Дивовижні події в шостому «Б»

РОЗДIЛ IX,

в якому ми дізнаємося про пригоди Агашкіна. Вибач, Жоро. Раптовий напад

— Ой, чілдрени! — вигукнув Агашкін. — Не знаю, що з вами було, а зі мно-о-ою... — Він похитав головою. — Я ж кажу, кіно! Просто не повірите, фільм жахів! Хічхок ніщо із своїми вигаданими кіножахами проти моїх пригод... Чесно! От недарма у підручнику географії пишеться: «Сповнене страшних небезпек життя первісних людей було пов'язане з постійною боротьбою з природою». Це точно. Такої боротьби з природою, як я, ніхто, мабуть, не переживав...

Ми з тобою перезирнулись. Агашкін лишався сам собою навіть у доісторичному часі. Він не міг не працювати иа публіку. Навіть, якщо публіка складалася з двох напівголих, брудних і тремтячих, мов цуценята иа морозі, однокласників! — Перше, що я відчув, було те, що я лежу в якійсь холодній багнюці. Напівморок. Придивляюсь, бачу — лежу в болоті. Поряд щось ворушиться. Придивляюсь пильніше, ой леле! Та це ж якісь потворні плазуни, земноводні, рептилії якісь — чи то змії, чи то ящірки велетенські, чи то крокодили... Спершу я застиг з переляку. Трохи полежав, а тоді думаю: «Застигай не застигай, однак побачать, почують — гам! — і все!» Треба тікати. Але куди? У який бік? Кругом же тої погані ворушиться — не знати скільки.

Нарешті вирішив: а я вас обдурю. Зроблю вигляд, наче я такий, як і ви, — земноводний. Перевернувся обережно на живіт (я на спині лежав) і поповз болотом, звиваючись, як змія. І раз у раз ротом плямкаю, наче комах якихось ловлю, як жаба. Це таке образне порівняння... Бачу — то один земноводник на мене з цікавістю гляне, то інший. Але агресивних рухів у мій бік не роблять. Може, й бояться, думають, якийсь новий вид повзе, хтозна, чи не більший хижак за них самих. Словом, не чіпають мене. І я їх, звичайно, не чіпаю. Повзу-повзу, нарешті бачу — твердий берег показався, виповзають на нього гігантські хвостаті ящірки (чи то крокодили, чи саламандри, хто їх зна). От-от уже виповзу і я. Раптом — шубовсть! — попід самісіньким берегом провалююсь у якусь баюру. І починає мене засмоктувати. Ой лишенько! Ще трохи — і все, капець! І тут я у відчаї хапаюся за хвоста якоїсь гігантської ящірки, що проповзала поблизу. Вона обернулася, перелякалась та од мене — на берег. І потягла мене. Я тільки молюсь: ой, хвосте, не одірвися! Ви ж знаєте, ящірки запросто залишають хвости в руках. Але ця, гігантська, ні, — чесно витягла мене на берег. Чи то з переляку, чи то доісторичні ящірки з хвостами взагалі не розлучаються. Не знаю. В усякому разі я їй дуже вдячний, тій ящірці...

— Стривай! — перебиваєш Агашкіна ти, Жоро.— А чого це в тебе ящірки по болоті повзають? Ящірки у болоті, здається, не живуть.

— Це наші, — спокійно каже Агашкін. — А доісторичні ти ж не знаєш... І я ж не кажу, що це точно ящірки. Може, це просто якісь невідомі науці плазуни, які потім вимерли.

— Ну, гаразд, — кажу я, — розповідай далі швидше, та будемо щось робити, бо дуже холодно і хмариться, — здається, знову буде злива. Треба якусь печеру шукати абощо. В усякому разі треба з цього яру вибиратися.

— Треба! — каже Агашкін. — Цей яр мені дуже не подобається. Мене сюди мамонт закинув.

— Як це так? — здивувалися ми.

