Долина Гнівного потоку

РОЗДІЛ 5

Одного холодного березневого ранку корктаунці подалися в дорогу, започаткувавши той рух на Захід, спершу повільний, але дедалі навальні-ший, великий рух, що охопив Канзас і Міссурі, а потім і всю східну частину країни аж до морського узбережжя. Тисячі людей прибули в долину, сподіваючись на швидку здобич, і тисячі розчарованих покинули її, проте багато лишилися назавжди в тих околицях, знайшовши собі інший хліб.

Семюел Мур і Гол Слейтер проїхали вздовж валки, ще раз усе перевіряючи. Воли були ситі, збруя добра, вози не перевантажені. В кожну з одинадцяти підвід запряжено по шестеро волів, а коло більшості ззаду були ще поприв’язувані коні й по кілька корів. Удалині, там, куди вони їхали, здіймалося блідо-рожеве марево, з заходу повівав теплий вітер, віщуючи гарну днину. Дужі воли позвішували голови й сопли, аж посвистуючи. Періста шерсть на них вільготно блищала від ранкової роси.

Двадцять троє чоловіків з валки ще раз зібралися докупи. Дванадцятеро з них були верхи на конях, а одинадцятеро мали хурманити. З валкою вирушили також п’ять жінок, решта мешканців лишалася в Корктауні: так ухвалили громадою. Тепер усі корктаунці зібралися попрощатись. Перший у валці їхав великий віз родини Фінні. Том, що був там за хурмана, ласкаво погукував на волів, плескав їх по шиї, чухав їм вола. Обличчя його світилося гордощами і впевненістю. Другим їхав Гол Слейтер.

Пролунала команда, ляснули батоги, і високі колеса покотилися дорогою. Валка рушила в сіре вариво ранкової мли. За годину вона вже була в прерії, де місцями залягав ще туман. Сонце за блідою завісою підбилося вище, роса висохла, і земля почала парувати. Пахло прілою травою і масним грунтом. Надходила весна.

Едвард Фінні гарцював на своїй половій кобилі. Застоявшись за довгу зиму, вона була неспокійна й нервова. Довелося кілька разів прогнати її прерією, щоб трохи вкоськати. Едвард із Джо Слейтером трималися обабіч двох передніх возів. Том ішов коло своїх волів, надаючи темпу всій валці, і часом затягував давню негритянську пісню. Тужлива мелодія лилася над широким степом, заклечаним першою зеленню, і викликала щирий захват у Бетті й Рут, Вони сиділи на передку воза, тішились ясною годиною і були в чудовому гуморі. їх теж захопила пригода. Матір опанував лагідний, але сумовитий настрій: їй було нелегко прощатися з домівкою.

Увечері за давнім звичаєм корктаунці поставили вози колом і отаборилися на ніч. Усе зробили швидко і вправно: для них це була не новина. Коли запалахкотіло багаття, вони повсідалися купками на хутрах та попонах, і старші заходились оповідати бувальщини з життя в преріях, аж поки холод позаганяв усіх у шатра. Навколо фортеці з повозів до самого ранку чулася хода вартових. Вони з наладованими рушницями стерегли табір — такий порядок Гол Слейтер завів з першого ж дня.

Так подорожували вони бічними дорогами чотири дні, і їм пощастило не звернути на себе нічиєї уваги. Однак до Корктауна вже через дві доби після їхнього від’їзду заглянув перший купець. Йому не вдалося майже нічого продати, бо він застав порожні обійстя: побачив тільки трьох старих дідуганів та кількох жінок із малими дітьми. Все те видалося йому вельми підозрілим. На його запитання жінки нічого певного не відповідали. Купець поїхав далі, а в другому містечку, за багато миль від Корктауна, розказав про все, що бачив, і люди почали гадати, допитуватися й перешіптуватися між собою. Що б то мало означати? Звісно, купець не стане дурно плескати язиком. Недарма ж бо тут кажуть, як хочуть похвалити чоловіка: слово в нього тверде, як у бувалого купця. Так розлетілася перша поголоска.

Вдосвіта п’ятого дня Семюел Мур і Едвард Фінні залишили валку, що спокійно й щасливо доїхала до околиць Вест-Філда. Вони мали знову приєднатися до неї другої ночі коло великих водоймищ на північ від містечка.

Обидва не шкодували коней. Виявилося, що Мур таки не помилився, купуючи їх: пополудні вони вже були у Вест-Філді. Коли вони дістали дозвіл працювати на своїх займанках, урядовець, подаючи їм папери з печатками, сказав:

— Ну, хай вам щастить… Виходить, ще й досі можна щось знайти в тих ярах, га?

— Побачимо, — знехотя відповів Мур і, заховавши папери, неквапом вийшов з Едвардом із канцелярії.

Він був задоволений — досі все складалося якнайкраще. Вони нагодували коней, відпочили самі, а за три години знову рушили доганяти валку.

