Долина Гнівного потоку

РОЗДІЛ 2

Лізі спинилася й почала принюхуватись до вітру, що поволі стихав, а тепер, надвечір, і зовсім ущух. Вона невдоволено помахала куцим хвостом і роззирнулася на обидва боки. Лізі шукала місця отаборитися, бо за день стомилася. Вантаж на ній був не дуже важкий, вони ж бо прямували додому. Але кожен день довгий, а надто як ідеш незнайомою дорогою. Крім того, Лізі була стара.

Семюел Мур, що йшов поперед неї, теж став і обернувся.

— Ходи, стара, — сказав він докірливо. — Тут ночувати не випадає. Погане місце. За тим поворотом може бути щось краще.

Він показав пальцем через плече й кивнув головою. Семюел Мур розмовляв зі своєю ослицею, як із людиною. Таке ставлення до тварини накинуло йому саме життя. Чотирнадцять років уже мандрував він із Лізі кам’янистими пустелями, лісистими горами, зеленими буйними долинами і курними зсувами, перебродив із нею потоки й перепливав річки, ночував у глибоких урвищах і відпочивав коло височенних скель. Як коли траплялося. Обоє були загартовані й стійкі на всяку погоду. Лізі невтомно несла свій вантаж: харч, намет і шукацьке знаряддя.

Ослиця глянула на Мура лагідними карими очима й замахала вухами. Вона розуміла кожне слово й кожен відтінок голосу свого господаря; в самотині серед пустелі вони стали справжніми товаришами.

— Ну от, — сказав Мур, — знову бачиш, що моя правда. Ходімо.

Він обернувся й рушив далі. Лізі потупала за ним.

Западав вечір. Усе навколо тануло в зеленаво-жовтому світлі — таке диво могли вичаклувати тільки гори. Зі стежки не видно було, як заходить сонце, але небо скидалося на океан резедового кольору. У вечірній тиші чути було тільки, як цокають копита ослиці та риплять камінці під ногами в старого.

Пройшовши метрів триста, Семюел Мур минув закрут і зупинився. Лізі притулилась до нього. Тут усе яскріло золотим та бузковим кольорами. Останнє сонячне проміння залляло подорожніх. Старий, замріяно усміхаючись, довго стояв нерухомо й не міг намилуватися тією дикою красою. Вона щоразу чарувала його.

Лізі штовхнула Мура в бік твердим лобом, у якому теж роїлися різні дивацтва, тільки ослячі.

— Ну добре, — озвався старий, — хай буде так. Цього разу, либонь, ти маєш слушність. Зупинимось тут.

Зрештою, далі йти не було сенсу. В горах швидко темніє. Місця для ночівлі було досить — стежка ширшала, а там, де стояв Мур, можна було розвернутися навіть возом. Ліворуч зяяло глибоке провалля, на дні його було вже темно. Мур відв’язав кайло, рискаль, лопату, ночовки й сито, тоді зняв клунки, поклав усе під скелею, що здіймалася по один бік стежки, і розстелив укривало. Лізі стріпнула худим кістлявим тілом, задоволено форкнула й лягла на вкривало.

Семюел Мур сів коло неї і найперше закурив люльку. Навпроти них, на скелястій вершиш, схожій на голову цукру, поволі згасав червоний жар сонця. Коли зник останній тремтливий блиск, ніч накинула на землю чорну хустку. Все стало грізне й понуре.

Мур налив з бляшанки води в свій капелюх і напоїв Лізі. Тоді сипнув їй кілька пригорщів кукурудзи. Учта була бідненька. Мур почухав ослицю по лобі й мовив:

— Їж, може, позавтрьому доберемося до передгір’я, тоді стане ліпше. Скоро я знову матиму нагоду перемовитися словом з людиною, а не тільки з такою нудною бабою, як ти.

Лізі, видно, повірила йому, бо на ті слова помахала хвостом, геть облізлим на кінці й наче виглянсуваним.

Мур розв’язав в’язочку дров, розпалив вогонь і запарив собі два кухлі кави. Тоді один відставив убік, щоб завтра раненько поснідати. Так старий ощадив дрова. До кави він з’їв шмат кукурудзяного коржа й трохи вудженої оленини.

Ніч була зоряна й холодна. Накинувши на широкі плечі ковдру, Мур сидів коло пригаслого багаття й курив. Часом, коли він затягувався люлькою, тютюн тихо шкварчав. Знову минуло літо, за кілька тижнів чи може й днів, засвистить крижаний вітер, і осені теж буде край.

