Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна

Розділ 13

Увечері 9 січня Ел Ульбріксон зібрав хлопців на човновій станції і видав жорстке застереження: усі, хто з’явиться на збори університетських екіпажів наступного понеділка, сказав він, «мають бути готові взяти участь у найвизначнішому і найвиснажливішому веслувальному сезоні для університету Вашингтона». Після багатьох місяців розмов про олімпійський рік він, нарешті, настав. Ульбріксон не хотів, щоб хтось недооцінив, що поставлено на карту, чи яку жорстоку ціну доведеться заплатити за участь.

Коли Джо прийшов у понеділок на човнову станцію і поглянув на дошку, він був здивований побачити своє ім’я у списку екіпажа університетського човна номер 1, а також імена Коротуна Ханта та Роджера Морріса. Після веслування в 3-му і 4-му човнах протягом усієї осені Джо не міг зрозуміти, чому його раптом підвищили. Як з’ясувалося, насправді, це не було справжнє просування у статусі. Ульбріксон частково відновив деякі зі старих призначень у човни з 1935 року, винятково на тимчасовій основі. Він хотів провести перші кілька тижнів тренувань, відпрацьовуючи основи. «Як правило, — казав він, — хлопці перебувають у більш сприйнятливому для вказівок настрої при роботі зі знайомими товаришами по команді». Проте щойно вони почнуть веслувати в ритмі перегонів, він розіб’є склади команд, і знову кожен буде сам за себе. Тож призначення в човни, зрештою, не багато означали зараз.

Отже, усі вони знову вийшли на воду. Протягом решти січня і всього лютого вони веслували 6 днів на тиждень із позицій чверті слайду і половини слайду, виконуючи короткі гребки, щоб зосередитися на техніці. Вони відтреновували старт перегонів. Вони працювали над своїми індивідуальними слабкими сторонами. Через кожні кілька днів снігові пориви налітали на озеро Вашингтон. Коли не сніжило, було пронизливо холодно і вітряно. Вони веслували за будь-якої погоди. Деякі з них були одягнуті в поношені тренувальні костюми, інші — недоречно у шорти і в’язані шапки. Оператори з «Юніверсал Пікчерс» приїхали і відзняли короткий хронікальний кінофільм із ними, про всяк випадок, якщо знадобиться для Олімпійських ігор. Іноді вони влаштовували короткі перегони один проти одного. Номінальний перший човен, у якому був Джо, часто приходив третім. Третій човен, зазвичай, фінішував першим. Ульбріксон помітив, що хлопці у човні Джо стартували, потім втрачали свій ритм, згодом відновлювали і знов-таки втрачали його, по три рази за одні перегони. У них було найгірше захоплення серед трьох основних човнів.

Одного сірого дня в лютому Ульбріксон плив за хлопцями в катері, намагаючись виправити проблеми в першому човні, і дедалі більше розчаровувався від марності своїх зусиль, коли помітив Джорджа Покока, що веслував наодинці парними веслами віддалік. Він прокричав хлопцям: «Шлях, достатньо!» і швидко перевів катер на холостий хід, усе ще дивлячись на Покока.

Хлопці помітили дальній погляд Ульбріксона і розвернулися на своїх місцях, щоб побачити, на що він дивиться. Покок витав над водою ніби без жодних зусиль, а його човен виглядав ефірним, нематеріальним у легкому тумані, що стелився над озером. Його струнке випрямлене тіло ковзало вперед і назад у човні плавно, без затримок і зупинок. Його весла входили у воду і виходили з неї безшумно, і широкі, гладкі кола розпливались у темній воді уздовж бортів його човна.

Ульбріксон зграбастав мегафон, жестом погукав суднобудівника підгребти до човна і промовив: «Джордже, скажіть їм, чого я намагаюся навчити їх. Скажіть їм, чого ми тут намагаємося добитися». Покок повільно обігнув човен, м’яко поговорив із кожним хлопцем по черзі, кожного разу злегка нахиляючись у бік їхнього довгастого кедрового судна. Потім він помахав Ульбріксону і погріб далі. Минуло не більше від трьох хвилин.

Коли Ульбріксон гаркнув: «Веслуй!», хлопці жваво вивели човен уперед, а їхнє захоплення і веслування раптом стало чітким і втратило всі недоліки. З тієї миті Джордж Покок почав супроводжувати Ульбріксона в його тренерському катері майже кожного дня, закутаний у пальто і шарф, у фетровому капелюсі, насунутому на вуха, роблячи помітки і звертаючи увагу Ульбріксона на певні деталі.

Загалом Ульбріксон був задоволеним. Незважаючи на складну погоду і перемінні здобутки човна номер 1, справи значно прогресували; випробування на час були багатообіцяючі як для початку сезону. Із вливанням нової крові з торішнього видатного човна першокурсників, він знову зіткнувся з дилемою, маючи занадто багато талантів на воді. Деколи було важко відокремити хороших від видатних, а видатних від іще видатніших. Проте на кінець лютого в його голові почали вимальовуватися тверді переконання щодо того, як має виглядати перший університетський човен — човен для Берліна, хоча він ще не був готовим обговорювати це з пресою або, власне, із хлопцями. Поки вони змагаються один з одним на рівних умовах, їхнє вдосконалення, ймовірно, триває. Принаймні одне було очевидно: якщо університетська команда Вашингтона курсуватиме водами Лангер-Зее в Берліні цього року, Боббі Мок сидітиме на кормі з мегафоном біля рота.

Зростом 1.74 метра і вагою 54 кілограми, Мок мав майже ідеальний розмір для рульового. Джордж Покок, по суті, проектував свої човни таким чином, щоб вони були оптимально ефективні з керманичем саме такої ваги. Ще менша вага була зазвичай бажана, але тільки за умови, що людина володіла силою для керування човном. Як і жокеї, рульові часто зі шкіри геть лізли, щоб підтримувати свою низьку вагу — вони голодували, вживали проносне, тренувались до знемоги, проводили довгі години в парній, намагаючись із потом скинути кілограм чи два. Іноді веслярі, котрі вважали, що рульовий обтяжує їхній човен, брали справу у свої руки і замикали своїх мініатюрних капітанів у парній на кілька годин. «Типова наруга над рульовим», — казав пізніше, сміючись, один керманич команди Вашингтона. У випадку Боббі Мока залишатись маленьким ніколи не було великою проблемою. І в будь-якому разі, навіть якщо він набирав додатковий кілограм у тому чи іншому місці, приблизно півтора кілограма, присвячених його мозкові, більш ніж компенсували це.

Найперше завдання рульового — направляти човен на прямий курс протягом перегонів. У човні Покока в 1930 роках рульовий управляв кермом, притягуючи пару тросів на кормі, у кінці якої знаходилась пара дерев’яних штифтів, званих «сигнальними молотками», тому що іноді вони використовувались для підняття швидкості ходу за допомогою стукання по твердій евкаліптовій «сигнальній дошці», що кріпилася до боку човна. Коли 8 дуже великих чоловіків перебувають у постійному русі в судні завширшки 60 сантиметрів, і дме вітер, а приплив або течія невпинно намагаються зіштовхнути їх із курсу, управління кермом — завдання геть не просте. Але це найменше, чим рульовий мав перейматися.

Із моменту, коли човен спущений на воду, рульовий — капітан судна. Він має здійснювати контроль, як фізичний, так і психологічний, над усім, що відбувається в човні. Хороші керманичі знають своїх веслярів із середини і ззовні — їхні індивідуальні сильні і слабкі сторони, а також знають, як отримати максимальну віддачу від кожної людини в будь-який конкретний момент часу. Вони мають силу характеру, щоб надихнути виснажених гребців веслувати потужніше і викладатись більше, навіть коли все здається втраченим. Вони мають енциклопедичне розуміння своїх опонентів: якій стратегії перегонів ті віддають перевагу, коли вони ймовірно почнуть спринт, коли воліють перейти в режим очікування. Перед регатою керманич отримує план перегонів від тренера, і він несе відповідальність за точне його втілення у життя. Але в ситуації, настільки мінливій і динамічній, як веслувальні перегони, обставини часто різко змінюються, і тоді плани мають бути викинуті за борт. Рульовий — це єдина людина в човні, яка дивиться вперед і здатна побачити, як складається поле бою в процесі перегонів, і він має бути готовим швидко зреагувати на непередбачені події. Коли план перегонів не приносить очікуваних результатів, рульовий має на власний розсуд знайти нове рішення, нерідко за частку секунди, і швидко та рішуче донести його до екіпажа. Часто це породжує багато крику і багато емоцій. У перегонах за олімпійську золоту медаль екіпажа Каліфорнії в Амстердамі в 1928 році Дон Блессінг утнув таке, що «Нью-Йорк Таймс» назвала «одним із найвидатніших виконань диявольського завивання, яке будь-коли чули на планеті Земля... А яка мова, який словниковий запас! Усі закрили очі і чекали свисту остаточного жорстокого удару батогом упоперек спин рабів на галерах». Одним словом, хороший рульовий є захисником, уболівальником і тренером в одній особі. Він є глибоким мислителем, хитрим як лисиця, натхненником і, почасти, найжорсткішою людиною в човні.

Маленький Боббі Мок був усім цим і навіть більше. Він виріс у Монтесано, туманному невеличкому лісозаготівельному містечку на річці Чехаліс на південному заході штату Вашингтон. Це був вологий, темний світ; світ, де домінували великі дерева, великі вантажівки і великі люди. Масивні тиси і кедри росли в туманних горах за межами містечка. Великовагові лісовози удень і вночі гуркотіли через місто по 41-му шосе на своєму шляху до лісопилок в Абердіні. Дужі лісоруби в товстих фланелевих сорочках і гірських черевиках походжали туди-сюди по головній вулиці, грали в пул у більярдній залі «Зірка» по суботах і сиділи в кафе «Монтесано», літрами п’ючи каву недільними ранками.

Батько Боббі, Гастон, — швейцарський годинникар і ювелір, був невеликим чоловіком. Але він був видатним членом громади, гордим учасником добровільної пожежної команди і прославився тим, що проїхав на першому автомобілі 19 кілометрів від Абердіна до Монтесано. Цю подорож він здійснив за приголомшливі півтори години. Коли Боббі було 5 років, невдала операція з видалення апендикса мало не вбила хлопчика. Після одужання він залишався низькорослим, худим і хворобливим, страждаючи на важку астму протягом усіх років у початковій школі та навіть після неї. Вирішивши не дозволяти своїй слабкості і статурі стати завадами на його шляху, у середній школі він заходився займатися кожним видом спорту, про який лишень міг подумати, по-справжньому не освоївши жодного, але вперто граючи у всі з них. Не досягши успіхів у шкільній футбольній команді, він та інші хлопці, котрі не були достатньо великими, щоб пройти відбірковий тур, збирались на пустирі внизу Броад-Стріт поруч із його будинком і грали у безладний слабкий футбол, не користуючись шоломами, наколінниками чи рукавичками. Найменшого з малих хлопців на пустирі, Боббі, завжди вибирали останнім, і хоча він проводив більшу частину кожної гри обличчям у грязюці, пізніше цим досвідом юнак завдячував багатьом своїм подальшим успіхам у житті. «Не має значення, скільки разів тебе зіб’ють, — казав він своїй доньці Мерилін. — Важливо те, скільки разів ти встанеш». У випускному класі середньої школи, однією лише силою волі, він виграв спортивну нагороду — з усіх мислимих можливостей — у баскетболі. І півтора кілограма сірої речовини, які він носив у своєму черепі, добре служили йому в класі. Він закінчив навчання найкращим учнем свого класу, і йому була надана честь виголосити прощальну промову на випускних урочистостях школи Монтесано у 1932 році.

Вступивши до університету штату Вашингтон, Боббі поставив собі за мету стати рульовим. Як і все інше, до чого примірявся, він мусив боротися не на життя, а на смерть, щоб отримати місце на кормі одного з човнів Ела Ульбріксона. Але щойно він опинився на цьому місці, його завзятість швидко завоювала прихильність тренера. Як і всі інші на човновій станції, Ульбріксон незабаром відкрив, що Мок, схоже, не зовсім добре і комфортно почувався на місці рульового лише в одному випадку — коли його човен лідирував. Щойно він бачив інший човен попереду, щойно в нього був об’єкт для подолання чи перемоги, хлопець запалювався. До 1935 року Мок орудував мегафоном у юніорському човні, який конкурував із Джо та іншими другокурсниками за статус першої університетської команди того сезону. Він не був популярним вибором.

Мок витіснив хлопця, якого його товариші по команді дуже шанували і з яким веслували протягом двох років, та вони спочатку відмовлялися виказувати Моку повагу, від якої цілковито залежить рульовий. Це просто підштовхнуло Мока сильніше ганяти їх. «Це був важкий рік. Я не подобався їм узагалі, — казав він пізніше. — Я вимагав, щоб вони веслували краще і заробив собі багато ворогів». Мок ганяв тих хлопців, як Саймон Легрі із «Хатини дядька Тома» батогом. Мав глибокий баритон, досить несподіваний для такого невеликого чоловіка, і використовував його для хорошого ефекту, волаючи команди з абсолютною владністю. Але він був також досить обережним, щоб знати, коли пом’якшити ставлення до екіпажа, коли підлестити їм, коли умовляти їх, а коли й пожартувати з ними. Поволі хлопець завоював серця своїх нових товаришів по команді.

Суть полягала в тому, що Боббі Мок був розумним і знав, як використовувати свій розум. У дійсності, до кінця сезону 1936 року він отримав свій власний ключ «Фі Бета Каппа» і міг крутити його на пальці, точнісінько, як Ел Ульбріксон.

Наприкінці лютого, перебираючи кандидатури хлопців, Ульбріксон почав надавати більшого значення тому, які човни він називав номер 1, номер 2 і номер 3. Джо змістився з номера 1 у 2-й човен. 20 лютого, веслуючи надсадно в сильний снігопад і на стійкому східному вітрі, номер 2 і номер 1 прийшли до фінішу майже нарівні. Надії Джо ожили. Але тиждень по тому Ульбріксон перемістив його ще нижче — у 3-й човен.

Погода продовжувала лютувати. Здебільшого хлопці веслували, незважаючи на її примхи. Мороз, дощ, мокрий сніг, крижану крупу і снігопади вони просто ігнорували. Але бували дні, коли вітер рвав поверхню озера Вашингтон так сильно, що ніхто не зміг би веслувати на ньому, не наражаючись на затоплення. Не дивлячись на погоду, результати випробувань на час, які показували кращі човни, були все ще хороші, але вони не покращувались так швидко, як Ульбріксон сподівався на цьому етапі сезону. Він ще не знайшов човна, який би легко перемагав інші. І через усі ці тренування в холодну погоду упереміж із днями, коли хлопці не могли веслувати взагалі, їх бойовий дух почав підупадати. «Занадто багато скигліїв», — надряпав Ульбріксон у журналі 29 лютого.

Одного особливо бурхливого дня на початку березня, коли хлопці похмуро тинялись по човновій станції, Джордж Покок постукав Джо по плечу та попросив його піднятись на горище. Він мав кілька думок, якими хотів би поділитися з хлопцем. У майстерні Покок схилився над одним боком нового човна і почав лакувати перевернутий корпус. Джо витягнув козли з іншого боку корпусу й сів на них, обличчям до чоловіка.

Покок почав із того, що спостерігав за веслуванням Джо вже деякий час, і що хлопець був прекрасним гребцем. Він помітив кілька технічних недоліків — що Джо згинає руки в ліктях трохи зарано на гребку і не захоплює воду так чисто, як міг би, якщо б його руки рухались із тією ж швидкістю, що й вода під човном. Але це було не те, про що він хотів поговорити.

Він сказав Джо, що були моменти, коли він, здавалося, думав, що був єдиним хлопцем у човні, так наче тільки від нього самого залежало довести човен до фінішної лінії. Коли людина веслує таким чином, сказав Покок, вона вимушена атакувати воду, замість того щоб співпрацювати з нею, і що гірше, вона обмежує можливості команди допомогти їй гребти.

Він порадив, щоб Джо думав про хороші перегони як про симфонію, а про себе як про лише одного музиканта в оркестрі. Якщо одна людина в оркестрі грає фальшиво або в іншому темпі, уся п’єса, природно, буде зруйнована. Точно так само це відбувається у веслуванні. Більшу вагу має не те, як потужно людина веслує, а наскільки добре все, що вона робить у човні, гармонізує з тим, що роблять інші її товариші по команді. І весляр не зможе гармонізувати свої дії з членами екіпажа, якщо він не відкриє своє серце до них. Він має піклуватися про свою команду. Не просто веслуванню, а саме своїм товаришам по команді він має присвятити себе, навіть якщо це означає вразити свої власні почуття.

Покок спинився і поглянув на Джо: «Якщо тобі не подобається якийсь хлопець у човні, Джо, ти маєш навчитися вподобати його. Для тебе мусить важити, чи він виграє перегони, а не лише те, чи ти це зробиш».

Він сказав Джо бути обережним, щоб не прогавити свій шанс. Покок нагадав йому, що він уже навчився веслувати попри біль, попри виснаження, попри внутрішній голос, який казав йому, що це неможливо. Це означало, що він мав можливість робити речі, на які більшість людей ніколи не матимуть шансу. Покок підійшов до висновку із зауваженням, яке юнак ніколи не забуде: «Джо, коли ти дійсно почнеш довіряти тим іншим хлопцям, ти відчуєш, що всередині тебе запрацює сила, яка іде далеко за межі всього, що ти будь-коли собі уявляв. Іноді ти почуватимешся так, наче обігнув на веслах усю планету і веслуєш серед зірок».

Наступного дня була неділя, і як кожних вихідних протягом багатьох тижнів, Джо взяв Джойс і поїхав на ділянку на озері Вашингтон, де його батько будував свій новий будинок. Цокольна частина була майже завершена, а зведення другого поверху йшло повним ходом, тож Гаррі з дітьми переїхали до будинку. Це було більше схоже на печеру, ніж на домівку, з одними великими вхідними дверима в гаражному стилі і лише одним невеликим вікном із видом на озеро. Але Гаррі притягнув дров’яну піч, і принаймні всередині було тепло й сухо.

Джо з батьком провели ранок, переносячи пиломатеріали від дороги вниз на будівництво під проливним дощем, а потім піднімали їх до рівня, що мав стати основним поверхом будинку. Джойс розважала дітей усередині, граючи в карти і готуючи помадку та какао на дров’яній печі. Молода пара непокоїлася про всіх чотирьох дітей, адже ті все ще важко переживали втрату своєї матері. Поки Гаррі працював над будинком цілими днями, вони не отримували багато уваги. Їм нерідко ввижалися жахи, Роуз і Поллі часто плакали, коли їх залишали наодинці, і хоча всі діти ходили до школи, їхні оцінки погіршились. Джо обіцяв їм по 10 центів за кожну оцінку «А», яку вони принесуть додому. Тепер Джойс намагалась думати про материнські речі, які вона могла би для них зробити.

Грати роль матері для дітей Тули було легко і природно для Джойс майже у всіх відношеннях. Вона бачила приголомшених горем дітей, які так відчайдушно потребували матері, і всі інстинкти в ній спонукали приголубити їх своїми руками та леліяти їх. Саме це вона зробила з першого разу, коли побачила їх після смерті Тули. Обурення і гнів, які все ще відчувала до Тули, вона замкнула глибоко всередині своєї душі, безпечно поза полем зору дітей. Проте їй було важче зрозуміти, що робити й що відчувати по відношенню до батька Джо. Як на сторонній погляд, вони досить добре ладнали між собою. Гаррі ставився до неї приязно, навіть тепло, і вона намагалась відповідати взаємністю. Але всередині Джойс ще кипіла. Вона не могла ні забути, ні пробачити Гаррі його нездатність захистити Джо протягом усіх тих років, його слабкість і те, що дозволив Тулі відштовхнути Джо вбік, так ніби він був нічим більшим, ніж бродяча собака. І що довше вона роздумувала над цим, то більше сердилася.

До кінця того дня Джо з батьком перенесли всі пиломатеріали в належне місце, і оскільки пустився ще сильніший дощ, Гаррі пішов у будинок. Джо крикнув йому навздогін: «Я скоро зайду, тату», і вийшов на причал будинку Фреда по сусідству, дивлячись, як здіймалися сіро-білі складки озера, та розмірковуючи про найближче майбутнє.

Фінішна лінія регати Тихоокеанського узбережжя у квітні була за півтора кілометра звідси через озеро. Чи буде він в університетському човні, коли той пропливатиме повз цей причал? Він припускав, що, ймовірно, не буде. Пориви вітру ляскали його, дощова вода заливала обличчя. Він не зважав. Він дивився на воду, розмірковуючи над тим, що Покок повідав йому напередодні, пропускаючи слова суднобудівника через своє серце.

Для Джо, який останні 6 років уперто торував свій шлях у світ, який викував свою особистість, опираючись на стоїчну самодостатність, не було нічого страшнішого, ніж дозволити собі залежати від інших. Люди зраджують. Люди кидають близьких напризволяще. Залежати від людей, довіряти їм — ось що завдає болю. Але довіра, здавалося, була в центрі всього, про що просив Покок. Гармонізуй свої дії з іншими товаришами, сказав Покок. Була свого роду абсолютна істина в цьому, щось, із чим він потребував дійти згоди своїм єством.

Він довго стояв на причалі, дивлячись на озеро, не звертаючи уваги на дощ. Думки складались самі собою, з’єднувались з іншими думками і налаштовувались разом по-новому. Гармонія була чимось, що він розумів як музикант. Він і Гаррі Секор орудували разом, пантруючи на гігантського лосося на річці Дандженесс. Він спостерігав і дивувався, як коні Чарлі МакДональда Фріц і Дік, присідаючи і злагоджено тягнучи величезні тополі, так ніби це були сірники, працювали в унісон, як єдина істота. Чарлі сказав йому, що вони тягтимуть, поки не порветься збруя або не розірвуться їхні серця. На прямовисних скелях Гранд-Кулі Джо і чоловіки, з якими він працював, оберігали один одного, ухиляючись від каменів, що падали згори. Вечорами та у вихідні дні він, Джонні Уайт і Чак Дей бродили по Бі-Стріт разом у пошуках пригод, замість того щоб демонструвати свою вищість один над одним.

Джо повернувся й подивився через завісу дощу на будинок, що зводив його батько. Прямо за будинком вантажний потяг незграбно гуркотів по коліях, якими курсуватиме оглядовий потяг під час перегонів із Каліфорнією. Всередині діти, Джойс і його батько — усі зібрались під одним дахом, сидячи зараз перед палаючою пічкою, і чекали, поки він зайде з-під дощу. І поки Джо стояв під зливою, його почуття зрушилися, вони завирували, як ноти на нотному стані, складаючись у нові мелодії.

Він повернувся до теплої печери, збудованої його батьком, насухо витер волосся рушником, витягнув своє банджо і поставив стілець перед дров’яною піччю. Зібравши дітей довкола себе, Джо почав ретельно налаштовувати банджо, підкручуючи кілки й пощипуючи сталеві струни. Потім відкашлявся, сяйнув великою білою усмішкою і почав співати. Один за другим приєдналися діти, Джойс і Гаррі.

До 19 березня Ел Ульбріксон зрозумів, що він нарешті знайшов свій найкращий вибір для олімпійської команди. Він, як і раніше, був відмічений на його дошці як 2-й човен, але ці хлопці вже починали неухильно демонструвати свою перевагу над 1-м човном, і Ульбріксон тихенько відбирав своїх остаточних кандидатів у цей екіпаж.

На носі човна в нього був Роджер Морріс. На місці номер 2 — Чак Дей. На місці номер 3 був один із першокурсників Тома Боллеса попереднього року Горді Адам, хлопець з молочної ферми на річці Нуксак біля канадського кордону. Горді ходив до сільської школи, будівля якої складалась із двох класних кімнат, а в старших класах — до школи Маунт Бейкер у маленькому містечку Демінг. Потім він провів 5 тяжких місяців, працюючи на вилові лосося в Беринговому морі на Алясці, щоб зібрати достатньо грошей для вступу в університет. Він був тихим парубком. Таким тихим, що в минулорічних перегонах проти Каліфорнії гріб цілі 3 кілометри з розсіченим до кістки великим пальцем і згодом ніколи про це не казав нікому. На честь цього Роял Брогем тепер почав називати його Горді Адам «Відважний».

На місце номер 4 Ульбріксон посадив гнучкого, красивого Джонні Уайта. Високий, стрункий Обрубок МакМіллін був на місці під номером 5. Коротун Хант — на місці номер 6. На місці номер 7 фігурував ще один із торішніх першокурсників Тома Боллеса Мертон Хетч. Позицію загребного займав 4-й член минулорічної команди новачків — юнак із непроникним обличчям Дон Х’юм.

Ульбріксон здійснив незвичайний крок, поставивши 19-річного студента-другокурсника на критично важливе місце загребного, але Х’юм настільки сенсаційно проявив себе на 1-му курсі, що багато хто вже пророкував йому славу найкращого загребного університету Вашингтона з того часу, коли сам Ульбріксон веслував на цій позиції, а може, навіть і перевершуючи талант свого тренера. Він був родом із Анакортеса, на той час брудного лісозаготівельного й рибоконсервного портового містечка у 80 кілометрах на північ від Сіетла. У середній школі він був неперевершеним універсальним спортсменом — зіркою футболу, баскетболу і легкої атлетики, та ще й найкращим учнем. Також хлопець був досвідченим піаністом, відданим шанувальником Фетса Уоллера, здатним зіграти все від свінгових мелодій до Мендельсона. Сідаючи за фортепіано, він завжди збирав натовп слухачів. Під час фінансової кризи його батько втратив роботу на целюлозному заводі та переїхав у Олімпію в пошуках роботи. Дон залишився в Анакортесі, де мешкав у друзів родини і де, зрештою, знайшов роботу на лісопилці.

Прогулюючись гальковим пляжем на каналі між Анакортесом і островом Гуемес одного дня, він наткнувся на покинуту стару 4-метрову гребну шлюпку із клінкеру. Хлопець відремонтував її, спустив на воду і відкрив для себе, що йому подобається веслувати. Причому подобається значно більше ніж усе, чим він коли-небудь займався. Цілий рік після закінчення школи він веслував як одержимий — у туманні дні вперед і назад по каналу та в сонячні дні довгими запливами поміж островів Сан-Хуан. Коли робота на лісопилці скінчилась, він вирішив приєднатися до своїх батьків у Олімпії і поплив туди на човні, веслуючи всю дорогу. То була 6-денна подорож на відстань майже 160 кілометрів. Тієї осені він переїхав до Сіетла, де вступив до університету на факультет геології і відразу помчав прямо на човнову станцію, де Том Боллес і Ел Ульбріксон швидко зметикували, що мають у руках виняткового спортсмена.

Веслування Х’юма було таке плавне, як шовк, і таке точне, як механічна розміреність метронома. Він, здавалося, володів уродженим, глибинним відчуттям ритму. Більше того, його майстерність у володінні веслом, його незмінна надійність та непорушна впевненість у собі були такими очевидними, що кожен хлопець у човні міг одразу відчути їх і легко синхронізувати свої рухи з Х’юмом, незалежно від погодних умов на воді чи перебігу перегонів. Він був ключовим членом команди.

На кормі зоряного човна Ульбріксона, з мегафоном у руках, неминуче влаштувався Боббі Мок.

Джо був у 3-му човні. І виглядало на те, що він там і залишатиметься. До цих пір він навіть не потрапив у потенційний юніорський човен, а отже, імовірно, хлопець не веслуватиме в перегонах з Каліфорнією чи деінде. Але згодом, 21 березня, Джо зайшов на човнову станцію і знайшов своє ім’я на дошці на місці номер 7 у човні номер 2, про який усі говорили як про найкращий вибір для основної університетської команди. Він не міг у це повірити. Юнак не знав, чи Покок поговорив з Ульбріксоном, чи Мертон Хетч просто зіпсував справу якимось приголомшливим чином, чи, зрештою, Ульбріксону потрібен був хтось ще під номером 7 на один день. Незалежно від причини, це був його шанс.

Джо знав, що мав зробити, і як виявилось, зробив це напрочуд легко. З тієї миті, коли ступив на човнову станцію того дня, він відчув себе як удома. Йому подобались ці хлопці. Він не знав Горді Адама і Дона Х’юма надто добре, але обидва визнали за потрібне привітати його на борту. Його найстарший, найнадійніший друг на човновій станції — Роджер Морріс, сидячи попереду на носі, помахав йому і закричав на весь човен: «Гей, Джо, я бачу, ти, нарешті, знайшов правильний човен!» Його приятелі з Гранд-Кулі Чак Дей і Джонні Уайт також пожвавились, сидячи в передній частині човна. Коли він прив’язав свої черевики до упорів для ніг і став шнурувати їх, Обрубок МакМіллін сказав із сяючим обличчям: «Ого, цей човен тепер літатиме, хлопці». Коротун Хант поплескав його по плечу і прошепотів: «Я за твоєю спиною, Джо».

Джо веслував того дня так, як ніколи не був у змозі раніше — так, як порадив йому веслувати Покок, повністю віддаючи себе зусиллям екіпажа, веслував так, ніби він був продовженням гребця перед ним і гребця за ним, бездоганно повторюючи гребки Х’юма, передаючи ритм назад до Коротуна за ним у єдиному безперервному плині м’язів і дерева. Джо відчував це як метаморфозу, так ніби якась магія зійшла на нього. Найближчим до цього захоплюючого почуття на його пам’яті був вечір на 1-му курсі, коли він опинився на озері Юніон із вогнями Сіетла, що мерехтіли на воді, і коли водночас із товаришами по команді він видихав білі струмені пари в темне, холодне повітря. Тепер, вилізши в сутінках із човна, він зрозумів, що перетворення було не таке значне, що він лише намагався зробити те, що порадив Покок, а ще був гурт саме тих хлопців, із якими він міг це зробити. Він просто довіряв їм. Зрештою, це було отак просто. Ульбріксон записав у журналі: «Поміняв Ранца і Хетча, і це значно допомогло».

Згодом виявилося, що це було значно недооціненим твердженням, адже ця заміна стала останньою, яку Ульбріксон здійснив. За кілька днів човен почав літати — точно так, як сказав Обрубок МакМіллін.

22 березня він ішов попереду всіх інших човнів від старту до фінішу. 23 березня цей човен переміг на дивовижні 7 довжин в одних перегонах і на вагомі 3 чи 4 довжини в других. Уранці 27 березня, у сильну заметіль пізньої весни, він прийшов на 3 довжини попереду. Того дня, веслуючи спринт на 2 кілометри, Дон Х’юм задав частоту ходу на рівні безжальних 40 гребків на хвилину, хлопці слідували за ним бездоганно, і човен промчав через фінішну лінію, знову далеко відірвавшись від інших. 28 березня, коли все ще падав невеликий сніг, Ульбріксон офіційно підняв цей човен до статусу основної університетської команди. Він утримався від оголошення цього в пресі ще протягом кількох днів, але тренер уже ухвалив найвагоміше рішення всієї своєї кар’єри. Це був екіпаж, із яким він намагатиметься потрапити на Олімпійські ігри в Берліні.

Того дня Джордж Покок особисто охрестив новий човен, у якому хлопці веслуватимуть на відбіркових змаганнях. Коли Джо і його екіпаж підняли човен у повітря, Покок вилив банку таємничої рідини на його ніс і промовив: «Я нарікаю цей човен «Husky Clipper». Хай він досягне успіху на всіх водах, де ширятиме. Особливо в Берліні». Хлопці почали зносити човен униз по рампі до води. Деякі з них шмигали носами, намагаючись розпізнати дивний запах рідини на носі. Покок тихо підхихикував. «Сік квашеної капусти. Щоб призвичаювався до Німеччини», — усміхнувся він.

Ульбріксон призначив на 4 квітня заключне випробування на час на дистанцію 4.8 кілометра, перш ніж офіційно оголосити склад основної університетської команди на регату Тихоокеанського узбережжя. Пройшовши дві третини дистанції, Боббі Мок підняв частоту до 32 гребків. Далі човен ішов у цьому ритмі. Рекорд на цій дистанції, встановлений командою Вашингтона в регаті 1934 року, що Джо спостерігав з порома, був 16 хвилин 33.4 секунди. Тепер хлопці фінішували з результатом 16 хвилин 20 секунд. Вони зробили це, сидячи наприкінці перегонів прямо, не згинаючи спини, дихаючи легко і прекрасно почуваючись. Щоразу, коли разом сідали в «Husky Clipper», вони, здавалось, веслували все краще й краще.

Була дуже проста причина для того, що відбувалося. Хлопці в «Кліпері» були відсіяні жорсткою конкуренцією, у якій виділявся їхній загальний характер: усі вони були досвідченими, усі вони були жорсткими й відчайдушно цілеспрямованими, але також усі вони мали добре серце.

Кожен із них мав скромне походження або пізнав негаразди важких часів, у які вони зростали.

Кожен із них у свій власний спосіб дізнався, що нічого не дається в житті задарма, що при всій їхній міці, доладній зовнішності й молодості, у світі існували вищі за них сили. Виклики, з якими вони зіткнулися разом, навчили їх смирення — необхідності підпорядковувати свої власні «я» інтересам екіпажа загалом. І смиренність була тими дверима, через які вони разом могли зайти і почати робити те, що не могли здійснити раніше.

Але перед олімпійськими відбірковими змаганнями в Принстоні Ел Ульбріксон мав зіткнутися з іншою бентежною низкою викликів. Найпершим із них була регата Тихоокеанського узбережжя з командою Каліфорнії на озері Вашингтон. Перемігши у всіх 3-х категоріях перегонів у ній, зрозумів Ульбріксон, він зможе дуже просто переконати мешканців Сіетла знову профінансувати поїздку всіх 3-х човнів у Поукіпзі на національний чемпіонат у червні. Тоді — у разі виграшу чи поразки — він повезе основну університетську команду в Принстон у липні. Перемога там означатиме поїздку до Берліна, ще одні чи двоє кваліфікаційних перегонів і, нарешті, перегони проти найкращих команд світу в боротьбі за золоту медаль. Це була висока планка, але щоразу, коли Ел Ульбріксон спостерігав, як його новий університетський екіпаж борознить воду, його впевненість у тому, що він може дотягнутись до неї, зростала.

У Берклі Кай Ебрайт, якщо вже на те пішло, можливо, був навіть більш упевненим, ніж Ел Ульбріксон, і в результатах майбутньої регати в Сіетлі, і у своїх олімпійських перспективах. Він майже напевно читав про час 16 хвилин 20 секунд на дистанції 4.8 кілометра, з яким фінішувала у випробуваннях університетська команда Ульбріксона, але ця новина не могла його збентежити. Його хлопці вже показали приголомшливий час на цій дистанції 15 хвилин 34 секунди на лимані. Човен плив за течією, але, тим не менш, різниця була майже на хвилину. 8 квітня він влаштував ще одне випробування на час у стоячій воді. Його університетська команда прийшла з результатом 16 хвилин 15 секунд, усе ще на 5 секунд швидше, ніж екіпаж Ульбріксона. Застерігаючи себе від самозаспокоєння, Ебрайт дозволив собі, коли його команда досягла причалу, лише грубувате: «Ви виглядали досить непогано для різноманітності». Суть справи, однак, була в тому, що Ебрайт мав усі підстави почуватися добре щодо того, як складалася ситуація у 1936 році, і не бачив нічого такого в новинах, які надходили із Сіетла, що могло би змінити його думку.

Він нічим не ризикував. У дійсності, він кидав усі наявні сили на те, щоб почати олімпійський рік побиттям команди Вашингтона в Сіетлі. Він почав сезон із того, що написав імена кожного зі своїх веслярів на клаптиках паперу — чемпіонів Поукіпзі разом з усіма іншими другокурсниками, юніорами та старшими кандидатами, і закинув їх у капелюх. Потім він витягав імена один за одним, визначаючи початкові склади човнів. Справа в тому, що жоден із його хлопців не міг розраховувати на минулі заслуги, щоб отримати місце в університетському човні. Кожен із них мусив вибороти це право знову від самого початку.

З тих пір справи складалися прекрасно. Безкінечне сонце Каліфорнії дозволило йому тренувати своїх хлопців у його власному темпі, завершуючи серією запливів на лимані на дистанцію 4.8 кілометра, що привело їх у пік форми. Коли він спробував їх на короткій дистанції, вони веслували так само добре. Враховуючи це, а також перемоги над Вашингтоном у перегонах як у Поукіпзі, так і в Лонг-Біч минулого літа, він вважав, що перебуває в хорошій позиції для виграшу на довших дистанціях у Вашингтоні й Поукіпзі та для подальшого просування до домінування на коротших дистанціях в олімпійських відбіркових змаганнях та в Берліні.

В останні кілька тижнів він воскресив традицію, започатковану ним перед важливими перегонами з часів його олімпійського тріумфу в 1932 році — тренувальне харчування університетської команди. Будь-хто з хлопців, що були кандидатами у перші два університетські екіпажі, мали шанс посидіти з товаришами по команді за безплатною вечерею в ресторані будівлі «Стівенс Юніон» у студмістечку Берклі. Зважаючи на важкі часи, він вводив для своїх хлопців потужний стимул боротись за місце в одному з цих човнів. Це також давало Ебрайту можливість контролювати поживність їжі, яку споживали його хлопці. Режим тренувального харчування був щедрий, зокрема багатий на білки та кальцій. У більшості випадків він включав великий соковитий стейк та стільки молока, скільки хлопець міг випити.

У Сіетлі не було ніякого бюджету для тренувального харчування. Але Ел Ульбріксон так само, як і Ебрайт, був стурбованим тим, щоб його хлопці добре харчувалися під час сезону перегонів. Рецепт Ульбріксона був значно менш приємним, ніж стейк. Кожного дня хлопці команди Вашингтона мусили спочатку давитися склянкою розчину рожевого кальцію, що мав смак крейди, а потім випивати склянку шипучого желатину «Нокс». Желатин іноді поводився підступно, залежно від того, як і коли його розчиняли. Юнак мав швидко проштовхнути його вниз по стравоходу, перш ніж він починав застигати, інакше той міг спробувати повернутися назад. У тому ж році, після прочитання статті про режим харчування Ульбріксона і споглядаючи успіхи його хлопців, тренер коней на ім’я Том Сміт подався на пошуки сіна з високим умістом кальцію для скакового коня на ім’я Галета.

Кай Ебрайт і його хлопці приїхали до Сіетла в кінці дня у вівторок, 14 квітня, і оселилися в готелі «Едмонд Міні». Раніше того ж дня Ульбріксон вивів своїх хлопців на таку бурхливу воду, на якій вони не веслували з того дня у 1932 році, коли Каліфорнія перемогла Вашингтон на 18 довжин, а Вашингтон насилу дістався до фінішної лінії і заледве не потонув.

Але коли хлопці Каліфорнії з’явилися на Косі Монтлейк у середу зранку, сонце сяяло на повну силу, і вода була гладка, як скло. Несучи свої човни вниз рампою до води, національні чемпіони хлопці Каліфорнії мали загрозливий вигляд. Журналісти Сіетла дивувалися з їхніх забронзовілих на сонці тіл, що вигідно вирізнялись на фоні блідих хлопців Вашингтона. І якщо будь-хто з репортерів, які зібралися на рампі того дня, ще плекав певні сумніви, що Кай Ебрайт сприймає загрозу Вашингтона серйозно, вони були розвіяні вщент. Ебрайт сам швидко повісив на шию мегафон, заліз на сидіння рульового його основного університетського човна «Каліфорнійський кліпер» і почав гаркати команди, виводячи човен на 13-кілометрове тренування далеко вздовж озера Вашингтон, подалі від очей тренерського штабу Вашингтона.

Протягом наступних двох днів ні Ульбріксон, ні Ебрайт не влаштовували випробувань на час, або якщо навіть і влаштовували, то тримали результати при собі. Обидва тренери продовжили видавати звичайні похмурі прогнози шансів їхніх хлопців. Ебрайт, позіхаючи, сказав, що його університетська команда не має про що писати додому. «Звичайні хороші середнячки», — назвав він їх. Ульбріксон зобразив глибший рівень безнадії, назвавши «Медведів» явними фаворитами, перш ніж пожуритися: «Нам цього року завадила негода». А потім він просто збрехав: «Хлопці нічим не вирізняються».

Субота, 18 квітня, була прекрасним днем для перегляду веслувальних перегонів, але важким днем для веслування. Небо було бездоганно блакитне. Температура обіцяла піднятись вище за 20 градусів до старту перегонів. Пополудні стійкий потік теплого повітря з півдня скуйовдив синю поверхню озера Вашингтон. Із такою погодою регата обіцяла привабити натовп людей до пляжів у північній частині озера.

Джо придумав схему отримання прибутку від перебування цих юрб по сусідству з новим будинком батька. Вони купили 45 кілограмів неочищеного арахісу у двох мішках. Усю ніч перед змаганням Джойс, Гаррі, Роуз, Майк, Поллі й Гаррі-молодший не спали, пересипаючи арахіс у паперові мішечки, плануючи продавати їх уболівальникам перегонів. Тепер вони мали сотні мішечків для виносної торгівлі, і щойно пополудні почали з’являтися люди, Джойс і діти віялом розійшлися уздовж пляжів, розносячи арахіс по 10 центів за мішечок.

Як і в 1934 році, о 13:00 пором — цьогоріч теплохід «Чіппева» — відплив від Океанографічного причалу університету Вашингтона, під зав’язку заповнений студентами й університетським маршируючим оркестром. «Чіппева» був елегантно оснащений як для порому. Багато з його пасажирів, насправді, казали, що сідаючи на нього, почувалися так, ніби заходять на північноатлантичний лайнер, із панелями із філіппінського червоного дерева у всіх основних каютах, чоловічою курильною кімнатою, дамською вітальнею, камбузом із повним комплексом обслуговування, м’якими сидіннями, оббитими червоною шкірою, і заскленим оглядовим салоном спереду. Його часто фрахтували для спеціальних круїзів при місячному світлі, під час яких продумана система гучномовців транслювала живу музику з оглядового салону по всьому судну. Оркестр Вашингтона зайняв позицію в салоні, ввімкнув мікрофони і почав грати танцювальну музику. Як і 2 роки тому, юнаки в широких штанях і сорочках, без піджаків, та дівчата в літніх сукнях з оборками танцювали в салоні і на палубах.

Коли «Чіппева» попрямував на північ уздовж озера до фінішної лінії на пляжі Шерідан, крейсер Військово-морського флоту і майже 4 сотні інших суден, несучи на реях пурпурові й золоті вимпели, приєдналися до нього. Тепер вітер із півдня значно посилився. Чорний дим і біла пара, що вилися з труб великих суден, жваво спрямувалися на північ, і білі баранці почали танцювати по північній частині озера, де вітер гнав воду до берега.

О 14:15 оглядовий потяг рушив зі станції «Університет» і попрямував до 125-ї Стріт на старт 3.2-кілометрових перегонів першокурсників. На той момент уздовж дистанції змагань зібрався найбільший натовп, який будь-коли був свідком веслувальних перегонів на Північному Заході.

