Долина Гнівного потоку

РОЗДІЛ 12

Едвард Фінні з ковбоями верталися до свого табору. Джіма товариші підтримували обіруч, бо він і досі ще не прийшов до тями після страшного удару й ледве переставляв ноги. Ед Фінні йшов позаду. Аж тепер він збагнув по-справжньому, яка небезпека йому загрожувала. Адже він був у самому осередку жахливої події: той нелюд міг простісінько вбити його…

Едові зробилося погано, долоні в нього спітніли. Перед очима раз у раз поставали сатанинська пика Біллі й обличчя Гая Джілберта, що так суворо й незворушно дивився смерті в очі й переміг її.

Вони перебрели струмок і опинились у таборі. Ед коротко попрощався з товаришами й пішов до шатра, де він спав з Томом. Поряд стояв намет матері й сестер. Ед сперся на віз і почув тихий Томів віддих. Угорі здіймалося склепіння зоряного неба, поблизу шумів потік. Почулися кроки — то охоронці неквапливо обходили табір; потім ті звуки потонули в дзюрчанні води.

Ед ніяк не міг заспокоїтись. Горло йому пересохло і було ніби здавлене. Він повільно зайшов до намету, намацав стіл, витяг з-під нього ногою стільця й важко сів.

Мати прокинулась.

— Еде, це ти? — спитала вона з-за ширми. І ще раз гостро: — Еде!

Своїм голосом вона побудила дочок.

— Я, мамо… — хрипко відповів Ед.

Мати встала, накинула халат і засвітила світло. Тоді вийшла з-за ширми й поставила лампу на стіл.

— Еде! Ти п’яний? — запитала вона обурено.

— Дайте мені кави, мамо, — тихо попросив він.

Сестри посхоплювалися з ліжок і, як були, в довгих сорочках, босоніж підійшли до столу. Мати пильно дивилася на сина.

— Ні, ти не п’яний. Але що з тобою діється? Ти наче сам не свій.

Ед підвів очі, здригнувся й сказав:

— Високий техасець застрелив чоловіка.

— Ой! — вихопилося в Рут. — Від нього й слід було цього чекати.

— Що? — спалахнув брат. — Я йому дякувати маю! Коли б не він, то я б не сидів тут цілий і здоровий. Я справді йому життям завдячую.

— Тому розбишаці, Еде?

— Ніякий він не розбишака. Як ти можеш так казати?

— Ти ж маєш на гадці того… що в Боєра?

Ед махнув рукою.

— То було колись. Тепер він працює з Маррі на його займанці.

Рут дивилася на брата широко розплющеними очима. Бетті мовчала й тільки важко дихала.

— Кого ж він застрелив, Еде? — спитала мати. — Когось нашого?

— Та де там! — похитав головою Ед. — То був… ну… бандит. Вони звали його Біллі-Корабель. Я його досі не знав.

— І ти теж туди вплутався, Еде?

Хлопець кивнув головою.

— Дайте ж мені нарешті чогось випити.

І він почав розповідати.

Мати мовчки слухала, сестри не зводили з нього очей.

— Ото чоловік, мамо, той техасець! — закінчив Ед. — Аби ви побачили, як він стояв…

Він трохи заспокоївся. Мати погладила його по голові й мовила:

— А тепер піди до Семюела Мура і все йому розкажи.

Ед так і зробив. Слейтери теж довідалися про подію тієї ж таки ночі. Надворі вже почало сіріти, коли Гол із Семом пішли спати. Хлопці лягли трохи раніше.