Перед очима в Семюела Мура багато вже перейшло літ і зим. Його чуб полискував сивиною, як і шерсть його ослиці, буйну бороду теж щедро засіяло срібло. Він уже бозна-відколи шукав золота самотою. Таких було небагато: не кожен зважувався одинцем податися в підступну пустелю. Його замолоду посіла золота лихоманка й кидала на всі боки, проте великого скарбу він так і не знайшов. Тисячам інших шукачів теж повелося не краще. Більшість їх полишили назавжди сито, ночви, кайло та рискаль, а Семюел Мур ні. Молодечі роки прошуміли повз нього, як весняний вітер, як літня злива й град, — і він став по них спокійніший. Жадоба золота відлунювала в ньому тільки як далека буря, зате його посіла глибока любов до цього чудового краю й до вільного, суворого життя. Так минали роки. На життя йому завжди ставало. Багатства Семюел Мур уже не сподівався та й перестав жадати його. Нащо воно тепер? Він любив дику пустелю, в ній не треба золота, тільки дужі руки, здорове серце та видющі очі. Коли йому доводилося зимувати в чотирьох стінах, він почувавсь мов спійманий мустанг у загороді. А як надходили перші весняні бурі, йому аж у кістках крутило, він ставав неспокійний, як мандрівний щур. І стара Лізі так само.

Мур сидів коло вогню, що дотлівав під попелом, і мріяв. Навколо було тихо як у могилі. Аж ось Лізі підвела голову, нашорошила вуха й тихенько форкнула. Семюел Мур, пильно дослухаючись, глянув на неї, тоді спробував прошити очима темряву в тому напрямі, куди дивилась ослиця. Старий нічого не побачив і не почув, та він знав свою Лізі. Може, який хижак з’явився поблизу? Але де б він тут узявся?

Минали хвилини. Обоє не ворушилися. Потім Мур теж почув шурхіт; він ближчав, і невдовзі старий уже знав, що то. Цокали підкови об каміння. Невже хтось іще їде в такій темряві? Блідий серпик місяця й зірки трохи світили, та все одно їхати конем у цій кам’яній дичавині було небезпечно. Найбільше дивувало Мура те, що вершник, видно, брався в гори, хоч перевал був далі на північ.

Тепер стукіт копит було вже добре чути. Семюел Мур скинув ковдру з плечей і відсунувся від багаття, пірнувши в тінь скелі. Лежачи на лівому боці і спершись головою на руку, він чекав, поки над’їде верхівець. Кобуру з револьвером він підтягнув наперед. Це була для нього звичайна річ. Лізі тим часом знов задрімала.

Виринувши з-за повороту по другий бік ущелини, за добрих сто метрів від табору, верхівець притримав коня й зіскочив на землю. Кілька хвилин він пильно вдивлявся в багаття, що вже геть догасало. Тоді рушив далі, ведучи коня за повід. Семюел Мур погано бачив їх, проте чув, що вони насилу ноги волочать. Якраз навпроти нього, по той бік провалля, незнайомий спинився; їх тепер розділяло тридцять метрів. Мур почув його хрипкий голос:

— Агов! До вас туди є якась стежка?

Мур склав долоні руркою й гукнув:

— Ущелина кінчається далі метрів за чотириста!

— Я їду!

Голос відбився луною від кам’яних стін; по той бік знову зацокали копита.

Семюел Мур трохи підклав дров. За чверть години Біл Лік був уже коло вогнища. Він коротко привітавсь і довго дивився Мурові у вічі. Той зустрів його стоячи. Невеличкий вогник освітлював обличчя старого, і в його відблиску зморшки на щоках проступали як мереживо павутини. Біл відразу здогадався, що трапив на шукача, і в його серці зажевріла надія. По той бік ущелини він ще вагався — але цей чоловік навряд чи міг бути переслідувачем, ті не їздять поодинці. Зрештою, він був у такому становищі, що мусив поставити все на карту. Тому й прийшов до табору.

Очі старого перебігли по Бідовому пошарпаному вбранні, яке багато про що говорило, затрималися хвилю на порожній кобурі і втупилися в обличчя прибульцеві. Воно густо заросло щетиною. Біл і досі не пускав з рук повода; його кінь безсило звісив голову донизу.

Семюел Мур усе зрозумів, він був не новачок у таких справах.

— Заблукали? — спитав він обережно.

Біл хвилину помовчав і знову пильно зиркнув у вічі старому. Тоді випустив повід, зсунув капелюха на потилицю й похитав головою.

— Ні. З цього боку мені годі зійти з гір, там на мене чатують. Позавчора вони мене вигнали і з передгір’я. А на Другий бік я отак, без нічого, не переберуся. Зрештою, здохнути я можу й тут, у проваллі, задля цього мені не треба спинатися в гори.

Говорив він спокійно, байдужим тоном. Потім гірко додав:

— Мої переслідувачі сволота сволотою: стріляють із рушниць у беззбройного.

Тепер Семюел Мур уже не сумнівався: перед ним був один із тих, хто стояв поза законом. Особливо багато сказали йому останні слова.