Том Боллес у катері плив слідом за своїми першокурсниками до стартової лінії. Він знову вважав, що має купу талантів у своєму човні, але, як завжди, у випадку тренерів новачків, не мав надійного способу оцінити справжні можливості хлопців, доки не бачив, як вони веслують у перегонах проти основного конкурента.

Вони не розчарували. Коли перегони першокурсників стартували рівно о 15:00, здавалося, неначе це буде змагання впритул. Каліфорнія вискочила в лідери, але умови веслування були жорсткі. Хвилі тепер неслися поперек курсу перегонів, постійно загрожуючи скинути човни з кіля. Було по-зрадницьки легко не зловити нічого, окрім повітря між хвилями, або занурити весло занадто глибоко в хвилю і зловити краба. На позначці 400 метрів весляр на місці номер 7 човна Каліфорнії зробив саме це, і всі 4 весла з правого борту майже зупинились, поки відновили ритм. Коли вони знову рушили, весляр номер 3 зловив ще одного краба. Тим часом Вашингтон швидко захопив істотне лідерство, а потім і закріпив його. Коли вони перетнули фінішну лінію на 4 з половиною довжини попереду, їхній офіційний час був зареєстрований як 10 хвилин 11.2 секунди. Це затьмарило би попередній рекорд 11 хвилин 24.8 секунди, встановлений Джо і його товаришами по команді першокурсників у 1934 році, більше ніж на хвилину. Але 4 інші, неофіційні хронометристи повідомили більш резонний час 10 хвилин 42 секунди, і результат переглянули. Попри все, це був новий рекорд на цій дистанції з великим відривом, і Том Боллес залишився непереможеним на озері Вашингтон. Ще до завершення дня університети Східного узбережжя, зокрема Гарвард, узяли це до відома. У Вашингтоні Боллес лишатиметься лічені дні.

Перегони юніорських екіпажів почалися о 15:45 і фактично завершились ще за 100 метрів до фінішу. Четверо хлопців у човні Вашингтона були ветеранами екіпажа другокурсників, до якого рік тому належав Джо: Бад Шахт, Джордж Лунд, Делос Шох і Чак Хартман. Це були юнаки, котрі знали, як веслувати в бурхливій воді і як перемогти. Вони легко вийшли в лідери на початку, посилювали свою перевагу на кожному півкілометровому буї і перетнули фінішну лінію майже на 6 довжин попереду Каліфорнії. Їхній час 16 хвилин 14.2 секунди побив рекорд, установлений Каліфорнією, майже на цілу хвилину.

На причалі будинку Фреда Ранца сиділи Гаррі, його діти і Джойс, їли арахіс і кидали шкаралупки в озеро. Продажі того ранку розчарували. Вони тепер дуже довго їстимуть арахіс. Гаррі подивився на озеро в напрямку Сенд Пойнту через бінокль. Радіо «Філко» в будинку — розкіш, яку він купив уживаною при нагоді — весь час було ввімкнене, так що вони почують, як «Ен-Бі-Сі» на радіостанції «KOMO» транслюватиме перегони основних університетських команд, щойно вони почнуться.

Джойс гойдала ногами, сидячи на краю причалу. У північній частині озера срібний літак кружляв у районі фінішу. Дівчина дивилася вниз, у воду, на шкаралупки арахісу, що пропливали повз. Їй було неспокійно.

Рано-вранці того дня вона стригла волосся Джо, який сидів на стільці у своїй маленькій кімнаті в Юнацькій християнській асоціації, з рушником на шиї, прикріпленим прищіпкою. Це був ритуал, який Джойс виконувала раз на місяць, і вона завжди з нетерпінням чекала на нього. Це давало їй шанс бути поруч із Джо, спілкуватися з ним наодинці, далеко від очей і вух інших, і це завжди, здавалося, радувало Джо, розслабляло його.

Проте того ранку, поки вона методично працювала, розчісуючи його біле волосся, обережно приміряючись на око, використовуючи гребінець як мірку для різання, і відтинаючи волосся потрібної довжини, щоб зробити їжачок, який йому подобався, Джо не сиділося на місці. Нарешті вона запитала його, у чому справа. Він вагався, добирав слова, але коли вона згадувала пізніше, суть полягала в тому, що було дещо особливе в цих перегонах, у цьому човні. Він не міг пояснити цього. Він просто знав, що не хоче допустити, щоб цей гурт хлопців зазнав поразки.

О 16:15, щойно два університетські екіпажі підпливли до стартової лінії, «Ен-Бі-Сі» вийшла в ефір із передстартовим репортажем, транслюючи його на увесь простір від узбережжя до узбережжя. Попутний вітер і далі посилювався, ріжучи хвилі по всій протяжності озера, громадячи більш бурхливу воду в силу-силенну білих пінних гребенів у його північній частині. До цього моменту всі 4 човни фінішували зі значним випередженням попередніх рекордів, навіть ті, що програли. Довгі, прямі тіла веслярів ловили вітер, діючи, по суті, як вітрила, прискорюючи човни на дистанції перегонів. Тепер було зрозуміло, що за відсутності непередбачуваних катастроф хтось збирався встановити новий рекорд основних університетських команд також.

На стартовій лінії «Husky Clipper» підстрибував на хвилях. Роджер Морріс і Горді Адам попереду з усіх сил намагалися тримати ніс човна у напрямку півночі під невпинними поштовхами хвиль у корму. Боббі Мок підняв руку, сигналізуючи, що його екіпаж готовий веслувати. Рульовий у човні Каліфорнії Томмі Максвелл зробив те саме.

У тренерських катерах на холостому ходу позаду човнів Ел Ульбріксон і Кай Ебрайт явно нервували. Справа в тому, що жоден із них зовсім не знав, із чим вони стикнуться в іншому човні. Обидва тренери мали відмінні екіпажі та знали це, але ні один не був цілковито впевнений щодо екіпажа суперника. Хлопці в човні Каліфорнії важили загалом 706 кілограмів, а хлопці в човні Вашингтона — 708 кілограмів, усього на 2 кілограми більше. Обидві команди мали тямущих рульових і потужних, досвідчених веслярів. Обидва судна були гоночними човнами, збудованими за останнім словом техніки — човнами Покока, найновішими і найкращими, обшитими гладкими кедровими листами, «Husky Clipper» і «Каліфорнійський кліпер». Обидва човни були 19 метрів завдовжки і важили практично однаково, можливо, з різницею до кілограма. Обидва відзначались відполірованою кедровою обшивкою 4 міліметри завтовшки. Обидва мали елегантні жовті кедрові борти, ясеневі каркаси, планшири із сітхінської ялини, настили з шовку, просоченого лаком, на носі і кормі. А найголовніше, обидва мали товарний знак Покока — вигин, невелику кривизну, що давала їм стиснення, пружності і жвавості у воді. Тут складно було вгледіти явну перевагу. Вона просто зводилась до майстерного веслування і сили волі.

Коли стартер викрикнув: «Веслуй!», обидва човни понеслися стрілою, як гарячкові скакові коні, котрих дуже довго тримали в стартових воротах. Обидва екіпажі почали веслування жорстко і у високому ритмі 35 чи 36 гребків. У човні Каліфорнії великий загребний Юджин Беркенкамп, котрий підкосив Вашингтон у Поукіпзі і Лонг-Біч минулого року, швидко вивів свою команду вперед із незначним випередженням. На 1-му кілометрі дистанції два екіпажі веслували ніс у ніс, обидва несамовито борсаючись на неспокійній воді. У човні Вашингтона Дон Х’юм підганяв частоту ходу до ритму Беркенкампа, але спроби веслувати нарівні з ним не досягли успіху.

Тоді Боббі Мок ввів у дію свої півтора кілограма мізків. Він зробив дещо нелогічне, але розумне — те, що було явно важко здійснити, але, як він знав, було правильно. Маючи прямо перед собою суперника, що веслував у ритмі близько 35 гребків і все ще лідирував у перегонах, він сказав Х’юмові сповільнити відлік гребків. Х’юм скинув частоту до 29 гребків.

Майже відразу ж хлопці в човні Вашингтона віднайшли свій резонанс. Дон Х’юм показав приклад, роблячи величезні, плавні, глибокі гребки. Джо і решта хлопців наслідували його. Дуже повільно, місце за місцем, «Husky Clipper» почав відвойовувати воду у «Каліфорнійського кліпера». На позначці чверті дистанції два човни зрівнялися, і Вашингтон почав вибиватися вперед.

У човні Каліфорнії Томмі Максвелл, шокований, кинув оком на човен Вашингтона і негайно закликав: «Дайте мені десять великих!» Боббі Мок почув це, оглянувся на нього, але відмовився проковтнути наживку. Юджин Беркенкамп та інші хлопці Каліфорнії налягли на весла і виконали призначені десять гігантських гребків. Боббі Мок зігнувся на кормі, подивився Дону Х’юму в очі і загарчав на нього, щоб тримав хід на попередньому рівні 29 гребків. Коли Каліфорнія закінчила свої великі десять, їхній човен несуттєво зменшив невеликий відрив Вашингтона.

Вітер дув їм в обличчя, але обидва екіпажі тепер чітко летіли вперед по курсу, і водяний пил розбивався об носи їхніх човнів, коли вони перескакували з хвилі на хвилю, а лопаті весел пірнали й виринали з брижів на воді. Каліфорнія знизила хід до 32, а потім до 31 гребка після великих десяти, але, тримаючи стабільний ритм 29 гребків, човен Вашингтона продовжував іти на кілька сантиметрів попереду. Томмі Максвелл скомандував ще десять великих. Знову Мок стримав свій запал, і виклик залишився без відповіді, і знову Вашингтон утримав свою позицію — ніс «Husky Clipper» був тепер десь на 2 з половиною метра попереду носа Каліфорнії.

У Джо, що веслував на місці номер 7 човна Вашингтона, у голові промайнула думка, що саме зараз вони проходять повз будинок батька на західному боці озера. Хлопець боровся зі спокусою непомітно глянути через плече, щоб побачити, чи зможе мигцем вловити Джойс на березі. Але він цього не зробив. Він тримав свій розум у човні.

Оглядовий потяг у той момент якраз прогуркотів позаду будинку Гаррі Ранца, і дим від дизельних двигунів струмував поперед нього під жвавим вітерцем. По сусідству, на причалі Фреда, Джойс і діти скочили на ноги, стрибаючи й розмахуючи руками, коли побачили, що ніс човна Джо був попереду. Гаррі стояв поруч із ними. Старий бінокль був невідступно направлений на човен, а на його обвітреному обличчі сяяла широченна усмішка.

Підійшовши до буя, що позначав 3.2 кілометра, човен Каліфорнії злегка втратив рівновагу, а за мить це сталося знову. Двічі пара хлопців по правому борту не змогла чисто виконати вивільнення з води, і щоразу, як це ставалося, їхній ритм ламався, і човен уповільнював хід. Вашингтон відірвався на три чверті довжини вперед. Томмі Максвелл тривожно закликав своїх хлопців пришвидшитись. Беркенкамп повернув частоту до 35, а потім до 36 гребків. Боббі Мок продовжував ігнорувати його.

Нарешті, коли до фінішу залишилось 800 метрів, Мок крикнув Х’юмові, щоб підняв хід. Х’юм та екіпаж пришвидшились до 32 гребків — до того рівня, на якому зважувалися стабільно веслувати в бурхливій воді, та який був необхідний їм для утримання лідерства. «Husky Clipper» рвонув уперед, як повідомив наступного дня Джордж Варнелл у «Сіетл Таймс», «ніби жива істота». Тепер між хлопцями і «Каліфорнійським кліпером» була смуга відкритої води, а на останніх 800 метрах вони прискорились так, як жоден човен ніколи не прискорювався на озері Вашингтон. Коли вони летіли на фінішних кількох сотнях метрів, їхні 8 пружних тіл розгойдувалися вперед і назад, як маятник, у бездоганній синхронності. Їхні білі лопаті проносились над водою, як крила морських птахів, що летять клином. З кожним ідеально виконаним гребком простір між ними і вже виснаженими хлопцями Каліфорнії розширювався. На аеропланах, що кружляли над головою, фотокореспонденти боролися за те, щоб упіймати обидва човни в один кадр. Пронизливі свистки із сотень човнів оглушували. Локомотив на оглядовому потязі верещав. Студенти на «Чіппева» волали. І зрештою, довгий, стійкий рев піднявся від десятків тисяч глядачів, що стояли уздовж пляжу Шерідан, коли «Husky Clipper» перетнув фінішну лінію на 3 довжини попереду «Каліфорнійського кліпера».

Хай там що, екіпаж Каліфорнії доблесно веслував — так сильно, як лише міг. Знову обидва човни побили попередній рекорд на цій дистанції, але Вашингтон спромігся значно перевершити його і фінішував із результатом 15 хвилин 56.4 секунди, на приголомшливі 37 секунд швидше за рекордну позначку.

Ел Ульбріксон спокійно сидів у катері на фініші, слухаючи, як оркестр на «Чіппева» грав «Схиліться перед Вашингтоном». Дивлячись, як його хлопці підпливали до човна Каліфорнії, щоб зібрати їхні майки, він мав багато матеріалу для підбиття підсумків. Його університетська команда побила дуже хороший екіпаж Каліфорнії, який захищав титул національного чемпіона, і вона зробила це в складних умовах. Вони веслували, як він сам пізніше зауважив журналістам того дня, «краще, ніж будь-коли раніше». Було ясно, що вони, насправді, значно відрізнялись від звичайних веслярів, але ще було занадто рано казати, чи ця магія триватиме довго. Два роки поспіль тепер його університетська команда перемагала Ебрайта в регаті Тихоокеанського узбережжя, лише щоб розвернутися і зазнати поразки в Поукіпзі. Хто скаже, чи ця команда не зробить те саме? І в цьому році відбіркові змагання до Олімпійських ігор маячили на горизонті відразу після Поукіпзі, не кажучи вже про те, що розгорталося за ними.

Ульбріксон залишався непохитно й рішуче суворим. Недільні газети в Сіетлі наступного ранку, проте, були повні схвильованих дискусій про Берлін. Багато з тих, хто пильно стежив за подіями на озері, вважали, що бачили щось поза межами просто гарних перегонів університетських команд. Кларенс Діркс, який писав для «Сіетл Таймс», змішуючи свої метафори з імпульсивністю, був першим, хто вказав на це: «Марно намагатися відокремити видатних членів команди човна Вашингтона, як і було б неможливим спробувати відзначити одну певну ноту в красиво складеній пісні. Усі вони були об’єднані в один механізм, що працював бездоганно; вони, насправді, створили поезію руху, симфонію гойдання лопатей».

Розділ 14

Два дні по тому, 20 квітня, Адольфу Гітлеру виповнилося 47 років. У Берліні тисячі учасників свята зібралися привітати його й подивитися, як Гітлер приймав парад за участю понад півтори тисячі танків, бронетехніки і артилерії, що гуркотіли через величезний парк міста — Тіргартен. Натовпи уздовж шосе Шарлоттенбургер були настільки щільними, що люди в задніх рядах користувалися орендованими перископами, щоб побачити, що відбувається попереду. Дівчатка Йозефа Геббельса, у довгих білих сукнях і білих пов’язках, вручили Гітлеру букет квітів. Імперський союз німецьких службовців подарував Гітлеру копію його книги «Моя боротьба» («Mein Kampf»), яка була переписана вручну середньовічним шрифтом на пергаменті. Із залізною палітуркою фоліант важив 34 кілограми.

Але місяць тому Гітлер вже отримав вагоміший подарунок, і то від тих, хто скоро стане його смертними ворогами. Вранці 7 березня 30-тисячне німецьке військо ввійшло в демілітаризований Рейнланд, відкрито порушивши як Версальську угоду, так і Локарнський пакт, підписантом яких була Німеччина. Це був, наразі, безумовно, найнахабніший вчинок, до якого вдався Гітлер, його найбільша авантюра і важливий крок до катастрофи, яка незабаром охопить світ. Протягом наступних двох днів Гітлер, Геббельс та решта керівництва Нацистської партії з нетерпінням чекали, якою буде реакція світу. Вони знали, що Німеччина ще не має достатньої військової сили, щоб вижити у війні з Францією або Великобританією, не кажучи вже про боротьбу з обома, разом узятими. Наступні 48 годин, як Гітлер пізніше зізнався, були найбільш напруженими за все його життя.

Йому не варто було непокоїтись. В Англії міністр закордонних справ Ентоні Іден сказав, що «глибоко шкодує» з приводу цієї новини і почав тиснути на Францію, щоб та реагувала не надто гостро. Тож Франція так і вчинила. Вони не зробили геть нічого у відповідь. Відчувши полегшення, Йозеф Геббельс сів і написав: «Фюрер безмірно щасливий... Англія залишається пасивною. Франція не діятиме наодинці. Італія розчарована, і Америка не зацікавлена».

Гітлер тепер з абсолютною ясністю зрозумів слабку рішучість очільників держав на заході. Одначе, повторна окупація Рейнської зони не могла пройти без жодних втрат. Хоча не було ніякої військової реакції, здійнявся галас серед громадських кіл у багатьох зарубіжних столицях. Дедалі більша кількість людей у Європі та Сполучених Штатах почали знову говорити про Німеччину як під час Першої світової війни, коли країну в цілому сприймали як націю «гунів» — варварів, що нехтують законами. Гітлер знав, що для західних країн буде значно легше мобілізуватися проти народу варварів, ніж проти цивілізованої нації. Він потребував перемоги у відносинах із громадськістю — не вдома, де окупація Рейнської зони була надзвичайно популярна, а в Лондоні, Парижі та Нью-Йорку.

Нацистське керівництво тепер було переконане, що майбутні Олімпійські ігри в серпні забезпечать чудову нагоду для маскараду. Німеччина покаже себе світові як надзвичайно чиста, ефективна, сучасна, технологічно розвинена, культурна, енергійна, розумна й гостинна нація. Від двірників до господарів готелів і державних службовців, тисячі німців тепер пристрасно працювали, щоб у серпні світ побачив найкраще обличчя Німеччини.

У Міністерстві пропаганди Йозеф Геббельс заходився будувати альтернативну реальність у німецькій пресі, на певний час прибираючи антисемітські посилання, розкручуючи детально розроблені фікції про мирні наміри Німеччини, палко рекламуючи країну, як гостинну для усіх народів світу. У нових розкішних офісах друкарських лабораторій Гейєра у південному Берліні Лені Ріфеншталь почала вкладати в роботу 2.8 мільйона рейхсмарок, які нацистський уряд таємно переказав їй через Міністерство пропаганди з метою виробництва фільму про майбутні Олімпійські ігри під назвою «Олімпія». Секретність, запроваджена з жовтня минулого року, мала приховати від Міжнародного олімпійського комітету політичне та ідеологічне джерело фінансування стрічки. І дійсно, решту свого життя Ріфеншталь продовжуватиме наполягати на тому, що це був всього лише художньо-документальний спортивний фільм. Але насправді, від самого зародження його задуму, «Олімпія» був політичним та ідеологічним витвором.

Свідомо поєднуючи вигідні кадри зображення грації, краси і молодечої енергії з іконографією та ідеологією нацистів, Ріфеншталь спритно змалювала нову німецьку державу як щось ідеальне — прекрасний кінцевий продукт високодосконалої цивілізації, що походила безпосередньо від стародавніх греків. Фільм не просто ілюстрував, але почасти й визначав ще не до кінця сформовані, але дедалі більш хитросплетені нацистські міфи.

Після перемоги над Каліфорнією на озері Вашингтон Ел Ульбріксон дав хлопцям з основної університетської команди 2 тижні на те, щоб виконати курсові роботи та залагодити особисті справи перед початком фінального ривка до Берліна. Після того як хлопці поїдуть у Поукіпзі, нагадав Ульбріксон, можливо, якщо все піде добре, вони не повернуться до Сіетла до вересня. Тож роботи було багато.

Коли вони повернулися на човнову станцію 4 травня, він влаштував тренування на низькій частоті ходу, усе ще намагаючись згладити останні кілька технічних збоїв. Вони недоладно веслували протягом перших кількох днів на воді, поки знову не віднайшли свій резонанс. Щойно хлопці відновили його, їхній човен швидко почав переважати всі інші екіпажі на озері. Але 18 травня тінь академічної катастрофи впала на екіпаж. Ульбріксон дізнався, що, незважаючи на перерву, четверо його університетських хлопців ще мали «хвости», і їх могли виключити з університету за кілька днів. Тренер лютував. Ще в січні він попередив хлопців: «Ми не можемо чекати телепнів, що не справляються з навчанням... Кожен, хто відстає, буде виключений, і годі». Тепер він потягнув Чака Дея, Обрубка МакМілліна, Дона Х’юма і Коротуна Ханта у свій кабінет, зачинив двері і дав їм прочухана. «Кожен із вас може бути найкращим веслярем у країні, але з вас не буде жодної користі для цієї команди, якщо ви негайно не виправите свої справи у класі. Це означає — навчатися!» Ульбріксон ще димів від гніву, коли хлопці купкою вийшли з кабінету. Несподівано все було під загрозою. І найгірше: якщо більшості з них просто треба було здати якісь прострочені роботи, то Дон Х’юм мав якнайшвидше скласти заключний іспит, щоб залишитися в університеті. Якщо й був серед членів екіпажа хлопець, якого Ульбріксон не міг дозволити собі втратити, то це був саме Дон Х’юм.

Хлопці, проте, насолоджувались найкращим часом їхнього життя. На воді чи поза нею, вони майже завжди були разом. Вони їли разом, навчалися разом і розважалися разом. Більшість із них вступили до Клубу університетських команд і жили в орендованому будинку клубу на 17-й Авеню, у кварталі на північ від студмістечка, хоча Джо залишився в підвалі Юнацької християнської асоціації. Вечорами у вихідні дні вони збиралися навколо старого піаніно у вітальні клубу та співали по кілька годин, поки Дон Х’юм награвав джазові мелодії, пісні з мюзиклів, блюз і регтайм. Іноді Роджер Морріс діставав саксофон і приєднувався до акомпанементу. Деколи Джонні Уайт брав скрипку і підігравав у скрипковому стилі. І майже завжди Джо діставав банджо або гітару і також долучався до імпровізованого оркестру. Ніхто більше не насміхався над ним, ба ніхто навіть не подумував про це.

Дон Х’юм успішно склав свій іспит. Решта закрили свої «хвости». І на кінець травня хлопці знову показували на воді феноменальні результати в часі. 6 червня Ульбріксон вивів університетську команду і юніорів на останнє випробування на дистанції 6.4 кілометра. Він сказав Боббі Моку притримувати команду позаду човна юніорів на першій половині дистанції. Але щойно вони рушили вздовж озера, навіть веслуючи на неквапливих 26 гребках, їм не вдавалося залишитися позаду своїх дуже вправних колег в юніорському човні. Вони продовжували відриватись уперед лише на потужності своїх довгих, повільних гребків. Коли, нарешті, Мок перестав їх стримувати на завершальній чверті дистанції, вони вирвались у лідерство на 7 довжин і все ще віддалялись, навіть перетнувши фінішну лінію.

Це було все, чого Ел Ульбріксон потребував побачити. Тренування були, по суті, завершені, поки вони не вийдуть на Гудзон. Він сказав хлопцям, щоб почали пакувати речі, і щоб пакували їх так, ніби вони збираються в Берлін.

Того ж вечора в Берклі Кай Ебрайт і хлопці університету Каліфорнії сіли на потяг, що рушив на схід, до Поукіпзі. Ебрайт випромінював песимізм. Відповідаючи на запитання, чи він уже освіжив у пам’яті свої знання німецької, Ебрайт відбив закид: «Я не очікую, що мені знадобиться знання будь-якої мови». Коли йому нагадали, що він так само кисло оповідав про їхні перспективи щодо Олімпійських ігор 1928 і 1932 років, він відрубав: «Цього разу все інакше». Але, знову ж, песимізм і зневіра були, переважно, для проформи. Ебрайт здійснив деякі зміни у складі з моменту розгрому своїх хлопців на озері Вашингтон, і нова команда показала видатні результати у випробуваннях на час на лимані. Він знав, що його поразка в перегонах на дистанції 4.8 кілометра на озері Вашингтон не обов’язково означала такий самий результат у 6.4-кілометровій гонці на Гудзоні, як це довів минулий рік. Щонайменше, Ебрайт мусив вірити, що його хлопці будуть у вирі подій у Поукіпзі. Вашингтон, швидше за все, відстане наприкінці перегонів, як і минулого року. Та навіть якщо Вашингтон якимось чином переважатиме, то відбіркові змагання Олімпійських ігор у Принстоні, які відбудуться після Поукіпзі, повернуть стан речей у вихідне положення. Вашингтон ще мав показати, що зможе виграти 2-кілометровий спринт. Якщо пощастить, Ебрайт їхатиме додому з Берліна з титулом національного чемпіона і третьою поспіль золотою медаллю. Так торочила місцева преса Затоки, так вважали й більшість представників національної преси, і, треба думати, так міркував Кай Ебрайт.

Через 4 дні, 10 червня, о 20:00 поліцейський ескорт із червоними проблисковими маячками і виючими сиренами провів колону автомобілів, що везли екіпажі Вашингтона і тренерів, уздовж Грік-Роу, повз натовпи студентів, що галасливо вітали кортеж, потім через центр Сіетла до станції «Юніон». Хлопці були переповнені вірою в успіх, як і їхні тренери. Як і було сказано, вони готувалися до поїздки з прицілом на те, що не повернуться до вересня. Деякі з них навіть почали будувати плани на поїздку по Європі після Олімпіади — запаморочлива пропозиція для хлопців із Сіетла, хоча ніхто з них не був упевнений, що він збирається робити з грошима, якщо таке трапиться. Джонні Уайт мав усього 14 доларів у кишені. Джордж Покок написав своєму батькові Аарону, повідомляючи, що він, можливо, відвідає його в Лондоні. Боббі Мок попросив свого батька адреси родичів у Швейцарії та Ельзас-Лотарингії, щоб він міг відвідати їх. Його батько, Гастон, сумнівався, виглядаючи несподівано враженим, з причин, які Боббі ніяк не міг зрозуміти, але врешті сказав, що надішле йому адреси пізніше, якщо його екіпаж дійсно поїде до Європи.

На станції, як і в попередні роки, оркестр грав бойові пісні, танцювали чірлідери, тренери виголошували короткі промови, ляскали спалахи фотоапаратів і дзижчали камери кінохроніки, коли хлопці піднімались на потяг. Цього року станція була забита, і не тільки студентами та журналістами, а й батьками, братами і сестрами, тітками, дядьками, бабусями і дідусями, кузенами, сусідами і пересічними незнайомцями. Можливо, місто нарешті перебуває за крок до здобуття світової слави. Якщо це так, усі хотіли засвідчити свою пошану коронації. Коли Роял Брогем піднявся на потяг, він зазначив, що ніколи не бачив, щоб екіпаж залишав місто «з такою веселою рішучістю та оптимізмом». «Ці хлопці інтуїтивно відчувають перемогу... Вони вже зараз практично потискають руку Гітлерові», — сказав він.

Але Брогем непокоївся. Він бачив усе це раніше і бачив сумні наслідки нездійснених надій у Сіетлі минулого року. Він сів за друкарську машинку у своєму вагоні і видрукував заключні рядки для ранкової колонки. «Не забувайте, — попередив він своїх читачів, — про нав’язливий привид цього останнього кілометра». Поки що він залишив невисловленою свою ще глибшу заклопотаність з приводу 2-кілометрового спринту на олімпійських відбіркових змаганнях.

Коли потяг кашлянув, хитнувся і почав відходити від станції, хлопці позвішувались із вікон і кричали на прощання: «До побачення, мамо!», «Я писатиму з Берліна». Джо також вистромився з вікна, вишукуючи своїх рідних. Згодом, у дальньому кутку, він побачив їх. Джойс стояла з батьком і дітьми, що підстрибували догори, і високо тримала над головою табличку, на якій намалювала великий зелений чотирилисник конюшини.

Коли потяг покотився на схід, хлопці розслабились, почуваючись легко і вільно. Погода була тепла, але не задушлива, і вони валялися на своїх полицях, скільки хотіли, грали в блек-джек і покер та відродили свою стару традицію кидатися водяними кульками на випадкових корів і сплячих собак, що траплялися їм на шляху. Наступного ранку Ел Ульбріксон повідомив їм радісну звістку. Він оголосив, що хоче, щоб кожен із них набрав півтора-два кілограми, перш ніж вони досягнуть Поукіпзі. У вагоні-ресторані все було до їхніх послуг — жодних обмежень. Хлопці ринулися уперед. Джо ледь міг у це повірити. Він замовив стейк, потім другий, цього разу ще й з морозивом.

Поки хлопці їли, Ел Ульбріксон, Том Боллес і Джордж Покок зібралися на стратегічну нараду у своєму вагоні. Вони були добре обізнані з тим, що думав Кай Ебрайт, про що непокоївся Роял Брогем і про що багато говорили в східній пресі: Вашингтон знову поступиться на останній сотні метрів перегонів університетських команд на дистанції 6.4 кілометра. Що б не трапилося, вони мали твердий намір цього року не втратити лідерство таким чином. Отож, вони розробили план перегонів. Ульбріксон завжди любив заходити ззаду, щоб зберегти щось на кінець перегонів, але в минулому він завжди старався взяти хороший старт, залишатися поруч із лідерами протягом гонки, а потім перемогти їх убивчим спринтом на фініші. Новий план залишався наближеним до цієї базової стратегії, але з родзинкою. Вони відпливуть від стартової лінії з прискоренням, достатнім лише для отримання рушійної сили для човна, але потім відразу перейдуть на низьку частоту ходу 28 чи 29 гребків. Більше того, вони утримуватимуть його низьким, незалежно від того, що робитимуть інші човни, так довго, поки залишатимуться на відстані приблизно у 2 довжини від основної групи човнів. В ідеалі, вони мають тримати хід низьким упродовж 2.5 кілометра, а потім підняти його до 31 гребка, поки не досягнуть позначки половини дистанції. На позначці 3.2 кілометра Боббі Мок має сказати Дону Х’юму дати повний газ і почати підминати лідерів, які на той момент мали би почати втомлюватися. Свідомий повільний старт був ризикований. Це означало, що вони муситимуть обігнати кожен човен на річці на їхньому шляху до фінішу, але, щонайменше, їм усе ж доведеться важко веслувати в кінці. Коли всі погодилися з планом, Ел Ульбріксон пішов розказати його Боббі Моку.

Команди Вашингтона приїхали до Поукіпзі рано вранці 14 червня, у розпал літньої грози. Промоклі до кісток під проливним дощем, вони розвантажили човни з багажного вагона, підняли їх над головами і поквапилися униз до річки, щоб розмістити човни й оглянути своє нове житло. Цього року вони не мешкатимуть у хисткій старій хатині на боці Хайленда. Ел Ульбріксон улаштував їм житло в колишньому будинку Корнелла, значно соліднішій будівлі на східному березі річки, безпосередньо по-сусідству з будинком Каліфорнії. Скидаючи свої вологі пальта і тупаючи по всій будівлі, вони дивувалися розкошам, які мало їхнє нове житло. Тут були гарячі душі, тренажерна зала, електричні лампи і простора загальна спальня, заставлена подовженими ліжками. Було навіть радіо, по якому хлопці зможуть слухати все, від гри в бейсбол, Фіббера МакГі і Моллі до прямих трансляцій оркестру Нью-Йоркської філармонії прямісінько із Карнегі-Холу або, якщо Джо прикладе руки до його налаштування, і передачу «Національні сільські танці» з Чикаго. Будинок мав широку криту веранду, де хлопці могли б спати, якщо погода стане спекотною. І оскільки зовні барабанив дощ, було досить важливо, що дах не протікав.

До того часу, коли вони закінчили облаштовуватись, почувся запах приготування їжі. Ведені своїми носами, і носом Джо Ранца зокрема, вони швидко відкрили найкращу особливість нового місця — літню кухню на пляжі, на відстані всього лиш 7 метрів від їхніх вхідних дверей. Заправляла на літній кухні імпозантна особа Іванда Мей Калімар, кольорова жінка і, як виявилось, неперевершений кухар. Із нею працювали її син Олівер, мати і зять, усі діловито готували смажену курку на обід для хлопців із Вашингтона. Хлопці швидко зрозуміли, що вони щойно приземлилися прямо в серце блаженного місця. Роял Брогем, задоволений, спостерігав, як вони йдуть на перший обід, а потім телеграфував додому історію про це. «Пост-Інтеллідженсер» надрукував її під фото Джо із написом «Джо Ранц, чемпіон із поїдання».

Протягом наступних кількох днів Джордж Покок ходив від елінга до елінга, обслуговуючи човни конкурентів Вашингтона. Знову цього року 17 із 18 суден на річці були виготовлені в його майстерні. Пококу подобалося працювати над ними: регулювати такелаж, ще раз покривати лаком корпуси, робити дрібний ремонт. Він не хотів бачити на річці потерті або занедбані човни зі своїм ім’ям. І цей вид послуг був корисний для встановлення приязних стосунків із клієнтами. Найперше він пішов у сусідній елінг команди Каліфорнії, щоб поглянути на човни Кая Ебрайта.

Хлопці Вашингтона, однак, відмовилися розмовляти з хлопцями Каліфорнії і навпаки. На спільному причалі ці дві команди проходили один повз одного мовчки, відвертаючи очі, лише кидаючи випадкові косі погляди, як собаки, що кружляють перед боєм. І бійка була справді вельми можливою. Незабаром після прибуття, репортер, прогулюючись, підійшов до Коротуна Ханта і відмітив, що в будинку команди Каліфорнії склалося враження, ніби хлопці Вашингтона, схоже, вважають себе надзвичайно сильними, що вони здаються завжди готовими лізти в бійку, і якщо не зможуть вступити в конфлікт із кимось ще, то битимуться між собою, але команда Каліфорнії буде щаслива врятувати їх від такої біди. Коротун відповів: «Якщо ці здоровані хочуть бійки, ми битимемося, але ми цього зовсім не прагнемо».

Тим часом Ульбріксон і Боллес почали жорстко ганяти своїх хлопців, відпрацьовуючи веслування на низькій частоті ходу, але на великі відстані, намагаючись скинути ті півтора-два кілограми, які вони навмисно заохочували їх набрати за час подорожі потягом. Існувала теорія, що вони таким чином досягнуть досконалої для перегонів ваги й ідеальної фізичної форми на день перегонів, 22 червня — будуть не надто легкими й не надто важкими. Кулінарія місіс Калімар, однак, ішла наперекір найбільшим зусиллям тренерів.

Потім просочилася новина, що основна університетська команда Каліфорнії показала блискучий результат 19 хвилин 31 секунду на 6.4-кілометровій дистанції. Це був, безумовно, поки найкращий час року на річці. Хлопці Корнелла також почали демонструвати вражаючий час. Увечері 17 червня Ел Ульбріксон зірвався і влаштував свої власні випробування на час. Веслуючи о 9-й вечора, під покровом темряви і в бурхливій воді, Джо і його товариші по екіпажу пронеслись по 6.4-кілометровій дистанції за час, котрий, як повідомив Ел Ульбріксон репортерам, був лише на частки секунди більший за 19 хвилин 39 секунд і значно програвав порівняно з приголомшливими 19 хвилинами 31 секундою Каліфорнії. Джонні Уайт записав істинний час у свій журнал того вечора: 19 хвилин 25 секунд.

Наступного дня почали ширитися чутки, що Каліфорнія провела ще одне випробування на час. Ебрайт не розкривав результат, але спостерігачі повідомляли, що його основна університетська команда прийшла з феноменальним часом 18 хвилин 46 секунд. «Поукіпзі Ігл Ньюс» повідомила результат 18 хвилин 37 секунд. Роял Брогем телеграфував похмурий звіт у «Пост-Інтеллідженсер»: «Забронзовілі на сонці веслярі Каліфорнії знову правлять за фаворитів... Це не веслування, це політ».

Але Ульбріксон залишився незворушним. Він хотів, щоб хлопці добре відпочили перед перегонами, і він вже побачив достатньо. Тренер сказав своїм хлопцям розслабитися. Відтепер і до дня перегонів 22 червня будуть лише легкі тренування, щоб тримати себе у формі. Юнакам це сподобалось. Вони вже знали щось, чого більше не знав ніхто, навіть Ульбріксон.

Пізно ввечері після фінального випробування на час, коли вітер стих і вода заспокоїлася, вони почали веслувати назад по річці, у темряві, пліч-о-пліч із новачками і юніорами. Незабаром червоні та зелені ходові вогні катера тренерів зникли у верхів’ях річки. Човни проходили під двома мостами, прикрашеними мерехтливими намистинами з бурштинових вогнів. Уздовж берега і вгорі на берегових скелях тепле жовте світло лилося з вікон будинків і елінгів. Це була безмісячна ніч. Вода мала чорнильно-чорний колір.

Боббі Мок установив для свого човна неквапливий ритм у 22 чи 23 гребки. Джо і його товариші по команді тихо розмовляли з хлопцями в інших двох човнах. Але незабаром вони виявили, що вийшли вперед, зовсім не маючи такого наміру, просто веслуючи плавно і стабільно. Скоро вони настільки віддалилися уперед, що навіть не могли чути хлопців у інших човнах. І потім, один за одним, вони зрозуміли, що не могли чути геть нічого, за винятком тихого дзюрчання їхніх лопатей, що занурювались у воду і виринали з неї. Вони тепер веслували в цілковитій темряві, залишившись одні у царстві мовчання й пітьми. Роки по тому, у похилому віці, усі вони пам’ятали цей момент. Боббі Мок згадував: «Не можна було почути нічого, крім весел, що занурювались у воду... Лише звук «зеп» — оце і все, що можна було почути. Навіть кочети не гриміли на вивільненні». Вони веслували досконало, плавно, бездумно. Вони веслували ніби в іншій площині, ніби в чорній порожнечі серед зірок, саме так, як казав Покок, вони мали веслувати. І це було прекрасно.

В останні дні перед регатою в Поукіпзі ще одна велика спортивна історія домінувала в заголовках на спортивних сторінках, а іноді й на перших шпальтах по всій країні — історія про боксерський поєдинок у важкій вазі. Макс Шмелінг із Німеччини був чемпіоном світу у важкій вазі з 1930 по 1932 роки, і він вирішив повернути свій титул, відвоювавши його у Джеймса Бреддока. Але 22-річний афроамериканець, боксер із Детройта на ім’я Джо Луїс став на шляху Шмелінга. Луїс пройшов через 27 професійних матчів із 23 нокаутами і без жодної поразки, щоб досягти свого теперішнього статусу претендента номер 1 на звання чемпіона світу. На цьому шляху він поволі почав підривати расові забобони багатьох, хоча далеко не всіх білих американців. Насправді, він міг стати одним із перших афроамериканців, якого вважатимуть героєм прості білі американці. Сходження Луїса до слави було настільки ефектне, що лише кілька американських спортивних оглядачів чи букмекерів пророкували Шмелінгу великі шанси.

У Німеччині, однак, погляди були зовсім інші. Незважаючи на те, що Шмелінг не перебував у рядах Нацистської партії, Йозеф Геббельс і нацистська еліта із завзяттям учепилися в нього та просували його як символ німецької та арійської вищості. Німецька преса під ретельним керівництвом міністра пропаганди привернула багато уваги до майбутнього бою.

Усі по обидва боки Атлантики мали власну думку про те, що відбудеться. Навіть тренери веслувальних команд у Поукіпзі взяли тайм-аут, щоб прокоментувати бій. «Шмелінг може витримати 4 раунди», — висловився Ел Ульбріксон. Кай Ебрайт був різкішим: «Луїс уб’є його».

Коли ввечері 19 червня на переповненому глядачами стадіоні «Янкі» почався бій, Луїс зі ставками 8:1 був беззаперечним фаворитом у Нью-Йорку. У Німеччині, хоча інтерес до бою зашкалював, майже не було ставок. Шанси Шмелінга були настільки низькі, що мало хто хотів ризикувати своїми грошима, і ніхто не хотів бути спійманим, ставлячи на чорного американця.

У невеликому квадраті білого світла у величезній, темній порожнечі стадіону Луїс переслідував Шмелінга по рингу, як хижак, протягом 3-х раундів, гамселячи його жорсткими ударами лівої в обличчя. Виглядало на те, що це буде короткий вечір. Але в 4-му раунді, на голому місці, Шмелінг завдав потужного удару правою в скроню, який збив Луїса в сидяче положення на підлогу. Через 2 рахунки Луїс звівся на ноги, закривши обличчя і відступаючи, поки не прозвучав гонг. Протягом 5-го раунду, здавалося, Луїс був заціпленим і небоєздатним. А потім, у кінці 5-го раунду, після гонга, який жоден боксер не почув через рев натовпу, Шмелінг завдав особливо нищівного удару правою по лівому боці голови Луїса. Протягом наступних 6 раундів Луїс рухався по рингу хитаючись, обстрілюваний безжальним шквалом ударів правою у щелепу, якимось чином залишаючись на ногах, але заробляючи мало очок, а то й зовсім нічого, і завдаючи невеликої шкоди німецькому боксерові. Багато людей у переважно білому натовпі тепер раптом люто повернулися проти Луїса. «В нестямі від радості», за словами «Нью-Йорк Таймс», вони репетували на Шмелінга, щоб закінчував бій. Нарешті, у 12-му раунді Шмелінг пішов на знищення суперника. Луїс тепер майже безцільно хитався по рингу. Німець нахилився до його тіла і випустив швидкострільний град жорстких ударів правою по голові та обличчю, а потім завдав один завершальний нищівний удар у щелепу. Луїс опустився на коліна, потім повалився уперед обличчям на підлогу. Суддя Артур Донован відрахував нокаут. Згодом у вбиральні Луїс сказав, що не пам’ятає нічого про бій поза 5-м раундом.

У ту ніч в Гарлемі дорослі чоловіки відкрито плакали на вулицях. Юнаки кидали каміння в автомобілі, повні білих уболівальників, які поверталися з матчу. У німецьких кварталах Нью-Йорка люди танцювали на вулицях. У Берліні Адольф Гітлер телеграфував привітання Шмелінгу і послав його дружині квіти. Але ніхто в Німеччині не був щасливішим від розвитку подій того вечора, ніж Йозеф Геббельс. Він провів ніч у своїй шикарній альтанці на Шваненвердер, сидячи з Магдою і дружиною Шмелінга Анною, слухаючи бій по радіо в досвітні години. Він послав Шмелінгу свою власну вітальну телеграму: «Ми пишаємося вами. З найкращими побажаннями і Хайль Гітлер». Потім він наказав контрольованому державою агентству новин «Рейтере» виступити із заявою: «Непохитно і не без підстав, ми вимагаємо, щоб Бреддок захищав титул на німецькій землі». Наступного дня, все ще схвильований, Геббельс сів та зробив запис у своєму журналі: «Ми були як на голках увесь вечір із дружиною Шмелінга. Ми розповідали один одному історії, сміялися і підбадьорювали один одного. У 12-му раунді Шмелінг нокаутував негра. Фантастично. Драматичний, захоплюючий бій. Шмелінг бився за Німеччину і переміг. Біла людина перемогла чорну, і біла людина була німцем. Я не лягав спати до 5-ї ранку».