Дорогою до водоймищ валці трапилася в прерії велика череда худоби. Гол Слейтер знав, що станеться. Ковбої миттю прискакали до них і почали допитуватися, чи добрі пасовиська там, куди вони простують. Тоді з’юрмились коло повозу матусі Фінні й заходилися жартувати з дівчатами.

Ватаг, веселий літній чолов’яга зі сміхотливим обличчям і чорними зіпсованими зубами, уважно оглянув валку й сказав Слейтерові:

— Не гнівайтесь, але у вас тут запахло давніми часами. Чи не в гори вибираєтесь?

Гол Слейтер мав уже на язиці гостре слово — він не любив, щоб його випитували, — проте стримався: однаково нічого не поможе. Та й навіщо ображати веселого ватага? Він усміхнувся й відповів:

— У нас завжди так пахне. І як Блакитні гори стоять там, де й стояли, то їх нам, мабуть, таки не минути.

Ватаг засміявся так щиро й радісно, що стало видно всі дірки в його зубах. Він посовався в сідлі, потім скрутив цигарку короткими спритними пальцями і сказав:

— Ми з вами обидва стріляні зайці, тож нічого один одному туману пускати. Мене звуть Тед Бол, проте хлопці величають мене Пастором. — Він помовчав, жадібно затягнувся цигаркою й почав так завзято чухати голову, що крислатий, збляклий від сонця капелюх аж зсунувся йому на плечі. Ватаг шукав потрібного слова, щоб часом не вразити подорожнього. Нарешті мовив: — Не щодня здибаєш у преріях таку валку, як оце ваша. Крім того, видно, що всі ви тутешні хлібороби… гм… а морди ваших волів звернені до гір, отож усяке на думку спадає. Та й те сказати: на возах у вас лише кілька жінок і ні однісінької дитини… Не майте гніву, але як місцина багата, то однаково про неї кожне знатиме. Хай вам усім щастить, а коли знайдете жилу чи багате розсипище, то напевне побачите в себе й декого з моїх хлопців.

— А вас, Пасторе, ні? — запитав Слейтер.

Усміхнувшись, він під’їхав ближче, і вони поручкалися, не злазячи з коней. Ватаг йому сподобався, видно, що буз старосвітського гарту.

Тед Бол похитав головою.

— По яругах конем не поїдеш, а пішки я безпорадний, мов кріт. Та й блискучий метал тільки гріхи сіє, більше нічого. Хай щастить вам, люди добрі!

Він свиснув крізь чорні зуби так пронизливо й несподівано, що Слейтерів кінь злякався і став дибки. Пастор круто повернув свого буланого й подався до череди. Решта п’ятеро ковбоїв відразу поїхали за ним, тільки Джім, останній, ніяк не хотів розлучатися з повозом, де були жінки, і ще довго махав їм капелюхом.

Увечері ковбої зібралися коло багаття, зігнана докупи худоба стояла неподалік темною купою. Відразу зайшла мова про валку й про дівчат. Тед Бол мовчав. Але пастухи не вгамувалися, аж поки він не сказав, що дума“.

— Звісно, вони подалися шукати золота, пияки ви нещасні, — буркнув Пастор. — Тут нема про що міркувати. Хтось із них восени знайшов добру місцину, де є щось певне, розважно не пробалакався нікому, а тепер їде з цілою своєю ватагою. І нехай собі їдуть. Годі про це.

— Чому годі? — обурився Джім. — Хочеш ціле життя морочитися з цією проклятою худобою, з цим упертим бидлом, тягатися за нею з місця на місце? Для нас це…

— Не лайся, Джіме, — докірливо перебив Тед Бол. — Справжньому християнинові лайка не личить.

Джім махнув рукою. Ніхто з пастухів не брав до серця Тедових проповідей.

— У мене аж п’яти сверблять, — сказав Джім. — Так би й скочив у сідло та гайда за ними, побачити, де вони стали. Якщо там справді щось є… гм… Часом щастя майне майже перед самим носом і…

— Ти ж підписав угоду, Джіме, і не можеш отак просто кинути нас.

— Дурниці, Пасторе! Хотів би я бачити, чи буде кого кидати, якщо вони й справді знайшли золото.

Решта пастухів задумливо мовчали. Зі степу вигулькнув їхній сьомий товариш з в’ючними кіньми, що їздив до Вест-Філда по закупи. Вони допомогли йому розсідлати коней, запитали, що чувати, а далі розмова полилася, як вода потоками.

— Ага, — сказав прибулець, вислухавши таборові новини, — тепер кінці сходяться. Нині опівдні у Вест-Філді з’явилося було двоє чоловіків і взяли дозвіл на якусь займанку. Один із них — відомий старий шукач, от чорт, забув його прізвище! А валка? Го-го! То напевне корктаунці!