Поснідавши, Бренкер велів осідлати коня й поїхав до займанки Маррі. Дорогою він ще раз усе зважив. Гай Джілберт убив злочинця — іншої думки про Біллі й бути не може. Шукачі мають тільки дякувати Гаєві. Але яку роль грав тут Боєр? Він приїхав у долину разом із Джілбертами, цей, з дозволу сказати, джентльмен. Невже Боєр — ватажок якоїсь банди? Берт Джілберт і Кудлань — негідники. А Гай? Біллі був напевне ватажок банди; до неї належали ті жевжики, яких Гай Джілберт учора обеззброїв. А може, це змагання між двома бандами, звичайна конкуренція? Ні, все відбувалося б інакше, та й Гай Джілберт не говорив би з Боєром так погрозливо і з таким глумом. Авжеж, саме від Боєра треба шукати ниточки. Док он теж багато чого винюхав…

Бренкер уже майже знайшов ту ниточку, тільки до клубочка ще не міг дійти. Тепер він намірявся добути собі в колоді туза, як порадив йому Док. Але стежка, на яку доведеться стати, буде, либонь, стрімка й поплутана. Якщо його припущення слушні, то може і Гай Джілберт — не може, а таки напевне — має деякі гріхи на своєму сумлінні. Ось яких висновків дійшов Бренкер, а коли так — то багато що розв’язувалося дуже просто. Але небезпека лишилася, і немала.

Доїхавши до займанки, Бренкер привітався і зліз з коня. Копачі відповіли на привітання й кинули роботу. Маррі, як завжди, хотів одійти вбік, та Гай сказав:

— Сиди, між нами немає таємниць.

Вони всі троє посідали на пісок. Спека ще не дуже дошкуляла, сонце нагрівало тільки половину долини; там, де вони примостилися, був затінок. Гай скручував цигарку й чекав, поки шериф почне розмову.

— Самі розумієте: я прийшов поговорити з вами про вчорашній вечір, Гаю, — озвався Бренкер.

— Це допит, шерифе? — перебив Гай Джілберт.

— Ні, — рішуче відповів шериф. — Я просто не так почав. Учора той розбишака зачіпав вас, але ви не спіймалися на гачок і вступились йому з дороги. Згодом, коли він почав знущатися з людей, ви втрутились і дійшло до бійки. Біллі застрелено. Отже, справі був би кінець, якби за нею не стояло інше.

— Саме так, шерифе, якби за нею не стояло інше. І ви хочете знати це інше. Будьмо відверті. На жаль, я небагато вам можу сказати.

— Часом досить і небагато, Гаю.

Гай Джілберт курив і мовчки малював на піску якісь кривулі обгорілим сірником, якого й досі тримав у пальцях. Нарешті він стер їх, підвів голову й мовив:

— Певне, що вчора була не просто п’яна бійка — та я нічого не можу довести Боєрові. — Він знову хвильку помовчав, тоді повів далі: — Це моя особиста справа, шерифе, і я сам її залагоджу. Чи вже й залагодив… але треба подбати, щоб Боєр не здійснив тут своїх планів. — Останнє речення він проказав повільно, ніби сам до себе. Погляд його задумливо перебіг по долині, заллятій сонцем.

— Ви б могли нам допомогти, Гаю, всім нам, — мовив Бренкер тихо й стримано, наче не хотів перебивати йому думок. — Які ж у нього плани?

— Якраз цього я добре не знаю, шерифе. — Гай Джілберт викинув цигарку, підтягнув коліна і охопив їх руками.

— Але ж ви знаєте Боєра, Гаю?

— Я вже кілька тижнів здогадувався, що Боєр шахрай, а вчора впевнився, що він останній негідник. І це все. А довідавшись про таке, я не захотів більше працювати з ним — оце вам, шерифе, й розгадка вчорашньої події. Вислухайте все. — Гай Джілберт остаточно зважився, що йому робити. — Ми з братом уже два роки маємо стосунки з Боєром. Ну… ми не завжди були чистенькі, а Боєр і поготів. Якось він прийшов до нас і запропонував розпочати вигідну справу в цій долині. Ми погодились і отак приїхали сюди. І аж тут я його взнав як слід…

Гай Джілберт знову замовк. Бренкер думав, що це вже все. Він полегшено зітхнув. Йому здавалося, що Боєр не дуже небезпечний. Він, Бренкер, знав тепер свого ворога, знав і те, як до таких людей братися. Він-бо заступає тут закон. Пильно стежитиме за Боєром і якось до всього доскіпається.