Одначе, зрештою, Джо Луїс сміятиметься останнім. Він буде, звичайно ж, битися з Максом Шмелінгом знову, 2 роки по тому, і Шмелінг витримає всього лиш 2 хвилини і 4 секунди, поки його кут не викине рушник. Джо Луїс царюватиме як чемпіон світу у важкій вазі з 1937 по 1949 роки, ще довго після того, як обгоріле тіло Йозефа Геббельса витягнуть із тліючих руїн рейхсканцелярії в Берліні та покладуть поруч з тілом Магди і їхніх дітей.

У суботу ввечері Ульбріксон сказав хлопцям основної університетської команди, що вони можуть узяти тренерський катер для прогулянки, якщо захочуть. Їм набридли забави лише в парку розваг якраз над ними на пагорбі, і Ульбріксон не хотів, щоб вони тинялися довкола елінга весь вечір, хвилюючись і нервуючи з приводу перегонів у понеділок.

Хлопці покликали із собою одного зі студентських менеджерів команди як пілота і штурмана, і купою завалились у човен. Не знаючи, куди плисти, вони вирішили відвідати президента Сполучених Штатів, який, за їхнім розумінням, жив десь угорі за течією річки. Вони завели дросель, і човен повернув на річку, прямуючи на північ повз елінги Військово-морського флоту і Колумбії. Вони помчали на північний захід через вигин на Крам Елбоу і пропливли ще 3 кілометри уздовж лісу та скель, поки не дісталися до причалу з табличкою «Станція «Гайд-Парк». Там вони спитали когось, як дістатися до будинку президента, і їх спрямували на бухту за 1.5 кілометра вниз по річці.

Знайшовши бухту, вони лишили менеджера відповідальним за катер, перейшли через кілька залізничних колій, обережно перелізли через вузьку естакаду і попрямували вгору по схилу через ліс. Наступних півгодини вони бродили вузенькими стежечками й зарослими дорогами, перетинали широкі галявини, оминули покинутий млин і стайню, величиною із собор, поки нарешті не наскочили на якісь теплиці і будиночок садівника, який виявився обжитим. Вони постукали у двері, і з’явилася літня пара. Коли хлопці спитали, чи є десь тут поруч маєток президента, вони з ентузіазмом кивнули й повідомили, що вони знаходяться в ньому, а потім вказали шлях до головного будинку. Пройшовши через прилеглий будиночок для дітей по ще одній стежці, вони, нарешті, дісталися до широкої дороги з гравію, що вела до великого просторого газону, на якому стояв Спрінгвуд, величний триповерховий особняк Рузвельтів із цегли і каменю з напівкруглою галереєю, яку підтримували білі грецькі колони. Це був, безумовно, найпрекрасніший будинок із тих, що будь-хто із них коли-небудь бачив.

Схвильовані, але далекі від того, щоб тепер відступати, хлопці шанобливо піднялись вгору на галерею і зазирнули всередину. Час підходив до 21:00, і вже сутеніло. Усередині вони побачили молодика приблизно їхнього віку, що притулився на кінці довгого столу й читав книжку. Вони постукали у двері. Юнак, схоже, покликав прислугу, але потім відклав книгу і підійшов до дверей сам. Коли він відчинив двері, хлопці назвались, зазначили, що зустрічалися з Джоном Рузвельтом минулого року, і запитали, чи вдома президент. Його немає, сказав юнак, але охоче запросив їх зайти. Він відрекомендувався як Франклін Рузвельт-молодший, але просив називати його Френк. Юнак злегка усміхнувся і повідомив, що веслував на місці номер 6 у юніорському човні Гарварда і щойно повернувся з Нью-Лондона, штат Коннектикут, де університетська команда «Малинових» виграла свої щорічні перегони проти Єльського університету, проте юніори не брали участі. Просто перед перегонами, сказав він, був звільнений тренер Гарварда Чарлі Уайтсайд, і зараз ходило багато розмов, що наступним головним тренером в Гарварді буде парубок на ім’я Том Боллес, особливо якщо він із першокурсниками здобуде ще одну перемогу в Поукіпзі. Рузвельт не міг дочекатися, щоб поговорити з хлопцями із Вашингтона.

Він провів їх у бібліотеку президента, всадовив і почав швидко говорити про веслування та про тренерів. Поки він говорив, хлопці здивовано вивчали приміщення. Більшість стін від підлоги до високої стелі були заповнені полицями з книгами. Будь-які прогалини на стінах, не зайняті книгами, були завішані портретами американських президентів і членів роду Рузвельтів. Багато оздоблений камін домінував у тій частині бібліотеки, де вони сиділи. Перед каміном стояв бібліотечний стіл завдовжки 4 з половиною метра, на якому були складені нові видання книг на будь-які мислимі теми. Майже на кожному столі в приміщенні стояла ваза зі свіжими квітами або порцелянова статуетка. Коротун Хант, почав розслаблятися і зручно влаштувався у м’якому кріслі біля каміна, але згодом майже вистрибнув із нього, коли Френк сказав йому, що це було улюблене місце президента, і що той час від часу виголошував свої знамениті промови біля каміна по радіо саме з цього крісла.

Вони розмовляли протягом години. Пізніше тієї ночі, повернувшись до елінга, Джонні Уайт дістав щоденник і написав, так наче він щойно зайшов у сусідський будинок удома в Сіетлі: «Відвідав будинок президента в Гайд-Парку сьогодні ввечері. Вони, без сумніву, мають гарний будинок».

На ранок регати у східній пресі був консенсус, принаймні стосовно того, що Каліфорнія і Корнелл — це човни, які переможуть у перегонах основних університетських команд, а Вашингтон, як очікувалося, прийде, можливо, на секунду чи дві позаду лідерів. Корнелл, врешті-решт, прийшов на чотири десятих секунди пізніше Каліфорнії, мало не перемігши її, роком раніше. Лише газети Сіетла обережно давали шанси Вашингтону. Роял Брогем, незважаючи на свої раніше похмурі оцінки, вже оголосив свій особистий прогноз: Вашингтон виграє, Корнелл на 2-му місці й Каліфорнія — на 3-му. Пишучи для «Пост-Інтеллідженсера» того ранку, він повідомив, однак, буцім Каліфорнія, ймовірно, буде у невеликому фаворі серед букмекерів. Насправді, букмекери в сигарних магазинах у Поукіпзі приймали ставки на Каліфорнію і Вашингтон 1:1, а Корнелл плівся позаду зі ставками 8:5. Визначальний фактор був, схоже, у тому, що будь-який із 3-х університетів міг виграти нагороди.

Тепер Брогем нишпорив по місту. Він хотів зібрати якомога більше колориту, перш ніж настане час сісти і записати свою розповідь після фінальних перегонів. Через приплив перегони починалися о 20:00, відразу після заходу сонця. Тож Брогем скористався вільним часом для пошуку пікантних подробиць. Це був, як відзначив він, прекрасний, ясний день у Поукіпзі. Кілька пухнастих білих хмарин неслися блідо-блакитним небом, їх гнав легенький бриз, достатній якраз для того, щоб підтримувати приємну прохолоду.

У середині дня він прогулявся униз крутим схилом до набережної, де есмінець ВМФ США і два сторожові катери берегової охорони зайняли позиції серед звичайної флотилії яхт, парусників, катерів, шлюпок і каное, що збиралися поблизу фінішної лінії. В елінгу Каліфорнії Кай Ебрайт сидів на сходах ґанку в темних окулярах, мовчки киваючи й усміхаючись до людей, що пропливали повз. По сусідству Ел Ульбріксон у надзвичайно барвистому вбранні — білому суконному кашкеті, жовто-смугастому светрі й щасливій пурпуровій краватці, подарованій йому Лоялом Шоуді в 1926 році — сидів на причалі перед елінгом Вашингтона. Коли зграйка журналістів причепилася до нього дати коментарі, він плюнув у воду, пожував травинку і довго дивився на збрижену вітром річку, перш ніж, нарешті, сказати: «Перегони будуть швидкі, якщо річка трохи згладиться». Роял Брогем рушив далі. Він знав — це все, що газетярі зможуть витягнути з Ульбріксона.

До кінця дня пристань на Мейн-Стріт була переповнена людьми, що чекали на пороми, які переправлять їх через річку до оглядового потяга. Брогем сидів, спостерігаючи, як десятки малих суден — від підвісних катерів до гребних човнів — також перевозили силу-силенну людей усілякої масті: підпилих жінок у модних капелюхах із 5-ї Авеню, товстунів із недопалками сигар у зубах, старих чоловіків у єнотових пальтах, що стискали в руках вимпели коледжів.

Одна за одною команди першокурсників сіли у свої човни і почали гребти вгору по річці до стартової лінії біля елінга Колумбії — елегантної споруди, яка виглядала так, ніби могла виконувати подвійну функцію ще і як будівля прекрасного заміського клубу де-небудь на Сході. Незадовго до 18:00 Роял Брогем піднявся на оглядовий потяг на західному боці річки, якраз перед тим, коли той збирався рушити до стартової лінії 3.2-кілометрової дистанції для команд першокурсників, тягнучи вагон преси і 23 платформи з трибунами, заповненими фанатами, що сиділи під білими полотняними навісами. Аж 90 тисяч осіб зараз вишикувалися уздовж обох берегів Гудзона — найбільший натовп за багато років. Ще раніше бриз затих, і вода була спокійна, гладка, наче скло, із бронзовим відтінком у косих променях призахідного світла. Ульбріксон мав рацію. Усе відбудеться швидко.

Коли потяг рушив, Том Боллес, що був у своєму щасливому капелюсі, мав над чим замислитися. Він чув, що сталося з Чарлі Уайтсайдом. Гарвард дав ясно зрозуміти світові, що вони готові щедро платити, щоб отримати того, кого хочуть бачити на посту нового головного тренера. І Боллес знав, що він знову був номером 1 їхнього списку. Якщо його хлопці знову здобудуть перемогу цього року, йому зроблять пропозицію, і він знав, що цього разу, напевно, прийме її.

Його хлопці зробили це для нього. Причому зробили швидко і легко. Коли перегони стартували рівно о 18:00, Військово-морський флот і Каліфорнія відразу вийшли в лідери. Вашингтон налаштувався на відносно низьку частоту ходу 32 гребки, але залишався на близькій відстані. Веслуючи граційно і ефективно, хлопці поступово здолали Військово-морський флот і пливли за Каліфорнією. На позначці 1.6 кілометра, проходячи під залізничним мостом, вони випередили Каліфорнію. Та кілька разів пробувала обійти їх, але Вашингтон неодмінно виривався вперед, усе ще тримаючи ритм у 32 гребки. Нарешті, за 400 метрів до фінішу Каліфорнія почала спринт, знову атакуючи ззаду і носом випередивши човен хлопців Боллеса. Рульовий Вашингтона Фред Кольбер відпустив віжки, і його човен вистрелив уперед, веслуючи в ритмі 39 гребків та відірвавшись від Каліфорнії на повну довжину на фініші. Таким чином Вашингтон виграв перегони, але втратив Тома Боллеса.

За годину почалися перегони юніорських команд, і знову Вашингтон і оком не змигнув, як розправився зі своїми суперниками, веслуючи на диво схожим чином. Спочатку Військово-морський флот і Корнелл випередили Вашингтон на чверть довжини, але керманич Вашингтона Уінслоу Брукс, зрозумівши, що може утримувати свій човен у цій позиції, коли хлопці веслують на розслаблених 30 чи 31 гребку, задовольнився тим, що сидів склавши руки і спостерігав, як обидва лідери виснажують себе. Так вони веслували, не піднімаючи частоти ходу, фактично, 2.5 кілометра, поки поволі не зрівнялися із хлопцями з Аннаполісу і Берклі. За 1.5 кілометра до фінішу Брукс, нарешті, закликав прискорити ритм. Піднявши частоту до 37 гребків, Вашингтон просто злетів і відірвався від основної групи човнів. Хлопці з човнів ВМФ і Корнелла раптом почали виглядати так, ніби веслували у клеєві. Кожен гребок, виконаний екіпажем Вашингтона на останній третині дистанції, збільшував відстань відриву. Вони перетнули фінішну смугу на 3 довжини попереду човна ВМФ, все ще віддаляючись, на чолі довгого, розтягнутого параду з човнів далеко позаду їхньої корми.

Навіть коли останні човни перетнули фініш, і крики вітань стишились, виразний шепіт продовжував ширитися крізь натовп, що стояв уздовж берегів. Було зрозуміло, як багато зараз поставлено на карту. Вашингтон, удруге за два роки, знову стояв за крок від абсолютної перемоги в регаті. Каліфорнія, з іншого боку, могла стати другим університетом за весь час проведення регати, який виграє перегони основних команд 4 роки поспіль, а також першим, що виграє третє поспіль олімпійське золото. Але східні вболівальники ще мали надію. Корнелл виглядав так, ніби може, нарешті, взяти реванш у цьому році. Або, можливо, Військово-морський флот покаже свою звитягу.

Коли оглядовий потяг поповз назад угору вздовж річки, знову до старту перегонів основних університетських екіпажів, атмосфера стала такою наелектризованою, що, здавалося, сутінкове небо тріщить від статичної електрики. Натовп гудів. Із човнів глядачів пронизливо свистіли. Випускники поклали руки один одному на плечі і співали бойові пісні. Хтось мав здобути велику перемогу, а хтось — зазнати великої поразки.

За 6 із половиною кілометрів угору по річці, трохи нижче від Крам Елбоу, Джо Ранц, сидячи в «Husky Clipper» біля східного берега, почув 5 ракет, що вистрілили внизу по течії, і зрозумів, що юніори Вашингтона на 5-й доріжці виграли свої перегони. Він мовчки підняв кулак у повітря. Те саме зробили Коротун Хант і Роджер Морріс. Половина хлопців у юніорському човні були членами їхнього екіпажа другокурсників у 1935 році. Усі вони були розчаровані, що не сиділи в човні, у якому зараз були Джо, Коротун і Роджер, чекаючи на початок перегонів основних університетських команд о 20:00.

Сонце вже ковзнуло за берегові скелі на західному березі річки. Верхівки церковних шпилів у Поукіпзі на східному боці саме ловили останні промені сонячного світла. Сутінки опускались над водою сірим серпанком. Сама річка набула багатого яскравого відтінку фіолетового, віддзеркалюючи небо над головою. Смуга сірих заякорених човнів розтягнулась через річку, позначаючи стартову смугу. Далеко внизу за течією виднілися мерехтливі вогні в ілюмінаторах великих яхт, що стояли на якорі поряд із фінішною лінією. На східному березі річки промайнув пасажирський потяг, випускаючи хмари закрученого диму. На західному березі оглядовий потяг двиготів до зупинки поряд із вервечкою заякорених човнів. Над нею на крутому березі річки ризиковано притулився телеграфіст із комутаційною панеллю в руці і котушкою мідного дроту, який тягнувся позаду нього через пагорб від електричного стовпа, куди він приєднав його до головної лінії, щоб розповісти світові про початок перегонів. Джо і його товариші по команді почали гребти до лінії човнів, щоб зайняти свою позицію. На кормі Боббі Мок почав іще раз тихо повторювати їм план перегонів. У Сіетлі Хейзел Ульбріксон зачинила вхідні двері свого будинку, щоб ніхто і ніщо не потурбувало її під час перегонів. Місіс Теллрайт дозволила Джойс увімкнути велике радіо на стійці в її вітальні.

На оглядовому потязі у вагоні преси, заповненому тренерами Вашингтона, випускниками та спортивними оглядачами, Джордж Покок і Том Боллес міряли кроками прохід уперед і назад. Ел Ульбріксон сидів на самоті в мовчанні, методично жував гумку й пильно дивився з-під козирка свого білого кашкета на те місце, де сидів Джо. Вашингтон отримав найгіршу доріжку, номер 7, глибоко в середині річки, де будь-який натяк вітру чи течії буде найсильнішим, і де за відсутності світла важко буде навіть побачити човен. Як і в 1935 році, Каліфорнія дістала доріжку номер 1, найбільш захищену прилеглим залізничним насипом, розташованим просто перед носом Ульбріксона.

Ульбріксон сам 10 років тому був загребним Вашингтона і привів тут свою команду до перемоги в національному чемпіонаті. Жодна основна університетська команда Вашингтона з тих пір не вигравала в Поукіпзі. Ульбріксон згадав свою клятву дружині і невиконану обіцянку мешканцям Сіетла роком раніше. Олімпіада маячила попереду. Майже все, чого Ел Ульбріксон хотів від життя, мало визначитись у найближчі 20 хвилин.

О 20:00 стартер крикнув: «Ви готові?» Двоє рульових підняли руки вгору. Стартер почекав хвилину чи дві, а потім знову прокричав: «Ви готові?» Цього разу троє рульових підняли руки. Розлючений, стартер знову зачекав, поки різні екіпажі зробили декілька заключних налаштувань. Він закликав утретє: «Ви готові?» Тепер усі 7 рук здійнялися вгору.

Стартовий пістолет вистрілив, човни відірвались від старту, і телеграфіст, чіпляючись за берег, застукав своїм ключем, сповіщаючи весь світ, що 38-і щорічні перегони університетських команд у Поукіпзі, нарешті, ідуть повним ходом.

За 5 повних гребків усі 7 човнів залишалися абсолютно на одній лінії, а їхні екіпажі надривно веслували. Тоді Вашингтон раптом послабив хід. Усі решта човнів вихопились наперед. Це влаштовувало Боббі Мока. Це було якраз те, чого він хотів. Рульовий налаштував свій екіпаж на веслування на стабільних 28 гребках і дивився, як спини керманичів суперників зникають у річкових сутінках. Щоб підбадьорити хлопців, Мок почав декламувати свої найновіші веслувальні мантри в унісон із гребками: «Зберегти, зберегти, зберегти», нагадуючи їм, що все йде за планом заради збереження сил.

Пенсильванія, Військово-морський флот і Каліфорнія швидко вийшли в групу лідерів, спочатку веслуючи у високому ритмі, а потім поступово знижуючи його до 30-32 гребків. Через півкілометра Вашингтон став останнім із 7 човнів, майже на 5 довжин позаду лідерів. Сіракузи і, що дивно, могутній Корнелл — «Велика червона надія Сходу» — продовжували пасти задніх разом із Вашингтоном, можливо, ведучи свою власну гру.

Боббі Мок почав підганяти свого човна до доріжки Сіракуз. Він думав наперед. Далеко внизу по курсу перегонів його доріжка пронесе «Husky Clipper» під залізничним мостом якраз у точці, де вода закручувала вир за мостовою опорою і текла далі вгору за течією річки. Якщо вони потраплять у вир, човен на мить майже зупиниться. Єдиний спосіб уникнути цього — плисти вздовж лінії між доріжками його човна і Сіракуз. «Кліпер» прослизнув до лінії між доріжками, поки лопаті «Помаранчевих» мало не зачіпали весла «Ескімосів». Розлючений рульовий Сіракуз почав кричати і лаятись на Мока. Коли Вашингтон порівнявся із човном Сіракуз, Мок нахилився до нього, усміхнувся і м’яко, але переконливо промовив своїм глибоким баритоном: «Ідіть до біса, Сіракузи». Щойно рульовий Сіракуз продовжив лаятися, ритм його хлопців почав давати збій, і човен почав відступати.

Пройшовши півтора кілометра дистанції, на подив натовпу в оглядовому потязі, Колумбія підкралася до 3-го місця, обійшовши Каліфорнію і йдучи позаду Військово-морського флоту і Пенсильванії. Коли хлопці з Нью-Йорка промайнули повз хлопців із Берклі, нью-йоркські вболівальники на потязі підняли вітальний ґвалт. Але на позначці 2.4 кілометра Каліфорнія відповіла на виклик і прискорилась, знову випередивши Колумбію і Пенсильванію та повернувшись на другу позицію. Військово-морський флот, Каліфорнія і Пенсильванія тепер сформували групу, що йшла далеко попереду всіх інших, змінюючи лідерів та підрізаючи один одного. Вашингтон залишився на 4 повні довжини позаду лідерів. Корнелл, здавалося, був не в змозі мобілізувати сили і засиджувався позаду недалеко від Вашингтона. Сіракузи добряче пасли задніх.

У вагоні преси поступово запала тиша, коли вашингтонські репортери і тренери збагнули, наскільки далеко позаду був «Husky Clipper». Люди почали нарікати: «Давай, Бобі, швидше, швидше».

Ел Ульбріксон мовчав, був спокійним, як сфінкс, поволі пережовуючи гумку в роті. Саме зараз будь-якої миті, розумів він, Боббі Мок має виконати той хід, що вони запланували. Він дивився все пильніше на річку, але наростаюча темрява почала огортати човен. Усе, що він міг бачити — це білі леза лопатей Вашингтона, що розмірено з’являлися і зникали у воді, як і раніше, в хорошому, стійкому, неспішному ритмі 28 гребків.

На середині дистанції Пенсильванія почала видихатись, відставши від Колумбії. Каліфорнія і Військово-морський флот відвойовували лідерство один в одного. Корнелл відстав від Вашингтона, який посунувся на 5-е місце. Але Боббі Мок досі ні на йоту не змінив ритм. Човен Вашингтона досі був на 4 довжини позаду. У вагоні преси Ел Ульбріксон почав усе більше непокоїтися. Моку було сказано не дозволяти лідерам триматись більше ніж на 2 довжини попереду, а він відставав від цього запланованого відриву у два рази. І на цей момент перегонів рульовий уже мав рушити вперед. Це був явно не той план перегонів, який видали Моку. Том Боллес і Джордж Покок сиділи з похмурим виглядом. Це починало скидатися на самогубство. Але на воді Боббі Мок сказав Дону Х’юму: «Не поспішай. Ми можемо впіймати тих хлопців у будь-який час, коли захочемо».

Коли учасники регати пройшли позначку 4 кілометри, картина, по суті, залишилась незмінною. Каліфорнія і Військово-морський флот були далеко попереду, Колумбія йшла позаду них, Вашингтон легко обійшов ослаблий екіпаж Пенсильванії, але залишався на відстані небезпечних 4 довжин позаду. Серце Ульбріксона все ще не здригнулося. Він просто продовжував дивитися у вікно на мерехтливі білі лопаті на воді, жуючи гумку. Але тренер уже почав втискатись у своє сидіння. Він не міг повірити в те, що відбувається. Що, в біса, коїть Мок? Чому, заради Бога, він не дає команди веслувати на повну силу?

У човні Боббі Мок поглянув на відстань у 4 довжини між носом його судна і кормою Каліфорнії та закричав до своєї команди: «Гаразд, ви, бовдури! Ми на одну довжину позаду».

Нижче по течії річки тисячі шанувальників, що заповнили берегову лінію, яхти й інші судна в Поукіпзі, ще не могли бачити човни, що наближалися, але вони чули крики рульових, як і багато інших звуків у темряві річки. Поволі крики наблизилися. Носи трьох човнів почали матеріалізуватись із сутінків за залізничним мостом. Натовпом прокотився рев, коли він почав розрізняти картину перегонів. Військово-морський флот ішов ніздря в ніздрю з Каліфорнією, і обидва вони, здавалося, наближались до легкої перемоги, а Колумбія, на диво, опинилася на 3-му місці. Корнелла, також несподівано, ніде не було видно, але принаймні в перегонах лишався хоч один човен зі Сходу. Зрештою, можливо, і два. Майже ніхто навіть не помітив човен Вашингтона, що повільно рухався серединою річки, так далеко, що його важко було вгледіти в пітьмі, яка все густішала. Коли човен Вашингтона пройшов під чорним скелетом залізничного моста на позначці 4.8 кілометра, він все ще був майже на 3 довжини позаду основної групи. Лідери трохи сповільнились, і це скоротило розрив, але, якщо навіть Мок підняв частоту ходу, це було непомітно.

Хлопці Вашингтона зараз веслували, ніби в певному трансі, якимось чином відсторонившись від себе самих, але гостро усвідомлюючи рухи один одного кожної миті. На середині річки було мало звуків, за винятком скандування Мока і грюкання весел у кочетах, їхнього глибокого ритмічного дихання та стукання пульсу у вухах. Майже не було болю. На місці номер 5 Обрубок МакМіллін із подивом збагнув, що він досі дихав через ніс після 5 повних кілометрів веслування.

У потязі Ел Ульбріксон майже здався. «Вони занадто далеко позаду, — бурмотів він. — Вони переоцінили свої можливості. Як пощастить, то прийдемо третіми». Обличчя Ульбріксона набуло попелястого відтінку. Він, здавалося, повністю перетворився на камінь і навіть перестав жувати гумку. На доріжці, найближчій до нього, Каліфорнія, красиво веслуючи, очолювала перегони. Маючи позаду виснажені команди і за півтора кілометра до фінішу, Каліфорнія займала домінуючу позицію для перемоги. Кай Ебрайт, здавалося, якимось чином знову перехитрив його.

Але якщо хто-небудь і перехитрив Ела Ульбріксона, то це був його власний рульовий — невисокий хлопчина зі своїм ключем «Фі Бета Каппа». І зараз він розкриє свої карти. Він раптово нахилився до обличчя Дона Х’юма і закричав: «Дайте мені 10 великих для Ульбріксона!» Вісім довгих ялинових весел занурились у воду 10 разів. Потім Мок знову заревів: «Дайте мені ще 10 для Покока!» Хлопці зробили ще 10 гігантських гребків. Відразу по тому рульовий видав ще одну брехню: «Ось і Каліфорнія! Ми випереджаємо їх! Ще 10 великих для мами й тата!» Дуже повільно «Husky Clipper» ковзнув повз Колумбію і почав підбиратися до Військово-морського флоту, що був на 2-й позиції.

Хтось у потязі пасивно зауважив: «Ну, Вашингтон розганяється». А за мить хтось гукнув, значно наполегливіше: «Подивіться на Вашингтон! Подивіться на Вашингтоні! Ось і Вашингтон!» У потязі й на березі усі погляди перевелись від лідерів на 8 білих лопатей, що ледь виднілися на середині річки. Знову глибокий гортанний рев піднявся з натовпу. Здавалося неможливим, що Вашингтон перекриє відрив. Зараз вони були за 800 метрів від фінішу, досі на 3-му місці, все ще на 2 довжини позаду.

Але вони рухалися вперед, і те, як саме хлопці рухались, привернуло пильну й цілковиту увагу всіх.

У човні Мок дедалі більше запалювався. «Добре! Давай! Давай! Давай!» — гримав він. Дон Х’юм підняв хід до 35, потім до 36, а згодом і до 37 гребків. Джо Ранц по правому борту слідував за його рухами, веслуючи гладко, як шовк. Ніс почав підніматися з води. Вашингтон ковзнув повз мічманів, так ніби човен ВМФ був прибитий до води.

Рульовий Каліфорнії Гровер Кларк оглянувся на річку і вперше з моменту, коли залишив човен Вашингтона позаду на стартовій лінії, побачив, як той виростає позаду його корми. Приголомшений, він закричав на екіпаж підняти хід, і Каліфорнія негайно прискорилась до 38 гребків. Мок скомандував Х’юму підняти ритм ще на одну позначку, і Вашингтон досяг 40 гребків. Ритм човна Каліфорнії, здавалося, збився, а потім став нестійким.

Каліфорнія і Вашингтон стрімголов неслись на останніх 500 метрах по коридору відкритої води між човнами глядачів. Люди в гребних шлюпках скочили на ноги, ризикуючи впасти у воду, щоб побачити, що відбувається. Деякі з великих екскурсійних поромів почали кренитися до середини річки, коли люди з’юрмилися біля поручнів. Рев натовпу почав оглушувати веслярів. Верещали свистки із човнів глядачів. На причалі перед елінгом Вашингтона Іванда Мей Калімар, їхній кухар, розмахувала сковородою над головою, репетуючи й закликаючи хлопчиків піддати жару. У вагоні преси Вашингтона зчинився гармидер. Джордж Варнелл із «Сіетл Таймс» запхав своє акредитаційне посвідчення представника преси до рота і почав жувати його. Том Боллес заходився бити незнайомця по спині своїм щасливим старим капелюхом. Роял Брогем волав: «Давай, Вашингтон! Давай!» Лише Ел Ульбріксон залишався скам’янілим і мовчазним, як і раніше, прикутим до свого місця, а його очі кольору холодного сірого каменю зупинили свій погляд на білих лопатях на річці. Джо Вільямс із «Ворлд Телеграм» скоса зиркнув на нього і подумав: «У жилах цього чоловіка тече крижана вода».

Коли фініш забовванів попереду в густій пітьмі, Боббі Мок прокричав щось нерозбірливе. У Джонні Уайта на місці номер 3 раптом виникло відчуття, що вони зараз летять, а не веслують. Обрубок МакМіллін відчайдушно хотів крадькома кинути погляд на першу доріжку, де, як йому було відомо, веслувала Каліфорнія, але не насмілився. На місці номер 6 Коротун Хант крізь шум натовпу зміг почути, як хтось несамовито репетував по радіо. Він намагався розібрати слова, але все, що міг уторопати, — це те, що відбувається щось надзвичайно захоплююче. Він і гадки не мав, як ідуть справи, за винятком того, що човен Каліфорнії досі був поза полем його зору. Він не зводив очей із шиї Джо Ранца і веслував від усього серця. Джо звів усе своє єство до однієї дії, єдиного безперервного руху, однієї думки: стара мантра екіпажа струменіла в його голові як ріка, знову й знову повторюючись не його власним голосом, а голосом Джорджа Покока з чітким оксфордським акцентом: «Ем-Ай-Бі (M-I-B — mind in boat), розум у човні, розум у човні».

Згодом, на останніх 200 метрах, думки самі відійшли геть, раптово поступившись болеві, що, волаючи, повернувся назад у човен і зійшов на них усіх одразу, обпалюючи їхні ноги, руки, плечі, впиваючись у їхні спини, розриваючи їхні серця і легені, у той час, як вони відчайдушно ковтали повітря. І на цих фінальних 200 метрах, у нелюдському вибухові швидкості, веслуючи в ритмі 40 гребків на хвилину, збиваючи воду в піну, Вашингтон обійшов Каліфорнію. Із кожним ударом весла хлопці просувались уперед на довжину одного місця своїх суперників. На той момент, коли обидва човни перетинали фінішну лінію у згасаючих сутінках, проблиск відкритої води промайнув між кормою «Husky Clipper» і носом «Каліфорнійського кліпера».

У вагоні преси кутики рота Ела Ульбріксона неохоче смикнулися, віддалено нагадуючи усмішку. Він знову почав жувати гумку, повільно й методично. Стоячи поруч із ним, Джордж Покок відкинув голову і заволав, як сирена повітряної тривоги. Том Боллес продовжував пороти спину парубка перед ним своїм старим капелюхом. Джордж Варнелл вийняв ретельно прожовані залишки свого акредитаційного посвідчення з рота. У Сіетлі Хейзел Ульбріксон та її син Ел стукали по скляній поверхні їхнього журнального столика доти, поки той не розбився на десятки осколків. На автомобільному мості Майк Бого із особливим задоволенням випустив у повітря 7 ракет у швидкій послідовності. У човні хлопці здіймали стиснуті кулаки в темне вечірнє повітря.

Ульбріксон довго просто сидів на місці, дивлячись у темряву, поки не прибігли вболівальники, рвучись через вагон, і не почали вітати його, ляскаючи по спині. Коли він, нарешті, встав, журналісти скупчилися навколо нього. Тренер висловився дуже просто: «Ну, вони зробили це в тісній боротьбі. Але вони виграли». Згодом він продовжив: «Припускаю, малий знав, що робить».

Вашингтон став національним чемпіоном і завоював абсолютну перемогу на Гудзоні. Приголомшлива перемога основної університетської команди, здобута атакою з відстаючих рядів, була історичною за своїм масштабом і драматичністю. У прес-центрі на залізничній станції Поукіпзі спортивні оглядачі зі всієї країни сіли за друкарські машинки та почали вистукувати хвалебні оди. Роберт Келлі з «Нью-Йорк Таймс» назвав цю перемогу «великою віхою в історії Поукіпзі». Герберт із «Нью-Йорк Пост» охрестив її «вражаючою і безпрецедентною». Джордж Тімпсон із «Крістіан Саєнс Монітор» найменував її «блискучою». Джеймс Бурхард із «Ворлд Телеграм» знайшов оригінальніше формулювання: «Це була історія психології, бездоганної сили духу та веслувального інтелекту. Голова Мока була найкращим веслом у човні Вашингтона». Роял Брогем думав довго й натужно, як найкраще охарактеризувати те, яким чином Боббі Мок домігся успіху. Нарешті він зупинився на фразі: «Це було воістину холоднокровно».

Ел Ульбріксон спустився до води і супроводив хлопців назад до елінга вгорі за течією у своєму катері.

Спостерігаючи, як вони веслують проти течії в теплій літній темряві, Ульбріксон помітив, що екіпаж гребе бездоганно, з винятковою грацією і точністю, що швидко ставали їхньою нормою. Він ухопив мегафон і загорлав, перекрикуючи вологе гарчання двигуна катера: «Зараз ось воно! Саме те, що потрібно! Чому ви не веслували так у перегонах?» Хлопці переглянулись один з одним, нервово усміхаючись. Ніхто точно не знав, жартує він чи ні.

Він дійсно жартував, але його зауваження переслідувало певну мету. Для досягнення своєї цілі Ульбріксону доведеться побити Ебрайта ще раз. Трохи менше ніж за 2 тижні вони мали змагатись ще раз, двічі в парі спринтів на 2 кілометри, щоб завоювати право представляти Сполучені Штати в Берліні. В одних із цих перегонів Каліфорнія буде на сусідній доріжці, маючи єдиний і останній шанс урешті зрівняти рахунок і поїхати до Німеччини. Ульбріксон не хотів, щоб його хлопці надто зазналися. І навіть перебуваючи в захваті від їхнього результату, він не був цілком задоволений непокорою Мока. У кожному разі, необхідно було нагадати їм, хто при владі.

Але, суворий данець чи ні, Ульбріксон також відчував необхідність сказати щось співрозмірне з подією. Діставшись до елінга, вони виявили там сотні шалених уболівальників, що билися за місця на хиткому причалі й тупцяли довкола перед будівлею, гикаючи і репетуючи. Хлопці вилізли з човна і кинули Боббі Мока в Гудзон, на превелике задоволення глядачів. Потім, вийнявши його з води, вони сформували фалангу, прорвалися в будівлю і замкнули за собою двері, впустивши лише кількох журналістів із Сіетла. Ульбріксон став на лаву, а хлопці, стискаючи в руках майки, зібрані із переможених команд, сіли на підлозі навколо нього. «Ви сьогодні увійшли в історію, ви — веслярі та рульові першокурсників, юніорів і університетського екіпажа. Я пишаюся вами. Кожен син і дочка Вашингтона пишаються вами... Ніколи в історії веслування екіпаж не давав більш доблесний і ризикований бій, щоб виграти найбажаніший титул на кону в цій країні, ніж це сьогодні зробила університетська команда. І я можу лише сказати, що пишаюся вами і почуваюсь дуже щасливим, — він зробив паузу й оглянув кімнату, а потім підсумував, — я не очікую, що будь-коли побачу краще проведені перегони». Після цих слів він спустився на підлогу. Ніхто не вітав його. Ніхто не вставав і не аплодував. Усі просто сиділи, мовчки всотуючи цю мить. Бурхливого вечора в січні 1935 року, коли Ульбріксон уперше відкрито заговорив про участь в Олімпійських іграх, усі стояли і схвально вітали його промову. Але тоді це здавалося мрією. Тепер вони були за крок до її реального втілення. Захоплені вітання чомусь здавалися небезпечними.

Розділ 15

«Наразі 4 роки поспіль неотесані чужинці з Далекого Заходу домінують на Гудзоні, — виплюнув наступного дня після перегонів у Поукіпзі Джо Вільямс із нью-йоркської «Ворлд Телеграм». — Регата втратила всю свою оригінальну форму і структуру. Це більше не східне шоу... Якщо одна західна команда не виграє, то це робить інша. Вашингтон учора забрав усе, що можна було забрати на річці. Городяни зітхнули з полегшенням, що гості мали порядність залишити бодай мости і великовантажні пороми». Вільямс продовжив, імовірно, жартома, закликом звернутись до президента Рузвельта зробити щось із цією «дуже тривожною ситуацією».

Тон, можливо, був дещо іронічний, але суть статті Вільямса була далеко не жартом для тисяч уболівальників східних команд — їхні університети, схоже, випадали з конкуренції в регаті, яку вони призначали для випробування й демонстрації власної майстерності у веслуванні.

І не лише східні спортивні оглядачі та вболівальники зіткнулися з новою реальністю після регати 1936 року. Кай Ебрайт точно знав, що побачив у перегонах основних університетських команд, і був досить розумним і дипломатичним, щоб відкрито визнати це. Збираючи своїх хлопців у дорогу в Принстон на олімпійські відбіркові змагання, де він зробить ще одну спробу перемогти Вашингтон, Ебрайт вказав на Джо і його команду та промовив: «Це найкращий екіпаж в Америці. Це човен, який має поїхати у Берлін, і решта світу муситиме віднайти щось дуже круте, щоб перемогти їх в Олімпійських іграх». Це не було його звичайним кепкуванням перед змаганнями з «применшення своїх шансів», яким регулярно займався і він, і Ел Ульбріксон. Ебрайт говорив цілком серйозно, і йому необхідно було приземлити очікування в Берклі. Він поїде в Принстон і змагатиметься там, і спробує виграти олімпійський п’єдестал, але коли Боббі Мок спроектував цю холоднокровну, прораховану перемогу, що прийшла нізвідки, Ебрайт швидко помітив її деморалізуючий вплив на його власну команду. Ретельно спланований спосіб, у який Вашингтон провів ці перегони, виглядав, почасти, як виклик, а почасти, як зухвалість, але переважно, це було попередження. Долаючи дистанцію гонки, Мок сміливо міг підняти над кормою прапор, прикрашений написом «Не наступай на мене» і фігурою скрученої гримучої змії.

Після тижня тренувань і відпочинку в Поукіпзі 1 липня хлопці спакували свої пожитки, завантажили «Husky Clipper» у багажний вагон і попрямували на національні олімпійські відбіркові змагання США 1936 року. О 18:00 вони прибули в Принстон і занурились у світ Ліги Плюща, світ статусу і вікових традицій, вишуканих смаків і прихованих упередженостей щодо певних соціальних класів, світ, населений синами банкірів, адвокатів і сенаторів. Для хлопців, що були нащадками представників робітничого класу, це був непевний, але інтригуючий світ.

Вони вселилися в розкішний «Принстон Інн», що велично здіймався на межі доглянутих полів гольф-клубу «Спрінгдейл», у порівнянні з будівлею якого навіть маєток президента в Гайд-Парку виглядав трохи затісним і потертим. Зі своїх номерів хлопці спостерігали, як випускники Принстона прогулювались довкола полів для гольфу в бриджах, гетрах із різнобарвним ромбовим малюнком і твідових кепках. Юнаки оглянули озеро Карнегі і зайшли в елінг Принстона, щоб перевірити його умови. Це була велика кам’яна будівля з готичними арками над входами у відсіки для човнів — споруда значно більш елегантна, ніж обшиті дошками будинки, у яких більшість із них виросли. Вона також значно відрізнялась від їхнього старого ангара для аеропланів і більше скидалася на нову бібліотеку «Саззалло» в Сіетлі. Ба навіть саме озеро Карнегі було символом багатства і привілеїв. До початку XX століття екіпажі Принстона веслували на річці Делавер і каналі Рарітан, що протікали прямо через південну частину університетського містечка. Хлопці Принстона, проте, вважали незручним гребти серед вугільних барж і прогулянкових суден, які також користувались каналом, тож вони зажадали від Ендрю Карнегі відвести їм приватне озеро. Вклавши близько 100 тисяч доларів, на сьогоднішній курс два з половиною мільйона, Карнегі без розголосу скупив усю нерухомість уздовж 5-кілометрової ділянки над річкою Міллстоун, загатив її греблею і спорудив першокласну акваторію для веслування — неглибоку, прямолінійну і захищену. Водойма милувала око та була абсолютно вільна від вугільних барж.

У перші кілька днів у Принстоні хлопці відпочивали й розкошували в шикарній обстановці готелю і заміського клубу. Дон Х’юм намагався позбутися відчуття неприємного холодку. Двічі на день вони проводили легкі тренування у човні. Головно, хлопці відпрацьовували спринти на високій частоті ходу і стартовий етап перегонів. Стартування було одним із найважливіших компонентів 2-кілометрової гонки, з яким останнім часом у них були проблеми.

За право поїхати в Берлін змагалися 6 екіпажів: Вашингтон, Каліфорнія, Пенсильванія, Військово-морський флот, Принстон і Спортивний клуб Нью-Йорка. Для попереднього відбору 4 липня учасники змагань були розділені на 2 групи по 3 команди. По 2 човни-лідери в кожному запливі пройдуть у фінальний етап змагання між 4 командами, що відбудеться наступного дня.

Із наближенням попереднього відбіркового туру погода робилася гнітюче спекотною. То були перші натяки на те, що згодом стане смертельною спекою по всьому Сходу. Увечері 3 липня хлопці почали нервувати та втрачати рівновагу. Усвідомлення вагомості того, що було поставлено на карту, почало пригнічувати їх. Вони не могли заснути у вологій спеці. Ел Ульбріксон ходив із номера в номер, намагаючись заспокоїти їх, але різкість його голосу видавала його власну тривогу. Тієї ночі після відбою Джо і Роджер довго сиділи в темряві, жартуючи, розповідаючи історії, намагаючись заговорити себе від емоційного зриву. Час від часу в темряві пробивався оранжевий вогник, коли Чак Дей затягувався черговою забороненою цигаркою.

Не те, щоб вони були серйозно стурбовані попереднім відбором. Вони змагатимуться проти Принстона і «Крилатих бігунів» із нью-йоркського Спортивного клубу. Жодна з цих команд не була реальним суперником. Каліфорнії, з іншого боку, доведеться зійтися з Пенсильванією і Військово-морським флотом, двома відмінними спринтерами. Занепокоєння походило від того, що відбуватиметься після попереднього туру. Пенсильванія замінила трьох із восьми веслярів у команді, що веслувала в Поукіпзі, включивши своїх недавніх випускників, які не мали права брати участь у перегонах міжуніверситетської регати, але цілком законно могли бути заявлені на Олімпійські ігри. ВМФ ввів у свою команду лейтенанта морської піхоти Віка Крулака на місце рульового. Каліфорнія також включила випускників у склад екіпажа. Вашингтон, у дійсності, був єдиною командою, що повністю складалася зі студентів. Якщо припустити, що хлопці пройдуть попередню кваліфікацію у своїй власній відбірковій групі, незалежно від того, з якими екіпажами вони зустрінуться у фіналі, це будуть до певної міри команди, складені з незнайомців, котрі, ймовірно, перевершують хлопців, яких вони щойно перемогли в Поукіпзі.