— Так от слухайте ж... Видряпався я, значить, з допомогою того плазуна на берег і довго роздумувати не став. Як тільки відчув під ногами твердий грунт, підхопився й ушкварив від того болота і тих земноводних скільки було сили. Біжу якимись перелісками, петляю серед окремих деревовидних хвощів і папоротників. Ніколи й угору глянути. Бачу — попереду якісь чотири волохаті стовбури. Тільки хотів між ними проскочити, як ті стовбури зрушили з місця, і я з розгону тільки — геп! — об один стовбур лобом. Обхопив руками, завмер. І раптом відчуваю — щось обплутує мене за поперек, одривае від землі й підносить угору. І от уже переді мною два величезні білі закручені бивні, і роззявлена паща, і маленькі очиці, й волохаті вуха. Мамонт! «Ой! Не їж мене! Я не винен! Я не хотів тебе вдарити! Я просто не помітив!» — кричу я.

— А чого б це він тебе їв? — кажеш ти, Жоро. — Він же травоїдний.

— Дуже ти розумний, — образився Агашкін. — Повисів би ти на п'ять метрів над землею у хоботі мамонта біля тих бивнів — не знаю, що б ти закричав.

— Ну, не сваріться, — кажу я. — Не до сварок зараз. Давайте вибиратися...

І ми подряпалися по схилу нагору. П'ятами вибиваємо у мокрій глині заглибини, щоб можна було впертися, руками чіпляємося за все, за що можна вчепитися, один одному допомагаємо, тягнемо, підштовхуємо — ліземо потроху.

Ну то як же все-таки далі було з тим мамонтом? — питаю в Агашкіна, тягнучи його за руку.

— Та як... Ніяк. Їсти він мене, звичайно, як бачите, не став... Інакше ви зі мною не зустрілися б... А розмахнувся хоботом і шпурнув мене вбік. Лечу. «Ну, все, — думаю, — і кісток ие позбираю». Аж ні, приземлився саме на схилі яру, ковзнув по дотичній і благополучно з'їхав на дно. Хотів вибратися, та де там: дві години не менше сковзався на тій глині. Як добре, що я вас, чілдрени, зустрів!.. Утрьох не те що одному. Бачите, ліземо. Ще трошки — й будемо нагорі. А ще як серед нас такий технічний геній, як ти, Комп'ютер! Ти мусиш неодмінно щось придумати, щоб зігрітися.

Ми вже були майже нагорі.

Я й Агашкін вхопилися за якийсь деревовидний хвощ, який ріс на краю урвища. А ти до того хвоща долазив, уже тягся рукою. І тут раптом почалася злива. Та така, ще гірша за першу. Ну, просто водоспад Ніагара — суцільні струмені води ринули з неба.

— Жоро! Жоро! — кричу я.

Але ти зник, як бульба на воді. Нема тебе, та й усе.

Змило тебе водою на дно яру й понесло кудись. Там, на дні, вирував, бурунився стрімкий потік, наче гірська річка.

Засмутилися ми з Агашкіним страшенно. Тільки що ти був разом з нами, говорив, лаявся. І враз нема, зник, наче й не було зовсім. Це ж страшно, коли людина раптом зникає. Дуже ми з Агашкіним засмутилися...

— «З Агашкіним»... «З Агашкіним»... — ображено перекривив Лесика в цьому місці Жора. — А де ж я все-таки подівся?

— Хто тебе зна? — знизав плечима Лесик.

— Що значить? Ти мусиш зиати! Твій сон, твоя фантазія. Ти й відповідаєш!

— Ну, я гадаю, буде все гаразд. Плаваєш ти прекрасно, у басейн з батьками ходиш. Отже...

— І все-таки... Не можеш сказати, де я подівся?

— Поки що ні.

— От макітра! А ще клявся в дружбі. Ну, звичайно... — Жора зітхнув. — 3 Агашкіним тобі цікавіше, ніж зі мною.