Тоді оповів сам, що подейкують у містечку. Ото новини! Може, в них і справді щастя було під носом? Либонь, Джім не так уже й зле казав…

Тед Бол не виявляв своєї тривоги.

— Ну годі, хлопці, — мовив він гостро. — Двом давно вже пора бути коло череди, а решта вкривайтеся та спіть.

Він зняв капелюха і, ставши, мов до молитви, заспівав псалом. Пастухи стояли коло нього й мовчки слухали, як і щовечора. Бо, власне, коли не зважати на ці химери — так пастухи називали ватагову побожність, — з ним можна було мирится. Поки Тед Бол співав хрипким голосом, Джім обмірковував свою справу, не таку побожну, як псалом.

Тед Бол замовк.

— Я поїду за ними назирці, — порушив тишу Джім. — І коли в тому щось є, сповіщу вас.

— Ми здаємось на тебе, — зразу відповів інший пастух, і Тед Бод зрозумів, що мусить скоритися обставинам.

Відтоді у валки з’явився перший переслідувач. Але другого ранку ті вестфілдці, що мали добрий нюх, теж осідлали коней і подалися свіжим слідом. Вони не знали один одного, але поголос летів так швидко, як вітер у прерії. Спершу говорили тільки пошепки, невпевнено: мовляв, хтось десь знайшов золото в горах. Потім загомоніли вже про жилу, і нарешті — про величезні поклади. Але де саме їх знайдено? Де? Чутка ширилася чимдалі наполегливіше, багато хто вже пакувався, щоб бути готовим, тільки-но стане відомо, куди їхати. Ці люди скрізь нишпорили, мов голодні вовки, винюхували, прислухалися, одначе великий рух ще не почався.

Семюел Мур і молодий Фінні опівночі вгледіли багаття свого табору. Люди не спали, коли вони прибули. І Джім, що лежав біля свого коня серед поля недалеко від табору, теж побачив, як приїхали старий з юнаком. Він підкрався ближче й стежив, як усі збираються до вогнища. Про що вони говорили, він не чув.

— Віднині в нас діють закони пустелі, — сказав Мур. — Завтра почнемо їхати так швидко, як тільки здужають наші воли. Тепер дорога кожна хвилина.

Ще з ночі вони понабирали в посуд води, змастили вози і аж над ранок якусь часинку поспали. І то більшість їх усе переверталася з боку на бік — тривога не давала заснути. Найближчими днями мала вирішитись їхня доля.

Яскраве сонце швидко визирнуло з-понад моря трави, саме як вони розбирали коло з возів і лаштували їх у довгу валку. Почався швидкий марш. Після полудня довелося підганяти волів батогами, а надвечір чоловіки аж похрипли від безнастанного погейкування. Валка здолала добрий шмат дороги. Коли на небі встала вечірня заграва, подорожани помітили з південного боку темну смугу лісу. Другого ранку валка вже посувалася вздовж узгір’я. Семюел Мур і Гол Слейтер не давали нікому спочити, і швидкість не меншала. Опівдні вони побачили перших трьох вершників; Мур хотів хоч би добутися до гір, поки натовп переслідувачів почне наступати їм на ноги. Тепер уже не можна було нічого приховати,

Їхати підгір’ям то вгору, то згори було найважче за цілу дорогу. Воли почали норовитися і з кожним днем худли. Корів довелося порізати: вони не могли йти далі. Чоловіки що ніч, то дужче марніли: вдень вони обливалися потом, а звечора тремтіли з холоду, поки засинали як убиті. Ще добре, що жінки дбали про їжу. Матуся Фінні знала, чого подалася разом з усіма.

Тільки негрові Тому тяжка праця була ніби за іграшки. Він ще й сміявся коло роботи, викликаючи загальну повагу. І хоч багато корктаунців, як і скрізь у тій країні, були упереджені до чорношкірих, скоро всі почали ставитись до нього як до рівного.

За три доби валка досягла місця, звідки Мур хотів перетнути узгір’я. Мур знав дорогу, якою вже двічі переходив, і сподівався, що зможе пробитися нею і з підводами. По той бік узгір’я треба було знову вернутися на кілька миль назад, туди, куди Мур вийшов торік, як тікав від зими. Звідти вже можна було братися просто до золотої долини, нікуди не звертаючи.

Тут Мур дав валці дві доби на відпочинок. Уночі недалечко від них запалало ще двоє вогнищ. Слейтер увечері проїхався прерією і нарахував близько двадцяти переслідувачів. Другого вечора кілька з них з’явилися в таборі, поздоровкалися, запитали, хто старший у валці, і зайшли в розмову з Семюелом Муром.

— Чи й нам щось перепаде? — запитали прибульці. — Можна сподіватися, еге ж?

— Гадаю, що можна, — відповів Мур, та коли вони спробували вивідати щось певніше, він, усміхаючись, відіслав їх ні з чим.