У суботу, 4 липня, незадовго до 18:30 хлопці рушили з човнової станції Принстона на перегони. Стояв несамовито спекотний вечір. Кілька тисяч людей зібралися на берегах озера подивитися на кваліфікаційні запливи, і більшість із них піднялись на недавно побудовані трибуни на фінішній лінії. Хлопці підвели «Husky Clipper» у свій стартовий бокс на плавучій платформі, яка була спеціально зведена для олімпійських відбіркових змагань, і чекали.

Із пострілом стартового пістолета Вашингтон вилетів із боксу на високому ритмі 38 гребків. «Husky Clipper» відірвався уперед майже відразу. Приблизно через хвилину Мок сказав Дону Х’юму понизити ритм. Х’юм скинув хід до 34 гребків. На третій хвилині загребний понизив його ще до 32 ударів, і навіть зменшивши темп, човен залишився попереду і почав розширювати свій відрив. «Крилаті бігуни» і екіпаж Принстона веслували в ритмі 35 гребків. На позначці половини дистанції Вашингтон уже був на відкритій воді, відірвавшись від обох суден. Починаючи наближатись до фінішу, «Крилаті бігуни» прискорились, обійшовши у спринті Принстон і кинувши виклик Вашингтону. Мок сказав Х’юму підняти швидкість ходу назад до 38 гребків. «Husky Clipper» швидко вилетів уперед і перетнув фінішну смугу на дві з половиною довжини попереду «Крилатих бігунів».

Будучи досить упевненими у своїх силах, хлопці Вашингтона, одначе, здивувались, як легко вони перемогли. Незважаючи на задушливе вечірнє повітря, вони навіть не спітніли. Відпливши із гоночних доріжок, човен Вашингтона зайняв позицію біля берега поблизу позначки півтора кілометра. Реальним питанням дня було те, як Каліфорнія впорається з кваліфікаційним запливом, і хлопці хотіли побачити відповідь на власні очі.

О 19:00 ВМФ, Пенсильванія і Каліфорнія стартували, всі веслуючи потужно й у високому ритмі. На першому кілометрі всі три човни увійшли в стабільний ритм і конкурували між собою більш-менш на рівних. У певний момент Пенсильванія пришвидшила свій темп і почала поволі виходити вперед. Проте коли човни вийшли на фінішну дистанцію 500 метрів, саме Каліфорнія примусила вболівальників на трибунах скочити на ноги. Хлопці з Берклі здійснили величезний ривок, притьмом промчали повз Військово-морський флот і Пенсильванію, захопили ініціативу й випередили їх на фініші на чверть довжини човна. Це було вражаюче шоу, що зміцнило віддавна поширену думку, яку поділяли багато тренерів і спортивних оглядачів, присутніх того дня: незважаючи на перемоги Вашингтона в довгих перегонах у Поукіпзі і Сіетлі, Каліфорнія залишається неперевершеним екіпажем-спринтером. Із цим було важко сперечатися. Каліфорнія виграла свій попередній відбірковий етап, пройшовши дистанцію з часом 6 хвилин 7.8 секунди, а Вашингтон фінішував на 10 повних секунд пізніше, із часом 6 хвилин 17.8 секунди. «Ця команда — майже нездоланна перешкода для «Ескімосів», — заявив Малкольм Рой із нью-йоркської «Сан».

Коли хлопці Вашингтона повернулись того вечора в «Принстон Інн», тривога знову накрила їх. Ел Ульбріксон провів більшу частину вечора, ходячи з номера в номер, сидячи на краю ліжок та підбадьорюючи своїх хлопців, нагадуючи їм, що вони, у дійсності, виграли спринт на останніх 2 кілометрах у Поукіпзі, розповідаючи їм те, що вони вже осмислили у своїх головах, але потребували почути ще раз, що вони можуть перемогти будь-який екіпаж в Америці, на будь-якій дистанції, у тому числі й Каліфорнію. Усе, що вони мали зробити, сказав він їм, — це продовжувати вірити один в одного.

Вони кивали й погоджувалися з ним. Весняна кампанія — миттєвий дух товариства, який усі вони відчули, коли вийшли на воду першого разу, їхня визначна перемога над Каліфорнією на озері Вашингтон, їхній приголомшливий тріумф у Поукіпзі, здобутий атакою із аутсайдерів у лідери, і їхня кваліфікаційна гонка майже без зусиль того дня — більш ніж переконала їх, що разом вони були здатні на героїчні вчинки. Жоден із них не сумнівався у своїх товаришах по команді. Але віра один в одного, насправді, не була більше на часі. Складнішим було досягти впевненості в собі. Ядучий страх продовжував підточувати їхні мізки й нутрощі.

Пізно ввечері, коли Ульбріксон нарешті пішов у свій номер, хлопці поодинці або парами вислизали з готелю і прогулювались берегом озера Карнегі. Місяць був повний, озеро мерехтіло сріблом. Цвіркуни співали у траві біля їхніх ніг, цикади гуділи над головою на деревах. Вони дивилися на залиті місячним світлом зірки вгорі, тихо розмовляли й нагадували собі, хто вони є і чого досягли. Для декого з них цього було достатньо. Багато років по тому Джо згадав, що того вечора на нього зійшло почуття спокою. Рішучість почала вливатись у нього спершу як струмок, а згодом як річка. Зрештою, у досвітні години вони повернулися у свої номери і лягли спати — дехто спокійно, а дехто уривками.

Уранці, прокинувшись, Чак Дей написав у своєму журналі: «Фінал олімпійських відбіркових змагань, дуже нервую, але впевнений у своїх силах». Джонні Уайт черкнув: «Ми всі прокинулися налякані, і до нас часто заходив Елвін».

Елвін Ульбріксон сам не міг скинути внутрішнє напруження. Це був його судний день. Багато з його колег будуть спостерігати перегони того вечора — не лише Ебрайт, а й старий Джим Ейк «Десятка» із Сіракуз, Ед Лідер із Єлю, Джим Рей з університету Корнелла і Констанс Титус, олімпійський чемпіон в одиночному веслуванні 1904 року. Більше того, Роял Брогем також буде там, транслюючи перегони наживо на 50 станціях мережі «Сі-Бі-Ес» по всій країні. Усі в Сіетлі і більшість людей на решті території країни слухатимуть перебіг змагання. Він не матиме де сховатись, якщо хлопці не здобудуть перемогу для нього.

Грози гуркотіли над Нью-Джерсі того ранку, і дощ стукав по даху «Принстон Інн». До полудня, однак, хмари понеслися геть до горизонту, і день став спекотним і задушливим, але ясним. Озеро Карнегі було гладке, як люстро, віддзеркалюючи напівпрозоре блакитне небо. Фінальні олімпійські відбіркові змагання мали початись о 17:00, тож хлопці провели більшу частину дня, байдикуючи на човновій станції Принстона, намагаючись зберігати витримку. У другій половині дня чорні седани і купе, заповнені вболівальниками команд, почали прибувати на озеро Карнегі. Водії зупиняли автомобілі в тіні дерев уздовж останньої сотні метрів дистанції, розстеляли покривала для пікніка на траві і відкривали корзини, повні бутербродів та холодних напоїв. Трибуни на фініші повільно заповнювались людьми, що обмахувались програмками змагань, — чоловіками у фетрових капелюхах і панамах та жінками в пласких капелюшках, вишукано припасованих до голівок. Загалом, певно, 10 тисяч осіб зневажили спеку, щоб стати свідками всього 6 хвилин перегонів — 6 хвилин, що розіб’ють мрії усіх хлопців, які готувалися вийти на воду, окрім дев’яти.

О 16:45 екіпажі, що зайняли перші і другі місця у випробуваннях попереднього дня — Каліфорнія, Пенсильванія, Вашингтон і Спортивний клуб Нью-Йорка — вивели судна з човнової станції Принстона на озеро Карнегі. Вони пройшли під точеними склепіннями кам’яного мосту вздовж довгого й широкого вигину озера, а потім по прямій до стартових боксів. «Крилаті бігуни» розвернули свій човен і ввели його в бокс першими, потім Пенсильванія зробила те саме. Коли Вашингтон спробував позадкувати у свій бокс, великий упертий білий лебідь перекрив їм шлях. Боббі Мок закричав на нього в мегафон і, злісно розмахуючи руками, нарешті, змусив його повільно відплисти вбік. Після цього Каліфорнія також зайшла в бокс.

Під пізнім пообіднім сонцем високі дерева, що росли уздовж берега, відкидали довгі тіні на стартові бокси і човни, але це не послаблювало спеки відчутно. Хлопці Вашингтона були з оголеними торсами, знявши свої майки просто перед тим, як залізли в човен. Тепер вони сиділи з веслами у воді, готові до першого сильного гребка, кожен дивився прямо вперед, на шию товариша перед ним, намагаючись дихати повільно й легко та повністю налаштувати свої серця і думки на перегони. Боббі Мок заліз рукою під сидіння і торкнувся щасливого капелюха Тома Боллеса, додаткових 100 грамів до ваги човна в обмін на безмежжя удачі.

Через мить після 17:00 стартер крикнув: «Ви готові?» Усі 4 рульових підняли руки, і стартовий пістолет відразу вистрелив.

Вашингтон вийшов на невдалий старт. Через 4 чи 5 перших гребків Горді Адам і Обрубок МакМіллін «розмились», їхні весла вискочили з води, перш ніж вони завершили свої гребки. Результатами цього були миттєва втрата човном рівноваги та різка зупинка критичного імпульсу, який екіпаж намагався наростити. Решта човнів випередили їх. На наступному гребку всі 8 весел Вашингтона відразу захопили воду чисто й бездоганно.

Спортивний клуб Нью-Йорка швидко очолив перегони, але Пенсильванія, б’ючи воду у високому темпі 40 гребків на хвилину, швидко перехопила лідерство. Каліфорнія, веслуючи на 38 гребках, стала на 3-тю позицію, у трьох метрах перед носом Вашингтона. Боббі Мок і Дон Х’юм узяли курс на 39 гребків, щоб відновити імпульс, але щойно його було досягнуто, відразу ж почали опускати частоту знов до 38, потім до 37, до 36 і, нарешті, до 35 гребків. Коли ритм знизився, «Husky Clipper» все ж продовжував утримувати свою позицію в безпосередній близькості до корми Каліфорнії. Попереду Пенсильванія збивала озеро в білу піну на 39 гребках. Пройшовши чверть дистанції, Боббі Мок побачив, що підбирається до Каліфорнії. Він сказав Х’юму скинути частоту ще раз, і загребний налаштувався на несподівано низький хід 34 гребки. Коли вони наблизились до середини дистанції, Спортивний клуб Нью-Йорк раптом почав видихатись і швидко відстав від Вашингтона. Пенсильванія залишалась попереду на три чверті довжини й навіть продовжувала повільно віддалятись уперед від Каліфорнії. «Husky Clipper» застряг на хвості у Каліфорнії. Хлопці продовжували гребти в ритмі 34 гребки.

Але що за 34 гребки то були. Дон Х’юм по лівому борту і Джо Ранц по правому борту задавали темп на довгі, повільні, гармонійні й плавні удари веслами, і хлопці по кожному борту слідували за ними бездоганно. З берегів озера Карнегі хлопці, весла і «Husky Clipper» виглядали як єдина істота, що граційно й потужно скручується та розкручується, рухаючись уперед по поверхні води. Вісім оголених спин згинались і розгинались в унісон. Вісім білих лопатей занурювались у воду й виринали з неї в одну і ту саму мить. Щоразу, коли лопаті входили в озеро, вони зникали під поверхнею води майже без сплеску чи брижів. Щоразу, коли вони виринали з нього, човен летів уперед без зупинок чи зволікань.

Перед півторакілометровою позначкою Боббі Мок нахилився до Дона Х’юма і закричав: «Ось і Каліфорнія! Ось де ми переможемо Каліфорнію!» Х’юм трохи підняв хід до 36 гребків, і Вашингтон швидко проминув Каліфорнію місце за місцем. Вони почали підбиратися до корми Пенсильванії. Її загребний Ллойд Сакстон, помітивши, що ніс «Husky Clipper» наближається до нього ззаду, підняв ритм до вбивчого 41 гребка. Але коли удари веслами Пенсильванії частішали, вони неминуче зробилися й коротшими. Кинувши погляд на кола на воді від лопатей Вашингтона, Сакстон був приголомшений відстанню між ними. «Їхні кола розходились на півтора метра, у той час як наші — на метр. Це було неймовірно», — сказав він після перегонів. Вашингтон витягнувся на одну лінію з Пенсильванією.

Але Боббі Мок насправді все ще не відпускав хлопців веслувати на повну силу. Вийшовши на фінальні 500 метрів дистанції, він, нарешті, зробив це. Рульовий гаркнув Х’юмові пришвидшити темп. Частота зросла до 39, а потім відразу ж до 40 гребків. Упродовж 5 або 6 ударів веслами носи двох човнів змагались за лідерство, поперемінно випинаючись наперед, як голови коней на скаковій доріжці. Нарешті, ніс Вашингтона рішуче рвонув на метр уперед. З того моменту це був, як сказав пізніше Горді Адам, «качиний суп». За 4 сотні метрів до фінішу Вашингтон просто прожогом промчав повз виснажених хлопців Пенсильванії, як експрес, який переганяє ранковий поїзд, що розвозить молоко, розмахуючи веслами на останніх кількох сотнях метрів із незвичайною грацією і силою. Останні 20 гребків, як Коротун Хант написав батькам наступного дня, були «найкращим, що я коли-небудь відчував у будь-якому човні». На фініші вони були на повну довжину попереду і все ще продовжували збільшувати відрив від інших човнів. Перетнувши фінішну лінію, Боббі Мок, кидаючи виклик усім законам фізики і здоровому глузду, раптом устав, випроставшись на кормі свого човна завширшки 60 сантиметрів і тріумфально виштовхнув кулак у повітря.

Пенсильванія прийшла другою, Каліфорнія — третьою. Човен Спортивного клубу Нью-Йорка, зрештою, з натугою подолав фініш на 3 повних і три чверті довжини позаду човна Вашингтона, і половина його команди просто лежала на веслах, агонізуючи від спеки.

По всьому штату Вашингтон, у димних невеликих заводських містечках на Олімпійському півострові, на вологих молочних фермах, притулених біля підніжжя Каскадних гір, у шикарних вікторіанських будинках на Капітолійському пагорбі в Сіетлі та на човновій станції «Ескімосів», що наскрізь продувається вітром, на Косі Монтлейк люди стояли й голосно вітали перемогу. Матері і батьки помчали в офіси «Вестерн Юніон» відправляти привітання своїм синам далеко на схід. Газетярі відчайдушно кинулися придумувати заголовки. Бармени накривали столи для прийому на човновій станції. Те, що було мрією, стало реальністю. Їхні хлопці збиралися на Олімпійські ігри. Уперше у своїй історії Сіетл змагатиметься на світовій арені.

Сидячи біля радіо в недобудованому будинку Гаррі Ранца на озері Вашингтон, Джойс і діти теж святкували перемогу. Гаррі не сказав нічого, але раптом, сяючи, почав порпатися в ящиках, витяг великий американський прапор, прикріпив його на стіні над радіо і відступив, щоб помилуватися ним. Діти побігли розповісти хороші новини своїм друзям по-сусідству. Джойс, спокійно радіючи, заходилася прибирати шкаралупки від арахісу, які діти розкидали по підлозі, нервово слухаючи репортаж про перегони. Невеликий смуток оселився в глибині її душі: це означало, що Джо не повернеться додому до кінця літа. Але це було дрібницею, відкинутою геть несказанною радістю, яку вона відчула, коли почала уявляти собі, як Джо, одягнений в олімпійську форму, сходитиме з потяга в Сіетлі, коли, нарешті, повернеться додому восени.

Сяючи широкими білими усмішками, Джо і його товариші по команді догребли назад до човнової станції Принстона, кинули Боббі Мока у воду, виловили його і тоді вишикувалися перед пресою та фотографами кінохроніки, які чекали на них на плавучому причалі. Генрі Пенн Берк, голова Американського олімпійського комітету з академічного веслування, став поруч із Боббі Моком і простягнув йому срібний кубок. Задзижчали камери кінохроніки, і Мок, мокрий та з оголеним торсом, узявся за одну ручку кубка, а Берк, у костюмі і краватці, — за другу. Потім Берк почав свою промову. Він говорив, і говорив, і говорив. Хлопці втомилися, на розжареному причалі було спекотно, і вони хотіли якомога швидше прийняти душ та почати святкувати. Проте Берк продовжував говорити. Нарешті Мок злегка смикнув кубок, і той вислизнув із руки Берка. Той все одно продовжував говорити. Зрештою, на чолі з Моком, що стискав у руках кубок, хлопці просто тихо відійшли, залишивши Берка одного на причалі, а той усе ще говорив, поки продовжували крутитися камери кінохроніки.

Ел Ульбріксон також видав кілька коментарів для преси, правда, значно коротших. Коли його запитали, як він пояснює успіх своєї університетської команди цього року, він удався прямо до самої суті справи: «Кожен хлопець у човні мав абсолютну впевненість у кожному з його товаришів по команді... Причина їхнього успіху не може бути приписана окремим особам, навіть загребному Дону Х’юму. Щира спільна праця протягом усієї весни — ось що привело до перемоги».

Ульбріксон не був поетом. То була вотчина Покока. Але його коментар був максимально близький до того, що він відчував у своєму серці. Він осягнув із певним внутрішнім переконанням, що, нарешті, вхопив те, що вислизало з його рук протягом багатьох років. Усе сходилося: правильні веслярі з правильними відносинами, правильні особистості, правильні навички; ідеальний човен, обтічний, збалансований і надзвичайно швидкий; виграшна стратегія на довгих і коротких дистанціях; рульовий із мужністю та інтелектом для ухвалення важких рішень та їх швидкого втілення. Усе це складалося в щось більше, ніж він міг реально пояснити словами, можливо, більше, ніж навіть міг би викласти поет — щось за межами суми його складових, щось таємниче, непередаване й прекрасне для споглядання. І він знав, кому дякувати за переважну частину цього.

Повертаючись у спекотних, вологих сутінках із Джорджем Пококом назад до «Принстон Інн» того вечора, обоє чоловіків зняли піджаки й перекинули їх через плече. Ульбріксон раптом зупинився, різко повернувся до Покока і простягнув йому правицю. «Спасибі, Джордже, за твою допомогу», — сказав він. Покок пізніше згадував той момент. «Почути таке від Ела, — розмірковував він, — було рівносильним феєрверкові та духовому оркестру».

Пізніше того вечора хлопців вшановували на щорічному бенкеті Лояла Шауді, де вони знайшли традиційну пурпурову краватку і 5-доларову банкноту на кожному місці за столом. Але поки вони вечеряли і святкували, тривожні чутки почали ширитися коридорами «Принстон Інн».

До 20:00 чутки підтвердились. Після своєї багатослівної промови на причалі перед човновою станцією Принстона Генрі Пенн Берк покликав Ела Ульбріксона, Джорджа Покока і Рея Екмана, спортивного директора університету Вашингтона, до себе в номер і висунув їм, по суті, ультиматум. Якщо Вашингтон хоче поїхати до Берліна, хлопцям доведеться оплатити поїздку самотужки. «Ви муситимете заплатити за ваше перевезення, — сказав Берк. — Ми просто не отримали грошей». Берк, який, за збігом обставин, був також і головою Спортивного клубу Пенсильванії у Філадельфії та основним відповідальним за збір коштів для нього, продовжив, що, зрозуміло, у Пенсильванії багато грошей, і як команда, що зайняла друге місце, вона, природно, буде щаслива замінити команду Вашингтона в Берліні.

Схожі драми розігрувалися по всій Америці того тижня. Американський олімпійський комітет (АОК) оголосив, що зазнає браку коштів. Плавців, фехтувальників і десятки інших команд просили частково або повністю профінансувати їхню поїздку в Берлін. Але до цього моменту ні АОК, ні Олімпійський комітет з академічного веслування (ОКАВ) навіть не натякнули, що будуть не в змозі відправити переможний екіпаж на олімпіаду. Заскочений зненацька, Ульбріксон був приголомшеним і розлюченим. Університетові вже доводилося раніше випрошувати і складати докупи кожен цент від випускників та громадян Сіетла, щоб просто відправити хлопців на схід в Поукіпзі й Принстон. І не було жодних шансів, що будь-хто з цих хлопців зможе посприяти власними коштами. Вони не були спадкоємцями і нащадками промислових магнатів, це були діти американського робітничого класу. Усе це жахливо відгонило. У гніві, вашингтонці були готові залишити номер, але Берк продовжував говорити. Він зазначив, що Каліфорнія заплатила за свій переїзд у 1928 і 1932 роках. Єльський університет, сказав він, не мав жодної проблеми зі збором «приватних коштів» у 1924 році, тож, звісно, хтось у Сіетлі зможе виділити гроші.

Ульбріксон надто добре знав, що гроші певною мірою росли на деревах у Єлі, і що кошти було значно легше знайти в 1928 році, до депресії, ніж у 1936-му. Ебрайт у 1932 році мав покрити вартість лише транспортування його екіпажа на 560 кілометрів від Берклі до Лос-Анджелеса. Крижаним тоном Ульбріксон запитав Берка, скільки потрібно зібрати і як скоро. До кінця тижня 5 тисяч доларів, відповів Берк. Інакше на Олімпіаду поїде Пенсильванія.

Після зустрічі Ульбріксон похапцем переговорив із Роялом Брогемом і Джорджем Варнеллом, і за кілька хвилин вони вже складали заголовки та писали спеціальні колонки для телеграфування у випуски наступного дня «Пост-Інтеллідженсера» і «Таймс». У Сіетлі через кілька хвилин почали дзвонити телефони. Рей Екман зателефонував своєму помічнику Карлу Кілгору, який, у свою чергу, почав робити місцеві дзвінки. На 22:00 Кілгор завербував у Сіетлі десятки громадських лідерів і склав приблизний план дій. Уранці вони відкриють свою штаб-квартиру у Спортивному клубі Вашингтона, виберуть голову, а також створять групи зі збору коштів. Тим часом, усі взялися ще інтенсивніше телефонувати. Ел Ульбріксон намагався не тривожити своїх спортсменів. Це була та дрібниця, через яку він не хотів змушувати їх непокоїтись. Він розказав їм коротко, наскільки можливо, про брак фінансування, і вони пішли спати тієї ночі з вірою, що все буде добре.

Наступного ранку Коротун Хант написав короткого листа до батьків: «Мрія збувається! О, мої любі, як же нам пощастило! Ніхто не може сказати мені, що ми не впіймали стару пані Удачу за хвіст». Згодом він і решта членів екіпажа спустилися вниз на сніданок із морозива і мускусної дині, перш ніж з’явитися перед камерами кінохроніки студії «Фокс Мувітон».

За кілька годин жителі Сіетла прокинулись під тривожні заголовки новин по радіо та в газетах. Усе місто взялося до роботи. Студентки, що були на літніх канікулах, вхопили бляшані банки і почали ходити від дверей до дверей по сусідніх районах. Пол Кофлін, президент об’єднання випускників, почав телефонувати декому з найбільш відомих випускників університету. Тисячі значків на лацкани швидко надрукували, і студенти, що були в кампусі на літній сесії, почали продавати їх по 50 центів за штуку у вестибюлях. Радіодиктори переривали ранкові програми для звернень про збір коштів. У центрі міста І. Ф. Дікс, генеральний менеджер компанії «Тихоокеанський телефон і телеграф», підписався як голова кампанії. У найкоротші терміни телеграми почали розлітатися з офісу Дікса в торгово-промислові палати кожного міста, містечка і поселення в країні. Понад тисячу листів були відправлені на адреси «Американського легіону» та інших громадських організацій і братств.

До полудня почали сипатися гроші й обіцянки: щедрі 500 доларів від «Сіетл Таймс» для почину, 5 доларів від кафе «Хайд Евей Біер», 50 доларів від могутньої «Стандард Ойл», 1 долар від донора, що побажав залишитися анонімним, 5 доларів від Сесіла Блогга із Такоми, одного з рульових Хірама Конібеара. Гроші почали надходити також і з рідних міст хлопців, де їхні досягнення були основними новинами протягом кількох тижнів: 50 доларів із Монтесано Боббі Мока, 50 доларів із Беллінгема, найближчого містечка до молочної ферми, на якій виріс Горді Адам, 299.25 долара із Олімпії Дона Х’юма, 75 доларів із Секвіма Джо Ранца. До кінця першого дня кампанії добровольці продали 50-центових значків на суму 1523 долари. Наприкінці другого дня Т. Ф. Девіс, голова Торгово-промислової палати Сіетла, поклав завірений чек на 5000 доларів у конверт і відіслав його авіапоштою Елу Ульбріксону.

До того часу Ульбріксон і хлопці безтурботно готувалися до відплиття в Німеччину на пароплаві «Манхеттен» 14 липня. Усього за кілька годин після зустрічі з Генрі Пенном Берком і своєї короткої бесіди з Роялом Брогемом та Джорджем Варнеллом того вечора Ульбріксон натягнув на обличчя свій найкращий безпристрасний вираз — так би мовити, його природний вираз, повернувся до Берка і AOК та заявив, що, у дійсності, Вашингтон має кошти, щоб оплатити свою поїздку до Берліна. Потім, перш ніж будь-хто зміг би поставити незручне питання про те, як йому вдасться отримати на руки 5 тисяч доларів так швидко, він поспішно прийняв запрошення Спортивного клубу Нью-Йорка скористатись його тренувальною базою в сусідньому передмісті на Лонг-Айленд Саунд та швидко вислизнув із Принстона.

Коли хлопці, тепер офіційно олімпійська веслувальна команда США у класі вісімок, оселилися на острові Траверс, вони, переважно без їхнього відома, починали ставати національними знаменитостями. Удома в Сіетлі вони вже були повноцінними суперзірками. Східні тренери та спортивні оглядачі стежили за ними з постійним збільшенням інтересу відтоді, коли вони ще першокурсниками перемогли в Поукіпзі в 1934 році. І тепер, після споглядання тих останніх 20 гребків у Принстоні, газетярі з усієї країни починали оприлюднювати те, що багато з них відразу подумали, коли побачили, як Джо і його товариші по команді раптово виринають із сутінків того вечора в Поукіпзі 2 тижні тому. Саме ці юнаки можуть стати найвизначнішим університетським екіпажем усіх часів.

Острів Траверс був розташований на Лонг-Айленд Саунд, на південь від Нью-Рошель. Тренувальна база Спортивного клубу Нью-Йорка на ньому була зведена в 1888 році і простяглася на 12 ретельно доглянутих гектарах, у центрі яких стояв шикарний, просторий клубний будинок. Умістивши офіційну їдальню і устричний бар, більярдний зал, повнофункціональний спортивний зал, човнову пристань, усіляке мислиме спортивне тренажерне обладнання, приміщення для стендової стрільби, бейсбольний майданчик, боулінг, боксерський ринг, тенісні корти, корти для сквошу, бігову доріжку, турецькі лазні, басейн, перукарню, хімчистку і широкі, просторі газони, база була, практично, заміським клубом для спортсменів-аматорів, а також чудовим місцем для проведення суспільних заходів округу Вестчестер. Вона надавала легкий доступ до відмінної акваторії для веслування на протоці. І що було найпривабливішим для хлопців із полів, лісів і малих містечок Тихоокеанського Північного Заходу, вона знаходилась усього в кількох кілометрах від усіх численних таємниць і чудес міста Нью-Йорк.

Виснажлива спека продовжувала наростати на Східному узбережжі та на більшій території Америки того тижня, але якась там жарінь не могла втримати хлопців від того, щоб надкусити Велике Яблуко. Вони відвідали могилу Гранта, намагалися сісти на борт «Королеви Марії», але їх не пустили, оглянули кампус Колумбійського університету, вздовж і впоперек обійшли Рокфеллер-центр, прогулялися вгору і вниз по Бродвею та пообідали в ресторані Джека Демпсі. Вони юрбою зайшли в «Мінскі Бурлеск» і вийшли звідти із широко розкритими очима й дурнувато посміхаючись, проте Джонні Уайт виклав особисту думку у своєму щоденнику: «Це було огидно». Вони прогулялись по Уолл-Стріт, згадуючи притишений тон, із яким їхні батьки говорили про це місце в 1929 році.

Вони проїхались у метро до Коні-Айленду і виявили, що сотні тисяч жителів Нью-Йорка випередили їх, рятуючись втечею під землю від задушливої спеки Манхеттена навіть у розпал робочого тижня. Із переповненого дощатого настилу на березі вони побачили, що скільки сягав їхній зір, угору і вниз по береговій лінії, пляжі були темні, вируючи масою тіл, скупчених на піску. Вони пролізли через натовп, і їх зачарував тисячоголосий Нью-Йорк — матері, що говорили італійською, іспаномовні хлопчики з Пуерто-Ріко, діди, які балакали на ідиш, та дівчата, що щебетали польською, невгамовні діти, котрі гукали один одного десятками мов і всіма різновидами англійської, голоси, що дзвеніли інтонаціями Бронкса, Брукліна і Нью-Джерсі. Вони поглинали 5-центові хотдоги у закусочних «Натанс», їли солодку вату, пили крижану кока-колу. Вони катались на 45-метровому чортовому колесі і приголомшливих американських гірках «Циклон». Вони блукали серед шпилів і башточок Луна-парку, каталися на атракціонах, поїдали арахіс і знову пили кока-колу. До того часу, коли повернулися в місто, вони були виснажені та не надто вражені Коні-Айлендом. «Що за діра, — звірявся Чак Дей своєму щоденнику. — Брудні, переповнені, злодійські місця». Також він не був під сильним враженням від розімлілих, виснажених спекою громадян великого Нью-Йорка: «Люди в Нью-Йорку всі дуже втомлені, бліді й розм’яклі. Народ рідко усміхається і не виглядає здоровим та повним сил, як на заході».

Досліджуючи Нью-Йорк, вони один за одним почали приходити до нового усвідомлення того, як справи складаються для них. На Таймс-Сквер одного дня високий, дещо огрядний чоловік кинувся до Коротуна, приязно роздивився його і випалив: «Ти Коротун Хант!» Потім він подивився на інших хлопців: «Ви, хлопці, є екіпажем Вашингтона, чи не так?» Коли вони підтвердили це, він захоплено розповів, що впізнав Коротуна по фотографії в газеті. Він сам був колишнім веслярем університету Колумбії, сказав чоловік, і після перегляду їхніх недавніх подвигів вирішив віддати свого сина в західний університет, так що той теж зможе стати великим гребцем. Це було вперше, коли кожен із них дійсно почав розуміти, що вони тепер команда Америки, а не університету Вашингтона, і букви «WS» на їхніх майках має бути замінена на «США».

Для Джо момент прозріння прийшов на 86-му поверсі нового Емпайр Стейт Білдінг. Жоден із хлопців ніколи не їздив на ліфті більш ніж на кілька поверхів у готелі, тож швидкий підйом і схвилював, і перелякав їх. «Вуха оглухли, очі вирячились», — писав додому Коротун Хант тієї ночі, затамувавши подих.

Джо ніколи не літав на літаку, ніколи не бачив місто з будь-якої точки огляду, вищої за ту, яка забезпечувалась його власним зростом 1.92 метра. Тепер, стоячи на оглядовому майданчику, він видивлявся, як численні шпилі Нью-Йорка здіймаються через пелену диму і пари та крізь марево спеки, і не знав, йому це видається прекрасним чи страхітливим.

Він перехилився через низький кам’яний парапет і глянув униз на мініатюрні автомобілі й автобуси та рої крихітних людей, що снували по вулицях. Під ним шуміло місто, осягнув Джо. Какофонія гудіння сигнальних ріжків, виття сирен і гуркоту трамваїв, яка вражала слух на рівні вулиці, тут, угорі, стишилась, перетворилась на щось м’яке і більш заспокійливе, схоже на звучний подих величезної живої істоти. Це був значно ширший, більш тісно пов’язаний світ, ніж він коли-небудь вважав можливим.

Він кинув 5-центову монетку в телескоп, щоб ближче оглянути Бруклінський міст, потім перевів прилад на Нижній Манхеттен і на далеку Статую Свободи. Через кілька днів він плистиме під нею на своєму шляху до місця, де, як він розумів, не дозволялась свобода, де вона, схоже, усіляко придушувалась. Усвідомлення, що прийшло до всіх хлопців, дозріло тепер і в душі Джо.

Вони були тепер представниками чогось значно більшого, ніж вони самі — способу життя, спільного набору цінностей. Свобода була, мабуть, найбільш фундаментальною із цих цінностей. Але речі, які тримали їх разом — довіра один до одного, взаємна повага, скромність, чесна поведінка, турбота один про одного — були також частиною того, що для всіх них означала Америка. І разом із прагненням до свободи, це були речі, які вони збиралися взяти до Берліна й викласти перед світом, коли вийдуть на воду в Грюнау.

Несподіване одкровення прийшло також до Боббі Мока. Воно приспіло, коли він сидів у затінку під деревом на широкій відкритій галявині на острові Траверс, відкриваючи конверт. У конверті був лист від його батька, якого він раніше просив надіслати список адрес родичів, котрих він сподівався відвідати в Європі. Але конверт також містив другий, запечатаний конверт із написом: «Прочитай це в приватному місці». Тепер, стривожений, сидячи під деревом, Мок відкрив другий конверт і прочитав його зміст. На той час, коли він закінчив читати, сльози текли по його обличчю.

Новина була досить невинна за стандартами XXI століття, але в контексті соціальних відносин в Америці в 1930-х роках це стало глибоким шоком. Зустрівшись із їхніми родичами у Європі, написав Гастон Мок синові, він уперше дізнається, що він і його родина — євреї.

Боббі сидів під деревом, довго розмірковуючи над цим, не тому, що він раптом виявився членом меншини, проти якої тоді була ще значна дискримінація, а тому, що, осягнувши новину, він уперше зрозумів страшний біль, який його батько мусив безмовно тримати в собі так багато років. Протягом багатьох десятиліть його батько відчував, що для досягнення успіху в Америці необхідно було приховувати суттєвий елемент його самобутності від своїх друзів, сусідів і навіть від власних дітей. Боббі виховали в переконанні, що до кожної людини потрібно ставитися відповідно до її дій і її характеру, а не слідуючи стереотипам. Сам батько навчив його цього. Тепер для хлопця стало пекучим одкровенням, що батько не почувався досить безпечно, щоб самому жити за цією простою настановою, що він болісно приховував свою спадщину, тримав її в секреті, як щось, чого треба соромитись, навіть в Америці, навіть від свого власного улюбленого сина.

На 9 липня Нью-Йорк пікся у найбільшій спеці в американській історії. Протягом місяця нечувані температури випалювали Захід і Середній Захід. Навіть жахливе літо 1934 року не було таке згубне. Тепер купол спеки поширився від узбережжя до узбережжя і далеко на північ Канади. Три тисячі американців загинули від спеки того тижня, 40 із них — у Нью-Йорку.

Проте американська олімпійська команда з веслування на восьмивесельних човнах була такою незворушною, наскільки це можливо. Кожного дня вони сідали в човен і прямували в приватне затишне місце для відпочинку Спортивного клубу Нью-Йорка, острів Гекльберрі, розташований за півтора кілометра від острова Траверс у прохолодних водах Лонг-Айленд Саунд. Острів був п’ятьма гектарами раю, і хлопці закохалися в нього з моменту, коли висадилися зі свого катера на пляжі в одній із його численних невеликих гранітних бухт, натягнувши на голови індіанські пов’язки з пір’ям індика, які одягали члени клубу, відвідуючи це місце. Вони стрибали з кам’яних уступів, занурювались у прохолодну зелену воду протоки, плавали, борюкалися, а потім розтягувались на теплих пласких гранітних плитах, засмагаючи до коричневого кольору, перш ніж знову пірнути назад у воду.

Чак Дей палив «Лакі Страйк» і травив жарти. Роджер Морріс сонно лежав поруч, роблячи сердиті зауваження щодо шкідливої звички Дея. Горді Адам задовольнявся тихим лежанням на сонці у своїй індіанській пов’язці. Джо побрів вивчати геологію острова, відкриваючи льодовикові борозни, витравлені в граніті. Боббі Мок спробував організувати якусь діяльність, підганяв хлопців до цієї затії і був безцеремонно схоплений і вкинутий у воду 3 чи 4 рази за своє чіпляння. Усі вони тут почувались у своїй тарілці, невимушено і легко. З морем і лісом під рукою, вони були у своїй стихії, так як ніколи не могли би бути в Манхеттені зі всім його блиском і шиком.

На 3-й день Ел Ульбріксон поклав край їхньому плаванню. Він був твердо переконаний, що будь-який вид фізичних вправ, окрім веслування, був шкідливий для веслярів — це розробляло неправильні групи м’язів.

Нарешті прийшов час пакувати речі та готуватися до подорожі в Німеччину. 13 липня Покок наглядав за хлопцями, коли вони обережно завантажили 19-метровий «Husky Clipper» на довгу вантажівку і з поліцейським ескортом провезли його через серце Нью-Йорка до пірса номер 60 на річці Гудзон, де пароплав «Манхеттен» готували до відплиття через 2 дні. Покок проводив свої дні на острові Траверс, ретельно шліфуючи корпус човна, а потім наносячи морський лак шар за шаром та поліруючи кожен шар до тих пір, поки корпус не засяяв. Це було не просто питання естетики. Покок хотів одержати човен, що має днище для максимально можливої швидкості, яку тільки він міг надати йому. Частки секунди могли змінити хід справи в Берліні.

Коли вони зупинились неподалік від «Манхеттена», Покок виявив, що причал був безладним скупченням офісів, складських ангарів, штабелів вантажів і перекритих навісами проходів для пасажирів. Він і хлопці були відповідальні за власноручне завантаження човна на корабель і швидко виявили, що не було достатньо вільного місця для виконання маневру з їхнім довгим судном, щоб розмістити його в позицію для підняття на борт. Усі вони були у краватках з нагоди прийому, після якого мала відбутись вечеря в готелі «Лінкольн». Несучи човен над головами у задушливій, вологій спеці, вони ходили обережно, але стомлено вздовж і впоперек причалу майже годину, дивлячись вгору на великий червоний корпус корабля і пробуючи розв’язати це складне завдання різними способами, які лишень могли придумати.

Нарешті далеко на причалі хтось помітив багажний жолоб, що спускався під кутом 60 градусів до рівня вулиці. Вони обережно вставили носовий кінець човна в жолоб і, повзучи накарачках, поволокли його вгору на прогулянкову палубу. Звідти, тримаючи його високо над головами під похилим кутом, вони підняли човен на шлюпкову палубу, прив’язали його, накрили брезентом і надіялися та молилися, щоб ніхто не сплутав його з лавкою і не всівся на нього. Після цього вони поспішили на прийом, дуже запізнюючись і стікаючи потом.

У готелі «Лінкольн» вони офіційно зареєструвались в AOK і вперше опинилися серед інших олімпійців у холі. Гленн Каннінгем теж був там, одягнений в елегантний сірий костюм і яскраво-жовту краватку. У кутку кімнати фотографи приперли до стінки Джессі Оуенса, одягненого в молочно-білий костюм, і умовили його позувати із саксофоном. «Коли я дам відмашку, — сказав один із фотографів, — подуйте в цю штуку». За командою Джессі подув. Інструмент видав довге, свистяче зітхання. «Краще йдіть перевірте свої шини, Джессі, це звучало як прокол», — пожартував хтось.

Прогулюючись холом, хлопці Вашингтона усвідомлювали, що вони, можливо, не найвідоміші люди тут, не найшвидші в ногах чи навіть не найсильніші, але, за винятком Боббі Мока, вони були, напевно, найвищими. Потім вони зустріли Джо Фортенберрі зростом 2.07 метра і Вілларда Шмідта зростом 2.10 метра з першої в історії олімпійської баскетбольної команди США. Коли він підійшов, щоб потиснути їм руки, і вони спробували подивитися Шмідту в очі, навіть Обрубок МакМіллін зрозумів, що ризикує отримати розтягнення м’язів у шиї. Боббі Мок навіть не намагався. Він зрозумів, що потребував би для цього драбини.

Наступного дня була купа справ — забрати їхні олімпійські акредитаційні посвідчення і німецькі візи, запастися в останню хвилину всякою всячиною, купити дорожні чеки. Джонні Уайт не знав, що він збирається робити з грошима у Європі. Він, як і раніше, мав ті самі 14 доларів, з якими залишив домівку, але їх вистачить ненадовго. Потім, в останню хвилину, із Сіетла прибув конверт зі 100 доларами. Його сестра Мері Хелен надіслала майже всі свої заощадження, кажучи, що взяла в обмін на гроші його стару скрипку. Джонні добре знав, що вона не мала жодного інтересу до скрипки.

Того вечора вони обмежили свій тур по Нью-Йорку поїздкою в Державний театр Лоус, де Дюк Еллінгтон і його оркестр закінчували тижневий ангажемент. Це було основним моментом перебування в Нью-Йорку, особливо для Джо і Роджера. Під величезною люстрою із чеського кришталю, сидячи в оббитих червоним плюшем кріслах театру, в оточенні позолочених різьблених по дереву оздоблень, вони заворожено слухали, як Еллінгтон і його оркестр виконували «Настрій індиго», «Акцент на молодість», «У сентиментальному настрої», «Сум на околицях міста» і ще з півтора десятка мелодій. Джо купався у яскравій, мідній музиці, всотуючи її, коли вона оповивала його, та відчуваючи, як вона заколихує його.

Пізно того вечора вони зупинилися переночувати у клубі «Альфа Дельта Фі» — залишалася одна ніч, перш ніж наступного ранку почнеться найбільша пригода у їхньому житті. Коли хлопці вимкнули світло, за 50 кілометрів на південь від них дирижабль «Гінденбург» рушив зі свого місця швартування у Лейкхерсті, штат Нью-Джерсі, і незграбно полетів над Атлантикою на шляху додому в Німеччину для виконання своєї маленької ролі в Олімпійських іграх 1936 року, темно вимальовуючись на тлі нічного неба, і великі чорні свастики красувались на його хвостових закрилках.

Під стрекотання камер кінохроніки і спалахи фотоапаратів хлопці зійшли по трапу на «Манхеттен» о 10:30 ранку. Як і 325 інших членів олімпійської збірної США, що сіли на цей корабель, вони були запаморочені, сповнені щирим хвилюванням. Жоден із них ніколи не був на судні, більшому ніж пором удома в Сіетлі, а пароплав «Манхеттен» — 203 метри завдовжки, вагою 24289 тонн, із вісьмома пасажирськими палубами, здатний розмістити 1239 пасажирів — був далеко не поромом. У дійсності, він був першорозрядним розкішним лайнером. Перебуваючи в експлуатації всього 5 років, він та однотипний із ним пароплав «Вашингтон» були першими великими північноатлантичними лайнерами, побудованими в Америці з 1905 року, і найбільшими з тих, що американці будь-коли спорудили.