Раптом Гай Джілберт сказав протягло, значуще:

— Я мав тут стати шерифом, Бренкере…

Спокійний, валькуватий Бренкер здригнувся так, що Маррі аж очі витріщив, і майже до крові прикусив спідню губу, але спересердя не відчував болю. Тільки тепер шериф збагнув, що нізащо, ні на мить не можна легковажити Боєра.

— Дякую вам, Гаю, — мовив він тихо.

Той тільки гмукнув. Тоді додав:

— Він, правда, казав, що може усунути вас, коли я допитувався його, як же саме я стану шерифом. Але після тієї розмови в нього вже закралося недовір’я до мене.

Бренкер махнув рукою: мовляв, усе розумію, — і буркнув крізь зуби:

— Ну стривай, голубе…

Очі його були холодні, як криця, чоло поорали зморшки.

— Боєр має зв’язки десь там у верхах, шерифе.

Бренкер ніби не дочув тих слів.

— А як ви гадаєте, чи не доклав Біллі рук і до нападу на Маррі? — зненацька спитав він.

Гай здвигнув плечима.

— Не знаю, шерифе… — А сам з прикрим почуттям подумав про свого брата Берта.

Бренкер підвівся і обтрусив із штанів пісок.

— Може, підемо до Мура й Слейтера? — спитав він.

Гай уже не вагався.

— Ходімо, — відповів він.

Вони пішли до намету: Гай хотів переодягтися.

— Ви нічого не знаєте про Боєрову поїздку? — спитав дорогою Бренкер.

— Ні… Але Док щось чув про неї.

Гай осідлав коня. Маррі лишився вдома. Коли вони їхали до струмка, шукачі проводжали їх поглядом. Про Гая Джілберта балакала вся долина.

У таборі корктаунців вони швидко знайшли Гола і Семюела. Не встиг Бренкер і рота розтулити, як Гол Слейтер скинув капелюха і обняв Гая Джілберта. На очах у всіх він плескав його по плечі, тис йому руку, радісно, схвально усміхався, хоч не казав ні слова. Гай Джілберт аж збентежився.

Вони подалися до Мурового намету і скоро дійшли там згоди. За ту годину всі четверо стали справжніми друзями.

— Ми дамо тут лад, — впевнено сказав наостанці Гол Слейтер. — Усунути Бренкера? Смішно. Вся долина буде проти. Той блазень із виголеною пикою надто багато хоче, крім того, він тепер не має сумніву, що ми його бачимо наскрізь. Жаль, що треба чекати, та хай тільки буде найменший привід, ми його швидко візьмемо за шкірки. Ми не такі безсилі.

Бренкер кивнув головою, але не так упевнено.

— Ми тут далеко від світу, Голе, — сказав він. — Та й хтозна, з якого боку Боєр тепер нападе. Бо він не тільки слизький, як вугор, спритник, але й жорстокий горлоріз. Такі людці дуже небезпечні. І… ми ще не з’ясували справи з Маррі.

Бренкер сів на коня. Гай намірився зробити те саме, коли це з’явилася матуся Фінні і ще здалеку замахала їм рукою. Вона очікувала, поки вони вийдуть з намету.

— Я Едова мати, ви, мабуть, знаєте, — звернулась вона до Гая, що стояв біля коня, шанобливо знявши капелюха. — Я хочу вам подякувати, що ви порятували з біди Еда. Він ще хлопчак і сам би не дав собі ради.

— Та нема за що, — сказав Гай, ласкаво дивлячись їй у вічі.

— Ні, я знаю, за що… — вона потиснула Гаєві руку, глянула на нього знизу і зауважила: — Та й виросли ж ви нівроку!

Довготелесий Гай безпорадно озирнувся, наче шукав, куди б йому сховатися.

— А тепер ходімо до нас обідати, — сказала матуся Фінні. — Ви з своїм товаришем живете самі, і я собі уявляю, що ви там можете наварити. Приходьте до нас часом із Маррі — так, здається, звати вашого товариша? Ед зараз теж прийде на обід.