— Ми полишаємо вам першість, — сказали вони на прощання.

— Полишаєте нам те, чого самі не маєте, — втрутився Гол, що стояв збоку.

— Ну, дай боже нам бути товаришами, — сказали прибульці й повернулися до своїх вогнищ.

Відпочивши, валка вдосвіта знову рушила в дорогу. Зроду ще корктаунці так не надсаджувалися, як наступні три дні. Часом доводилося зрубувати й прибирати з дороги дерева або підкопувати й відкочувати вбік каміняччя, щоб можна було проїхати возами. Лі Байт зламав собі руку, а ще один вивихнув ногу. Обидва були вже ні на що не здатні. То була для валки велика шкода. Корктаунці вже бачили перед собою жовто-сірі пласкі смуги піску між деревами, а за ними — зубчасті кряжі гір, коли раптом один віз перевернувся, і двоє коліс розлетілися вдрузки. Раді, що нікого не покалічило, люди забрали з воза майно, а його лишили. Руки в чоловіків були в ранах і гноїлися, коліна теж, вбрання подерлося, але всі терпіли, зціпивши зуби, і очі їм блищали, ніби в лихоманці.

Коли Мур вивів валку з підгір’я, його посіли неспокій і тривога. Не через те, що два загони людей випередили їх у лісі й отаборилися вже тут, щоб першими добутися до золотого розсипища. Таке Мур передбачав — але ж вони не знали навіть, куди їм повертати — ліворуч чи праворуч. Він не боявся за своє золото. Гори були неозорі, як небо, а долина серед них маленька, мов пташине гніздо. Нехай спробують знайти її без нього.

Мур надто багато мандрував у горах, щоб не зачути в повітрі, що насувається негода. Саме це його й стурбувало. Гол Слейтер розумів старого: обидва добре знали, що тут діється, коли налітає весняна буря. Порадившись, вони все ж таки вирішили якнайшвидше їхати далі. Важкі вози, порипуючи, знов посунули вздовж узлісся. їхали дуже повільно: грунт був не такий твердий, як у прерії, і колеса глибоко грузли в ньому.

Мур трохи помилився, визначаючи відстань, але врешті був навіть радий: вони виграли час перед негодою. Після двогодинної їзди він почав пильно придивлятися до гірського хребта праворуч. І в жовтавому тумані побачив найвищу вершину, гранчастий конус, схожий на головку цукру: на ній ще лежав сніг. Мур упізнав її. Отже, мета близько! Потім за кількасот метрів він угледів ліворуч стару сосну — восени, завертаючи зі своєю Лізі униз, на підгір’ї, він зробив на ній сокирою два карби. Мур підострожив коня і підскакав до Тома.

— Під’їдь до тієї сосни так близько, щоб затулити возом карби.

Том ні про що не розпитував: він зразу побачив карби і вчинив так, як було треба. Валка поламалася, вози швидко стали кружка: люди зраділи, що відпочинуть. Мур був завбачливий — адже тепер білий день, і хтось із чужих, помітивши карби на дереві, вмент збагнув би, що звідси треба завертати в гори. Тому корктаунці отаборилися так, щоб кожному здавалось, ніби вони просто надумали трохи перепочити. В дорозі це не дивина.

Після обіду до табору прийшов якийсь чоловік, ведучи за собою втомленого коня. Сам він теж ледве плентав і такий був змучений та брудний, що й на себе не схожий.

— Далі я вже не годен витримати, — сказав він. — Я перший поїхав за вами, зразу від череди, тієї ж таки ночі, як ви спинялися коло водоймищ поблизу Вест-Філда. Аж тепер корктаунці впізнали його.

— Мені вже край, — хрипко промурмотів Джім. — Я не готовий був до такої далекої дороги. Прошу вас, дайте мені кухоль води та шмат коржа, тоді я від’їду собі й чекатиму збоку. Ті, що там он чатують на вас, шкодують мені навіть ковтка води, лише сміються й кажуть, що тут кожному своя пазуха ближча. Може, воно й так, але не годиться бути такими нелюдами.

Корктаунці посадили його, дали їсти, доглянули коня.

— А де решта п’ятеро? — запитав Гол Слейтер.

— Нас із Пастором усіх семеро, — відповів Джім, жуючи на цілий рот. — Я обіцяв сповістити їх, якщо варто буде йти за вами.

Гол Слейтер ззирнувся з Семюелом Муром і твердо сказав:

— Варто!

Той на хвильку перестав жувати і подивився їм просто в вічі.

— Дякую вам усім, отже, я недарма їхав.

Доки пастух їв, Слейтер і Мур відійшли вбік.

— Є нагода залучити до нашого гурту ще сімох чоловіків, Семе.

— Я теж так гадаю.

Більше їм не треба було говорити — вони розуміли один одного з півслова.