Стоячи на якорі на Гудзоні того ранку, «Манхеттен» був майже суцільно американським видовищем, яке лишень можна собі уявити. Він мав червоний корпус і блискучу білу надпалубну частину, увінчану двома трубами, кожна з яких була хвацько відхилена назад і пофарбована червоними, білими й синіми горизонтальними смугами. Коли спортсмени радісно підійнялися на борт, кожному з них вручили невеличкий американський прапор, і скоро всі перила були заповнені молодими людьми із сяючими обличчями, що махали прапорцями, гукали сім’ї і доброзичливців, що юрмилися нижче на причалі.

Хлопці знайшли свої каюти внизу в туристичному класі і склали свої речі. Вони зустрілися й потисли руки іншим веслярам, які представлятимуть Сполучені Штати в Берліні. Це були Ден Барроу, одиночний весляр зі Спортивного клубу Пенсильванії; дві пари, одна з яких була з рульовим, а інша — без нього, також зі Спортивного клубу Пенсильванії; екіпаж парної двійки з клубу «Ундіна Бадж» у Філадельфії; і два чотиривесельні екіпажі, один з яких, із рульовим, складався з гарвардських хлопців із клубу «Ріверсайд Боут» в Массачусетсі, та інший з Вестсайдського веслувального клубу в Баффало, штат Нью-Йорк, без рульового.

Згодом, коли з формальностями було покінчено, вони приєдналися до махання прапорцями на палубі. Коли наблизився час відплиття опівдні, понад 10 тисяч глядачів скупчилися на пірсі номер 60. Дирижаблі та літаки кружляли над головою. Оператори кінохроніки відзняли кілька додаткових метрів плівки на палубі, а потім висипали з корабля, щоб встановити свої камери для зйомки відплиття пароплава. Із червоно-біло-синіх труб почав здійматися чорний дим. Морські вимпели майоріли на корабельних снастях носової частини і за щоглами під легким, гарячим вітерцем.

Перед полуднем спортсмени зібралися на сонячній палубі навколо Ейвері Брандеджа та інших посадових осіб AOK, коли вони розгорнули величезний білий прапор із п’ятьма переплетеними олімпійськими кільцями і почали піднімати його на щоглі. Натовп на причалі, знімаючи капелюхи і розмахуючи ними над головами, почав оглушливо скандувати: «Майори! Майори! Майори! Для США!» Оркестр ушкварив бойову мелодію, віддали швартові, і «Манхеттен» почав повільно відпливати в Гудзон.

Джо та інші хлопці кинулися назад до перил, знову замахали прапорцями та нахабно перейняли скандування: «Майори! Майори! Майори! Для США!» На причалі люди кричали: «У добру путь!» Верещали свистки на буксирах, гудки на поромах і ближніх кораблях. На річці пожежні катери ввімкнули на повну потужність свої сирени і вистрілили білі фонтани води в повітря. Літаки над головою лягали на одне крило і кружляли крутими петлями, поки фотографи знімали кадри з повітря.

Буксири штовхали ніс «Манхеттена», поки він не розвернувся у напрямку течії річки, і корабель почав свій величавий рух до західного боку острова Манхеттен. Коли він проминув Беттері, Джо відчув перший прохолодний бриз за усі дні. Далі корабель проплив повз острів Елліс, а потім повз Статую Свободи, і він, як і всі, кинувся до правого борту, щоб подивитися на неї. Він залишився на палубі, коли корабель пропливав через звуження річки, зі Стейтен-Айлендом на одному боці і Брукліном — на іншому, а потім пройшов через нижню частину затоки та нарешті виплив у Атлантику, де він почав злегка кренитися, виконуючи довгий, повільний, широкий поворот до гавані.

Джо все ще стояв на палубі, спираючись на перила, насолоджувався свіжим повітрям, дивився на те, як корабель минає Лонг-Айленд, намагаючись всотати і запам’ятати все, щоб потім, коли повернеться додому, він міг розповісти Джойс найменші дрібниці. Лише через кілька годин, коли сонце почало сідати на заході, Джо, нарешті, зовсім замерз і, починаючи звикати ходити по палубі, не втрачаючи рівноваги, повернувся всередину корабля, шукаючи інших хлопців та їжу.

Коли того вечора «Манхеттен» відплив на північний схід, і темрява огорнула його, він спалахнув вогнями й гучною музикою, ожив сміхом молоді, що розважалася і переживала найкращі години свого життя, заглиблюючись у чорну порожнечу Північної Атлантики на шляху до гітлерівської Німеччини.

Розділ 16

Коли Джо занурився в сон на борту «Манхеттена», перші світанкові промені зайнялися над Берліном, освітивши невеликі групи чоловіків, жінок і дітей, що крокували вулицями під дулом пістолета. Арешти почалися годиною раніше, під покровом ночі, коли поліція і штурмові загони СА вдиралися в халупи і вагончики, які правили за домівки для циганських сімей ромів та сінті, і стягали їх із ліжок. Тепер вони були на шляху до очисних каналізаційних споруд у Марцані — передмісті Берліна, де їх розмістять у таборі далеко від очей іноземців, що прибували в Берлін на Олімпійські ігри. Згодом їх відправлять на схід у табори смерті і вб’ють.

Їх виселення було просто черговим кроком у процесі, який розгортався протягом кількох місяців. Нацисти перетворювали Берлін у те, що нагадувало величезний кінознімальний майданчик — місце, де ілюзія може бути вдосконалена, де нереальне могло бути перетворене в подобу реального, а реальне могло бути приховане. Таблички, що забороняли євреям вхід до громадських закладів, уже познімали й поскладали на зберігання для подальшого використання. Люто антисемітську газету «Дер Штюрмер» із її гротескними карикатурами на євреїв та гаслом: «Євреї — наша біда» тимчасово вилучили з газетних кіосків. У своєму основному пропагандистському виданні «Дер Ангріфф» Йозеф Геббельс виклав берлінцям сценарій їхньої ролі у виставі, докладно пояснивши, як вони мають поводитися по відношенню до євреїв і як мають приймати іноземців, коли ті приїдуть: «Ми мусимо бути чарівнішими за парижан, спокійнішими за віденців, жвавішими за римлян, космополітичнішими за лондонців і практичнішими за нью-йоркців».

Коли прибудуть іноземці, усе мало бути приємним. Берлін стане свого роду легким парком розваг для дорослих. Під суворий контроль потрапить усе, за що гості платитимуть: від номерів у дорогих готелях, таких як «Адлон», до сардельок братвурст, що продаються вуличними торговцями по всьому місту. Для вдосконалення декорації не лише цигани, а й понад 14 сотень безхатченків були зібрані й видалені з вулиць. Сотні повій були схоплені, примусово перевірені на венеричні захворювання, а згодом відпущені торгувати своїми послугами для плотського задоволення гостей.

Приїжджим журналістам, які передаватимуть свої враження від нової Німеччини в інші частини світу, нададуть особливі умови проживання, найкраще обладнання, найкращі місця для перегляду змагань, безкоштовні секретарські послуги. Проте існувала одна надзвичайна ситуація, що мала вирішуватись делікатно в разі виникнення. Якщо іноземні журналісти намагатимуться узяти інтерв’ю в німецьких євреїв або дослідити «єврейське питання», то вони мають бути ввічливо спрямовані до найближчого офісу гестапо, де їх зможуть допитати щодо їхніх намірів, а потім таємно відстежити.

Уздовж залізничних колій, по яких гості подорожуватимуть у Берлін, брудні будівлі були побілені, вільні житлові споруди — здані в оренду за невисоку ціну, й однаковісінькі вазони із червоними геранями на підвіконнях були поставлені навіть у квартирах, що залишилися вільними. Практично на кожному будинку вздовж залізничного полотна тепер було вивішено червоно-біло-чорний прапор зі свастикою. Багато людей також вивісили білі олімпійські прапори. На кількох будинках, переважно, єврейських, майорів лише олімпійський прапор. Тисячі прапорів зі свастиками висіли на залізничних станціях. У дійсності, увесь Берлін був задрапірований у свастики. Уздовж основної пішохідної вулиці Унтер-ден-Лінден, широкого центрального бульвару Берліна, сотні лип, які, власне, й дали вулиці ім’я, було замінено на одноманітні колонади флагштоків, що тримали величезні 14-метрові червоні прапори зі свастикою. Такі ж високі транспаранти звисали з Бранденбурзьких воріт. На Адольф-Гітлер-Плац високі щогли, на яких розвівались олімпійські прапори, оточили концентричними кільцями центральну колону 19 метрів заввишки, задрапіровану 20 прапорами зі свастикою, утворюючи яскравий криваво-червоний циліндр усередині вкритої травою площі. На приємних, тінистих вулицях, що вели до маршруту веслувальних перегонів у Грюнау, від дерева до дерева була підвішена низка менших прапорів зі свастикою.

Вулиці вичистили і ще раз вилизали. Вітрини магазинів відполірували до блиску. Потяги пофарбували свіжою фарбою. Розбиті вікна замінили. Десятки нових лімузинів, люб’язно наданих «Мерседесом», стояли припарковані рівними рядами довкола Олімпійського стадіону, чекаючи на VIP-персон. Майже всі, від таксистів до санітарних працівників, були одягнені в нову елегантну уніформу. Іноземні книги, заборонені книги, книги, що уникли багать у 1933 році, раптом знову з’явилися в книжкових вітринах.

Маючи повністю задекорований знімальний майданчик, Лені Ріфеншталь діловито працювала над мобілізацією десятків операторів і звукооператорів, розміщуючи десятки камер на свої місця. На Олімпійському стадіоні «Рейхсспортфельд» вона встановила 30 камер лише для церемонії відкриття. Вона вирила ями для низького кута зйомки і звела сталеві вежі для високого кута зйомки. Вона побудувала рейки, на яких операторські візки зможуть рухатись уздовж бігової доріжки з червоної глини. Вона занурила камери у водонепроникних корпусах у олімпійські басейни для плавання й дайвінгу. Вона прикріпила камери до сідел для кінноспортивних змагань і розмістила їх на понтонних човнах для змагань із плавання. У центрі Берліна вона встановила камери на стратегічних будівлях і змонтувала їх на дахах вантажівок, підвісила їх до дирижаблів і вирила ще багато ям — усе для того, щоб зафільмувати з рівня поверхні землі, як марафонці і бігуни нестимуть факел через місто. На маршруті веслування в Грюнау вона побудувала мол на Лангер-Зее, що був розташований паралельно до курсу перегонів, і встановила рейки, по яких операторський візок міг слідувати за човнами на фінішних 100 метрах гонки. Вона позичила протиповітряний аеростат у «Люфтваффе» і прив’язала його поруч із фінішем, щоб оператор міг висіти на ньому і знімати кадри з повітря.

Повсюди, де вона причепила камери, Ріфеншталь упевнилась, що то були найбільш вигідні кути, як правило, для зйомок, направлених вгору, щоб зафільмувати головних зірок спектаклю, Адольфа Гітлера і його оточення. Тепер, коли камери були в основному на своїх місцях, вона і весь Берлін чекали на прибуття решти акторів.

Того ранку Дон Х’юм і Роджер Морріс лежали, блюючи, на своїх ліжках на борту «Манхеттена». Ел Ульбріксон почувався чудово, але хвилювався за Х’юма і Морріса, що злягли з морською хворобою. Вони й без того вже були двома найлегшими веслярами у човні, і він планував потурбуватись про те, щоб хлопці набрали трохи ваги під час морської подорожі.

Джо Ранц прокинувся, почуваючись прекрасно. Він попрямував на прогулянкову палубу, де побачив, що розгортається шаленство атлетизму. Гнучкі гімнастки крутились на паралельних брусах і довго відпрацьовували стрибки на гімнастичному коні, намагаючись, щоб їхні точні рухи співпадали в часі з повільним поступом корабля. Огрядні важкоатлети піднімали величезні шматки заліза над головами, тремтячи і злегка похитуючись під їхньою вагою. Боксери спарингували в імпровізованому рингу, танцюючи, щоб устояти на ногах. Фехтувальники тренували випади. Спринтери підтюпцем пробігали повз, рухаючись повільно по колу та остерігаючись, щоб не підвернути щиколотку. У невеликому басейні з морською водою тренери прив’язали своїх плавців гумовими тросами, утримуючи їх на місці, поки вони плавали, і пильнуючи, щоб їх не вихлюпнуло на палубу, коли корабель долав особливо великі хвилі. Постріли гвинтівок клацали з корми, де десятиборці відкрили вогонь зі своєї зброї просто по океану.

Коли пролунав гонг на чоловічий сніданок, Джо пішов до призначеного йому столу і був розчарований, адже спортсменам дозволяли замовляти лише зі спеціально обмеженого меню, розробленого, мабуть, для годування канарок чи рульових. Він з’їв усе, що міг замовити, і спробував замовити вдруге, але йому відмовили. Хлопець вийшов із їдальні майже такий самий голодний, як і увійшов до неї. Він вирішив поговорити про це з Ульбріксоном.

Тим часом він роззирнувся довкола. На нижніх палубах він знайшов спортзал, заповнений тренажерами, дитячу ігрову кімнату, перукарні, манікюрний салон і салон краси. Також він виявив комфортабельну вітальню в туристичному класі, оснащену екраном для того, що досі часто називали «картинки, що рухаються». Усе це виглядало досить шикарним для Джо. Але він зважився піднятись на палуби першого класу і відкрив цілком інший світ.

Каюти там, обшиті панелями з екзотичних порід дерева, були просторими, із вбудованими зручностями, оббитими плюшем меблями, перськими килимами, приліжковими телефонами і приватними ванними кімнатами з гарячою і холодною прісною водою. Джо тихо бродив по розкішних килимах через лабіринт коридорів, що привели його до заповненого коктейль-бару, потім до сигарного магазину, потім до письмового кабінету, а згодом — до бібліотеки з дубовими панелями і важкими балками перекриття. Він знайшов вітальню для куріння з дров’яним каміном, що простягався на всю ширину приміщення, із фресками і різьбленими картинами, які створювали враження, ніби курець увійшов у ацтецький храм. Він знайшов кафе «Веранда», зі стінами, прикрашеними картинами з життя Венеції, і великим еліптичним танцювальним майданчиком. Він також побачив китайський «Пальмовий двір», не лише заповнений живими пальмами, а й прикрашений високою білою заштукатуреною стелею у стилі рококо, мармуровими колонами, витонченими азійськими настінними фресками ручного розпису і меблями Чіппендейла. Джо надибав їдальню першого класу із власним балконом для оркестру та прихованим у нішах освітленням за заглибленими вікнами, щоб створити ілюзію безкінечного денного світла, і круглими обідніми столами, накритими елегантними скатертинами, на кожному з яких стояла мідна лампа у стилі Людовіка XVI. І все це розташовувалося під куполоподібною стелею, розписаною фресками з міфологічними сценами, такими як свято вакханалії. І, нарешті, він потрапив у Гранд-салон, що мав власну театральну сцену й екран для картинок, що рухаються, перськими килимами, строгими диванами і кріслами, рифленими пілястрами з волоського горіха, різьбленою вручну ліпниною, широкими вікнами, завішаними оксамитовими шторами, та ще одною високою, куполоподібною заштукатуреною стелею у стилі рококо.

Джо намагався виглядати непомітним, принаймні, наскільки непомітним може виглядати хлопець зростом 1.92 метра. Щиро кажучи, він не мав на думці блукати такими місцями. Спортсмени мали залишатися в межах туристичного класу, за винятком фізичних вправ на прогулянковій палубі в денний час. Ця розкіш була призначена стати надбанням такого роду людей, яких Джо бачив на полі для гольфу в Принстоні або на доглянутих газонах маєтків, котрі він мигцем бачив на Гудзоні. Але Джо затримався, загіпнотизований спогляданням того, як досі жила інша половина людей.

Коли він повернувся до себе в каюту, то побачив, що на нього чекає те, що дозволить і йому самому почуватися першокласним юнаком. У Нью-Йорку з хлопців зняли мірки для їхнього олімпійського екіпірування, і тепер Джо знайшов двобортний синій саржевий спортивний піджак і відповідні сині штани, розкладені на ліжку. Піджак мав олімпійську емблему США, що красувалась на грудях, і яскраві латунні ґудзики, кожен із мініатюрною емблемою. Також тут була пара білих фланелевих брюк; білий солом’яний канотьє, обвитий синьою стрічкою; хрустка біла сорочка до костюма; білі шкарпетки з червоно-біло-синім кантом; білі шкіряні черевики; синя смугаста краватка. Крім того, тут лежав синій тренувальний костюм із вибитими на грудях великими буквами «США». І нарешті, у комплекті Джо знайшов веслувальну уніформу — білі шорти й елегантну білу майку з олімпійською емблемою США на лівому боці грудей і червоно-біло-синіми стрічками, пришитими навколо шиї і спереду по низу. Для хлопця, який носив той самий пом’ятий светр на тренування протягом року, це було дивовижним зібранням кравецьких скарбів.

Тканина майки була гладенька, майже як шовк, і мерехтіла в денному світлі, що лилось усередину каюти через ілюмінатор, коли він підняв її, щоб краще розгледіти. Його ще ніколи не перемагали, тож він ніколи не мусив віддавати майку весляреві-супернику. Хлопець не мав жодного наміру допустити, щоб ця майка була першою. Він повезе її додому.

Протягом наступних кількох днів Дон Х’юм і Роджер Морріс поволі оговталися від морської хвороби, і хлопці почали бродити по кораблю разом. Вони знайшли гребний тренажер на палубі і випробували його, позуючи для фотокореспондентів. Ел Ульбріксон позував разом із ними, але коли їх сфотографували, швидко відігнав хлопців від пристрою, сказавши, як він часто робив, що єдиним правильним способом розвивати гребні м’язи було веслування в реальному човні. Коли вони відійшли достатньо далеко, Роджер Морріс кинув йому усмішку через плече і промовив: «Чорт забирай, якщо ви хочете, щоб ми веслували в човні, то лишень спустіть «Кліпер» за борт, і ми гребтимемо решту шляху».

Коли Ульбріксон не дивився, вони намотували кола навколо палуби, займались у тренажерній залі, грали у шаффлборд і пінг-понг з іншими спортсменами та роззнайомилися й називали один одного на ім’я з декотрими, хто вже був або незабаром стане знаменитим. Серед них були Ральф Меткалф, Джессі Оуенс і Гленн Каннінгем. Джонні Уайт подався на розвідку щодо дівчат, але повернувся незадоволений перспективами. І всі, окрім Дона Х’юма, почали набирати вагу.

Ел Ульбріксон поговорив із кимось на камбузі та кимось із AOK, наполягаючи на тому, що меню, яке підходить 13-річній гімнастці, не може задовольнити потреби майже двохметрових веслярів, та пояснив, що, посадивши в човен скелети, навряд чи можна виграти будь-яку медаль. Суворі обмеження меню були оперативно зняті, і хлопці почали мало не жити в їдальні туристичного класу. Тепер можна було замовити безкоштовно будь-яку їжу і так часто, як вони хотіли, за винятком солодких десертів і страв із надмірно високим умістом жиру. Тож хлопці тільки те й робили, що їли порцію за порцією основні страви, так само, як і в потязі до Поукіпзі. Вони були першими зі спортсменів, хто сідав за стіл, і останніми, хто вставав. І ніхто, можливо за винятком Луїса Замперіні, бігуна на довгі дистанції із Торранса, штат Каліфорнія, не міг переїсти Джо Ранца. Обрубок МакМіллін, проте, якось спробував. Одного ранку він прокрався в їдальню, випередивши решту членів екіпажа. Хлопець замовив дві гірки гарячих млинців, намастив їх маслом, залив сиропом і якраз збирався взятися за поїдання, коли Ел Ульбріксон увійшов до приміщення. Він сів, скоса зиркнув на тарілку, підсунув її до себе і промовив: «Мільйон спасибі тобі, Джиме, що приготував їх для мене», і повільно з’їв обидві гірки, поки МакМіллін сердито блимав на нього над тарілкою із сухими тостами.

Щодня після вечері були більш формальні розваги — вар’єте, аматорська година, інсценовані судові процеси й уявні весілля, гра в бінго, турніри з шашок і шахів та гра в нічне казино, під час якої спортсмени ставили на фіктивні гроші. Були безладні групові співи і гра в капітанський м’яч, для якої кожному роздавали повітряні кульки, тріскачки і смішні капелюхи. Були офіційні дебати щодо завше спірного припущення, що «Схід є кращим місцем для життя ніж Захід». «Картинки, що розмовляли» показували в туристичному салоні для спортсменів і в Гранд-салоні для пасажирів першого класу. Проте хлопці Вашингтона не надто замислювались про бізнес-клас і зневажали його. Незабаром вони з’ясували, що коли 5 чи 6 великих веслярів всідались у Гранд-салоні, і вони виявлялися спортсменами-олімпійцями, що представляють Сполучені Штати Америки, то ніхто не збирався щось із тим робити. Тож вони заходилися відвідувати верхні палуби для перегляду їхніх фільмів, зупиняючись щовечора дорогою в Гранд-салон, щоб поцупити одну з великих тарелей із закусками, а потім передавали її по колу, поки дивилися шоу.

Незабаром стало ясно, що існують межі, які ніхто не міг переступати на «Манхеттені». Елеонора Холм була 22-річною красивою, одруженою молодою жінкою і невеличкою знаменитістю, бо виконала епізодичні ролі в кількох фільмах студії «Уорнер Бразерс». Вона зазнала поганої слави, коли заспівала «Я старий пастух» у кабаре, вбрана лише в білий ковбойський капелюх, білий купальник і високі підбори. Вона була також дуже доброю плавчинею і виграла золоту медаль на Олімпійських іграх 1932 року в Лос-Анджелесі. Зараз вона мала широке сприяння і підтримку щодо її перспектив виграти 100-метрівку в плаванні на спині в Берліні. На другий день після відплиття з Нью-Йорка група журналістів запросила її на палуби першого класу на те, що згодом виявилося вечіркою на всю ніч, під час якої вона пила багато шампанського, їла ікру й зачарувала багатьох газетярів, серед яких був Вільям Рендольф Херст-молодший. О 6-й годині наступного ранку її, до нестями п’яну, винесли назад у каюту туристичного класу. Коли вона прийшла до тями, її викликали до Ейвері Брандеджа, котрий відчитав її за розгул і сказав, що викине з команди, якщо вона продовжуватиме випивати. Вона продовжила. Кілька днів по тому вона знову відвідала вечірку, організовану надміру питущими репортерами. Цього разу наставниця, що супроводжувала команду з плавання, Ада Секетт, упіймала її на гарячому.

Уранці Секетт і корабельний хірург розбудили Холм із важкого похмілля в її каюті. Хірург поглянув на неї і назвав алкоголічкою. Ді Боукман, тренер жіночої збірної, привела всю команду до каюти Елеонори Холм, вказавши на бліду, розпатлану, з позивами на блювоту молоду жінку, і докладно пояснила диявольські наслідки вживання алкоголю. Того ж дня Ейвері Брандедж виключив Холм із олімпійської збірної США.

Холм була спустошеною, а багато хто з її колег-спортсменів почали обурюватись. Дехто вважав, що журналісти навмисно підставили її, щоб сфабрикувати пікантну історію. Інші припускали, що її виключили не стільки за алкоголь, як за непослух Брандеджу. Хоча інструкція для спортсменів забороняла їм вживати спиртне, Брандедж скликав на нараду всю команду США у перший день після відплиття з Нью-Йорка і сказав їм, що справа «їжі, куріння і вживання алкоголю» була одним із їхніх особистих рішень. І справді, Брандедж пізніше писав, що Холм була виключена з команди частково за «непокору». Більше двох сотень колег-спортсменів Холм підписали петицію, щоб її відновили у складі команди. Усі вони знали, що насправді алкоголь був широко доступний і часто вживаний у каютах. У дійсності, поки Холм і репортери влаштовували вечірки в першому класі, Чак Дей, як і деякі з його товаришів, проводили свої власні всеношні унизу в туристичному класі, весело змішуючи молоко, «Овалтін» і алкоголь. Але дисципліна була священною для Брандеджа.

Історія Елеонори Холм, як принаймні підрахували деякі журналісти, була однією з головних новин у Сполучених Штатах протягом багатьох днів, і в довгостроковій перспективі зробила дива для її кар’єри. Через наслідки Сухого закону багатьом американцям до смерті набридло чути про шкоду «Диявольського рому», і преса значною мірою симпатизувала Холм. Алан Гулд із «Асошіейтед Пресс» оперативно найняв її висвітлювати Олімпійські ігри в Берліні як репортера, хоча насправді її статті будуть написані іншим журналістом. За кілька років вона отримає головні ролі в касових художніх фільмах і з’явиться на обкладинці журналу «Тайм». Історія Холм також опинилася на перших шпальтах газет у Європі й потрапила на очі Йозефу Геббельсу, який цілковито погодився з рішенням Брандеджа. «Вона сама не мала тут значення. Мали значення інші спортсмени та дисципліна. Заради цього жодна жертва не може бути занадто велика, незалежно від того, скільки сліз пролито», — проголошувала заява від Міністерства пропаганди.

Уночі 21 липня хлопці змогли побачити проблиск маяків на південно-західному узбережжі Ірландії. О 3-й ранку наступного дня «Манхеттен» увійшов у невеликий порт Коб. Звідти він проплив навколо узбережжя Корнуолла до Плімута, а потім через канал у Гавр, куди прибув рано вранці 22 липня. Хлопцям не було дозволено залишати корабель, але вони провели більшу частину дня біля перил на палубі, спостерігаючи, як французькі докери заносили і зносили вантажі. Це був перший повноцінний погляд на Європу, яку ніхто із них не бачив раніше, і вони були заінтриговані простими деталями — розтрісканими старими будівлями, француженками на велосипедах, що везли батони хліба такі ж довгі, як і їхні руки, хлопцями у хвацьких беретах, людьми за роботою в доках, які періодично зупинялись, щоб випити вина, без жодного видимого поспіху закінчити свої справи.

У ту ніч вони пливли вгору по каналу з вогнями Кале, що яскраво спалахували на сході. До вечері 23 липня вони були, нарешті, у Німеччині. У Куксхафен катер, на якому майорів фашистський прапор, підплив до корабля, щоб забрати німецьких репортерів і фотографів, які сіли у Гаврі. «Манхеттен» вирушив угору по річці Ельбі до Гамбурга щойно стемніло. Хлопці юрмилися на палубі разом із усіма. Їм страшенно кортіло якнайшвидше зійти з корабля. За винятком Дона Х’юма, який, схоже, знову боровся із застудою, кожен із них набрав 2-3 кілограми ваги. Вони починали почуватися в’ялими, відверто неспортивними. Їм хотілось розім’яти ноги і руки та залізти в човен. Вони хотіли поглянути на цю нацистську державу.

Побачене здивувало їх. Роки по тому майже всі вони згадували плавання по Ельбі тієї ночі як один із найяскравіших моментів подорожі. Екіпаж «Манхеттена» навів прожектори на величезний білий олімпійський прапор, що розвівався на кормовій щоглі, на американський прапор на фок-щоглі і на червоно-біло-сині труби корабля. Коли пароплав плив угору по річці, натовпи німців кидалися до пристаней і набережних на його шляху, щоб подивитися на його проходження. Вони розмахували руками, кричали ламаною англійською і вітали їх захопленими вигуками. Хлопці також махали їм і відповідали індіанським улюлюканням. Великий лайнер минав менші судна та прогулянкові човни, що несли свастики на своїх кормах. Майже кожен човен, який вони проминали, підморгував прожекторами і сигналив свистком або гудком у вітанні. Вони пропливали повз пивні з відкритими терасами, освітленими яскравими рядами електричних ламп, наповненими людьми, що весело співали, танцювали польки і підносили кухлі з пивом у їхньому напрямку. На відкритій палубі пасажири першого класу пили шампанське і також співали. Кожен почав відчувати себе досить комфортно від перебування в Німеччині.

Наступного ранку, у Гамбурзі, хлопці прокинулися о 5-й годині і вклали всі сили у вивантаження «Husky Clipper» з «Манхеттена» під сильним проливним дощем. Одягнені у свої офіційні олімпійські уніформи, вони маневрували з човном з одної палуби на іншу, намагаючись триматися подалі від шлюпбалок рятувальних шлюпок і розтяжних тросів. Джордж Покок і Ел Ульбріксон тривожно спостерігали за процесом. Старанні німецькі вантажники намагалися допомогти, але Покок відганяв їх, використовуючи майже весь свій німецький словниковий запас і волаючи: «Ні! Ні, дякую! Спасибі!», побоюючись, що вони покладуть руку чи ногу на ніжну обшивку човна. Нарешті, спустивши човен на причал, хлопці натовпом ринулись назад на «Манхеттен» і чекали офіційної висадки. Їхні саржеві пальто наскрізь змокли, а солом’яні капелюхи почали обвисати.

Коли вони через годину знову зійшли з корабля із рештою американської олімпійської команди, їм довелось продиратись через ангар, повний бочок і транспортних контейнерів, у велику реєстраційну залу з високою стелею, де сотні захоплених німців та духовий оркестр, який вигравав марші Суза, зустріли їх. Махаючи їм руками і усміхаючись, хлопці піднялися в автобуси та поїхали по вузьких вулицях Гамбурга до Ратхауза, його старої ратуші. Там бургомістр, переконаний нацист на ім’я Карл Вінсент Крогманн, виступив із довгою вітальною промовою німецькою. Не розуміючи ні слова, хлопці, як висловився Коротун Хант, «просто сиділи і слухали її». Проте вони пожвавилися, коли міська влада почала роздавати безкоштовні сигари, вино, пиво і помаранчевий сік.

До полудня вони вже були на потязі до Берліна. Прибувши в другій половині дня на розкішну стару станцію Лертер, на північ від Тіргартена, хлопці були приголомшені прийомом. Коли вони спускалися з потяга і шикувались колонами зі своїми товаришами по команді, ще один духовий оркестр заграв марш Суза. Ейвері Брандедж і герцог Адольф Фрідріх Альбрехт Генріх Мекленбург розцілувалися в щоки. Потім американські спортсмени прокрокували уздовж платформи, повз чорний локомотив, прикрашений із боків свастиками, що насувався на них. Вони увійшли до ще однієї реєстраційної зали, де тисячі німців заполонили станцію, щоб поглянути на них. Коротун Хант негайно оторопів від такої сцени: «Це змушує тебе почуватися точно мов блазень в інтермедії — на тебе тикають пальцями з роззявленими ротами і говорять щось про «цвай» метри, маючи на увазі, звичайно ж, що ми по 2 метри зростом». Поставні юнаки, одягнені в біле, провели їх через натовп до відкритих військових автобусів із маскувальним забарвленням, прикрашених американськими прапорами.

Автобусна процесія попрямувала повз будівлю Рейхстагу, через Бранденбурзькі ворота, а потім на схід униз по Унтер-ден-Лінден, задрапірованій прапорами. Тут десятки тисяч німців — можливо, 100 тисяч, за деякими оцінками, — вишикувались уздовж маршруту, захоплено вітали їх і розмахували олімпійськими, нацистськими, а іноді й американськими прапорами, вигукуючи вітання німецькою та англійською. Дах їхнього автобуса був відкочений, і хлопці Вашингтона височіли від поясу над його верхом, більшою чи меншою мірою здивовані, але махаючи у відповідь з ентузіазмом: вони починали усвідомлювати, якими дружніми виглядають берлінці. У мерії з червоної цегли, Червоній ратуші, Ейвері Брандедж прийняв ключі від міста і виступив із короткою промовою. Після довгої битви з приводу бойкоту Брандедж був явно схвильованим від перебування тут. Купаючись в оплесках своїх німецьких господарів, він тріумфував: «Жодна нація від часів давньої Греції так не схоплювала справжній олімпійський дух, як Німеччина».

Поки Брандедж говорив, Джо і його товариші по команді з острахом дивилися на величезну кількість серйозних німецьких сановників, які вишикувалися позаду нього. Хлопці були виснажені.

Вони почали день о 5-й ранку ще на «Манхеттені». Вони насправді не хотіли більше чути промов, яких не могли зрозуміти. На щастя, коли Брандедж замовк, спортсменів провели на вулицю, де падав дощ, і натовпи почали розходитися. Більшість спортсменів сіли в автобуси, що прямували на захід у нове олімпійське селище в Шарлоттенбурзі, але американські веслярі сіли на два автобуси, що попрямували до маленького села Кьопенік на північному заході від Берліна.

Того ж дня у Штатах житель Нью-Йорка на ім’я Річард Уінгейт сів і написав лист до спортивного редактора «Нью-Йорк Таймс», який виявився пророчим. «Містер Брандедж, — почав він, — досяг свого пункту призначення, Утопії спортивного духу і доброї волі, де нацистське пиво і єврейська кров ллються вільно, де роботи, виготовлені Гітлером, катують і переслідують живих мерців... За два місяці мерці будуть поховані. Але із завершенням Олімпіади у вересні їхні могили будуть осквернені. І мерці знову ходитимуть по вулицях Німеччини».

У другій половині того дня хлопці прибули в місце, що стане їхньою домівкою на кілька наступних тижнів, у Академію з підготовки поліцейських курсантів в Кьопеніку, всього за кілька кілометрів нижче по Лангер-Зее від олімпійського веслувального маршруту в Грюнау. Будівля академії зі скла, сталі й бетону була зовсім нова і мала такий сучасний дизайн, що і значно пізніше виглядала так, ніби була зведена у 1970-х або 1980-х, а не в 1930-х. Більшість поліцейських курсантів, які зазвичай мешкали тут, були виселені, щоб звільнити місце для американських веслярів, а також для веслярів із кількох інших країн. Єдине, що курсанти залишили по собі, це стайні на нижньому поверсі, повні поліцейських коней. Вивчаючи будівлю, хлопці виявили, що вона була до скрипу чиста, добре освітлена й раціональна, але постійно холодна та обладнана тільки душем із холодною водою — небажане нагадування про їхню стару човнову станцію в Поукіпзі.

Навідавшись до їдальні, де обслуговуюча компанія «Ллойд» із Північної Німеччини нагодувала їх щедрими порціями страв американської кухні, більшість хлопців розтягнулися на ліжках, читаючи чи пишучи листи додому. Джо вирішив прогулятись і роздивитися, де він є. Юнак швидко почав почуватися так, ніби потрапив у німецьку казку. Для Джо Кьопенік виглядав середньовічним селищем, хоча насправді, багато чого з того, що він побачив, походило із XVIII століття. На вузьких мощених вулицях він проходив повз пекарні, сирні і м’ясні магазини, на кожному з яких висів різьблений або намальований знак ручної роботи, що повідомляв про своє призначення готичним шрифтом: «Backerei», «Kaserei», «Fleischerei». Він пройшов міську ратушу з високою вежею з годинником, стрункими бічними баштами і готичними арками. Музика, сміх і солодкий запах німецького пива долинали з пивного погребка в підвалі будівлі. Він проминув химерну стару синагогу на вулиці Фрайхайт, над загостреним дахом якої підносилась яскрава зірка Давида. Біля південної околиці селища він перетнув міст через рів і підійшов до замку, побудованого прусським князем у 1690 році. За замком він побачив англійський парк. Там хлопець сів на лавку і дивився на Лангер-Зее, туди, де проходитиме маршрут регати в Грюнау, і де його олімпійські надії будуть реалізовані або розбиті трохи більше ніж за два тижні. Сонце майже сіло, небо прояснилось, і озеро розтягнулось перед ним, як поліроване кам’яне плато, сяючи в останніх променях денного світла. Це, думав він, одна з найбільш мирних картин, які він будь-коли бачив.

Він не міг знати про кривавий секрет, який приховував Кьопенік і його спокійні води.

Наступного ранку хлопці прокинулися рано — їм кортіло нарешті вийти на воду. Після сніданку сірий німецький армійський автобус перевіз їх за 5 кілометрів уздовж Лангер-Зее до маршруту регати в Грюнау, де вони виявили, що ділитимуть прекрасну нову цегляну оштукатурену човнову станцію з німецькою національною командою з веслування. Над входом один біля одного висіли американський і нацистський прапори. Німецькі веслярі були ввічливими, але навряд чи захлинулись від радості, побачивши їх. Джорджу Пококу вони видались дещо зарозумілими. Вони були членами веслувального клубу Берліна «Вікінг» і гребли на човні під назвою «Глідер». Загалом вони виглядали трохи старшими за хлопців Вашингтона. Німецькі веслярі мали відмінне обладнання. Вони були в прекрасній фізичній формі і відзначались суворою дисципліною та майже військовою виправкою. На відміну від будь-якого іншого німецького екіпажа на Грюнау цього літа, вони не були індивідуально відібрані нацистською державою. Натомість вони потрапили в німецьку збірну завдяки очевидним досягненням усієї своєї команди. Джордж Покок і Ел Ульбріксон сильно підозрювали, однак, що нацистський уряд значною мірою субсидував їхню інтенсивну підготовку.

Коли хлопці приготувались уперше вивести «Husky Clipper» на Лангер-Зее, фотограф, який заліз під нього, щоб зробити знімок, підвівся занадто різко і вдарився головою об човен, і в його обшивці утворилась довга, тонка тріщина. Човен не можна було експлуатувати, поки Джордж Покок не відремонтує його. Розчарований, Ел Ульбріксон відпустив хлопців, поки Покок чаклуватиме над «Кліпером». Юнаки повернулися в поліцейську академію і поцупили шматочки цукру з кухні, щоб нагодувати поліцейських коней у стайні, але це швидко їм набридло, і вони блукали Кьопеніком під дощем, привертаючи натовп цікавих жителів усюди, куди б не пішли.

Коли Покок відремонтував човен, і хлопці вийшли на воду знову, їхні результати відверто розчарували. Вони показали поганий час, веслували слабко й неефективно. Канадський і австралійський екіпажі, що відпрацьовували спринт, мчали повз них із посмішками на обличчях. «Ми гребли паршиво», — написав Джонні Уайт у своєму щоденнику того вечора. Ел Ульбріксон був такої ж думки. Від того часу, коли звів їх разом в один екіпаж у березні, він ніколи не бачив, щоб вони веслували так погано. Тож вони мали багато роботи, і більшість із них ще мусили скинути значну вагу. Що найгірше, майже всі вони були трохи застуджені, а Дон Х’юм, схоже, мав застій мокрот у грудях, і це тривожило більше ніж нежить. Не додавало ентузіазму й те, що стійкий дощ, який приносив холодний вітер, продовжував дути на Лангер-Зее майже безперервно, а поліцейські казарми незабаром виявилися холодними, і їх наскрізь продував протяг.

У наступні кілька днів хлопці встановили рутинний денний розпорядок: погано веслували вранці, а в другій половині дня вирушали до Берліна порозважатися. Їхні олімпійські посвідчення давали їм вільний доступ майже скрізь у місті. Вони сходили на водевіль, відвідали могилу невідомого солдата Першої світової війни і подивилися оперету. Також вони з’їздили на «Рейхсспортфельд» і повернулися звідти глибоко вражені грандіозністю та сучасністю стадіону. Вони проїхались на міській залізниці до центру міста, де всі, крім Джо, який не міг дозволити собі витратити на це 22 долари, купили або замовили фотоапарати «Кодак Ретіна». Ще хлопці прогулялись по Унтер-ден-Лінден, де тротуари були забиті іноземними гостями і німцями з провінцій, понад мільйон яких хлинули в місто останніми днями. Вони купували смажену ковбасу братвурст у вуличних торговців, фліртували з німецькими дівчатами й витріщалися на офіцерів СС у чорних сорочках, які проїжджали повз у блискучих лімузинах «Мерседес». Знову і знову звичайні німці вітали їх, піднімаючи праву руку долонею вниз і викрикуючи: «Хайль Гітлер!» Хлопці узяли за звичай відповідати, теж підіймаючи руки і викрикуючи: «Хайль Рузвельт!» Німці переважно робили вигляд, що не помічали цього.

Вечорами вони поверталися в Кьопенік, де отці містечка, схоже, докладали всіх зусиль, щоб організувати для них вечірні розваги, бажали того спортсмени чи ні. Одного разу ввечері це була виставка дресированих поліцейських собак у замку. Іншого вечора то був концерт. «Це був паршивий оркестр. Усі грали фальшиво», — буркотливо черкнув Роджер Морріс у своєму щоденнику. Джонні Уайт був такої ж думки, вживши слово, що швидко ставало його улюбленим для висловлення незадоволення: «Це було огидно». Скрізь, куди б юнаки не пішли, городяни оточували їх, просили автографи, ніби вони були кінозірками. Спочатку це було кумедно, але незабаром почало набридати. Зрештою, хлопці вечорами орендували човни і гребли навколо замку під дощем у компанії білих лебедів, що курсували тими ж водами, лише щоб отримати бодай трохи тиші і спокою.

Однак не можна було сказати, щоб хлопці були зовсім неохочі до уваги. 27 липня вони розважалися тим, що одягнули свої індіанські пов’язки з пір’ям із острова Гекльберрі на тренування в Грюнау. Результатом стало те, що Джонні Уайт назвав «маленьким бунтом». Німецькі уболівальники скупчилися навколо них, намагаючись хоч одним оком поглянути на тих, хто, як вони наполовину вірили, є членами якогось блідолицього північно-західного племені. Це було, головно, для забави, але також спробою поліпшити моральний дух на човновій станції, що різко підупав.

Човен ще не йшов так швидко, як належало, і хоча більшість хлопців вилікувались від застуди, Горді Адам і Дон Х’юм все ще нездужали. 29 липня Х’юм був надто хворим, щоб веслувати. У дійсності, надто слабким, щоб бодай підвестися з ліжка. Ульбріксон поставив на критично важливу позицію загребного Дона Коя, одного з двох запасних веслярів, яких узяли в поїздку. Але екіпаж був незнайомим із гребком Коя, так само як і той — із веслуванням на цій позиції. Усі разом вони просто не відчували човен.

Ел Ульбріксон почав тривожитись. Коли екіпажі з інших країн прибули до Грюнау, він і Джордж Покок проводили багато часу біля води, спокійно вивчаючи конкурентів. Побачивши, наскільки високодисциплінованими були німці, він починав сприймати їх дуже серйозно. Італійці, четверо з яких були ветеранами екіпажа з Ліворно, що фінішував на дві десятих секунди пізніше від Каліфорнії в олімпійських перегонах 1932 року, також виглядали загрозою. То були великі, витривалі юнаки з робітничого класу, значно старші за його хлопців. Їхній середній вік становив 28 років, а деяким було вже за 30, але всі вони були у відмінній формі. Вони веслували з величезною енергійністю, хоча й мали схильність різко відкидати голови назад і вперед із кожним гребком. Ульбріксон збагнув, що вони, як і німецька команда, ймовірно, субсидувались фашистським урядом, який послав їх на Олімпіаду. Він не був серйозно стурбованим японською командою із Токійського імператорського університету. Вони веслували короткими веслами із малими лопатями у значно меншому човні, завдовжки всього 16 метрів. Такий дизайн був підігнаний під їхні невеликі тіла. У середньому японський весляр важив лише 66 кілограмів. Але вони вразили всіх у Грюнау у свій перший день на воді, коли несподівано показали одну з переваг їхнього меншого розмаху, піднявши ритм із 27 гребків до абсурдних 56 усього за 15 секунд, притьмом збивши воду в білу піну і прискорившись так хутко, що вони виглядали, як висловився Ульбріксон, «наче качки, що намагаються вибратися з води». Австралійська команда повністю складалась із великих, м’язистих поліцейських із Нового Південного Уельсу і, хоча їхня техніка не виглядала досконалою, вони мали запал у своїх дещо завеликих животах, а також добрячу дозу австралійської бойової життєвої позиції, зокрема по відношенню до британського екіпажа.

