Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням

7. Задоволення як винагорода за біль

Майкл, одягнений у звичайні джинси та футболку, невимушено сидів навпроти мене. Йому була властива хлопчача врода й чарівність, що не вимагала від нього жодних зусиль. Природна привабливість була для нього і дарунком, й тягарем водночас.

– Я люблю бути у центрі уваги, – сказав він. – Будь-хто з моїх друзів розповість вам про це.

Колись життя Майкла нагадувало казку Кремнієвої долини. Закінчивши престижний університет у 2000 році, він заробив мільйони, перетворюючи новостворені доткоми у золото. Коли Майклові виповнилося 35 років, він був неймовірно багатим, на заздрість вродливим і щасливо одруженим із жінкою, яку кохав.

Однак у нього було також друге життя, що невдовзі зруйнувало все, заради чого він працював.

– Я завжди був енергійним хлопцем й завжди шукав те, що давало б мені додатковий стимул. Кокаїн був очевидним засобом, проте алкоголь дарував мені те саме – викликав відчуття ейфорійного піднесення й багато енергії з того самого разу, коли я вперше його спробував. Я пообіцяв собі, що буду тим, хто вживає кокаїн для відпочинку, не потрапляючи у халепу. Тоді я справді вірив у це, – Майкл замовк і посміхнувся. – Мав би здогадатися, що це неможливо.

Одного ранку, невдовзі після народження першої дитини, Майкл лежав у ліжку поряд з дружиною й писав повідомлення стриптизерці, з якою таємно зустрічався.

– Помітивши, що я пишу повідомлення, дружина запитала, що я роблю. Я здригнувся й притулив телефон до грудей. Саме тоді вона збагнула, що щось не так. Схопила телефон, прочитала повідомлення й відразу зрозуміла, що відбувається. Я навіть не намагався приховати це. Все визнав. Гадаю, якоюсь мірою я хотів, щоб вона про все дізналася. Я відчайдушно хотів змінити своє життя, але не знав як. Дружина сказала мені, що подолання залежності – це єдиний спосіб зберегти наш шлюб. Я навіть не вагався. Бо хотів бути з нею. Мені потрібен був цей шлюб. Тож одужання було єдиним варіантом.

Майкл кинув пити, вживати наркотики, відвідувати стрипклуби й зустрічатися зі стриптизерками. Йому було легко це зробити. Важче було зрозуміти, що робити далі. Після відмови від старих звичок його охопили всі ті негативні емоції, які він приховував за допомогою наркотиків. Коли Майкл не відчував суму, гніву і сорому, він не відчував нічого, що було навіть гірше. А потім з ним трапилося те, що дало йому надію.

– Уперше це сталося випадково, – розповів мені Майкл. – Я прокинувся вранці, щоб пограти у теніс. Це допомагало відволікатися протягом перших днів відмови від вживання. Однак через годину після тенісу й купання я усе ще пітнів. Коли я сказав про це тренерові, він порадив спробувати холодний душ. Приймати холодний душ було трохи болісно, але лише кілька секунд, поки тіло не звикало до цього. Після душу я почувався на диво добре, ніби випив велику чашку кави.

Протягом декількох наступних тижнів я почав помічати, що після холодного душу в мене покращується настрій. В інтернеті я знайшов інформацію про терапію холодною водою, а також спільноту людей, які приймають холодну ванну. Це було схоже на якусь маячню, але я був у відчаї. Наслідуючи їхній приклад, я перейшов від приймання холодного душу до того, що наповнював ванну холодною водою й занурювався у неї. Це було навіть краще, тож я підняв планку й почав додавати у воду лід, аби ще сильніше знизити температуру. Мені вдалось отримати приблизно 10 градусів.

Я почав регулярно занурюватися у крижану воду на 10–15 хвилин уранці, а потім ще раз перед сном. Протягом наступних трьох років я робив це щодня. Це стало ключем до мого одужання.

– Що ви відчуваєте, занурюючись у холодну воду? – запитала я.

– Перших 5–10 секунд моє тіло кричить: «Припини! Ти себе вбиваєш!». Це дуже боляче.

– Можу собі уявити.

Я ненавиджу холодну воду й не здатна витримати таку температуру навіть кілька секунд.

– Я запевнив себе, що це триватиме недовго і що воно того варте. Після початкового шоку моя шкіра починає німіти. Потім відразу відчувається піднесення. Це як наркотик... Пам’ятаю, саме такі відчуття виникали у мене після екстезі чи рекреаційного вікодину. Це щось неймовірне! Я годинами почуваюся чудово.

Люди з давніх-давен купалися у холодній воді. Лише ті, хто жив неподалік від природних гарячих джерел, мали змогу постійно насолоджуватися гарячою ванною. Не дивно, що в ті часи люди були брудніші. Стародавні греки розробили систему підігріву для громадських купалень, однак відстоювали ідею використання холодної води для лікування різних хвороб. У 1920-х німецький селянин Вінценц Прісніц пропагував використання крижаної води для лікування всіх фізичних та психологічних розладів. Він навіть перетворив свій будинок у санаторій для лікування крижаною водою.

Після появи сучасного водогону й опалення гаряча ванна й душ стали нормою, але останнім часом занурення в холодну воду знову набуло популярності. На думку спортсменів з тих видів спорту, що потребують витривалості, це прискорює відновлення м’язів. «Шотландський душ» є відомим також як «душ Джеймса Бонда»: його застосовував Джеймс Бонд, герой романів Яна Флемінґа про британського агента 007. Цей метод приймання душу полягає у тому, щоб завершити гарячий душ щонайменше хвилиною холодного душу. Гуру крижаної води, як-от голландець Вім Гофф, прославилися завдяки здатності занурюватися у воду, що має температуру замерзання, на декілька годин поспіль.

Науковці Карлового університету в Празі, автори статті у European Journal of Applied Physiology, провели експеримент, під час якого 10 чоловіків зголосилися зануритися у холодну воду (14 градусів) на одну годину, тримаючи голову над поверхнею.[102] Це тепліша вода, ніж у Майклових ваннах, що може пояснити, чому учасники цього досліду змогли витримати цілу годину. Взявши у цих чоловіків зразки крові, дослідники з’ясували, що внаслідок занурення у холодну воду концентрація дофаміну в плазмі крові збільшилася на 250 %, а концентрація норепінефрину – на 530 %. Рівень дофаміну поступово й невпинно зростав протягом усього часу перебування у холодній воді й залишався підвищеним ще протягом години після цього. Рівень норепінефрину швидко зріс протягом перших 30 хвилин, залишався незмінним упродовж останніх 30 хвилин, після чого протягом години знизився на третину, проте залишався значно вищим за базовий рівень навіть протягом другої години після занурення. Дофамін та норепінефрин трималися на високому рівні значно довше за больовий подразник, що пояснює слова Майкла: «Після ванни я годинами почуваюся чудово». Результати інших досліджень щодо вивчення впливу занурення у холодну воду на мозок людей і тварин свідчать про аналогічне підвищення моноамінових нейромедіаторів: наприклад, дофаміну, норепінефрину, серотоніну. Саме ці нейромедіатори регулюють задоволення, мотивацію, настрій, апетит і концентрацію уваги.

Під час інших досліджень вплив сильного холоду на тварин не лише підвищував рівень нейромедіаторів, а й сприяв росту нейронів. Це вражає ще більше, бо відомо, що нейрони змінюють мікроструктуру лише під дією обмеженої кількості обставин. Крістіна фон дер Оге та її колеги дослідили мозок ховрахів, котрі впадають у зимову сплячку.[103] Під час сплячки температура тіла й мозку тварин знижується до 0,5–3 градусів за Цельсієм. За температури замерзання нейрони ховрахів, які перебувають у стані сплячки, мають вигляд кволих дерев з малою кількістю гілок (дендритів) і ще меншою кількістю листя (мікродендритів).

Якщо ж ховраха, котрий перебуває у стані сплячки, зігріти, то нейрони демонструють дивовижне поновлення росту, немов листяний ліс у розпал весни. Поновлення росту відбувається раптово, не поступаючись при цьому нейропластичності, яку можна спостерігати лише під час розвитку зародка. Ось що написали про це автори дослідження: «Продемонстровані структурні зміни у мозку тварин, які перебувають у стані зимової сплячки, є найдивовижнішим з усього, що можна знайти в природі... Тоді як під час розвитку зародка макаки-резус подовження дендритів у гіпокампі може досягати 114 мікрометрів за день, дорослі тварини у стані сплячки демонструють аналогічні зміни всього лише за 2 години».

Випадкове відкриття Майкла про переваги занурення у крижану воду чудово ілюструє, як натискання на той бік терезів, де розташований біль, може призвести до його протилежності – задоволення. Однак на відміну від натискання на шальки задоволення, під впливом болю дофамін виробляється опосередковано й може бути стійкішим. Тож як це працює?

Біль спричиняє задоволення, запускаючи в організмі власні механізми регулювання гомеостазу. У цьому випадку після первинного больового стимулу гремліни починають стрибати на той бік терезів, де розташоване задоволення.

Задоволення, яке ми відчуваємо, – це природна й рефлекторна фізіологічна реакція організму на біль. Наприклад, умертвіння тілесної плоті шляхом голодування й самокатування, до чого вдавався Мартін Лютер, могло викликати у нього деяке піднесення, нехай навіть з релігійних міркувань.

За умови багаторазового впливу болю заданий рівень наших гедонічних відчуттів зміщується у бік задоволення таким чином, що ми стаємо менш уразливими до болю, а наша здатність відчувати задоволення з часом посилюється.

У кінці 1960-х науковці провели серію експериментів на собаках, неприпустимих сьогодні через явну жорстокість дослідів.[104] Утім, ці експерименти надають важливу інформацію стосовно гомеостазу мозку (забезпечення рівноваги між задоволенням і болем).

Під’єднавши задні лапи собаки до електричного струму, дослідники зробили таке спостереження: «Під час перших декількох ударів струмом собака був страшенно наляканий. Він скиглив і шалено метався, у нього розширилися зіниці, викотилися очі, шерсть стала дибом, вуха прилягли до голови, а хвіст скрутився поміж лап. Спостерігалася експульсивна дефекація й сечовипускання, а також інші симптоми активної діяльності автономної нервової системи».

Після першого удару струмом, коли собаку звільнили від нашийника, «він повільно рухався по кімнаті й здавався тихим, боязким і непривітним». Частота пульсу собаки збільшилася до 150 ударів за хвилину вище за базовий рівень у стані спокою. Коли шок минув, пульс собаки на цілу хвилину знизився до 30 ударів нижче за базовий рівень.

Ось що відбувалося далі, під час наступних ударів електричним струмом: «Поведінка собаки поступово змінилася. Під впливом електрошоку ознаки жаху зникли. Натомість він мав такий вигляд, ніби йому було боляче й він був роздратований або стривожений, але не нажаханий. Зокрема, він підвивав, а не скавчав, у нього вже не було сечовипускання й дефекації, він більше не метався. Крім того, коли в кінці сеансу собаку раптом відпустили, він почав гасати, стрибати на людей і махати хвостом у нападі радості, як ми це тоді називали».

Під впливом наступних ударів струмом частота пульсу собаки збільшилася трохи вище за базовий рівень у стані спокою, до того ж лише на кілька секунд. Коли шок минув, пульс уповільнився аж до 60 ударів за хвилину нижче за базовий рівень – удвічі більше, ніж першого разу. Знадобилося цілих 5 хвилин, щоб частота пульсу повернулася до базового рівня у стані спокою.

Неодноразовий вплив больового стимулу призвів до відповідної адаптації настрою й частоти пульсу собаки. Первинна реакція (біль) стала коротшою й слабшою. Подальша реакція (задоволення) стала довшою й сильнішою. Біль перетворився на гіпернастороженість, а далі на «напад радості». Підвищення пульсу, що узгоджувалося з реакцією «бий або тікай», переросло у мінімальне підвищення пульсу, після чого настала тривала брадикардія – зменшення частоти серцевих скорочень, яке спостерігається у стані глибокого розслаблення.

Неможливо читати про цей експеримент, не відчуваючи жалю до тварин, що зазнали таких катувань. Попри це, так званий «напад радості» відкриває спокусливу перспективу: можливо, є шанс отримати більш стійке джерело задоволення, натискаючи на ті шальки терезів, де розташований біль? Ця ідея не нова. Стародавні філософи також спостерігали подібне явище. Сократ (як записав Платон у розділі «Причини не боятися смерті. За Сократом») розмірковував про взаємозв’язок між болем і задоволенням понад 2 тисячі років тому:

Яким дивним видається те, що люди називають задоволенням! І як цікаво воно пов’язане з тим, що вважають його протилежністю – з болем! Ці двоє ніколи не бувають у людини одночасно, але прагнучи й отримавши одне, ви майже змушені завжди отримувати й інше, немов вони прикріплені до однієї голови... Хоч би де знайшлось одне, інше йде за ним слідом. Тож у моєму випадку, оскільки через кайдани я відчув біль у нозі, мабуть, за ним має прийти задоволення.[105]

У 1969 році американська кардіологиня Гелен Тауссіґ опублікувала у журналі American Scientist статтю, де описала досвід людей, котрі пережили удар блискавкою й розповіли їй про це. «Сина мого сусіда вдарила блискавка, коли він повертався додому з поля для гольфу. Його кинуло на землю. Шорти порвалися на шматки, а на стегнах були опіки. Коли товариш посадив його, він закричав: „Я помер, я помер“. У нього заніміли й посиніли ноги, і він не міг рухатися. Коли він дібрався до найближчої лікарні, то вже перебував у стані ейфорії. Пульс у нього був дуже повільним».[106] Ця розповідь нагадує «напад радості» собаки, в тому числі й сповільнений пульс.

Усі ми відчували певну форму болю, що поступався місцем задоволенню. Можливо, як і Сократ, ви помічали покращення настрою після хвороби, або відчували ейфорію бігуна після тренування, чи отримували незрозуміле задоволення від фільму жахів. Біль є тією ціною, яку ми сплачуємо за задоволення, як і задоволення є нашою винагородою за біль.

Гормезис – це розділ науки, що вивчає благотворний вплив від невеликих до помірних доз шкідливих та (або) болісних стимулів на зразок холоду, спеки, гравітаційних змін, радіації, обмеження їжі та фізичних вправ. Слово «гормезис» походить від давньогрецького hormáein, що означає «приводити в рух», «спонукати», «квапити». Американський токсиколог і провідний фахівець у галузі гормезису Едуард Калабрезе описує це явище як «адаптивну реакцію біологічних систем на помірні зовнішні або навмисні виклики, завдяки яким система покращує функціонування та (або) посилює толерантність до серйозніших викликів».[107]

Черв’яки, котрі зазнали впливу температури, вищої за оптимальну для них температуру 20 градусів за Цельсієм (2 години за температури 35 градусів), жили на 25 % довше.[108] Крім того, у них була на 25% більша ймовірність вижити у подальшому за ще вищої температури порівняно з черв’яками, що не зазнавали подібного впливу. Проте надмірний вплив високої температури не приносив їм користі. Вплив високої температури протягом 4 годин замість 2 зменшив стійкість черв’яків до спеки та їхню тривалість життя на чверть.

Плодові мушки, яких крутили у центрифузі протягом 2–4 тижнів, жили довше, ніж мушки, з якими цього не робили, а також були жвавішими у старшому віці й могли підійматися вище протягом довшого часового відрізка порівняно з мушками, що не зазнали такого впливу.[109] Однак коли мушок крутили у центрифузі значно довше, це не пішло їм на користь.

Мешканці Японії, котрі жили поруч з епіцентром ядерного удару 1945 року, мали вищу, ніж середньостатистична, тривалість життя, а також нижчий рівень захворюваності на рак порівняно з тими, хто жив у безпосередній близькості від ядерного вибуху, де приблизно 200 тисяч людей загинули тієї ж миті. Автори дослідження висунули гіпотезу, що «стимуляція відновлення пошкоджень ДНК малими дозами, видалення аберантних клітин шляхом стимульованого апоптозу (смерті клітин), а також знищення ракових клітин через стимульований протипухлинний імунітет» – це основа благотворного впливу радіаційного гормезису.[110] Варто зазначити, що це суперечливі висновки, які були поставлені під сумнів у роботі, опублікованій в авторитетному журналі Lancet.[111] Водночас інші дослідження продемонстрували, що помірний рівень іонізаційного опромінення може приносити клітинам користь.

У гризунів та мавп інтервальне голодування й обмеження калорій збільшувало тривалість життя і стійкість до вікових захворювань, а також знижувало кров’яний тиск й підвищувало варіабельність серцевого ритму.[112] Інтервальне голодування здобуло певну популярність як спосіб схуднення й покращення самопочуття. До алгоритмів такого голодування належить голодування через день, один день на тиждень, після дев’ятої години періоду неспання, а також голодування за схемою 16:8 (голодування протягом 16 годин щодня й вживання їжі лише протягом 8 годин) тощо. Це голодування практикує ведучий американського ток-шоу за участю знаменитостей Джиммі Кіммел. «Ось уже кілька років я не їм два дні на тиждень... У понеділок і четвер я споживаю менше 500 калорій у день, а протягом решти п’яти днів їм, як свиня. Ви дивуєте тіло, примушуєте його гадати».[113] Ще недавно подібні методи голодування могли б отримати діагноз «харчовий розлад». Занадто велике обмеження калорій завдає шкоди з очевидних причин. Однак зараз люди у певних колах вважають голодування нормальним і навіть корисним для здоров’я.

А як щодо фізичних вправ?

Фізичні вправи відразу чинять на клітини токсичну дію, що призводить до підвищення температури, збільшення кількості шкідливих окислювачів, а також до киснево-глюкозної депривації. Водночас докази незаперечно свідчать, що фізична активність зміцнює здоров’я, а її відсутність (особливо у поєднанні з хронічним сидячим способом життя й харчуванням, коли людина цілий день їсть занадто багато) є смертельною.