Біл і думки не мав розжалобити старого своєю розповіддю. Він не знав такого почуття. Він був авантурник, волоцюга і змирився з цим; але й волоцюги мають свої закони і шанують їх. Того, хто стріляє у беззбройного, навіть вони вважали б за покидька. У своїй ватазі Біл такого паскуди не стерпів би. Вигнав би, як шолудивого собаку. Як багато хто з його братви, він добачав велику різницю між грабіжниками, картярами, лицарями пістоля і вбивцями. З убивцями він не водився, вважав себе за щось ліпше. Такі були його погляди на світ. Він гадав, що також має своє ремесло…

Біл ще раз глянув на старого шукача і тепер уже був певен, що той йому стане в пригоді чим зможе.

Біл теж зробив би так само. Коли хтось потребує допомоги, йому подають руку — якщо не було з ним ніякої звади. І не питають, хто він та звідки.

Семюел Мур узяв відставлений на завтра кухоль кави й присунув його до жару.

— Он там друга ковдра, а тут у балцанці вода, — мовив він. — Як будете ощадні, її стане на три дні. Я завтра спущуся вже в передгір’я і щось собі добуду.

Цим було сказане все — обидва порозумілись якнайкраще.

Лізі підвелась і обережно підкралася до Білового коня, вищиривши жовті зуби й настовбурчивши хвоста, мов палицю.

— Ану, гайда назад, сварлива відьмо! — гримнув на неї Мур.

Лізі послухалась. Коли господар говорив таким тоном, краще було скоритися.

Біл розсідлав коня і сів їсти. Побачивши, що він роздирає м’ясо пальцями, Мур підвівся й пішов до вантажу. Повернувся він із своїм запасним ножем у нових ще шкіряних піхвах і дав його Білові.

— Це вам на пам’ять про сьогоднішню ніч.

Біл непевно глянув на нього, подякував і взяв ножа. Після вечері вони ще з півгодини балакали й курили. Місяць зайшов за стрімку кручу. З чорного неба дивилися зорі, немов суворі очі. Здавалося, ніби величезні скелі дедалі щільніше сходяться докупи.

— Виплатилося вам літо? — спитав Біл.

— Цього разу майже ні, — відповів Мур, — але мені стане. Я вже не шукаю скарбів.

— Тоді ви, напевне, якийсь виняток, — сказав Біл.

Семюел Мур усміхнувся наче сам до себе. На обличчі в нього заграли зморшки.

— Колись я не був винятком — а сьогодні, мабуть, уже й не знав би, що зробити з великою жилою. Нащо мені багатство?

Біл засміявся. Він сміявся неголосно, але довго. Нарешті сказав:

— Не гнівайтеся за мій сміх, я й гадки не мав образити вас. Але мені ще зроду не траплявся шукач, що не мріяв би про велике щастя. І ви, як таки знайдете жилу, не начхаєте ж на неї?

— Марно й говорити про таке, я нічого не знайду. — Мур згорнув камінцем докупи жар і задумливо втупився в нього очима.

— А проте не один знаходив скарб, — заперечив Біл.

Та Семюел Мур перевів розмову на інше.

— Велика гарячка вже минулася, — сказав він. — Такого, як було тисяча вісімсот сорок дев’ятого, ніколи більше не буде. За ці сорок років усе тут перекопано, і треба забиратися до самого чорта в господу, аби здобути якихось кілька зернин. Одначе будь-якої хвилини ви можете, їдучи, спіткнутись об добрий шмат кварцу… До речі, ви знаєте звідси стежку через гори?

— Тільки через перевал.

— Перевал від нас на північ, — перебив Мур і заходився пояснювати, як перейти гори стежкою. На закінчення він сказав: — За два дні ви будете у Ведмежій долині, там є вода і навіть пасовисько, а звідти…

Звідти Біл уже знав дорогу. Він саме хотів сказати це старому, та очі його мимоволі склепилися. Зауваживши те, Мур замовк і вклався спати. Біл ліг коло свого рудого, а Мур коло ослиці: так вони обидва мали об що гріти спину. Вогнище погасло, тільки зорі світили ясно й холодно.

Уранці кожен поїхав своєю дорогою. Семюел Мур лишив собі з своїх запасів тільки пригорщ кукурудзяних коржиків та чотири кухлі води в маленькому шкіряному ворочку.

— Я сьогодні ввечері, а щонайпізніше завтра вранці доїду до лісу, — сказав він, — і напевне щось підстрелю. Тож беріть усе без зайвих балачок. Я простую в долину, а ви в гори.

— Навряд чи ви за день добудетесь, — мовив Біл. — Туди ще далеченько, а ви ж без коня. Ви знаєте цю місцевість?

— Ні, — відповів Мур, — хоч кілька років тому проходив сюдою, тільки трохи далі на захід. Хто може знати це кам’яне пекло? Візьмеш тисячу метрів праворуч чи ліворуч, і все вже нове й незнане. Але в мене добрі ноги, і в моєї Лізі також. Бувайте здорові, не збийтеся з дороги і щасливо переберіться на той бік.

Біл стояв коло свого рудого, що, відпочивши, трохи підбадьорився. Біл саме хотів сідати на нього, коли старий ще раз затримав його. Він витяг з кобури свого револьвера й подав Білові.