Раніше того місяця австралійці приїхали до Англії позмагатись у найпрестижніших і освячених давньою традицією перегонах за Великий Кубок у Хенлейській королівській регаті. У Хенлі їм ввічливо, але твердо повідомили, що правила регати, встановлені з 1879 року, забороняють участь тих, хто «є або був за професією або зайнятістю по найму механіком, ремісником або робітником». Виглядало на те, що поліцейських зарахували до «робітників», тож вони не могли, на жаль, брати участь у регаті. Хлопці, що заробляли на життя ручною працею, як вважалось, мали фізичну перевагу над юнаками «сидячих професій», тому змагання між обома відбувалися би не на рівних умовах. Розлючені австралійці залишили Великобританію і попрямували до Берліна, де рішуче налаштувались, незважаючи на всі труднощі, перемогти тих, кого називали «кляті брити».

Понад усе англійці в очах багатьох, у тому числі Ела Ульбріксона і Джорджа Покока, були екіпажем, який належало побити в Берліні. Веслування було все-таки типово британським спортом, і британська олімпійська вісімка 1936 року походила з поважного старого клубу «Ліандер». Її екіпаж і рульовий були кращими із кращих британських гребців, ретельно відібраними серед численних прекрасних веслярів Оксфорда і Кембриджа, де хлопці носили твідові костюми і краватки на заняття, де іноді красувались шовковими ескотськими краватками на своїх човнових станціях, де мали звичай сідати в човни у білих шортах, темних гольфах і шийних хустинах, але де, тим не менш, веслували так, наче були народжені для цього.

Ульбріксон не міг дочекатися, щоб добре розглянути їх зблизька. Того ж прагнули і австралійці.

Опівдні 1 серпня Джо і решта американської олімпійської збірної стояли чітко вишикуваними рядами понад дві години на величезному зеленому майданчику «Майфельд» біля «Рейхсспортфельду». Вони очікували на прибуття Адольфа Гітлера і початку, мабуть, найбільш видовищної публічної церемонії, яку до цього часу бачив світ — відкриття 11-х Олімпійських ігор. Ніколи раніше не було спроб влаштувати таке грандіозне шоу, яке було заплановане на той день. Але, як писав Альбіон Росс у «Нью-Йорк Таймс» за кілька днів до цього, Олімпіада ніколи донині не організовувалась «політичним режимом, який зобов’язаний своїм тріумфом новому втіленню усіх можливостей пропаганди, реклами й показовості. Постановка олімпійських церемоній у минулому віддавалась у руки аматорів. А тут робота була здійснена фахівцями, при тому найталановитішими, найвинахідливішими та найуспішнішими професіоналами в історії».

Від самого прибуття хлопців легкий дощик то накрапав на їхні солом’яні капелюхи, то переставав, але тепер хмари почали зникати, і у своїх спортивних піджаках, краватках і білих фланелевих брюках вони, разом з іншими американськими спортсменами, почувалися некомфортно. Вдалині дирижабль «Гінденбург», що ніс олімпійський прапор, продзижчав у небі в неспішному вигині над центром Берліна, згодом розвернувся і почав повільно наближатися до стадіону. Молода німецька дівчина, одягнена в уніформу, пройшла між рядами спортсменів, усміхаючись і роздаючи печиво та оранжад, намагаючись збадьорити всіх. Але американці втомилися від стояння і чекання.

У той час як спортсмени з інших країн залишилися більш-менш у стійці «струнко», американці почали бродити довкола, оцінюючи все, що оточувало їх — заглядали в дула гармат польової артилерії, вишикуваних попереду та націлених прямо на них, вивчали монолітні кам’яні скульптури біля входу до стадіону або просто витягувались на вологій траві, накривши обличчя своїми солом’яними капелюхами, щоб подрімати. Джо і його товариші по команді забрели через ворота на майданчик під нависаючою дзвіницею і наткнулися на загін військової почесної варти Гітлера, який високо піднімаючи випрямлені ноги марширував уперед і назад по кам’яній бруківці з таким запалом, що з-під їхніх чорних підкованих чобіт підіймався гранітний пил. Навіть коні, як помітив Коротун Хант, ступали таким самим кроком, не згинаючи ноги в колінах.

Усередині стадіону Лені Ріфеншталь і Йозеф Геббельс репетували один на одного. Ріфеншталь була там з 6:00 — метушливо гасала довкола і встановлювала близько 30 кінокамер із 60 операторами, налаштовувала звукове обладнання, поперемінно то залякуючи, то зі сльозами на очах благаючи чиновників Міжнародного олімпійського комітету, щоб дозволили їй помістити обладнання там, де вона хотіла. Вона наказала іноземним групам операторів кінохроніки зійти з її дороги, безугавно шукала і безжально займала найкращі позиції для зйомок подій дня. Найважливішою серед них була вузька смужка бетону, на якій вона причепила камеру до поручнів платформи, де нацистські чиновники головуватимуть на церемонії. Платформа мала бути так тісно заповнена членами вищих ешелонів партії, що Ріфеншталь була змушена розмістити свого оператора ззовні за перилами, задля безпеки прив’язавши його і камеру до поручнів. Це було дуже незручне розташування, але воно дозволить Ріфеншталь здійснити те, чого вона завжди прагнула — вхопити досконалий кадр, ідеальний знімок. У цьому випадку то мав бути крупний план Адольфа Гітлера, який вдивлятиметься в маси народу, що голосно вітатимуть його.

Але раніше того дня Ріфеншталь виявила, що есесівці відв’язують її камеру та її оператора від перил. Розлючена, вона зажадала знати, що вони роблять, і ті повідомили, що Геббельс наказав їм зняти камеру й оператора. Ріфеншталь у гніві закричала на офіцерів, що сам Гітлер дав їй дозвіл встановити тут камеру. Есесівці оторопіли, завагалися. Ріфеншталь перелізла через перила, прив’язала себе до камери і сказала, що залишиться там до початку Олімпіади. Високопоставлені гості почали прибувати і займати свої місця на трибуні, поглядаючи на Ріфеншталь, яка була, за її власними словами, на ту мить уся в сльозах і тремтіла від люті, наполегливо чіпляючись за край балкона.

Приїхав і сам Геббельс. «Ви збожеволіли? — заволав він, побачивши Ріфеншталь. — Ви не можете залишатися тут. Ви руйнуєте весь розпорядок церемоніалу. Забирайтеся геть самі і забирайте вашу камеру звідси негайно!»

Ріфеншталь зашипіла на нього: «Я запитала у фюрера дозволу заздалегідь і отримала його».

«Чому тоді ви не побудували вишку поруч із трибуною?» — заревів Геббельс.

«Вони б не дозволили мені!» — відпасувала йому Ріфеншталь.

Геббельс «розжарився добіла від люті», як згодом висловилася Ріфеншталь. Але вона не збиралася відмовлятися від цього місця. Ніщо і ніхто, навіть надзвичайно могутній міністр пропаганди, не стане між нею і її видом для зйомок цього фільму.

У цей момент на платформі з’явилась імпозантна фігура Германа Герінга, затягнутого в ефектну білу військову форму. Побачивши Герінга, Геббельс почав волати на Ріфеншталь ще голосніше. Але Герінг різко підняв руку, і Геббельс умить замовк. Герінг повернувся до Ріфеншталь і проворкував: «Уперед, моя дівчинко. Тут досить місця навіть для мого живота». Ріфеншталь перелізла через поручні, і камера залишилася на місці.

Геббельс тихо закипав. Але його битва із Ріфеншталь, зрештою, за іронією долі, і битва за спільну мету прославлення ідеалів нацистів, вирувала ще протягом усієї Олімпіади і після неї. Отож за кілька днів він сів і написав у своєму щоденнику: «Я вчинив рознос Ріфеншталь, яка поводиться несказанно. Істерична жінка. Що й казати, просто не чоловік!»

О 15:18 Адольф Гітлер вирушив із канцелярії у центрі Берліна, випроставшись у своєму лімузині «Мерседес» і піднявши праву руку в нацистському вітанні. Десятки тисяч хлопців із «Гітлерюгенду», штурмовиків і військових охоронців у касках вишикувалися уздовж його маршруту від Бранденбурзьких воріт через Тіргартен до «Рейхсспортфельду». Сотні тисяч простих німецьких громадян скупчились на цьому шляху, звішуючись із вікон, розмахуючи прапорами або стоячи натовпами у 12 рядів, а то й більше, на вулицях, знову користуючись перископами, щоб розгледіти Гітлера. Тепер, коли його лімузин проїжджав повз, вони здіймали правиці в нацистському вітанні і піднявши обличчя вгору у захваті, пульсуючими хвилями кричали «Хайль! Хайль! Хайль!» у момент, коли його автомобіль порівнювався з ними.

На «Майфельді» хлопці почали уловлювати віддалений звук натовпів, що шаленіли, потім цей гул став повільно розростатися й підступати ближче, а згодом заревіли динаміки: «Він наближається! Він їде!» Хлопці поспішили назад до нерівних рядів американців. О 15:30 чиновники з Міжнародного олімпійського комітету (МОК), затягнуті в золоті аксельбанти, вбрані в шовкові циліндри і пальта з довгими шліцами ззаду, вийшли на «Майфельд» і сформували подвійний кордон. О 15:50 Гітлер піднявся на дзвіницю. Він прийняв парад почесної варти, яка промарширувала повз нього на «Майфельд». У наступні кілька митей він був лише маленькою фігуркою у формі кольору хакі і високих чорних чоботях, наодинці на просторому трав’яному майданчику. Потім він перетнув кордон чиновників і почав проходити повз стрій спортсменів, відділених від нього лінією канатів. Здебільшого спортсмени стояли стрункими рядами, за винятком американців, багато з яких кинулись до канатів, щоб краще розгледіти Гітлера. Хлопці з університету Вашингтона просто сиділи на траві й помахали йому, коли той порівнявся з ними.

Рівно о 16:00 Гітлер увійшов у західну частину стадіону. Багатолюдний оркестр — Берлінський філармонічний оркестр, об’єднаний із національним оркестром та доповнений півдесятком військових оркестрів — заграв «Марш присяги на вірність» Вагнера. Побачивши Гітлера, який спускався від Марафонських воріт східцями на поле, 110 тисяч людей скочили на ноги, випростали свої десниці та почали ритмічно скандувати: «Зіг хайль! Зіг хайль! Зіг хайль!»

Оточений тепер нацистськими офіцерами в сірих уніформах і у супроводі чиновників МОК у циліндрах, Гітлер попрямував по біговій доріжці з червоної глини, і крики «Хайль!» запульсували по всьому стадіону. Гудрун Дієм, 5-річна дівчинка, одягнена в блакитну сукню, з вінком із квітів на голові, зробила крок уперед, сказала: «Хайль, мій фюрер!» і вручила йому невеликий, ніжний букет квітів. Гітлер усміхнувся їй, узяв квіти, а потім піднявся східцями до широкої оглядової платформи, де ступив на своє почесне місце й уважно обвів поглядом натовп, у той час як величезний оркестр, яким диригував Ріхард Штраус, почав грати «Пісню Німеччини» з її приспівом «Німеччина понад усе», а відразу по цьому — гімн нацистської партії «Пісня Хорста Весселя».

Коли останні різкі обертони гімну замовкли, настав момент тиші. Тоді задзвонив величезний дзвін із «Майфельду» за стадіоном, спочатку повільно й тихо, а згодом усе голосніше, усе наполегливіше і дзвінкіше, у той час як спортсмени виходили парадом на стадіон. Процесію очолювала, як зазвичай, збірна Греції. Коли кожна команда проходила повз Гітлера, він приспускав свій прапор на знак вітання. Більшість також віддавали йому щось на кшталт вітання. Деякі демонстрували олімпійське вітання, яке мало невдалу схожість із нацистським салютом — права рука, витягнута долонею вниз, але піднята вгору як продовження правого боку тіла, а не прямо уперед, як у нацистській версії. Деякі команди відверто віддали перевагу нацистському вітанню. Багато збірних, у тому числі французька, продемонстрували різні неоднозначні версії десь посередині між ними. Деякі не віддавали вітання взагалі. У відповідь кожній із команд натовп аплодував з ентузіазмом або без, залежно від того, наскільки їхні жести відповідали нацистському салютові.

На «Майфельді» американці, нарешті, зорганізувалися в пристойні колони, підтягнули свої краватки чи розгладили спідниці, поправили капелюхи та почали йти до тунелю, через який вони мали вийти на стадіон. Марширування не було їхньою сильною стороною, звісно, не до порівняння з німцями. Але ввійшовши до тунелю і почувши шквал криків «Хайль!» усередині стадіону, вони відкинули назад плечі, розширили крок і спонтанно почали голосно співати:

Очолювані гімнастом Альфредом Йоахімом, що ніс американський прапор, вони з’явилися, співаючи, із темряви тунелю і вийшли на широке поле стадіону. Це був світ образів і звуків, яких майже всі вони не забудуть до самої старості. Під яскраву, легку мелодію оркестру вони покрокували по восьмеро в ряд на бігову доріжку. Порівнявшись із Гітлером, вони повернули голови направо, без будь-якого виразу подивилися вгору на фюрера на його високій платформі, зняли свої солом’яні капелюхи, поклали їх на серце і промарширували повз, у той час як Йоахім зухвало підняв зоряно-смугастий прапор високо в повітря. Здебільшого, натовп ввічливо аплодував. Проте змішані з оплесками, чулись сплески посвистів і тупіт ногами, європейські еквіваленти освистування й осуду.

Але звуки несхвалення швидко стихли. Саме коли останні американці крокували повз Гітлера, перші німецькі спортсмени почали з’являтися з тунелю, одягнені в новенькі білосніжні лляні костюми і спортивні білі яхтенні кепки. Відразу ж величезний, розкотистий гул поширився крізь натовп. Практично всі 110 тисяч глядачів знову схопилися на ноги і підняли правиці в нацистському вітанні. Оркестр різко перейшов від легкої маршової мелодії, яку він саме грав, до помпезної інтерпретації «Пісні Німеччини». Натовп завмер на місці із тисячами простягнутих рук і енергійно підспівував. У Гітлера на помості заблищали очі. Коли німецький прапороносець проносив свастику повз нього, він відсалютував, а потім правою рукою торкнувся свого серця. Застрекотали кінокамери Ріфеншталь. Американці нескладно промарширували під мелодію «Пісні Німеччини» довкола доріжки на середину поля стадіону. Джордж Покок пізніше скаже, що почувши наспів німецького гімну, вони почали навмисно крокувати не в ногу з музикою.

Коли всі спортсмени вишикувались рядами на полі, Теодор Левальд, президент Німецького олімпійського організаційного комітету, підступив до ряду мікрофонів на помості й натхненно почав те, що незабаром перетворилося у нескінченну промову. Поки він говорив і говорив, британський диктор радіомовлення, транслюючи свій репортаж додому, боровся за те, щоб утримати інтерес своєї аудиторії: «За хвильку ми почуємо гера Гітлера... Ось і крики вітання. Сподіваюсь, доктор Левальд закінчив. Ні, він збирається знову продовжити». Голос Левальда луною відбивався на задньому фоні, у той час як диктор намагався заповнити ефір, описуючи уніформи різних команд, платформу, на якій стояли доповідачі, дирижабль «Гінденбург», що кружляв над головою, наче близький Місяць.

Нарешті Левальд перервався. Гітлер, який розмовляв із Лені Ріфеншталь, підійшов до мікрофона й оголосив Олімпійські ігри відкритими одним коротеньким реченням. Британський диктор, захоплений зненацька, перервався, і схвильовано та з полегшенням видихнув: «Це був гер Гітлер! Ігри відкрито!»

Церемонія перейшла в темп крещендо. Ряди сурмачів на Марафонських воротах заграли фанфари. Олімпійський прапор було піднято. Ріхард Штраус диригував дебютом величезного оркестру з олімпійським гімном. Гримонула артилерія за межами стадіону. Тисячі білих голубів несподівано знялися з кліток на полі, кружляючи по стадіону у білому вихорі. Знову зазвучали фанфари, і стрункий юний блондин, одягнений у біле і високо тримаючи в руках факел, з’явився зі східних воріт стадіону. У натовпі запала тиша, коли він граційним розмашистим кроком спустився униз східними східцями, пробіг навколо доріжки з червоної глини і піднявся вгору по західних східцях, де знову зупинився, вимальовуючись на тлі неба і тримаючи факел високо над головою. Потім під звуки олімпійського дзвону він повернувся, встав навшпиньки і торкнувся факелом величезної бронзової чаші на тринозі. Язики полум’я вирвалися з неї. Нарешті на тлі заходу сонця за олімпійським вогнем тисячний хор, одягнений у біле, разом піднявся і почав співати «Хор Алілуя» з «Месії» Генделя. Глядачі підвелись і приєдналися до співу. Музика і голоси розрослись, злилися та хлинули крізь увесь широкий простір стадіону, наповнюючи його світлом, любов’ю і радістю.

Коли спортсмени почали марширувати зі стадіону того вечора, майже всі на полі і поза ним відчули себе більшою чи меншою мірою приголомшеними. Ніхто ніколи не бачив нічого подібного до того, що тільки-но відбулося. Зарубіжні журналісти кинулися до своїх телетайпів, затопили дроти репортажами, і наступного ранку газети по всьому світу вийшли із захопленими заголовками. Хлопці з Вашингтона також були вражені. Це було «найбільш приголомшливе видовище, яке я будь-коли бачив», як сказав Роджер Морріс. Джонні Уайт відгукнувся: «Це принесло нам грандіозні відчуття». І це було саме те, для чого церемонія так ретельно розроблялась — дати грандіозні відчуття. Вона розпочала процес установлення позитивної думки у світі про нову Німеччину. Вона вивісила табличку, щоб усі бачили: «Ласкаво просимо в Третій Рейх. Ми не такі, як про нас кажуть».

Розділ 17

Погода на Лангер-Зее на початку серпня стала геть непривітною. Холодний, пронизливий вітер безжально дув на маршруті перегонів у Грюнау. Хлопці гребли проти вітру, одягнені у светри, намастивши ноги гусячим жиром. Кваліфікаційні перегони мали відбутися менш ніж за два тижні, а вони досі не відновили сили. Човен зупинявся на захопленні й підскакував у бурхливій воді, замість того, щоб легко і ефективно розрізати її товщу. Їхній час показував дуже низькі результати. Вони ловили крабів. Їхні тіла досі були не у формі. Вони запрудили свої щоденники самовбивчими коментарями. «Ми працюємо огидно», — коротко відмітив Джонні Уайт.

Усі хлопці були стурбовані, але поза водою вони продовжували веселитись у п’янкій атмосфері, що охопила Берлін того літа, і насолоджуватися товариством один одного, тиняючись містом, поїдаючи шніцелі, п’ючи пиво, піднімаючи кухлі і співаючи «Схиліться перед Вашингтоном». Коли спортивний директор зі Стенфорда Джек Райс запросив їх на вечерю у шикарний готель «Адлон», вони вхопилися за цю можливість. Одягнуті в повсякденні брюки і свої клубні светри з великими буквами «WS» на грудях, вони пройшли через поліцейський кордон у пишний вестибюль готелю, де аромати шкіри і солодового віскі змішувались із вибухами сміху, дзвоном келихів і звуками м’якої, повільної фортепіанної музики. У ресторані з високою стелею офіціант у фраку підвів їх до столу зі свічками кольору слонової кістки, застеленого білою лляною скатертиною. Вони сіли із широко відкритими очима, розглядаючись на інших відвідувачів — міжнародних олімпійських чиновників, заможних американців і британців, елегантних німецьких жінок у легких вечірніх сукнях із шовку чи шифону, блискучої парчі або атласу, всипаних стразами. Тут і там есесівці сиділи окремо, за своїми власними столами, базікаючи, п’ючи французьке вино і атакуючи ножами та виделками біфштекси чи печеню із маринованого м’яса. Сидячи за столами в сіро-чорних уніформах і кашкетах, прикрашених срібними черепами та схрещеними кістками, вони вирізнялись серед решти натовпу — акуратні, педантичні й зловісні. Але ніхто, здавалося, не заперечував проти їх присутності.

6 серпня Ел Ульбріксон опустив хлопців на землю. Більше не буде поїздок до Берліна або деінде, поки не завершаться Олімпійські ігри. Залишилось усього лише 6 днів до кваліфікаційних перегонів, а Ульбріксон був рішуче незадоволеним їхнім прогресом. У дійсності, він був незадоволеним багатьма речами. Холодна, волога погода і відсутність опалення в казармах поліцейської академії ускладнювали видужування Дона Х’юма від застуди чи то хвороби, що засіла в його легенях. Від того часу, як він уперше захворів у Принстоні на початку липня, Х’юм так і не припиняв кашляти і шморгати носом. «Х’юм — це наше все. Якщо він швидко не одужає і не відновить свою форму, у нас небагато шансів», — скаржився Ульбріксон «Ассошіейтед Пресс» тижнем раніше. Зараз Х’юм залишався щонайменше таким же хворим, як і був тоді.

Окрім того, постало питання з маршрутом перегонів. 5 серпня Ульбріксон приєднався до дискусії — галасної, багатомовної і, значною мірою, незбагненної для всіх її учасників — із чиновниками Міжнародної федерації академічного веслування і Німецького олімпійського організаційного комітету. Маршрут на Грюнау мав ширину у шість доріжок, але найбільш віддалені дві доріжки, п’ята і шоста, були настільки відкриті для панівних вітрів на Лангер-Зее, що на них час від часу було просто неможливо веслувати. Раніше того ж дня, насправді, Ульбріксон скасував тренування, щоб не наражати своїх хлопців на ризик потонути на дальніх доріжках. З іншого боку доріжки від першої до третьої проходили так близько до південного берега озера, що були майже цілковито захищені на більшій частині протяжності курсу. Така диспропорція зумовлювала дуже нерівні умови змагання для команд. Якщо в день перегонів дутиме вітер, команди, призначені на доріжки п’ять і шість, швидше за все, мали би почати старт із гандикапом у дві довжини, щоб урівняти диспропорцію з внутрішніми доріжками. Ульбріксон хотів, щоб дві зовнішні доріжки визнали непридатними. У всіх попередніх олімпійських змаганнях із веслування, зауважив він, кваліфікаційні запливи, а також фінальні етапи були обмежені чотирма човнами. Але після довгої, запальної пересварки Ульбріксон програв суперечку. Усі шість доріжок будуть використовуватися в перегонах.

Занепокоєння Ульбріксона неухильно зросло ще на порядок, коли він почав ближче придивлятися до британської команди. У центрі команди були двоє хлопців із Кембриджа на кормі човна: Джон Ноель Дакворт, рульовий, і Вільям Джордж Ранальд Манделл Лорі, загребний. Дакворт був, як хтось пізніше скаже про нього, «малий зростом, великий серцем». Частина визначення, що стосувалась зросту, ставала очевидною, варто було просто глянути на нього. А другу частину, щодо серця, він демонстрував щоразу, коли виходив на воду. Він також проявить своє велике серце кілька років по тому, у південній частині Тихого океану, коли, порушивши наказ, залишиться зі своїми пораненими британськими солдатами, яких оточили японські війська. Коли японці підійшли і приготувались стратити поранених, Дакворт так зухвало лаявся з ними, що ті жорстоко побили Ноеля, але пощадили його товаришів. Вони вислали його в сумнозвісний табір для військовополонених Чангі в Сінгапурі. Згодом вони провели його та інших 1679 ув’язнених 354-ма кілометрами через джунглі до табору Сонгкураї номер 2 у Таїланді і змусили їх працювати як рабів на Таїландсько-Бірманській залізниці. Там, коли вони почали вмирати від авітамінозу, дифтерії, віспи, холери і тортур, Дакворт слугував їм за капелана, працюючи пліч-о-пліч із ними. Зрештою, вижили лише 250 полонених, і Дакворт був одним із них.

Лорі, якого зазвичай звали Ран, був, мабуть, найкращим британським загребним свого покоління — 85 кілограмів сили, доброчесності та гострого розуму. Його син Х’ю, актор, також зрештою веслував за Кембридж. Ран був у всіх відношеннях надзвичайно добрим хлопцем. Разом Дакворт і Лорі привели Кембридж до трьох перемог поспіль, додавши їх до низки із семи попередніх перемог над Оксфордом у щорічних Човнових перегонах між двома університетами, незважаючи на той факт, що оксфордці останнім часом перейшли у своєму тренувальному харчуванні з пива на молоко у відчайдушній спробі переламати тенденцію. Ульбріксон вважав, що навіть один лише досвід участі в змаганнях перед уболівальниками числом від півмільйона до цілого мільйона, які юрмилися на берегах Темзи щороку під час Човнових перегонів, мав надати британським хлопцям перевагу в сенсі впевненості у своїх силах.

Проте найбільше хвилювало Ела Ульбріксона, коли він спостерігав, як британський екіпаж тренується на Грюнау, те, наскільки вони нагадували йому його власних хлопців. Не те щоб хто-небудь із них особливо нагадував його підопічних у фізичному плані. І в стилі веслування не було схожості. Насправді, англійські хлопці все ще веслували з довгим прогином, якого британські приватні середні школи та університети навчали протягом кількох поколінь. Вашингтон, звичайно ж, застосовував коротший, більш вертикальний гребок, який Джордж Покок перейняв зі стилю човнярів на Темзі і якого навчав Хірама Конібеара 20 років тому.

Британські хлопці нагадували підопічних Ульбріксона саме в стратегії. Вони любили робити саме те, що так добре виходило у хлопців Вашингтона. Вони досягали перемоги, відсиджуючись позаду, але залишаючись близько до лідерів: веслували потужно, але повільно, тиснули на своїх суперників підвищувати частоту ходу занадто високо і занадто рано, а потім, коли інші екіпажі були в хорошій позиції, але виснажені, раптово у спринті мчали повз них, ловлячи їх зненацька, примушуючи нервувати, і врешті, вибивали їх із ладу. За винятком кепки для крикету і шийної хустини, які Дакворт носив на місці рульового, він керував човном дуже схоже з Боббі Моком. І Ран Лорі орудував загребним веслом так само дуже подібно до стилю Дона Х’юма. Обіцяло бути цікавим подивитися, що відбудеться, коли два екіпажі, що грають в одну й ту саму гру, зустрінуться на Лангер-Зее.

Із наближенням олімпійських кваліфікаційних змагань і під тиском вагомості завдання, що було на них покладено, хлопці Ульбріксона знову ставали напруженими й метушливими. Ті, хто вели щоденники або писали листи додому, почали звіряти їм свою знервованість, таку саму, як і перед початком олімпійських відбіркових змагань у Принстоні. Чак Дей починав шукати Ела Ульбріксона для сеансів з укріплення упевненості в собі. Між ними він одна за одною курив сигарети «Лакі Страйк» і «Кемел», сміючись над іншими хлопцями, коли ті намагалися змусити його скоротити паління.

Американці не були самотні у відчутті дратівливості. У Грюнау і Кьопеніку 24 міжнародні команди ділили одні веслувальні доріжки та їдальні. Усі збірні складалися з великих, здорових і високо конкурентних юнаків, кожен із яких стояв перед визначальним моментом у його житті. Значною мірою серед них переважав олімпійський дух, і багато нових дружніх стосунків було започатковано за три тижні, протягом яких вони жили і змагалися в Німеччині. Хлопці з Вашингтона, зокрема, близько потоваришували з екіпажем поліцейських з Австралії, з якими вони поділяли не лише більш-менш спільну мову, а й свого роду легкий, самовпевнений і хвацький підхід до життя. Вони також добре ладнали зі швейцарською командою. То були «великі чортяки», як зазначав Джонні Уайт, але сповнені веселощів і доброзичливості. Хлопці отримували задоволення від поїздок із ними в автобусі між Кьопеніком і Грюнау, коли швейцарці на повну горланили наспіви йодль.

Але з наближенням кваліфікаційних змагань знервованість почала відчутно зростати серед усіх екіпажів у Грюнау і Кьопеніку. Австралійці не докладали жодних зусиль, щоб приховати своє презирство до британців. Британці не могли дивитися на німців без згадки про останню війну і без тривоги про майбутню. Хлопці з Вашингтона насилу могли спати. Майже щоночі відбувалась якась метушня на брукованих вулицях під їхніми вікнами. Однієї ночі то були штурмовики-коричневосорочечники, що виспівували й марширували повз у підбитих цвяхами чоботях. Іншого разу відбувались військові нічні маневри. Гуркітливі мотоцикли з колясками, вантажівки, що яскраво світили зеленими нічними фарами на кабінах, кесони, що перевозили польову артилерію, тарахкотіли повз їхні казарми під вуличними ліхтарями. Потім то були курсанти поліції, що проходили стройову підготовку в позаурочні години. Згодом співали німецькі веслярі. А потім контингент байдарочників, які закінчили свої перегони і зазнали нищівної поразки, вирішили провести втішну вечірку на нижньому поверсі.

Розлючені, хлопці вирішили щось зробити з цим. Шестеро з них були студентами-інженерами, тож обрали інженерний підхід до проблеми. Вони примудрилися зробити пристрій, за допомогою якого могли, лежачи у своїх ліжках, посмикати за певні мотузки, і відра води перекидались на того, хто був внизу на вулиці і дратував їх. Після цього вони швидко затягували відра назад і ховали їх, знову ж, не піднімаючись із ліжок. Вони отримали можливість випробувати пристрій, коли югославська команда вирішила здійняти метушню внизу на вулиці. Хлопці посмикали за свої мотузки, і вода каскадом полилась униз, не лише на югославів, а й на деяких німецьких поліцейських курсантів, що намагалися заспокоїти їх внизу. Наскрізь промоклі, обурені спортсмени і поліцейські курсанти увірвалися в будівлю з криками. Інші спортсмени вибігли зі своїх кімнат на сходовий майданчик. Усі кричали різними мовами. Нарешті з’явилися хлопці з Вашингтона, лупаючи сонними очима, розгублені й рішуче невинуваті. Коли хтось зажадав дізнатись, звідки лилась вода, вони знизували плечима і смиренно вказували вгору у бік канадців.

Наступного дня в обідній час знову спалахнули пристрасті. Стало традицією, щоб різні екіпажі співали національні пісні під час їжі. Коли дійшла черга до югославської команди встати і заспівати, вони завели ексцентричну інтерпретацію «Янкі Дудл» («Янкі-йолоп»). Ніхто не міг точно сказати, у чому справа. Було навіть не зовсім зрозуміло, вони співали англійською чи однією з кількох мов Югославії. Але американські хлопці знали мелодію, і щось у тому, як співались певні рядки, переконало Чака Дея, що югослави викрили махінації попередньої ночі й тепер адресували смертельну образу Сполученим Штатам Америки. Дей підскочив зі свого стільця і кинувся на югославів із кулаками. Боббі Мок пішов у атаку прямо позаду нього, задираючись не до югославського рульового, а до найбільшого хлопця в екіпажі. Відразу за Моком підбігли інші хлопці Вашингтона, а за ними, задля потіхи, уся австралійська команда. Німецький екіпаж кинувся на бік югославів. Літали стільці. Кидались образи. Груди штовхались у груди. Хлопці перекидали один одного. Ще кілька кулаків долучились до бійки. Усі знову почали кричати, і знову ніхто не міг зрозуміти, що говорили інші. Нарешті голландський національний екіпаж пірнув у рукопашну, відокремлюючи хлопців і відтягуючи їх назад до своїх столів та втихомирюючи їхні емоції чистою, досконалою, дипломатичною англійською.

Одначе навіть якщо вони непокоїлися і дратувалися, щось іще тихо розросталося серед хлопців Ульбріксона. Спостерігаючи сліди напруженості і знервованості один в одному, вони почали інстинктивно зближуватися. Вони призвичаїлися проводити наради на причалі до і після тренувань, обговорюючи, що могли б зробити точніше, щоб кожен наступний гребок був кращим за попередній, дивлячись один одному в очі та розмовляючи щиро. Жарти і грубі розваги відійшли геть. Вони почали ставати такими серйозними, якими ніколи не були раніше. Кожен із них знав, що визначальний момент у його житті наближався, і ніхто не хотів змарнувати його. Більше того, ніхто не хотів змарнувати його для інших.

Від самого початку Джо Ранц вважав себе слабкою ланкою в команді. Його включили до неї в останній момент, він часто боровся за опанування технічного боку спорту і все ще був схильний веслувати безладно. Але Джо ще не знав, і осягне це повною мірою значно пізніше, коли він та інші хлопці постаріють, що кожен юнак у човні відчував те саме того літа. Кожен із них вважав, що йому просто пощастило потрапити в цю команду, що насправді він не дотягує до очевидної величі інших хлопців, і що він може підвести їх будь-якої миті. І кожен із них був рішуче налаштований не допустити цього.

Поволі в ці останні кілька днів хлопці, кожен у свій власний спосіб, зосередились і заспокоїлись. Гуртуючись на причалі, вони клали руки один одному на плечі й обговорювали свій план перегонів, розмовляючи тихо, але з більшою впевненістю, прискорюючи своє просування по звивистому шляху від отроцтва до змужніння. Вони цитували Покока один одному. Роджер і Джо взяли за звичай прогулюватись уздовж берегів Лангер-Зее, оминаючи камені та очищуючи свої думки. Джонні Уайт проводив деякий час, лежачи з оголеним торсом на сонці на галявині перед елінгом «Хаус Вест», працюючи над засмагою, яка доповнить його відбілену «Пепсодентом» усмішку, але також продумуючи, як він веслуватиме. Коротун Хант писав довгі листи додому і позбувався свого занепокоєння, залишаючи його на папері. І зрештою човен під ними почав оживати знову. Веслуючи по два рази на день, вони почали вивільняти те, що було приховане в їхніх тілах, і віднаходити свій резонанс. Усе почало знову налагоджуватись, оскільки Дон Х’юм став на загребне весло. Він, здавалося, був ключем до успіху. Щойно повернувся Х’юм, нерішучість, неповороткість і невпевненість, які вони відчували, коли Ульбріксон замінив його, випарувались. Джордж Покок побачив різницю із першого погляду.

Вони відновилися. Усе, що їм зараз потрібно — це невелике змагання, як сказав Покок 10 серпня. Наступного дня британський репортер, спостерігаючи за ними, попередив своїх читачів на батьківщині, що хлопці з клубу «Ліандер» можуть зустріти достойних їх суперників в особі американського екіпажа: «Вісімка Вашингтонського університету є найкращою командою тут, вона настільки досконала, наскільки взагалі довершеною може бути команда».

За правилами, розробленими для олімпійської веслувальної регати 1936 року, кожна з 14 вісімок мала два шанси вийти у фінальне змагання за медалі 14 серпня. Якщо екіпаж вигравав свої кваліфікаційні перегони 12 серпня, він переходив безпосередньо у фінальний раунд і отримував дорогоцінний вихідний день. Переможені екіпажі мали веслувати у втішному запливі повторно 13 серпня, і у разі виграшу цього відбіркового етапу допускались до участі у фіналі. У кваліфікаційній гонці хлопцям із Вашингтона випало веслувати проти Франції, Японії, Чехословаччини і Великобританії, щодо екіпажа останньої вони непокоїлися найбільше.

Оскільки екіпаж уже працював, як належало, Ел Ульбріксон зробив те, що й завжди робив раніше на великих перегонах: він відмінив тренування і, за винятком легкого веслувального запливу, сказав хлопцям відпочити перед кваліфікаційним етапом. 11 серпня вони сиділи на трибунах Грюнау і дивилися відбіркові змагання у всіх категоріях веслування, окрім класу вісімок, які були заплановані на наступний день. Уся американська команда з веслування прибула до Берліна з великими надіями та очікуваннями. «Експерти з академічного веслування і критики одностайні сьогодні в прогнозах, що США отримає свою частку медалей в олімпійських веслувальних перегонах», — сміливо проголосив завчасно один спортивний оглядач ще 28 липня у статті під переконливим заголовком «Експерти впевнені в повній перемозі США у веслуванні». Джордж Покок не був таким певним у цьому. Він оглянув обладнання інших американських екіпажів: воно виявилося важке, низькопробне, застаріле і зношене.

Того дня кваліфікаційні запливи проводились у шести категоріях, і Сполучені Штати фінішували другими з кінця у трьох із них і безнадійно останніми у трьох інших. На превелике задоволення натовпу, що оточував хлопців на трибунах, Німеччина посіла перше місце у всіх шести категоріях. «Дуже слабка продуктивність», — записав Чак Дей того вечора. «Веслування розпочалось сьогодні, але США, здавалося, забули стартувати», — сказав Роджер Морріс. «Я думаю, тепер саме на нас лежить завдання добитися перемоги», — зазначив Джонні Уайт.

На день кваліфікаційних змагань у класі вісімок, 12 серпня, Дон Х’юм утратив тривожні 6 кілограмів від своєї звичної ваги 78 кілограмів, яку він мав у Поукіпзі. При вазі 72 кілограми та зрості 1.89 метра він виглядав худим, як тріска. У його грудях досі був застій мокроти, і час від часу він страждав від слабкої лихоманки. Але хлопець наполягав, що готовий до веслування. Ел Ульбріксон тримав його в ліжку в Кьопеніку так довго, наскільки міг. Потім, у другій половині дня, він підняв його та посадовив разом з іншими хлопцями у автобус, що попрямував на маршрут регати.

Погодні умови майже ідеально пасували для веслування. Небо було злегка похмуре, але температура трималась на рівні трохи вище за 20 градусів. Лише слабкий натяк вітру на Лангер-Зее збрижував сланцевосіру воду, але й він віятиме з корми човнів. Хлопцям випало веслувати у першому кваліфікаційному запливі о 17:15 на доріжці номер один, що була найбільш захищена, хоча на такій спокійній воді це навряд чи мало значення.

До того часу, коли хлопці прибули до Грюнау, святкові натовпи, стискаючи в руках біноклі і фотоапарати, почали шикуватися біля кас перед маршрутом регати. Пройшовши на місце змагань, глядачі з дорожчими квитками прямували на стаціонарні криті трибуни на ближчому до маршруту березі, а вболівальники із дешевшими квитками переходили через понтонний міст до масивних дерев’яних відкритих трибун на протилежному березі, де національні прапори країн-учасників майоріли вздовж задньої стінки їхнього широкого ряду. На флагштоку перед елінгом «Хаус Вест» ліниво розвівався великий білий олімпійський прапор.

За дві тисячі метрів по маршруту регати, на протилежному боці озера був побудований поперечний місток до стартової лінії, на 100 метрів углиб Лангер-Зее. Юнаки в уніформах стояли на ньому, готові утримувати корми човнів, коли ті прибудуть на старт. Значно віддалік за містком і, що було дивним, поза полем зору рульових, стартер стояв на платформі, встановленій поверх надбудови на човні з пласким днищем. Сотні міжнародних журналістів із блокнотами і камерами згромадилися на протилежному березі. Неподалік стояла ціла флотилія автомобілів, готових кинутися до фінішної лінії, щоб спостерігати як старт, так і фініш кожного запливу. Човен із диктором і короткохвильовим радіопередавачем стояв на холостому ходу за стартовою лінією, готовий супроводжувати човни вздовж маршруту перегонів, транслюючи звіт про кожен гребок кожного запливу безпосередньо на динаміки на фініші, з тим, щоб глядачі і журналісти були поінформовані про хід кожного човна, перш ніж будь-який із них з’явиться у полі зору.

На той час, коли Джо і хлопці зробили розминку та підпливли до стартової лінії трохи раніше за 17:15, ймовірно, 25 тисяч глядачів уже прибули на місце змагань. Хлопці заднім ходом підвели «Husky Clipper» до містка і чекали. На сусідній доріжці номер два Ран Лорі, Ноель Дакворт і решта британського екіпажа зробили те саме. Дакворт кивнув Боббі Моку, і той теж кивком відповів йому.

Гонка почалась рівно о 17:15. Американські хлопці знову невдало стартували. Так само, як і в Принстоні, хтось у середині човна «розмився» на першому чи другому гребку. На четвертій доріжці японці швидко випурхнули в лідери, спінюючи воду в ритмі майже 50 гребків на хвилину своїми короткими веслами на коротких слайдах. Ноель Дакворт і Ран Лорі задали для британського екіпажа інтенсивний ритм, але потім уповільнились і утвердились на другому місці позаду японців, а за ними слідували Чехословаччина, Франція і США, найостанніші, веслуючи на частоті 38 гребків.

Мок і Х’юм утримували цей темп, поки не обійшли чехів, проминувши 300 метрів дистанції. Тоді вони сповільнили ритм до 34 гребків. Попереду японці, як і раніше, веслували, наче одержимі демонами, збільшивши відрив від англійців на повну довжину. Але ні Мок, ні Дакворт не думали про японців. Вони думали один про одного. Протягом ще 700 метрів курсу човни утримували свої позиції. При наближенні до позначки середини дистанції виснажені японці раптово й передбачувано почали здаватись і разом із чехами далеко відстали від групи лідерів. Те саме відбулось і з французами. Це залишило американців і британців саме там, де вони й очікували опинитися — один на один у лідерах перегонів, у той час, як трибуни й елінги почали входити у їхнє поле зору. Тепер це була гра у кішки-мишки.

Мок сказав Х’юму підняти ритм, щоб подивитися, що відбудеться. Х’юм пришвидшив його до 36 гребків. Човен США посунув уперед на півдовжини від корми британців. Дакворт озирнувся через плече. Він і Лорі підняли темп британських хлопців до 38 гребків. Це призупинило поступ американців. Британський човен утримав своє лідерство. Хлопці в обох човнах тепер могли чути рев натовпу над озером. Обидва рульові могли бачити трибуни і великий чорно-білий знак «Ziel», що позначав фініш попереду, але жоден із них ще не був готовим здійснити свій завершальний хід. Обидва стримувались. Британські хлопці веслували довгими гребками із широким захватом, майже лягаючи на спини в кінці кожного удару веслами. Американці веслували дещо коротшими ударами й витрачали менше часу на відновлення сил між гребками.

Нарешті, коли залишилось пройти 250 метрів дистанції, Мок закричав: «Давайте, хлопці. Ось зараз! Дайте мені десятку!» Хлопці потужно вдарили веслами, і американський прапор, що тріпотів на баку «Husky Clipper», почав рухатися повз Дакворта, підбираючись до середини довжини британського човна. Дакворт і Лорі прискорили темп до 40 гребків на хвилину. На мить вони утримали свою позицію, у той час як білі лопаті човна США гнівно виблискували поряд із малиновими лопатями англійців. Потім Боббі Мок знову крикнув Х’юму пришвидшитись, і «Кліпер» відновив своє випередження.