Фізичні вправи підвищують рівень багатьох нейромедіаторів, що беруть участь у регулюванні позитивних емоцій, як-от дофамін, серотонін, норепінефрин, епінефрин, ендоканабіоїди, ендогенні опіоїдні пептиди (ендорфіни).[114] Фізичні вправи сприяють утворенню нових нейронів і забезпечують підтримку гліальних клітин. Вони зменшують імовірність вживання наркотиків та виникнення залежності від них. Щури, яким надали доступ до колеса для бігу за шість тижнів до отримання вільного доступу до кокаїну, вживали кокаїн пізніше й рідше порівняно зі щурами, котрі перед цим не тренувалися у колесі. Цей результат було також відтворено з використанням героїну, метамфетаміну й алкоголю. Коли тварини виконували фізичні вправи не добровільно, а з примусу, то також менше вживали кокаїн за власним бажанням. Серед людей вищий рівень фізичної активності у початковій і середній школі та у ранньому дорослому віці передбачає нижчий рівень вживання наркотиків. Окрім того, було доведено, що фізична активність допомагає людям із залежністю припинити або скоротити вживання наркотиків.

Значення дофаміну для моторних мереж було встановлено по кожному дослідженому типу тварин. Нематода C. elegans (черв’як, який є однією з найпростіших лабораторних тварин) виробляє дофамін у відповідь на зовнішні подразники, що подають сигнал про велику кількість їжі у цьому середовищі. Давня роль дофаміну в процесі руху пов’язана з його роллю у мотивації: щоб отримати об’єкт своїх бажань, нам потрібно по нього піти.[115] Звісно, сьогодні для отримання дешевого дофаміну нам навіть не потрібно підніматися з канапи.

Згідно з результатами опитувань, сучасний типовий американець проводить сидячи половину годин неспання, що становить на 50 % більше, ніж 50 років тому.[116] У багатих країнах всього світу були отримані аналогічні дані. Якщо врахувати, що у процесі еволюції ми мусили долати десятки кілометрів щодня, конкуруючи за обмежений запас їжі, стає очевидним, що негативні наслідки сидячого способу життя мають руйнівний вплив.[117]

Інколи я замислююся: можливо, нинішню схильність до виникнення залежності почасти підтримує те, що наркотики нагадують нам про наші тіла. У найпопулярніших відеоіграх зображені аватари, які бігають, стрибають, забираються на скелі, стріляють та літають. Щоб користуватися смартфоном, нам потрібно гортати сторінки й натискати на екран, уміло використовуючи давню звичку до повторюваних рухів, що, вірогідно, є набутою протягом тих століть, коли ми молотили пшеницю й збирали ягоди. Мабуть, наша надмірна заклопотаність сексом пояснюється саме тим, що це останній вид фізичної активності, який досі широко практикується.

Ключ до добробуту полягає у тому, щоб ми піднялися з канапи й почали рухати своїм справжнім, а не віртуальним тілом. Я часто говорю пацієнтам, що звичайна прогулянка протягом тридцяти хвилин на день може змінити їхнє життя. Існують незаперечні докази: фізична активність має глибший та стійкіший вплив на настрій, тривожність, когнітивні здібності, енергію й сон, ніж будь-які ліки, що я можу призначити.[118]

Утім, прагнути болю важче, ніж прагнути задоволення. Це суперечить вродженому рефлексу уникати болю й шукати задоволення. Це збільшує наше когнітивне навантаження: ми повинні пам’ятати про те, що відчуємо задоволення після болю, а ми надзвичайно схильні забувати про такі речі. Я знаю, що мені потрібно заново засвоювати уроки болю щоранку, коли я примушую себе встати з ліжка й піти на тренування. Крім того, прагнення болю замість задоволення йде врозріз із культурою, з усіма оптимістичними меседжами, що охоплюють безліч аспектів сучасного життя. Згідно з ученням Будди, потрібно знайти середній шлях між болем і задоволенням, але навіть середній шлях був зіпсований «тиранією зручності». Отже, ми повинні шукати й впускати біль у своє життя.

Навмисне застосування болю для лікування болю відоме принаймні з часів Гіппократа, який писав у своїх «Афоризмах» у 400 році до н. е.: «З двох видів болю, що виникають разом, не в одній частині тіла, сильніший біль послаблює інший».[119]

В історії медицини є багато прикладів використання больових чи шкідливих стимулів для лікування болісних хворобливих станів. Пов’язані з болем методи лікування (наприклад, застосування банок, припікання, прогрівання), що іноді називають «героїчною терапією», широко застосовувалися ще до 1900 року. Популярність героїчної терапії почала зменшуватися в XX столітті, коли медицина відкрила лікування фармацевтичними препаратами. З появою фармакотерапії використання болю для лікування болю почали сприймати як свого роду знахарство. Однак протягом останніх десятиліть стали очевидними обмеження й шкідливі наслідки фармакотерапії, тому відновився інтерес до нефармакологічних методів лікування, зокрема до болісних засобів.

У 2011 році Крістіан Спренджер та його колеги з Німеччини опублікували у провідному медичному журналі статтю, де надали емпіричне обґрунтування давніх ідей Гіппократа щодо болю. Вони використали нейровізуалізацію (фотографії мозку в реальному часі) для вивчення впливу високої температури й інших больових подразників, які прикладали до рук і ніг 20 здорових молодих жінок. Дослідники з’ясували, що суб’єктивне переживання болю, спричиненого первинним больовим подразником, послабилося після застосування другого больового подразника.[120] Крім того, налоксон, котрий блокує опіоїдні рецептори, змінив це явище на протилежне. А це свідчить про те, що застосування болю приводить у дію процес вироблення ендогенних (створених самим організмом) опіоїдів.

У 2001 році Лю Сян, професор Китайської академії традиційної медицини у Пекіні, опублікував у виданні Chinese Science Bulletin статтю, в якій звернувся до багатовікової практики акупунктури і пояснив її вплив на основі сучасної науки. Він стверджував, що дія акупунктури опосередкована болем, а введення голок – це основний механізм: «Проколювання голкою здатне пошкодити тканину – це шкідливий стимул, що спричиняє біль ... вгамовуючи сильний біль слабким болем!».[121]

Зараз налтрексон, що блокує опіоїдні рецептори, вивчають як засіб медикаментозного лікування хронічного болю. Ідея полягає у тому, що блокуючи вплив опіоїдів, зокрема тих, які ми виробляємо самі (ендорфінів), ми примушуємо організм виробляти більше опіоїдів у межах адаптивної реакції. Під час дослідження 28 жінок із фіброміалгією (хронічний больовий стан невідомої етіології, котрий може бути обумовлений вродженим низьким порогом терпимості до болю) приймали по одній таблетці низькодозованого налтрексону у день протягом 12 тижнів, а також одну таблетку з цукру (плацебо) протягом 4 тижнів. Це було подвійне сліпе дослідження, тобто жінки, котрі брали участь у дослідженні (як і самі дослідники), не знали про те, які саме таблетки вони приймають. Усім жінкам дали портативні комп’ютери, щоб вони щодня реєстрували рівень болю, втоми та інші симптоми. Піддослідні продовжили записувати симптоми протягом 4 тижнів після припинення прийому капсул. Автори дослідження дійшли такого висновку: «Піддослідні відчули значне зниження болю, коли приймали низькодозований налтрексон на відміну від плацебо. До того ж вони повідомили про підвищення загального рівня задоволення життям та покращення настрою під час приймання низькодозованого налтрексону».[122]

Подразнення мозку електричним струмом для лікування психічних захворювань почали застосовувати на початку XX століття. У квітні 1938 року Уґо Черлетті та Лучіно Біні вперше використали електросудомну терапію для лікування пацієнта віком 40 років, якого описували так: «Він висловлювався виключно незрозумілою тарабарщиною, утвореною з дивних неологізмів, а з часу його приїзду потягом з Мілану без квитка про його особистість нічого не було з’ясовано».[123]

Під час першого впливу електричного струму на мозок цього чоловіка Черлетті й Біні побачили таке: «Пацієнт раптово підстрибнув у ліжку, на дуже короткий проміжок часу всі його м’язи напружились, відразу після цього він упав на ліжко, не втративши свідомості. Незабаром пацієнт почав співати на верхніх нотах, а потім замовк. Наш досвід із собаками вказував на те, що напруга була надто низькою».

Черлетті й Біні сперечалися між собою, чи доцільно застосовувати ще один удар струмом за вищої напруги. Поки вони розмовляли, пацієнт вигукнув: «Non una seconda! Mortifera!» («Більше не треба! Це мене вб’є!»). Незважаючи на його протести, дослідники застосували другий удар струмом – повчальна історія про те, що у 1938 році не можна було їхати потягом до Мілану без квитка чи без можливості встановити особу.

Щойно пацієнт отямився після другого шоку, Черлетті й Біні побачили таке: «Він самостійно сів і спокійно та з легкою усмішкою озирнувся, немов запитуючи, чого від нього чекають. Я поцікавився у нього: „Що з вами трапилось?“. Без будь-якої тарабарщини він відповів: „Я не знаю, може, я спав“. Протягом наступних двох місяців перший пацієнт отримав ще тринадцять сеансів електросудомної терапії, після чого його відпустили, оскільки він повністю одужав».

Електросудомна терапія цілком успішно застосовується досі, хоча й гуманнішим способом. М’язові релаксанти й протисудомні засоби запобігають болісному скороченню м’язів. Анестетики дозволяють пацієнтам залишатися в сонному й практично несвідомому стані протягом усієї процедури. Отже, не можна сказати, що сам біль виступає у ролі посередника. Попри це, електросудомна терапія спричиняє в мозку горметичний шок, який, зі свого боку, стимулює широку компенсаційну реакцію для відновлення гомеостазу: «Електросудомна терапія забезпечує нейрофізіологічні та нейрохімічні зміни у макро- та мікросередовищі мозку. Існує припущення, що терапевтичний ефект електросудомної терапії обумовлений різноманітними змінами, що стосуються експресії генів, функціональної сполучності, нейрохімічних речовин, проникності гематоенцефалічного бар’єра та перебудови імунної системи».[124]

Згадаймо Девіда, сором’язливого любителя комп’ютерів, котрий опинився у лікарні через залежність від рецептурних стимуляторів. Після виходу з лікарні він почав щотижня отримувати експозиційну терапію під керівництвом молодої талановитої психотерапевтки з нашої команди. Основний принцип експозиційної терапії полягає у тому, щоб протягом дедалі більших проміжків часу піддавати пацієнтів впливу тих самих чинників (наприклад, перебування серед людей, переїзд через мости, подорожі літаками), що викликають незручні емоції, яких вони намагаються позбавитися, і завдяки цьому посилити здатність витримувати подібні види діяльності. Згодом такі пацієнти можуть навіть почати насолоджуватися цим. Філософові Фрідріху Ніцше належить відоме висловлювання, яке повторила попзірка Келлі Кларксон: «Що нас не вбиває, робить нас сильнішими».

Враховуючи те, що Девід найбільше боявся розмовляти з незнайомцями, його першим завданням було примусити себе поговорити з колегами.

– Моє домашнє завдання у межах цієї терапії, – розповів він мені через декілька місяців, – полягало у тому, щоб піти на кухню, в кімнату відпочинку чи у кафетерій на роботі й поговорити з випадковими людьми. У мене був такий сценарій: «Привіт! Мене звати Девід. Я працюю у відділі розробки програмного забезпечення. А ви чим займаєтеся?». Я склав для цього розклад: перед обідом, під час обіду та після обіду. А далі я мав визначити рівень страждань до, під час і після за шкалою від 1 до 100, де 100 – найбільші страждання, які я міг собі уявити.

У світі, де ми часто себе вимірюємо (кроки, дихання, пульс), кількісне вираження будь-чого стало способом, завдяки якому ми здобуваємо досвід і описуємо його. Квантифікація не є для мене звичною справою, однак я навчилася застосовувати її як метод самоусвідомленості, що особливо добре резонує зі схильними до науки комп’ютерними фахівцями та інженерами, яких так багато у Кремнієвій долині.

– Тож як ви почувалися напередодні спілкування? Яка була кількість балів за тією шкалою? – запитала я.

– До того у мене було 100. Я відчував страшенний жах. У мене почервоніло обличчя. Я спітнів.

– Чого ви боялися?

– Я боявся, що інші люди будуть дивитися на мене й сміятися. Або зателефонують у відділ персоналу чи службу безпеки, бо я мав божевільний вигляд.

– Як усе пройшло?

– Нічого з того, чого я так боявся, не трапилося. Ніхто не дзвонив у відділ персоналу чи службу безпеки. Я залишався в цьому моменті якнайдовше, просто дозволивши тривозі пройти повз мене, але водночас з повагою ставився до часу інших людей. Спілкування тривало хвилини чотири.

– Як ви почувалися згодом?

– Після цього мій показник дорівнював 40. Значно менше тривоги. Тож я продовжував це робити за розкладом – три рази на день протягом кількох тижнів. І з плином часу мені ставало дедалі легше. Тоді я спробував поспілкуватися з людьми за межами роботи.

– Розкажіть мені про це.

– У кав’ярні Starbucks я навмисно затіяв розмову з баристою. Раніше я ніколи так не робив. Як правило, замовляв через застосунок, щоб узагалі уникнути спілкування з людьми. Проте цього разу я підійшов до стійки й замовив каву. Найбільше я боявся сказати чи зробити щось безглузде. Все було чудово, поки я не розлив трохи кави на стіл. Мені було дуже соромно. Коли я розповів про це психотерапевтці, вона сказала мені зробити це знову (розлити каву), але цього разу свідомо. Під час наступного походу у Starbucks я навмисно розлив каву. Я відчував тривогу, але згодом звик до цього.

– Чому ви усміхаєтеся?

– Не можу повірити, наскільки змінилося моє життя. Я почав менше остерігатись усього. Мені не потрібно заздалегідь усе планувати, щоб уникнути спілкування з людьми. Тепер я можу сісти у переповнений потяг і не спізнюватися на роботу, чекаючи наступного, а потім ще одного. Зустрічі з людьми, яких я більше ніколи не побачу, справді дарують мені задоволення.

Під час нейровізуалізації було встановлено, що в Алекса Гоннольда, відомого зараз у світі завдяки сходженню на скелю Ель Капітан у Йосеміті без страхування, активність мигдалеподібного тіла є нижчою за норму. У більшості з нас мигдалина – це ділянка мозку, яка починає світитися у сканері функціональної МРТ під час розгляду страшних картинок.

Дослідники, котрі вивчали мозок Гоннольда, висловили припущення, нібито він народився з меншим вродженим страхом, ніж в інших людей, що й допомогло йому досягти надприродних результатів у скелелазінні. Однак сам Гоннольд не погодився з таким припущенням: «Я зробив безліч одиночних сходжень і дуже багато працював над навичками скелелазіння, тому у мене досить велика зона комфорту. Тож усе, що я роблю й що здається надмірним, для мене є нормою».[125]

Найімовірніше, пояснення особливостей розуму Гоннольда полягає у тому, що завдяки нейроадаптації у нього сформувалася толерантність до страху. На мою думку, спочатку мозок Гоннольда нічим не відрізнявся від мозку звичайних людей з огляду на чутливість до страху. Однак протягом багатьох років занять скелелазінням він тренував свій мозок не реагувати на подразники, що викликають страх. Для того щоб налякати мозок Гоннольда, потрібно дещо більше чинників порівняно зі звичайною людиною, оскільки він дедалі частіше робив те, що кидало виклик смерті.

Слід зазначити, що у Гоннольда ледь не стався панічний напад, коли його помістили у сканер функціональної МРТ, щоб отримати зображення його «безстрашного мозку». Це свідчить про те, що толерантність до страху не завжди поширюється на всі елементи досвіду.

Алекс Гоннольд і мій пацієнт Девід здійснили сходження на різні схили тієї самої гори страху. Подібно до того як мозок Гоннольда адаптувався до сходження на скелю без мотузок, Девід натирав собі психологічні мозолі, щоб мати змогу переносити тривогу, водночас розвиваючи впевненість й компетентність, а також здатність жити у цьому світі. Біль для лікування болю. Тривога для подолання тривоги. Цей підхід суперечить здоровому глузду та є прямо протилежним тому, що нам говорили протягом останніх 150 років про подолання хвороб, страждань і незручностей.

– Згодом я почав усвідомлювати: що сильнішого болю завдає мені перший шок від холодної води, то більший кайф я відчуваю після цього. Тож я почав шукати способи підвищити планку. Придбав морозильну камеру для м’яса (контейнер з накривкою й умонтованим радіатором охолодження) і почав щоночі наповнювати її водою. До ранку там утворювався тонкий шар льоду (температура води була трохи нижче нуля). Перш ніж лягти у воду, мені потрібно було пробивати лід. Згодом я прочитав, що через декілька хвилин тіло нагріває воду, якщо вона не рухається, немов вир. Тож я придбав двигун і встановив його у ванну з крижаною водою. Це давало мені змогу підтримувати температуру замерзання, коли я перебував у воді. Крім того, я придбав для свого ліжка водяний матрац і встановив на ньому найнижчу температуру – приблизно 15 градусів.

Майкл раптово замовк і подивився на мене з кривою посмішкою.

– Отакої! Розповідаючи про це, я зрозумів, наскільки все це схоже на залежність.

У квітні 2019 року професор Алан Розенвассер з Університету штату Мен надіслав мені електронний лист із проханням надати йому примірник моєї спільної з колегою роботи про роль фізичних вправ у лікуванні залежності. Ми з професором ніколи досі не зустрічалися. Отримавши дозвіл від видавця, я надіслала йому цю роботу. Приблизно через тиждень професор Розенвассер написав мені знову:

Дякую, що поділилися зі мною. Я звернув увагу на одну проблему, що залишилась поза вашою увагою: питання про те, що саме представляє собою біг у колесі у мишей і щурів – модель для добровільної чи патологічної фізичної активності (залежності від фізичних вправ). Деякі тварини у колесах демонструють рівень бігу, що можна вважати надмірним. Одне з досліджень продемонструвало, що дикі гризуни використовують бігове колесо, яке залишили поза їхнім середовищем.

Я була вражена й відразу ж відповіла професорові. Далі між нами відбулася низка бесід. Доктор Розенвассер, який останніх 40 років вивчав циркадні ритми гризунів, відомі також як циркадні годинники, розповів мені багато цікавого про бігові колеса.