— Нате ще й зброю. Серед цих ущелин людина без зброї однаково що пантера без зубів і без пазурів — кожен може її розтоптати.

— А ви? — запитав Біл, недовірливо дивлячись на старого.

Мур аж розсердився.

— Чоловіче, скільки вам казати, що я тих кілька миль якось перейду? Крім того, я маю ще рушницю.

Біл сховав зброю та набої і обома руками стиснув правицю старому шукачеві.

— Я вас ніколи не забуду. Бувайте здорові.

З цими словами Біл рушив у дорогу. Мур дивився йому вслід, аж поки кінь з вершником зникли за поворотом гірської стежки. Звідти Біл ще раз помахав йому рукою. Мур почав нав’ючувати свою Лізі і, як кожного ранку, лаяти її. Ослиця крутилася, ляпала вухами й сьогодні аж наче хотіла кусатися.

Мур розгнівався.

— Ну, на той рік я вже тебе не візьму з собою, стара ропухо, — погрозився він. — Оце така дяка за мою терплячість і ласку? Ось заведу собі навесні молоду худобину, а тебе, старе опудало, віддам лупієві, хай продає твоє м’ясо на принаду у вовчі пастки.

Такі погрози Лізі слухала щоранку. Без них ослиці, напевне, був би вже й день не день. Старий мав підозру, що вона сприймала його лайку за пестощі.

Нарешті все було готове. Через спину в Лізі висів вантаж, як величезне гроно. Ослиця потерлась мордою, щоб господар почухав їй шию.

— Ну ходи вже, гонористе бабисько, — полагіднішав Мур. — Сьогодні нам треба добре попомахати ногами, а то так бурчатиме в животі, що й не заснемо.

Семюел Мур сягнистою ходою рушив уперед. Скелясті кручі полискували на вранішньому сонці. Передбачався гарячий день. Осінь ще раз показала свою міць і, може, на короткий час перемогла. В повітрі тремтіло мідяно-жовте марево. Доріжка звивалася, мов величезна гадюка. За годину з неї стала вже тільки вузенька стежка, і як Семюеля Мур спинився перед пласкою, всіяною камінням долиною, йому здалося, що та стежка вгониться просто у високу гору.

Коли Мур з ослицею досягли гори, їм довелося видиратися таким стрімким узбіччям, що вони його насилу здолали. Сонце сліпило очі й немилосердно пекло, скелі відбивали тепло, і в повітрі тремтіла юга. Тепер вони мали б стати на відпочинок у затінку, та й Лізі почала вже хвилюватись. Але воду забрав нічний гість, і треба було йти далі. Нагла зміна погоди, остання, несподівана спека непокоїли Мура. Опівдні він виліз на вершину якоїсь гори, щоб оглянутись довкола. Перед тим він зняв з Лізі вантаж — ослиця стояла внизу й відсапувалася. Трохи північніше височіла велетенська гора. По ній Мур визначав свій шлях. Вона впиналась у блакитне, мов шовк, небо, на якому не було жодної хмарки. Просто над Муром стояло осіннє сонце й так пражило, наче хотіло все розтопити. А навколо була та сама пекельна пустеля.

Старий майже тужно глянув на схід. Уранці він гадав, що вже опівдні побачить темну смугу підгірського лісу, але перед ним лежала тільки кам’яниста, порізана урвищами пустеля; здавалося, що та пустеля дивиться на нього глузливими очима-ярами й злісно кривиться. Проте він мусив перейти її. Якби було доволі води й харчів, він якось обминув би пустелю, звернувши праворуч або ліворуч. Але тоді, можливо, минув би не один день, поки трапилася б добра стежка.

Спустившись униз, Мур спробував додати відваги ослиці, а тим самим і собі.

— Рушаймо, худобино моя, — сказав він, — треба знову ризикувати. Так чи так, а за цим пустищем нашій біді кінець.

Тепер вони насилу йшли по бездоріжжю. Здавалося, ніби якісь титани, бавлячись, накидали тут силу-силенну каміняччя. Мур пробирався крізь нього не одну годину. Йому було парко, піт заливав очі. Над ним, у небесній блакиті, кружляли два шуліки. Завтра вони повернуться, але надаремне, подумав Мур. Язик йому спух, губи порепались. Старий виплюнув з рота кремінця. Йому вже боляче було його смоктати, і слина більше не збиралася.

Надходив вечір, небо на заході порожевіло, і нарешті поміж скель війнув легенький вітерець, несучи прохолоду. Мур озирнувся, шукаючи, де б отаборитися. На сьогодні мандрів було досить, та й навряд чи здужали б вони йти далі. Місцевість звільна підіймалася перед ними, і старий надумав видертися ще на ближню верховину й поглянути, що лежить за нею. Може, звідти покажеться інший краєвид.