Рут Фінні принесла Джімові кухоль води, щоб він умився. Пастух відразу підвівся й чемно подякував, знявши капелюха. Рут приязно кивнула йому й пішла собі геть.

До Джімі підступив Семюел Мур.

— Тепер загортайся, синку, в свою ковдру та й спи. Ти лишишся з нами.

Джім так і зробив: закутався, наче поліно, і навіть не ворушився, тільки чуб та закурені чоботи видніли з обох кінців сповитка. Ввечері його збудили.

Тоненький серпик місяця лиш подеколи визирав на землю з-за хмар, що швидко пливли по небі. Вітер розгойдував старі й молоді сосни, шумів у їхньому верховітті, обламував крихке гілля. Мурові та його товаришам щастило — навіть природа була на їхньому боці. Вітер повернув трохи на південь, подимаючи вздовж кряжа, і Мур сподівався, що він розвіє буряні хмари. Гола Слейтера і ще двох корктаунців не було в таборі. Джім бачив навколо озброєних чоловіків та осідланих коней, бачив припнуті заступи й сита і відразу збагнув, що вони надумали.

Нарешті Гол та його два супутники повернулися з розвідин.

— Вони сплять, — заявив Гол. — Тільки вартовий куняє коло багаття. Напевне гадають, що доведеться ще братися далеко в гори.

Усі двадцять троє білих чоловіків залишили табір. Тільки Том зостався з жінками. Він стояв з матусею Фінні та її дочками перед возом, дивлячись услід вершникам, аж поки їх поглинула темрява і затих шурхіт копит по піщаному грунті. Решта жінок теж дослухалися до ночі.

— Аби їм добре повелося… — сказала котрась.

Тоді всі повилазили на вози, а Том лишився на варті.

Чоловіки йшли довгою низкою, тихо й повільно. Кожен вів свого коня на поводі. Попереду ступав Семюел Мур, а останній — Гол Слейтер. Тільки того, що звихнув ногу, вони ще в таборі посадили верхи, і він їхав, припавши до гриви коневі, якого разом із своїм вів Джо Слейтер. Джімові дали відпочилого коня. Перед ним важко ступав Лі Байт, тримаючи зламану руку на черезплічнику; в нього вже почалася гарячка. За Джімом ішли Едвард Фінні та решта корктаунців, а ззаду — Гол Слейтер.

Коли місяць вигулькував крізь сіро-сині хмари і заливав срібним сяйвом жовті піски, подорожні завмирали на місці. Тільки-но котрийсь кінь переступав ногами, як люди стримували віддих, прислухаючись до шелестіння вітру, а господаря коня посідала тиха злість: він почувався майже що зрадником. Коли місяць ховався, вони рушали далі. Все йшло добре. За годину подорожні зібралися докупи, допомогли вмоститися зручніше Лі Байтові й посідали на коней самі. Однак їхати по цих місцях можна було тільки обережним клусом. На цю дорогу Мур восени пішки згаяв майже два дні, а тепер вони сподівалися верхи дістатися долини на світанку.

Коли почало зоріти, небо затягли темні хмари. Корктаунці погнали коней чвалом, як тільки можна було на такій кам’янистій дорозі. Навколишній краєвид розпливався в сірому тумані, а попереду грізним муром, що перетинав шлях, виросли гори. Вітер змінився, подув їм у спину, підштовхуючи вперед, і, мов розлючений титан, погнав громаддя хмар у глиб гір.

Як зовсім розвиднілося, Семюел Мур підострожив свого гнідого. Старого квапила не тільки близька буря: його раптом пойняла золота лихоманка, в грудях спалахнув острах, чи все там лишилося таке, як було восени. Серце йому закалатало, в скронях застугоніла кров. Усі решта, як за помахом чарівної палички, загукали і теж рвонулися вперед, наче військо самого сатани.

Сонце, запанувавши над похмурим небом, на кілька хвилин позолотило верхівку Цукрової голови і шалену кавалькаду, коли Семюел Мур при в’їзді в долину з розгону спинив коня, аж камінці бризнули з-під копит. Двадцять троє спітнілих, захеканих чоловіків окинули поглядом цей шмат землі — тут були сховані величезні скарби, і вони прагнули їх добути.

— Ніщо не змінилося, — урочисто сказав Мур, важко дихаючи. — Ми свого досягли.

Мокрий чуб йому злипся під капелюхом, а зморщене лице взялося темним рум’янцем. Товариші оточили Семюела, тиснули йому руки, обнімали його за плечі. А тоді, сміючись і перемовляючись, рушили в Долину Гнівного потоку.

— Справді, наче роззявлена паща і якийсь допотопний ніс! — вигукнув Джо Слейтер.

— І струмок є! — крикнув інший. — Без води нам би тут був кінець!