«Коли люди вперше почали виконувати цю роботу, – пояснив мені Розенвассер, – вони помилково припускали, що бігові колеса є способом відстеження спонтанної активності тварин: відпочинку в порівнянні з рухом. Згодом люди почали розуміти той факт, що бігові колеса не є чимось нейтральним. Вони цікаві самі собою. Одним з чинників, який прискорив цей процес, був нейрогенез гіпокампа у дорослих». Ідеться про зроблене кілька десятиліть тому відкриття стосовно того, що, всупереч попередньому вченню, нові нейрони можуть утворюватися у людей навіть у середньому й похилому віці.

«Щойно люди визнали, що нові нейрони утворюються й інтегруються в нейронну мережу, – продовжив Розенвассер, – одним з найпростіших способів стимулювати нейрогенез стало бігове колесо, яке було навіть дієвішим, ніж збагачене середовище (приміром, складні лабіринти). Це спричинило цілу епоху досліджень з використанням бігового колеса».

«Виявляється, – сказав Розенвассер, – біговими колесами керують ті самі ендоопіоїдні, дофамінові, ендоканабіоїдні шляхи, котрі відповідають й за компульсивне вживання наркотиків. Важливо розуміти, що бігові колеса не завжди є моделлю здорового способу життя».

Інакше кажучи, бігові колеса – це наркотик.

Миші, яких поміщають у складний лабіринт з тунелів завдовжки 230 метрів, сполучених з клітками, у яких є вода, їжа, матеріал для риття й бігове колесо (тобто це велика територія, де можна робити чимало цікавого), більшу частину часу бігають у колесі, залишаючи значні сегменти лабіринту недослідженими. Щойно гризуни починають використовувати бігове колесо, їм важко зупинитися. На біговому колесі гризуни долають значно більшу відстань, ніж на плоскій біговій доріжці чи у лабіринті й під час пересування у природному середовищі. Якщо гризунам, яких тримають у клітках, надають доступ до колеса, то вони бігають доти, поки їхні хвости не стають закрученими вгору у напрямку голови, у формі самого колеса. При цьому що менше колесо, то більший вигин хвоста. У деяких випадках щури бігають, поки не помруть.[126]

Використання бігового колеса залежить від його розташування, новизни й складності. Дикі миші віддають перевагу квадратним колесам перед круглими, а також колесам з бар’єрами перед колесами без них. Тварини демонструють у бігових колесах дивовижну координацію й акробатичні навички. Як діти у скейт-парку, вони «дозволяють неодноразово переносити себе на верхівку колеса вперед і назад, бігають по зовнішній поверхні колеса або ж угорі, зовні колеса, балансуючи на хвості».

В огляді 1997 року К. М. Шервін розмірковував про притаманні біговим колесам підкріплювальні властивості:

Тривимірність бігу в колесі може чинити на тварин підкріплювальну дію. Під час бігу в колесі тварина відчуває раптові зміни швидкості й напрямку руху, частково обумовлені екзогенними силами: моментом обертання й інерцією колеса. Цей досвід може бути підкріплювальним, подібно до того, як (деякі!) люди насолоджуються атракціонами на ярмарках, особливо рухом у вертикальній площині... Подібні зміни руху тварини навряд чи можуть пережити у природних умовах...

Йоганна Меєр та Юрій Робберс з Медичного центру Лейденського університету в Нідерландах розташували одне бігове колесо у міському районі, де живуть дикі миші, а інше – в дюнах, недоступних широкому загалу. Поблизу вони встановили відеокамери, щоб фільмувати кожну тварину, котра відвідає клітку протягом двох років. Зрештою дослідники виявили сотні прикладів того, що тварини використовували бігові колеса. «Спостереження показали, що дикі миші бігали у колесах цілий рік: у зеленій міській зоні тварини неухильно збільшували кількість бігу наприкінці весни й найбільше бігали влітку, а в дюнах кількість бігу збільшувалася від середини до кінця літа й досягала максимуму наприкінці осені».[127] Колесо використовували не лише дикі миші, а й землерийки, щури, равлики, слимаки й жаби. Здебільшого тварини застосовували колесо навмисно й цілеспрямовано. Автори дослідження дійшли висновку: «Біг у колесі може сприйматися як заохочення навіть за відсутності відповідної винагороди у вигляді їжі, що вказує на значення мотиваційних систем, не пов’язаних із пошуками корму».

Відомий експеримент Брюса Александера «Парк щурів» став метафорою значення соціально-культурних чинників у формуванні залежності. Александер стверджує, що загострення проблеми залежності у сучасному суспільстві – це наслідок соціальної кризи, і я згодна з ним. Однак він приділяє занадто мало уваги широкому розповсюдженню надзвичайно дієвих продуктів, що стимулюють вироблення великої кількості дофаміну, а також нашій культурі споживацтва. Існує безліч людських еквівалентів бігового колеса. Парк щурів став парком розваг для щурів.

Екстремальні види спорту (стрибки з парашутом, кайтсерфінг, дельтапланеризм, гірськолижний спорт, сноубординг, каякінг, льодолазіння, катання на гірських велосипедах, плавання в каньйонах, банджіджампінг, бейсджампінг, польоти у костюмі-крилі) з величезною силою і швидкістю тиснуть на той бік терезів, де розташований біль. Сильний біль та (або) страх у поєднанні зі сплеском адреналіну – це сильнодійний наркотик. Науковці довели, що один лише стрес може збільшити вироблення дофаміну у шляху винагороди мозку й спричинити у мозку ті самі зміни, що й під впливом адиктивних наркотиків на кшталт кокаїну й метамфетаміну.[128]

Подібно до того як багаторазовий вплив приємних подразників робить нас толерантними до них, у нас виникає толерантність й до больових подразників, котрі переналаштовують наш мозок на біль. Під час досліджень за участю парашутистів та учасників контрольної групи (веслярів) було встановлено, що парашутисти, які здійснюють багато стрибків з парашутом, протягом решти життя частіше відчувають ангедонію (відсутність радості). Автори дослідження написали про це так: «Стрибки з парашутом мають дещо спільне з адиктивною поведінкою, а часте переживання „природного кайфу“ пов’язане з ангедонією».[129] Я б не назвала стрибки з літака на висоті 4 тисячі метрів «природним кайфом», однак погоджуюся із загальним висновком авторів дослідження: стрибки з парашутом можуть спричинити залежність, а постійні заняття парашутизмом здатні викликати стійку дисфорію.

Синдром перетренованості – це добре описаний, але погано вивчений стан спортсменів з видів спорту, що вимагають витривалості. Ці спортсмени тренуються настільки багато, що настає момент, коли фізичні вправи більше не приводять до вироблення ендорфінів у такій великій кількості, як раніше.[130] Натомість після тренування вони відчувають спустошення й дисфорію, немов їхнє джерело винагороди вичерпалося й припинило працювати. Це можна порівняти з тим, що ми спостерігали у випадку з моїм пацієнтом Крісом та опіоїдами.

Технології дають змогу розширити межі людської витривалості. 12 липня 2015 року ультрамарафонець Скотт Юрек побив рекорд швидкості з бігу по Аппалацькій стежці. Він пробіг з Джорджії до Мену (3523 кілометри) за 46 днів 8 годин і 7 хвилин. Щоб досягти такого виняткового успіху, Юрек покладався на технології й пристрої: легкий водонепроникний і термотривкий одяг, кросівки з вентиляцією, GPS-трекер, iPhone, системи гідратації, електролітні таблетки, алюмінієві складані трекінгові палиці, промислові розпилювачі води для імітації туману, льодовий охолоджувач для зниження температури тіла, харчування по 6–7 тисяч калорій у день, а також пневматичний пристрій для компресорного масажу ніг із живленням від сонячних батарей, установлених на даху фургону підтримки, яким керувала його дружина й члени команди.[131]

У листопаді 2017 року біля берегів Антарктиди Льюїс П’ю лише у плавальному костюмі проплив один кілометр у воді, температура якої була мінус 3 градуси. Щоб дістатися туди, П’ю довелося подорожувати повітрям і морем з рідної Південної Африки до Південної Джорджії, віддаленого британського острова. Щойно П’ю проплив цю дистанцію, команда швидко переправила його на розташований поблизу корабель, де він занурився у гарячу ванну й залишався у ній наступних 50 хвилин, щоб повернути до норми температуру тіла. Без такого втручання він, напевно, загинув би.

На перший погляд може здатися, що сходження Алекса Гоннольда на скелю Ель Капітан – це людське досягнення, у якому зовсім не застосовувалися технології. Ніяких мотузок. Ніякого спорядження. Лише людина проти гравітації, людина, яка кидає виклик смерті, демонструючи дивовижну сміливість і майстерність. Утім, Гоннольд не зміг би досягти такого величезного успіху без «тисяч годин тренувань на маршруті Фрірайдер, коли він був прив’язаним до мотузок, відпрацьовуючи ретельно вивчену хореографію на кожному відрізку та запам’ятовуючи тисячі складних послідовностей рухів рук і ніг».[132] Сходження Гоннольда, зняте професійною знімальною групою, стало темою фільму, який переглянули мільйони людей, що зробило його надзвичайно популярним у соціальних мережах і принесло світову славу. Багатство й знаменитість, ще один аспект дофамінової економіки, сприяють посиленню адиктивного потенціалу подібних видів спорту.

Я не стверджую, що кожен, хто займається екстремальним спортом або спортом, що вимагає витривалості, має залежність, а лише наголошую на тому, що ризик залежності від будь-якої речовини чи поведінки збільшується зі зростанням дієвості, кількості й тривалості вживання. Люди, котрі занадто сильно або занадто довго тиснуть на той бік терезів, де перебуває біль, зрештою також можуть опинитися у стійкому стані дефіциту дофаміну.

Трудоголік – це шанований член суспільства. Мабуть, ніде це не відповідає дійсності настільки, як у Кремнієвій долині, де 100-годинний робочий тиждень і цілодобова доступність є нормою. У 2019 році, після трьох років щомісячних відряджень, я вирішила обмежити кількість поїздок, намагаючись привести роботу й особисте життя в рівновагу. Спочатку я відверто повідомляла людям, чому роблю це: мені потрібно більше часу для родини. Коли я відхиляла запрошення через таку «хіпівську» причину, як час для родини, це викликало у людей роздратування й образу. Зрештою я почала вдаватися до пояснення, що зустрічало менший спротив: у мене інша домовленість. Складалося враження, що моя робота в іншому місці є цілком прийнятною причиною.

У наш час невід’ємною частиною роботи «білих комірців» є різноманітні невидимі стимули – від перспективи отримання бонусів та опціонів на акції до можливості підвищення. Навіть у галузях на зразок медицини працівників заохочують приймати більше пацієнтів, виписувати більше рецептів і виконувати більше процедур, оскільки саме за це їм платять. Я отримую щомісячний звіт про свою продуктивність, яка вимірюється по тому, скільки рахунків я виставила від імені своєї установи.

На противагу цьому робота «синіх комірців» стає дедалі більш механізованою й відокремленою від самого змісту роботи. Люди, які працюють найманцями далеких бенефіціарів, мають обмежену автономію, скромну матеріальну винагороду й слабке відчуття загальної місії. Фрагментарна робота на конвеєрі применшує задоволення від досягнутого успіху й зводить до мінімуму контакти з кінцевим споживачем, а обидва ці чинники відіграють ключову роль у внутрішній мотивації. Внаслідок цього формується ментальність «потрудився на славу – маєш забаву», коли компульсивне надспоживання стає винагородою в кінці дня важкої праці.

Не дивно, що люди з рівнем освіти не вищим за рівень середньої школи, котрі мають низькооплачувану роботу, працюють менше, ніж будь-коли, тимчасом як високоосвічені наймані працівники витрачають більше часу на роботу.[133] У 2002 році 20 % найбільш високооплачуваних працівників удвічі частіше працювали понаднормово порівняно з 20 % найменш оплачуваних працівників, і ця тенденція зберігається. На думку економістів, такі зміни обумовлені вищою винагородою, що отримують люди на вершині економічного харчового ланцюга.

Іноді я ловлю себе на тому, що мені важко припинити роботу, коли я вже почала. Потік глибокої концентрації є своєрідним наркотиком, оскільки вивільняє дофамін і створює піднесений стан. У сучасних багатих країнах така цілеспрямована зосередженість щедро винагороджується, проте вона може стати пасткою, коли заважає нам підтримувати тісний зв’язок з друзями й родиною решту свого життя.

Біль у помірних дозах дає нам користь. Якщо ж нам занадто болить (як моїй пацієнтці Рейчел, котра так багато бігала, що в кістках ніг утворилися тріщини, але навіть після цього вона не змогла припинити бігати) чи ми завдаємо собі надмірно сильного болю (як моя пацієнтка Ебіґейл, яка різала внутрішню поверхню передпліч і стегон, щоб відчути насолоду й вгамувати постійний внутрішній монолог, і не могла зупинитися навіть через ризик утворення великих рубців та запалення) – ми ризикуємо вдатися до компульсивного, деструктивного надмірного споживання.

Головне – вгамовувати сильний біль слабким болем. Біль має переваги з погляду гормезису, тільки якщо він не занадто сильний або не триває занадто довго.

Немов відповідаючи на власне запитання стосовно того, чи не виникла у нього залежність від холодної води, Майкл сказав:

– Це ніколи не виходило з-під контролю. Два чи три роки я щоранку приймав десятихвилинну холодну ванну. Тепер я не так захоплений цим, як раніше. Я роблю це в середньому тричі на тиждень. Чудово, що це стало родинним заняттям, яким ми займаємося разом з друзями.

Майкл продовжив:

– Вживання наркотиків завжди мало соціальний характер. У бізнес-школі більшість з нас дуже любили вечірки. Я завжди сидів поряд з усіма й випивав або нюхав кокаїн.

Зараз я не займаюсь нічим подібним. Натомість до нас приходить кілька друзів, у яких також є діти, і ми влаштовуємо вечірку холодної води. У мене є зроблена на замовлення ванна, яку встановили ще в 1940-х, і всі послідовно занурюються у неї, чергуючи це з гарячою ванною. У нас є таймер, і ми підбадьорюємо всіх, у тому числі дітей. Ця традиція прижилася також серед наших друзів. Раз на тиждень жінки з нашого кола друзів збираються, йдуть до Затоки й занурюються у воду по шию. Температура води там приблизно 15 градусів.

– А що тоді?

– Не знаю, – засміявся Майкл. – Мабуть, вони йдуть кудись і влаштовують вечірку.

Ми обоє посміхнулися.

– Ви декілька разів сказали, що це примушує вас почуватися живим. Чи можете ви це пояснити?

– Насправді мені не дуже до вподоби почуватися живим. Наркотики й алкоголь робили так, що це мені подобалось. Більше я не можу це робити. Коли я бачу, як люди веселяться на вечірках, у мене виникає легка заздрість, бо вони здатні на подібну втечу від реальності. Я розумію, що вони отримують тимчасове полегшення. Холодна ж вода нагадує мені, що почуватися живим може бути приємно.

Проникливість Майкла вразила мене, і я могла зрозуміти його. Крім того, мені сподобалася його чесність, яка є ще однією формою відновлювального болю.

8. Цілковита чесність

Кожна світова релігія та будь-який кодекс етики розглядають чесність як надзвичайно важливу частину морального вчення. Усі мої пацієнти, котрі досягли тривалого одужання, вважали здатність говорити правду запорукою стійкого психічного й фізичного здоров’я. Я також переконалася у тому, що цілковита чесність є основою добре прожитого життя.

Утім, постає запитання: як саме здатність говорити правду покращує життя?

Перш за все, визнаймо, що говорити правду боляче. Ми з найдавніших часів запрограмовані на те, щоб брехати, і це роблять усі – готові ми це визнати чи ні.

Діти починають брехати вже у два роки. Що розумніша дитина, то ймовірніше, що вона вдасться до обману й майстерно його опанує. У 3‒14 років схильність брехати зазвичай послаблюється: можливо, у цьому віці діти починають краще усвідомлювати, що брехня завдає шкоди іншим людям. З іншого боку, на відміну від дітей дорослі вдаються до витонченішого антисоціального обману, оскільки вони мають більш розвинуту здатність планувати й запам’ятовувати.

Доросла людина обманює в середньому 0,59‒1,56 разів на день.[134] Як кажуть, на злодієві шапка горить. Тож шапки трохи димлять у всіх нас.

Люди – не єдині тварини, яким властива здатність обманювати. У тваринному світі безліч прикладів використання обману як зброї й щита. Приміром, жук ломехуза може проникати у колонії мурах, прикидаючись одним з них (завдяки виділенню хімічної речовини, через яку він пахне, як мураха). Прокравшись усередину, ломехуза їсть яйця й личинки мурах.

Проте жодна тварина не зрівняється з людською здатністю брехати. На думку фахівців з еволюційної біології, розвиток людської мови пояснює нашу схильність і надзвичайне вміння брехати. Ось як усе це відбувалось. Найвищої точки еволюція homo sapiens досягла на етапі формування великих соціальних груп, що стало можливим завдяки прогресу складних форм комунікації, котрі створили умови для розширення взаємовигідної співпраці. Слова, основною функцією застосовування яких була взаємодія, можна було використати й для обману та дезінформації. Що розвиненішою ставала мова, то витонченішою була брехня. Можливо, у брехні є певна адаптивна перевага, коли йдеться про боротьбу за обмежені ресурси.

Однак брехня у світі достатку може призвести до ізоляції, жадоби й патологічного надспоживання. Дозвольте мені пояснити.

– Ви маєте гарний вигляд, – сказала я Марії у квітні 2019 року, коли ми сиділи одна навпроти одної. Її темно-каштанове волосся було професійно укладене в красиву зачіску. Вона була одягнена у скромну сорочку з комірцем і штани. Марія посміхалася, була жвавою й здавалася такою ж зібраною, як і всі п’ять років, протягом яких я її лікувала.

У Марії була стійка ремісія розладу вживання алкоголю весь той час, що я її знаю. Я не вважаю її одужання своєю заслугою. Вона звернулася до мене на початку одужання й підтримувала цей процес переважно завдяки спільноті анонімних алкоголіків та спонсорові з цієї організації. Марія час від часу приходила до мене, щоб перевіритися й отримати новий рецепт на ліки. Я цілком впевнена, що навчилася у неї більшого, ніж вона у мене.

