з першокурсниками, і курс тренувань, здавалося, пішов у хибному напрямку. «Вони, схоже, щодня стають усе повільнішими», — скаржився суворий і пригнічений Боллес.

Одним із фундаментальних викликів у веслуванні є те, що коли один із членів команди входить у спад, весь екіпаж котиться за ним. Бейсбольна чи баскетбольна команда може без проблем тріумфувати, навіть якщо її зоряний гравець виходить із гри. Але вимоги веслування такі, що кожен чоловік або жінка в гоночному човні залежить від своїх колег по команді в тому, щоб виконувати кожен помах веслом майже бездоганно. Рухи кожного весляра так тісно взаємопов’язані, так точно синхронізовані з рухами всіх інших, що помилка одного з них чи недосконале виконання може підірвати темп ходу, баланс човна і, зрештою, успіх усього екіпажа. Найчастіше це стається через брак концентрації з боку однієї людини.

Саме з цієї причини, борючись за відновлення своєї форми, першокурсники команди Вашингтона придумали мантру, котру скандував їхній рульовий Джордж Моррі під час веслування. Моррі викрикував знову і знову, у ритмі їхніх гребків: «Ем-Ай-Бі, Ем-Ай-Бі, Ем-Ай-Бі!» Абревіатура «M-I-В» означала «mind in boat — розум у човні». Це було задумано як нагадування, що з моменту, коли весляр ступає в гоночний човен, до миті, коли судно перетинає фінішну лінію, він має тримати свій розум зосередженим на тому, що відбувається всередині човна. Весь його світ має стиснутись до маленького простору, обмеженого бортами судна. Він мусить тримати фокус винятково на веслярі попереду й голосі рульового, що викрикує команди. Ніщо за межами човна — ні судно на сусідній доріжці, ні захоплення натовпу глядачів, ні побачення минулого вечора — не може спадати на думку успішному весляреві. Але жодна, бодай дуже значна кількість скандувань «Ем-Ай-Бі», схоже, не спрацьовувала для першокурсників. Боллес вирішив, що необхідно повозитися з основами веслування, механікою, яка дає човнові рух — або не дає.

Загалом кожен весляр у восьмивесельному човні робить те саме — тягне весло через воду так плавно, як це лише можливо, так сильно і так часто, як наказує рульовий. Але є тонкі відмінності в тому, чого очікують від окремих веслярів, залежно від місця, яке вони займають. Через те, що решта човна неухильно рухається туди, куди переміщується ніс, будь-яке відхилення або нерівномірність у ході весляра на носовому місці має великий потенціал підірвати курс, швидкість і стабільність човна. Окрім того, що носовий весляр має бути сильним, як і всі інші, найважливіше, щоб він був технічно досвідченим: здатним витягувати ідеальне весло, гребок за гребком, без похибок. Те саме меншою мірою справедливо для веслярів на місцях номер 2 і 3. Місця 4, 5 і 6 часто називають «машинним відсіком» екіпажа, і веслярі, які займають їх, як правило, найбільші і найсильніші в човні. У той час, як технічні прийоми не менш важливі для цих місць, швидкість човна, зрештою, залежить від грубої сили саме цих веслярів і від того, наскільки ефективно вони передають її через свої весла у воду. Весляр на місці номер 7 — це щось на кшталт гібрида. Йому потрібна майже така ж сила, як веслярам у «машинному відсіку», але він мусить бути особливо пильним, постійно в курсі і в гармонії з тим, що відбувається в іншій частині човна. Він має точно відповідати як хронометражу, так і потужності сили, прикладеної веслярем місця номер 8, «загребним веслом», й ефективно передавати цю інформацію назад до «машинного відсіку» човна. Загребний сидить обличчям до обличчя безпосередньо перед рульовим, котрий обернений до носа і керує човном. Теоретично загребний завжди веслує з частотою і силою, які вказує рульовий, але саме загребний, у підсумку, контролює ці речі. Усі інші в човні веслують із тією ж частотою та силою, як і загребний. Коли все спрацьовує добре, увесь човен функціонує як добре змащений механізм, і кожен весляр слугує важливою ланкою в ланцюзі, котрий дає цьому механізму поступальний рух, щось на кшталт велосипедного ланцюга.

Щоб подолати спад у першокурсників, Боллесу довелось ретельно вишукувати та ремонтувати слабкі ланки ланцюга. Однією з потенційно слабких ланок тієї весни, схоже, був Джо Ранц. Боллес намагався пересувати Джо вперед і назад між місцями номер 3 і 7, але безрезультатно. Проблема виглядала технічною. Від самого початку випробувань новачків минулої осені Боллес не міг навчити Джо послідовно «вирівнювати весло» — обертати його так, щоб лопать була перпендикулярною до поверхні безпосередньо перед введенням його у воду на етапі захоплення, початку кожного гребка. Якщо лопать увійшла у воду під будь-яким кутом, відмінним від 90 градусів, кількість енергії, що генерується наступним гребком, зменшується, і ефективність поступу всього човна знижується. Вирівнювання вимагало сильних зап’ясть і високого рівня регуляції моторики, і Джо, схоже, ніяк не міг уловити правильний розворот. Окрім того, його гребок у цілому був досить ексцентричний. Він веслував потужно, але рішуче, на свій власний лад, і за будь-якими мірками цей його спосіб виглядав дуже неефективно.

У відчаї одного прекрасного дня Боллес висмикнув Джо з першого човна перед відплиттям униз по озеру Вашингтон. Човен відчутно сповільнив швидкість. Спантеличений, Боллес посадив Джо назад у човен для зворотного ходу. Веслуючи додому, Джо і перший човен у відновленому складі випередили другий човен зі значною перевагою. Боллес був збентеженим. Імовірно, проблема не в зап’ястях Ранца. Може, вона була в його голові.

Для Джо ця коротка подія стала раптовим і холодним нагадуванням про те, якою нестійкою була його позиція в команді, а отже, у дійсності, і його присутність в університеті. Через кілька днів, 20 березня, коли стаття в «Пост-Інтеллідженсері» проголосила: «Ранца кличуть на місце номер 3», Джо вирізав її, вклав у свій альбом, який щойно розпочав, і написав поруч: «Хіба я можу бути безпрограшним варіантом? Поглянь, що пише газета. Однак не можу бути певен у цьому». Усе, над чим він працював, може скінчитись будь-якого першого-ліпшого дня.

Не додавало упевненості й те, що він, як і раніше, почувався бідним родичем. Оскільки погода залишалась прохолодною, він досі мусив носити рваний светр на тренування майже щодня, і хлопці постійно дражнили його за це.

Вони знайшли нове благодатне підґрунтя для веселощів у його бік одного вечора, коли їхній гурт помітив, як Джо їсть у кафетерії. Хлопець навалив на свою тарілку високою гіркою м’ясний рулет, картоплю і кукурудзу з вершками. Він накинувся на їжу з ножем і виделкою, енергійно працюючи над нею та закидаючи до рота. Змівши усе зі своєї тарілки, він повернувся до хлопця поруч, попросив у нього залишки м’ясного рулету й ум’яв його так само швидко.

Через шум у кафетерії він не помітив, що хтось підійшов до нього ззаду. Джо також не почув хихотіння. Коли він, нарешті, зупинився і підняв очі, то побачив посмішку на обличчі хлопця за столом навпроти. Слідом за його поглядом він повернувся та виявив півдесятка хлопців із човнової станції, що стояли півколом, простягаючи до нього брудні тарілки з масними посмішками на обличчях. Джо завмер, вражений і принижений, але потім повернувся назад, опустив голову з червоніючими вухами та продовжив їсти, запихаючи виделкою їжу до рота, як сіно до сараю. Його щелепи методично працювали, а очі зробились холодні й зухвалі. Він був голодним майже увесь час і не збирався відмовлятися від цілком хорошої їжі через купку віслюків у светрах. Він вирив надто багато канав, зрубав надто багато тополь та надто часто промишляв у холодних, вологих лісах за грибами і ягодами.

На кінець березня спад, схоже, припинився. Результати випробувань першокурсників на час знову поліпшились, коли Боллесу вже здавалось, що він нічого не досяг у спробах знайти правильну розстановку хлопців по місцях. 2 квітня Боллес засік час, за який команда, із Джо усе ще на місці номер 3, пройшла дистанцію. Того вечора Джо прийшов додому і записав у своєму альбомі: «3.2 кілометра: 10:36. Маємо скоротити час ще на вісім секунд, щоб стати найшвидшим екіпажем першокурсників!!!»

Протягом більшої частини решти тижня було занадто вітряно, щоб веслувати, але 6 квітня вітри вщухли, і Ульбріксон вирішив звести університетську і юніорську команди та екіпаж першокурсників один проти одного на озері Вашингтон. Це була прекрасна можливість вивести всі три екіпажі на воду й подивитися, чи опір вітру впливає на їхню продуктивність.

Ульбріксон дав фору юніорській команді, яка поки була не надто обнадійливою, розмістивши її на три довжини попереду інших двох човнів на старті. Він сказав екіпажу першокурсників зупинитися та закінчити веслування на позначці 3.2 кілометра — стандартна відстань для перегонів новачків. Це дозволить тренерам отримати фінальний і точний результат часу в умовах перегонів перед двобоєм із Каліфорнією. Університетська команда і юніори мали продовжувати перегони до позначки 4.8 кілометра.

Ульбріксон вишикував човни і гаркнув у мегафон: «Усім готуйсь... веслуй!» Харві Лав, рульовий університетського екіпажа, розмовляв і пропустив сигнал. Першокурсники відразу вискочили на половину довжини човна вперед старших хлопців. Усі три команди увійшли в помірно високу частоту гребків і протягом півтора кілометра утримували свою частоту й відносні положення — юніори були на три довжини попереду в їхній позиції фори, першокурсники на другому місці, а ніс човна університетської команди зафіксувався навпроти місця номер 5 човна першокурсників, на півкорпусу позаду. Потім поступово ніс човна університетської команди посунувся назад до місця номер 6, згодом — до місця номер 7, місця загребного і, нарешті, до місця рульового. На позначці 2.5 кілометра першокурсники оголили смугу води між кормою свого човна і носом судна університетської команди та почали наближатися до юніорів попереду. Вони нітрохи не підняли частоту гребків. За півкілометра до фінішу, відчуваючи, що обидва човни саме там, де він хотів, та знаючи, що його екіпаж має ще багато пороху в порохівниці, рульовий Джордж Моррі сказав першокурсникам підняти частоту гребків на кілька пунктів, і вони зробили ривок повз юніорів до повного лідерства. Біля позначки 3.2 кілометра Моррі гаркнув: «Шлях... достатньо», і тепер, на дві повні довжини попереду обох інших човнів, першокурсники зупинилися, давши веслам борознити воду за інерцією до зупинки. Коли інші два човни нарешті проминули їх, першокурсники підняли радісний переможний ґвалт, викидаючи кулаки вгору в повітря.

Боллес подивився на свій секундомір, засік час, за який першокурсник пройшли дистанцію 3.2 кілометри, і поглянув ще раз. Він знав, що вони стають досвідченішими спортсменами, але тепер цілковито упевнився, що має у своєму човні хлопців із винятковими задатками. Проте він не знав, чи мав екіпаж Каліфорнії щось іще більш виняткове, на що Кай Ебрайт, схоже, натякав у пресі. Між тим, він вирішив тримати результат часу на секундомірі при собі.

Є певні закони фізики, за якими живуть і старіють усі тренери веслувальних команд. Швидкість гоночного човна визначається насамперед двома факторами: енергією, що виробляється сукупними гребками весел, і частотою ходу, тобто кількістю гребків, які робить екіпаж за хвилину. Так, якщо два човни, що несуть ту ж вагу, мають однакову частоту ходу, то човен, котрий виробляє більше енергії за гребок, пливтиме швидше. Якщо обидва човни виробляють однакову кількість енергії за гребок, але один із них має вищу частоту ходу, він ітиме попереду. Судно з дуже високою частотою ходу і дуже потужними гребками перемагатиме човен, який не зможе зрівнятися з ним за обома показниками. Але, звісно, веслярі — усього лише людські істоти, і жоден екіпаж не зможе підтримувати як потужні гребки, так і дуже високу частоту ходу протягом невизначеного часу. І критичним є те, що вища частота ходу, то важче утримувати всі численні індивідуальні рухи екіпажа синхронізованими. Таким чином, будь-які перегони є справою балансування, серією майстерних і виважених коригувань прикладеної сили, з одного боку, та частоти ходу — з іншого. Можливо, ніхто ніколи не досягав абсолютно оптимальної ефективності, але те, що побачив того дня Боллес — його екіпаж так комфортно веслував у високому, але стійкому темпі і з такою великою потужністю — дало йому усі підстави вважати, що коли-небудь ці першокурсники зможуть досягти успіху.

І це була не тільки їхня фізична майстерність. Боллесу була до вподоби вдача саме цих першокурсників. Хлопці, які так багато досягли, були такими сильними й оптимістичними, що, здавалося, уособлювали свої західні корені. Вони були справжніми особистостями, переважно продуктами лісозаготівельних містечок, молочних ферм, гірничодобувних таборів, рибальських човнів і верфей. Вони дивилися, вони ходили, вони говорили так, ніби провели більшу частину свого життя на вулиці. Попри важкі часи і їхні скрутні обставини, вони легко й відкрито усміхалися. Вони охоче простягали мозолясті руки незнайомим людям. Вони дивилися людям в очі не з викликом, а із запрошенням. Вони добродушно підсміювались, коли в когось падав капелюх. Вони дивилися на перешкоди і бачили в них можливості. Усе це, знав Боллес, додало багато потенціалу команді, особливо якщо ця команда отримає шанс веслувати на Сході.

Того ж вечора на станції Південної Тихоокеанської залізниці в Окленді Кай Ебрайт завантажив свої команди і гоночні човни на поїзд «Каскад» і попрямував на північ у Сіетл.

Ебрайт знав, що на північному заході було вітряно, і їдко відбивався від нападок місцевої преси з приводу відсутності в його хлопців досвіду на бурхливій воді. Він надто добре знав примхи озера Вашингтон, ще з тих днів, коли був рульовим, а погода на лимані Окленда зазвичай залишалась, на прикрість, спокійною і приємною. Тому коли вітряна погода відновилась незабаром після прибуття команд університету Каліфорнії в Сіетл, Ебрайт нітрохи не марнував часу. 10 квітня він квапливо вивів усі три свої екіпажі на пінисте озеро, щоб подивитися, як вони зможуть веслувати серед хвиль. Як з’ясувалося, вони могли багато чого досягти, особливо першокурсники. Новачки Каліфорнії пристойно ковзали по воді, їхні весла чітко піднімались із хвиль між гребками й чисто занурювались у них на захопленні на початку кожного гребка. Вони провели серію успішних випробувань на час, хоча Ебрайт відмовився оприлюднити їхні результати в пресі. Тренування тепер підтвердили те, на що Ебрайт і тренер першокурсників Расс Наглер, теж колишній рульовий Вашингтона, натякали протягом певного часу: їхні першокурсники можуть бути найкращими з тих, кого вони будь-коли тренували, навіть кращими за хлопців, що завоювали олімпійські золоті медалі у 1932 році. Коли 6 квітня репортер «Сан-Франциско Кронікл» запитав Ебрайта, що він думає про перспективи своїх першокурсників, тренер Каліфорнії відповів із несподіваною відвертістю. Ебрайт кинув променистий погляд на журналіста і пробасив: «Човен наших першокурсників виб’є тельбухи з ескімоських першачків».

Том Боллес і Ел Ульбріксон прочитали цю замітку й тепер спостерігали тренування команди Каліфорнії з берега з очевидною заклопотаністю. Вони вивели своїх хлопців на тренування в той самий день, із пресою і Ебрайтом як глядачами, лишень щоб побачити, як першокурсники здалися через півтора кілометра. Їхнє веслування було помітно мляве, а човен наполовину заповнився водою від посиленого веслування. Боллес похмуро повернувся до причалу, а потім нетипово для себе змінив напрямок, щоб наблизитися до спортивних оглядачів, які зібралися на човновій станції, та дати їм скупі, але похмурі прогнози стосовно першокурсників: «Скидається на те, що ми веслуватимемо позаду».

Дезорієнтація була частиною гри. Досить легко було оснастити човен таким чином, щоб весла сиділи надто близько до води, і тягнути неквапливе весло, але робити це так, щоб веслування здавалось натужним. Коли цитата Боллеса з’явилася в газеті наступного дня, Джо вирізав її, вставив у альбом і написав поруч: «Тренер сказав, каліфорнійці лізуть на рожен. Він роздає песимістичні коментарі, тож вони ще більше загордяться. Так буде легше їх зрізати».

День перегонів, п’ятниця, 13 квітня, був одним із тих рідкісних весняних днів у Сіетлі, коли бавовняно-пухові хмари пливли по зеленувато-блакитному небу, а повітря прогрілось вище від 20 градусів.

Об 11:00 зафрахтований пором, заповнений студентами, відплив від причалу Колмана в центрі Сіетла і попрямував через шлюзи в Балларді до озера Вашингтон. Пополудні він пристав до університетського Океанографічного причалу, де Джойс Сімдарс приєдналася до 14 сотень інших галасливих студентів, одягнених у фіолетове і золоте, які юрмилися на борту в супроводі реву духових інструментів та гуркоту барабанів університетського оркестру, що вигравав бойові пісні. Коли пором відірвався від пристані, оркестр перейшов на джазові мелодії, і студенти висипали на верхню палубу танцювати.

Джойс влаштувалася на лавці на баку, потягуючи каву на сонці та з нетерпінням чекаючи на перегони за участю Джо і зустріч із ним після змагань. Вона дуже нервувала й нічого не могла подіяти з цим. Дівчина знала, як сильно Джо хотів досягти успіху в команді та як багато залежить від цього для них обох. Щоб повболівати за хлопця, Джойс узяла нечастий вихідний на роботі в будинку судді з Лаурелхерсту. Як і очікувала, вона відчувала відразу до цієї роботи. Це була того роду домашня праця, яку вона завжди ненавиділа. Дівчина мала носити смішну уніформу й тихенько, як миша, навшпиньках ходити по будинку, щоб не заважати судді в його нескінченних і священних роздумах. Між роботою вона займалась навчанням і за незвично довгу, вологу зиму стала виснаженою і блідою, а іноді навіть пригніченою, тож зараз насолоджувалася свіжим повітрям і яскравим сонячним світлом на поромі.