Вона рішуче взяла його під руку й повела за собою. Бренкер усміхнувся і поїхав сам. Том вийшов і взяв у Гая коня. Техасцеві раптом зробилося легко й радісно на серці. Матуся Фінні щось жваво торочила, а Гай дріботів поряд, приміряючись до її ходи, й часом крадькома позирав на її сиву голову. Вони зайшли до намету-їдальні. Там ще нікого не було.

— За десять хвилин вони всі сюди збіжаться, — сказала матуся Фінні. — Тоді й будем обідати. Тут кожен має приходити вчасно. Сідайте, я зараз покличу дівчат, хай вас розважають, бо в мене, пробачте, робота. Бетті, Рут! — гукнула вона й почекала.

З’явилися дочки.

— Це Гай Джілберт, привітайтеся з ним, — сказала мати й пішла на кухню.

Бетті зразу ж приступила до Гая:

— Це ви вдруге в нас! Я вже тоді, як ви були тут із Боєром, знала, що ви знову прийдете.

— Звідки знали? — осміхнувся Гай.

— О, таке завжди знаєш! А крім того, як ви від’їжджали, то озирнулися.

Він не витримав і засміявся, блиснувши зубами. г Рут простягла йому руку.

— Ми вам дуже вдячні, Гаю…

Він аж злякався, хотів відмагатися від подяки, але раптом споважнів і притримав її руку.

— Рут, — сказав він ласкаво й глянув їй просто в очі, — мені сьогодні вже багато людей дякували — кожне по-своєму. Та насправді це я маю дякувати. І саме вам. Я завжди думав про вас від того ранку, як хотів поїхати звідси… а тоді не поїхав. Ви цього не зрозумієте, а може, не зовсім зрозумієте, але я сподіваюся, що колись вам усе поясню.

Рут почервоніла й обережно забрала від нього руку. Помітивши, як він її збентежив, Гай поспішив якось затерти свою незграбність і, щоб змінити тему, спитав:

— Що ви робитимете, як поїдете з долини?

— О, ми вже вирішили, — відповіла Рут. Вона поволі заспокоювалась. — Займанка дала нам уже чималий зиск, тож ми купимо більшу ферму або розбудуємо стару. Бетті вийде заміж…

Гай Джілберт знову не знайшов нічого кращого, як, почувши про заміжжя Бетті, вибовкати й свої плани.

— Добре вирішили, — тихо мовив він. — Я теж не один день про таке думаю. І теж маю намір одружитися, Рут.

Він дивився на неї задумливо, але так значуще, що Рут знову вся спаленіла.

— Ну так… так… — пробелькотіла вона, а тоді швидко додала: — Треба глянути, що там на кухні робиться.

І втекла з намету.

— Ох, — озвалася з жалем Бетті, — побігла якраз у таку хвилину!

Гай Джілберт і сам не знав, чи йому сердитись, чи сміятися. Виходить, що він її налякав і прогнав?

Тим часом корктаунці почали сходитись на обід і вирятували Гая з незручного становища. Бетті підморгнула йому:

— Ну, я теж іду — глянути, що там на кухні робиться. — Вона весело засміялася й вискочила з намету.

Рут стояла в сінцях, що вели до кухні. Побачивши сестру, Бетті зраділа.

— Ох, Рут, оце то хлопець! — заторохтіла вона. — Хіба я тобі не казала зразу? А як береться, га? Мій проти нього чисте м’яло!

Рут кинулась надвір. Бетті зачудовано дивилась їй услід.

— Але ж ти сама сказала йому “так”…

Вискочивши, Рут наткнулася просто на Мура, що саме йшов обідати. Він засміявся і схопив її в обійми.

— Куди так прудко?

— До матері, — спантеличено відповіла вона.

— Хіба на кухні її немає?

— Та є… тільки… ми саме говорили з Гаєм Джілбертом…

— А, то він тут! — сказав Мур і пустив дівчину.