– Я прийшла додому й знайшла там пакунок Amazon для Маріо, – сказала Марія.

Маріо – її молодший брат. Марія та її чоловік Дієґо живуть разом з Маріо, аби підтримувати одне одного й заощаджувати на оренді житла на ринку нерухомості високого класу в Кремнієвій долині.

– Я вирішила відкрити цей пакунок, хоч він був адресований не мені. Частина мене знала, що цього не слід робити. Коли якось я відкрила братів пакунок, і він дуже розлютився. Однак я знала, що можу вдатися до того ж виправдання, що й раніше: нібито я переплутала його ім’я зі своїм, оскільки вони дуже схожі. Я сказала собі, що заслуговую на одне невеличке задоволення після довгого й важкого робочого дня. Зараз навіть не пам’ятаю, що було всередині. Хіба це не божевілля?

Марія подивилася на мене:

– Насправді це не мало значення. Мені просто хотілося відкрити його. Згодом я знову щільно закрила пакунок, намагаючись зробити так, наче його ніхто не відкривав, і залишила з рештою пошти. Правду кажучи, я забула про це. Через кілька годин Маріо прийшов додому й відразу звинуватив мене у тому, що я відкрила пакунок. Я збрехала. Він запитав мене знову, і я знову збрехала. Він продовжував говорити: «Схоже, хтось його відкривав». А a продовжувала говорити: «Це не я». Тоді він справді розлютився, взяв пошту й пакунок і пішов у свою кімнату, гримнувши дверима.

Марія мала справу з обманом з раннього віку. Вона росла з мамою, яка пила до непритомності й водила авто у стані сп’яніння, коли у ньому перебувала Марія. А ще у неї був тато, який покинув родину на декілька років, поїхавши у місце, яке нікому не дозволялося називати і яке вона навіть зараз не бажає розкривати на знак поваги до приватного життя батька. Марія мусила піклуватися про молодших братів і сестер, прикидаючись у зовнішньому світі, що дома все гаразд. Коли у двадцять із чимось років Марія сама потрапила в алкогольну залежність, вона уже добре попрактикувалася у перетасовуванні різних варіантів реальності.

– Тієї ночі я дуже погано спала. Наступного ранку мені стало зрозуміло, що саме я мушу зробити. Я зайшла на кухню, де снідали Маріо й Дієґо, і сказала: «Маріо, я справді відкрила твій пакунок. Знала, що він твій, і все-таки відкрила. А потім спробувала приховати це. А потім про все збрехала. Будь ласка, вибач мене».

Марія продовжила:

– Я ні за що не зробила б цього, коли ще пила. Тоді я брехала про все й ніколи не брала на себе відповідальність за власні вчинки. Море брехні, і у половині випадків вона навіть не мала сенсу.

Колись Дієґо розповів мені, як Марія ховалася у ванній, щоб випити: вмикала душ, щоб чоловік не чув, як відкриваються пляшки пива, не усвідомлюючи при цьому, що він чує клацання відкривачки, коли вона діставала її зі схованки за дверима ванної кімнати. Марія випивала шість пляшок пива за один раз, потім наливала у пляшки воду й приклеювала кришки. «Невже вона справді думала, – сказав Дієго, – що я не відчую запах клею чи не відрізню воду від випивки?».

– Я брехала, щоб приховати свою пиятику, і заразом брехала про інші речі. Навіть про те, що зовсім не мало значення: куди я йду, коли повернуся, чому запізнилася, що їла на сніданок.

У Марії сформувалася звичка брехати. Брехня, що спочатку давала змогу приховати пиятику матері й відсутність батька, а згодом її власну залежність, перетворилася у самоціль. Виробити звичку брехати – надзвичайно легко. Всі ми постійно вдаємося до брехні, зазвичай не усвідомлюючи цього. Наша брехня така незначна й непомітна, що ми переконуємо себе, ніби говоримо правду. Або ж це не має значення, хоча ми й розуміємо, що брешемо.

– Коли я зізналась того дня Маріо, навіть знаючи, що він буде гніватися, я зрозуміла: щось справді змінилося у мені, у моєму житті, – сказала Марія. – Я усвідомила, що твердо налаштована прожити своє життя інакше, краще. Покласти край усій цій дрібній брехні, котра заповнювала мій розум і примушувала відчувати провину й страх – провину за брехню, а страх через те, що хтось про це дізнається. Усвідомила, що поки я говорю правду, мені не потрібно хвилюватися про все це. Я вільна. Коли я розповіла братові правду про той пакунок, це був перший крок до того, щоб наші взаємини стали ближчими. Після цього я пішла нагору й почувалася дуже добре.

Цілковита чесність (здатність говорити правду про все, важливе й незначне, особливо коли це викриває наші недоліки й спричиняє певні наслідки) має велике значення не лише для подолання залежності, а й для того, щоб ми мали змогу жити гармонійним життям у сучасній екосистемі, насиченій винагородами. Це працює на декількох рівнях. По-перше, цілковита чесність допомагає нам усвідомлювати власні дії. По-друге, вона сприяє формуванню близьких стосунків між людьми. По-третє, вона забезпечує правдиву автобіографію, що покладає на нас відповідальність не лише за наше теперішнє «я», а й за майбутнє.

Як ви пам’ятаєте, щоб уникнути поклику сирен, Одіссей попросив членів команди прив’язати його до щогли. Якщо замислитися, то це трохи дивно, адже він міг би заліпити собі вуха воском, що й наказав зробити решті команди. Але Одіссей учинив так не для того, щоб покарати себе. Маловідомий епілог цієї історії свідчить про те, що сирен міг убити тільки той, хто почує їхній спів, залишиться живим і про все розповість. Одіссей подолав сирен, розповівши згодом про подорож, під час якої ледве не загинув. Убивчими були слова.

Міф про Одіссея висвітлює головну особливість зміни поведінки: коли ми розповідаємо про власний досвід, це дає нам владу над ним. Хоч би про що йшлося: сеанси психотерапії, розмови зі спонсором з групи анонімних алкоголіків, сповідь перед священником, довірливі бесіди з другом чи запис у щоденнику – в усіх цих випадках чесна розповідь висвітлює нашу поведінку, іноді дозволяючи нам уперше побачити її. Це особливо стосується поведінки, рівень автоматизму якої перебуває за межами нашого усвідомлення.

Компульсивно читаючи любовні романи, я лише частково усвідомлювала, що роблю це. Тобто я знала про цю поведінку і водночас не знала про неї. Це добре відоме явище, пов’язане із залежністю, своєрідний напівсвідомий стан, схожий на сон наяву, який часто називають запереченням. Утворюється розрив між шляхом винагороди й вищими ділянками кори головного мозку, що дають нам змогу розповідати про події свого життя, усвідомлювати наслідки й складати плани на майбутнє. Безліч методів лікування залежності полягає у посиленні та відновленні зв’язків між цими ділянками мозку.

Нейробіолог Крістіан Рафф та його колеги дослідили нейробіологічні механізми чесності.[135] Під час одного експерименту вони запропонували піддослідним (145 осіб) зіграти у кості на гроші за допомогою комп’ютерного інтерфейсу. Після кожного кидка кубика на екрані з’являлася інформація про те, які результати забезпечать грошову виплату – до 90 швейцарських франків (приблизно 90 доларів США). На відміну від азартних ігор у казино учасники дослідження могли брехати про результати кидка кубика, щоб збільшити власний виграш. Дослідники мали можливість визначити рівень нечесної гри, порівнявши середній відсоток повідомлених успішних кидків з 50 % стандартного показника, визначеного на основі цілковито чесного повідомлення результатів. Не дивно, що учасники дослідження часто вдавалися до обману. На противагу чесним показникам у 50 % піддослідні повідомляли про те, що 68 % кидків кубиків мали бажаний результат.

Далі дослідники застосували електричний струм, щоб посилити збудливість нейронів у префронтальній корі головного мозку піддослідних, скориставшись для цього методом транскраніальної стимуляції постійним струмом. Префронтальна кора розташована у передній частині головного мозку, безпосередньо за лобом, і бере участь у прийнятті рішень, регулюванні емоцій, плануванні майбутнього та багатьох інших складних процесах. Крім того, це основна ділянка мозку, задіяна у процесі розповіді історій.

Дослідники з’ясували, що рівень обману знижується вдвічі, коли підвищується збудливість нейронів префронтальної кори. До того ж посилення чесності «не можна було пояснити зміною особистої матеріальної вигоди або моральних переконань, і воно не було пов’язане з імпульсивністю, готовністю ризикувати та настроєм піддослідних». Автори дослідження дійшли висновку, що чесність можна посилити шляхом стимуляції префронтальної кори – це узгоджується з ідеєю стосовно того, що «в процесі еволюції у мозку людини сформувалися механізми, призначені для управління складною соціальною поведінкою».

Під впливом цього експерименту я замислилася про те, чи не може практика чесності стимулювати активацію префронтальної кори шляхом зворотного процесу. Я написала електронного листа Крістіанові Раффу в Швейцарію, щоб дізнатися його думку щодо цього.

«Якщо стимуляція префронтальної кори робить людей чеснішими, то чи існує можливість, що більша чесність стимулює префронтальну кору? Чи може практика висловлення правди посилити активність і збудливість тих ділянок мозку, які ми використовуємо для планування майбутнього, регулювання емоцій та відкладеного задоволення?» – запитала я.

Рафф відповів: «Ваше запитання має сенс. У мене немає остаточної відповіді, однак я згоден з вашою інтуїтивною здогадкою стосовно того, що відповідний нейронний процес (скажімо, процес у префронтальній корі, пов’язаний з чесністю) має посилюватися шляхом багаторазового застосування. Саме це відбувається під час більшості типів навчання, згідно зі старим принципом Дональда Гебба про те, що між нейронами, котрі активуються разом, установлюється зв’язок».

Мені сподобалася відповідь Раффа, оскільки вона припускала, що практика цілковитої чесності може зміцнювати відповідні нейронні мережі так само, як вивчення другої іноземної мови, гра на фортепіано чи освоєння судоку посилює інші мережі.

Усвідомлення того, що у мене є проблема з читанням любовних романів, з’явилось у 2011 році в Сан-Матео, де я навчала групу слухачів резидентури за фахом «психіатрія», як розмовляти з пацієнтами про адиктивну поведінку. Чудово розумію іронію цієї ситуації.

Я була в аудиторії на першому поверсі медичного центру Сан-Матео, де читала лекцію дев’яти лікарям-резидентам із психіатрії про те, як проводити важкі бесіди з пацієнтами про наркотичну й алкогольну залежність. Посеред лекції я зупинилася й запропонувала слухачам виконати навчальну вправу: «Розділіться на пари й обговоріть з партнером звичку, яку ви хочете змінити, а також кроки, які можна зробити для досягнення цього».

До найпоширеніших прикладів того, про що говорять студенти під час виконання цієї вправи, належить таке: «Я хочу більше тренуватися», «Я хочу їсти менше солодкого». Інакше кажучи, вони обговорюють безпечні теми. Якщо навіть у когось із слухачів є серйозна залежність, про це зазвичай не згадують. Попри це, обговорення будь-якої поведінки, якою студенти невдоволені й котру прагнуть змінити, дає їм змогу зрозуміти, як саме пацієнти сприйматимуть подібні бесіди з ними як з медичними працівниками. До того ж завжди є шанс, що під час виконання вправи вони дізнаються щось про себе.

Я зрозуміла, що студентів є непарна кількість й мені доведеться стати партнеркою одного з них. Мені дістався лагідний, вдумливий юнак, котрий уважно слухав лекцію. Я взяла собі роль пацієнтки, щоб він міг відпрацювати навички. Згодом ми могли б помінятися ролями. Він запитав мене, яку поведінку я хотіла б змінити. М’які манери юнака заохочували розповісти про все. На свій подив, я почала розповідати йому нейтральну версію нічного читання романів, але змовчала про те, що саме читаю і якого масштабу сягнула проблема.

– Я до пізньої ночі читаю, що порушує мій сон. Мені б хотілось це змінити, – сказала я.

Вимовивши це, я зрозуміла, що це правда – і те, що я занадто довго не лягаю спати, читаючи книжки, і те, що хочу змінити свою поведінку. До того моменту я насправді не усвідомлювала ні те, ні інше.

– Чому ви прагнете змінити це? – запитав він, використовуючи стандартне запитання мотиваційних бесід (метод консультування, частково розроблений клінічними психологами Вільямом Міллером і Стівеном Роллніком з метою вивчення внутрішньої мотивації й усунення двозначності).

– Це заважає мені бути настільки ефективною, як я хочу, на роботі й з дітьми, – сказала я.

Він кивнув головою:

– Здається, це вагомі причини.

Він був правий. Це були вагомі причини. Промовивши їх уголос, я вперше усвідомила, наскільки моя негативна поведінка впливає на моє життя й людей, котрі мені не байдужі.

– Що ви втратите, припинивши таку поведінку? – запитав він далі.

– Я втрачу задоволення, яке отримую від читання. Мені подобається така втеча від реальності, – відповіла я відразу. – Утім, це відчуття не таке важливе для мене, як родина й робота.

У процесі розмови до мене знову прийшло усвідомлення, що це правда: я ціную родину й роботу більше, ніж власне задоволення, і щоб жити відповідно до своїх цінностей, мені потрібно припинити компульсивне читання, котре замінювало мені реальний світ уявним.

– Який один крок ви можете зробити, щоб змінити таку поведінку?

– Позбавитися електронної книги. Легкий доступ до дешевих книжок розпалює мою пристрасть до нічного читання.

– Здається, це хороша ідея, – сказав він і усміхнувся. Ми закінчили ту частину вправи, в якій я була пацієнткою.

Наступного дня я усе ще розмірковувала про нашу розмову. І вирішила наступного місяця зробити перерву в читанні любовних романів. Спочатку я позбавилася електронної книги. Протягом перших двох тижнів у мене були певні ознаки синдрому відмови, зокрема тривога й безсоння, особливо ввечері перед сном, тобто у той час, коли я зазвичай читала романи. Я втратила здатність засинати самостійно.

Наприкінці місяця моє самопочуття покращилося, тому я дозволила собі знову читати любовні романи, плануючи робити це поміркованіше. Натомість я почала поглинати еротику й не спала дві ночі поспіль, через що почувалася виснаженою. Однак навіть під час читання частиною розуму я усвідомлювала, що роблю, і це не лише змушувало мене відчувати сором, але й зміцнювало дедалі більшу рішучість припинити таку поведінку. Мій сон наяву добігав кінця.

Компульсивне надспоживання продуктів, що сприяють виробленню великої кількості дофаміну – це антитеза людської прихильності. Споживання призводить до ізоляції й байдужості, оскільки наркотик починає займати місце винагороди від стосунків з іншими людьми. Під час дослідів вільний щур інстинктивно намагався звільнити іншого щура, який застряг у пластиковій пляшці.[136] Однак щойно вільному щурові дозволили отримувати героїн, його більше не цікавило звільнення щура, який опинився у пастці. Мабуть, опіоїдна імла занадто полонила його, щоб він переймався через іншого представника свого виду.

Ми з Джейкобом зустрічалися час від часу ще багато місяців і років після його рецидиву. Він продовжував утримуватися від адиктивної поведінки. Практика цілковитої чесності, особливо з дружиною, була основою його поточного одужання. Під час одного з візитів Джейкоб розповів мені історію про те, що трапилося невдовзі після того, як вони з дружиною знову почали жити разом.

Через день після повернення до їхнього спільного дому дружина Джейкоба наводила лад у ванній кімнаті й помітила, що на шторах для душу відсутнє одне кільце. Вона запитала чоловіка, чи знає він, що трапилося з тим кільцем.

– Я завмер, – розповідав мені Джейкоб. – Я чудово знав, що сталося з кільцем від штор для душу, але не хотів розповідати їй про це. У мене було безліч поважних причин. Це було дуже давно. Якщо я розповім їй, вона лише засмутиться. У нас зараз усе так добре, а це все тільки зіпсує.

Але потім Джейкоб нагадав собі про те, якою згубною була його брехня й приховані вчинки для їхніх стосунків. Перш ніж його дружина повернулася, він пообіцяв, що буде чесним з нею, хай там що.

– Тож я сказав: «Я використав його, щоб зробити одну зі своїх машин. Це було рік тому, після того, як ти пішла. Більше я цього не роблю. Але я обіцяв, що буду чесним з тобою, тому й розповідаю про це».

– Що вона зробила? – запитала я.

– Я думав, вона скаже мені, що все скінчено, і знову покине мене. Проте вона не накричала на мене і не сказала, що покине мене. Вона поклала руку мені на плече і промовила: «Дякую, що сказав мені правду». А потім обійняла мене.

Схильність говорити правду приваблює людей, особливо коли ми готові показати свою уразливість. Це суперечить здоровому глузду, оскільки ми вважаємо, що розкриття менш приємних аспектів нашого «я» відштовхне людей. Було б цілком логічно, якби люди відмежовувалися від нас, дізнавшись про наші вади й провини. Насправді ж усе навпаки – люди стають ближчими. У нашій зламаності вони бачать власну уразливість й людяність. Їх заспокоює те, що вони не самотні у своїх сумнівах, страхах і слабкостях.

Близькість, зі свого боку, сама є джерелом дофаміну. Окситоцин – це гормон, що бере активну участь у формуванні закоханості, зв’язку між матір’ю й дитиною, а також подружнього зв’язку на все життя. Цей гормон зв’язується з рецепторами тих нейронів зі шляху винагороди, які виробляють дофамін, посилюючи активацію мережі винагороди. Інакше кажучи, окситоцин призводить до підвищення рівня дофаміну в головному мозку – такого висновку нещодавно дійшли нейробіологи Лін Гун, Роб Маленка та їхні колеги у Стенфордському університеті.[137] Коли Джейкоб чесно розповів усе дружині, котра виявила до нього теплоту й співчуття, найімовірніше він відчув сплеск окситоцину й дофаміну у шляху винагороди, що спонукало його робити так знову.

Будь-яку поведінку, що призводить до підвищення рівня дофаміну, можна використати на зло. Наприклад, у сучасній культурі значного поширення набуло так зване порнографічне розкриття інформації. Йдеться про явище, коли виявлення інтимних аспектів життя стає способом маніпулювання іншими людьми заради певного егоїстичного задоволення, а не заради зміцнення близькості через момент спільної людяності.