Коли пором обігнув вогні Лаурелхерсту й попрямував на північ, він узявся триматись західного берега озера. Люди на приватних причалах, дворових терасах і трав’янистих схилах уздовж усього західного берега озера розстеляли пледи, стріляли корками відкритих пляшок холодного пива чи кока-коли, витягали обіди з кошиків для пікніка, лускали арахіс і вкидали його до рота та перевіряли свої біноклі.

Тут і там, на тонких смужках пляжу, юнаки, знявши сорочки, перекидались футбольними м’ячами. Дівчата в скромних цільних купальниках з отороченими оборками спідницями плюскались у воді або розтягались на теплому піску в очікуванні.

У північній частині озера сотні прогулянкових суден сходилися в одному місці. Гладкі білі вітрильники, поліровані катери з корпусами з червоного дерева, величні яхти, оздоблені тиком і латунню, і скромні ялики та гребні човни вже юрмилися разом і кидали якорі, утворюючи величезне півколо човнів навпроти Шерідан-Біч, якраз за баркасом, на якому великою чорною стрілою, що вказувала вниз на воду, був відзначений фініш перегонів. Судно берегової охорони патрулювало гоночні доріжки, і її екіпаж вмикав сирену та викрикував накази через мегафони, звільняючи доріжки від малих суден.

Джойс підвелася з лави і протиснулась через натовп студентів до перил. Вона дала собі слово залишатися спокійною, хоч би там що.

У кількох кілометрах на південь ще дві тисячі уболівальників, одягнених у фіолетове й золоте, дерлися на оглядовий поїзд на станції «Університет» Північної Тихоокеанської залізниці. Понад 700 із них виклали по 2 долари за квиток, щоб сидіти у 9 спеціальних відкритих оглядових вагонах. Решта заплатили по 1.50 долара за місця у звичайних вагонах. Коли починатиметься кожен заплив цього дня, поїзд рухатиметься на північ уздовж західного берега озера Вашингтон, паралельно до напрямку перегонів на всьому шляху від Сенд Пойнту до фінішу на Шерідан-Біч, а потім повертатиметься до стартової лінії перед наступним запливом. Усі казали, що майже 80 тисяч мешканців Сіетла — значно більше, ніж міг умістити футбольний стадіон Вашингтона — піднялися раненько цього чудового вихідного дня і прийшли подивитися перегони.

Далі на південь, у районі Затоки, у цей день більша частина уваги громадськості була зосереджена на масовому федеральному розшуку втікача Джона Діллінджера, якого хтось, як стверджував, бачив за обідом у кафе в Сан-Хосе напередодні. Але незадовго до 15:00 тисячі шанувальників по всьому району Затоки розвертали свої радіодиски від трансляцій новин, щоб послухати висвітлення перегонів у Сіетлі по радіомережі «Коламбія Бродкастінг Систем».

Екіпажі першокурсників Вашингтона і Каліфорнії жваво повеслували до стартової лінії біля Сенд Пойнт. Вони виступатимуть першими на дистанції 3.2 кілометра, а потім із годинними інтервалами змагатимуться юніорські та основні університетські команди на дистанції 4.8 кілометра. Джо Ранц сидів на місці номер 3 човна Вашингтона, Роджер Морріс — на місці номер 7. Обидва нервували, як і всі хлопці. На березі було тепло, але на середині озера віяв помірно холодний північний бриз, і саме проти вітру вони веслуватимуть. Це уповільнить час руху і, можливо, не дасть їм показати себе. Більше того, їм було важко перед лицем того, що кілька хвилин неймовірних зусиль от-от покажуть їм, чи 5 із половиною місяців тренувань мали сенс. Протягом цих кількох хвилин кожен із них зробить понад 300 гребків. З 8 веслярами в човні весла мають акуратно увійти у воду й вийти з неї більш ніж 2400 разів. Якщо хоч один хлопець промахнеться хоч із одним із цих гребків, якщо хоч один із них зловить одного краба, перегони будуть фактично закінченими, і жоден із них не отримає шансу поїхати до Нью-Йорка у червні змагатись проти найкращих команд на Сході в національному чемпіонаті. Джо оглянув натовп, що зібрався уздовж берегової лінії. Він гадав, чи Джойс хоч наполовину така ж знервована, як він.

О 15:00 легкими ударами весел першокурсники підтягнули свої човни паралельно до човнів екіпажа Каліфорнії, зробивши все можливе, щоб зосередити всі свої помисли на човні, і чекали стартового сигналу. Том Боллес підвів тренерський катер ззаду до човна своїх хлопців. На ньому був незвично пошарпаний капелюх, з опущеними крисами і тулією, зрешеченою дірками від молі. Він прикупив його уже ношеним у 1930 році, і йому спало на думку, що це його щасливий капелюх, тож він одягав його тепер на кожні перегони.

Оркестр на поромі затих. Студенти перестали танцювати, згуртувалися біля найближчих перил, і великий корабель злегка накренився у бік гоночних доріжок. Інженер на оглядовому поїзді поклав руку на дросель. Тисячі людей уздовж берегової лінії підняли біноклі до очей. Стартер крикнув: «Усім готуйсь!» Хлопці Вашингтона ковзнули на своїх місцях уперед, опустили білі лопаті у воду, нахилились над веслами, дивлячись прямо перед собою. Джордж Моррі, рульовий Вашингтона, підняв праву руку, сигналізуючи, що його човен готовий. Гровер Кларк, рульовий Каліфорнії, стискаючи свисток у зубах, зробив те саме. Стартер гаркнув: «Веслуй!»

Каліфорнія рвонула зі стартової лінії, шмагаючи воду в шаленому ритмі 38 гребків на хвилину. Срібний ніс їхнього човна негайно вирвався на чверть довжини попереду Вашингтона. Захопивши лідерство, Каліфорнія трохи скинула частоту до більш стійкого ходу в 32 гребки, і Гровер Кларк почав ритмічно відсвистувати відлік ударів веслами. Вашингтон налаштував свій хід на 30 гребків, але утримував позицію на чверть довжини позаду. Обидва човни місили озеро майже з півкілометра, зафіксовані докупи в цій конфігурації. Білі лопаті Вашингтона виблискували в сонячному світлі, а весла Каліфорнії розсипали сині іскри. Сидячи на місці номер 3, Джо Ранц знаходився приблизно на паралелі з місцями 6 чи 7 у човні Каліфорнії, а Роджер Морріс на місці номер 7 — на паралелі ні з чим іншим, як відкритою водою. Усі хлопці зараз цілком зосередили думки на човні. Вони були повернуті обличчям до корми, і єдиним, що будь-хто з них міг бачити, була спина юнака, що здіймалася попереду. Жоден не мав ні найменшого уявлення, як далеко вперед стартовий ривок Каліфорнії міг їх занести. Джордж Моррі, що сидів обличчям уперед, точно знав це. Він міг бачити спину Гровера Кларка перед собою, але стійко продовжував тримати екіпаж Вашингтона на частоті 30 гребків на хвилину.

Проминувши позначку 400 метрів, обидва човни поволі зрівнялись. Потім Вашингтон почав методично, місце за місцем, обганяти Каліфорнію, хоча хлопці все ще гребли з помітно низькою частотою 30 гребків. На позначці 1.6 кілометра Вашингтон відірвався на відкриту воду, лишивши позаду Каліфорнію. Коли човен Каліфорнії потрапив у поле зору хлопців Вашингтона, їхня упевненість у собі значно зросла. Біль, що накопичувався в їхніх руках, ногах, і грудях, не вщухав, але він утік у закапелки мозку, загнаний туди відчуттям мало не цілковитої невразливості.

Рульовий Каліфорнії Гровер Кларк витягнув свисток із рота і прокричав: «Дайте мені 10 великих!» — стандартна у веслуванні команда на 10 гігантських гребків, таких сильних і потужних, на які лишень здатен весляр. Весла Каліфорнії нахилилися, як натягнуті луки, і за ці 10 гребків екіпаж Каліфорнії покращив свою позицію. Але Вашингтон залишався попереду, а їх лідерство — тепер майже на дві довжини — практично непохитним. На позначці 2.4 кілометра Кларк скомандував ще 10 гігантських гребків, але хлопці Каліфорнії вже виклали всі сили, які мали, а екіпаж Вашингтона — ні. Коли вони вийшли на фінішну дистанцію 800 метрів і наблизились із підвітряного боку до пагорбів на північному кінці озера, зустрічний вітер ущух. Крики вітань піднялися з півкола човнів попереду, із пляжів, з оглядового потяга, що курсував уздовж берега, і найголосніші — з порома, ущент набитого студентами. Екіпаж Каліфорнії докладав неймовірних зусиль, щоб наздогнати суперника, а свисток Гровера Кларка тепер верещав, як паровоз, що втратив керування. Наближаючись до фінішної лінії і попереду вже на 4 довжини, Джордж Моррі, нарешті, закликав до високої частоти ходу. Хлопці Вашингтона підняли її до 32 гребків, а потім на решті дистанції до 36, лише тому, що знали — вони здатні на це. Вашингтон перетнув фініш на 4.5 довжини попереду Каліфорнії і майже на 20 секунд скоротивши попередній рекорд першокурсників, незважаючи на зустрічний вітер.

Пронизливі звуки горнів і голосні вітання прогриміли на всіх берегах озера Вашингтон. Першокурсники Вашингтона підгребли до човна Каліфорнії і зібрали традиційні трофеї переможного екіпажа — майки, зняті з переможених суперників. Вони потисли руки пригніченим роздягнутим каліфорнійцям, а потім, тріумфуючи, відгребли від доріжки, щоб прибрати човен. Том Боллес радісно завантажив їх на «Алумнус» і підвіз до студентського порому.

Джо, стискаючи майку Каліфорнії, збіг сходинками на верхню палубу, сяючи та видивляючись Джойс. Дівчину, зростом 1.65 метра, було важко знайти в натовпі, що ринув уперед, щоб привітати хлопців. Проте Джойс побачила його і пробивала собі дорогу через масу затиснутих тіл, пірнаючи в невеликі просвіти, десь працюючи ліктями, а десь м’яко штовхаючись стегнами, поки, нарешті, не постала перед Джо, котрий швидко схилився, вхопив її в нестримні спітнілі обійми й підняв догори.

Натовп студентів провів екіпаж до камбуза порому і всадовив їх за стіл, завалений горою морозива, закупленого Студентським об’єднанням університету Вашингтона. Його було так багато, скільки вони лишень можуть з’їсти. Джо напихався морозивом, як робив завжди, коли випадала нагода на дармову їжу. Нарешті, наївшись удосталь, він узяв Джойс за руку і витягнув її назад на палубу, де оркестр знову гучно грав закличні танцювальні мелодії. Бронзовий від сонця, босоніж, у майці і шортах, Джо вхопив Джойс, невисоку і тонку в білій літній сукні з оборками, і закрутив її під своєю довгою витягнутою рукою. А потім вони танцювали, вихиляючись по палубі, усміхаючись, регочучи, кружляючи до запаморочення голови під блакитним небом Сіетла.

Того ж дня у шикарному районі Берліна біля Міністерства народної освіти і пропаганди Йозеф і Магда Геббельс вітали появу на світ новонародженої дочки — маленької дівчинки з каштановим волоссям, яку назвали Хільдегард. Вони кликали її Хільде, але невдовзі батько почав називати її своєю «мишкою». Вона була другою з 6 дітей Геббельса, котрих усіх Магда Геббельс накаже отруїти ціанідом 11 років по тому.

Тієї весни життя йшло гладко для рейхсміністра Геббельса. Старий Олімпійський стадіон був знесений, і Вернер Марч розробив плани для велетенського комплексу, який постане на його місці для проведення ігор 1936 року — плани, що відповідали розмаху амбіцій Гітлера та цілям пропаганди Геббельса. «Рейхсспортфельд» простягнеться на більш ніж 132 гектари.

У січні і лютому, напередодні ігор, Геббельс сформував оргкомітети в Міністерстві пропаганди. Були створені комітети з питань преси, радіо, кіно, транспорту, масового мистецтва і бюджету, кожен наділений окремими обов’язками для отримання щонайбільших пропагандистських результатів від ігор. Не можна було прогавити будь-яку можливість, і ніщо не приймалось як належне. Усе, починаючи від того, як будуть обходитися з іноземними ЗМІ, і закінчуючи тим, як прикрасять місто, підлягало суворому плануванню. Якось на засіданні комітету один із міністрів Геббельса запропонував цілком нову ідею — потужний елемент відображення, призначений для підкреслення того, що Третій Рейх бачив як свої родові корені в Стародавній Греції — передачу факела, який нестиме вогонь на всьому шляху від Олімпії в Греції до Берліна.

Тим часом робота Геббельса над усуненням будь-якого єврейського чи іншого «небажаного» впливу з культурного життя Німеччини невблаганно продовжувалась. Із часу великих багать 10 травня 1933 року, коли студенти університету в Берліні, підбурювані самим Геббельсом, спалили майже 20 тисяч книг, зокрема Альберта Ейнштейна, Ремарка, Томаса Манна, Джека Лондона, Герберта Уеллса і Хелен Келлер, він був невблаганний у своєму прагненні «очистити» німецьке мистецтво, музику, театр, літературу, радіо, освіту, спорт і кіно. Єврейські актори, письменники, виконавці, учителі, державні службовці, юристи, лікарі, — усі були змушені покинути свої професії та були позбавлені засобів до існування чи то шляхом прийняття нових законів, чи застосуванням терору руками коричневосорочечних воєнізованих штурмових загонів нацистів, Штурмабтейлунг або СА.

Німецька кіноіндустрія стала одним з особливих зацікавлень Геббельса. Він був захоплений пропагандистським потенціалом кінофільмів і безжальний у придушенні будь-яких ідей, образів чи сюжетів, що не вкладалися в нацистську міфологію, яка саме формувалася. Для забезпечення такої відповідності відділ кіно Міністерства пропаганди тепер безпосередньо керував плануванням і виробництвом усіх нових німецьких фільмів. Геббельс, колишній невдалий письменник і драматург, заходився особисто розглядати сценарії майже всіх фільмів, використовуючи зелений олівець для викреслювання або переписування неугодних сюжетних ліній або сцен.

Окрім прагматичної пропагандистської цінності фільму, Геббельс особисто також захоплювався гламурністю кінобізнесу і, зокрема, чарівністю німецьких зірок, які променились зі срібного екрана в кінотеатрах Берліна. Оскільки німецькі актори, актриси, продюсери і режисери тепер усі були зобов’язані йому своєю кар’єрою, вони почали гуртуватися довкола Геббельса, підлещуючись і випрошуючи його прихильності.

У червні попереднього року Гітлер нагородив Геббельса розкішною особистою резиденцією на нещодавно перейменованій вулиці Германа Герінга, розташованій усього лиш в одному кварталі на південь від Бранденбурзьких воріт. Геббельс швидко відремонтував і розширив будинок — сторічний колишній палац маршалів Прусського суду, зробивши його ще більш грандіозним, ніж той був. Він звів другий поверх, облаштував приватний кінотеатр, побудував теплиці з підігрівом і розбив англійський парк. Маючи, по суті, необмежений бюджет, Магда Геббельс умеблювала і оздобила маєток досить екстравагантно. Вона прикрасила стіни гобеленами й картинами, вилученими з німецьких музеїв, вкрила підлогу розкішними килимами та навіть поставила комод, що раніше належав Фрідріхові Великому. Таким чином, доведений до стандартів Геббельса, будинок служив майданчиком як для званих родинних прийомів, так і для грандіозних вечірок для нацистської еліти та їхніх наближених.

Серед тих, хто збирався в будинку під номером 20 на вулиці Германа Герінга, деякі молоді старлетки становили особливий інтерес для Геббельса. Багато з них незабаром виявили, що задовольняючи його еротичні бажання, незважаючи на його карликовий зріст і деформовану статуру, можуть здолати довгий шлях до покращення перспектив свого кар’єрного зростання. Іншим він сприяв через їхні істинні таланти на екрані та відчуття звеличення, яке отримував від спілкування з ними.

Одна молода жінка, яка тієї весни часом з’являлася в будинку Геббельса та належала до другої категорії, ставала дедалі ближчим другом Адольфа Гітлера і була силою, на яку по праву належало зважати. До того, як усе завершиться, вона дійсно стане жінкою, яка більше, ніж будь-хто інший у Німеччині, істотно визначатиме долю нацистського руху.

Лені Ріфеншталь була красивою і блискучою. Вона знала, чого хотіла, і як це отримати. А хотіла вона насамперед бути у центрі всього, у центрі уваги, купаючись в оплесках.

Із ранніх років вона проявила непохитну волю в досягненні успіху. Коли Лені вирішила стати танцівницею в 17, вона знехтувала загальноприйнятою думкою, що танцівники мають починати займатися змалку. У 20-літньому віці вона вже професійно танцювала перед заповненими залами по всій Німеччині, збираючи захоплені відгуки. Коли травма припинила її танцювальну кар’єру, вона взялася за справу і швидко домоглась призначення на головну роль, миттєво ставши зіркою уже з першого її фільму «Свята гора» (Der heilige Berg). Характерно для Ріфеншталь, що навіть коли вона знялась у багатьох подібних фільмах поспіль, її амбіції продовжували зростати. Усе більше не бажаючи поступатися контролем над творчим процесом будь-кому, в 1931 році вона заснувала свою власну виробничу компанію і взялася, дуже передчасно для жінки в 1930-х роках, за написання сценарію, продюсування, режисуру, редагування і зйомок власного фільму із собою в головній ролі.

Фільм «Блакитне світло» (Das Blaue Licht), випущений у 1932 році, не був схожим ні на що, бачене раніше. Свого роду містична казка, він романтизував і прославляв просте життя німецьких фермерів, що живуть у гармонії з природою на німецькій землі. Фільм засуджував корупцію сучасного індустріального світу. Побічно він також засуджував інтелектуалів. Фільм швидко завоював міжнародне визнання і йшов протягом кількох тижнів у Лондоні та Парижі.

