Дивовижні події в шостому «Б»

РОЗДІЛ IV

в якому Зоя Михайлівна говорить нарешті те, що не договорила у розділі другому. Прометей Гаврилович стає ще загадковішим

— До речі, мушу вам сказати, — повторила Зоя Михайлівна, — що я теж зустрічалася з Прометеєм Гавриловичем. І за обставин досить-таки цікавих... — Вона повернулася до чоловіка. — Я тобі, Гено, розповідала... Пам'ятаєш?

Геннадій Максимович мовчки кивнув.

— Розумієте, наш інститут на одному підприємстві впроваджує у виробництво новий препарат... Це не в Києві, на периферії... І от я приїхала якось, сиджу в кабінеті директора, раптом входить секретарка з великим поліетиленовим пакетом. «Це, — каже, — вам. Написано: «Терміново, у власні руки». І дає директорові. Директор знизав плечима, розгортає... Не за столом буде сказано... Повний поліетиленовий пакет дохлої риби. І зверху записка: «За що ви нас убили?! «Хуліганство! Хто це приніс?!» — закричав директор. «Не знаю, — каже секретарка. — Передали через вахтера. Але по-моєму, це той самий... Прометей».

І розказують мені, що кілька разів приходив до них оцей самий Прометей Гаврилович, вимагав не отруювати місцевої річки. Ну, а ви самі розумієте, хімічне підприємство. Хоч і є очисні споруди, але давні, вимагають реконструкції. А реконструкція — річ не дешева і до того ж на якийсь час треба зупиняти виробництво. А це самі розумієте... не просто. Але й одчепитися від того Прометея Гавриловича виявилося не просто. Я була там тиждень і весь тиждень він щодня дзвонив по телефону, приходив сидів у приймальні. Директор аж тіпатися почав. Я вирішила з ним поговорити. І ви знаєте, він справив на мене дуже гарне враження. Такий зовні приємний. Не дуже правильні риси обличчя, але... Сивуватий, із залисинами, і очі такі голубі-голубі... як незабудки... І руки... великі такі, могутні, красиві чоловічі руки.

— Ну, ти так описуєш, — усміхнувся Геннадій Максимович. — Я ревную!

— Та ні... просто я... об'єктивно. Ми з ним так добре поговорили. Він, знаєте, по-моєму, з тих дивакуватих правдолюбців, які все життя борються з якимось злом і в тій боротьбі забувають про себе, про свої інтереси, нічого в житті особливого не досягають, але без них життя було б не таким цікавим і людство втратило б значний процент своєї людяності.

— От-от! Правильно, безумство, ви сказали! Цінний чоловік! — змахнув рукою Василь Денисович. — І очі в нього хороші. Я через ті його очі з ним і познайомився, між іншим. Треба було мені реставрувати лик севастійського мученика Северіана. А очей на іконі ну зовсім не було видно. А ви знаєте, які мусять бути очі у святого мученика... Особливі... Придивлявся я, придивлявся, шукав, шукав. І от якось стою у черзі за молоком. Дивлюсь — о, саме те, що мені треба! Ну, ми, художники, безумство, коли нам потрібна натура, не соромимося. Підійшов я до нього, заговорив, запросив до себе в майстерню. Дуже він мені припав до серця. Цінний чоловік! Чиста душа! Жаль, що таких не дуже багато... Якщо вірити моєму знайомому ченцеві Феодосію (теж, безумство, цінний чоловік! Хитрий, як змій!). Так-от, якщо вірити Феодосію, поганих людей більше, ніж добрих, тому, що в раю не мусить бути тісно. А в пеклі навпаки — чим тісніше, тим краще. Бо зручностей і вигод у пеклі бути не повинно. На те ж воно, безумство, й пекло.

— Та досить тобі про те пекло! — вигукнула баба Аня. — От завівся!

— Зоє Михайлівно, — спитала Лесикова мама, — а як же закінчилося з тим підприємством? Бо в нашій Голубеньці теж стільки колись було риби, а тепер...

Та ви знаєте, добив-таки Прометей Гаврилович того директора. Ще, правда, реконструкції не почали, але рішення вже є. І це ж він усю відпустку (у родичів якихось там гостював) перевів на те, щоб змагатися з директором підприємства. А взагалі мені його шкода. Якийсь він неприкаяний. По-моєму, в нього якась сімейна трагедія. Він живе один, дружини в нього нема...

— І це — трагедія?! — вигукнув Василь Денисович. — Це, по-моєму, прекрасно! Ой, Аню! Ти що! В тебе такі нігті...

— А ти не кажи, чого не слід... — не дивлячись на нього, наче то й не вона щипала, спокійно сказала баба Аня.

— От, язик мій — ворог мій.

— То не язик, то — голова.

— Хлопці! — Лесиків тато глянув на годниник. — Зараз, по-моєму, починається по телевізору щось варте уваги. Ви, здається, вже добре перекусили.