Піднявшись нагору, старий шукач радісно відітхнув. Він не помилився: ген далеко в сріблястому світлі вечірнього сонця чорніла хвиляста смуга лісу, гарна й знадлива. Одначе сьогодні він би до неї не дійшов. Біля самих його ніг стрімко спадала вниз кам’яна стіна. На прискалки й западини в ній вітер понаносив піску, куряви та насіння рослин, і там учепилася трава й низенькі, на стопу заввишки кущики.

Семюел Мур схилився над кручею, милуючись тим мізерним, уже трохи пожовклим зіллям. Земля, знову земля. Лізі стояла коло нього, ляпаючи вухами й метляючи хвостом, схвильовано винюхувала трав’яний дух і вдивлялася мудрими очима в далекий краєвид. Тоді задерла голову, вищирила зуби і радісно заіржала назустріч лісові, що вабив водою і пашею.

— Ох ти ж, стара гієно, — лагідно сказав Мур і поплескав її по закуреній шиї. — Своїм співом ти навіть гримучих змій розполохала б. Але тільки йолоп міг би вважати тебе за дурну. Ми таки домоглися свого, еге ж? Завтра будемо там. А в який бік нам тепер іти? Чи ми знайдемо сьогодні воду, Лізі?

Він глянув праворуч, тоді ліворуч, проте не міг зважитись. Та Лізі вже потупцяла ліворуч, і він подався за нею. Тут, нагорі, дорога була непогана, і, поки ще не смеркло, вони йшли швидко. Вітер знову стих. Шулік уже не було, Мур бачив, як вони полетіли на захід.

За півгодини праворуч від них на рівнині з’явилася гладенька чорна кам’яна стіна. Верховина її лежала на одному рівні а їхньою дорогою і тяглася вдалину, скільки око сягало, поволі спадаючи до смуги лісів. Але Мур не міг на неї перебратися, бо шлях йому перепиняла глибока ущелина, мов паща велетенської потвори. Вона була неширока: Мур докинув би на другий бік камінцем. Він підгилив ногою камінь і прислухався. Минуло кілька довгих секунд, поки почувся його стук об дно. Глибоко тріснула в цьому місці шкіра землі. Вони пішли вздовж ущелини, сподіваючись, що вона скоро скінчиться. Зненацька Лізі лишила господаря і заквапилась наперед.

— Невже вчула щось? — запитав Мур, налягаючи й собі на ноги.

Так вони пройшли майже чверть милі. Узгір’я по той бік ущелини, то ширшаючи, то вужчаючи, раптом немов почало здійматися до неба. Мур уже пожалкував, що вибрав цей шлях. Може, краще було б податися праворуч? Навіть якби ущелина тепер скінчилася, рівнину йому заступала кам’яна стіна. Він стурбовано позирав на небо, що дедалі темнішало, коли це перед ними ніби хто вичаклував якесь диво.

У кам’яній стіні відкрилася величезна прогалина, така широка, що від краю до краю можна було досягти хіба кулею з рушниці. Вона бігла на схід і утворювала долину приблизно на рівні того місця, де стояв Мур. Далі та долина трохи здіймалася вгору. Кінця її вже не видно було у вечірніх сутінках. Жовте піщане дно було поцятковане зеленими плямами трави й великими, заввишки з людину, кущами. І враз Мур побачив, як серед тої трави блиснула вода! Йому все те видавалося раєм — але шлях до нього перепиняла ущелина метрів двадцять завширшки, справжня безодня.

Мур, як завше, довго не роздумував. Він підбігом рушив уздовж прірви, оглядаючи кожен камінь. Хоч уже й стемніло, проте він добачив на протилежній стіні залом, що тягся ген удалину. Що то? Невже хтось допоміг природі й вирубав стежку? Коли так, то й ця пекельна паща незабаром скінчиться?

Лізі лишилась на кручі. Вона била передніми копитами об камінь і ревла, повернувшись до води, яку вона бачила, та не могла досягти. На щось більше її тваринного інстинкту не ставало.

Мур покликав Лізі, тоді сердито крикнув. Нарешті ослиця підійшла до нього, поволі й неохоче. Він схопив її за вухо й потяг за собою. За добрих сто метрів ущелина скінчилася. Тут кам’яна стіна теж була така гладенька, наче виточена. Залом тягся далі, але тут уже починалась стежка.

— Гайда, — сказав Мур, — ще видно, куди ступати. Іди перша.

Він узяв ослицю за хвоста, і вона повільно, проте рішуче подалася небезпечною стежкою, місцями вужчою як півметра. Крок за кроком Лізі посувалася вперед, вантаж на ній весь час терся об скелю. Часто вона пробувала переднім копитом, чи міцно тримається камінь, потім тихо форкала й рушала далі.

Наріжна скеля, від якої починався вхід у долину, була обтесана, і Мур остаточно впевнився, що тут попрацювали людські руки. Але, мабуть, дуже, дуже давно.