У Німеччині реакція була прохолодніша, але Адольф Гітлер був у захваті від «Блакитного світла», вбачаючи в ньому візуальне й художнє відображення самої ідеології «Кров і земля», на якій базувалася його нацистська партія — ідеї, що сила нації полягає в її простій, чистокровній корінній расі. Гітлер уже якийсь час знав про Ріфеншталь, але тепер він став її другом. У 1933 році на його особисте прохання вона зняла одногодинний пропагандистський фільм «Перемога віри» (Der Sieg des Glaubens), який задокументував з’їзд нацистської партії того року у Нюрнберзі. Вона зробила фільм нашвидкуруч, виникли певні технічні складності, і Лені була незадоволена результатами, але Гітлер, одначе, залишився враженим її роботою. Тепер він сподівався, що восени вона випустить більш претензійний фільм про Нюрнберзький партійний конгрес 1934 року.

Поки в найближчі місяці її зірка продовжувала сходити, Ріфеншталь і Геббельс часто конфліктували. Геббельс дедалі болісніше заздрив її впливу на Гітлера та недоторканності, яку він надав їй своєю владою. І все ж, його вабило до неї, і він залицявся до жінки романтично та сексуально. Через певний час ця дивно дібрана пара відіграватиме велику роль у визначенні того, як світ сприйме Олімпійські ігри 1936 року в Берліні і загалом саму сутність нової нацистської держави.

Але зараз вона була просто однією із виру гламурних осіб, які заходили й виходили з маєтку Йозефа і Магди Геббельсів, відкорковували пляшки шампанського, вшановувані господарем і господинею, вихваляли один одного, свою молодість і гарний вигляд, танцювали до пізньої ночі, співали, дивилися фільми і говорили про чистоту раси, у той час як маленька Хільде Геббельс спала в колисці у затемненій кімнаті нагорі.

Розділ 7

Джо Ранц і його товариші по команді вишикувалися уздовж поручнів порома і видивлялися на воду, руками прикриваючи очі від сліпучого світла пообіднього сонця. Минуло 2 години, відколи вони перемогли першокурсників Каліфорнії. Тепер настала черга основної університетської команди кинути виклик хлопцям Ебрайта.

Те, що відбулося протягом наступних кількох хвилин, виявиться одними з найвизначніших перегонів у історії суперництва університетських команд Каліфорнії та Вашингтона. Відразу ж після перегонів Френк Г. Горрі, репортер «Ассошіейтед Пресс», телеграфував бурхливий відгук на схід для місцевої публіки: «Знамениті гоночні вісімки пронеслись по рябій від сонячних відблисків воді, так ніби були зчеплені разом. Спочатку одна, потім інша команда виривалась уперед, але не більше ніж на півметра. Каліфорнія була попереду на старті, поступилась на позначці 1.6 кілометра, знову відсунула ніс назад на дистанції 2.4 кілометра, відстала, коли Вашингтон ударив «десять великих» три рази поспіль на позначці 3.2 кілометра, та повернула свою позицію хвилиною пізніше».

Джо зачаровано спостерігав за розгортанням цієї драми. Знову і знову студенти на поромі закликали Вашингтон «узятися за справу», підняти частоту гребків і залишити Каліфорнію позаду. Каліфорнія колотила білу спінену воду з енергійною частотою 36 гребків на хвилину, але протягом більш ніж 4-х кілометрів рульовий Вашингтона Харві Лав тримав стійкий хід на відносно розслабленій частоті 31 гребок — такій, яка необхідна, щоб лише утримувати човен на конкурентній позиції, закликаючи своїх хлопців вирватись уперед, роблячи «десять великих», коли з’являлась небезпека значно відстати від суперника, але потім відновлював стабільну частоту, щоб поберегти сили екіпажа. Щойно вони підійшли в поле зору баркаса, що позначав фініш, після того як Каліфорнія знову і знову намагалась відірватися, але щоразу невдало, Лав нарешті гаркнув: «Давайте! Вжарте!» Частота ходу підвищилась до 38 гребків, а потім майже негайно до 40. Човен Вашингтона вискочив уперед, а Каліфорнії — на мить забарився, і Вашингтон перетнув фінішну лінію трохи більш ніж на секунду швидше від Каліфорнії, із новим рекордом курсу 16 хвилин 33.4 секунди.

Це були хвилюючі перегони, але, більше того, це був посібник для Джо й інших першокурсників, як людина, яка стане їхнім основним тренером восени, Ел Ульбріксон, здобула перемогу. У певному сенсі то був урок, який Том Боллес уже продемонстрував, коли приховав найкращий час першокурсників від Ебрайта і пояснив своїм хлопцям мету цього кроку — дати екіпажу Каліфорнії підставу занадто високо задирати ніс. Але спостерігаючи за перегонами основних університетських команд, Джо усвідомив ще один урок. Щоб перемогти супротивника, який є рівним тобі або навіть перевищує тебе, не завжди досить просто віддавати всі сили від старту до фінішу. Необхідно здолати суперника психологічно. Коли настає критичний момент у перегонах рівних суперників, ти маєш знати те, чого не знає він — що в глибині твого єства ти все ще маєш щось у резерві, щось, що ти досі не показував, але коли покажеш, примусить його засумніватися в собі, проявити нерішучість саме тоді, коли впевненість у своїх силах важить найбільше. Як і багато чого в житті, успішний екіпаж — це, почасти, впевненість і певною мірою — знання власного серця.

Через кілька днів після перегонів Каліфорнія-Вашингтон 1934 року першокурсники швидко увійшли в наступний спад. День за днем вони видавали час, що дедалі більше бентежив. Відтоді, як побили Каліфорнію, вони, здавалося, утратили всю свою зосередженість. Що більше Том Боллес кричав на них у свій мегафон, то незграбнішими вони, схоже, ставали.

Одного лінивого дня на початку травня тепле сонце палило їхні голі спини, і деякі з хлопців веслували так мляво, що їм не вдалося швидко обігнати зустрічний буксир, що тягнув баржу. Буксир завалився на їхній човен із вереском свистка та ревом гудка, вивергаючи чорний дим. Рульовий Джон Меррілл закричав: «Назад! Повертай!» Хлопець на місці номер 4 запанікував і незграбно кинувся за борт, майже перекинувши човен. Буксир важко повернув у напрямку порту, зачепив ніс човна і ледве розминувся з хлопцем у воді. Боллес, спостерігаючи за цим зі свого катера, оскаженів від злості. Із почервонілим обличчям він рвонув стартер, завів двигун і попрямував до човнової станції.

Хлопці веслували назад у студмістечко в тиші. Боллес чекав на них. Він метався по причалу, грозився хлопцям у човні пальцем. Він репетував, що збирається перекроїти екіпаж для регати в Поукіпзі у червні з нуля. Нічиє місце не було убезпечене лише тому, що він веслував у човні, який так вражаюче переміг Каліфорнію. Серце Джо завмерло. Те, що ненадовго ввижалося вірною ставкою, раптом знову опинилося під загрозою. На тому ж тижні він отримав лист від адміністрації, де повідомлялося, що він провалив екзамен із професійного інжинірингу, те, що він мав замінити на своє веслування. Джо, який щойно подивився мультфільм «Парамаунта» за участю нового персонажа срібного екрана моряка Папая, написав у своєму альбомі того вечора: «Я відчуваю відразу до себе».

На середину травня погода в Сіетлі — деколи вона жорстоко капризує наприкінці весни, повернулась від сонця до негоди, і першокурсники знову опинилися у стані боротьби проти зустрічних вітрів. Їхні руки німіли від холоду, а білі баранці розбивалися об ніс човна. Одначе на здивування своїх тренерів і самих себе, що гіршою ставала погода, то краще вони починали веслувати.

Веслуючи проти різкого північного вітру одного з цих вологих, сірих днів наприкінці травня, коли весла розпилювали рій дрібних бризок на кожному вивільненні, а вода бовталася на дні човна, Джо і члени його екіпажа в першому човні закінчили випробування на час із результатом 10:35, усього на 4 секунди більше від рекорду для першачків. Джордж Покок спостерігав за їхнім тренуванням із борту «Алумнуса». Повернувшись на берег, він підійшов до репортера на човновій станції, побалакав із ним і виніс приголомшливий вирок. «Том Боллес має прекрасну команду для бурхливої води, — сказав він тихо, але рішуче. — Вона найкраща з тих, що я будь-коли бачив». Вийшовши з уст Покока, стриманої і поміркованої людини, не схильної до перебільшень щодо будь-чого, і менше за все відносно веслувальних здібностей екіпажа першокурсників, це було щось, подібне на божественну декларацію. Том Боллес перестав говорити про перекроювання команди з нуля. Дев’ять хлопців-першокурсників, які перемогли Каліфорнію, зрештою, поїдуть у Поукіпзі змагатись у перегонах національного чемпіонату.

Увечері 1 червня 1934 року маршируючий духовий оркестр університету Вашингтона і понад тисячу шанувальників заповнили розкішно оздоблене мармуром фойє залізничної станції «Кінг-Стріт» у Сіетлі, підбадьорюючи радісними вигуками і співаючи бойові пісні першокурсникам і університетським командам, котрі сіли на потяг Великої Північної залізниці «Будівничий імперії» та попрямували до Поукіпзі. Особливо в піднесеному настрої були першокурсники. Мало хто з них коли-небудь був за межами західної частини штату Вашингтон, більшість же ніколи не були в потязі. Тим не менш, вони були тут і ось-ось перетнуть увесь континент. Для хлопців, які виросли, доячи корів, розмахуючи сокирами і складаючи дрова, які знали імена половини людей у містах, звідки походили, та чиї батьки могли розповідати їм про те, як уперше побачили автомобіль чи будинок з електрикою, це було запаморочливою дивиною.

Умостившись на плюшевому сидінні, дивлячись крізь зелені тоновані вікна пульманівського вагона на гамірну юрбу, що зараз виливалася із фойє на платформу, Джо не міг повірити власним очам. Його ніколи не прославляли бодай за щось, і все ж тут він був частиною чогось, що було в центрі не тільки захоплення, а й свого роду низькопоклонства. Це наповнило його гордістю, але разом із тим і напруженим неспокоєм, сум’яттям. Це повертало його думки до речей, про які він довго намагався не замислюватися в ці дні.

Того вечора, коли «Будівничий імперії» видерся через гори Каскади на перевал Стівенса і попрямував через посушливі пшеничні поля східного Вашингтона, хлопці веселились. Вони гуляли до пізньої ночі, граючи в карти, розповідаючи непристойні жарти, ганяючи проходами пульманівського вагона, перекидаючи туди-сюди футбольний м’яч, поки, нарешті, не виснажились і не попадали на свої полиці.

Веселощі відновилися наступного дня, коли хтось дістав пакунок повітряних кульок. Хлопці наповнювали кульки водою у туалеті, ставали на гуркотливих платформах між вагонами і на всьому шляху через Монтану до Північної Дакоти радісно жбурляли водяні кульки по будь-яких доступних мішенях — коровах, що паслися на полях, запилених автомобілях, що очікували під дзвін залізничних переїздів, сплячих собаках, що лежали на платформах станцій маленьких містечок, і щоразу вибухали дружним хором: «Вашингтон не здолати!», коли поїзд гуркотів повз їхніх здивованих жертв.

Пізніше Джо, підбадьорений пригодою з водяними кульками, витягнув із чохла свою гітару, яку він, трохи нервуючи, прихопив із собою. Зацікавлені, декотрі старші хлопці зібралися довкола, коли він почав скручувати кілки і пощипувати струни для налаштування інструмента. Дивлячись на лади, концентруючись на переборі пальцями, він бринькав акорди і почав співати з ентузіазмом тих пісень, які грав у шкільному таборі, ковбойських пісень, вивчених на шахті «Золото- та рубіновидобувної компанії» чи почутих по радіо в Секвімі.

Спочатку хлопці просто дивилися, як він співав. Потім вони почали переглядатися, хихотіти і, нарешті, улюлюкати й репетувати. «Погляньте-но на ковбоя Джо!» — викрикнув один із них. Інший закликав через прохід: «Гей, хлопці, приходьте послухати Ранца, веслувального трубадура!» Джо, ображений, підняв очі й раптово перестав грати на середині «Жовтої троянди Техасу». Почервонілий, але зі стиснутими щелепами та холодним скам’янілим поглядом, він швидко запхав гітару назад у чохол і вийшов до іншого вагона.

Мало що могло би більше ранити Джо. Його музика освітлювала найпохмуріші дні його дитинства. Вона приваблювала до нього людей у школі, допомагала знайти друзів і навіть заробляти на життя у Секвімі. Це був його винятковий талант, особливий предмет гордості. Тепер, раптово і несподівано, музика розкрила та нагадала йому, як мало він досяг на шляху до вдосконалення. Саме тепер, коли Джо почав відчувати, що стає частиною чогось більшого, ніж він сам, його знову прогнали.

Коли 6 червня вони прибули до Нью-Йорка, екіпажі Вашингтона перевезли свої човни в напівзруйнований старий елінг на західному березі річки Гудзон, у Хайленді, навпроти Поукіпзі. Елінг, насправді, був завбільшки із сарай. Він продувався наскрізь, похилений, хиткий і розташований на тонких палях над річкою, із душами, що накачували на голови хлопців смердючу воду просто з Гудзону.

Том Боллес поспішно вивів першокурсників на воду в той самий день, бажаючи побачити, як вони поводитимуться на незнайомій акваторії. Це вперше вони веслуватимуть на річці, а не на озері, і вперше, у дійсності, веслуватимуть деінде, крім озера Вашингтон. Погода тут відрізнялася від тієї, до якої хлопці звикли вдома, — було гнітюче спекотно і задушливо. Поки несли свій човен «Місто Сіетл» униз до води, вони вже наскрізь просякли потом. На воді був невеличкий бриз, але навіть вітер, здавалося, розплавляв їхні тіла, поки вони сідали в човен. Хлопці зняли свої майки, протягли їх через брудну воду Гудзона і знову одягли, але це, схоже, лише зробило вологість ще більш нестерпною. Боллес сказав їм гребти вгору по річці в темпі розминки кілька хвилин. Він заліз у катер і подався слідом за ними. Коли, на його думку, хлопці були готові, він підняв мегафон і скомандував взятися за спринт. Хлопці нахилилися над веслами і виконали спринт, але Боллес навіть не завдав собі клопоту поглянути на свій секундомір. Він і так бачив, що вони веслували не в найкращому своєму темпі. Гірше того, вони виглядали змученими, явно виснаженими від спеки, а човен хитався з боку на бік, намагаючись вирівняти курс. Вони були здатні впоратися з майже будь-якими вітром і хвилями на озері Вашингтон, але хвилі на Гудзоні були інші — довгі, низькі, вони бились об човен із боків, залишаючи лопаті весел розмахувати в повітрі в якийсь момент, а наступної миті занурюючи їх занадто глибоко у воду. Ефекти приливу і течії спантеличували хлопців. Вода сама собою не мала рухатись під їхнім човном, не повинна була нести їх до місць, куди вони не мали наміру плисти. Боллес прокричав у мегафон: «Шлях... досить!» і помахав хлопцям, щоб поверталися в елінг. Він збирався неодмінно поговорити з Пококом.

Хлопці, збентежені, витягнули човен, прийняли душ з їдкої річкової води і подолали довгий шлях пішки по залізничних коліях, що проходили уздовж західної берегової лінії, перш ніж зійти по стрімкому обриву Хайленд до пансіонату Флоренс Палмер, де мали мешкати. Будинок місіс Палмер був маленький, а вартість проживання — низька. Скромні продукти її кухні не могли задовольнити апетити двох десятків високих міцних хлопців, кількох тренерів і рульових. Хлопці з’їли все, що потрапило в поле їхнього зору, а потім стомлено піднялися до спалень на верхньому поверсі, де тулилися по 6 осіб у кімнаті. Вони намагалися заснути у вологій, задушливій спеці на тапчанах, які були більше схожі на диби для тортур, аніж на ліжка.

Регата Міжуніверситетської асоціації веслування в Поукіпзі була легендарною інституцією, із корінням глибоко в історії американського академічного веслування. Перше велике веслувальне видовище в Америці було змаганням у два запливи в гавані Нью-Йорку в 1824 році, коли екіпаж із чотирьох нью-йоркських човнярів у 7-метровому човні «Американська зірка», збудованому в Уайтхоллі, кинув виклик чотирьом морякам із прибулого британського військового корабля, які керували подібним човном «Вірна смерть». Війна 1812 року і спалення Білого дому були ще досить свіжі в пам’яті, а почуття ще кипіли, особливо з американського боку. Американці виграли перегони і здоровенний гаманець із тисячею доларів, веслуючи від Беттері до Хобокена і назад перед очима захопленої юрби чисельністю десь від 50 до 100 тисяч глядачів — на той час, найбільшим у історії зібранням американців для перегляду спортивної події.

У 1830 роках приватні веслувальні клуби почали з’являтися в різних американських містах, і до 1840-х кілька східних коледжів зібрали свої команди. Перші перегони університетських екіпажів у Америці, що були, фактично, першою американською міжуніверситетською подією у спорті взагалі, відбулися між Гарвардом і Єлем у 1852 році на озері Уінніпесокі у Нью-Гемпширі. Із кількома перервами через великі війни, які забирали юнаків із кожного університету для інших, більш небезпечних занять, регата Гарвард-Єль проводилась щорічно з 1859 року. Більшу частину цього часу регата була однією з головних спортивних подій країни. У 1869 році Гарвард зустрівся з найелітнішим закладом Великобританії, Оксфордом, у змаганнях на Темзі. Веслуючи перед величезним натовпом, Оксфорд переміг Гарвард, але подія набула такого широкого розголосу в Сполучених Штатах, що викликала вибух інтересу до веслування. Вона також надала цьому спорту ауру елітарності, що тримається і донині.

Інші східні університети скоро запустили свої програми з веслування, і багато з них почали конкурувати один з одним у регатах один-на-один. Але Гарвард і Єль не виступали в жодних міжуніверситетських чемпіонатах поза своєю щорічною регатою. Тому не існувало подоби будь-якого змагання в рамках національного чемпіонату до 1895 року. Потім, заохочувані Нью-Йоркською центральною залізницею, Корнелл, Колумбія і Пенсильванія домовилися про створення Міжуніверситетської асоціації веслування і щорічно змагалися на 6.4-кілометровій дистанції на річці Гудзон у Поукіпзі, де аматори та професійні веслярі влаштовували перегони ще з 1860 років. Майже відразу ж після того першого змагання, яке виграв Корнелл 21 червня 1895 року, інші університети почали запрошувати до Поукіпзі, і регата стала розглядатися як найпрестижніші перегони в країні, затьмаривши навіть щорічні перегони Гарвард-Єль, і являти собою еквівалент національного чемпіонату.

