Дивовижні події в шостому «Б»

РОЗДІЛ І,

в якому йдеться про Лесика, про Жору, а також про першу подію

Лесик був фантазер.

Коли, наприклад, він бачив на вулиці перехожого, в якого випиналися лопатки, уява якось сама собою домальовувала на тих лопатках срібні крила, з холош незнайомця вибухав вогонь, і реактивний перехожий злітав у небо, щоб там наздогнати авіалайнер, відчинити на льоту двері й зайти в салон, перелякавши пасажирів. Починалися карколомні пригоди з погонями, бійками й таємницями.

Або коли Лесик дивився якийсь фільм фільм закінчувався, то закінчувався він для всіх, але не для нього. Фільм крутився далі в його уяві.

Те ж саме було й з книжками. Після прочитання герої продовжували жити й діяти у Лесиковій фантазії. Виникали все нові й нові їхні походеньки. Причому сюжети різних книжок перехрещувалися. Том Сойер і Гекльберрі Фінн потрапляли у Ліліпутію, зустрічалися з капітаном Немо, з графом Монте-Крісто, разом з Гаврошем опинялися на барикадах революційного Парижа і т. д. і т. п.

Однокласники тільки очима кліпали.

Навіть піонервожатнй Стьопа Чичибабін, який не дозволяв собі дивуватися, щоб не втрачати авторитету, і той хмикав:

— Хм!.. От вигадує!.. Ну й Мюнхгаузен!

Жора — цілковита Лесикові протилежність.

Жора — абсолютний реаліст. Серйозний, поміркований. Недарма його прозвали Жора Комп'ютер. Він — відомий на всю школу юний технік, конструктор і винахідник. Його діючі моделі різних машин і механізмів постійно експонуються на станції юних техніків, на республіканських конкурсах і виставках. Жору торік навіть показували по телевізору.

Лесик і Жора — друзі. Живуть в одному будинку, на одній площадці. В школі сидять за однією партою. Але Жора ставиться до Лесика з дружньою поблажливістю, як ставляться старші до молодших. Хоча, до речі, старший саме Лесик (правда, всього лише на півтора місяця). Та такий уже закон: серйозність і позитивність завжди старші за балакучість та легковажність.

Коли Лесик починає фантазувати, Жора щоразу каже із зверхньою усмішкою:

— Ну! Це несерйозно.

Хоча ніколи не перебиває і слухає до кінця з цікавістю. Час від часу Жора «впливає» на Лесика:

— Ну, що ти, чесне слово, як маленький. У шостий клас уже ж перейшов... Зараз такий час. Епоха НТР. Комп'ютеризація суспільства... Вперше з'явився інструмент, що покращує не фізичні якості людини, а її розум, інтелект. Незабаром у кожного буде особистий мікропроцесор... А ти — як дитина. Граєшся у різні фантазії.

Лесик якось не витримав:

— До речі, Монтень сказав, що ігри дітей — зовсім не ігри. На них треба дивитися, як на найзначніше, найглибокодумніше заняття цього віку.

Жора дуже здивувався:

— А... а звідки ти знаєш... про Монтеня?

— Тато сказав, — чесно признався Лесик.

— А... хто такий Монтень?

— Точно не скажу. Якийсь француз... Чи то філософ, чи то письменник... здається... До речі, і наше знайомство з комп'ютером теж починалося, як ти пам'ятаєш, з гри. Ото як ми грали у «ліс», добиралися до своєї хати, тікали від лісових мешканців... Не так?

— Ну, то ж зовсім інше! Що ти порівнюєш!.. То гра, так би мовити, функціональна, з науковою навчальною метою... От вибрав би ти собі щось функціональне... якесь захоплення. Як не подобається майстрування, фотографував би, марки збирав. Було б і цікаво, і корисно...