— А солодке я вам дам з собою, — підхопила Лесикова мама. — Ви там собі дивіться телевізор і насолоджуйтесь.

Лесик і Жора перезирнулися. Ох, ті дорослі! Розуміють, що трошечки починають втрачати самоконтроль і можуть сказати за столом щось не те, що вимагає педагогіка, і...

Ну й гаразд!

Як то кажуть, не дуже й хотілося.

— Гайда, Лесику, до нас! — швидко підхопився Жора.

— Гайда, Жоро! — повільно підвівся той, виразно позираючи на тата. Звичайно, йому не хотілося, але... він ніколи не сперечався з батьками. Що вони сказали — закон!

Мама напакувала таку тацю солодкого, що можна було пригостити півкласу.

У Лесикових батьків телевізор був чорно-білий, у Жориних — кольоровий.

Та Лесик сказав:

— Не треба телевізора. Чогось не хочеться. Давай краще музику.

Вони сиділи за низеньким журнальним столиком, що був заставлений солодощами, пили з високих кришталевих бокалів «пепси-колу» і слухали, як з тьмяно-сріблястої «системи», на якій миготіли, то зменшуючись, то збільшуючись у кількості, маленькі цяточки-вогиики, линула тягуча щемлива мелодія, якесь аргентінське танго...

Хлопці сиділи й мовчали.

Скажу вам одверто, щось хлопці сьогодні не такі, як завжди. Якісь вони надто вже серйозні й зосереджені. А втім, настрій — річ загадкова. Сьогодні ти веселий, смієшся, радієш, а завтра хтозна-чому раптом посумнів, замислився...

Одне слово, хлопці сиділи й мовчали.

Та от очі в Лесика стали якісь затуманені. Так буває завжди, коли на нього «находить», — тобто коли розбурхана уява переносить його у фантастичний вигаданий світ, що стає для нього живим і реальним...

— Ти знаєш, — раптом сказав Лесик, і очі його звузилися. — А що, як він... справжній?

— Хто? — не розуміючи, спитав Жора.

— Хто-хто... Прометей!

— Що значить — справжній?

— д оте, що справжній... той, що викрав вогонь і якого прикували до скелі.

— Припини! — суворо сказав Жора. — Не починай! Ну тебе з твоїми фантазіями. Це несерйозно.

— Припинити найлегше... — Лесик зітхнув. — Ну, ти дивись... Загадковий він? Загадковий. Печінка в нього хвора? Хвора. Казав він, що жив на Кавказі? Казав. А який сильний! А який хоробрий! І, знаєш, він одного разу мив у туалеті руки, закачав високо рукава, і я помітив у нього на обох руках нижче ліктів шрами.

— Ну й що?

— А те, що це від ланцюгів, якими він був прикутий до скелі. За те, що викрав у богів вогонь.

— Лесик! — скривився Жора. — Ну що ти, чесие слово! То ж легенда. Міф. Які боги? Який титан? Ну, це ж несерйозно!

— Не треба так примітивно, так спрощено мислити. У кожній легенді, у кожній казці, у кожному міфі є доля правдн. Це відомо. Навіть учені, я читав, доводять, що Ісус Христос то була реальна людина. Потім люди зробили з нього бога. А наш Прометей Гаврилович... от казав же Філя Мілановський, що, може, він інопланетянин? Може, й справді... Прилетів, коли ще люди вогню не мали, всьому людей понаучував, дав вогонь. А потім якийсь людський царьок, боячись його суперництва, наказав прикувати його до скелі... А згодом люди створили міф, легенду...

— Взагалі-то про так званий палеоконтакт, тобто контакт первісних людей з космічними пришельцями, існують міфи У догонів — африканського народу, що живе на території Малі. Я недавно читав у якомусь журналі. Чи то «Знание — сила», чи «Техника — молодежи».

— О! — вигукнув Лесик. — Бачиш!

— То коли ж це тоді, виходить, було? Що ж він — безсмертний, чи що?

— Ну, не безсмертний, мабуть, а просто... просто довгожитель... Хіба ти знаєш, скільки там, на їхній планеті, живуть? Може, тому він і нежонатий, самотній. Просто не може одружитися із земною жінкою... До речі, є навіть така наукова гіпотеза, що людей понаучували інопланетні пришельці...

— Ой! Ти такий розумний, що мені аж страшно, — спробував пожартувати Жора. Але жарт на Лесика не вплинув.

Лесика зупинити вже було неможливо.

Не будемо докладно переказувати всі Лесикові думки, які він висловив Жорі Комп'ютеру, а краще переповімо вам його сон, що приснився тієї ночі. Бо всі оті фантазії відбилися у сні. Правда, переповідаючи свій сон, Лесик іще, мабуть, і дофантазовував щось на ходу, бо сни рідко бувають такі довгі й послідовні. Але це вже на його совісті.