Біля струмка прибульці позлазили з коней і стомлено попадали на землю. Вони трохи заспокоїлись, і дехто вже стурбовано позирав на небо. Один підвівся, відчепив від сідла лопату й сито і відійшов убік. Тоді тричі копнув землю, висипав у сито, вибрав з неї жовті стебла трави й заходився сіяти. Решта, лежачи, курили й зацікавлено дивились на його роботу. Нараз він застрибав як навіжений. Глядачі посхоплювалися на ноги.

— Ого! — вигукнув чоловік із ситом. — Тут ми справді витрушуватимем золото просто з коріння трави! Дивіться, це ж бо щире золото!

Усі, штовхаючись і тиснучись, кинулися до копача. Вони опали його, мов круки хворого зайця. На чорному дні сита поблискувало з півдесятка червоних зернят. Копач захоплено підтрушував їх.

— Слава Мурові! — заревів котрийсь. — Слава Мурові та його золотій долині!

Вони стали дуріти, взяли Мура на плечі й понесли по колу. Старий сміявся, випручувався, впустив капелюха. Нарешті вони повихоплювали з кобур револьвери й вистрілили в повітря. В горах покотилася, гуркочучи, луна. Коні стали дибки, сплуталися повіддям, кинулися врозтіч, і шукачі швидко схаменулись. Минула майже ціла година, поки вони зібрали їх і цього разу вже поприв’язували.

На все це прибульці згаяли багато часу і тепер квапливо та запопадливо почали запаколювати собі займанки. Посеред долини вони лишили вільну смужку до потоку, щоб там будь-хто міг доступитися до води. Не було ні суперечок, ні образ. Кожен вибирав собі ділянку до вподоби, але подумки сподівався, що саме його буде найщасливіша. Мур і Слейтер допильнували, щоб їхні займанки були поряд; як приятелі, вони хотіли й тут триматися разом. Крім того, відміряли ще шість займанок для Джімових товаришів. У перші дні серед гармидеру на це навряд чи хто зауважить, а Джім хотів завтра ж таки їхати по них. На кожній займанці вони поклали по лопаті: за давнім неписаним законом цього було досить, щоб визнати власника.

Шукачі трудились, мов бджоли, й не дивилися вже на погоду, аж поки вітер, глухо завивши серед скель, шпурнув їм курявою в обличчя і закружляв по долині хмарою піску. Очі шукачам запорошило, на зубах хрущав пісок.

— До коней! — гукнув Мур. — Мерщій ведіть їх під скелю! І ще міцніше поприв’язуйте!

Люди вже нічого не бачили, спотикалися, наскакували один на одного. Десь далеко глухо й сердито прогуркотів перший грім, прокотився долиною. Зненацька вітер ущух, і зробилося тихо, аж моторошно. Шукачі спинилися, пойняті страхом.

— Ото відьомська яма! — прошепотів Лі Байт.

Серед тиші всі чули кожне його слово. Поволі влягалася хмара пилюки. Знову стало ясніше. Тоді хтось крикнув:

— Спереду шумить потік, там наші коні!

Шукачі лишили все як є, кинулися до неосідланих коней, котрийсь посадив перед собою товариша з вивихнутою ногою, і всі поскакали до гори, з якої стирчав кам’яний ніс. Тільки печера під тим носом могла дати їм якийсь прихисток. Спалахнула перша червонясто-бузкова блискавка, і грім так торохнув, що Мурові здалося, ніби в голові його щось луснуло. Але ще не впало жодної краплі дощу. Діставшись до підніжжя печери, шукачі похопилися, що не взяли нічого, чим би можна було позабивати кілки. Довелося лишити коней неприв’язаних. Важко дихаючи, всі полізли нагору до печери.

Блискавка вдарила в протилежний бік скелі, наповнивши долину синюватими тріскучими іскрами. На язиці і в пересохлому горлі відчувався присмак сірки. Знову заревла буря.

У печері полічили, чи всі є: не було п’ятьох чоловік, серед них Слейтерового сина та Лі Байта. Шукачі поставали біля входу до скелястої пащі й почали гукати їх. Проте грім і вітер, ніби знущаючись, забивали голоси. Коли на хвилину буря трохи вщухла і в долині проясніло, вони повистрілювали всі набої з рушниць, але постріли в тому ревінні пролунали так, наче хто висипав на землю жменю гороху. Відповіді не було.

Перше ніж знову налетіла буря, Семюел Мур помітив гурт вершників, що тінями виринули біля входу в долину і, мов ті м’ячі, підстрибом покотилися вниз.

— Знайшли нас, — пробурмотів він. — Хоч би їм пощастило перебути негоду.

Він уже не бачив вершників: насунула чорно-синя хмара, женучи поперед себе брудно-зелену пітьму. Тоді стіною ринув дощ із градом; Долина Гнівного потоку обернулася на пекло. Навіть коли хтось із шукачів щось кричав, то в спалахах блискавки видно було тільки, як він ворушить губами.