У 2018 році я відвідала медичну конференцію з питань залежності, де сиділа поряд з чоловіком, котрий розповів, що перебуває у процесі тривалого одужання від залежності. Він приїхав на конференцію, аби розказати присутнім свою історію одужання. Перед тим як піднятися на сцену, чоловік повернувся до мене зі словами: «Приготуйтеся плакати». Це викликало у мене огиду. Мене занепокоїло, що він очікував, як я відреагую на його історію.

Той чоловік розповів справді жахливу історію залежності й одужання, але вона не зворушила мене до сліз, що мене здивувало, адже зазвичай я буваю глибоко вражена розповідями про страждання й порятунок. Історія цього чоловіка здавалася неправдивою, хоча вона могла бути достовірною. Слова, які він промовляв, не відповідали емоціям, що за ними стояли. Замість відчуття, що він надає нам привілейований доступ до болісного періоду свого життя, складалося враження, ніби він лише хизується й маніпулює присутніми. Можливо, річ була у тому, що свою історію він часто переповідав у минулому й багаторазове повторення зробило її черствою. Та хай би якою була причина, ця історія не викликала у мене натхнення.

У спільноті анонімних алкоголіків існує добре відоме явище, що має назву «дранкалоги» – розповіді про п’яні подвиги, якими люди діляться заради розваги й позерства, а не для того, щоб навчити когось і вчитися самому. Зазвичай дранкалоги провокують бажання випити, а не сприяють одужанню. Між чесним саморозкриттям і маніпулятивним дранкалогом існує тонка межа (зокрема, ледь помітні відмінності змісту, тону, модуляції голосу й емоцій), однак її легко розпізнати, почувши на власні вуха.

Сподіваюсь, наведені тут історії (мої особисті розповіді, а також випадки пацієнтів, котрі дозволили мені розказати про себе) не опиняться на хибному боці цієї межі.

Прості й правдиві розповіді про повсякденне життя – це немов ланки ланцюга, що утворюють правдиві автобіографічні наративи, які є важливим показником прожитого життя. Історії, які ми розповідаємо про своє життя, не лише слугують мірою нашого минулого, а й можуть сформувати майбутнє. За більш ніж 20 років роботи психіатром я вислухала десятки тисяч історій пацієнтів і переконана, що те, як саме ми розповідаємо особисті історії, є маркером і предиктором психічного здоров’я.

Пацієнти, в історіях яких вони завжди є жертвами й рідко беруть на себе відповідальність за негативні наслідки, здебільшого мають погане самопочуття і залишаються у цьому стані й надалі. Такі пацієнти надто зайняті перекладанням провини на інших, щоб узятися за власне одужання. На противагу цьому, коли пацієнти починають розповідати історії, в яких старанно описують свою відповідальність, я знаю, що їм стане краще. Наратив з погляду жертви відображає ширшу суспільну тенденцію, відповідно до якої усі ми схильні вважати себе жертвами обставин, котрі заслуговують компенсації або винагороди за страждання. Навіть коли люди справді були жертвами, якщо наратив не виходить за межі психології жертви, досягти зцілення важко.

Одне із завдань хорошої психотерапії полягає у тому, щоб допомогти людям розповісти свої історії зцілення. Якщо автобіографічний наратив – це річка, то психотерапія є тим засобом, який дає можливість нанести цю річку на карту, а інколи й скерувати її в іншому напрямку. Історії про зцілення тісно пов’язані з подіями реального життя. Пошук і виявлення правди або ж того, що з урахуванням фактів найбільш наближене до правди, дає нам можливість глибоко зрозуміти й осмислити те, що з нами відбувається, а це, у свою чергу, допомагає нам робити поінформований вибір.

Як я вже говорила, сучасна практика психотерапії іноді не досягає цієї високої мети. Ми як постачальники послуг з охорони психічного здоров’я так захопилися практикою емпатії, що деколи забуваємо: емпатія без відповідальності є недалекоглядною спробою полегшити страждання. Якщо психотерапевт і лікар відтворюють історію, де пацієнт завжди залишається жертвою непідвладних йому сил, існує велика ймовірність, що цей пацієнт і надалі буде жертвою. Утім, коли психотерапевт допоможе пацієнтові взяти на себе відповідальність якщо не за саму подію, то хоча б за те, як він реагує на неї тут і тепер, то це додасть пацієнтові сили рухатися далі.

Мене глибоко вразила філософія й вчення спільноти анонімних алкоголіків, гасло якої часто друкується у брошурах жирним шрифтом – «Я є відповідальний».[138] Організація «Анонімні алкоголіки» надає особливого значення цілковитій чесності як основній заповіді своєї філософії. Четвертий з 12 кроків вимагає, щоб члени AA зробили «сумлінну та безстрашну моральну самоінвентаризацію», під час якої людина має проаналізувати вади свого характеру, а також те, яким чином вони призвели до виникнення проблеми. Цей прямий, практичний та систематичний підхід може мати потужний і трансформаційний вплив.

Я особисто пройшла через це у 30 із чимось років під час навчання в резидентурі з психіатрії у Стенфорді. Мій науковий керівник і наставник із психотерапії (той самий чоловік у капелюсі, про якого я вже згадувала) запропонував мені спробувати програму «12 кроків», щоб подолати свої образи на матір. Він задовго до мене зрозумів, що я чіпляюся за свій гнів, удаючись до румінації й демонструючи ознаки залежності. У минулому я витратила багато років на психотерапію, намагаючись зрозуміти свої стосунки з матір’ю, але ці сеанси тільки посилювали мій гнів на неї за те, що вона не була такою матір’ю, якою б я хотіла її бачити та яка, на мою думку, була б мені потрібна.

Мій науковий керівник великодушно розповів мені, що сам уже десятки років проходить реабілітацію від алкогольної залежності, а також що AA й програма «12 кроків» допомогли йому стати на цей шлях. Хоча моя проблема не була власне залежністю, мій керівник інтуїтивно зрозумів, що програма «12 кроків» допоможе мені, і погодився допомогти мені її пройти.

Я проходила кроки програми разом з професором, і цей досвід виявився справді трансформаційним, особливо четвертий крок. Уперше в житті я не фокусувалася на тому, як моя мати підвела мене, а почала розмірковувати про свій внесок у наші напружені стосунки. Я зосередилася на недавньому спілкуванні з матір’ю, а не на подіях дитинства, оскільки у дитинстві я була менш відповідальною за власні вчинки.

Спочатку мені було важко зрозуміти, які мої дії призвели до загострення проблеми. Я дійсно бачила себе безпомічною жертвою, як не крути. Я думала лише про небажання матері відвідувати мене у моєму домі чи підтримувати стосунки з моїм чоловіком й дітьми на противагу її ближчим стосункам з моїми братами й сестрами та їхніми дітьми. Мене обурювало те, що я вважала нездатністю матері прийняти мене такою, як є: мені здавалося, що вона хотіла бачити мене іншою людиною – більш сердечною, поступливішою й невибагливішою, веселішою й менш самодостатньою.

Але потім я почала записувати (так, записувати на папері, у такий спосіб зробивши все це дуже реальним) вади характеру й те, як вони сприяли загостренню наших напружених стосунків. Як сказав Есхіл, ми повинні вистраждати правду.

Чесно кажучи, я тривожна й боязка людина, хоча мало хто здогадується про це. Щоб упоратися з тривожністю, я дотримуюся жорсткого режиму й передбачуваного розпорядку, а також неодмінно виконую усі пункти зі списку справ. Це означає, що інші змушені підкорятися моїй волі й тому, чого вимагають мої цілі. Материнство стало найприємнішим досвідом у моєму житті, однак воно спричиняло також найбільшу тривогу. Саме тому, коли діти були маленькими, мої методи захисту й подолання стресу сягнули нових висот. Озирнувшись назад, я усвідомила, що у той період не могла бути приємною для людей, які відвідували наш дім, у тому числі й для матері. Я тримала домашнє господарство під жорстким контролем і відчувала гостру тривогу, коли мені здавалося, що щось не в порядку. Я наполегливо працювала, майже не приділяючи часу собі, друзям і родині або ж тому, щоб відновити сили. Насправді мені було не дуже весело у ті дні, хіба що, сподіваюся, з дітьми.

Щодо моєї образи на матір за те, що вона хотіла, аби я була інакшою – раптово, з разючою ясністю мені стало зрозуміло, що я сама винна у такому ж ставленні до неї. Я відмовлялася приймати матір такою, як є, натомість бажаючи, щоб вона була як Мати Тереза, котра приїде до нашого дому й буде піклуватися про всіх нас так, як нам це потрібно. Вимагаючи, щоб вона жила у відповідності з ідеалізованою версією того, якою на мій погляд має бути мати й бабуся, я могла бачити лише її недоліки, а не хороші риси, яких у неї вдосталь. Моя мати талановита художниця. Вона чарівна. Вона може бути веселою й кумедною. У неї добре серце й поступливий характер, якщо вона не почувається засудженою чи покинутою.

Опрацювавши «12 кроків», я змогла чіткіше побачити правду, моє почуття образи зникло. Я звільнилася від важкого тягаря гніву на матір. Яке полегшення!

Моє зцілення сприяло покращенню стосунків з матір’ю. Я стала менш вимогливою, навчилася прощати й менше засуджувала її. Крім того, я дізналася про багато позитивних наслідків напруження між нами: наприклад, я не була б такою стійкою й самодостатньою, якби ми з матір’ю були більш сумісними.

Я досі намагаюся практикувати подібне висловлювання правди в усіх стосунках. Мені не завжди вдається досягти успіху, тож я інстинктивно намагаюся звинуватити у цьому когось іншого. Однак я дисциплінована й старанна, а також усвідомлюю, що сама за все відповідаю. Коли мені вдається розповісти собі й іншим про справжню версію себе, у мене виникає відчуття правильності й справедливості, що надає світові того порядку, якого я так прагну.

Правдивий автобіографічний наратив дає нам змогу бути більш автентичними, спонтанними й вільними. У 1960-х психоаналітик Дональд Віннікотт увів концепцію хибного «я».[139] За Віннікоттом, хибне «я» – це особистість, яку створює людина для захисту від нестерпних зовнішніх вимог і стресорів. Він стверджував, що створення хибного «я» може призвести до виникнення глибокого почуття порожнечі, коли людина відчуває повне спустошення.

Соціальні медіа сприяють загостренню проблеми хибного «я», полегшуючи процес складання далеких від реальності історій про наше життя й навіть заохочуючи нас до цього. У віртуальному житті мій пацієнт Тоні (юнак віком понад 20 років) щоранку бігав, зустрічаючи схід сонця, цілий день займався конструктивними й амбіційними художніми проєктами й отримував багато винагород. У реальному житті він ледве міг вибратися з ліжка, компульсивно переглядав порно в інтернеті, даремно намагався знайти прибуткову роботу, а також був ізольований, пригнічений і думав про самогубство. Мало що з реального повсякденного життя Тоні можна було побачити на його сторінці у фейсбуці.

Коли пережитий нами досвід відрізняється від спроєктованого образу, ми зазвичай почуваємося відособленими й нереальними, такими ж фальшивими, як створений нами штучний образ. Психологи називають це відчуття дереалізацією й деперсоналізацією. Це жахливе відчуття, що часто провокує думки про самогубство. Зрештою, якщо ми не почуваємося реальними, навмисна смерть здається несуттєвою.

Антидот від хибного «я» – істинне «я». Способом його отримати є цілковита чесність. Вона прив’язує нас до нашого буття, допомагаючи відчувати себе реальними у цьому світі. До того ж чесність зменшує когнітивне навантаження, необхідне для того, щоб відстоювати брехню, та вивільняє психічну енергію для більшої спонтанності життя у поточному моменті. Коли ми перестаємо працювати над подачею свого хибного «я», ми стаємо відкритішими для себе та для інших людей. У книжці «Продовження буття» (Going on Being) психіатр Марк Епштайн написав про власну подорож до автентичності таке: «Щойно я перестав намагатись керувати своїм середовищем, я почав відчувати приплив енергії, знаходити рівновагу, дозволяти собі відчуття спорідненості з непередбачуваним світом природи та зі своїм внутрішнім світом».[140]

Нейробіолог Воррен Бікел та його колеги провели експеримент, метою якого було вивчення того, як змінюється схильність учасників дослідження відкладати задоволення за грошову винагороду після того, як вони прочитали уривок наративного тексту з описом моментів скрути й достатку.

В історії про скруту звучало таке: «Вас щойно звільнили з роботи. Тепер ви вимушені переїхати до родича, котрий мешкає у тій частині країни, яка вам не подобається. Окрім того, вам доведеться витратити на цей переїзд усі заощадження. Ви не маєте права на отримання допомоги у зв’язку з безробіттям, тож у вас не буде жодного доходу, поки ви не знайдете іншу роботу».[141]

В історії про достаток ішлося про таке: «Ви щойно отримали підвищення на роботі. У вас є можливість переїхати у ту частину країни, де ви завжди хотіли жити, або ж ви зможете й далі мешкати там, де зараз. Хай там що, компанія дає вам велику суму грошей для покриття витрат на переїзд і дозволяє залишити собі те, що ви не витратите. Ви будете заробляти на сто відсотків більше, ніж на попередній роботі».

Як і слід було очікувати, дослідники з’ясували, що учасники дослідження, котрі прочитали розповідь про скрутну ситуацію, були менш готові чекати винагороди у далекому майбутньому й частіше хотіли отримати винагороду негайно порівняно з піддослідними, які прочитали розповідь про достаток. Цілком логічно, що коли ресурсів не вистачає, люди виявляють більшу зацікавленість у негайному прибутку, а також менше впевнені в тому, що винагорода чекатиме їх у майбутньому. Постає запитання: чому так багато людей, котрі мають доступ до значних матеріальних ресурсів і живуть у багатих країнах, усе-таки опираються у повсякденному житті на мислення скрути?

Занадто велике матеріальне багатство може мати такі ж негативні наслідки, що й занадто мале. Як ми вже бачили, перевантаження дофаміном послаблює нашу здатність відкладати задоволення. У соціальних медіа при умові поєднання перебільшення і «політики постправди» (називаймо це чесно – брехні) наше відчуття скрути навіть у часи достатку лише посилюється.

Я вже згадувала про зефірний експеримент Стенфордського університету, під час якого дослідники вивчали здатність дітей віком 3‒6 років відкладати задоволення. Згідно з експериментом, дітей залишали на самоті у порожній кімнаті, де на тарілці лежав один шматочок зефіру, і говорили, що вони отримають ще один шматочок, якщо зможуть почекати 15 хвилин, не з’ївши першого. Дитина отримувала подвійну винагороду, якби дочекалася її.

У 2012 році дослідники Рочестерського університету змінили стенфордський зефірний експеримент, додавши до нього одну важливу деталь. Напередодні проведення зефірного експерименту одна група дітей на власному досвіді дізналася, що таке порушення обіцянки. Дослідники вийшли з кімнати, сказавши перед цим, що повернуться, коли дитина подзвонить у дзвінок, але не зробили цього. Інша група дітей дізналася, що таке виконана обіцянка: дослідники повернулися, коли пролунав дзвінок. Діти з групи виконаної обіцянки були готові чекати на другий зефір в 4 рази довше (12 хвилин), ніж діти з групи невиконаної обіцянки.[142]

Ці дані свідчать про те, що схильність говорити правду впливає не лише на наші дії, а й на дії інших людей. Я спостерігала це явище у клінічній практиці безліч разів.

У 2013 році проблема Марії з алкоголем сягнула апогею. Її часто привозили у місцеве відділення швидкої допомоги з рівнем алкоголю у крові, що в 4 рази перевищував допустиму межу. Чоловік Марії Дієґо взяв на себе основну частину піклування про неї. Тим часом він боровся зі своєю залежністю від їжі: при зрості 1,55 метра він важив 152 кілограми.

Дієґо розповів мені: «Коли я побачив, що Марія починає одужувати, це спонукало мене змінити власне життя. Я розумів, що вона рухається у правильному напрямі й не хотів залишатися позаду. Тож я купив фітнес-браслет і почав ходити у тренажерний зал. Почав рахувати калорії, й один лише підрахунок калорій примусив мене усвідомити, скільки я їм. Згодом я почав дотримуватися кетодієти й інтервального голодування. Я не дозволяв собі їсти пізно ввечері чи вранці, поки не потренуюся. Я бігав, займався важкою атлетикою. Я зрозумів, що голод – це сигнал, який можна проігнорувати. Цього року (2019) моя вага становить 88 кілограмів. Уперше за довгий час у мене нормальний тиск».

У своїй клінічній практиці я нерідко спостерігаю, як один член родини починає одужувати від залежності, а невдовзі після цього інший член родини робить те саме. Я бачила, як чоловіки кидають пити, а їхні дружини припиняють заводити романи. Я бачила, як батьки припиняють курити марихуану, а опісля від цього відмовляються і їхні діти.

Можна припустити, що у цих випадках, як і в модифікованому зефірному експерименті, відбувається ось що: коли нас оточують надійні люди, відповідальні перед нами, це посилює нашу здатність бути відповідальними перед собою. Коли інші люди кажуть нам правду й виконують обіцянки, які вони нам дали, ми відчуваємо більшу впевненість щодо світу й свого майбутнього у ньому.

Брехня ж, навпаки, створює образ скрути, через що люди переходять у режим виживання й віддають перевагу короткостроковим вигодам перед довгостроковими незалежно від фактичного матеріального становища. Батьки Марії за звичкою брехали їй та іншим дітям, не виконуючи своїх зобов’язань перед ними. А ще вони просили дітей брехати від їхнього імені. Коли батько Марії зник на декілька років, уся родина домовилася говорити неправду про те, де він і що робить. Ця загальна брехня у родині Марії вселяла тривогу й непевність, а також сприяла формуванню світогляду, згідно з яким, щоб отримати бажане, краще вхопити, що можеш, зараз, перш ніж це зробить хтось інший.