У британському човні Ран Лорі люто спінював воду. Він досі був відносно свіжим і хотів досягти ще більшого. Але, як і багато британських загребних тих часів, він орудував веслом із меншою, вужчою лопаттю, ніж у решти його екіпажа. Ідея полягала в тому, що робота загребного — задавати темп, а не рухати човен. Із невеликою лопаттю він уникав ризику виснажитись і втратити форму. Але це також означало, що він не захоплював воду на повну силу. Тепер Лорі був у небезпеці завершити найважливіші перегони, у яких він веслував, не підійшовши і близько до того, щоб вичерпати свої сили — найменше, чого хотів би будь-який весляр.

Одначе ніс британського човна залишався попереду носа американського човна за 150 метрів до фінішу. Але американські хлопці віднайшли свій резонанс і утримували його. Вони веслували так потужно, як ніколи, широко розрізаючи воду, знову і знову синхронно згинаючись і розгинаючись, наче були скуті воєдино, наближаючись до 40 гребків на хвилину. Кожен м’яз, сухожилля і суглоб їхніх тіл палали від болю, але вони веслували, пересилюючи цей біль, у досконалій, бездоганній гармонії. Ніщо не могло зупинити їх. За останні 20 гребків, і зокрема за 12 фінальних чудових гребків вони просто промчали повз британський човен, рішуче і безповоротно. 25 тисяч уболівальників із різних країн, добряча частина з яких були американцями, піднялись і голосно вітали їх, коли їхній ніс перетнув фінішну лінію аж на 6 метрів попереду британського човна. За мить Дон Х’юм похитнувся уперед і звалився на своє весло.

Мок цілу хвилину бризкав воду на обличчя Х’юма, перш ніж той зміг знову випрямитись і гребти, щоб підвести човен до причалу. Проте коли вони дістались до нього, на них чекали приємні новини.

Їхній час 6 хвилин 0.8 секунди був новим рекордом дистанції. І ще приємніше, то був олімпійський рекорд, який встановили у новому світі, що затьмарював досягнення Каліфорнії у 1928 році — 6 хвилин 3.2 секунди. Коли Ел Ульбріксон прибув на причал, він присів поруч із човном і, ховаючи усмішку, тихо сказав: «Молодці, хлопці».

Джо ніколи не чув, щоб його тренер говорив саме таким тоном. Схоже, у ньому був натяк на приховану повагу. Майже на шанобливість.

Із апетитом заправившись вечерею в поліцейській академії в Кьопеніку, хлопці тріумфували. Тепер англійці мали гребти й виграти у втішних перегонах наступного дня, якщо хотіли стати одним із 6 човнів-учасників фіналу перегонів за медалі. Американські хлопці матимуть вихідний. Однак Ел Ульбріксон аж ніяк не радів. Він був глибоко стурбованим. Після обіду він наказав Дону Х’юму повернутись до своєї постілі хворого. Хлопець виглядав так, ніби підвівся з могили. Що б то за хвороба не була, це було явно щось серйозніше, ніж застуда — можливо, бронхіальна інфекція або легка пневмонія. У будь-якому разі, Ульбріксон мав вирішити, хто веслуватиме на загребному веслі у змаганнях за золото через 48 годин.

По обіді наступного дня хлопці тинялися по місту: підсміювались один над одним, ходили по крамницях, фотографувались своїми новими фотоапаратами, купували сувеніри та досліджували куточки Кьопеніка, яких вони ще не бачили. Як і більшість американців у Берліні того літа, вони дійшли висновку, що нова Німеччина — дуже гарне місце. Вона була чистою, люди тут були доброзичливими майже до неможливості, усе працювало чітко й ефективно, і дівчата милували око. Кьопенік приваблював своєю химерною оригінальністю, а Грюнау — пишною зеленню і пасторальністю. Обидва містечка були майже такі ж приємні і спокійні, як де-небудь удома у Вашингтоні.

Але була Німеччина, якої хлопці не могли бачити, Німеччина, прихована від них зумисне на певний час. Справа була не лише в знятих табличках «Вхід євреям заборонений» чи «Євреї тут небажані», не в тому, що схопили і вивезли циган чи у вилученні порочної газети «Штюрмер» зі стійок у тютюнових магазинах Кьопеніка. Існували значніші, більш зловісні й ретельніше приховувані секрети скрізь навколо них.

Вони нічого не знали про потоки крові, що заливали води річки Шпрее і Лангер-Зее в червні 1933 року, коли штурмовики СА оточили сотні євреїв Кьопеніка, соціал-демократів і католиків та закатували 91 із них до смерті, б’ючи деяких людей доти, поки не розривалися їхні нирки та не тріскала шкіра, а потім заливали гарячою смолою рани перед тим, як скинути понівечені тіла у спокійні води річки та озера. Вони не могли бачити величезний концентраційний табір «Заксенхаузен» на північ від Берліна, що саме будувався того літа, де незабаром утримуватимуть понад 200 тисяч євреїв, гомосексуалістів, свідків Єгови, циган і з часом радянських військовополонених, польських мирних жителів і студентів чеських університетів, де десятки тисяч із них загинуть.

І ще значно більше лежало за горизонтом часу. Вони могли бачити розбудову заводського комплексу «АЕГ Кабельверк» із жовтого клінкеру відразу за містом, але не могли бачити тисячі рабів, що скоро будуть примушені працювати там, виготовляючи електричні кабелі, гаруючи по 12 годин на добу і живучи в убогих таборах неподалік, поки не помирали від тифу чи недоїдання. Коли хлопці проходили повз прекрасну синагогу на Фрайхайт 8, або вулиці «Свободи», вони не могли бачити збіговиська із факелами, що пограбувало й спалило її дотла в ніч на 9 листопада 1938 року — так званої Кришталевої ночі.

Заглядаючи в магазин одягу Ріхарда Хіршана, хлопці могли бачити самого Ріхарда і його дружину Хедвіг за роботою на швейних машинках у глибині приміщення, поки їхні дочки — 18-річна Єва і 9-річна Рут — чекали на клієнтів за прилавком. Хіршани були євреями і прихожанами синагоги на вулиці Фрайхай. Їх глибоко непокоїло те, що відбувається в Німеччині. Але Ріхард воював і був поранений у Першій світовій війні та не думав, що зрештою йому та його родині буде завдано якоїсь шкоди. «Я проливав кров за Німеччину. Німеччина не підведе мене», — любив він казати своїй дружині і дочкам. Тим не менше, Хедвіг нещодавно повернулася з поїздки в штат Вісконсін, і Хіршани почали задумуватись про спробу переїхати туди. У них в Кьопеніку, насправді, на тому тижні гостювали кілька американських друзів, які приїхали, щоб подивитись Олімпійські ігри.

Тож хлопці зараз могли зазирнути в магазин і побачити їх усіх, але вони не могли бачити ту ніч, коли есесівці прийдуть за Рут, найменшою з них. Рут вони стратять першою, тому що вона страждала на астму і була занадто слабкою, щоб працювати. Решту родини залишать у Кьопеніку працювати як рабів — Єва трудитиметься на військовому заводі «Сіменс», а батьки — у потогінній майстерні з пошиття німецької військової уніформи, поки нарешті не настане час прийти і за ними теж, у березні 1943 року. Тоді есесівці посадили Ріхарда і Хедвіг на потяг у Освенцім. Єва втече в Берлін, переховуватиметься там і дивом виживе в цій війні. Але вона буде лиш поодиноким, рідкісним винятком.

Як і Хіршани, багато жителів Кьопеніка, повз яких хлопці проходили на вулиці того дня, були приречені: люди, які зустрічались хлопцям у магазинах, старі жінки, що прогулювались навколо замку, матері, які штовхали перед собою візочки по мощених вулицях, діти, що з вереском сміялись на ігрових майданчиках, чоловіки похилого віку, які вигулювали собак, — люблячі і любимі, яким були призначені вагони для худоби і смерть.

Того вечора хлопці спустилися до води в Грюнау, щоб подивитися втішні змагання човнів і дізнатися, хто приєднається до них, Угорщини і Швейцарії в перегонах за медалі. Дивно, що ні Німеччина, ані Італія — два екіпажі, окрім англійців, щодо яких Ульбріксон найбільше непокоївся — не виграли свої кваліфікаційні запливи. Тепер, однак, веслуючи під сірим небом, Німеччина легко пронеслась повз чехів і австралійських поліцейських. Італія розгромила японський екіпаж із їхніми високими гребками, Югославію і Бразилію. Обидва переможці, схоже, в кінці розслабились, зберігаючи сили і демонструючи відносно слабкі результати в часі та веслуючи в ритмі, достатньому лише для проходження кваліфікації. Великобританія, з іншого боку, щосили боролася з канадцями і французами, і екіпаж мусив показати найшвидший час дня, щоб виграти свій заплив, але вони таки виграли.

Ел Ульбріксон тепер знав, проти яких екіпажів він змагатиметься за золоту медаль наступного дня: Італія, Німеччина, Великобританія, Угорщина і Швейцарія. Але коли він пішов дізнатись, на яку доріжку призначено його човен, то отримав неприємний сюрприз. Німецький олімпійський організаційний комітет і Міжнародна федерація академічного веслування, у яких відповідно головували Хайнріх Паулі, голова Комітету з веслування Національної асоціації фізичної культури, та Ріко Фіороні, швейцарець італійського походження, ввели нові правила для вибору доріжки, правила, які ніколи раніше не використовувались на олімпійських змаганнях. Ульбріксон не зрозумів формули вибору, і донині неясно, як вона працювала, та чи дійсно там була формула взагалі. Кінцевий результат був протилежний до звичайної процедури, за якою найшвидші на відбірковому етапі човни отримували бажані ними доріжки, а повільнішим діставались менш жадані. У цьому випадку, як усі в Грюнау уже болісно усвідомлювали, кращими доріжками були захищені смуги ближче до берега: перша, друга і третя, а найменш бажаними були п’ята і шоста в найширшій частині Лангер-Зее. Ульбріксон жахнувся й розлютився, коли побачив призначення: перша доріжка — Німеччина, друга — Італія, третя — Швейцарія, четверта — Угорщина, п’ята — Великобританія і шоста — Сполучені Штати Америки. Це був майже ідеально зворотний порядок від того, чого він очікував на основі кваліфікаційних запливів. Це погіршувало умови для найбільш талановитих і швидких човнів та надавало всі переваги повільнішим човнам. Захищені доріжки віддали країні, що приймала ігри, та її близькому союзникові, а гірші — її потенційним ворогам. Це було дуже підозріло, і саме цього він боявся, уперше побачивши маршрут перегонів у Грюнау. У разі зустрічного чи бокового вітру наступного дня його хлопці муситимуть випереджати щонайменше на тверді дві довжини, лише щоб порівнятися з іншими учасниками змагань.

Наступного ранку у Грюнау падав холодний, стійкий дощ, і поривчастий вітер шмагав воду вздовж маршруту перегонів. У поліцейській академії в Кьопеніку тріумфування випарувалося. Дон Х’юм ще був у ліжку, його знову кидало в жар, і Ел Ульбріксон вирішив, що той не зможе веслувати. Дон Кой мав знову сісти в човен на загребне весло. Ульбріксон повідомив новину Х’юму, а тоді й іншим, коли вони прокинулись уранці.

За сніданком хлопці з’їли яєчню і стейк, сидячи мовчки. Їхні очі не бачили нікого і нічого. Задля цього дня вони працювали увесь рік, а більшість із них і три роки, і здавалося немислимим, що вони не будуть усі разом у човні в завершальних перегонах. Вони почали обговорювати це, і що більше говорили, то ставали більш упевненими — це було зовсім неправильно. Х’юм мав бути там із ними, будь що буде. Вони були не просто дев’ятьма хлопцями в човні, вони були екіпажем. Юнаки всі разом піднялись і пішли до Ульбріксона. Обрубок МакМіллін був зараз капітаном команди, так що він відкашлявся і ступив уперед, як її представник. Х’юм був абсолютно життєво важливим для ритму човна, сказав він тренеру. Ніхто не зможе так швидко і вірно реагувати раз за разом на коригування, які екіпаж мав здійснювати під час змагань. Боббі Мок підняв свій голос. Ніхто, крім Х’юма, не зможе дивитися йому в очі і знати, що він думає і як він думає, сказав він. Він просто доконче потребував, щоб Х’юм сидів перед ним. Тоді Джо ступив уперед: «Якщо ви поставите його в команду, тренере, ми підтягуватимемо його на всьому маршрутові. Просто долучіть його до човна. Він зможе витримати перегони».

Ульбріксон сказав їм іти нагору, взяти своє спорядження і сісти в німецький армійський автобус, що чекав зовні, щоб відвезти їх у Грюнау на перегони. Хлопці скупчилися на сходах, починаючи підніматись. За кілька довгих митей Ульбріксон крикнув їм услід: «І прихопіть із собою Х’юма!»

До початку другої половини дня дощ все ще не вщухав у Грюнау. Низькі хмари огортали вершини пагорбів Мюггельберге над маршрутом перегонів, і туман спускався через ліс донизу ближче до води. Озеро було неспокійне, вітер досі поривами налітав на воду. То була темна і похмура картина.

Але десятки тисяч глядачів, здебільшого німців, почали заповнювати місцевість уздовж курсу регати, тулячись під чорними парасольками або ховаючись під дощовиками і капелюхами. Незважаючи на погоду, вони були в піднесеному настрої. У 1930-ті веслування було другим за популярністю олімпійським змаганням після легкої атлетики, і у кваліфікаційному запливі Німеччина продемонструвала всі ознаки високого рівня конкурентоспроможності, а то й навіть лідерства у фіналі цього року. Потік уболівальників перетнув понтонний міст на західному кінці маршруту і почав заповнювати масивні дерев’яні трибуни на протилежному березі. Ще тисячі тулились на загороджених трав’яних ділянках на краю берега, притиснуті плечем до плеча під дощем. Три тисячі щасливчиків сховалися під навісом масивної стаціонарної трибуни, розташованої якраз перед фінішною лінією. До часу наближення початку перших перегонів трохи більше ніж 75 тисяч уболівальників заповнили місце події. То був найбільший натовп, який будь-коли ставав свідком олімпійських змагань із веслування.

Кінооператори Лені Ріфеншталь снували довкола, відганяючи глядачів, коли ті затуляли їм вдалий вид для зйомки, та намагаючись уберегти своє обладнання сухим. У досконало оснащеній штаб-квартирі преси всередині елінга «Хаус Вест» сотні журналістів з усього світу перевіряли свої фототелеграфи та короткохвильове і стандартне устаткування для радіотрансляції. Білл Слейтер, коментатор «Ен-Бі-Сі», здійснив підключення до Нью-Йорка. Олімпійські судді тестували електронний пристрій хронометражу на фініші. Човен, обладнаний апаратурою для короткохвильової трансляції, зайняв свою позицію позаду стартової лінії. У першокласних елінгах по Лангер-Зее веслярі складали свій повсякденний одяг у шафки і почали одягати національні уніформи. Деякі з них розтягувались на масажних столах, щоб масажисти зняли перед змаганням напругу з їхніх спин і плечових м’язів. Американські хлопці знайшли вільний стіл і поклали на нього Дона Х’юма, що був наче мрець, закутаний у пальто, тримаючи його в теплі і сухості та даючи йому якнайдовше відпочити, наскільки можливо. Джордж Покок тим часом почав змащувати нижню частину обшивки «Husky Clipper» жиром кашалота.

О 14:30, коли хлопці ще продовжували готуватись у своєму елінгу, стартували перші перегони дня у класі чотиривесельних човнів із рульовим. Швейцарський екіпаж рано вискочив у лідери, але незабаром його обігнав німецький човен. Коли човни почали наближатись до фінішної лінії, американські хлопці почули наростаючий рев натовпу зовні, який почав скандувати: «Дойчланд! Дойчланд! Дойчланд!» Звук перейшов у крещендо, коли Німеччина проковзнула фініш, на цілих 8 секунд випередивши швейцарців. Потім до наспіву «Пісні Німеччини» приєдналися десятки тисяч голосів. Згодом ще глибший, гортанний рев піднявся із натовпу, скандуючи: «Зіг хайль! Зіг хайль! Зіг хайль!»

Адольф Гітлер прибув на регату, супроводжуваний великим почтом нацистських чиновників. У темному мундирі і дощовику на весь зріст, він постояв кілька хвилин, тиснучи руку президентові Міжнародної федерації академічного веслування, італійському швейцарцю Ріко Фіороні. Обидва посміхались і жваво перемовлялись. Потім Гітлер попрямував угору сходами до широкого балкона перед елінгом «Хаус Вест», зайняв своє почесне місце, дивлячись зверху на натовп і Лангер-Зее та тримаючи праву руку вгору. Свита розташувалася по обидва боки від нього. Глядачі і міжнародна преса побачили, що він привіз із собою майже всю еліту нацистської ієрархії. Справа від нього стояв Йозеф Геббельс. Натовп і далі гримів: «Зіг хайль!», поки, нарешті, Гітлер не опустив руку, і перегони продовжились.

Натовп незабаром отримав досить можливостей учиняти ще більше галасу. Того дня заплив за запливом німецькі веслярі штурмували маршрут перегонів попереду своїх конкурентів, вигравши золоті медалі в перших п’яти категоріях. Щоразу нацистський прапор піднімався перед «Хаус Вестом» наприкінці запливу, і щоразу натовп співав «Німеччина понад усе» дедалі голосніше. На балконі Геббельс, одягнений у світлий тренч і фетровий капелюх, театрально, майже як блазень, аплодував, коли кожен німецький човен перетинав фінішну лінію. Герман Герінг, у темному мундирі і дощовику, як і Гітлер, нахилявся і вдаряв по коліну з кожною перемогою Німеччини, а потім повертався і посміхався до Гітлера. Той, дивлячись у бінокль, просто з ентузіазмом кивав головою щоразу, коли німецький човен перетинав фініш першим. До 17:30 дощ ущух, і небо посвітлішало. Юрба була в нестямі від радості. Виглядало на те, що Німеччина, незважаючи на всі супротивні очікування, отримає абсолютну перемогу того дня.

У шостих перегонах у класі парних двійок німецький човен лідирував на всій дистанції до заключних 250 метрів, але британська пара Джек Бересфорд і Дік Саусвуд улаштували приголомшливе ралі й перемогли з відривом майже у 6 секунд. Уперше за весь день дивна тиша запанувала над курсом регати в Грюнау. В елінгу, востаннє перевіряючи такелаж на «Husky Clipper», Джордж Покок на мить зупинився і зрозумів із раптовою гордістю, що за старою звичкою стоїть, виструнчившись, і слухає «Боже, бережи короля».

Із наближенням останньої і найпрестижнішої спортивної події дня — перегонів у класі восьмивесельних човнів, натовп знову почав здіймати галас. Це була веслувальна категорія, перемогою у якій нації хизувалися більше, ніж у всіх інших, — максимальне випробування на здатність молодих людей веслувати разом, найбільший прояв сили, грації і звитяги на воді.

Незадовго до 18:00 Дон Х’юм підвівся з масажного столу, де відпочивав, і приєднався до решти хлопців, коли вони підняли «Husky Clipper» на плечі й легким кроком понесли його вниз до води. Німецькі й італійські екіпажі вже сиділи у своїх човнах. Італійці були одягнені в шовкову блакитну форму і хвацько пов’язали білі бандани на голови в піратському стилі. Німці красувалися в білих шортах і яскравих білих майках, прикрашених чорним орлом і свастикою. Американські хлопці одягнули розрізнені спортивні шорти і потріпані старі тренувальні майки. Вони не бажали, щоб їхні новенькі форми забруднились.

Боббі Мок запхав щасливий капелюх Тома Боллеса під своє місце на кормі човна. Біля самого берега німецький військово-морський офіцер стояв на носі катера. Його рука витягнулась у нацистському вітанні у бік Гітлера. Хлопці ненадовго зібрались довкола Ульбріксона, який востаннє пройшовся по деталях плану перегонів. Потім вони залізли в човен, сіли та закріпили ноги в упорах, відштовхнулись від причалу й почали гребти по озеру до стартової лінії. Ульбріксон, Покок і Роял Брогем, стискаючи в руках біноклі, пробилися крізь натовп і піднялися на балкон одного з елінгів поблизу фінішу. Усі вони мали похмурий вираз обличчя. Хоча їхні хлопці були прекрасними веслярами, вони розуміли, що їхні шанси взяти золото були дуже примарні, а то й нульові — тільки не на шостій доріжці і не з Доном Х’юмом, що виглядав як мрець.

У Сіетлі то був ранній ранок. Протягом багатьох днів універмаги, магазини електроприладів, магазин фортепіано Шермана Клея, ба навіть ювелірний магазин «Вайсфілд і Голдберг» вели прибутковий бізнес, продаючи нові радіошафи «Філко 61Ф спеціалізована олімпійська». Незважаючи на цінник 49.95 долара, жителі Сіетла розхапували їх, як гарячі пиріжки. Кожен приймач продавався в комплекті з короткохвильовим тюнером і спеціальною «антеною високої ефективності» для забезпечення чіткого прийому як стандартних радіотрансляцій на «Ен-Бі-Сі», так і короткохвильових передач різними мовами прямо з Берліна. Тепер, коли наближався старт перегонів у класі вісімок, торгові представники довозили останні кілька радіоприймачів, замовлених попереднього вечора, у будинки Сіетла і налаштовували їх.

У майже готовому будинку Гаррі Ранца на озері Вашингтон не було грошей на таку примху як нове міжнародне радіо, але чоловік вважав, що приймач попередньої серії «Філко», який він купив ще у квітні для перегонів у Каліфорнії, потягне трансляцію «Ен-Бі-Сі» на радіостанції «КОМО» просто відмінно. Він прокинувся до світанку, зробив каву й увімкнув радіо, щоб лиш переконатися, що воно працює. Джойс прийшла трохи пізніше й підняла дітей. Тепер усі вони сиділи в кухні та їли вівсянку, ніяково усміхаючись один до одного та намагаючись угамувати свої нерви.

По всій Америці мільйони людей — тих, хто навряд чи чув про Сіетл до регати в Поукіпзі; тих, які йшли на роботу пізніше того п’ятничного ранку, якщо були щасливчиками, що мають роботу; тих, хто брався за повсякденну роботу на фермі, якщо були щасливчиками, що все ще мають ферму — також починали вовтузитись із ручками налаштування на своїх радіоприймачах. Історія Джессі Оуенса вже збудила інтерес більшості нації, доносячи на батьківщину, що саме було поставлено на карту в цих Олімпійських іграх. Тепер Америка очікувала побачити, чи напишуть неотесані західні хлопці зі штату Вашингтон ще одну главу в історії.

О 9:15 ранку голос коментатора «Ен-Бі-Сі» Білла Слейтера почав потріскувати в ефірі радіостанції «КОМО» у Сіетлі, ретрансльований із Берліна. Джойс попорпалась у своїй сумочці і витягла невеличку книжку. Вона перегорнула її сторінки і обережно вийняла тонкий зелений чотирилисник конюшини, який дав їй Джо, і який вона зберігала затиснутим між сторінками книжки. Дівчина поклала його на радіоприймач, присунула стілець і почала слухати.

Коли хлопці гребли до стартової лінії, стало зрозуміло, що погодні умови та їхнє призначення на шосту доріжку вимагатимуть напруження усіх сил. Косі потоки дощу полилися з неба знову, але дощ не був проблемою. Зрештою, хлопці були із Сіетла. Вітер, однак, безладно дув поривами із заходу, спрямовуючись приблизно під кутом у 45 градусів до курсу перегонів, із наростаючою силою судорожно вдаряючи в правий борт човна. Попереду Роджер Морріс і Чак Дей мали труднощі з утриманням човна на рівному кілі. На кормі Боббі Мок стискав дерев’яні штифти на тросах румпеля, смикаючи в певний момент один бік та вже наступної миті — інший, маніпулюючи кермом і намагаючись вдержати човен на прямому курсі.

Хлопці часто веслували проти вітру в Сіетлі, а також у Поукіпзі, але цей поривчастий, майже боковий вітер міг посіяти проблеми. Мок волів би мати стабільний, прямий зустрічний вітер. Прямо перед ним, сидячи обличчям до Мока, Дон Х’юм намагався зберегти сили, встановивши хороший, методичний темп веслування для хлопців позаду нього, але не вкладаючи багато енергії у власні гребки. Мока тривожив його вигляд.

Проте Джо Ранц почувався досить добре. Оскільки шум натовпу залишився позаду них, світ у човні став тихий і погідний. Схоже, час для слів минув. Джо і хлопці в середині човна просто м’яко коливались вперед і назад, веслуючи повільно і глибоко, розминаючись та насолоджуючись їхнім вільним диханням, синхронізуючи напруження і розслаблення їхніх м’язів. Човен під ними був спокійний, обтічний і податливий.

Тривога бурлила в животі Джо весь ранок, але зараз вона почала поступатись тонкому відчуттю спокою, і на зміну знервованості прийшла рішучість. Перед тим як залишити елінг, хлопці провели коротку нараду. Якщо Дон Х’юм мав мужність веслувати в цих перегонах, домовились вони, решта просто не могли дозволити собі підвести його.

Вони підвели човен близько до стартової лінії, розвернули «Husky Clipper» на 180 градусів і заднім ходом підійшли до поперечного містка. Делікатний юнак у чомусь на зразок уніформи бойскаутів присів, простягнув руку і схопився за корму. Тут вони знаходились на середині Лангер-Зее. Попереду них пролягала широка, відкрита усім вітрам затока, утворена кривизною північного берега. Вітер тут був сильніший ніж перед трибунами, невпинно штовхаючи зараз ніс їхнього човна та ляскаючи маленькими, нерівномірними хвилями по лівому борту. Роджер Морріс і Горді Адам боролися з вітром, веслуючи на місцях по правому борту, намагаючись знову врівноважити човен проти вітру і тримати ніс більш-менш посередині доріжки. На сусідній доріжці британський човен задкував на свою позицію. Ноель Дакворт сидів навпочіпки на кормі. Його кепка для крикету була щільно натягнута на голову, щоб її не здуло.

Вони чекали на старт. Боббі Мок підняв мегафон перед обличчям. Кожні кілька хвилин він викрикував інструкції Роджеру і Горді наперед, а потім із тривогою поглядав через плече, щоб побачити, чи стартер уже з’явився з-під парусинового укриття на стартовому човні. Дакворт по сусідству робив те саме. Але обидва вони були перш за все зосереджені на носах своїх човнів. Було дуже важливо, щоб човен стояв на старті прямо. Позаду, поза їхнім полем зору, офіційний стартер раптово вигулькнув зі свого укриття, високо тримаючи прапор. Полотнище несамовито тріпотіло над його головою якусь мить. Майже відразу ж він злегка повернувся у напрямку першої і другої доріжок і закричав проти вітру однією безперервною нерозривною фразою французькою: «Ви готові? Уперед!» І опустив прапор.

Боббі Мок не почув його. Не побачив прапор. Імовірно, Ноель Дакворт також не почув і не побачив. Чотири човни кинулися уперед. Британський човен і «Husky Clipper» упродовж одного страхітливого моменту нерухомо стояли на стартовій лінії, неживі у воді.

Розділ 18

Краєм ока Джо помітив, що угорський човен, через дві доріжки, виприснув уперед, а його веслярі вже були на середині гребка. Мить по тому він побачив, що британський човен зробив те саме. Хлопець заволав: «Давайте забиратися звідси!» Боббі Мок гаркнув: «Веслуй» Усі вісім американських весел занурились у воду. У наступну частку секунди «Husky Clipper» трохи просів під хлопцями — майже тонна дедвейту пручалася проти входження у рух. Услід за цим човен пружиною вистрибнув уперед. Але хлопці відстали вже на півтора гребка позаду в перегонах усього свого життя.

Коли Чак Дей зрозумів, що сталося, його впевненість значно похитнулась. У животі з’явилося гостре відчуття слабкості. Легкодушна думка вистрілила в мозку Роджера Морріса: «Ми й англійці безнадійні». Боббі Мок був тієї ж думки, але його робота полягала в тому, щоб усе обдумувати, а не панікувати. Він планував так чи інакше атакувати іззаду, як завжди. Але вражаюче поганий старт означав, що гандикап у дві довжини, необхідність якого постала перед ним через призначення його човна на шосту доріжку, тепер мав бути навіть більший. Мок має наростити певну рушійну силу, причому необхідно зробити це швидко. Хлопцям коштувало титанічних зусиль досягати руху вперед проти вітру. Мок закричав на Х’юма піднатиснути на повну силу. Х’юм установив високий темп 38 гребків. Хлопці гребли потужно й швидко.

На протилежному краю маршруту, на першій і другій доріжках, німці та італійці чисто відпливли зі стартової лінії і швидко вийшли в лідери змагання. Британський екіпаж, щойно їхній човен почав рухатись, також заходився натужно веслувати, люто ринувся в атаку, щоб повернутись на поле бою. У тилу основної баталії американський човен торував свій шлях повільніше, утримуючись на своїй позиції. Коли перші човни перетнули позначку 100 метрів, диктор на борту човна із короткохвильовою радіостанцією оголосив позиції в турнірній таблиці по гучномовцях на фініші. Натовп заревів, коли дізнався, що Німеччина була на першому місці. Однак це не було домінуюче лідерство, і воно нічого не означало на самому початку перегонів. Усі шість човнів були довільно збиті докупи, й приблизно півтори довжини відділяли ніс німецького човна на першому місці від носа американського човна на останньому місці. Боббі Мок сказав Х’юму трохи зіскочити з темпу, і загребний знизив його до 35 гребків. Це було вище, ніж хотів би веслувати Мок, майже спринтовий ритм, але він був необхідний, щоб залишитися в межах конкуренції. Рульовий провів кілька швидких обчислень у голові. Якби він міг примудритися зависнути позаду лідерів, веслуючи на 35 гребках чи менше, то, можливо, для неминучого спринту в кінці перегонів він мав би досить пального в баку. Хлопці почали входити в ритм і набувати резонансу з човном.

Коли вони ввійшли в найширшу частину Лангер-Зее, вітер ще посилився. Білі, пінисті хвилі почали бризкати на невеликий американський прапор, що несамовито полоскався на баку. Тепер його пориви вдаряли в ніс човна з лівого борту, і Боббі Мок почав боротися з тросами румпеля у своїх руках. У бовтанці під таким вітром єдиним способом уберегти човен від плавання по курсу в серії S-подібних кривих було використання керма, відхиляючи човен трохи вліво та направляючи його рух по прямій, але з носом злегка поза лінією вирівнювання корми. Це означало, що буде більший опір води, значніше відставання човна, а отже, більше роботи для хлопців із веслами в руках. І це було шалено складно. Занадто крутий поворот керма — і Мок ризикує завалитись на доріжку зліва від нього, занадто малий поворот — і він може вискочити на доріжку справа, а то й геть зіскочити з курсу.

Пройшовши 200 метрів дистанції, Ноель Дакворт і Ран Лорі погралися в раннє лідерство, швидко ковзнувши повз Німеччину на друге місце позаду Швейцарії та важко пресуючи її. Боббі Мок поглянув на них, але не проковтнув наживки. Для нього виглядало чудово, якщо британці хочуть спалити себе вже в першій половині перегонів. Але згодом, на 300 метрах дистанції, Мок побачив те, що примусило його серце захолонути. Прямо перед ним обличчя Дона Х’юма раптом побіліло, і він майже закрив очі. Його рот відкрився. Він усе ще веслував, усе ще тримав стійкий ритм, але Мок не був упевнений, чи Х’юм повністю тямив, що робить. Мок закричав на нього: «Дон! Ти в порядку?» Х’юм не відповів. Мок не міг сказати, чи він збирався відключитись, чи просто був у якомусь трансі. Він вирішив просто утримувати все, так як є зараз, але почав серйозно сумніватися, що Х’юм буде в змозі закінчити перегони, не кажучи вже про спринт, коли до нього дійде черга.

Човни тепер наближалися до 500-метрової позначки, подолавши чверть шляху. Швейцарія, Великобританія і Німеччина йшли тісною лідерською групою, США та Італія розташувались позаду них. Угорщина пасла задніх. За винятком англійців, лідери рухались із підвітряного боку південного берега, де вода була майже у штилі. Американські хлопці відставали лише на одну довжину, але все ще перебували в межах найширшої частини озера, долаючи опір безупинного, дошкульного вітру, і фонтани бризок злітали з їхніх весел на кожному вивільненні. Повільний, пекучий біль почав пульсувати в їхніх руках і ногах та танцювати по спинах. Дуже поволі хлопці почали віддалятись. На 600 метрах дистанції вони йшли уже на півтори довжини позаду. На 800 метрах вони були знову останніми. Їхній серцевий ритм став підніматися до 160-170 ударів на хвилину.

На захищеній воді другої доріжки Італія раптом вирвалась ззаду і обійшла Німеччину із незначним відривом. Коли ніс італійського човна ковзнув повз 1000-метрову позначку середини дистанції, почав бити дзвін, сигналізуючи глядачам на фініші, що учасники змагань наближаються. 75 тисяч осіб звелися на ноги і вперше змогли побачити човни, що рухались у їхньому напрямку через сірий простір Лангер-Зее, як численні довгі вузькі павуки. На балконі «Хаус Веста» Гітлер, Геббельс, Герінг приклали біноклі до очей. На балконі сусіднього елінга Ел Ульбріксон побачив, як «Husky Clipper» пливе зовнішньою доріжкою поряд із британським човном. Дерева та будівлі закривали йому вид на найближчі доріжки і човни на них. На коротку мить з його точки огляду виглядало так, ніби, можливо, його хлопці і британці були єдиними попереду, лідируючи в перегонах. Але потім він почув диктора, що називав результати часу команд на 1000-метровій дистанції. Натовп заревів. Італія була на першому місці, усього на одну секунду випередивши Німеччину на другому місці. Швейцарія ще на одну секунду відстала від Німеччини, на третьому місці. Угорщина була четвертою. Великобританія відійшла в тил групи лідерів та, по суті, розділила зі Сполученими Штатами останнє місце. Хлопці Ульбріксона зараз були майже на 5 повних секунд позаду лідерів.

На кормі «Husky Clipper» Боббі Мок не міг дозволити собі більше чекати. Він зігнувся уперед і заволав Х’юму, щоб той пришвидшив хід. «Вище! — загорлав він в обличчя Х’юма. — Вище!» Не відбулося нічого. «Вище, Дон! Вище!» — знову прокричав він, тепер уже благаючи. Голова Х’юма хиталась уперед і назад синхронно з ритмом човна, так ніби він збирався заснути. Хлопець, здавалося, видивлявся щось на дні човна. Мок не міг навіть добитись зорового контакту з ним. Хлопці утримували веслування на 35 гребках, терплячи поразку в їхній битві із вітром і майже з усіма іншими човнами на воді. Боббі Мок спробував запобігти паніці.

На позначці 1100 метрів Німеччина перехопила лідерство в Італії. Знову величезний рев здійнявся з натовпу, що вже виднівся вдалині озера. Згодом ревіння перейшло в скандування: «Дойч-ланд! Дойч-ланд! Дойч-ланд!» у ритмі гребків німецького човна. На балконі Гітлер визирав з-під козирка свого кашкета й розгойдувався вперед і назад у такт скандування. Ел Ульбріксон зміг, нарешті, побачити німецький та італійський човни, що рівномірно рухались уздовж ближнього берега озера, явно лідируючи, але він проігнорував їх і зафіксував погляд своїх сірих очей на американському човні, на протилежній частині акваторії, намагаючись прочитати думки Боббі Мока. Це починало знову у всіх відношеннях виглядати, як у Поукіпзі. Ульбріксон не знав, добре це чи погано. У Сіетлі тиша запала у вітальні Гаррі Ранца. Важко було сказати точно, що відбувається в Берліні, але оголошення результатів часу було тривожне.

У човні Джо не мав гадки, як ідуть справи, окрім того, що він примарно розумів: не видно жодних човнів, що віддаляються позаду нього, лише флотилія катерів, які снували вздовж і впоперек за учасниками перегонів, перевозячи чиновників та кінооператорів Ріфеншталь. Він важко веслував проти вітру всю дорогу, і його руки і ноги почали почуватись так, ніби були залиті в цемент. Не було жодної реальної можливості зберегти сили. Ще було занадто рано для спринту, але йому стало цікаво, що станеться, коли Мок дасть команду розпочати його. Скільки сил у нього залишиться? Скільки сил залишиться в кожного з них? Усе, що він міг зробити — це довіритись рішенню Мока.

На два місця попереду нього Боббі Мок усе ще відчайдушно намагався зрозуміти, що робити. Х’юм, як і раніше, не відповідав, і коли вони наблизилися до позначки 1200 метрів, ситуація стала критичною. Єдина можливість, що залишалась, єдине, що Мок міг придумати — це передати загребне весло Джо. Це мав бути небезпечний крок — дійсно нечуваний, із високою вірогідністю збити з пантелику кожного з веслом у руці та перетворити ритм човна на повний хаос. Але Мок утратив здатність регулювати темп ходу його човна, що тягло за собою неминучу поразку. Якщо він доб’ється, щоб Джо встановив ритм, можливо, Х’юм відчує зміни і підхопить його. У будь-якому разі, він мусив щось зробити, і здійснити це треба було саме зараз.

Коли Мок нахилився уперед, щоб сказати Джо прийняти загребне весло і підвищити частоту ходу, голова Дона Х’юма підвелась, його очі широко розплющились, він затиснув рот на замок і подивився Боббі Моку прямо в очі. Вражений, Мок зустрів його погляд і крикнув: «Пришвидшуй! Пришвидшуй!» Х’юм підняв темп. Мок прокричав знову: «Надолужити одну довжину — залишилось 600 метрів!» Хлопці схилились над своїми веслами. Швидкість ходу підскочила до 36, потім відразу до 37 гребків. До того часу, коли група лідерів проминула 1500-метрову позначку, «Husky Clipper» посунувся із п’ятого на третє місце. На балконі елінга біля фінішу надії Ела Ульбріксона тихо ожили, коли він побачив поступ човна, але той поступ, здавалося, виснажив хлопців, які досі були далекими від лідерства.

За 500 метрів до фінішу вони, як і раніше, були майже на повну довжину позаду Німеччини та Італії на першій та другій доріжках. Швейцарці і угорці швидко знесилювались. Англійці поверталися в групу лідерів, але знову Ран Лорі з його веслом із вузькою лопаттю, насилу намагався дістати достатнє захоплення, щоб допомогти своєму човну долати вітер і хвилі. Мок звелів Х’юму підняти ритм ще на одну позначку. На протилежному боці маршруту перегонів Вільгельм Малов, рульовий німецького човна, сказав Герду Фьольсу зробити те саме. 30-річний Чезаре Мілані в італійському човні прокричав такий самий наказ загребному Енріко Гарзеллі. Італія проповзла вперед, випередивши учасників гонки на метр.

По мірі того, як Лангер-Зее звужувався на фінішній прямій, «Husky Clipper» наостанку входив у воду, яка була більш прикритою від вітру, захищена з обох боків високими деревами і будівлями. Тепер гра почалась. Боббі Мок відпустив кермо паралельно корпусу човна, і «Кліпер», нарешті, почав плисти вільно. Коли умови акваторії змагань зрівнялись, і Дон Х’юм повернувся до життя, хлопці раптово розпочали нову атаку за 350 метрів від кінця курсу, змушуючи лідерів поступатися місце за місцем. За 350 метрів до фінішної лінії ніс американського човна витягнувся приблизно врівень із носами німецького та італійського човнів. Наближаючись до завершальних 200 метрів, хлопці вирвалися вперед на третину довжини. Хвиля похмурого передчуття прокотилась крізь натовп.

Боббі Мок кинув погляд на величезний чорно-білий знак «Ziel» на фініші. Він почав обчислювати, що йому потрібно вижати з хлопців для убезпечення того, що він дістанеться до нього попереду човнів, які були ліворуч. Настав час налягти на весла.

Мок гаркнув: «Двадцять великих!» Він почав відлік гребків: «19, 18, 17, 16, 15... 20, 19...». Щоразу, доходячи до 15, він скидав відлік назад до 20. Приголомшені, вважаючи, що вони, нарешті, наближаються до фінішу, хлопці кидали свої довгі тіла вперед на кожному гребку, веслуючи несамовито, бездоганно і з неймовірною елегантністю. Їхні весла вигинались, як луки, лопаті входили у воду та виходили з неї чисто, гладко, ефективно. Змазаний жиром кашалота корпус човна ковзав уперед між гребками, його гострий кедровий ніс розсікав темну воду. Човен і хлопці були скуті докупи, запекло просуваючись уперед, як жива істота.

Потім вони потрапили у світ сум’яття. Хлопці перебували в повному режимі спринту, підвищивши частоту ходу до 40 гребків, коли зіткнулися зі стіною звуку. Вони раптом опинились прямо навпроти величезних дерев’яних трибун на північному кінці курсу, не далі ніж у трьох метрах від тисяч глядачів, які кричали в унісон: «Дойч-ланд! Дойч-ланд! Дойч-ланд!» Звук цього скандування каскадом накрив їх, відбився від одного берега до іншого й зовсім заглушив голос Боббі Мока. Навіть Дон Х’юм, сидячи лише за півметра перед ним, не міг розібрати, що кричав Мок. Крики ображали і збивали з пантелику. На протилежному боці маршруту італійський човен почав черговий спринт. Те саме робив і німецький екіпаж, веслуючи зараз у ритмі більш як 40 гребків. Обидва несамовито загрібали воду, щоб зрівнятися з американським човном. Боббі Мок побачив їх і закричав в обличчя Х’юма: «Вище! Вище! Викладайте все, що маєте!» Ніхто не зміг його почути. Обрубок МакМіллін не знав, що відбувається, але йому не подобалось це, чим би воно не було. Він кинув лихе слово на вітер. Джо також не знав, що відбувається, за винятком того, що йому було боляче так, як ніколи раніше в човні — гарячі ножі врізались у сухожилля рук і ніг та розпанахували його широку спину з кожним гребком; кожен відчайдушний подих обпалював його легені. Він втупився у шию Х’юма і зосередив свою увагу на простій, жорстокій необхідності виконувати наступний удар веслом.

На балконі «Хаус Веста» Гітлер відклав бінокль убік. Він продовжував розгойдуватися уперед і назад у ритм зі скандуванням натовпу, потираючи праве коліно щоразу, коли нахилявся вперед. Геббельс підняв руки над головою, несамовитими вигуками вітаючи переможців. Герінг почав ляскати спину Вернера фон Бломберга. На балконі сусіднього елінга Ел Ульбріксон, «незворушний малюк», стояв нерухомо, без будь-якого виразу на обличчі, тримаючи сигарету в роті. Він цілковито очікував побачити Дона Х’юма, схиленого вперед над його веслом, у будь-який момент. Білл Слейтер із «Ен-Бі-Сі» кричав в ефірі «КОМО» у Сіетлі. Гаррі, Джойс і діти не могли зрозуміти, що відбувається, але всі вони були на ногах. Вони думали, що, можливо, хлопці були попереду.