Цілу годину лило мов з відра, тоді раптом перестало. У вухах ще вчувалося ревіння бурі, а небо вже сміялося, блакитне, по краях біласте. Здавалося, ніби земля солодко потягається і взагалі нічого не сталось. Почорнілі від дощу скелі швидко висохли й знову стали сірі. Земля була не дуже поорана. Вона зразу стекла по схилах у провалля, яким кінчалася долина. Щоправда, потік помілкішав від нанесеного піску. Але вода, шумуючи, знову проривала собі глибше корито. Шукачі, ковзаючись, спустилися вниз, туди, де лежало троє неживих коней: у них влучила блискавка.

Їхні товариші були цілі й здорові, лише змокли до рубця. Вони пересиділи бурю, притулившись до скелі. Очі молодому Слейтерові глибоко позападали. Він наче аж постарів за ту годину.

Тепер їх турбувала тільки доля жінок, що були десь при валці. Із двадцяти трьох коней зосталося дванадцятеро. Чудовий Мурів кінь теж лежав обпалений і побитий на березі струмка. Інші нагналися на каміняччя й потрощили собі кістки. Едвардова кобила поламала передню ногу. Блідий як смерть хлопець вистрілив їй у вухо. Потім кілька годин ні до кого не озивався.

Пригнічені й стомлені шукачі позбирали знаряддя й сідла, поправили межі своїх займанок, а двоє заходилися розпалювати вогнище. Всі були голодні. Лі Байт лежав у гарячці на мокрій попоні. Чим вони могли йому допомогти? Аж як на долину лягли перші вечірні тіні і повітря похолоднішало, до них повільно вернулася відвага і впевненість.

Ще не розгорілося як слід курне дерево, коли надійшли чужі. їх було дев’ятеро — обідраних, зухвалих і рішучих. Поводилися вони галасливо, сміялися, привітали всіх звичайним “Здорові були!” і підступили до вогнища. Чоловік, що вів їх, раптом вражено зупинився. То був старий шукач, який ціле життя тільки те й робив, що перекопував землю, тож він зразу впізнав Семюела Мура. Кривоногий, низенький та вузлуватий, він стояв перед високим Семюелом і, щирячи зуби, тряс йому руку.

— То це ти, Семюеле! Он хто її знайшов! Тоді, до біса, й дивуватися нічого! Поздоровляю тебе, Семюеле, поздоровляю! Твоє ім’я не скоро забудуть у цих краях, Семе.

Руки в прибульця були довгі, аж до колін. На обличчі з рапавою, як у жаби, шкірою росло лиш кілька волосин, а голова була геть лиса й кругла, мов яблуко. По всіх таборах і корчмах його звали не інакше як Жабою. Він жував тютюн і не переставав весело патякати. Мур був радий, що здибався з ним.

— Тепер я знаю, куди попав, Семе, — сказав прибулець, споважнівши. — Вже за годину після бурі, тільки-но глянувши на долину, я впізнав її. Ми ж усі знаємо розповіді про Долину Гнівного потоку, і я скажу тобі, Семе, без заздрощів: вісім років тому я сходив ці околиці вздовж і впоперек, а все ж таки не натрапив на неї. А ти її знайшов. Тут, либонь, буде стільки золота, що я розбагатію втретє. Двічі я вже багатів, але тепер хай мене лихий візьме, якщо знов розтринькаю свої самородки! Одне тільки мені не подобається. Погана прикмета, що тебе при в’їзді сюди спостигла буря. Подейкують, ніби той, хто хоче забрати звідси золото…

— Цур тобі, лисий пугачу! — обурився Мур. — Знову своєї! З першої ж хвилини починаєш крякати й пугукати. Бачу, Жабо, що ти нітрохи не змінився, а може, навіть став ще навіженіший, як був колись.

Семюел жартома стусонув його в груди, потім дістав пляшку горілки, і вони хильнули з неї за зустріч і за золото.

— Тепер, Семе, я піду запаколю собі займанку, — сказав Жаба. — Тут, коло потоку, у вас добрі місця, одначе й деінде, напевне, земля не без золота. Але жилу ще треба буде знайти! Чуєш, Семе, жилу!

І Жаба перехильцем подався вибирати собі займанку, а за ним рушили й усі восьмеро прибульців.

Через годину Гол Слейтер, Едвард Фінні та ще шестеро чоловіків, серед них і ковбой Джім, виїхали до валки, залишеної у підгір’ї. При виході з долини вони зустріли другий гурт переслідувачів — ті коротко поздоровкалися й поспішили далі. Ніч випала холодна й ясна, і вершники визначали дорогу по зірках. А вдосвіта вони були вже коло повозів. Буря тут теж не минула безслідно, проте великої шкоди не заподіяла. Жінки були цілі й здорові, а все інше не дуже їх журило.