Рут розгублено озирнулася. Треба справді помогти матері. Але не встиг Мур ступити й чотирьох кроків, як почув її голос:

— Дядьку Семе!

Він вернувся до неї.

— А хто він такий, той Гай Джілберт, дядьку Семе? — спитала дівчина. — Ви ж, мабуть, знаєте?

— Чоловік, як чоловік, Рут, і до того ж дуже порядний.

Дівчина не підводила очей. Вона кивнула і тепер справді побігла до матері. Мур похитав сивою головою. Спробуй цих жінок зрозуміти…

Гай Джілберт їв, і тут, серед корктаунців, йому все смакувало як ніде. Потім поїхав на займанку. Хоч у долині було гаряче, мов у казані, він зсунув на потилицю капелюха, підставивши сонцю жовтого чуба. Та ще й пісеньку насвистував і навіть коня не підганяв. У такому настрої він нікого не боявся, хоч і самого дідька!

Люди по дорозі вітали його, махали йому здалеку рукою. Він усміхався й відповідав на привітання. Маррі, побачивши його такого, звів брови й почухав потилицю. Але він теж був у доброму гуморі, хоч йому дошкуляла спека. Мабуть, сонце в цій проклятій долині сьогодні так світило, що вибілило в ній багато темних плям.

Не встиг Бренкер зайти до своєї канцелярії, як з’явився Джонсон, його сусід.

— Шерифе, — сказав він перелякано, весь тремтячи, — більше я тут нізащо не залишуся. Я вже пакуюсь і, тільки-но буде змога, поїду звідси. Знову когось убили вчора ввечері. А в мене ж стільки золота накуплено. Я завжди потерпаю! Вас часто немає, і я навіть не виходжу з своєї кімнати. Не хочу я ніякого заробітку…

Бренкер дав йому вибалакатись, а тоді сказав:

— Якраз добре виходить, я чув, що Боєр теж хоче кудись їхати. Підіть і спитайте його. З ним вам напевне безпечніше буде в дорозі. А потім скажете мені, як ви там вирішите.

Джонсон миттю побіг до Боєра.

— Ви хочете кудись їхати? Коли саме? — спитав він.

Боєр сів.

— А хто вам сказав, Джонсоне?

Зовні Боєр був цілком спокійний — ніхто б не здогадався, що в нього з переляку аж коліна підігнулися. Адже він казав про це тільки Біллі! Невже щось винюхали? Але він швидко опанував себе: його планів жодна жива душа не знає.

— Мені шериф сказав, мабуть, від когось почув.

— Певна річ…

— Ви знову сюди вернетесь? Бо я ні. Я хотів би їхати разом з вами. Мені шериф порадив.

— Он як… Авжеж, я їду. Найближчими днями. А як же ваш банк, Джонсоне?

— Дідько з ним, із тим банком!

Боєр глянув на нього, і обличчя його проясніло.

— То, може, я відкуплю у вас концесію? Щоправда, я багато не дам, самі розумієте, — вона й так би мені дісталася. Але я не хочу бігати по установах, і рахунок відразу перейде на мене. Ваш клерк лишається тут?

— Звичайно, він ніде стільки не заробить, як у цій долині.

Вони швидко поладнали, а за півгодини Бренкер уже знав про все.

Коли пополудні він вертався від Дока, Боєр стояв у себе на порозі. Бренкер завернув до нього, привітався, як завжди, і спитав:

— Я чув, що ви кудись їдете на кілька днів, Боєре?

— Від кого чули, шерифе?

Бренкер здвигнув плечима.

— А чи я пам’ятаю… мабуть, від когось у Доротеї. То ж редакція нашої усної газети. — Бренкер осміхнувся, скинув капелюха й витер його зсередини жовтою хусткою. — Ця спека доконає мене, — додав він.

“Тебе інше доконає”, — подумав Боєр, а вголос промовив:

— Ви правду чули. Я тільки чекаю на звістку з однієї високої установи і зразу ж їду.

Бренкер кивнув головою.

— Я питаю, бо мушу вам дати добру охорону, Ви везтимете не один кілограм золота, а Джонсон ще більше. Я щось придумаю.