— Ну, дивак! От дивак! — вигукнув Лесик. — Ну, що я — навмисне? Так уже вийшло. Історично склалося. Хіба я винен?...

— Винен, — надув губи Жора. — а чого ви не кинулися рятувати мене?

— Ну, Жоро, дорогий, ну як же кинутися туди? Ти собі уявляєш? Тебе змило, кудись потягло, ми ж навіть не бачили куди. Ми з Агашкіним зачепилися за той деревовидний хвощ, висимо. А тебе нема. Бурхливий каламутний потік потяг тебе десь иа дно яру й далі. Куди ж кидатися? Як?

— Не знаю. Тільки якби тебе кудись потягло, я тебе рятував би.

— То ти просто ситуації не уявляєш...

— Уявляю! — ображено сказав Жора, сунув руку в кишеню, дістав акуратно складений аркушик, зазирнув у нього і закопилив губи: — Взагалі-то мені треба вже ділом займатися. От бачиш, написано: «Двадцять тридцять — моделізм». За графіком...

— Та який там графік?! Який моделізм?! — вибухнув Лесик. — Я йому таке розказую! Тут такі події, а він — графік! Друкарська машинка якась, а не людина!..

Жора зітхнув:

— Ну, гаразд. Розказуй уже далі, зрадник...

От даремно ти все-таки...

Та щоб ти знав, Агашкін щиро засмутився, що змило саме тебе, а не мене. Він же так розраховував на твій технічний геній, на те, що ти щось придумаєш, щоб зігрітися, і взагалі... Ти для нього був значно потрібніший за мене.

Але так уже сталося...

Злива нарешті припинилася. Видряпались ми з Агашкіним нагору. Зазирнули вниз у яр. Каламутний потік вирує на дні. Тебе ніде не видно й не чути.

— Треба шукати, — кажу я.

— Треба, — погоджується Агашкін.

І подалися ми краєм яру в той бік, куди текла по дну вода.

Ішли, йшли, йшли, аж бачимо — розливається потік на два рукави, бо на дні яру лежить величезна кам'яна брила. Перескочити яр, звісно, ми не можемо, отже, пішли далі уздовж одного з рукавів. А може, тебе понесло в другий?

Пройшли ми ще трохи, як закінчився, потік вилився в озеро, поросле густими доісторичними очеретами.

І знову-таки тебе ніде не видно й не чути. Гукали ми з Агашкіним, гукали, захрипли, а толку ніякого. І холодно так, що иа нас аж гикавка напала.

— Лесик-ик! Я так мерзнути не звик-ик-ик! — каже, цокаючи зубами, Агашкін. — Я більше не можу. Біжимо до лісу. Там, м-може, т-тепліше.

Метрів за триста від того місця, де ми стояли, на березі озера починався ліс.

— А я-як же Ж-жора? — питаю я, цокаючи зубами.

— А д-де т-ти б-бачиш Ж-жору? — питає Агашкін.

— А-атож, що н-не б-бачу, — кажу я.

— То я-ка рі-різниця, д-де не б-бачити — т-тут чи в лісі? — питає Агашкін.

Ну, що я міг йому сказати?

Вибач, Жоро. Погукав я ще трохи, і ми побігли в ліс.

Та, думаєш, у лісі нам стало жарко? Аніскілечки. Тільки й того, що вітру нема. Але натомість інша біда — раз у раз з колючого віття падали на нас холодні краплі води, і все тіло аж пересмикувало. Як зачепиш ненароком якусь гілку, то з неї сипоне такий град отих крапель, що відчайдушний зойк сам собою виривається з грудей.

— Ой!

— Ой!

— Ай! — тільки й скрикуємо ми з Агашкіним.

— Слухай!... — під час чергового зойку процокотів Агашкін. — А що, як це починається льодовиковий період? Пропадемо ж, ні за цапову душу пропадемо.

— Припини, — кажу, — паніку. Припини ці панікерські деморалізуючі розмови! І так погано.