Мок кинув оком ліворуч, побачив, що німецький та італійський човни знову піднімали швидкість, і знав, що якимось чином хлопці мусили ще більше пришвидшитись, викластись ще більше, ніж вони викладались, хоча він також знав, що вони вже й так віддавали всі сили, що мали. Він міг бачити це на їхніх обличчях — на спотвореному гримасою обличчі Джо та в широко відкритих, здивованих очах Дона Х’юма — очах, які, здавалося, дивилися повз нього в якусь бездонну порожнечу. Він схопив дерев’яні калаталки на тросах румпеля і почав гамселити ними по евкаліптових сигнальних дошках, прикріплених до кожного боку човна. Навіть якщо хлопці не могли почути його, можливо, вони зможуть відчути вібрації.

Вони відчули. І відразу ж зрозуміли, для чого призначався цей сигнал, що їм потрібно зробити неможливе — підняти частоту гребків ще вище. Десь глибоко всередині кожен із них ухопився за рештки волі і сили, якими, самі не відаючи того, вони володіли. Їхні серця зараз билися в ритмі майже 200 ударів на хвилину. Вони були абсолютно за межею виснаження, за межею того, що їхні тіла були в змозі витримати. Найменший промах будь-кого з них означатиме зловити краба і катастрофу. У сірому мороці під трибунами, заповненими волаючими людьми, їхні білі лопаті миготіли, занурюючись у воду і виринаючи з неї.

Тепер перегони йшли ніздря в ніздрю. На балконі Ел Ульбріксон навпіл розкусив свою сигарету в роті, виплюнув її, став на стілець і почав ричати на Мока: «Давай! Давай! Давай!» Звідкись голос істерично заверещав по гучномовцю: «Італія! Німеччина! Італія! Ого... Америка! Італія!» Три човни рвалися до фінішу, поперемінно випереджаючи один одного. Мок стукав по евкаліпту так сильно і швидко, як лише міг, звуки «клац-клац» по дошці вистрілювали на кормі човна майже як кулемет. Х’юм піднімав ритм вище й вище, поки хлопці не дійшли до 44 гребків. Вони ніколи не веслували з такою високою частотою ходу, навіть ніколи не уявляли, що це можливо. Вони трохи вийшли вперед, але італійці почали зрівнюватися з ними знову. Німці були справа поряд з італійцями. «Дойч-ланд! Дойч-ланд! Дойч-ланд!» — гриміло у вухах хлопців. Боббі Мок сидів верхи на кормі, зігнувшись уперед, стукаючи по дереву і репетуючи слова, які ніхто не міг почути. Хлопці виконали останній могутній удар веслами і виштовхнули човен на фінішну лінію. За проміжок часу в єдину секунду німецький, італійський і американський човни всі перетнули фініш.

Гітлер на балконі підняв стиснутий кулак до плеча. Геббельс підстрибував догори. Герман Герінг знову ляснув себе по коліну з маніакальною посмішкою на обличчі.

В американському човні Дон Х’юм схилив голову, наче в молитві. У німецькому човні Герд Фьольс звалився назад на коліна весляра на місці номера 7, Герберта Шмідта, який тріумфально підняв кулак над головою. В італійському човні хтось нахилився вперед, і його вирвало за борт. Натовп продовжував волати: «Дойч-ланд! Дойч-ланд! Дойч-ланд!»

Ніхто не знав, хто виграв.

Американський човен дрейфував по озеру, за межами трибун, у тихіший світ. Хлопці схилялися над веслами, задихаючись, їхні обличчя усе ще були перекошені від болю. Коротун Хант збагнув, що не може навернути очі на маршрут перегонів. Хтось прошепотів: «Хто виграв?» Роджер Морріс прохрипів: «Ну... Ми... Я думаю».

Нарешті гучномовці ожили, тріскуче оприлюднивши офіційні результати. Ніс американського човна торкнувся фінішної лінії із часом 6 хвилин 25.4 секунди, на шість десятих секунди випередивши італійський човен, а той рівно на секунду прийшов попереду німецького човна. Скандування натовпу зненацька зникло, наче закрутили кран.

На балконі «Хаус Веста» Гітлер повернувся й мовчки попростував назад у будівлю. Геббельс, Герінг і решта нацистських чиновників заметушились за ним. Хлопцям у американському човні знадобився певний час, щоб зрозуміти оголошення німецькою. Але коли вони збагнули його зміст, гримаси болю перетворилися раптом на широкі білі усмішки — усмішки, що десятиліття по тому сяятимуть на кадрах старої кінохроніки, освітлюючи найвеличніший момент їхніх життів.

У Сіетлі зведені брати і сестри Джо верещали й репетували, вітали та перекидали один одного шкереберть по всьому будинку, кидаючи подушки з диванів і ліжок у повітря. Гаррі стояв посередині цього хаосу, аплодуючи. Джойс сиділа в кріслі й, не соромлячись, захоплено плакала. Зрештою, зі сльозами, котрі ще потоком лились по її щоках, вона піднялась, щоб вимкнути радіо. Дівчина обережно поклала свій чотирилисник конюшини в книжку, обняла свого майбутнього свекра, що стане ним уперше в житті, і заходилась робити сендвічі.

Розділ 19

Упевнившись у перемозі, хлопці повільно веслували повз трибуни під ввічливі оплески. Ел Ульбріксон і Джордж Покок спустилися з балкона і почали торувати собі шлях крізь натовпи на галявині перед «Хаус Вестом», відчайдушно намагаючись дістатися до своїх хлопців. Роял Брогем понісся стрілою в прес-центр і почав вистукувати найвизначніший спортивний репортаж у своїй кар’єрі, вкладаючи усе серце в нього, шукаючи у своїй душі слова, які могли б правдиво та достойно передати те, що він тільки-но бачив, не знаючи, що Спілка журналістів удома в Сіетлі щойно вишикувала пікети навколо офісів «Сіетл Пост-Інтеллідженсер». Уранці не буде випуску «Пост-Інтеллідженсера», і його стаття ніколи не вийде друком. У той час як кінокамери Лені Ріфеншталь продовжували знімати всі події, хлопці підпливли до причалу перед «Хаус Вестом». Кілька нацистських офіцерів ліниво спостерігали, як представник Олімпійського комітету спустився, потиснув руку Боббі Моку і підніс Дону Х’юму величезний лавровий вінок, такий великий, ніби він був виготовлений, щоб його носив кінь, а не людина. Х’юм, збентежений і не зовсім упевнений, що мав зробити з ним, на мить опустив вінок на голову, соромливо усміхнувся, а потім передав його назад Джо, який зробив те саме і віддав його назад Коротуну Ханту, і так далі, аж до Роджера Морріса на носі човна. Ел Ульбріксон прибув на причал захеканий, присів біля човна, і, як зазвичай, зрозумів, що не в змозі знайти слова. Нарешті, вдаючи байдужість, він кивнув на вінок і пробурчав Роджеру Моррісу: «Де ти взяв сіно?» Роджер жестом великого пальця вказав через плече і промовив: «Піймав його внизу за течією».

Хлопці вилізли з човна і стали по стійці струнко, поки німецький оркестр грав «Прапор, усіяний зірками». Потім вони обмінялися з кількома людьми рукостисканнями, підняли «Husky Clipper» на плечі та понесли його назад до елінга, виглядаючи перед усім світом у своїх брудних майках і розрізнених шортах так, наче щойно повернулися з тренування на озері Вашингтон. Кореспондент «Юнайтед Пресс» затримав Ела Ульбріксона на шляху до елінга й запитав, що він думає про своїх хлопців. Цього разу Ульбріксон знайшов, що сказати. Вони, однозначно мовив він, «найкращі з тих, кого я будь-коли бачив у човні. А я бачив кілька приголомшливих екіпажів».

Рано-вранці наступного дня вони повернулися в Грюнау, де знімальна група Лені Ріфеншталь і міжнародні оператори кінохроніки наполягали на тому, щоб відзняти їх. Ріфеншталь уже зафільмувала багато гарних кадрів перегонів за золоту медаль, як із човнів, так і з берега, але хотіла ще зняти крупні плани з точок зору переможного рульового та загребного. Хлопці погодилися веслувати з оператором, що сидів спочатку на місці Х’юма, а згодом — на місці Боббі Мока. Італійський та німецький екіпажі виконали аналогічні пристосування для неї. Результати були вражаючими. Епізод веслування вісімок і донині є однією з найдраматичніших сцен із місця подій в «Олімпії». Ріфеншталь майстерно змонтувала дальні зйомки перебігу перегонів човнів із крупними планами Боббі Мока та інших рульових, що викрикують свої команди прямо в камеру. А вони, у свою чергу, містили врізки крупних планів облич загребних, перекошених від зусиль, яких вони докладали, коли ритмічно згиналися і розгиналися, насуваючись на камеру, а потім віддаляючись від неї.

Коли зйомки закінчились, хлопці підготували «Husky Clipper» для відправлення назад до Сіетла, знову одягли свої олімпійські форми й попрямували на «Рейхсспортфельд» іще раз, де подивились футбольний матч між Австрією та Італією за золоту медаль. Після матчу хлопці самі вийшли на поле отримати свої медалі. Коли вони вишикувалися поряд із німецьким та італійським екіпажами, представники Олімпійського комітету пішли вздовж американського ряду, вішаючи золоті медалі на шиї хлопців і кладучи невеликі лаврові вінки на їхні голови. Потім Боббі Мок, найменший із них, зійшов на найвищу сходинку п’єдесталу. Один із хлопців за ним пожартував: «Ти просто хотів виграти це діло, щоб хоч раз побути вищим від нас, чи не так?» Хтось вручив Моку саджанець дуба в горщику. Їхні імена раптом з’явилися на величезній, завширшки 13 метрів, дошці оголошень у східній частині стадіону. Почав грати «Прапор, усіяний зірками», і американський стяг повільно піднявся флагштоком за дошкою оголошень. Джо спостерігав, як здіймається прапор, поклавши руку на серце, і тоді він із подивом виявив, що сльози причаїлися в куточках його очей.

На п’єдесталі Мок також занадто сильно ковтав язик. Так само і Обрубок МакМіллін. До того часу, поки церемонія закінчилась, усі вони стримували сльози, навіть Ел Убріксон — сам «суворий данець».

Тієї ночі хлопці вийшли в місто — усі, крім Джо. Вони примудрилися ускочити в якусь халепу, про яку Чак Дей побіжно згадує в щоденнику: «Відговорили себе самі від кількох місць... поліцейські і т. д.». О 4:30 того ранку вони, спотикаючись, бродили по центру Берліна і співали «Схиліться перед Вашингтоном», накинувши руки один одному на плечі. Було вже 10:30, коли вони, нарешті, повернулися в Кьопенік, страждаючи від масового похмілля.

У поліцейській академії вони з’ясували, що Джо лежав усю ніч без сну. Він провів більшу частину ночі, просто дивлячись на свою золоту медаль, уявляючи, як повісить її над узголів’ям свого ліжка. Попри те, наскільки він хотів її і наскільки розумів, що ця медаль означатиме для всіх удома і для решти світу, вночі він дійшов висновку, що вона була не найважливішою річчю, яку він привезе додому з Німеччини.

Відразу після перегонів, навіть коли він сидів і хапав ротом повітря в «Husky Clipper», що дрейфував по Лангер-Зее за фінішною лінією, всеосяжне почуття спокою огорнуло його. На останніх відчайдушних кількох сотнях метрів гонки, у цьому фінальному скаженому спринті, коли біль обпікав, а шум спантеличував, настав унікальний момент: Джо зрозумів із приголомшливою ясністю, що нічого більше не зможе зробити, щоб виграти змагання, поза тим, що він уже робить. За винятком однієї речі. Він міг, нарешті, відмовитися від усіх сумнівів, довіряти абсолютно і без застереження, що він і хлопець перед ним, і хлопці позаду нього — усі зроблять саме те, що їм належало зробити, саме в той момент, коли це належало зробити. Тієї миті він знав, що не може бути жодних сумнівів, ані найменшої нерішучості. Він не мав іншого вибору, окрім як кидатися вперед у кожному гребку, так ніби він кидався зі скелі в порожнечу із незаперечною вірою, що інші будуть поруч, щоб уберегти його від перейняття всієї ваги човна на свою лопать. І він зробив це. Знову і знову, 44 рази на хвилину, він кидався наосліп у своє майбутнє; він не лише вірив, а й знав, що інші хлопці підтримуватимуть його всі разом, мить за дорогоцінною миттю.

У розжареній до знемоги емоційній печі тих останніх метрів у Грюнау Джо і хлопці, нарешті, здобули приз, якого прагнули весь сезон, приз, якого Джо шукав майже все своє життя. Тепер він почувався цілісним. Він був готовим їхати додому.

Епілог

По всьому Сіетлу — у затишних ресторанах середмістя, у димних барах поблизу Уоллінгфорда, у гамірних кафе Балларда, у рядах продуктових магазинів від Еверетта до Такоми — люди просто не могли припинити говорити про це. Протягом наступних кількох тижнів натовпи переповнювали кінотеатри, щоб на власні очі побачити в кінохроніці, що їхні хлопці здійснили в Берліні.

На шляху додому хлопці зупинилися в Нью-Йорку, де їхали через каньйони міста у відкритих автомобілях, у той час як завитки паперу — телеграфні стрічки, сторінки, вирвані зі старих телефонних книжок, клаптики газет — спіралями кружляли вниз із хмарочосів. Джо Ранц із Секвіма, штат Вашингтон, стояв світловолосий, гнучкий і усміхнений, високо тримаючи над головою веслувальну майку — із чорним орлом і свастикою спереду та червоною смужкою довкола ззаду.

До середини вересня Джо вже був удома, жив у новому будинку на озері Вашингтон і спав у спальні, яку батько облаштував для нього поруч зі своєю власною. Джо привіз дубовий саджанець, яким хлопців нагородили в Берліні, в університет, і садівник посадив його поруч із човновою станцією.

Потім Джо узявся за те, щоб заробити кілька доларів перед початком занять в університеті.

Дон Х’юм також поквапився додому, переймаючись, як і Джо, про те, щоб заробити достатньо грошей на наступний рік в університеті. Обрубок МакМіллін з’їздив у Маунт-Вернон, штат Нью-Йорк, на кілька днів, де родичі зладнували для нього взуттєву коробку, повну бутербродів і фруктів, щоб спорядити його в довгу подорож потягом додому. Джонні Уайт і Горді Адам спершу поїхали до Філадельфії відвідати родичів Джонні, а потім у Детройт забрати новий «Плімут», який замовив батько Джонні, та привезти його додому. Коротун Хант повернувся вчасно, щоб узяти участь у церемонії на його честь на щорічному ярмарку в його рідному місті Пуяллап. Роджер Морріс, Чак Дей і Боббі Мок не повернулися до Сіетла аж до початку жовтня, бо подалися у 6-тижневий грандіозний тур по Європі.

Джордж і Френсіс Пококи та Ел і Хейзел Ульбріксони зупинилися в Англії дорогою додому. Покок уперше за 23 роки зміг відвідати свого батька, що був тепер розбитим старістю і перебував у дуже скрутному матеріальному становищі. В Ітоні Покок знайшов двох із тих чоловіків, із якими працював ще підлітком у старій човновій майстерні — Фроггі Віндзора і Боша Барретта. Обидва обійняли його від щирого серця, а потім показали перше судно, збудоване Пококом — човен-одиночку з норвезької сосни і червоного дерева, у якому він виграв 50 фунтів у Путні 28 років тому. Досі в хорошому стані, нині він був улюбленим човном хлопців Ітона. Покок одразу вийшов у ньому на Темзу, гордо веслуючи вперед і назад у тіні Віндзорського замку, а Френсіс зняла про це короткий фільм на камеру.

На середину жовтня всі вже повернулись до Сіетла, і настав час зборів команди 1936-1937 рр. веслувального сезону. Боббі Мок закінчив університет із відзнакою і був призначений помічником тренера до Ела Ульбріксона. Всі інші повернулися в команду човна.

Наступної весни, уранці 17 квітня 1937 року, «Сан-Франциско Кронікл» вийшла із заголовками про поєдинки: «Галета біжить сьогодні!» і «Каліфорнійці сьогодні зустрічаються з екіпажем Вашингтона». Того дня кінь Галета виграв 10 тисяч доларів у додатковому заїзді перегонів «Марчбанк Гандикап» на іподромі «Танфоран» у Сан-Бруно, перетнувши фініш на 3 довжини корпусу попереду. На протилежному боці затоки хлопці з Вашингтона перемогли Каліфорнію на лимані Окленда на переконливі 5 довжин. Галета був на самому початку своєї кар’єри, а багато хто з хлопців уже наближались до кінця їхньої. Але перед тим вони залишили ще один слід в історії веслування. 22 червня хлопці знову веслували за титул національних чемпіонів у Поукіпзі. Вашингтонські першокурсники вже виграли у своїй категорії, так само як і юніорський екіпаж. Коли вистрілив стартовий пістолет, хлопці основної університетської команди ринулись в атаку вниз по річці, промчавши повз човен Військово-морського флоту на позначці 3.2 кілометра, залишивши позаду його і 5 інших екіпажів, та виграли перегони з випередженням на 4 довжини. Вони встановили новий рекорд дистанції та здобули досягнення, яке східні спортивні оглядачі за кілька годин до того проголошували неможливим, — другу поспіль абсолютну перемогу в усіх категоріях регати в Поукіпзі.

Після перегонів наймудріший і найстаріший серед колег Ела Ульбріксона Джим Ейк «Десятка» із Сіракуз, нарешті, відверто сказав, що він думав про основну університетську команду Вашингтона протягом довгого часу: «Це найвидатніша вісімка, яку я будь-коли бачив, і не сподіваюсь, що колись ще побачу інший екіпаж такого рівня». Із вуст людини, яка бачила веслувальні екіпажі, що виходили на маршрут змагань із 1861 року, це була вагома заява.

Регата в Поукіпзі була останніми перегонами для Роджера Морріса, Коротуна Ханта і Джо Ранца. За розрахунками Рояла Брогема, зробленими тієї ночі на серветці в барі, за 4 роки веслування в коледжі кожен із них пройшов на веслах приблизно 6990 кілометрів — достатньо велика відстань, щоб переміститися із Сіетла в Японію. На цьому шляху кожен із них виконав близько 469 тисяч ударів веслом, і все це в рамках підготовки до лише 45 кілометрів фактичних університетських перегонів. За ці 4 роки, на цих 45 кілометрах, троє із них — Джо, Коротун і Роджер — жодного разу не були переможеними.

Роял Брогем звіддаля спостерігав за хлопцями, як вони залишали свою човнову станцію в Поукіпзі наступного дня, і написав: «Восьмеро веслярів спокійно потиснули один одному руки, розійшлися різними дорогами, і екіпаж, проголошений найкращим поєднанням веслувальних талантів у одній команді усіх часів, відійшов у історію».

Через кілька днів після церемонії закриття Олімпійських ігор 1936 року нацисти знову взялись за переслідування німецьких євреїв та інших націй, над якими, як вважали, були вищими, із дикою і невблаганною мстивістю. Антисемітські таблички були розвішані знову, жорстокість і терор відновилися та посилилися. У грудні Герман Герінг таємно зустрівся із низкою німецьких промисловців у Берліні та в приватній бесіді сказав те, чого не міг поки сказати публічно: «Ми вже на порозі мобілізації, і ми вже у стані війни. Єдине, чого поки бракує — реальної стрілянини».

Великий світ не знав про це нічого. Ілюзія, що оточувала Олімпійські ігри, була досконала, обман — вчинений віртуозно. Йозеф Геббельс майстерно виконав те, що мають робити всі хороші пропагандисти — переконати світ, що їхня версія реальності є резонною, а версія їхніх опонентів упередженою. Здійснюючи цей план, Геббельс не лише створив переконливе бачення нової Німеччини, а й підірвав позиції опонентів нацистів на Заході, будь то американські євреї у Нью-Йорку, або члени парламенту в Лондоні, або стривожені парижани — усіх їх виставили в такому світлі, мовляв, вони були верескливими, істеричними і неправильно інформованими. Коли тисячі американців повернулися додому з Олімпійських ігор тієї осені, багато з них почувались так, як один їхній співвітчизник, котрий цитувався в німецькій пропагандистській публікації: «Що стосується цього чоловіка, Гітлера... Ну, я вважаю, що ми всі хотіли би привезти його із собою назад до Америки, щоб він нам тут організував усе саме так, як влаштував у Німеччині».

Прем’єра фільму «Олімпія» Лені Ріфеншталь відбулась у Берліні 20 квітня 1938 року, організована як пишна феєрія в кінотеатрі «УФА — Паласт ам Цоо». Гітлер і вся нацистська еліта були присутні на ній, поруч із послами й дипломатичними представниками із понад 40 країн, у тому числі зі Сполучених Штатів і Великобританії. Військові лідери, зірки кіно і спортсмени також були там, серед останніх — Макс Шмелінг. Берлінський філармонічний оркестр забезпечував музичний супровід. Ріфеншталь увійшла до зали під бурхливі оплески та натхненні вітання після перегляду фільму. Берлін обожнював його. Він продовжить завойовувати оплески по всьому світу, коли Ріфеншталь поїде в запаморочливий європейський тур, а потім і в американське турне, що приведе її аж до Голлівуда.

Наступного дня після прем’єри Йозеф Геббельс нагородив Ріфеншталь премією у 100 тисяч рейхсмарок. Того ж дня Гітлер зустрівся з генералом Вільгельмом Кейтелем обговорити попередні плани захоплення й окупації Судет у Чехословаччині.

До вересня 1939 року ілюзія цивілізованої нацистської держави повністю випарувалась. Гітлер ввів війська у Польщу, і розпочалась найбільш катастрофічна війна у світовій історії. У найближчі 5 років вона забере життя від 50 до 60 мільйонів людей — так багато, що точна кількість ніколи не буде відома. Війна досягне Америки аж наприкінці 1941 року, але прийшовши, підніме хлопців, які гребли в Берліні, як і весь народ. Усі вони пережили війну — деякі були занадто високими, щоб служити, і багато з них нещодавно отримали інженерні дипломи. Ці дипломи робили їх занадто цінними для авіакомпанії «Боїнг» та інших стратегічно важливих для війни компаній, щоб запхати їх у танки чи окопи.

Джо закінчив Вашингтонський університет у 1939 році, після перездачі лабораторних робіт із хімії за два роки, які він пропустив під час його веслувальної кар’єри. Джойс закінчила університет і отримала ключ «Фі Бета Каппа» того ж дня, що й Джо, і вони одружилися о 20:00 того вечора. Зі своїм дипломом у галузі хімічного машинобудування Джо пішов працювати спочатку в «Юніон Ойл Компані» у Родео, штат Каліфорнія, а потім повернувся до Сіетла, щоб працювати на «Боїнгу» в 1941 році. На «Боїнгу» він скоро почав допомагати розробляти елементи «Боїнга-17» для потреб війни, а пізніше працював над технологією «чистої кімнати» ламінарного потоку, яку НАСА використовуватиме в космічній програмі. Маючи постійну роботу, Джо купив будинок у Лейк Форест Парк, містечку недалеко від фінішної смуги веслувальних перегонів Вашингтона і Каліфорнії. Він і Джойс житимуть там решту свого життя.

Із плином років Джо і Джойс виростили п’ятьох дітей — Фреда, Джуді, Джері, Барб і Дженні. Протягом усіх цих років Джойс ніколи не забувала, через що Джо пройшов у дитинстві і юності, та ніколи не порушувала обітниці, яку дала собі на початку їхніх стосунків: що б там не було, вона зробить усе, щоб йому ніколи знову не довелось переживати будь-що подібне, щоб він ніколи знову не був залишеним напризволяще та завжди мав теплу й затишну домівку.

Згодом, вийшовши на пенсію, Джо занурився у свою стару пристрасть — роботу з кедром. Він заглиблювався далеко в північно-західні ліси, піднімався крутими гірськими схилами, перелазив через купи звалених дерев, тягаючи із собою бензопилу, гак, колун і різноманітні залізні клини, розкладені по кишенях, у пошуках придатних дерев. Знаходячи те, що шукав, він був у захваті, як і тоді, коли ще хлопцем знаходив речі, які інші прогледіли або залишили, речі, що мали істотну цінність. Він стягував колоди вниз із гір і заносив до себе в майстерню, де обробляв їх вручну, виготовляв із них черепицю, стовпи, рейки й інші корисні предмети та вів невеликий успішний бізнес, виконуючи замовлення на свою кедрову продукцію. Коли він розміняв свій дев’ятий десяток, його дочка Джуді, а іноді й інші члени сім’ї почасти жили з ним, щоб простягнути руку допомоги в потрібну мить і доглядати за ним.

Боббі Мок вступив на юридичний факультет, оженився і продовжував виконувати обов’язки помічника тренера в університеті Вашингтона, поки не був запрошений на посаду головного тренера в Массачусетський технологічний інститут у 1940 році. Демонструючи свою вроджену завзятість, він прийняв пропозицію, перевівся в Гарвардський університет, і протягом наступних трьох років йому вдавалося виконувати тренерську роботу, одночасно навчаючись на одному з найпрестижніших юридичних факультетів у Америці. В 1945 році він склав екзамени на адвоката як у Массачусетсі, так і у Вашингтоні, та повернувся до Сіетла практикувати юриспруденцію. Він зробить вельми успішну юридичну кар’єру і, зрештою, виступить та виграє справу у Верховному суді США.

Обрубок МакМіллін повернувся з Німеччини без грошей, і йому довелося б покинути університет, але завдяки щедрості клубу «Рейнір» у Сіетлі, який зібрав 350 доларів, він зміг продовжити навчання. Дискваліфікований із військової служби через свій зріст, він зайняв місце Боббі Мока на тренерській роботі в Массачусетському технологічному інституті, де тренував веслярів і працював над секретними дослідженнями інженером лабораторії протягом 12 років. Зрештою він повернувся до Сіетла, оселився на острові Бейнбридж, пішов працювати на «Боїнг» та одружився.

Чак Дей отримав медичний диплом і став на службу у Військово-морський флот на початку війни. Відслуживши військово-морським лікарем у південній частині Тихого океану, він повернувся до Сіетла й успішно практикував як гінеколог. Але він продовжував палити свої «Лакі Страйк» і «Кемел», і ця звичка скоро стягнула з нього свою страшну данину.

Коротун Хант одружився на своїй дівчині Елеонорі, закінчив університет і пішов працювати на будівельну фірму, а згодом, у воєнні роки, знайшов добре застосування своєму інженерному досвіду в батальйоні Інженерно-будівельного корпусу ВМС США в південній частині Тихого океану. Повернувшись до Сіетла після війни, він заснував будівельну компанію та оселився з Елеонорою, щоб ростити двох своїх дочок.

Дон Х’юм у воєнні роки служив у торговельному флоті в Сан-Франциско. Після війни він почав будувати кар’єру в нафтогазовій розвідці. Ця робота тримала його в роз’їздах більшу частину часу, закидаючи деколи в такі віддалені місця, як Борнео. Свого часу Х’юм став президентом Гірничої асоціації Західного узбережжя. Він так і не одружився.

Джонні Уайт закінчив університет у 1938 році, отримавши диплом зі спеціалізацією в металургії, і одружився у 1940 році. Джонні пішов стопами свого батька у сталевий бізнес і влаштувався працювати на «Бетлехем Стіл», де він зрештою став генеральним менеджером із продажу. У 1946 році його сестра Мері Хелен віддала йому скрипку, яку взяла в обмін на 100 доларів, надісланих братові до Європи.

У Горді Адама скінчилися гроші, перш ніж він зміг закінчити університет, і він пішов на нічну роботу на неповний робочий день на «Боїнг» в останній рік навчання. Він залишався на заводі протягом наступних 38 років, працюючи над літаками «Боїнг-17», «Боїнг-29», «Боїнг-707» і «Боїнг-727». Горді одружився в 1939 році.

Роджер Морріс отримав диплом зі спеціалізацією у машинобудуванні, одружився і у воєнні роки трудився на військовому будівництві в Затоці Сан-Франциско, а потім повернувся в район Сіетла працювати в будівельній компанії «Менсон», де спеціалізувався на великомасштабних днопоглиблювальних проектах.

Ел Ульбріксон тренував команди університету Вашингтона ще 23 роки. Протягом цього часу він здобув багато блискучих перемог і кілька нищівних поразок. Його університетські екіпажі вибороли 6 титулів Міжуніверситетської асоціації веслування, а юніорські команди вигравали їх 10 разів. Він потрапив до Національної зали слави веслування у 1956 році, того ж року, коли й Том Боллес, Кай Ебрайт і Хірам Конібеар. Протягом більшої частини його правління Вашингтон залишався, як залишається і донині, на верхніх сходинках університетського веслування у Сполучених Штатах і в усьому світі. Коли Ульбріксон зустрівся з журналістами в 1959 році поговорити про його відставку і почав відзначати основні моменти своєї кар’єри, серед перших подій, які він згадав, був той день у 1936 році, коли він уперше включив Джо Ранца до складу олімпійського екіпажа та спостерігав зліт їхнього човна.

Кай Ебрайт виграв своє довгоочікуване третє олімпійське золото в Лондоні в 1948 році. Як і Ульбріксон, він вийшов у відставку в 1959 році, до цього часу здобувши славу одного з найвизначніших тренерів веслувальних команд усіх часів і завоювавши 7 титулів національних чемпіонів серед основних університетських команд та 2 — серед юніорських екіпажів. Веслувальна програма, яку він створив, як і програма університету Вашингтона, досі залишаються постійними претендентами на найвищі нагороди на національному та міжнародному рівнях.

До того часу, коли війна закінчилася, Джордж Покок уже давно реалізував свою мрію стати найкращим будівником гоночних човнів у світі, але він продовжував і далі вдосконалювати свою майстерність протягом наступних 25 років. Покоління американських веслярів і тренерів продовжували купувати і веслувати в човнах Покока, а також звертатись до нього за порадами, переймаючи все, що він будь-де і будь-коли говорив про веслування. Незважаючи на все це, головною пристрастю Покока залишалося просте задоволення від формування кедра та виготовлення його досконалих і вишуканих човнів. Один із його найбільших особистих тріумфів припав на день, коли до його майстерні прибуло замовлення на човен із західного червоного кедра від Оксфордського університету для використання в наступних Човнових перегонах проти Кембриджа.

У 1969 році в готелі «Білтмор» у Нью-Йорку Покок був офіційно введений у Галерею слави веслування «Хелмс». На той час Стен, його син, майже запустив в експлуатацію суднобудівну майстерню. Протягом наступних 10 років синтетичні матеріали, такі як скловолокно і композити вуглецевого волокна, почали замінювати деревину в якості основного матеріалу, з якого виготовлялись гоночні човни, і компанія Покока під керівництвом Стена повільно перейшла на них. Джордж, можливо, на щастя, не дожив до того дня, коли елегантність кедрових човнів зрештою зникла з американських веслувальних регат. Він помер 19 березня 1976 року.

Навіть якщо хлопці розійшлися різними шляхами після регати в Поукіпзі 1937 року, вони старалися, щоб ці шляхи часто перетиналися. Решту життя вони залишалися близькими, пов’язаними їхніми спільними спогадами і глибокою взаємною повагою. Вони зустрічалися принаймні один раз на рік, а зазвичай двічі. Іноді лише їх дев’ятеро, але час ішов, і дедалі частіше до цих зібрань долучались дружини та їхні зростаючі сім’ї. Вони збиралися навколо грилів барбекю на задніх дворах або навколо обідніх столів у дружніх посиденьках, грали в бадмінтон і пінг-понг, перекидались футбольним м’ячем і галасливо плавали в басейнах.

Вони також влаштували кілька формальних десятирічних ювілеїв. На першому з них, улітку 1946 року вони обережно вийняли «Husky Clipper» із його стійки, одягли шорти і майки та жваво повеслували озером Вашингтон, так наче й не пропускали тренувальних зборів протягом 10 років. Боббі Мок налаштував їх на поважних 26 гребків, і вони курсували вперед і назад перед камерами кінохроніки. У 1956 році вони гребли знову всі разом. Але на той час, коли наблизився ювілей 1966 року, Чак Дей захворів на рак легенів і помер у лікарні, де мав медичну практику. Коли він пішов із життя, медсестри та лікарі, з якими він працював, плакали в коридорах.

У 1971 році весь екіпаж був офіційно введений у Галерею слави веслування «Хелмс» на бенкеті в Нью-Йорку. У 1976 році восьмеро із них, що залишились, знову зібрались на веслування на честь 40-річного ювілею. Вони вишикувалися на човновій станції Конібеара для фотографування, оголені до пояса і стискаючи весла. До того часу їхні плечі вже згорбились, животи округлились, і волосся більшості з тих, хто все ще його мав, посивіло. Але перед телевізійними камерами, що знімали сюжет про них для вечірніх новин, вони залізли в «Husky Clipper» і погребли. І вони веслували добре, якщо навіть і трохи повільно, та зате все ще чітко, чисто й ефективно.

Ще 10 років минуло, і у 1986 році, через 50 років після їхньої перемоги в Берліні, вони веслували востаннє. Одягнені в білі шорти і веслувальні майки, вони штовхали «Husky Clipper» до озера Вашингтон на колісному візку і обережно сіли в нього, поки фотографи юрмилися навколо них, готові допомогти. Боббі Мок прив’язав до голови свій старий мегафон і прохрипів: «Веслуй!» Із хворими суглобами та болями в спині, вони занурили білі лопаті у воду і ковзнули на озеро Вашингтон. Усе ще веслуючи злагоджено, як один, вони плавно просувались по воді, що блищала бронзою під сонцем затухаючого дня. Потім, коли звечоріло, вони пошкутильгали назад рампою до човнової станції, помахали фотографам і поклали свої весла у стійки востаннє.

Разом зі своїми сім’ями вони продовжували збиратися біля води, святкуючи дні народження та інші особливі події. Але в 1990 роках ці події почали включати і похорони. Горді Адам помер у 1992 році, Джонні Уайт — в 1997 році, але не раніше ніж команда була вшанована концертом військового оркестру в столиці штату Вашингтон місті Олімпія на честь їхньої 60-ї річниці в 1996 році. Коротун Хант помер у 1999 році. Через 5 днів після терористичних атак 11 вересня в 2001 році пішов із життя Дон Х’юм.

Через рік, у вересні 2002-го, Джо втратив Джойс. Разом із нею Джо лежав у палаті реабілітаційного центру — він оговтувався після перелому таза, а вона помирала від серцевої та ниркової недостатності. Співробітники центру з незвичайним співчуттям зсунули їхні ліжка разом, щоб вони могли триматися за руки, і так, тримаючи руку свого чоловіка, померла Джойс. Через кілька днів Джо пішов на поминальну службу. Потім він повернувся до палати, знову самотній уперше за 63 роки.

Боббі Мок помер у січні 2005 року, а Обрубок МакМіллін пішов із життя слідом за ним у серпні того ж року. Живими лишились Джо і Роджер.

Після смерті Джойс, незважаючи на те, що його власне здоров’я почало погіршуватися, сім’я Джо допомогла йому реалізувати багато мрій усього його життя. Хоч і був прикутий до інвалідного візка, він подався з ними в круїз на Аляску, подорожував по річці Колумбія на колісному пароплаві, поїхав «Сніжним потягом» у село Лівенворт у Каскадних горах, знову відвідав золото- і рубіновидобувну шахту в штаті Айдахо, злітав на Гаваї, мандрував ще на одному колісному пароплаві по Міссісіпі, їздив до Лос-Анджелеса відвідати Роуз, Поллі і Барб, двічі їздив у Мілуокі, щоб провідати свою дочку Дженні та її сім’ю, потрапив на концерт «Гранд Ол Опрі» у Нешвіллі та побував у круїзі через Панамський канал.

На початок 2007 року Джо був під патронажем хоспіса та жив у будинку Джуді. У березні він одягнув пурпурний піджак Зали слави «Ескімосів» на бенкет Університетського човнового клубу в Сіетлі. 450 осіб підвелися і вітали його. У травні він спостерігав зі свого інвалідного візка на березі Коси Монтлейк, як екіпажі Вашингтона проводили День відкриття перегонів. Але в серпні Джо приїхав на фінішну лінію востаннє. Він мирно помер у будинку Джуді 10 вересня, через кілька місяців після того, як я вперше зустрівся з ним і почав записувати його інтерв’ю для цієї книги. Його прах спочив у землі у Секвімі, поруч із Джойс.

Дубове деревце, котре Джо привіз додому з Олімпійських ігор, у якийсь момент загинуло, після того як його кілька разів пересаджували на території кампуса університету. Це непокоїло Джо в його останні роки. Тож зимового дня у 2008 році невелика група зібралася біля човнової станції Конібеара. За наполяганням Джуді університет забезпечив новий саджанець дуба. Боб Ернст, директор із веслування у Вашингтоні, виступив із короткою промовою, а потім Джуді повільно й благоговійно поклала 9 лопат ґрунту в лунку довкола дерева, по одній на кожного з хлопців.

Роджер Морріс, перший із друзів Джо в екіпажі, був останнім живим із них. Роджер помер 22 липня 2009 року. На його поминальній службі Джуді встала і згадала, як в останні кілька років Джо і Роджер часто бували разом, зустрічалися чи зв’язувались по телефону, і не робили нічого взагалі, майже не говорили, просто сиділи тихо і потребували лише бути один біля одного.

Ось вони й відійшли з життя. Їх любитимуть і пам’ятатимуть за те, якими вони були — не просто веслярами-олімпійцями, але хорошими людьми, всі як один.

У серпні 2011 року я їздив до Берліна, щоб побачити місце, де хлопці виграли золото 75 років тому. Я відвідав олімпійський стадіон, а потім сів на електропотяг до Кьопеніка, туди, де раніше був Східний Берлін, окупований Радянським Союзом. Там я бродив мощеними вулицями, серед стародавніх будівель, які залишилися переважно неушкодженими під час війни, за винятком вищерблених подекуди шрапнеллю цегляних фасадів. Я йшов повз порожню ділянку землі на Фрайхайт, де до ночі 9 листопада 1938 року стояла синагога Кьопеніка, і думав про сім’ю Хіршанів.

У Грюнау я виявив, що місце регати мало змінилося від 1936 року. Великий електронний дисплей нині підноситься над майданчиком недалеко від фінішної лінії, але у всьому іншому місцевість виглядає майже так, як у старих фільмах кінохроніки і на фотографіях. Околиці все ще прекрасні — буяють густою зеленню. Криті трибуни досі стоять поруч із фінішною лінією. Озеро Лангер-Зее все ще погідне і спокійне. Серйозні юнаки і дівчата в гоночних човнах і далі курсують його водами по доріжках, розташованих саме так, як і в 1936 році.

Я відвідав Музей водних видів спорту в Грюнау, де у кінці дня Вернер Філіп, директор, люб’язно провів мене по сходах на балкон «Хаус Веста». Я стояв там довгу, тиху хвилину, поруч із місцем, де, дивлячись на Лангер-Зее, стояв Гітлер 75 років тому, я бачив озеро майже таким самим, яким його бачив він.

Унизу піді мною юнаки вивантажували човен із вантажівки, співаючи щось тихо німецькою і готуючись до вечірнього веслування. На воді весляр-одиночка, виблискуючи лопатями весел, гріб по одній із доріжок у напрямку великого знаку «Ziel» наприкінці курсу. Ближче до мене ластівки літали низько над водою на безшумних крилах, вимальовуючись на тлі призахідного сонця, час від часу торкаючись води та утворюючи брижі на срібній поверхні.

Стоячи там і спостерігаючи за ними, я подумав, що коли Гітлер 75 років тому дивився, як Джо і хлопці вириваються з аутсайдерської позиції та мчать уперед, обганяючи Італію та Німеччину, він бачив, але не розпізнав провісників його загибелі. Він не міг знати, що одного прекрасного дня сотні тисяч таких же хлопців, як і вони, що поділяють їхню сутність — порядних і скромних, не привілейованих, таких, що не мають переваг за якісь свої особливості, просто надійних, відданих і наполегливих — повернуться до Німеччини, одягнені в зелено-коричневу форму, переслідуючи його.

Вони майже всі тепер відійшли в інший світ — легіони юнаків, які врятували світ у ті роки, саме перед тим, як я народився. Але того дня, стоячи на балконі «Хаус Веста», я був охоплений вдячністю за їхню доброту і їхнє милосердя, їхню смиренність і честь, їхню просту громадянськість і за все, чого вони навчили нас, перш ніж пронеслись по вечірній воді і, нарешті, розчинилися в темряві ночі.

Однак один із золотих медалістів перегонів 1936 року залишився з нами і донині — «Husky Clipper». Протягом багатьох років він зберігався на старій човновій станції і переважно не використовувався, за винятком веслування з нагоди 10-річних ювілеїв хлопців. Кілька років у 1960-ті його орендував Тихоокеанський лютеранський університет у місті Такома. У 1967 році університет Вашингтона попросив повернути човен, відновив його і виставив на огляд у студентській спілці. Пізніше він був виставлений у Меморіальному центрі веслування Джорджа Покока в Сіетлі.

Нині він перебуває на човновій станції Конібеара Вашингтона, у просторій відкритій будівлі, зведеній у 1949 році і нещодавно відремонтованій. Він висить у світлому й привільному залі, опускаючись зі стелі витонченою голкою з кедра та ялини, і його червоно-жовтий дерев’яний корпус виблискує під світлом маленьких точкових світильників. Удалині за ним, за скляною стіною на східному боці будівлі, випросталося озеро Вашингтон. Час від часу люди заходять помилуватися ним. Вони знімають човен на фото і розказують один одному, що знають про нього і хлопців, які веслували в ньому у Берліні.

Але він там для чогось більшого ніж для прикраси і захоплення. Він існує для натхнення. Щоосені кілька сотень першокурсників — хлопців у один день та дівчат у інший, більшість із яких високі, а деякі помітно низенькі — збираються під ним у жовтні в пообідній час. Вони заповнюють реєстраційні картки і тривожно озираються довкола, оцінюючи один одного та нервово перемовляючись, поки перед новачками не виходить тренер і не закликає до спокою гучним, серйозним голосом. Коли вони заспокоюються, він починає говорити про те, на що вони можуть очікувати, якщо сподіваються на місце в його екіпажі. Зазвичай у першу чергу він говорить про те, як важко це буде, якими довгими будуть години тренувань, якими холодними, вологими й сумними вони будуть. Він звертає увагу, що члени екіпажів Вашингтона, як правило, мають найвищі середні бали в навчанні серед усіх інших спортивних команд на території кампуса, і що це невипадково. Від них очікуватимуть добрих результатів як у навчальних аудиторіях, так і в човнах. Потім він злегка змінює тон і починає говорити про честь отримати право веслувати однією із білих лопатей Вашингтона. Він говорить про недавні регіональні перемоги, про столітнє на сьогоднішній день суперництво з Каліфорнією, про національну та міжнародну репутацію веслувальної програми, про численні чемпіонати, виграні юнаками і дівчатами Вашингтона, про десятки олімпійців обох статей, яких виростила програма.

Нарешті, він робить паузу, відкашлюється, піднімає руку і вказує на «Husky Clipper». Кілька сотень ший витягуються. Серйозні молоді очі дивляться вгору. Новий, глибший рівень спокою починає панувати у залі. І тоді він починає розповідати історію.