Як ми тепер бачимо, можна мати мислення скрути серед достатку, але так само можна мати мислення достатку серед скрути. Джерело відчуття достатку перебуває за межами матеріального світу. Віра або прагнення того, що перебуває поза нашими фізичними межами, може об’єднувати людей, формуючи мислення достатку навіть серед жахливої бідності, а також плекаючи життя, наповнене людською єдністю та змістовністю. Набуття такої єдності та змістовності починається з цілковитої чесності.

– Дозвольте мені спочатку пояснити свою роль, – сказала я лікареві Дрейку, оцінити якого мені доручив комітет із професійного добробуту. – Моє завдання полягає у тому, щоб визначити, чи маєте ви психічне захворювання, яке може негативно вплинути на вашу здатність займатися медициною, а також чи потрібна вам певна адаптація, щоб ви могли виконувати свою роботу. Однак я сподіваюся також, що ви будете сприймати мене як ресурс, не пов’язаний із сьогоднішнім оцінюванням, якщо у вас виникне потреба у лікуванні психічного здоров’я чи у загальній емоційній підтримці.

– Дякую вам за це, – сказав Дрейк, заспокоївшись.

– Я так розумію, що вас затримували за керування автомобілем у нетверезому стані?

У США водіям віком 21 рік і більше заборонено сідати за кермо, якщо вміст алкоголю у крові становить понад 0,08 проміле.

– Так. Понад десять років тому, коли я навчався у медичній школі.

– Ммм… Я збентежена. Чому ви прийшли до мене тільки зараз? Зазвичай мені доручають оцінити практикуючих лікарів відразу після встановлення факту водіння у нетверезому стані.

– Я лише почав працювати тут. Про водіння в нетверезому стані я повідомив у заяві про зарахування на роботу. Думаю, вони (комітет із професійного добробуту) просто хотіли впевнитися, що все гаразд.

– Мабуть, це має сенс, – сказала я. – Тож розкажіть мені свою історію.

У 2007 році Дрейк навчався на першому семестрі першого курсу медичної школи. Він переїхав на північний схід із Каліфорнії, помінявши випалені сонцем луки узбережжя Тихого океану на різнокольорові пагорби Нової Англії в усій своїй осінній красі.

Він вирішив вивчати медицину доволі пізно, через деякий час після закінчення університету в Каліфорнії, де його основним предметом фактично був серфінг, а протягом одного семестру він жив у лісі поза кампусом і «писав погані вірші».

Після першого іспиту студенти-медики влаштували вечірку у своєму домі в сільській місцевості. Дрейк планував поїхати туди з другом, але в останню мить другове авто зламалося, тому зрештою вони поїхали на Дрейковій машині.

– Пам’ятаю, це був чудовий день на початку осені. Будинок розташувався трохи далі по сільській дорозі, неподалік від того місця, де я жив.

Вечірка виявилася дещо веселішою, ніж очікував Дрейк. За весь час навчання у медичній школі він уперше дав собі волю. Спочатку Дрейк випив кілька пляшок пива, а потім перейшов на віскі Johnny Walker Blue Label. Об 11:30 вечора приїхала поліція, оскільки сусіди поскаржилися на галас. Дрейк уже був п’яний, як і його друг.

– Ми з другом розуміли, що надто п’яні, щоб сідати за кермо, тому залишилися у тому домі. Я заснув. Копи й більшість гостей пішли. Я знайшов канапу й спробував поспати. О 2:30 ночі прокинувся. Я усе ще був трохи напідпитку, але не почувався п’яним. До мого будинку було зовсім недалеко по безлюдній сільській дорозі – щонайбільше кілька кілометрів. Тож ми поїхали.

Виїхавши на сільську дорогу, Дрейк і його друг побачили поліцейське авто, що стояло на узбіччі. Цей автомобіль виїхав на дорогу й почав рухатися за ними, немов весь цей час чекав їх. Дрейк і його друг виїхали на перехрестя, де на проводі висів світлофор, похитуючись на вітрі.

– Мені здалося, що у моєму напрямку горить жовте світло, а у протилежному – червоне. Важко було визначити точно, бо світлофор розгойдувався. До того ж я хвилювався через копів, які їхали позаду. Я повільно проїхав одне перехрестя, і коли нічого не сталося, вирішив, що це справді було жовте світло, тому поїхав далі. Ще одне перехрестя – і я повернув до свого будинку. Зробив поворот, але забув увімкнути поворотник.

Офіцер поліції був молодий, десь того ж віку, що й Дрейк.

– Схоже, він був новачком на цій роботі. Йому було нібито незручно зупиняти мене, але він мусив це зробити.

Співробітник поліції дав Дрейкові алкотестер і сказав йому дихнути у трубку. Вміст алкоголю у крові Дрейка становив 0,1 проміле, що перевищувало допустимий рівень. Поліцейський відвіз Дрейка у відділок, де той заповнив купу паперів і дізнався, що дію його водійського посвідчення тимчасово припиняють за водіння у нетверезому стані. Хтось із відділку відвіз його додому.

– Наступного дня я згадав, що чув про одного друга, якого також затримали за водіння у нетверезому стані під час резидентури у відділенні невідкладної допомоги. Я з ним виріс, і він був одним із тих, кого я справді поважав. Він був президентом нашого класу. Тож я зателефонував йому.

«Хоч що б ти робив, – сказав мій друг, коли я зв’язався з ним, – не допускай занесення факту водіння у нетверезому стані в особову справу, особливо якщо ти лікар. Негайно викликай адвоката, котрий знайде спосіб звести все це до необережного водіння або ж зовсім зняти з тебе обвинувачення. Я зробив саме так».

Дрейк знайшов місцевого адвоката й заплатив йому наперед п’ять тисяч доларів зі свого студентського кредиту.

Адвокат сказав йому: «Вам призначать дату судового засідання. Пристойно одягніться. Зробіть так, щоб ви мали гарний вигляд. Суддя викличе вас для надання свідчень і запитає, чи визнаєте ви свою провину, а ви скажете „Не винен“. Ось так. Це все, що вам потрібно зробити. Два слова – „Не винен“. А далі побачимо».

У день розгляду справи Дрейк одягнувся так, як йому було сказано. Він жив у декількох кварталах від будинку суду, тому пішов туди пішки, розмірковуючи по дорозі. Він згадав свого двоюрідного брата з Невади, який був за кермом у стані сп’яніння і зіштовхнувся лоб у лоб з авто 18-річної дівчини, котра їхала у протилежному напрямку. Вони обоє загинули. Люди, які напередодні бачили юнака в барі, розповіли, що він пив так, немов хотів померти.

– У суді я побачив групу інших чоловіків приблизно мого віку. На вигляд вони були, ну знаєте, менш привілейовані, ніж я. Мені спало на думку, що, мабуть, у них немає адвоката, як у мене. Мені стало трохи кепсько.

У будівлі суду, очікуючи, коли його викличуть, Дрейк подумки повторював план, озвучений адвокатом: «Суддя викличе вас для надання свідчень і запитає, чи визнаєте ви свою провину, а ви скажете: „Не винен“. Ось так. Це все, що вам потрібно зробити. Два слова – „Не винен“».

Суддя викликав Дрейка на місце для надання свідчень. Дрейк сів на жорсткий дерев’яний стілець, розташований трохи нижче й праворуч від лави судді. Його попросили підняти праву руку й пообіцяти говорити правду. Він пообіцяв.

Дрейк оглянув людей, що були в залі суду. Подивився на суддю. Суддя повернувся до нього й сказав: «Ви визнаєте себе винним?».

Дрейк знав, яких слів від нього чекають. Він планував сказати саме це. Два слова. «Не винен». Ці слова вже майже були у нього на вустах. Так близько.

– Однак потім я згадав про той випадок, коли мені було п’ять років і я попросив у батька морозива, а він сказав, що я мушу спочатку пообідати. Я сказав йому: «Я вже обідав. Ходив до Майкла додому, й він дав мені хотдог». Однак насправді я не ходив до Майкла. Ми з ним не були друзями, і мій тато знав про це. Тож він не став марнувати час. Узяв слухавку, зателефонував Майклові й запитав: «Ти давав Дрейкові хотдог?». А потім посадив мене, зберігаючи цілковитий спокій, і сказав мені, що брехати – це завжди гірше, ніж говорити правду. Він сказав, що брехня ніколи не варта наслідків. Той випадок справив на мене велике враження.

Дрейк продовжив:

– Увесь цей час я планував сказати «Не винен», як і велів мені адвокат. Не можу сказати, що вирішив зробити інакше, перш ніж давати свідчення. Проте у той момент, коли суддя поставив запитання, я не зміг вимовити ці слова. Я просто не здатен був сказати їх. Адже я пив і сів за кермо.

«Винен», – сказав Дрейк.

Суддя випростався на своєму стільці, ніби щойно прокинувся. Повільно повернув голову. Скоса подивився прямо на Дрейка, буравлячи його поглядом. «Ви впевнені, що це ваше останнє слово? Ви усвідомлюєте наслідки? Адже ви не зможете відмовитися від нього».

– Я ніколи не забуду, як він повернув голову й подивився на мене, – сказав Дрейк. – Я подумав: це якось дивно, що він мене про це запитує. На якусь мить я замислився, чи не роблю помилку. А тоді сказав йому, що впевнений.

Після цього Дрейк зателефонував адвокатові й розповів йому, що трапилося. Той був явно здивований.

Адвокат сказав Дрейку: «Я поважаю вашу чесність. Зазвичай я цього не роблю, але я поверну вам ваші п’ять тисяч доларів».

Так він і зробив – повернув усю суму.

Протягом наступного року Дрейк відвідував заняття для тих, кого було притягнуто до відповідальності за водіння у нетверезому стані. Ці заняття проходили у віддалених місцях. Оскільки Дрейк не мав права сідати за кермо, йому довелося їздити автобусом, що іноді забирало по кілька годин у день. Під час обов’язкових занять Дрейк сидів у колі з людьми, з якими, напевне, ніколи б навіть не зустрівся. «Вони були зовсім інакшими порівняно з тими, з ким я вчився у медичній школі». Дрейк згадує, що серед відвідувачів занять були переважно старші білошкірі чоловіки, котрих неодноразово затримували за керування транспортним засобом у стані сп’яніння.

Після того як Дрейк сплатив штраф тисячу доларів і провів десятки годин на обов’язкових заняттях, йому повернули водійське посвідчення. Утім, виявилося, що це лише початок. Дрейк закінчив медичну школу й подав заяву на резидентуру, повідомивши про звинувачення у керуванні транспортним засобом у стані сп’яніння в усіх відповідних документах. Коли він подавав заяву на отримання медичної ліцензії, йому довелося зробити те саме. А також під час подавання заяви на сертифікацію за спеціальністю. На довершення всього, отримавши місце у резидентурі в районі затоки Сан-Франциско, Дрейк дізнався, що заняття для покараних за водіння у нетверезому стані, які він відвідував у Вермонті, не зараховуються в Каліфорнії, тому йому довелося знову відвідувати ці заняття.

– Я працював цілими днями до пізнього вечора, а потім щодуху поспішав на ці збори автобусом. Якщо я запізнювався хоча б на хвилину, доводилося платити штраф. У певний момент я замислився, чи не краще було б збрехати. Але зараз, згадуючи все це, я радий, що сказав правду.

Коли я був малий, в обох моїх батьків були проблеми з алкоголем. Батько досі п’є. Він може не пити кілька тижнів поспіль, але коли починає – це кепсько. Мама не вживає алкоголь уже десять років, але вона пила протягом усього мого дитинства, хоча я не знав про це й не бачив її п’яною. Однак, навіть маючи всі ці проблеми, батькам вдавалося робити так, що я міг бути відвертим і чесним з ними. Вони завжди любили мене й пишалися мною, навіть коли я погано поводився. Вони не потурали мені. Ніколи не давали мені грошей, скажімо, для оплати юридичних витрат, хоча у них були гроші. З іншого боку, вони ніколи не засуджували мене. Думаю, батьки створили комфортне й безпечне середовище, коли я ріс. Саме це дало мені можливість бути відвертим і чесним.

Зараз я рідко вживаю алкоголь. Маючи схильність до надмірності й ризику, я точно міг би піти цим шляхом. Проте я вважаю, що моя спроможність сказати правду у той важливий момент життя, коли мене затримали за водіння у нетверезому стані, вивела мене на інший шлях. Можливо, те, що я був чесним протягом багатьох років, допомогло мені почуватися комфортно із самим собою. У мене немає таємниць.

Коли Дрейк сказав правду й узяв на себе відповідальність за серйозніші наслідки, це допомогло змінити його життя. Глибока повага до чесності, яку прищепив йому батько у ранньому віці, мала на нього навіть більший вплив, ніж значна генетична схильність до залежності. Можливо, цілковита чесність стала засобом профілактики?

Приклад Дрейка не враховує того, що у корумпованій чи дисфункційній системі цілковита чесність може мати негативні наслідки. Крім того, привілеї раси й соціального класу Дрейка в американському суспільстві посилили його здатність подолати ці наслідки. Якби Дрейк був бідняком чи не був білошкірим, результат міг би бути геть інакший.

Попри це, історія Дрейка переконала мене як матір, що, виховуючи дітей, я можу та навіть повинна надавати особливого значення чесності як одній з основних цінностей.

Пацієнти навчили мене, що чесність посилює усвідомлення, формує приємніші стосунки, покладає на нас відповідальність перед автентичнішим наративом, а також посилює здатність відкладати задоволення. Чесність може навіть запобігти формуванню залежності у майбутньому. Це надихнуло мене бути чеснішою у власному житті, а також виховувати дітей, наголошуючи на особливому значенні чесності.

Для мене чесність – це щоденне випробування. Якась частина мене завжди прагне хоч трішки прикрасити історію, показати себе кращою або виправдати погану поведінку. Однак я щосили намагаюся боротися з цим прагненням.

Цей зручний маленький інструмент (висловлення правди) важко застосовувати на практиці, але він надзвичайно доступний. Будь-хто може прокинутися одного дня й вирішити: «Сьогодні я не буду ні про що брехати». Це не лише може змінити на краще життя однієї людини, а й здатне змінити весь світ.

9. Просоціальний сором

За своєю природою сором – складне поняття. Він може сприяти збереженню компульсивного надспоживання, а також спонукати до зміни такої поведінки. Тож як нам вирішити цей парадокс?

Насамперед пропоную поговорити про те, що таке сором.

У сучасній психологічній літературі сором визначається як емоція, відмінна від почуття провини. Сором спонукає нас вважати себе поганими людьми, тоді як почуття провини змушує нас вважати поганими свої дії, зберігаючи при цьому позитивне ставлення до себе. Почуття провини – це адаптивна емоція.

Моя проблема з дихотомією «сором–провина» полягає ось у чому. На рівні досвіду сором і почуття провини ідентичні, тож як вони можуть бути різними емоціями? Можливо, розумом я здатна відрізнити почуття власної нікчемності від думки, що я хороша людина, яка зробила щось не так. Однак у той момент, коли вас переповнюють сором і провина, відчуття те саме – каяття впереміш зі страхом покарання й жахливою перспективою самотності. Каяття, спричинене тим, що вас викрили, може стосуватися або не стосуватися самого вчинку. Страх залишитися на самоті, що вже представляє собою форму покарання, є особливо сильним. Це побоювання того, що від вас відмовляться, вас будуть уникати й ви більше не будете частиною стада.

Однак дихотомія «сором–провина» має у своїй основі дещо реальне. Різниця не у тому, як ми переживаємо ці емоції, а передусім у тому, як інші реагують на нашу провину. Якщо інші люди не сприймають, засуджують або уникають нас, ми входимо у цикл того, що я називаю деструктивним соромом. Деструктивний сором посилює емоційне переживання сорому й налаштовує на збереження тієї моделі поведінки, котра й спричинила відчуття сорому. Водночас якщо інші люди більше пригортають нас до себе й дають чіткі поради щодо спокутування провини або одужання, ми входимо у цикл просоціального сорому. Просоціальний сором полегшує емоційне переживання сорому й допомагає нам припинити або послабити ганебну поведінку.

З огляду на це поговорімо про випадки, коли сором не йде на користь.

Один з моїх викладачів якось сказав такі мудрі слова: «Не відчуваючи симпатії до пацієнтів, ми не зможемо їх вилікувати».

Коли я вперше зустрілася з Лорі, вона мені не сподобалася.

Вона була дуже заклопотана. Квапливо розповіла мені, що прийшла лише за порадою лікаря первинної медичної допомоги, чого, до речі, зовсім не треба було робити, оскільки у неї ніколи не було жодної залежності чи інших проблем із психічним здоров’ям, і що їй просто потрібно, аби я саме це й сказала, щоб вона могла повернутися до «справжнього лікаря» й отримати свої ліки.

– Мені щойно зробили операцію із шунтування шлунка, – сказала Лорі так, ніби цього було достатньо для пояснення небезпечно високих доз рецептурних препаратів, які вона приймала. Вона говорила так, наче старомодна вчителька, котра вичитує не дуже обдаровану ученицю. – Я важила понад 90 кілограмів, а зараз уже ні. Певна річ, через перенаправлення кишківника у мене виник синдром мальабсорбції, тому мені потрібно 120 міліграмів лексапро, щоб досягти його рівня у крові, як у звичайної людини. Ви, лікарко, маєте знати це краще за інших.

Лексапро – це антидепресант, що регулює рівень нейромедіатора серотоніну. Середня добова доза становить 10–12 міліграмів, тобто доза Лорі була щонайменше у 6 разів більша за норму. Зазвичай антидепресанти не використовують не за призначенням, щоб отримати кайф, але за роки своєї роботи я зустрічала й подібні випадки. Обхідний шлунковий анастомоз за Ру, який зробили Лорі з метою схуднення, справді може призвести до виникнення проблеми зі всмоктуванням поживних речовин та ліків, однак потреба в таких високих дозах виникає вкрай рідко. Щось тут було не так.

– Ви приймаєте якісь інші лікарські препарати чи інші речовини?

– Я приймаю габапентин і медичну марихуану від болю. Приймаю також амбієн від безсоння. Це і є мої ліки. Вони потрібні мені для лікування захворювань. Не розумію, що у цьому поганого.

– Які саме захворювання ви лікуєте?

Звісно, я прочитала історію хвороби Лорі і знала, про що говорю, але мені завжди цікаво почути, як самі пацієнти розуміють свій медичний діагноз та лікування.