Але в Лесика з «функціональними захопленнями» нічого не виходило. Пробував він і фотографувати, і збирати марки, і грати в шахи. Та йому скоро набридало, і він кидав. Соромно признатися, але навіть малювати Лесик не дуже любив (хоча здібності в нього були безперечно — це відзначали і тато-художннк, і художник-дід). Протягом місяця Лесик міг не взяти до рук ні олівця, ні пензля.

— Ну, що ж, — казав тато. — Силувати не будемо. Силою ще нікого не зробили Рафаелем. І взагалі досить на нашу сім'ю й двох художників.

Лесикові цікаво було тільки фантазувати.

Отакі це хлопці.

А тепер — про подію, з якої починаються всі подальші події нашої повісті.

Сьогодні мав приїхати дорогий гість із Москви, колишній учень їхньої школи, а нині Герой Соціалістичної Праці, академік, учений-кібернетик із світовим ім'ям Віктор Сергійович Іваницький.

Його чекали вже давно.

Академік обіцяв приїхати ще торік, але то симпозіум у Парижі, то конференція в Лондоні, то з'їзд у Софії ніяк не давали змоги викроїти день-два для відвідин рідних місць. Нарешті позавчора директор школи Лев Парамонович одержав телеграму: «П'ятницю буду».

І от...

Посеред шкільного подвір'я перед парадним шкільним входом красувалася величезна дивовижна клумба, гордість усієї школи.

То була не просто клумба. То була клумба — виставка рослин і квітів, занесених до Червоної книги УРСР. Починаючи з ранньої весни юннати школи, члени «Зеленого патруля», під керівництвом вчительки біології Зінаїди Семенівни висаджували тут і доглядали квіти. Біля кожної квітки стояла табличка з коротенькою довідкою: де росте, коли цвіте, чим цінна. І форма клумби була незвична — в центрі її громадилася штучна скеля з каміння, на якій висаджували гірські квіти, — так звана «альпійська гірка».

Ранньої весни на цій дивовижній клумбі зацвітали проліски, крокуси, сон. Потім розпускалися інші — на табличках можна було прочитати такі незвичні назви, як «калофака волзька», «астрагал», «шиверекія подільська» (біля назви цієї квітки була приписка: «релікт третинного часу») і тому подібне.

Змінюючи одна одну, ці рідкісні рослини квітували аж до глибокої осені, коли зацвітав ніжний блідо-бузковнй пізньоцвіт осінній, дуже корисна лікарська рослина.

Спеціально для кожної квітки готували окремий грунт, який інколи привозили з того місця, де квітка росла, або, як це називалося по-науковому, з її ареалу.

З літніх канікул кожен юннат намагався привезти для «альпійської гірки» щось цікаве — чи то насіння, чи розсаду, а то й цілком дорослу рослину у вазоні. Деякі одразу ж висаджували у грунт, деякі так у вазонах і ставили — ті, що реагують на негоду, бояться холоду (щоб можна було негайно занести у приміщення).

Але зараз вересень, теплінь, майже літо. Наші герої ще навіть не зовсім звикли до того, що вони вже в шостому, а не в п'ятому.

І «альпійська гірка» була у самісінькому розквіті своєї неповторної краси. Особливо милував око високий кущ так званої штамбової троянди, яким вивершувалася «альпійська гірка».

І от учора вночі хтось нещадно обламав троянди, витолочив, потоптав квіти, розвалив, повивертав каміння з «альпійської гірки».

У безмовному розпачі завмерли вранці у дворі і учні, і вчителі.

Хто ще підходив, вражений незвичною гнітючою тишею, і собі тихенько зойкав, побачивши, і теж завмирав приголомшено.

Вся школа знала, що «альпійська гірка» вперше з'явилася на шкільному подвір'ї у ті далекі повоєнні часи, коли вчився тут Вітя Іваницькнй, майбутній академік, і що він був одним з тих, хто створював її тоді.

Лев Парамонович — високий кремезний чоловік з густими кошлатими бровами. Коли він гнівався, очі його з-під брів метали такі блискавки, що навіть найсмілнвіші одчайдухи-десятикласннки опускали голови.