Том не міг сам упоратися з наляканою худобою. Воля розбили одного воза, розтоптали двох корів і порозбігалися в піщаній пустелі. Чотирнадцятеро з них вернулися після обіду самі, дев’ятьох Том уже познаходив по одному. Вивернений з корінням бук розтрощив ще дві підводи. Отже, три вози вже пропали, і їх довелося кинути. На решті підводах буря позривала шатра, і полотно висіло клаптями на дерев’яному риштуванні.

Чоловіки трохи поспали, поки зійшло сонце, а тоді роз’їхалися по прерії, шукаючи худобу та зганяючи її до табору. Найкраще знав цю роботу ковбой Джім. До вечора вони зібрали сорок двох волів і на цьому стали.

Рано-вранці, коли жінки вже варили каву та смажили сало, Джім, як і домовились, осідлав Томового коня, що вже добре відпочив, і виїхав до Вест-Філда по своїх товаришів.

Він пишався, як павич, і жартував з Бетті та Рут. По кількох годинах знайомства Джім сподобався обом сестрам. Вони подали хлопцеві руку, вже як він був у сідлі, й побажали щасливої дороги.

— Повертайтеся мерщій, Джіме! — гукнули вони навздогінці.

Юнак ще раз спинив коня, підморгнув їм і сказав:

— Навіть якби тут не було золота, то я б до вас вернувся!

І погнав коня вчвал.

Чоловіки розпиляли поваленого бука, покололи й склали дрова на підводи. В долині кожне поліно буде дороге. Від кількох кущів, що там ростуть, скоро не залишиться й сліду.

Після полудня з’явився новий гурт шукачів. Звідки вона тільки дізналися? Гол Слейтер показав їм дорогу й попросив сповістити Мура, що у валці все гаразд. Прибульці навіть не перепочили, а після розмови зі Слейтером ще швидше погнали коней. У цьому гурті були вже й три легкі підводи.

Другого ранку Гол Слейтер, забравши з собою жінок, рушив у дорогу з п’ятьма возами. Том знову лишився чекати, поки вони вернуться по решту підвід. Слейтер заночував за дві милі перед долиною, а вранці приїхав на місце. Був ясний, теплий день, і люди, що бабрались коло потоку, губилися серед широкого краєвиду. Гол знав, як швидко тут усе зміниться найближчими тижнями. Жінки на підводах зацікавлено розглядалися по долині, де мали прожити майбутні місяці.

— Як тут порожньо й похмуро, — сказала Бетті. — І як пригнічують ті високі гори!

— Дурненька ти, — задумливо мовила мати. — Скоро тут роїтиметься від людей, гірше ніж на найбільшому світовому ярмарку. Якраз це найстрашніше.

Забачивши валку, люди кинулись їй назустріч.

— Маєте на продаж харчі? — загукали вони.

А обдертий волоцюга, що прийшов сюди з Жабою, закричав:

— Ми купуємо геть усе! Жменя золотих зерен за мішок борошна! Ну, то як?

Інші навперейми давали добру ціну за сажень дров. Гол Слейтер швидко відпровадив їх.

— Ми з гурту Семюела Мура.

— То й що? — огризалися вони, проте мусили відступити.

Корктаунці зустріли своїх, променіючи радощами, привіталися з жінками, заходилися показувати їм свої займанки та перші золоті зернини, снувати плани на майбутнє. Комусь треба було поїхати назад у Корктаун — переказати з долини звістки й дізнатися, що там дома.

— То хто ж поїде? — запитала матуся Фінні. Ніхто не зголошувався, і вона кивнула сивою головою: — Чи, може, доведеться мені ще раз вибиратися в дорогу? Врешті я ж тут займанки не маю.

Кажучи це, вона засміялася, проте в голосі її забриніла гіркота.

— Кинемо жеребок, кому їхати! — запропонував хтось.

— Авжеж, — упала в річ матуся Фінні, — жеребок тут скоро важитиме стільки, як револьвер.

Чоловіки понапинали намети, а жінки заходилися коло обіду. Того дня вони копали вже недовго. Тільки-но почало смеркати, всі позалазили під ковдри. Вранці четверо чоловіків налаштувалися їхати по останні дві підводи. При цій нагоді Гол Слейтер порахував волів і виявив, що одного бракує. Він подався верхи на пошуки і в якомусь місці, поблизу трьох інших таборів, знайшов закривавлену шкуру, кістки та роги. Люди, що саме снідали, просто руками дістаючи з казана шматки м’яса, навіть не глянули на нього.

Гол під’їхав до одного вогнища і приязно сказав:

— Хліб-сіль вам, але вважайте, щоб за якимось куснем не вдавились кулею.

І погнав коня назад, перше ніж йому встигли відповісти. Від’їхавши метрів з тридцять, він почув позад себе їхній глузливий регіт.

— Віднині будемо вночі вартувати, — твердо сказав Гол Слейтер, повернувшись до свого табору, — а хто засне, того викинемо з нашої громади.

Ніхто йому не заперечив.