На початок ХХ століття веслувальні клуби процвітали в анклавах багатих. Розкішні готелі й океанські лайнери, серед них і «Титанік», встановлювали батареї веслувальних тренажерів, тож їхні клієнти могли залишатися у формі та наслідувати своїх героїв веслувального спорту. У другому десятиріччі нового століття десятки тисяч уболівальників, наприклад, аж 125 тисяч у 1929 році, приїздили до Поукіпзі подивитися щорічну регату особисто, мільйони інших слухали репортажі з події по радіо, і регата стала конкурувати з дербі в Кентуккі, «Рожевою чашею» та Світовою серією як важлива національна спортивна подія.

Протягом більшої частини першої чверті століття східні коледжі ревно домінували в регаті. Жоден західний університет навіть не наважувався конкурувати, допоки у 1912 році не з’явився Стенфорд, усього лиш щоб закінчити змагання на далекому 6-му місці. Наступного року Хірам Конібеар уперше привіз університетський екіпаж Вашингтона на схід. Хоча його сільські, простуваті західні хлопці не виграли, вони прийшли третіми, і цей результат шокував східних фанатів та пресу. У 1915 році вони були шоковані знову, коли Стенфорд прийшов до фінішу другим. Один досить приголомшений нью-йоркський репортер того року відзначив: «Якщо би Стенфорд не використовував незграбно збудований західний човен, вони могли б виграти». Насправді, Стенфорд узяв човен, збудований на Сході, залишивши своє обтічне судно, виготовлене Пококом, удома в Пало-Альто.

Однак протягом наступних десяти років західні університети — Каліфорнія, Стенфорд і Вашингтон — лише періодично зважувалися повертатися в Поукіпзі. Було важко виправдати поїздку. Транспортування екіпажа і кількох делікатних гоночних човнів на Схід було дорогою справою, і західних хлопців зустрічали щоразу з конфузною сумішшю цікавості роззяв та легкої поблажливості, а іноді, і неприхованого глузування. Східні фанати, випускники і спортивні оглядачі, а також національна преса звикли бачити синів сенаторів, губернаторів, титанів індустрії і навіть президентів, а не робітників ферм, рибалок та лісорубів сидячими в човнах на Гудзоні.

Тоді, у 1923 році, дощового червневого вечора університетська команда Вашингтона повернулася до Поукіпзі під керівництвом нового головного тренера Рассела Каллоу «Іржавого». Випередивши усіх інших, команда Вашингтона та елітний екіпаж Військово-морського флоту вийшли на фінішну пряму, веслуючи ніс у ніс. Під рев натовпу, що заглушав його команди, рульовий Вашингтона Дон Грант раптом підняв червоний прапор (поспішно вирізаний з прапора Корнелла перед змаганням) над головою, щоб сигналізувати своїм хлопцям, що настав момент викластися на повну. Загребне весло Вашингтона Доу Уоллінг, на чиїй нозі химерно запалились три великі фурункули, ковзнув вперед на своєму сидінні, посунув обидві ноги в напрямку корми і підняв до шалених 40 гребків частоту ходу, на якій хлопці Вашингтона вже веслували. Човен вискочив кулею вперед, і Вашингтон насилу дотягнувся до першої перемоги Заходу в регаті Міжуніверситетської асоціації веслування. Тріумфуючі хлопці екіпажа «Ескімоса» обережно підняли Уоллінга з човна і відправили до лікарні. Здивовані шанувальники і журналісти зібралися навколо них на причалі, засипаючи їх питаннями: «Чи належить університет Вашингтона до округу Колумбія? Де точно знаходиться Сіетл? Чи були вони дійсно лісорубами?» Хлопці, спалахуючи широкими усмішками, говорили мало, але почали роздавати фігурки мініатюрних тотемних стовпів.

Спостерігаючи за перегонами із катера тренерів, Джордж Покок репетував і верещав зовсім нехарактерно для себе. Згодом зазвичай стриманий англієць зізнався: «Я поводився, як дитина». Але він мав на те вагому причину. Він побудував з іспанського кедра човен, у якому виграв Вашингтон. Уперше східняки мали можливість побачити його ручну роботу. Протягом кількох днів після повернення до Сіетла замовлення на 8 нових восьмивесельних човнів прибули в його майстерню. Менш ніж за десять років по тому більшість човнів у регаті в Поукіпзі будуть виготовлені Пококом. У 1943 році всі до одного, загалом 30 човнів, будуть його витворами.

Доктор Лоял Шауді, видатний і фанатично відданий випускник університету Вашингтона, був настільки вражений досягненням хлопців, що запросив їх до Нью-Йорка того вечора і влаштував на їх честь сценічне шоу та гала-вечерю. На вечері кожен хлопець знайшов 10-доларову купюру на своїй тарілці разом із фіолетовою краваткою. Протягом багатьох десятиліть після цього членів команди Вашингтона вшановували наприкінці кожного веслувального року бенкетом Лояла Шауді, де кожен знаходив фіолетову краватку на своїй тарілці.

У наступному 1924 році Вашингтон повернувся з молодим Елом Ульбріксоном на загребному веслі і знову виграв перегони основних університетських команд, на цей раз рішуче. У 1926 році вони зробили це знову, і цього разу Ульбріксон веслував останні 400 метрів із розірваним м’язом на одній руці. У 1928 році «Каліфорнійські ведмеді» Кая Ебрайта виграли свій перший чемпіонський титул у Поукіпзі на шляху до перемоги в Олімпіаді того року й повторили свій успіх у 1932 році. До 1934 року західні університети, нарешті, почали сприймати серйозно. Тим не менш, для більшості з тих, хто вів свої яхти з Манхеттена чи з Хемптонз на Гудзон, щоб подивитися перегони щороку в червні, залишалось природним припускати, що цього року Схід знову відновить належне йому, давно усталене місце на вершині світу академічного веслування.

Підйом західних команд, можливо, шокував східних шанувальників, але викликав захват у редакторів газет по всій країні в 1930 роки. Ця історія вписувалась у ширшу спортивну історію, що підживлювала продажі газет і кінохроніки, про суперництво між двома боксерами — бідним, наполовину черокі, колорадцем на ім’я Джек Демпсі і східняком, колишнім морським піхотинцем на ім’я Джин Танні, до якої була прикута увага всієї країни в 1920 роках. Суперництво Сходу проти Заходу перенеслось на футбол у щорічній «Храмовій грі Схід-Захід» і додало інтересу до «Рожевої чаші», що проводилась кожного січня, на той час змагання, найближчого до національного чемпіонату з університетського футболу. Окрім того, додаткове життя в це суперництво вдихнули кінні перегони, коли дивно складений, але енергійний, безладний скаковий кінь на ім’я Галета з’явився на західному обрії, щоб кинути виклик і перемогти улюбленця істеблішменту цих перегонів, короля східних бігових доріжок, коня Військового Адмірала.

Помітним елементом усіх цих суперництв Схід-Захід було те, що західні представники майже завжди, схоже, втілювали певні якості, які складали разючий контраст рисам їхніх східних колег. Вони зазвичай видавались людьми, що самі себе зробили, неотесаними, дикими, природними, міцними, простими і, можливо, в очах декого, трохи грубуватими. Їхні східні суперники здавались, як правило, добре вихованими, досвідченими, грошовитими, вишуканими і, принаймні у своїх власних очах, людьми дещо вищого сорту. Часто певна доля істини була присутня в цих основних лініях розбіжності. Але східні уявлення про суперництво часто містили елемент снобізму, і це дратувало західних спортсменів і вболівальників.

Також, західняків дратувало, що упередження Сходу широко домінували в національній пресі, яка часто, схоже, оперувала припущенням, буцім-то все, що знаходиться на захід від Скелястих гір, було Китаєм. Іноді такий самий підхід переважав навіть у західній пресі. Протягом 1930 років, навіть після перемог Вашингтона і Каліфорнії в Поукіпзі, «Лос-Анджелес Таймс», наприклад, виписала значно більше чорнила, висвітлюючи екіпірування, призначення членів команд у човни, зміни тренерів і пробні заїзди східних екіпажів, ніж відверті перемоги та дедалі більш вражаючі рекорди часу, встановлені західними командами.

Джо та інші першокурсники Вашингтона, що приїхали на регату в Поукіпзі у 1934 році, якнайкраще підходили на те, щоб відіграти свої ролі в поточному регіональному конфлікті. Економічні труднощі останніх декількох років лише загострили відмінності між ними і хлопцями, яким вони збиралися протистояти. І це тільки зробило їхню історію більш привабливою для всієї країни. Регата 1934 року знову обіцяла стати зіткненням східних привілеїв і престижу, з одного боку, і західної щирості та м’язової сили, з іншого. Із фінансової точки зору, було досить круто зіштовхнути спадкоємну грошову аристократію з голотою.

В останні кілька днів перед регатою тренери більшості з 18 екіпажів, що брали участь у змаганні, почали проводити свої остаточні тренування пізно ввечері, щоб уберегти своїх хлопців від дошкульної спеки півдня і використати покров темряви для приховування своїх результатів часу і перегонових стратегій один від одного та від легіонів допитливих спортивних оглядачів, які спускалися на береги річки Поукіпзі.

У день перегонів, у суботу 16 червня, світанок був ясний і теплий. Зранку почали прибувати вболівальники перегонів на потягах і автомобілях зі всього Сходу, чоловіки вже познімали свої пальто і краватки, жінки вбрались у капелюшки від сонця з широкими полями і сонцезахисні окуляри. До полудня місто Поукіпзі вже пульсувало натовпом людей. Вестибюлі готелів і ресторанів були забиті фанатами, що потягували різноманітні крижані коктейлі, багато з яких були добре підсилені алкоголем, адже Сухий закон, нарешті, було скасовано. На вулицях продавці з ручними візками прокладали свій шлях через натовп, продаючи хот-доги і ріжки з морозивом.

Увесь день трамваї з гуркотом котилися униз по стрімкому береговому схилу вздовж Гудзона на боці Поукіпзі, перевозячи вболівальників до берега. Сірий теплий туман висів над річкою. Білі електричні пороми курсували вперед і назад, перевозячи шанувальників на західний берег, де на них чекав оглядовий потяг із 13 відкритими платформами з трибунами та білими поручнями. О 17:00 більш ніж 75 тисяч людей вишикувалися на обох берегах річки, сидячи на пляжах, стоячи на пристані, умостившись на дахах, схилах і насипах уздовж перегонових доріжок, потягуючи лимонад і обмахуючись програмками змагань.

Перегони першокурсників були призначені першими, на дистанцію 3.2 кілометра, а потім із годинними інтервалами мали відбутись змагання юніорських команд на дистанцію 4.8 кілометра і, нарешті, основних університетських команд на дистанцію 6.4 кілометра. Коли Джо і його екіпаж виводили свій човен «Місто Сіетл» від елінга на річку, вони мали змогу вперше добре поглянути на видовище регати в Поукіпзі. Точно за 1.6 кілометра вгору по течії від ширяючого, павукоподібного двокілометрового сталевого прольоту старого залізничного мосту, збудованого в 1889 році, низка 7 однакових човнів на якорі простяглася через річку, щоб сформувати стартову лінію. У кожному човні сидів офіційний представник, готовий утримувати корму човна, призначеного на цю доріжку, доки не вистрілить стартовий пістолет. На 800 метрів нижче від залізничного мосту знаходився новий автомобільний міст, на якому стояли десятки інших офіційних представників. Між двома мостами і нижче до фінішу річка була забита яхтами на якорі, а їхні тикові палуби переповнювали вболівальники перегонів, багато з яких носили новенькі морські білосніжні костюми і яскраво-сині фуражки із золотими галунами. Каное і дерев’яні моторні човни снували серед яхт. Лише 7 перегонових доріжок залишали посередині річки чіткі й відкриті смуги води. Недалеко від фінішу блискучий білий 76-метровий катер берегової охорони «Шамплейн» стояв прив’язаний у тіні похмурого сірого есмінця ВМС США. Екіпаж останнього прибув, щоб повболівати за мічманів із Аннаполісу. Вгору і вниз по річці різноманітні парусні судна з чорними корпусами — шхуни і шлюпи, віком починаючи від минулого століття, також стояли на якорі. Яскраві ряди морських вимпелів звисали з їхніх снастей.

Коли човни першокурсників підійшли до припнутих човнів на стартовій лінії, катери тренерів стали позаду своїх екіпажів. Їхні бортові двигуни гуркали і клекотіли на холостому ходу, випускаючи білі клуби вихлопних газів із вируючої води за ними. Слабкий запах дизельного палива висів над річкою. Том Боллес, у своєму щасливому капелюсі, в останню мить прокричав інструкції рульовому Джорджу Моррі. Вашингтон був на третій доріжці, поряд із «Помаранчевими Сіракузами» на другій доріжці. Їх тренував легенда веслувального спорту, 84-річний Джим Ейк «Десятка», відомий тим, що вперше веслував у змаганнях у 1863 році, наступного дня після битви при Геттисберзі. «Помаранчеві» виграли три з останніх чотирьох чемпіонатів серед першокурсників, вони були чемпіонами, що відстоюватимуть своє звання, та вважались фаворитами перегонів.

Спека спала всього на градус чи два. Натяк на північний вітер злегка збрижував воду, що набула тепер свинцевого кольору у передвечірньому серпанку. Вимпели на парусних суднах ліниво колихались. Коли хлопці Вашингтона подали човен назад на стартову позицію, офіційний представник у заякореному човні на третій доріжці простягнув руку і схопився за їхню корму. Моррі гаркнув на Джорджа Лунда попереду, щоб той випрямив ніс човна. Потім він підняв руку, сигналізуючи стартерові, що його човен готовий веслувати. Джо Ранц глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтись. Роджер Морріс регулював свій захват весла.

За пострілом стартового пістолета Сіракузи відразу ж вискочили наперед, веслуючи із частотою 34 гребки, за ними йшов Вашингтон із 31 гребком. Усі інші — Колумбія, Рутгерс, Пенсильванія і Корнелл — почали відставати майже відразу. На дистанції 400 метрів униз по річці здавалося, неначе «Помаранчеві Сіракузи», як і передбачалось, мітять у лідери. Але на позначці 600 метрів Вашингтон підкрався і випередив їх, не піднімаючи частоти ходу. Коли лідери промчали під залізничним мостом позначку 1.6 кілометра, офіційні представники на мосту дали залп із трьох ракет, який означав, що човен Вашингтона на третій доріжці був попереду, але залишалося пройти ще другу половину дистанції. Поволі ніс човна Сіракуз увійшов у поле зору Джо, тільки-но починаючи відступати позаду нього. Він проігнорував це, зосередившись на веслі в його руках, сильно і плавно протягуючи його, веслуючи комфортно, майже без болю. На позначці 2.4 кілометра хтось у човні Сіракуз зловив краба. «Помаранчеві» на мить запнулися, та майже відразу відновили свій ритм. Але це вже не мало значення. Вашингтон був на дві з половиною довжини попереду. Корнелл, який ішов третім, майже зник із поля зору, перебуваючи ще на вісім довжин позаду. Джордж Моррі крутнув головою, швидко оглянувся і був вражений довжиною дистанції їх випередження. Тим не менш, як і в перегонах проти Каліфорнії у квітні на озері Вашингтон, він скомандував підняти частоту ходу на останній сотні метрів, просто задля видовищності. Ще один залп із трьох ракет вибухнув у момент, коли хлопці Тома Боллеса перетнули фінішну лінію на дивовижні 5 довжин попереду Сіракуз.

У Сіетлі і Секвімі люди, що скупчилися навколо радіоприймачів на своїх кухнях і в салонах, повставали і радісними вигуками вітали цей фінальний залп. Ось так хлопці з ферм, рибалки та працівники верфей зі штату Вашингтон, юнаки, котрі ще 9 місяців тому не знали, як тримати весло, розгромили найкращі команди Сходу та стали національними чемпіонами серед першокурсників.

Хлопці потисли один одному руки, підгребли до човна Сіракуз, зібрали трофейні майки зі спин переможених «Помаранчевих» і також потисли їм руки, а потім без поспіху повеслували назад до елінга. Вони вибралися з човна «Місто Сіетл», догребли до плавучого причалу й розіграли загальноприйнятий ритуал переможних екіпажів: занурення рульового. Четверо хлопців ухопили Моррі, перш ніж він зміг би втекти вгору по пандусу, гойднули його назад і вперед тричі, тримаючи за руки і ноги, та підкинули високо над Гудзоном. Він перекинувся, зробивши виток у повітрі та розмахуючи всіма кінцівками, а тоді гепнувся у воду на спину із задоволеним плескотом. Коли Моррі приплив назад до пристані, хлопці допомогли йому вилізти зі смердючої води й піднялись сходами вгору в хиткий елінг, щоб прийняти душ і самим відчути смак Гудзону. Том Боллес кинувся в офіс «Вестерн Юніон» в Поукіпзі й негайно відправив кілька телеграм додому. Те саме зробив і Джордж Ворнелл із «Сіетл Таймс»: «Немає щасливішого гурту хлопців у всій нашій країні. Прийміть це як прямий допінг».

Але не лише люди у своїх будинках стояли й уважно слухали, що відбувалося. Те, яким чином першокурсники Вашингтона виграли, привернуло увагу майже всіх у Поукіпзі того дня, а також шанувальників перегонів по всій країні, які почули новини по радіо чи прочитали в газетах наступного дня. Незважаючи на відносну відсутність драматичного розвитку подій, «Нью-Йорк Таймс», саме втілення східного істеблішменту, назвала перегони «приголомшливими». Люди дивувалися не дистанції випередження чи результату в часі 10:50. Їх вразило те, як хлопці веслували в перегонах. Від стартового пострілу до фінального залпу вони гребли так, наче могли продовжувати в тому ж темпі протягом ще 3-х, а то й 16-ти кілометрів. Вони веслували з такою холоднокровністю, так «незворушно», як описувала «Таймс», настільки в гармонії із самими собою, що на фініші, замість того, щоб різко впасти на своїх сидіннях, задихаючись, як зазвичай роблять веслярі в кінці перегонів, вони сиділи, випроставшись, спокійно розглядаючись довкола. Вони виглядали так, наче виїхали просто на післяобідню прогулянку і дивувалися, до чого вся ця метушня навкруги. В очах усього світу вони виглядали як простодушні західняки.

Через годину юніорська команда Сіракуз влаштувала святковий день їхньому древньому тренерові, витримавши скажену атаку ззаду від екіпажа Військово-морського флоту, відбивши її, навіть незважаючи на виючі сирени есмінця, що закликали мічманів піддати ходу, та вигравши другі перегони дня.