Директор ніколи багато не говорив. Він тільки дивився, і цього вистачало.

Говорила завжди завуч Фаїна Панасівна.

От і зараз...

— Ганьба! — каже вона. — Це могла зробити тільки дуже зла й жорстока людина, яка не має ні серця, ні совісті, ні сорому... Ну як тепер Лев Парамонович дивитиметься у вічі академіку? Як?! І всі ми як дивитимемося?..

— Безсовісний шкідливий елемент! — кидає ставна волоока вчителька хімії Кира Андріївна.

— Як так можна було?! Як?! Не уявляю! — на очах вчительки української мови й літератури рудокосої красуні Маргарнти Михайлівни блищать сльози.

Більше з учителів ніхто не сказав ні слова, але мовчання їхнє було красномовне.

— Той, хто це зробив, звичайно, нікчемний боягуз, — веде далі Фаїна Панасівна. — І в нього, звісно, не стане духу признатися зараз у цьому. Але ми все одно дізнаємося! Все одно!

Вона кинула погляд у бік спортмайданчика, погляд блискавичний, але виразний.

Усі, як по команді, повернулися й глянули в той бік. На спортмайданчику, біля смуги перешкод, осторонь від усіх стояли троє — відома на всю школу трійця з п'ятого, тепер уже шостого «Б», — Довгий, Злюкін і Малявка.

Бувають бешкетники симпатичні, добродушні, незлостиві, витівки яких хоч і є порушенням дисципліни, але викликають швидше усмішку, ніж роздратування.

Про трійцю з шостого «Б», на жаль, так сказати було не можна.

Довгий, як ви вже здогадуєтеся з прізвиська (насправді його звуть Андрій Мережко), — здоровенний, майже двометровий акселерат із сонними очима і розпатланим чубом. Злюкін (Казик Люкін) — середній на зріст, звичайний шестикласник, але страшенно забіякуватий, злий і мстивий. Ну, а Малявка... Правильно! Малявка (Алик Дука) — маленький, найменший у шостому «Б». Вуха відстовбурчені, шийка худенька, кулачки маленькі. Але тими кістлявими кулачками він так боляче штурхав свою жертву, яку Довгий тримав, як у лещатах, здоровенними лапами, що де тільки сили бралися.

Всі «художества» трійці були злі й жорстокі. Як правило, присікувався Малявка, а Довгий і Злюкін ховалися десь за рогом будинку. І як тільки той, до кого Малявка присікувався, давав йому, щоб одчепився, стусана, одразу з'являлися Малявчині друзі. «Ти що малих кривдиш?! — вигукував Злюкін. — Здоровий — так?» І...

Особливо знущалася трійця з молодших. Забирала гроші, сніданки, примушувала робити різні капості — бити вікна, вазони, псувати наочне приладдя... Але майже ніколи не вдавалося впіймати трійцю на гарячому, так хитро й підступно вони діяли. А залякані їхні жертви боялися їх виказувати, розплачувалися самі.

І тепер трійця лише хмикала й пересмикувала плечима — чого, мовляв, дивитеся, при чому тут ми, знати не знаємо.

Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук присіли біля клумби навпочіпки й намагалися підняти, вирівняти поламані квіти, повернути їх до життя.

— Як це так?! — розпачливо шепотіла Леся. — Їм же боляче!.. Вони ж усе відчувають...

— І... і навіть пізнають того, хто їх скривдив... Я чнтала... — шепотіла Аліна.

— Вони ж живі... Як це можна було, — губи в Лесі тремтіли.

Леся й Аліна були юннатки, «альпійська гірка» — то їхнє дітище.

У Лесика теж тремтіли губи. Він був блідий.

Коли Лесик дивився на Лесю Чорнобривець, у грудях його починав тьохкати соловейко. Ніжно так і щемливо: «Тьох-тьох!... Тьох-тьох-тьох!...» Може, тому, що її звали Леся, а його Лесик?... А може, з іншої якоїсь причини... Хтозна, чого в людей у грудях тьохкають соловейки.