— Ну, великої небезпеки немає, шерифе.

— Та воно так, відколи Біллі не стало, великої небезпеки справді вже немае4 Але я усвідомив собі це аж нинішньої ночі. Щиро казати, я тут багато чого недобачав. Зате Гай Джілберт, хоч як дивно, все бачив і розмотав клубок.

Бренкер приклав пальці до капелюха, якого тим часом знову надів на голову, й пішов. Вузенькі Боєрові губи скривилися в ледь помітній посмішці. “Ми тобі добудемо кількох нових Біллі, — подумав він, — і вони вам з техасцем ще не таких клубків намотають”. Він подався до своєї кімнати. Коли Бренкер такий лис, то він може стати вовком.

Того вечора Жаба знову прийшов до Доротеї.

— Я вас дуже шаную, Доро, — сумно сказав він, — і щиро шкодую, що через мене зчинилася колотнеча. А все через прокляту горілку. Мене ніби хто зачаклував. У кожній четвертій пляшці, яку я вип’ю, завжди сидить чорт. Отже, я мушу спинитися на третій, а ніяк не можу, Доро. — Він був зовсім пригнічений. — Але тепер уже спинюся, далебі, правда, як і те, що я втретє розбагатію.

Він хотів іти до зали, одначе Доротея затримала його.

— Жабо, — сказала вона, — ви були бідні. Двічі я бачила, як ви багатіли, а тепер бачу втретє. І ще побачу, як ви втретє збіднієте. Та це не той рахунок. Насправді ви завжди були бідні, Жабо, завжди, бо п’єте горілку!

Він затулив вуха й хотів утекти, але Доротея знову спіймала його й звеліла почекати. Вернувшись, вона поклала перед ним три великі пачки грошей і його черес.

— Нате. Ваше щастя, що мені вчора довелося рано зачинити свою ятку.

— Отакої! — здивувався Жаба. — Я нічого не пам’ятаю з учорашнього, Доро. Був надто п’яний. Але бідний шукач завжди має ще надію на золотий край.

Одначе грошей Жаба не взяв.

— Я кладу їх до вас на проценти, Доро, — урочисто, наче присягу, промовив він. — Це буде перша гранітна скеля, об яку розіб’ється ваше пророцтво.

Доротея здвигнула плечима і, зітхнувши, віднесла гроші назад. Жаба підперезався порожнім чересом і гордо пішов до танцювальної зали.

Того вечора Маррі спитав Гая:

— Підемо до Доротеї трохи сполоскати горло? Ми сьогодні заробили чарку.

— Ні, — похитав головою Гай. — Я ще не скоро там покажуся.

Боєр дорогою все квапив карету. Сам він їхав верхи, а Джонсон у таку страшну спеку трясся в тій скрині, аж йому стало млосно. У прерії вони мандрували вже тільки вночі, вдень відпочивали, а як нарешті добулися до Нового Тондерна, коні їхні насилу стояли на ногах. Тут Боєр поклав до банку свої гроші й золото, а сам подався верхи далі. З Вест-Філда він зателеграфував, сів на поїзд і через кілька днів з’явився у Сан-Пабло.

Дома він тільки переодягся і зразу ж вийшов з важкими саквами в руці, взяв карету й дав візникові адресу. А за якусь часину переступив поріг одної поважної контори на головній вулиці міста.

— Привіт, Боєре, — озвався з-за письмового столу гладенько виголений чоловік і підвівся йому назустріч. На вустах у нього майнула хитра посмішка.

Вони поручкались, і чоловік легенько посадив Боєра у крісло.

— Що у вас таке важке у саквах?

— Геологічні проби, Ронні.

Ронні віддув губи й схвально кивнув головою.

— Чудово, Боєре, ви, як завжди, дуже сумлінні. Отже ви гадаєте, що напали на багате джерело?

— Таке багате, Ронні, що сам я з ним не впораюсь, а це вже щось та означає.

Ронні знов посміхнувся, цього разу вже трохи злісно.