До моменту, коли прийшов час третьої і головної події дня, змагання основних університетських команд, сонце почало сідати, і туманна, каламутна пітьма опускалась над річкою. Ел Ульбріксон спокійно походжав по береговій лінії, чекаючи посадки у вагон преси в оглядовому потязі із Джорджем Пококом і Томом Боллесом, коли підійшов репортер і запитав його, чи той нервує. Ульбріксон із насмішкою відповів, що він абсолютно спокійний і вставив сигарету до рота не тим кінцем. Правда полягала в тому, що Ульбріксон хотів виграти перегони університетських команд у Поукіпзі більше за все на світі. Як тренер він ще не мав тут перемог, і люди у Вашингтоні, котрі платили йому зарплату, почали звертати на це увагу. А ще Ульбріксон хотів налаштувати великий світ на зовсім інший лад. Ще у квітні, після того як його університетська команда перемогла Каліфорнію на озері Вашингтон, «Ассошіейтед Пресс» оприлюднила історію, яку рознесли по всій країні наступного ранку. Газета писала: «Хоча «Ведмеді» не змогли обігнати ветеранів «Ескімосів»,... у своєму фінальному несамовитому спринті вони довели, що їм пряма дорога на Олімпійські ігри 1936 року». Публіці все було піднесено так, ніби перемога Вашингтона була всього лише щасливим випадком. Це доводило Ульбріксона до сказу.

Перегони університетських команд 1934 року в Поукіпзі виявилися дуеллю між хлопцями Ульбріксона і Ебрайта. Усі човни акуратно стартували й залишалися згрупованими разом протягом перших 100 метрів. Але до позначки 1.6 кілометра із повної дистанції 6.4 кілометра обидві західні команди вже значно випередили всі східні екіпажі. Каліфорнія захопила лідерство, потім поступилася ним Вашингтону, а згодом знову відновила першість. На позначці 2.4 кілометра Вашингтон вийшов уперед. Обидва човни неслись до залізничного мосту із Вашингтоном попереду, але на той момент, коли вони проходили під його сталевим прольотом, Каліфорнія перекрила розрив у лічені сантиметри. Вони вийшли на фінальну дистанцію 1.6 кілометра нарівні й веслували в такій позиції, гребок за гребком, протягом наступних трьох чвертей цієї відстані. На останніх 400 метрах Каліфорнія залучила на повну силу своє загребне весло, гігантського, довготелесого, але надзвичайно сильного, двохметрового зростом Діка Бернлі. Каліфорнія вистрибнула вперед. Вашингтон знітився і закінчив перегони на три чверті довжини позаду. Ебрайт отримав свій другий поспіль титул переможця регати Міжуніверситетської асоціації веслування, помсту за свою поразку на озері Вашингтон і підтвердження висновку, зробленого репортером «Ассошіейтед Пресс» у квітні.

Для хлопців основної університетської команди подорож на потязі назад до Сіетла була довгою і похмурою. За всіма зовнішніми ознаками, Ел Ульбріксон сприйняв поразку стоїчно. Він жартував із хлопцями в потязі, намагаючись підбадьорити їх. Але коли хлопці відходили, він сидів на самоті й страждав від нападів гніву. Попереднього разу, коли Кай Ебрайт виграв регату Міжуніверситетської асоціації веслування, він продовжив свою переможну ходу виграшем олімпійського золота. На цей факт миттєво вказав «Нью-Йорк Таймс», приєднавшись до «Ассошіейтед Пресс» у прогнозі, що Каліфорнія знову поїде на Олімпіаду в 1936 році. Порівняння було не зовсім доречним, про що Ульбріксон прекрасно знав. Наступні Олімпійські ігри мали відбутись аж через два роки. Та все ж, Ульбріксон залишився віч-на-віч із холодним, непохитним фактом: Ебрайт просто, схоже, мав дивну спритність до тих перемог, що важать найбільше.

Десять днів по тому Джо Ранц знову сів на потяг, дивлячись через засиджене мухами вікно вагона та спостерігаючи нове американське лихо, що починало розгортатися.

Після своєї перемоги в Поукіпзі він подався наодинці до Пенсильванії, де відвідав свого дядька Сема і тітку Алму Кастнерів, які взяли його до себе жити на кілька років, коли померла його мати. Потім він подорожував униз до Нового Орлеана. Він блукав містом із димними трубами, дивуючись величезним кораблям, що повзли вгору по Міссісіпі вище від рівня вулиці, поїдав величезні тарелі дешевих креветок і крабів, насолоджувався паруючими мисками з гамбо та джамбалайєю, всотував ритми і завивання джазу та блюзу, що розтікалися вулицями французького кварталу теплими, шовковистими ночами з ароматом жасмину й бурбона.

Зараз він був на шляху додому, подорожуючи Америкою, що почала висихати й видуватись вітрами.

Це літо було неймовірно спекотне в більшій частині Сполучених Штатів, хоча літо 1936 року жорстоко затьмарить навіть цю спеку. У Дакотах, Міннесоті й Айові літні температури встановились дуже рано. На 9 травня уже було 43 градуси у Сіссетоні, Південна Дакота. 30 травня температура там піднялась до 45 градусів. У той же день у Спенсері, штат Айова, було 43 і в Пайпстоуні, штат Міннесота — 42. Поки спека зростала, дощі перестали падати. У Су-Фолс, Південна Дакота, випало лише 2.5 міліметра дощу того місяця, саме в розпал сезону вирощування кукурудзи.

Із верхніх рівнин спека й засуха ширились по всій країні. До червня більша частина Сполучених Штатів опинилася в лещатах сильної спеки й екстремальної посухи. У Сент-Луїсі того літа температура піднімалась вище від 38 градусів протягом 8 днів поспіль. В аеропорту «Мідвей» у Чикаго вона перевищувала позначку 38 протягом 6 днів поспіль та 23 липня побила рекорд за всю історію метеорологічних спостережень на рівні 43 градуси. У місті Топіка, штат Канзас, того літа ртуть перетинала позначку 38 градусів 48 разів. Липень став найспекотнішим місяцем за всю історію в Огайо.

На Далекому Заході справи були ще гірші. В Орофіно, штат Айдахо, 28 липня спека досягла 48 градусів. 10 штатів із найвищими середніми температурами в країні того літа знаходились на Заході. Але найгіршої спеки не було на Південному Заході, де люди очікували її, і де сільськогосподарські культури та спосіб життя були пристосовані до неї. Натомість спека випалила величезні просіки на Міжгірському Заході і навіть частково на зазвичай зеленому Північному Заході.

Ніщо не могло рости в таких умовах, а без кукурудзи, пшениці й сіна сільськогосподарські тварини також не могли вижити. Стривожений міністр сільського господарства Генрі Уоллес направив експедицію в пустелю Гобі з метою дослідити, чи є там види трав, здатні вижити в пустелях, якими швидко ставали американський Захід і Середній Захід.

Але спека й посуха були в певному сенсі меншим лихом. 9 травня колосальна піщана буря розгорнулася зі східної Монтани, прокотилася по Дакоті й Міннесоті, скинула 12 мільйонів тонн бруду на Чикаго, а потім рушила далі, щоб здійнятись над Бостоном та Нью-Йорком. Як і в листопаді 1933 року, люди стояли в Центральному парку та дивилися вгору, вражені жахом від почорнілого неба.

Десь близько 350 мільйонів тонн верхнього шару ґрунту в Америці здійняла в повітря лише ця одна буря. «Нью-Йорк Таймс» назвала її «найбільшою пиловою бурею в історії Сполучених Штатів». Але, насправді, страшніші бурі та більші страждання були все ще попереду — вони прийдуть за кілька місяців.

Коли Джо подорожував на північ і на захід через Оклахому і схід Колорадо, за вікном прокручувався краєвид, укритий сепією. Уся країна, здавалося, зів’яла і забронзовіла під палючим сонцем. За винятком самого руху потяга все, здавалося, стояло незворушно, ніби очікуючи наступного нападу. Розсипчастий пил лежав у глибоких валках уздовж ліній огорожі. Низькорослі стебла кукурудзи, заввишки лише до пояса, зі скрученим пожухлим листям жовтувато-коричневого кольору, сиротливо простягались пунктирними рядами через випалені, коричневі поля. Вітряки стояли нерухомо, їхні лопаті з оцинкованої сталі мерехтіли на сонці. Виснажена велика рогата худоба із ребрами, що випиналися, і схиленими низько головами, мляво стояла на дні пересохлих ставків, де бруд уже висох і розтріскався на мозаїчні плитки, тверді як камінь. Коли потяг проїжджав повз одне ранчо в Колорадо, Джо побачив чоловіків, що відстрілювали голодну худобу і скидали туші у величезні канави.

Але саме люди, повз яких проїжджав Джо, найбільше полонили його увагу. Сидячи на ґанках, стоячи босоніж на сухих полях, спершись на паркани, у вицвілих комбінезонах або рваних бавовняних сукнях, вони піднімали руки до брів і вдивлялись у потяг, що проминав їх, проводжаючи його важкими, холодними поглядами — поглядами, що, здавалося, заздрили потягові і тим, хто їхав у ньому, їхній можливості покинути цю богом забуту землю.

І, справді, деякі з них вирішили зробити саме це. Невеликий потік поодиноких автомобілів із вицвілою фарбою і залатаними шинами підстрибував по вибоїстій дорозі, що йшла паралельно до залізниці, їдучи в тому ж напрямку — на захід. Автомобілі везли старі стільці, швейні машинки і корита, прив’язані до їхніх дахів. Задні сидіння були напхані брудними дітьми, собаками, беззубими бабусями і дідусями, скрученими постелями і коробками консервів. У багатьох випадках їхні пасажири просто виїжджали зі своїх домівок, залишаючи двері відчиненими, щоб сусіди могли взяти собі те, що вони залишили — дивани, фортепіано і каркаси ліжок, надто великих, щоб прив’язати їх до даху автомобіля. У декого з них, переважно, самотніх чоловіків, не було навіть машин, куди можна завантажити свої пожитки. Вони просто тягнулися пішки уздовж доріг, в обвислих капелюхах і запилених чорних вихідних пальто, несучи старі валізи, зв’язані мотузкою, або стискаючи вузли, перекинуті через плечі, і поглядаючи на Джо, що мчав повз них на потязі.

Потяг прокотився через усю східну частину Вашингтона і піднявся в гори Каскади, де пожежні попередження були розміщені по всьому лісовому заповіднику, що став сухостоєм, і де в останні місяці в розпачі, залишившись без роботи, лісоруби підпалювали ліс із метою створення робочих місць із боротьби з пожежами. Потім, нарешті, потяг спустився у відносно прохолодну, зелену благодать регіону П’юджет-Саунд, мабуть, єдиного місця в Америці, що не потерпало від спеки того літа.

Прибувши, Джо виявив, що навіть якщо погода не була спекотною в Сіетлі, натомість тут піднявся народний гнів. Трудовий спір, що давно вирував між майже 35 тисячами членів Міжнародної асоціації портових вантажників (МАПВ) і пароплавними компаніями, спалахнув із новою силою в портових містах вгору і вниз по Західному узбережжю. Перш ніж закінчитись, цей конфлікт забере життя 8 людей. У Сіетлі він досяг свого апогею 18 липня у районі порту. 12 сотень членів МАПВ вишикувались у клини і прорвали кордони кінної поліції, озброєної сльозогінним газом і кийками, успішно припинивши розвантаження вантажів штрейкбрехерами, серед яких були члени Братства студентів університету Вашингтона і футболісти, завербовані пароплавними компаніями. Почалося справжнє пекло. Гостра сутичка вирувала протягом декількох днів у районі доків і припортових вулиць Сміт-Коув, поранивши десятки людей з обох сторін. Нападники, озброєні дерев’яними брусами, атакували позиції поліції. Кінна поліція розпочала кавалерійські атаки на маси страйкарів, лупцюючи їх кийками. Мер Чарльз Сміт наказав начальнику поліції встановити кулеметні вогневі позиції на Пірсі 91. Начальник поліції відмовився і віддав мерові свій значок.

Поки нація пеклася під невблаганним сонцем, і насильство поширювалося по доках і портах Заходу, національний політичний діалог також був підігрітий того літа. Франклін Рузвельт був при владі уже півтора року, фондовий ринок стабілізувався на якийсь час, і зайнятість трохи підвищилась. Одначе для мільйонів американців, тобто для більшості з них, важкі часи все ще здавалися такими ж складними, як завше. Опозиція атакувала нового президента, націлюючись радше на його методи, ніж на результати. У національному радіозверненні 2 липня Генрі Флетчер, голова Республіканської партії, розкритикував «Новий курс» президента, називаючи його «недемократичним відходом від усього, що є дійсно американським». Він пішов у своїй критиці далі, похмуро і зловісно пророкуючи страшні наслідки від того, що здавалося радикальним експериментом у витратах впливового уряду в соціалістичному стилі: «Середній американець думає: «Я, можливо, заможніший ніж минулого року, але я запитую себе, чи буду я більш заможним, коли прийде податковий рахунок. А як щодо моїх дітей і дітей моїх дітей?» Два дні по тому сенатор-республіканець Вільям Бора з Айдахо, хоч і вважався прогресивним республіканцем, застеріг, що стратегії Рузвельта ставлять під загрозу самі основи американської свободи, і що їхній «повзучий параліч бюрократії загрожує свободі преси, навішуючи ярмо катувальних, колосальних видатків і деморалізацію на націю».

Але в одному маленькому куточку країни щось велике починало зароджуватись того жахливо спекотного літа, щось більш позитивне. Рано вранці 4 серпня у досвітній темряві жителі Сіетла посідали у свої автомобілі й попрямували на схід, у бік гребня гір Каскад. Люди в Спокані дістали свої кошики для пікніків, наповнили їх бутербродами, завантажили на задні сидіння власних автомобілів і попрямували на захід. Вождь Джордж Фрідлендер і делегація індіанців колвілль одягли оленячі шкіри, мокасини, урочисті головні убори й попрямували на південь. Наприкінці ранку дороги східного Вашингтона були чорні від автомобілів, що з’їжджалися з усіх боків до одного малоймовірного місця: Іфрейти, покинутого маленького містечка із 516 жителями на пустельному кам’янистому плато, недалеко від річки Колумбія і сухого каньйону 80 кілометрів завдовжки під назвою Гранд Кулі.

На середину дня 20 тисяч людей зібралися за лінією канату в Іфрейті. Затиснуті десь у середині натовпу, тут були також Джордж Покок і його сім’я. Коли Франклін Д. Рузвельт з’явився на платформі перед ними, з мундштуком, що хвацько стирчав із рота догори, натовп проревів йому свої вітання. Рузвельт почав говорити, нахилившись уперед на своїй трибуні та стискаючи її. Розміреним тоном, але з наростаючою емоційністю, він почав розгортати своє бачення переваг, що нова гребля на Гранд Кулі принесе цій посушливій землі в обмін на 175 мільйонів державних доларів, які вона коштуватиме: 486 тисяч гектарів пустельних земель, що будуть освоєні для сільського господарства, достаток води для зрошення додаткових мільйонів гектарів існуючих сільгоспугідь, величезна кількість дешевої електроенергії, що може експортуватись по всьому Заходу, і тисячі нових робочих місць на побудові гідроелектростанції та іригаційної інфраструктури, яких потребуватиме гребля. Поки він говорив, натовп знову і знову перебивав його хвилями оплесків і хором сердечних схвальних вигуків. Говорячи про те, як вода Колумбії нестримно попливе до моря, а її енергія вивільниться, він підкреслив спільність великого завдання: «Це не проблема штату Вашингтон; це не проблема штату Айдахо; це проблема, яка зачіпає всі штати в державі». Він зробив паузу, вийняв хустинку з кишені та приклав її до свого блискучого лоба: «Я вірю, що ми побачимо на власні очі, як електроенергія буде такою дешевою, що вона стане звичною річчю для використання в кожному будинку в межах досяжності електричної лінії передачі». Потім він продовжив свої висновки, звертаючись до чоловіків і жінок, що стояли безпосередньо перед ним: «У вас є великі можливості, і ви чините благородно, хапаючись за них... Тож я залишаю сьогодні це місце з відчуттям, що ця робота добре задумана, що ми йдемо вперед із корисним проектом, і що ми доведемо його до кінця на благо нашої країни». Коли він закінчив, натовп знову заревів на знак своєї згоди.

Багато хто з присутніх ніколи не забуде цей день. Для них це був світанок, перший реальний натяк на надію. Якщо кожен із них мало що міг зробити самотужки, щоб змінити ситуацію на краще, то, ймовірно, щось вони таки могли б зробити колективно. Можливо, насіння спокути полягає не лише в наполегливості, працьовитості й індивідуалізмі. Можливо, воно полягає в чомусь більш фундаментальному — у простій ідеї взятися за справу та спільно працювати над нею.

Розділ 8

Лісник підкрався до Джо ззаду. Хлопець стояв на довгій косі гравію в річці Дандженесс, вдивляючись у воду та шукаючи лосося, і шум швидкої води приглушив звуки кроків лісника. Оцінивши статуру Джо і розрахувавши, що не зможе здолати його сам-на-сам, лісник узяв добрячий шматок поліняки, обережно прицілився й гепнув ним об потилицю Джо. Хлопець упав наперед на косу гравію непритомний. Він прийшов до тями за кілька митей по тому, якраз учасно, щоб побачити розлюченого Гаррі Секора, котрий орудував багром як списом, у гонитві за лісником униз по річці. Єгер зник у лісі, але Джо і Гаррі знали, що той повернеться з підкріпленням. Витівці настав кінець. Вони більше ніколи не впіймають лосося.