– У мене депресія й біль у ступні внаслідок давньої травми.

– Добре. Це має сенс. Але дози високі. Цікаво, чи намагалися ви коли-небудь приймати більше якоїсь речовини чи лікарського препарату, ніж планували, або чи використовували їжу або наркотики для подолання болісних емоцій?

Лорі заціпеніла, випрямивши спину, поклавши руки на коліна й міцно схрестивши ноги. Вона мала такий вигляд, немов ось-ось зіскочить зі стільця й вибіжить з кімнати.

– Я ж сказала вам, лікарко, у мене немає цієї проблеми.

Лорі стисла губи й відвела погляд.

Я зітхнула.

– Пропоную змінити тему, – сказала я, сподіваючись урятувати ситуацію після такого важкого початку. – Чому б вам не розповісти мені про своє життя, щось на кшталт невеличкої автобіографії: де ви народилися, хто вас виховував, якою ви були у дитинстві, основні події вашого життя дотепер.

Щойно я дізнаюся історію пацієнтів (тобто під дією яких чинників сформувалася особистість, котру бачу перед собою), ворожість зникає під дією емпатії. Для того щоб по-справжньому розуміти людину, потрібно любити її. Саме тому я завжди раджу студентам медичного факультету й резидентури, які прагнуть розділити досвід на окремі блоки на кшталт «історія поточного захворювання», «оцінка психічного стану» та «перевірка систем організму», як їх свого часу навчили, зосереджувати увагу на історії. Історія відображає людські риси не лише пацієнта, а й наші риси.

Дитинство Лорі пройшло у 1970-х на фермі у Вайомінгу. Вона була наймолодшою з трьох дітей, яких виховували її батьки. З раннього дитинства вона вважала, що була інакшою.

– Зі мною було щось не так. У мене не було відчуття належності. Я почувалася ніяково й не на своєму місці. У мене був мовний дефект, шепелявість. Я почувалася дурною усе своє життя.

Лорі вочевидь була дуже розумною, проте перше уявлення про себе має великий вплив на наше життя, витісняючи на другий план усі докази протилежного.

Лорі пригадала, що боялася батька, оскільки він був схильний до гніву. Однак ще більшою загрозою у їхньому домі був привид карального Бога.

– У дитинстві я знала лише Бога, котрий завжди засуджує. Якщо ти не ідеальний – тобі дорога у пекло.

Внаслідок цього Лорі звикла говорити собі, що вона бездоганна, принаймні досконаліша, ніж інші. Це стало лейтмотивом усього її життя.

Лорі була посередньою студенткою й значно кращою спортсменкою. Вона встановила рекорд середньої школи з бігу на 100 метрів з перешкодами і почала мріяти про Олімпійські ігри. Але у молодшому класі середньої школи вона зламала щиколотку під час бігу з перешкодами. Лорі зробили операцію, що фактично поклало край її біговій кар’єрі, яка тільки починалася.

– Я втратила єдине, що мені добре вдавалося. Тоді я й почала їсти. Коли ми зупинялися біля ресторану McDonald’s, я могла з’їсти два бігмаки й пишалася цим. Напередодні вступу до коледжу я вже не дбала про свою зовнішність. На першому курсі у мене була вага приблизно 57 кілограмів. Коли я закінчила коледж і вступила до медичної школи, це вже було 82 кілограми. До того ж я почала експериментувати з наркотиками – алкоголь, марихуана, таблетки і переважно вікодин. Однак моїм улюбленим наркотиком завжди була їжа.

Наступних п’ятнадцять років життя Лорі були позначені мандрами – від міста до міста, від роботи до роботи, від хлопця до хлопця. Оскільки Лорі була медичною працівницею, їй було легко отримати роботу у будь-якому місті. Єдиним незмінним аспектом її життя було те, що вона щонеділі відвідувала церкву, хоч би де мешкала.

Увесь цей час Лорі вживала їжу, ліки, алкоголь, канабіс – словом, усе, що могла дістати, аби втекти від самої себе. Протягом звичайного дня вона могла з’їсти миску морозива на сніданок, перекусити на роботі і прийняти амбієн, щойно приходила додому. На вечерю вона з’їдала ще одну миску морозива, бігмак, найбільшу порцію картоплі фрі, випивала дієтичну колу, після чого приймала ще дві пігулки амбієну та з’їдала великий шматок торта на десерт. Іноді Лорі приймала амбієн наприкінці зміни, отримуючи стартову дозу, щоб бути у піднесеному стані до того часу, як прийде додому.

– Якщо після приймання амбієну я не дозволяла собі спати, у мене був кайф. Через дві години я приймала ще дві таблетки, завдяки чому відчувала ще більший кайф. Ейфорію. Це було майже так само добре, як опіоїди.

Лорі повторювала такий чи подібний цикл день за днем. Під час відпустки вона змішувала пігулки снодійного з ліками від кашлю, щоб увійти у стан піднесення, або пила алкоголь до стану сп’яніння й вдавалася до ризикованих статевих стосунків. Коли Лорі виповнилося 35 років, вона жила сама у таунхаусі в Айові й проводила дозвілля, отримуючи кайф і слухаючи американського радіоведучого й прибічника теорії змов Ґленна Бека.

– Я дійшла висновку, що наближається кінець світу. Армагедон. Мусульмани. Іранське вторгнення. Я придбала купу балонів з газом, котрі зберігала у вільній спальні. Згодом я сховала їх у внутрішньому дворику під брезентом. Я купила також рушницю 22 калібру. А потім усвідомила, що може статися вибух, і почала заправляти своє авто газом з балонів, поки він не закінчився.

Десь на підкірці Лорі розуміла, що їй потрібна допомога, проте її жахало те, що доведеться про це просити. Вона боялася, що коли визнає себе «не бездоганною християнкою», люди будуть сахатися її. Якось вона натякнула на свої проблеми у розмові з іншими членами церкви, але за деякими ледь помітними сигналами зрозуміла, що існують проблеми, якими парафіяни не мають ділитися.

У той період Лорі важила майже 114 кілограмів, відчувала нищівну депресію й почала замислюватися, чи не краще їй померти.

– Лорі, – сказала я, – на мою думку, якщо поглянути на ваше життя загалом, у ньому незмінно присутня тема залежності. Хоч би про що йшлося: їжу, канабіс, алкоголь чи рецептурні препарати – одна з давніх ваших проблем полягає у компульсивному, саморуйнівному надспоживанні. Як гадаєте, це справді так?

Лорі подивилася на мене й нічого не відповіла. А потім почала плакати. Коли до неї повернулася здатність говорити, вона сказала:

– Я знаю, що це правда, але сама не хочу у це вірити. Не хочу про це чути. У мене є робота. Є авто. Я щонеділі ходжу до церкви. Мені здавалося, що операція із шунтування шлунка все змінить. Думала, схуднення змінить моє життя. Однак навіть втративши вагу, я все ж хотіла померти.

Я запропонувала низку інших способів, що допомогли б Лорі покращити самопочуття, зокрема відвідувати збори анонімних алкоголіків.

– Мені це не потрібно, – сказала вона без жодних вагань. – У мене є церква.

Через місяць Лорі прийшла на черговий сеанс.

– Я зустрілася з членами церкви.

– Що трапилося?

Лорі відвела погляд:

– Я була відвертою, як ніколи, хіба що з вами. Розповіла їм усе... чи майже все. Просто відкрила всю правду.

– І що далі?

– Це було дивно, – сказала Лорі. – Вони здавалися... збентеженими, схвильованими. Ніби не знали, що зі мною робити. Сказали, щоб я молилася. А також закликали не обговорювати свої проблеми з іншими членами церкви. Ось так.

– Як це вплинуло на вас?

– У той момент я відчувала, немов Бог засуджує, соромить мене. Я можу процитувати Святе Письмо, та не відчуваю жодного зв’язку з люблячим Богом з Біблії. Я не можу виправдати очікування. Я не така хороша. Тож я припинила ходити в церкву. Не була там цілий місяць. І знаєте, ніхто, здається, навіть цього не помітив. Ніхто не зателефонував. Не зв’язався зі мною. Жодна людина.

Лорі потрапила у цикл деструктивного сорому. Коли вона спробувала бути чесною з іншими парафіянами, їй порадили не розповідати про цю частину свого життя, натякнувши, що від неї будуть триматися осторонь чи будуть ще більше соромити, якщо вона відверто розповідатиме про свої проблеми. Лорі не могла ризикувати втратою тієї невеличкої спільноти, до якої належала. Проте приховування своєї поведінки посилювало її відчуття сорому, сприяючи ще більшій ізоляції – і все це підтримувало безперервний процес споживання.

Результати досліджень указують на те, що серед людей, котрі є активними учасниками релігійних організацій, у середньому нижчий рівень зловживання наркотиками й алкоголем.[143] Однак коли релігійні організації опиняються не на тому боці рівняння сорому, цураючись грішників та (або) сплітаючи павутину таємниць і брехні, вони сприяють формуванню циклу деструктивного сорому.

Цикл деструктивного сорому зводиться до такого. Надмірне споживання викликає почуття сорому, через яке група тримається осторонь від людини, або ж людина починає брехати, щоб уникнути такого цурання. Зрештою це посилює ізоляцію, сприяючи подальшому надмірному споживанню. Таким чином утворюється замкнене коло.

Антидотом від деструктивного сорому є просоціальний сором. Розгляньмо, як він може діяти.

Мій наставник (той самий чоловік у капелюсі) якось розповів мені, що спонукало його кинути пити. Я часто згадую цю історію, бо вона яскраво ілюструє двобічність леза меча сорому.

Йому уже було добряче за сорок, і він почав щовечора потай випивати, коли дружина й діти лягали спати. Він робив це довгий час після того, як запевнив дружину, що кинув. Уся та маленька брехня, якою він приховував свою пиятику, а також сам факт пиятики накопичувалися й обтяжували його совість, що спонукало його пити ще більше. Він пив через сором.

Одного дня дружила дізналася, що він продовжує пити. «Відчуття розчарування й зради в її очах примусило мене присягнути, що я більше ніколи не буду пиячити». Сором, який він відчував у той момент, а також бажання повернути довіру й схвалення дружини підштовхнули його до першої серйозної спроби одужати. Він почав відвідувати збори анонімних алкоголіків. Для нього головною перевагою AA був «процес позбавлення від сорому».

Мій наставник так розповів про це: «Я зрозумів, що не один такий. Там були інші люди, схожі на мене. Були інші лікарі, котрі боролися з алкогольною залежністю. Розуміння того, що існує місце, де я можу бути абсолютно чесним і мене все ж прийматимуть, було надзвичайно важливим. Це створювало психологічний простір, якого я потребував, аби пробачити себе й щось змінити. Щоб рухатися далі у своєму житті».

Просоціальний сором ґрунтується на ідеї про те, що сором є корисним і важливим для процвітання громади. Без сорому суспільство поринуло б у хаос. Отже, відчувати сором за неналежну поведінку – доречно й правильно.

Крім того, в основі просоціального сорому лежить думка, згідно з якою усі ми маємо певні вади, можемо робити помилки й потребуємо прощення. Наявність «списку справ», що містить кроки до спокутування провини, – це ключ до того, щоб забезпечити дотримання групових норм, не виганяючи з громади кожного, хто збився зі шляху. Саме це робить організація «Анонімні алкоголіки» за допомогою програми «12 кроків».

Цикл просоціального сорому зводиться до такого. Надмірне споживання викликає почуття сорому, яке вимагає цілковитої чесності й призводить не до відсторонення, як у разі деструктивного сорому, а до прийняття й емпатії у поєднанні з низкою необхідних дій, спрямованих на спокутування провини. Зрештою це посилює почуття належності й знижує рівень споживання.

Мого пацієнта Тодда, молодого хірурга, який проходив курс реабілітації від алкогольної залежності, затримали за водіння у стані амнестичної непритомності, коли він перетинав кордон між штатами. Він згадував, що під час першої зустрічі групи анонімних алкоголіків, яка відбулася після того страшного арешту, він настільки гірко плакав, що навіть не міг назвати своє ім’я. І це сказав чоловік, який пишався своїм емоційним самоконтролем. Тодд вживав алкоголь частково й для того, щоб послабити постійний самоконтроль, котрий допомагав йому стримувати емоції. Під час реабілітації він уперше дізнався, як можна послабити контроль емоцій і досягти самовираження.

– Це було перше безпечне місце, де можна було показати свою уразливість, – сказав мені Тодд. – Після зборів усі підходили до мене, давали свої номери, пропонували телефонувати. Це була та спільнота, якої я завжди прагнув, але не мав. Я нізащо так не відкрився би перед своїми друзями-скелелазами або іншими хірургами.

Після п’яти років стійкого одужання Тодд розповів мені, що найважливішим з 12 кроків був для нього десятий крок.

– Кожного дня я перевіряю себе. Гаразд, може, я неправий? Якщо так, то як я можу це змінити? Чи потрібно мені відшкодувати заподіяні людям збитки? Як я можу спокутувати провину? Приміром, нещодавно я мав справу з лікарем-резидентом, котрий не надав мені правильну інформацію про пацієнта. Я почав засмучуватися. Чому це не зроблено? Відчуваючи розчарування, я кажу собі: мабуть, ця людина налякана. Замість того щоб засмучуватися, як ти можеш допомогти їй отримати те, що потрібно? Я не вчинив би так до того, як став на шлях одужання.

– Кілька років тому, – сказав мені Тодд, – через три роки після початку реабілітації мене призначили науковим керівником студента-медика, який був просто жахливим. Я маю на увазі, що це виявився справді поганий студент. Я не дозволив би йому дбати про пацієнтів. Коли настав час дати відгук про роботу цього студента, я посадив його поряд і вирішив бути чесним. Сказав йому: «Ви не пройдете субординатуру, якщо не зробите докорінних змін». Після мого відгуку він вирішив почати все спочатку й по-справжньому спробувати покращити свою роботу. Йому вдалося зробити це, й зрештою він пройшов ординатуру. Річ у тому, що в період пиятики я не був би з ним чесним. Я просто дозволив би йому залишити все, як є, й провалити субординатуру, або ж переклав би цю проблему на когось іншого.

Правдива самоінвентаризація дає нам можливість не лише краще розуміти власні недоліки, а й об’єктивніше оцінювати й реагувати на недоліки інших людей. Коли ми відповідальні перед самими собою, це допомагає нам пробуджувати почуття відповідальності й в інших. Ми можемо використовувати сором, не соромлячи людину. Головне – поєднувати відповідальність зі співчуттям. Подібні уроки можна застосовувати щодо всіх нас, маємо ми при цьому залежність чи ні, а також їх можна поширювати на будь-які стосунки у повсякденному житті.

Просоціальний сором у повсякденному житті

Як мати, котра турбується про добробут дітей у переповненому дофаміном світі, я намагалася запровадити принципи просоціального сорому у житті своєї родини.

Насамперед ми зробили цілковиту чесність основною родинною цінністю. Я докладаю безліч зусиль (хоча й не завжди успішно) до того, щоб моделювати цілковиту чесність у власній поведінці. Ми, батьки, часом вважаємо, що, приховуючи свої помилки й недосконалість і розкриваючи тільки найкращу частину себе, ми показуємо дітям, що правильно. Однак це може мати протилежний ефект, викликаючи у дітей відчуття, що вони мають бути бездоганними, аби їх любили. Натомість, відверто й чесно розповідаючи дітям про свої труднощі, ми створюємо умови для того, щоб вони так само відверто й чесно розповідали про власні негаразди. Отже, ми повинні сформувати у собі готовність і бажання визнати провину, коли зробили щось не так під час взаємодії з дітьми й іншими людьми. Ми маємо прийняти свій сором і бути готовими спокутувати провину.

Приблизно п’ять років тому, коли наші діти навчалися у початковій школі й молодших класах середньої школи, я подарувала кожному з них шоколадного зайчика на Великдень. Ці ласощі були виготовлені з молочного шоколаду у спеціалізованій шоколадній майстерні. Діти з’їли трохи зайчиків і поклали решту в кухонну шафу на потім. Протягом наступних двох тижнів я потроху відкушувала від їхніх шоколадних зайчиків – мені здавалося, що цього ніхто не помітить. До того часу, як діти згадали про свої ласощі, від них майже нічого не залишилося. Знаючи про мою пристрасть до шоколаду, діти відразу звинуватили мене.

«Це не я», – сказала я. Брехня виникла сама собою. Протягом наступних трьох днів я продовжувала брехати. Спочатку діти не вірили, що я кажу правду, а потім почали звинувачувати одне одного. Я знала, що маю усе виправити. Як я можу навчити дітей бути чесними, якщо сама не чесна з ними? І як же нерозумно, безглуздо брехати про це! Мені знадобилося три дні, щоб набратися мужності й сказати їм правду. Було дуже соромно!

Дізнавшись правду, діти почувалися виправданими й нажаханими. Виправданими, тому що їхня перша здогадка виявилася правильною. Нажаханими, тому що їхня мати збрехала їм. Це було повчально для мене й для них на багатьох рівнях. Я нагадала собі й подала їм сигнал про те, що у мене є серйозні вади. Окрім того, я продемонструвала дітям на власному прикладі, що, зробивши помилку, принаймні можна бути відповідальною за це. Діти пробачили мене й донині люблять розповідати історію про те, як я «вкрала» їхній шоколад, а потім «збрехала про це». Їхнє глузування – це моя спокута, тому я вітаю його. Разом ми знову підтвердили, що у нашій родині того, хто зробить помилку, не будуть завжди засуджувати й відштовхувати. Ми вчимося й розвиваємося разом. Як і в мого пацієнта Тодда, коли ми здійснили активне й чесне переоцінювання себе, посилилась здатність і готовність давати іншим людям чесні відгуки, щоб допомогти їм усвідомити власні сильні сторони й недоліки.