Нарешті вони здолали стежку. Перед ними простяглася долина. З кущів вискочило кілька диких кролів, трохи відбігли, тоді сіли, витріщивши очі на прибульців. Мур хутенько відв’язав рушницю. Ще було видно стріляти. Ослиця завмерла, аж зіщулилась, знала-бо, що зараз станеться. Вона смертельно ненавиділа постріли. Луна відбилася від скель і повільно покотилася далі.

Тим пострілом Семюел Мур оповістив про своє прибуття в долину.

Лізі дрижала всім тілом, не так зі страху, як із люті. Вона злісно позирнула на свого господаря, однак той був у чудовому гуморі.

— Не сердься, — сказав він. — Ти б ладна була й мені штурхана дати, еге ж? А хіба я заробив? Чи тобі хотілося б, щоб я сидів голодний, коли ти напихатимешся?

Лізі стріпнулася й сердито подріботіла до води.

Мур нахилився і підняв кролика. Він стріляв з короткої відстані, важка куля геть розпанахала здобич, але м’яса, щоб наїстися, було досить. Решта кролів і далі стрибали навколо: вони ще не знали людей.

Мур отаборився недалеко від потоку. Вода дзюркотіла по камінні, і він тішився тим дзюркотом, як музикою. Місяця не було, ніч накрила долину найчорнішою своєю запоною. Тільки багаття яскраво миготіло в темряві. Семюел Мур заснув пізно. Уже дрімаючи, він чув, як Лізі все скубала траву. Спав він міцно і не бачив ніяких снів. Після півночі тихою мелодією забринів у долині вітер, заспівав разом з невгамовним потоком свою пісню.

Мура збудив добрячий стусан у плечі. Розплющивши очі, він побачив над собою кістлявий лоб ослиці. А ще побачив, що Лізі напаслась, як бочка. Вона ще раз буцнула його.

— Ну добре, добре, вже встаю, — сказав Мур.

Лізі повернулася, понюхала землю й потюпала собі геть. Вона ступала важко й тільки торкала писком траву — видно, їй уже не лізло.

Мур скинув ковдру. Сонце вже зійшло, і його кривава червінь оберталася на лискуче золото. Старий потягся затерплим тілом і роззирнувся по долині. Позад нього зяяла глибока ущелина, яку він подумки назвав учора Пекельною пащею. Обабіч здіймалися в небо гори. До тридцяти метрів сягав ще шар землі, і туди можна було видряпатись, але далі вже починалися сірі, аж чорні, майже прямовисні скелі. Самосил, ліщинові кущі, трясучка та карликові сосни вчепилися в піщаний грунт і вкривали дно аж до протилежного входу в долину.

На однім узбіччі, ліворуч від Мура, природа дозволила собі особливий жарт. Там, десь метрів за двадцять від підніжжя, випинався величезний, як хата, прискалок, що мав форму людського носа. За тисячі років дощі та вітри виглянсували його, і він блищав тепер на сонці, як старе срібло. Під носом, трішки навскіс, зяяв рот — чорний, глибокий отвір.

Мур осміхнувся: йому здалося, що криворота кам’яна пика дивиться на нього. Він підійшов до потоку. Неглибокий, метрів чотири завширшки, він раптово виривався з тієї стіни, де стирчав ніс. Потік гнівно шумував і клекотів, поспішаючи на другий бік долини. Там він так само раптово зникав під землю крізь шпару в скелях, якраз таку завбільшки, щоб увібрати шумливу, іскристу воду, що, вируючи, надбігала до неї по гладенькому камінні. Мур дослухався до того шуму, і йому здавалося, начебто потік люто сичав, нарікаючи, що його в цьому місці вихоплено на денне світло. І поспішав знову запастися в темряву.

Мур почав рубати лозу на дрова. Навколо ще подекуди яскрів жовтим цвітом високий гірський осот. Старий зрадів тим квіткам і все обминав їх, щоб не потоптати. Білий луговий верес теж іще не зовсім відцвів. Мурові очі за довгі місяці в горах зголодніли за яскравими барвами та зеленню.

Розпаливши вогнище між трьома каменями й поставивши на нього невеличкий казанок, Мур роздягнувся й пішов купатися. Вода була холодна, як крига, і голками впиналася в шкіру. Він натер м’язисте тіло піском. Груди й стегна йому почервоніли, як буряк. Холодна купіль тішила старого. Раптом він спантеличено витріщився на пісок у руках. Тоді звів очі на берег і на мить завмер. Нарешті повільно опустився навколішки й перемив пісок на долонях. Навіть після такого простого перемивання на долоні лишилося кілька жовтих зерен.

Він поклав їх на плаский камінь, побіг по капелюха і, забрівши по коліна в потік, став набирати ним воду й споліскуватися. Ще не висохнувши як слід, старий хутенько вбрався і відв’язав од вантажу ночовки та лопату. Він не зробив жодного зайвого руху, все в нього виходило швидко і вправно.