Після своєї подорожі через усю країну Джо провів залишок літа 1934 року в напівзбудованому будинку на Сілберхорн Роуд у Секвімі, відчайдушно намагаючись заробити достатньо грошей, щоб протриматись протягом наступного навчального року. Він скосив більше сіна, вирив більше ровів, підірвав більше пнів і поклав більше гарячого чорного асфальту на шосе номер 101. Переважно, одначе, він працював у лісі з Чарлі МакДональдом. Чарлі вирішив, що йому потрібен новий дах на його будинку. Одного дня він запряг своїх тяглових коней у підводу і поїхав із Джо вгору по річці, шукаючи кедр. У верхів’ях його володінь перші вирубки лісу відбулися з десяток років тому. Лісоруби обирали незайманий ліс, який досі ріс уздовж цієї частини Дандженесс, здіймаючись догори тисами та масивними західними червоними кедрами. Декотрим із кедрів було понад 2 тисячі років, і їхні пні — 2-2.5 метра в діаметрі і стільки ж у висоту — підносились як древні пам’ятники з густих заростей чорниць, молодих тополь та пурпурових шлейфів іван-чаю. В умовах щедрого достатку масивних кедрів і цінуючи їх у першу чергу для виготовлення покрівельного гонту та черепиці, чоловіки, які зрубували їх, забирали лише кращу середню секцію кожного дерева, залишаючи довгі ділянки від верхівок, де росли гілки, і нижні частини, де стовбури починали розходитися розтрубом, і структура деревини більше не лягала досконало прямо та правильно. Багато з того, що вони покинули, усе ще можна було використовувати, але лише якщо вмієш прочитати деревину, розшифрувати її внутрішню структуру.

Чарлі повів Джо серед пнів і зрубаних дерев, навчаючи його, як зрозуміти, що лежить під корою звалених стовбурів. Він перекочував їх кантувальним гаком і постукував пласким боком колуна, перевіряючи звучання деревини на тон, що слугував ознакою її доброякісності. Він проводив по них руками, намацуючи приховані вузли і дефекти. Чарлі присідав над обрізаними стовбурами і вглядався в річні кільця, намагаючись уловити найтонші нюанси того, наскільки щільною та правильною буде внутрішня текстура деревини. Джо був захопленим і заінтригованим, що зможе навчитися бачити те, що інші не могли розгледіти в дереві, перебуваючи, як завжди, у захваті від ідеї, що дещо цінне можна знайти в речах, які люди проминули й залишили без ужитку. Коли Чарлі знаходив стовбур, що йому подобався, і пояснював Джо, чому, вони брали поперечну пилку та розпилювали дерево на 60-сантиметрові бруси — відрізки довжиною покрівельної черепиці, та складали їх на підводу.

Пізніше Чарлі навчив Джо, як розгадувати тонкі натяки у формі, текстурі й кольорі, що дозволять йому розрубувати деревину на правильно сформовані бруси та бачити приховані місця з недоліками чи, навпаки, доброякісні частини деревини. Він учив юнака, як акуратно розділити колоду на чотири частини киянкою і залізними клинами, як вправлятися з важким дерев’яним молотком, щоб забити колун — основний інструмент виготовлювача покрівельної черепиці: довгий, прямий клинок із такою ж довгою перпендикулярною ручкою — в дерево упоперек, а не вздовж текстури волокна; як працювати з колуном рівномірно по всій довжині деревини; як слухати дерево, коли воно починає «говорити» до нього, а волокна тихо потріскують і поклацують, відриваючись одне від одного, кажучи йому, що готові розділитись уздовж площини, яку він намітив; як рішуче крутити колун у дереві саме в потрібний момент, щоб зробити черепицю без тріщин, чисту й елегантну, з гладкою поверхнею та злегка звужену від одного кінця до іншого, готову для встановлення на дах.

За кілька днів Джо освоїв навички роботи з колуном і молотком, міг оцінити розміри колоди й акуратно відколювати від неї бруски майже так само швидко і рішуче, як Чарлі. Рік веслування дав йому неймовірну силу в руках та плечах, і хлопець обробляв купу кедрових брусків, як справний механізм. Незабаром невелика гора гонту вже оточувала його на подвір’ї МакДональда. Пишаючись своїм новим талантом, він виявив, що формування кедрових брусків було співзвучним його єству невловимим, але природним чином — воно приносило задоволення його душі й умиротворяло її. Почасти міркування над кутами та площинами, під якими кедр буде чи не буде розколюватись правильно, було вже знаним задоволенням, яке він завжди отримував від освоєння нових інструментів та вирішення практичних завдань. Окрім того, глибоко чуттєва сутність цієї роботи додавала їй насолоди. Він любив, як деревина буркотіла до нього перш ніж розколотись, майже ніби була живою. І коли, нарешті, вона розступалася під його руками, він любив, як вона поставала завжди в прекрасних і непередбачуваних візерунках кольору — прожилках помаранчевого, бордового і кремового. У ту ж саму мить, як деревина розкривалась, вона завжди робила повітря запашним. Пряно-солодкий аромат, що піднімався від щойно розколотого кедра, мав такий самий запах, як і той, що часто заповнював човнову станцію в Сіетлі, коли Покок був за працею на горищі. Джо здавалося, що існував певний зв’язок між тим, що він робить тут, серед купи свіжовиструганої черепиці, роботою Покока в його майстерні та його власними зусиллями над вдосконаленням своїх веслувальних здібностей у гоночних човнах, збудованих Пококом. Це був зв’язок між зваженим застосуванням сили, ретельною координацією розуму і м’язів та несподіваним відкриттям таємниці й краси.

Коли Джо прибув на човнову станцію для осіннього збору 5 жовтня 1934 року, стояв ще один погожий променистий день, такий самий, як і тоді, коли він уперше прийшов сюди як першокурсник. Термометр коливався на рівні нижче від 20 градусів, і сонце виблискувало над Косою, як це було і того дня рік тому. Пейзаж змінився лише в одному: довге посушливе літо різко знизило рівень озера, оголило коричневі глиняні береги і залишило плавучий док занадто високим, сухим та цілковито непотрібним. Принаймні якийсь час хлопці муситимуть переносити свої човни вниз уздовж берега і вбрід по воді, перш ніж запустити їх на воду.

Але найбільше відрізнялася позиція гурту хлопців, із якими Джо веслував минулого року. Коли вони зайшли на човнову станцію та вийшли в шортах і майках, допомагаючи Тому Боллесу зареєструвати нових першокурсників, у їхній ході проглядався безпомилковий натяк на розв’язність. Зрештою, вони були національними чемпіонами серед першокурсників. Тепер, як для другокурсників, настала їхня черга недбало розвалившись, стояти в широких дверях човнової станції, схрестивши руки і насміхаючись, спостерігаючи, як першокурсники нервово шикуються на своє перше зважування і безладно намагаються зняти весла зі стійок та не зачепити один одного, перед тим як незграбно видертися на борт «Старого Нерона».

Навіть не беручи до уваги трофей, який вони привезли додому з Поукіпзі, Джо і його товариші-другокурсники мали вагомі причини бути впевненими й оптимістичними щодо майбутнього сезону. Ел Ульбріксон зазвичай застерігав членів екіпажів від читання спортивних оглядів протягом навчального року. Нічого хорошого і багато поганого могло статись, якщо хлопці надто перейматимуться усім тим, чим Роял Брогем із «Пост-Інтеллідженсера» чи Джордж Варнелл із «Сіетл Таймс» могли спекулювати в будь-який день. Але протягом літа тренер мало що міг зробити, щоб рецензувати читання хлопців, а в обох газетах було чимало такого, що могло привернути їхню увагу. Наступного ранку після регати в Поукіпзі у червні Варнелл відразу озвучив і написав те, про що думали багато хто в Сіетлі після прослуховування репортажу з перегонів по радіо: «Зважайте на цю команду новачків Вашингтона як на потенційного учасника Олімпійських ігор у 1936 році». Також протягом літа виказувались пропозиції, що для підготовки їх до такої олімпійської заявки було би доцільним, щоб Ел Ульбріксон підняв їх одразу до статусу основної університетської команди цього року, перестрибнувши через сходинку юніорської команди та поставивши їх попереду команди старшокурсників. Це здавалось надто малоймовірним, але така ідея витала серед публіки, і другокурсники вже почали потихеньку обговорювати її поміж собою.

Насправді ця ідея переховувалася десь у глибині душі Ела Ульбріксона вже протягом тривалого часу. На її користь промовляла низка факторів. Перший і найголовніший — це приголомшлива легкість, із якою першокурсники виграли в Поукіпзі у червні. Крім того, ця команда була групою надзвичайно великих і атлетичних хлопців, із середньою вагою 86 кілограмів, більш м’язистих і сильних, ніж у середньому юніори і старшокурсники. Це означало, що в екіпажі існував великий необроблений потенціал сили. Ульбріксон міг бачити багато технічних недоліків у їхній механіці, але з ними можна було впоратися. Значно важливішим був їхній характер. Вони були безладною групою юнаків, не надто по-житейськи досвідчених, але чесних і привчених до важкої праці. І характер міг усе ще, до певної міри, формуватись у таких молодих хлопців, як першокурсники. Вони були ще досить пластичними. Не менш важливим, як і будь-що інше, було те, що він міг бути впевненим — жоден із них не закінчить університет до Олімпійського літа 1936 року.

Ульбріксон аж ніяк не дав можливості будь-кому з них дізнатися про це все. Остання річ, потрібна йому — дозволити, щоб другокурсники, швидко досягнувши успіху, почали думати, що вони вхопили бога за бороду у веслуванні, або що, перемігши в перегонах новачків на дистанції 3.2 кілометра в червні минулого року, вони зможуть виграти 6.4-кілометрові перегони основних університетських команд у червні наступного року. Останні були цілковито іншим класом змагання — удвічі довшим і багато в чому більш ніж удвічі важчим. Саме зараз він потребував, щоб вони думали про нарощування сили своїх тіл, про розвиток своїх розумових здібностей та про те, як опускати весло у воду та витягати його з неї, не зачерпуючи половину озера Вашингтон у свій човен. Вони були хороші, але все ще зелені. Зрештою, якщо вони збиралися стати такими, як він сподівався, Ульбріксон буде свідком того, як кожен із них розвине рідкісну рівновагу самолюбства і скромності, якого завжди вдавалось досягти великим веслярам. Нині у тому, що він спостерігав — походжання з пихатим виглядом довкола човнової станції та байдикування, стоячи у дверях, — було забагато самолюбства й замало скромності.

Торік ці хлопці були головним чином у віданні Тома Боллеса. Тепер веслуватимуть хлопці, у кінцевому підсумку, як основна університетська команда чи як юніорська, вони повністю належали Ульбріксону. Із того, що сказав йому Боллес, він уже знав, що повинен буде особливо прискіпливо наглядати за кількома із них. Один такий, Джордж Хант «Коротун», був дитям усієї команди, 17-річним хлопцем на місці номер 2, зростом 1.92 метра. Хлопець був волом у роботі та геть незамінним. Але він був легко вразливим та нервовим, і з ним часто треба було поводитись дуже дбайливо й тактовно, щоб заспокоїти його, як скакового коня.

Іншим був блондин зі стрижкою їжаком на місці номер 3, Ранц, — хлопець, якого він помітив на кільцях у спортзалі в школі імені Рузвельта два роки тому. Він був бідний, як церковна миша. Будь-хто міг це сказати, просто поглянувши на нього. Коли захоче, як повідомив Боллес, Джо Ранц веслуватиме довше й сильніше, ніж будь-яка людина в човні. Проблема в тому, що він, здається, не завжди хотів. Усю минулу весну він був непередбачуваним, як і всі — одного дня вправлявся добре, іншого — погано.

Юнак був сам собі на думці. Інші хлопці призвичаїлись називати його пан Індивідуальність. Він був фізично витривалим, незалежним, на вигляд упевненим у собі, доброзичливим і водночас дивно чутливим. Він, здавалося, мав приховані вразливості, чутливі місця, з якими ви мали проявляти обережність, якщо хотіли, щоб він відкрився вам, хоча ніхто, навіть інші другокурсники, не могли визначити їх, від чого все-таки вони з’явились, та чи змиритися з ними вартувало зусиль.

Але Ел Ульбріксон був не один, хто витратив чимало часу, намагаючись з’ясувати ці чутливі місця вразливого хлопця.

Він узяв мегафон і гаркнув на другокурсників, щоб зібралися внизу на рампі. Хлопці кинулися до води. Ульбріксон зайняв позицію вище від них на рампі, щоб отримати трохи переваги в зрості над цими височенними юнаками. Такі речі мали значення для Ульбріксона. Щоб командувати великими чоловіками, не значно молодшими за нього та, у багатьох випадках, такими ж вольовими, йому потрібні були всі переваги, які лиш можна отримати. Він поправив краватку, дістав свій ключ «Фі Бета Каппа» з кишені жилета й почав крутити його на стрічці, як часто робив у таких випадках. Якусь мить він мовчки дивився на них згори, щоб його позиція змусила їх замовкнути. А потім, без передмови, почав розповідати їм, як усе має бути.

«Ви не їстимете смаженого м’яса, — почав він різко. — Ви не їстимете випічки, але ви їстимете багато овочів. Ви їстимете хорошу, поживну, корисну їжу — таку їжу, яку готує ваша мама. Ви будете йти спати о 10-й годині і вставати рівно о 7:00. Ви не палитимете, не вживатимете алкоголю і не жуватимете жуйку. І ви будете дотримуватися цього режиму круглий рік, допоки веслуватимете для мене. Чоловік не може глумитися над своїм тілом протягом 6 місяців, а потім очікувати, що веслуватиме інші 6 місяців. Він має бути абсолютно непитущим цілий рік. Ви не будете лихословити ні на човновій станції, ні деінде в моїй присутності. Ви будете старанними в навчанні та підтримуватимете високий середній рівень оцінок. Ви не розчаруєте ні своїх батьків, ні товаришів по команді. А тепер — гайда веслувати».

Зусилля Ульбріксона із забивання в другокурсників кілка чи двох дали змішані результати. Два тижні по тому він зробив крок, який невідворотно розкрив рівень його високої поваги до них, хоча він і намагався приховати це. Коли він уперше вивісив орієнтовні списки екіпажів у новому році на дошці на човновій станції, кожен міг відразу побачити, що чотири з п’яти потенційних університетських човнів були складені, як зазвичай, із суміші хлопців із різних класів — кількох із торішнього другого човна першокурсників, кількох із кожного з двох торішніх юніорських човнів та декількох із торішньої основної університетської команди. Лише один екіпаж залишився цілісним від минулого року — човен Джо, перший човен першокурсників.

Принаймні поки що другокурсники мали сидіти разом точно так само, як і в червні, коли ракети, що відзначали їхню перемогу, вибухнули над автомобільним мостом у Поукіпзі: Джордж Лунд — на носі, Шорті Хант — номер 2, Джо Ранц — 3, Чак Хартман — 4, Делос Шох — 5, Боб Грін — 6, Роджер Морріс — 7, Бад Шахт — загребний і Джордж Моррі — рульовий. Призначення в човен видавалося матеріальним і неспростовним доказом, що припущення другокурсників були правдивими — було таки в них щось особливе, і Ульбріксон мав незвичайну віру в них як у єдине ціле. Але щоб будь-хто і особливо самі другокурсники не вбачали в цьому занадто багато, Ульбріксон поставив човен аж у низ списку, що загалом означав статус екіпажа в програмі. Другокурсники були не в першому чи другому човні. Вони були, в дійсності, у п’ятому човні, на найнижчій сходинці драбини та на останньому місці, де будь-хто очікував побачити серйозних претендентів на веслування в першій університетській команді наступної весни.

Хлопці не знали, як сприйняти таку неоднозначну інформацію. Хоч вони і не були дуже близькими, але зраділи можливості знову веслувати разом, навіть лише тому, що, схоже, їм це так добре вдавалося. Але враховуючи їхнє чемпіонство, вони визнали свою позицію у списку як необґрунтоване пониження і почувались добряче заляканими поведінкою свого нового тренера. Пиха хутко зникла з їхньої ходи. Ульбріксон був сильнішим чоловіком, ніж Боллес, і цей сезон явно буде складніший, ніж попередній.

Коли почався осінній тренувальний сезон, Джо докладав усіх зусиль, щоб не впасти духом. Його турбували не лише статус команди, жорсткість довгих тренувань чи неминучі дні веслування в дощ і пронизливий холод. Це було глибоко особисте. Незважаючи на довге літо за працею, він виявився ще біднішим, ніж був минулого року. Навіть вартість квитка у кіно в суботу ввечері тепер здавалася нерозсудливо марнотратною для нього. Його побачення з Джойс перетворилися на сумовиті зустрічі в студентській їдальні, де вони змішували кетчуп із гарячою водою і називали це томатним супом, а закінчували їжу крекерами з прісного тіста. Кільце з діамантом на пальці Джойс тішило обох, але часом Джо не міг утриматись, щоб не поглянути на нього і не замислитись, чи зможе він бодай колись справдити його наслідки.

Сімейні справи також гризли його. Джо, нарешті, пішов до свого брата Фреда і запитав його прямо, де їхній батько, і Фред, після якогось мимрення і заїкання, сказав йому. Гаррі, Тула і зведені брати і сестри Джо жили в Сіетлі. Вони були там, насправді, увесь час із тієї ночі у 1929 році, коли поїхали й залишили Джо самого в Секвімі.

Спочатку вони переїхали в напівзруйнований сарай унизу на набережній, на периферії Гувервілля. Хоч то й не була крита толем халупа, але вона була не набагато кращою. Хатина мала лише дві кімнати. Одна з них, із туалетом і раковиною, слугувала кухнею і ванною. Інша, з дров’яною піччю в кутку, була вітальнею і спальнею для всіх 6 членів сім’ї. Вночі вантажівки гуркотіли просто в кількох сантиметрах від їхніх вхідних дверей. Повії і бандити тинялися по дорозі під ліхтарями. Щури снували по кутках обох кімнат. Гаррі, не в змозі знайти роботу, у пошуках якої вони приїхали до Сіетла, жив на виплати по безробіттю.

Вони не довго залишалися в сараї на набережній, але місце, куди вони поїхали далі, було не надто кращим — старий будинок на Фінні Рідж, на захід від озера Грін. Він був збудований у 1885 році і з того часу не бачив ні реконструкції, ні ремонту. У ньому була лише одна електрична розетка й одинарна дров’яна піч для обігріву. Піч приносила мало користі, адже, у будь-якому разі, вони не могли дозволити собі дрова, щоб топити її. Розташований на гірському гребені, будинок уловлював кожен порив холодного вітру, що віяв знизу від Арктики на місто. Прагнучи нагріти будинок і поставити трохи їжі на стіл, Тула стала частою відвідувачкою місцевих кухонь із супом та сусіднього продовольчого складу, відкритого Лігою безробітних громадян — організацією, заснованою місцевими соціалістами. Присвячуючи себе роздачі продовольства і дров знедоленим, члени ліги підбирали все, що могли, наприклад, частково зіпсовані зернові на полях східної частини штату Вашингтон, і добували дрова в горах Каскад. Усе, що знаходили, вони зносили назад до Сіетла. Однак збори в продовольчому складі завжди були невеликі. Більшість страв, які Тулі вдавалося поставити перед своїми дітьми, складалися з пісних рагу, зварених із пастернаку, брукви, картоплі і тонких смужок яловичини. Переважно не маючи дров для печі, вона призвичаїлася перевертати свою електричну праску догори дном, підключати її до єдиної розетки й готувати їхнє рагу на прасці.