Якщо потрібно пояснити дітям їхні сильні й слабкі сторони, важливо виявляти цілковиту чесність, але не соромити їх. Коли нашій старшій доньці було п’ять років, вона почала брати уроки гри на фортепіано. Мене виховували в музичній родині, тому я дуже хотіла поділитися музикою з дітьми. Виявилося, що у моєї доньки немає почуття ритму, хоча вона була й не зовсім позбавлена музичного слуху. Хай там як, ми обидві вперто продовжували її щоденну практику. Я сиділа поряд з нею, намагаючись підбадьорити, а сама тим часом стримувала почуття жаху через повну відсутність здібностей у доньки. Насправді жодна з нас не отримувала від цього задоволення. Десь через рік після того, як дочка почала брати уроки музики, ми дивилися мультфільм «Веселі ніжки» (Happy Feet) про пінгвіна на ім’я Мамбл, у якого виникла серйозна проблема: він був не здатен проспівати жодної ноти у світі, в якому потрібно було проспівати пісню серця, аби знайти свою другу половинку. Десь посередині фільму донька подивилася на мене й запитала: «Мамо, я що, схожа на Мамбла?».

У ту мить мене охопила невпевненість у собі як у матері. Що мені сказати? Сказати їй правду, ризикуючи завдати шкоди її самооцінці, чи збрехати й скористатися цим обманом, щоб розпалити любов до музики?

Я ризикнула. «Так, – сказала я, – ти дуже схожа на Мамбла».

На обличчі доньки розпливлася широка усмішка, яку я сприйняла як підтвердження. Я знала, що тоді вчинила правильно. Визнавши те, що дочка й так уже знала (йдеться про відсутність музичних здібностей), я допомогла їй сформувати навички правильної самооцінки – навички, які вона демонструє до цього часу. Крім того, я подала їй сигнал про те, що ми не можемо мати здібності до всього, а також що важливо знати, до чого у тебе є здібності, а до чого немає, щоб приймати мудрі рішення. Через рік наша дочка вирішила кинути уроки гри на фортепіано (всім на полегшення). Вона досі любить музику й співає під радіо, не потрапляючи у жодну ноту, проте зовсім не почувається ніяково через це.

Взаємна чесність усуває сором і є передвістям спалаху близькості, сплеску емоційної теплоти, джерелом якої є почуття глибокого зв’язку з іншими людьми, коли нас приймають, незважаючи на наші вади. Не досконалість, а готовність працювати разом над виправленням помилок є запорукою нашої відданості групі. Такий спалах близькості майже завжди супроводжується виробленням ендогенного дофаміну в мозку. Але на відміну від сплеску дофаміну, котрий ми отримуємо від дешевих задоволень, сплеск дофаміну під впливом близькості є адаптивним, оздоровчим і сприяє омолодженню.

Через декілька місяців після того, як Лорі припинила відвідувати церкву, вона пішла на перші збори анонімних алкоголіків. Завдяки участі в AA вона поступово кинула палити, пити й приймати ліки. 20 грудня 2014 року Лорі припинила вживати всі речовини й твердо стала на шлях одужання.

«Не можу сказати, що саме і коли це сталося, – сказала Лорі, через багато років згадуючи своє одужання, яким завдячує участі в AA. – Я почула розповіді інших людей. Відчула полегшення, розкривши свої найглибші, найпохмуріші таємниці. Бачила надію в очах новачків. Раніше я була такою самотньою. Пам’ятаю, просто хотіла померти. Не спала ночами, картаючи себе за все, що скоїла. В AA я навчилася приймати себе й інших людей такими, як вони є. Тепер я підтримую справжні стосунки з людьми. Я одна з них. Вони знають мене справжню».

Фахівці з поведінкової економіки називають винагороди належності до групи клубними благами. Що привабливіші клубні блага, то більше у групи шансів утримати наявних членів і залучити нових. Концепцію клубних благ можна застосувати до будь-якої групи людей – від родини до груп друзів чи релігійних громад.

Ось що писав поведінковий економіст Лоуренс Яннаконне про клубні блага у релігійних організаціях: «Задоволення, що я отримую від недільних відправ, залежить не тільки від мого внеску, а й від внеску інших: скільки ще є присутніх, як тепло вони мене вітають, як добре співають, з яким ентузіазмом читають і моляться».[144] Активна участь у групових заходах і зібраннях, а також дотримання групових правил і норм – усе це зміцнює клубні блага.

Геніальність спільноти анонімних алкоголіків полягає у тому, що просоціальний сором – це не лише спосіб використати дотримання групових норм, а й те, що він сам є клубним благом. Пацієнти розповідали мені, що перспектива відчути сором, коли доведеться зізнатися перед групою про рецидив, діє як основний чинник, що утримує їх від такого вчинку. Проте коли у них дійсно трапляється рецидив і вони чесно про це розповідають групі, це збільшує клубні блага, створюючи для інших членів групи можливість відчути емпатію, альтруїзм і, погляньмо правді в очі, певну зловтіху на кшталт: «Таке могло трапитися зі мною, і я, певна річ, радий, що цього не сталося».

Велику загрозу для клубних благ становлять так звані безбілетники (халявники або дармоїди), котрі намагаються отримати користь від групи без достатньої участі у житті спільноти. Пасивна участь становить безпосередню загрозу клубним благам. Коли йдеться про групові правила й норми, безбілетники загрожують клубним благам тим, що не дотримуються цих правил і норм, брешуть про це та (або) не докладають ніяких зусиль до того, щоб змінити свою позицію. Поведінка таких членів групи не сприяє зміцненню клубних благ, хоча кожен з них окремо отримує користь від членства в групі завдяки перевагам належності до неї.

Яннаконне зазначив, що дуже важко, а то й неможливо, визначити рівень дотримання групових правил, що створює клубні блага, особливо коли вимоги стосуються особистих звичок і нематеріальних, суб’єктивних явищ на зразок висловлення правди. Відповідно до теорії самопожертви й стигматизації Яннаконне, один зі способів опосередковано оцінити участь у групі полягає у тому, щоб зробити обов’язковою стигматизацію поведінки, що обмежує участь у інших ситуаціях, а також вимагати пожертвування особистих ресурсів, відмовившись від інших дій.[145] Це дозволить виявити безбілетників.

Зокрема, моделі поведінки у сучасних релігійних установах, які здаються надмірними, недоречними чи навіть нераціональними (наприклад, носіння певних зачісок чи одягу, відмова від споживання різних продуктів, сучасних технологій чи від певних методів лікування), є раціональними, якщо сприймати їх як ціну, котру сплачує людина за зменшення кількості безбілетників в організації.

Можливо, ви думаєте, що розкутіші релігійні організації та інші соціальні групи, де менше правил і суворої критики, мають приваблювати більшу кількість послідовників. Проте це не так. Саме суворіші церкви мають більше послідовників і зазвичай мають сильніший успіх порівняно з вільними церквами, оскільки вони швидше виявляють безбілетників і пропонують надійніші клубні блага. Джейкоб приєднався до групи «12 кроків» організації «Анонімні сексоголіки» на початку процесу одужання і після кожного рецидиву посилював свою участь у цій групі. Він демонстрував дивовижну відданість. Щодня відвідував збори групи особисто чи по телефону. Доволі часто телефонував іншим членам групи, понад вісім разів на день. Групи «12 кроків» у складі «Анонімних алкоголіків» чи інших організацій подібного роду іноді несправедливо називають культами чи організаціями, у яких люди обмінюють свою залежність від алкоголю та (або) наркотиків на залежність від групи. Утім, ця критика не бере до уваги той факт, що саме суворість, культовість організації може бути джерелом її ефективності.

Безбілетники у групах «12 кроків» можуть бути різними, але найнебезпечнішими є ті члени груп, які не визнають, що у них стався рецидив, не оголошують себе знову новачками й не проходять кроки програми повторно. Вони позбавляють групу такого клубного блага, як просоціальний сором, не кажучи вже про соціальне середовище тверезості, котре відіграє вирішальну роль в одужанні. Для збереження клубних благ організація «Анонімні алкоголіки» повинна вдаватися до рішучих і, як здається, часом нераціональних заходів боротьби з безбілетниками.

Джоан вдалося кинути пити завдяки участі в спільноті анонімних алкоголіків. Вона також регулярно відвідувала збори, мала спонсора й сама була спонсором інших членів спільноти. Джоан утримувалася від вживання алкоголю в AA протягом 4 років, а моєю пацієнткою була 10 років, тому я мала змогу спостерігати за тими позитивними змінами, що відбулися в її житті завдяки AA, й віддати їм належне.

На початку 2000-х трапилося так, що Джоан ненавмисно вжила алкоголь. Якось вона подорожувала по Італії й, не знаючи італійської мови, випадково замовила і випила напій з невеликим вмістом алкоголю, який відповідав рівню алкоголю в безалкогольному пиві, що продавалося на ринку США. Лише згодом Джоан усвідомила, що трапилося – і не тому, що відчула зміни у поведінці, а тому, що прочитала етикетку.

Коли Джоан повернулася з подорожі й розповіла своєму спонсорові про те, що трапилося, спонсор наполіг на тому, що у неї був рецидив, і закликав розповісти про це групі й оновити дату початку тверезості. Мене здивувало те, що спонсор зайняв таку жорстку позицію. Зрештою, Джоан вжила настільки незначну кількість алкоголю, що більшість американців навіть не назвала б подібний напій алкогольним. Проте Джоан погодилася, хоча й зробила це зі сльозами на очах. Вона дотепер підтримує своє одужання й участь у спільноті анонімних алкоголіків.

Тоді наполягання спонсора Джоан на тому, щоб вона почала новий відлік періоду тверезості, здалося мені надмірним, але зараз я розумію, що це був своєрідний спосіб захистити її від перетворення невеликої кількості алкоголю у надмірну (слизька доріжка), а також забезпечити максимізацію корисності заради вищого блага групи. Готовність Джоан дотримуватися дуже суворого тлумачення рецидиву ще більше зміцнила її зв’язки з групою, що у довгостроковому періоді виявилося корисним і для неї самої. Окрім того, Джоан визнала: «Мабуть, якась частина мене знала, що у тому напої був алкоголь, і хотіла використати перебування за кордоном як виправдання». У цьому сенсі група виконує функції розширеного сумління.

Безперечно, стратегії групового мислення можна використати й у ганебних цілях – скажімо, коли ціна належності до групи перевищує клубні блага й члени групи зазнають шкоди. Наприклад, у 2018 році керівників організації NXIVM, котра називає себе «програмою управлінського успіху», арештували й звинуватили у секс-торгівлі та здирстві. Шляхом різноманітних форм промивання мізків жінок ганьбили й тримали у сексуальному рабстві. Бувають також ситуації, коли члени групи самі отримують користь, але завдають шкоди тим, хто не належить до неї, як роблять у наш час різні суб’єкти, що використовують соціальні медіа для розповсюдження неправдивої інформації.

За допомогою самопожертви й стигматизації ми з чоловіком намагалися зміцнити клубні блага нашої родини. Ми не дозволяли дітям мати власні телефони до старших класів середньої школи. Це робило їх диваками серед однолітків, особливо у середніх класах. Спочатку вони благали й жалібно випрошували дозволу мати власні телефони, але через деякий час почали сприймати цю особливість як невід’ємну частину ідентичності. Ще ми наполягали на тому, щоб за будь-якої нагоди їздити на велосипедах, а не на авто, а також проводити час разом без жодних пристроїв.

Я переконана у тому, що тренер наших дітей з плавання має таємний ступінь доктора наук з поведінкової економіки. Він постійно застосовує самопожертву й стигматизацію для зміцнення клубних благ. Насамперед він вимагає приділяти плаванню надзвичайно багато часу (до 4 годин тренування на день для учнів старших класів), а також соромить підлітків, які пропускають тренування. До того ж він використовує визнання й винагороди за високий рівень відвідування (щось на зразок жетонів «30 днів тверезості» в AA), у тому числі можливість узяти участь у виїзних зборах. У команді діють суворі правила стосовно того, що саме одягати на такі збори: червоні футболки у п’ятницю, сірі футболки у суботу, лише одяг з логотипом команди (кепки, плавальні костюми, захисні окуляри). Це дає змогу відрізнити членів команди від дітей з інших команд, котрі мають дещо буденний вигляд. Більшість цих правил здаються надмірними й недоречними, але вони є виправданими, якщо розглянути їх з точки зору максимізації корисності для посилення участі, зменшення кількості безбілетників і зміцнення клубних благ. Діти прагнуть потрапити у цю команду, і, здається, їм подобається подібна вимогливість, навіть коли вони скаржаться на неї.

Просоціальний сором знайшов свій найобнадійливіший прояв у Зеленому русі, що поєднує ідеї самопожертви, стигматизації й просоціального сорому з відданістю справі, котра важливіша за нас самих – адже йдеться про порятунок планети.

Дуже багато моїх пацієнтів та інших людей відчувають сором з незрозумілих причин. Я припускаю, що існує підкатегорія сорому, що сформувалася у відповідь на сучасну культурну заклопотаність особистими досягненнями й визнанням. Психіатр і письменник Марк Епштайн зазначив: «Оскільки ми страждаємо на своєрідний психологічний матеріалізм, нас передусім цікавить вдосконалення самих себе. Саморозвиток, самооцінка, впевненість у собі, самовираження й самоконтроль – це наші найбажаніші риси». Сором – це природна реакція саморегуляції на надмірну пиху й заклопотаність собою.

Теологиня й психотерапевтка Марґарет Альте писала про «надмірність, що викликає сором», яка «вперше з’явилася відразу після створення світу. У третьому розділі Книги Буття Адам і Єва прагнуть бути подібними до Бога, пізнати добро і зло, й мимоволі відчувають сором».

На відміну від студентів, які були у мене двадцять років тому, сучасних студентів більше не задовольняє вивчення медицини. Зараз вони мають отримати бізнес-освіту, написати книжку, відкрити компанію. Я у захваті від їхньої старанності, але мені сумно через те, що просте прагнення стати хорошим лікарем стало другорядним.

Соціальні медіа посилюють нашу схильність до сорому, заохочуючи прагнення до винятковості. Зараз ми порівнюємо себе не просто з однокласниками, сусідами та колегами, а з усім світом, тому надто легко переконати себе, що варто було зробити більше, отримати більше чи просто жити інакше. Нам здається, що аби вважати своє життя «успішним», ми повинні досягти міфічних висот Стіва Джобса та Марка Цукерберга, або ж, на кшталт Елізабет Голмс із компанії Theranos (сучасного Ікара), зазнати краху, хоча б намагаючись.

Я й сама не захищена від культурної заклопотаності особистими досягненнями. Тут, у Кремнієвій долині, мене оточують люди, які докладають величезних зусиль, щоб досягти успіху. Я часто запитую себе: чи достатньо у мене здобутків? Чому інші спромоглися досягти більшого? Чи маю я значення? Це безкінечна гра, яку ми ведемо самі із собою, хоч би де було наше місце в діапазоні досягнень. Це не та гра, де можуть бути переможці, і навіть не та гра, у яку варто грати. Попри це, наша культура заохочує й винагороджує за цю гру. Інтернет і соціальні мережі лише загострюють цю проблему.

У мене була скромна кар’єра клінічної психіатрині, поки не вийшла моя книжка про епідемію опіоїдів. На мій подив, книжка привернула більше уваги, ніж я могла собі уявити. Невдовзі мене почали запрошувати на виступи по всій країні. Після виступів, що зазвичай проходили добре, у мене часто виникало незрозуміле відчуття сорому й навіть нікчемності, яке на деякий час повністю поглинало мене. Це відчуття викликало збентеження, поки мені не спало на думку, що сором, як і значне погіршення стану після вживання наркотиків – це відчуття, котре виникає внаслідок особистого звеличення.

Антидотом від сорому може бути відмова від особистого визнання на користь співвіднесення своєї особистості з чимось більшим, ніж ти сам. Це не означає, що ми повинні відмовитися від прагнення до зростання. Навпаки, нам слід нагадувати собі, що коли ми прагнемо й здобуваємо особисте визнання за наші досягнення, це має свою приховану ціну.

Кожного разу, коли я бачу, як після перемоги спортсмени визнають існування сили, могутнішої від них самих, простягаючи руки до неба, стаючи навколішки чи виконуючи інший релігійний ритуал, я сприймаю це не лише як прояв вдячності незримій силі, а й як неусвідомлений спосіб відвернути сором. Визнаючи той факт, що всі ми є невеличкою частиною могутнішої життєвої сили навколо нас, що ми завдячуємо особистими досягненнями щедрості долі й удачі, ми вгамовуємо нарцисизм, котрий викликає сором.

Під час одного наукового дослідження за участю 74 країн вимірювалися культурні цінності цих країн порівняно із загальним споживанням алкоголю на душу населення (вік піддослідних – понад 15 років; споживання алкоголю – у літрах чистого алкоголю за рік). За результатами цього дослідження було встановлено, що країни, де цінують «можливість бути частиною колективу» або «нерівний розподіл влади» (як у Ємені чи Сенеґалі), мають нижчий загальний рівень споживання алкоголю. Водночас у країнах, де цінують «незалежність» та «прагнення до позитивних афективних переживань» (скажімо, у Німеччині та Великій Британії), виявився вищий рівень споживання алкоголю. Під час цього дослідження враховувався рівень доходів, рівень освіти та стать. Аналогічні дані були отримані за три часові періоди, а також на підвибірках європейських і неєвропейських країн.

Під час дослідження не враховувалися інші змінні, котрі, як відомо, впливають на споживання алкоголю, а саме: середній вік населення, ціна алкогольних напоїв, закони або політика країни стосовно алкоголю й рівень урбанізації. Утім, це дослідження висвітлює предиктори споживання алкоголю під впливом культури у 74 країнах, на які припадає приблизно 90 % населення світу. Ці дані вказують на те, що культура індивідуалізму підвищує рівень споживання алкоголю, тоді як культура колективізму знижує його.

Зазвичай ми вважаємо сором негативним відчуттям, особливо у часи, коли слово «соромлення» (соромлення надлишкової ваги, соромлення сексуальності, соромлення тіла тощо) стало настільки емоційно обтяженим, що (цілком справедливо) асоціюється із цькуванням. Однак майже столітня історія існування організації «Анонімні алкоголіки» та зазначене вище дослідження за участю 74 країн, а також життєвий досвід моїх пацієнтів – усе це свідчить про те, що сором може мати позитивний, оздоровчий вплив, стираючи деякі гострі кути нарцисизму, зміцнюючи наші зв’язки з мережами соціальної підтримки, а також стримуючи наші адиктивні нахили, котрі заохочує гедоністичний, насичений дофаміном світ.