Замовк Агашкін. Тільки січе зубами, дріб вибиває.

І раптом я виразно почув голос учительки хімії Кири Андріївни:

— ...Щоб одержати екзотермічну реакцію, треба взяти чотири грами сірки плюс сім грамів заліза...

Я рвучко повернувся до Агашкіна.

Він дивився на мене виряченими від подиву очима.

Я гарячково закрутив головою, визираючи вчительку. Але не побачив нічого.

Голос замовк так само раптово, як і залунав.

— Т-ти чув? — отетеріло спитав я в Агашкіна.

— Чув, — так само отетеріло відповів він.

Стоїмо. То один на одного глянемо, то навколо. Нічого не розуміємо.

І раптом знову голос. Тільки тепер уже фізика Антона Григоровича:

— Кількість внутрішньої енергії, яку тіло одержує або втрачає за теплопередачі, називають кількістю теплоти.

І знову — тиша. І — нікого.

— Чув?

— Чув.

Дивимося один на одного. Що таке? Фантастика якась. І тут мені сяйнуло.

— Слухай, — кажу, — Агашкін, а чого ми дивуємося? Вони ж не просто вчителі. Вони ж педабоги! Ти що — забув? Гера Андріївна і Аполлон Григорович. Для них передача думок і голосу на відстані, тобто телепатичний зв'язок, — тьху! Отже, ніякої фантастики.

— А... а що вони хотіли сказати? Я не зрозумів. Ми цього ще не проходили.

— Ну й що? Так інше проходили. І однак нічого не знаємо. А якби слухали иа уроках, вдома добре вчили підручники, то знали б зараз, як зігрітися.

— Взагалі-то правда, — зітхнув Агашкін. — Пам'ятаєш, у підручнику фізики навіть малюнок є: сидить голий дикун і тре долонями паличку, ввіткнуту в поліно, — вогонь добуває.

— От-от, — кажу. — А ми з тобою...

— У «морський бій» на уроках грали, — знову зітхнув Агашкін. — Здався нам той «морський бій».

— А Жора... — зітхнув я.

— От хто зараз був би потрібний. Краще б не його, а когось іншого змило.

— Кого це, — питаю, — іншого? Себе ж, мабуть не маєш на увазі. Мене, виходить? Розумний який! І нащо ми тебе з Жорою зустріли. Коли б не ти, його б і не змило зовсім.

— Ну гаразд, гаразд, — примирливо мовив Агашкін. — Не будемо сваритися. Не так нас багато, щоб сваритися. Якщо ие триматимемося купи, ще швидше пропадемо.

Дуже вчасно він це сказав, бо в цю мить з дерева щось упало і вдарило Агашкіна по голові. І це «щось» було не краплею, а якимось ваговитим доісторичним овочем, шо, вціливши Агашкіна по лобі, впав на землю, та тільки-но я нахилився, щоб глянути, що ж то за плід, як і сам відчув замашний удар по голові.

Зиркнули ми з Агашкіним угору. Бачимо — сидить на дереві невелика волохата мавпа, кривляється й кидає на нас схожі на банани, але тверді, як камінь, плоди, шо рясно ростуть на дереві.

— Ах ти ж тварюка! — вигукнув Агашкін, коли другий «банан» бебехнув його по маківці. Нахилився, схопив із землі овоч і шпурнув у мавпу. Мавпа спритно ухилилась. В цей час із сусідніх дерев, розгойдуючись на вітах, перескочили ще дві мавпи — одна трохи більша, а друга здоровеннецька, просто орангутанг якийсь. Сіли на гілляку обабіч тої першої мавпи та й хижо вишкірилися. І таке щось знайоме-знайоме було в тих трьох волохатих мавпах. Придивився я...

— Агашкін, — вражено кажу, — та це ж... це ж... наша трійця — Довгий, Злюкін і Малявка!

Агашкін так і присів:

— Точно!