А от коли Лесик дивився на трійцю, в грудях його починали каркати ворони, хрипло, противно так, гаркаво: «Каррр!.. Каррр! Каррр!...»

Жора теж небайдуже дивився на Лесю. Але почуття його виявлялися по-іншому. В Жори холов кінчик носа — наче крижана колюча сніжинка сідала на нього.

А от коли Жора дивився на трійцю, щоки його починали горіти вогнем, наче до них притуляли розпечене залізо.

Але зараз чомусь ні ворони у Лесикових грудях не каркали, ні Жорині щоки не пекло вогнем.

Може, тому, що надто вже дикий був випадок. Не могло бути нормальних реакцій. А герої наші — хлопці дуже вразливі.

Задеренчав дзвінок на уроки. І, наче то був сигнал, що можна вже не мовчати, одразу навколо загуло й загомоніло.

Збуджено перемовляючись, разходилися і розбігались учні по класах.

Дисципліна у той день, що й казати, була не на висоті. Вчителі раз у раз втихомирювали учнів, але й самі були збуджені й нервові.

Зустріч з академіком мала початися одразу після п'ятого уроку.

Довгий стіл на сцені актового залу вже зранку був застелений червоною скатертиною, і на ньому стояли квіти й пляшки з мінеральною водою та «пепси-колою».

Агашкін, який сидів за партою біля самісінького вікна перед Леснком і Жорою, весь час витягував шию, визирав надвір, робив «перське око» (тобто одне примружував, а друге витріщав) і збуджено хихикав. Агашкін страшенно любив різні надзвичайні події та неприємності (певна річ, коли вони траплялися не з ним, а з кимось іншим). Якось, коли у шкільному дворі була пожежа (хтось підпалив макулатуру, і зайнялися старі поламані парти, біля яких та макулатура лежала), Агашкін так верещав від захоплення, так танцював і підстрибував, що мало сам не вгнався у вогонь.

Клас на «перське око» Агашкіна реагував по-різному. Деякі, найбільш несвідомі, й собі хихикали, пирскали в кулак. Але переважна більшість учнів дивилася осудливо.

Лесик дивився на розпашіле, як маків цвіт, Лесине личко (він сидів майже поряд з нею, їх розділяв тільки прохід, між партами), і в грудях його потроху, ледь чутно вже починав витьохкувати соловейко. Жора теж дивився на Лесю через плече товариша, і кінчик його носа починав холонути...

Ах та Леся, ах та Леся-чарівниця!..

На п'ятому уроці всі вже совалися так нетерпляче, мов сиділи не за партами, а на розпеченій черені.

І раптом учитель фізики Антон Григорович (саме була фізика) кахикнув і сказав:

— Не совайтесь, сидіть спокійно. Зустрічі з академіком не буде. Після уроків підете додому.

Всі так і завмерли. Отаке?... Що?? Чому?..

— Нічого не знаю, — мовив Антон Григорович. — Так сказав Лев Парамонович.

Але ж стривайте! Академік же приїхав. Точно! Вчора увечері прилетів літаком. Тато Агашкіна працює у Борисполі в аеропорту. І сам бачив, як Лев Парамонович його зустрічав. З квітами і з Кирою Андріївною...

Жора глянув на Леснка й часто-часто заморгав. Він, мабуть, більше за всіх чекав цієї зустрічі.

— Сумнівів нема! — сказала Аліна. — Це через «альпійську гірку»... Може, й правильно...

Леся мовчки зітхнула. Вона дивилася на Лесика. Леся знала його з першого класу. Але ніколи не бачила його таким схвильованим і незвичайним, як зараз.

«А я завжди вважала його легковажним, — думала вона. — І байдужим до квітів, до рослин. А він, бач, як переживає...»

Правда, Леся не знала, що в Лесика є сьогодні й інші причини для збудження. Сьогодні день народження його мами. А цей день для Леснка незвичайний. Він дуже любить свою маму.