Батько Тули помер у 1926 році, але її мати жила у великому будинку лише в кількох кварталах униз по схилу, навпроти Аврора-Авеню, недалеко від озера Грін. По-перше, Марія Лафолетт ніколи не раділа шлюбові Тули, а зараз вона була рішуче незадоволена Гаррі і тим, як розгорталась ситуація. У визнанні тяжкого становища його сім’ї вона зробила єдину поступку — щонеділі вранці Тулі дозволялося відправляти своїх дітей у її будинок на чашку манної каші. На тому й усе. Одна чашка манної каші щотижня й нічого більше, на кшталт підтримки. Ритуал, здавалося, призначався для висловлення певного послання. Навіть через 80 років голос Гаррі-молодшого все ще тремтів, коли він згадував: «Одна чашка. Раз на тиждень. Я ніколи не міг цього зрозуміти». Однак Тула зрозуміла це послання. Вона сказала Гаррі, щоб ішов із дому і не повертався, поки не матиме роботу. Гаррі рушив до Лос-Анджелеса. Через півроку він повернувся з мотоциклом, але без роботи.

Тула виставила йому ще один ультиматум, і, нарешті, Гаррі знайшов роботу головного механіка в компанії «Молочні та хлібобулочні вироби «Золоте правило» у Фремонті. «Золоте правило» було цехом, який відчайдушно не приєднувався до профспілок, тож за кілька років опинився в центрі загальноміського бойкоту і трудового спору. У результаті заробітна плата була низька. Але принаймні заробітна плата була, і Гаррі не міг дозволити собі бути розбірливим. Він перевіз свою сім’ю у невеликий, але респектабельний будинок на розі 39-ї вулиці і Беглі, недалеко від пекарні та від північного краю озера Юніон, де Джо веслував майже кожного дня. Саме тут Джо знайшов їх восени 1934 року за адресою, яку Фред, нарешті, дав йому.

Це зовсім не було возз’єднанням. Одного дня Джо із Джойс сіли у «Франклін» і поїхали до будинку. Вони припаркувалися на Беглі, глибоко вдихнули й піднялися маршем цементних сходів до ґанку, тримаючись за руки. Вони почули, як хтось грає на скрипці усередині. Джо постукав у жовті голландські двері, і скрипка замовкла. За мереживом штори на верхній половині дверей рухалася тінь. Після хвилі вагання Тула наполовину прочинила двері.

Вона, схоже, не особливо здивувалася, побачивши їх. Джо мав відчуття, що вона чекала цього протягом довгого часу. Вона поглянула на Джойс і кивнула їй досить привітно, але не зробила нічого, щоб запросити їх до будинку. Настало довге мовчання. Ніхто не знав, що саме сказати. Джо подумав, що Тула виглядає змученою турботами і виснаженою, значно старшою за свої 36 років. Її обличчя було бліде й витягнуте, очі — злегка запалі. Джо на мить зосередив погляд на її пальцях, червоних і стертих.

Нарешті Джо порушив мовчанку: «Привіт, Туло. Ми просто прийшли, щоб подивитися, як ви поживаєте».

Тула мовчки дивилась на нього якусь мить, без будь-якого виразу на обличчі, та опустила очі, коли почала говорити: «Ми в порядку, Джо. У нас усе добре зараз. Як у тебе в університеті?»

Джо сказав, що в нього все гаразд, що він у команді.

Тула відповіла, що чула про це, і що його батько пишається ним. Вона запитала Джойс, як поживають її батьки, і висловила жаль, коли Джойс відповіла, що її батько дуже хворий.

Тула продовжувала тримати двері відкритими лиш наполовину, блокуючи своїм тілом вхід. Навіть коли вона говорила до них, Джо помітив, що жінка продовжувала дивитись на ґанок, ніби вивчаючи щось на своїх ногах та намагаючись знайти там відповідь.

Нарешті Джо запитав, чи можуть вони увійти, щоб привітатися з батьком і дітьми. Тула сказала, що Гаррі на роботі, а діти в гостях у друзів.

Джо запитав, чи можуть він і Джойс повернутися і відвідати їх ще раз.

Тула, здавалося, раптом знайшла те, що шукала. Вона різко підняла голову і поглянула Джо у вічі. «Ні, — сказала вона, і її голос став тепер холоднішим. — Живи своїм життям, Джо. Тримайся подалі від нашого». Із цими словами вона м’яко зачинила двері й подала засув на місце з м’яким, металевим клацанням.

Коли вони їхали від будинку на Беглі того дня, Джойс ледве стримувала почуття. Протягом багатьох років вона поволі дізнавалася більше про батьків Джо, і що саме сталося ще в Секвімі та перед цим, на шахті «Золото- та рубіновидобувної компанії». Вона дізналася про смерть його матері і довгу, самотню подорож на потязі до Пенсильванії. І поєднуючи все це докупи, вона не могла зрозуміти, ні як Тула могла бути такою холодною до дитини без матері, ні як батько Джо міг бути таким байдужим, дивлячись на все це. Вона не могла зрозуміти також, чому Джо, здавалося, проявляв так мало гніву щодо всього цього, чому він продовжував намагатись підлеститись до них обох, так ніби нічого цього не трапилося. Нарешті, коли Джо зупинився на узбіччі, щоб висадити її біля будинку судді, Джойс вибухнула.

Вона зажадала дізнатися, чому Джо дозволяє батькам так ставитися до нього. Чому він прикидається, ніби вони не зробили йому жодної шкоди? Яка жінка залишила би хлопця одного на цілому світі? Який батько дозволив би їй це зробити? Чому він ніколи не сердився на них? Чому він не вимагав, щоб вони дали йому побачитись із його зведеними братами та сестрами? Вона майже ридала на той момент, коли закінчила.

Вона поглянула через сидіння на Джо й відразу побачила через туман сліз, що його очі теж були повні страждання. Але він зціпив зуби і дивився уперед на кермо, не оглядаючись на неї.

«Ти не розумієш, — пробурмотів він. — Вони не мали вибору. У них було просто занадто багато ротів, щоб прогодувати».

Джойс задумалась на мить, а потім сказала: «Я просто не розумію, чому ти не гніваєшся».

Джо продовжував дивитися перед собою через лобове скло.

«Бути сердитим забирає багато енергії. Це роз’їдає тебе зсередини. Я не можу витрачати свою енергію таким чином і сподіватися, що досягну успіху. Коли вони покинули мене, усе, що в мені було, пішло на те, щоб просто вижити. Тепер я маю залишатися зосередженим. Я просто маю пильнувати це самостійно».

Джо повернувся до життя човнової станції. Хлопці все ще могли насміхатися над його низьким смаком в одязі і музиці, і він, у дійсності, почувався зручно лише біля Роджера і Коротуна, але принаймні він відчував, що мав мету на човновій станції. Ритуали веслування, спеціалізована мова спорту, деталі техніки, за опанування яких він боровся, мудрість тренерів, навіть перелік їхніх правил і встановлених різних табу, — усе це, як здавалося Джо, надавало світові човнової станції певної стабільності й порядку, яких протягом тривалого часу так бракувало зовнішньому світові у його очах. Жорстокі денні тренування залишали його виснаженим і зболеним, але почуття очищалися, так ніби хтось вишкрібав його душу жорсткою дротяною щіткою.

Човнова станція стала йому більшою домівкою, ніж похмурі стіни його кімнатки в підвалі Юнацької християнської асоціації чи незавершений будинок у Секвімі. Йому подобалося, як світло лилося через вікна величезних розсувних дверей, штабелі полірованих човнів на стійках, шипіння пари в радіаторах, стук дверей шафок у роздягальні, змішані аромати кедра, лаку і поту. Він часто подовгу засиджувався на станції після закінчення тренувань і виявив, що його дедалі більше тягне до задньої частини приміщення і сходів, що вели до майстерні Покока. Джо навіть не подумував про те, щоб піднятися сходами без запрошення, побоюючись перервати Покока. Існувало свого роду благоговіння перед паном Пококом, як хлопці незмінно називали його в усі часи. Не те, щоб Покок культивував таке ставлення. Ба навіть навпаки. Він часто стояв на плавучому доці, коли хлопці готувались до тренування, вовтузився із такелажем на тому чи іншому човні або розмовляв із хлопцями, іноді пропонуючи їхній увазі одне-два зерна мудрості, виказуючи припущення, щоб вони спробували те чи інше коригування їхнього ходу. Насправді, Покок, маючи лише початкову освіту, був схильний вважати, що саме він має виказувати повагу, а не ці юнаки з коледжу.

Але Покок був ерудованим далеко за межами своєї формальної освіти, що відразу ставало очевидним для всіх, хто з ним зустрічався. Він був начитаним у найрізноманітніших предметах — релігії, літературі, історії та філософії. Він міг запросто цитувати Браунінга, або Теннісона, або Шекспіра, і цитата завжди була доречна і змістовна, ніколи — претензійна чи показна. Кінцевим результатом було те, що при всій тихій скромності широкі знання цієї людини і спокійне красномовство заслужили цілковитої поваги, а надто, коли він був у майстерні за своїм ремеслом. Ніхто не переривав Покока за роботою. Ніколи.

Тож Джо залишався внизу сходів, дивлячись вгору із зацікавленням, але зберігаючи свою цікавість при собі. Він зауважив, однак, що Покок проводив за роботою в майстерні багато часу цими днями. Частково він завдячував цим тому, що веслувальні програми повсюди після кризи 1929 року досить довго не замовляли нове обладнання, а частково — недавнім успіхам екіпажів Вашингтона, що веслували в човнах Покока в Поукіпзі. Замовлення раптом знову почали надходити до майстерні протягом літа. Покок тепер мав 8 невиконаних замовлень на восьмивесельні човни, у тому числі були замовлення від одних із найбільш елітних веслувальних програм у країні: Військово-морського флоту, Сіракуз, Принстону і Пенсильванії. На початку вересня він був у змозі написати Каю Ебрайту в Берклі, і тон цього послання помітно відрізнявся від листів, відправлених лише рік тому. Він був надто джентльменом, щоб мститися, але тепер він був цілком упевненим у собі: «Якщо ви збираєтеся купити що-небудь, старий друже, я із впевненістю порадив би вам не відкладати це надовго. Ми мали жахливе покарання в останні два роки, і хлопці на Сході прокидаються з тим, що мають отримати певне обладнання. Це означає, що ми будемо зайняті». Коли Ебрайт відповів, запитуючи про його ціни, цього разу Покок відтіснив його, твердо повторивши суму: «Ціна на вісімку становить 1150 доларів. Одне безсумнівно, Кай, я відмовляюся вступати в конкуренцію за найдешевшу вісімку в країні. Я не можу побудувати всі човни, але все ще маю гарні шанси створити найкращі з них».

Насправді Джордж Покок уже будував найкращі човни, і робив це зі значним відривом від інших. Він не просто будував гоночні судна. Він ліпив їх як скульптор.

Дивлячись з одного боку, гоночний човен є машиною з вузько визначеною метою: дати можливість групі великих людей і одній невеликій людині перемістити себе просторами води так швидко й ефективно, наскільки це можливо. З іншого боку, це витвір мистецтва, втілення духу людини, з її необмеженим прагненням до ідеалу, до краси, до чистоти, до благодаті. Велика частина генія Покока як суднобудівника полягала в тому, що йому вдалося досягти успіху і як будівельнику машин, і як художникові.

Підростаючи і навчаючись свого ремесла в батька в Ітоні, він використовував прості ручні інструменти — пили, молотки, зубила, дерев’яні фуганки і шліфувальні блоки. Здебільшого він продовжував користуватися тими ж інструментами, навіть коли більш сучасні електроінструменти, що полегшували працю, вийшли на ринок у 1930 році. Певною мірою це було тому, що він був дуже схильним до традиційності в усьому, а почасти — тому що він вважав, що ручні інструменти дають йому більш точний контроль над дрібними деталями роботи. Окрім того, він терпіти не міг шуму, який здіймали електроінструменти. Майстерність вимагала роботи думки, а роздуми потребували тиші навколо. Головним чином, однак, це було тому, що він хотів більшої близькості з деревом. Він хотів відчувати життя в деревині своїми руками і відтак передати човнові частину себе, своє власне життя, свою гордість і свою турботу.

До 1927 року він виготовляв свої човни точно так, як батько навчив його робити їх в Англії. Працюючи на ідеальній прямій двотавровій балці завдовжки понад 18 метрів, він конструював тонкий каркас із ялини й північного ясена. Потім ретельно приєднував і прибивав цвяхами смужки іспанського кедра до ребер рами, щоб сформувати корпус. Це потребувало тисяч мідних цвяхів і шурупів, голівки яких мали бути терпляче і копітко вручну спиляні донизу, перш ніж він міг застосувати шари морського лаку до зовнішнього боку човна. Підгонка й забивання цвяхів на обшивці були трудомісткою і нервовою працею. У будь-який момент ковзання долота або необережний удар молотком могли зіпсувати роботу кількох днів.

У 1927 році він розробив удосконалення, що стало революцією в будівництві гоночних човнів у Америці. Багато років Ед Лідер, який змінив Хірама Конібеара як тренер команди Вашингтона, пропонував, щоб Покок спробував зробити човен із місцевого західного червоного кедра, що ріс так густо і був такий високий у Вашингтоні та Британській Колумбії. Зрештою, іспанський кедр був дорогий, бо його імпортували з його батьківщини — Південної Америки. (Іспанський кедр, Cedrela Odorata, насправді був не іспанський і не кедр, а походив із сімейства порід червоного дерева.) Він був також знаний своєю ламкістю, що вимагало майже постійного ремонту університетського флоту човнів. Пококові сподобалась ідея спробувати місцевий кедр. Протягом багатьох років він звертав увагу на легкість і міцність старих індіанських каное з кедрів, що досі іноді курсували у водах затоки Пьюджет-Саунд. Але його відрадив від експериментів із цим деревом головний тренер «Іржавий» Каллоу. Він був лісорубом у молоді роки і, як і більшість лісорубів, вважав, що кедр був придатний лише для виробництва гонту й черепиці. Але коли, нарешті, Покок пішов за покликом свого серця і почав експериментувати з деревом у 1927 році, він був враженим можливостями, що йому відкрилися.

Західний червоний кедр (туя складчаста) є свого роду чудо-деревом. Низька щільність дозволяє легко формувати його чи то долотом, чи фуганком або ручною пилою. Його відкрита клітинна структура робить його легким і плавучим, а у веслуванні легкість означає швидкість. Його туга, рівномірна текстура робить його міцним, але гнучким, легким для згинання, але не схильним до викривлення, деформації або розширення. Він не має смоли чи живиці, але його волокна містять хімічні речовини під назвою туяпліцини, які діють як природні консерванти, що обумовлює його високу стійкість до гниття і водночас надає йому прекрасного аромату. Він має гарний вигляд, добре піддається обробці й може бути відполірований до високого рівня блиску, необхідного, щоб забезпечити гладке без тертя гоночне днище, якого вимагає якісний човен.

Покок швидко став новонаверненим. Незабаром він прочісував Північний Захід у пошуках кедра найвищої якості, яку лиш міг знайти, здійснюючи тривалі подорожі на димні лісопилки на Олімпійському півострові і далеко на північ у ще незаймані ліси Британської Колумбії. Він знайшов саме те, що хотів, у туманних лісах, що оточують озеро Ковічан на острові Ванкувер. Із кедрових складських запасів, які він знайшов там — довгих, із щільною текстурою, прямих секцій, вирізаних із масивних, древніх дерев — він міг випиляти елегантні дошки завширшки півметра або більше і завдовжки півтора метра. Із цих дощок він міг настругати ідентичні пари значно тонших дощок — ніжних листів із кедра всього 4 міліметри завтовшки, і кожен мав дзеркальне відображення іншого, із тим самим візерунком текстури. Розміщуючи ці пари ялинкою по обидва боки від кіля, він міг забезпечити ідеальну симетрію у зовнішньому вигляді човна і його продуктивності.

Ці гнучкі листи з кедра також дозволили Пококові покінчити з нескінченним прибиванням цвяхами дощок обшивки до ребер човна. Натомість, він міг просто прив’язати листи деревини до каркаса човна, підганяючи їх відповідно до його форми, потім накрити всю компоновку важкими ковдрами й завести пару від системи опалення човнової станції під ковдри. Пара спричиняла розм’якшення кедра і згинання його до набуття форми каркаса. Коли Покок вимикав пару і знімав ковдри через три дні, кедрові листи ідеально тримали свою нову форму. Усе, що він мав зробити — це висушити їх і приклеїти до каркаса. Це був той самий метод, який прибережні народи Саліш на Північному Заході використовували протягом століть, щоб створювати коробки із гнутої деревини з одинарних кедрових дощок. Гладкі човни, що виходили в результаті цього процесу, були не лише красивішими за за судна з іспанського кедра, а також помітно швидшими. Гарвард замовив як експеримент один із перших човнів, що мали вийти з майстерні Покока, і швидко доповів, що судно на кілька повних секунд скоротило найкращий час їхнього екіпажа.

Разом із кедровою обшивкою, прикріпленою до човна, Покок встановлював полози і сидіння, такелаж, компоновку керма й оздоблення. Він пишався тим, що використовував різноманіття північно-західних порід дерев у своїх продуктах — цукрову сосну для кілів, ясен для каркасів, сітхінську ялину для різьблених вручну сидінь, аляскинський жовтий кедр для планширів. Цей останній він любив найбільше, тому що з роками він змінював колір зі старої слонової кістки на відтінок золотого меду, що гармонізував із полірованим червоним кольором кедрових корпусів. Він протягував прозору шовкову тканину через кормову і носову частини і покривав шовк лаком. Коли лак висихав і твердів на тканині, він створював тендітний і прекрасний напівпрозорий жовтий настил уздовж усього судна. Нарешті, він працював над поліруванням, годинами вручну тер кедровий корпус порошкоподібною пемзою і вапняком, наносячи тонкі шари морського лаку, потім розтирав покриття знову і знову доти, доки воно не починало блищати, як стояча вода. Казали, що він використовував 15 літрів лаку, щоб отримати бажану якість полірування. Лише тоді, коли воно яскраво виблискувало і здавалося живим у своїй гладкості та з потенціалом до швидкості, Покок казав, що човен готовий до використання.