— Ви засмагли, Боєре…

— Пристаєте до спілки, Ронні? Там усе готове, треба лише зібрати сметанку, і майже без ризику.

— Це тільки напочатку без ризику, як я зрозумів із вашого листа. Все, що треба, залагодять кілька надійних людей — але потім доведеться вкладати гроші, щоб окупився перший захід, а шеф, як ви знаєте, обережний. Проте він зацікавився вашою пропозицією, Боєре, бо тут останнім часом було мало зиску. Кілька спекуляцій взагалі не вдалися.

— Від цієї пропозиції він не відмовиться, Ронні, тим паче, що інші зразу б за неї схопилися.

— Ша! — присадив його Ронні. — Не лякайте, бо не страшно. По-перше, нам це відомо, а по-друге, ми контролюємо дрібніших ділків. Ми нікому не дамо себе обдурити. Та ви й самі знаєте, що найкраще нам працювати разом, Боєре. Тепер розповідайте. Потім я побалакаю з шефом, а після обіду зберемося всі разом.

Боєр почав розповідати. Хоч вираз обличчя в Ронні наче й не змінився, Боєр добре бачив, як той зацікавився. Адже це була найпевніша справа в світі: мати кількох компаньйонів з добрими зв’язками й не дуже вразливим сумлінням, та ще кількох найманих бандитів, і можна забезпечити себе на ціле життя. Нарешті Боєр замовк. Видно було, що його оповідь справила на Ронні велике враження. Та він уже того й не приховував.

— Лишіть ці проби, — сказав Ронні, — я їх покажу шефові. Зустрінемося тут о третій годині. — Перед дверима, оббитими цератою, він ще раз спинився. — Ми, звичайно, теж не сиділи склавши руки, Боєре. Отримавши вашого листа, дещо розвідали. Врешті, ні для кого не таємниця, що там є золото. Я хотів вас спершу трохи перевірити: які ви ставите умови тощо… Я ж бо за вас поручився. Але хай це залишиться між нами. Зрозумійте, в цьому ділі братимуть участь люди, що посідають високе становище в суспільстві. Прізвищ не будемо називати, ви знаєте.

Боєр вийшов з канцелярії і збіг сходами, мало не пританцьовуючи. Ронні тим часом постукав до кабінету свого шефа.

Рівно о третій Боєр і Ронні зустрілися знову. Стриманість Ронні де й ділася.

— Скажу вам по секрету, — заявив він, — ми будемо партнерами. Справа лагодиться. Все ділимо на чотири рівні частини. Ходімо.

У шефовому кабінеті сиділи двоє чоловіків, елегантно вбрані, з бездоганними манерами.

— Це мій приятель Боєр, — сказав Ронні. — Можна починати, якщо панове згодні.

Більше не названо жодного прізвища; чоловіки поручкалися з Боєром і відразу почали розмову. Боєр швидко пересвідчився, що їм можна довіряти: усе тут ішло, як на коліщатах. Не треба було також довго розводитись — Ронні добре підготував грунт.

Коли Боєр замовк, старший з неназваних добродіїв відкинувся у кріслі й постукав пальцями об пальці.

— Гаразд, — сказав він, — перейдімо тепер до окремих деталей. Ми добуватимемо золото в долині разом, пане Боєре. Заснуємо звичайну компанію. Згода?

Боєр кивнув головою.

Шеф повів далі:

— Скупимо займанки.

— Тут ми натрапимо на перші труднощі, — зауважив Боєр.

Шеф секунду дивився на нього, тоді приязно сказав:

— Наш метод роботи, — а ви його також добре знаєте, як запевнив нас Ронні, — завжди мав успіх тут, у так званих цивілізованих краях. То чому б він не був добрий там, у пустелі? По-моєму, саме там, звідки не чутно буде пострілів, він даватиме ще кращі наслідки.

— Навпаки, — перебив Боєр, не приховуючи цинічної посмішки. — Постріли буде чутно, та ще й добре, і треба буде якось приглушити їхню луну.