Семюел Мур стояв у потоці й промивав золото. Зерна вже не вміщалися на камені, і старий кинувся по шкіряний ворочок. Він забув про все на світі. Минали години, сонце піднімалося вже на полудень. Коли ворочок був повний, Мур, стогнучи, випростав наболілу спину. За п’ять годин він здобув тут більше, ніж за останні два роки!

Старий озирнувся навколо. Долина лежала перед ним тиха й спокійна. Вітерець ані повівав. Тільки подеколи з сусіднього куща ліщини нечутно спадав поруділий листок. Мур був тут сам-самісінький. Ну, звичайно, — він завжди мандрував одинцем. Лізі лежала в затінку й дрімала. Вона вже напевне подумала, що матиме кілька днів спочинку, скоро її господар відв’язав ночовки й лопату.

Скинувши оком па чорне, вигасле багаття й на казанок, Мур відчув, що голодніш. Адже він нині ще нічого не їв. Він швидко наклав знову дров і сягнув по кресало й трут. Але так і не розпалив вогнища. Зненацька він відклав усе й побіг назад до потоку. Щодесять метрів він брав на пробу пісок з води й промивав його. Потім збільшив відстань і перебрів потік, та всюди знаходив золото.

Сонце вже схилялось надвечір, коли старий вернувся до багаття. Сорочка прилипла йому до тіла, розпатлана борода була мокра. Отак поталанило на старість! Але хіба він такий старий? Йому ж тільки шістдесят років, і він ще дужий, як віл. І ось тепер знайшов цілий маєток. У берегах потоку напевне стільки золота, що він його цього року не зможе все видобути. А на той рік? Сам? Не гаразд добувати золото самому, воно так спароване з небезпекою, як ніж із колодочкою.

Мур збентежено засміявсь, обтрусився і вирішив нарешті таки попоїсти. У баклазі лишилося трохи кави, в ямці, накритій пласким каменем, лежав ще шматок кролячого м’яса. Вогонь швидко розгорівся, але дров не стало. Мур подався до кущів знову нарубати хмизу. Лізі, що лежала поблизу, вражено дивилася на нього. Він сьогодні від самого ранку ще ні разу не розмовляв з нею. Це була якась дивина. В Муровій голові снували думки, випереджаючи одна одну.

Раптом старий перестав рубати і втупився в землю. Потім кинув сокирку, нахилився і аж очі витріщив. У руці він тримав самородок завбільшки як груша. Мур довго тер його об штани: ні, таки щире золото! Він почав рахувати, і цифри затанцювали в його голові. Він кинувся вперед, упав на землю, мацаючи навколо. І знайшов ще три самородки, кожен як вишня завбільшки.

Коли Мур вернувся до багаття, коліна йому підгиналися. Отепер уже треба таки попоїсти! Він усе робив чисто машинально: повечеряв, тоді закурив. Сонце поспішало до обрію, і з долини його вже не видно було. Поволі залягали тіні. Семюел Мур сидів і задумливо курив люльку за люлькою. Нараз він злякано схопивсь і оглянувся, аж рота роззявивши з дива. По спині йому пішов мороз. Такого Семюел Мур ще зроду не відчував! Йому сперло дух — тепер він знав, де опинився: він знайшов легендарну Долину Гнівного потоку! Так! Знайшов він, Семюел Мур!

Усе збігалося. Ніс, під ним рот, потік і золото — сила-силенна золота. Як він ще вранці не здогадався! Але вже стільки років минуло відтоді, як він востаннє говорив про цю долину або чув від когось про неї. З того часу йому ніколи не спадала на думку ця прадавня мрія всіх шукачів золота й скарбів.

Десь близько тридцяти років тому Семюел Мур уперше почув розмову про цю оброслу легендами долину. Казали, буцімто в ній криються нечувані скарби, золото лежить там просто на землі. В камінні тягнуться товсті жили, які в багатьох місцях виходять назовні. Звідки взялися ті чутки? Досі нога білої людини ще не ступала в Долину Гнівного потоку. Це була таємниця індіян. Вони взяли її з собою в могилу. Один із них начебто щось розповів про неї — якийсь відступник, що його душею цілком заволодів горілчаний диявол. Але ніхто не знав гаразд, у якому штаті чи навіть у якому гірському пасмі лежить ця долина.

То була не перша оповідка про п’яницю-індіянина і величезний скарб. її майже завжди розказували однаково, тільки місць, де нібито лежали ті скарби, називали без ліку. Раз то була прірва, яку описували дуже докладно, а то печера в горах або ще кам’яна кінська голова і, нарешті, Чорна Річка, яка півмилі текла по чистому золоті і якої так ніхто й не зміг знайти. Оповідки ті мандрували від корчми до корчми, від табору до табору — преріями, лісами й горами. Багато хто вірив у них і присягався, що вони правдиві. Інші посміхалися й ніби погорджували ними, вважаючи це за порожню балаканину, проте в глибині душі теж вірили і сподівалися знайти скарб. Але всі залюбки слухали ті оповідки.