Була ще одна річ про кедр, свого роду секрет, який Покок відкрив випадково після того, як його перші човни, виготовлені з цього дерева, перебували на воді вже деякий час. Люди почали називати їх «бананові човни», адже щойно вони потрапляли у воду, їхні носи й корми були схильні до незначного вигинання догори. Покок задумався над цим ефектом і його наслідками та поволі дійшов приголомшливого висновку. Хоча кедр не розширювався та не набухав поперек текстури деревини при намоканні й, таким чином, не мав схильності до деформації, він усе ж трохи розширювався вздовж волокон. Цей ефект становив не більше ніж 2.5 сантиметра набухання при довжині човна 18 метрів. Оскільки кедр був сухий, коли приєднувався до каркаса, але потім ставав мокрим після регулярного використання, деревина прагнула трохи розширитись у довжину. Тим не менш, внутрішній каркас човна, виготовлений з ясена, що залишався постійно сухим і жорстким, не дозволяв цього розширення. Таким чином, кедрова обшивка стискалась, змушуючи кінці човна злегка підніматись і набувати того, що суднобудівники називають «вигином». Зрештою, човен у цілому був під невловимим, але постійним напруженням, викликаним невивільненим стисненням в обшивці, чимось на зразок натягнутого лука, що очікує на постріл. Це надавало йому свого роду жвавості, прагнення вискочити вперед на захопленні весел таким чином, як жодна інша конструкція або матеріал не зможе повторити.

Для Покока ця неослабна стійкість — ця готовність відновитись, іти далі, продовжувати, незважаючи на опір — була магією в кедрі, невидимою силою, що вдихала життя в човни. І на його думку, човен, що не мав у собі життя, був човном, не гідним хлопців, які віддавали свої серця зусиллям із переміщення його по воді.

Наприкінці жовтня Ебрайт написав відповідь Пококові. Якщо він замовлятиме новий човен, він хотів, щоб його робили на спеціальне замовлення. Він хотів один човен із меншим вигином. Покок був шокованим. Після стверджень, що Покок надіслав йому обладнання, що поступається якістю, Ебрайт тепер вимагав човен, який просто не рухатиметься так швидко, як найкращі його судна, човен, який погано вплине на його репутацію майстра. Покок відписав із довгим докладним технічним поясненням його конструкції і запропонував кілька незначних модифікацій, що могли, як він вважав, заспокоїти Ебрайта без шкоди для цілісності човна. Ебрайт відповів роздратовано зі своїми власними технічними аргументами, а потім продовжив: «Я думаю, ви знаєте так багато про суднобудування, як ніхто більше у світі, але, можливо, нові ідеї можуть бути вигідними для нас усіх... Я сумніваюся, що вам сподобається тон цього листа, Джордже». Пококові зовсім не сподобався тон листа, але він відклав його. Він мав замовлення практично від усіх програм із веслування у країні. Ебрайт може замовляти човен або не замовляти, це його вибір.

І через певний час Ебрайт, нарешті, замовив один човен. Коли він був закінчений, Покок заплатив вісьмом хлопцям по долару, щоб ті доставили його в порт Сіетла, звідки його можна було переправити на південь.

Хлопці пропливли на човні через Косу до південної частини озера Юніон. Там вони обережно витягли його з води, перекинули над головами і почали 2.4-кілометрове перенесення по Сіетлу. Кедрова черепаха із 16 ногами, завдовжки понад 18 метрів, перетнула вулицю Мерсер і попрямувала на південь на Вестлейк, занурюючись у рух середмістя. Із головами під човном вони мало що могли бачити, хіба лишень власні ноги і спину хлопця попереду, то ж рульовий біг наперед, розмахуючи руками, щоб попередити зустрічні автомобілі триматися подалі, і одночасно викрикуючи інструкції з веслування: «Шлях, достатньо, хлопці! Ліво руля. Підніміть його вгору!» Вони ухилялися від трамваїв і автобусів, широко розверталися навколо кожного кута, виглядали з-під човна час від часу, щоб зорієнтуватися. Коли вони повернули праворуч і зайшли у торговельний район на 4-й Авеню, люди зупинялися на тротуарі або вибігали з магазинів, щоб подивитися на їхню ходу — вони витріщалися, хихотіли й аплодували. Нарешті хлопці опинилися прямо на Колумбії, пройшли вздовж крутого спуску до порту, хутко перескочили через залізничні колії і безпечно дісталися до доків. Там вони відправили човен до Каліфорнії, де вони незабаром змагатимуться в перегонах проти нього на лимані Окленда.

Того жовтня на човновій станції Вашингтона почала наростати напруга. Тривалі чутки, що другокурсників можуть прив’язати до першого університетського човна навесні, тримали всіх на нервах. Ел Ульбріксон залишався характерно мовчазним щодо цієї теми, але старші хлопці хвилювалися, що це саме собою вже схоже на зловісну ознаку. Чому він просто не припинить чутки і не скаже, що другокурсники матимуть відбір до основної університетської команди наступного року, як завжди? Коли хлопці підходили і ставили весла в стійки, було мало звичайного стьобу та перекидання жартами. Крижані погляди почали змінювати добродушні усмішки. На воді іноді свист лунав із човна на човен, коли тренери були поза зоною чутності.

Поки настрій на човновій станції псувався, так само псувалась і погода. Спочатку це був просто звичайний дощ, але потім, уранці 21 жовтня, прорвало пекло — почалася наступна дія із серії екстремальних погодних явищ, які характеризували середину 1930 років. Величезна циклонічна буря, порівняно з якою шторм попередньої осені виглядав майже як весняний бриз, налетіла на штат Вашингтон.

Вона, здавалося, прийшла нізвідки. О 9-й ранку на озері Вашингтон були не більше ніж легкі брижі, стояв типовий сірий день пізньої осені зі слабкими вітрами із південного сходу, що віяли, імовірно, зі швидкістю 8 кілометрів на годину. За годину безперервні вітри дули з південного заходу зі швидкістю 80 кілометрів на годину. До полудня пориви до 120 кілометрів на годину вже ревли над озером Вашингтон. В Абердині, на узбережжі, вітри перевищили швидкість 145 кілометрів на годину. Це була найбільша буря, яку будь-коли бачили околиці Сіетла.

На Причалі 41 океанський лайнер «Президент Медісон» розірвав свої троси і накренився на пароплав «Харвестер», занурюючи його у воду. Біля порту Таунсенд сейнер «Агнес» також затонув, потопивши 5 рибалок із Сіетла. Довелося рятувати 30 пасажирів із «Вірджинії V», одного з останніх у місті кораблів історичного Флоту Москіто, коли він урізався в причал і зруйнував його надземну частину. У сільській місцевості дахи сараїв і цілі прибудови злетіли в повітря. Ангар літаків на аеродромі «Боїнга» — на той час основному аеропорті Сіетла — розвалився, знищивши кілька літаків усередині. У готелі «Алкі» впала цегляна стіна, убивши китайського постояльця в ліжку. У Гувервіллі бляшані дахи, кружляючи, літали по небу, а халупи просто розпадалися, залишаючи їхніх мешканців стояти приголомшено серед уламків. У сусідній пекарні голодні люди зібралися перед вітриною із дзеркального скла, що відокремлювала їх від полиць свіжоспеченого хліба, сподіваючись, що вітрина вибухне. У студмістечку університету Вашингтона скляні вікна в даху баскетбольного павільйону прогнулися, перекинулися гігантські ялини Дугласа, і 5 секцій тимчасових сидінь на футбольному стадіоні здуло вітром. Буря бушувала протягом 6 з половиною годин майже безперестанку, і коли вона, нарешті, вщухла, упали десятки тисяч кубічних метрів деревостою, було знищено власності на мільйони доларів, загинуло 18 людей, а Сіетл був майже відрізаний від зв’язку із зовнішнім світом.

Потім знову, як завше, прийшли дощі. Це був не зовсім потоп попереднього року, але дощило більше днів, ніж було сухо, до кінця жовтня і в листопаді. Незвичайна кількість менших ураганних вітрів також продовжували дути з Тихого океану. Однією з небагатьох переваг, які, вважалося, мали екіпажі Західного узбережжя перед командами Східного узбережжя, було те, що останні не могли тренуватися під відкритим небом у зимовий період, коли їхні місцеві річки замерзали. Натомість їх, як правило, переводили в приміщення з веслувальними тренажерами, слабкою подобою реального спорту. «Це ніби сидиш на краю ванни з лопатою», — насміхався один західний тренер. У результаті всіх їхніх тренувань на повітрі, хлопці Вашингтона ставали, рік за роком, особливо витривалими і особливо вправними у веслуванні на бурхливій воді. Але веслувати неможливо взагалі, якщо ваш човен затонув, а в листопаді 1934 року вода була такою бурхливою, що постійно загрожувала затопити човни. День за днем Ульбріксон був вимушений тримати їх на суші. Він важко ганяв своїх хлопців, але не збирався дозволити човнові з повним екіпажем потонути посеред озера Вашингтон. На середину листопада він вважав, що відстає від графіка на 2 тижні.

Протягом того місяця, далеко на іншому боці світу на розкішній кіностудії «Гейер-Верке» на Харзер-Штрассе у Берліні Лені Ріфеншталь день і ніч вглядалась утомленими, але ревними очима через подвійні збільшувальні лінзи у її маленьку машину «Литакс» для редагування фільмів. Одягнена в білий халат, вона сиділа за своїм редакторським столом до 16 годин на добу, часто до третьої або четвертої ранку, рідко їла, оточена тисячами кіноплівок, що звисали з гачків перед скляними стінами з підсвічуванням. Наразі метою було ретельно переглянути, вирізати і склеїти вибрані фрагменти із 122 кілометрів відзнятої плівки після роботи під час з’їзду Нацистської партії 1934 року в Нюрнберзі.

Фільм, який зрештою постане з її праці, «Тріумф волі» (Triumph des Willens), мав визначити іконографію нацистської Німеччини. До цього дня він відомий як пам’ятник здатності пропаганди сприяти абсолютній владі і виправдати необмежену ненависть. І Ріфеншталь будуть прославляти за цей фільм усе її життя.

Нюрнберзький з’їзд 1934 року сам собою був одою владі й ретельно розробленим інструментом для її подальшої концентрації і поширення. Від того самого моменту, коли літак Адольфа Гітлера спустився із хмар у Нюрнберзі 4 вересня того року, кожен його рух, кожна деталь зображень, які розгорталися, кожне слово, промовлене ним і його поплічниками, були ретельно розраховані на те, щоб зміцнити ідею про непереможність Нацистської партії. І ще: що вона була єдиним легітимним об’єктом не лише політичного, а й релігійного завзяття. Ба навіть більше: що ця нова німецька релігія втілилася в особі її лідера.

Основними хореографами з’їзду були Альберт Шпеєр, головний архітектор Гітлера, який розробляв масові зйомки у Нюрнберзі; Йосип Геббельс, що контролював загальне значення пропаганди події, його «послання», кажучи сучасною мовою; і Лені Ріфеншталь, чиєю роботою було охопити у фільмі не лише сам конгрес, а й, що більш важливо, його основоположний дух — посилити його послання та передати аудиторії, значно більшій ніж три чверті мільйона членів партії, які були присутні в Нюрнберзі того тижня.

Це був натягнутий, напружений альянс, зокрема, між Ріфеншталь і Геббельсом. Оскільки вплив Ріфеншталь продовжував зростати, Геббельс усе більше намагався осягнути, як жінка може займати таке становище, так само як силувався зрозуміти, чому його дружина так заповзято заперечувала його численні інтрижки.

Після війни Ріфеншталь сказала, що спочатку не наважувалася зробити фільм, побоюючись перешкод з боку Геббельса і його потужного Міністерства пропаганди. У своїй надзвичайно корисливій для себе і ревізіоністській автобіографії вона стверджувала, що погодилася зробити фільм лише після того, як Гітлер пообіцяв тримати Геббельса на прив’язі. Вона також заявила, що вже спромоглася взяти Геббельса під контроль на більш особистому рівні — мовляв, вражений її принадами, він так рішуче хотів зробити її своєю коханкою, що прийшов до неї на квартиру однієї ночі й кинувся на коліна їй у ноги, благаючи про прихильність, але вона безцеремонно виставила його за двері. Геббельс, сказала вона, так ніколи й не пробачив їй ту принизливу відмову.

Незважаючи на все це, і незалежно від правдивості свідчень Ріфеншталь про її стосунки з Геббельсом, з’їзд 1934 року і фільм Ріфеншталь, зокрема, мали величезний успіх. «Тріумф волі» став усім, на що сподівалася Ріфеншталь, і донині він, як і раніше, розглядається багатьма як найуспішніший пропагандистський фільм усіх часів. Із колективом із 172 осіб, у тому числі 18 операторами у формі СА, щоб змішатися з натовпом, Ріфеншталь зняла події того тижня з кожного можливого кута, використовуючи методи, які ніколи доти не були випробувані в документальному кіно — камери на операторських платформах, що рухались уздовж рейок; камери, встановлені на платформах ліфта для динамічних видів з повітря; камери в ямах, виритих на рівні землі, для зйомки нацистських діячів знизу вгору по наростаючій. І камери впіймали все: півтора мільйона членів партії в уніформі, що марширували оглушливим синхронним кроком, стояли в масованих прямокутних лавах, досконалих у своїй однорідності та узгодженості; виступи Рудольфа Гесса, Геббельса і самого Гітлера, що стукав по трибуні, з палаючими очима і слиною, що летіла з рота; монументальну архітектуру Шпеєра, масивні кам’яні будівлі, що своєю вагою і солідністю надавали враження непереборної могутності, широкі відкриті простори, що наводили на думку про необмежене честолюбство; моторошну смолоскипну ходу чоловіків СА на другу ніч, із мерехтінням факелів і спалахами магнію і багать, що висвітлювали їхні блискучі обличчя на фоні чорної ночі; ряди есесівців у чорних сорочках, що марширували стройовим кроком, не згинаючи колін, повз Генріха Гіммлера, в окулярах, з обличчям краба; величезні банери, прикрашені свастиками, що розвівалися на тлі майже кожного кадру. Якщо ви маєте в голові будь-яке зображення нацистського видовища і влади, швидше за все, воно походить, безпосередньо або побічно, із «Тріумфу волі».

Але, мабуть, найстрашніші зображення з фільму Ріфеншталь були, здавалося б, найбільш безневинними. Вони були зняті третього дня з’їзду, коли Гітлер звернувся до десятків тисяч хлопців із «Гітлерюгенду», молодіжної організації Гітлера, та його молодшої гілки, «Дойче Юнгфольк». Служба молоді в «Гітлерюгенді» тоді ще не була обов’язковою — це станеться пізніше. Це були хлопці, які вже насправді вірили фюрерові і були налаштовані на запеклий антисемітизм. Одягнені в короткі штани, сорочки кольору хакі і шийні хустки, для всього світу вони виглядали як бойскаути зі свастикою на нарукавних пов’язках, віком від 18 до 10 років. Багатьом із них судилося стати членами СС або СА.

Стоячи на трибуні, Гітлер звернувся до них безпосередньо, тикаючи в повітря однією рукою, стиснутою в кулак. «Ми хочемо, щоб наші люди були покірні, — просторікував він. — Ви маєте практикувати покірність! Перед нами лежить Німеччина. У наших серцях палає Німеччина. І за нами йде Німеччина!» На полі камери Ріфеншталь повільно переїхали вгору і вниз до лав хлопчиків, з лінзами, злегка відхиленими догори до їхніх облич. Ніжний осінній вітерець куйовдив їхнє переважно світле волосся. Їхні очі сяяли завзяттям, освітленим довірою. Їхні обличчя були настільки сповнені витонченості, такі невинні, такі досконалі, що навіть сьогодні, навіть у старому чорно-білому фільмі, можна майже побачити рожевий рум’янець на щоках. І все ж, багато з них були обличчями молодих людей, які одного дня вириватимуть заплаканих дітей із рук матерів і гнатимуть їх у газові камери; які накажуть польським жінкам роздягнутися догола, вишикують їх на краю траншеї і розстріляють у спину; які замкнуть усіх жінок і дітей французького міста Орадур-сюр-Глан у сараї і підпалять його.

Лені Ріфеншталь зробила свою справу добре, і Гітлер був задоволеним. Трохи менше ніж через 2 роки по тому, у 1936 році, вона отримала можливість зробити ще один пропагандистський фільм, який знову буде тішитися зображенням молодості, краси і витонченості, та який знову здійснить велике і зловісне шахрайство над світом.

Коли осінній семестр в університеті закінчився, Джо попрямував додому, щоб у Секвімі провести Різдво із Джойс і її сім’єю. Усю осінь він із нетерпінням чекав на зимові канікули та можливість проводити час із Джойс деінде, окрім безвідрадної студентської їдальні.

Тільки-но він зібрався залишити місто, як заголовок у щоденній газеті привернув його увагу: «Старшокурсники стикаються із життям у боргах та браком робочих місць». Стаття примусила його впасти у відчай. Середня заборгованість серед випускників склала 200 доларів, говорилося в ній, а середній рахунок за 4 роки навчання був вищим за 2 тисячі. Обидві суми були приголомшливими грошима для когось, на зразок Джо в 1934 році. Але найдужче, коли він читав статтю, його самого здивувало відкриття, що «більше половини опитаних чоловіків отримують свою університетську освіту не за власний рахунок, а їхні витрати сплачуються батьками або родичами, які не очікують компенсації» — це він пам’ятатиме ще багато років по тому. Уся передумова боротьби Джо за те, щоб залишитися в університеті, була перспективою більш багатообіцяючого майбутнього пізніше. Йому навіть не спадало на думку, що двері не відкриються просто для людини з вищою освітою. І знову дорогою додому з голови йому не сходила думка, скільки однокласників, вочевидь, навіть не турбуються про гроші, скільки з них мають людей, що опікуються ними, розщедрюючись на тисячі доларів, які вони ніколи не очікують побачити знову. Стаття розбурхала в ньому давній неспокій і невпевненість у собі, що завжди погрожували піднятись на поверхню. І вона додала щось нове до цієї суміші — отруйну дещицю заздрості.