— Певна річ, ми так і зробимо, — діловито відповів шеф. — Ви маєте право вживати яких завгодно засобів, геть усіх. На свій власний розсуд. Домовимось тільки про одне: займанки повинні перейти в наші руки. З цього треба починати. А далі — то вже пусте, чисто комерційна справа.

— Не один шукач продасть свою займанку, аби тільки знайшовся покупець, — мовив Боєр. — Там є багато бідних займанок, але якщо добувати золото машинами, то з них теж може бути чималий зиск.

— Добре, це буде наша основа. А до інших, багатших, братимемось інакше. Банк уже теж у наших руках. Ронні поїде з вами як банкір. Він подбає також про наш… скажімо, охоронний загін. Ну, ви задоволені?

— Треба, щоб до того загону входили люди, що знають Захід. Вони повинні…

— Але ж, Боєре, — перебив шеф. — Ви начебто знаєте Ронні?

Так, Боєр справді знав Ронні, одначе й ті двоє спільників йому сподобалися. Навіть третій, що мовчав як риба. Боєр поставив ще одне питання:

— Чи не можна було б усунути шерифа? Якби це зробити тут. Треба, щоб на цій посаді був хтось із наших людей.

— Ви маєте на увазі Бренкера? — Добродій, що його Ронні величав “шефом”, обернувся до мовчазного. — Можна, звичайно, га? — Але зразу ж, не чекаючи відповіді, вирішив інакше. Коли він знову озвався до Боєра, в голосі його бриніло легеньке невдоволення: — Це ж не дитячі забавки, Боєре. І ви ж, мабуть, не того сюди приїхали, щоб робити бізнес з дрібними крамарями? Нащо такі манівці? Ви самі казали, що треба поспішати й до зими все залагодити, щоб навесні можна було вже добувати золото. Так швидко службовця не усунеш, а крім того, потім не заткнеш йому рота. Такі люди, як він, можуть замучити всіх своїми скаргами й заявами — ні, мені куди приємніше, як вони гниють у землі. Думаю, тут ви можете ще дечого повчитися в Ронні. Тим більше, що він теж їде з вами.

Боєр лише кивнув головою. Він уважно роздивлявся шефа, який спокійно розсівся у кріслі. Той його майже вилаяв — але ж Боєр проти нього був справді як наївний хлопчак. На цьому шеф закінчив першу частину переговорів.

— Отже, домовились. Як хочете, починайте з Бренкера, а потім чим далі додавайте жару. Треба, щоб у тій долині зчинився справжній відьомський шабаш. Тоді б нам була навіть причина послати туди військовий загін, і все пішло б, як по шнурочку, та й ніхто б не присікався.

Мовчазний добродій кивнув головою і посмикав себе за борідку.

Через годину вони дуже ввічливо попрощалися.

— Коли ми від’їжджаємо? — потираючи кістляві пальці, спитав Боєр свого нового компаньйона, як вони вернулися до його кабінету.

— Ну, ти задоволений? — замість відповіді спитав Ронні. Він перейшов на “ти”.

Боєр усміхнувся.

— І кого ж ти знайшов нам… ну, скажімо, в охоронці?

— Я маю там у ваших краях найкращого чоловіка на таке діло, Боєре. Він уже погодився. Я сьогодні ж таки пошлю йому звістку, і через вісім днів він приїде. Біл Лік. Чув про такого?

Боєр похитав головою.

— Там потрібні залізні зуби, Ронні! — зауважив він, думаючи про Гая Джілберта і Гола Слейтера.

— А він і має, Боєре, залізні зуби, — заспокоїв його Ронні. — Біл Лік та його банда хоч би з ким упораються.

Другого дня вони сіли на поїзд і поїхали. Серед інших речей Ронні віз у своїй валізці два десятки малесеньких пакуночків з білим порошком. Коли він мимохідь сказав про них Боєрові, тому аж дух сперло. Він побачив, що йому справді треба ще вчитися. Чим вище сидять люди, то зухваліше залагоджують свої справи.