Вечір минув для Семюела Мура немов у сні. Загорнувшись у ковдру, він сидів на мішку з вантажем, схожий на камінь. Якась цікава сова кілька хвилин тихо кружляла в темряві навколо нього, а тоді, мов той м’яч із пір’я, полетіла далі. Ніч була тиха й холодна, десь далеко на небі впав метеор, жовта смужка на кілька секунд перетнула чорну запону й згасла.

Цієї ночі Семюел Мур спав неспокійно. Встав він зарані, голодний, як вовк. За ніч він зробився багатший за банкіра в Сан-Франціско. Одначе золота не наїсися. Він вигнав з кущів кроля й забив його ножем. Кролів у цій долині було повно. Проте м’ясо йому не смакувало.

З рушницею за плечем Мур пройшов усю долину і вперше вступив до печери: вона була широка, але не дуже глибока. Тоді помалу рушив до виходу з долини і за неповних дві години був уже біля нього. Він побачив перед собою пустельну смугу пісків, яку йому ще треба було здолати. Далеко на виднокрузі тоненькою рискою чорнів ліс.

Опівдні Мур вернувся до табору. Сьогодні він, здавалося, був спокійний і витриманий. Золото траплялося по всій долині, але далі від потоку був уже тільки золотий пил. Добувати його дуже тяжко, та якби копнути глибше, то, може, знайшлися б і зернини. Цілу дорогу старий дивився, чи не побачить десь жилу або те місце, де вона може залягати, одначе нічого не знайшов. Та він був певний, що такі жили тут є, і хотів завтра ще раз пильно пошукати.

Він запаколив біля потоку собі займанку. Дерева на наколи не було, довелося понаносити в чотири кутки каміння і викласти з нього горбики. Цього було досить. Старий зрубав карликову сосну, пообцюкував з неї гілля, а тоненький стовбур закопав посеред займанки. Тоді вистругав маленьку табличку і мисливським ножем вирізав на ній свої ініціали. Табличку він прив’язав ремінцем до соснового пакола.

Хвилину Мур ще вагався й розмірковував, тоді відзначив поряд ще одну займанку і прилаштував на ній табличку з ініціалами Е.Ф. Робити так не годилося, друга займанка була незаконна: кожен мусив запаколювати її сам для себе і потім брати на неї ліцензію. Але хто міг довести, що Едварда Фінні не було з ним?

Поки старий працював, у голові йому снувалися різні думки. Краще взяти ліцензію аж весною. Бо, беручи її, треба вказати, де лежить займанка, тож відразу почнуться балачки, а шпигів та авантурників усюди повно товчеться. І вони можуть з’явитися тут раніше за нього! Скільки всякого наброду сюди збіжиться, тільки-но піде розголос!

Семюел Мур невидющими очима дивився перед себе, а в уяві вже бачив, як злітаються ті шуліки, щоб і собі урвати шматок від копачів, що тяжко працюють на своїх займанках. Ох, що там робитиметься! Напевне, знову буде те саме, що колись, за тих вікопомних років. Не один тут розбагатіє — він, Мур, уже розбагатів… А може, промовчати про свою знахідку і добути ще трохи золота для самого себе? Але хіба йому так багато треба?

Він зразу відкинув цю думку й вилаяв себе старим дурнем. Хто ж не вхопить багатства, коли воно йому за одну ніч само прийде до рук? Як казав той розбійник, якому він допоміг учора?..

Семюел Мур усміхнувся і чесно признався, що він теж не біла ворона. Той чолов’яга правду казав. Людина мордується в горах десятки років не задля того, щоб, спіткнувшись об самородки, переступити через них. Дурне він думав і дурне казав. Навіть запевняв себе, що любить це тяжке, суворе життя. Досі він був ніщо. А тепер — ого! Тепер світ здавався зовсім інакшим.

Мур плюнув і тяжкою ходою рушив до табору. За тих кілька хвилин він зрозумів, що всі роки його гнало в гори одне — жадоба золота. З часом надія на велику здобич пригасала, але перша жменя піску з цього потоку вмент виявила й збудила всі його затаєні жадання. Так, він повинен знайти золоту жилу. А вона тут напевне є!

Старий трусився, мов у лихоманці. Він повільно обернувся і знов уважно перебіг очима по цілій долині. Тоді нап’яв свого намета.

Проте вночі погода нагло змінилася. Мур прокинувся, коли об брезент запорощав дощ. Вітер так рвав намета, що йому довелося вийти й міцніше позабивати кілки. Потім дощ почав іти впереміж із градом, і зробилося так холодно, що Лізі запхалася до нього в намет. Уранці дощ перестав, але небо затягли понурі хмари. Мур, добре знаючись на погоді, побачив, що пахне снігом. Він швиденько спакувався, щоб сніг не заскочив його в долині, бо тоді був би йому кінець.

Через годину вони з Лізі вирушили в дорогу. Опівночі він був уже в лісі, а ще за три дні перед ним розляглася рівнина. На гірських вершинах позад нього вже блищав сніг.